Економічна система та відносини власності

1. Формаційні та цивілізаційні підходи до процесів суспільного розвитку

Щорічно відбувається програма уряду з метою приватизації державного майна задля
поповнення бюджету України і знаходження ефективного власника. Причиною цього є те,
що держава не є продуктивним власником, а саме приватна власність у її різноманітних
формах виступає більш дієвою силою трансформації самих економічних систем і форм
реалізації власності.
Економічні інтереси реалізуються через соціально-економічні відносини, тобто відносини
власності. Вони розкривають сутність різноманітних економічних систем, в яких сучасне
суспільство реалізує власні потреби та інтереси. Особисті економічні інтереси в умовах
ринкової економіки є домінуючими по відношенню до інших видів (державні, суспільні,
колективні) інтересів.
В сучасному світі лише ринкова система спромоглася максимально задовольняти потреби
суспільства. Формаційний підхід почав розвиватися в наукових теоріях ще у 18ст.
Найглибший вклад в цей підхід зробив К.Маркс своєю теорією розвитку капіталістичної
економічної системи, яка базувалася саме на формаційному підході. Через нього він
досліджував суспільно-економічні формації.
Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими
відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з
політичною надбудовою суспільства - соціально-економічну формацію. Основоположним
економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма
власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами
виробництва.
Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як
послідовна зміна одного способу виробництва іншим:
- первіснообщинний;
- рабовласницький;
- феодальний;
- капіталістичний;
- комуністичний.
Формаційний підхід виходить із того, що вирішальна роль у суспільному розвитку
належить процесу виробництва, відносинам власності, а його головною рушійною силою є
протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами і загострення класової
боротьби в суспільстві.
Спосіб виробництва включає в себе рівень і характер продуктивних сил, які притаманні
економічній системі, а власність виступає ядром для формації економічної системи.
Держава - це інститут, який визначає норми економічної поведінки суб’єктів
господарської діяльності та узгоджує економічні суперечності. Вона повинна захищати та
створювати необхідні економічні умови для діяльності.
Спосіб виробництва - це базис економічної системи, поки формація додатково включає
додаткові відносин (наприклад, політичні).
Формаційний підхід дає можливість побачити як відбувається еволюційний перехід від
одного до більш високого типу економічної системи, які структурні елементи були
притаманні тій чи іншій економічній системі, він розкриває функції механізмів (наприклад,
ринкових чи соціальних) для реалізації своєї мети, як на національному, так і на глобальному
економічному рівні. Ще років 200 тому назад ніхто не писав про глобальні економічні
відносини, але вже тоді була наявна колоніальна система, що була направлена на формування
національно-економічних доходів, де колонії ставали джерелом доходу. Тобто ще тоді була
мета та певні інструменти для її досягнення.
Однак у сучасних умовах формаційний підхід при визнанні певних його положень
вважають методологічно недостатнім і справедливо піддається критичному аналізу.
 п'ятиланкова періодизація розвитку суспільства не має всеохоплюючого значення.
Вона більш-менш прийнятна в основному для країн Західної Європи, але не
відображає повною мірою своєрідності розвитку азійського способу виробництва,
еволюції цивілізацій Китаю, Індії, а також не висвітлює особливостей історичного
розвитку Росії, України.
 формаційний підхід не розкриває багатоваріантності життя, збіднює історію
людського суспільства, зводячи ЇЇ в основному до одного фактора - розвитку
матеріального виробництва, практично не враховує ролі соціокультурного та інших
неекономічних факторів у розвитку суспільства (національних, релігійних,
етнічних, ментальних тощо).
 уявляючи історію розвитку людства як процес "революційного" руйнування
старого способу виробництва і заміни його новим, формаційний підхід, таким
чином, припускає певну перервність (дискретність) природно-історичного процесу.
 формаційний підхід надмірно абсолютизує класову конфронтаційність між
власниками і не власниками, між роботодавцями і найманими працівниками.
Кожен підхід (формаційний чи цивілізаційний) має певні недоліки, наприклад факт того,
що першорядна роль визначення мети розвитку суспільно-економічної формації відводиться
суспільно-економічним відносинам. Неправильність полягає в тому, що суспільно-
економічні відносини не враховують основного елемента – економічної людини, без якої
виробництво, розподіл, обмін та споживання продукції не має сенсу.

