ОРІЄНТОВНИЙ ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ, ЩО ВИНОСЯТЬСЯ НА ВСТУПНИЙ ІСПИТ ЗІ

СПЕЦІАЛЬНОСТІ

РОЗДІЛ 1. Міжнародна економіка

1. Об’єктивні передумови виникнення світового господарства, його сутність та етапи
розвитку.

Світове господарство - це сукупність національних економік, їх виробничих, торгових,

кредитних, науково-технічних, фінансових та ін організаційних об'єктів та підприємств,
об'єднаних міжнародним поділом праці і відповідною системою поділу праці.
Світове господарство (світова економіка) – історично сформована сукупність національних
господарств усіх країн світу, пов’язаних між собою економічними та політичними відносинами.
Об'єктивні передумови виникнення світового господарства:
1. Перш за все - це міжнародний поділ праці, який визначає необхідність спеціалізації
виробництва країн відповідно до їх природно-кліматичних, історичних та економічних умов, що
забезпечує підвищення ефективності виробництва, економію затрат суспільної праці,
раціональне розміщення продуктивних сил.
2. Спеціалізація на певному етапі породжує процес інтернаці­оналізації виробництва й всього
господарського життя (тобто кооперування у світовому масштабі). Отже, інтернаціоналізація"
виробництва стає економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного
усуспільнення виробництва. Однією з найважливіших форм інтернаціоналізації виробництва
виступили транснаціональні корпорації.

Інтернаціоналізація виробництва — це встановлення безпосередніх стійких виробничих зв'язків

між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає
частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі.
3. Інтернаціоналізація в свою чергу передбачає розвиток еко­номічної інтеграції, яка зумовлює
тенденцію до економічної єдності світу на основі зближення й взаємопереплетіння
націона­льних економік, проведення узгодженої державної економічної політики.
Світове господарство в своєму розвитку пройшло три етапи: аграрний (до середини XIX ст.),
індустріальний (друга половина XIX – середина XX ст.) та постіндустріальний (з кінця XX ст.).
1. Для аграрного етапу характерним було переважання сільського господарства. У ньому
працювало 90 % економічно активного населення світу, воно виробляло основну частку ВВП.
2. На індустріальному етапі пріоритетними видами господарства в країнах Європи, Північної
Америки, у Японії, Радянському Союзі були промисловість та будівництво. На ці виробництва
припадало близько 1/3 працюючих, вони давали основну частку ВВП. Після Жовтневого
перевороту в Росії (1917 р.) утворилися дві паралельні системи світового господарства:
капіталістична з ринковими відносинами і соціалістична з плановою економікою. Із створенням
соціалістичного табору в повоєнні роки розширився вплив соціалістичного міжнародного
господарства. Через ідеологічні забобони дві системи існували досить ізольовано одна від одної.
Економічні зв’язки між ними були фрагментарними, політичні відносини – напруженими.
3. Наприкінці XX ст. світове господарство перейшло до постіндустріального етапу. Для нього
характерні стрімкий розвиток науки і техніки, і, отже, швидке зростання невиробничої сфери:
освіти, культури, науки, маркетингових, юридичних, фінансових, побутових послуг і т. ін.
Виробництво й сфера послуг стали наукомісткими. При цьому провідною у господарстві стала
роль висококваліфікованого керівного прошарку суспільства. До постіндустріального
суспільства вже перейшли США, Канада, розвинуті країни Європи, Японія, Республіка Корея. У
них понад 60 % населення працює в невиробничій сфері. Досить високий рівень зайнятості у
сфері послуг мають також деякі країни-експортери нафти, що стали великими фінансовими
центрами, а також острівні країни, які відомі своїм туристичним бізнесом. Швидко зростає роль
невиробничої сфери також в економіці України. За науковими прогнозами, у середині XXI ст. у
світі в сфері послуг працюватиме близько 90 % економічно активного населення.
Суб'єкти світового господарства:

1. на мікроекономічному рівні: юридичні (фірми) та фізичні особи, які здійснювали

зовнішньоекономічні операціі.
2. на макроекономічному рівні: країни,їх регіональні і муніципальні суб'єкти, інтеграційні
об'єднання країн.
2. Структура сучасної світогосподарської системи.

Структура сучасного світового господарства включає дві складові частини по перше, всі
національні господарства; по-друге — міжнародні економічні зв’язки (відносини) між країнами-
партнерами. До структури світового господарства входять світові ринки товарів і послуг
капіталів, робочої сили, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова
система, сфера обміну в області науки, техніки й інформації, міжнародний туризм та ін.
Сьогодні достатньо стійко проглядається така структура світового господарства:
1. світові ринки товарів і послуг;
2. світові ринки капіталів;
3. світові ринки робочої сили;
4. міжнародна валютна система;
5. міжнародна кредитно-фінансова система.

Крім того, інтернаціоналізація інтенсивно розвивається у сферах інформації, науково-діяльних

і конструкторських робіт (інжиніринг, консалтинг). Формуються єдині науково-інформаційні
проекти.

Міжнародні економічні відносини – це система господарських відносин між різними країнами

світу. Елементами цієї системи є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво,
вивіз капіталу і міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні
валютні відносини. Міжнародні економічні відносини залежать від економічних відносин, що
складаються на національних рівнях.
3. Сучасні проблеми та тенденції розвитку світового господарства.

Глобальні проблеми сучасності - це комплекс проблем, які вийшли за межі окремих держав і
зачіпають інтереси всього людського суспільства. Це – відвернення світової ядерної війни та
забезпечення стабільності миру; необхідність подолання екологічної кризи та ефективної й
комплексної охорони навколишнього середовища; продовольча, сировинна, енергетична криза;
проблема розвитку самої людини, перспективи забезпечення її гідного майбутнього та ін.

У сучасних умовах дедалі більшого значення набуває на світовому ринку торгівля послугами і
науково-технічними досягненнями (у формі торгівлі патентами й ліцензіями).

На початковому етапі розвитку світової торгівлі в ній переважали вивіз із аграрних країн
сировини і продовольства й зворотні поставки в ці країни із розвинутих держав готової
продукції. У міру розвитку вивозу капіталу дедалі більшого значення набував експорт
обладнання із промислово розвинутих держав у країни, що розвиваються. В структурі світового
експорту зростає частка продукції обробної промисловості і знижується – добувних галузей.
Найшвидшими темпами (що пов’язано з імпортом капіталу і діяльністю ТНК) і в товарному
експорті країн, що розвиваються, зростає частка промислової продукції.

Відносно низька питома вага на світовому ринку сільськогосподарської продукції значною

мірою пояснюється тим, що науково-технічний прогрес у цій галузі в розвинутих країнах сприяв
зростанню власного виробництва, а отже, і зниженню попиту на зовнішньому ринку.
Характерною тенденцією сучасного розвитку світової торгівлі є постійні зміни у співвідношенні
сил між різними країнами і групами країн на світовому ринку.

Тенденцією розвитку світової торгівлі є підвищення значення міждержавного регулювання

зовнішньоторгових операцій. Міждержавне регулювання світової торгівлі розвивається і шляхом
створення спеціальних організацій, які включають країни, що є основними постачальниками на
світовий ринок необхідної продукції (організація країн – експортерів нафти (ОПЕК).
4. Трансформаційні процеси у світовій економіці.

До головних проявів світових трансформаційних процесів сьогодні найчастіше відносять

стрімке зменшення ролі національних держав – держави як традиційні актори міжнародних
відносин стають усе менш ефективними й більш вразливими в конкуренції з новими акторами,
у боротьбі зі зростаючими антидержавними тенденціями в сучасному світі.
Настає епоха організацій та організаційної влади з її витонченим раціональним інструментарієм
управління в умовах масового індустріального та постіндустріального суспільства.Посилення
ролі міжнародних організацій поєднується з іншою тенденцією сучасних міжнародних відносин
– появою нових суб’єктів, як легальних (формальних і неформальних), так і нелегальних.
Визначною формою світових трансформаційних процесів називають також розширення
горизонтальних контактів і безпосередньої взаємодії між структурами громадянського
суспільства різних держав, непідконтрольних національним урядам, але в той же час досить
впливових і масових. Так, нова політична система, що складається у сучасній Європі,
спрямована на інтенсифікацію інтеграційних процесів і об’єднання держав. Відбувається
радикальний перегляд національної державності, що піддається подвійному впливу: впливу
міжнародної й наднаціональної спільнот зверху та локальних і регіональних структур – знизу.

У політичній сфері однією з визначальних тенденцій перетворення міжнародних відносин є

поширення демократії та укорінення демократичних інститутів. У даному процесі відбивається
нова тенденція загальносвітового та європейського політичного розвитку – глобальна «хвиля»
демократизації. Сучасні процеси демократизації характеризуються: розширенням і реальною
гарантованістю в транснаціональному масштабі прав і свобод індивідів; зростаючим значенням
інтересів особистості; визнанням фізичних осіб самостійними суб’єктами міжнародних відносин
та ін.
Серед найбільш помітних трансформацій у правовій сфері, що характеризують процес
формування нового загальносвітового (глобального) порядку, можна виділити такі, як:
1) зміна змісту та принципів побудови міжнародного правопорядку, зниження ступеня його
стабільності;

2) підвищення впливу міжнародного права на розвиток і зміну внутрішнього права (перевага

міжнародного права над внутрішнім, поява «модельного законодавства», практика рецепції
юридичного досвіду).
3) криза управління міжнародними процесами, невизначеність рольових, нормативних і
функціональних установок суб’єктів міжнародних відносин;
Важливі трансформаційні процеси відбуваються в економічній та фінансовій сферах:

1) переорієнтація господарської діяльності держав з питань внутрішнього економічного розвитку

і соціального забезпечення на більш активну участь у конкурентній боротьбі на світових ринках;

2) постійне, оперативне, гнучке пристосування до умов бурхливого науково-технічного прогресу,

що вимагає більших фінансових витрат і підтримки високого освітнього потенціалу населення;

3) зростання дипломатичної складової конкурентоспроможності країн, відкритого лобіювання

державою національного бізнесу на зовнішніх ринках, що впливає на вільну економічну
конкуренцію;
4) перенесення частини державних функцій з регулювання валютно-фінансової сфери на
наддержавний рівень
5. Україна в системі світогосподарських відносин.

Україна стала незалежною державою. Це вимагає забезпечення економічних гарантій

суверенності. Сьогодні економіка України перебуває у стані глибокої кризи. Для народного
господарства нашої країни характерні такі негативні тенденції як спад виробництва, загальні
неплатежі, зростання державного боргу та дефіциту державного бюджету, приховане
безробіття, загострення соціальних суперечностей.
Єдиний вихід з кризового становища, що склалося, є перехід до ринкового механізму
господарювання та інтеграція економіки України у світогосподарську систему.
У суспільній свідомості вже склалося розуміння того, що недооцінка ролі світогосподарських
стосунків у становленні економічного суверенітету держави може завдати великої шкоди. Але
реальна взаємодія країни із зовнішнім світом в галузі економічного співробітництва поки що не
набула потрібного динамізму.
У ділових колах Україна однозначно сприймається як країна високого ступеню ризику стосовно
налагодження економічної співпраці. Все це диктує необхідність невідкладного здійснення
ґрунтовного теоретичного осмислення та пошуку практичних рішень і механізмів, які б
дозволили країні подолати ситуацію, що склалася, прискорити всебічне і повноцінне ЇЇ залучення
до світового господарства.
Україна як член ООН входить до держав світового співтовариства. Це означає, що вона визнає
і виконує Статут ООН, міжнародне право, які регулюють міждержавні, політичні, соціальні,
культурні і, безумовно, економічні міжнародні відносини. Останні мають важливе значення для
економічного розвитку України. Але раціональне використання переваг міжнародних
економічних відносин можливе лише у разі інтегрування економіки України у світове
господарство.

Розгляд проблеми розвитку України у системі світового господарства свідчить, що її економіка

має значний інтеграційний потенціал, усі підстави і значні можливості для поступового
входження у світову економіку. Україна традиційно займає одне з провідних місць серед держав
СНД щодо розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Це зумовлено тим, що в нашій країні
існують вагомі об'єктивні матеріальні передумови, які, виступаючи як інтеграційний
потенціал, сприяють розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків: природні й трудові
ресурси, виробничі потужності, науково-технічний потенціал, географічне розташування,
транспортне забезпечення, геополітичне становище.
Опираючись на ці передумови, Україна досягла певних результатів у розвитку експортного
виробництва. Зіставлення показників, які характеризують місце України у загальному
експортному потенціалі країн, що входили до колишнього СРСР, показує значну роль України у
цьому процесі. Так, частка України в останні роки існування СРСР становила 20%
загальносоюзного експорту. Він направлявся з України у 123 країни світу, об'єктами
міжнародних зв'язків були понад 1400 підприємств України. Частка України у колишньому
загальносоюзному експорті по окремих видах продукції досягала 50-100 відсотків.

Регіональні можливості експортного потенціалу України залежать від рівня розвитку окремих
економічних районів, серед яких, безумовно, виділяється Донецько-Придніпровський, на який
припадає 2/3 експорту України. Належне місце у розвитку зовнішньоекономічних зв'язків
України посідає прикордонне співробітництво, в першу чергу економічні зв'язки західних
областей з відповідними прикордонними районами Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії.
Існують, наприклад, достатньо тісні зв'язки між Чернівецькою областю України і Сучавським
повітом Румунії. Але в цілому прикордонне співробітництво у загальному обсязі зовнішньої
торгівлі невелике, має місцеве значення і потребує подальшого розвитку.

Незважаючи на значні потенціальні можливості входження України у систему світового

господарства, нині існують об'єктивні причини, що стримують її рух до світового ринку. По-
перше, треба мати на увазі, що Україна, як молода суверенна держава, ще не має достатнього
досвіду налагодження економічних зв'язків з країнами світового співтовариства. Це стримує
процес інтеграції національної економіки у світову. По-друге, значною перешкодою є те, що
Україна, як частина, що входила у минулому до складу СРСР, певною мірою ліквідувала
структури, за допомогою яких здійснювалася загальносоюзна зовнішньоекономічна діяльність.
Але нових органів, які можуть проводити на всіх рівнях національну зовнішньоекономічну
політику України, ще недостатньо. Відбувається формування відповідних структурних елементів
на рівні міністерств, відомств, об'єднань підприємств, територіальних органів державної влади,
які мають сприяти виходу на міжнародну арену. Сьогодні Україна як суверенна держава є
членом таких міжнародних економічних організацій, як МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД та ін. У
цих організаціях Україна не тільки може проводити політику захисту своїх економічних
інтересів, але й сама впливати на хід подій у світовій економіці. Але головні причини
стримування руху України до світових ринків сьогодні - це, насамперед, наслідки глибокої
загальної кризи, яка сьогодні долається інтегрування з державами СНД (які теж знаходились у
стані економічної кризи), що об'єктивно зумовлено існуванням традиційних зв'язків між ними;
низький рівень якості продукції, яка випускається та неконкурентоспроможність її на світових
ринках; недосконалість системи управління зовнішньоекономічними відносинами і відсутність
чіткої й сталої правової бази для них; відсутність кваліфікованих кадрів.
6. Глобальні проблеми сталого розвитку світової економіки та напрями їх вирішення.
Сталий розвиток економіки передбачає поєднання двох важливих аспектів: визнання
пріоритетності економічних і соціальних потреб, важливих для виживання найбідніших
категорій населення, та водночас розуміння обмежень, серед яких в тому числі обмеженість
природних ресурсів, необхідність більш раціонального й дбайливого ставлення до оточуючого
навколишнього середовища.
Принципи:

1) «Сталість» розвитку людства означає, що споживання ресурсів має бути обмеженим в таких
обсягах, аби вони в достатній мірі залишалися і для майбутніх поколінь

2) Обмеженість природних ресурсів відносна. З одного боку, чим більш досконалими є технології
та обладнання, тим менше ресурсів вони споживають, тож варто розвивати ресурсоощадні
технології; з іншого боку, біосфера має властивість самовідновлюватись, але не завжди темпи
відновлення відповідають темпам вичерпання людиною ресурсів

3) Одна із причин злиднів – різкий розрив між рівнем доходу у різних верст населення. Сталий
розвиток передбачає справедливий, рівний розподіл природних ресурсів, аби забезпечити рівні
можливості для задоволення потреб
4) Темпи приросту населення на планеті мають відповідати потенціалу екосистеми Землі.

По суті сучасний сталий розвиток формується на основі врахування екологічних, соціальних і

економічних аспектів розвитку людства.Підходи до розуміння сутності сталого розвитку були
засновані на так званому принципі «конкуруючих цілей», при якому досягнення сталості
передбачалося переважно для одного з напрямків – збереження навколишнього середовища і
природних ресурсів, економічного зростання або задоволення потреб людини.
Проблеми:

1) Більшість вчених і дослідників даної тематики прийшли до висновку, що перехід до сталого

розвитку в глобальному масштабі можливий лише при обов’язковій умові узгодженості всіх
об’єктів і суб’єктів даного процесу, який носить системний характер і пов’язує в єдине ціле всі
рівні соціально-економічної
системи (глобальний, національний, регіональний, локальний) і різні сфери його функціонування
(економічну, соціальну, екологічну). На жаль, в існуючій парадигмі розвитку глобалізованих
соціально-економічних відносин поки домінують цінності збагачення «за любих можливих
обставин», а тому проявляється корпоративний, державний, регіональний і локальний егоїзм;
шантаж; деструктивність, які навпаки ще більше знищують екологію, виснажують ресурси,
дефрагментують суспільні групи і країни щодо пошуків консенсусу ноосферного і сталого
розвитку.
2) В значній мірі пригальмувала перехід до концепції сталого розвитку світової економіки і поява
пандемії COVID-19. Так, з початку 2020 року швидко проявились обмеження в міжнародних
торгівельно-економічних відносинах, а надання додаткової ліквідності в фінансово-
інвестиційну сферу і призупинений реальний сектор світової економіки сформував нові виклики
– нестача певних видів ресурсів, збій системи постачання товарів і послуг разом з додатковими
фінансовими вливаннями, як наслідок, привели до аномально високих цін на низку товарів,
поширили кризові й стагфляційні процеси в значній кількості країн світу.

3) У світі все частіше проявляються різноспрямовані сигнали про те, що політика центральних
банків поступово змінюється, знижуючи монетарне, кредитне і валютно-інвестиційне
стимулювання. Типовими прикладами останніх даних є стагфляція, коли зростання різко
сповільнюється, а ціновий тиск залишається підвищеним. Тому значна кількість центральних
банків готові приступити до згортання стимулюючих програм. Але якщо підвищена інфляція
виявиться тимчасовим явищем, тоді ймовірність підтримки фінансового стимулювання,
особливо в розвинених країнах світу продовжиться.
4) Країни, що розвиваються не мають такого широкого інструментарію, механізмів, резервів та
фінансових ресурсів, що могли б вивести їх на однакову з розвиненими країнами траєкторію
соціально-економічного відновлення. Існуючі виклики пандемії ускладнюють і в більшості своїй
унеможливлюють країнам, що розвиваються досягти рівня ВВП на душу населення, як в
розвинених країнах світу. Єдиним успішним шляхом є впровадження системних інновацій і
проривних технологій в перспективні галузі, інтенсифікація виробництва і підвищення
продуктивності праці. Але такий підхід обумовлює значні інвестиції в науку, освіту, людський
капітал, перспективні розробки і патенти; крім того, необхідне й оновлення інфраструктури
певної країни. Для більшості країн світу, що розвиваються (крім Китаю) залучити вищезазначені
інвестиції та перебудувати державні інституції під відповідні реформи практично неможливо.
Тому проявляється поглиблення розриву між заможними країнами світу (G7) та іншими
країнами. В цьому контексті проблеми сталого розвитку в світовій економіці лише
загострюються, а не вирішуються

5) Саме рівень продуктивності праці відрізняє багаті країни від бідних. Для країни підвищувати
продуктивність праці набагато важливіше, ніж загальний обсяг ВВП. Підвищення
продуктивності дає більше ВВП на душу населення і покращує загальний рівень життя людей.
Крім цього, висока продуктивність праці забезпечує високу якість життя, що виражається не
тільки в багатстві, а й у більшому обсязі вільного часу конкретної людини, який вона може
присвятити освіті, розвитку, здоров’ю або сім'ї.
У нашій найбільш інноваційній сфері – IT-галузі, продуктивність становила лише 22 дол. США
на людино-годину (у 2016 р.), що нижче від просто середньої продуктивності перерахованих
вище країн. Для системного підвищення цього надважливого показника сталого розвитку –
необхідні інвестиції в освіту, людський капітал та в технології. Тоді Україна зможе повноцінно
перейти до концепції сталого розвитку і зі стабільним соціально-економічним зростанням зможе
поетапно перейти до ефективної, низько вуглецевої та екологічної соціально-економічної
системи.
Підсумовуючи відзначимо, що найбільш значимими ефективними інструментами і механізмами
протидії дестабілізації соціально-економічним процесам у світі та в Україні є своєчасне
державне реагування на кризові явища; крім того, необхідним є системне інвестування в
людський капітал, в освіту, у більш екологічні і безпечніші технології. Важливим є і стратегічно
збалансована бюджетно-боргова політика; взаємоузгоджені фіскальні, монетарні та
макропруденційні заходи регулювання; виявлення і фінансування соціально та бізнес вразливих
секторів і сфер під час кризи; інтенсифікація інвестицій в найбільш продуктивні канали
економіки з акцентами на сталий і конкурентний розвиток; включення до збалансованої,
цифрової та інноваційноекологічної економіки; протидія тіньовій економіці і корупції в
фінансово-економічній сфері. Як показує досвід, країн, що мають відповідні стратегічні плани і
тактично розписані заходи їх реалізації – вони мають і більш стабільне соціально-економічне
середовище. Тому Україні також необхідно переходити до реалістичного і прагматичного
стратегічного планування з чітким розписом завдань і проектів. Їх досягнення в цілому
необхідне, щоб сприяти побудові більш сталої вітчизняної економіки та покращити соціальний
стан населення України, екологію та інші найважливіші індикатори людського розвитку
7. Роль держави в розвитку зовнішньоекономічних зв'язків країни.

Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) – це один з найважливіших чинників розвитку

національної економіки. Жодна країна в світі не взмозі самостійно розвивати власні виробничі
процеси, забезпечити економічне зростання без ефективного використання переваг
міжнародного розподілу праці та сукупного міжнародного науково-технічного потенціалу.
Особливо це актуально за сучасних умов, коли набувають інтенсивного розвитку процеси
міжнародної економічної інтеграції, транснаціоналізації, міжнародного поділу праці, глобалізації
світового господарства. ЗЕД сприяє розвитку перспективних напрямів експортного потенціалу.
Саме за рахунок зовнішньоекономічної діяльності наша країна вирішує проблему нестачі
енергоносіїв, новітніх машин та устаткування, технологій, деяких товарів народного
споживання.
В умовах ринкової економіки держава має виконувати певні функції, які компенсують так звані
"відмови ринку", тобто регулювати ті сфери господарського життя, у яких ринок є безсилим. Для
виконання таких функцій держава здійснює економічну політику із забезпечення країни
суспільними благами, з підтримки досконалої конкуренції та боротьби з монополізмом,
регулювання зовнішньоекономічного сектору та ін.
Зовнішньоекономічна політика є частиною економічної політики, яка у свою чергу є складовою
політики держави взагалі, її цілі мають бути сумісними з цілями економічної політики та
політики взагалі. Так само зовнішньоекономічні заходи мають бути сумісними із загальним
політико-економічним та суспільно-політичним ладом у суспільстві. Певні зовнішньоекономічні
цілі можуть розглядатися тільки як засіб або проміжна мета для досягнення стратегічної
загальноекономічної або загальнополітичної цілі.
Під зовнішньоекономічною політикою розуміють політичне оформлення міжнародних
економічних зв'язків країни. При цьому міжнародні економічні відносини охоплюють всі
економічні операції, які здійснюються між господарськими суб'єктами країни та їх іноземними
партнерами (зокрема імпорт та експорт товарів, капіталу, послуг, а також транскордонний рух
робочої сили та грошей).
Основними цілями зовнішньоекономічної політики держави є:
— створення сприятливих економічних та організаційно-правових умов для суб'єктів економіки
у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
— забезпечення раціонального входження економіки країни у міжнародний поділ праці (пошук
власного місця у світо-господарській структурі);
— реалізація конкурентних переваг країни;
Нормативно-правове забезпечення ЗЕД підприємств

— підвищення конкурентоспроможності економіки на основі структурної перебудови та

модернізації виробництва;

— розвиток орієнтованого на експорт сектору економіки, розширення експортного потенціалу

країни;
— раціоналізація експортно-імпортних операцій;
— досягнення зовнішньоекономічної рівноваги.
Зовнішньоекономічна політика держави має відповідати таким принципам:
— адекватність національним інтересам;
— врахування вимог сучасного процесу глобалізації;
— паритетність у відносинах з іншими державами;
— відповідність міжнародній практиці і законодавству;
— демократизація, демонополізація та деідеологізація зовнішньоекономічних зв'язків;
— селективна підтримка експортного виробництва на основі критеріїв ефективності.
Залежно від зовнішньоекономічної доктрини, цілей і участі держави в регулюванні
зовнішньоекономічних відносин, його методів та інструментів розрізняють два основні види
зовнішньоекономічної політики:

— фритредерство — політика вільної торгівлі з метою лібералізації зовнішньоекономічної

діяльності, забезпечення вільного доступу на національний ринок товарів, капіталів, робочої
сили тощо;
— протекціонізм — політика держави, спрямована на захист національної економіки від
іноземної конкуренції.
Прагнення до вільної торгівлі є теоретично обґрунтованим. Класична теорія зовнішньої торгівлі
стверджує, що запровадження вільної торгівлі підвищує добробут тих країн, які беруть у ній
участь, і сприяє оптимальній алокації факторів виробництва та до вирівнюванню їх оплати.
Оскільки мета вільної торгівлі є не тільки суспільно-політично, але й економічно раціональною,
то через її реалізацію проявляються в повному обсязі переваги міжнародного поділу праці.

Політика вільної торгівлі реалізується шляхом усунення всіх торговельних бар'єрів і відповідає
ліберальній організації суспільства. Організаційно-політично ця мета кореспондується з
уявленнями класичного лібералізму та сучасного неолібералізму та означає вільне
функціонування ринкового господарства.
Мета вільної торгівлі для багатьох країн має характер ідеального стану, до якого в реальності ще
дуже далеко, і проти принципів якого виступають певні політичні сили. Однак мета вільної
торгівлі мала значний вплив на формування міжнародного торговельного порядку після Другої
світової війни і до сьогодні є орієнтиром, на який рівняються у своїй зовнішньоекономічній
політиці більшість країн.

8. Сутність та фактори розвитку відкритості національної економіки. Якісні та кількісні

параметри відкритої економіки.
Закрита економіка — економіка країни, в якій відсутні експорт та імпорт товарів та послуг.
У закритій економіці експортно-імпортні зв’язки невеликі. Крайнім виявом закритої економіки
є автаркія, що означає створення замкненого самодостатнього господарства в межах певної
країни. Автаркія вкрай негативно позначається на розвитку економіки.
Повна автаркія — це повна ізоляція країни,в цих обставинах вона не веде будь якої торгівлі з
жодною країною світу. Це може бути наслідком політичного конфлікту чи санкцій в сучасному
світі. В умовах народного господарства це було можливим,але при товарному господарстві це є
просто смішним та утопічним. Справа у тім,що в мікроекономіці є поняття спеціалізація,тобто
кожний виконує свою роботу та виробляє відповідний товар чи добуває сировину. Для того,щоб
виробити товар потрібна декілька видів сировини,припустимо один вид сировини у нас є,але
іншого не має і без нього просто не можна виробити певний товар(продукт),а тому ми йдемо на
домовленості з людиною,яка добуває цей вид сировини,тобто спеціалізується в даній сфері. Чи
представимо,що у нас є олівець,а у іншої людини зошит,ситуація така,що йому потрібен
олівець,а нам зошит,в результаті між нами зав’язується діалог,кожний з нас хоче отримати той
товар,який відповідає його потребам,а значить ми обмінюємося. Обмін може бути товарно-
грошовим,а може бути на бартерній основі(безгрошовій основі),якщо є зацікавленість з обох
сторін. Ця ситуація знайома нам і вона є також притаманною рисою для макроекономіки. Тобто
на міжнародній арені є теж поняття спеціалізація,але воно зветься світовим розділом праці.
Кожна країна спеціалізується в тій сфері, в якій це вигідно. Ось наприклад техніку вигідніше
виробляти в Китаї,оскільки в тій сфері там дешева робітнича сила,а значить маленькі витрати
виробництва,з цього виходить,що Україні краще (вигідніше)купити техніку у Китая (наприклад),
ніж виробляти свою,оскільки виробництво своєї є не вигідним з фінансової точки
зору,наприклад в цій сфері у нас дорога робітнича сила. Ще один фактор це природно-
кліматичний та геополітичний,тобто наприклад в Індії є природні умови вирощувати цитруси, а
в Україні їх не має, тому логічно,що ми потребуємося в торгівлі саме в даній сфері. А у Індії
представимо проблеми з важкою металургією і з її виробництвом,тому в цьому випадку вона
буде тягнутися до України.
Відкрита економіка - це економіка країни, інтегрована у світове господарство, світовий ринок.
Вона характеризується такими рисами:
- ліквідацією державної монополії зовнішньої торгівлі;
- активним використанням різних форм спільного підприємництва;
- ефективним використанням принципу порівняльних переваг у міжнародному поділі праці;
- організацією зон вільного підприємництва.
Політика відкритої економіки не означає відсутність контролю і вседозволеність у
зовнішньоекономічних зв’язках економічних суб’єктів, а також відкритості кордонів. Навпаки,
відкрита економіка вимагає значного втручання держави в міжнародні економічні відносини.
Метою такого втручання має виступати відстоювання економічних інтересів країни на основі
забезпечення конкурентоспроможності і ефективності національної економіки та підтримання
національної безпеки. Реалізація цієї мети може бути досягнута на основі вирішення завдання
оптимізації структури експорту та імпорту, руху капіталу, митної, валютної, податкової,
кредитної та інвестиційної політики.
Окрім того, відкритість національної економіки тісно пов’язується із термінами «взаємність» і
«вразливість». «Взаємність» передбачає подолання диспропорцій і нерівноваги у співпраці із
країнами-партнерами, а «вразливість» – залежність національної економіки від ситуації на
світовому ринку. Основні проблеми для національних економічних систем полягають у
залежності від світових цін, попиту і конкуренції. Наприклад, підвищення цін на енергоносії,
яке є вигідним для країн, які їх експортують, означає економічний удар для країн з
переважанням енергоємних галузей.

Показники відкритою (закритої) економіки, за якими можна оцінити ступінь відкритості

(закритості) економіки, бувають якісні і кількісні. Загальний висновок можна зробити тільки
після загального аналізу економіки країни і факторів, що впливають на відкритість.
До якісних критеріїв відносять такі:
- сприятливий інвестиційний клімат країни, що відображає бажання вкладати в економіку даної
країни капітал, т.
е. можливість отримати вигоду від інвестицій.
Для формування такого бажання інвесторів в країні мають бути відповідні структура і обсяг
економічних ресурсів;
- доступність внутрішнього ринку для притоку іноземного капіталу, товарів, технологій,
інформації, робочої сили. Одного бажання інвесторів для формування відкритої економіки мало.
Повинна існувати можливість інвесторів в розумній мірі проникнути на ринок сприятливою для
інвестицій країни, тобто бажання цієї країни розвивати свою економіку;

- структуру зовнішньоторговельного обороту країни, вивчивши якісний і кількісний характер

якого можна зробити висновок про відкритість економіки країни. Якщо обсяг експорту-імпорту
країни великий, то, скоріше, це говорить про відкритість цієї країни, ніж про її закритості.
До кількісних критеріїв відносять такі:
- питома вага експорту та імпорту у ВВП, комбінація яких дає уявлення про масштаби зв'язків
окремих національних економік зі світовим ринком. Так, відношення експорту та імпорту до
ВВП визначається як експортна квота (Ек).
9. Відкритість економіки України та зовнішні виклики.

Здобувши незалежність, Україна активно намагається інтегрувати свою економіку у систему

світового господарства. Перш за все це стратегія України до вступу в Європейський Союз. Для
цього Україна активно проваджує світові стандарти статистики, обліку, звітності, правила та
норми ведення міжнародних торговельних операцій тощо. Результатом інтеграційних процесів
стало збільшення відкритості національної економіки, що сприяло її розвитку та динаміці. В
умовах глобалізації присутня загальна тенденція до зростання відкритості національних
економік. Орієнтація на світові ринки стимулює розвиток національної економіки. Але, якщо
світовий попит зменшується, то можна очікувати непропорційно великий спад національної
економіки. Економіка України класифікується як достатньо відкрита економіка, про це свідчить
її рівень відкритості, що і створює тісну залежність від зовнішнього впливу.

Разом з тим надмірна відкритість економіки може стати джерелом загроз національній
економіці. Зокрема, через сферу зовнішньої торгівлі проявами загроз економічній безпеці країни
можуть бути наступні:
1) високий рівень залежності відтворювальних процесів за умов надмірної відкритості
внутрішнього ринку від зовнішніх джерел;
2) деформація структури експорту та виробництва, явище «голландської хвороби»;
3) деіндустріалізація національних економік під впливом зовнішніх шоків; високий рівень
залежності від імпорту; банкрутство місцевого бізнесу [2, c. 15 – 20].

Високий рівень відкритості економіки України є наслідком таких причин як: низький рівень
конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, активні глобалізаційні процеси,
несприятливий інвестиційний клімат, висока залежність від імпортних енергоносіїв.

Інвестиції позитивно впливають на економіку, сприяє збільшенню створеного національного

продукту, підвищує конкурентоспроможність місцевих товаровиробників, що приводить до
удосконалення виробництва. Але треба пам’ятати, що іноземні інвестиції мають і негативний
характер. Мають бути впроваджені заходи протекціонізму експортоорієнтованих галузей, що
дає змогу місцевому товаровиробнику бути менш вразливим від зовнішньоекономічної
кон’юнктури. Важливим фактором щодо зростання відкритості економіки України став
механізм глобалізаційних процесів. В сучасних умовах основними інвестиційними ресурсами у
світовій економіці володіють транснаціональні корпорації (ТНК). Виходячи з конкурентних
переваг окремої країни, вони зосереджують у ній певні виробництва, а потім експортують цю
продукцію по усьому світу [3]. Таким чином, відкритість економіки України залишається на
високому рівні, її залежність від більш розвинутих країн відповідно також велика. Тому ми
можемо назвати економіку України малою відкритою, так як незначні розміри якої не дають
змоги робити істотний вплив на процеси на світовому ринку. Щоб успішно інтегруватись до
світового товарного ринку та захистити внутрішній економічний простір від
зовнішньоекономічних загроз, Україна повинна визначити і дотримуватися оптимального рівня
частки експорту у ВВП країни.

10. Сутнісні характеристики міжнародної економіки. Методи та інструменти аналізу

міжнародної економіки.

Міжнародна економіка є тим механізмом, який може забезпечити досягнення цих цілей в
інтересах всіх країн. Після кризи 30-х років, яка потрясла буквально весь світ світове
господарство виявилось розбалансованим. Країни входили в торгові війни між собою.
З появою перших комп'ютерів, які показали здатність замінити не тільки фізичний, але й
розумовий труб людини, що нерідко називають науково-технічною революцією, фінансування,
хоча і продовжувало грати свою обслуговуючу роль, перетворилось в самостійну сферу
міжнародного спілкування. Причому його масштаби, які погано піддаються оцінці, можуть
виявитись значно більшими, ніж масштаби світової торгівлі і міжнародного руху факторів
виробництва.
До середини ХХ ст. поступово виникло розуміння того, що світове господарство не в силі
стабільно функціонувати без якихось спільних для всіх країн механізмів координації і
управління.
На мікрорівні фірми стали активніше утворювати вертикальні схеми управління
відтворювальними процесами, в багатьох країнах світу. На макрорівні буквально протягом
десятиріччя виникла ціла система міждержавних економічних і фінансових організацій з
мандатом спостерігати за світовим економічним розвитком, попереджувати про виникнення
дисбалансів і надавати країнам у випадку необхідності усесторонню підтримку. В їх числі -
Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Світова торгова організація, Організація
Об'єднаних Націй, декілька об'єднань в Європі і багато інших.
Все це дозволяє зробити висновок, о в другій половині ХХ ст.. ринкова економіка перейшла в
нове, більш високе, ніж світове господарство, стала міжнародною.
Ознаки міжнародної економіки:

 розвинута сфера міжнародного обміну товарами на базі міжнародної торгівлі;

 розвинута сфера міжнародного руху факторів виробництва, перш за все в формах вводу
- виводу капіталу, робочої сили і технології;
 міжнародні форми виробництва на підприємствах. розташованих в декількох країнах, в
першу чергу в рамках ТНК;
 самостійна міжнародна фінансова сфера, не пов'язана з обслуговуванням ні
міжнародного руху товарів ні руху факторів виробництва;
 система міжнаціональних і наднаціональних, міждержавних і недержавних механізмів
міжнародного регулювання в цілях забезпечення збалансованості і стабільності
економічного розвитку;
 економічна політика держав, яка виходить із принципів відкритої економіки.
Отже, міжнародна економіка (international economics) - частина теорії ринкової економіки, яка
вивчає закономірності взаємодії господарських суб'єктів різних держав в області міжнародного
обміну товарами, руху факторів виробництва і фінансування і формування міжнародної
економічної політики. [1, ст.. 36-38, 7, ст.. 28-31]
https://buklib.net/books/22526/
11. Поняття та взаємозв’язок інтернаціоналізації та глобалізації економічних відносин.
У процесі глобальної інтернаціоналізації світового господарства, розвитку нової “архітектури”
геоекономічного простору сформувалася специфічна форма взаємин – міжнародні економічні
відносини. Найбільш характерною рисою ХХ – початку ХХІ століття є зростаюча
інтернаціоналізація соціально-економічних процесів.

Під інтернаціоналізацією розуміють зближення національних економік шляхом посилення

промислової співпраці та взаємозалежності міжнародного товарообороту, руху капіталів робочої
с між країнами.

З середини 70-х років ХІХ ст. поряд з товарним експортом важливого значення набуває вивіз
капіталу. Переливи капіталу із країни в країну стали одним із головних факторів світового
економічного розвитку. В останній чверті ХІХ ст. обороти міжнародної торгівлі збільшсь у 2,1
рази, а іноземні капіталовкладення – у 2,3 рази. В 1900 – 1913 рр. світове виробництво зросло
більше ніж на 40%, фізичні обороти світової торгівлі – на 62%, а обсяги іноземних
капіталовкладень подвоїлися.
Виділяють три основні етапи розвитку інтернаціоналізації господарського життя.
1. Перший етап (кінець ХVІІІ – кінець ХІХ ст.) – інтернаціоналізація виробництва ґрунтується
переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Головним
каналом взаємного “обміну речовин” були найпростіші форми міжнародних економічних
зв’язків і передусім зовнішня торгівля. Інтернаціоналізація виробництва й обігу стала
однією з найголовніших передумов формування світового господарства.
2. Другий етап (кінець ХІХ – середина ХХ ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить
в іншу стадію, яка пов’язана з розвитком складної кооперації. Характерною ознакою
складної кооперації є її базування на міжнародному поділі праці. МПП стає визначальним
фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування
світового господарства.
3. Третій етап (розпочався із середини ХХ ст.) характеризується комплексністю
інтернаціоналізації виробництва (охоплює усі підсистеми господарства, поширюючись
практично на всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер). Саме завдяки
інтернаціоналізації виконуються головні умові збалансованого економічного розвитку:
реалізація у матеріально-речовій та вартісній формах валового національного продукту
(ВНП), піднесення якості людського розвитку тощо.

Головною формою інтернаціоналізації господарського життя тривалий час була міжнародна

торгівля (точніше, торгівля між метрополіями і колоніями у вигляді обміну готових виробів на
колоніальні аграрно-сировині товари). У подальшому основною формою стає інтернаціоналізація
не обміну, а виробництва, інституційною формою якої виступають міжнародні фірми (компанії,
корпорації, альянси).

На сьогоднішньому етапі набуває подальшого зростання рівень інтернаціоналізації, який

вимірюють співвідношенням обсягу експорту товарів до матеріального виробництва. Цей
процес привів до того, що в рамках всієї світової капіталістичної системи сформувались окремі
світові ринки як сировини і палива, так і з промислових виробів (наприклад, машин, сталі,
текстильних товарів і т. д.). Центр ваги процесу інтернаціоналізації при цьому усе більше
переміщується зі сфери традиційної зовнішньої торгівлі в сферу інших економічних відносин
між міжнародними фірмами. Це приводить до того, що процес інтернаціоналізації зі сфери обігу
переміщується у виробничу сферу.

У результаті інтернаціоналізації світової економіки посилюється боротьба за привласнення і

використання досягнень науково-технічного прогресу, що посилює тенденцію до вирівнювання
умов розвитку продуктивних сил у промислово розвинених країнах.
Глобалізація – це новий, вищий ступінь інтернаціоналізації, на який вона почала підніматися з
кінця ХІХ століття. Це категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом
та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів.
Передумовами процесу глобалізації у теперішній час виступають:

 міжнародна спеціалізація виробництва і торгівля товарами та послугами;

 об’єднання сукупностей технологічно сполучених виробництв за допомогою однотипних
технологічних ланцюгів;
 конкурентна боротьба за ринки збуту в умовах надвиробництва в розвинених країнах;
 виснаження природних ресурсів планети і загострення боротьби за їх використання;
 збільшення ризику загальноекологічної катастрофи;
 інтернаціоналізація капіталу;
 інформаційна революція, що забезпечує технічну базу для створення глобальних
інформаційних мереж.

Розгортання процесу глобалізації вирізняється суперечливим впливом на національні економіки

та на все сучасне світове господарство. З одного боку, глобалізація небачено розширює
можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних
ресурсів їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого –
глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпулювання
величезними фінансовими і інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн
з низьким і середнім доходами. Посилюється нерівномірність розвитку країн, що обумовлено
поділом світу на багатий “центр” і бідні “периферійні” країни; домінування наднаціональних
утворень, що характеризується встановленням ТНК контролю над стратегічно важливими
сферами, фінансами, постачаннями сировини та комплектуючих, збутом; загострення
конфлікту між економікою й екологією, зумовлене появою проблем пов’язаних зі збільшенням
обсягу відходів виробництва і витрат на їхню ліквідацію тощо.
Світовий рівень глобалізації визначається зростаючою економічною взаємозалежністю країн і
регіонів. Глобалізація на рівні окремої країни характеризується такими показниками, як
відкритість економіки, частка зовнішньоторговельного обороту чи експорту у валовому
внутрішньому продукті (ВВП), обсяг зарубіжних інвестиційних проектів, міжнародних платежів
та ін. Галузевий зріз глобалізації характеризується співвідношенням обсягів зустрічної
внутрішньогалузевої торгівлі до світового виробництва галузі, а також коефіцієнтами
спеціалізації галузі, розрахованими на основі співвідношення національних і міжнародних
експортних квот галузі.
Глобалізація на рівні компанії залежить від того, наскільки ефективно вона диверсифікувала
свої надходження та розмістила свої активи в різних країнах з метою збільшення експорту
товарів та послуг і використання місцевих переваг, пов’язаних з ширшим доступом до
природних ресурсів та відносно дешевшої робочої с. Загальною передумовою глобалізації
компанії є рівень використання комп’ютерних і комунікаційних технологій, що дають
можливість розширювати обмін ідеями та інформацією між різними країнами. Такими є головні
особливості глобалізації на сучасному етапі. Внаслідок цього поступово формуються нові підходи
до світового розвитку як процесу. Складаються спільні цінності (економічна стабільність, права
людини, економічна безпека тощо) та інтереси, на основі яких формуються глобальні цілі
діяльності світового господарства. Все це відкриває перед народами широкі перспективи для
співробітництва і залучення до користування досягненнями світової цивілізації. Разом з тим,
глобальна трансформація світової економіки ставить перед країнами і складні проблеми
адаптації до динамічного процесу соціально-економічної модернізації. Особливо гостро ці
проблеми постають сьогодні перед країнами, що розвиваються, та країнами з перехідною
економікою, які відчувають надзвичайні труднощі на шляху соціально-економічного прогресу.
Трансформація різних боків життя суспільства є найважливішою рисою світового розвитку.

12. Транснаціоналізація міжнародної економічної діяльності: рівні та форми, галузеві та

регіональні особливості.

Транснаціональна компанія - це підприємство, яке походить з однієї країни та вкладає ресурси

в розширення своєї діяльності на міжнародному ринку шляхом заснування дочірніх компаній,
відкриття філій в інших країнах з метою отримання найвигідніших умов господарської
діяльності, що, в свою чергу, призводить до максимізації прибутку компанії та підвищення
економічного впливу компанії на національні економічні системи світу [3, с.115]. Таким чином,
транснаціональна компанія – це підприємство, що провадить свою діяльність за межами
національної економіки шляхом заснування дочірніх компаній та здійснює контроль за їх
діяльністю. До основних критеріїв, що дозволяють віднести компанію до транснаціональних (за
визначенням ООН) слід віднести: − кількість країн, в яких діє корпорація (мінімум становить від
двох до шести країн); − певна кількість країн, в яких розміщені виробничі потужності
корпорації; − певний розмір капіталізації, якого досягла корпорація; − мінімум частки іноземних
операцій у доходах чи продажах корпорації (як правило, 25%); − володіння не менше 25%
голосуючих акцій у трьох або більше країнах; − інтернаціональний склад персоналу та вищого
керівництва корпорації.
Транснаціоналізація – це процес посилення світової інтеграції у результаті глобальних операцій
ТНК, в межах якої значна частина виробництва, споживання, експорту, імпорту і доходу країни
залежить від міжнародних центрів за межами держави [4]. Головна особливість ТНК - поєднання
централізованого керівництва з певним ступенем самостійності вхідних в неї і знаходяться в
різних країнах юридичних осіб та структурних підрозділів (філій, дочірніх компаній).
Масштаби розширення сфери діяльності ТНК значно збільшилися завдяки відкриттю
східноєвропейського і пострадянського економічних просторів; прискоренню глобалізації
фінансових ринків; інтенсифікації процесів приватизації; поглибленню взаємозалежності низки
країн і національних економік; загострення економічної конкуренції; регіональним
інтеграційним процесам; появі новітніх технологій, особливо в галузі зв’язку і телекомунікацій,
космосу, біотехнологій [7, с. 43]. Оскільки ТНК володіють величезними капіталами, вони активно
діють на міжнародних фінансових ринках. Переміщення 1–2% маси грошей, що знаходяться у
приватному секторі, цілком здатне змінити взаємний паритет національних валют. ТНК часто
розглядають обмінні валютні операції як найвигідніше джерело своїх прибутків. Як відомо, 70-
ті роки характеризувалися різким посиленням нестійкості міжнародних валютно-кредитних
відносин. Із запровадженням «плавання» валют розширилися межі коливань валютних курсів
провідних розвинених капіталістичних країн, різко знизилася достовірність валютних прогнозів.
Тоді почастішали коливання номінальних і відносних відсоткових ставок за міжнародними
кредитами і цінними паперами [8, с. 50].
Вплив ТНК на світову економіку носить дуалістичний характер. З одного боку, ТНК є наслідком
(продуктом) міжнародних економічних відносин, що динамічно розвиваються, а з іншого – самі
виступають потужним механізмом впливу на них, формуючи нові та видозмінюючи наявні [4,
с. 117]. Так, під транснаціональною компанією (ТНК) розуміють таку компанію, головне
підприємство якої знаходиться в одній країні, а філії чи дочірні компанії та їх філії – як у цій же
країні, так і обов’язково в інших країнах. ТНК може мати 2–3 головних підприємства на
території однієї країни.

Під мультинаціональною компанією (МНК) розуміють компанію, яка є об’єднанням невеликої

кількості (двох чи трьох) головних компаній такої ж кількості країн з широкою мережею філій і
дочірніх компаній, які функціонують у різних країнах світу.
Поняття глобальна компанія доцільно використовувати у тому випадку, коли компанія охоплює
своєю мережею більше, ніж один континент [241, с. 196–197].

Термін багатокраїнна компанія використовують у випадку, коли компанія має

пристосовуватись до умов кожної країни, де вона діє, що обумовлено суттєвими національними
відмінностями в культурному, економічному і політичному середовищі різних країн,
уподобаннями покупців та їх звичками. Зазвичай це означає створення в цільових країнах
юридично незалежних компаній, що відповідають умовам країн, в яких вони діють, за
мінімальної координації або навіть її відсутності усередині ТНК як цілого
Всі вказані види компаній є інтернаціональними за принципами утворення капіталу та за
сферами діяльності. Одночасно, на відміну від багатонаціональних, глобальних та
багатокраїнних компаній, ТНК утворюються як національні щодо капіталу і контролю і
міжнародні за сферою своєї діяльності, яка має наднаціональний, наддержавний характер і веде
до створення наддержавних зв’язків. ТНК прийнято розглядати як структуру, що використовує
у своїй діяльності міжнародний підхід і передбачає формування 9 транснаціонального
виробничого, торгового та фінансового комплексу з єдиним центром прийняття рішень у країні
базування та філіями в інших країнах [226, с. 59].
Транснаціональні компанії характеризуються такими основними рисами: інтернаціональні у
сфері функціонування і застосування капіталу; мають, як правило, величезний матеріальний і
фінансовий потенціал; виходячи з попередньої ознаки, мають можливість здійснювати значні
відрахування на науково-дослідні та дослідноконструкторські розробки (ТНК є носіями
передової науки та інновацій); мають, як правило, тісні зв’язки з національними банківськими
компаніями і національними банківськими системами, входять у фінансові угруповання; як
правило, це багатономенклатурні фірми, діяльність яких досить сильно диверсифікована; їм
притаманна відносна незалежність руху власного капіталу по відношенню до процесів, що
відбуваються в національних рамках [241, с. 197–198]. Виділяють також такі кількісно-якісні
параметри класифікації фірми як транснаціональної: корпоративна власність та її розподіл;
система управління; число зайнятих; величина та система заробітної плати; склад вищого
управлінського аппарату [158, с. 59–60].
Якщо розглядати окремо кількісні характеристики діяльності компанії за кордоном, то слід
враховувати три групи показників: 1) кількісні показники діяльності компанії за кордоном
(число іноземних держав, в яких діють ТНК; відсоток грошової маси, що виплачується за
кордоном; відсоток іноземних капіталовкладень; число зайнятих за кордоном; відсоток
прибутку, який компанія отримує з інших країн; відсоткове співвідношення продукції та
отримуваного прибутку в країнах базування і за кордоном; загальний рівень продажу за
кордоном); 2) розрахункові коефіцієнти, що дозволяють зробити висновок щодо
транснаціонального характеру компанії (співвідношення зарубіжного і всього продажу,
зарубіжного і всього прибутку, зайнятих за кордоном і всіх зайнятих; дані щодо збільшення і
скорочення обсягу майна і внесків за кордоном, обсягів прибутку за кордоном; співвідношення
вищеназваних даних з аналогічними показниками країни, в якій розміщені ТНК); 3) перелік
загальних критеріїв (великий розмір фірми, що надає можливість використати весь арсенал
способів ефективної міжнародної діяльності; елементи монопольного становища на ринку;
інтернаціональна виробнича структура з розвинутим внутрішньофірмовим поділом праці;
значна частка зарубіжних операцій у загальній діяльності, транснаціональний характер
операцій; домінування центру при прийнятті стратегічних рішень і контроль всіх ланок; єдина
глобальна стратегія).

Узагальненими кількісними ознаками ТНК є такі: обсяг річного обороту не менше 1 млрд. дол.
США; наявність філій та/або дочірніх компаній не менше ніж в 6 країнах світу; частка
закордонних активів – 25–30 % у загальній вартості активів; частка зовнішніх надходжень із
зовнішніх ринків – 1/5–1/3 загального обсягу обороту компанії). Комплекс якісних ознак ТНК
складають ознаки, що відображають глобальність здійснюваних операцій (незалежно від країни
початкового розміщення компанії, світова економіка розглядається як єдине ціле, потенційний
ринок збуту продукції, техніки, технологій, робочої сили, капіталів тощо): поведінка компанії;
стратегія менеджменту компанії; одночасна орієнтація на внутрішнє і зовнішнє середовище;
відносини з клієнтами і конкурентами.
13. Роль транснаціональних корпорацій в глобальній економіці.

Транснаціональна компанія (ТНК) - це фірма, що володіє виробничими, торговими та іншими

приносять дохід активами в декількох країнах. Пряме зарубіжне інвестування ТНК в створення
або придбання іноземних сировинних ресурсів, виробничих потужностей, торгових філій
обумовлено більшою ефективністю витрат і прибутковістю в порівнянні з орієнтацією на
вітчизняну базу.
На ТНК припадає приблизно половина світового промислового виробництва (63% зовнішньої
торгівлі). ТНК контролюють до 80% патентів і ліцензій на нову техніку, технології та «ноу-хау».
Під контролем ТНК знаходиться 90% світового ринку пшениці, кави, кукурудзи, лісоматеріалів,
тютюну, джуту та залізної руди, 85% - ринку міді і бокситів, 80% - ринку чаю та олова, 75% -
сирої нафти, натурального каучуку і бананів.
Політичне та економічне значення транснаціональних корпорацій настільки велике, що в
доступному для огляду періоді часу вони залишаться одним з важливих чинників посилення
впливу промислово розвинених країн на багато регіонів світу.
Наприкінці XX – на початку XXI ст. спостерігається інтенсивне зростання
зовнішньоекономічної діяльності, в якій транснаціональні корпорації (ТНК) виступають
торговцями, інвесторами, розповсюджувачами сучасних технологій, стимуляторами
міжнародної трудової міграції. Ці компанії відіграють провідну роль в інтернаціоналізації
виробництва, в процесі розширення і поглиблення виробничих зв'язків між підприємствами
різних країн. На початок третього тисячоліття міжнародне виробництво товарів і послуг у
рамках ТНК становило 7% світового ВВП. ТНК займають передові позиції у світовому
виробництві в галузях електроніки, автомобілебудування, хімічній і фармацевтичній
промисловості. З діяльністю ТНК пов'язані сподівання й розчарування більшості країн світу,
оскільки ці корпорації створили розвинуту мережу виробничої, науково-технічної,
інвестиційної, торгової та культурної взаємозалежності країн і заклали підвалини глобальної
економіки.
За офіційним визначенням ЮНКТАД, транснаціональна корпорація (transnational corporation,
multinational corporation, multinational company, multinational enterprise) – це підприємство, що
об'єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності в двох чи
більше країнах і провадить єдину політику і загальну стратегію завдяки одному або декільком
центрам прийняття рішень.

Сьогодні світ опинився на порозі нового переділу, але не військово-політичного, а економічного,

де головними гравцями будуть уже не держави і навіть не блоки країн, а головні
транснаціональні корпорації (ТНК) найбільших промислово розвинених держав. Ставками ж є
нові ринки, технології та надприбутки.

Саме ТНК – основний структурний елемент економіки більшості країн, провідна сила їх розвитку
та підвищення ефективності. Глобальні тенденції інтернаціоналізації виробництва й капіталу,
приватизації, стратегічних альянсів і лібералізації зовнішньої торгівлі поставили ТНК у центр
світового економічного розвитку. З огляду на них і подальший перерозподіл світових ринків та
сфер впливу, можна прогнозувати можливість появи найближчим часом міжнародних
суперкорпорацій шляхом злиття, поглинання чи об’єднання найбільших компаній світу.
ТНК розміщують свої головні компанії і представництва в різних країнах з врахуванням розмірів
їхнього внутрішнього ринку, темпів економічного розвитку, розвиненості інфраструктури і
економіко-правових факторів, не обмежуючи себе національними кордонами. Приймаюча
країна зацікавлена у розвитку ТНК та отримує переваги від їх діяльності, а саме: відбувається
збільшення робочих місць та значні грошові надходження до бюджету такої країни [3]. Таке
положення ТНК у світовій економіці дозволяє головній компанії, що контролює групу компаній,
проводити гнучку економічну політику, оперативно коригувати структуру та пріоритети
виробництва, пристосовуватися до кон’юнктури ринку, випускати або пропонувати значно
дешевшу продукцію, а також отримувати надприбутки.
Зараз провідну роль у глобальних процесах відіграють ТНК США, за характером і масштабами
торгово-інвестиційної експансії випереджаючи промислові й фінансові компанії інших країн.
Але цей розрив поступово скорочується за рахунок посилення позицій ТНК держав Західної
Європи та Японії, а також появи транснаціональних корпорацій країн, що розвиваються.

Враховуючи значну ефективність, масштаби і оптимальне розташування у найбільш «вигідних

країнах», а також свою багатогалузеву структуру дочірніх підприємств та філій за кордоном,
ТНК мають реальну можливість уникати законодавчі обмеження держав, здійснюючи
заборонену діяльність і приховуючи значну частку прибутків від оподаткування [5]. Серед
негативних наслідків діяльності ТНК слід зазначити, що великі міжнародні компанії з метою
підкорення закордонного ринку здебільшого подавляють національного виробника і,
використовуючи робочу силу і природні ресурси даної країни, інвестують прибутки за її межі
[2]. Враховуючи масштабні наслідки діяльності ТНК зауважимо, що вони відіграють провідну
роль не лише у світовій економіці, але і в міжнародному політичному житті, втручаючись у
формування не тільки внутрішньої, але і зовнішньої політики держав. Інтереси ТНК часто
вступають в протиріччя з інтересами держави, малим та середнім бізнесом. Економічну
могутність деяких ТНК можна прирівняти до держав середніх розмірів. Як приклад можна
привести американську корпорацію «Дженерал моторс», об’єми продажу якої перевищують ВВП
таких країн, як Швейцарія, Австрія і Швеція разом взятих [4]. Тому можна зробити висновок,
що посилення значення діяльності ТНК зумовлює послаблення значення держави, зокрема її
фінансово-економічної та соціальної основ, обмежуючи тим самим самостійність держави, як
такої. Висновки. Підсумовуючи вищевикладене слід зазначити, що сьогодні ТНК – це
найпотужніші компанії, які проникають в усі галузі економіки, займають провідне місце в
світовій економіці та світовій політиці, і тому до оцінки їх діяльності не можна підходити
однозначно і односторонньо. Але впевнено можна сказати, що саме ТНК сприяють перетворенню
світу в єдине ціле, де його окремі часини стають функціонально взаємозалежними і де
виникають нові тенденції і закони розвитку. Враховуючи масштаби розвитку, потужності та
роль ТНК у світовій економіці і політиці країн, зокрема позитивні і негативні наслідки їх
діяльності, можна стверджувати, що виникнення таких міжнародних корпорацій є
закономірним кроком у розвитку міжнародної економіки та необхідним етапом сучасної
реорганізації і розвитку міжнародних відносин.
14. Глобальний характер світового виробництва та конкуренції.
Серед сучасних економічних явищ та процесів особливе місце займає глобальна конкуренція.
Зростаюча увага до проблем глобальних конкурентних відносин зумовлена низкою вагомих
зрушень у сучасному середовищі глобального бізнесу. Насамперед, це прагнення успішних на
національному ринку підприємств привабити нових покупців, знизити витрати та покращити
конкурентоспроможність, використавши ефект масштабу та ефект досвіду, наявність переваги
за рахунок ключової компетенції, зниження рівня ризику за рахунок урізноманітнення ринків.
Конкуренція це як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним
досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі,
суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а
окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Конкуренція на ринку створює для економічних суб’єктів – учасників ринкових відносин низку
переваг, а саме [2, с. 21; 7, с. 3]:

1. Конкуренція захищає споживачів від диктату виробників. Споживачі виграють від зниження
цін, підвищення якості та розширення асортименту в результаті ефективного розподілу ресурсів
та оптимальної організації виробництва.

2. Конкуренція сприяє розвитку підприємницької ініціативи, підприємці в умовах чесної

боротьби знижують витрати й упроваджують новітні досягнення науки, техніки та
управлінських рішень.

3. Конкуренція сприяє найбільш повному та ефективному використанню виробничого

потенціалу суспільства, регулює основні пропорції виробництва та споживання, сприяє науково-
технічному прогресу.
4. Ефективна конкуренція на внутрішньому ринку створює передумови для виходу фірм на
глобальні ринки, підвищувати глобальну конкурентоспроможність компаній, що сприяє
зростанню конкурентних переваг національної економіки загалом.
Таким чином, глобальна конкуренція є ефективним інструментом розвитку та регулювання
економічної системи на глобальному рівні. Після ознайомлення з основними категоріями
конкуренції варто дослідити різноманітність проявів конкуренції в сучасному економічному
просторі. Перейдемо до розгляду класифікації конкуренції та типів конкурентних середовищ.
За масштабами розвитку конкуренція може бути:

1. Індивідуальна – один учасник ринку прагне завоювати найкращі умови купівліпродажу

товарів чи послуг.
2. Місцева (локальна) – здійснюється серед економічних суб’єктів будь-якої обмеженої території.
3. Галузева – боротьба між представниками однієї галузі, що виробляють аналогічні товари чи
послуги, котрі задовольняють одну й ту ж потребу, але відрізняються за ціною, асортиментом,
якістю.
4. Міжгалузева – суперництво представників різних галузей з метою максимізації прибутку. При
цьому міжгалузева конкуренція може існувати у формі конкуренції через перелив капіталу або
як функціональна конкуренція (конкуренція субститутів).
5. Національна – змагання вітчизняних покупців та продавців всередині певної країни.
6. Міжнародна – суперництво підприємств, господарських об’єднань різних країн на світовому
ринку.

