Тема 4. Система цінностей європейської цивілізації XX – початку XXI ст.

1. Передумови становлення постіндустріальної цивілізації: революційний стрибок в сфері науки, технологій та виробництва.
Початок переходу до постіндустріального суспільства пов’язаний з другим етапом науково-технічної революції, який почався в 70-і роки XX ст. Саме в цей час
освоюються принципово нові технології. Корінні зрушення відбуваються у сфері транспорту і зв’язку. Почалася Зелена революція –розвиток техносфери загострив
екологічні проблеми до глобальних масштабів і в той же час виникли якісно нові можливості для їх вирішення.
Радикальні зміни відбулися у формах організації виробництва. Індустріальних гігантів все більш тіснять малі і середні підприємства, об’єднані в консорціуми,
асоціації і фінансово-промислові групи. Відходить в минуле перетворення людини на гвинтик величезних технічних, економічних і соціально-політичних систем. В
той же час становлення постіндустріального суспільства проходить на тлі складних інтеграційних і дезінтеграційних процесів, які відображають основні тенденції
цивілізаційного розвитку на рубежі XX і XXI століть.
Однією з характерних рис постіндустріальної цивілізації є інтернаціоналізація економіки. Ця тенденція, що зародилася ще в епоху індустріальної цивілізації, на
рубежі століть стала домінуючою. Третя науково-технічна революція викликала прискорення процесу залучення країн в міжнародний розподіл праці, обміну
продукцією і інформацією, що послужило основою для виникнення в другій половині XX ст. феномену відкритої економіки або інтернаціоналізації економіки на
основі процесів інтеграції. Вже на початку XX ст. існували міжнародні підприємства, які в другій половині XX ст., використовуючи ЕОМ і сучасні засоби зв’язку, почали
перетворюватися на багатогалузеві комплекси.
Іншим проявом процесів інтернаціоналізації на рубежі індустріальної і постіндустріальної цивілізацій є міждержавна інтеграція національних господарств.
Найбільш розвиненою формою такої інтеграції є Європейський Союз. Рішення про його створення у формі Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) було
ухвалене в 1957 р. Бельгією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Федеральною Республікою Німеччиною і Францією. Пізніше до ЄЕС увійшли Великобританія,
Ірландія, Данія, Греція, Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія, Швеція. Головною метою об’єднання було створення єдиного ринку товарів, послуг, робочої сили
країн-учасниць шляхом досягнення чотирьох свобод: свободи пересування товарів, свободи пересування капіталів, свободи пересування послуг, свободи
пересування робочої сили між країнами співтовариства. З 1993 р. ЄЕС називається Європейським Союзом (ЄС).
У 90-і роки інтеграційні процеси в Європі отримали подальший розвиток – функціонує Єдиний внутрішній ринок, з 1 листопада 1993 р. набув чинності
Маастріхтський договір 12 країн ЄЕС, відповідно до якого Європейський Союз повинен перетворитися на валютний, економічний і політичний союз з єдиною
зовнішньою політикою, єдиним громадянством, єдиною валютою.
Таким чином, інтеграція залучила в свою орбіту всі розвинені країни світу і більшість країн з середнім рівнем розвитку. Інтеграційні процеси не обійшли і
порівняно молоді, держави, що розвиваються. До об’єднання їх підштовхувала необхідність захисту національних інтересів. На жаль загальносвітовий процес
інтеграції слабо виражений на пострадянському просторі, але і тут останніми роками посилюються інтеграційні тенденції.
Постіндустріальне суспільство лише вступило в стадію свого становлення, і в даний час важко прогнозувати подальші шляхи цивілізаційного розвитку і
подолання тих кризових явищ, яке воно частково успадкувало від індустріального суспільства, частково породжує само. Можна, проте, вже сьогодні намітити ряд
тенденцій розвитку постіндустріальної цивілізації, які стають її відмінними рисами і, можливо, визначатимуть характер її розвитку.
Першою такою тенденцією виступає складна діалектика інтеграційних і дезінтеграційних процесів. Відходять в минуле промислові гіганти, інтенсивно
розвивається малий і середній бізнес, зберігається багатоукладність економіки, зростає роль домашнього і особистого підсобного господарства, і разом з цим
формуються, зміцнюються і вступають в гостру конкурентну боротьбу транснаціональні корпорації, прагнучі охопити весь світ. В той же час все більшою утопією при
сучасному рівні розвитку світового господарства стає прагнення до домінування в глобальному масштабі якої-небудь окремої країни або одного світового
господарського центру.
Другою тенденцією виступає нова складна динаміка в державних, соціальних і національних відносинах. Об’єктивно інтернаціоналізація економіки приводить
до міждержавної інтеграції, але в той же час в рамках цієї інтеграції заглиблюється суперечність між державними і міждержавними (зокрема недержавними)
інститутами, які починають відігравати велику роль. Ряд учених висловлює навіть достатньо аргументоване положення про поступове відмирання держави як
тенденцію постіндустріальної цивілізації.
Позиція людини в системі соціально-економічних відносин також характеризується подвійністю і суперечністю. Розвиток гуманістичних і демократичних початків
в багатьох державах, позбавлення людини, особливо в розвинених країнах, від необхідності бути гвинтиком у великих виробничих або соціальних структурах, зміна
технологічного способу виробництва, розширення сфери кваліфікованої і інтелектуальної праці і можливостей здобути відповідну освіту і професійну підготовку,
природно, дозволяє людині займати більш незалежну і захищену в економічному і соціальному плані позицію. Але разом з цим заглиблюється соціальна
стратифікація, соціальні суперечності не тільки зберігаються, але досягають особливої гостроти в перехідні періоди.
Третьою тенденцією є сучасна діалектика становлення сфери розуму як відмінної риси і в той же час об’єктивної потреби розвитку постіндустріальної цивілізації.
Знання, здатність його зберігати, концентрувати, набувати, обмінюватися, здобувати якісно нове знання, відіграє все більшу, якщо не домінуючу роль в розвитку
постіндустріальної цивілізації. Не випадково постіндустріальна цивілізація отримала і іншу назву – інформаційна цивілізація. Відповідно, розвиток науки, сфер
інтелектуальної діяльності, набуває ключової ролі. Це породило гостру потребу в ефективній масовій освіті як базі для розвитку необхідного інтелектуального і
культурного потенціалу постіндустріальної цивілізації, і в той же час стимулювало поглиблення кризи освіти, оскільки освітні концепції, технології і системи вже
багато в чому не відповідають вимогам нового часу.
Своєрідним проявом і розвитком цієї суперечності стало відокремлення інтелектуальної підготовленості особи від її загальної культури. Криза культури в цілому,
розвиток масової культури і різних контркультур, девальвація старих естетичних і етичних ідеалів і цінностей, при болісному пошуку нових здатні привести до того,
що Homo sapiens (Людина розумна) може зробити крок назад до особливого типу Homo habilis (Людини умілої), тобто типу особи, що володіє певним об’ємом
інформації, навиками і уміннями інтелектуальних операцій, необхідних для професійної діяльності, і в той же час демонструє вузьке, шаблонне особисте культурно-
етичне поле і нездатність до творчості у духовній сфері.
Таким чином, для наших днів характерний складний двоєдиний процес цивілізаційного розвитку. Постіндустріальна цивілізація, проходячи через проблеми і
кризи, накопичує потенціал можливостей їх вирішення, що створює передумови для оптимістичного прогнозу подальшого розвитку європейської цивілізації та її
цінностей.
2. Інформаційна революція як внутрішньо-трансформаційний процес сьогодення: позитивні та негативні аспекти.
Багато вчених сьогодні переконані в тому, що глобалізація є результатом розгортання інформаційної революції, пов'язана з безпрецедентним розвитком
інформаційних та комунікаційних технологій. Ця революція може призвести до фундаментальних змін у суспільстві, економіці та політиці, які здебільшого можуть
відбуватись значно швидше, ніж будь - коли раніше. Тут ми стикаємось з нерівністю або з так званим цифровим розривом у стартових позиціях різних країн,
передусім США та Заходу, з одного боку, та іншого світу - включаючи й Україну - з другого. Водночас, слід зазначити, що переваги Заходу в інформатиці можуть
призвести до ще більшого розриву між розвиненими країнами та тими, які перебувають на початковому етапі інформаційного розвитку.