На потребу глибшого наукового пізнання закономірностей розвитку суспільства світова

суспільна наука розробила і широко використовує цивілізаційний підхід щодо пізнання
історії розвитку людства.
Цивілізація - історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим
рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною
культурою людей.
Цивілізаційний підхід по-іншому визначає закономірні ступені розвитку економічних
систем.
Цивілізаційний метод з’явився у 20 ст. Певний внесок у це поняття зробив Мірабо, який
розширив це поняття. Почало виноситися не тільки соціально-економічне значення, але й
соціально-політичне. Цим словом вчені визначали не стан, а саме процес економічного
розвитку.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи:

1) багатовимірності аналізу економічних систем;
2) природної еволюційної поступовості історичного процесу;
3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;
4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;
5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку;
6) визнання світової історії як єдиного планетарного цілого.
Цивілізаційний підхід передбачає рівномірність впливу та інших чинників на розвиток
людського суспільства. Він зорієнтований не на особливості способу виробництва, а перш
за все на цілісність людської цивілізації,
домінуюче значення загальнолюдських
цінностей, інтегрованість кожного
суспільства у світову спільноту.
Найважливішою рисою цивілізації є її
гуманістична спрямованість. Людина
виступає не лише головним суб'єктом
виробництва та цивілізації в цілому, але і їх
безпосередньою метою, цільовою функцією.