7. Глобальна конкуренція – форма міжнародної конкуренції, за якої конкурентна позиція фірми

в одній країні істотно впливає на її позиції в інших країнах. Така конкуренція здійснюється в
світовому масштабі, а фірми, що змагаються, інтегрують свою господарську діяльність,
здійснювану в різних країнах.
Глобальна конкуренція виконує важливу роль, а саме роль рушійної сили розвитку суспільства.
Цю роль глобальної конкуренції відображає закон конкуренції – один із найважливіших
загальних економічних законів розвиненого товарного виробництва, якому внутрішньо
притаманна боротьба окремих товаровиробників за споживача їхньої продукції на глобальному
ринку. Глобальне конкурентне середовище варто розглядати як сукупність елементів на
глобальному ринку, котрі взаємопов’язані та постійно взаємодіють, а саме: кількість
конкуруючих між собою на глобальному ринку товаровиробників, інфраструктура глобального
ринку, умови глобальної конкуренції.
Елементи глобальної економіки
- Міжнародна науково-технічна сфера
- Сфера (система) міжнародного виробництва
- Світовий ринок і міжнародна торгівля
- Міжнародна валютно-фінансова система
Світове господарство характеризується:
1) зростанням інтернаціоналізації економіки на основі поглиблення міжнародного поділу праці;
2) створенням багатогранної системи міжнародних економічних відносин;

3) формування міжнаціональних механізмів регулювання економічних взаємовідносин між

країнами.

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної еко­номіки викристалізовується нині

на основі взаємодії трьох най­головніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування
виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного під­приємництва. Найвиразніше тут
проявляється роль ТНК, спіль­них підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо.
Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є між­народна інвестиційна діяльність.
Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій — портфельні і прямі.

Портфельні інвестиції —це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які
деномінуються в національну валюту. Переважного розвитку така форма міжнародного
під­приємництва набула ще до Першої світової війни. Головним ін­вестором виступала Англія,
яка була заінтересована в отриманні в такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш
розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор претенду­вав тільки на
чистий доход фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед із
допомогою банків чи ін­вестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні ін­вестиції
занепали й відновилися лише в 60-ті роки.

Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним

підприємствам та вільним економічним зонам. Спільні підприємства (СП) створю­ються в таких
формах: акціонерні товариства, товариства з обме­женою відповідальністю, командитні
товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома головними ознаками: спільним
майном, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку. Сфера діяльності спільних
підприємств охоплює передвиробничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські
роботи, ін­формаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і після продажне
обслуговування, співробітництво в галузі фінансів, стра­хової справи, транспорту, туризму та
ін.
Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух різноманітних
ресурсів, що перемішуються між країнами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є
міжнародний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжнародної торгівлі в сучасному
світовому економічному розвитк свідчать такі дані.

Найважливіші тенденції в розвитку міжнародної торгівлі спри­чинені вирішальним впливом на

її динаміку й структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що
відбу­ваються в системі «наука—техніка—виробництво». Різко загост­рюється конкуренція на
світових ринках товарів і послуг, поси­люються регіоналізація міжнародної торгівлі та
відповідна сег­ментація єдиного світового ринку; зростає інтерналізація торгівлі, тобто відносно
відокремлюється міжфірмовий товарообмін з ме­тою економії на ринкових трансакціях; дедалі
виразніше проявля­ються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між державами
колишнього СРСР, що загрожує^ відкинути ці від­носини на рівень простої форми обміну.

Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так,
на розвинуті країни припало 63,4% світового товарного експорту, в тому числі на Європейський
Союз – 32,1; США – 15,6; Японію – 5,6; на Латинську Америку – 5,7; Центральну, Східну Європу
й колишній СРСР – 2,5; Африку – 2,2; Середній Схід – 3,5; на Південно-Східну Азію – 15,5%.
Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту. Головна і зрештою
довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка
готових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів.
15. Глобалізація на світових ринках товарів, послуг, капіталу та робочої сили.

Під глобалізацією світового господарства розуміють процес посилення взаємозв’язку

національних економік країн світу, що знаходить своє вираження в утворенні світового ринку
товарів і послуг, фінансів; становленні глобального інформаційного простору, перетворенні
знання в основний елемент суспільного багатства, виході бізнесу за національні кордони через
формування ТНК, впровадженні і домінуванні в повсякденній практиці міжнародних відносин
і внутрішньополітичного життя народів принципово нових і універсальних ліберально-
демократичних цінностей тощо [13, с. 423].
Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв’язку її економіки зі
світовою економікою в цілому. Незважаючи на зростання глобалізації світової економіки, не всі
країни в однаковій мірі інтегровані до неї. Існують декілька головних показників, що визначають
ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну економіку, серед яких:
— співвідношення зовнішньоторговельного обороту і ВВП;
— прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і з країни, та портфельні
інвестиції;
— потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням технології [13, с. 440].
Глобалізація на світовому рівні визначається економічними взаємозв’язками між країнами, який
зростає та відбивається на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу та ноу-хау, що постійно
збільшуються.

В другій половині ХХ століття відбуваються певні зміни в основних формах міжнародних

економічних відносин між країнами світу, які обслуговує світова валютна система:
1. Постійне зростання міжнародного товарообміну; обсяг світового експорту щорічно
збільшується на 5-6%; розвиток міжнародної торгівлі супроводжується нарощуванням світового
багатства;

2. Відбувається посилення міграції робочої сил; наприкінці XX ст. значно підвищився рівень
легальної та підпільної міграції робочої сили, особливо між розвинутими країнами, з одного боку,
та країнами, що розвиваються, і країнами з перехідною економікою – з іншого; міграція
населення супроводжується міжнародним рухом грошових коштів; у 1980 -90-х роках
спостерігається щорічне збільшення переказів грошових коштів робітниками пересічно на 27%;
3. З кінця 1960-х — на початку 70-х років внаслідок поступового пом’якшення валютного
контролю полегшується доступ на національні фінансові ринки для іноземних інвесторів та
емітентів з промислово розвинутих країн; розмір фінансових потоків між країнами, основну
частину яких становлять портфельні інвестиції, наприкінці 90-х років сягнув понад 1 трлн. дол.
США [12, с. 337].

Все це сприяє розвитку системи фінансових послуг у світовому масштабі. Зміна напрямків і
обсягів світових валютно-фінансових потоків відбувалася на підґрунті загальносвітової
тенденції глобалізації економічного розвитку, у тому числі глобалізації міжнародних валютно-
фінансових відносин.

Глобалізація перетворює світове господарство на єдиний ринок товарів, послуг, капіталів,

робочої сили, суб’єкти якого взаємопов’язані єдиною системою фінансово-економічних відносин.
Формування світового фінансового ринку стало основою колосальної експансії глобального
капіталу, і особливо – спекулятивного капіталу. Це створює загрозу світових фінансових криз,
що охоплюють більшість країн світу. Події останнього часу, а саме європейська валютна криза
1992-1993 рр., мексиканська фінансова криза 1994 р. й особливо загострення фінансових
проблем у Південно-Східній Азії в 1997 р. та р. Росії й Бразилії в 1998 р., з новою силою
привернули увагу до міжнародних фінансових проблем [12, с. 345].
Фінансова криза показала, що ситуацію ускладнюють небезпеки подальшого порушення
макроекономічного балансу, які висувають інші принципове в регулятивному відношенні
питання: що з негативних факторів є первісним. Або це — вибухонебезпечні зовнішні боргові
нагромадження, експортна незабезпеченість фінансових зобов’язань по відношенню до
валютних інструментів та інститутів, або навпаки, скоріше — це порушення балансу на
валютних біржах, які можуть спричинитися до погіршення стану на біржах фондових, в
реальному векторі взагалі, об’єктивно унеможливлюючи таким чином своєчасне повернення
боргів закордонним кредиторам та підриваючи довіру потенційних прямих інвесторів до країни.

Таким чином, динаміка міжнародного ринку робочої сили має складний соціально-економічний
характер, що визначається розвитком трудових ресурсів, національних ринків праці, процесами
розподілу та перерозподілу робочої сили. Розвиток сучасної економіки характеризується досить
істотними змінами у сфері зайнятості в умовах переходу до інформаційного суспільства.
Інтеграція України в глобальний інформаційний простір і глобальну інформаційну економіку
вимагає визначення стратегічної мети, розробки організаційного механізму з урахуванням
забезпечення умов переходу до траєкторії сталого розвитку та конкурентоспроможності
економіки України [8].Усезростаюча відкритість національних економік в умовах посилення
глобалізація світової економіки перетворили соціально-трудові відносини в сучасному світі,
національні ринки праці в фактори, що потребують потужного державного регулювання. У
зв'язку з процесами глобалізації значно змінилися направлення розвитку ринку праці.
Глобалізація світової економіки помітно повпливала на стан і розвиток ринку праці. У зв'язку з
цим, заснований на всезростаючомувпливу глобалізації на ринок праці повинні бути досліджені
в розрізі взаємодіє й інших форм міжнародних економічних відносин, визначити точки їх дотику
та напрямки подальшої оптимізації з метою зниження впливу негативних явищ глобалізації на
функціонування окремих інститутів регулювання міжнародних зв’язків.

На сучасному етапі на міжнародному ринку послуг спостерігається мультиплікаційний ефект

розвитку (еволюція одних видів послуг, зумовлює розвиток інших), що є однією з причин його
стрімкого зростання. Особливу роль в цьому процесі відіграють інформаційні послуги, динаміка
розвитку яких значно прискорила рух інформації в просторі, що дало можливість розширити
спектр фінансових, ділових, консалтингових, освітніх послуг, підвищило якість їх надання.
Таким чином, з одного боку, ринок послуг є важливим споживачем нових технологій, з іншого-
завдяки процесу інтернаціоналізації та зростаючій технологічній місткості послуг вони самі
стають джерелом інновацій.
За рахунок фінансового глобалізму капітал набуває світових, широкомасштабних та
універсальних рис і характеристик, незважаючи на це, грошово-фінансові системи держав
залишаються національними, що призводить до суперечності між інтересами глобального
фінансового капіталу і національними регуляторними обмеженнями його міждержавного руху.
Кожна країна та кожна компанія на світовому ринку прагнуть показати себе максимально
інвестиційно привабливими з метою залучення додаткових коштів для подальшого розвитку та
зростання. Водночас свобода переміщення капітальних ресурсів в останні десятиліття стала
основним чинником нестабільності світового фінансового ринку і спричиняє гострі кризові
явища на ньому, пов’язані насамперед із наростанням спекулятивності капіталу та масштабів
ненадійних і токсичних кредитів.
16. Суть та основні форми міжнародних економічних відносин (МЕВ).

Основними формами економічних відно­син, через які проявляється функціонування світової

системи господарства, є форми:

1) Міжнародна торгівля - це форма функціонування світового ринку, під яким розуміється

система обміну товарами й послугами на міжнародному рівні. Особливостями світового ринку є
те, що на ньому, по-перше, формується інтернаціональна вартість, по-друге, склада­ються
світові ціни, в основі яких лежить інтернаціональна вар­тість. Характерною особливістю
світового ринку на сучасному етапі є відносно високий ступінь його монополізації, оскільки
світова торгівля стає ареною панування міжнародних монополій, особливо транснаціональних.
Істотно впливає на розвиток міжнародної торгівлі також державна зовнішньоекономічна
політика.

2) Міжнародний рух капіталу. Найважливішою тенденцією в міжнародних економічних

відносинах з 20 ст. стало те, що поруч з вивозом товарів набуває все більшого значення вивіз
капіталу. В сучасних умовах це практично основна форма міжнародних економічних відносин.
Необхідністю і головною причиною вивозу капіталу є його від­носний надлишок і монополізація
національного ринку, що не гарантує його прибуткового застосування. Отже, капітал
спрямову­ється за кордон у пошуках більш високого прибутку.
3) Міжнародна міграція робочої сили. Створення великої ма­шинної індустрії викликав розвиток
і такої форми міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили. Вона
проявляється в еміграції (виїзді робочої сили за кордон) та імміг­рації (приплив робочої сили з-
за кордону). Звичайно, на міжнаро­дну міграцію робочої сили впливають і національні, й
політичні, й ідеологічні фактори. Проте визначальними виступають фактори економічні.
Необхідність міжнародної міграції робочої сили зумовлена не­рівномірністю нагромадження
капіталу, існуванням відносного перенаселення (безробіття) як постійного джерела надлишкових
робочих рук в одних країнах і недостача дешевої робочої сили в інших. Характерною рисою
міжнародної міграції робочої сили в сучас­них умовах є рух двох різних типів мігрантів з
відсталих країн у розвинуті. Один ТДП - це наукові кадри й спеціалісти (так звана втеча розуму),
інший тип - це некваліфікована або малокваліфіко-вана робоча сила, основною сферою
зайнятості якої є галузі, де переважає важка ручна праця.

4) Міжнародний обмін технологіями. В умовах НТР великих масштабів досягає міжнародний

технологічний обмін. Він відбува­ється в різних формах, які включають продаж готових товарів,
комплектуючого обладнання для виробництва, а також патентів, ліцензій, ноухау69. Продаж
технологій має двояку мету. По-перше, вони продаються як звичайний товар, по-друге, продаж
технологій використовується як ефективний засіб конкурентної боротьби на світовому ринку.

5) Міжнародні валютні відносини. В зв'язку зтим, що практич­но всі міжнародні економічні

відносини мають вартісне вираження й опосередковуються грошовими формами, між країнами
світового господарства формуються певні міжнародні валютні відносини. Важливою
характеристикою стану тієї чи іншої країни в системі цих відносин є стан платіжного балансу.
Платіжний баланс - це виражене у валюті кожної окремої країни співвідношення між сумою
платежів, отриманих з-за кордону, й сумою платежів, переведених за кордон за певний період
часу, як, правил о, за рік. Стан платіжного балансу залежить від багатьох факторів. Серед них:
стан зовнішньоторговельного балансу, міжнародного балансу послуг і руху інвестиційних доходів
(прибутків, дивідендів, процентів), балансу міжнародного руху довгострокового й
короткострокового кредиту тощо. Стан платіжного балансу безпосередньо впливає на курс
валюти тієї чи іншої держави. При активному платіжному балансі курс даної національної
валюти підвищується відносно валют інших країн, при пасивному - навпаки понижується.
6) Міжнародні кредитні відносини. На основі руху позичкового капіталу в сфері міжнародних
економічних відносин виникає міжнародний кредит. Він означає надання в масштабі світового
господарства валютних і товарних ресурсів на умовах повернення,строковості й платності.
Суб'єктами (кредиторами й позичальни­ками) міжнародних кредитних відносин виступають
банківські й промислові корпорації, державні організації, міжнародні й регіо­нальні фінансово-
кредитні інститути. Міжнародний кредит відо­бражає процес інтернаціоналізації світового
виробництва. Рух позичкового капіталу в світовому масштабі привів до фор­мування світового
ринку капіталів. Він являє собою сукупність національних і міжнародних ринків капіталів. На
цьому ринку розвинуті країни світу виступають одночасно і як кредитори, і як боржники,
більшість же країн, що розвиваються, як боржники. (До останніх відноситься й Україна), їх
сумарний зовнішній борг досяг астрономічних вершин - більш як трильйон доларів, що означає
повну втрату ними економічної самостійності.

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) - це система відносин, що виникають між суб'єктами з

різних країн з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів, послуг, капіталів,
ідей в умовах обмеженості ресурсів і міжнародного поділу праці в рамках світового
господарства.
Рівні МЕВ також розглядають і за ступенем розвитку стосунків між суб'єктами МЕВ, за ступенем
тривалості дії угод і переплетеності економік. При цьому виділяють такі чотири рівні:
1. Міжнародні економічні контакти — найпростіші, одиничні,
випадкові економічні зв'язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно
разовими угодами. Зв'язки даного рівня більше притаманні юридичним і фізичним особам.

2. Міжнародна економічна взаємодія налагоджені стійкі економічні зв'язки між

суб'єктами МЕВ, які базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, залучених на
доволі тривалий період часу.

3. Міжнародне економічне співробітництво - міцні й тривалі зв"язки кооперативного типу, які

в своїй основі мають спільні, наперед вироблені й узгоджені наміри, закріплені в
довгострокових економічних договорах і угодах. Даному рівневі притаманне партнерство
суб'єктів МЕВ.
4. Міжнародна економічна інтеграція ~ вищий рівень розвитку міжнародних економічних
відносин, який характеризується переплетенням економік різних країн, проведенням
узгодженої державної політики як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з
третіми країнами.
У структурі МЕВ традиційно та узагальнено виділяють такі їх наступні форми:
1) міжнародна торгівля товарами і послугами;
2) міжнародна кооперація та науково-технічне співробітництво;
3) міжнародні валютні відносини;
4) міжнародний рух капіталів;
5) міжнародна міграція робочої сили.
17. Теорії розвитку МЕВ. Еволюція системи МЕВ. Міжнародний поділ праці як основа
розвитку МЕВ.

Теорія меркантилізму-суть її в тому, що багатство країни вимірюється кількістю наявного золота

та інших цінностей, а тому держава повинна більше експортувати, щоб більше золота надходило
в країну. Рівноправні країни боялись імпортувати один від одного щоб не втрачати золота,
розвиток торгівлі гальмувався.
Теорія абсолютних переваг-розробив Адам Сміт, він виступав за розвиток торгівлі. Його загальне
правило:" Не потрібно коливатись при купівлі за кордоном усього того, що іноземні виробники
можуть виробляти дешевше ніж національні".
Виникає питання, а що буде, якщо країна буде тільки купувати? Тобто за кордоном будуть
дешевші всі товари-не буде розвиватись своя економіка.
Теорія відносних (порівняльних) переваг-розробив Девід Рікардо: "кожна країна зацікавлена
спеціалізуватись на виробництві, в якому вона має найбільшу перевагу або найменшу слабкість,
тобто з якого вона має найбільшу відносну вигоду".
Вадою теорії є те, що не враховуються розміри країни і транспортні витрати.
Теорія міжнародної вартості-розробив її Джон Стюарт Мілль, який стверджував, що ціна
міжнародного обміну встановлюється за законом попиту і пропозиції на такому рівні, що
сукупність експорту кожної країни дозволяє оплачувати сукупність її імпорту. Країні вигідно,
щоб її товар користувався більшим попитом за кордоном, ніж іноземні товари користуються на
її території, бо в такому разі ціни на товари даної країни зростуть і вона зможе заплатити за
більшу кількість іноземних товарів.
Найбільшим досягненням теорії міжнародної вартості-є відкриття ціни, яка оптимізує обмін
товарами і послугами між країнами і яка залежить від попиту і пропозиції.
Основи сучасних уявлень про визначення напрямків і структури міжнародних торговельних
потоків були закладені шведськими вченими, котрі показали-що пояснення походження
порівняльної переваги знаходиться на рівні забезпеченості факторами виробництва. (Теорія
розміщення факторів виробництва).

Елі Гекшер (1919) - стверджував, що міжнародний обмін витікає з відносного наддостатку або з
відносної рідкості факторів виробництва (капіталу, землі, праці), які знаходяться у розпоряджені
різних країн.
Бертил Олін (1930рр) - уточнив теорію Елі Гекшера-міжнародний обмін є обміном надлишкових
факторів на рідкісні фактори, тобто мобільність товарів замінює біль утруднену мобільність
факторів виробництва (теорема Гекшера-Оліна).

У1948 році Пол Самуельсон вивів математичні умови теореми Гекшера-Оліна:у випадку
однорідності факторів виробництва, ідентичності техніки, досконалої конкуренції та повної
мобільності товарів міжнародний обмін вирівнює ціну факторів виробництва між країнами.

Раймонд Верном у 60рр. запропонував теорію життєвого циклу продукту-за якою деякі види
продукції проходять цикл з чотирьох етапів (впровадження, зростання, зрілість, занепад), а
виробництво цієї продукції переміщується із країни в країну в залежності від стану життєвого
циклу товару.
Американський економіст Джонсон розвинув положення про загальну динаміку порівняльних
переваг: міжнародна спеціалізація є функцією порівняльної ефективності комбінацій факторів
виробництва в набагато складнішому просторі, ніж запропонував Рікардо. Це такий простір, де:
якісним елементам належить основна роль.
фактори виробництва мають певну мобільність.
виробництвом вважається усяка доцільна діяльність людини.
державна політика може викликати викривлення.

Усі розглянуті школи економічної думки відзначають, що вільний Міжнародний поділ праці
дозволяє досягнути економічного оптимуму, як на світовому рівні, так і на рівні кожної країни.
Довільна необдумана перепона обміну може тільки віддалити від цього оптимуму.

Світове господарство важко визначити без використання понять: МПП та МЕВ. У свою чергу,
міжнародні економічні відносини потребують визначення через міжнародний поділ праці.

МПП - знаходиться в основі розвитку МЕВ, тобто є фундаментом їхнього розвитку. МЕВ, у свою
чергу, об'єднують навколо себе інші міжнародні явища і процеси.
Поняття МПП відображає явища та процеси поділу праці між суб'єктами різних країн і на
наддержавному рівні. МПП є формою суспільного поділу праці. Суспільний поділ праці-це
процес відособлення різних видів трудової діяльності, які взаємодіють між собою і
взаємодоповнюють один одного, складаючи цілісний системний механізм суспільного
відтворення.
Суспільний поділ праці має дві взаємодоповнюючі форми: спеціалізація та кооперація
діяльності. Якщо спеціалізація являє собою безпосереднє розбиття діяльності на окремі операції,
то кооперування об'єднує ці операції в один загальний процес. За родом діяльності розглядають
три типи суспільного поділу праці: загальний, частковий, одиничний.
Загальний поділ праці-здійснюється між великими сферами діяльності людини: промисловість,
С\Г, транспорт, зв'язок, будівництво та інші.
Частковий поділ праці-відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та підгалузевому
рівні: машинобудування, переробні галузі, рослинництво, громадський транспорт та інші.
Одиничний поділ праці притаманний процесам, що відбувається в середині фірм, в залежності
від технологічного процесу та організації управління, від функціональних завдань окремих
служб.
За просторовим критерієм виділяють: міжрегіональний поділ всередині країни, поділ між
країнами, поділ між групами країн.
Міжнародний поділ праці-це вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, який виходить
за межі національних економік.
МПП - це процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які
взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об" єктивну основу міжнародного
обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності.
Основні умови розвитку МПП:
1. Природно-географічні умови:
різниця у величині території.
різниця в чисельності населення.
географічне розташування.
нерівномірність кліматичних умов.
наявність або відсутність тих чи інших природних ресурсів.
наявність виходу до моря.
наявність великих річок і озер.
2. Соціально-економічні умови:
особливості історичного розвитку.
переважаючі відносини власності.
соціальна природа і механізм організації національних господарств.
різниця в національних традиціях, інших культурних цінностях.
виробничі та зовнішньоекономічні традиції.
соціально-економічний розвиток сусідніх країн.
політичні інтереси.
3. Умови, що цілком пов'язані з НТП:
розвиток науки.
рівень розвитку науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок.
технологічна озброєність.
рівень морального зносу основних засобів виробництва.
оптимальність розмірів підприємств.
18. Міжнародний поділ факторів виробництва.
Фактори виробництва (ФВ) – це ресурси, які необхідно затратити, щоб зробити товар:

 праця – фізична і розумова діяльність людини, спрямована на досягнення корисного

результату;
 технологія – наукові методи досягнення практичних цілей (включаючи підприємницькі
здібності);
 земля – усе, що надала природа в розпорядження людини для її виробничої діяльності
(земля, корисні копалини, вода, повітря, ліси та ін.);
 капітал – накопичений запас засобів у продуктивній, грошовій і товарній формах,
необхідних для створення матеріальних благ.

Фактори виробництва характеризуються обмеженістю і мобільністю. Обмеженість ФВ змушує

окремі фірми, країни і світову економіку в цілому вибирати найбільш оптимальні варіанти
їхнього використання. Теоретично обмеженість ФВ непереборна, тому вирішальне значення в
економічному житті здобуває віддача від ФВ, або проблема фактороємності виробництва.
Обмеженість ФВ у національних масштабах виявляє себе в чинності закону зростаючих витрат,
закону убування граничного продукту праці і закону убування граничного продукту капіталу.
Саме обмеженістю ФВ зумовлюються глибокі розходження у фактороємності виробництва
різних товарів у різних країнах, що, відповідно до теорії Хекшера – Оліна, є головним
спонукальним мотивом до міжнародної торгівлі.

Мобільністю ФВ називається їхня здатність переміщатися в просторі або змінювати свої функції.
З цих позицій розрізняють:

абсолютно мобільні ФВ, що відносно легко можна переміщати в просторі і змінювати їхні
функції;

слабко мобільні (немобільні) – функції яких не можна або невигідно змінювати. Вони містять
монопольний елемент і відповідно вимагають монопольної плати за їхнє використання
(монопольної ренти). До них можна віднести, наприклад, здатності фахівця рідкої професії,
унікальні ділянки землі для вирощування рідких сортів, унікальні родовища корисних копалин,
що коштують дорого саме тому, що крім звичайних витрат їхнє відшкодування повинне
включати і монопольну ренту.

Міжнародний поділ факторів виробництва – зосередження окремих факторів виробництва в

різних країнах, що приводить до виробництва ними визначених товарів, економічно більш
ефективних, ніж в інших країнах.

Ресурси в економіці розглядаються як складові елементи виробничого потенціалу, якими володіє

окрема країна або світове співтовариство, і які використовуються для економічного, соціального
і науково-технічного розвитку.
Економічні ресурси поділяються на матеріальні, природні, трудові, технологічні, фінансові,
інформаційні. До матеріальних ресурсів відносяться насамперед знаряддя праці (це перший
показник технічного прогресу людства) і предмети праці (це речовина, яку людина бере в
природи і перетворює в кінцевий продукт або використовує для подальшої переробки). Особливе
значення мають природно-сировинні ресурси.
19. Міжнародна валютно-фінансова сфера: суть, структура, функції. Особливості
сучасних МЕВ та фактори, що впливають на них.
В умовах карколомного розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної,
Південно-східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового
господарства незмінно посилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово
– кредитних відносин, з’являються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації.
За існуючими оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10 – 20 разів
перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає 150 трл. американських доларів.

Найбільш характерними ознаками міжнародної фінансової системи є наявність "плаваючих"

валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських угод (1976), диверсифікація ліквідних
засобів в наслідок впровадження в обіг міжнародних (СПЗ – спеціальні права запозичені) та
регіональних (ЕКЮ) валют, підвищення ролі й значення у міжнародних розрахунках валют
провідних індустріальних держав (США, Японія, Німеччини, Англії, Франції); функціонування
розгалужених системи міжнародних фінансових центрів, що забезпечують переміщення
фінансових ресурсів у світовому масштабі; створення світової телекомунікаційної мережі
(СВІФТ) яка об’єднує міжнародну валютну фінансову систему в органічну цілісність, надає їй
відчутних рис глобального характеру.
Світові гроші – головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням
внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Оборотними
(конвертованими) називаються валюти тих країн, де немає валютних обмежень. Такі валюти
вільно обмінюються на валюти інших країн. До них належать долар США, канадський долар,
швейцарський франк марка Німеччини та ін.
Частково оборотні валюти ті, що вільно обмінюються тільки по окремих валютних операціях
(головним чином по поточних розрахунках) або дозволяється такий обмін тільки для
нерезидентів. Це валюти більшості європейських держав. Необоротними (неконвертованими)
замкнутими називаються валюти, обмін яких на валюти інших країн обмежений по всіх
операціях як для резидентів (фізичних і юридичних осіб даної країни), так і для нерезидентів.
Необоротними є валюти майже всіх слаборозвинутих в економічному відношенні країн, яким
властива хронічна пасивність платіжних балансів.

Валютний ринок – особлива сфера економічних відносин за капіталізму, пов’язаний з

проведеннями операцій, з іноземною валютою і платіжними документами в іноземних валютах
(чеки, векселі, телеграфні та поштові перекази, акредитиви). У країнах в яких немає валютних
обмежень, існують вільні валютні ринки, там, де такі обмеження є, невільні. В деяких країнах
поряд офіційними валютними ринками є неофіційні, на яких курси валют дещо відрізняються
від офіційних курсів. Існують також "чорні" валютні ринки, де валютні операції проводять поза
законом. Внаслідок напливу в кінці 50 – х р. в Європу доларів США виник так званий ринок
євродоларів. На початку 70 – х р. внаслідок кризи енергетичної з’явився ринок нафтодоларів,
які сконцентрувалися в країнах експортерах нафти.

Поряд з валютними ринками є також ринки золота у Великобританії, США, Німеччині.

Міжнародні грошові розрахунки пов’язані з зовнішньою торгівлею, інвестиціями, туризмом
тощо, здійснюються на світовому валютному ринку через кореспондентські зв’язки між банками
різних країн.
Валютні резерви – запаси іноземної валюти і золота, що є в розпорядженні урядових органів або
центральних банків для проведення міжнародних розрахунків та поточних платежів. З 1970 у
валютні резерви включено СДР. Офіційно міжнародній валютний фонд (МВФ) та інші валютні
органи відносяться до валютного резерву: золото, СДР, квоту в МВФ, іноземну валюту. Внаслідок
валютних криз, інфляції тощо часта золота, як основа валютного резерву невпинно списується.
Валютні резерви створюються в кожній країні, від них залежить міжнародна ліквідність, тобто
здатність безпосередньо провадити платежі за зовнішніми розрахунками.
Валютний резерв використовують у зовнішньо торгівельних відносинах з іншими країнами. В
реальному житі процеси у сфері МВКВ здійснюється стрибкоподібно, суперечливо
супроводжується глибокими кризовими явищами національного, регіонального і світового
масштабів, біфуркаційними системами міжнародних валютно-кредитних відносин у процесі її
формування як цілісності.
Міжнародну валютну систему складають два основні валютні блоки:
резервні національні валюти,
наднаціональні валюти.
Міжнародні валютно-кредитні відносини складають сферу обміну в системі світового
господарства. Вони є завершальною стадією у процесі руху, переміщення різноманітних
ресурсів між суб’єктами світогосподарських зв’язків, що виражається в такій інтегральній
категорії, як платіжний баланс держави. Водночас вони характеризуються відносною
самостійністю і розвиваються відповідно до власних законів та закономірностей справляючи
істотний зворотній вплив на виробничо-інвестиційну та науково - технічну (технологічну) сферу
світового господарства, на всю економіку й систему міжнародних економічних і політичних
відносин.

Наприклад, коливання валютних курсів впливає на умови конкуренції й світові ціни товарів та
послуг, рух капіталів та робочої сили між країнами та регіонами.
Міжнародні валютно-кредитні відносини (МВКВ) виникають у процесі функціонування грошей
у міжнародному економічному обороті. Вони обслуговують обмін товарами, товарами,
послугами, капіталами робочою силою, туристами тощо.

Таким чином, головна функція міжнародної валютної політики системи – ефективне

опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення
сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.

Характер функціонування міжнародної валютно-кредитної системи та ступінь її усталеності

залежать від відповідності цієї системи та відносин, що в ній складаються, реальним потребам
світового господарства, розстановці сил і співвідношенню інтересів головних економічних
суб’єктів світу. У зв’язку з цим міжнародна валютно-кредитна система повинна відповідати
таким головним вимогам:
забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом платіжно-розрахунковим і кредитних
засобів, що користуються довір’ям учасників валютно-кредитних відносин;

мати певний запас міцності для стійкого функціонування в умовах перманентних структурних
перебудов у різних частинах світового господарства, що відбувається хворобливо й часто
дезорганізують зовнішньо економічний товарооборот протягом певного періоду (СНД, колишнє
СФРЮ та ін.) бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до внутрішніх і
зовнішніх факторів функціонування міжнародних економічних відносин;
сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб’єктів світогосподарських
зв’язків усіх структурних рівнів, починаючи від фірми і закінчуючи великими інтеграційними
об’єднаннями типу ЕС. Поглиблення МПП, глобалізація світогосподарських зв’язків
детермінують необхідність лібералізації МВКВ та поступової уніфікації національних валютно-
кредитних систем.

Міжнародні та регіональні валютно-фінансові організації – це установи, які створені на базі

багатосторонніх валютних відносин між державами. Найважливішу роль серед них відіграють
Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР).
Останній сьогодні є головною установою Світового банку.
Міжнародний валютний фонд було створено з метою регулювання валютних відносин між
країнами-членами. МВФ відіграє двояку роль: з одного боку, стежить за виконанням своїми
членами визначених правил поведінки в галузі валютно-фінансових відносин, а з іншого – надає
ресурси для фінансування дефіцитів платіжних балансів тим країнам, які цього потребують. При
наданні кредитів МВФ ставить перед країнами-боржниками деякі політичні та економічні
умови. Цей порядок називається принципом обумовленості. Як правило, програми перебудови
економіки країн-членів включають заходи, що належать до сфери бюджетно-податкової,
кредитно-грошової політики, цінового механізму, зовнішньої торгівлі, міжнародних кредитних
та валютно-розрахункових відносин. Вони пов’язані із зменшенням державних витрат,
підвищенням податків і ставки позикового відсотку, зміною валютного курсу тощо. Капітал МВФ
створюється з квот-внесків країн-членів. На базі квоти визначається розмір внеску до
статутного капіталу, кількість голосів, які одержує країна, ліміт використання кредитних
ресурсів фонду. Розмір квоти для кожної країни визначається залежно від економічного
потенціалу та місця країни у світовій економіці. Своєрідність операцій МВФ зводиться до того,
що країни-члени одержують фінансові ресурси у межах своєї квоти у формі купівлі валюти
іншого члена за свою національну строком на 3–5 років. Наприкінці фінансового року, або через
певний строк країна зобов’язана викупити ту кількість валюти, яка нагромаджена Фондом понад
її квоту.
До складу Світового банку входять чотири пов’язані між собою міжнародні фінансово-кредитні
інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародна асоціація
розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороннє агенство по гарантованим
інвестиціям. МБРР надає довгострокові позики країнам-членам та гарантує кредити, які надані
цим країнам приватними банками та іншими кредиторами на двосторонній основі. Право брати
участь у діяльності банку мають тільки члени МВФ. Право голосу в органах МБРР визначається
розміром внеску до його капіталу. Певна частина кредитів Банку надається на розвиток
малорентабельних галузей з високим строком окупності витрат, куди приватний капітал не
вкладається: інфраструктура, сільське господарство. Але без розвитку цих галузей неможливе
економічне будівництво у країнах, що розвиваються. МБРР бере плату за кредити на рівні
ринкових умов.
У 1991 р. почав свою діяльність новий банк – Європейський банк реконструкції та розвитку
(ЄБРР), засновниками якого стали 40 країн. ЄБРР сприяє тим країнам Центральної та Східної
Європи, де відбувається розвиток ринкової економіки. Кредити надаються передусім
приватному сектору. Рада ЄБРР може обмежувати доступ країн Центральної та Східної Європи
до ресурсів банку у тому випадку, якщо політика відповідної країни суперечить цілям його
створення.

20. Напрямки трансформації регулюючих функцій міжнародних економічних

організацій.
Міжнародні організації є суб’єктами міжнародного права. Міжнародне право, зокрема,
міжнародне економічне право – це сукупність принципів і норм, що регулюють відносини між
його суб’єктами. Нормативна база складається із прав та обов’язків міжнародного права. Норми
міжнародного права окреслюють “межі дозволеного” в міжнародних відносинах, встановлюють
своєрідні правила поведінки для суб’єктів, в тому числі для міжнародних організацій.
Міжнародні правові норми утворюються на основі узгоджень між учасниками міжнародних
відносин. Якщо угода офіційно декларується суб’єктами, то така норма зветься договірною;
якщо ж норму не декларують, але мають її на увазі і не заперечують, то вона зветься
міжнародним звичаєм. Договори бувають двосторонніми й багатосторонніми, в залежності від
числа учасників. Звичайно договори, на основі яких утворюються міжнародні організації, є
багатосторонніми. В міжнародних договорах (угодах) закріплюються норми й принципи, що
регулюють міжнародні відносини. Договори поділяються на загальні й конкретні. В загальних
договорах втілюються норми, що визнані як універсальні, розраховані на тривалий час.
Більшість договорів, що відносяться до міжнародних організацій, є саме загальними. Щодо
конкретних угод, то вони звичайно укладаються між двома державами й мають
короткостроковий характер (наприклад, угода про спорудження якогось об’єкту спільними
зусиллями). Міжнародні звичаї – це норми, що складаються внаслідок довгострокової практики
міжнародних відносин. Звичаї можуть встановлюватись на основі постанов міжнародних
судових організацій (наприклад, Міжнародного суду ООН), офіційних заяв голів держав або
урядів, національного законодавства держав. Звичай визначається всіма учасниками
міжнародних договорів, так би мовити, “мовчки”, як таке, що не потребує додаткових дискусій.
Наприклад, за звичай приймається норма: всі держави мають суверенітет над своїми
природними ресурсами. Міжнародні правові норми можуть складатися внаслідок рішень
міжнародних організацій або конференцій. До таких рішень, наприклад, відноситься
Декларація ООН про встановлення Нового міжнародного економічного порядку. Рішення
можуть мати обов’язковий або рекомендаційний характер. В залежності від характеру рішень
визначають “м’яке право” (soft law) — рішення - рекомендації або “тверде право” (hard law) –
обов’язкові рішення. Рекомендаційні рішення приймаються переважно пленарними (вищими)
органами організацій і адресуються державам-членам. Обов’язкові рішення спрямовані
переважно на виконання внутрішніми органами організацій (затвердження бюджету, контроль
за виконаннями постанов, прийняття нових членів, фінансова політика тощо). Більшість рішень
Генеральної Асамблеї ООН мають рекомендаційний характер, але в практиці міжнародних
відносин рідко яка держава може їх ігнорувати. Так само й рішення МВФ: незважаючи на їх
переважно рекомендаційний характер, вони сприймаються до виконання беззаперечно.

Інколи рекомендації складають ціле зведення, систему норм, що визначають дії суб’єктів
міжнародних відносин в тій чи іншій сфері. Такі норми мають назву міжнародних кодексів
поведінки. Вони систематизують правила поведінки членів організації в міжнародному
співробітництві в певній галузі відносин. Так, наприклад, розроблено норми регулювання
перевезень торговельним флотом, кодекс поведінки транснаціональних корпорацій, кодекс
поведінки держав при передачі високих технологій тощо. Звичайно кодекси поведінки
розробляються організаціями системи ООН. Таким чином, можна узагальнити джерела
формування нормативної основи діяльності міжнародних організацій. До них відносяться: •
міжнародні угоди ; • рішення міжнародних організацій та конференцій; • міжнародні звичаї; •
міжнародні кодекси поведінки. Окрім договірних і звичайних норм важливу роль в правовому
регулюванні діяльності міжнародних організацій відіграють принципи міжнародного права.
Принципи трактуються як норми, що мають обов’язковий характер для всіх учасників
міжнародних організацій. Принципи поділяються на загальні та спеціальні. Загальними є
принципи, які втілюють найпоширеніші норми поведінки суб’єктів і охоплюють широкий спектр
міжнародних відносин. Загальні принципи базуються на природних законах поведінки, які
складалися в суспільних відносинах протягом століть. До загальних принципів відносяться,
зокрема: принцип мирного співіснування держав; принцип суверенної рівності держав;
принцип співробітництва держав; принцип добровільного виконання міжнародних обов’язків;
принцип взаємовигоди у міждержавних стосунках. Спеціальні принципи охоплюють дещо
вужчу сферу відносин між суб’єктами міжнародного права і мають більш конкретний характер.
Серед спеціальних принципів можна назвати: принцип свободи вибору форми організації
зовнішньоекономічних зв’язків, принцип суверенітету держав на свої природні ресурси,
принцип найбільшого сприяння в зовнішній торгівлі.
Головна функція полягає у визначенні відповідності інтересів учасників організації її цілям.
Вона тісно пов’язана із змістом компетенції організації. Ось, наприклад, як формулюється
головна функція ЮНІДО: “являти собою світовий форум з питань промислового розвитку”.
Головна функція Міжнародної торговельної палати (МТП): “привертати увагу держав до проблем
бізнесу”, Міжамериканського банку розвитку (МаБР) - “сприяння вкладенням державного й
приватного капіталу в Латинську Америку в цілях розвитку”. Регулюючі функції полягають у
розробці стандартів поведінки членів організації, методів і форм досягнення цілей, а також в
регулюванні відносин з іншими суб’єктами міжнародного права. Суть координуючої функції
полягає в узгодженні інтересів і дій учасників організації. Це особливо важливо для організації
універсального характеру, з широкими сферами діяльності, великою кількістю членів й
різноманітністю цілей. Такою організацією є, перш за все, ООН. В її структурі утворено навіть
спеціальний орган - Економічну й Соціальну Раду (ЕКОСОР) для координації економічної та
соціальної діяльності як членів ООН, так і інших її органів та організацій. Оперативні функції
полягають у виконанні конкретної роботи організації відповідно з її цілями й компетенцією.
Наприклад, серед оперативних функцій ЮНКТАД є такі: обговорення питань торгівлі й розвитку
на міжурядовому рівні; ведення переговорів і досягнення консенсусу; технічне співробітництво.
Контролюючі функції полягають у спостереженні за виконанням рішень організації, а також за
розвитком ситуації в сфері її діяльності (моніторинг). Так, контрольна функція ЮНКТАД
сформульована таким чином: “моніторинг, здійснення рішень і прийняття наступних заходів”

http://dspace.oneu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/1364/1/%D0%9C%D1%96%D0%B6%D0
%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD%D1%96%20%D0%BE%D1%80%D0%B3%D0%
B0%D0%BD%D1%96%D0%B7%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%97.pdf
21. Міжнародні фінансові організації.
Міжнародна фінансова організація (МФО) – це об’єднання держав, установ, фізичних осіб, що
спільно реалізують програму або мету на основі певних правил і процедур, діяльність яких
виходить за національні кордони; важлива складова сучасної інституційної структури світових
валютно-фінансових відносин.

Міжнародна фінансова установа ( МФО ) — це фінансова установа, яка була заснована (або
статутована) більш ніж однією країною і, отже, підпадає під дію міжнародного права . Його
власниками або акціонерами, як правило, є національні уряди, хоча інші міжнародні інституції
та інші організації іноді фігурують як акціонери. Найвідоміші міжнародні фінансові установи
створені кількома країнами, хоча деякі двосторонні фінансові установи (створені двома
країнами) існують і технічно є міжнародними фінансовими установами. Найвідоміші
міжнародні фінансові установи були створені після Другої світової війни, щоб допомогти у
відбудові Європи та забезпечити механізми міжнародної співпраці в управлінні глобальною
фінансовою системою.

Багатосторонній банк розвитку ( МБР ) — це банк розвитку , створений групою країн, який надає
фінансування та професійні консультації для посилення розвитку . MDB має багато членів,
включаючи розвинені країни-донори та країни-позичальники, що розвиваються . МБР
фінансують проекти за допомогою довгострокових позик за ринковими ставками, дуже
довгострокових позик нижче ринкових ставок (також відомих як кредити) та грантів.
Типи
1) Багатосторонні банки розвитку
Багатосторонній банк розвитку ( МБР ) — це банк розвитку , створений групою країн, який надає
фінансування та професійні консультації для посилення розвитку . MDB має багато членів,
включаючи розвинені країни-донори та країни-позичальники, що розвиваються . МБР
фінансують проекти за допомогою довгострокових позик за ринковими ставками, дуже
довгострокових позик нижче ринкових ставок (також відомих як кредити) та грантів.
До основних MDB зазвичай відносять:

 Світовий банк
 Європейський інвестиційний банк (ЄІБ)
 Ісламський банк розвитку (ISDB)
 Азіатський банк розвитку (АБР)
 Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР)

Є також кілька «субрегіональних» багатосторонніх банків розвитку. До їх складу зазвичай

входять лише країни-позичальники. Банки кредитують своїх членів, запозичуючи на
міжнародних ринках капіталу . Оскільки існує фактично спільна відповідальність за погашення,
банки часто можуть позичати дешевше, ніж будь-яка інша країна-член.
Є також кілька багатосторонніх фінансових установ (МФО). МФО схожі на МБР, але іноді їх
відокремлюють, оскільки вони мають більш обмежене членство та часто зосереджуються на
фінансуванні певних типів проектів.

 Європейська Комісія (ЄК)

 Міжнародний фінансовий фонд для імунізації (IFFIm)
 Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (IFAD)
 Nordic Investment Bank (NIB)
 Фонд міжнародного розвитку ОПЕК
2) Бреттон-Вудські установи
 Найвідоміші міжнародні фінансові організації були створені після Другої світової війни , щоб
допомогти у відбудові Європи та забезпечити механізми міжнародного співробітництва в
управлінні глобальною фінансовою системою . Серед них Світовий банк , МВФ і Міжнародна
фінансова корпорація . Сьогодні найбільшою міжнародною фінансовою установою у світі є
Європейський інвестиційний банк, який у 2011 році позичив 61 мільярд євро на глобальні
проекти.
3) Банки регіонального розвитку

Банки регіонального розвитку складаються з кількох регіональних установ, які мають

функції, подібні до діяльності групи Світового банку, але зосереджені на конкретному регіоні.
Акціонери зазвичай складаються з країн регіону та основних країн-донорів. Найвідоміші з
цих регіональних банків охоплюють регіони, які приблизно відповідають регіональним
угрупованням ООН , включаючи Міжамериканський банк розвитку , Азіатський банк
розвитку ; Африканський банк розвитку ; Центральноамериканський банк економічної
інтеграції ; та Європейський банк реконструкції та розвитку . Ісламський банк
розвиткувходить до числа провідних багатосторонніх банків розвитку. IsDB є єдиним
багатостороннім банком розвитку після Світового банку, який є глобальним за кількістю
членів. 56 країн-членів IsDB розташовані в Азії, Африці, Європі та Латинській Америці.
4) Двосторонні банки та агенції розвитку

Банк двостороннього розвитку — це фінансова установа, створена окремою країною для

фінансування проектів розвитку в країні, що розвивається , і на її ринку , що формується ,
звідси термін двосторонній , на відміну від багатостороннього . Приклади:

 Нідерландська фінансова компанія розвитку FMO , [1] штаб-квартира в Гаазі ; один із

найбільших двосторонніх банків розвитку в усьому світі.
 Німецька інвестиційна корпорація DEG або Deutsche Investitions- und
Entwicklungsgesellschaft [2] зі штаб-квартирою в Кельні, Німеччина .
 Французьке агентство розвитку [3] і Caisse des dépôts , засновані 1816 року, обидва зі
штаб-квартирою в Парижі , Франція .
 CDC Group [4] — фінансова установа розвитку, що належить уряду Великобританії зі
штаб-квартирою в Лондоні .
5) Інші регіональні фінансові установи
Фінансові установи сусідніх країн заснували себе на міжнародному рівні для проведення та
фінансування діяльності у сферах взаємного інтересу; більшість із них – центральні банки, за
ними йдуть банки розвитку та інвестиційні банки. У таблиці нижче наведено деякі з них у
хронологічному порядку, коли вони були засновані або функціонують як юридичні особи. Деякі
установи були задумані та почали працювати неофіційно за 2 десятиліття до їх юридичного
заснування (наприклад, Центр центральних банків Південно-Східної Азії)
22. Сутність та значення міжнародної торгівлі в сучасних умовах.
Міжнаро́дна торгі́вля — торгівля між резидентами різних держав. Під час міжнародної
торгівлі відбувається переміщення товарів і послуг через митні кордони різних держав.
Результатом міжнародної торгівлі є виникнення світового ринку. В основі формування
міжнародної тогрівлі лежить міжнародний поділ праці.
Зовнішня торгівля є історично першою та найважливішою формою економічних зв'язків між
народами і країнами, яка відображає зв'язок між товаровиробниками різних країн, що виникає
на основі міжнародного поділу праці та виражає їхню взаємну економічну залежність. До
міжнародної торгівлі належать експорт і імпорт товарів, різницю між якими називають
торговельним балансом.

Міжнародна торгівля у широкому розумінні охоплює всяку обмінну діяльність між країнами як
товарами, так і іншими продуктами людської праці.

Зовнішня торгівля— це торгівля однієї країни з іншими, яка складається з вивозу(експорту) і

ввозу (імпорту).

Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Якщо на національному

ринку рух товарів обумовлюється більше економічними факторами і державною політикою, то
на світовому ринку суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика
окремих держав чи їх груп.

Рух національних товарів між країнами дещо обмежений, а деякі національні товари взагалі не
надходять у світовий товарообіг. На світовому товарному ринку обертаються тільки
конкурентоспроможні товари, найкращі з національних товарів.
Будь-якій державі для успішного функціонування на всесвітньому ринку необхідно мати свою
зовнішньоекономічну інфраструктуру, яка може забезпечити просування товарів чи послуг від
виробника до споживача в інші країни.
Міжнародний відділ — форма маркетингової міжнародної організації, відповідно до якої філіал
здійснює контроль всієї міжнародної діяльності компанії. Фахівці з маркетингу, виробництва,
досліджень, планування і персоналу становлять підрозділ за географічною або виробничою
ознакою або ж міжнародний філіал, що відповідає за свій власний продаж і прибутки.
Міжнародна торгівельна діяльність на сьогоднішній день все тісніше переплітається з іншими
сферами відтворювального процесу, виступає відображенням, результатом і стимулом даних
взаємозв'язків, а її спонукаючи мотиви стосуються основи організації поточного глобалізованого
виробництва [3, с. 66]. Основні зміни в області виробництва, обігу та фінансів наочно
засвідчують поширення і поглиблення глобалізації економічної роботи в нинішньому суспільстві
на мікро- і макроекономічному рівнях. Глобалізація вважається справедливим, однак досить
важким, єдиним і суперечливим феноменом, який одночасно сприяє і зміцненню партнерства,
і збільшення конкурентної боротьби. Розвиток міжнародного розподілу праці породжує, з одного
боку, появу компаній, які випускають вузьку номенклатуру напівфабрикатів, вузлів, деталей або
які спеціалізуються на окремих стадіях виготовлення, а з іншої призводить до поглиблення
інтернаціоналізації виготовлення, об'єднання вузькоспеціалізованих компаній в єдині
міжнародні виробничі комплекси. Серед головних причини розвитку міжнародної торгівлі слід
виділити: • поглиблення міжнародного розподілу праці та інтернаціоналізацію виробництва; •
впровадження досягнень науково-технічної революції, що виражається в оновленні основного
капіталу, створенні нових видів продукції, появі нових секторів економіки та реконструкції
традиційних; • активізацію роботи транснаціональних корпорацій на світовому ринку; •
лібералізацію міжнародної торгівлі на багатосторонній основі, яка виявляється у скасуванні або
ж зниженні тарифних і нетарифних обмежень, утворенні вільних економічних зон,
запровадження спільного підприємництва; • розвиток торгово-економічної інтеграції за
допомогою створення зон вільної торгівлі, запровадження єдиного тарифу щодо держав, які не
беруть участі в економічних угрупованнях, складання сукупних ринків і валютно-економічних
союзів; • отримання політичної незалежності територіями, які раніше належали до колоніальних
імперій, і поява «нових індустріальних країн».
23. Базові теорії міжнародної торгівлі. Нові теорії міжнародної торгівлі.
1)Меркантилізм. Перша теорія міжнародної торгівлі (ТМТ) – теорія меркантилізму – була
розроблена європейськими вченими Томасом Маном, Чарльзом Дейвіантом, Жаном Батістом
Колбертом, сером Вільямом Петті. Меркантилізм – це економічне вчення та економічна політика,
яка представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізму та становлення капіталізму.
Згідно з теорією меркантилізму багатство країни полягає у володінні нею золотом та сріблом,
якими вона володіє. Основні висновки даної теорії. Меркантилісти вперше запропонували
струнку теорію міжнародної торгівлі. Вони вважали, що багатство країни полягає у володінні
нею золотом та сріблом, і для досягнення цієї мети держави повинні: експортувати товарів та
послуг більше, ніж імпортувати; регулювати зовнішню торгівлю для збільшення експорту і
зменшення імпорту; заборонити або обмежити експорт сировини і дозволити безмитний імпорт
сировини; заборонити будь-яку торгівлю своїх колоній з іншими країнами.
Провісники класичної школи економіки показали прямий зв’язок зовнішньої торгівлі із
внутрішньо економічним розвитком країни.

Неомеркантилісти пояснюють прагнення деяких країн мати активний торговий баланс їх

соціальною або політичною метою.

Частина термінології часів меркантилізму збереглася до наших днів і часто вживається, за суттю
неправильно: пасивний торговий баланс (несприятливий) не обов’язково є збитковим; активний
торговий баланс (сприятливий) може бути невигідним.
2)Теорія абсолютних переваг
Засновником класичної школи економічної думки був Адам Сміт, який піддав критиці
твердження меркантилістів про те, що багатство країни залежить від володіння скарбами у
вигляді золота або дорогоцінних каменів. які надходять до країни внаслідок перевищення
експорту над імпортом.

Він проголосив замість того, що основою багатства націй та народів є міжнародний поділ праці
та відповідна йому спеціалізація різних країн на виробництві товарів, де вони мають абсолютні
переваги.
Суть теорії торгівлі А. Сміта, або теорії абсолютних переваг: країни експортують ті товари, які
вони виробляють з меншими витратами (у виробництві яких вони мають абсолютну перевагу),
та імпортують ті товари, які продукуються іншими країнами з меншими витратами (у
виробництві яких абсолютна перевага належить їх торговим партнерам).
Відповідно до поглядів А. Сміта:
урядам не слід втручатись у зовнішню торгівлю: вони повинні підтримувати режим відкритих
ринків та свободи торгівлі;
нації, так само як і приватні особи, повинні спеціалізуватись на виробництві тих товарів, у
виробництві яких у них є переваги, та торгувати ними в обмін на товари, перевагами у
виробництві яких володіють інші нації;
зовнішня торгівля стимулює розвиток продуктивності праці і шляхом розширення ринку за межі
національних кордонів;
експорт є позитивним фактором для економіки, тому що забезпечує збут надлишку продуктів,
які не можуть бути продані на внутрішньому ринку;

субсидії на експорт є податком на населення та призводить до підвищення внутрішніх цін і тому

повинні бути скасовані.

Позитивною стороною теорії абсолютних переваг є те, що вона базується на трудовій теорії
вартості та підтверджує переваги поділу праці не тільки на національному, але й на
міжнародному рівні.
Недоліком цієї теорії для пояснення міжнародної торгівлі є те, що вона не відповідає на
запитання, чому країни торгують між собою навіть за умови відсутності абсолютної переваги у
виробництві тих, чи інших товарів, тобто, коли одна з країн має абсолютні переваги у
виробництві всіх товарів.
3)Теорія порівняльних переваг
Теорію абсолютних переваг А. Сміта розвинув Давід Рікардо, довівши, що абсолютні переваги є
лише частковим випадком загального правила. Він показав, що торгівля вигідна кожній з двох
країн, навіть якщо з них має абсолютні переваги у виробництві обох товарів.
Суть теорії порівняльних переваг: якщо країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які
вони можуть виробляти з відносно більш низькими витратами порівняно з іншими країнами
(або, інакше кажучи, з меншими альтернативними витратами), то торгівля буде взаємовигідною
для обох країн, незалежно від того чи є виробництво в одній з них абсолютно більш ефективним,
ніж в іншій.
Теорія порівняльних переваг:
вперше описала баланс сукупного попиту та сукупної пропозиції. Хоча і передбачалось, що
вартість товару визначається кількістю праці, необхідної для його виробництва, теорія
порівняльних переваг показала, що ця вартість насправді визначається співвідношенням
сукупного попиту та пропозиції на товар на внутрішньому та на зовнішньому ринках;
вона довела існування виграшу від спеціалізації та торгівлі для усіх країн-учасниць, а не тільки
для однієї країни за рахунок того, що інші зазнають втрат;
вона дозволяє здійснювати зовнішньоекономічну політику на науковому фундаменті.
4) Теорія розміру країни
Суть теорії розміру країни: через те, що країни з більшою територією зазвичай мають більш
різноманітні кліматичні умови та природні ресурси, вони у загальному ближче до економічної
самодостатності, ніж малі за розміром країни. Основні складові теорії:
великі країни порівняно з малими експортують меншу частку виробленої продукції та
імпортують меншу частку товарів;
великі країни, на відміну від малих, мають більш різноманітні ресурси;
великі країни порівняно з малими мають більш високі транспортні витрати у міжнародній
торгівлі;
великі країни, на відміну від малих, зазвичай можуть здійснювати велико серійне виробництво.
5)Теорія співвідношення факторів виробництва

У середині 20-х років шведські економісти-неокласики Елі Хекшер та Бертіл Олін розробили
теорію співвідношення факторів виробництва, яка пізніше отримала назву Хекшера-Оліна.

Зміст теорії Хекшера-ОЛіна полягає, за словами Оліна, у наступному: "Товари, які потребують
для свого виробництва значних затрат (надлишкових факторів виробництва) та невеликих
затрат (дефіцитних факторів), експортуються в обмін на товари, які продукуються з
використанням факторів у оберненій пропозиції. Так, у прихованому вигляді експортуються
надлишкові фактори та імпортують дефіцитні фактори виробництва".

Або інакше: країни експортують продукти інтенсивного використання надлишкових факторів

та імпортують продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів.
Країна вважається у надлишку наділеною робочою силою, якщо співвідношення між її кількістю
та рештою факторів у неї вище, ніж у решти світу.

Продукт вважається трудомістким, якщо частка затрат на робочу силу у його вартості інших
продуктів.
6)Теорія вирівнювання цін на фактори виробництва

У 1948 році американський економіст Пол Самуельсон довів теорему вирівнювання цін на
фактори виробництва, яка отримала назву теореми Хекшера-Оліна-Самуельсона – міжнародна
торгівля призводить до вирівнювання абсолютних та відносних цін на гомогенні фактори
виробництва у торгуючих країнах.
Гомогенний капітал – це капітал, який має однакову продуктивність та ризикованість;
гомогенна праця це праця з однаковим рівнем підготовки, освіти та продуктивності; гомогенна
земля – це земля з однаковою родючістю, станом ґрунтів тощо. Основні висновки теорії:

згідно теорії Хекшера-Оліна у країнах спостерігається тенденція експортувати товари, для

виробництва яких необхідні відносно рідкісні фактори;

згідно теорії Хекшера-Оліна-Самуельсона у міжнародній торгівлі, за відповідних умов,

простежується тенденція до вирівнювання "факторних цін";
теорії факторів виробництва пояснює виробництва пояснює виробництво товарів як результат
використання первісних елементів – факторів виробництва. Класична економічна теорія виділяє
три основних фактори: працю, землю та капітал;
експорт товарів може бути замінений переміщенням факторів виробництва;
під ціною фактора розуміється винагорода, яку отримує власник фактора за його використання.
Для праці – це заробітна плата, для капіталу - процентна ставка, для землі – рента.
7)Парадокс Леонтьєва"
Парадокс Леонтьєва – теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера-Оліна не
підтверджується на практиці: трудонасичені країни експортують капіталомістку продукцію,
тоді як капіталонасичені – трудомістку.
Парадокс Леонтьєва не дає відповіді на численні запитання, а багато інших тестів, враховуючи
кваліфікаційний склад робочої сили та інші фактори, охоплюючи великі групи країн,
підтвердили справедливість теорії Хекшера-Оліна.

Даний парадокс застерігає від прямолінійного використання теорії Хекшера-Оліна у практиці

міжнародної торгівлі. Разом з тим, теорія Хекшера-Оліна разом з доданими пізніше уточненнями
залишається одним із головних інструментів аналізу міжнародної торгівлі та її впливу на
розподіл та перерозподіл доходів.
8)Теорія життєвого циклу товару
Основні постулати даної теорії полягають в наступному:

теорія міжнародного життєвого циклу продукту стверджує, що багато нових виробів спочатку
будуть вироблятися у країнах, де ці товари були вивчені та розроблені. Це майже завжди
промислово розвинуті країни, причому на США останнім часом припадала значна частка, хоча
Японія та Німеччина змогли перегнати США, спеціалізуючись на певних видах продукції;
протягом життєвого циклу товару, який складається із чотирьох етапів (впровадження,
зростання, зрілість та занепад), виробництво прямує до більшої капіталомісткості та
переміщується до інших країн;

теорія не поширюється на деякі групи товарів та майже на всі вироби транснаціональних

корпорацій;
теорія міжнародного життєвого циклу продукту лише стверджує, що коли та якщо наукові
дослідження та розробки перестають бути вирішальним фактором порівняльної переваги,
виробництво переміститься у країни, які мають порівняльну перевагу по інших елементах
затрат, наприклад, некваліфікованої праці.
9) Теорія подібності країн або теорія перехресного попиту
Основні постулати теорії:

згідно теорії подібності країн, значна частка обсягу міжнародної торгівлі у наш час припадає на
торгівлю виробами між промислово розвинутими країнами, тому що у них є подібні сегменти
ринку;

теорія подібності країн пояснює міжнародну торгівлю не з боку пропозиції товарів, а з боку
попиту на них;
торгівля між двома країнами буде здійснюватись тими товарами, якість яких приблизно
однакова;
чим більше людей у торгуючих країнах мають однакові доходи, тим вищий рівень торгівлі.
10)Теорія конкурентних переваг М. Портера

Згідно цієї теорії відповідь на запитання: "Чому країна добивається міжнародного успіху у тій
чи іншій галузі?" полягає у чотирьох властивостях країни, які носять загальний характер та
формують середовище, у якому конкурують місцеві фірми. Це середовище може сприяти
утворенню конкурентної переваги, а може і перешкодити цьому.
Основні постулати даної теорії:
чотирма головними параметрами (детермінантами) конкурентної переваги країни є такі
фактори і умови: умови попиту, споріднені та обслуговуючі галузі, стратегія фірми та
конкуренція;
теорія конкурентних переваг показує взаємодію чотирьох детермінантів, об’єднаних у
національний "ромб", від яких залежить конкурентоспроможність країни на світових ринках;

детермінанти національної конкурентоспроможності представляють собою комплексну систему,

яка перебуває у стані розвитку. Детермінанти постійно впливають одна на одну;

підтримка конкурентоспроможності у галузі на високому рівні є результатом "самопідсилюючої"

взаємодії переваг відразу у декількох сферах, що визначає середовище, яке іноземним
конкурентам важко відтворити.
24. Економічне зростання і торгівля.

Економічне зростання – це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з

іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх
виробничих можливостей. Сутність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні
тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології.
На відміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити як перехід від
одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво
тих самих товарів, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових
технологій порівняно з минулим періодом.

Економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов’язані. Але зауважимо, що

економічне зростання може відбутися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як
економічний розвиток без економічного зростання неможливий.