Контекст розгляду цієї проблематики зумовлюється низкою факторів. Зокрема, переростання інтернаціоналізації суспільного життя в нову якість економіки та
політики за останні десятиріччя суттєво прискорилося саме завдяки інформаційній революції та бурхливому розвитку комунікаційних та цифрових технологій,
мікропроцесорної техніки. За допомогою супутникового зв'язку по мобільному телефону, телефаксу, Інтернету з будь-якого кінця земної кулі можна спілкуватися з
абонентами. Новітні технології створили наднаціональні мости, завдяки яким інформація легко долає на своєму шляху фізичні перешкоди та державні кордони. В
результаті цього з'явилась реальна можливість для формування глобального інформаційного середовища або "глобального кібернетичного простору", який дає
змоги отримувати інформацію з будь-якої відстані в режимі реального часу, швидко орієнтуватись і приймати відповідні рішення. Таким чином, сучасні системи
комунікацій значно спрощують організацію міжнародного співробітництва, кооперування та взаємопристосування політики різних світових держав.
Значна частина населення опинилася в новій інформаційній реальності, яка характеризується широким доступом до різноманітних джерел інформації, з'явилась
реальна можливість доступу до ситуаційної інформації в режимі реального часу, завдяки чому люди стали виступати безпосередніми учасниками певних подій. Так,
"об'єднання можливостей комп'ютера з телекомунікаційними мережами "звужує" час та простір, зменшує значення національних кордонів, надає індивідам
відчуття належності до певної глобальної спільності.
Отже, реальність здійснення інформаційної революції сьогодні вже не підлягає сумніву, проте, аналізуючи її конкретні механізми та наслідки, доцільно з'ясувати
суть цього поняття. Більшість фахівців сьогодні під інформаційною революцією розуміють "вибуховий процес створення та розповсюдження новітніх інформаційних
технологій (НІТ) для найбільшої продуктивності виробництва, раціональної організації та ефективного використання інформації, який зумовив перехід від
постіндустріального до інформаційного суспільства". Ключові технології глобальної ери, пов'язані з комунікаційними системами, скорочують швидкість та відстань
завдяки телебаченню, реактивним літакам, супутникам, комп'ютерам, мікросхемам, мобільним телефонам, Інтернету тощо; породжують стимул до гармонізації
культурних цінностей.
Розвиток інформаційних технологій суттєво знизив вартість накопичення, обробки та передачі інформації в масштабах земної кулі, що, безумовно, не могло не
вплинути на сферу економіки. Якщо розвиток системи шляхів і судноплавства у середні віки призвів до становлення єдиного ринку в межах Євразійського
континенту, а поява радіо, телеформу та інших засобів комунікації першої половини XX ст. уможливили появу трансконтинентальної індустріальної економіки, то
сьогодні процес, що розпочався і зумовлений інформаційною революцією, сягає своєї вершини. При цьому основним засобом об'єднання не лише континентів,
корпорацій, урядів чи економік, а й безпосередньо людей, їхніх способів світобачення стають саме інформаційні мережі. Зазначимо, що нові інформаційні
технології, які скорочують відстані та забезпечують миттєву передачу інформації, також суттєво впливають на характер владних відносин як усередині держав, так і
на міжнародному рівні. Так, на думку американських філософів Елвіна та Ханді Тоффлерів, "за подальшої інформатизації у світі відбуватимуться зсуви та радикальні
зміни на всіх рівнях суспільства (технологія, родина, релігія, культура, політика, бізнес, ієрархія, лідерство, система цінностей, мораль, теорія пізнання).Якщо ж
змінюється стільки соціальних, технологічних і культурних параметрів одночасно, то виникають не лише зсуви, але і якісні зміни - утворюється не лише нове
суспільство, а й зародки абсолютно нової цивілізації". Така нова форма цивілізації називається інформаційною, яка, передусім є добою знань, тим, що взагалі являє
єдину і виключну цінність та засіб функціонування кіберпросторової економіки. „А знання, як відомо, не бувають вітчизняними чи зарубіжними. Коли вони
перетворюються на головний ресурс - економіка, політика та практично всі інші суспільні інститути можуть бути тільки світовими. На шляху до такої повної
глобалізації взаємозалежність країн у багато раз зростає". Відомий фахівець з проблем економіки цифрового суспільства Дон Танскотт у цьому контексті сформував
нову парадигму, відповідно до якої "нове суспільство - суспільство розумової праці, яке грунтується на застосуванні людських знань до всього, що виробляється й до
того, як це робиться. Ці нові ідеї можуть стати головним джерелом добробуту". Розробляючи принципи конституції інформаційного суспільства, він зауважує, що
"відкритість і мінливість, які характерні для сучасних процесів глобалізації, відкривають багато нових можливостей для окремої країни і всього людства, але й
небезпеки в них криються теж чималі”.
Про реальність здійснення інформаційної революції, яка суттєво вплинула на розгортання процесів глобалізації, свідчать хоча б такі факти: за останні три
десятиріччя було вироблено більше інформації, ніж на минулі 5000 років; обсяг інформації подвоюється кожні 4 - 5 років; в одному лише щотижневому випуску
газети „The New York Times” міститься більше інформації, ніж міг засвоїти в XVII ст. середній житель Англії за все своє життя; кожний день у світі видається понад
4000 книг. У Великобританії до досягнення 18 -ліття дитина проглядає близько 140 тис. телевізійних рекламних роликів. У середньому шведський громадянин
споживає в день не менше від 3 тис. комерційних повідомлень. Щороку з'являється приблизно 100 тис. журналів (60 мовами), 5 млн наукових книг та статей, 250 тис.
дисертацій та звітів. Всесвітній книжковий фонд нараховує 1, 5 млрд назв книг. Кількість публікацій у світі подвоюється кожні 10 - 15 років, кількість телефонних
каналів - кожні 11 років, а головне, кількість автоматизованих баз даних зросла за 10 років у 10 разів. Зрозуміло, що сучасний світ сьогодні неминуче стикнеться з
перенасиченням інформацією електронних комунікаційних технологій. Це і є свідченням реального впливу інформаційній революції на розгортання сучасних
процесів глобалізації, завдяки чому й формується, по суті, нова політика та економіка, де державні кордони нестримно розмиваються.
З'ясовуючи реальні причини виникнення сучасних процесів глобалізації, які зумовлені інформаційною революцію, слід звернути особливу увагу, зокрема, на
стрімкий та бурхливий розвиток засобів інформації, який привів до збільшення обсягів комунікації, абсолютне сприйняття, а інколи й ігнорування людиною проблем
так званої масової індивідуалізації - масового виробництва індивідуальних продуктів і послуг, включаючи інформаційні дані. Дослідження, проведені соціологами в
2003 р. в багатьох країнах, показали, що доступ до Інтернету (як основного інформаційного засобу розгортання глобалізації) є своєрідною роздільною лінією між
освіченими та неосвіченими, багатими та бідними, чоловіками та жінками, молодими та старими, міськими та сільськими жителями. Ще однією роздільною лінією є
знання англійської мови, яка використовується у 80% сайтів, у комп'ютерній графіці та інструкціях. У 2003 р. на промислово розвинені країни з 15% населення Землі
припадало 88% користувачів Інтернету в світі (лише в США та Канаді - понад 50%), а на Південну Азію з 20% світового населення - менше від 1%. У результаті
інтернетизації світ, з одного боку, інтегрується, усуваються відомі раніше бар'єри, з другого, - виникають нові, фактично невидимі кордони, які розділяють людей,
оскільки "світова павутина Інтернету" об'єднує лише тих, хто має до неї доступ, і водночас відкидаючи тих, хто позбавлений цього. Таким чином, у результаті цього
створюються дві паралельні системи комунікацій: одна - для високоосвічених забезпечених людей із сучасними засобами зв'язку, які дають можливість отримувати
великий обсяг інформації, при цьому швидко та дешево, друга - для тих, у кого немає таких засобів й вони вимушені користуватись усталеними інформаційними
методами та способами, отримуючи застарілу, а тому менш цінну інформацію. Результат конкуренції цих двох систем є очевидним: переважання сучасної системи
інформації та комунікації не залишає шансів на рівні можливості тим, хто перебуває поза її межами. У результаті переважна більшість населення планети, яка не має
відповідних прибутків, освіти та доступу до сучасних засобів зв'язку, дедалі більше маргіналізується та відкидається на узбіччя технологічного та економічного
прогресу. Разом з тим, було б несправедливo перебільшувати значення цифрового розриву для країн, основною метою яких досі залишається позбавлення від
злиденності десятків сотень тисяч людей.
Зауважимо, що поява інформаційних технологій у результаті здійснення інформаційної революції сьогодні диктує свої вимоги. Зокрема, завдяки поширенню
глобальної інформатизації нині активно формується так звана "мережева економіка", основною властивістю якої є громадсько - мережева форма управління.