Цивілізація - категорія історична, її рівень і

сутність визначаються тими багатогранними
соціально-економічними умовами, в яких
відбувається життєдіяльність того чи іншого
народу.
Американський економіст У. Ростоу висунув теорію "стадій росту", в якій виділив п'ять
стадій економічного розвитку:
 - традиційне суспільство;
 - перехідне суспільство;
 - стадія зрушення;
 - стадія зрілості;
 - стадія високого рівня масового споживання.
Інший американський вчений Л.Г. Моргай виділяв три етапи в розвитку людської історії:
 - епоха дикості (мисливське господарство);
 - епоха варварства (скотарство);
 - епоха цивілізації.
Епоха цивілізації, у свою чергу,
класифікується поетапно у
горизонтальному і вертикальному
аспектах.
Горизонтальний аспект характеризує
співіснування і взаємодію неоднорідних
за своїм змістом локальних цивілізацій
окремих країн і народів, що
розвивалися в історично визначені
періоди.
Вертикальний аспект відбиває розвиток цивілізації у широкому розумінні цього слова:
історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до
іншого - вищого. Йому притаманна логіка всесвітнього суспільно-історичного прогресу
людства.
Перехід від одного ступеня зрілості цивілізації до іншого відбувається завдяки
глибинним якісним змінам у продуктивних силах суспільства, зростанню продуктивності
праці, підвищенню культури людини.
Сучасна зарубіжна економічна наука (Дж. Гелбрейт, А. Арок та ін.), використовуючи
критерій "ступінь індустріального розвитку суспільства**, виділяє три
стадії індустріальної цивілізації:
 Доіндустріальна. (Домінючим чинником вважалася земля, яка забезпечувала
національне багатство.) У доіндустріальному суспільстві переважають сільське
господарство і ручна праця. Воно існувало до кінця XVII ст., тобто до періоду
розгортання промислової революції.
 Індустріальна. (Базовим фактором був капітал в його різноманітних формах –
мануфактури, фабрики тощо.) Це свідчило про входження в процес суспільно-
капіталістичного виробництва. В індустріальному суспільстві провідну роль
відігравало велике механізоване промислове виробництво.
 Постіндустріальна. (Домінуючим фактором є знання та інформація, що призвели до
формування нових способів виробництва.) Постіндустріальне суспільство - це нова,
найрозвинутіша стадія людської цивілізації, початок якій поклала науково-технічна
революція, що розгорнулася у другій половині XX ст. і поступово переросла в
сучасну інформаційно-інтелектуальну революцію. У постіндустріальному
суспільстві домінують наука, принципово нові види техніки і технологій, інформатика,
комп'ютеризація, автоматизація і роботизація всіх сфер економіки й управління. В
суспільному виробництві на перший план висуваються інтелектуальний капітал,
знання, сфера послуг (освіта, охорона здоров'я, культура, виробництво духовних благ
тощо). Внаслідок цих революційних науково-технічних перетворень формується
працівник нового типу, посилюється творчий характер його праці і набувають дедалі
більшої ваги потреби творчої саморегуляції особистості.
Для постіндустріального суспільства характерним є також поглиблення міжнародного
поділу праці, посилення взаємозв'язків та взаємодії національних економік. Значного
розвитку набуває світовий ринок товарів, капіталів, робочої сили, посилюється роль
загальнолюдських інтересів та цінностей. Всі ці об'єктивні процеси зумовлюють
переростання локальних форм цивілізації в глобальні, вони охоплюють все більше країн
та все більше впливають на життя народів усього світу.
Переваги:
Цивілізаційна концепція розвитку суспільства дає змогу визначити історичне місце і
нашої країни, її знаходження на індустріальній стадії та перспективи переходу до
постіндустріальної стадії. Для цього необхідно створення соціально-ринкової економіки
поєднувати з розробкою та використанням високоефективних технологій, структурною
перебудовою економіки, впровадженням нових форм організації та управління
виробництвом, всебічним розвитком науки, освіти, культури.
Недоліки:
Визначаючи переваги цивілізаційного підходу, разом з цим слід зазначити, що надмірне
акцентування ним уваги на формуванні "єдиної світової цивілізації" с потенційно
 небезпечним у плані можливості розмивання та ігнорування специфічності економічного і
соціально-культурного розвитку різних країн і народів, втрати ними їхньої самобутності й
унікальності.
Тому процес формування єдиного світового цивілізаційного простору нерідко
відбувається в суперечливій формі - від різнобічної співпраці та партнерства до
протистояння і локальних міжцивілізаційних конфліктів.
Висновок: Ці два підходи допомагають зрозуміти поняття економічної системи, її структури
тощо.

2. Економічна система
Система – це сукупність взаємо розміщених у належному порядку елементів певного
цілісного утворення. Система складається з елементів. Класична економічна теорія виділяє
три базові елементи економічної системи:
 Продуктивні сили суспільства, які також мають свою систему (засоби виробництва
праці, предмети праці, економічна людина тощо). Вищий елемент – людина
 Базові економічні відносини даної системи, які формують спосіб виробництва
продукту, сили та форми економічного змісту техніко-економічних відносин
 Господарський механізм (організаційний/ринковий) . Через ринкові механізми
відбувається узгодження економічних інтересів. Якщо такий механізм буде дієвим в
економічній системі та їх суб’єктах господарювання, то тоді така система буде
ефективно розвиватися
-Перший механізм - це поєднання інтересів суб’єкта;
-Другий – розв’язання суперечностей;
-Механізм розподілу та перерозподілу ВВП в межах економічної системи;
-Механізм реалізації відносин власності. Власність - це є ядро економічної систем, але
доступ до неї є різноманітним;
-Механізм для об’єднання фізичної та фінансової економіки. Фізична економіка - це земля і
праця. Фінансова або монетарна - гроші і ціна..
Кожній системі притаманні такі властивості: цілісність, упорядкованість, стійкість,
саморух та загальна мета.
Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що складається з
великої кількості різних взаємопов'язаних та взаємозалежних компонентів, які
розвиваються відповідно до спільних для всієї системи законів.
Економічна система - це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих
елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства,
яка має загальну мету.
Відомий американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему,
незалежно від її
соціально-
економічної форми,
як таку, що має
відповідати на три
запитання: Що? Як?
Для кого?
Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й
реальні економічні дії, бо кожна з існуючих систем не здатна запобігти альтернативному
вибору в умовах обмежених природних ресурсів і виробничих можливостей.
Важливою характеристикою економічної
системи є визначення її структурних
елементів. Економічна система
складається з трьох основних ланок:
продуктивних сил, економічних відносин і
механізму господарювання.