Отже, економічне зростання є більш вузьким за змістом порівняно з економічним розвитком,

адже розвиток економіки створює передумови для збільшення обсягів виробництва на якісно
новій основі. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку, є його
складовою частиною. Якщо економічне зростання відбиває суто кількісні зміни в економіці, то
економічний розвиток – це якісне економічне зростання.
Основним показником, що вимірює і економічне зростання, і економічний розвиток, є реальний
ВВП. Однак, тільки кількісний вимір цього показника не дає можливості з’ясувати, чи
відбувається економічне зростання, чи – економічний розвиток.
Крім реального ВВП для вимірювання економічного зростання і економічного розвитку
прийнятним є і показник реального ВВП на душу населення.
Переважно економічне зростання розглядають та користуються як суттєвою складовою
економічного розвитку.
Кінцева мета економічного зростання – збільшення споживання.
Економічне зростання класифікують за темпами і за типами.

За темпами розрізняють високі і низькі. Світовий досвід свідчить, що нормальними темпами

економічного зростання є річні темпи на рівні 3-5%.

Класифікація за типами розрізняє екстенсивне (збільшення обсягів виробництва досягається за

рахунок використання більшої кількості виробничих ресурсів, тобто середня продуктивність
праці в суспільстві не змінюється) та інтенсивне (приріст виробництва забезпечується за
рахунок застосування більш досконалих факторів виробництва, тобто за рахунок підвищення
їхньої продуктивності) економічне зростання.
У дійсності важко розмежувати один тип економічного зростання від іншого. В реальному
процесі розширеного відтворення вони співіснують, поєднуються. Тому можна говорити про
переважно інтенсивний тип або екстенсивний тип.
Темпи економічного зростання, його якісь повністю визначаються факторами зростання.

Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи: фактори
пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу.
Фактори пропозиції включають:
кількість і якість природних ресурсів;
кількість і якість трудових ресурсів;
обсяг основного капіталу (основні фонди);
нові технології – НТП;
Саме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти
здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори.
Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробництва потенціалу в економіці треба
забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує рівня сукупних
витрат, тобто сукупного попиту.

Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення

загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою
отримання максимальної кількості корисної продукції.

Разом з дифузією технічного прогресу відбуватиметься і конвергенція темпів економічного

зростання на душу населення для будь-якої країни. Отже, вважалося, що шляхом полегшення
дифузії технічного прогресу міжнародна торгівля стане важливим чинником зростання для
країн, що розвиваються. Солоу використав функцію сукупного виробництва як точку для виміру
джерел економічного зростання в США. Рівень зростання економіки залежить від темпів
зростання робочої сили і капіталу (традиційних джерел), які зважені відповідно за участю у
виробництві, і технічного прогресу чи загальної продуктивності факторів (TFP). TFP є різницею
між темпом зростання, який спостерігається в економіці, і частиною економічного зростання,
яка пояснюється традиційними джерелами. Солоу розрізняє ефекти економічного зростання –
три вищезгадані джерела – і рівневі ефекти. Як результат, міжнародна торгівля стає рівневим
ефектом, який створює позитивні наслідки у транзитивний період [1]. У моделі навчання шляхом
вправляння і порівняльних переваг 1988 року Р. Лукас об’єднує міжнародну торгівлю і
економічне зростання [2]. Важливо, що він брав до уваги функцію сукупного виробництва з
двома споживчими товарами і тільки одну виробничу функцію, людський капітал, чий темп
акумуляції залежав від кількості робочої сили, задіяної у виробництві. Він дійшов до висновку,
що з міжнародною торгівлею кожна країна спеціалізуватиметься на товарі, для якого вклад
людського капіталу в умовах автаркії становить порівнювану перевагу. Ця спеціалізація має
тенденцію до посилення, оскільки навчання відбувається у секторі спеціалізації. Відповідно,
якщо рівень навчання відрізняється між секторами, то темп економічного зростання
відрізнятиметься між країнами.
Ще теоретики ендогенного зростання звертають увагу на наслідки накладення мита на
імпортовані товари. Якщо країна імпортує товар, у виробництві якого використовується лише
людський капітал, а експортує товар, у виробництві якого інтенсивно використовується
некваліфікована робоча сила, то мито збільшить відносну внутрішню ціну товару, який
виробляється з використанням людського капіталу, і, як стверджує теорема
СтолпераСамюелсона, підніме відносну заробітну плату кваліфікованих працівників. Це
зростання у ціні людського капіталу понизить рівень технологічних розробок унаслідок
зростання витрат, а тому спричинить нижчий рівноважний рівень зростання. У протилежному
випадку, тобто якщо країна імпортує товари, які виробляються з активним залученням
некваліфікованої робочої сили, то протекціоністська політика знизить рівень відносної
заробітної плати кваліфікованих кадрів і, відповідно, пришвидшить економічне зростання.
Правда, автори не дають однозначної відповіді у своїй моделі про вплив протекціонізму на
рівень зростання. Вважається, що він залежить від конкретної схеми імпорту та експорту. У
нових теоріях зростання стверджується, що структурні рефоми, як-от лібералізація, можуть на
довгий період забезпечити економічне зростання за певних умов. Зниження торгівельних
бар’єрів може стимулювати зростання кількома шляхами, як вважають П. Ромер і Ф. Л. Рівера-
Батіз. Поперше, тісніші економічні стосунки між країнами збільшуюють трансмісію технологій,
а отже, дозволяють уникати проведення зайвих досліджень. По-друге, міжнародна інтеграція
секторів, які характеризуються зростаючим ефектом від масштабу, збільшує виробництво без
зайвих затрат сировини. По-третє, відкритість торгівлі зменшує цінові деформації,
перерозподіляючи ресурси та забезпечуючи вищу ефективність [3]. Перші два наслідки, на
думку Ромера і РівераБатіза, беззаперечно сприяюють економічному зростанню; третій ефект
стимулює зростання до того ступеня, при якому вища ефективність дозволяє вивільнити ресурси
для дослідницьких розробок. Емпіричні свідчення взаємозалежності торгівлі і зростання
економіки знаходять підтвердження у працях Д. Віллануеви, Н. Лоайзи, М. Найта. Вони
зазначають, що механізмом впливу нижчих тарифів є доступ до світових ринків. За рахунок
останнього економіки збільшують виробничу активність унаслідок більшої конкуренції,
стимулюють інвестиції, полегшують досягнення ефекту масштабу та обмін технологіями [4].

Ці ефекти не є статичними. Вони також є динамічними, бо вимагають від фірм швидкого

пристосування до нових умов. Хоча певні галузі і фірми спочатку й можуть зазнати збитків,
однак у результаті всі країни виграють від лібералізації завдяки порівняльним перевагам. Тому
відкидається меркантилістський підхід про гру з нульовою сумою: всі країни виграють. Зв’язок
між міжнародною торгівлею і економічним зростанням стає винятковим об’єктом вивчення для
Е. Гелпмена, Дж. Гросмена, і П. Ромера. У теоріях ендогенного зростання існують дослідження,
які опосередковано доводять виняткову важливість міжнародної торгівлі. Р. Левін і Д. Рене
вказали на існування позитивної залежності між рівнем інвестицій і рівнем економічного
зростання, а також аналогічним зв’язком між зростаням експорту і зростанням інвестицій.
Зростання рівня заощаджень, який матеріалізується у зростанні інвестицій, непрямо впливає
на зростання експорту [4]. Емпіричні і теоретичні дослідження доводять, що торгівля є вигідною
як для розвинених країн, які визначають інновації, так і для країн, що розвиваються, бо вони
отримують динамічні ефекти внаслідок інтеграції.
Лібералізація торгівлі також знижує рівень монополізації. У країнах, що розвиваються, зазвичай,
лібералізація призводить до підвищення відносного рівня заробітної плати некваліфікованих
працівників. У сільськогосподарському секторі вона збільшує доходи фермерів. З іншого боку,
лібералізація також може спричинити більшу нерівномірність розподілу доходів. Відкритість
торгівлі заохочує також реформування інших секторів економіки. Конкуренція з іноземними
фірмами може виявити неефективну галузеву політику, покращити інфраструктуру, морське
сполучення, телекомунікації, щоб якнайкраще задовільнити вимоги експортного сектора. У
результаті створюються нові робочі місця для місцевого населення, скорочується безробіття.
25. Експорто-орієнтована і імпортозаміщуюча моделі розвитку.

Суть експортоорієнтованої моделі промислової політики полягає в заохоченні виробництв,

орієнтованих на експорт своєї продукції. Основні заохочувальні заходи спрямовані на розвиток
і підтримку конкурентоспроможних експортних галузей. Пріоритетним завданням вважається
виробництво конкурентоспроможної продукції та вихід з неї на міжнародний ринок.
Відбувається орієнтація промисловості країни на світову кон'юнктуру з метою захоплення
якомога більшої частки світового ринку. Уряд проводить політику створення сприятливих умов
для функціонування і розвитку експортоорієнтованих галузей. Важливими перевагами цієї
моделі є включення країни в світове господарство і доступ до світових ресурсів і технологій;
розвиток сильних конкурентних галузей економіки, які забезпечують розвиток інших галузей і є
основним постачальником грошових коштів до бюджету; залучення валютних коштів у країну
та їх інвестування в розвиток виробництва і сфери послуг національної економіки.
Негативні фактори при реалізації експортоорієнтованої моделі пов'язані в основному з
сировинним експортом, оскільки надмірне його присутність в структурі експортованої продукції
загрожує привести до примітивізації структури національної промисловості; зростання корупції
у владних структурах; відтоку людських і фінансових ресурсів з обробної промисловості країни,
що в довгостроковому плані може привести до ослаблення конкурентоспроможності обробної
промисловості країни, уповільнення темпів економічного зростання. Стагнація ж в обробній
промисловості здатна привести до її відставання від світового технологічного розвитку і
необхідності імпортувати нову техніку, що практично обнуляє ефект від сировинного експорту,
оскільки ставить економічний розвиток країни в залежність від іноземних виробників (що і
сталося в Росії).
Крім того, існують негативні моменти і при орієнтації країни на експорт навіть промислового
обладнання високого переділу, якщо до виробництва устаткування висока частка імпортних
комплектуючих, що веде до прив'язки ціни експортованих машин і верстатів до вартості їх
імпортних деталей, а також до можливості позаекономічного впливу країни -імпортёра на
підприємства, галузь та економіку країни в цілому.

Сировинний експорт, безумовно, цілком може стати локомотивом і спонсором економічного

підйому, проте зловживати ним не варто.

Базуючись на світовий досвід державної підтримки експортної діяльності слід зазначити, що

використовуються інструменти як ліберальної, так і протекціоністської політики, якими є: −
забезпечення фінансової підтримки стратегічних галузей промисловості; − застосування
механізмів компенсації дефіциту фінансування, зокрема, шляхом надання підприємствам-
експортерам кредитів на поповнення обігових коштів, створення гнучких механізмів виплати
кредитів та рефінансування й погашення інших зобов’язань; − вивчення ринків та
налагодження торговельних зв’язків з країнами, що розвиваються, з метою диверсифікації
експорту; − використання технічних, екологічних та інших бар’єрів для запобігання
нарощуванню імпорту та захисту національних виробників. Здійснити це можливо за рахунок
дієвого уряду, який сповідує національні інтереси розвитку економіки країни у поєднанні із
європейський вектором інтеграції.
Експортоорієнтована політика (переважання сировинної продукції у структурі експорту) в
короткостроковому періоді веде до зменшення попиту на продукцію національного виробництва
і зменшення ємності внутрішнього ринку. При проведенні екпортоорієнтованої політики в
країнах із трансформаційною економікою виникає ціла низка проблем. На наш погляд, їх можна
згрупувати у дві групи: до першої групи проблем відносимо, посилення монокультурної
спеціалізації, в результаті якої національна економіка стає сильно уразливою до кон’юнктури
світового ринку. Друга група це проблеми як мароекономічного, так і мікроекономічного
характеру, які полягають у тому, що збільшення експорту загострює конкуренцію і веде до
зростання цін на продукцію національного виробництва в порівнянні із готовою продукцією,
яка надходить із країн-імпортерів переважно із високим рівнем розвитку. Для формування
стійкого імунітету на світових ринках, країни із трансформаційною економікою намагаються
диверсифікувати свій експорт, але на зовнішньому ринку їх очікують перешкоди. Зокрема,
країни із розвиненою економікою, використовуючи тарифні методи регулювання, вводять певні
тарифи і квоти для країн із трансформаційною економікою. Про нерівномірність торгових
відносин між країнами із розвиненою економікою і з трансформаційною економікою можна
пояснити через сальдо торгового балансу.

Політика імпортозаміщення – це процес скорочення або припинення імпорту певних товарів

шляхом їх заміщення на внутрішньому ринку країни, аналогами національного виробництва, що
мають більш високі споживчі властивості, а їхня ціна не є вищою імпортних. Основний зміст
політики імпортозаміщення полягає в тому, що розвиток національної економіки здійснюється
переважно за рахунок її внутрішніх ресурсів. В економічні практиці існують дві стадії
імпортозаміщення: перша стадія – імпортозаміщення простих споживчих товарів; друга стадія
– імпортозаміщення складних промислових виробів. Кінцевою метою цих двох стадій є
диверсифікацій галузей промисловості та підвищення конкурентоспроможності національної
промисловості в цілому. При проведенні політики імпортозаміщення уряд країни використовує
два основних інструменти регулювання: тарифи та квоти. Підкреслимо, що тарифне
регулювання імпорту має певні переваги та недоліки. Переваги тарифного регулювання
національної економіки полягають в тому, що: − податки на торгівлю є головним джерелом
доходів більшості країн з трансформаційною економікою, оскільки їх легко вводити і збирати; −
обмеження імпорту – природна реакція на хронічні проблеми з платіжним балансом та
зовнішнім боргом; − імпортний протекціонізм – це один із найбільш прийнятних засобів для
формування національної промисловості і подолання економічної залежності; − політика
обмеження імпорту дозволяє країнам з трансформаційною економікою досягати більшої
економічної незалежності, стимулюючи іноземні інвестиції в національну імпортозаміщуючу
промисловість Модель імпортозаміщення є стратегією забезпечення внутрішнього ринку на
основі розвитку національного виробництва. Імпортозаміщення передбачає проведення
протекціоністської політики і підтримку твердого курсу національної валюти (тим самим
запобігає інфляція).

Імпортозаміщуюча модель сприяє поліпшенню структури платіжного балансу, нормалізації

внутрішнього попиту, забезпечення зайнятості, розвитку машинобудівного виробництва,
наукового потенціалу.
Імпортозаміщуюча політика передбачає забезпечення внутрішнього ринку країни
преімуществеенно на основі розвитку національного виробництва, часто з використанням
високого рівня протекціоністської захисту-ліцензій, імпортних тарифів, квот, а також інших
інструментів. Основним обмеженням для політики імпортозаміщення, як правило, є внутрішній
платоспроможний попит. У тому випадку, коли темпи зростання внутрішнього ринку відстають
від динаміки загальносвітової кон'юнктури, політика імпортозаміщення може негативно
впливати на конкурентносопособность імпортозамінних виробництв і країни в цілому.
Негативними сторонами імпортозамінної моделі промислової політики є самоізоляція від нових
тенденцій у світовій економіці; можливість технологічного, а отже, конкурентного відставання
від розвинених країн; небезпека створення тепличних умов для національних виробників, що
приведе до неефективного управління та використання ресурсів; необхідність, незалежно від
міжнародного поділу праці, вибудовувати повністю виробничі ланцюжки, які можуть бути більш
капітало- і ресурсоємними, ніж вже існуючі в інших країнах.
Крім того, оскільки метою даної моделі є насичення внутрішнього ринку, при тому, що вироблена
продукція неконкурентоспроможна і не користується попитом на зовнішньому ринку, держава
змушена реалізовувати її (щоб окупити понесені витрати), обмежуючи реалізацію більш якісної
імпортної продукції, що не йде на користь НЕ національному виробництву, ні споживачам.
Така ситуація була характерна для економіки СРСР, КНДР..
суть імпортозамещающея моделі полягає в протекціонізмі по відношенню до більшості галузей
національної економіки, часто підкріплені державною монополією зовнішньої торгівлі і
неконвертируемостью національної валюти. Протекціонізм сприяє розвитку імпортозамінних
галузей, монополія (повна або часткова) зовнішньої торгівлі також послаблює конкуренцію
вітчизняним товарам з боку іноземних, а неконвертованість національної валюти перешкоджає
вивозу національного капіталу, концентруючи його у внутрішніх капіталовкладень.

Дана модель сприяє створенню багатогалузевої економіки, включаючи найсучасніші

виробництва. Однак на практиці скорочується лише імпорт споживчих товарів, а імпорт
інвестиційних товарів зростає, збільшується дефіцит конвертованої валюти і, головне, багато
нові (і навіть старі) галузі національної економіки виявляються неконкурентоспроможними на
світовому ринку, так як створювалися або звикли до «тепличним» умов протекціонізму .

експортоорієнтована модель склалася ще в минулому столітті в найбільш розвинених країнах

(прикладом може бути піонер індустріалізації і свободи зовнішньої торгівлі - Великобританія).
Апелюючи до Сміту і Рікардо, прихильники цієї моделі змогли її реалізувати і в інших, в тому
числі відстаючих, країнах.
26. Сучасна структура та особливості розвитку міжнародної торгівлі.
Світова торгівля розподіляється і змінюється нерівномірно як територіальне, так і за видами
продукції, товарними формами та вида­ми торговельних відносин. Сучасні тенденції в структурі
та динаміці світової торгівлі зумовлені динамікою розвитку суспільного поділу праці у
світогосподарській сфері. Знання структури світової торгівлі та її динаміки необхідні для
успішного ведення міжнародного бізнесу.
Територіальний аспект структури та динаміки міжнародної торгівлі

Географічна структура світової торгівлі відображає як загаль­ний стан світової економіки, так і
її структуру, що ґрунтується на класифікації країн, котра використовується в дослідженнях і
роз­рахунках установ та організацій 00Н. За цією класифікацією країни поділяються на три
основні групи (з підгрупами);
• промислове розвинуті країни (ПРК) з ринковою еко­номікою та високим рівнем доходів
населення;
• країни з перехідною економікою (колишні країни з цент­ралізовано плановою економікою);
• країни, що розвиваються, включаючи нові індустріальні країни (НІК).
Після Другої світової війни домінуюче становище в торгівлі займали США. У 1953 р. їх експорт
перевищував сумарний екс­порт Англії, Франції та Німеччини. З тих пір частка США в
міжнародній торгівлі знизилась майже наполовину. З 1989 р. їх випереджає ФРН, яка посідає
перше місце серед світових експор­терів. Знизилась частка англії, а Японія, яка у 1963 р.
посідала ли­ше 14-тс місце, перемістилась на 3-є місце, істотно наблизившись до США.
Поліпшили свої позиції Франція та Італія. В групі країн, що розвиваються, зростання експорту
відбулося в країнах Персь­кої затоки — виробників нафти. У Південно-Східній Азії значно
збільшили експорт Тайвань, Гонконг, Південна Корея та Сінга­пур. Вчотирьох вони реалізують
9,6% світового експорту проти 6,5% Японії. Ці країни забезпечують 16% загального імпорту
про­мислової продукції в США та 29% для Японії (головним чином високотехнологічні товари).
Такі країни, як Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія, а тепер І Китай, мають досить місткий
національний ринок. Одні з них (Бразилія, Мексика) більше орієнтовані на експорт , інші (Індія»
Аргентина) — більше на внутрішній ринок.
Зовнішня торгівля – це обмін товарами і послугами між державно оформленими національними
господарствами. Термін «зовнішня торгівля» застосується тільки до окремо узятої країни.
Міжнародну або зовнішню торгівлю характеризують три важливі характеристики: загальний
обсяг (товарообіг), товарна і географічна структура.
1. Загальний обсяг МТ (товарообіг) підрозділяється на:

вартісної обсяг, що обчислюється за визначений період часу в поточних цінах відповідного року
з використанням поточних валютних курсів. Розрізняють номінальний і реальний вартісні
обсяги МТ. Номінальний звичайно виражається в доларах США в поточних цінах і тому

сильно залежить від динаміки обмінного курсу долара до інших валют. Реальний являє собою
номінальний обсяг, конвертований у постійні ціни за допомогою дефлятора;

фізичний обсяг обчислюється в постійних цінах і дозволяє робити необхідні зіставлення і

визначати реальну динаміку МТ
Ці показники розраховується всіма країнами в національній валюті і переводяться в долари США
з метою міжнародного зіставлення.

2. Товарна структура. Являє собою співвідношення товарних груп у світовому експорті (існує
більш 20 млн. видів виробничих виробів споживчого призначення, величезне число проміжних
виробів і більш 600 видів послуг).
3. Географічна структура. Являє собою розподіл торговельних потоків між окремими
країнами і їхніми групами, виділюваними або за територіальною, або за організаційною
ознакою.

Територіальна географічна структура – це дані про МТ країн, що належать до однієї частини

світу або до однієї групи.
Організаційна географічна структура – це дані про МТ між країнами, що належать до окремих
інтеграційних й інших торгово-політичних угруповань або виділені у визначену групу за тими
чи іншими критеріями (наприклад, країни-експортери нафти ОПЕК).
Суб'єктами МТ виступають: країни світу; ТНК; регіональні інтеграційні угруповання.
Об'єктами МТ можуть бути продукти праці людини – товари і послуги.
У залежності від об'єкта МТ виділяють дві її форми:
Міжнародна торгівля товарами (МТТ) – це форма зв'язку між товаровиробниками різних країн,
що виникає на основі міжнародного поділу праці і виражає їх взаємну економічну залежність.

Міжнародна торгівля послугами (МТП) – це специфічна форма світогосподарських зв'язків з

обміну послугами між продавцями і покупцями різних країн.
Міжнародна торгівля товарами є першою і найбільш розвинутою формою МЕВ. На її стабільне і
стійке зростання вплинули наступні фактори:
1) розвиток МПП і інтернаціоналізація виробництва;

2) НТР, яка сприяє відновленню основного капіталу, створенню нових галузей економіки, що
прискорює реконструкцію старих;
3) активна діяльність ТНК на світовому ринку;
4) лібералізація МТ за допомогою заходів, проведених ГАТТ/СОТ;
5) розвиток процесів торгово-економічної інтеграції: усунення регіональних бар'єрів,
формування загальних ринків, зон вільної торгівлі.
Характерні риси сучасного етапу розвитку міжнародної торгівлі товарами
1. Прискорення розвитку МТТ після II світової війни (За 40 років до війни експорт виріс у 3
рази, за 40 років після війни – у 37 разів).

2. Переважне зростання зовнішньої торгівлі порівняно з загальними темпами господарського

розвитку країн (наприклад, за 1990–1995 р. ВВП США виріс на 31,4%, у той час як експорт – на
48,8%, імпорт – на 50,5%; у Японії зростання ВВП склало 13,2%, експорту – 53,1%, імпорту –
37,1%).

3. Вирішальний вплив на розвиток МТ роблять фактори, що діють у сфері виробництва:

структурні зрушення і циклічні коливання світового господарства.

4. Зростання експортної квоти, що свідчить про зростаюче залучення країн у світову

економіку, тому що експортна квота показує, яка частка всієї зробленої продукції реалізується
на світовому ринку. У

деяких країнах цей показник перевищує загальносвітовий (17%) – наприклад, Німеччина,

Франція, Великобританія. В умовах посилення інтернаціоналізації господарського життя
виявляє себе тенденція до зростання імпортної квоти, що свідчить про зростаючий вплив на
національні господарства процесів, що відбуваються на світовому ринку.
5. Значні зміни географічної структури МТ під впливом економічних і політичних змін у світі
в 90-х роках. Провідна роль як і раніше належить промислово розвинутим країнам.

У групі країн, що розвиваються (КР), також спостерігається яскраво виражена нерівномірність

ступеня участі в МТТ. Знижується питома вага МТТ країн Близького Сходу, що пояснюється
нестабільністю цін на нафту і загостренням протиріч між державами ОПЕК. Нестабільне
зовнішньоторговельне становище багатьох країн Африки, що входять до групи найменш
розвинутих. ПАР забезпечує 1/3 африканського експорту. Недостатньо стійке і становище країн
Латинської Америки, тому що зберігається їх сировинна експортна орієнтація (2/3 експортних
доходів їм приносять сировинні товари). Підвищення питомої ваги країн Азії в МТ було
забезпечене високими темпами зростання економіки (у середньому 6% у рік) і переорієнтацією
її експорту на готові вироби (2/3 вартості експорту). Таким чином, збільшення загальної частки
цих країн у МТТ забезпечується за рахунок НІК Південно-Східної Азії (ПСА) і Китаю.

6. Розширення торгівлі в рамках КР, що на даний час зростає швидше, ніж між промислово
розвинутими країнами (ПРК). Збільшується товарообіг між КР і ПРК, а також між ПРК і країнами
з перехідною економікою (КПЕ). Країни ПСА стали найбільшими торговельними партнерами
США, Японії, Західної Європи. Країни ЄС збільшують торговельний оборот із країнами Східної
Європи. Співвідношення груп країн у світовому експорті:

Особливості динаміки товарної структури МТ.

За оцінками експертів ООН у даний час у світовому експорті:
75% складає продукція обробної промисловості, причому половина цього показника припадає
на технічно складні товари і машини;
8% складають продовольчі товари (у тому числі напої і тютюн);
12% складає мінеральна сировина і паливо.
В останні роки на світовому ринку відзначається тенденція до зростання частки у світовому
експорті текстильної продукції і готової продукції обробної промисловості ( до 77%).

Основною тенденцією сучасного етапу розвитку МТТ є збільшення питомої ваги продукції
обробної промисловості (3/4 світового експорту) і скорочення частки сировинних товарів. Крім
того, динаміка МТТ має наступні особливості:
1. Майже 40% вартості світового експорту припадає на технічно складну, диференційовану
продукцію – машини і транспортне устаткування. Збільшення експорту продукції
машинобудування супроводжується одночасним зростанням торгівлі компонентами, вузлами,
деталями, напівфабрикатами.
2. Збільшилася роль хімічної промисловості.

3. Загальне зростання експорту машин та устаткування і хімічної продукції збільшилося за

першу половину 90-х рр. у 1,6 разів, а загальний обсяг світового експорту – у 1,4 рази. У
результаті зміцнюється тенденція до підвищення в МТТ наукомістких, технічно складних
виробів.

4. Обсяг експорту мінерального палива за останні 10 років скоротився більш ніж у 2,5 рази,
що багато в чому зумовлюється політичною нестабільністю в регіоні його основного видобутку
(Близький Схід) і значним коливаннями світових цін.
5. Незначно, але стійко скорочується частка продовольчих товарів у світовому експорті, що
свідчить про прагнення країн до продовольчої самозабезпеченості.
6. Структурні кризи післявоєнного часу в текстильній, взуттєвій, швейній промисловостях
привели до послаблення цих позицій у світовому експорті, але з початку 90-х рр. спостерігається
тенденція до стабілізації їхньої частки.
27. Світовий ринок товарів та послуг: сучасний стан та тенденції розвитку.

Світовий ринок товарів і послуг — це сфера торгових відносин між різними країнами, що
ґрунтується на основі розвитку міжнародного поділу праці. Всесвітній ринок товарів і послуг
сформувався на основі розвитку міжнародної торгівлі як форми економічних зв'язків між
країнами, що спеціалізувалися на виробництві певних видів продукції. Ринок, де мають місце
відносини купівлі-продажу товарів двох і більше країн являє собою міжнародний ринок.
Міжнародний ринок — це сукупність тих частин національних ринків країн, що взаємодіють
між собою з приводу купівлі-продажу товарів та послуг.
Світове господарство – це ринкова система, в якій залежності від об'єкта купівлі-продажу
відокремлюють три великих групи світових ринків: товарний, грошовий і ринок праці. До складу
світового товарного ринку входять: ринок споживчих товарів, ринок засобів виробництва і
ринок послуг. Світовий ринок споживчих товарів за товарно-галузевою структурою об'єднує
ринки продовольчих і непродовольчих товарів, ринок житла, ринок споруд невиробничого
призначення. Світовий ринок засобів виробництва складається з ринків споруд виробничого
призначення, засобів праці, сировини, корисних копалин, матеріалів, енергії й інших видів
продукції виробничого призначення. Світовий ринок послуг охоплює ринки лізингових,
транспортних, інжинірингових, страхових, туристичних, рекламних та інших послуг, а також
ринок ліцензій і ноу-хау. Світовий фінансовий ринок в основному обслуговує рух реальних
товарно-матеріальних цінностей. До його складу також входять інвестиційні, грошові та ринки
позичкових капіталів. Світовий інвестиційний ринок – це вкладення капіталу в створення або
придбання за кордоном підприємств (об'єктів) виробничо-господарського призначення. На
світовому ринку позичкових капіталів пропонується на тимчасове використання за плату
різноманітні платіжні засоби (гроші, пінні папери). Цей ринок здійснює акумуляцію і
перерозподіл грошових ресурсів у світовому економічному просторі. Світовий грошовий ринок
утворює систему відносин з обміну іноземних валют і платіжних документів в іноземній валюті
за вільними ринковими цінами. Об'єктом купівлі-продажу на міжнародному ринку праці є
іноземна робоча сила. Цей ринок складається зі світового ринку кваліфікованих робітників,
світового ринку некваліфікованих робітників і світового ринку спеціалістів.
Товарно-галузева структура світового ринку складається з окремих товарних ринків, що
відповідають ринку певного товару або його частини. Основою цієї класифікації є Міжнародна
класифікація ООН, Стандартна міжнародна торговельна класифікація (СМТК), Брюссельська
митна номенклатура, Гармонізована система опису товарів. Товарно-галузева структура
характеризується трьома провідними групами товарів – готові вироби, сировина і
напівфабрикати, послуги (рис. 1.3) [3, c. 79]. Кожну товарну групу становлять підгрупи товарів,
які можуть бути самостійними ринками. Наприклад, ринок промислової сировини поєднує
ринки руд чорних і кольорових металів, дорогоцінного каміння, хімічної сировини тощо. За
ступенем монополізації та характером торговельних угод світовий ринок структурується як:
монополістичний, де панує один постачальник (ринок діамантів); олігополістичний, на якому
домінує група великих продавців (ринок нафти); атомістичний, де спостерігається невисока
концентрація пропозицій товарів за участю багатьох постачальників і загострюється
конкурентна боротьба (ринки текстильних, швейних товарів та ін.). За характером торговельних
угод і взаємин продавців та покупців розрізняють три сектори світового ринку: закритий,
відкритий і пільговий.
Основними функціональними елементами міжнародної товарної торгівлі є експортно-імпортні
операції – купівля-продаж товарів, що мають матеріально-речовинну форму, за умови, що такі
товари у разі зміни власника з метою реалізації його споживчих потреб перетинають кордони
національних митних територій. Міжнародна торгівля товарами, як найстаріша форма
міжнародної економічної діяльності, у процесі своєї еволюції відобразила всі значущі особливості
розвитку виробництва, соціально-економічного прогресу. Товарна торгівля, тобто обмін
матеріальними цінностями, які можуть приносити певні блага, користь їх споживачеві, вже не
є, як раніше, безумовно домінуючою формою міжнародної економічної діяльності. За обсягами
(у грошовому еквіваленті) вона навіть значно поступається деяким іншим формам міжнародного
співробітництва. Але саме здатність країни, її господарських структур проводити ефективну
політику на товарних ринках є найкращим індикатором та ключовим чинником міжнародної
конкурентоспроможності її макроекономічного комплексу
Товарна структура міжнародної торгівлі характеризує товарне наповнення експорту та імпорту.

Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з головних ознак участі країни у міжнародних
економічних відносинах. Для її оцінки використовуються такі показники:
а) експортна квота;
б) імпортна квота;
в) структура експорту;
г) структура імпорту;
д) порівняльне відношення частки країни у світовому виробництві ВВП/ВНП та її частки у
світовій торгівлі.

Експортна квота відображає відношення обсягу експортованих товарів і послуг до ВВП/ВНП.

На рівні галузі – це питома вага експортованих галуззю товарів і послуг в їх загальному обсязі.

Імпортна квота – це відношення обсягу імпорту до ВВП/ВНП. Питома вага експорту та імпорту
у ВВП/ВНП є кількісним індикатором відкритості економіки у першому наближенні.
Комплексним показником відкритості вважають зовнішньоторговельну квоту. Вона
виражається відношенням обсягу зовнішньоторговельного обороту до ВВП/ВНП.
Структура експорту – це відношення або питома вага експортованих товарів за видами і
ступенем їх переробки. Цей показник характеризує спрямованість експорту (сировинна,
машинно-технологічна тощо) та роль країни в міжнародній галузевій спеціалізації.
Структура імпорту характеризує склад і відношення обсягів сировини і готової кінцевої
продукції, які ввозяться в країну.
Показник порівняльного відношення частки країни в світовому виробництві ВВП/ВНП та її
частка у світовій торгівлі характеризують відповідність вироблених товарів світовому рівню
якості та рівень розвитку галузі. Так, якщо частка країни у світовому виробництві певного виду
товару становить 5 %, а частка у світовій торгівлі цим видом товару 1 %, то це свідчить про
невідповідність якості цього виду товару світовим вимогам, а отже, і про низький рівень
розвитку галузі загалом.
Географічна структура міжнародної торгівлі – це розподіл торговельних потоків між окремими
країнами та їх групами, виділеними за територіальною або організаційною ознаками.

Географічна структура торгівлі товарами є наслідком принаймні двох обставин. По-перше,

історично так склалося, що Україна ще значно зберігає основні риси своєї участі в
територіальному поділі праці, який відбувався протягом декількох століть у територіальних
межах Російської імперії та СРСР. Значна кількість українських фірм зберегла кооперативні
зв’язки з підприємствами колишніх союзних республік, ринки країн СНД для нас добре знайомі,
як і наш для них. По-друге, Україні нелегко пробитися на ринки розвинутих країн і країн, що
розвиваються, через дуже сильну конкуренцію і часто через невідповідність наших товарів
світовим стандартам; нерідко наш експорт потерпає і через дискримінаційну політику деяких
країн щодо України. Тому основна частина українського зовнішнього товарообігу припадає на
країни СНД.

Поступово Україна диверсифікує свою географічну структуру торгівлі, і частка СНД знижується:
у 1995 р. вона становила 59%, а в 2005 р. – 34 %; відповідно частка Росії впала з 47 % до 33 %.
Водночас зростають обсяги торгівлі з розвинутими країнами. За період 1995 р.–2005 рр.
товарообіг з Німеччиною збільшився в 1,7 рази, з США – в 1,2, з Італією – в 3,5, з Бельгією – в
1,5, з Францією – у 2,9 разів. Із країн, що розвиваються, суттєво зміцнилися торговельні зв’язки
з Туреччиною.
Як висновок можна сказати, що світовий ринок став закономірним результатом розвитку
внутрішніх і національних ринків товарів, які вийшли за межі державних кордонів.
 Бізнес послуги Ринок послуг Охоронні та інші
Інфраструктура
ринку послуг
Послуги зв’язку
Транспортні послуги

сектори ринку послуг

Будівельні та
інжинірингові Рекламаційні та
інформаційні
послуги

Послуги
дистриб’юторів
Туристичні послуги

Послуги освіти Екологічні послуги

Медичні послуги

Юридичні послуги Фінансові послуги

Світовий ринок послуг – це система економічних відносин суб’єктів господарювання різних

країн, метою яких виступає мінімізації витрат і подолання бюрократичних бар’єрів у розв’язанні
суперечливих питань в різних напрямках зовнішньоекономічної діяльності.Ринок послуг – це
розгалужена система вузькоспеціалізованих ринків, зокрема ринку транспортних послуг,
комунікацій, комунального обслуговування, громадського харчування, туристично-
рекреаційних послуг. Готельний бізнес, рекламні й консалтингові послуги, страхові та фінансові
послуги, агентські та брокерські послуги, адвокатські послуги, ріелтерські послуги, франчайзинг,
торгівля ліцензіями і патентами, “ноу-хау”, промисловими зразками та корисними моделями,
інжиніринг, лізингові послуги тощо так само формують комплекс послуг, які пропонуються на
згаданому ринку. Міжнародна статистика свідчить про те, що ринок послуг є одним із найбільш
зростаючих секторів світового ринку.

Значення ринку послуг за останні десятиліття постійно зростає – як у внутрішній економіці, так
і в світовій. Сектор послуг у розвинутих країнах сягнув щонайменше половини отриманих
прибутків. Загальний обсяг ринку послуг у 1997 р. склав 1,310 трлн. дол., що дорівнювало 20 %
світового експорту. Торгівля послугами розвивається більш швидкими темпами, ніж зовнішня
торгівля загалом: якщо ринок послуг зріс удвічі за період з кінця 80-х – початку 90-х років до
1997 р., тобто за 7–8 років, то таке ж двократне збільшення світового експорту відбулось за
останні 15 років.

Класифікація послуг становить досить серйозну проблему. Наприклад у країнах ОЕСР і

рекомендаціях ЮНКТАД послуги поділені на п’ять категорій:
1) фінансові;
2) інформаційні (комунікаційні);
3) професійні (виробничі);
4) туристичні;
5) соціальні.
На практиці сьогодні широко використовується класифікація послуг, запропонована МВФ:
1) морські перевезення;
2) інші види транспорту;
3) подорожі;
4) інші приватні послуги;
5) інші офіційні послуги.
28. Конкурентні переваги та зміни в товарній і географічній структурі світової торгівлі.
Географічна структура міжнародної торгівлі — це розподіл торго­вельних потоків між
окремими країнами та їх групами, виділени­ми за територіальною або організаційною
ознаками. Наприклад, Азія, Африка, Європа, Америка — за територіальною ознакою; краї­ни
€С, країни НАФТА, країни МЕРКОСУР тощо — за організацій­ною ознакою.
Товарна структура міжнародної торгівлі характеризує товарне наповнення експорту та
імпорту (сільськогосподарські продукти, продукти видобувної промисловості, промислові
товари тощо).

Важливою характеристикою міжнародної торгівлі є її географічна та товарна структура, тобто

структура з точки зору географічного розподілу і товарного наповнення. Географічна
структура міжнародної торгівлі – це розподіл торговельних потоків між окремими країнами та
їх групами, створеними за територіальною або організаційною ознакою. Територіальна
географічна структура узагальнює дані про масштаби міжнародної торгівлі країн, що належать
до однієї частини світу або укрупненої групи країн (розвинуті країни, країни, що
розвиваються, країни з перехідною економікою). Організаційна географічна структура
узагальнює дані про міжнародну торгівлю або між країнами, що належать до інтеграційних
торговельнополітичних об'єднань, або торгівлю між країнами, що виділені в певну групу за
вибраним критерієм (країни-експортери нафти, країни — цілковиті боржники тощо). Товарна
структура міжнародної торгівлі формується під впливом конкурентних переваг, які має
народне господарство країни. Конкурентні переваги є у випадках, коли в країні ціни на
експортні товари (або внутрішні ціни) нижчі від світових. Відмінності в цінах зумовлені
різними витратами виробництва, які залежать від двох груп чинників. Першу групу чинників
формують природні конкурентні переваги. До них відносяться природно-географічні чинники,
які дані ззовні: клімат, наявність мінеральних копалин, родючість ґрунтів тощо. Другу групу
чинників (соціально-економічних) формують набуті конкурентні переваги. Ці чинники
характеризують науково-технічний і економічний рівень розвитку країни, її виробничий
апарат, масштаби і серійність виробництва, виробничу та соціальну інфраструктуру,
масштаби науководослідних робіт. Вони визначають конкурентні переваги, що були надбані в
процесі розвитку народного господарства. Міжнародна торгівля, як особлива сфера
міжнародної економіки має ряд специфічних рис, котрі відрізняють її від
внутрішньонаціональної торгівлі: урядове регулювання міжнародної торгівлі; самостійна
національна економічна політика; соціально-культурні відмінності країн; фінансові та
комерційні ризики.
Відомо, що характер конкуренції безпосередньо залежить від типу ринку. В економічній
літературі виділяють чотири типи ринку, кожний з яких ставить свої проблеми в галузі
конкуренції і ціноутворення: ринок чистої конкуренції; ринок монополістич­ної конкуренції;
олігополістичний ринок; чиста монополія.

На світовому ринку переважає олігополістична конку­ренція, тобто конкуренція декількох

великих фірм, що контролю­ють значну частину виробництва і збуту того чи іншого товару.
Характерною рисою такої конкуренції є взаємозв'язок фірм, що входять в олігополію, при
прийнятті рішень щодо цін та обсягів виробництва. Олігополістична конкуренція передбачає
наявність стимулів до погоджених дій або таємної змови (тобто встановлен­ня монополії) при
визначенні обсягів виробництва та цін або їх зміні. За олігополії фірми прагнуть уникнути війни
цін і надають перевагу неціновій конкуренції, вважаючи, що нецінова конку­ренція дає більш
тривалі переваги перед конкурентами. Олігополіями, як правило, мають значні фінансові
ресурси, щоб викори­стати новизну, прогресивність, надійність конструкції, опера­тивність
технічного обслуговування і т. ін. як ключові чинники конкурентоспроможності. Ці параметри
купівельної переваги ут­ворюють нові епіцентри конкурентної боротьби і ґрунтуються на таких
передумовах конкурентоспроможності товару, як конку­рентоспроможність фірми і
конкурентоспроможність країни. В умовах олігополістичної конкуренції фірми, спираючись на
висо­ку конкурентоспроможність країни, найчастіше сповідують такий принцип мистецтва
конкуренції, як вмілий відхід від неї.

Особливістю міжнародної конкуренції є її глобальний ха­рактер. Стратегія конкурентної

боротьби на світовому ринку без­посередньо залежить і від загального стану світового
господарст­ва, і від соціально-економічного становища різних країн, їх торговельної, валютно-
кредитної політики, від дій міжнародних економічних угруповань та міжнародних економічних
ор­ганізацій, У зв'язку з цим міжнародному бізнесу доводиться вирішувати дилеми:
• диференціація продукції по країнах або стандартизація;
• адаптація стратегії та методів конкуренції до місцевих умов або орієнтація на глобальні підходи
(наприклад, ви­користання так званого "ефекту переливу" — розробка програми маркетингу на
ряд країн);
• підвищення ефективності за рахунок філій в окремих країнах або підвищення ефективності в
глобальному мас­штабі тощо.

Глобальність міжнародної конкуренції породжує мно­жинність цін міжнародної торгівлі.

Множинність цін означає, що на один і той же товар може бути ряд цін залежно від умов ринку
тієї чи іншої країни, регіону та характеру угод: ціни за звичайни­ми комерційними угодами;
ціни за кліринговими угодами; ціни за програмами допомоги тощо. При виділенні з багатьох цін
світової ціни використовують, як правило, два основних критерії: '-:
• за цією ціною укладаються великі комерційні угода, що передбачають непов'язані експортні та
імпортні операції;
• світовими визнаються ціпи угод, здійснених у найваж­ливіших центрах світової торгівлі.
Ціни деяких національних ринків відіграють спрямовуючу роль.
29. Міжнародні товарні біржі: організаційна структура і функції.
Міжнародні товарні біржі належать до організованих товарних ринків. Класичні визначення
розглядають товарну біржу одночасно як особливий вид постійно діючого ринку, на якому
здійснюються угоди з купівлі–продажу масових, сировинних і продовольчих товарів, що мають
спільні родові ознаки, якісно однорідні та взаємозамінні, і як ринковий механізм, завданням
якого є виконання ряду стабілізаційних функцій в економіці, а саме: ліквідності та оптимального
розподілу найважливіших сировинних товарів.
За своїм статутом товарні біржі є, як правило, громадськими організаціями — об'єднаннями
торговців і біржових посередників, які спільно несуть витрати з організації торгів, встановлюють
правила торгівлі, визначають санкції за їх порушення, користуються певними привілеями.
Функціями біржі як організованого товарного ринку є:
– Забезпечення високої концентрації попиту та пропозиції в одному місці. Це досягається
шляхом залучення до біржових операцій якомога більшої кількості продавців і покупців оптових
партій товарів. Концентрація попиту та пропозиції дозволяє виявити реальну збалансованість
товарних ринків, спрямувати ресурси на забезпечення суспільства необхідними товарами,
обмежити випуск товарів у міру насичення потреби в них. Для забезпечення цієї функції товарні
біржі створюються, як правило, в місцях концентрації виробництва і споживання продукції.

– Регулювання оптового товарообігу на основі ринкових законів. Ця функція дозволяє

впорядкувати оптовий товарообіг, реалізувати найефективніші шляхи розподілу товарів від
виробників до споживачів, мінімізувати зумовлені цим витрати.

– Здійснення кваліфікованого посередництва між продавцями і покупцями товарів. На товарній

біржі оперують найдосвідченіші оптові посередники, що добре ознайомлені з умовами реалізації
та закупівлі товарів, станом поточної біржової кон'юнктури та у стислі строки можуть з'єднати
контрагентів між собою. Біржове посередництво сприяє прискоренню руху товарних і грошових
потоків, подальшому піднесенню виробництва продукції, мінімізації пов'язаних з цим витрат.
– Формування ринкових цін. Товарну біржу об'єктивно вважають інструментом формування
ціни, оскільки механізм біржового ціноутворення дозволяє визначити реальне співвідношення
попиту та пропозиції, врахувати умови поставки та оплати товарів та інші чинники. Окрім
цього, механізм біржового ціноутворення максимальною мірою враховує економічні інтереси
партнерів по угоді.

– Зближення покупців і продавців у просторі та часі. Біржова торгівля працює поза режимом
автаркії, сприяє формуванню ефективних міжрегіональних зв'язків, а також через механізм
ф'ючерсних угод дозволяє пов'язати не тільки поточні, але й перспективні спільні інтереси
продавців і покупців товару.
– Боротьба з виявами монополізму на товарних ринках. Товарна біржа сприяє створенню умов
для активізації різних форм цінової конкуренції. Боротьба з олігополістичними та
монополістичними тенденціями на товарних ринках здійснюється шляхом залучення до
біржової торгівлі зростаючої кількості продавців та покупців, забезпечення гласності і
конкуренції в процесі торгів.
За регіонами дії виокремлюють такі біржі:

а) національні, які обслуговують операції купівлі–продажу товарів у межах окремої країни та її

регіонів;
б) міжрегіональні, діапазон дії яких охоплює територію двох чи більше територіально пов'язаних
країн (прикладом таких бірж можуть бути Сінгапурська, Сіднейська, Паризька);
в) міжнародні, на яких біржові операції здійснюються представниками різних країн.
Котировки цін на таких біржах являють собою світові ціни на товари, що реалізуються на них.
Ознаками міжнародних товарних бірж є:
– обслуговування конкретних світових товарних ринків;
– участь у біржових операціях представників ділових кіл різних країн;
– забезпечення вільного переказу прибутків, що одержуються від біржових операцій;

– проведення арбітражних операцій (спекулятивних угод з метою одержання прибутку на

різниці цін, що котируються на біржах різних країн);
– відповідні валютні, торговельні і податкові режими країн розташування бірж.
Міжнародний характер бірж забезпечується саме валютним, торговельним та податковим
режимами країн, де вони розташовані. Так, у США міжнародними є всі біржі Чикаго та Нью–
Йорку, у Великобританії — біржі Лондона, в Японії — всі біржі, на яких укладаються угоди з
товарами, що перебувають в обігу на світових ринках.
За характером асортименту товарів, що реалізуються на біржі, виділяють:

а) вузькоспеціалізовані, де предметом біржових торгів є один вид товару (до них можна віднести
Канзаську міську біржу, що торгує пшеницею, Лондонську міжнародну нафтову біржу,
Гамбурзьку кавову біржу);

б) спеціалізовані, де предметом біржових операцій є зазвичай однотипні групи товарів (до таких
бірж належать, наприклад, Нью–Йоркська біржа кави, цукру та какао, Лондонська біржа
металів та інші);
в) універсальні, на яких операції купівлі–продажу здійснюють ся за великим асортиментом
різноманітних товарів (прикладами таких бірж є Чиказька товарна біржа,
Центральноамериканська товарна біржа (США), Лондонська ф'ючерсна й опціонна біржа,
Токійська товарна біржа та інші, які торгують сільськогосподарськими товарами, нафтою і
нафтопродуктами, дорогоцінними металами тощо).
За типом біржових угод виокремлюють такі види товарних бірж:

а) реального товару, де предметом купівлі–продажу є реальний товар, який вироблено або буде
вироблено в майбутньому періоді;
б) ф'ючерсні, на яких торгівля здійснюється не реальними товарами, а контрактами на них;
в) опціонні, де предметом торгів є тільки права на закупівлю або продаж реальних товарів чи
контрактів на них у майбутньому періоді;
г) комплексні, на яких здійснюються угоди на реальний товар, ф'ючерсні та опціонні контракти.
За ступенем відкритості біржі бувають:
а) відкриті (публічні), на яких, окрім її членів, у біржових операціях можуть брати участь також
й відвідувачі торгів (разові й постійні);
б) закриті, на яких право брати участь у біржових торгах та укладати угоди мають тільки члени
даної товарної біржі.
За організаційно–правовими формами діяльності розрізняють товарні біржі, створені у вигляді:

а) акціонерного товариства відкритого типу (такі біржі мають статутний фонд, поділений на
визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, які можуть розповсюджуватися шляхом
відкритої передплати і шляхом купівлі–продажу на фондовому ринку);

б) акціонерні товариства закритого типу (акції таких бірж розповсюджуються тільки між
засновниками і не можуть бути об'єктом передплати і вільного продажу–купівлі на фондовій
біржі);
в) товариства з колективною відповідальністю — біржі, статутний фонд яких утворюється
об'єднанням капіталів засновників;

г) решта організаційно–правових форм, що визначаються відповідними законодавствами країн

місця розташування бірж.
Наведена класифікація дозволяє цілеспрямовано формувати систему товарних бірж, проводити
поглиблений аналіз їх діяльності з урахуванням характерних ознак та визначати тенденції їх
розвитку.
На біржах продаються і купуються великі партії товарів без пере­везення їх з одного місця до
іншого. Часто угоди стосуються ще не існуючих товарів (наприклад, ще не вирощеної кави).
Угоди укладаються за допомогою короткого усного вислову, а то й жесту. Такі вияви волі до
укладення угод негайно підтверджуються короткими письмовими нотатками.
30. Міжнародний поділ праці.
Міжнаро́дний по́діл пра́ці — вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці між країнами,
який спирається на стійку, економічно вигідну спеціалізацію виробництва окремих країн на тих
чи інших видах продукції і веде до взаємного обміну результатами виробництва. Процес
спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг. Процес
відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і
взаємодоповнюють один одного, складаючи об'єктивну основу міжнародного обміну товарами,
послугами та результатами інших видів діяльності.
Індустріально розвинуті країни посідають провідне місце в міжнародному поділі праці. Особливо
активна діяльність транснаціональних корпорацій США та Канади, Японії, Німеччини, Великої
Британії, Франції. Країни, що розвиваються, виступають як постачальники ресурсів для
промислово розвинутих країн.

Міжнародний поділ праці (МПП) - це найвищий ступінь розвитку суспільно-теориторіального

поділу праці між країнами, основою якого є економічно вигідна спеціалізація окремих країн і
обмін випущеною продукцією визначеної кількості та якості.
Серед чинників розвитку МПП треба відзначити:
природно-географічні умови;
технічний прогрес;
соціально-економічні умови.

Раніше головну роль відігравали природно-географічні умови: клімат, природні ресурси, розміри
території, чисельність населення, економіко-географічне розташування. Довгий час різниця в
розподілі природних багатств була основною причиною МПП.

Розвиток технічного прогресу призвів до зменшення значення природно-географічних умов,

надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і
техніки. Нова модель економічного розвитку набула таких характерних рис:
почав переважати інтенсивний тип економічного зростання;
з'явилися нові галузі промисловості та швидко модернізувалися діючі;
скористався виробничий цикл;
розширилася сфера послуг (особливо банківських і страхових).
Паралельно з НТП у МПП значну роль почали відігравати і соціально-економічні умови:
досягнутий рівень економічного і науково-технічного розвитку;
механізм організації національного виробництва;
механізм організації зовнішньоекономічних відносин.

На сучасному етапі вплив перших чинників на МПП вирівнявся, а відмінності в соціально-

економічних умовах різних країн набувають вирішального значення. Грандіозні економічні,
політичні та соціальні процеси останніх десятиліть суттєво вплинули на МПП. Головним
напрямком його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації і кооперування
виробництва. Вони є формами МПП і виражають їх суть.

Розвиток МПП обумовлює необхідність підвищення продуктивності праці і зниження витрат

виробництва.

Реалізація переваг МПП забезпечує країні в процесі обміну отримання різниці між міжнародною
і внутрішньою ціною експортованих товарів та послуг, а також економію внутрішніх витрат від
скорочення національного виробництва внаслідок використання дешевого імпорту. Важливою
передумовою розвитку МПП є міжнародний поділ інших факторів виробництва - землі, капіталу,
технології.
Будь-яка країна виробляє той чи інший товар, якщо вона має такі фактори виробництва, які
дають їй змогу виробляти цей товар з більшою ефективністю, ніж іншій. Земля, праця, капітал,
технологія є однаково важливими факторами для виробництва будь-якого товару.
Основні тенденції міжнародного поділу праці
Безперервно розвиваючись, МПП набув певних тенденцій та особливостей.
До них належать такі:
1. У світовому господарстві зберігається і навіть поглиблюється розрив між промислово
розвинутими країнами і країнами і країнами, що розвиваються. На розвинуті країни припадає
близько 25% населення і 80% сукупного національного продукту.
Країни, що розвиваються у світовому господарстві є, в основному, постачальниками сировини і
споживачами готової продукції. Але останнім часом встановлюється нова галузева
спрямованість країн, що розвиваються.

Між розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, швидкими темпами зростає

внутрішньогалузевий обмін продукцією обраної промисловості. Збільшується виробництво
працемістких, матеріаломістких, стандартизованих виробів на експорт для задоволення потреб
насамперед промислово розвинути країн.
Провідні ролі в цьому відіграє четвірка так званих "драконів" - Гонконг, Сінгапур, Тайвань і
Південна Корея, а також Китай, Таїланд, Туреччина, Бразилія, Мексика, Індія та деякі інші
країни, що належать до "нових індустріальних країн".
2. Основним в МПП став внутрішньогалузевий поділ праці на основі предметної, а особливо по
детальної та технологічної спеціалізації.

3. Внаслідок нерівномірності соціально-економічного розвитку продовжуються зміни в

розстановці політичних і економічних сил в групі промислово розвинутих країн, насамперед між
3-ма основними центрами - США, Японією і Західною Європою. Це викликає необхідність частої
перебудови в системі МПП.

4. Змінилася участь в МПП колишніх країн соціалістичного табору. Відбувається переорієнтація

їхніх економік та залучення їх до участі у МПП на іншій основі.

5. Постійно зростає роль ТНК у міжнародному економічному обміні та МПП. ТНК контролюють
майже половину світового промислового виробництва та світової торгівлі.
6. Посилюються інтеграційні процеси, інтеграціоналізація господарської діяльності.
Відзначається тенденція до об'єднання зусиль провідних країн для колективного регулювання
та зменшення наслідків економічних та валютних потрясінь. Зростає роль міжнародних
організацій - МВФ, МИРР тощо.
7. На МПП періодично впливають структурні кризи, дисбаланси в міжнародній торгівлі. Так,
енергетична криза 70-х років викликала необхідність переходу на енергоощадні типи
виробництв, що привело до змін в структурі й навіть географічному розподілі світової торгівлі,
а також в експортній спеціалізації багатьох країн.

8. Зростає об'єктивна необхідність в докорінній перебудові МПП та МЕВ в цілому. Вони не

можуть розвиватись стихійно, тому, що це може призвести до непередбачених наслідків.

31. Міжнародне виробництво. Глобальні виробничі мережі. Глобальні ланцюги створення

доданої вартості.
Під міжнародним виробництвом розуміється виробництво товарів і послуг за участю іноземного
підприємницького капіталу у формі прямих і портфельних інвестицій, на основі міжнародної
спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного
підприємництва.

У навчальній і науковій літературі поширена еклектична парадигма міжнародного виробництва

Дж. Данінга, де виділяється п'ять головних типів міжнародного виробництва:
- ресурсний - виробництво ґрунтується на ресурсній базі й спільному використанні капіталів,
технології, додаткових активів;
- ринковий - виробництво базується на спільному використанні капіталів, технології, інформації,
застосовуванні сучасного менеджменту і організаційного досвіду;

- спеціалізаційний - виробництво основане на раціональній спеціалізації продуктів або

технологічних процесів, забезпечує широкий доступ до ринків, економію на масштабах і
географічну диверсифікацію;

- торговельний та розподільчий - виробництво пов'язане з торгівлею й розподілом виробленої

продукції на місцевих ринках;

- змішані виробництва, що становлять різні комбінації вищеназваних чотирьох типів і

використовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій.
Розвиток міжнародного виробництва пов'язаний: з прямими інвестиціями; ліцензійними
угодами, які надають можливість ТНК втручатися в діяльність іноземних компаній і отримувати
прибутки й відрахування за користування патентом; угодами про управління, за якими ТНК
організовує управління і технічне обслуговування зарубіжних компаній в обмін за плату і частку
в капіталі; міжнародною субконтрактацією, при якій ТНК укладає субконтракти з іноземними
компаніями на виконання особливих робіт або поставку окремих товарів.

Поняття сукупного ланцюга виробничої діяльності часто ідентифікується з ланцюгами вартості,

товарними ланцюгами, ланцюгом бізнес-процесів, мережею виробництва, мережею вартості
тощо. Хоча ці категорії мають багато спільного, важлива відмінність прослідковується у тому,
що ланцюг доданої вартості відображає вертикальну послідовність подій, що приводять у
кінцевому випадку до виробництва певного товару чи надання послуги, а також може містити,
крім саме виробництва, такі елементи, як логістика, маркетинг, роздрібний продаж, аутсорсинг,
франчайзинг, споживання та сервісне обслуговування [17]. Мережа ж складається з кількох
ланцюгів, які перетинаються на певних етапах. Таким чином, формуються потужні економічні
системи, що часто базуються на взаємовигідному співробітництві кількох міжнародних
корпорацій, які подекуди є прямими конкурентами, для досягнення певних цілей (для прикладу,
корпорація Samsung у 2017 р. почала виготовляти дисплеї для моделі iPhone X компанії Apple).
Як ГЛВ, так і мережі характеризуються високою динамічністю і тому часто можуть суттєво
реконфігуруватися. Порівняння характеристик ланцюгів доданої вартості та мереж
виробництва наведено у табл. 2. Ланцюги доданої вартості значно відрізняються за
організаційною структурою, що передбачає наявність окремих сегментів та значної кількості
динамічних конфігурацій [14]. При цьому, як зазначають Г. Джереффі, Дж. Гамфрі та Т.
Старджеон [17], функціонування ГЛВ та глобальних мереж виробництва відбувається у складній
матриці інституцій та допоміжних галузей. На кожному етапі створення вартості та у кожному
просторовому вимірі глобальної мережі визначальним є сукупність критичних ресурсів, зокрема
людський капітал, інфраструктура, капітальне обладнання та сфера послуг. На рис. 1
представлено розширений ланцюг вартості разом з основними факторами, що визначають його
діяльність.

Глобальні ланцюги постачань (англ. GSC – Global supply chains), за визначенням Р. Балдвіна [25],
складаються з взаємопов’язаних підприємств, ресурсів та процесів у всьому світі, які створюють
і постачають продукти та послуги для кінцевих споживачів. Основна увага зосереджувалась на
логістиці та оптимізації витрат міжнародної торгівлі. У праці Т. Хопкінса та І. Валлерштайна
[26], глобальні товарні ланцюги (англ. GCC – Global commodity chains) визначаються як: мережа
трудових і виробничих процесів, що у кінцевому результаті створюють готовий продукт. При
цьому дослідники поділяють їх на дві групи: орієнтовані на виробника (торгівля та ПІІ);
орієнтовані на споживача (торгівля, глобальні суб-контракти, брендинг).

Паралельно з глобалізацією посиленням фрагментації та мережевізації економічних відносин

еволюціонували також і наукові підходи до вивчення цих процесів. З середини 2000-х років у
науковій літературі набуває популярності концепція "глобальних виробничих мереж" як вищий
рівень організації ГЛВ, щоб підкреслити складність взаємодії світових виробників. При цьому
концепція ГВМ визначається як комплекс взаємопов’язаних функцій, операцій та транзакцій,
внаслідок яких виробляється, розподіляється та споживається певний товар або послуга [28].
Започаткували цей напрямок досліджень вчені "Манчестерської школи" економічної географії:
Дж. Гендерсон, П. Дікен [29], Н. Кое [11; 28] та Х. Єонґ [11; 29]. За комплексним визначенням Н.
Кое та Х. Єонґа [11], ГВМ – це організаційні платформи, за допомогою яких суб’єкти різних
регіональних та національних економік конкурують та співпрацюють для створення,
трансформації та збереження доданої вартості через географічно розпорошену економічну
діяльність. Автори розглядають еволюцію концепції ГВМ 1.0 та її наступного рівня – ГВМ 2.0, що
пропонує нові теоретичні основи організації та координації глобальних виробничих мереж для
різних секторів економіки [11]. У теорії ГВМ 1.0 основне місце займають три взаємопов’язані
концептуальні категорії: додана вартість, вбудованість (англ. Embeddedness) та ієрархія
управління мережі [29]. Комплексна взаємодія між глобальними компаніями та інституціями
впливає на економічний розвиток територій, що пов’язані у межах мережі (рис. 2).