Обмежені сьогодні можливості засобів комунікації та системи обміну інформацією сприяють розширенню кола людей та формуванню такого рівня обміну
інформацією, який необхідний для ефективного функціонування суспільної економіки. Приблизно така сама думка висловлюється в доповіді, підготовленій
Європейською Комісією, в якій глобальна мережева економіка визначається як "середовище, в якому будь-яка компанія чи індивід, що перебувають у будь-якій
точці економічної системи, можуть контактувати легко і з мінімальними витратами з будь-якою іншою компанією чи індивідом з приводу спільної роботи, для
торгівлі, обміну ідеями і ноу-хау чи просто для задоволення інтересів".
У будь-якому разі електронна ера вже не поверне назад, а ця ера, за визначенням видатного філософа комунікації XX ст. Маршалла Маклюена, є також добою
екології. На його думку, "найбільша інформаційна революція, яку тільки собі можна було б уявити в галузі інформації, відбулася 4 жовтня 1957 р., коли Супутник
створив нове оточення всієї планети. Вперше світ природи опинився повністю вміщеним у зроблений людиною контейнер".
3. Цінності людини постіндустріальної цивілізації.
Сучасний світ увійшов у третє тисячоліття. До цього важливого рубежу людство підійшло з великими досягненнями і великими втратами. Сьогодні всіх цікавить
запитання: яке майбутнє чекає нас? Яким шляхом буде розвиватися цивілізація у ХХІ ст.? Прогнозувати майбутнє завжди важко, і тому дослідники дають різні
відповіді на ці запитання. Чимало прихильників здобула теорія постіндустріальної цивілізації. Відповідно до неї доба індустріальної цивілізації завершилась і
людство (або його значна частина) увійшло до наступного етапу розвитку – постіндустріальної цивілізації.
Якими є ті тенденції, що притаманні новому етапу цивілізаційного розвитку людства? Основні тенденції розвитку культури у другій половині ХХ – на початку ХХІ
ст. Розвиток «масової культури», її стрімке поширення, комерціалізація культури; Пошук нових форм естетичного вираження; Розвиток національних культур,
взаємопроникнення культур різних регіонів світу, синтез культур; Прискорений розвиток техніки і технології; Прогрес у поширенні інформації, інформаційних
технологіях.
Велику роль відіграватиме НТР, досягнення якого повинні якісно змінити усю систему виробництва. У наслідок цього воно стане більше зорієнтованим на
задоволення потреб людини, максимально активізує творчі здібності людини, від якої вимагатимуться ґрунтовні знання, вміння самостійно приймати рішення і
швидко реагувати на зміни ситуації. Зникнуть притаманні індустріальній цивілізації величезні заводи і фабрики, які завдавали чимало шкоди навколишньому
середовищу. Замість них набудуть поширення невеликі підприємства, безвідходні технології, використання синтетичної сировини замість природної. нових джерел
енергії, суворе дотримання екологічних норм. Завдяки цьому стане можливим подолання чисельних екологічних проблем, які також стали одним з наслідків
індустріалізації.
Існують підстави для того, щоб стверджувати про початок бурхливої деурбанізації – зменшення кількості населення міст. В індустріальну епоху за містами
встановилася роль адміністративних, промислових і культурних центрів. В останній час у розвинутих країнах спостерігається тенденція зростання кількості людей. Що
не бажають оселятися у мегаполісах і віддають перевагу проживанню у садибах сільського типу за їхніми межами. Завдяки комп`ютерам та електронним засобам
зв`язку людина почуває тут себе відокремленою від зовнішнього світу і може не лише відпочивати, а й працювати.
Ймовірно, що постіндустріальна епоха спричинить чимало змін у соціально-політичній сфері. Багато дослідників схиляється до думки, що держава
намагатиметься, зменшуючи безпосереднє втручання в економіку і суспільне життя в цілому, займатися перш за все захистом прав людини, врегулюванням
соціальних конфліктів. Попередженням правопорушень і підтримкою законності. Державній владі повинна бути притаманна децентралізація, намагання зробити її
більш демократичною, наближеною до потреб людини. Збільшаться повноваження регіональних і муніципальних органів.
Суттєві зміни повинні відбутися у духовній сфері. Наприкінці ХХ ст. спостерігалася криза існуючих систем цінностей. Внаслідок цього розгорнулося відродження
інтересу до релігії, яка впродовж тисячоліть була для людини джерелом духовної сили і охоронцем цивілізаційних традицій. Поряд з цим спостерігається
розчарування у «масовій культурі» і зростання популярності “високої (елітарної) культури». На підставі цих явищ висуваються прогнози майбутнього духовного
оновлення людства.
Важливою тенденцією, що, ймовірно, буде визначати подальший розвиток людства вважається глобалізація (поширення дії певних факторів за межі окремих
державних територій у всесвітньому масштабі). Чимало дослідників вбачають у глобалізації ознаку початку формування єдиної планетарної цивілізації. Внаслідок
цього суттєво посилюється взаємозалежність локальних цивілізацій, котрі сьогодні вже нездатні вести окреме, ізольоване існування. Події, що відбуваються у тій чи
іншій країні досить часто впливають також на долю її сусідів, а інколи і світу в цілому. Глобалізація має як негативні прояви (світові війни, великі економічні кризи,
загроза використання зброї масового знищення), так і позитивні аспекти (формування системи “всесвітнього розподілу праці” і світового ринку, посилення
авторитету міжнародних організацій. Обмін культурними здобутками і науковими знаннями, поширення оптимальних форм економічного, соціального і політичного
життя, вирішальні обмеження сфери військового виробництва).
 Наведені тенденції мають узагальнений характер і на думку тих. Хто їх визначив, є лише тимчасові, а тому у майбутньому можуть сформуватися нові
цивілізаційні основи. Якою саме буде цивілізація ХХІ ст.? Що нас чекає: апокаліпсис чи золотий вік? Відповідь на ці питання дасть своєю діяльністю сама людина.
Інформатизація є наслідком і формою вираження науково-технічного прогресу останнього сторіччя, і, як усякий етап подібного розвитку, вона має дві сторони.
Одна з них сугубо технічна, що проявляється в поширенні інформаційної техніки й інформаційних технологій, інша – соціальна, що виявляє себе у впливі на суспільні
процеси й на спосіб життя окремих людей.
Інформаційні технології, проникаючи в усі сфери життя соціуму, впливають не тільки на його архітектуру, але й істотно впливають на способи й форми буття
окремої людини. У цьому зв'язку проблеми інформатизації суспільства, її соціальних наслідків привертають увагу як закордонних, так і вітчизняних дослідників.
Однак більшість фахівців концентрують свою увагу на технічній складовій даного процесу. Тим часом соціальна складова інформатизації також вимагає свого
осмислення. Інформаційні технології не тільки змінили керування технологічними процесами, але стали інструментом реалізації соціальних технологій впливу на
людину, що може й не мати цілеспрямованого характеру. Сьогодні інформаційні технології (ІТ-технології) опосередкують взаємини між людиною й суспільством, як і
відносини між людьми. Ці обставини ставлять людину в нове положення в плані усвідомлення названих взаємин. Зокрема, зміни, внесені інформаційними
технологіями й засобами інформаційної техніки, змінюють соціальні процеси ідентифікації й самоідентифікації особистості, що спирались в традиційному суспільстві
на прямі контакти людини з тими або іншими соціальними групами й людьми. Змінюючи комунікативну сферу людини, інформаційні технології неминуче вносять
новий зміст у соціальні процеси ідентифікації.
Аналіз наявної літератури по даній проблемі показує, що при вивченні соціальних аспектів інформаційного суспільства в рамках вітчизняної соціальної філософії
є багато невирішених питань. У багатьох випадках пошуки, пов'язані з інформаційним суспільством, стосуються не стільки проблеми людини, скільки орієнтовані на
розгляд технічної й технологічної складової постіндустріалізму й на обговорення особливостей вступу цивілізації в новий етап розвитку. Дійсно, цю сторону сучасних
суспільних процесів не можна залишити без уваги, оскільки становлення інформаційного суспільства неможливого без технічного базису, створеного в другій
половині ХХ століття. Тут на перший план висувається уявлення про сучасну техносферу й положення в ній людини. До цієї проблеми звертався цілий радий авторів,
зокрема, В.С. Степін, В.Г. Горохов, В.В. Чешев, Б.І. Кудрін, О.Д. Симоненко, В.М. Розін, Н.В. Попкова, Х. Ленк, Е.А. Жукова й багато інших.