 Продуктивні сили - це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми

фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів
організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і
духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.
 Економічні відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва,
розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.
Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-
економічних, соціально-економічних відносин.
o Техніко-економінні відносини - це відносини між людьми з приводу створення та
використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за
допомогою яких вони впливають на сили природи і виробляють необхідні життєві
блага. Техніко-економічні відносини відображають технологію і є матеріально-
речовим змістом суспільного виробництва.
o Організаційно-економічні відносини - це відносини між людьми з приводу
застосування способів і методів організації та управління суспільним
виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці,
кооперування, концентрація та комбінування виробництва.
o Соціально-економічні відносини - насамперед це відносини власності в
економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в
економічній системі - спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Крім
того, відносини власності зумовлюють історичну специфіку економічної системи, її
соціальну структуру, систему влади.
Таким чином, соціально-економічні відносини, основою яких є певна форма власності,
займають визначальне місце у структурі економічних відносин та в економічній системі
взагалі, виконуючи в ній системотвірну функцію.
 Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що
складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та
суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних
законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних
утворень.
Найважливіша функція господарського механізму - забезпечення процесу відтворення та
ефективного розвитку суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між
виробництвом та споживанням, попитом і пропозицією.

Типи економічних систем

Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого
історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями.
Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома
ознаками:
- за формою власності на засоби виробництва;
- за способом управління господарською діяльністю.
На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову,
командно-адміністративну, змішану
 Традиційна економічна система панувала в минулому, і зараз деякі її риси
властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю
економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою
технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою,
найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На
соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями
традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ
населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від
засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного
доходу державою.

 Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції)