Теорія ГВМ 2.0 сфокусована на структурній конкурентній динаміці глобальних мереж та

пропонує оновлене визначення: ГВМ – це організаційна структура, що складається із
взаємопов’язаних економічних і неекономічних суб’єктів, які координуються глобальною
провідною компанією та виробляють товари або послуги у різних географічних регіонах світу
для глобальних ринків [20]. Концепція ГВМ 2.0 пояснює взаємодію таких аспектів
конкурентоспроможності компаній: оптимізація співвідношення витрат/можливостей;
підтримка розвитку ринку; фінансова дисципліна, що взаємодіють з інституціями. Взаємодія
потрібна для впровадження чотирьох відмінних стратегій організації ГВМ: внутрішньої
координації, контролю, партнерства та обміну між компаніями. Оскільки динаміка конкуренції
відрізняється у різних глобальних галузях, відповідно стратегії щодо мереж залежать від
географічного розташування. Виникнення та розвиток глобальних виробничих мереж
відбувалися у межах трьох етапів. На початковій стадії розподіл виробництва передбачав
розміщення окремих невеликих фрагментів виробничого процесу у країнах з нижчими
витратами на виробництво (низькою вартістю оплати праці, нижчими податками тощо) та
імпорт відповідних комплектуючих для кінцевого продукту. Надалі, мережі виробництва почали
охоплювати багато країн, що брали участь у різних процесах, і це передбачало неодноразові
перетини кордону різних складових продукту перед кінцевою комплектацією [10, c. 66].
ГВМ і ГЛВ – це найважливіші організаційні платформи, завдяки яким відбувається глобальна
координація світового виробництва, торгівлі та інвестицій. Про зростання їх значення у
глобальній економіці свідчить охоплення ними понад 80 % світової торгівлі. На сьогодні світова
торгівля організована навколо трьох потужних регіональних кластерів – Східна Азія з центром у
Китаї; Європа, орієнтована на Німеччину; Північна Америка (США). Наукові підходи до
вивчення процесів фрагментації та мережевізації економічних відносин еволюціонували
паралельно з глобалізацією світової економіки
32. Основні види торговельної політики.
Зовнішньоторговельна політика являє собою цілеспрямований вплив держави на торговельні
відносини з іншими країнами.
Основні цілі зовнішньоторговельної політики:
зміна ступеня і способу включення даної країни в МПП;
зміна обсягу експорту й імпорту;
зміна структури зовнішньої торгівлі;
забезпечення країни необхідними ресурсами (сировиною, енергією тощо);
зміна співвідношення експортних і імпортних цін.
Існують два основні напрямки зовнішньоторговельної політики – політика вільної торгівлі
(лібералізація) і протекціонізм.

Торгова політика - це система принципів та напрямів діяльності держави у сфері забезпечення

своїх економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та нетарифних заходів
регулювання зовнішньої торгівлі.Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну
торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:політика вільної
торгівлі;політика протекціонізму.
Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю,
що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується
на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів.
Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим
рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати
конкуренцію.Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної
конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює

розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних
явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до
падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється
нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити
відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків.
Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:селективний — скерований проти окремих країн або

окремих видів товарів;

галузевий — скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського

господарства;колективний — проводиться об´єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці
об´єднання;прихований — здійснюється методами внутрішньої економічної політики.Стосовно
того, що і для якої країни краще — політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки
немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях.
Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку
зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику
вільної торгівлі.

Ві́льна торгі́вля (фрітредерство)— зовнішньоекономічна політика, за якої держава не

втручається у торгівельні відносини з іншими країнами; відсутність штучних (створених урядом)
бар'єрів на шляху торгівлі між окремими фірмами різних країн. На рівні теоретичної моделі
передбачається, що вільна торгівля призводить до появи додаткових вигод, оскільки дозволяє
уникати втрат від викривлень у виробництві та споживанні, пов’язаних із митним захистом.
Використання мита має своїм наслідком появу чистих втрат для економіки, які виника- ють
через викривлення мотивів поведінки як виробників, так і споживачів. І навпаки, перехід до
вільної торгівлі усуває ці викривлення і збільшує національний добробут. У цілому розгляд
ринкової рівноваги з використанням моделі «попит-пропозиція» підтверджує той висновок, що
розвиток міжнародної торгівлі може надавати виграш усім країнам. Однак якщо у країні-
експортері чистий виграш виникає в результаті перевищення вигод виробників над втратами
споживачів продукції, то у країні-імпортері, навпаки, загальний приріст добробуту
забезпечується за рахунок більшого виграшу споживачів, а виробники продукції, що конкурує з
імпортом, несуть втрати. Цей висновок є принципово важливим для пояснення причин
державного втручання у сферу зовнішньої торгівлі.[1] Протилежністю вільної торгівлі є політика
протекціонізму. Термін «вільна торгівля» означає такі торгівельні відносини, в умовах яких будь-
яка особа, група осіб або держава можуть вільно ввійти в ринкові відносини: купувати товари,
продавати або обмінювати товари за вільними цінами, які автономно встановлюються
контрагентами не залежно від тарифних і нетарифних бар'єрів окремого національного ринку
(митних зборів, адміністративних, санітарних та інших приписів).

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з

використанням системи обмежень імпорту.
Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює
розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних
явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до
падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється
нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити
відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків.
Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.
Виділяють декілька форм протекціонізму:
селективний — скерований проти окремих країн або окремих видів товарів
галузевий — скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;
колективний — проводиться об´єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об´єднання;
• прихований — здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

У кожній країні є економічні, соціальні та політичні причини і групи тиску на користь

протекціоністських заходів. Основні аргументи обмеження зовнішньої торгівлі:§ необхідність
забезпечення оборони;§ збільшення внутрішньої зайнятості;§ диверсифікація заради
стабільності;§ захист молодих галузей;§ захист від демпінгу;§ дешева робоча сила.

Комплекс заходів економічного протекціонізму повинен включати:

- інституційно-правовий протекціонізм (захист власності та прав власників, захист інвестицій,
максимальне спрощення процедури започаткування бізнесу, юридичне забезпечення розвитку
ринкових інститутів);

- монетарний протекціонізм (захист стабільності грошового обігу та системи розрахунків,

стимулювання капіталотворення, забезпечення господарської діяльності достатнім обсягом
платіжних засобів та кредитних ресурсів);

- фіскальний протекціонізм (податкове стимулювання пріоритетних секторів економіки,

бюджетне стимулювання економічної активності);
- ціновий протекціонізм (зниження тарифів на продукцію природних монополій, встановлення
обмежень рентабельності на основні витратоутворюючі товари);
- соціальний протекціонізм (захист і підвищення доходів та стандартів споживання населення);

- зовнішньоекономічний протекціонізм (захист внутрішнього ринку від нерівноправної

конкуренції з боку імпортних товарів із застосуванням механізму митних тарифів, квот,
антидемпінгових процедур, технічного регулювання тощо).

33. Тарифні та нетарифні обмеження зовнішньої торгівлі: види та наслідки

застосування.
Економічна суть митно-тарифного регулювання ЗЕД. Методи регулювання зовнішньої торгівлі
можна розділити на такі: тарифні (митні), що ґрунтуються на використанні митних тарифів;
нетарифні - квоти, ліцензії, субсидії, демпінг та ін. Тарифні методи за суттю є економічними і
діють через ринковий механізм, вони спрямовані на здешевлення експорту, подорожчання
імпорту і впливають на фінансові результати діяльності учасників ЗЕД.

Нетарифне регулювання - це комплекс заходів обмежено-заборонного порядку, що

перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішній ринок країни.
Мета тарифного регулювання полягає:
В покращенні конкурентних умов в імпортуючій країні;
І головне - в захисті національної промисловості, здоров'я населення, охороні навколишнього
середовища, моралі, релігії і національній безпеці.
Нетарифні обмеження являються заходами прихованого протекціонізму. На думку спеціалістів,
у зовнішній торгівлі використовуються більше 50 таких заходів і можуть здійснюватися як через
адміністративні, так і фінансові інструменти регулювання.
Нетарифне регулювання ЗЕД
До нетарифних заходів регулювання відносяться:

1. Заборони експорту та імпорту. Це вимушені заходи, визнані міжнародною практикою.

Заборони можуть виступати у відкритій і закритій формі. Різновидом заборони відкритої форми
являються часткові заборони, які, в свою чергу, можуть мати безумовний і умовний характер.

Заборони безумовного характеру встановлюються на імпорт товарів, здатних заподіяти шкоду

різним сферам життєдіяльності держави. Умовні заборони використовують тоді, коли
постачальник імпортної продукції не дотримується встановлених правил і норм. Крім постійно
діючих заборон, використовуються також сезонні і тимчасові заборони на ввіз.

2. Кількісні обмеження експорту та імпорту. Вони являються традиційними методами

кількісного обмеження в міжнародній торгівлі. До них відносяться квотування і ліцензування.
Квотування являє собою лімітування розміру імпорту (експорту) з допомогою квот
(контингентів). Квота - це встановлення у вартісному чи фізичному вираженні певного об'єму
експорту (імпорту) на визначений період (рік, квартал, і т. ін.). Квотування здійснюється з метою
ліквідації торгового і платіжного дисбалансу з окремими країнами; регулювання попиту і
пропозиції на внутрішньому ринку; виконання міжнародних зобов'язань і досягнення
взаємовигідних домовленостей.
В Україні використовують такі види квот:

глобальні - встановлюються для товарів без визначення конкретних країн, куди вони
експортуються чи з яких вони імпортуються;
групові - для товарів з визначенням групи країн, куди вони експортуються чи з яких вони
імпортуються;
індивідуальні - для товарів з визначенням конкретної країни, куди вони можуть експортуватися
чи з якої вони можуть імпортуватися.
Ліцензування - це обмеження у вигляді одержання права чи дозволу (ліцензії) від уповноважених
державних органів на ввіз (вивіз) певного об'єму товарів.
На Україні використовуються такі види ліцензій:
генеральна - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції по окремому товару чи окремій
країні (групі країн) на протязі періоду дії режиму ліцензування по даному товару;
разова (індивідуальна) - одноразовий дозвіл, який має іменний характер і видається для
здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом ЗЕД на період, необхідний для її
здійснення;

відкрита (індивідуальна) - дозвіл на експорт (імпорт) товару на протязі конкретного періоду (але
не менше одного місяця) з визначенням його загального об'єму.
Ліцензії на експортно-імпортні операції видаються на основі заявок суб'єктів ЗЕД згідно з
формою, затвердженою в даний час Міністерством економіки України.
Рішення про встановлення режиму ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій
приймається Кабінетом Міністрів України з визначенням списку конкретних товарів, які
підлягають під режим ліцензування і квотування, а також періоду дії цього режиму. Реалізація
квот і ліцензій на окремі товари здійснюється Міністерством економіки України.
3. "Добровільні" обмеження експорту. Їх відносять в особливу групу кількісних обмежень. Вони
являють собою неофіційну домовленість між експортером та імпортером про обмеження ввозу
певних товарів на ринок імпортера. Ще в кінці 50-х рр. США почали нав'язувати азіатським
країнам угоду про добровільне обмеження в односторонньому порядку в США текстилю, а
пізніше - стального прокату і ряду інших товарів.

З 1969 р. система "добровільних" квот почала діяти на світовому ринку чорних металів,
охопивши майже 2/3 світового ринку цих товарів. І таких прикладів можна навести багато. В
даний час в світі країнами досягнуто більше 100 угод про "добровільне" обмеження експорту і
про встановлення мінімальних імпортних цін.

Ці угоди в першу чергу торкаються торгівлі текстильної, швейної, взуттєвої промисловості,

чорної металургії, молочними продуктами, побутовою електронікою, легковими автомобілями,
металооброблюваними станками та ін.
4. Антидемпінгові заходи - специфічні заходи нетарифного регулювання являють собою судові
та адміністративні тяжби, претензії, які пред'являють національні підприємці іноземним
постачальникам, звинувачуючи їх у продажу товарів по занижених цінах (нижче "нормальних"
цін), що може нанести шкоду місцевим виробникам.

Антидемпінгові заходи часто використовуються країною-імпортером для здійснення тиску на

експортерів з метою захисту свого ринку. Демпінгові санкції можуть бути різними: чи
демпінговий товар обкладається антидемпінговим митом, чи експортеру знижується квота
доставки товару.

5. Технічні бар'єри. Це перешкоди для імпорту іноземних товарів, що виникають в зв'язку з їх

невідповідністю до національних стандартів систем виміру та інспекції якості, вимог техніки
безпеки, санітарно-ветеринарних норм, правил упаковки, маркерування та інших вимог.
Перевірка відповідності ввезеного в країну товару всім цим вимогам обумовлюється
об'єктивними вимогами виробництва і споживання продукції. В той же час вони можуть
виконувати протекціоністську роль.
6. Заходи, пов'язані з виконанням митних формальностей. До них відносяться:
прикордонний податок, який накладається на товари за факт перетину кордону;
платежі, пов'язані з оформленням документів на митниці, митним оглядом товарів, перевіркою
їх якості;
інші платежі (портові, статистичні, фітосанітарні і т. д.). Наприклад, в Україні за митне
оформлення товарів в залежності від митної вартості при перевищенні 1000дол. США береться
митний збір в розмірі 0,2% від митної вартості.
7. Імпортний депозит. Це попередня застава, яку імпортер повинен внести в свій банк перед
закупівлею іноземного товару. Розмір застави залежить від вартості угоди. Імпортер не одержує
по депозиту проценти, і через кілька місяців сума застави повертається. Протекціоністське
значення імпортних депозитів полягає в тому, що вони збільшують витрати імпортера під час
даної операції і підвищують ціну імпортного товару.
Тарифне регулювання ЗЕД
Державне регулювання ЗЕД здійснюється за допомогою широкого кола засобів, кількість яких
постійно зростає.
Класичним засобом регулювання зовнішньої торгівлі являються митні тарифи, які по характеру
впливу відносяться до економічних регуляторів.
Митний тариф являє собою систематизований перелік (зведення) митних ставок, які визначають
розмір оплати по експортних та імпортних товарах, тобто мита.
ГАТТ/ВТО не забороняє захист національної економіки. Згідно з принципами ГАТТ/ВТО вона
повинна будуватися в цілому на митних тарифах, а не на інших комерційних заходах. Мета
цього правила - чітке визначення об'єму захисту і зведення до мінімуму пов'язаного з ним
захисту торгівлі.

На протязі всіх восьми раундів переговорів ГАТТ/ВТО питання про скорочення тарифів було
одним із основних. За цей час ставка імпортних тарифів зменшилася з 40% в 1947 р. до 3,5%
на початку 90-х рр. Незважаючи на зниження митних тарифів, роль їх в регулюванні ЗЕД різних
країн залишається важливою.
Митно-тарифне регулювання виконує дві функції:
Протекціоністську (захист вітчизняних товарів від іноземної конкуренції).
Фіксальну (поповнення державного бюджету).
Крім того, може впливати на приплив валюти, розвиток регіонів країни, особливо, якщо мова
йде про вільні економічні зони та ін.
Митні тарифи можуть бути:

простими (одноколонними), тобто мати єдину ставку для одного товару чи товарної групи
незалежно від країни походження;

складними (багатоколонними), коли встановлюються дві і більше ставок по кожному товару в

залежності від країни походження.
Ставки підрозділяються на:
максимальні - діють для країн, з якими відсутні торгові угоди;
мінімальні - встановлюються по відношенню до країн, яким надається режим найбільшого
сприяння;

префенціальні - встановлюються по відношенню ввозу окремих товарів з окремих країн, в тому

числі тих, що розвиваються.
Основним елементом митного тарифу являється мито. По своєму змісту і характеру впливу вони
теж відносяться до економічних регуляторів.

Мито являє собою грошовий збір чи податок, який бере держава з товарів, власності та інших
цінностей при перетині кордону. В Україні використовуються експортні, імпортні і транзитні
види стягнень. В свою чергу вони поділяються:
1. По методу нарахування на:
адвалорні (нараховуються у відсотках до митної вартості);
специфічні - (нараховуються в твердій сумі до одиниці виміру ваги, площі, об'єму і т. д.);
змішані - об'єднують і адвалорні, і специфічні.
2. По характеру походження на:

автономні - вводяться тією чи іншою державою в односторонньому порядку, без згоди з іншою
країною;
конвенційні - встановлюються в процесі угоди чи домовленості з іншою стороною і фіксуються
в одному із цих документів.
3. Особливі види мита. До них відносяться:
спеціальне. Використовується для захисту вітчизняних виробників від імпортних конкурентних
товарів; для попередження недобросовісної конкуренції; у відповідь на дискримінаційні дії з
боку інших держав. Ставка соціального мита встановлюється в кожному окремому випадку;
антидемпінгова. Демпінг полягає в проникненні товарів на зовнішній ринок за рахунок
зниження експортних цін нижче середнього рівня в даних країнах. ГАТТ/ВТО з метою захисту
від демпінгу вітчизняних виробників може вводити антидемпінгове мито. Останнє
використовується у випадку виявлення факту демпінгу, тобто імпорту на територію України
товарів по ціні значно нижче їх конкурентної ціни в країні-експортері при тому, що даний
імпорт наносить шкоди вітчизняним виробникам аналогічних товарів.
компенсаційне - встановлюється у випадку ввозу на територію України товарів, при
виробництві чи експорті яких використовувались субсидії;у випадку експорту з території
України товарів, при виробництві чи експорті яких використовувались субсидії; якщо експорт
протирічить інтересам держави. Ставка даного мита не може перевищувати розмір виділеної
субсидії.

Особливе мито вводиться тільки після спеціального розслідування відповідного департаменту

Міністерства економіки України на замовлення українських чи іноземних державних органів,
які в цьому зацікавлені.
В світовій практиці і в Україні використовується також сезонне мито, яке встановлюється в
основному на окремі товари на певний період (в Україні не більше чотирьох місяців).

Згідно Закону України "Про єдиний митний тариф" окремі види товарів звільняються від
накладання мита, серед них:
транспортні засоби, які здійснюють транспортні міжнародні вантажні перевезення; валюта
України, іноземна валюта, цінні папери;

товари, які вироблені на Україні і ввозяться назад на й територію без переробки, а також товари
іноземного походження, які вивозяться назад з України без переробки;

товари, які імпортуються всеукраїнськими і міжнародними об'єднаннями громадян, що

постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;
товари, що імпортуються за рахунок коштів державного валютного фонду України та іноземних
кредитів, котрі надаються під гарантію Кабінету Міністрів України, а також інші групи товарів
згідно з різними договорами, угодами і законами України.
Вкінці можна зробити висновок про те, що успішна зовнішньоекономічна діяльність багато в
чому залежить не тільки від ступеня нормалізації конкуренції на внутрішньому ринку,
підвищення конкурентноздатності вітчизняної продукції, але й від знання можливостей її збуту,
дотримання умов роботи на зовнішніх ринках, норм і правил національних і міжнародних
засобів впливу на зовнішню торгівлю.

У галузі імпорту до тарифних методів належать не лише митні тарифи, а й податки і збори з
товарів, які ввозять, імпортні депозити та ін. У галузі експорту - це податкові кредити
експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від податків, надання фінансової допомоги тощо.
За способом нарахування мита бувають:
адвалерні, які нараховують у відсотках до митної вартості товару (митна вартість товару
включає ціну товару за рахунком-фактурою, а також такі фактичні витрати, як
транспортування, страхування та інше до перетину митного кордону. Визначають за офіційним
курсом іноземної валюти, запровадженим НБУ);
специфічні, які нараховують у визначеному розмірі до одиниці вимірювання товару (маси,
площі, об'єму та ін.);
комбіновані, які об'єднують специфічні й адвалерні мита. За характером походження мита
поділяють так:
автономні, які вводять постановами державної влади країни незалежно від будь-яких угод з
іншими державами;
конвенційні, які запроваджують у процесі укладання договору з іншою країною і фіксують у
цьому договорі. Є також і специфічні види мит, зокрема такі:
спеціальні. Застосовують для захисту вітчизняних виробників від імпортних конкурентних
товарів, для попередження недобросовісної конкуренції або у відповідь на дискримінаційні дії з
боку інших держав;
антидемпінгові. Відповідно до правил ГАТТ/ВТО вводять з метою захисту від демпінгу. Їх
застосовують у випадку виявлення фактів демпінгу, тобто імпорту на територію України за
ціною, яка є суттєво нижчою від їхніх конкурентних цін у країні-експортері. Ставка
антидемпінгового мита не може перевищувати різницю між конкурентною оптовою ціною
об'єкта демпінгу в країні експорту і заявленою ціною у разі його ввезення на територію України
або різницю між ціною об'єкта демпінгу з України і середньою ціною українського експорту
подібних товарів;

компенсаційні. Застосовують у випадку ввезення на територію України товарів, для

виробництва й експорту яких використано субсидії, якщо такий імпорт завдає шкоди
вітчизняним виробникам подібних товарів. Ставка компенсаційного мита не може
перевищувати розмір субсидії.
34. Зовнішньоторговельна політика України.
Кожна країна будує свої міжнародні відносини, виходячи з зовнішньоекономічної та
зовнішньоторговельної політики.
Зовнішньоекономічна політика — генеральна лінія дій, система заходів, які провадить держава
у сфері експорту та імпорту, митного регулювання, торговельних обмежень, залучення іноземних
інвестицій, зарубіжного інвестування, зовнішніх позик, надання економічної допомоги іншим
країнам, здійснення спільних економічних проектів відповідно до інтересів країни.
Зовнішньоторговельна політика –– сукупність методів, прийомів та механізмів регулювання
обсягів та спрямованості експорту та імпорту, які застосовує держава з метою реалізації
зовнішньоекономічної політики в цілому.Сьогодні найбільшим торговельним партнером України
є Європейський Союз. Політика України щодо розбудови відносин з Європейським Союзом
впроваджується на основі Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», де в
статті 11 цього Закону однією з основоположних засад зовнішньої політики України є
«забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з
метою набуття членства в Європейському Союзі» [11]. Так, питома вага торгівлі товарами
України з ЄС складає 41,5% від загального обсягу зовнішньої торгівлі України і товарообіг після
відкриття зони вільної торгівлі демонструє стале зростання. Так, в січні-жовтні 2019 року обсяги
зовнішньої торгівлі товарами між Україною та ЄС у порівнянні з аналогічним періодом 2018
року збільшилися на 7,1%, експорт зріс на 6,1%, а імпорт на 7,9%. Україна виходить на ринок
ЄС з новими товарами, серед яких все більшу частку починають займати товари з високим
ступенем обробки. Активно використовуються і можливості безмитного експорту в рамках
тарифних квот. У 2019 р. українські експортери використовували можливості 32 з 40 тарифних
квот, 11 з яких використані у повному обсязі та 2 використані більш ніж на 95% (у 2018 році
вико ристовувались можливості в рамках 32 тарифних квот, у 2017 році – рамках 29 тарифних
квот, а у 2016 – в рамках 26 тарифних квот) [12]. Угода про асоціацію «Україна – ЄС» передбачає
не лише обнуління митних ставок у двосторонній торгівлі. Україна також має впроваджувати
європейські технічні стандарти, фітосанітарні правила, інші регуляції, що стосуються
безпечності промислової й харчової продукції [13; 14]. Загальновідомо, що основним
документом, яким на сьогодні визначається форма, зміст, а також процедура та механізми
координації співробітництва між Україною та ЄС, є Угода про асоціацію Україна – ЄС,
відповідно до ст. 460-470 Глави 1 «Інституційна структура» Розділу VII «Інституційні, загальні та
прикінцеві положення» якої основними координуючими органами є Саміти Україна-ЄС, Комітет
асоціації, Парламентський комітет асоціації, Платформа громадянського суспільства. У 2019
році було внесено зміни до Додатка І-А до Угоди про асоціацію між Україною та ЄС в частині
зміни зобов’язань Європейського Союзу щодо обсягів тарифних квот на м’ясо птиці в бік
збільшення, що зробить можливим забезпечити збереження інтересів українських виробників
м’яса птиці, розширення номенклатури товарів і послуг на внутрішньому ринку, а також
туристичних можливостей. За результатами 2020 року питома вага торгівлі товарами та
послугами з ЄС склала 40,7% від загального обсягу торгівлі України (за результатами січня-
червня 2021 р. – 40,0%) [12]. Крім ЄС, стратегічно важливими партнерами в галузі міжнародної
торгівлі є Канада, США, Китай, країни Північної Америки тощо. Угоди про вільну торгівлю
підписано також із Канадою, яка охоплює торгівлю товарами й державні закупівлі, Грузією
(торгівля товарами), Македонією (торгівля товарами), Чорногорією (торгівля товарами та
послугами), країнами Європейської асоціації вільної торгівлі (Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія,
Швейцарія), а також країнами СНД (із 1 січня 2016 р. Росія в односторонньому порядку
відмовилася виконувати свої зобов'язання в рамках цієї угоди) [15]. За інформацією зі ЗМІ,
Україна та Туреччина планують підписати угоду про вільну торгівлю, переговори про яку
тривають вже багато років, у лютому 2022 року.

Щодо співробітництва з США, то 1 січня 1976 року відповідно до Закону США «Про торгівлю»
1974 року було засновано Генералізовану систему преференцій США (the U.S. Generalized System
of Preference – GSP/ ГСП) призначену для сприяння економічному зростанню в країнах, що
розвиваються, шляхом надання товарам за понад 5 000 тарифними лініями Гармонізованого
тарифу США пільгового безмитного режиму ввезення на територію США із визначених
американським урядом країн – бенефіціарів ГСП (121 країни і території, зокрема й України).
Дана система діяла до 31 грудня 2020 року. За даними Міністерства економіки України, у
рамках ГСП Україна протягом 2012–2018 років щорічно експортувала до США товарів на суму
від 26 до 70 млн. дол. США, у т.ч. пігменти та заготовки на основі діоксину титану, окремі види
нафтопродуктів, феромарганець, вироби з дерева, вентилятори, бурильні інструменти та
обладнання, окремі види оптики, а також кондитерські, шоколадні вироби, соки тощо [16].
Незважаючи на безперечний позитив, який несе в собі політика вільної торгівлі, у чистому
вигляді вона ніколи й ніде не застосовувалася. Україна тут також не є винятком. Застосування
протекціонізму в певних галузях пояснюється тим, що провідними статтями експорту є
сировина та товари з низькою доданою вартістю. Проте, як зазначає науковця М. Король,
національна продукція в багатьох сферах є також слабким конкурентом, економіка більшою
мірою все ж сировинно орієнтована, тому науковця пропонує приділити більшу увагу
наукомістському виробництву та товарам із високою доданою вартістю) [15]. Отже, аналіз
представлених у науковій літературі визначень поняття «зовнішньоторговельна політика
держави» дозволяє запропонувати наступне визначення – це комплекс правових, економічних,
політичних управлінських рішень, які застосовуються в рамках здійснення зовнішньої політики
держави, за допомогою яких забезпечує регулювання міжнародного економічного
співробітництва в галузі торгівлі.
35. Міжнародний рух капіталу.

Міжнаро́дний рух капіта́лу — транснаціональне переміщення певної вартості в товарній чи

грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.
Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це
знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його
застосування на національному ринку не приносить прибутку, або веде до його зменшення.
Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки

В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва,

розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин
між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу можна також виділити:
відмінності у витратах виробництва
бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження
бажання захистити свій капітал від інфляції
непередбачуваність економічної і політичної ситуації в країні
прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших
інтересів на території тієї чи іншої країни.
Чинники, що зумовлюють міжнародний рух капіталу
Теорія ринкової влади С.Хаймера — суб'єкт інвестиційної діяльності, що вивозить капітал,
керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади. Закордонне
інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції і збереження контролю над
ринком. Практикуються і так звані «захисні інвестиції»: створення за кордоном виробничих
потужностей, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих
ринках.

Теорія інтерналізації — кожна фірма переслідує мету мінімізації трансакційних витрат(витрат

на укладання угод). Зі зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати
«внутрішнього характеру», тобто відбувається інтерналізація ринків. Мета мінімізації транскацій
залишається основним мотивом переведення діяльності за кордон.
Концепція конкурентоспроможності галузі — пояснює міжнародний рух капіталу посиленням
конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку капіталів.
Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок
розвитку технології, інноваційного процесу. Фірма створює нові технології з метою закріплення
контролю і власності на основі своїх специфічних технологічних переваг.
Концепція оборони національного суверенітету ґрунтується на тому, що зростання зарубіжних
інвестицій у національній економіці може спричинити зменшення частки внутрішнього
виробництва. Саме тому уряди дотримуються політики протидії розширенню впливу країн-
експортерів капіталу або регулюють експорт-імпорт капіталу.
Концепція валютного простору — головним стимулом переведення виробничих потужностей
(капіталу в матеріальній формі) за кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-
реципієнта. Такі переваги мають інвестори з країн із сильнішою валютою, ніж валюта країн-
реципієнтів.
Інфраструктура міжнародного ринку капіталів
кредитні інститути, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах
кредитні інститути, що ведуть справи клієнтів на біржах

інвестиційні фонди і компанії, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи

вклади з метою зменшення ризику
великі підприємства, що виступають на міжнародному ринку як самостійні суб'єкти
страхові компанії
громадські емітенти
інвестиційні банки, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.
Форми міжнародного руху капіталу
За джерелами походження
офіційний (державний)

приватний (недержавний) капітал.

Офіційний капітал — засоби із державного бюджету, що переміщаються за кордон чи ті, що
приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій

Приватний капітал — це засоби приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, які
переміщуються за кордон чи приймаються з-за кордону згідно з рішеннями їхніх керівних
органів та їхніх об'єднань.[1]
За характером використання коштів
підприємницький;
позичковий (міжнародний кредит);
міжнародна економічна допомога.
Підприємницьким капіталом називають ті засоби, які вкладаються у виробництво з метою
отримання доходу. Тоді як позичковий капітал вивозиться у вигляді множинних позик, що
надаються державами, великими міжнародними банками та валютними фондами.

Підприємницький капітал фактично означає створення власником капіталу підприємства за

кордоном, і в залежності від ступеня контролю за діяльністю створених на території інших країн
підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції цього підприємницького капіталу.
На відміну від підприємницького капіталу, позичковий (кредитний) капітал — це надання довго-
та короткострокових позик для отримання відсотка. Позичковий капітал вивозиться у вигляді
будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств, шляхом придбання акцій
закордонних підприємств, шляхом відкриття за кордоном власних філій або дочірніх
підприємств.[2]
У міжнародних масштабах як позичковий капітал в основному використовується офіційних
капітал із державних джерел, хоч міжнародне кредитування із приватних джерел також досягає
значних об'ємів.
За термінами вивезення капіталу [3]
короткостроковий (до одного року)
середньостроковий (від 1 до 5 років)
довгостроковий (понад 5 років)
За типом фінансових зобов'язань
кредитні операції
інвестиційні операції
За цілями використання
прямі інвестиції
портфельні інвестиції

Взагалі, інвестицією називають всі види активів (засобів), що були вкладені в господарську
діяльність з метою отримання прибутку.

Прямими інвестиціями називається підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує

контроль над підприємствами, в які він вкладений[4]. Створені за кордоном підприємства однієї
фірми можуть існувати у трьох видах:
у вигляді дочірніх компаній (вони реєструються як самостійні компанії, мають статус
юридичних осіб з власним балансом, але контролюється батьківською компанією; за дочірні
компанії також часто приймаються ті компанії за кордоном, в яких інвестор-нерезидент володіє
більш 50 % капіталу)

у вигляді асоційованих (змішаних) компаній (прямий інвестор-нерезидент володіє менше 50 %

капіталу, батьківська фірма має на неї менший вплив від дочірньої, батьківській фірмі належить
значна, проте не основна частина акцій)

у вигляді філіалів (або відділень), тобто підприємств, що повністю належать прямому інвестору,
вони не є самостійними компаніями та юридичними особами.
Другою формою інвестиційної діяльності є портфельні інвестиції.

Портфельні інвестиції — це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які
деномінуються в національну валюту.[5]

Портфельними інвестиціями є вклади капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору

права реального контролю над об'єктом інвестування. Такими цінними паперами можуть бути
акції та боргові цінні папери (облігації, векселі, боргові зобов'язання та ін.).ф

Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу, і мають високу

ліквідність, адже цінні папери швидко можуть бути перетворені у готівку.
36. Фактори міжнародного інвестування.
Система факторів міжнародного інвестування.
Ми можемо виділити певні фактори, що впливають на розвиток міжнародного інвестування.
Вони можуть бути за певними класифікаційними ознаками:
і.глобально-економічні фактори. До них ми відносимо:*стан розвитку світової економіки,
міжнародних факторних ринків; *стабільність світової валютної системи; *рівень
транснаціоналізації та регіональної інтеграції; *розвиток міжнародної інвестиційної
інфраструктури.
2.політико-економічні фактори. До цієї групи належать: *політична стабільність; *ступінь
втручання уряду в економіку; *відношення до зарубіжних та іноземних інвестицій; *дотримання
дво- і башатосторонніх угод.
3.ресурсно-економічні фактори: *наявність природних ресурсів; *демографічна ситуація;
географічне положення.
4.загально-економічні фактори: *типи економічного росту; співвідношення споживання і
заощадження; *ставка позикового відсотка; *норма чистого прибутка; *рівень і динаміка
інфляції; *конвертованість валюти; *стан платіжного балансу.

Серед основних чинників, що визначають стан міжнародної інвестиційної діяльності слід

виділити наступні:

- по-перше, глобально-економічні, зокрема, розвиток світової економіки, міжнародного

фінансового ринку, стабільність світової валютної системи, ступінь транснаціоналізації та
регіональної інтеграції, міжнародна інвестиційна інфраструктура;

- по-друге, політико-економічні: ставлення до зарубіжних та іноземних інвесторів, політична

стабільність, ступінь втручання уряду в економічні процеси, дотримання дво- та багатосторонніх
угод;
- по-третє, ресурсно-економічні, тобто демографічна ситуація в країні, наявність природних
ресурсів та географічне розташування;

- по-чеверте, загальноекономічні, а саме співвідношення споживання та заощаджень, темпи

економічного зростання, відсоткова ставка за кредитами, норма прибутку, рівень інфляції,
конвертованість валюти, стан платіжного балансу.
Міжнародна інвестиційна діяльність здійснюється за двома основними напрямками: вивезення
капіталу та залучення іноземних інвестицій. Кожен з яких включає ряд чинників, які в свою
чергу зумовлюють процес іноземного інвестування (рис.3).
Як підсумок потрібно зазначити, що на формування міжнародної інвестиційної діяльності
впливає багато факторів, зокрема:

- по-перше, фактори, які визначають конкурентні переваги компанії, а саме, масштаби

діяльності, диверсифікація продуктів, патенти і торгові марки, управлінський та маркетинговий
досвід, власні технології;
- по-друге, специфічне територіальне розміщення факторів виробництва, таких, як природні
ресурси та робоча сила;
- по-третє, переваги інтернаціоналізації виробничих сил та інші.
37. Глобальний інвестиційний ринок.
У сучасній економічній літературі можна зустріти різні підходи до тлумачення, зокрема, у
вузькому значенні цей термін використовують для позначення ринку інвестиційних товарів (усіх
видів будівельних матеріалів і активної частини основних виробничих фондів) та інвестиційних
послуг (будівельно-монтажних робіт). У зарубіжній літературі інвестиційний ринок
ототожнюється із фондовим, на якому основними формами інвестицій є інвестиції в цінні
папери.

Слід зазначити, що інвестиційний ринок формує суб’єкт-інвестор, тобто суб’єкт

господарювання, який володіє інвестиційними ресурсами, але водночас у нього, з метою
задоволення власних потреб, виникає попит на додаткові інвестиції ти інвестиційні ресурси.
Сьогодні проходить процес становлення й одночасно розвитку ринку інвестицій, оскільки саме
ринок фінансових та реальних активів сприяє формування ефективної динамічної економіки, і
саме інвестиції стають товаром.

Інвестиційний ринок є середовищем, яке має комплексну структуру та визначену кон’юнктуру,

в якому взаємодіють інвестори, виробники та власники інвестиційних товарів, фінансові
посередники й органи державної влади та управління.
Інвестиційний ринок (ринок інвестицій та ринок інвес­тиційних товарів) – це сукупність
економічних відносин, які складаються між продавцями та споживачами інвестиційних
то­варів та послуг, а також об'єктів інвестування в усіх його формах.

З точки зору обміну, інвестиційний ринок - це продаж інвестицій та їх купівля учасниками

інвестиційної діяльності, тобто це ринок, на якому об’єктами купівлі-продажу є різноманітні
інвестиційні товари та інструменти, а також інвестиційні послуги, що забезпечують процес
реального і фінансового інвестування.
Залежно від об’єктів, які виступають товаром на цьому ринку, інвестиційний ринок наділяється
на 2 сегменти:
- ринок інвестицій:
- ринок інвестиційних товарів.
Ринок інвестицій – це обмін інвестиціями як джерелами коштів (капіталом). Він
характеризується пропозицією інвестицій як капіталу зі сторони інвесторів (продавці) і попитом
на них зі сторони потенційних покупців, якими виступають виробники або власники
інвестиційних товарів (суб’єкти господарювання, держава, тощо).

На момент реалізації інвестицій на ринку їм протистоїть сукупність інвестиційних товарів або

об’єктів вкладення інвестицій процес обміну яких між учасниками формує ринок інвестиційних
товарів. На ринку інвестиційних товарів інвестори виступають у ролі покупців (носіїв попиту),
а в якості продавців – їх виробники чи власники.
Інвестиційний ринок відіграє важливу роль, яка реалізується через такі його основні функції:
1. Мобілізація тимчасово вільного капіталу із різноманітних джерел – грошових та інших видів
інвестиційних ресурсів населення, підприємств, державних органів, що е витрачені на поточне
споживання.

2. Ефективний розподіл нагромадження вільного капіталу між кінцевими його споживачами,

виявлення обсягу і структури попиту на окремі інвестиційні товари та інструменти, своєчасне
його задоволення в розрізі всіх категорій споживачів.

3. Визначення найбільш ефективних напрямів використання капіталу в інвестиційній сфері

через систему ціноутворення на окремі інвестиційні товари й інструменти.
4. Формування ринкових цін на окремі інвестиційні товари, інструменти і послуги, з
врахуванням співвідношення між їхньою пропозицією та попитом, що дозволяє максимально
задовольнити економічні інтереси їхніх продавців і покупців.
5. Здійснення кваліфікованого посередництва між продавцем і покупцем інвестиційних товарів
і інструментів через спеціальні інвестиційні інститути, які володіють ситуацією щодо стану
поточної інвестиційної кон’юнктури.
2). За регіональною ознакою виділяють:
1) місцевий інвестиційний ринок, який охоплює операції місцевих продавців реальних
інвестиційних товарів, неорганізованих торговців цінними паперами з їхніми контрагентами;

2) регіональний інвестиційний ринок, який функціонує в масштабах області (країни) і, поряд з

місцевими неорганізованими ринками, включає систему регіональних товарних, фондових і
валютних бірж;
3) національний інвестиційний ринок, який включає всю систему інвестиційних ринків країни,
всіх їх видів і організаційних форм;
4) світовий інвестиційний ринок є складовою світової ринкової системи, в яку інтегровані
національні інвестиційні ринки країн із відкритою економікою. Збільшення обсягу операцій на
світовому фінансовому ринку характеризує процес його глобалізації, що забезпечує розширення
доступу продавців і покупців інвестиційних товарів і інструментів до операцій на ринках інших
країн.
Основними елементами, що визначають стан і розвиток як інвестиційного ринку загалом, так і
окремих його видів, є попит, пропозиція і ціна.

Кон’юнктура інвестиційного ринку – це форма прояву системи чинників (умов), що

характеризують стан попиту, пропозиції, цін і конкуренції на ринку загалом та в окремих його
сегментах. Динаміка кон’юнктури інвестиційного ринку характеризується постійними
коливаннями окремих його елементів.
У зв’язку з циклічністю розвитком і постійною мінливістю інвестиційного ринку в розрізі
окремих його видів і сегментів необхідно систематично досліджувати стан його кон’юнктури для
формування ефективної інвестиційної стратегії, коригування інвестиційної політики за
окремими аспектами та прийняття економічно обґрунтованих інвестиційних рішень.

Інвестиційний ринок є надзвичайно складною системою, в якій обертаються різноманітні

товари й інструменти, що забезпечують інвестиційний попит всіх видів інвесторів. Цей ринок
обслуговується спеціальними інвестиційними інститутами, має у своєму розпорядженні досить
розгалужену і різноманітну інвестиційну інфраструктуру, склад якої залежить від того, який
сегмент інвестиційних рішень.
Інфраструктуру ринку інвестицій можна умовно поділити на регулюючу, функціональну та
інформаційну складові.
Зокрема, регулююча складова інфраструктури здійснює впорядкування інвестиційних відносин
шляхом установлення правил, стандартів та критеріїв поведінки на ринку, та яка включає в
себе: державні органи регулювання ринку інвестицій (Кабінет Міністрів, НБУ, Міністерство
економіки, Міністерство фінансів, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет), які
виконують на ринку законодавчі, ліцензійні та наглядові функції та процедури. Таким чином, її
основою є законодавча база, яка регулює відносини суб’єктів підприємницької діяльності на
інвестиційному ринку.

Функціональна складова інфраструктури інвестиційного ринку – це фінансово-кредитні

інститути та сервісні організації, які здійснюють спеціалізовану діяльність із:
– залучення тимчасово-вільних коштів на фінансування інвестиційних проектів;

– створення правових, економічних і організаційних умов для сталого розвитку приватного

підприємництва;
– співробітництва з міжнародними, іноземними та українськими організаціями у питаннях
розвитку підприємництва;
– забезпечення проведення техніко-економічних експертиз програм та проектів
підприємницької діяльності та вирішення питання;
– консультаційної підтримки підприємців із юридичних питань, ведення бухгалтерської
звітності, оподаткування;
– страхування проектних та кредитних ризиків;

– сприяння становлення ринкових відносин в Україні через створення, підтримку та розвиток

малих та середніх приватних підприємств тощо.

Інформаційна складова інфраструктури інвестиційного ринку включає в себе ділові видання,

Інтернет сайти рейтингових систем привабливості підприємств тощо.
38. Зміст та форми прямих іноземних інвестицій.
Прямі́ інозе́мні інвести́ції (ПІІ; англ. Foreign direct investment (FDI)) — за визначенням
«інвестиція, що викликає тривалий інтерес до підприємства, яке діє за межами економіки
інвестора».[1] Згідно з методологією МВФ ПІІ — це закордонні інвестиції, величиною у понад як
10 відсотків статутного капіталу, що дає зацікавленій стороні право на участь в управлінні
підприємством.

Іноземні інвестори — суб'єкти інших країн, які провадять інвестиційну діяльність на території
країни, а саме:
юридичні особи, створені відповідно до законодавства іншого, ніж законодавство країни;
фізичні особи — іноземці, які не мають постійного місця проживання на території країни і не
обмежені у дієздатності;
іноземні держави, міжнародні урядові та неурядові організації;
інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, які визнаються такими відповідно до
законодавства країни.
Розвиток і посилення ефективності господарювання виробничих підприємств України значною
мірою залежить від загально державного інвестиційного потенціалу, який формується з рахунок
різних фінансових джерел, у тім числі іноземних інвестицій. За кризового стану більшості
вітчизняних підприємств та організацій, за браком власних інвестиційних ресурсів та
інтенсивною інтернаціоналізацією виборничо-господарських систем об’єктивно необхідним стає
все ширше залучення іноземних інвестицій.

Останні використовуються для фінансової підтримки вітчизняних товаровиробників та інших

суб’єктів господарювання, запровадження нових технологій, нарощування експортного
потенціалу, структурної перебудови економіки.

Іноземне інвестування може здійснюватися в різних формах залежно від типу інвестора, його
мети та ступеня ризику, на який він готовий.
Основними типами прямих іноземних інвестицій зазвичай бувають:
а) створення спільних підприємств;
б) започаткування діяльності дочірніх підприємств;
в) укладання ліцензійних угод з вітчизняними фірмами;
г) придбання неконтрольних пакетів акцій вітчизняних фірм-емітентів;
д) купівля контрольних пакетів акцій у підприємств, що їх випускають і реалізують.
Спільні підприємства створюються та управляються спільно іноземними інвестиціями й
місцевими парламентами. У ролі останніх виступають найчастіше приватні фірми, але такими
можуть інколи бути й державні підприємства. Кілька іноземних інвестицій з різних країн можуть
створити спільне підприємство в третій країні з метою зменшення стартових інвестиційних
витрат. Спільні підприємства дають змогу зарубіжним інвесторам мати більшу нішу на
місцевому ринку з меншим підприємницьким ризиком, ніж за прямої купівлі місцевої фірми на
аукціоні або створення дочірнього підприємства.

Створення власних дочірніх підприємств як варіант вкладення капіталу є найбільш

ризикованим і зв’язаним із найбільшими зобов'язаннями з боку іноземного інвестора. Такий
варіант, як право, застосовується в країні, на ринках котрої можна досягнути найбільшого
потенціалу для отримання прибутку (доходу).
Ліцензійну угоду місцева фірма укладає здебільшого з відповідною транснаціональною
корпорацією.
Відповідно до ліцензійної угоди остання передає право на використання нової технології
місцевій фірмі, яка стає відповідальною за маркетинг і виробництво певного товару. Така угода
дає іноземному партнеру можливість виходити на ринок з мінімальним підприємницьким
ризиком. Крім того, іноземні інвестори можуть придбати акції місцевої фірми, з якою укладено
ліцензійну угоду
Придбання неконтрольних пакетів акцій місцевих фірм здійснюється іноземним інвестором
через пряму купівлю на місцевому фондовому ринку. Оскільки іноземні партнери внаслідок
придбання такої кількості акцій не набувають права контролювати діяльність місцевої фірми,
то такі інвестиції заведено називати, як ми вже зазначали, портфельними (пасивними).

Таким способом інвестування використовується переважно в процесі приватизації місцевих

підприємств або обміну боргів приватних чи державних суб’єктів господарювання на їхні акції.

Контрольні пакети акцій місцевих фірм іноземні інвестори можуть придбати різними способами
(прямою купівлею, у процесі приватизації, обміну боргів на акції тощо). Цей варіант
інвестування вітчизняних фірм (підприємств, організацій) надає право контролювання їхньої
діяльності. Водночас він передбачає більшість зобов’язань іноземного інвестора і триваліший час
для одержання очікуваних прибутків. Проте така форма інвестування забезпечує значні вигоди
місцевим підприємства: прискорює оновлення номенклатури продукції, що виробляється,
допомагає покривати борги за комунальні послуги тощо.
Види іноземних інвестицій:
Будь-які види цінних паперів, корпоративних прав у конвертованій валюті;
Будь-яке рухоме і нерухоме майно та майнові права;
Валюта України;
Іноземна валюта;
Грошові вимоги та вимоги виконання договірних зобов’язань, що гарантовані відповідними
банками, у конвертованій валюті;
Права інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті відповідно підтверджено;
Право на здійснення господарської діяльності;
Інші цінності.
Форми іноземних інвестицій:
Придбання прав на використання природних ресурсів і на користування землею;
Придбання інших майнових прав;
Інші форми за договорами з вітчизняними підприємцями;
Придбання нерухомого чи рухомого майна, або окремих видів цінних паперів;

Створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, або придбання у

власність діючих підприємств повністю;
Пайова участь у спільних підприємствах, або придбання частки діючих підприємств;
Політична стабільність, яка в кінцевому підсумку є найважливішою ознакою для прийняття
рішення про доцільність інвестування, оскільки зарубіжні інвестори просто не будуть
ризикувати своїми капіталами в нестабільному політичному середовищі;
Сприятливий економічний клімат, підтримування низького й передбачуваного рівня інфляції;

Достатній розвиток інфраструктури виробництва та ринку, наявність або можливість створення

зон вільної торгівлі.
За останні кілька років помітно змінилася галузева структура іноземних інвестицій в Україну.
Якщо 1994 р. їхня питома вага у виробничих галузях становила 92,9% загального обсягу, то 1999
р. - приблизно 80%.

39. Міжнародні корпорації як основний суб’єкт здійснення прямих іноземних

інвестицій.
80—90-ті роки XX ст. характеризуються значним по­силенням процесу транснаціоналізації
світової економіки. ТНК стали головним суб'єктом економічної діяльності у світовому
еко­номічному просторі, що модернізується. Відзначаючи цю тен­денцію, багато дослідників
пишуть про «настання ери транс­національної економіки», чи нової «цивілізації
транснаціональ­ного бізнесу». ТНК є, з одного боку, наслідком, а з іншого — причиною зростання
міжнародної концентрації виробництва, а отже і роз­гортання процесу інтернаціоналізації.
Будучи на сучасному етапі однією з найефективніших організаційних форм інтернаціоналізації
господарського життя, вони перебувають у центрі істо­ричного процесу глобалізації світової
економіки.

Транснаціоналізація являє собою процес посилення світової інтег­рації в результаті глобальних

операцій ТНК. Цей об'єктивний про­цес, зумовлений міжнародним одиничним поділом праці,
по­роджує транснаціональні форми кооперації. Деякі вчені вважають, що транснаціоналізація
— якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким
зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створенням транс­національного
капіталу. Інші трактують транснаціоналізацію як більш вузьку категорію —лише одну, хоча й
найважливішу, форму загального процесу інтернаціоналізації господарського житія.

Транснаціоналізація веде до небувало високого рівня взаємо­залежності між країнами. Як

центри координації й рушії світового виробництва та обміну ТНК формують усередині своїх
комплексів і між собою мережу відносин, які виходять за межі національних держав.
Розвиваючись з одногалузевих елементів національних господарських систем, сучасні ТНК
перетворилися на міжгалузеві внутрішньодиверсифіковані комплекси з інтернаціональним
мас­штабом операцій, діалектично заперечуючи, таким чином, свою первинну основу.
Глобальна конкуренція між фірмами змушує їх розглядати світ як величезний цілісний ринок.
Незважаючи на олігополістичний характер структури багатьох сегментів цього ринку, тут
відбу­вається постійна зміна співвідношення сил між агентами еко­номічної діяльності
внаслідок передусім змін у перевагах влас­ності, а також еволюції переваг інтерналізації й
розміщення. В цій боротьбі за контроль над ринком перетворення національних фірм у
транснаціональні або підвищення ступеня «міжнародносгі» ос­танніх часто стає однією з
найважливіших умов зростання фірм. ТНК — найдинамічніший структурний елемент світової
еконо­міки. За мобільністю, здатністю до трансформації зв'язків та орга­нізаційних структур,
швидкістю реакції на імпульси НТР вони набагато перевершують національні або регіональні
форми госпо­дарських утворень. На відміну від них ТНК не прив'язані до тієї чи іншої території,
а отже здатні з'єднати фактори виробництва різної державної належності і брати участь в
освоєнні ринків у будь-якій частині світу.

Організаційна й управлінська здатність ТНК інтегрувати фак­тори й умови виробництва у

всесвітньому масштабі і реалізувати переваги власності, інтерналізації та розміщення роблять їх
висо­коефективним агентом економічної діяльності. З погляду ефек­тивності поєднання
факторів виробництва сучасні ТНК, очевид­но, не мають альтернативи у світовій економіці.
Така ефективність досягається транснаціональними корпораціями в ході боротьби за одержання
стабільних прибутків. Саме стратегія максимізації загальнокорпораційного прибутку є основою
оптимізації ТНК форм і напрямів їх господарської діяльності, внутрішньофірмових і
міжфірмових взаємозв'язків.
Діяльність ТНК суттєвою мірою визначає не тільки конку­рентоспроможність окремих галузей
або країн, але й загальні обриси сучасної і майбутньої світової економіки. Інтернаціона­лізація
веде до посилення взаємозв'язків усіх складових частин світового господарства, до глобалізації
економічного розвитку. ТНК виступають основною рушійною силою цього процесу. До початку
90-х років практично не залишилось жодної країни у світі, не охопленої їхніми виробничо-
інвестиційними операціями. Фор­муючи тісні коопераційні взаємозв'язки між підконтрольними
підприємствами на базі одиничного поділу праці, ТНК закладають міцний фундамент цілісності
і взаємозалежності глобальної еко­номіки.

Транснаціональна корпорація, або ТНК — це корпорація, яка здійснює міжнародне виробництво

промислових продуктів на основі прямих іноземних інвестицій та має прямий контроль над
своїми закордонними філіями. Філії ТНК організують виробництво продукції або надання послуг
в відповідно до глобальної стратегії материнської компанії.
Механізм діяльності ТНК
ТНК здійснюють свою діяльність, ґрунтуючись на кількох важливих принципах:

Здійснення прямих іноземних інвестицій з метою створення виробничих потужностей за

кордоном.
Використання різних форм міжнародного поділу праці (предметна, подетальна, технологічна
спеціалізація), яка дозволяє розміщувати різні ланки виробничого процесу у різних країнах світу.
Розробка, передача та використання передової технології у рамках замкнутої корпоративної
структури, що дозволяє максимально ефективно використовувати витрати на дослідження і
розробки.
Внутрішньокорпоративна торгівля, яка здійснюється між окремими підрозділами ТНК із
застосуванням трансфертних цін. Трансфертні ціни встановлюються ТНК на рівні, що істотно
відрізняється від ринкових цін, тобто є значно більшим або меншим за ціни на ті самі товари на
світовому ринку.
Глобальний підхід до управління — оптимізація діяльності корпорації у цілому, а не окремих її
складових. Цей принцип означає необхідність субсидувати розвиток окремих підрозділів з
метою досягнення максимального прибутку у довгостроковому періоді.

Кожна з 500 найбільших ТНК США має в середньому підприємства 11 галузей, а найбільш
могутні охоплюють по 30-50 галузей. У групі з 100 провідних промислових фірм Великої Британії
багатогалузевими є 96, у Німеччині — 78, у Франції — 84, в Італії, — 90. Кількість і характер
вхідних у ТНК підприємств визначається головним чином економічною доцільністю[2].

В цілому ТНК забезпечують близько 50 % світового промислового виробництва. На ТНК припадає

понад 70% світової торгівлі, причому 40% цієї торгівлі відбувається усередині ТНК, тобто вони
відбуваються не за ринковими цінами, а за так званими трансфертними цінами, які
формуються не під тиском ринку, а під довгостроковою політикою материнської корпорації.
Дуже великі ТНК мають бюджет, що перевищує бюджет деяких країн. З 100 найбільших
економік у світі, 52 — транснаціональні корпорації, інші — держави. ТНК справляють великий
вплив в регіонах, оскільки мають значні кошти, вплив на громадськість, політичне лобі.
Транснаціональні корпорації відіграють важливу роль в глобалізації.
ТНК мають дуже вагому роль в світових науково-дослідних і дослідно-конструкторських
розробках (НДДКР). На частку ТНК припадає понад 80% зареєстрованих патентів [3], при цьому
на частку ТНК припадає і близько 80% фінансування НДДКР[3]. ТНК — це не тільки виробничі
підприємства, такі, як, наприклад, «Siemens», але і транснаціональні банки, телекомунікаційні
компанії, страхові компанії, аудиторські компанії, інвестиційні і пенсійні фонди.

40. Міжнародні портфельні інвестиції. Стратегії міжнародного портфельного

інвестування.

Міжнародні портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в іноземні пайові чи боргові цінні

папери з метою отримання доходу без права реального контролю над об’єктом інвестування.

Основою міжнародних портфельних інвестиції є здебільшого приватний підприємницький

капітал. Головне завдання портфельного інвестування — поліпшення умов інвестування за
рахунок надання сукупності цінних паперів (за умов їх вдалої комбінації) таких інвестиційних
характеристик, котрих не надає жоден окремо взятий цінний папір.

Тільки у процесі формування портфеля цінних паперів досягається нова інвестиційна якість із
заданими характеристиками. Отже, портфель цінних паперів є тим інструментом, за допомогою
якого забезпечується необхідна інвесторові сталість доходу за умов мінімального ризику.
Головним мотивом здійснення міжнародного портфельного інвестування є прагнення вкласти
капітал у ту країну та в такі цінні папери, в котрих він приноситиме максимальний прибуток за
допустимого рівня ризику. Іноді портфельні інвестиції розглядаються як засіб захисту грошових
коштів від інфляції та отримання спекулятивного доходу.
Як зазначалося вище, у 1990-ті роки сукупний обсяг портфельних інвестицій перевищив обсяг
прямих інвестицій. Однак на динаміку портфельних інвестицій вкрай негативно вплинула
«азіатська криза» 1997—1998 рр., унаслідок чого обсяг портфельних інвестицій у 1998 р.
скоротився порівняно з попереднім роком в 1,6 раза. Значною мірою скорочення пов’язане з
виведенням коштів із ринків, що формуються.
Портфельні інвестиції, нарівні з позиками, є найбільш динаміч­ною частиною світових
фінансових потоків. І тому, враховуючи масштаби подібних інвестицій, їх вільний,
неконтрольований перелив здатний відчутно дестабілізувати фінансову систему майже будь-
якого ринку, що формується. Звідси і необхідність різного підходу до регулювання прямих та
портфельних інвестицій.
Міжнародні портфельні інвестиції — це вкладення капіталу в іноземні пайові чи боргові цінні
папери з метою отримання доходу без права реального контролю над об'єктом інвестування.[3]
Основою міжнародних портфельних інвестиції є здебільшого приватний підприємницький
капітал. Головне завдання портфельного інвестування — поліпшення умов інвестування за
рахунок надання сукупності цінних паперів (за умов їх вдалої комбінації) таких інвестиційних
характеристик, котрих не надає жоден окремо взятий цінний папір.
Головним мотивом здійснення міжнародного портфельного інвестування є прагнення вкласти
капітал у ту країну та в такі цінні папери, в котрих він приноситиме максимальний прибуток за
допустимого рівня ризику. Іноді портфельні інвестиції розглядаються як засіб захисту грошових
коштів від інфляції та отримання спекулятивного доходу.
Інвестиційна стратегія держави – це стратегія і програма стимулювання припливу інвестицій в
загальний розвиток країни, в галузі, сектора економіки, підприємства, в підвищення рівня і
якості життя населення (в розвиток і зростання людського капіталу, в розвиток інфраструктури,
в інституційний розвиток країни). Основні цілі інвестиційної стратегії держави – створення
привабливого інвестиційного клімату і привабливого підприємницького клімату (обидва
терміни, по суті, синоніми); збільшення капіталовкладень; розвиток людського капіталу;
створення конкурентоспроможної економіки; диверсифікація економіки; розвиток
пріоритетних галузей з високою доданою вартістю; підвищення ефективності самої держави;
підвищення рівня і якості життя населення; рішення оборонних і геополітичних завдань
держави. Інвестиційна стратегія в частині аналізу інвестиційних проектів, їх фінансування,
конкурентоспроможності повинна об'єднувати всі ці приватні стратегії і програми в один
інвестиційний системний мегапроект. Інвестиційна стратегія тісно пов'язана із загальною
стратегією держави, з інноваційною стратегією та іншими приватними стратегіями і служить їх
ідеологічним і фінансовим фундаментом. На міжнародному рівні інвестиційна привабливість
країн оцінюється міжнародними інститутами, організаціями та світовими рейтинговими
агентствами по значній кількості показників, що включають фінансові показники, рівень
корупції, рівень криміналізації країни, кредитні рейтинги, рівень людського потенціалу,
економічну свободу і т.д. Сутність інвестиційної стратегії як наукової і прикладної категорії слід
розуміти в руслі сучасних наукових трактувань стратегії, особливості яких були розкриті вище.
Отже, інвестиційна стратегія – це довгостроковий напрям розвитку інвестиційного процесу на
території. Інвестиційна стратегія відображає те, які параметри інвестиційного процесу суб'єкт
управління вважає необхідними в майбутньому, а також яким чином вони будуть досягатися в
нестабільних складних умовах. Основною метою розробки інвестиційної стратегії слід вважати
вихід на цільові параметри інвестиційного процесу і збереження їх при можливих
несприятливих змінах турбулентної зовнішнього середовища. Оскільки стратегічне управління
має справу з дуже високою невизначеністю майбутнього, то його метою стає збереження
запланованої траєкторії розвитку об'єкта управління у напрямку в майбутнє при
найнесподіваніших несприятливих змінах. Таким чином, інвестиційна стратегія призначена для
забезпечення впевненого досягнення поставлених інвестиційних цілей території і формування
стійкості інвестиційного процесу по відношенню до можливих ризиків. Суб'єкт розробки
інвестиційної стратегії території, на думку автора, не зводимо до профільних органів державної
влади та (або) місцевого самоврядування. Ускладнення об'єкта управління – соціально-
економічної системи території, а також його підсистем, найважливішою з яких є інвестиційна
сфера, передбачає інтеграцію суспільства, бізнесу і держави як суб'єктів управління. Таким
чином, інвестиційна стратегія території повинна розроблятися всіма зацікавленими сторонами
– як прямими, так і непрямими учасниками інвестиційного процесу. Зміст інвестиційної
стратегії має включати ряд класичних елементів, загальною для будь-якої стратегії, а також і
деякі специфічні, а саме: стратегічний аналіз існуючої ситуації в інвестиційній сфері території;
характеристику бажаного майбутнього інвестиційного процесу, його місії в контексті соціально-
економічного розвитку території; визначення системи цілей інвестиційного процесу (в форматі,
адекватному складності стратегічного управління, наприклад, стратегічної карти); формування
стратегічних пріоритетів інвестиційного процесу, тобто черговості і переваг при розподілі
ресурсів; механізм взаємодії стейкхолдерів інвестиційного процесу, як в ході розробки
інвестиційного стратегії, так і в ході здійснення інвестиційного процесу; механізм, засоби і
методи реалізації і періодичної корекції інвестиційної стратегії, адекватні сучасні умов (процесні
моделі, стратегічні карти, системи збалансованих показників, стратегічно орієнтоване
бюджетування, інституційне проектування і т.д.). Послідовність розробки інвестиційної стратегії
передбачає наявність ряду елементів та визначення хронологічної послідовності їх розробки. На
цей рахунок існують різні точки зору. Більш традиційним є підхід, відповідно до якого
початковою ланкою є стратегічний аналіз внутрішнього і зовнішнього середовища, виходячи з
якого, формуються місія, бачення, стратегічні цілі. В іншому варіанті формулювання цілей,
навпаки, передує стратегічного аналізу, і в цьому є своя логіка.
Міжнародну інвестиційну стратегію підприємства пропонуємо розглядати як спосіб досягнення
та фінансування довгострокових цілей розвитку діяльності підприємства на міжнародних
ринках задля ефективної алокації активів. Причому під алокацією активів варто розуміти не
тільки операції ТНК на міжнародних фінансових ринках, але й глобальну диверсифікацію
виробничої (операційної) діяльності. Виходячи з цієї тези та мети, вважаємо, що міжнародні
інвестиційні стратегії варто поділяти на дві основних групи, а саме міжнародні стратегії прямого
(реального) інвестування, до яких належать Greenfield-інвестиції, Brownfield-інвестиції,
вертикальні, горизонтальні інвестиції, злиття та поглинання, спільне підприємництво та
реінвестиції, та міжнародні стратегії портфельного (фінансового) інвестування, які охоплюють
активні, пасивні, консервативні, агресивні та збалансовані стратегії інвестиційної поведінки.
Основна причина здійснення міжнародних портфельних інвестицій полягає у прагненні ТНК
розмістити свій капітал на тих ринках і в таких цінних паперах, які забезпечать максимальні
рівні прибутковості за прогнозованих рівнів ризику та/або дадуть змогу зберегти тимчасово
вільні фінансові ресурси під безризиковою позицією. На відміну від прямих інвестицій,
портфельні забезпечують вищий ступінь ліквідності капіталу для інвестора, а здебільшого є
засобом захисту від інфляції та інструментом отримання спекулятивного доходу.
Класифікація міжнародних портфельних інвестицій за видами цінних паперів ґрунтується на
методології платіжного балансу країни (інвестиції в акціонерні цінні папери, боргові цінні
папери, інструменти грошового ринку та фінансові деривативи). Відповідно до такої
класифікаційної ознаки можемо виділити типи міжнародних портфельних стратегій ТНК. 1)
Активна стратегія передбачає всебічний аналіз ринкової ситуації, складання прогнозів та
прийняття рішень “top – down” (відбір національних фондових ринків та диверсифікація) або
“bottom – up” (відбір галузі та диверсифікація за галуззю). 2) Пасивна інвестиційна стратегія
полягає у включенні в портфель високоліквідних цінних паперів, які забезпечують невисокий
рівень прибутковості за низького ступеня ризику. Такий тип стратегії ТНК використовують в
періоди ринкової нестабільності задля утримання тимчасово вільних фінансових ресурсів під
безризиковою позицією. 3) Консервативна інвестиційна стратегія застосовується ТНК задля
отримання досить високого приросту вартості капіталу за заздалегідь визначеного терміну
інвестицій з можливістю проведення обмеженого кола ризикованих інвестиційних операцій.
Інвестиційний портфель формується переважним чином за рахунок акцій компаній, які є
базоутворюючими у стратегічних галузях своїх країн-базування та меншою мірою за рахунок
включення державних цінних паперів (як хеджової бази портфеля). 4) Агресивна стратегія
полягає у формуванні інвестиційного портфеля за рахунок високоприбуткових і високо
ризикових цінних паперів. Такі інвестиційні стратегії застосовують ТНК, що мають стійкі
фінансові позиції, задля отримання короткострокових прибутків з огляду на умови нестабільних
ринків. 5) Збалансована інвестиційна стратегія поєднує елементи попередніх стратегій. Основна
ідея імплементації такої стратегії полягає у диверсифікації інвестиційного портфеля за рахунок
географічної алокації активів та/або включення різних типів фінансових інструментів, здатних
забезпечити стійкість інвестиційного портфеля щодо критерія «рівень прибутковості/ступінь
ризику» [37].
41. Сучасні тенденції на світовому ринку капіталів.