Техносфера постіндустріального суспільства стала технологічним базисом інформаційного суспільства, як одна з форм втілення постіндустріалізму. Із цієї
причини розгляд особливостей індустріального суспільства пов'язане з особливостями формування техносфери постіндустріалізму.
Техногенна цивілізація сформувала техносферу, яку можна охарактеризувати як технічну реальність сучасного світу. Проблема, породжена її становленням,
полягає в тім, що техносферна реальність стає безпосереднім життєвим оточенням людини, і питання про його буттєві підстави не може не стосуватися проблеми
взаємодії людини й техносфери. У рамках техноцентричної парадигми людині приділяється роль придатка машини й навіть ставиться питання про своєрідний синтез
людини й машини (кіборг). Але така позиція свідчить про нерозуміння ролі технічної реальності в биосоціальних процесах, що призводить до перекручування
ідентичності людини.
Техногенна цивілізація є досить гнучкої, динамічної, агресивної. У системі «людина - техніка» з'явилися нові аспекти, такі, як поява технічних засобів, що імітують
людський інтелект, відчуття людини, які впливають на вибір і встановлення людиною своєї ідентичності. Ці тенденції найбільш важливі для інформаційної стадії
розвитку техносфери, у рамках якої відбулася якісна зміна керування не тільки технологічними, але й соціальними процесами. У цих умовах соціотехнічна парадигма
дозволяє виділити такі критерії збалансованості й життєздатності суспільства, як рівень економічного розвитку, що дозволяє уникати потрясінь, пов'язаних з убогістю
й голодом; інститути цивільного суспільства, що не допускають насильства влади над суспільством і особистості над іншою особистістю; позитивні, вищі духовні
цінності й домінанти; здатність суспільства до відтворення за рахунок внутрішніх джерел.
Також, технологічне зростання призвело до формування нового феномена громадського життя – соціально-масових явищ. Головною метою массовізації було
забезпечення технічного розвитку на його індустріальній фазі (необхідність відтворення стандартизованої робочої сили). У результаті цього вироблялася людина,
«орієнтована на механічне виконання заданої соціальної ролі, податлива до рекламних і інших масових навіювань, але сповнена спраги соціального піднесення й
досягнення споживчого максимуму» [2, С.137-143]. Філософи, обговорюючи проблеми «масового суспільства», підкреслюють, що загальні умови інформаційно-
технологічного побуту – розвиток всесвітніх комунікацій і уніфікація матеріальних інфраструктур – призводять до усереднення духовного життя. Включення великих
мас людей в однотипні технологічні процеси, споживання стандартизованих продуктів матеріального й духовного виробництва веде до формування однорідних
стилів життя й типів мислення.
Аналіз сучасний культурних і економічних процесів може привести до висновку: людство неухильно рухається до єдиної глобальної цивілізації, що виражається в
побудові єдиного техногенного простору. Ця тенденція протистоїть політичним, культурним, ідеологічним розходженням і з'єднує різні регіони в єдине ціле, даючи
можливість безперешкодного переміщення людей, товарів, технологій, природних і інтелектуальних ресурсів, послуг, інформації з усього світу, незважаючи на
державні кордони. Особливе місце займає процес урбанізації, який веде до формування в різних регіонах світу уніфікованого міського середовища: в економічних,
культурних, побутовий сферах життя мегаполісів різних країн дуже схоже. Іде універсалізація науки й освіти, соціальних зв'язків і цінностей.
Збільшення штучного світу проявляється й у духовному житті. З тим, що ХХ століття стало черговим рубежем у розвитку не тільки матеріальної, але й духовної
культури, також згодні всі мислителі. Але якщо існування наукового й технічного прогресу в сучасну епоху не піддається сумніву, то оцінка духовних змін за останнє
сторіччя проблематична. Революційні трансформації в культурі пов'язані з науково-технічною революцією й принесеними нею змінами у всіх сферах життя.
Філософи ще на початку ХХ століття попереджали про можливості переродження моральних властивостей людини під впливом життя в штучному світі, про
інструментальну антропогенну діяльність. Справа в тому, що технологічні інновації, крім досягнення своєї прямої мети, одночасно розхитують базу традиційної
культури. В результаті відбуваються зміни в культурній сфері, викликані безособовою логікою техногенного розвитку. Старе уявлення про встановлені незмінні
закони, яким можна лише коритися, було відкинуто: спочатку почалося активне обговорення «найбільш розумного» устрою суспільних відносин, а потім - спроби
реалізувати теоретично виведені закономірності на практиці. У науці (а потім і суспільній свідомості) восторжествував глобальний еволюціонізм: вважається
очевидним, що все в природі й суспільстві змінюється, причому вектор цих змін веде від нижчого до вищого. Традиційні системи цінностей, відкинуті в економіці й
політиці, не змогли встояти й у духовній сфері. Традиційне, загальноприйняте, стало ототожнюватися із застарілим й неефективним, а нововведення, по визначенню,
вважалися ефективними й прогресивними.
Наприклад, вплив техногенного фактора на зміни в моралі простежується по росту споживчих настроїв. Протягом тисячоріч принципи аскези, самообмеження,
самоконтролю – матеріального і духовного – вважалися необхідними ознаками будь-якої ціннісної системи, що претендує на цивілізованість. Сучасна культура вже
не вважає позитивною цінністю принцип самообмеження або відмови від реалізації своїх бажань. Тому моральні норми, що обмежують людей, здаються занадто
суворими, гнітючими. Розвиток науки, техніки, інформаційних технологій, збільшуючи матеріальне благополуччя, зробило зростаюче споживання повсякденним для
багатьох людей. Основна шкода від споживчої орієнтації (що нав'язується через засоби масової інформації), виходить за рамки викликаного нею подальшого
зростання виробництва й перерозподілу природних ресурсів, про яке згадують найчастіше. Безконтрольність споживання поширюється не тільки на матеріальні, але
й на соціальні й духовні потреби, збільшуючи ймовірність формування сверхпоживача, який все навколишнє розглядає з точки зору своїх бажань і не здатний
відмовитися від їх задоволення. Як відзначав, наприклад, А. С. Панарін, творці сучасного постіндустріального світу мріяли про те, що механічна робота в
майбутньому стане долею машин, а людям залишиться вільна творчість. Але в результаті переважна більшість людей, що звільнилися від напруженої щоденної
праці, кинулася не до науки або мистецтва, а до «розслабленості гедоністичного дозвілля й споживання» [3, С.101].
Відходить в область минулого творче дозвілля, коли відпочиваючі люди не споглядали артистів і спортсменів, а самі займалися культурною діяльністю. Сучасна
людина всі частіше сідає в крісло перед екраном телевізора (або перед монітором комп'ютера) і споглядає чужі фантазії, досягнення, пригоди – «відключаючись» від
дійсності. Протиріччя полягає в контрасті між двома періодами життя сучасної людини: активною, творчою, гранично раціоналізованою працею – і дозвіллям,
заповненим пасивним спогляданням продуктів масової культури, яке зводиться, за словами Х. Ленка, «до вузького споживання, до не чим не стримуваного й
обмежуваного «засвоєння» товарів і речей, яке не потребує ніякої попередньої (розумової) роботи» [4, С. 115].
З початку ХХ століття піддавалося сумніву традиційне розуміння цілей мистецтва і його місця у світі. Всі частіше лунали голоси, на підтримку того, що починається
пошук нових форм мистецтва світу, що змінився, світу технічного прогресу й масових рухів. За словами В. М. Розіна, навіть недосвідчена людина відчує різницю між
традиційним і сучасним мистецтвом. Якщо традиційне мистецтво припускає видалення й занурення в особливу естетичну реальність, яке протистоїть звичайному
життю, то сучасне мистецтво зрощується із щоденністю, тіснить звичайне життя. «Стосовно сучасного мистецтва не можна говорити про прекрасне, – відзначає В.
М. Розін, – це скоріш уявлення про комунікацію, символічне життя, язикові ігри» [5, С. 326]. Мистецтво перестає бути образним, у ньому використаються послідовно
механістичні методи – колаж, деконструкція, цитатність. Головне при сприйнятті сучасних творів мистецтва – не естетичне сприйняття як таке, а інтерпретація,
мережа психоаналітичних і культурно-символічних тлумачень. Зараз художні тексти аналізують з боку їхніх комунікаційних змістів; споглядання змінюється на
розгадування. Мистецтво фактично зводиться до знаків і символів, тобто до інформації. Криза мистецтва, уважає В. А. Кутирьєв, складається саме в науково-
технічному переродженні духовності. «Для почуттів у сфері культури не залишається місця, – відзначає він. – Художні твори ... перетворюються в розгадування
змісту, у виклад концепції, у гру розуму ... Боюся, що сміятися, плакати й любити незабаром буде долею плебеїв, людей неосвічених, занурених у життя й не
цінуючих технокультуру» [6, С.143-144].