характеризується пануванням приватної власності на економічні ресурси,
передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців
товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх
економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних
досягнень, інформації. У такій системі поведінка кожного економічного суб'єкта
мотивується його особистими інтересами. Кожний з них прагне отримати
максимальний дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Але кожний
економічний суб'єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому
випадку, якщо він одночасно є носієм і суспільного інтересу. На ринку
здійснюється таке поєднання приватного інтересу із суспільним, яке Адам Сміт
проголосив принципом "невидимої руки" ринку. Це означає, що кожний індивід,
який реалізує свій приватний інтерес через виробництво і продаж товарів на ринку,
не усвідомлює того, що одночасно працює і на задоволення суспільного інтересу.
Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення,
створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної
конкуренції. Конкуренція тут є основною рушійною силою розвитку економіки.
Втручання держави в економічні процеси мінімальне і виважене. Роль держави
обмежується лише захистом приватної власності та встановленням сприятливого
 правового поля для вільного функціонування ринку. Усі економічні рішення приймаються
ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик.
Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст.
 Командно-адміністративна система - це неринкова економіка, яка базується на
пануванні державної власності, одер-жавленні та монополізації народного
господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва
і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції
і вільного ціноутворення. їй притаманні висока затратність виробництва,
несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва,
відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці" хронічний дефіцит
(особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої
життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і
розпаду.
Командна економіка існувала у колишньому Радянському Союзі та соціалістичних
країнах Східної Європи й Азії.
 Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних
розвинутих країн світу і характеризується такими рисами:
- різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних
господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних);
- високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової
інфраструктури суспільства;
- оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням
економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного;
- орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються
затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди
соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо.
3.Моделі економічних систем
Сучасна ринкова економіка – це змішана система, в якій змагальний ринковий
механізм функціонує під контролем держава. Регулюючий вплив держави здійснюється
шляхом прямих і непрямих методів. До перших належать встановлення стандартів
охорони здоров`я, екології, якості товарів, конкуренції; до других – державний бюджет,
грошова, податкова і кредитна політика, політика цін і доходів.
Різні держави розрізняються своєю історією, рівнем економічного розвитку, соціальними
і національними умовами, географічним положенням. Тому сучасна ринкова система має
національні моделі господарювання. Найбільш відомі з них:
"Японська модель" відрізняється певним відставанням рівня життя населення від
зростання продуктивної праці. За рахунок цього досягається зниження собівартості
продукції, різке підвищення її конкурентоспроможності. Для заохочення підприємницької
активності не вживається серйозних заходів щодо контролю за майновим розшаруванням.
Існування такої моделі можливе лише при винятково високому розвитку національної
самосвідомості (інтереси нації над інтересами конкретної людини).
"Шведська модель" - відзначається сильною соціальною політикою, спрямованою на
скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національного доходу на
користь менш забезпечених верств населення. Це створює сприятливі умови для
 відтворення висококваліфікованої робочої сили як у матеріальних так і в невиробничих,
інтелектуальних галузях виробництва. Така модель ринкового господарювання
ґрунтується на відносно високому вихідному рівні економічного добробуту країни і
кваліфікації працівників.
"Американська модель" - побудована на системі всілякого заохочення підприємницької
активності, "збагачення" найбільш активної частини населення. Для зменшення
соціальної напруженості малозабезпеченим групам населення гарантується прийнятний
рівень життя за рахунок часткового перерозподілу національного доходу. Завдання
досягнення "соціальної рівності" тут взагалі не розглядається. Ця модель ґрунтується на
соціально-культурних особливостях нації – масовій орієнтації на досягнення особистого
успіху, а також на високому рівні економічного добробуту.

Характеристика англосаксонської і німецько-японської моделей змішаної економіки

Сфера
господарських Англосаксонська модель Німецько-японська модель
відносин

Корпоративне Управління в інтересах Управління в інтересах великих акціонерів і

управління окремих акціонерів в умовах зацікавлених груп (наймані працівники,
роздрібненої власності ділові партнери, держава, місцеві спільноти
тощо) в умовах концентрації власності

Фінансова система Провідна роль фондового
ринку при фінансуванні
підприємств
Залежність фінансування від
ринкової кон’юнктури
Провідна роль банків при фінансування
підприємств
Довгостроковий і стабільний характер
фінансування

Міжфірмові Автономність фірми, Інтегрування фірми у ділові мережі.

відносини і орієнтація на разові угоди Довгострокові відносини, високий рівень
конкурентне Підтримання інтенсивної між фірмової кооперації.
середовище конкуренції, антимонопольні Важлива роль бізнес-асоціацій і ділових
заходи мереж у визначенні характеру
конкурентного середовища.

Зайнятість і трудові Гнучкі ринки праці, Розвинуті інститути регулювання

відносини децентралізація трудових (колективні переговори з профспілками,
відносин, короткостроковий системи участі працівників в управління),
найм довгостроковий найм

Професійна Загальні навики, отримані в Спеціалізація навиків в рамках системи

підготовка рамках формальної освіти. профпідготовки, організованої фірмами,
Особисті інвестиції індивідів бізнес-асоціаціями чи державою. Інвестиції
 в освітню підготовку фірм в освіту співробітників

Соціальна політика Мінімальна роль держави в Розвинуті системи соціального захисту,

соціальному захисті високий рівень перерозподілу доходів

Інновації Радикальні (переважно) Поліпшуючі (переважно)