Через те, що в багатьох країнах кількість існуючого капіталу почала виходити за межі норми, в
системі міжнародних економічних відносин з’явилася тенденція до міжнародного руху капіталу,
який виступає невід’ємною часткою економік країн світу [1]. Сучасні особливості цієї форми
міжнародних економічних відносин безпосередньо пов’язані з формуванням
постіндустріального середовища, яке надало нові можливості та запропонувало інноваційний
інформаційний простір для здійснення нових операцій. На сьогоднішній день суб’єкти
міжнародних економічних відносин мають найсучасніше підґрунтя для формування
масштабного та глобалізаційного міжнародного капіталу [2]. Крім того, велика кількість
транснаціональних корпорацій, які розташовують свої дочірні компанії за межами однієї країни,
здійснюють міжнародне інвестування, яке встановлює своєрідні фінансові зв’язки між
країнами. Усі ці аспекти зумовлюють актуальність роботи та необхідність розгляду сучасних
тенденцій міжнародного руху капіталу як невід’ємну частину системи міжнародних економічних
відносин [1].
На міжнародній арені все більшу роль відіграють потоки прямих іноземних інвестицій, які
надходять у різні країни світу. Така форма міжнаціонального руху капіталу створює
конкуренцію між державами за право його залучення [2].

Сучасні тенденції у прямих іноземних інвестиціях позначені помітними коливаннями у кількості

інвестованого капіталу. Згідно з «Докладом про світові інвестиції ЮНКТАД» 2015 рік позначився
високим рівнем динаміки. Загальна кількість інвестицій піднялась на 38 %, тобто до 1,76 трлн.
доларів. Таке підвищення відмічене як найвище з часів глобальної фінансово-економічної кризи,
яка відбулася у 2008-2009 роках. Ці результати безпосередньо пов’язані з тим, що серед багатьох
транснаціональних корпорацій світу відбувалося багато злиттів та поглинань. Крім того,
сучасний період позначений великою кількістю інвестицій в інноваційні проекти. До сучасних
тенденцій у сфері міжнародного руху капіталу також можна віднести збільшення інвестування
у країни, що розвиваються. У 2015 році був досягнений новий максимум, що становить 765
млрд. доларів [3].

У 2016 році тенденції прямих іноземних інвестицій почали мати негативний характер. Суть у
тому, що їх динаміка почала знижуватися в умовах відсутності жвавого економічного розвитку.
У першу чергу різкі зміни відчули країни, що розвиваються. Інвестиційні потоки цих країн
знизилися на 14%, тобто до 646 млрд. доларів.
На сучасному етапі розвитку міжнародного руху капіталу почали збільшуватися прямі іноземні
інвестиції у країни, що є розвинутими. Їх частка у сумарному притоці інвестицій у 2016 році
становила 59 % ( відбувся приріст на 5 %, що становить 1 трлн. доларів).
Порівняно з минулими періодами стабільного зниження прямих іноземних інвестицій у країни з
перехідною економікою на сучасному етапі спостерігається жваве піднесення інвестування у ці
країни. Насамперед збільшився обсяг надходжень капіталу у 2 рази, тобто до 68 млрд. доларів.
Це безпосередньо пов’язано з тим, що на сучасному етапі глобалізації економіки з урахуванням
впровадження нових технологій (особливо в інформаційній сфері) почала з’являтися величезна
кількість проектів у різних сферах, які вимагають необхідних коштів для забезпечення їх
функціонування. Країни з перехідним типом економіки не є виключення для отримання коштів
для підтримання таких проектів.
На сьогоднішній день усі глобальні тенденції у системі міжнародного руху капіталу та у
напрямках потоків прямих іноземних інвестицій визначаються найрозвинутішими
об’єднаннями, такими як «Велика двадцятка» та Азійсько – Тихоокеанське економічне
співробітництво [4].
Отже, сучасні тенденції міжнародного руху капіталу у міжнародних економічних відносинах
зазнали впливу глобалізації світового господарства. Основна форма міжнародного руху капіталу
– пряме іноземне інвестування – має специфічну динаміку, яка зумовлена різними економічними
факторами. Загалом, міжнародний рух капіталу відіграє важливу роль у функціонування
економік багатьох держав та стимулює їх підвищення на якісно нові етапи розвитку.

42. Інвестиційний клімат: основні компоненти, проблеми визначення. Іноземний

капітал в економіці України.

Традиційно, під інвестиційним кліматом, розуміється певна сукупність факторів зовнішнього

середовища, що роблять вплив на процес реалізації інвестиційних ідей і безпосередньо, на
економічну ефективність інвестиційної діяльності. Інвестиційна активність в економічному
аспекті полягає в тому, що в умовах розвитку ринкових відносин інвестиції є не тільки джерелом
прибутку в майбутньому для підприємства, але і несе в собі покращення економічного клімату
країни в цілому.
У своєму економічному словнику Н. Азріліян дає визначення терміну «інвестиційний клімат як
сукупність політичних, економічних, соціальних і юридичних умов, які максимально сприяють
інвестиційному процесу; рівні для вітчизняних та іноземних інвесторів, однакові за
привабливістю умови для вкладення капіталу в національну економіку». [1, с.321].
Сприятливий інвестиційний клімат передбачає вигідні умови для залучення інвестицій, а саме:
- удосконалена законодавча база та наближені правові регулювання до міжнародних стандартів;

- повна прозорість та розвиток загальногромадянського законодавства при скороченні

імперативних норм, розвиток контрактного (договірного) права тощо.

Зрозуміло, іноземний інвестор який має великий вибір країн, куди він має можливість помістити
свій капітал, обирає найбільш сприятливі та вигідні умови. Дає їм повну оцінку, в першу чергу,
звертаючи увагу на стабільність цих умов та як довго вони збережуться. Якщо довгострокові
перспективи для іноземного інвестора сприятливі, він може не звернути уваги на тимчасові
негаразди. Але якщо стабільності немає і вона не передбачається в найближчому майбутньому,
то ніякі заходи залучення не привернуть іноземного інвестора.
Важливу роль відіграє політична обстановка в країні. Але окрім політичної стабільності також
важливими є загальний стан економіки і державна політика економічного розвитку. Показником
в цьому питанні є постійне зростання валового національного продукту, постійне зростання,
(навіть якщо не дуже велике) виробництва. Саме це вважається вдалою перспективою для
розвитку ринку.
Також, увагу інвестора не обходить і рівень життя населення, ступінь зростання заробітної
плати, рівень цін на місцеві матеріали і сировина. Серйозним фактором для занепокоєння
можуть бути інфляція та інфляційні очікування. Важливим пунктом є довіра інвестора до
проведеної державою економічної політики, здатності держави сприяти економічному розвитку,
спираючись на розсудливість і уникаючи недешевих експериментів.
Іноземний інвестор робить перший висновок про державну економічну політику, коли він
починає вивчення валютного регулювання і контролю коливання національної валюти,
протекціоністські заходи, умови репатріації капіталу і прибутків, імпортне регулювання,
процедура ліцензування.
Валютне регулювання має для іноземного інвестора вирішальне значення. Його цікавить
питання, наскільки реально гарантовані його можливості репатріації капіталу і перекладу
дивідендів і відсотків. При цьому найкращою реальною гарантією вважається позитивний
платіжний баланс в країні-реципієнті капіталу. Іноземний інвестор повинен бути впевнений в
тому, що переклад капіталу і прибутків можливий. Питання про можливості імпортувати
необхідні матеріали і запасні частини також розглядається під валютним контролем.
Багатий внутрішній ринок також один з важливих моментів. І купівельна спроможність
населення є одним з головних факторів. Бідне і численне населення характерно для країн, що
розвиваються.

Іноземний інвестор вираховує, яка частина продукції може бути продана на місцевому ринку.
Внутрішній ринок може розглядатися не тільки як її власний, а й як ринок країн, економіка яких
раніше була взаємопов'язана.
Не обходить інвестор і інфраструктуру країни. Постачання електроенергії, газ, вода, тощо. Все
в країні повинно функціонувати так, щоб забезпечувати виробництво іноземного інвестора
необхідними матеріалами та можливістю регулярного експорту продукції. Стан залізних і
автодоріг і річкових шляхів сполучення також йде до уваги. Враховується навіть те як робітники
добираються до місця роботи. Інформаційний зв'язок теж входить в цей список. Важливими є
наявність телефону та факсу, можливість швидко зв'язатися з владою, постачальниками,
покупцями тощо.

Не виключено, що і сам іноземний інвестор може сприяти розвитку інфраструктури шляхом

будівництва внутрішніх доріг, під'їзних шляхів, купувати засоби автомобільного сполучення
тощо. Однак, вважається, що основні комунікації повинні бути готові або створюватися урядом
або муніципалітетами.

Відсутність певних комунікацій, та величезні витрати на створення інфраструктури, можуть

відштовхнути інвестора. У деяких країнах, як вихід із скрутного становища, для залучення
іноземних інвесторів створюються спеціальні промислові зони. Вони надають іноземному
інвестору транспорт, зв'язок та інші блага цивілізації. Частіш за все надаються також і
побудовані приміщення на пільгових умовах з подальшою можливістю викупу. Інколи навіть ці
зони є вільними від оподаткування.
Момент наявної робочої сили та умови найму також цікавлять іноземного інвестора. Створення
нових робочих місць - є внеском в розвиток національної економіки, особливо в країнах з
великим відсотком безробіття. Але наявність великої чисельності робочої сили ще не є гарантією
для залучення інвесторів. Іноземний інвестор обов’язково звертає увагу на ринок робочої сили,
тобто кваліфікованість робітників та здатність освоювати професію, відповідність вимогам
виробництва.

Виходячи з вищенаведеного та приміряючи всі аспекти залучення інвесторів для нашої країни,
ми можемо побачити деякі важливі проблеми в цьому питанні. Нажаль, економіка України
переживає не найкращі часи. Особливо після початку у 2014 році збройного конфлікту на
східних територіях країни, що триває по теперішній час. Україна має широкий спектр
інвестиційної діяльності, але через політичну нестабільність і недостатність правових гарантій
захисту інвестиційних коштів потенційні інвестори втрачають бажання здійснювати
інвестиційну діяльність на території країни. Тому, питання створення сприятливого
інвестиційного клімату та інвестиційної привабливості є актуальним на сьогодні.
Головну роль у створенні сприятливого та стабільного розвитку країни відіграють саме іноземні
інвестиції. Обсяг залучених з початку 2015 року прямих іноземних інвестицій (акціонерного
капіталу) в економіку України на 1 липня 2015 р. становив 42851,3 млн. дол. США (без
урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, та частини зони
проведення антитерористичної операції) та в розрахунку на одну особу населення – 1000,5 дол.
[4].
Відновлення регіонів країни, що постраждали внаслідок збройного конфлікту є важливим
питанням сьогодення. Соціально-економічний стан сходу України абсолютно нестабільний. Саме
цьому хотілося би більшу увагу приділити саме пост-конфліктним територіям. Ці території
сміливо можна назвати депресивними майже у всіх існуючих сферах життєдіяльності.
Залучення іноземних та вітчизняних інвестицій це практично єдиний вихід для підняття
соціально-економічного стану Донеччини.

Аналіз досліджень показав, що останнім часом інвестиції мали неоднозначну тенденцію. Так, на
початок 2008 року, Донецька область отримала понад 650 млн. доларів, на початок 2013 року
вже 2 млрд. 860 млн. доларів, але вже до кінця 2014 року скоротилися практично до нуля [3].

Кризовий стан, що склався в інвестиційній сфері пост-конфліктних територій в період

структурних перетворень, обумовлено рядом причин, основні з яких: загальна криза
національної економіки; різке зниження ефективності регулювання інвестиційних процесів на
всіх рівнях економіки; політична і економічна нестабільність, високі інвестиційні ризики;
недорозвинена ринкова інфраструктура, слабке інформаційне, кадрове та технічне
забезпечення управління інвестиційною діяльністю тощо. Саме створення сприятливого
інвестиційного клімату та інвестиційна привабливість дадуть зелене світло іноземним та
вітчизняним інвесторам вливати свій капітал.

Інвестиційну привабливість можна визначити як систему різних об'єктивних ознак, засобів та

можливостей, що викликають у сукупності потенційний платоспроможний попит на інвестиції
в даному регіоні. Вона формується з двох компонентів: рівня інвестиційного потенціалу, що
визначається економічними, соціальними і природно-географічними факторами, рівнем
некомерційних інвестиційних ризиків, що обумовлено зовнішньою щодо інвестора,
макроекономічною та регіональною ситуацією.
Україна сьогодні знаходиться на шляху всебічних економічних перетворень. За таких умов,
поліпшення інвестиційного клімату та підвищення ефективності інвестиційних процесів є
одними із основних напрямів державної політики на сучасному етапі.
На сьогодні для економічного розвитку нашої держави обсяг внутрішніх фінансових ресурсів є
недостатнім. У зв’язку з чим, привабливими стають кошти іноземних інвесторів.

Українське економічне середовище одночасно і приваблює і відштовхує. Хоча Україна й займає

стратегічне географічне положення, має багаті природні ресурси та робочу силу з високим
рівнем освіти, що робить її привабливим інвестиційним середовищем, вона ще не досягла свого
очікуваного потенціалу через те, що не змогла звести до мінімуму втручання держави у дію
ринків, усунути адміністративні перепони, що заважають веденню бізнесу, виконати намічені
показники приватизації та стати привабливою для іноземних та внутрішніх інвесторів.
Потенційно Україна може бути однією з провідних країн Європи вкладання прямих та
портфельних іноземних інвестицій. Цьому сприяє її великий внутрішній ринок, значний
промисловий і сільськогосподарський потенціал, а також вигідність геополітичного
розташування України на перехресті торговельних шляхів Європи та Азії.

На теперішній час в Україні створено законодавчу базу в сфері регулювання інвестиційної

діяльності, яка поступово вдосконалюється з метою досягнення більшого притоку інвестицій та
підвищення ефективності їх використання.

Так, Законом України “Про режим іноземного інвестування” для іноземного інвестора в Україні
встановлено національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності, тобто рівні
умови діяльності з вітчизняним інвестором. Вказаним Законом іноземним інвесторам даються
державні гарантії захисту їх капіталовкладень. Іноземні інвестиції в Україні не підлягають
націоналізації, а їх реквізиція може бути здійснена лише у випадках стихійного лиха.

Таким чином, формуванню сприятливого інвестиційного клімату в Україні мають сприяти

масштабні комплексні заходи щодо поліпшення умов діяльності інвесторів, розширення
механізмів та інструментів здійснення інвестицій та реалізації інвестиційних проектів.
Збільшення обсягу інвестицій в економіку України забезпечить прискорення соціально-
економічного розвитку регіонів та пріоритетних галузей виробництва.
Інвестиційний клімат – це сукупність політичних, економічних, юридичних, соціальних та інших
факторів, що визначають у підсумку ступінь ризику капіталовкладень і можливість їхнього
ефективного використання.
Є різні підходи до оцінки інвестиційного клімату національної економіки, що розрізняються
залежно від цілей дослідження, кількістю аналізованих показників і їх якісних характеристик.

Універсальна методика оцінки інвестиційного клімату, що охоплює максимальну кількість

економічних характеристик, показників торгівлі, характеристик політичного клімату,
законодавчого середовища для інвестицій (автори Б. Тойн, П. Уолтерс та ін.), дає змогу глибоко
й усебічно оцінити ситуацію в країні на цей момент і судити про можливість її розвитку.
Для порівняльного аналізу інвестиційного клімату в державах Східної і Центральної Європи,
включаючи країни, що раніше входили до СРСР, використовуються спеціальні мето­дики, де
увага акцентується на темпах і перспективах реформ.

Методики бальної оцінки, основна перевага яких — можливість кількісного зіставлення

основних характеристик інвестиційного клімату для різних країн і виокремлення остаточного
показника, який враховує величини всіх складових і ранжування різних країн, є критерієм
їхньої привабливості для іноземних інвесторів.

Для потенційних інвесторів в Україні під час аналізу політич­ної ситуації вирішальну роль
відіграють політика держави щодо іноземних інвестицій, імовірність націоналізації іноземного
майна, участь країни в системах міжнародних договорів з різних питань, міцність державних
інститутів, наступність політичної влади, ступінь державного втручання в економіку тощо.
На інвестиційному кліматі негативно позначаються не тіль­ки прямі обмеження діяльності
іноземних фірм, що містяться в законодавстві, але й нечіткість і, особливо, нестабільність
за­конодавства країни, яка приймає, оскільки ця нестабільність позбавляє інвестора можливості
прогнозувати розвиток подій, що знижує рентабельність вкладень.
Серед економічних параметрів основна увага в оцінці інвес­тиційного клімату приділяється
загальному стану економіки, валютної, фінансової і кредитної систем, митному режиму,
можливостям використання робочої сили (вартість робочої сили і її співвідношення із середнім
рівнем кваліфікації пра­цівників і продуктивністю праці).
Велику роль в оцінці соціального середовища для інвести­цій відіграють показники ставлення
до іноземних інвестицій у суспільстві, ступінь його розшарування, наявність чи відсут­ність
згоди з основних питань економічного й соціального роз­витку країни, рівень безробіття,
можливість страйків.

На мікроекономічному рівні інвестиційний клімат пред­ставлений у двосторонніх відносинах

фірми-інвестора і конк­ретних державних органів, господарських суб’єктів-поста-чальників,
покупців, банків, а також профспілок і трудових колективів країни, що приймає. На цьому рівні
відбувається конкретизація узагальненої оцінки інвестиційного клімату в ході реальних
економічних, юридичних, культурних контак­тів іноземної фірми з новим середовищем.
Макро- і мікрорівні інвестиційного клімату сприймаються інвесторами як єдине ціле, оскільки
будь-які законодавчі зу­силля уряду сформувати сприятливий інвестиційний клімат можуть
блокуватися нормотворчістю місцевої влади, а зусил­ля на місцевому рівні щодо створення
пільгового господарсько­го режиму для іноземних інвестицій — найчастіше компенсу­вати деякі
вади загальноекономічного регулювання централь­ного уряду.

43. Міжнародна міграція робочої сили. Види, масштаби та напрями міжнародного руху
робочої сили.

Мігра́цією робо́чої си́ли називається переміщення працездатного населення із одних країн

в інші терміном більше ніж на один рік, викликане причинами економічного, політичного чи
іншого характеру.
Міграція робочої сили проявляється в двох основних різновидах: еміграції та імміграції.

Еміграцією називається переселення громадян в іншу країну на постійне або довготривале

тимчасове проживання. Імміграція – в'їзд в країну громадянина іншої країни на постійне чи
довготривале проживання. Явище, коли іммігранти виїжджають з країни, в яку вони
іммігрували, або емігранти повертаються на батьківщину називають рееміграцією.

Різниця між імміграцією з країни та еміграцією в країну називається міграційне сальдо.

Міжнародна міграція робочої сили — це процес організованого або стихійного переміщення
працездатного населення з країни до країни, викликаний причинами економічного характеру.

Конкретне з'ясування сутності процесу міжнародної міграції робочої сили передбачає розгляд
основних понять, які його характеризують. Ці поняття розкриваються перш за все у структурі
населення за ознакою їх відношення до трудової діяльності.
ММРС зумовлена (загальні причини):
швидким зростанням населення нашої планети;
нерівномірністю економічного економічного розвитку країн;
розвитком НТР;
соц-ек. Розвитком держав;
екологічним станом нац. господарства.
(Конкретні причини) – економічні:

Відмінності в оплаті праці в різних країнах;

відмінності в умовах проживання в різних країнах;
кращі можливості для реалізації особистості.
Основними причинами, які зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, є:
незадовільні економічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції (низький
рівень заробітної плати, безробіття, низький життєвий рівень, зубожіння і т. д.);
стабільний порівняно високий рівень заробітної платні в основних імміграційних центрах (США,
Західна Європа);
порівняно вищий технічний рівень умов праці в країнах імміграції;
соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;

природні катаклізми в країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у

країнах імміграції;
політичні причини;
військові причини;
релігійні причини;
національні причини;
культурні причини.
У свою чергу зовнішня міграція поділяється на міжконтинентальну і внутрішньоконтинентальну.
Зовнішня міграція, крім того, має дві сторони:

еміграція, тобто виїзд працездатного населення з країни перебування для довготривалого чи

постійного проживання в іншу країну;

імміграція, тобто приїзд робочої сили в країну з-за кордону.

Існує поняття і рееміграції, яка означає процес повернення емігрантів до своєї країни. Залежно
від тривалості кожного переміщення міграція робочої сили поділяється на: постійну, або
безповоротну; тимчасову, як правило, внутрішньоконтинентальну; сезонну, пов'язану зі
щорічними поїздками на заробітки; маятникову, яка передбачає щоденну поїздку до місця
роботи за межі свого населеного пункту.
Залежно від правового статусу міграція робочої сили може бути легальною чи нелегальною.

Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах — трудовій, сімейній, рекреаційній,

туристичній тощо.
Міжнародний ринок праці, який об'єднує національні і регіональні ринки робочої сили, існує у
формі трудової міграції

На середину 90-х років XX ст. у світі налічувалося більше 35 млн працівників-мігрантів проти
3,2 млн у 1960 р. Якщо зважати, що на кожного пра-цівника-мігранта доводиться 3 утриманці,
то чисельність мігруючого населення на середину 90-х років XX ст. перевищувала 100 млн осіб.
Робоча сила, переміщуючись з однієї країни до іншої, пропонує себе як товар, здійснює
міжнародну трудову міграцію. Основу міжнародних потоків становлять робітники і меншою
мірою службовці.
Міграційні потоки розвиваються хвилеподібно. Спочатку в новій країні закріплюються
емігранти –піонери. Потім до них приїжджають їхні родичі та друзі. Хвиля еміграції набирає
сили, але через певний проміжок часу вона спадає. Потім процес повторюється, при цьому
залежність між міграційними хвилями і коливаннями ділової активності. Під час кризи
збільшується потік: збільшується потік емігрантів, а під час економічного буму відбивається
активна імміграція.
Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:
міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;
міграція в межах промислово розвинутих країн;
міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;
міграція робочої сили з колишніх соціалістичних кра'їн у промислово розвинуті країни;
міграція наукових працівників, кваліфікованих спеціалістів із промислово розвинутих країн у
країни, що розвиваються.

Для промислово розвинутих країн наявність іноземної робочої сили з країн, що розвиваються,
означає забезпечення рядові галузей, інфраструктурних служб необхідними працівниками, без
яких не можливий нормальний виробничий процес. Наприклад, у Франції емігранти становлять
25% усіх зайнятих у будівництві, третину — в автомобілебудуванні. У Бельгії смороду становлять
половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників.

Міжнародна міграція робочої сили, що існує в межах промислово розвинутих країн, значною
мірою пов'язана з неекономічними факторами. Однак і для цих країн характерне таке явище як
"відплив інтелекту", наприклад із Західної Європи до США.

В останні роки зростає міграція робочої сили між країнами, що розвиваються. Головним чином
це міграція між новими індустріальними країнами та іншими країнами, що розвиваються. Ця
міграція визначалася, в основному, економічними причинами — більш високим рівнем життя,
заробітної плати в країнах — імпортерах робочої сили.
Існує міграція робочої сили з розвинених країн до країн, що розвиваються. В основному це потік
кваліфікованих кадрів з країн Європи і Північної Америки до країн, що розвиваються. Заподій
цієї міграції є як економічного, так і іншого характерові.

Одна з головних закономірностей сучасної міжнародної міграції полягає в значному та

постійному збільшенні її масштабів, залученні до цього процесу трудящих практично всіх
континентів.
44. Наслідки міграції трудових ресурсів для країни-експортера та приймаючої країни.

Світовий досвід свідчить, що трудова міграція забезпечує безперечні переваги як країнам, що

приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають. Разом з тим, міжнародна міграція
робочої сили породжує й гострі соціально-економічні проблеми.
Країни, що приймають робочу силу, отримують при цьому такі переваги:

внаслідок зменшення витрат виробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які

виробляються країною, що пов'язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили;

іноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання

виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;
при імпорті кваліфікованої робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту
та професійну підготовку;
іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;
іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду
соціальних програм.

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих

країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислове розвинених країн
знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи.
Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку
праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва в
країні.
Необхідно також зазначити, що економіка цілого ряду промислове розвинених держав була
створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковий внесок
у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль,
зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і в розвиток економіки США, ПАР,
Аргентини та інших країн.
Але імпорт робочої сили має і "зворотний бік". Так додаткова конкуренція на ринку праці
призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують
зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та
регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ.
Необхідно також зазначити, що трудящі-іноземці, як правило, зазнають у країні — імпортері
робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці
і закінчуючи сферою медичного обслуговування, страхування.
Країни, що експортують робочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових
труднощів. До переваг можна віднести таке:
експорт робочої сили є важливим джерелом надходжень ВКВ у країну. За даними МВФ, середня
норма прибутку від експорту товарів становить 20%, послуг — 50%, а від експорту робочої сили
вона значно вища. Так колишня Югославія у 80-х роках XX ст. отримувала від експорту робочої
сили тільки у вигляді переказів 3,5 млрд дол. США, а при повернені працівників з-за кордону —
ще стільки ж;

експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно,
соціальної напруженості в країні;
безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам,
знайомство з передовою організацією праці тощо.

Водночас країни — експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами.

Головне — це "відплив інтелекту", тобто кваліфікованих, ініціативних кадрів, які так необхідні
національній економіці.

45. Регулювання міграційних потоків та соціально-трудових відносин в умовах

глобалізації.

Більшість країн використовують селективний підхід при регулюванні імміграції. Його зміст -
держава не перешкоджає в'їздові тих категорій працівників, що потрібні в даній країні,
обмежуючи в'їзд всім іншим. Перелік бажаних іммігрантів:

працівники, готові за мінімальну оплату виконувати важку, шкідливу, брудну і некваліфіковану

роботу, — будівельні, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;
фахівці для нових і перспективних галузей — програмісти, вузькоспеціалізовані інженери,
банківські службовці;
представники рідких професій — реставратори картин, лікарі, що практикують нетрадиційні
методи лікування;
фахівці зі світовим ім'ям — музиканти, артисти, учені, спортсмени, лікарі, письменники;
великі бізнесмени, які переносять свою діяльність у країну та інвестують капітал і створюють
нові робочі місця.
Проблемами трудової імміграції займаються державні інститути приймаючих країн, що діють
на основі національного законодавства, а також підписаних двосторонніх і багатосторонніх
угод.
Звичайно в вирішенні проблем імміграції задіяно як мінімум три державних відомства:
міністерство закордонних справ, що відає через своє консульське керування видачею в'їздних
віз, міністерство юстиції в особі служби по імміграції або інші органи прикордонного контролю,
що безпосередньо виконують визначений законом режим в'їзду, і міністерство праці, що
наглядає за використанням іноземної робочої сили.
У більшості країн дозвіл на в'їзд іммігрантові видається на підставі підписаного контракту з
наймачем про його працевлаштування і висновку міністерства праці про те, що дана робота,
оскільки вимагає спеціальних навичок або з інших причин, не може виконуватися місцевими
робітниками. У деяких країнах перед видачею дозволу на в'їзд потенційного іммігранта його
роботодавець зобов'язаний дістати згоду міністерства внутрішніх справ і профспілок даної
галузі.

Нормативно-правова база для імміграції в більшості приймаючих країн представлена

величезною кількістю законів і підзаконних актів. Основні риси імміграційного законодавства
наступні:
Професійна кваліфікація. Законодавства всіх приймаючих країн установлюють тверді вимоги
до рівня організації і стажу роботи за спеціальністю. Мінімальною вимогою до освіти вважається
закінчення повного курсу середньої школи або професійно-технічного училища, що повинно
підтверджуватися відповідним дипломом.

Обмеження особистого характеру. Зрозуміло, законодавство приймаючих країн висуває тверді

вимоги до стану здоров'я іммігрантів. У країни не допускаються наркомани, психічно хворі
люди, люди, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов'язані представити довідку про стан свого
здоров'я, завірений консульською установою приймаючої країни, або пройти спеціальне
медичне обстеження. Віковий ценз іммігрантів установлюється законодавством у залежності від
галузі промисловості, у якій вони мають намір працювати.
Кількісне квотування. Більшість країн, що приймають іммігрантів, установлюють їхню
максимальну кількість. Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки в цілому -
частку іноземної робочої сили в числі всіх трудових ресурсів; у рамках окремих галузей - частку
іноземних робітників у числі всіх зайнятих у даній галузі; у рамках окремих підприємств - частку
іноземних робітників на одному підприємстві; або як обмеження на загальну кількість
іммігрантів, що приїжджають у країну протягом одного року.

Економічне регулювання. Воно уводить певні фінансові обмеження, що забезпечують

скорочення чисельності іммігрантів.

Тимчасові обмеження. Законодавства більшості країн установлюють максимальні терміни

перебування іноземних працівників на їхній території, після закінчення яких вони повинні або
залишити приймаючу країну, або одержати від компетентних органів дозвіл на продовження
свого перебування в ній.
Географічні пріоритети. Практично кожна країна, що приймає іммігрантів, законодавчо
встановлює географічну і національну структуру імміграції.

Заборони. Явні і приховані заборони наймати іноземну робочу силу звичайно містяться в
законах про професії, якими іноземцям займатися заборонено. Явні заборони перерах. галузі
або спеціальності, у яких працювати іноземцям не можна. приховані заборони установлюють
перелік галузей або спеціальностей, у яких можуть працювати тільки громадяни даної країни,
перекриваючи тим самим доступ до них іноземців. Заборонена нелегальна імміграція, що у
більшості країн припиняється поліцейськими методами, але не завжди ефективно.
Законодавчо встановлюються санкції за порушення порядку імміграції. Вони можуть
накладатися як на самих мігрантів, так і на тих, хто допомагає їм незаконно в'їхати в країну або
наймає них на роботу. Незаконне проникнення в країну вважається злочином. За його
здійснення передбачаються депортація, грошові штрафи і/або тюремне ув'язнення.

Подібний злочин, зроблений повторно, карається повторною депортацією, великим грошовим

штрафом і більш тривалими термінами ув'язнення. За незаконне посередництво або наймання
на роботу нелегального іммігранта передбачається настільки великі штрафи, що вони можуть
вести до руйнування деяких невеликих фірм і підприємств.
46. Світовий ринок технологій: суть і структура.

Міжнародний обмін технологією в товарній формі відомий з початку XX ст., однак формування
світового ринку технологій припадає на другу половину 50—60-х рр. Саме до цього часу обсяг
міжнародних комерційних операцій з технологіями перевищив масштаби національного обміну.

Міжнародний науково-технічний обмін включає в себе, окрім купівлі-продажу готових товарів і

устаткування для їхнього виробництва, отримання ліцензій на передові техніку і технології,
наймання висококваліфікованих іноземних учених і фахівців тощо.
Технологія як товар має ряд особливостей:
це найбільш цінний товар, який вимагає багато витрат часу та коштів, тому дорогий. Для
забезпечення окупності витрат при створенні нових технологій потрібен вихід за вузькі межі
національного ринку на міжнародний рівень;
технологія може забезпечити високі прибутки;
завдяки своїм якостям вона швидко розвивається;
це мобільний товар, оскільки переважно не чутливий до національної та територіальної
специфіки;
та експортований товар, оскільки, по-перше, технологія в "чистому" вигляді має дуже низькі
транспортні витрати; по-друге, мають місце незначні торгові обмеження (тарифні та нетарифні)
на кордоні приймаючої країни, яка здійснює прийом, що зумовлено метою недопущення
технологічного відставання.
Технології як факторові виробництва притаманна висока міжнародна мобільність. Досвід
показує, що витрати на передачу технологій всередині країни є меншими, ніж на передачу
технологій іноземним фірмам. У зв'язку з цим слід було б очікувати, що обсяг внутрішнього
технологічного обміну буде більший за міжнародний. Проте на практиці ми спостерігаємо прямо
протилежне. Причинами такого явища є:

менші бар'єри та обмеження на шляху передачі технологій порівняно з переміщенням товарів

та капіталу;
багатонаціональні корпорації віддають перевагу передачі технологічних ] знань своїм
зарубіжним філіям та дочірнім компаніям, а не незалежним фірмам, в тому числі вітчизняним.
Це пояснюється бажанням утримати монопольне право на використання технології;
зазвичай зовнішні ринки є більш місткими, ніж внутрішні;
передача технологій за кордон супроводжується додатковими поставками сировини,
устаткування, напівфабрикатів і т. д., що дає можливість продавцеві технологій збільшити
випуск товарів на експорт і отримати ескорт-ефект;
часто лише шляхом передачі технологій за кордон компанія може отримати необхідну їй
технологію, якою володіє партнер. Таке перехресне ліцензування практикується фірмами, що
здійснюють громіздкі науково-дослідні та конструкторські роботи і є лідерами в певній галузі
науки і техніки.
Суб'єкти міжнародної передачі технологій — підприємства, ТНК та МНК, науково-дослідні і
проектні інститути, технополіси, країни, регіональні інтеграційні угруповання, міжнародні
організації. Найбільш вагомими суб'єктами міжнародної передачі технологій є фірми розвинутих
країн, які забезпечують більшу частину обороту світового технологічного ринку. Світовим
лідером на цьому ринку є США.

Отже, в результаті міжнародної передачі технологій виграють як продавці, так і покупці.

Продавці отримують винагороду, а покупці отримують нову технологію, за рахунок якої можуть
досягти певної економії засобів та часу порівняно із самостійною розробкою технології;
ліквідувати технічну відсталість у певних галузях діяльності; досягти підвищення
конкурентоспроможності продукції, що виробляється за придбаною технологією, та збільшити її
експорт.
Загалом продавці та покупці, донори та реципієнти прагнуть ефективно використати переваги
міжнародного поділу праці. Порівняльні переваги мають місце в науково-технічній сфері, так
само як і в інших сферах людської діяльності, і приносять відповідні ефекти.

Сегменти ринку технологій. В тій його частині, де здійснюється торгівля ліцензіями, патентами,
ноу-хау тощо (тобто в "чистому" вигляді), технологія виступає як самостійний фактор
виробництва. В інших сегментах цього ринку, де технології матеріалізовані в
технологічномістких видах продукції, кваліфікованих працівниках, високотехнологічному
капіталі, міжнародне переміщення технологій поєднується з міждержавним рухом товарів,
робочої сили і капіталу.

Тенденції міжнародного ринку технологій:

суб'єктами виступають переважно промислове розвинені країни світу;
збільшується участь країн, що розвиваються, та країн перехідної економіки;
спостерігається лібералізація ринку;
зростає частка інтелектуальних послуг;
виникло та поширюється міжнародне регулювання ринку;
відбувається подальша диверсифікація та індивідуалізація продукту;
збільшуються темпи зростання обсягу виробництва та товарообігу інноваційних продуктів;
розширюється асортимент продукції (за 25 років він збільшився у 10— 15 разів);

скорочується середня тривалість життєвого циклу продукту (за 25 років зменшилася

наполовину)
зростає швидкість морального старіння патентної інформації (в середньому термін
користування патентом становить 10—14 років, а в області мікро-електроніки — всього 4—5
років);
скорочуються строки впровадження науково-технічних розробок від їхньої лабораторної стадії
до серійного виробництва;

зменшується час розповсюдження інновацій (кожні 20 років скорочувався наполовину і зараз

становить 2—6 років);
інновація все більше стає необхідним засобом створення конкурентних переваг, завоювання
міжнародного ринку. Відсутність достатньо продуктивних інновацій, навіть в умовах значних
інвестицій, позбавляє країну економічного зростання та експортної конкуренції у провідних
галузях;

країни — власники нових технологій отримують основну частку надприбутків, а ті країни, що

тиражують створені іншими технології, отримують прибутки на порядок менші;

активізація експорту-імпорту технологій вимагає сприяння з боку держави та оперативного

корпоративного менеджменту.
Мотивації учасників процесу міжнародної передачі технологій
Продавців:
міжнародна передача технологій є альтернативою торгівлі, коли експорт товарної продукції, що
виготовляється за даною технологією, не можливий через економічні або політичні обмеження;
передача технологій часто є необхідною умовою руху капіталу;
всередині країни немає можливості або не вигідно застосувати або комерціалізувати технологію
(наприклад, обмежений попит на інноваційну продукцію, відсутня виробнича база);
продаж ліцензії на технологію дає змогу компенсувати витрати на її розробку або може бути
прибутковою операцією;
правовий захист дає змогу продавцям при виході на міжнародний ринок тимчасово зберегти
комерційну таємницю та повні права на технологію;

пройшовши пік життєвого циклу у своїй країні, інновація прагне вийти на інші ринки з метою
подальшого отримання надприбутків;

валютний ефект від реалізації технології на світовому ринку набагато вищий, ніж від експорту
звичайних товарів;
продаж технології дає можливість задовольнити широке коло економічних інтересів, що зовсім
не замикаються на традиційному для будь-якого власника товару відшкодуванні вартості і зміни
її форми.
Покупців:
економія коштів та часу на розробку технологій.

підняття технічного рівня виробництва за короткий термін. Технологія, що передається, у

більшості випадків має для країни, що її приймає, наукомісткий та інноваційний характер;

можливість не тільки оновити, а й розширити виробництво, оскільки передача технологій часто

супроводжується вкладеннями капіталу;
зростання конкурентоспроможності;
збільшення експорту продукції;
очікувані прибутки від технологічних та інших інновацій.
Особливості сучасного світового ринку технологій:

1. Світовий ранок технологій сприяє інтелектуалізації світової економіки в цілому.

2. Головними суб'єктами виступають ТНК, у яких відбувається спільне використання

результатів НДОКР материнськими і дочірніми компаніями, у результаті чого світовий ринок
технологій розвитий краще національного. Близько 2/3 світового технологічного обміну
приходиться на внутріфірмовий обмін ТНК. Більш 60% ліцензійних надходжень промислово
розвитих країн приходиться на частку внутрікорпораційних надходжень (у США – 80%).

3. Найбільші ТНК зосереджують дослідження у своїх руках, що сприяє монополізації світового

ринку технологій (рівень монополістичного контролю 89-90%);
4. Стратегія поводження ТНК на світовому ринку технологій стосовно незалежних фірм і
країн визначається життєвим циклом технології:

1 етап – продаж готової продукції, зробленої за новою технологією;

2 етап – технологічний обмін супроводжується або здійснюється у формі прямих закордонних

інвестицій;

3 етап – чисте ліцензування.

Т.ч., новітні технології в основному використовуються в країні базування, а в міру їх

устарювання передаються у філії і далі продаються за рубіж у виді ліцензій.
5. Технологічний розрив між різними групами країн, спричиняє багатоступінчасту структуру
світового ринку технологій:
високі технології (унікальні, прогресивні) звертаються між промислово розвитими країнами;
низькі (морально застарілі) і середні (традиційні) технології промислово розвитих країн є новими
для що розвиваються і були соціалістичних країн._
47. Форми міжнародної торгівлі технологіями.
Сутність міжнародного технологічного обміну.Під міжнародним технологічним обміном
(трансфертом технологій) розуміється сукупність економічних відносин різних країн з приводу
передавання науко­во-технічних досягнень.

Розвиток міжнародного ринку технологій (міжнародного технологічного обміну) зумовлений

прискоренням науково-технічного прогресу (НТП). Розширення науково-дослідних і дослідно-
конструкторських робіт (НДДКР) вимагає величез­них фінансових витрат, дорогого
устаткування, високо­кваліфікованих кадрів. Це змушує фірми брати участь у міжнародному
науково-технічному поділі праці. Швидкий розвиток торгівлі технологіями, науково-технічними
знання­ми значною мірою пов'язаний з істотними розходженнями в технічному рівні окремих
країн.

В умовах прискорення НТП передова техніка і технологія сконцентровані в невеликій групі

промислове розвинутих країн, що витрачають величезні кошти на НДДКР. Так, у США витрати
на НДДКР перевищу­ють витрати на ці цілі в Німеччині, Франції, Англії, Італії, Японії, разом
узяті. Тому в США зосереджена велика частина передових наукових досліджень.

Широко використовує іноземні науково-технічні знання Японія, які дали їй можливість

випускати нову продукцію, удосконалену за рахунок власних наукових досліджень.
Міжнародний технологічний обмін успішно використовує й Німеччина, яка за допомогою
іноземних ліцензій модернізу­вала виробничу базу транспортного машинобудування, хімічної,
електротехнічної галузей.

Країни, що розвиваються, щоб бути конкурентоздатними на світовому ринку, змушені

розвивати свою технічну базу в тому напрямі, що й розвинуті країни.

Купівля передової іноземної технології є важливим засо­бом подолання технічної відсталості,

створення власної про­мисловості, яка здатна задовольнити потреби внутрішнього ринку і
зменшити залежність від імпорту.

Поглиблення міжнародного науково-технічного поділу праці призводить до дедалі більшої

спеціалізації фірм у вузь­ких галузях науки і техніки.

Обмін науково-технічними знаннями забезпечує окремим країнам, що не мають достатньо

фінансових ресурсів для про­ведення НДДКР, досягнення високих темпів економічного розвитку
за рахунок використання передових технологій інших країн.

На міжнародному ринку технологій передача технології здійснюється некомерційним і

комерційним шляхом[7, с.23-24].

Некомерційними формамитехнологічного обміну є:

• технічні, наукові і професійні журнали, патентні ви­дання, періодика й інша спеціальна

література;

• бази і банки даних;

• міжнародні виставки, ярмарки, симпозіуми, конфе­ренції;

• обмін делегаціями;

• міграція вчених і фахівців;

• стажування вчених і фахівців у фірмах, університетах, організаціях;

• навчання студентів і аспірантів;

• діяльність міжнародних організацій у сфері науки і техніки.

До форм технології, що підлягає міжнародному обміну на комерційній основі, відносяться:
І. Матеріальні види технологій:

• підприємства "під ключ";

• технологічні лінії;

• агрегати, устаткування, інструменти та ін.

Цей тип технологічного обміну пов'язаний з прямими інвестиціями в будівництво,

реконструкцію, модернізацію фірм і виробництв.

Питання щодо міжнародного технологічного обміну ма­теріальними видами технологій

відноситься до міжнародної торгівлі промисловими товарами, особливості якої розглянуті в
розділі 4.

II. Нематеріальні види технологій:

• патент - свідоцтво, яке видається відповідною держав­ною установою винахіднику і засвідчує
його монопольне пра­во на використання цього винаходу;
• ліцензія - дозвіл, який видається власником технології (ліцензіаром), захищеної чи незахищеної
патентом, зацікав­леній стороні (ліцензіатові) на використання цієї технології упродовж
визначеного часу і за визначену плату;

• копірайт - ексклюзивне право автора літературного, аудіо- чи відеопродукту на показ і

відтворення своєї роботи;

• товарний знак - символ (малюнок, графічне зображення, сполучення букв тощо) визначеної
організації, що викори­стовується для індивідуалізації виробника товару і який не може бути
використаний іншими організаціями без офіційно­го дозволу власника;

• "ноу-хау" - надання технічних знань, практичного досвіду технічного, комерційного,

управлінського, фінансово­го й іншого характеру, що являють комерційну цінність,
застосовуються у виробництві і професійній практиці і не забезпе­чені патентним захистом.
III. Послуги: науково-технічні, інжинірингові, консуль­таційні, навчання персоналу та ін.
За призначенням технології поділяються на технології продукції, технології процесів, технології
керування.
48. Суб’єкти та лідери міжнародного науково-технічного обміну.
Суб'єкти міжнародної передачі технологій — підприємства, ТНК та МНК, науково-дослідні і
проектні інститути, технополіси, країни, регіональні інтеграційні угруповання, міжнародні
організації. Найбільш вагомими суб'єктами міжнародної передачі технологій є фірми розвинутих
країн, які забезпечують більшу частину обороту світового технологічного ринку. Світовим
лідером на цьому ринку є США.

Мотивації учасників процесу міжнародної передачі технологій

Продавців:

міжнародна передача технологій є альтернативою торгівлі, коли експорт товарної продукції, що

виготовляється за даною технологією, не можливий через економічні або політичні обмеження;
передача технологій часто є необхідною умовою руху капіталу;
всередині країни немає можливості або не вигідно застосувати або комерціалізувати технологію
(наприклад, обмежений попит на інноваційну продукцію, відсутня виробнича база);

продаж ліцензії на технологію дає змогу компенсувати витрати на її розробку або може бути
прибутковою операцією;
правовий захист дає змогу продавцям при виході на міжнародний ринок тимчасово зберегти
комерційну таємницю та повні права на технологію;

пройшовши пік життєвого циклу у своїй країні, інновація прагне вийти на інші ринки з метою
подальшого отримання надприбутків;

валютний ефект від реалізації технології на світовому ринку набагато вищий, ніж від експорту
звичайних товарів;
продаж технології дає можливість задовольнити широке коло економічних інтересів, що зовсім
не замикаються на традиційному для будь-якого власника товару відшкодуванні вартості і зміни
її форми.
Покупців:

економія коштів та часу на розробку технологій.

підняття технічного рівня виробництва за короткий термін. Технологія, що передається, у
більшості випадків має для країни, що її приймає, наукомісткий та інноваційний характер;
можливість не тільки оновити, а й розширити виробництво, оскільки передача технологій часто
супроводжується вкладеннями капіталу;
зростання конкурентоспроможності;
збільшення експорту продукції;
очікувані прибутки від технологічних та інших інновацій.
Отже, в результаті міжнародної передачі технологій виграють як продавці, так і покупці.
Продавці отримують винагороду, а покупці отримують нову технологію, за рахунок якої можуть
досягти певної економії засобів та часу порівняно із самостійною розробкою технології;
ліквідувати технічну відсталість у певних галузях діяльності; досягти підвищення
конкурентоспроможності продукції, що виробляється за придбаною технологією, та збільшити її
експорт.

Загалом продавці та покупці, донори та реципієнти прагнуть ефективно використати переваги

міжнародного поділу праці. Порівняльні переваги мають місце в науково-технічній сфері, так
само як і в інших сферах людської діяльності, і приносять відповідні ефекти.

Сегменти ринку технологій. В тій його частині, де здійснюється торгівля ліцензіями, патентами,
ноу-хау тощо (тобто в "чистому" вигляді), технологія виступає як самостійний фактор
виробництва. В інших сегментах цього ринку, де технології матеріалізовані в
технологічномістких видах продукції, кваліфікованих працівниках, високотехнологічному
капіталі, міжнародне переміщення технологій поєднується з міждержавним рухом товарів,
робочої сили і капіталу.

Тенденції міжнародного ринку технологій:

суб'єктами виступають переважно промислове розвинені країни світу;

збільшується участь країн, що розвиваються, та країн перехідної економіки;
спостерігається лібералізація ринку;
зростає частка інтелектуальних послуг;
виникло та поширюється міжнародне регулювання ринку;
відбувається подальша диверсифікація та індивідуалізація продукту;
збільшуються темпи зростання обсягу виробництва та товарообігу інноваційних продуктів;
розширюється асортимент продукції (за 25 років він збільшився у 10— 15 разів);
скорочується середня тривалість життєвого циклу продукту (за 25 років зменшилася
наполовину)

зростає швидкість морального старіння патентної інформації (в середньому термін

користування патентом становить 10—14 років, а в області мікро-електроніки — всього 4—5
років);

скорочуються строки впровадження науково-технічних розробок від їхньої лабораторної стадії

до серійного виробництва;

зменшується час розповсюдження інновацій (кожні 20 років скорочувався наполовину і зараз

становить 2—6 років);
інновація все більше стає необхідним засобом створення конкурентних переваг, завоювання
міжнародного ринку. Відсутність достатньо продуктивних інновацій, навіть в умовах значних
інвестицій, позбавляє країну економічного зростання та експортної конкуренції у провідних
галузях;

країни — власники нових технологій отримують основну частку надприбутків, а ті країни, що

тиражують створені іншими технології, отримують прибутки на порядок менші;

активізація експорту-імпорту технологій вимагає сприяння з боку держави та оперативного

корпоративного менеджменту.

Враховуючи те, що міжнародний ринок знань і технологій розвинений у крайньому ступені

нерівномірно, а саме: є визнані лідери з числа країнекспортерів (наприклад, США, Японія,
Німеччина) та країн-імпортерів (наприклад, Сінгапур, Південна Корея, Тайвань) (хоча про чисту
належність до тієї чи іншої групи зараз можна говорити тільки умовно, оскільки часто провідні
експортери є і провідними імпортерами) – існує об’єктивна необхідність, і для тих, і для інших у
розвитку співробітництва на науковотехнічній основі, яка полягає в отриманні від цього
взаємної вигоди. Якщо в процесі простої торгівлі технологіями для країн першої групи
отримувана вигода – це прибуток, одержуваний за надані технології, у багатьох випадках
пов’язана також з можливістю подальшого обслуговування, навчання, консультування та
надання інших послуг, а для другої – все, що можуть привнести ці нові для них технології, то у
випадку з залученням країн з обох груп у процес науково-технічного співробітництва вигода
являє собою здешевлення розробок нових технологій як наслідок використання факторів
виробництва всіх країн-учасниць, зміцнення, розширення й поглиблення інших економічних
зв’язків у результаті більш довгострокового процесу співробітництва, ніж при простій торгівлі,
можливість для всіх країн-учасниць бути власниками отриманих у результаті співпраці науково-
технічних інновацій, передумови для полегшення створення нових типів співпраці на базі вже
наявних результатів і багато іншого. Слід зазначити, що, як і в будь-якій іншій сфері, із часом,
країна-імпортер може виявитися країною-експортером і навпаки, або ж поєднувати у своїй
політиці обидва напрями
49. Інтернаціоналізація капіталовкладень в НДДКР та пов’язані економічні ефекти.
Закономірним результатом інтернаціоналізації виробництва і капіталу стає глоба-лізація
світового господарства. Інтернаціоналізація і глобалізація виробництва створюють таку
ситуацію, коли майже жодній країні вже не вигідно мати лише своє виробництво: окремі
національні економіки (або їх сегменти) все більше інтегруються у світове господарство, прагнуть
знайти в ньому свою нішу [1]. Ефективне використання інноваційного чинника стало одним з
основних конкурентних переваг ТНК у XXI столітті. ТНК мають можливість використовувати
таке перспективне інноваційне джерело, як науково-технічний і кадровий потенціал своїх
закордонних філій, стимулюючи інноваційні процеси у філіях ТНК у країнах – реципієнтах
інвестицій, створюючи стратегічні альянси, закордонні «інкубатори знань» і одночасно із цим –
глобальні інноваційні мережі [2]. Поштовхом до інтернаціоналізації інноваційної діяльності
транснаціональних корпорацій виступають відмінності між специфічними ресурсами країни та
специфічними ресурсами фірми. Типовими прикладами таких ресурсів виступають національна
система освіти, технологічні й організаційні можливості, комунікаційна й маркетингова
інфраструктура, продуктивність праці й науково дослідницький потенціал. Для того, щоб від
процесу інтернаціоналізації інноваційної діяльності вигравали як приймаюча країна, так і ТНК,
на національному рівні необхідні адекватні політичні заходи, які допомагали б удосконаленню
специфічного інноваційного потенціалу й поліпшенню функціонування національної
інноваційної системи як механізму, на стан якого значний вплив здійснює уряд. Розміщення на
своїй території іноземних науково-дослідницьких центрів є вигідним для приймаючої країни з
декількох причин: інтенсифікація інноваційної діяльності (пов’язана з появою нових НДДКР
лабораторій), створення нових робочих місць для висококваліфікованих спеціалістів, розвиток
системи освіти за рахунок появи платоспроможного попиту на освітні послуги; формування
нового класу менеджерів, що спеціалізуються на комерціалізації нововведень; збільшення
припливу венчурного капіталу в країну, сприяння модернізації та укріпленню національної
інноваційної системи. У той же час транснаціональна експансія в галузі НДДКР може
спричинити небажані наслідки. Для залучення прямих іноземних інвестицій в НДДКР,
отримання вигід та компенсації можливих витрат необхідно вирішити питання політичного й
інституційного характеру, що стосуються узгодженості державних й комерційних НДДКР,
забезпечення доступу компаній до результатів діяльності державних дослідницьких установ,
підвищення потенціалу місцевих підприємств. Чим більш розвинена національна інноваційна
система приймаючої країни, тим більша вірогідність припливу інвестицій в НДДКР ТНК й
отримання переваг від них [3]. Пандемія COVID-19 є відображенням реального рівня глобалізації
світової економіки. Кризові процеси всі сфери економіки ЄС, але особливо сектор послуг –
роздрібну торгівлю, туристичний, готельний, ресторанний, транспортно-логістичний бізнес та їх
міжнародну складову. Унікальною стала синхронізація наступу кризових процесів за
параметрами глибини, часу та змісту COVID-19 можливо розглядати як акселератор змін моделі
європейської економіки. Деякі науковці роблять висновок про те, що основа існуючої моделі
європейської економіки не зазнає суттєвих змін – міжнародний розподіл праці, заснований на
оптимізації витрат (визначає цінову конкурентоздатність), буде будуватися відповідно до
тенденцій, що склалися ще до початку пандемії.

Але для більшості учасників ринку саме пандемія виступить акселератором та прискорить окремі
тенденції, найважливішими з яких є наступні: 1) протекціонізм та захист національних ринків,
який для ЄС та його країн означає обмеження доступу іноземних інвесторів, які мають пряму
чи опосередковану підтримку (компанії групи GAFA Huawei та ін.) до стратегічних галузей
економіки та ринку держзамовлень; 2)зростання рівня локалізації та імпортозаміщення (для
країн ЄС актуальним є галузь фармацевтики); 3) процес решорінгу – повернення/переміщення
виробництв (особливо в країнах Азії) в країну місцезнаходження материнської компанії у рамках
процесів реіндустріалізації/стратегії «Індустрія 4.0»; 4) цифрова трансформація, яка передбачає
децентралізацію та поступову автономізацію управлінських процесів; переведення робітників
на дистанційну роботу; зростання об’єму інвестицій у технології штучного інтелекту та
кібербезпеки («Формування цифрового майбутнього Європи» та «Європейська стратегія даних».
Онлайнбізнес зможе дещо вплинути на реальний, але не в значній мірі. Тим самим КЄС зазначив
концепцію «подвійного переходу», який передбачає комплексний підхід до створення умов, що
мотивують господарські суб’єкти одночасно вирішувати завдання екологічної та цифрової
трансформації, які повинні забезпечити у довгостроковій перспективі збереження та зростання
конкурентоздатності господарсько-політичного простору ЄС; 5) поступова екологізація
економіки у рамках Європейської зеленої угоди (зміна діяльності ЄС та країн-членів до 2050 р.)
та посилення промислової кооперації між країнами ЄС у сфері захисту клімату; 149 6)
прискорення кооперації в науковій та медичній сфері з використанням новітніх технологій. 10
березня 2020 р. КЄС презентувала «Нову промислову стратегію Європи», зміст якої доповнила
«Стратегія розвитку малого та середнього бізнесу для стійкої та цифрової Європи», а також «Вияв
та усунення бар’єрів на шляху до єдиного ринку». Реалізація саме цих положень повинна
перетворити економіку та промисловість країнчленів ЄС до 2030 р. не тільки в кліматично-
нейтральні та цифрові, але й найбільш конкурентоздатні. Брюссель, розраховуючи на
збереження лідируючих позицій у використанні промислових даних, орієнтуючись на створення
«ринків чистих технологій», де основними будуть промислові процеси з «низьким екологічним
слідом» та дигітальним лідерством. У зв’язку з цим, була видана Директива ЄС про контроль за
прямими інвестиціями, що розпочне діяти з 11.11.2020 р. Також Комісією були опубліковані
Рекомендації, у яких вказувала всім країнам-членам ЄС про необхідність захисту стратегічних
галузей та секторів, вказуючи на пріоритетну в умовах кризи пандемії мету захисту від
поглинань у сфері фармацевтики та здоров’я охорони [4]. З вище вказаного можна зробити
висновки про те, що в умовах глокалізації інноваційно-інвестиційні процеси ТНК зайняли
ключові позиції саме завдяки формуванню інноваційно-стратегічних альянсів та
інтернаціоналізації фінансового забезпечення НДДКР та трансферу технологій. У світі на
сьогодні налічується близько 80 тис. ТНК і приблизно 850 тис. їхніх іноземних філій. Гостра
конкурентна боротьба, пошук шляхів доступу до дешевших ресурсів змушує ТНК розширювати
ринки для інвестування. В результаті можливо засвідчити подальше розширення міжнародного
виробництва, обсяги якого в 2014 р. перевищили 36 трлн. дол. США, а обсяг активів іноземних
філій ТНК зріс до рекордного значення 102 трлн. дол.
50. Причини розвитку, функції та структура міжнародних валютних ринків.

Валю́тний ри́нок — ринок, на якому гроші однієї країни використовують для купівлі валюти
іншої країни.
Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний
ринок — система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних
розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг,
здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних
іноземних валют.
На валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої
сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями,
посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також
операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення
валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання.
Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають
розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні засоби зв'язку, комп'ютерну
техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках.
Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.

Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і

термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю
монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великих
банківських і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні,
Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель).
З організаційного погляду валютний ринок — це система валютних бірж, комерційних банків та
інших установ, що реалізують угоди з купівлі-продажу іноземної валюти. На практиці це означає
поділ валютного ринку на два основні сегменти — біржовий та позабіржовий. Позабіржовий
сегмент валютного ринку ще називають міжбанківським.

Біржовий ринок — це організаційно оформлений і постійно функціонуючий валютний ринок у

вигляді валютної біржі. Валютна біржа — це підприємство, що організовує торги іноземною
валютою та цінними паперами, вартість яких визначається в іноземній валюті.

Позабіржовий ринок — це сукупність операцій з обміну іноземної валюти, що здійснюється

банками та іншими фінансовими установами без участі посередників. З організаційного погляду
взаємодія між учасниками позабіржового валютного ринку — дилерами — забезпечується
телефоном, телефаксом, та комп'ютерними мережами. Перевагами позабіржового валютного
ринку є порівняно низька собівартість затрат на здійснення операцій з обміну іноземних валют,
а також вища швидкість розрахунків. Зважаючи на це, обсяг операцій з обміну іноземних валют
на міжбанківському ринку становить близько 90 %.

Ринок двоярусний — валютний ринок з подвійним режимом, на якому один курс валюти є
вільним і залежить від дії ринкових сил, а інший — регулюється урядом способом інтервенцій чи
контролю.
Для валютних ринків характерні такі основні види операцій: Операції «спот» передбачають
негайну поставку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.

Операції «форвард» — це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми
валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.

Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець — купити валюту

в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.

Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту
в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом
або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному
інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.
Які ж валютні ринки існують?