 Взаємодія технологічного розвитку (а насамперед – породжених їм інформаційних технологій і ЗМІ) з мистецтвом носить суперечливий характер. З одного боку,
сучасні інформаційні технології значно полегшують сприйняття культурного багатства людства. Але сама складність доступу до високих зразків культури була
підготовкою до їхнього сприйняття як виняткового явища. Зараз завдяки засобам масової інформації культура сходить із п'єдесталу й стає елементом побуту. Крім
того, легкість доступу до будь-якого зразка творчості створює ефект пересичення. Виникла проблема інформаційного перевантаження, що веде не до самостійної
творчості, а до сприйняття готових, образних структур. З іншого боку, вплив електронних засобів масової інформації на культуру часто носить негативний характер,
відбувається ріст інформаційного сміття. Перетворення культурної творчості в «культурну індустрію» змінило її цілі, примусило орієнтуватися на максимальний
прибуток.
Одна з особливостей соціокультурних трансформацій сучасності - виникнення особливої «молодіжної культури». Оскільки традиційні суспільства розвалилися
уповільнено, молодь у них зростала, опираючись на досвід старших поколінь, і подібний феномен протиставлення двох культур у масовому виді був неможливий.
Конфлікт «батьків і дітей» – породження постіндустріального суспільства, у якому постійна зміна й відновлення – не тільки фактичне положення справ у виробничій
сфері, але й у духовній сфері. З одного боку, постійна зміна соціокультурної реальності багато в чому знецінює життєвий досвід «батьків», роблячи його занадто
часто відсталим, непридатним для відтворення в новому середовищі, серед молодших поколінь. З іншого боку, в міру ускладнення технологій росте період
соціалізації молоді, збільшується час, необхідний для одержання освіти, яка відповідає сучасним вимогам. Критика старших і бажання самореалізації при відсутності
можливості участі в «дорослому» житті веде до розвитку молодіжної субкультури, яка усвідомлює себе як альтернатива «відсталим» традиціям. Її принципи –
відмова від традиційних цінностей і регламентуючих норм заради самовираження, довіри бажанням замість спроб їхнього контролю, воля від зовнішніх умовностей
[7].
Таким чином, зміна соціальних умов життя сучасної людини дозволяє говорити про виникнення кризи ідентичності і проблеми адаптації особистості в сучасному
суспільстві. Розвиток інформаційного суспільства в умовах глобалізації супроводжується поглибленням тенденції до його атомізації, що погоджується з
постмодерністською парадигмою. Ситуація постмодерна збільшує проблему ідентичності, оскільки веде не тільки до еклектичності соціокультурного простору, але й
самої людини. Із цієї причини стає необхідним виявлення специфіки і особливостей буття людини в умовах нової соціальної реальності. Глобальне інформаційне
суспільство надає нові можливості для формування особистості і разом з тим пред'являє більш серйозні вимоги до неї. Співвіднесення двох способів формування
індивідуальності людини – внутрішнього і зовнішнього – дозволило виявити ступінь їхнього взаємного проникнення в умовах постійної трансформації інформаційної
техносфери, а також виявити досить стійкі позитивні й негативні тенденції впливу нового техносоціального середовища на людину. Виникають парадокси, які
обумовлені розривом зовнішніх і внутрішніх способів формування індивідуальності людини. Наприклад, доступність інформації, яка забезпечена інформаційними
засобами і технологіями, знижує мотивацію до генерування нового знання. Доступне одержання знання із джерел, наданих інформаційним простором сучасного
суспільства, не спонукає мотивації до спроби одержання нових способів пізнання.
Відторгнення знання через збільшення його обсягів говорить про непідготовленість внутрішніх особистісних структур до збільшення зовнішніх навантажень, що
проявляється у відсутності навичок оцінки якості, обсягу й глибини одержуваної інформації. Дане явище варто віднести до стійких тенденцій, що приводять до
наростання соціальної нерівності, тому що факторами соціального поділу стають акумулювання, використання й генерування знання. Збільшується процес відмови
від прийняття рішень через збільшення числа альтернатив. Людина виявляється в ситуації непевності, сумнівів, і, як наслідок цього, відмовляється від
відповідальності. Результат – прийняття невірних рішень, надмірна ідеалізація технічних засобів у питаннях прийняття рішень. Зниження цінності конкретного
знання в силу його швидкого старіння змушує людину постійно відновлювати «людський капітал», формувати інформаційну культуру. Але для вирівнювання ситуації
людина повинна бути в достатньому ступені мотивована, а такий стан неможливий без стійкої ідентифікації, що дозволяє усвідомити своє положення в суспільстві,
зміст своєї діяльності й т.п.
Вся сукупність названих обставин примушує до пошуку нових шляхів рішення проблеми ідентичності і адаптації особистості. Поєднання глобального і
локального, установлення горизонтальних зв'язків завдяки використанню інформаційно-комунікаційних технологій, підвищена щільність інформації, збільшення
числа альтернатив, віртуалізація соціальних відносин, виводять дослідницький вектор на проблему пошуку й реалізації стратегій ідентичності людини за допомогою
нових можливостей, які надає інформаційна техносфера.
{У зв'язку з перенесенням уваги на людину при аналізі проблем глобальних трансформацій постає два важливих питання, пов'язані з актуалізацією творчої
складової в економіці знань, а також зміною характеру виробництва (початок переходу до постекономічного суспільства). Крізь їх призму, а також з урахуванням
індивідуалізації людини та її діяльності, а не тільки їхньої уніфікації, слушно розглянути сучасні глобальні трансформації.
У результаті формування перших елементів постіндустріальної цивілізації, де пануючими поступово стають трансринкові або метаекономічні відносини,
з'являється новий вид людської активності, який не може бути пояснений за допомогою класичного поняття праці.
Проте з кінця ХХ століття спостерігається наступна глобальна господарча трансформація: на зміну панування праці приходить творчість. Творчість являє собою
більш високий рівень господарської активності людини.
Творчість передбачає відсутність рутини і стандартності. У такому випадку конвеєрний принцип, що лежить в основі виробництва масових, стандартизованих
товарів, властивий індустріальній системі, не діє. У сучасному високотехнологічному суспільстві велика частина рутинної праці передається машинам, вивільняючи
час і активність для творчої діяльності. Видається, що і далі ця тенденція продовжиться. Водночас творчості, на відміну від праці, притаманні такі характеристики, як
свобода (що виходить за рамки її формального розуміння), надраціональний, головним чином неринковий характер. Поступово розмивається межа між суспільно
необхідним і вільним часом, відбувається їх переплетення при реалізації творчих здібностей.
Величезні зміни відбуваються і в мотивації. Вона стає переважно неекономічною, не зумовленою виключно зовнішніми стимулами. Відбувається перехід від
«домінування зовнішніх спонукальних стимулів діяльності до мотивів переважно внутрішніх» [4, с. 103]. Формується парадоксальна ситуація, в якій «люди, що
віддають перевагу нематеріальним цінностям, все частіше стають лідерами в сфері бізнесу й виробництва, політики та культури» [5, с. 196]. Між тим, поряд з такими
найважливішими передумовами актуалізації творчої діяльності, як високий рівень життя, освіти, соціального забезпечення, все більш важливою стає нова система
цінностей, що представляє змістовний аспект постекономічної мотивації. В цьому випадку ціннісній складовій належить ключова роль. При цьому потрібно
пам'ятати, що така система цінностей не зрозуміла з точки зору традиційної економічної методології, що бере за основу економічну людину, яка володіє виключно
економічними мотивами. На думку лауреата нобелівської премії Фрідріха фон Хайєка, «Кінцеві цілі діяльності розумних істот завжди лежать поза економічною
сферою. Строго кажучи, не існує жодних «економічних мотивів», бо економіка – це лише сукупність чинників, що впливають на наше просування до інших цілей. А
те, що називається «економічними мотивами», у буденній мові означає лише прагнення до отримання потенційних можливостей, засобів для досягнення інших
цілей»
4. Система загальнолюдських цінностей в динаміці і діалозі цивілізацій в умовах глобалізації.