Країни-представники США, Великобританія, Німеччина, Японія, Швеція, Швейцарія,

моделі Австралія, Канада, Нова Нідерланди, Бельгія, Норвегія, Данія,
Зеландія Фінляндія, Австрія

4.Економічний та правовий зміст відносин власності

Власність — це не річ і не відносини людини та речі, а відносини між людьми з приводу
речі, а точніше — з приводу особл.форми привласнення речі.
Юридичний зміст. Це сукупність вольових, свідомих, ідеальних відносин належності,
володіння, розпорядження і використання об’єктів власності, що набули правової форми.
У правовій формі ці відносини стають правочинностями суб’єктів власності стосовно
того, що їм може (не може) належати, як вони можуть володіти, розпорядж та
використовув об’єкти своєї належності. Юридичні норми фіксують свідому волю
суб’єктів суспільства, ваони визначають і регулюють їх взаємні відносини.
Економічний зміст. Його утворюють не ідеальні, фіксовані правом, а реальні відносини
суб’єктів власності щодо волод, розпорядж, використ її об’єктів. Як реальні відносини,
вони є виробничими відносинами. Тому економічний зміст власності утворює систему
виробничих відносин: відносини в-тва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ
і послуг. Це категорії економічного змісту власності, оскільки їх сутністю є діяльні
відносини володіння, розпорядж та використ суб’єктами власності належних їм факторів і
результатів в-тва: саме через ці відносини здійснюється привласнення-присвоєння
факторів і результ в-тва як об’єктів власності.
Між юрид і економічним змістом власності існує певний зв'язок
Він ґрунтується на розумінні юридичного відношення як такого, в якому відображ
економічні відносини, тобто на принципі, згідно з яким зміст юрид відношення є виразом
економічного відношення і ним задається.
Зв'язок юрид і економ змісту власності свідчить, що ідеальні юридичні відносини і
реальні економічні існують не «ізольовано» одне від одного, а «сплавлені» одне з одним.
У цій єдності вихідним(первинним) є економ зміст, а похідним(вторинним) – її юрид
зміст. Таке розуміння зв’язку між економ і юрид змістом власності забезпечує розкриття
сутності суперечностей між ними, ролі економічного змісту власності в розвитку її
юридичного змісту, і навпаки.