Ринок євровалют — це міжнародний ринок валют країн Західної Європи, де операції

здійснюються у євро. Об'єктивною причиною виникнення й розвитку ринку євровалют є
поглиблення інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних
корпорацій, зростання потреб у міжнародних кредитних грошах, а важливою його передумовою
було введення взаємної конвертованості валют. Тим самим були створені умови для стійких
валютно-фінансових зв'язків цілої групи країн і введення євро.
Відомий також ринок євродепозитів. Він виражає стійкі валютно-фінансові відносини, щодо
формування вкладів в іноземній валюті у великих комерційних банках західних країн за рахунок
коштів, що обертаються на ринку євровалют.
Розрізняють також ринок єврокредитів, який виражає стійкі кредитні зв'язки з надання
міжнародних позик у євровалюті великими комерційними банками країн із розвинутою
ринковою економікою. Позичальниками євровалюти виступають переважно великі компанії, які
мають потребу в кредитах для фінансування масштабних проектів у даній країні й за кордоном,
а також держави з відчутним дефіцитом платіжних балансів. Як правило, міжнародні кредити
в євровалюті надаються великими національними банками окремих країн строком від 2 до 10
років з плаваючими відсотковими ставками. Ринок єврокредитів сприяє інтеграційним
процесам ЄС, стимулює розвиток експорту, розширення іноземних інвестицій і є важливим
фактором формування єдиного ринку.
Світова валютна система пройшла в своєму розвитку декілька етапів. Критеріальною ознакою
кожного з цих етапів був той факт, що виступало світовим грошовим товаром, тобто світовою
валютою, засобом міжнародних розрахунків, носієм міжнародних валютно-грошових відносин.

Першим світовим грошовим товаром виступило золото. Період, коли засобом міжнародних
розрахунків було винятково золото, називався золотим стандартом. Історично золотий стандарт
сформувався у 20-х роках XIX сторіччя, а юридично був оформлений на Міжнародній
конференції 1867 р. у Парижі. Значно зруйнований під час першої світової війни, але частково
проіснував до другої світової війни.

Друга світова валютна система оформлена міжнародною угодою на Генуезькій конференції 1922
р. За нею як засіб міжнародних розрахунків використовувалось золото, а також валюти (девізи)
30 країн. Звідси дана валютна система отримала назву золото-девізного стандарту.
Третя валютна система, - Бреттон-Вудська, отримала свою назву від містечка в США (штат Нью-
Гемпшір), де у 1944 році підписано валютну угоду. Як засіб міжнародних розрахунків,
використовувалися золото, долар США та англійський фунт стерлінгів, які отримали особливий
статус резервних валют. Оскільки фунт виконував цю функцію тільки частково і незначною
мірою, а основна частина розрахунків проводилась у доларах, то валютна система була названа
„золотодоларовим стандартом".

Четверта, діюча і по сьогодні, валютна система оформлена Ямайськими угодами (1976-1978 рр.).
Золото перестало бути світовим грошовим товаром, ним почали виступати валюти провідних
країн і спеціальні валюти. Ця система отримала назву багатовалютного стандарту. Колективною
валюти, яка застосовується у міжнародних розрахунках, виступають СПЗ (спеціальні права
запозичення).

Спеціальні права запозичення (СПЗ або SDК) - міжнародні платіжні засоби, які випускає
Міжнародний валютний фонд і які використовуються для безготівкових міжнародних
розрахунків шляхом запису на спеціальних рахунках як розрахункова кодова одиниця МВФ.
СПЗ виконують ряд функцій світового грошового товару при регулюванні платіжних балансів,
поновленні операційних валютних резервів, порівнянні вартості національних валют, вони
надаються зацікавленим країнам, міжнародним і регіональним валютним фондам, банкам.

Початково (до 1974 р.) курс СПЗ визначався за офіційним золотим вмістом, прирівняним до
долара США, а потім за валютним „кошиком" спочатку 16, а тепер 4 основних валют. До кошика
СПЗ входять долар США - 39%, євро - 33%, японська ієна - 17% та англійський фунт - 11%.
Питома вага кожної з цих національних валют у кошику визначається з урахуванням частки
кожної країни у міжнародній торгівлі, а для долара враховується також його роль у міжнародних
розрахунках.
51. Види валютних операцій.
Валютні операції — це контракти агентів валютного ринку щодо купівлі-продажу та надання
позик в іноземній валюті на певних умовах, у певний момент часу.

Валютна операція у широкому розумінні — це конкретна форма прояву валютних відносин у

народногосподарській практиці, у вузькому розумінні — операції, пов’язані з переходом права
власності на валютні цінності, використанням валютних цінностей як засобу платежу в
міжнародному обороті, увезенням, вивезенням, переказуванням на територію країни та за її
межі валютних цінностей.
Основні види валютних операцій:
конверсійні (форексні) операції (обмін однієї валюти на іншу),
депозитно-кредитні операції (надання міжбанківських позик (розміщення депозитів) у різних
валютах).
Головна відмінність конверсійних операцій від депозитно-кредитних полягає в тому, що перші
являють собою обмін еквівалентними сумами валют за узгодженим ринковим курсом, другі —
передбачають одностороннє надання валютних коштів на певний термін на умовах повернення
та сплати відсотків за визначеною процентною ставкою.
Згідно з класичною термінологією розрізняють валютний ринок обмінних операцій, або
форексний ринок (від англ. Foreign Exchange — обмін валют), та грошовий ринок, на якому
здійснюються угоди з надання (запозичення) міжбанківських валютних кредитів. Виходячи з
об’єкта, цілей та завдань дослідження надалі ми будемо оперувати поняттям валютного ринку,
розуміючи під цим саме форексний ринок.

Учасниками валютного ринку є банки, валютні біржі, брокерські фірми, зовнішньоторговельні

та виробничі компанії, міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації, фонди, приватні
особи. Однак слід зазначити, що операції на валютному ринку здійснюються здебільшого
комерційними банками — основними посередниками на світовому валютному ринку. Найбільша
питома вага усього обсягу валютних операцій припадає саме на банківський сектор. До таких
операцій належать:
операції банків між собою за свій рахунок;
операції банків між собою за рахунок клієнтури;
торгівля банків зі своїми клієнтами.

Отже, можна констатувати появу до певної міри самостійного напряму бізнесу — «валютні
операції». Цей бізнес охоплює такі сфери:

міжнародна торгівля товарами, послугами, продуктами інтелектуальної власності, авторськими

правами;
міжнародний туризм;
міжнародний рух капіталів (міжнародні інвестиції);
міжнародні валютні спекуляції, операції з валютною готівкою.
Сучасний етап розвитку також характеризується інтеграційними процесами, що не може не
впливати на інтеграцію фінансових ринків. Посилення ж фінансової, зокрема валютної,
залежності викликає необхідність тісної координації валютної політики різних країн з метою
уникнення нових міжнародних економічних потрясінь.
52. Еволюція світової валютної системи.
1) Перша валютна система стихійно сформувалася у ХІХ ст. після промислової революції на
базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Структурні принципи: Основа
- золотомонетний стандарт Склався режим вільно плаваючих курсів валют з врахуванням
ринкового попиту та пропозиції, але в межах золотих крапок. Якщо ринковий курс валюти падав
нижче паритета, що був заснований на їх золотому вмісту, то боржники розраховувались
золотом по міжнародним зобов'язанням, а не іноземними валютами. Кожна валюта мала золотий
вміст. Встановлювались золоті паритети. Вільна конвертованість валют в золото. Золото
використовувалось як загальновизнані світові гроші.
2) Генуезька світова валютна система (1922р.)Друга світова валютна система юридично
оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції у1922р.
Принципи : Основа - золото і девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків) (Грошові
системи 30 країн базувались на золотодевізному стандарті. Національні кредитні гроші стали
використовуватись як міжнародні платіжно-резервні кошти. Однак у міжвоєнний період статус
39 резервної валюти не був офіційно закріплений ні за однією валютою. Фунт стерлінгів і долар
США сперечалися за лідерство в цій сфері.
3) Бреттон-Вудська валютна система (липень 1944р.), яка базувалась на золотодевізному
стандарті: (золото та долар і фунт стерлінг) Створена на валютно-фінансовій конференції в
Бреттон-Вудсі (США) під головуванням міністра фінансів США Моргентау. На конференції було
створено Міжнародний валютний фонд (МВФ),який мав допомогти стабілізації курсів валют
країн-учасниць шляхом надання коштів для вирівнювання їхніх платіжних балансів - як орган
міждержавного валютного регулювання. Засновано Міжнародний банк реконструкції та
розвитку (МБРР) з метою надання допомоги країнам-членам у реконструкції та розвитку їхнього
господарства шляхом полегшення інвестування капіталу. У Статуті Міжнародного валютного
фонду закріплювалися основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи, за якими: -
функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у
міжнародних фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися; - у ролі міжнародних
платежів використовується нарівні із золотом - долар США та фунт стерлінгів Великобританії.
Долар декларативно прирівнювався до золото в ролі еталона цінності валюти. Далеко менше в
цій ролі виступав фунт стерлінгів; резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото

4) Ямайська валютна система (Кінгстонська) Угода (січень 1976 р.) країн-членів МВФ в
Кінгстоні (Ямайка) і ратифікована більшістю членів у квітні 1978 р. Прийнято поправки до
Статуту МВФ, які нині та визначають порядок світової валютної системи. Принципи системи:
Європейська валютна система - це міжнародна (регіональна система) Створення Європейського
співтовариства розпочалось з 1 січня 1958 р. на основі підписання Римської угоди у березні 1957
році ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.
5) Європейська валютна система - це міжнародна (регіональна) валютна система -
сукупність економічних відносин, яка пов'язана з функціонуванням валюти в межах
економічної інтеграції; Отже, світова валютна система пройшла через чотири основні етапи
свого розвитку: Паризька (золотомонетний стандарт), Генуезька (золото девізний стандарт),
Бреттон-Вудська (золото девізний стандарт, заснований на золоті , доларі США та британському
фунті стерлінгів) та Ямайська (запровадження СПЗ замість золото девізного стандарту) валютні
системи. Кожен з цих етапів мав передумови своєї появи та недоліки, які спричиняли
виникнення необхідності переходу до наступного етапу.
6) Світова валютна система покликана виконувати дві головні функції: створювати
сприятливі умови для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці та забезпечувати
безперебійне функціонування її структурних елементів. Сучасна світова валютна система не
виконує цих функцій в повному обсязі, тому виникає необхідність негайного пошуку шляхів для
вдосконалення існуючої, або встановлення принципово нової світової валютної системи. Пошук
нових інструментів світової валютної системи може йти в трьох напрямах: введення та
вдосконалення системи регіональних валют, створення єдиної світової резервної валюти або
удосконалення вже існуючих СПЗ.
53. Сучасні особливості міжнародних валютних, кредитних та фінансових ринків.
Міжнародний валютний ринок включає світові, регіональні та національні (місцеві) ринки.
Валютні ринки — це офіційні центри, де відбувається купівля-продаж іноземних валют на основі
попиту та пропозиції, їхні функції:
забезпечення своєчасності здійснення міжнародних розрахунків;
страхування валютних ризиків;
диверсифікація валютних резервів банків, підприємств, держав;
регулювання валютних курсів;
отримання спекулятивного прибутку;
регулювання економіки.
Учасниками валютних ринків виступають: банки, спеціалізовані фінансово-кредитні установи,
страхові компанії, брокерські фірми та підприємства, корпорації та державні органи.
Близько 50% міжнародних валютних операцій здійснюється на трьох ринках — Лондонському,
Нью-Йоркському і Токійському.
Для сучасних валютних ринків характерні такі особливості:

інтернаціоналізація валютних ринків на основі інтернаціоналізації світових господарських

зв'язків;
глобальний масштаб валютних операцій;
широкі масштаби спекулятивних операцій;
нестабільність валютних курсів;
широке використання сучасної телекомунікаційної та обчислювальної техніки.
Міжнародний кредитний ринок — це частина валютно-фінансового ринку, яка охоплює рух
позичкового капіталу і включає в себе:

світовий грошовий ринок (короткотермінові депозитно-позичкові операції від одного дня до

року, а також ринок євровалют);

світовий ринок капіталів — ринок середньо- та довгострокових іноземних кредитів і ринок

єврокредитів (від 1 до 15 років).
На міжнародному кредитному ринку в обігу знаходяться боргові зобов'язання, які засвідчують
право кредитора на отримання певної суми боргу з боржника.

Міжнародний фондовий ринок — це та частина міжнародного валютно-фінансового ринку, де,

в основному, здійснюється купівля-продаж цінних паперів — титулів власності. Види цінних
паперів є акції — це цінні папери, що підтверджують право власника на частку в статутному
капіталі акціонерного товариства. депозитарні розписки — це цінні папери, що підтверджують
право власності національного банку на акції іноземних компаній.
Надання кредитів імпортерам є сьогодні досить звичним засобом реалізації продуктів на
світовому ринку, однією із найпоширеніших форм сучасних світогосподарських зв'язків. Тому
не випадково на світовому ринку експортні кредити є нерідко більш дійовим засобом боротьби
за ринки збуту, ніж ціна, якість товару чи терміни поставок.
Міжнародний кредит — це надання у тимчасове користування грошово-матеріальних ресурсів
одних країн іншим. На практиці він здійснюється через надання валютних і товарних ресурсів
на умовах зворотності та виплати відсотків, переважно у вигляді позик.
Залежно від об'єктів кредитування міжнародні кредити поділяють на комерційні та фінансові.
Комерційний кредит — це первинна форма кредиту, в тому числі в зовнішній торгівлі, що
називається також фірмовим кредитом або кредитом постачальним, де позикова операція
поєднана з купівлею-продажем товару, а рух позикового капіталу — з рухом товарного капіталу.
Саме тому комерційний кредит, який є найбільш "зв'язаною" формою кредиту, все ще досить
широко використовується в міжнародній торгівлі, проте внаслідок обмеження фінансових
можливостей ця форма кредитування практично не використовується при взаємних поставках
інвестиційних товарів, які призначаються в основному для модернізації та реконструкції
виробництва, оновлення його технологічної структури.
Фінансовий кредит — це надання коштів у грошово-валютній формі: облігаційні позики, що
розміщуються на міжнародному та національному ринках позикового капіталу за допомогою
банків, можуть надаватись у валютах країни-кредитора та країни-боржника, а також у третіх
валютах.

Однією з важливих характеристик сучасних світогосподарських зв'язків є швидке розбухання

міжнародного кредиту, перетворення міжнародного ринку позикових капіталів на центральний
елемент міжнародних економічних відносин. Адже інтернаціоналізація виробництва та
капіталу, розширення сфери діяльності транснаціональних корпорацій потребують не тільки
вільного обміну однієї валюти на іншу, а й сильних джерел безперебійного міжнародного
фінансування відносно незалежних від національних систем.
Саме тому досить значного розвитку набув міжнародний ринок позикових капіталів як система
відносин з приводу акумуляції та перерозподілу позикового капіталу між країнами, що є
сукупністю кредитно-фінансових закладів і фондових бірж, які надають позики і кредити
іноземним контрагентам.

Міжнародний ринок позикових капіталів не лише продовжує зростати абсолютно, а й

характеризується постійною зміною структури і вдосконаленням механізму. Так, ще в 70-х р. у
зв'язку з енергетичною кризою різко зросла роль деяких країн, що розвиваються, на світових
ринках позикового капіталу, однак невдовзі їх значення тут помітно ослабло.
Криза платоспроможності переважної більшості країн, що розвиваються, призвела до
практичного витіснення їх з міжнародного ринку позикових капіталів, де, як і раніше,
переважають представники розвинених країн. У зв'язку з цим з'явилися тенденції до
сек'юритизації — переважання на ринку позикових капіталів емісії цінних паперів над
банківськими кредитами, оскільки останні є менш привабливими для представників промислове
розвинутих країн.

Залежно від того, хто виступає кредитором, розрізняють кредити приватні, урядові та кредити
міжнародних і регіональних організацій, а також змішані.

Приватні кредити надаються приватними фірмами та банками і, в свою чергу, поділяються на

фірмові та банківські.
Урядові кредити (міжурядові, державні позики) надають урядові кредитні установи.
Кредити міжнародних і регіональних організацій можуть бути надані переважно через
Міжнародний валютний фонд, структури Світового банку. Європейський банк реконструкції і
розвитку (ЄБРР), регіональні банки розвитку країн "третього світу" та інші кредитно-фінансові
інститути. Причому МВФ та СБ виступають не лише як великі кредитори, а й як координатори
міжнародного кредиту.
Змішані кредити — це кредити, в яких беруть участь приватні підприємства, компанії і
відповідні державні органи.
Фінансовий ринок — це система економічних і правових відносин, пов’язаних із купівлею-
продажем або випуском та обігом фінансових активів.
Суб’єктами будь-якого фінансового ринку є:
учасники ринку:
держави;
юридичні та фізичні особи, які бажають придбати в користування вільні фінансові ресурси;
юридичні та фізичні особи, які потребують інвестицій;

фінансові посередники, які на стабільній та впорядкованій основі забезпечують перерозподіл

фінансових ресурсів серед учасників ринку.
Фінансові ринки виконують ряд важливих функцій, а саме:
забезпечують таку взаємодію покупців і продавців фінансових активів, у результаті якої
встановлюються ціни на фінансові активи, що зрівноважують попит і пропозицію на них;

фінансові ринки запроваджують механізм викупу в інвесторів належних їм фінансових активів

і тим самим підвищують ліквідність цих активів;
фінансові ринки сприяють знаходженню для кожного з кредиторів (позичальників) контрагента
угоди, а також суттєво зменшують витрати на проведення операцій та інформаційні витрати.

Через механізм фінансового ринку здійснюється акумулювання та розміщення тимчасово

вільного грошового капіталу.
Класифікація фінансових ринків:
1) за умовами передавання фінансових ресурсів:
ринок позичкового капіталу;
ринок акціонерного капіталу;
2) за терміном обігу фінансових активів:
ринок грошей;
ринок капіталів;
3) залежно від того, нові фінансові активи пропонуються для продажу чи емітовані раніше:
первинний;
вторинний;
4) за місцем, де відбувається торгівля фінансовими активами:
біржовий;
позабіржовий;
5) залежно від глобальності:
міжнародний;
національний:
резидентів;
нерезидентів.

Темою нашого розгляду є світовий фінансовий ринок, який об’єднує національні фінансові
ринки країн та міжнародний фінансовий ринок, що різняться умовами емісії та механізму обігу
фінансових активів. У широкому розумінні до складу світового фінансового ринку належить
також система офіційної міжнародної фінансової допомоги, що формувалася у повоєнні роки і
передбачає особливі умови перерозподілу фінансових ресурсів: міждержавне кредитування,
кредити міжнародних організацій, надання грантів. Окремо розглядають міжнародний рух
золотовалютних резервів, що складаються з офіційних та приватних резервних фінансових
активів.

Світовий фінансовий ринок виник на основі інтеграційних процесів між національними

фінансовими ринками (приблизно середина 60-х років ХХ ст.). Інтеграція фінансових ринків
окремих країн виявлялась у зміцненні зв’язків, розширенні контактів між національними
фінансовими ринками, їх прогресуючому переплетенні.
Об’єктивною основою становлення світового фінансового ринку стали: розвиток міжнародного
поділу праці; інтернаціоналізація суспільного виробництва; концентрація і централізація
фінансового капіталу.
54. Світові фінансові центри.
Фінансовий центр — це глобальне місто, в якому багато банків міжнародного значення, великих
фірм, та є фондова біржа.

Міжнародний фінансовий центр — це нечітко визначений термін, що використовується на

позначення важливого учасника міжнародного фінансового ринку. Міжнародний фінансовий
центр зазвичай має хоча б одну велику фондову біржу
Індекс світових глобальних фінансових центрів укладається британським мозковим центом
Z/Yen і його щорічно публікує Лондонська міська корпорація.[1] За даними 2011 року, чільна
десятка фінансових центрів має такий вигляд:[2]
Лондонська фондова біржа
1. Велика Британія Лондон
2. США Нью-Йорк
3. Гонконг Гонконг
4. Сінгапур Сінгапур
5. КНР Шанхай
6. Японія Токіо
7. США Чикаго
8. Швейцарія Цюрих
9. США Сан-Франциско
10. Канада Торонто
У 2008 році журнал Forbes визначив десятку найбільш економічно впливових та потужних міст
світу:[4]
Велика Британія Лондон
Гонконг Гонконг
США Нью-Йорк
Японія Токіо
США Чикаго
Південна Корея Сеул
Франція Париж
США Лос Анджелес
КНР Шанхай
Канада Торонто
В Україні фінансові центри сформувалися ще на початку XX ст. Ними стали найбільші міста:
Київ, Львів, Харків, Одеса. За роки незалежності сюди можна також додати Дніпро (де
розташований головний офіс найбільшого в Україні банку ПриватБанк).[6]
Міжнародний фінансовий центр — це місце зосередження банків, спеціалізованих кредитно-
фінансових інституцій, що здійснюють міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції,
операції з цінними паперами та золотом.

Існують певні стадії розвитку міжнародного фінансового центру, а саме:

 перша стадія — розвиток місцевого ринку;

 друга стадія — перетворення в регіональний фінансовий центр;
 третя стадія — розвиток регіонального фінансового центру до стадії міжнародного
фінансового ринку.

Для того щоб місцевий ринок зміг перетворитися у розвинутий міжнародний фінансовий центр,
необхідно, щоб країна володіла всіма необхідними елементами підтримання як своїх, так і
міжнародних операцій.
До найважливіших елементів існування міжнародного фінансового центру, якими має володіти
країна, належать:

1. стійка фінансова система та стабільна валюта;

2. наявність інституцій, що забезпечують раціональне функціонування фінансових ринків;
3. гнучка система фінансових інструментів, що забезпечують кредиторам та позичальникам
різноманітність варіантів щодо затрат, ризиків, прибутків, строків, ліквідності та
контролю;
4. відповідна структура й достатні правові гарантії, які здатні викликати довіру в
міжнародних позичальників та кредиторів;
5. людський капітал, що вільно володіє спеціальними фінансовими знаннями, як результат
систематичного навчання і перепідготовки;
6. здатність спрямовувати іноземний капітал через активні, всеохопні й мобільні ринки,
тобто існування комплексних ринків, як довгострокових, так і короткострокових, які
надають позичальникам та інвесторам великі можливості;
7. економічна свобода: фінансовий ринок не може існувати без свободи діяльності,
споживання, накопичення та інвестування;
8. найсучасніша технологія передавання інформації та засоби зв’язку, що дозволяють
ефективно здійснювати безготівкові розрахунки та готівкові платежі.

Найбільш активно перелив фінансових ресурсів здійснюється у таких міжнародних фінансових

центрах світу, як Нью-Йорк і Чикаго — в Америці, Лондон, Франкфурт-на-Майні, Париж, Цюріх,
Женева, Люксембург — в Європі, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Бахрейн — в Азії.
55. Сучасний розвиток світового ринку золота і операцій із золотом.

У сучасній економіці золото демонетизовано, тобто воно вже більше не виконує функцію грошей.
Валюти урядів втратили золоте забезпечення, і цей благородний метал вже не є розрахунковою
валютою на міжнародному ринку. Водночас золото, або так званий золотовалютний резерв, і
досі активно використовується державами як своєрідна страховка. Таким чином, золото
цінується як високоліквідний товар і становить суттєву частину фінансових резервів держави.
Золото також може використовуватися як застава в отриманні кредитів від інших іноземних
держав. Якщо говорити про сучасні відносини грошей у значенні національних валют та золота,
то вони досить складні. Складність полягає в тому, що національні валюти планувалося
вивільнити від фізичної залежності щодо дорогоцінних металів. Проте якщо говорити про
функцію грошей для накопичення скарбів, а часто за скарб приймається золото, то можна
зробити висновок, що повністю від золота людство відмовитися не може. Хоча золото не може
здійснювати переходи від скарбів до оборотного платіжного засо обу і назад, цей благородний
метал активно використовується в часи економічної рецесії для визначення реальної вартості
активів. Так, зокрема, ті золоті запаси, які зосереджені в центральних банках, мають
інтернаціональне значення як міжнародні активи. Саме тому для пересічного громадянина дуже
важко зрозуміти, чи дійсно відбувся повний відхід від золотого стандарту. У сучасному розумінні
парадокс золота полягає в тому, що, з одного боку, воно переміщено в категорію товарів і, як
було вище згадано, вилучено з міжнародних економічних відносин як засіб обігу. Проте,
аналізуючи світові ринки, ми можемо помітити, що попит на золото носить більше інвестиційний
характер, аніж промисловий. Із припиненням своїх грошових функцій золото стало ще ширшим
у використанні в плані фінансових активів. Так, зокрема, золото використовується як
фінансовий актив (злитки, монети), базовий актив (цінні папери), фінансовий інструмент (об’єкт
бізнесу банків). Тому домінуюча роль золота як фінансового інструменту або товару є
надзвичайно важливою як для банківської системи, так і для економіки загалом.
Сьогодні питаннями цінових тенденцій на золото займаються провідні консалтингові агентства,
що спеціалізуються на залученні вигідних інвестицій. Однак і медіа також активно займаються
проблематикою ринку золота. Так, зокрема, британське видання The Telegraph відзначало на
початку минулого року значний ажіотаж на Лондонському ринку золота [3]. Звичайно, за рік
тенденція трохи змінилася, і минулого року відбулося також різке падіння цін на золото. Проте
вже в лютому 2017 року знову можна побачити стрімкий ріст цін на золото (рис. 1).
Ціна на золото відображає загальносвітову економічну ситуацію; вартість золота завжди була
індикатором ефективності або збитковості альтернативних інвестиційних інструментів. Так, у
період зростання обіговості коштів, а також широкого застосуваннях різних інструментів
приросту капіталу золото падає в ціні. І навпаки, в разі стагнації економіки, її рецесії золото
сприймається інвесторами як найбільш стабільний і ліквідний інструмент фіксації капіталу і
його подальшого заощадження. Інвесторів також цікавлять і показники роздрібної торгівлі
золотом, які можуть бути надзвичайно важливими через те, що визначають характеристику
попиту економіки країни і таким чином дають ринкам певне поняття про те, до яких кроків
може вдатися ФРС.
До основних тенденцій розвитку світового ринку золота можна віднести такі як: – ситуативна
корекція вартості золота; – зростання цін на золото, спричинене дією поточних глобальних
заходів щодо стимулювання економіки, що провокували інфляцію; – збільшення центральними
банками країн золотих запасів, зокрема інтенсивне нарощування золотих резервів
Центральними банками Росії та Китаю; – збереження центральними банками країн ЄС статусу
найбільших власників золотого запасу; – корелювання ціни на золото із сировинними ринками;
– загострення світової політичної кризи, що підштовхує інвесторів до капіталовкладень у
стабільні активи, зокрема дорогоцінні метали. Проте крім останніх новинних тенденцій варто
звернути увагу на доступність на ринок золота в Україні та за кордоном.

Сучасний світовий ринок золота – це розгалужена структура глобальної цілодобової торгівлі

фізичним металом і похідними інструментами, значною мірою звільнена від державного
регулювання. Застосовують такі форми організації ринків дорогоцінних матеріалів, як: –
жорстко регульований державою ринок, де головним покупцем та продавцем золота є
центральний банк, а інші суб’єкти здійснюють свої операції безпосередньо через нього. Така
система діє, наприклад, у Китаї та ПАР; – спеціалізований ринок, де торгівля золотом
зосереджується на спеціалізованих біржах або у спеціалізованих секціях товарних чи валютних
бірж. На такому ринку правила здійснення операцій, насамперед нерезидентів, регулюється
центральними банками. Такий ринок, зокрема, діє у Франції та Туреччині; – система
міжбанківської торгівлі дорогоцінними металами, фактично монополізованої кількома великими
банками або їх об’єднаннями. Як приклад, така система діє в Німеччині, Швейцарії та
Великобританії; – система конкурентної міжбанківської торгівлі з фактичним домінуванням
кількох банків – «маркет-мейкерів». Ця система знайшла своє застосування у таких країнах, як
США, Японія та Нідерланди.
Основними формами інвестування на ринках золота є: – інвестиції в золоті зливки; – придбання
монет, які можуть розглядатися також як антиквар і як своєрідна форма золотих зливків,
вартість яких постійно зростає. Проте варто зауважити, що існують також інвестиційні монети,
які не мають історичної цінності, ціна на які рідко відрізняється від банківської ціни на золото;
– «золоті облігації». Купуючи даний цінний папір, інвестор отримує можливість мати на руках
водночас і фондовий актив, і майбутнє джерело доходів від зміни ціни золота; – придбання акцій
золотовидобувних компаній, прибутковість яких інвестор оцінює як таку, що прив’язується до
динаміки цін безпосередньо на золото. Тобто зростання вартості золота спонукає до збільшення
видобутку і поставки золота на ринок, зростання прибутків золотовидобувних компаній, обсягів
дивідендів та курсу їхніх акцій. Ще одним мотивом вкладання коштів є можливість отримати
додаткові доходи в разі збільшення прибутковості золотовидобувних компаній. В Україні ринок
дорогоцінних металів являє собою модель, що складається із кількох взаємопов’язаних секторів:
– біржового ринку фізичних дорогоцінних металів у стандартизованій формі та ринку страхових
контрактів; – міжбанківського ринку банківських металів; – роздрібного ринку банківських
металів; – ринку ювелірних виробів (гуртового та роздрібного).
56. Стан та динаміка платіжного балансу України.

Платіжний баланс країни надається як статистичний звіт, в якому в систематизованому вигляді

наведені зведені відомості щодо зовнішньоекономічних операцій резидентів країни з
нерезидентами за певний період. При публікації платіжний баланс може бути представлений в
"стандартній" (інакше кажучи, "нейтральній"), або в "аналітичній" формі.
У першому випадку ("стандартний вигляд") товари, послуги та поточні трансферти об'єднуються
в рахунку поточних операцій, а капітальні трансферти, прямі інвестиції, портфельні інвестиції,
фінансові похідні, інші інвестиції та резервні активи — в рахунку операцій з капіталом та
фінансовими інструментами. Однак, МВФ рекомендує складати альтернативну версію
платіжного балансу, суть якої полягає в перекласифікації і перегрупуванні наявних відомостей
таким чином, щоб по можливості відокремити первинні, автономні операції від вторинних.

Другий варіант ("аналітичний вигляд") передбачає виведення активного або пасивного сальдо
платіжного балансу, яке повинно визначатися як сумарний результат незалежних, автономних
операцій поточного і капітального характеру, що здійснюються резидентами й нерезидентами,
і, таким чином, виявляти спрямованість зовнішньоекономічної діяльності країни. Нижче подано
платіжний баланс України в аналітичній формі.
В Україні відповідальність за складання платіжного балансу на законодавчому рівні покладено
на Національний банк (Закон України «Про Національний банк України», Декрет Кабінету
Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993
р.). Спільною Постановою Національного банку і Кабінету Міністрів України № 517 «Про
складання платіжного балансу» встановлено порядок координації дій міністерств і відомств щодо
формування інформаційної бази платіжного балансу.
https://buklib.net/books/28935/

57. Причини виникнення нових фінансових інструментів. Характерні риси світового

ринку фінансових деривативів.
Об'єктивною умовою виникнення та обігу найрізноманітніших фінансових інструментів є
процес грошового заощадження. В сучасній ринковій економіці грошове нагромадження
здійснюється в основному у формі позикового капіталу. Власне, заощадження грошового
капіталу важливе не як відокремлений процес, а як процес впливу на увесь хід економічного
відтворення. У цьому відношенні заощадження грошового капіталу тісно взаємодіє з реальним
заощадження. Способом реалізації даного процесу нагромадження, руху, розподілу та
перерозподілу грошового капіталу в межах та за допомогою фінансового ринку є
найрізноманітніші фінансові інструменти. Залежно від способів, цілей, методів та форм
нагромадження вони поділяються на різні види, проте у своїй сукупності відіграють одну з
визначальних ролей в організації фінансового ринку як об'єкт його дії. [1, с. 58] Існує багато
визначень фінансових інструментів, кожне з яких характеризує ті чи інші його сторони.
Наведемо найважливіші з них: • фінансовий інструмент – це засіб обміну, розподілу і контролю
ресурсів і (або) ризиків на основі реалізації відповідних прав та обов’язків. [2, с. 19]; • під
фінансовим інструментом розуміють джерело залучення капіталу, що надає права власності на
нього і означає зобов'язання емітента сплатити фонди, які були надані йому в борг [3, с.112]; •
фінансовим інструментом є узаконений сертифікат, що належить його власнику та засвідчує
вкладення коштів або майна з метою отримання прибутку виключно за рахунок господарської
діяльності інших [4, с.26]; • як фінансового інструменту береться будь-який документ, який
пов'язаний з виникненням права на грошові або інші цінності, які не можуть бути реалізованими
або переданими іншій особі без наявності подібного документа [5, с.86]. За своєю економічною
природою фінансові інструменти пов'язані з майновим станом агента ринкових відносин
(фізичної або юридичної особи), а не з його юридичним статусом.
Фінансові інструменти, як правило, повинні приносити власникам певний прибуток. Це
відбувається протягом другої стадії життєвого циклу або протягом другого і третього етапів.
Прибуток за фінансовими інструментами може бути нарахований у трьох основних формах: • у
вигляді нарахування відсотка на номінал у відповідності до вказаної на сертифікаті величини
відсотка; • за рахунок різниці між ціною придбання та ціною погашення (фінансові інструменти
з дисконтом); • нарахування прибутку у вигляді дивіденду [6, с. 64]

За складом усі фінансові інструменти можна поділити на три основні групи: 1) до першої групи
відносять так звані необігові інструменти, емісія яких здійснюється у кожному конкретному
випадку на індивідуальних засадах з чітким зазначенням умов дії фінансового інструменту, що
індивідуалізуються кожним кредитором та, як правило, не передбачають вторинного обігу. До
таких фінансових інструментів, у першу чергу, належать кредитні угоди, контракти лізингу та
факторингу, депозитні угоди і вклади та інші до них подібні; 2) другу групу складають фінансові
інструменти, особливою характеристикою яких є можливість здійснення активного вторинного
обігу, тобто перевідні фінансові інструменти, а саме: цінні папери найрізноманітніших видів.
Характерною ознакою таких фінансових інструментів також слід вважати встановлення
емітентом єдиних умов їх обігу для великої кількості кредиторів; 3) до третьої класифікаційної
групи фінансових інструментів слід віднести так звані гібридні інструменти, що
характеризуються як індивідуальними умовами емісії з боку кредитора, так і можливістю їх
вторинного обігу: опціони, ф'ючерси, акредитиви, закладні, коносаменти та інші.

Деривати́в (похідни́й фіна́нсовий інструме́нт) — договір стандартної форми, що засвідчує

право та/або зобов'язання придбати або продати базовий актив на визначених у цьому договорі
умовах у майбутньому. Стандартна форма деривативу встановлена законодавством.
Похідні цінні папери

Досить часто в літературі всі деривативи називають похідними цінними паперами. Дійсно, в
деяких країнах світу всі деривативи вважаються цінними паперами та відносяться до категорії
похідних цінних паперів. Проте, для України таке розуміння не є прийнятним. Згідно
законодавства та теорії права в Україні не всі деривативи є похідними цінними паперами.

В українській правовій думці цінними паперами вважаються винятково такі похідні фінансові
інструменти[5]:
Опціони,
Ф'ючерсні контракти.
Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, до компетенції якої віднесено правове
регулювання випуску та обігу похідних цінних паперів[3], своїми актами регулює винятково
емісію опціонів в формі сертифікатів опціонів[6]. Таким чином, можна казати, що в Україні як
похідні цінні папери існують винятково сертифікати опціонів.
Форвардні контракти та свопи не вважаються похідними цінними паперами.
Форма деривативу

Дериватив в будь-якому випадку укладається у письмовій формі та повинен містити всі

передбачені законодавством реквізити. Оскільки дериватив є договором, то на нього
поширюються також вимоги цивільного законодавства щодо договору.
Дериватив укладається у письмовій формі. Вимоги щодо певних бланків, на яких повинен був
би друкуватись дериватив не встановлені, так само немає вимог щодо обов'язкового
нотаріального чи іншого посвідчення деривативу.

Дериватив може використовуватись як фінансовий інструмент, якщо передбачає попереднє

фінансування постачальника (виробника). При цьому покупець деривативу може отримати
дохід від тримання деривативу, що обчислюється як різниця між вартістю деривативу на
момент його придбання та на момент його продажу (виконання). Розвинутий фондовий ринок
передбачає можливість появи деривативів без постачання, які на момент виконання
виконуються грошовими коштами. Така операція є спекуляцією на можливій зміні ринкової
вартості базового активу (акцій, облігацій, валюти тощо).
Міжнародні ринки похідних фінансових інструментів (деривативів) охоплюють обіг групи нових
фінансових інструментів, що використовуються для передачі або нейтралізації ризиків.
Фінансові деривативи – це інструменти торгівлі фінансовим ризиком, ціни яких прив'язані до
інших активів (ціни товарів або акцій, курсу валюти, процентної ставки). Головними видами
деривативів є ф’ючерси, опціони та свопи. На базі цих трьох видів може створюватися безліч
комбінацій – синтетичних фінансових інструментів. Ринки фінансових деривативів стали одним
із важливих елементів фінансової інтеграції ринків окремих країн. Частково – через їхній зв'язок
з базовими активами (акціями, облігаціями, валютою тощо), які становлять основу похідних
інструментів, частково – внаслідок міжнародної структури цих ринків. Так, завдяки
універсалізації та стандартизації методів управління фінансовими ризиками за допомогою
деривативів інвестори для хеджування своїх угод з фінансовими активами використовують, як
правило, найбільш ліквідні національні фінансові ринки, тим самим автоматично посилюючи
взаємозалежність різних активів та різних ринків. Але саме через це несприятлива зміна
кон'юнктури на будь-якому національному ринку будь-якого фінансового активу здатна
передаватися як на ринки інших активів, так і на ринки інших країн.

Розрізняють два механізми обігу фінансових деривативів: 1) торгівлю деривативами на біржах;

2) торгівлю деривативами поза біржами. Ринок фінансових деривативів швидкими темпами
глобалізується. Більша частина торгівлі цими фінансовими інструментами припадає на
міжнародний ринок.

58. Сутність та функції міжнародного кредиту. Форми міжнародних кредитних

відносин.

Суть міжнародного кредиту проявляється в його функціях, які обумовлені рухом позикового
капіталу в сфері міжнародних економічних відносин. Міжнародний кредит виконує наступні
функції:

• перерозподіл капіталів між країнами з метою забезпечення розширеного відтворення;

 • економія витрат обігу в сфері міжнародних розрахунків за допомогою розвитку
безготівкових платежів в різних валютах;
• посилення концентрації і централізації капіталу.
Міжнародний кредит сприяє прискоренню процесу відтворення за наступними напрямками.
По-перше, кредит стимулює зовнішню торгівлю, утворюючи додатковий попит на ринку.
Зовнішня торгівля в кредит стала міжнародною нормою, особливо для товарів, які мають
тривалий цикл виготовлення, попит та високу вартість. В умовах зростання цін продукції та
збільшення частки машин та обладнання в світовій торгівлі імпортери та експортери зацікавлені
у використанні зовнішньоторгових кредитів. Будівництво підприємств за кордоном також
здійснюється за рахунок кредиту, що використовується для сплати імпортного обладнання,
особливо технологічного та енергетичного.
По-друге, міжнародний кредит створює сприятливі умови для іноземних приватних інвестицій,
так як пов’язаний з потребою надання пільг фірмам країни-кредитора; використовується для
створення інфраструктури, необхідної для функціонування підприємств, в тому числі іноземних
та змішаних.

По-третє, міжнародний кредит використовується для вилучення прибутку з країн-

позичальників, посилюючи позиції фінансового капіталу. В той же час щорічні платежі по
поверненню позик з відсотками, перевищуючи певний розмір чистого прибутку суспільства, за
рахунок якого формуються накопичення, які забезпечують зростання виробництва, негативно
впливають на джерело формування цих накопичень в країнах-боржниках.
По-четверте, міжнародний кредит сприяє утворенню та закріпленню в країнах-боржниках
вигідного для іноземних монополій економічного та політичного режимів.
Негативна роль міжнародного кредиту полягає в поглибленні та загостренні диспропорцій в
економіці. Міжнародний кредит сприяє перевиробництву товарів, перерозподіляє позиковий
капітал між країнами та сприяє стрибкоподібному розширенню виробництва в періоди підйому
та періодичним його спадам. Міжнародний кредит посилює диспропорції суспільного
відтворення, полегшує розвиток найбільш прибуткових галузей та затримує розвиток галузей, в
які не залучається іноземний капітал; міжнародний кредит є важелем спекуляції та фактором
загострення економічних та валютних криз. Має місце посилення конкурентної боротьби за
ринки збуту, сфери застосування капіталу, джерела сировини. Монополії активно
використовують кредит для придбання джерел сировини, розширення ринків збуту, сфер
застосування капіталів. По каналах світового ринку позикових капіталів відбувається
переміщення “гарячих” грошей, яке посилює нестійкість грошової сфери та кредиту, валютної
системи, платіжних балансів та економіки в цілому.
При цьому виявляються межі міжнародного кредиту, які залежать від закономірностей процесу
матеріального виробництва та розподілу сукупного суспільного продукту, постійного поновлення
кругообігу капіталу, що визначає джерела та споживання іноземних позикових коштів,
забезпечення повернення кредиту в строк.

Різноманітність форм та видів міжнародного кредиту в найзагальніших рисах можна

класифікувати за кількома головними ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних
відносин.
Форми міжнародного кредиту:
За цільовим призначенням:
Зв'язані кредити — надаються на конкретні цілі, обумовлені в кредитній угоді. Вони можуть
бути:
комерційні — які надаються для закупівлі певних видів товарів і послуг;

інвестиційні — для будівництва конкретних об'єктів, погашення заборгованості, придбання

цінних паперів;

проміжкові — для змішаних форм вивезення капіталів, товарів і послуг, наприклад, у вигляді
виконання підрядних робіт (інжиніринг).

Фінансові кредити — це кредити, які не мають цільового призначення і можуть

використовуватися позичальниками на будь-які цілі.
За загальними джерелами:

Внутрішні кредити — це кредити, що надаються національними суб'єктами для здійснення

зовнішньоекономічної діяльності іншим національним суб'єктам.

Іноземні (зовнішні) кредити — це кредити, що надаються іноземними кредиторами

національним позичальникам для здійснення зовнішньоекономічних операцій.
Змішані кредити — це кредити як внутрішнього, так і зовнішнього походження.
За формою кредитування:
Товарні кредити — міжнародні кредити, що надаються експортерами своїм покупцям у товарній
формі з умовою майбутнього покриття платежем у грошовій чи іншій товарній формі.
Валютні (грошові) кредити — кредити, надані у грошовій формі: у національній або іноземній
валюті.
За формою забезпечення:
Забезпечені кредити — кредити, забезпечені нерухомістю, товарами, документами, цінними
паперами, золотом та іншими цінностями як заставою.
Застава товару для одержання кредиту здійснюється в трьох формах:
тверда застава (певна товарна маса закладається на користь банку);
застава товару в обігу (враховується залишок товару відповідного асортименту на певну суму);
застава товару в переробці (із заставою товару можна виробляти вироби, не передаючи їх до
застави в банк).
Застава є засобом забезпечення зобов'язань за кредитною угодою, тому кредитор має право у
разі невиконання боржником зобов'язань отримати компенсацію, розмір якої дорівнює вартості
застави.
Бланкові кредити — кредити, надані просто під зобов'язання боржника вчасно погасити,
документом при цьому виступає соло-вексель з одним підписом позичальника. Різновидами
бланкових кредитів є контокорент та овердрафт. Контокорент — одна з найстаріших форм
банківських операцій. Вона є особливою формою кредитної угоди, згідно з якою кредитна
операція передбачає відстрочку платежу, який мав би бути здійсненим за відсутності
контокорентної угоди. Це здійснюється з метою збереження у клієнтів певних коштів, які вони
повинні сплачувати для вирішення інших проблем, що дає змогу прискорити обіг їх коштів,
розширити операції.
В англо-саксонських країнах застосовується інша форма короткострокового кредитування, яка
має спільні риси з контокорентом, — овердрафт. При наданні овердрафту банк здійснює
списання коштів з рахунку клієнта у розмірах, більших ніж залишки на його рахунку,
відкриваючи таким чином кредит. Принципова різниці між контокорентом і овердрафтом
полягає в тому, що угода про овердрафт щоразу укладається знову і означає тільки одну
домовленість про надання кредиту, тоді як за контокорентом передбачається автоматичне
продовження кредитування протягом усього контокорентного періоду.
За строками:
Надстрокові — добові, тижневі, до трьох місяців.
Короткострокові — до 1 року.
Середньострокові — від 1 до 5 років.
Довгострокові — понад 5—7 років.
За валютою позики:
у валюті країни-позичальника;
у валюті країни-кредитора;
у валюті третьої країни;
у міжнародній грошовій одиниці (СПЗ, ЕКЮ та ін.).
За формою надання розрізняють:

фінансові (готівкові) кредити — зараховуються на рахунок боржника та надходять в його

розпорядження;
акцептні кредити — застосовуються у формі акцепта тратти імпортером або банком;

депозитні сертифікати — документи, які свідчать про вкладення грошових коштів, поміщення
їх на депозитний рахунок у банк під оголошену ставку відсотка;
облігаційні позики та інше.
За кредиторами:
Приватні кредити — надаються приватними особами.
Фірмові (комерційні) кредити — кредити, що надаються фірмами.
Банківські кредити — кредити, які надаються банками, іноді посередниками (брокерами).
Урядові (державні) кредити — кредити, надані урядовими установами від імені держави.
Кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.
Змішані кредити — в яких беруть участь приватні підприємства та держава, державні та
міжнародні установи.
Фірмовий (комерційний) кредит є однією з найстаріших форм зовнішньоторговельного кредиту.
Він є позичкою, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої у вигляді відстрочки
платежу, або, іншими словами, це не що інше, як комерційний кредит у зовнішній торгівлі.
Фірмовий кредит, строки якого коливаються в межах від 1 до 7 років, має декілька різновидів:
вексельний кредит; аванс покупця; кредит за відкритим рахунком. Частіше всього фірмові
кредити реалізують з допомогою векселя або за відкритим рахунком.
Вексельний кредит передбачає, що експортер укладає договір про продаж товару, а потім
виставляє перевідний вексель на імпортера. Останній, одержавши комерційні документи,
акцептує його, тобто дає згоду на оплату в строк, який на ньому вказано.

Міжнародний кредит — це форма руху позикового капіталу у сфері міжнародних економічних

відносин, де кредиторами і позичальниками виступають суб'єкти різних країн. Суб'єктами цих
відносин виступають приватні фірми, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові
заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку,
міжнародні фінансові інститути.
59. Міжнародна економічна інтеграція та дезінтеграція.
Тенденція до прагнення набуття незалежності виникла і продовжує відбуватися в таких країнах,
як Туреччина і Ірак (курдська проблема), Франція (проблема Корсики), Сполучене Королівство
(невирішена проблема Північної Ірландії, Шотландії та BREXIT), Іспанія (проблеми сепаратизму
басків та проблема Каталонії), а також на територіях Фландрії, «Паданії» та Південного Тіролю
[10, 11, 12]. Водночас із цим, досягнення в сфері інформаційних і комунікаційних технологій в
той же час з’єднує різних люди і різні культури. Наразі активно у світі відбуваються як
інтеграційні процеси, так і дезінтеграційні процеси. Історично першим і найбільш успішним
зразком міжнародної економічної інтеграції став Європейський Союз. Це інтеграційне
об’єднання пройшло довгий шлях розвитку, який продовжується і досі [13].

Найбільш масштабним прикладом дезінтеграції є розпад СРСР, що поєднує у собі низку процесів
в економіці, соціальній сфері, політичному та громадському життю, що призвели до припинення
існування СРСР. Внаслідок цього незалежності набули п’ятнадцять республік СРСР, які діяли на
світовій політичній арені вже як самостійні держави
Основні теорії міжнародної економічної дезінтеграції
Ринкова – збільшення та посилення бар`єрів для міжнародного руху факторів виробництва
Інституційна – диференціація економічних політик окремих країн, “регуляторна декооперація”.
Структуралістська- пониження рівня координації та реалізації економічних суверенітетів країн
(виключний; спільний; делегований; підтримки, доповнення).
Термін «інтеграція» походить від латинського «integratio», що у перекладі означає відновлення [9].
Однак сьогодні термін «міжнародна економічна інтеграція» є значно ширшим та
багатограннішим. Міжнародну економічну інтеграцію можна визначити як процес зближення,
взаємопристосування і поступового об'єднання національних економічних систем, результатом
якого є формування єдиного економічного простору, в якому буде відбуватися безперешкодний
рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили.
Об'єктивними передумовами міжнародної економічної інтеграції виступають: 1) близькість
рівнів економічного розвитку та ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються; 2)
географічна близькість країн, що інтегруються; 3) наявність усталених економічних; 4) наявність
спільних економічних, соціальних, науково-технічних та інших проблем розвитку; 5) чинники
економічної кон'юнктури як країн-учасниць, так і всього регіону [5].

При цьому визначення дезінтеграції у різних авторів не мають принципових відмінностей.

Дезінтеграція представляє собоюпроцес протилежний інтеграції і може означати послаблення
міжрегіональних економічних зв’язків або ж збільшення ролізовнішньоекономічних зв’язків, що
заміняють міжрегіональнізв'язки усередині об’єднання.

Для вивчення цього процесу необхідно визначити причини дезінтеграції: 1. Швидке зростання
тягаря в економічній, військовій або політичній царинах для всієї спільноти, або якоїсь її
складової. 2. Більш швидке і сильне різке посилення регіональної, економічної, культурної,
соціальної, лінгвістичної або етнічної диференціації, ніж будь-який процес, що компенсує
інтеграційний. 3. Серйозний занепад політичних і адміністративних можливостей уряду. 4.
Закритий характер політичної еліти. 5. Нездатність уряду вчасно проводити потрібні реформи
[7, с. 2-3].

Інтеграційні та дезінтеграційні процеси у сучасному світі мають значний вплив на економічні

взаємовідносини між країнами. Характерною особливістю сучасної економіко-політичної
системи є одночасність розвитку інтеграційних та дезінтеграційних процесів.
Міжнародна економічна інтеграція — це вищий рівень розвитку міжнародних економічних
відносин, коли інтернаціоналізація господарського життя проявляється у переплетінні
національних господарств двох або кількох країн та проведенні ними узгодженої міждержавної
торговельно-економічної політики.
Динамічний розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції зумовлений:

економічним розвитком країн, їх груп та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу

ресурсів;
закономірностями науково-технічного прогресу;
тенденціями демографічного розвитку;
наявністю і необхідністю вирішення глобальних проблем (енергетичної, продовольчої,
економічної, охорони навколишнього середовища, використання світового океану та космосу,
економічного зростання та народонаселення, економічної безпеки, роззброєння);
різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж,
ринковою "уніфікацією" економічного розвитку.
Як теоретично обґрунтовані і практично апробовані виділяють такі основні форми міжнародної
економічної Інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний
союз; спільний ринок, економічний та політичний союзи.
Зона преференційної торгівлі являє собою зону з пільговим торговельним режимом, коли дві або
кілька країн зменшують взаємні тарифи по імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі
з іншими країнами, Найбільш показовим історичним прикладом такої форми інтеграції є
преференційна система Британського співтовариства (1932 р.), що об'єднувала 48 держав,
У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за
рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими
прикладами є Європейську асоціація вільної торгівлі (1960 р.), зона вільної торгівлі США—
Канада (1988 р.).
Митний союз — це угода двох або кількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів
та встановлення спільного зовнішнього тарифу. Такі угоди діяли у Бенілюксі (з 1948 р.) та
Європейському союзі (з 1968 р.).

Для створення економічного інтеграційного угруповання двох або кількох країн необхідні певні
політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні умови.
Ефективність міжнародної економічної інтеграції досягається за рахунок:

 усунення дискримінації та бар'єрів між країнами — учасницями інтеграційних

угруповань у русі товарів, послуг, капіталу, робочої сили і підприємництва;
 стандартизації та уніфікації у виробничо-комерційній сфері;
  динамічного ефекту внаслідок розширення ринку і економії на масштабах виробництва,
 забезпечення достатнього рівня конкуренції.

Для зрілих інтеграційних угруповань (спільний ринок, економічний та політичний союзи)

характерні:

 синхронізація процесів відтворення у межах груп країн;

 створення господарського комплексу з тісними взаємозв'язками національних економік і
пріоритетом власного поділу праці;
 особливі механізми регулювання переважно через наднаціональні органи;
 узгоджена політика як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з іншими
країнами та їх групами.

61. Взаємодія України з інтеграційними союзами, інтеграційні пріоритети України. + 60.

Основні світові центри інтеграційних процесів. Світові та регіональні тенденції в
розвитку економічної інтеграції.
Відносини Україна — ЄС — це двосторонні відносини між Україною та Європейським Союзом у
галузі міжнародної політики, економіки, освіти, науки та культури. З 23 червня 2022 року
Україна є кандидатом на членство у ЄС.
ЄС є політичним, економічним і культурним об'єднанням з ознаками конфедерації[1], до якого
входять 27 європейських держав із населенням 447 706 209 осіб (станом на 1 липня 2020
року)[2].
Угода про асоціацію була ініційована у 2012 році, але український уряд припинив підготовку до
її підписання 21 листопада 2013 року під час президентства проросійського політика Віктора
Януковича. Він, як тодішній глава держави, взяв участь у саміті ЄС у Вільнюсі 28—29 листопада
2013 року, де Угоду про асоціацію планувалося підписати, але цього не було зроблено. Рішення
відмовитися від підписання угоди стало приводом для початку Євромайдану і в підсумку
призвело до усунення Януковича та уряду Миколи Азарова після Революції Гідності в лютому
2014 року. 21 лютого 2019 року Конституцію України було змінено, норми щодо стратегічного
курсу України на набуття членства в Європейському Союзі та в НАТО закріплено у преамбулі
Основного Закону, трьох статтях та перехідних положеннях[3][4]. Відтоді Україна прагне повної
інтеграції та вступ до Європейського Союзу, що прописано в Конституції України з 21 лютого
2019 року[5].
Політичну частину Угоди про асоціацію підписав 21 березня 2014 року прем'єр-міністр Арсеній
Яценюк. Економічну частину Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом 27
червня 2014 року підписав п'ятий президент Петро Порошенко.
1 січня 2016 року Україна приєдналася до ПВЗВТ із ЄС. Українським громадянам із 11 червня
2017 року було надано безвізовий режим для в'їзду до країн Шенгенської зони на термін до 90
днів протягом будь-якого 180-денного періоду. Угода про асоціацію офіційно набула чинності 1
вересня 2017 року[6]. 12 жовтня 2021 року Україна уклала авіаційний безвіз з ЄС.[7] 16 березня
2022 року Україна приєдналася до синхронної мережі континентальної Європи, а саме ENTSO-
E.[8]

24 лютого 2022 почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Після цього 28 лютого
Україна подала заявку на вступ до ЄС,[9] а підтримка вступу до ЄС в Україні зросла до
рекордних 91 %.[10] У перші дні широкомасштабної російсько-української війни відбувся ріст з
68 % до 86 %, далі ріст продовжився і станом на кінець березня становить 91 % — абсолютний
рекорд за всі роки досліджень.[11] Європарламент, Єврокомісія та Європейська рада підтримали
українську заявку, і 23 червня Україна отримала статус кандидата у члени ЄС.[12][13][14][15]
Україна межує з чотирма членами ЄС: Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Румунією —
загальною довжиною близько 1358 км (844 миль) із 33 пунктами перетину кордону
автомобільним, залізничним, поромним та пішохідним та велосипедним шляхом.

Європейська інтеграція та євроатлантична інтеграція є пріоритетом української влади. 8 червня

2018 року парламент остаточно визначив євроатлантичну інтеграцію зовнішньополітичним
пріоритетом України і 07.02.2019 відповідні зміни стосовно європейського і євроатлантичного
зовнішньополітичного курсу були внесені у Конституцію України.

Розвиток інтеграційних процесів є найважливішою характеристикою сучасного світового

господарства.
Глобалізація і міжнародна інтеграція як його основа протікає на двох рівнях:
- загальнопланетарній масштаб інтернаціоналізації світової економіки як логічний результат
постійно розширюється взаємодії національних економік;
- універсалізація економічного життя, яка, під впливом обміну знаннями, товарами,
культурними цінностями, все більше тяжіє до єдиних стандартів, принципів і цінностей.
З концептуальної точки зору міжнародна економічна інтеграція повністю вписується в ті дві
взаємопов'язані і взаємодоповнюючі, але в той же час взаємно суперечливі тенденції, які
характерні для сучасної світової економіки. Йдеться про глобалізацію економічної діяльності, з
одного боку, та регіоналізації цієї діяльності, тобто створення регіональних економічних блоків,
- з іншого.

Розвиток Європейського союзу і подальше доповнення його Європейським валютним союзом -

найяскравіший прояв другої тенденції.
По-перше, мова йде по суті про європейської глобалізації, значно випередила аналогічні процеси
в інших частинах світу.
По-друге, ця регіональна глобалізація охоплює один з трьох (поряд із США та Японією) центрів
сучасного світу, що роблять вплив на всю міжнародну економіку.

І, по-третє, європейський регіон за своїм геополітичним та геоекономічному положенню

найбільш близький до Росії, є її природним партнером.
Крім того, великий інтерес представляють і самі методи здійснення великих інтеграційних
заходів, які надалі в тих чи інших формах знайдуть застосування і в інших регіональних
об'єднаннях.

Глобальний характер процесу інтернаціоналізації господарського життя не означає

рівномірність цього процесу. Ступінь і темпи інтернаціоналізації далеко не однакові. В даний
час інтеграційний процес чітко простежується у трьох великих регіонах:
а) Західна Європа - континентальна європейська інтеграція;
б) Північна Америка - атлантична інтеграція;

в) Тихоокеанський регіон (Японія-Австралія, США-Канада-Мексика, країни АСЕАН), де

інтеграційний процес має свої особливості за характером економічних і політичних зв'язків. При
цьому, з одного боку, відбувається наростання глобального процесу інтернаціоналізації
господарського життя, а з іншого - економічне зближення країн на регіональній основі набуває
форму економічної інтеграції.
Інтеграційні процеси інтенсивно розвиваються і в системі країн, що розвиваються. В даний час
налічується більше десятка різних регіональних економічних угруповань таких країн. Серед них
можна виділити: Андскую групу, створену в 1967 р.; Латиноамериканську асоціацію інтеграції
(ЛАМ) - 1980; Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДСАК) - 1964 р.;
Співтовариство розвитку Півдня Африки (САДК) - 1992

Найбільш пріоритетною інтеграційної угрупованням на території Африки, як вважають фахівці,

є Африканське економічне співтовариство (АФЕС) - 1994 г.
Розвиток інтеграційних процесів намітилося на пострадянському просторі, в рамках СНД. На
території Співдружності склалися субрегіональні об'єднання: Центрально-азіатський союз
(Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан), Митний союз (Білорусь, Казахстан,
Киргизстан, Росія і Таджикистан), Союз Білорусі та Росії. Україна і Молдова оголосили про намір
створити митний союз з наступним об'єднанням з Азербайджаном і Грузією (ГУАМ) для
виконання проектів транскавказького транспортного коридору.
Для розвитку інтеграційних процесів держав СНД існує ряд об'єктивних передумов, серед яких
історичне значення має збереглася виробничо-технологічна, культурна, мовна сутність, єдина
система освіти, інформаційна система, науково-дослідна сфера, взаємодоповнювані природні
ресурси і т. д. Крім того, на Росію все ще доводиться значна частина зовнішньоекономічних
зв'язків держав СНД, а минулі роки реформ показали, що їх швидка переорієнтація на Захід
неможлива.
62. Стан та перспективи економічної інтеграції України з ЄС.
Відносини Україна-ЄС значною мірою залежать від світової кон’юнктури. Тому складні і
непередбачувані глобальні процеси, кризові явища та виклики тією чи іншою мірою
відбиваються як на внутрішній ситуації в ЄС і в Україні, такі і на якості і темпах євроінтеграції.
Широкомасштабна війна, розв’язана росією проти України, змінила картину світу, зумовла
низку ризиків і загроз, спричинила турбулентні процеси в політичному, економічному,
безпековому середовищах, наслідки яких нині важко спрогнозувати. Російська агресія
поглибила протиріччя сучасного світу, погіршила соціально-економічну ситуацію на
регіональному і глобальному рівнях. Зокрема, зростання вартості енергоресурсів, спровокована
криза на ринку продуктів харчування спричинили подорожчання споживчих товарів і
відповідно масштабний вплив на рівень добробуту громадян багатьох країн світу1 . Паралельно
в різних регіонах світу з початку 2022р. прискорились інфляційні процеси. Масштабні кризові
явища загострили проблему нерівності, різної спроможності країн протистояти зовнішнім
впливам і кризам. У найбільш уразливих країнах світу (в т.ч. і на європейському континенті)
спостерігається невдоволення і розчарування, зростають популістські настрої, тенденції
політичного реваншу, активізуються праворадикальні й екстремістські сили. Створюється
соціальне підґрунтя для авторитаризму, поширюється ідеологія «сильної руки» як засобу
подолання внутрішніх труднощів і нейтралізації економічних негараздів. Загрозою глобальної
дестабілізації є ескалація конфлікту на осі колективний Західросія. Війна в Україні і гібридна
експансія путінського режиму на теренах ЄС, ядерний шантаж і агресивна неоімперська
політика москви спровокували безпрецедентну гостру конфронтацію, яка несе небезпеку
воєнного конфлікту між рф і НАТО, розв’язання світової війни з непередбачуваними наслідками.
Актуальним питанням міжнародного порядку денного є зростаюче протистояння глобальних
центрів випливу — США і Китаю. Нині триває і посилюється гостра політична, торгово-
економічна конкуренція між Вашингтоном і Пекіном, до якої втягнуті окремі країни і регіони
світу. Цю ситуацію можна охарактеризувати як «пазл» більш масштабного загальносвітового
тренду. Отже, російська агресія стала каталізатором поглиблення глобального розмежування
(політичного, економічного, ідеологічного) між цивілізованим, демократичним світом на чолі з
США та ЄС і табором авторитарних країн, де домінують тоталітарні тенденції, культ особи,
нехтування правами людини (росія, Китай, КНДР, Білорусь).
В узагальненому вигляді можна виокремити кілька чинників, що взаємно посилюють один
одного і в комплексі містять загрозу єдності та ефективності ЄС. Перше. Ускладнення соціально-
економічної ситуації. Широкомасштабна війна в Україні, припинення поставок енергоносіїв з
рф, блокада країною-агресором українського агропромислового експорту, несприятлива світова
кон’юнктура призвели до загострення економічних і соціальних проблем на теренах ЄС.
Зокрема, за повідомленням Євростату (вересень 2022р.) — «хліб, овочі, м’ясо — їжа стала
дорожчою … основні продукти харчування також стали значно дорожчими». Зокрема, найвище
зростання цін на хліб були зафіксовані в Угорщині (66% у серпні 2022р.), Литві (33%), Естонії та
Словаччині (по 32%)5 . Загалом, на початку 2022р. в деяких економіках ЄС прискорення
інфляції сягнуло рекордних рівнів. В Європі, в умовах дефіциту енергоресурсів, у
«найгарячішому» місяці березні 2022р. спостерігався інфляційний шок6 . Країни ЄС внаслідок
російської блокади опинились у стані енергетичної кризи, небувалих цін на газ. Це гальмувало
реалізацію європейської безвуглецевої політики, послаблювало можливості протидії кліматичним
змінам. Великі промислові підприємства Європи почали скорочувати виробництво на
континенті. Уряди європейських країн, де промислове виробництво становить приблизно чверть
економіки, вживали екстрених заходів, щоб підтримати комунальні послуги та пом’якшити
вплив кризи. Зокрема складна ситуація спостерігалася у Німеччині, де промислове виробництво
становить приблизно 30% економіки та налічує близько 1,15 млн. людей7 .