Відомо, що кожна історична епоха має свою осьову проблему, що виражає головну суперечність та основні тенденції цієї епохи. У першій половині ХХІ ст. на тлі
прискорення процесів глобалізації та становлення постіндустріального суспільства, осьовою проблемою стає взаємодія цивілізацій. Які наслідки для всього людства
можуть призвести до здійснення геополітичних, культурних та економічних проектів «теоретиків глобалізму» — ось деякі з основних питань, від вирішення яких
залежить майбутнє всього людства, його доля.
Тому не випадково, що проблеми глобалізації та взаємодії цивілізацій, запобігання їх самогубному зіткненню та врегулюванню локальних міжцивілізаційних
конфліктів привернули особливу увагу вчених та громадськості, викликали хвилю публікацій.
На сучасному етапі розвитку людства тенденції культурної універсалізації набувають особливої актуальності, що спонукає до пошуків теоретичних стратегій та
практичних рішень, тому що поряд з таким баченням нинішнього світу існує й інша, абсолютизуюча різниця і виключає можливості мирного вирішення конфліктів. З
цього питання відомо, наприклад, думка радника Держдепартаменту США С. Хантінгтона, який вважає, що в найближчому майбутньому зростатимуть конфліктність і
зіткнення, і не може бути й мови про єдине людство.
Проблема плюралізму цінностей та культурного різноманіття обумовлена конкретними процесами, що протікають сьогодні у світі під впливом глобалізації, але
теоретики зіткнення цивілізацій, крім відмінності в традиціях, присутності релігійного фактору та ін., особливу увагу звертають і на те, що «характерною особливістю
глобалізації На її етапі є яскраво виражена соціальна асиметричність. Всі можливості глобалізації, що нині оспівуються, звернені до еліт, які вже встигли ними
скористатися. Що глобалізація здатна дати народам, досі залишається таємницею майбутнього. Сьогодні глобалізація породжує численні спокуси для еліт, справді
перетворюючи їхню свідомість та поведінку».
Звичайно, слід врахувати і ту важливу обставину, що наростаюча загроза зіткнення цивілізацій самогубна для людства, яке не має для самозбереження та
розвитку іншого виходу, окрім вироблення певної стратегії та механізмів діалогу, співробітництва та партнерства цивілізацій та держав. Тому «одним із завдань,
розв'язуваних у цьому ракурсі, є завдання формування необхідних світоглядних позицій, що сприяють взаєморозумінню, а чи не відгородженню культур» .
В умовах глобалізації, у процесі становлення світової інформаційної цивілізації загострюється проблема взаємодії суспільств з різними культурно-філософськими
стандартами та логіками відтворення, що не лише ініціює пошук «загальних» універсальних цінностей та основ філософських культур, а й проблематизує традиційні
для певних суспільств способи підтримки та обґрунтування цих цінностей, зокрема толерантності. Мораль, релігія, право, філософія і культура «ригористичного»
типу не спрацьовують в умовах полісуб'єктної соціальності, коли розмаїття життєвих укладів і філософських культур стало фактом, що відбувся, і, тим самим,
класичний освітній хід, що апелює до якоїсь ідеальної схеми людських відносин, «структури »Суспільства і світобудови, «змісту» свідомості, виявляється
неспроможним. Сам соціальний простір — цивілізація, де «має бути» взаємодія культур, не може осмислюватися як «готове» спільне місце, куди «входять»
культури. Виходячи з цього, як слушно зазначає А.С. Колесніков, поняття глобалізації є філософсько-культурологічною інтегративною концепцією, що відображає
тенденції прогресу світової історії та культури на нинішньому етапі розвитку людства, коли сучасне суспільство є цілісним і взаємопов'язаним світом, що постійно
стикається з необхідністю культурного плюралізму при вирішенні глобальних проблем сучасності. У такій ситуації «стає ясно, що за всієї унікальності та
непереборності відмінностей між окремими цивілізаціями — західної, ісламської, індійської, африканської, китайської, латиноамериканської, за всього їхнього
культурного, етнічного, соціального плюралізму теза про єдність світової цивілізації вже не здається помилковою. Просто розгляд сучасного світу крізь призму
європоцентристського, раціонального, західного бачення не відповідає духу часу та глобальному планетарному сприйняттю».
Як відомо, більшість теоретиків історичної школи вважають, що кожна цивілізація ґрунтується на якійсь вихідній духовній передумові, великій ідеї, сакральній
цінності чи первинному символі, навколо яких у ході розвитку формуються складні духовні системи. Вони характеризують сучасний період у розвитку цивілізацій як
кризовий, кінець епохи науково-технологічної культури і перехід до «месіансько-інтегрального-естетичного» прототипу цивілізації. Усі теоретики цієї школи
відкидають лінійну концепцію життєвого циклу цивілізацій та історичного процесу загалом та обґрунтовують циклічні чи ритмічні теорії.
Проте остання третина XX ст. внесла принципово нові риси у розвиток світової економіки та людства загалом, що виявилося у процесах глобалізації, які почали
визначати долю людства. Під їх впливом останні десятиліття XX в. загальнопланетарна картина почала принципово змінюватися. На перше місце почали виходити
дедалі інтенсивніші процеси інтеграції — спершу на цивілізаційному, а згодом і на глобальному рівнях.
Слід зазначити, що процес взаємодії цивілізацій далеко не новий. І хоча тисячоліття тому локальні культури та цивілізації виникали і розвивалися, здавалося б,
ізольовано, численні нитки культурних, торговельно-економічних зв'язків між ними століття за століттям міцніли і множилися, охоплюючи всю населену частину
земної кулі. Це дає підстави говорити про історичний процес розвитку людства в цілому, зміну світових цивілізацій, відому синхронізацію в динаміці локальних
цивілізацій.
Процеси глобалізації, як зазначалося вище, заявили про себе у різних сферах та у різних формах. Це демографо-екологічні чинники, глобалізація техносфери,
економічна глобалізація, геополітична глобалізація та соціокультурна глобалізація. Не вимагає особливого доказу та обставина, що найбільш складними та
суперечливими є тенденції глобалізації у соціокультурній сфері — у галузі науки, культури, освіти, етики, ідеології.
Процеси глобалізації у всіх своїх суперечливих проявах є незаперечним фактом сучасного світу. Вони утворюють неминучий, об'єктивно та суб'єктивно
обумовлений фактор становлення постіндустріального суспільства, світової цивілізації XXI ст.
Разом про те слід врахувати і те обставина, що глобалізація розвивається і натомість іншого, щонайменше значимого загальнопланетарного процесу
диференціації локальних цивілізацій, формування четвертого їх покоління (у цьому, як відомо, особливо загострює увагу З. Хантингтон).
Отже, глобалізація як універсалізація культурних цінностей є закономірним процесом, підготовленим усім ходом історії людства. Процеси глобалізації дали
новий імпульс динаміці та діалогу сучасних цивілізацій.
Незважаючи на те, що розвиток економіки та прогрес науки і техніки є основними вирішальними факторами суспільного прогресу, рівень технологічного та
економічного розвитку теж не можна вважати головною відмінністю, оскільки історія динаміки розвитку економіки та технологічного рівня різних країн показує, що
деякі країни залишалися належать до самобутнім цивілізаціям, хоча вони економічно потрапляли у залежність з інших країн. Так, наприклад, Індія та Китай
залишалися самобутніми цивілізаціями, хоча у певні періоди свого економічного розвитку потрапили у залежність від Заходу.
Як слушно зазначає Ю.В. Яківець, відмінності в соціально-політичному ладі також не можуть бути визнані головними відмінними рисами, оскільки політичний
устрій схильний до циклічних коливань. Про це свідчить досвід західноєвропейської цивілізації, де чітко спостерігається пульсація соціально-політичних циклів.
Відомо також, що аналогічна картина спостерігалася історія Росії та Китаю. Щодо цього мусульманська цивілізація особливо відрізняється політичною строкатістю.
Виключаючи певні фактори, які могли б служити головними відмінними рисами для різних цивілізацій, ми приходимо до висновку, що залишається останній
шар, в якому можуть формуватися конституюючі ознаки цивілізацій: це соціокультурна сфера, динаміка якої досліджена багатьма вченими, насамперед П Сорок. .