5.Форми і види власності в різних економічних системах

У ринковій економіці розрізняють два основних типи власності: приватну і суспільну.
Приватна Суспільна
 Відносини приватної
власності будуються на присвоєнні,
користуванні, розпорядженні
факторами і результатами виробництва
окремими людьми - власниками цих
факторів виробництва.
Приватна власність у ринковій економіці
виконує наступні функції:
1.Підвищення добробуту, забезпеченості
та незалежності (ресурси мають цінністю і
дають доход).
2. Збереження вартості і стимулювання
підвищення продуктивності.
3. Забезпечення прогресу.
За критерієм власності в ринковій
економіці розрізняють два сектори:
державний і приватний (індивідуальні,
партнерські, корпоративні фірми).
Економічні суб'єкти приватного
сектора умовно можна об'єднати в дві
великі групи власників: домашні
господарства та фірми (підприємницькі
одиниці).
Домашнє господарство - економічна
одиниця, що складається з одного або
більше осіб, яка постачає економіку
ресурсами і використовує отримані за
них кошти для придбання товарів і
послуг, які задовольняють споживача.
Фірма - це організація, яка
використовує ресурси для виробництва
товару або послуги з метою отримання
прибутку, яка володіє і управляє одним
або кількома підприємствами.
Приватна власність
характеризується тим, що засоби
виробництва, а отже, і вироблений
продукт належать приватним особам,
на основі їх виняткового права на
володіння, користування і
розпорядження об'єктом власності,
коли його власником є юридична або
фізична особа.
Суспільна власність означає спільне
привласнення, користування і
розпорядження засобами виробництва і
його результатами.
Суспільній власності притаманне
спільне привласнення засобів
виробництва і виробленого продукту,
коли суб'єкти цих відносин стосуються
один одного як рівноправні
співвласники. За таких умов основною
формою індивідуального привласнення
є розподіл доходу, а мірою його
розподілу - праця.
Суспільна власність існує у
вигляді державної і колективної.
Державна форма власності являє собою
систему відносин, коли абсолютні права
на управління і розпорядження
об'єктами власності здійснюють
структури державної влади. Базою
функціонування й розвитку державної
форми власності є ті сфери економіки, в
яких виникає нагальна потреба у
прямому централізованому управлінні,
державних інвестиціях тощо.
Власність трудового колективу - це
спільна власність, передана державою
або іншими суб'єктами господарювання
у розпорядження колективу
підприємства на певних умовах та з
метою використання у виробничих або
інших цілях відповідно до чинного
законодавства. Вона може існувати в
різних видах, залежно від джерел
формування. Вид власності
характеризується конкретними
способами привласнення благ та
методами господарювання. У зв'язку з
цим, якщо підприємство викуплене за
рахунок нагромадженого прибутку
персоналу фірми, то виникає неподільна
власність трудового колективу.
Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що
зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання працівника і засобів виробництва. В
сучасних умовах економічною наукою використовується два підходи щодо їх
класифікації: вертикально-історичний та горизонтально-структурний.
Відповідно до першого визначаються історичні форми власності, котрі виникали та
розвивались у процесі тривалої еволюції суспільства та його складової - економічних
відносин. Кожна суспільно-економічна формація базувалась на відповідній формі
власності, яка потім змінювалась іншою.
 Первіснообщинна форма власності передбачала однакові права общини на
головний засіб виробництва — певну ділянку землі з усіма об'єктами, які на ній
знаходились (тварини, рослини, сировина для виготовлення знарядь праці тощо), а
також на результати виробництва.
 Рабовласницька форма власності базувалась на концентрації прав власності
рабовласника на засоби виробництва, результати виробництва та на самого
працівника - раба.
 В епоху Середньовіччя сформувалась феодальна власність, відносини якої
базувались на абсолютизації прав власності феодала на землю та інші засоби
виробництва і обмеженні прав працівника в особі селянина - кріпака.
 Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності на
засоби виробництва та результати праці в однієї особи (підприємця), особистою
свободою працівника, відсутністю у нього засобів виробництва.
Види власності
Приватна власність може виступати у вигляді:
а) індивідуальної трудової власності, коли виробник сам працює на своїх засобах
виробництва (сюди відноситься особиста і сімейна власність);
б) приватної власності з використанням найманої праці (це може бути індивідуальна,
монополістична, корпоративна власність).
Суспільна власність може виступати у виді:
 а) загальнонародної,
 б) групової власності.
Державна власність може бути:
 а) загальнодержавною,
 б) муніципальною (комунальною).
Колективна власність може виступати у вигляді;
 а) кооперативної,
 б) акціонерної,
 в) партнерської,
 г) громадської власності
 д) власності релігійних і культових організацій (церковної, монастирської).
Існують ще змішані форми власності:
 а) державно-колективна,
 б) державно-приватна,
 в) приватно-колективна,
 г) спільна з залученням іноземного капіталу.
 6.Роздержавлення і приватизація
Оскільки цивілізована економіка виступає як змішана економіка і за формою власності, і
за організацією підприємницької діяльності, її слід доповнити положенням про те, що
відповідний механізм господарювання органічно поєднує ринкові і неринкові відносини,
ринковий механізм та державно-економічне регулювання. Отже, й економічна політика, і
механізм господарювання мають ґрунтуватися на взаємодії не лише ринку і держави, а й
на відтворенні багатоманітних форм власності. Таким цілям слугує високоморальна
правова і науково обґрунтована система роздержавлення і приватизації.