Друге. Міграційне навантаження. Російська агресія, що супроводжувалась окупацією

українських територій, тотальним знищенням житлового фонду, соціальної та енергетичної
інфраструктури, геноцидом населення, спричинила масову міграцію громадян України.
Агентство ООН у справах біженців визнає, що війна в Україні викликала «найшвидше зростання
кризи біженців після Другої світової війни»10. Основні потоки біженців були спрямовані до країн
ЄС, насамперед Польщі, Німеччини, країн Балтії, Румунії, Чехії та ін. За оцінками експертів
ООН, станом на вересень 2022р., число українських біженців, зареєстрованих в Європі,
перевищило 7 млн.11 ЄС забезпечив безперешкодний прийом біженців з України. У березні
2022р. Рада ЄС ввела в дію Директиву про тимчасовий захист громадян України на території
країн об’єднаної Європи. Але згодом деякі місцеві органи влади та міграційні центри в окремих
країнах Європи внаслідок «міграційного перенавантаження» були змушені тимчасово
призупинити прийом біженців.

Третє. Відцентрові, дезінтеграційні тенденції всередині ЄС. Війна в центрі Європи помітно
активізувала у країнах ЄС праві політичні партії і рухи, поширились євроскептичні настрої.
Однією з ілюстрацій таких тенденцій став прихід до влади в Італії блоку правих сил, серед яких
— одіозний рух «Forza Italia» (С.Берлусконі). Проявилися тенденції економічного та політичного
національного егоїзму, тяжіння до сепаратизму, замикання в національних межах. Певним
«каталізатором» цих процесів стала світова пандемія COVID-19. Восени 2022р. помітно
активізувалися праві сили в Чехії (рух «Триколор»), які організують перманентні масові
антиурядові акції «Чехія понад усе», спрямовані проти ЄС, НАТО, «зеленого курсу» для Європи і
на підтримку співпраці з росією12. Схожі тенденції прослідковуються і в деяких інших країнах
об’єднаної Європи. Очевидною загрозою для ЄС є процеси розхитування та ерозії традиційних
демократичних інститутів, зростання суспільної недовіри до них. Це обумовлене соціальним
розшаруванням, складними економічними процесами на європейському континенті,
комплексом зовнішніх впливів і внутрішніх етнічно-демографічних факторів.

Галузеве співробітництво є продуктивним засобом забезпечення внутрішньої стійкості в умовах

широкомасштабної війни, а також інструментом різновекторної інтеграції у внутрішній ринок
ЄС. Окремі базові сектори мають стати «двигунами» внутрішніх реформ і принести швидкий
результат. Енергетика. На фоні ракетних ударів країни-агресора, якими було зруйновано
близько 40% об’єктів української енергосистеми, особливого значення набуває допомога і
поглиблення партнерства з ЄС в енергетичній сфері. Важливим для України є участь
європейських партнерів у відновленні та модернізації її енергосистеми на основі нових
технологій, подальша інтеграція до європейських мереж. За оцінками Уряду, Україна потребує
близько $1 млрд. для швидкого відновлення критичної інфраструктури, забезпечення електро- і
теплопостачання для споживачів. ЄС довів спроможність витримати російський газовий
шантаж і сформував координаційний механізм надання підтримки Україні для ремонту і
відновлення її енергетичної інфраструктури. Водночас, в умовах війни у відносинах Україна-ЄС
залишаються актуальними і перспективними питання підвищення енергоефективності,
відродження сектору відновлюваних джерел енергії, створення водневої промисловості,
протидія зміні клімату, скорочення викидів парникових газів тощо. Одним із пріоритетів є
участь України в реалізації Європейської зеленої угоди. Транспорт. Під час війни ця сфера також
зазнала величезних втрат. За попередніми оцінками, було зруйновано або пошкоджено понад
25 000 км автодоріг, 326 мостів, 6 500 км залізничних колій, 16 аеропортів та аеродромних
комплексів, понад 1 000 одиниць рухомого складу міського громадського транспорту. У зв’язку
з бойовими діями, окупацією окремих регіонів країни спостерігається ускладнення діяльності
транспортної системи: скоротились обсяги перевезень і пасажирів, і вантажів. Війна зруйнувала
плани збільшення обсягів дорожнього будівництва. Тривалий час були заблоковані морські порти
України, через які експортувалася більша частина українського продовольства. Цей сектор має
ключове значення у відновленні економічного потенціалу України, її подальшого просування на
шляху до ЄС. У сфері транспорту нині на порядку денному реалізація двох актуальних завдань.
Перше — це акумуляція внутрішніх ресурсів і зовнішніх запозичень для відновлення зруйнованої
транспортної інфраструктури на основі сучасних європейських і світових технологій. Друге —
інтеграція української транспортної системи до європейської. Зокрема, забезпечення сумісності
транспортних систем України та ЄС шляхом імплементації європейських директив і технічних
регламентів, усунення технічних перешкод, модернізація технічного обладнання, розширення
співпраці з європейськими транспортними агентствами. Цифрова сфера. Успішний процес
цифровізації України відкриває стратегічні перспективи на європейському напрямі. Україна
досягла помітного прогресу, розпочавши масштабну цифрову трансформацію системи послуг,
процесів управління на державному та місцевому рівнях. Розширена система електронного
врядування. Набув популярності портал «Дія», ставши інструментом зв’язку громадян з владою
— число відвідувачів збільшилося з 2,5 млн. (у 2020р.) до понад 12 млн. у 2021р. Слід відзначити
прогрес у забезпеченні online-доступу до публічної інформації та відкритих даних. Стрімкий
розвиток цифрових технологій в Україні спростив для бізнесу вихід на зовнішні ринки, сприяв
модернізації обладнання, оптимізації управлінських процесів. Сфера цифровізації стала
важливим фактором економічного розвитку, в т.ч. завдяки стійкому попиту на ІТ-послуги.
Україна здійснила ряд важливих кроків: (а) вдалося досягти поступу в наближенні
законодавства до європейських норм щодо державного регулювання у сферах електронних
комунікацій; (б) зроблені важливі кроки до взаємного визнання електронних довірчих послуг з
ЄС; (в) у рамках проекту EU4DigitalUA починається розробка Єдиної державної електронної
системи дозвільних документів e-Permit, яка цифровізує процедури ліцензування та надання
дозволів. ЄС сприяє процесам цифровізації в Україні, зокрема, через запровадження проекту
технічної допомоги ЄС «Підтримка цифрової політики України» і в рамках Програми Digital
Europe, яка є частиною «цифрового безвізу» з ЄС. Брюссель допомагає забезпечити в умовах
війни стабільність і розвиток українського Інтернет-сектору як шляхом зміцнення партнерства
у сфері цифровізації, так і через розвиток співробітництва у сфері безпеки — здійснення
цільових акцій і заходів з посилення кіберзахисту України. Екологія. Захист довкілля є
пріоритетом євроінтеграції України і стратегічним завданням її повоєнного відновлення.
Екосистема України внаслідок агресії росії зазнала шкоди та збитків на понад €46 млрд. Війна
уповільнила виконання Києвом власних зобов’язань у сфері охорони довкілля, але не змінила рух
Європейським зеленим курсом та відновлення вітчизняної економіки за принципами сталого
розвитку.
63. Міжнародна конкурентоспроможність національної економіки: сучасні напрямки,
досягнення, рівні, умови та чинники, методи оцінки.
Конкурентоспроможність країни — це сукупність властивостей, притаманних національній
економіці, які визначають здатність країни конкурувати з іншими країнами. Рівень
конкурентоспроможності країни визначається за різними методиками. Провідними
міжнародними організаціями, які займаються ранжуванням країн за рівнем
конкурентоспроможності є Світовий економічний форум (World Economic Forum) та Інститут
розвитку менеджменту (The International Institute for Management Development (IMD)).
Конкурентоспроможність - одна з найскладніших економічних категорій, яку необхідно
розглядати на декількох рівнях:
■ конкурентоспроможність товару;
■ конкурентоспроможність товаровиробника (корпорації або фірми);
■ галузева конкурентоспроможність;
■ конкурентоспроможність країн.

Між усіма цими рівнями конкурентоспроможності існує певна залежність, яка полягає в тому,
що державна і галузева конкурентоспроможність в остаточному підсумку визначаються
здатністю конкретного товаровиробника випускати конкурентноздатний товар. Під
конкурентоспроможністю товару розуміється комплекс споживчих, цінових і якісних
характеристик товару, що визначають його успіх як на внутрішньому, так і на зовнішньому
ринку. Конкурентоспроможність товару можна визначити тільки в порівнянні з товарами-
аналогами. Концепція здобула популярність в останні десятиліття XX ст.
Найбільш широке визначення було надане Комісією промисловості при Президентові США.
Міжнародна конкурентоспроможність країни — це ступінь можливості країни при умовах
вільного і справедливого ринку виготовляти товари і послуги, які відповідають вимогам світових
ринків при одночасному зберіганні чи підвищенні доходів своїх громадян.
Низка авторів [1] стверджує, що універсального поняття конкурентоспроможності не може бути,
оскільки його необхідно інтерпретувати стосовно об’єкту (товару, послуги, фірми, галузі, регіону,
країни) дослідження. Відповідно виділенню того чи іншого об’єкта дослідження (товару, послуги,
підприємства, країни і т. д.) визначається поняття конкурентоспроможності, що відображає
зміст і специфіку досліджуваного явища. Таким чином, конкурентоспроможність – це складна
економічна категорія, яка розглядається на декількох рівнях: – конкурентоспроможність товару;
– конкурентоспроможність товаровиробника; – галузева конкурентоспроможність; –
конкурентоспроможність країн, вона ж – конкурентоспроможність національної економіки.

Звісно ж, конкурентоспроможність національної економіки включає не тільки безпосередньо

конкурентоспроможність національного господарства, а й конкурентоспроможність державного
апарату, а також конкурентоспроможність суспільства у цілому. Сталий розвиток країни,
підвищення рівня життя її населення неможливі без конкурентоспроможного державного,
політико-правового і суспільного устрою, що і відбивається у такому визначенні:
«Конкурентоспроможність країни складається з конкурентоспроможного приватного сектора
(компанії, підприємства та ін.) й ефективного публічного сектора (органи влади, освіта, охорона
здоров’я та ін.)» [6].

Регіон вважаємо конкурентоспроможним, якщо вагома участь його компаній у підвищенні

міжнародної конкурентоспроможності країни. Тобто регіональна економіка, в якій переважає
сировинна структура промисловості, конкурентоспроможна, якщо є необхідною ресурсною
базою для промислово розвинених регіонів. Визначальною є інноваційна складова їх
конкурентоспроможності та динаміка галузевої структури з випереджувальним розвитком
технологічного сектора національної економіки. Важливе значення в теорії
конкурентоспроможності відводиться кластерам, як сконцентрованим за географічними
ознаками групам взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників
послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаним з їх діяльністю організаціям у певних
сферах, які конкурують, а разом з тим і ведуть спільну роботу 6 . Високу
конкурентоспроможність і економічне зростання обумовлюють чинники, які стимулюють
оперативне поширення нових технологій, особливого значення набувають характер і структура
взаємодії науки, освіти, фінансування, державної політики та промисловості. Саме інноваційні
кластери мають у своїй основі стійку систему передачі нових знань, технологій, продукції, котру
називають технологічною мережею. Підприємства кластера мають можливість отримати
додаткові конкурентні переваги, здійснюючи внутрішню спеціалізацію, стандартизацію,
мінімізуючи витрати на впровадження інновацій. Особливістю кластерів є наявність у їхньому
складі гнучких малих інноваційних підприємств, особливо венчурних, що дає змогу формувати
інноваційні «точки зростання», отримувати синергічні ефекти. Більшість учених, які
досліджують переваги кластерів, передусім виділяють інновації. Учасники кластера мають
доступ до нових технологій, методів роботи тощо. Найголовніша особливість — це наявність у
кластерах венчурного капіталу, за допомогою якого і фінансуються нововведення. Варто
зазначити, що в США понад 50 % біотехнологічних фірм фінансувалися венчурним капіталом
у кластерах на початкових етапах («start¬up»)

Перший кластер включає високорозвинені країни світу, які є ключовими інноваторами –

США, Фінляндія, Сінгапур, Тайвань, Австралія, Швеція, Швейцарія та Канада. Середня оцінка
загального індексу конкурентоспроможності складає — 5,46, індекс суспільних інституцій —
5,98 та індекс макроекономічного середовища — 4,98. Кластер 2 є найбільшим, охоплює
велику кількість високорозвинених країн світу. До нього долучилися і постсоціалістичні країни
— Естонія, Словенія та Угорщина. До неконкурентоспроможних – країни 7 та 8 кластерів (ряд
південноафриканських та латиноамериканських країн та Україна)

На основі розглянутих визначень сутності національної конкурентоспроможності країни

виділили низку істотних характеристик цієї концепції. По-перше, національна
конкурентоспроможність країни – об’єктивний процес, що відображає безперервність і
динамічність розвитку економічної системи. Відповідно, конкурентоспроможність вимагає
постійного моніторингу і підтримки на відповідному рівні шляхом розроблення й упровадження
коригувальних впливів у рамках державної політики, стратегії компаній і т. д. По-друге,
конкурентоспроможність країни безпосередньо залежить від рівня конкурентоспроможності
вітчизняних компаній і вироблених ними товарів, що користуються попитом як на
міжнародному, так і на національному ринках. Більше того, ефективність виробництва,
розподілу і реалізації товарів включає як здатність економічних інститутів формувати
сприятливі умови, так і можливості фірм і галузей скористатися цими умовами для створення й
утримання конкурентних переваг. По-третє, міжнародна конкурентоспроможність економіки в
рамках економічної політики розглядається як центральна проблема і найважливіший
інструмент підвищення рівня життя і поліпшення суспільного добробуту. В кінцевому підсумку
мета підвищення міжнародної конкурентоспроможності для жителів країни – високий рівень
соціального розвитку і стійкі темпи економічного зростання в довгостроковій перспективі,
підтримка соціально-політичної і правової стабільності суспільства. По-четверте, сучасні
концепції та стратегії підвищення конкурентоспроможності національної економіки будуються
на базі інноваційної спроможності країни, її розвиненого науково-технічного потенціалу,
продуктивності використання ресурсів, що виражається у вартості віддачі від одиниці праці або
капіталу. При цьому країна здатна збільшувати (або зберігати наявну) свою ринкову частку в
тих товарних категоріях, які визначають її міжнародну спеціалізацію, а також формувати нові
ніші на світовому ринку високотехнологічних товарів. Зазначені характеристики необхідно
розглядати у взаємозв’язку і динаміці. Кожна з них повинна бути конкретизована певним
набором ознак і показників, що дають змогу судити про рівень розвитку властивості
конкурентоспроможності конкретної країни. У кінцевому підсумку формування
конкурентоспроможності як найважливішої комплексної властивості економіки тісно пов’язане
з якісними характеристиками інвестування, ступенем її інноваційності, реальними
можливостями переходу на більш високі технологічні рівні. Багато авторів розглядають поняття
національної конкурентоспроможності як здатність країни забезпечувати сталий економічний
розвиток.

64. Напрями реформування системи державного регулювання міжнародної економічної

діяльності України.

Причинами, що обумовлюють потребу активного державного регулювання ЗЕД, виступають: -

інтенсифікація міжнародних економічних зв'язків та необхідність рівноправної інтеграції у
світову економіку; - потреба використання переваг міжнародного поділу праці та можливостей
світового ринку; - реформування національної економіки з метою підвищення ефективності
національної економіки; - недоліки зовнішньоекономічного становища України (відірваність від
головних напрямів сучасного науково-технічного та економічного розвитку; слабке та
нераціональне залучення країни до міжнародного поділу праці; висока ресурсо- та
енергомісткість виробництва за недостатності паливноенергетичних ресурсів; нераціональна
структура експорту та імпорту); - сприятливі фактори (а саме необхідність їх ефективного
використання) для рівноправного входження економіки України у світове господарство
(геополітичне розташування; кваліфікована та дешева робоча сила, здатна до
висококваліфікованої та наукомісткої праці; багаті природні ресурси, сприятливі природно-
кліматичні умови; потенційно великий ринок товарів та послуг; значний науково-технічний
потенціал країни).
2. Механізм впливу держави на функціонування зовнішньоекономічного сектору – це сукупність
правових, фінансових, фінансово-економічних і організаційно-управлінських форм, методів та
інструментів, за допомогою яких держава стимулює, координує і регламентує діяльність
суб’єктів у сфері зовнішньоекономічних зв’язків відповідно до цілей і завдань. Види
зовнішньоекономічної політики держави: Протекціонізм – політика держави спрямована на
захист національної економіки від іноземної конкуренції. Фритредерство – політика вільної
торгівлі з метою лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, вільного доступу на національний
ринок товарів, капіталів, робочої сили. Зовнішня торгівля виступає основним видом ЗЕД, який
визначає і стимулює розвиток інших видів. До основних методів її регулювання належать: -
правові; - економічні (акти тарифного регулювання); - валютне регулювання; - адміністративні
(нетарифні); - заохочення експорту. Тарифні методи регулювання ґрунтуються на використанні
митних тарифів. Митні тарифи – це систематизований перелік митних податків на товари, що
ввозяться чи вивозяться з країни. Мито виконує фіскальну (забезпечує надходження у
державний бюджет) і захисну (забезпечує захист національних виробників від іноземної
конкуренції) регуляторні функції. Також мито сприяє поліпшенню платіжного балансу й умов
доступу національних товарів на зовнішні ринки. Ставки митного тарифу поділяють також на:
преференційні (застосовують до товарів, які імпортують із країн, що утворюють з Україною
економічні інтеграційні союзи: митний союз, зони вільної торгівлі тощо); пільгові (застосовують
до товарів із країн, що набули в Україні режиму найбільшого сприяння); повні (застосовують до
товарів з інших країн). До тарифних засобів (як економічних) відносять також податки і збори
з товарів, що ввозяться, податкові кредити експортерам, гарантії, субсидії виробникам
експортних товарів, звільнення від податків, надання фінансової допомоги, пільгове експортне
кредитування, застосування індикативних цін, встановлення мінімальної митної вартості на
окремі товари, імпортні депозити.

Експортне кредитування, передбачене для стимулювання розвитку експорту вітчизняних

товарів, здійснюється у формі надання державних кредитів національним експортерам під
пільгові відсоткові ставки або іноземним імпортерам за умови придбання лише товарів
вітчизняного виробництва. Індикативні ціни застосовуються з метою забезпечення збільшення
валютних надходжень від експорту продукції та зменшення валютних витрат на закупівлю
імпортних товарів. Індикативні ціни на товар є цінами, які відповідають цінам, що склалися на
аналогічну продукцію на момент здійснення експортно-імпортних операцій. Методи
нетарифного регулювання - кількісні обмеження (ліцензування, квотування, контингентування);
- регламентація (ускладнення) митних процедур; - різноманітні податки на експорт та імпорт,
митні збори; - встановлення державних стандартів якості, норм упаковки, маркування; -
валютні обмеження; Імпортне Класифікація мита Експортне Змішане (комбіноване) сезонне
Адвалорне (% від ціни) За об’єктом За способом обчислення Транзитне Специфічне (фіксований
грошовий збір залежно від ваги, обсягу, кількості товару). - антидемпінгові заходи
(антидемпінгове мито, компенсації); - „добровільні обмеження”; - ембарго (повна заборона
зовнішньоекономічної діяльності). Нетарифні (адміністративні) методи повною мірою доцільно
застосовувати у період економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції тощо, але
протягом короткого терміну з метою захисту і стабілізації національної економіки через
мобілізацію та оптимальне використання ресурсів. Основними нетарифними методами
регулювання є ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій. КМ України
встановлює перелік товарів (робіт, послуг), експортом та імпортом яких займаються суб'єкти
зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії.

В Україні ліцензування ЗЕД здійснюють у формі дозволу на те, щоб займатися ЗЕД, і дозволу на
проведення певної експортно-імпортної операції. Режим квотування зовнішньоекономічних
операцій здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості
товарів, яка може бути ввезена (вивезена) за певний період. Згідного з чинним законодавством
проводить квотування КМ України, а надання квот на експортімпорт товарів і послуг здійснює
Мінекономіки. Воно не потребує прийняття відповідних законів. Квота –- це граничний обсяг
певних товарів, які дозволено експортувати або імпортувати. Фінансове стимулювання Шляхи
стимулювання експорту Податкові пільги Демпінгова політика страхування експортних
операцій Економічне стимулювання надання пільгових експортних кредитів Адміністративні
заходи Інформаційне, консультаційне обслуговування, організація виставок, ярмарків,
підготовка кадрів тощо. Субсидії Прогнозування Засоби морального заохочення Важливу роль
відіграють валютні обмеження, які охоплюють сферу зовнішньої торгівлі, рух капіталів та
кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів. У галузі зовнішньої торгівлі валютні
обмеження вважають опосередкованим фактором стримування імпорту, оскільки використання
валюти на закупівлю іноземних товарів дозволяється лише після отримання на це спеціального
дозволу.

65. Міжнародний бізнес: суть та особливості інтернаціоналізації підприємницької

діяльності.

"Міжнародний бізнес - це підприємницька діяльність, пов'язана з використанням капіталу в

різноманітних формах і переваг підвищеної ділової активності; здійснюється з метою отримання
прибутку і поширюється на міжнародну економічну сферу". Міжнародний бізнес включає будь-
які господарські операції, що здійснюються двома і більше країнами. Такі ділові
взаємовідносини можуть виникати на рівні як приватних, так і державних організацій. У разі
участі приватних компаній у міжнародному бізнесі господарські операції, як правило,
здійснюються з метою одержання прибутку. Діяльність фірм, які мають державну форму
власності, не завжди орієнтовані на прибуток. Економічна сутність міжнародного бізнесу має
визначатися у площині його як явища і процесу міжнародних економічних відносин. Як явище
міжнародних економічних відносин міжнародний бізнес - це форма взаємодії суб'єктів
міжнародної економічної діяльності, спрямована на одержання вигод від трансграничного
співробітництва. Як процес міжнародний бізнес є проявом специфічного виду взаємодії
суб'єктів, який характеризується певною структурою, технікою, умовами й правилами ведення,
а також наслідками та результатами, що досягаються у процесі даного виду взаємодії і тільки
через цей вид. Суб'єкти міжнародного бізнесу - це реальні учасники його як процесу взаємодії
(окремі особи, контактні групи або складні соціальні структури), яким притаманні внутрішні
мотиви, інтереси, цілі та здатність до їх реалізації у певній сфері міжнародної економічної
діяльності. Головними ознаками суб'єкта міжнародного бізнесу є наявність у нього внутрішніх
мотивів, цілеспрямованості, волі та здібностей діяти для досягнення власних стратегічних цілей.
Згідно з такими критеріями визначення суб'єктами міжнародного бізнесу можуть виступати
окремі особи, підприємства, транснаціональні структурні утворення, міжнародні організації й
асоціації, інтеграційні (регіональні) угрупування та держави.

Відповідно до Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", до суб'єктів міжнародного

бізнесу в нашій державі належать: o фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та
особи без громадянства, які мають громадянську дієздатність і правоздатність); o юридичні
особи (які зареєстровані в Україні та мають на її території постійне місцезнаходження); o
об'єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб (які не є юридичними особами
згідно із законами України, але мають постійне місцезнаходження на території України); o
структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії,
відділення, представництва); o спільні підприємства (які мають постійне місцезнаходження в
Україні).

Міжнародний бізнес має суттєві особливості у порівнянні з національним. Основні риси

міжнародного бізнесу: 1. Отримання прибутку в міжнародному бізнесі досягається за рахунок
використання для економічно ефективного ведення ділових операцій переваг виходу за межі
національних кордонів. 2. Підприємці прагнуть використовувати додаткові економічні
можливості, що випливають із: ресурсних особливостей зарубіжних ринків, місткості, правових
особливостей зарубіжних країн, специфіки міждержавних політичних і економічних
взаємовідносин, що регулюються відповідними формами міждержавної взаємодії. 3.
Міжнародний бізнес суттєво варіаційний залежно від рівня інтернаціоналізації. Вісь розвитку
"національний бізнес - мультинаціональний бізнес" включає етапи росту цього рівня: від разових
поставок на зарубіжний ринок до розвинутої структури транснаціональних компаній (ТНК), для
якої НІОКР, виробництво і дистриб'юція є сферами, що покривають всю земну кулю і охоплюють
десятки країн і сотні ринків. 4. Внаслідок інтернаціоналізації для будь-якого бізнесу стає
максимально доступним глобальний бізнес-сервіс, тобто абсолютно не залежний від національної
належності і орієнтований лише на економічну ефективність пакет різноманітних послуг: від
наукових до фінансових і від транспортних до підбору інтернаціональних колективів, який
дозволяє сьогодні максимально реалізувати можливості в бізнесі. 5. Урахування в бізнесі
культурного фактору, тобто сукупності вимог і обмежень, що накладаються культурою даної
країни на тих, хто веде в ній (або з нею) бізнес. Ця проблема є гострою настільки, наскільки
відрізняються культури країни базування цієї фірми і країни її перебування. 6. Глобальний
характер міжнародного бізнесу є його найважливішою рисою: він охоплює світову систему
інформаційного ділового обміну, світовий фінансовий ринок, глобальну структуру технологічних
нововведень і т. д. Внаслідок просування від рівня до рівня інтернаціоналізації зростає значення
того, як ця риса проявляється у даному бізнесі, тобто як ефективність цього бізнесу визначається
використанням глобалізації. 7. Міжнародний бізнес - це система професійних знань принципово
вищого рівня, ніж наявна в будь-якому національному (внутрішньому) бізнесі. 8. Міжнародний
бізнес вбирає в себе найкращі національні зразки, все найкраще у світовій практиці.

Найважливішою особливістю міжнародного бізнесу є його економічне, законодавче й політичне

поле конкуренції, а також соціокультурний фон, що суттєво відрізняє його від внутрішніх ринків
країн. Сучасний світовий ринок, незважаючи на насиченість нормами і правилами поведінки
на ньому економічних суб'єктів, формування міжнародних регулятивних механізмів та
інституцій, якісно і кількісно відрізняється від внутрішніх національних ринків, правове
функціонування яких має законодавчий характер. Складність міжнародного бізнесу як процесу
зумовлюється передусім тим, що реалізація конкурентних переваг навіть найвищого рингу в
міжнародному середовищі здійснюється не за принципами та постулатами класичних теорій
міжнародної торгівлі, а на основі більш складної стратегічної поведінки суб'єктів світового
ринку. Колізія інтересів та цілей окремих підприємств у міжнародному економічному обміні
доповнюється також колізією загальнодержавних інтересів, пов'язаних із забезпеченням
суверенітету й економічної безпеки та захистом економічного простору країн. Дія цих чинників
викривляє ринкові принципи взаємодії суб'єктів міжнародного економічного обміну і здатна
навіть перетворювати останній у предмет протистояння між країнами.
Під інтернаціоналізацією розуміють зближення національних економік шляхом посилення
промислової співпраці та взаємозалежності міжнародного товарообороту, руху капіталів робочої
с між країнами.
З середини 70-х років ХІХ ст. поряд з товарним експортом важливого значення набуває вивіз
капіталу. Переливи капіталу із країни в країну стали одним із головних факторів світового
економічного розвитку. В останній чверті ХІХ ст. обороти міжнародної торгівлі збільшсь у 2,1
рази, а іноземні капіталовкладення – у 2,3 рази. В 1900 – 1913 рр. світове виробництво зросло
більше ніж на 40%, фізичні обороти світової торгівлі – на 62%, а обсяги іноземних
капіталовкладень подвоїлися.
Виділяють три основні етапи розвитку інтернаціоналізації господарського життя.

Перший етап (кінець ХVІІІ – кінець ХІХ ст.) – інтернаціоналізація виробництва ґрунтується
переважно на взаємодії національних господарств завдяки простій кооперації. Головним
каналом взаємного “обміну речовин” були найпростіші форми міжнародних економічних зв’язків
і передусім зовнішня торгівля. Інтернаціоналізація виробництва й обігу стала однією з
найголовніших передумов формування світового господарства.

Другий етап (кінець ХІХ – середина ХХ ст.) інтернаціоналізація виробництва переходить в іншу
стадію, яка пов’язана з розвитком складної кооперації. Характерною ознакою складної
кооперації є її базування на міжнародному поділі праці. МПП стає визначальним фактором
поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та формування світового господарства.
Третій етап (розпочався із середини ХХ ст.) характеризується комплексністю інтернаціоналізації
виробництва (охоплює усі підсистеми господарства, поширюючись практично на всі країни
світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер). Саме завдяки інтернаціоналізації
виконуються головні умові збалансованого економічного розвитку: реалізація у матеріально-
речовій та вартісній формах валового національного продукту (ВНП), піднесення якості
людського розвитку тощо.
Головною формою інтернаціоналізації господарського життя тривалий час була міжнародна
торгівля (точніше, торгівля між метрополіями і колоніями у вигляді обміну готових виробів на
колоніальні аграрно-сировині товари). У подальшому основною формою стає інтернаціоналізація
не обміну, а виробництва, інституційною формою якої виступають міжнародні фірми (компанії,
корпорації, альянси).

Транснаціоналізація є ключовою тенденцію сучасної інтернаціоналізації, яка виявляє себе у

зростанні кількості міжнародних фірм і у розширенні масштабів їх діяльності, а якісно – у
формуванні внутрішньо-корпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну
частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої с. Тому транснаціоналізація може
розглядатися як друга домінанта світового економічного розвитку.

РОЗДІЛ 2. Національна економіка

1. Передумови зародження, становлення та розвиток національної економіки.
У первісному суспільстві рівень виробництва був низьким, що забезпечувало споживання на
межі фізичного виживання. Спочатку первісні люди добували засоби для існування полюванням
і збиранням, але в результаті неолітичної революції розвиток суспільства призвів до поділу праці
— виділилися землеробські і пастуші племена, виділилися ремісники, першими з яких були
ковалі. З'явилася соціальна нерівність і держава. Виникло рабовласництво.

Поступово розвивався товарообмін, який спочатку здійснювався в формі натурального обміну

(бартеру), але з появою грошей перетворився в торгівлю. Проте, в суспільствах Стародавнього
світу і Середньовіччя переважним було натуральне господарство. У багатьох державах у давнину
існувала так звана «палацова економіка», заснована на поєднанні державного господарства (що
дозволяє здійснювати великі громадські роботи, такі як іригація, спорудження палаців і пірамід)
і натурального господарства.

З початком хрестових походів європейці заново відкрили для себе прянощі, шовк і інші товари,
що стали рідкісними в Європі в середні віки. Це призвело до розширення торгівлі і загострення
торгової конкуренції з країнами Сходу. З кінця XV століття почалася Доба великих географічних
відкриттів, яка призвела до появи світової торгівлі і почалася епоха первісного нагромадження
капіталу.
З останньої чверті XVIII століття почалася промислова революція, за наслідками якої в найбільш
розвинених країнах більшість населення до кінця XIX століття було зайнято вже не в сільському
господарстві, а в промисловості. Переважною економічною системою став капіталізм,
відбувався процес перетворення традиційного суспільства в сучасне, аграрного суспільства в
індустріальне.

У XX столітті в низці країн (в тому числі й Україні) було створено адміністративно-командну

соціалістичну економіку. В інших країнах відбувався розвиток капіталізму. У другій половині XX
століття розпочалася науково-технічна революція, в результаті якої індустріальне суспільство в
найбільш розвинених країнах стало перетворюватися на постіндустріальне.
Націона́льна еконо́міка — це структурно і організаційно єдина система взаємозв'язаних
галузей і сфер діяльності людей, якій властива відповідна пропорційність, взаємозумовленість
розміщення на території, обмеженій державними кордонами. Національна економіка є
продуктом певних історичних процесів і періодів, оскільки становлення її здійснюється досить
тривалий час. У вузькому розумінні національна економіка є сукупністю економічних суб'єктів і
зв'язків між ними, яка має просторово визначену і специфічно складену національну
організаційну структуру, характеризується господарською цілісністю і спрямована на
задоволення потреб суспільства у матеріальних і соціальних благах. У широкому розумінні
національна економіка — це структурована в галузевому і територіальному просторі економічна
діяльність у масштабах країни, що регулюється інституціональною системою, яка відповідає
економічному, політичному та ідеологічному устрою (порядку), сформованому в цій країні.
Національна економіка характеризується взаємозв'язком умов виробництва та його результатів
і формується як єдиний господарський механізм із взаємозумовленими внутрішніми процесами
та явищами. Значний вплив на особливості національної економіки здійснюють історичні та
культурні традиції, географічне розташування країни, її роль у міжнародному поділі праці.
Основу національної економіки складають галузеві й міжгалузеві комплекси, підприємства,
організації, домашні господарства, які об'єднані в єдину систему економічними відносинами й
виконують певні функції в суспільному розподілі праці щодо вироблення товарів і послуг.

Національна економіка містить такі сфери: матеріальне й нематеріальне виробництво, а також

невиробничу сферу. Стрижнем національної економіки є матеріальне виробництво, тому що
саме тут створюються необхідні для суспільства засоби виробництва й предмети споживання. У
матеріальне виробництво входять: промисловість, сільське господарство, будівництво,
транспорт, торгівля, зв'язок, сфера послуг. Нематеріальне виробництво — це наука й наукове
обслуговування, культура, освіта, охорона здоров'я. Невиробнича сфера — це оборона країни,
судові й юридичні органи, релігійні й громадські організації.

Структура та поведінка національної економіки описується в рамках макроекономіки - розділу

сучасної економічної теорії.
Ключовими особливостями макроекономіки є використання аґреґованих величин (аґреґатів) та
моделювання, розробка теоретичних основ економічної політики.

Для обліку результатів діяльності національної економіки використовується Система

національних рахунків (СНР) - система макроекономічних показників, основним з яких є
Валовий внутрішній продукт (ВВП).
Стан національної економіки описується за допомогою основних макроекономічних показників:

 ВВП та темп його зростання;

 рівень інфляції;
 рівень безробіття;
 стан платіжного балансу.
2. Цілі національної економіки.
Основу національної економіки складають підприємства, фірми, організації, домашнє
господарство, які об'єднані економічними взаємовідносинами у єдине ціле, виконують певні
функції у суспільному виробництві.

Прийнято вважати, що мета ринкової економіки - одержання максимального прибутку. Для

підприємства на мікрорівні це дійсно так.
У макроекономіці, мезоекономіці та національній економіці цілі, що стоять перед суспільством,
державою, урядом, є більш загальними.
При цьому розрізняють глобальну мету - досягнення найбільш повного задоволення матеріальних
і соціокультурних потреб людей, забезпечення всебічного розвитку особистості й суспільства.

Менш глобальні цілі, або цілі другого рівня, які забезпечують досягнення вищої мети,
визначаються тими конкретними економічними проблемами, які встають перед кожною
державою або кожною національною економікою.
Нерідко сукупність цих цілей називають "магічним п'ятикутником", до якого входять:
- стійке економічне зростання національної економіки (причому як абсолютне, так і відносне);
- забезпечення повної зайнятості населення;
- стабілізація цін;
- бездефіцитний держбюджет;
- рівновага платіжного балансу.

Для того, щоб задовольнити вимоги розвитку національної економіки мають бути виконані такі
умови:

1. Досягнення економічної незалежності. Однак міжнародний поділ праці робить національні

економіки взаємозалежними, тобто у цих умовах економічна незалежність означає:
- можливість державного контролю національних ресурсів;
- одержання такого рівня ефективності виробництва і якості продукції, що забезпечить її
конкурентоспроможність і дозволить брати участь у світовій торгівлі на належному рівні,
коопераційних зв'язках, а також обміні новітніми науково-технічними результатами;

2. Досягнення стабільності й стійкості національної економіки. Це припускає захист власності у

всіх її формах, створення надійних умов і гарантій для підприємницької активності,
стримування факторів, здатних дестабілізувати ситуацію (боротьба з кримінальними
структурами в економіці, недопущення серйозних розривів у розподілі доходів, що може
викликати соціальні потрясіння).
3. Здатність національної економіки до саморозвитку й прогресу, що особливо важливо в
сучасному світі, який динамічно розвивається. Для цього необхідно створити сприятливий
клімат для інвестицій і інновацій, модернізувати виробництво, підвищити професійний, освітній
і загальнокультурний рівень працівників.
3. Економічні теорії національної економіки. Інституціональні теорії та базисні
інститути національної економіки.
Класична політична економія надала економічним теоріям та гіпотезам дійсно наукового
характеру. Вона мала два основні розгалуження: французьку школу (фізіократи) та
англійську. Фізіократи перемістили дослідження зі сфери зовнішнього обігу у сферу внутрішніх
економічних проблем, явищ і процесів у державі. Так, наприклад, Франсуа Кене (Франція, 1694–
1774) розробив першу „Економічну таблицю”, яка являла собою спробу кількісного
макроекономічного аналізу натуральних та вартісних потоків матеріальних цінностей у
національному господарстві країни. Проте у дослідженнях французької школи були значні
недоліки: вони визнавали основним джерелом збагачення нації земельні ресурси і залишали поза
увагою ефект від взаємодії та постійного розвитку всього комплексу економічних ресурсів нації,
шляхів пошуку оптимізації їх використання.
Англійська класична політична економія дала поштовх до більш комплексного аналізу засад
функціонування національного господарства. Класики досліджували природу та структуру усіх
сфер матеріального виробництва національної економіки в усіх його галузях. Її представники
дали перше наукове обґрунтоване визначення процесу функціонування капіталістичної системи
господарства на стадії вільної конкуренції, що в той час була притаманна більшості
європейських держав, обґрунтували принципи її розвитку – обмежене втручання держави в
економічні процеси. Їх вчення містило цілу низку важливих ідей, що розкривали сутність
господарської системи держави: уявлення про суспільство, як про єдиний живий організм,
цілісну систему, що постійно розвивається (Уільям Петті, Англія, 1623–1687); аналіз переходу від
первісного до сучасного суспільства та механізм нагромадження національного багатства (Адам
Сміт, Шотландія, 1723–1790); динаміку нагромадження та розподілу матеріальних статків у
суспільстві (Давід Рікардо, Англія, 1772–1823).
Першим комплексним вченням про національну економіку вважається марксизм. Карл Маркс
(Німеччина, 1818–1883) та його послідовники розглядали сутність економічної системи
суспільства у діалектичному розвиткові продуктивних сил і виробничих відносин (безпосереднє
виробництво, обмін, розподіл і споживання), а економічну формацію як спосіб їх вираження і
постійної боротьби з метою подальшого поступального розвитку, що й до цього часу залишається
об’єктивною істиною суспільного розвитку. Ще одним важливим кроком у дослідженні
національної господарської системи марксистами є прагнення пояснити механізми взаємодії та
взаємозалежності між її структурними елементами та підсистемами: роль держави у суспільстві,
принципи ціноутворення, процеси відтворення суспільного способу виробництва, обміну,
розподілу і споживання, справедливого та істинно демократичного їх розвитку з урахуванням
інтересів усіх членів даного суспільства.
Кейнсіанство (Джон Мейнард Кейнс, Англія, 1883–1946) вважається найґрунтовнішим
вченням про регулювання національної економіки. Предметом його дослідження є безпосередньо
механізм функціонування національної економіки – вплив конкретних методів і форм
регулювання економіки на її стан. Згідно з цим напрямом держава повинна глобально впливати
на розвиток економіки, а регулювання ринку має здійснюватись через державний бюджет,
систему оподаткування, державні закупівлі, державну інвестиційну політику. Кейнсіанці
стверджують, що ринковий механізм має доповнюватись державним втручанням в економіку.

Монетаризм (визначальний представник Мілтон Фрідмен, США (батьки – вихідці з Західної

України), 1912–2006), зосередив увагу на проблемах розвитку національного господарства, що
на думку представників цього напрямку, першочергово залежать від грошового обігу. Саме
грошовий обіг за даною теорією є основою зростання ВНП, а його порушення – головною
причиною інфляційних процесів та виникнення значних диспропорцій в економіці держави.
Грошово-кредитна (монетарна) політика разом із законотворенням для підтримання належного
функціонування ринкового механізму виступають головними механізмами державного
регулювання національної економіки. Головний акцент монетаристи роблять на необмежену
свободу підприємництва і не схвалюють стимулювання економічного росту за рахунок
державного бюджету. Рівень господарської активності, згідно з їх концепцією, визначається
кількістю грошей, наявних в обігу. Збільшення грошової маси в обігу менше 3% на рік сприяє
економічному спаду, від 3-5% – економічному зростанню, більше 5% – інфляції. При цьому
головними регуляторами економіки виступають кредит, ставка відсотка, грошова маса.
Інституціоналізм, або теорія інститутів розширив коло економічного пошуку, визначаючи
вплив неекономічних чинників на перебіг економічних процесів. До таких факторів
представники інституціоналізму відносять: морально-етичні, правові, психологічні чинники
суспільного буття.
Ранній американський інституціоналізм 20–30-х рр. XXст. формувався у трьох варіантах:
соціально-психологічний (технократичний)варіант на чолі з Т. Вебленом;
соціально-правовий (юридичний)на чолі з Дж. Коммонсом;
кон’юнктурно-статистичний (емпірико-прогностичний)на чолі з В. Мітчеллом.
Засновником американського інституціоналізму, який справив визначаль­ний вплив на всі його
течії, був Торстейн Бунде Веблен (1857–1929). Найважливішим принци­пом, висунутим Т.
Вебленом, був еволюційний підхід до аналізу.Він висту­пив проти замикання неокласиків у
межах абстрактних схем та „стану рівноваги” як „нормального” становища економіки. Т. Веблен
підкреслював вели­чезне значення теорії Дарвіна для обґрунтування принципу еволюційної
зміни та розвитку соціально-економічного життя суспільства.
Економічні явища Т. Веблен виводив із суспільної психології, розгляда­ючи людину як
біосоціальну істоту, яка керується природними інстин­ктами.Т. Веблен заперечував неокласичне
розуміння предмета економічної теорії як науки про багатство та ринковий механізм, а включав
до нього всі сторони людської діяльності. Т. Веблен писав, що „предметом економічної наукиє
вивчення поведінки людини стосовно матеріальних засобів існуван­ня та дослідження історії
матеріальної цивілізації”.

Формалізованій дедуктивній теорії неокласиків інституціоналісти проти­ставили вивчення

конкретно-історичних і національно-специфічних форм еко­номічного життя у вигляді
економічних інституцій. Початок виникнення інституціоналізму вчені відносять до кінця XIXст.,
коли у 1899 р. було видано монографію Т. Веблена „Теорія бездіяльного класу”. Але формування
інституціоналізму, як напряму економічної теорії відбулося пізніше, а саме в 20–30-х рр. XXст.,
коли з’явилися пізні публі­кації Т. Веблена, а також Дж. Коммонса та В. Мітчелла. Праці цих
вчених об’єднують спільність методологічних позицій, антимонополістична спрямованість,
обґрунтування ідеї впливу на економічне зростання всієї сукупності суспільних відносин і
необхідності державного впливу на економіку, особли­во у формі „демократичного контролю
суспільства над бізнесом”. Виокремлення базисних інститутів та інституціональних форм
дозволяє відокремити сформовані в процесі історичного розвитку та закріплені в національній
культурі усталені комплекси соціальних відносин від обумовлених конкретними умовами
господарювання способів, правил, норм поведінки та організаційних форм економічної
діяльності. Особливе значення таке розмежування має за умов суспільної трансформації,
переходу до ринкових умов, оскільки дозволяє встановити ступінь відповідності нових
інституціональних форм щодо базисних інститутів.

Базисними інститутами національної економіки за О. Уільямсоном слід вважати основні

політичні, соціальні то правові інститути, що складають основу виробництва, розподілу, обміну
та споживання, - суспільного відтворення. Саме базисні інститути визначають домінуючий тип
економічної системи, оскільки вони визначають ключові правила здійснення господарської
діяльності. У найзагальнішому визначенні, зазначають В.С. Савчук та В.Д. Якубенко, під
базисними економічними інститутами розуміють обмежені певними правилами, нормами,
рамками особливі сфери соціальних відносин, належність до яких наділяє економічних суб’єктів
стратифікованим статусом і виступає підґрунтям отримання специфікованих вмінених доходів.
Формування ринкових інститутів відбувається за допомогою інститутів державної влади у
вигляді державних кодексів, законів, підзаконних актів. Необхідно також враховувати те, що
процес інституціоналізації має характеризуватися позитивним ефектом заміни неформальних
інститутів стабільними, формальними, які будуть забезпечувати зниження рівня невизначеності
взаємодії економічних суб'єктів. Це дозволить позитивно й цілеспрямовано впливати на такі
інституціональні складові макроекономічної політики, як рівень корупції, виконання урядом
контрактних зобов'язань, влада закону, загроза дефолту.
Теорія суспільного добробуту А. Пігу. Вагомий внесок у розвиток неокласичних ідей здійснив
учень і послідовник Альфреда Маршалла, представник Кембріджської школи, неокласик Артур
Сесіл Пігу (1877– 1959). Основні ідеї вченого знайшли відображення у праці „Економічна теорія
добробуту” (1932), яка започаткувала новий напрям економічних досліджень та перші спроби
теоретичного обґрунтування економічних функцій держави. А. Пігу обґрунтував поняття
економічного добробуту та найважливіші його фактори. Стверджуючи, що категорія суспільного
добробуту „відображає елементи нашої свідомості” і може бути описана термінами „більше-
менше”, вчений свідомо обмежив власне дослідження „рамками тієї сфери суспільного
добробуту, в якій можна прямо або побічно застосувати шкалу виміру з допомогою грошей”. Цю
сферу суспільного добробуту вчений назвав економічним добробутом. Стверджуючи, що немає
чіткої межі між економічним і неекономічним добробутом, А. Пігу звертав увагу на те, що
„економічний добробут не слугує барометром або показником добробуту в цілому”, оскільки
„добробут часто змінюється, тоді як економічний добробут залишається на попередньому рівні,
і при цьому зміни економічного добробуту рідко відповідають таким самим змінам добробуту в
цілому”. Відтак вчений наголошував на тому, що поняття індивідуального добробуту не
зводиться до його економічного аспекту і включає такі показники якості життя, як умови
довкілля, умови праці та відпочинку, доступність освіти, громадський порядок, медичне
обслуговування тощо.
4. Теорії суспільного добробуту та соціально ринкової економіки.

Добробут людини і суспільства є інтегральною оцінкою всіх аспектів життєдіяльності людини,

що показує, наскільки добре прожитий певний період життя. В рамках теорій суспільного
добробуту на увагу заслуговують:
- економічна теорія, або теорія суспільного вибору, у рамках якої здійснюється позитивний
аналіз того, як формуються та реалізуються різні суспільні переваги. Цей розділ економічної
науки тісно пов'язаний з теорією держави, правилами голосування, поведінкою виборців і т. ін.;

- теорія суспільного прогресу, яка ґрунтується на еталонній етичній системі. Поняття суспільного
прогресу означає напрям розвитку суспільства, який є бажаним з погляду вибраної еталонної
етичної системи. При цьому допускається, що більшість членів суспільства можуть не розділяти
цю концепцію суспільного прогресу;

- еволюційна теорія, в основі якої лежить еталонна етична система, побудована на аналізі
процесу еволюції живої природи;
- інституційна теорія добробуту, яка трактує розвиток як загальну об'єктивну категорію, що
стосується однаковою мірою всіх членів суспільства. Тим самим долається індивідуалістичний,
атомістичний погляд на суспільство як на безліч незалеж-них один від одного індивідів,
позбавлених єдиної суті.
Для характеристики системи добробуту в економіці використовують два підходи:
1) індивідуалістичний, який базується на ідеях плюралізму;

2) інституціональний, що передбачає використання певного еталонного критерію для

оцінювання добробуту.
ндивідуалістичний підхід до визначення добробуту дозволяє економістам не зачіпати складну
філософську проблему суті людини і обмежитися розглядом зовнішніх проявів цієї суті - його
вчинків. Оскільки питання про суть людини при даному підході не розглядається, вчинки
людини апріорі мають непередбачуваний, довільний характер. Таким чином,
індивідуалістичний підхід фактично припускає атомістичний погляд на суспільство, при якому
ігноруються стійкі міжособові зв'язки. Спроба обійти фундаментальну проблему суті добробуту
приводить до надмірно спрощеної, механістичної моделі суспільства.
Домінуюче положення індивідуалістичного підходу пояснюється двома основними причинами.
По-перше, трактування індивіда як єдиного суб'єкта оцінки свого добробуту дозволяє
виключити з основ теорії етичні елементи. У результаті теорія добробуту знаходить видимість
«чистої» економічної теорії. По-друге, методологія сучасної економічної науки формувалася в
епоху протистояння ідей лібералізму і марксизму. Для багатьох економістів визнання самої
можливості об'єктивного вимірника добробуту рівносильне схваленню соціалістичної диктатури,
яка нав'язує людині жорсткі норми поведінки відповідно до деяких абстрактних ціннісних
постулатів. Разом з тим об'єктивний підхід дає метод оцінки добробуту людини і не
розповсюджується на нормативні аспекти економіки. Інакше кажучи, він відповідає на
питання, чи правильно працює «термометр», але не дає ніяких рекомендацій, як треба «лікувати
хворого». Інституціональний підхід до визначення добробуту полягає в тому, що суть людини
як такої виводиться з аналізу розвитку інститутів впродовж тривалого історичного періоду. На
основі виявленої суті формулюється базовий етичний критерій, на якому будується теорія
добробуту. Індивідуалістичний підхід, трактуючи людину як ізольований і непізнаваний елемент
суспільства. не дозволяє виявити загальні якості людей і сформулювати сутнісні узагальнення,
без яких не може існувати жодна соціальна теорія. Інституційний підхід, навпаки, фіксує свою
увагу на традиціях, що склалися в суспільстві, уявленнях, етичних нормах і ін. Кожна з існуючих
в суспільстві етичних систем може служити основою для деякої інституційної концепції
добробуту. У методологічному плані є два шляхи побудови інституційних теорій добробуту.

Егалізм, навпаки, виходить з посилки, що рівність може бути досягнута в набагато ширших
межах. Всі члени суспільства повинні мати не тільки рівні можливості, але і більш менш рівні
результати. Цим досягається єдність і згуртованість нації, що відповідають ідеалам
колективізму. Тому уряд повинен прагнути, щоб всі члени суспільства одержували рівні блага,
які стали доступними завдяки успіхам розвитку цивілізації. Держава загального добробуту стає
не тільки гаслом, але і метою економічної політики.

В рамках індивідуалістичного підходу найбільше значення мають дві теорії добробуту:

утилітаристська і монетарна (економічна).
Класичний лібералізм виходить з інтересів особи. Згідно даної теорії, кожна людина готова до
активної автономної діяльності, здатна сам найефективніше реалізовувати свої таланти.
Суспільство при такому підході характеризується як проста сукупність індивідів. Тому воно не
має (і не повинно мати) власних, відмінних від індивідів цілей і намірів. Хороше суспільство - це
таке суспільство, яке не заважає індивідам вільно реалізовувати свої приватні інтереси.

Утилітаризм вважає, що суспільний добробут є сумою функцій індивідуальних корисностей всіх

членів. Така "арифметика щастя" спирається на передумову про можливість складання
індивідуальних корисностей. Тому справедливість, на думку утилітаристів, існує там і тоді,
де і коли вдається максимізувати сукупну корисність всіх членів суспільства.
Функція суспільного добробуту - це залежність показника суспільного добробуту від показників
індивідуального добробуту. Передбачається, що заданий деякий алгоритм обчислення цієї
функції для кожного набору її аргументів, число яких співпадає з числом членів суспільства.
Іншими словами, задана деяка процедура суспільного вибору. Звичайно функція суспільного
добробуту задається шляхом того, що формального постулювало її найважливіших властивостей.
Одним з них є зростання функції по кожному аргументу, тобто збільшення індивідуального
добробуту будь-якого індивіда за інших рівних умов приводить до збільшення суспільного
добробуту.

Ринкова економіка (або ринкове господарство), згідно з теорією А.Сміта – це лад, в якому
відбувається вільна гра ринкових сил (принцип, що в перекладі з французької означає “надати
подіям природного ходу”). Природною рушійною силою господарського розвитку, на його думку,
є прагнення індивіда до досягнення своїх економічних інтересів. Головними рисами людини він
вважав самолюбство, егоїзм. Дбаючи про свої інтереси, така економічно вільна людина
приумножує як свій добробут, так і багатство суспільства. Суперечність між індивідом і
суспільством відсутня.
Соціально-орієнтований ринок: економіка Західної Європи – Суттєве втручання держави в
економіку Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків
на соціальні потреби. Розвинена система соціального забезпечення (державне страхування
здоров`я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та
інші категорії населення.

Концепція соціально-ринкового господарства виходить з того, що приватне господарство,

функціонуючи лише за законами ринку, приходить у протиріччя з соціальною справедливістю
і, через загострення протиріччя між суспільним характером виробництва й приватним
привласненням його результатів, провокує неефективне функціонування економіки. (слайд
20)Основна ж ідея соціального ринкового господарства полягає в тому, що принцип ринкової
свободи повинен бути взаємопов'язаним з підтримкою соціальної гармонії. Така гармонія
досягається спеціальним механізмом. А саме: економічне регулювання і координація діяльності
відбувається в першу чергу через ринок, в разі ж виникнення загрози, що розвиток ринкових
процесів приведе до соціальне небажаних і несправедливих наслідків, держава втручається з
тими чи іншими корегуючими заходами. Отже, (слайд 21)соціально-ринкове господарство являє
собою не що інше, як проміжну модель між чисто ринковою і централізовано-регульованою
системами економіки. Ринкове господарство тут виступає як основа економічної системи. Але
воно діє не самостійно, а свідомо регулюється державою.
 5. Типи та моделі національних економік.
Економічна система - поняття, що відбиває закономірності розвитку людського суспільства
загалом та окремих націй на певному рівні соціально-економічних відносин, що в ньому
склалися з урахуванням найзагальніших для них характеристик. Це свого роду теоретична
модель, яка відображає найзагальніші закономірності еволюції економічної підсистеми
людського суспільства чи окремих груп суспільств, окремих суспільств. Основні елементи
економічної системи: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально-економічні
відносини (відносини власності), організаційно-економічні відносини, господарський механізм
у найбільш загальному вигляді їх прояву в певний момент розвитку людського суспільства.
Модель національної економіки - відбиває тенденції розвитку окремих господарських систем з
урахуванням як загальноекономічних особливостей розвитку суспільства (економічна система),
так і специфічних, притаманних лише даній господарській системі на певному етапі її еволюції.
Ця дефініція визначає, як проявляються загальні закономірності розвитку економічної складової
суспільства в окремо взятих господарських системах певного суспільства. Основні елементи
національної економіки: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально-економічні
відносини (відносини власності), організаційно-економічні відносини, господарський механізм,
економічний потенціал, особливості державного устрою, традиції, менталітет, культура
суспільства у їхні динаміці, розвитку з урахуванням найбільш загальних закономірностей
розвитку економічних систем та їх переломлення (зміна, еволюція, доповнення новими ознаками
тощо) в окремих суспільствах.
З погляду власності та способів координації економічної діяльності виокремлюють три моделі
національних економік: ринкову (яка ґрунтується на приватній власності та ціновому механізмі
розв'язання основних проблем економічної організації); командно-адміністративну (командну)
(ґрунтується на державній власності на ресурси і виготовлені блага, передбачає безпосередній
вплив державних органів і координування поведінки суб'єктів економіки щодо питань
виробництва, розподілу та споживання продукції); змішану (в якій економічні процеси
регулюються як ринковими механізмами, так і державою, без переважання одного з них).
За характером розвитку сучасні національні економіки, за методологією ООН, класифікують:
1) на розвинуті (ринкові економіки високорозвинутих країн, до складу яких належать відносно
вільна ринкова система США, соціальна ринкова економіка країн Західної Європи, ринкова
економіка типу "держава добробуту" - Швеція і державно керований ринок Японії та інших країн
Східної Азії);
2) перехідні економіки (передусім економіки постсоціалістичних країн, які здійснювали перехід
від командно-адміністративної економіки до ринкової. Хоча деякі країни цього типу вже
отримали статус "країн з ринковою економікою", наприклад Литва, Латвія, Україна, рівень їх
розвитку залишається далеким від рівня розвитку високорозвинутих країн світу);
3) економіки, що розвиваються (входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем
економічного розвитку). Модель їхнього національного господарства базується на неістотній ролі
ринкових механізмів і приватного підприємництва, а домінуюче значення для розвитку мають
натуральне або напівнатуральне господарство, переважання аграрного й індустріального
секторів у галузевій структурі економіки, високий ступінь державного втручання в економіку і
низький рівень соціального захисту. Для цілей економічного аналізу ООН поділяє ці країни: на
країни - суто кредитори (Бруней, Кувейт, ОАЕ, Саудівська Аравія); країни - суто боржники (всі
інші країни, що розвиваються); країни - експортери енергоресурсів (Алжир, Венесуела, В'єтнам,
Індонезія, Конго, Кувейт); країни - імпортери енергоресурсів; всі інші країни, що розвиваються.
За критерієм відкритості національні економіки поділяють на відкриті, відносно відкриті та
закриті. Під відкритою економікою розуміють господарство, напрям розвитку якого
визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві, а зовнішньоторговельний оборот
досягає такого рівня, коли він починає стимулювати загальне економічне зростання.
Вважається, що він справляє стимулюючий і гальмівний вплив на господарство з того моменту,
коли досягає рівня близько 25 % валового внутрішнього продукту. Ступінь відкритості світовому
ринкові зазвичай вимірюється часткою експорту у ВНП. За рекомендаціями Світового банку, до
відкритих економік належать країни, частка експорту яких у ВВП становить більше 35 %;
умовно відкритими вважаються економіки з часткою експорту від 10 до 35 % ВВП; закритими
є економіки з експортом менше 10 % ВВП.

В основу класифікації економічних систем за рівнем економічного розвитку закладається

показник обсягу ВВП на одну особу. Світовий банк за цією ознакою виокремлює економіки країн
з низьким рівнем доходів (ВВП на одну особу становить менше 900 дол.); з рівнем доходів нижче
середнього (ВВП на одну особу становить від 901 до 3125 дол.); з рівнем доходів вище середнього
(ВВП на одну особу становить від 3126 до 9655 дол.); а високим рівнем доходів (більше 9656
дол.).

Найбільш відомими у світовій системі є такі ринкові моделі національних економік: ліберальна
(американська ринкова модель); регульована ринкова економіка (західноєвропейська модель);
соціально орієнтована ринкова модель (Швеція); японська модель; олігархічна модель (коли
інтереси держави підпорядковуються інтересам панівних олігархічних груп, кланів); моделі
нових індустріальних країн (моделі економік Тайваню, Південної Кореї, Гонконгу, де велика роль
належить транснаціональним корпораціям, які включили економіки цих країн у міжнародний
поділ праці); модель наздоганяючих ринкових економік (використовують країни, які
намагаються протягом короткого часу трансформувати національні економіки до умов
розвинутих країн. Наздоганяючі моделі національної економіки передбачають використання
механізмів розвитку, спрямованих на прорив у забезпеченні конкурентоспроможності
національних товарів, у технологіях, корекцію ринкової кон'юнктури, структурну перебудову та
модернізацію виробництва. У післявоєнний період цю модель використала Японія, сьогодні -
Китай. Невдалі варіанти використання цієї моделі є в країнах колишнього СРСР. Загалом ця
модель характеризується переважним залученням передових технологій, прямих іноземних
інвестицій, вкладенням коштів у людський капітал і науку, розвиток переробних галузей.
6. Показники національної економіки в країновому та рейтинговому порівнянні.
Результат діяльності національної економіки визначається рядом показників, що об'єднуються в
систему національних рахунків (СНР). Така система - це спосіб упорядкування інформації про
економічну діяльність господарських суб'єктів. СНР - це комплекс балансових таблиць у формі
бухгалтерських рахунків.
СНР має всеохоплювальний характер, тому що вона:

- враховує діяльність всіх учасників виробництва (від державного управління до діяльності

найманих робітників);

- містить показники, які в узагальнюючому вигляді описують всі економічні операції, стадії
економічного процесу.
СНР містить рахунки, які стосуються:

- виробництва, де враховуються витрати й результати, які відносяться до процесу виробництва

за певний період часу;

- утворення доходу, основою якого є рахунок виробництва (тобто попередній рахунок), що

відображає формування національного доходу у процесі виробництва;
- розподілу доходу, який свідчить про величину доходів учасників виробництва;
- перерозподілу доходу, що відображає перерозподіл державою доходу учасників виробництва
за допомогою податків і трансферних платежів;

- використання доходу, який містить інформацію про витрату доходу учасниками виробництва
на кінцеве споживання й заощадження.

Основні показники, що характеризують стан національної економіки, згідно з СНР можна

поділити на кілька груп.