На думку Ю.В. Яківця, саме тут слід шукати сукупність ознак, що визначають характер локальних цивілізацій та їх відмінність однієї від інших. А серцевиною
соціокультурного ладу є сфера духовного відтворення, що включає такі основні елементи: науку, освіту, етику, культуру та релігію. Але який із цих елементів є
визначальним? За словами Ю.В. Яківця, навряд чи цю роль можна відвести науці та освіті, бо пізнання має міжцивілізаційний характер, цивілізаційні обмеження
можуть лише скувати його хід; освіта передає накопичені знання та навички, культурні та етичні цінності з покоління в покоління. Але саме собою воно навряд чи
радикально відрізняється за цивілізаціями, особливо в умовах цивілізації інформаційної та освітньої.
Як відомо, Н. Данилевський, А. Тойнбі, О. Шпенглер та С. Хантінгтон підкреслюють особливу роль релігії у формуванні цивілізаційної ідентичності. Вони
стверджують, що цивілізації є типами людських спільнот, що викликають певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, вдач, звичаїв — словом, у галузі
культури. Але слід зазначити, що, якщо у С. Хантінгтона цивілізація — це культура, що дійшла до природних меж свого поширення («культурна спільність найвищого
рангу», «найширший рівень культурної ідентичності людей»), то А. Тойнбі під цивілізацією розуміється блок історичного матеріалу, якого звертається той, хто
намагається вивчити історію своєї країни. Саме ці межі в часі, просторі та культурі створюють одиницю наукового аналізу: «якщо ви йдете від Греції та Сербії,
намагаючись зрозуміти їхню історію, ви приходите до Православного християнства, або до Візантійського світу. Якщо починаєте з Марокко чи Афганістану...
неминуче прийдете до Ісламського світу» [8].
Таким чином, А. Тойнбі відводив релігії конституючу роль у формуванні цивілізацій і, як відомо, відповідно виділяв п'ять цивілізацій третього покоління: західно-
християнську, православно-християнську, індуїстську та далекосхідну [9].
Релігія, безумовно, відіграє найважливішу роль у формуванні та збагаченні спадкового ядра-генотипу тієї чи іншої цивілізації, у визначенні системи
загальнолюдських цінностей, які їй притаманні. Разом про те слід врахувати те, що локальні цивілізації першого покоління виникли за два-три тисячоліття на той час,
коли сформувалися світові релігії, і тоді, тобто. у процесі виникнення цивілізацій, релігії було неможливо зіграти конституючу роль. Потрібно врахувати і те, що
існують багатоконфесійні цивілізації, в яких немає переважання тієї чи іншої релігії (наприклад, Африка, Росія та ін.).
Відомо, що у XX ст. відбулися значні зміни у кількісному співвідношенні невіруючих та прихильників різних релігій. Тут важливо відзначити і те, що, за всієї
динамічності змін у релігійній сфері, частка локальних цивілізацій у світі змінилася меншою мірою. І, нарешті, процеси міжцивілізаційних міграцій, що прискорилися,
ведуть до змішування мов і конфесій у багатьох країнах, що становлять ядро тієї чи іншої цивілізації.
Близьким за змістом терміну «цивілізація» є термін «культура». Але, незважаючи на те, що ці терміни є дуже близькими за змістом та значенням, ми маємо
врахувати, що культура виявляє тенденцію до деякого відокремлення від цивілізації. У цьому випадку мається на увазі та обставина, що під культурою розуміють
насамперед форму та ступінь духовності, в якій виражаються найвищі досягнення цивілізації.
Культура як процес реалізації духовних цінностей, як терен прояви сутнісних сил людини, відображає також становлення, самоствердження суб'єкта культури -
людини. Культура як система духовних цінностей виражає "олюднення", гуманізацію людини.
Саме система цінностей, що визначають поведінку людини в суспільстві, в сім'ї, в країні, у світі, її менталітет і тип поведінки є ядром соціокультурного ладу.
Система цінностей, що лежить в основі менталітету та мотивації, визначає приналежність до тієї чи іншої цивілізації, спонукає до дій на захист своєї системи
цінностей.
Відомо, що за системою цінностей культурологи поділяють цивілізацію Сходу та Заходу, а також змішані цивілізації типу євразійської, східноєвропейської чи
латиноамериканської. «Система цінностей визначається переважаючими в даному етносі етичними, ідеологічними, релігійними пріоритетами та перевагами; вона
передається з покоління до покоління за допомогою сімейного виховання та шкільної освіти, літератури та мистецтва, засобів масової інформації. Система цінностей
визначає відносини людей у сім'ї, у побуті, на виробництві, у соціально-політичній сфері діяльності, у галузі науково-технічної творчості, а також взаємодія між
етносами, націями, державами, цивілізаціями».
Потрібно особливо наголосити, що система цінностей як ядро соціокультурного ладу не тільки визначає різницю між цивілізаціями і, відповідно, культурами, а й
є загальною основою діалогу, спілкування та взаємодії між ними. Система загальнолюдських цінностей, як стрижень та квінтесенція культури, «цементує» та
гарантує єдність людства. Завдяки загальнолюдським цінностям культура є діалогічним феноменом; культура — це діалог із минулим, коїться з іншими епохами,
коїться з іншими людьми.
Система загальнолюдських цінностей, як зазначає Ю.В. Яківець, утворюючи спадковий генотип людства загалом і кожної цивілізації, схильна до циклічної
динаміки, періодично в ній спостерігаються фази криз і переворотів, особливо при зміні світових цивілізацій. Поки не було приватної власності, не була потрібна
заповідь «не вкради». Основний моральний принцип «не вбив», що відбиває найвищу цінність людського життя, не поширювався на рабів, представників ворожих
держав і віросповідань. На етапі розвитку людства, етапі формування постіндустріального, інформаційного суспільства, спостерігається одне й глибоких історія
людства криза системи загальнолюдських цінностей, їх радикальний перегляд і певна переоцінка. Це має як позитивні, і негативні сторони. «Загроза глобальної
війни, зіткнення цивілізацій, екологічної катастрофи не лише поставила під питання існування людства, а й посилила рух від культу війни та насильства до культури
миру та терпимості, до визнання спільних цінностей всього людства та кожної особи, до розуміння пріоритетної ролі культури та культурного спадщини, поширення
ідей ноосферної коеволюції суспільства та природи».
 Усе це з огляду на безмежні можливості сучасного індустріально-інформаційного суспільства зближує країни, створює всі необхідні передумови для
забезпечення сталого функціонування інформаційних мереж, інтеграції країн у світову ринкову систему тощо.
Але, з іншого боку, не можна не відзначити небезпечну тенденцію до розмивання моральних підвалин та втрат цивілізаційних цінностей. Крайнє прагнення
гедонізму, пріоритет чуттєвих насолод, послаблення відповідальності за продовження роду стає одним із чинників тенденції депопуляції з високими цивілізаціями.
Особливо слід зазначити також, що молоді покоління багатьох країн заражені споживчою психологією; духовні та громадянські, тобто. найвищі цінності
відходять у них на другий план.
Такий стан, переважно, викликано тим, що етичне свідомість відстає від темпів прогресу науку й техніки, тобто. «формування загальнолюдської системи
цінностей на основі діалогу, взаєморозуміння та співпраці цивілізацій відстає від процесу глобалізації, що розвивається за неоліберальною моделлю, з
нав'язуванням усьому світу системи цінностей, властивих Заходу, а точніше — із застосуванням подвійної моралі. Це викликає природну реакцію інших цивілізацій,
які обстоюють свою історичну та соціокультурну самобутність, свою систему цінностей. Від того, якою буде дано етичну відповідь на виклик сучасної глобалізації,
багато в чому залежить майбутнє людства».
Наша епоха — епоха небачених нововведень техніки та технологій, зрозуміло, має вирішувати соціально-економічні, науково-технічні проблеми, бо без цього
людство не може існувати, але ця епоха характеризується і «пробілом у розумінні», тому справедлива думка, що людство зможе вижити , лише відродившись
духовно (Н. Чавчавадзе), тому що бездуховність, що панує у вік глобалізації, пояснюється бездуховною, чи перекручено-духовною орієнтацією сучасних пануючих
цівілізацій та, відповідно, культур, які орієнтовані, насамперед, на науково-технічні та соціально-економічні цінності, і які ставлять ці цінності на чолі ієрархії
цінностей, які вони визнають.
Саме система духовних, загальнолюдських цінностей, як ядро соціокультурного ладу, визначає вигляд цивілізацій та, відповідно, культур, і є основою діалогу
між ними.
Виходячи з цього, на противагу сучасним модним концепціям «зіткнення цивілізацій», необхідна розробка (зрозуміло, об'єднаними зусиллями вчених різних
країн) теорії загальнолюдських, цивілізаційних та етнонаціональних цінностей, концепції руху на цій основі до діалогу, співробітництва та рівноправного
партнерства.