Роздержавлення - передача майна державного підприємства у володіння, розпорядження

та використання трудовому колективу роздержавленого підприємства.
Приватизація - перехід на безоплатній або платній основі об'єктів державної власності у
володіння, розпорядження та використання трудовим колективом, групою осіб та
окремими особами.
Роздержавлення і приватизація - об'єктивний процес, це "полігон", на якому йде
випробування нових форм і методів господарювання, перевірка на зрілість і ефективність
традиційних і новітніх форм власності.
Механізм роздержавлення і приватизації в нашій країні здійснюється на основі
відповідних принципів, форм і способів реформування власності, які визначені Законом
України "Про приватизацію майна державних підприємств та організацій" (1992 р.)
Основні принципи приватизації і роздержавлення:
 - законність надання пільг на придбання державного майна членам трудових
колективів;
 - пріоритетне право громадян України на придбання держмайна;
 - безкоштовна передача частини держмайна кожному громадянинові України тощо.
Форми роздержавлення
 Класичною формою роздержавлення на сучасному етапі є акціонування
(корпоратизація) державних підприємств. Переваги корпоративної форми власності
визначаються тим, що вона, з одного боку, зберігає через володіння окремими особами
акціями все те позитивне , що несе в собі приватна власність. З другого боку,
корпорація зберігає суспільну власність на майно роздержавлюваних підприємств,
формує достатні умови для створення конструктивної конкуренції між суб'єктами
господарювання.
 Другою формою роздержавлення є оренда майна роздержавнюваних підприємств їх
трудовими колективами, господарськими об'єднаннями. Законодавчими актами
пропонується декілька способів приватизації об'єктів:
o - викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, створеними
працівниками цих об'єктів;
o - викуп державного майна підприємства за альтернативним планом
роздержавлення;
o - викуп державного майна, зданого в оренду;
o - продаж на аукціоні;
o - продаж за некомерційним конкурсом;
o - продаж за комерційним конкурсом;
o - продаж з відстрочкою платежу;
o - продаж акцій відкритих акціонерних товариств на аукціоні, на фондовій біржі, за
конкурсом.
Засобами приватизації є власні та позичені кошти покупців, а також приватизаційні
номери (майнові приватизаційні сертифікати, компенсаційні сертифікати, житлові чеки
тощо).
Об'єктами державної власності, які підлягають приватизації є:
земельний фонд; житловий фонд; майно підприємств, ділянок, інших підрозділів, які
відокремлюються в самостійні підприємства; незавершене будівництво; частка (паї, акції)
в майні господарських товариств і об'єднань, що належать державі.
Суб'єктами приватизації є
покупці, продавці, представники, посередники і державні органи приватизації. Отже,
відповідно до чинного законодавства, в Україні створені необхідні юридичні умови для
здійснення принципових змін у формах власності. Проте економічні перетворення
проходять дуже повільно і навіть із серйозними помилками і порушеннями.
До фундаментальних проблем (недоліків), які лежать на поверхні процесів приватизації,
відносять:
 - відсутність в Україні програми інвентаризації об'єктів національної економіки;
 - роздержавлення і приватизація за своїм масштабом вийшла за об'єктивно виправдані
межі й у ряді випадків позбавили національну економіку тих переваг, які вона мала в
дореформений період;
 - у суспільстві не склалася ринкова і особливо соціально-економічна мотивація
поведінки підприємців і населення.
 - панівною в суспільстві в цілому і в економіці зокрема стала психологія хабарництва,
зловживання службовим становищем, розкрадання національного багатства й
незаконне його використання у власних корисних цілях.
Недооцінка державою цих недоліків, втрата нею регулюючої ролі в економіці створить в
Україні атмосферу "приватизації", перерозподілу уже розподіленої власності між
відомими для всієї України новоявленими бізнесменами і політиками. Незаконне
привласнення небагатьма особами народного добра, створеного чесною працею людей,
зруйнувало механізм відтворення робочої сили.