Врегулювання глобальної кризи етики соціокультурного ладу вимагає, щоб увага вчених, представників культури, релігійних діячів була сконцентрована на
виявленні та поширенні загальнолюдської системи цінностей, культури світу та населення як основи та позитивного результату міжцивілізаційного діалогу. Цьому
мають служити та сприяти також засоби масової інформації, інтернет тощо.
Дуже важливо наповнити сферу освіти та виховання молоді новою системою цінностей, ідеями діалогу та співробітництва цивілізацій, культури світу та
населення.
Так як релігія є вельми значним елементом духовної культури, доцільно «розширити контакти та взаємодію представників різних конфесій, світових релігій у
виробленні та поширенні серед віруючих ідей діалогу між цивілізаціями, культури світу, толерантності, населення, утвердженні загальнолюдської системи цінностей,
що відповідає основам інтегрального соціокультур і в той же час зберігає різноманітність цивілізаційних підходів».
Загальновідомо, що процеси глобалізації мають суперечливий вплив на соціокультурну динаміку локальних цивілізацій. Це проявляється, з одного боку, у тому,
що формується глобальний соціокультурний простір, посилюється взаємозалежність країн і цивілізацій у цій сфері, їх взаємне проникнення та переплетення,
особливо у зв'язку з процесами міграції, що посилилися. А з іншого боку, розвивається процес цивілізаційної та культурної самосвідомості, розуміння самобутності,
своєрідності культур, протистояння релігії. Тобто. одночасно спостерігаються процеси інтеграції та дезінтеграції, уніфікації та диференціації.
У таких умовах має дуже важливе значення та обставина, що кожна культура є виразом духу, потреб, своєрідності тієї чи іншої нації, тому вона є унікальною,
самобутньою. А багатство світової цивілізації і, відповідно, світової культури визначається тим, що вона є скарбом загальнолюдських цінностей, єдністю окремих,
своєрідних, унікальних і самобутніх культур. Діалог цивілізацій та культур, співіснування різних загальнолюдських цінностей та збереження всього багатства світової
культури має бути найвищою метою людства.
5. Перспективи та можливості становлення загальнолюдської цивілізації.
Однією з основних тенденцій сучасного людства є становлення глобальної цивілізації. З'явившись у окремих куточках планети людство нині освоїло і заселило
майже всю поверхню Землі; формується єдина всесвітня спільність людей.
Одночасно з'явився новий феномен – феномен глобальності подій, процесів. Події, які у віддалених районах Землі, впливають життєдіяльність багатьох країн,
народів; інформація про події у світі через розвиток сучасних засобів комунікації та ЗМІ майже негайно повсюдно поширюється.
В основі формування загальнопланетарної цивілізації лежать такі фактори, як процеси економічної, соціально-політичної, культурної інтеграції, що багато в чому
прискорюються НТР, індустріалізація, поглиблення суспільного поділу праці, становлення світового ринку.
Важливим чинником є необхідність об'єднання держав на вирішення глобальних проблем сучасності.
Засоби комунікації, від традиційних радіо, телебачення, преса і нових (інтернет, супутниковий зв'язок тощо.) охопили всю планету.
Одночасно з процесами інтеграції в різних галузях життєдіяльності людства формуються та намагаються їх регулювати міжнародні структури та міждержавні
спілки. У сфері економіки це ЄЕС, ОПЕК, АСЕАН та ін., у політичній сфері – ООН, різні військово-політичні блоки типу НАТО, у сфері культури – ЮНЕСКО.
Глобалізуються та стилі життя (масова культура, мода, їжа, преса). Так, різноманітних естрадна, поп- і рок-музика, стандартизовані бойовики, мильні опери,
фільми жахів тощо. дедалі більше заповнюють культурну нішу. Більш ніж 10 500 ресторанів «Макдональдс» працюють у багатьох країнах світу. Покази моди у
Франції, Італії та інших країнах диктують стилі одягу. Практично в будь-якій країні можна купити будь-яку газету чи журнал, супутниковими каналами переглянути
іноземні телепередачі та фільми.
Постійно збільшується і так величезна кількість людей у світі, які говорять англійською мовою. Причому нині можна впевнено говорити про настання масової
американської культури та способу життя.
З розвитком процесів глобалізації культури та життя людей дедалі більше виявляються і протилежні тенденції. Зумовлено це тим, що зміна цінностей, що лежать
в основі культури, відбувається набагато повільніше цивілізаційних змін. Виконуючи свою захисну функцію, ціннісне ядро культури перешкоджає переходу
цивілізації до нових умов життєдіяльності. На думку ряду культурологів, розмивання цінностей культурного ядра сучасної західноєвропейської цивілізації призвело
до придушення тенденції до інтеграції світової цивілізації іншою тенденцією, що різко позначилася – до ізольованості, культивування власної унікальності.
І цей процес цілком закономірний, хоча може мати велику кількість негативних наслідків. Культивування унікальності тієї чи іншої етносу, народу породжує
культурний, та був і політичний націоналізм, може бути основою у розвиток релігійного фундаменталізму і фанатизму. Все це стає сьогодні причиною численних
збройних конфліктів та воєн.
Проте не можна бачити в цінностях локальних культур перешкоду на шляху до світової цивілізації. Саме духовні цінності визначають прогрес цивілізації, шляхи її
розвитку. Взаємозбагачення культур дозволяє прискорити темпи розвитку суспільства, «стиснути соціальний час». Досвід показує, що кожна наступна історична
епоха (цивілізаційний цикл) коротша за попередню, хоча й не однаковою мірою для різних народів.
Існує низка підходів до перспектив взаємодії локальних культур та світової цивілізації.
Прихильники одного з них стверджують, що суспільство в майбутньому також буде сукупністю цивілізацій і культур, що автономно розвиваються, що дозволить
зберегти духовні підвалини, своєрідність культури різних народів, а також може стати засобом подолання кризи техногенної цивілізації, породженої домінуванням
західно-європейських культурних цінностей. Взаємодія різних культур призведе до нових життєвих орієнтирів, до формування культурного фундаменту нового циклу
розвитку цивілізації.
Прибічники іншого підходу прагнуть вийти межі дилеми: стандартне однаковість майбутнього суспільства чи збереження різноманіття локальних цивілізацій і
культур, позбавлених спільності у розвитку. Згідно з цим підходом проблему світової глобальної цивілізації слід сприймати як розуміння сенсу історії в її єдності та
різноманітті. Свідчення тому – прагнення людства до загальнопланетарної взаємодії та культурної єдності. Кожна цивілізація несе певну частину цінностей
загальнолюдського характеру (насамперед соціальні, моральні цінності). Ця частина поєднує людство, є його загальним надбанням. Серед таких цінностей можна
виділити повагу людини до людини у суспільстві, співчуття, релігійний та світський гуманізм, певну інтелектуальну свободу, визнання права на творчість, цінності
соціально-економічного, політичного екологічного характеру тощо. Ґрунтуючись на цьому ряд вчених висунув ідею метакультури як загального культурного
знаменника. Причому метакультуру в рамках цього підходу слід розуміти як накопичення загальнолюдських цінностей, що забезпечують виживання та цілісність
людства у його розвитку.
Ці підходи, незважаючи на різні вихідні положення, дуже схожі на висновки. Вони відбивають той факт, що людство зіткнулося з необхідністю вибору та
визнання соціокультурних цінностей, які б скласти ядро майбутньої цивілізації. І у виборі цінностей людство має уважно вивчати самобутній досвід кожної культури.
Більше того, на думку багатьох етнографів, відмінності в культурі є закономірною та основною умовою універсальності у розвитку людства. Якщо відмінності між
ними зникнуть, то тільки для того, щоб з'явитися знову, в іншій формі. Необхідно регулювати взаємодію та зіткнення інтеграційних та дезінтеграційних процесів.
Розуміючи це, вже сьогодні багато народів і держав добровільно прагнуть запобігти зіткненню, усунути протиріччя у відносинах один з одним і знайти спільні точки
дотику в культурі.
 Світову загальнолюдську цивілізацію не можна розглядати як стандартизовану, знеособлену спільноту людей, що сформувалася на основі західної чи
американської культури. Вона повинна бути різноманітною, але цілісною спільнотою, що зберігає унікальність і своєрідність складових її народів.
Тільки взаємодія різних культур та цивілізацій призведе до становлення наповненого новими цінностями глобального культурного простору, який має
характеризувати майбутню світову цивілізацію.