До першої групи показників що характеризують загальнонаціональний розвиток виробництва,

відносять національне багатство, сукупний суспільний продукт (ССП), кінцевий суспільний
продукт (КСП), національний дохід (НД), валовий національний продукт (ВНП), валовий
внутрішній продукт (ВВП), чистий національний продукт (ЧНП), особистий дохід (ОД).

До другої групи показників, що характеризують використання виробничих фондів, а також

матеріальних і сировинних ресурсів, відносять:
- виробничі фонди і їх структуру;
- коефіцієнти відновлення й вибуття виробничих фондів;
- фондовіддачу, фондомісткість.
Третя група показників відображає трудові витрати й рівень зайнятості робочої сили у сферах
виробництва. На основі аналізу показників цієї групи держава має можливість стимулювати
розвиток трудомістких галузей у тих районах, де є надлишок робочої сили, матеріаломістких - у
районах з багатими матеріальними ресурсами, застосовувати при наявному дефіциті робочої
сили відповідні заходи щодо зниження рівня безробіття.
Четверта група показників дозволяє визначати фінансові можливості країни, формувати й
використовувати грошові доходи, аналізувати вплив інфляції на рівень зарплати, цін,
процентних ставок.
Ці індикатори можна поділити на такі групи:
- перша група - це провідні індикатори:
а) динаміка ВВП, тобто агреговане зростання (скорочення) сфери матеріального виробництва
(промисловість, сільське господарство, будівництво й сфера послуг (торгівля й транспорт)),
б) макроекономічні індикатори - безробіття, динаміка інвестицій, які тісно пов^язані з
динамікою ВВП. Швидке або повільне збільшення ВВП супроводжується відповідним зміненням
доходів населення;

- друга група - це фінансові індикатори, які відображають стан справ у фінансовому секторі, а
саме: рівень інфляції, розміри дефіциту бюджету, розміри й динаміка грошової маси, індекси
фондового ринку, дисконтна ставка;

- третя група - це зовнішньоекономічні індикатори: сальдо зовнішньої торгівлі, сальдо

платіжного балансу, обмінний курс національної валюти.

Найважливішим методом розрахунку ВВП у світі зараз є використання паритету купівельної

спроможності (ПКС – чи Purchasing Power Parity). В країнах Європейського Союзу
використовується модифікований його аналог – паритет купівельного стандарту – ПКС
(Purchasing Power Standart). Метод ПКСт включає використання стандартизованої міжнародної
ваги цін на товари та послуги в доларах США, що були вироблені економікою певної країни.
Ділення відповідної доларової оцінки ППС на оцінку ВВП у місцевій валюті дає коефіцієнт
перерахунку ППС.
Розрахунки, які отримуються за цим методом є найбільш вірогідними при порівнянні
економічної потужності та благополуччя різних країн.

Проте метод ППС також не позбавлений й певних недоліків. Так, при аналізі стану економік
країн, що розвиваються і, відповідно, мають нестабільну валюту, тобто високий рівень інфляції
(зараз мова йде про африканські країни) дані про ВВП, що отримані подібного роду методом
можуть становити лише від ј до Ѕ реальної оцінки цього макроекономічного показника.
Приміром, коли у 1994 році чотирнадцять країн Африканського фінансового співтовариства,
чиї грошові одиниці були прив’язані до французького франку девальвували свої валюти на 50%,
реальний продукт в них скоротився наполовину, хоча падіння виробництва не було таким вже
значним.
Економічний зміст застосування моделі Стюарта та кривої Лоренцо, в основі якої лежать
коефіцієнт Джині засвідчує, що на перших порах відбувається зростання ВВП країни с
внаслідок переведення коштів із-за кордону та падіння (в силу зростання конкуренції на ринку
дешевої робочої сили) рівня доходів в країні в. Проте у довготерміновій перспективі, якщо
вирівнювання доходів в країні с з країною в не відбудеться може призвести до дефіциту
трудових ресурсів та спровокувати демографічну кризу в країні с. Саме така модель стає дедалі
актуальною для відносин: країни Центральної та Східної Європи – ЄС, Мексика – США тощо.
При проведенні внутрішньокраїнових порівнянь нерідко використовують також показник
Валового регіонального продукту – ВРП (Gross State Product (GSP) в США чи GDP of region – в
країнах ЄС).
Нерідко при порівнянні інвестиційної привабливості країн (регіонів) використовують показники
прямих іноземних інвестицій (FDI) зіставлені з чисельністю населення, що є досить важливим
для визначення «рівня країнової конкурентоспроможності», у першу чергу це стосується держав
Центральної та Східної Європи, колишнього СРСР та країн що розвиваються. До цієї ж групи
індикаторів відносять також рівень капіталізації, прибуток на капітал, зростання прибутку на
акції та середній обсяг продаж цінних паперів, які свідчать про розвинутість ринкової
інфраструктури та ступінь адаптованості господарства країни до здійснення системних реформ
чи аналізу результатів їх реалізації.
Обсяг та структура зовнішньої торгівлі, співвідношення інвестиційних і споживчих товарів в
ній, рівень залежності виробництва ВВП від експортно-імпортних операцій визначають
характер відкритості економіки та дозволяють відносити країни до певного типу і проводити їх
класифікацію.
Вважається, що реальних результатів соціально-економічного процесу досягають ті країни,
життєвій рівень населення яких є вищим за аналогічний серед держав-сусідів. З 2001 року ІЛР
здобув в ООН ще й іншу назву Індекс Розвитку Людського Потенціалу (ІРЛП). Саме він на
інтегративної основі об’єднує в собі три розрахункові компоненти: очікувану тривалість життя,
рівень освіти та показник ВВП на душу населення. Опосередковано сюди входять також рівень
грамотності дорослого населення (у відсотках до осіб, що є старшими за 15 років), а також
сукупний показник чисельності, що вступили до навчальних закладів першого, другого та
третього ступеня. Рейтинг країн при цьому може суттєво змінюватися по роках. Так,
компенсаційний приріст ВВП в Україні дозволив їй переміститися з 80-го місця у 2000-му році
до 75-го у 2001. Проте навіть і зараз він значно відрізняється від більшості європейських країн
(Див. табл. 1.1).
7. Ефективність національної економіки.

Ефективність національної економіки - це якісна характеристика, яка відображає рівні

розвитку продуктивних сил і забезпечення потреб суспільства. її визначають і оцінюють шляхом
зіставлення результатів виробництва та витрат. Підвищення ефективності виробництва
знаходить своє відображення в зростанні добробуту населення.
Стосовно всієї національної економіки (макроекономіки) розрізняють два види ефективності:

1) економічна ефективність — характеризує результативність економіки країни в цілому,

враховуючи витрати на виробництво національного продукту;

2) соціальна ефективність — прямо вказує на досягнутий рівень загального добробуту, ступінь

задоволення людських потреб.

У практиці економічних розрахунків розрізняють загальну (абсолютну) і порівняльну економічну

ефективність. Загальна (абсолютна) ефективність ресурсів може визначатися на всіх рівнях
господарювання й характеризує загальну величину економічного ефекту порівняно з окремими
видами витрат ресурсів. Визначення загальної ефективності виробництва базується на
обчисленні показників, які характеризують рівень використання основних ресурсів. ЦІ
показники можна об'єднати в шість основних груп: 1) узагальнюючі (сукупні). 2) праці, 3)
основних фондів, оборотних коштів і капітальних вкладень, 4) матеріальних, у тому числі
земельних ресурсів, 5) науково-технічного прогресу, 6)зовнішньоекономічної діяльності.

До узагальнюючих показників ефективності на рівні економіки та регіонів зокрема належать:

зростання та обсяги виробництва національного доходу на душу населення: відносна економія
основних виробничих фондів, матеріальних витрат (без амортизації), фонду оплати праці у сфері
матеріального виробництва; співвідношення доданого продукту до фонду оплати праці в
матеріальному виробництві; рівень рентабельності як співвідношення доданого продукту або
прибутку І середньорічної вартості основних та оборотних виробничих фондів: зниження витрат
виробництва і обігу на 1 грн. валового національного продукту.
Основними показниками соціальної спрямованості економічного зростання є:
- у сфері виробництва - динаміка частки зайнятих некваліфікованою фізичною працею;
- у сфері розподілу - динаміка реальних доходів населення;
- у сфері обміну - розвиток матеріальної бази торгівлі та громадського харчування;
- у сфері споживання - фонд споживання та фонд невиробничого накопичення.
До системи узагальнюючих показників економічної ефективності традиційно належать
рентабельність продукції та виробничих фондів, виробництво продукції на 1 грн. затрат,
відносну економію основних і оборотних фондів, а також матеріальних та трудових витрат і
фонду оплати праці.
Показниками загальної економічної ефективності використовуваних ресурсів є:
- показники використання трудових ресурсів (зростання продуктивності праці, частка приросту
продукції за рахунок продуктивності праці, економія живої праці);
- показники використання основних фондів, обігових коштів і капітальних вкладень
(фондовіддача, обертання обігових коштів, питомі капітальні вкладення);
- показники використання матеріальних ресурсів (матеріаломісткість, матеріаловіддача й
питома матеріалоємність).

Обидва поняття ефективності тісно взаємопов'язані: що краще використовуються економічні

ресурси, то повніше задовольняються потреби суспільства; а що краще живеться людям у цій
країні, то більше уваги вони приділяють роботі, підвищенню своєї професійної майстерності,
підтриманню власної фізичної форми. Утім, на практиці зустрічаються такі виняткові ситуації,
коли зростання макроекономічної ефективності не призводить до відповідного підвищення
добробуту населення. Таке трапляється тоді, коли увесь приріст національного продукту
спрямовується на виробничі та інші цілі, наприклад, на подолання наслідків великих стихійних
лих (подібних до наслідків аварії на ЧАЕС), на ведення великомасштабних військових дій тощо.

Макроекономічна ефективність має багато проявів, оскільки національне господарство є вельми

складним за своєю структурою комплексом. Ця ефективність визначається системою різних
показників, зокрема: продуктивності суспільної праці, капіталовіддачі і капіталомісткості ВВП,
матеріаловіддачі і матеріаломісткості ВВП.
Продуктивність праці в країні показує обсяг ВВП, виробленого одним працюючим або за одну
годину.

Капіталовіддача в країні показує обсяг ВВП в розрахунку на одиницю основного виробничого

капіталу у даному році.

Капіталомісткість, навпаки, показує, скільки основного капіталу витрачає країна на

виробництво одиниці ВВП.
Матеріаловіддача показує, який обсяг ВВП виробила країна в даному році на одиницю
витрачених матеріалів (сировини, матеріалів, палива, енергії).
Матеріаломісткість, навпаки, показує, скільки матеріалів витрачає національна економіка на
одиницю ВВП.

Оглядаючи наведені вище показники, можна зрозуміти, що економічна ефективність

національного виробництва зростатиме у разі, якщо зростатимуть показники продуктивності
праці, капітало- і матеріаловіддачі, а відповідно показники капітало- і матеріаломісткості
зменшуватимуться.
Тепер перейдемо до соціальної (або соціально-економічної) ефективності національного
виробництва. І тут відразу маємо звернути увагу на те, що головні статистичні результативні
показники економіки країни — ВВП і національний дохід, м'яко кажучи, не зовсім адекватно
відображають зміни у добробуті суспільства. У цьому відношенні їхня недосконалість якраз
найбільш очевидна.
тож, для характеристики соціальної ефективності національної економіки наразі
використовують низку окремих показників, які умовно можна поділити на дві групи: 1)
показники рівня життя населення; 2) показники якості життя.

Рівень життя, або суспільного добробуту, — це ступінь забезпеченості людей матеріальними,

культурними та духовними благами, необхідними для їх нормального існування.
Основні показники рівня життя населення:
• обсяг ВВП (національного доходу) в розрахунку на душу населення;

• відповідність реального споживання основних продуктів харчування (м'яса, риби, овочів тощо)
науково обґрунтованим нормам;
• структура споживання (передусім частка витрат на харчування у сімейному доході);
• середня тривалість життя;
• рівень дитячої смертності;
• середній рівень освіченості;
• забезпеченість сімей житлом;
• рівень (межа) бідності (мінімально допустимий рівень споживання, або прожитковий мінімум).
Якість життя — поняття ширше за рівень життя, бо характеризує не лише рівень матеріального
добробуту людини, а й міру її задоволеності комфортом і безпечністю умов життя, можливостями
реалізації життєвих планів.

Для оцінювання якості життя населення, починаючи з 1993 р., експерти ООН використовують
такий комплексний показник, як індекс розвитку людини (ІРЛ). Його розраховують на основі 24
параметрів, з поміж яких найважливішими є: 1) ВВП на душу населення; 2) середня тривалість
життя в країні; 3) рівень освіченості населення.
Парето-ефективність (оптимум Парето) — це такий стан економіки країни, за якого уже
неможливо поліпшити добробут хоча б однієї людини, не погіршивши при цьому добробут будь-
якої іншої людини.
Теоретично стан Парето-ефективності досягається тоді, коли економіка працює на межі своїх
виробничих можливостей, тобто повної зайнятості усіх ресурсів. Ось саме тоді, цілком логічно,
розподіл ресурсів можна вважати оптимальним (найкращим). Допоки ж економіка ще не стала
ефективною, або, що те саме, розподіл економічних ресурсів ще не став оптимальним, хтось
може підвищувати свій добробут, не зачіпаючи при цьому інтересів усіх члені суспільства. Таким
чином, на думку Парето, рух економіки до ефективного стану (оптимуму) — це рух до гармонії
всього суспільства.
8. Поняття, склад та класифікація потенціалу національної економіки. Природно-
ресурсний, демографічний та трудовий, виробничий, інноваційний та науково-
технічний, інвестиційний, агропромисловий, екологічний, зовнішньоекономічний
потенціал національної економіки.

Економічний потенціал країни характеризує здатність суспільства виробляти товари і послуги

та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення
якості життя її громадян.
У політекономічному розрізі економічний потенціал — це система відносин економічної
власності між людьми у взаємодії з розвитком продуктивних сил та базисними елементами
господарського механізму, що виступають основним джерелом розвитку економічної системи, її
можливостей.
Структура економічного потенціалу:

— Природний потенціал — це сукупність наявних і тих, що можуть бути мобілізовані, природних

ресурсів у поєднанні з природними умовами, які впливають на економічну діяльність та
використовуються чи можуть бути використані у процесі виробництва економічних благ. У
політекономічному аспекті природний потенціал можна визначити як відносини економічної
власності між людьми з приводу видобування і привласнення природних ресурсів та їх
використання в поєднанні з природними умовами в усіх сферах суспільного відтворення. Він
забезпечується географічним розміщенням, кліматом, природними ресурсами та екологічною
ситуацією.

— Трудовий потенціал — це кількість та якість наявних трудових ресурсів з урахуванням

можливості їх збільшення при поточному рівні розвитку науки і техніки. У політекономічному
аспекті цю категорію можна визначити як систему виробничих відносин між окремими
індивідами, трудовими колективами, соціальними верствами і державою з приводу відтворення
і використання працездатного населення країни. Він характеризується кількісною і якісною
сторонами. Тенденції динаміки народонаселення визначають чисельність трудових ресурсів,
його склад, розмір зайнятості, що, в свою чергу, має вплив на сукупний попит і пропозицію,
споживання і, в кінцевому підсумку, на економічне зростання.
— Науковий потенціал — це сукупна можливість національної економічної системи генерувати
необхідні знання, що втілюється в кількісних і якісних характеристиках винаходів та
нововведень і визначається чисельністю та професійністю вчених, зайнятих у різних сферах
науки. У політекономічному аспекті науковий потенціал — це відносини економічної власності
між різними суб'єктами господарювання з приводу отримання, використання та привласнення
наявних результатів наукових досліджень (та тих, що можуть бути мобілізовані) для реалізації
основних цілей держави у сфері науки. Результатом наукової діяльності виступають нові знання
(винаходи) та удосконалені методи використання вже існуючих знань (нововведення).

— Технічний потенціал (потенціал засобів праці) можна визначити як сукупність можливих та

перспективних технічних засобів, що використовуються чи можуть бути використані у НДДКР
та виробництві і спрямовані на підвищення продуктивності суспільної праці. В
політекономічному аспекті технічний потенціал — це відносини економічної власності між
різними суб'єктами господарювання з приводу створення і використання системи технічних
засобів та привласнення отриманих при цьому результатів у різних сферах суспільного
відтворення.

— Технологічний потенціал — це сукупність методів залучення засобів праці у виробництво для

перетворення предметів праці на продукцію для кінцевого споживача чи для наступного
залучення що визначається рівнем соціально-економічного розвитку. У політекономічному
аспекті — це відносини економічної власності між різними суб'єктами господарювання з
приводу використання різних способів залучення засобів праці у процес виробництва з метою
перетворення предметів праці відповідно до потреб суспільства та привласнення отриманих при
цьому результатів у різних сферах суспільного відтворення.

— Інформаційний потенціал — наявні та такі, що можуть бути мобілізовані обсяги

інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій для створення власних і збирання,
накопичення, обробки й використання різноманітних форм інформації для задоволення
відповідних потреб суспільства. У політекономічному аспекті інформаційний потенціал — це
відносини економічної власності між різними економічними суб'єктами з приводу створення
власних, збирання, накопичення, обробки та використання різноманітних видів і форм
інформації для задоволення потреб окремого індивіда, трудового колективу і суспільства.

— Економічний потенціал техніко-економічних відносин — це сукупність відносин економічної

власності, що функціонують і розвиваються у процесі розвитку спеціалізації, кооперації,
комбінування виробництва, його концентрації тощо. Цей потенціал характеризується
насамперед ступенем розвитку суспільного поділу праці, здатністю відносин спеціалізації,
кооперування та ін. підвищувати ефективність суспільного виробництва.
— Економічний потенціал організаційно-економічних відносин — це сукупність відносин
економічної власності, що функціонують і еволюціонують у процесі розвитку форм та методів
менеджменту, маркетингу, обміну досвідом та ін. Цей потенціал визначається розвиненістю
використовуваних форм та методів господарювання.

— Економічний потенціал відносин економічної власності характеризується плюралізмом і

розвиненістю існуючих типів та форм власності, характером і рівнем розвитку продуктивних
сил, економічною політикою держави та іншими чинниками.
— Економічний потенціал господарського механізму визначається потенціалом системи
основних форм, методів і важелів використання економічних законів (найважливіша функція
господарського механізму), розв'язання існуючих соціально-економічних суперечностей,
реалізації відносин власності, розвитку людини і її потреб та забезпечення узгодження
функціонування всіх елементів економічної системи в усіх сферах суспільного відтворення.
Властивостями економічного потенціалу є: цілісність, складність, комунікативність,
ієрархічність, здатність до розвитку. Цілісність означає, що економічний потенціал
розглядається як цілісна система, яка складається з сукупності окремих елементів; складність
характеризується обсягом інформації, необхідної для формування та розвитку потенціалу,
складністю опису та управління, багатовекторністю розвитку; комунікативність пов'язана зі
взаємодією та взаємозалежністю потенціалу і зовнішнього середовища, де потенціал як система
формує та виявляє свої властивості тільки в процесі взаємодії з зовнішнім середовищем;
ієрархічність означає, що кожен компонент потенціалу може розглядатись як система
(підсистема) більш широкої або вищої системи; здатність до розвитку означає, що економічний
потенціал сприймає та використовує нові знання, технологічні ідеї, наукові розробки та новації,
які забезпечують його розвиток. Джерелами розвитку економічного потенціалу є: зростання
інвестиційної й інноваційної активності; розвиток конкуренції; впровадження ефективних
форм і методів управління, зниження рівня ресурсомісткості виробництва.

Кількісна характеристика економічного потенціалу включає два загальних підходи. Перший

полягає у вартісній оцінці ресурсів, якими володіє національна економіка (залучених у
виробництво та потенційних), а другий передбачає визначення можливого економічного
результату від використання всіх ресурсів, які залучаються у виробничий процес у певному
періоді.
В основу якісної оцінки економічного потенціалу закладаються параметри, які характеризують
динаміку та тенденції розвитку національної економіки, ступінь використання ресурсів
виробництва, закономірності розвитку та зміни структурних макроекономічних пропорцій.
Кожен із зазначених потенціалів характеризується певною величиною і якісним складом
відповідних економічних ресурсів та умовами їх ефективного використання. Економічні ресурси
- це основні елементи економічного потенціалу, наявні у суспільства на кожному етапі розвитку
продуктивних сил, за допомогою яких досягаються конкретні цілі економічного і соціального
розвитку.

Природно-ресурсний потенціал -> Сукупність наявних і тих, що можуть бути мобілізовані,

природних умов і ресурсів, які впливають на економічну діяльність та використовуються чи
можуть бути використані у процесі виробництва економічних благ

Трудовий потенціал -> Кількість і якість наявних трудових ресурсів з урахуванням можливості
їх збільшення за досягнутого рівня розвитку науки і техніки
Інвестиційний потенціал -> Здатність залучати у виробництво й ефективно використовувати
інвестиційні ресурси для здійснення реальних і фінансових інвестицій, які матеріалізуються у
новостворюваних факторах суспільного виробництва та суспільній інфраструктурі

Науково-технічний потенціал -> Сукупна можливість національної економічної системи

генерувати необхідні знання, що втілюється в кількісних і якісних характеристиках винаходів
та нововведень і визначається чисельністю та рівнем професійності вчених, зайнятих у різних
галузях науки

Інформаційний потенціал -> Наявні та такі, що можуть бути мобілізовані, обсяги інформаційних
ресурсів, інформаційної техніки і технологій для створення власних ресурсів, збирання,
накопичення, обробки й використання різноманітних форм інформації для задоволення
відповідних потреб суспільства

Виробничо-технологічний потенціал -> Сукупність засобів виробництва та способів їх залучення

для перетворення предметів праці на продукцію для кінцевого споживання, необхідних для
задоволення потреб суспільства
Потенціал управління -> Наявні способи і вміння визначати цілі, приймати рішення, формувати
програми, розподіляти функції та координувати діяльність організацій і людей у виконанні їх
завдань і функцій, формувати механізми управління, раціоналізувати структури організацій і
забезпечувати ефективність їх діяльності

Зовнішньоекономічний потенціал -> це сукупність всіх ресурсів і умов здійснення

зовнішньоекономічної діяльності держави. Він визначається наявністю природних ресурсів,
створеним виробничим і науково-технічним потенціалом, інфраструктурою, соціальною
сферою, продукція і послуги яких експортуються за межі країни. Показники:
- обсяг виробництва ВВП, в т.ч. на душу населення;
- питома вага експорту товарів і послуг у ВВП;
- частка експорту промислових товарів у загальному обсязі експорту товарів;
- платіжний баланс країни.
Основним напрямом підвищення ефективності використання економічного потенціалу країни
та його збалансованості є обмеження впливу стримувальних чинників і активізація
впровадження ресурсозберігаючих технологій.
У наш час поняття «економічний потенціал», незважаючи на досить широке розповсюдження в
науковій літературі, не має однозначного тлу­мачення. Найбільш поширеним є наступне.
Економічний потенціал країни характеризує здатність суспільства виробляти товари і послуги
та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб насе­лення, поліпшення
якості життя її громадян.

Суспільним виробництвом є процес перетворення ресурсів в продук­цію необхідного обсягу і

якості. У цьому плані воно у вирішальному сту­пені залежить від наявності і використання
взаємопов'язаних і взаємозу-мовлених ресурсів, що визначають можливості виробництва:

 основного капіталу та інших нефінансових і фінансових активів;

 природних ресурсів;
 людських ресурсів;
 організації управління;
 інноваційного потенціалу.
Перші три елементи об'єднуються поняттям національного багат ства в традиційному і
розширеному розумінні. Вони визначають почат кові ресурсні можливості виробництва.
9. Структура та складові національної господарської системи.
Дослідження, аналіз національної економіки та управління нею відповідно до поставлених цілей
потребує її структуризації, виділення окремих підсистем та застосування принципів системного
підходу. На макроекономічному рівні склалось три основні підходи до структуризації
національної економіки: за функціональною, галузевою (за видами економічної діяльності) та
територіальною ознаками (рис. 1). В рамках загального (функціонального) підходу національна
економіка розглядається як сукупність декількох, найбільш укрупнених груп ресурсів –
природних, людських та капітал.

Галузевий підхід передбачає виділення окремих груп галузей (видів економічної діяльності), які
мають ієрархічну підпорядкованість (наприклад,промисловість, яка поділяється на добувну та
обробну, а ті, у свою чергу, мають ще більш дрібний поділ). Підставою для такого поділу виступає
міжнародна система національного рахівництва.
За територіальним підходом національна економіка може бути представлена у вигляді її окремих
частин (підсистем), які характеризують їх розташування у просторі. У якості таких підсистем
національної економіки можуть розглядатись різноманітні територіальні утворення - економічні
райони, адміністративно-територіальні одиниці, особливі просторові утворення – вільні
економічні зони, території пріоритетного розвитку, різні види транскордонних об’єднань,
кластерні структури тощо.
Національна економіка з точки зору територіального підходу являє собою багаторівневу
ієрархічну систему, у складі якої можна виділити:
1) міжкраїновий рівень, який характеризує зв’язки національної економіки із світової
економічною системою;

2) макроекономічний рівень – характеризує темпи та пропорції регіонального розвитку

національної економіки в цілому;

3) міжрегіональний рівень, до якого відносяться різноманітні економічні та інші зв’язки між

окремими регіонами країни;
4) внутрішньорегіональний рівень – діяльність в межах одного регіону;

5) локальний (місцевий) – охоплює господарську діяльність в межах окремої частини

регіонального утворення.

З точки зору пріоритетів економічного розвитку, які в сучасних умовах полягають у підвищенні
соціальних стандартів, збільшенні реальних доходів працюючих і загальному поліпшенні якості
життя громадян [10], найбільш важливим та актуальним є саме територіальний підхід щодо
структуризації національної економіки. Це обумовлено тим, що у зв’язку із зростанням частки
недержавного сектору, галузевий підхід до управління розвитком національної економіки
поступово втрачає свою значимість та вплив. А питання підняття рівня життя людей,
підвищення рівня їх доходів, розвитку соціальної інфраструктури, покращення екологічного
стану тощо виходять на перший план у діяльності органів державної влади різного рівня. Усі
вони мають безпосереднє відношення до населення, яке мешкає на конкретних територіях. У
даному контексті можна сміливо стверджувати, що для поняття «рівень життя населення»
визначальною ознакою є сама територіальна ознака. Якщо уважно проаналізувати
вищезазначені підходи до структуризації національної економіки, то стає очевидним, що підхід
за територіальною ознакою є найбільш змістовним та комплексним, оскільки в рамках
територіальних утворень національної економіки можуть бути виділені й два інших та
розглядатись у якості підсистем окремих регіонів. Отже, пріоритетний управлінський вплив
саме на територіальну структуру здатний забезпечити ефективний розвиток й інших складових
національної економіки. За таких умов цілком зрозуміло, що питання зменшення територіальної
диференціації у рівні життя населення мають стати найголовнішими при реалізації заходів
державної економічної політики, складовою якої є державна регіональна економічна політика.
Елементна структура

В.Голесовський, говорячи про систему, зазначає, що "...головною ідеєю у цьому визначенні є

взаємозв’язок об’єктів, відносини між ними і між їхніми характеристиками".69 У його аналізі
структури (еколого-) економічної системи є чотири головні "класи елементів", які її складають:
ресурси, населення, функціональні елементи та інституції. До ресурсів В.Голесовський відніс а)
частину природного навколишнього середовища, яку люди залучають у сферу їх діяльності -
землю, води, повітря, земне тяжіння, а також фізичні, хімічні та біологічні ресурси, засоби
транспорту та комунікації, комп’ютери, книжки тощо; гроші, працю б) технології та в)
підприємництво. До населення - усіх людей. До функціональних елементів - "категорію
елементів, необхідних для показу економічної системи в дії". До інституцій - "стійкі зв’язки
відносин, які об’єднують учасників разом або специфічні форми та зразки функціональних
елементів у дії. "Інституції" в цьому розумінні є аналітичними абстракціями".70 Хоча концепція
В.Голесовського і досить цікава, проте такий підхід надто узагальнений, щоб скористатися ним
для порівняльного аналізу екологоекономічної ефективності сучасних національних
господарських систем.
Вертикальна та горизонтальна структури
Організаційні структури систем зовсім інакше розглядає К.Гайтані, який наголошує на тому, що
"відносини між частинами і цілим ... є або вертикально або горизонтально орієнтованими".
Даючи визначення вертикальній організаційній структурі, автор зазначає, що вона "...включає
прийняття рішень, мотиваційну та інформаційну структури, які розташовані ієрархічно, від
вищого ешелону представників, що мають владу, до обмеження прийняття рішень органами
управління нижчих ешелонів представників".72 Як приклад вертикально організованої системи
називають колишній СРСР. Горизонтальна організаційна структура існує коли "...органи влади
не є ієрархічно розташованими. Для прикладу, три гілки уряду США - виконавча, законодавча і
судова - пов’язані між собою по колу і горизонтально".73 К.Гайтані підсумовує, що національна
економіка, в якій економічна активність організована переважно вертикально, є командно-
орієнтованою. Ринково-орієнтована економіка - це така економіка "...в якій горизонтальні
економічні відносини добровільного обміну та індивідуального вибору переважають".74 Такий
підхід до аналізу структури систем не зовсім придатний для порівняння їх ефективності.
10. Національний ринок: особливості та проблеми розвитку.

Сутність і структура національного ринку. До основ­них елементів сучасного регульованого

ринку належать: 1) ринок предметів споживання; 2) ринок засобів вироб­ництва; 3) ринок
платних послуг; 4) ринок робочої сили; 5) ринок капіталів; 6) ринок валюти, грошей і цінних
па­перів; 7) ринок науково-технічних розробок та інформа­ції; 8) ринок нерухомості. Ці ринки є
окремими частинами сукупного внутрішнього (або національного) ринку, його своєрідними
сегментними ринками.

Кожен із сегментних ринків тісно пов'язаний і взає­модіє з іншими і національним ринком

загалом (як час­тина з цілим). Наприклад, ринок предметів споживання перебуває в органічному
взаємозв'язку з ринком капіта­лів — залежить від інвестицій у виробництво товарів ши­рокого
вжитку. Ринок засобів виробництва тісно взаємо­діє з ринком робочої сили і т. ін. Тому
національний ри­нок — сукупність окремих сегментних ринків у їх взає­модії та
взаємозалежності.
Суб’єкти національного ринку водночас функціонують на трьох ринках.
Ринок формується у ході становлення товарного виробництва і є його неодмінним та
найважливішим елементом. Отже, причини існування ринку криються у причинах товарного
виробництва.

Ринок, насамперед, виступає як обмін товарів, організований за законами руху товарно-

грошових відносин і водночас як важливий елемент господарського механізму.
Національний ринок – це сукупність соціально-економічних відносин, що виникають у сфері
обміну внаслідок купівлі-продажу товарів, капіталу, послуг, робочої сили.
Функції ринку:

 Ринок є важливою формою суспільного відтворення, що забезпечує його безпосередність

і опосередковує зв’язок між виробництвом та споживанням. Цю функцію ринку
розкриває формула економічних відносин за умов товарного виробництва “виробництво
– обмін – розподіл – споживання”.
 Ринкові відносини пов’язують економічну систему суспільства в єдине ціле.
 За допомогою ринку здійснюється контроль споживачів за виробництвом. Саме акт
реалізації товарів означає, що вироблено не тільки споживчу вартість, а й що зроблені
затрати праці визнані суспільством.
 Ринок справляє стимулюючий вплив на економіку, оскільки спонукає виробників до
прискорення науково-технічного прогресу та економії Часу.
 Ринок виконує регулюючий вплив на економіку, оскільки сигналізує про порушення
необхідних пропорцій між обсягом суспільних потреб у певних товарах та обсягом їхнього
виробництва, а отже, про необхідність перерозподілу ресурсів і праці між галузями та
видами виробництва.

Суб’єктами національного ринку виступають усі макроекономічні суб’єкти: держава,

підприємства, домашні господарства, закордон.

Домогосподарства пред’являють попит: на ринку благ на предмети споживання та послуги

споживчого призначення, на ринку праці — на робочі місця та на гроші у зв’язку з продажем
своїх трудових послуг.
Домогосподарства пропонують: ресурси на ринку благ, трудові послуги на ринку праці та гроші
у зв’язку з купівлею предметів споживання.
Фірми (підприємства) пред’являють попит: на ринку благ на ресурси, на ринку праці — на
трудові послуги, на фінансовому ринку — на цінні папери та гроші.
Фірми пропонують: на ринку благ — засоби виробництва, предмети споживання та послуги
споживчого і виробничого характеру, на ринку праці — робочі місця і гроші у зв’язку з купівлею
трудових послуг та на фінансовому ринку — гроші у зв’язку з купівлею цінних паперів та власне
цінні папери.
У зв’язку з тим, що кожен із структурних елементів національного ринку має свої особливості,
які визначають механізми Його функціонування (фактори, що визначають попит і пропозицію
тих благ, які пропонуються на різних ринках і т. ін.), і всі ці ринки, взаємодіючи, впливають
один на одного, виникає потреба розглянути проблему встановлення загальної економічної
рівноваги національного ринку.

Основними складовими національного ринку є ринок товарів та платних послуг, ринок грошей
та цінних паперів, ринок робочої сили.

Ринок товарів та платних послуг являє собою систему економічних відносин між продавцями і
покупцями з приводу руху товарів та послуг.
Грошовий ринок – це ринок короткострокових кредитних операцій, на якому попит на гроші та
їх пропозиція визначають рівень процентної ставки.
Ринок робочої сили являє собою систему економічних відносин між його суб’єктами з приводу
купівлі-продажу трудових послуг, які пропонуються найманими працівниками за цінами, що
складаються під впливом співвідношення попиту та пропозиції.
Основними складовими національного ринку є ринок товарів та платних послуг, ринок грошей
та цінних паперів, ринок робочої сили.
Ринок товарів та платних послуг являє собою систему економічних відносин між продавцями і
покупцями з приводу руху товарів та послуг.

Грошовий ринок – це ринок короткострокових кредитних операцій, на якому попит на гроші та

їх пропозиція визначають рівень процентної ставки.

Ринок робочої сили являє собою систему економічних відносин між його суб’єктами з приводу
купівлі-продажу трудових послуг, які пропонуються найманими працівниками за цінами, що
складаються під впливом співвідношення попиту та пропозиції.

В основі макроекономічного аналізу лежить найпростіша модель кругообігу продуктів та доходів.

В елементарній своїй формі ця модель містить зв’язок двох суб’єктів – домашніх господарств та
підприємств.

Це замкнена система, для якої характерна рівність величини загального обсягу виробництва в
грошовому вимірі та величини грошових доходів домогосподарств.
11. Кон’юнктура національного ринку.
Кон'юнктура ринку – це економічна ситуація, обумовлена співвідношенням попиту і пропозиції,
рівнем і структурою цін, станом товарних запасів, сезонними коливаннями в опитуванні
населення, короткочасною дією різних факторів.
КОН’ЮНКТУРА РИНКУ— сукупність економічних умов, що складаються на ринку, за яких
здійснюється процес реалізації товару. Це економічна ситуація у певний період часу. К.р.
складається під впливом економічних, політичних та науково-технічних кон’юнктуротвірних
умов і визначається обсягом промислового виробництва, внутрішнім товарообігом, обсягом
зовнішньої торгівлі, капіталовкладеннями, цінами, патентно-ліцензійною діяльністю та ін. К.р.
досліджують за допомогою показників, які дозволяють кількісно оцінити зміни, що
відбуваються, визначити тенденції їх розвитку, дані про динаміку виробництва, появу нових
товарів та ін. До них належать ємність ринку, ринковий попит, монополізація ринку, товарна
кон’юнктура, частка ринкової участі конкурентів та ін. Кон’юнктура сучасного
фармацевтичного ринку України визначається зростанням обсягів виробництва, насиченістю
ринку продукцією серед вітчизняних та зарубіжних підприємств, динамічністю їх реєстраційної
активності, повільним підвищенням цін на ЛП та вироби медичного призначення, низькою
платоспроможністю населення, що зумовлює переважне застосування генеричних ЛП.
Характеристика ринкової ситуації включає, як правило, таке:

 ступінь збалансованості ринку (співвідношення попиту і пропозиції), що сформувалася,

намітилась або змінилась;
 тенденції його розвитку;
 силу й розмах конкурентної боротьби;
 рівень усталеності або змінюваності його основних параметрів;
 масштаби ринкових операцій і ступінь ділової активності;
 рівень комерційного ризику;
 положення ринку у визначеній точці економічного або сезонного циклу.
Кон'юнктура ринку характеризується трьома найважливішими принципово відмінними рисами:

 варіабельністю;
 циклічністю;
 динамічністю.
Дослідження кон'юнктури світових товарних ринків включає всебічний аналіз різноманітних
факторів, які впливають на стан і розвиток світових товарних ринків. Для кількісної оцінки змін
та визначення тенденцій у розвитку кон'юнктури під впливом цих факторів використовується
відповідна система показників кон'юнктури. Дослідження умов виробництва і споживання
товару, змін попиту і пропозиції відбувається у певній послідовності з використанням
відповідних прийомів і правил, які будуть розглянуті нижче.

Кон'юнктура світового господарства або окремої галузі та товарного ринку в кожний

конкретний момент часу визначається великою кількістю сукупності факторів, причин і умов
розвитку господарства.
Розвиток кон'юнктури визначається впливом:

 економічних;
 політичних;
 військових;
 науково-технічних;
 природнокліматичних;
 психологічних (чуток, паніки, очікувань) та інших факторів.
Уся сукупність кон'юнктуроутворюючих факторів структурується на:
а) постійно діючі та тимчасові, випадкові, стихійні;
б) фактори стимулюючі та фактори, які стримують розвиток економіки;
в) фактори циклічні та нециклічні.
На нашу думку, важливе значення для з'ясування стану та перспектив розвитку кон'юнктури
має аналіз циклічних та нециклічних факторів, тому зупинимось на них детальніше.
Ринкові цикли можуть мати різну протяжність і послідовність. У межах одного циклу звичайно
простежуються сезонні зміни, інтенсивність яких оцінюється коефіцієнтами варіації. Характер
і сила ринкових циклів розрізняються для окремих товарів і по-різному виявляються у різних
кліматичних і економічних зонах.
До циклічних факторів належать усі процеси та причини, які складають основу механізму циклу
відтворення. Ці фактори постійно діючі. До них належать:

 процес оновлення основного капіталу;

 попит на товари широкого вжитку (стан сфери обігу);
 активність розвитку грошово-кредитної сфери.
12. Виробнича та соціальна інфраструктура національної економіки.
Ринкова інфраструктура є сукупністю інститутів, які забезпечують матеріально-технічні,
фінансові і трудові умови для розвитку, а також розміщення і функціонування суб'єктів
господарювання. Інфраструктура виконує такі важливі в ринковій економіці функції: розподілу,
комунікації, регулювання, обслуговування, забезпечення, системоутворення, відтворення та
розміщення продуктивних сил. Для ринкової системи господарювання потрібна особлива
ринкова інфраструктура, яка здатна забезпечити умови для ефективного функціонування
ринків споживчих товарів, праці, капіталу, фінансів, інформації та ін.
Серед основних передумов, які визначають потребу в державному регулюванні роботи ринкової
інфраструктури: при використанні інфраструктури у виробничих процесах вона є ресурсом, що
генерує вартість; результати виробничих процесів є суспільними благами; в разі виникнення
негативного ефекту доцільне управління інфраструктурою із забезпеченням відкритого доступу
до неї. Держава має включати основні правові умови функціонування інфраструктури та її
окремих складових, а ринок – обумовлювати кон'юнктуру необхідних послуг (їх види, обсяги,
вартість тощо). Ринкова інфраструктура – це сукупність елементів, які забезпечують і регулюють
безперебійне багаторівневе функціонування господарських взаємозв’язків, взаємодію суб’єктів
ринкової економіки і рух товарно-грошових потоків. Основні елементи інфраструктури, які є
необхідними для функціонування всіх інших складових національної економіки, –
телекомунікації, електроенергетика, транспортування та розподілення газу, водопостачання і
водовідведення, виробництво, автомобільні дороги, залізничний транспорт. При цьому до
суб’єктів ринкової економіки відносяться власники ресурсів і продуктів, комерційні структури
та сама держава. Можна виділити чотири взаємопов’язані складові загальної інфраструктури:

1. Інституційна – найважливіша. Її забезпечують інститути загального призначення фінансово-

кредитного спрямування (банки, страхові компанії, пенсійні фонди, фондові біржі, центральний
банк та податкова служба), інститути ринку праці, а також самі основні загальні інститути
(дороги, порти, аеродроми, вантажний і пасажирський транспорт, підприємства зв’язку,
житлово-комунальне господарство, деякі інші підприємства).

2. Інформаційні мережі та потоки, а також інститути, що їх забезпечують (засоби масової

інформації, мережі Інтернету, інформаційний та рекламний бізнес), завдяки яким вона може
існувати як єдине ціле, спрямовуючи функціонування ринкової економіки та сприяючи
оптимізації руху товарно-грошових потоків.

3. Законодавство, що регулює функціонування ринкової економіки та регламентує як діяльність

інститутів інфраструктури, так і поведінку господарюючих суб’єктів взагалі, координуючи їх дії
у ринковому середовищі.

4. Ментальний рівень, проявом якого є ринкове мислення і поведінка населення, його готовність
дотримуватися правил і закономірностей функціонування ринку.
 Наявність розвиненої ринкової
інфраструктури – необхідна передумова ефективного розвитку національної економіки. Як і
будь-яка інша складова в економіці країни, ринкова інфраструктура схильна до змін і час від
часу потребує реформування. Проте глибина реформування істотно відрізняється залежно від
рівня розвитку та ступеня реалізації ринкових механізмів. Тому реформування більш властиве
розвиненим країнам ринкової економіки. Україна як держава, що здійснює ринкові
перетворення, має в основному проводити роботу, націлену на власне формування
інфраструктури національної економіки. Ефективна інфраструктура в господарському
комплексі національної економіки сприяє скороченню витрат обігу і прискорює рух товарних
потоків. Навпаки, нерозвинена та неефективна інфраструктура призводить до зниження
виробленого ВВП, веде до інших негативних наслідків.Найуспішніше процеси трансформації
інфраструктури проходять у Польщі, Словенії, Угорщині та Чехії, які раніше почали реформи і
при їх проведенні уникли соціально-політичних та військових конфліктів. Вони пішли шляхом
дерегулювання інфраструктури, доступу приватного, в тому числі іноземного капіталу,
роздроблення природних монополій та приватизації. Якщо говорити про суто ринкову
інфраструктуру або її допоміжні організації, можна дати таке визначення: спеціалізована
ринкова інфраструктура – це сукупність допоміжних організацій, які обслуговують окремі
ринки, полегшують і спрощують обіг ресурсів та готової продукції. Елементи ринкової
інфраструктури – фактично посередники між виробниками і споживачами як двома основними
суб’єктами ринку, що забезпечують швидкий та безперебійний рух товарів і послуг від
підприємств до кінцевих споживачів. Це дає змогу виробникам економити на питаннях збуту,
сконцентрувавши всі зусилля на виробництві. Водночас посередники, зосереджуючись на своїх
вузьких функціях, досягають високої ефективності за рахунок спеціалізації. Від цього виграють
всі учасники ринку.

До функцій ринкової інфраструктури входять: зниження ризику в бізнесі; прискорення обороту

продуктів і ресурсів; наближення товарів і послуг до покупців; розвиток підприємств шляхом
випуску та розміщення цінних паперів; збільшення кількості робочих місць; підвищення
професійного рівня працівників.

Надамо характеристику елементів спеціалізованої інфраструктури, яка відіграє важливу роль у

розвитку ринкової економіки. Банки – це найбільші товарно-кредитні посередники, які
обслуговують рух капіталів та грошей. Банківська система в більшості країн, у тому числі в
Україні, є дворівневою і складається з центрального банку (1-й рівень) та значної кількості
комерційних банків (2-й рівень). Центральний банк – це некомерційна установа, що володіє
винятковим правом емісії грошей та регулює фінансово-кредитну систему в інтересах
національної економіки.

Комерційні банки – це фінансово-кредитні установи, які акумулюють кошти фізичних осіб і

підприємств та надають їх у кредит. Комерційні банки виконують три групи операцій: пасивні
– залучення грошей; активні – використання ресурсів; комісійні – надання послуг.
Інвестиційні фонди націлені на довгострокове кредитування клієнтів. У їх функції входять:
випуск і продаж власних цінних паперів з метою об'єднання коштів приватних осіб та
підприємств; вкладання у цінні папери інших підприємств отриманих коштів; обмін
приватизаційних сертифікатів громадян на власні кошти у процесі приватизації державного
майна та розміщення їх в акціях підприємств недержавної форми власності.

Трастові фонди (довірчі товариства) виконують такі: вкладають кошти клієнтів, за їх

дорученням, у цінні папери; частину отриманого доходу виплачують власнику майна; за
дорученням підприємств або фізичних осіб управляють майном.

Страхові компанії здійснюють страхування майна, життя, здоров'я, відповідальності та інше,

надаючи можливість людям знизити ризик діяльності. Особливо бурхливі темпи нарощування
кількості страхових компаній характерні для початку 90-х років минулого століття. Тоді ніде не
було умов, більш сприятливих для розвитку фінансових пірамід, ніж у страховій справі.
Фондові біржі – це установи, які спеціалізуються на купівлі - продажу цінних паперів.
Служби зайнятості (біржі праці) – регулюють попит і пропозицію на ринку праці і є
посередниками між підприємцями та працівниками при прийнятті на роботу. Вони мають різні
назви і форми: товариства з питань працевлаштування, бюро, контори та інше. Служби
зайнятості можуть бути державними або приватними. Вони виконують такі функції: реєструють
безробітних; виплачують допомогу з безробіття; аналізують ситуацію на ринку праці; здійснюють
перекваліфікацію працівників; надають позики для відкриття власного бізнесу.
Пенсійні фонди – акумулюють внески фізичних осіб для збільшення їхньої майбутньої пенсії.
Виділяються такі основні види інфраструктури в національній економіці:
1) виробнича інфраструктура;
2) соціальна інфраструктура;
3) ринкова інфраструктура.
Соціальна інфраструктура - це сукупність одиниць національної економіки, функціонування
яких пов'язано із забезпеченням нормальної життєдіяльності населення і людини. Її роль в
сучасній національній економіці постійно підвищується, а основне завдання полягає у
забезпеченні життєдіяльності населення на все більш високому якісному рівні. Вплив соціальної
інфраструктури на національну економіку полягає в тому, що вона дозволяє забезпечити
відтворення трудових ресурсів - основного ресурсу економіки.
Соціальна інфраструктура виконує такі функції в національній економіці:
1) забезпечення нормальних умов життєдіяльності співробітників господарюючих суб'єктів;
2) забезпечення необхідної для виробничого процесу продуктивності праці;
3) збільшення працездатного віку;
4) формування підростаючого покоління.
Сьогодні значення соціальної інфраструктури поступово змінюється - вона набуває все більшого
значення. Зсув напрямів економічного зростання національної економіки в бік підвищення
якості життя населення призводить до збільшення обсягів інвестицій у цю сферу.

Соціальна інфраструктура - це сукупність одиниць національної економіки, функціонування

яких пов'язано із забезпеченням нормальної життєдіяльності населення і людини. Її роль в
сучасній національній економіці постійно підвищується, а основне завдання полягає у
забезпеченні життєдіяльності населення на все більш високому якісному рівні.

Вплив соціальної інфраструктури на національну економіку полягає в тому, що вона дозволяє

забезпечити відтворення трудових ресурсів - основного ресурсу економіки.
Соціа́льна інфраструкту́ра — комплекс галузей, які безпосередньо пов'язані зі створенням
загальних умов для відтворення робочої сили і забезпечення нормальної життєдіяльності людей.
Ця сфера охоплює освіту, охорону здоров'я, житлово-комунальне господарство, пасажирський
транспорт і зв'язок, культуру, побутове обслуговування.

Система охорони здоров’я , включаючи лікарні , фінансування охорони здоров’я, включаючи

медичне страхування , системи регулювання та тестування ліків і медичних процедур, система
навчання, перевірки та професійної дисципліни лікарів та інших медичних працівників,
моніторинг громадського здоров’я та нормативні акти, а також координація заходів, що
вживаються під час надзвичайних ситуацій у сфері охорони здоров’я, таких як епідемії
Освітня та науково-дослідна система, включаючи початкові та середні школи , університети ,
спеціалізовані коледжі , науково-дослідні установи, системи фінансування та акредитації
навчальних закладів

Системи соціального забезпечення, включаючи як державну підтримку, так і приватну

благодійність для бідних, для людей у скрутному становищі або жертв насильства.
13. Господарські комплекси, секторальна та галузева структури національної економіки.
Господарський комплекс - це складна багатогалузева система, що об'єднує різні галузі
відрізняється високим рівнем інтеграції між її складовими елементами (підприємствами,
організаціями тощо) та складовими компонентами (потужності, стійкість зв'язків, рівень
керованості тощо), а тому володіє вищою ефективністю порівняно із звичайною сумарною
ефективністю її складових, а також підвищеною стійкістю щодо зовнішніх факторів.
Відомий структурний поділ національної економіки на дві великі групи галузей-сфер, а саме
галузі, що виробляють товари та галузі, що надають послуги, характеризується формуванням
функціонально поєднаної системи окремих галузей у кожній із сфер, тобто комплексів. Так, у
складі сфери виробництва товарів особливо виділяються промисловий, аграрно-промисловий,
паливно-енергетичний, машинобудівний комплекси, кожен із яких відрізняється власною
складною структурою. З позиції виробничої інфраструктури важливе місце займають транспорт
і зв'язок, торгівля та деякі інші, що надають послуги переважно сфері виробництва товарів.
Одночасно в процесі міжгалузевих інтеграційних процесів формуються й нові господарські
комплекси, такі, як комплекс соціально-культурних галузей, соціально-споживчий,
зовнішньоекономічний та ін.
У складі національної економіки серед господарських комплексів найважливішим є
багатогалузевий промисловий. Він є найбільшим у сфері виробництва товарів. Це головне
джерело зростання національного багатства та продуктивного капіталу. Йому належить
вирішальна роль у розвитку національної економіки, він визначає масштаби, структуру і
територіальну організацію виробничих сил. Порівняно з іншими галузями економіки,
промисловість має більш високі конкурентні переваги, є головною в обсягах експорту країни і
валютних надходжень, формуванні бюджету та реалізації науково-технічних досягнень в
Україні.

Се́ктор еконо́міки — сукупність кількох елементів національної економіки, яким притаманні

деякі спільні галузеві, технологічні, організаційно-правові та інші характеристики. Це дозволяє
виокремити складових економічної системи і частин народного господарства з теоретичною або
прикладною метою.

Існує декілька різних способів розподілу економіки на сектори — за історичним розвитком, за

гіпотезою трьох або чотирьох секторів економіки, або за належністю до державного, приватного
чи неприбуткового сектору. Баланс між секторами економіки залежить від рівню економічного
розвитку.

Згідно з гіпотезою трьох секторів економіки, сучасні економічні системи характеризуються

трьома основними сферами діяльності. А гіпотеза п'ятьох секторів економіки поділяє останній
сектор на три:

 Первинний сектор економіки: галузі економіки, продукти яких здебільшого є сировиною

для інших галузей. До первинного сектора належать сільське господарство, рибальство,
лісова промисловість та гірництво. (Наприклад, шахтарі та рибалки це робітники
первинного сектору.) До первинного сектора також часто зараховують діяльність,
пов'язану зі збором, пакуванням, очисткою і переробкою сировини на місці.
 Вторинний сектор економіки: галузі економіки, що перетворюють сировину на
закінчений, готовий до споживання, продукт, наприклад виробництво автомобілів зі сталі
або виробництво одягу із тканин. До вторинного сектора належать будівництво і
виробництво. Вторинний сектор використовує матеріали первинного сектора і виробляє
на основі цієї сировини продукт, призначений для споживання, продажу або
використання в інших галузях. Підприємства вторинного сектору зазвичай споживають
багато енергії й потребують складних машин.
 Третинний сектор економіки або сфера послуг: включає економічну діяльність, пов'язану
з послугами. Поняття послуг охоплює всі види діяльності, що не завершуються
виробництвом продукта, але сприяють процесу виробництва, покращуючи
продуктивність. До послуг належить фінансова і банкова діяльність, транспорт, оптова і
роздрібна торгівля, страхування, інформаційна галузь, медицина, освіта та індустрія
розваг тощо. Інформаційні технології часто виокремлюють і включають у четвертинний
сектор економіки. У розвинутих країнах третинний сектор економіки найбільший за
кількістю працівників і зростає найшвидшими темпами.
Розподіл на п'ять секторів економіки

 Деякі теоретики розділяють третинний сектор на два, а то й на три:

 Третинний сектор економіки: галузі економіки, що постачають прямі нескладні послуги
як для споживачів, так і для підприємств, такі як роздрібна та гуртова торгівля, житлово-
комунальні послуги, догляд за дітьми, кіно і банківські послуги.
 Четвертинний сектор економіки: галузі економіки, пов'язані з послугами для бізнесу, такі
як фінансові, юридичні, інформаційні, страхові.
 П'ятинний сектор економіки: галузі економіки, що входять в поняття «економіки знань».
Включає в себе послуги населенню, що потребують високого рівня кваліфікації персоналу:
освіта, медицина, наукові дослідження та розробки, необхідні для виробництва виробів з
природних ресурсів. (Наприклад, лісозаготівельна компанія може досліджувати способи
використання частково спаленої деревини таким чином, щоб неушкоджені частини
 деревини можна було переробити в деревну масу для виробництва паперу.) Інформаційні
технології та галузь освіти також включаються в цей сектор.
Інший розподіл секторів включає:

 Державний сектор або публічний сектор

 Приватний сектор, тобто приватний бізнес
 Неприбутковий сектор або соціальний сектор (частіше — «кооперативний», іноді
«добровільницький сектор», «громадський сектор»)

Баланс між секторами економіки, за частиною валового продукту економіки або за рівнем
зайнятості населення у різних секторах, залежить від рівня економічного розвитку суспільства.
Оскільки процес економічного розвитку є далеко не однорідним в різних країнах та місцевостях,
баланс між цими секторами сильно відрізняється серед різних регіонів світу, а іноді навіть і
серед регіонів однієї країни.
Структура економіки – багатопланове поняття, розглядати її можна з різних точок зору, що
показують співвідношення різних елементів господарської системи. Звичайно виділяють
соціальну, галузеву, відтворювальну, регіональну (територіальну) і зовнішньоторговельну
структури.
Галузева структура виражає пропорції розвитку окремих галузей, підгалузей, видів діяльності,
виробництв, сфер національної економіки.
Галузеві зрушення на макрорівні, якщо розглядати їх у тривалих історичних рамках,
проявлялися спочатку у швидкому росту «первинних галузей» (сільське господарство й добувна
промисловість), потім «вторинних» (промисловість і будівництво), а в останній період –
«третинних галузей» (сфера послуг).
Господарський комплекс має певну структуру, що передбачає наявність складових частин і
зв’язків між ними. Головними його складовими є дві сфери: виробнича сфера, у якій
виробляються матеріальні блага, і сфера послуг (невиробнича сфера), яка здебільшого надає
послуги населенню.
Ці сфери, у свою чергу, поділяють на галузі національного господарського комплексу, під якими
розуміють сукупність підприємств і установ, що задовольняють однорідні потреби суспільства
(промисловість — у промисловій продукції, транспорт — у переміщенні вантажів і перевезенні
населення, освіта — у наданні освітніх послуг тощо). Кожна галузь займається певним видом
економічної діяльності. Так, сільське господарство — рослинництвом і тваринництвом,
будівельна галузь — будівництвом цивільних та промислових об’єктів.

Провідними галузями, що входять до виробничої сфери, є промисловість будівництво, сільське

й лісове господарство.
Сферу послуг за значенням у житті суспільства можна поділити на дві важливі групи галузей.

Перша покликана забезпечувати матеріальні умови життя населення. Вона охоплює такі галузі,
як транспорт, торгівля, готельний і ресторанний бізнес, фінансова діяльність, операції з
нерухомістю, державне управління.
Друга група сфери послуг покликана задовольняти здебільшого духовні й фізичні потреби
населення. Вона охоплює освіту, охорону здоров’я, соціальну допомогу, а також науку, культуру
і мистецтво.
Обидві сфери, як і окремі галузі, впливають одна на одну, формуючи галузеву структуру.
Структура економіки – це співвідношення різних елементів економічної системи, що
відображають народногосподарські пропорції та стан суспільного поділу праці.

Секторальна структура відбиває співвідношення між ринковим та неринковим

(державний/бюджетний сектор та сектор творчої/нераціональної діяльності) секторами
економіки.
Галузева структура виражає пропорції розвитку окремих галузей, підгалузей, видів діяльності,
сфер національної економіки.

Галузева структура економіки в широкому розумінні являє собою сукупність якісно однорідних
груп господарських одиниць, що характеризуються особливими умовами виробництва в системі
суспільного розподілу праці і грають специфічну роль в процесі розширеного відтворення.

Галузеві зрушення на макрорівні, якщо розглядати їх у тривалих історичних рамках,

проявлялися спочатку в швидкому зростанні «первинних галузей» (сільське господарство і
видобувна промисловість), потім «вторинних» (промисловість і будівництво), а в останній період
- «третинних галузей» (сфера послуг).
У світовій практиці основою для формування структурних елементів економіки є Міжнародна
стандартна галузева класифікація всіх видів економічної діяльності та Міжнародна стандартна
класифікація занять, що є складовими частинами СНС. У СНР передбачено використання двох
типів класифікацій - по галузях і по секторах. Угруповання по галузях забезпечує
характеристику галузевої структури економіки, дозволяє встановити внесок кожної галузі у
створення ВВП, простежити міжгалузеві зв'язки і пропорції. Угруповання за секторами
економіки, сформована в залежності від функцій, виконуваних господарськими одиницями в
економічному процесі, дозволяє аналізувати процеси в області розподілу і перерозподілу доходів,
фінансування інвестицій. Особливе місце в системі національних рахунків займають міжгалузеві
баланси, які залежно від цілей економічного аналізу можуть включати від декількох десятків до
декількох тисяч галузей.
Базовими галузями для розробки міжгалузевих балансів є промисловість, сільське господарство,
будівництво, торгівля, транспорт і зв'язок, інші галузі (до їх складу головним чином включаються
галузі сфери послуг). Кожна галузь економіки в свою чергу розчленовується на так звані
укрупнені галузі, галузі та види виробництва. У кожну з укрупнених галузей входять однорідні,
але спеціалізовані на виробництві певних видів продукції галузі.
При віднесенні підприємства, видів виробництва і послуг до тієї чи іншої галузі економіки
враховуються призначення продукту або послуг, вид основної сировини і матеріалу, характер
технологічного процесу. У ряді випадків виникають труднощі при віднесенні конкретної ділянки
господарства до тієї чи іншої галузі. Це пов'язано з тим, що в результаті спеціалізації однорідні
за призначенням продукти часто виготовляються за допомогою різних технологій, з
різноманітного вихідної сировини і т.п. Крім того, відбувається процес проникнення прийомів і
методів з одних галузей в інші. З одного і того ж сировини виробляються продукти
найрізноманітнішого призначення.
14. Поняття та типи економічного зростання.

Під економічним зростанням прийнято розуміти збільшення обсягів товарів і послуг, створених
за певний період. Економічне зростання визначається багатьма чинників, найважливішими з
яких є чинники попиту, пропозиції і розподілу.

Економі́чне зроста́ння (англ. Economic growth) — збільшення обсягу виробленої продукції

порівняно з минулим роком, збільшення її реальної (корегованої на інфляцію) вартості.
Економічне зростання — це регулярне розширення масштабів діяльності всіх суб'єктів
господарювання, яке виявляється у збільшенні абсолютних розмірів (чи у відсотках) ВВП, ВНП,
національного доходу в країні загалом і на особу.
Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до зростання.їх є чотири:
1) кількість та якість природних ресурсів;
2) кількість та якість трудових ресурсів;
3) обсяг капіталу країни;
4) технологія.
Перелічені фактори пропозиції, які називають колесами економічного зростання. визначають
можливості фізичного збільшення обсягу продукції. Тільки наявність більшої кількості або
кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і технологічний потенціал, датизмогу національній
економіці виробляти більший обсяі продукції.

Економічне зростання залежить також від фактора попиту, тобто макроекономічне середовище
мас забезпечували такий рівень сукупних видаїків. за якого повністю викорисіовуюіься наявні
ресурси. Несприятливе макросередовище (високі податкові та процентні ставки, низький
рівень завантаження виробничих потужностей та ін.) сповільнює економічне зростання, бо не
забезпечує повного використання ресурсів.
Розрізняють два основні типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний тип економічного зростання — спосіб збільшення обсягів виробництва внаслідок
кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед факторів виробництва за
незмінного рівня технНної основи виробництва.
Екстенсивний шлях розвитку народного господарства посилює витратний характер економіки.
Економіка колишнього СРСР, зокрема України, розвивалася й розвивається переважно на
екстенсивній основі. Так, енерговитрати на одиницю продукції в Україні вдвічі вищі, ніж у США,
і утричі, ніж у Західній Європі, а нафтомісткість української продукції в 10—12 разів більша,
ніж у розвинутих країнах. Значне економічне зростання України у 2000—2004 рр. здебільшого
базувалося на екстенсивному типі розвитку передусім за рахунок сировинних галузей, а отже,
низького рівня доданої вартості.
Екстенсивний розвиток деякою мірою може поєднуватися з інтенсивним. Щоб перейти на
переважно інтенсивний шлях розвитку, необхідно якісно вдосконалити всі елементи економічної
системи.
Інтенсивний тип економічного зростання (інтенсифікація виробництва) — процес суспільного
виробництва, що грунтується на застосуванні передусім ефективніших елементів продуктивних
сил та досконаліших форм розвитку (техніко-економічної, організаційно-економічної і
суспільної).

Інтенсифікація виробництва, на відміну від екстенсивного розвитку, має антивитратне

спрямування, оскільки супроводжується зменшенням витрат живої та уречевленої праці на
одиницю продукції.

Розрізняють чотири основні форми інтенсифікації виробництва: фондозберігаючу,

працезберігаючу, матеріало- і ресурсозберігаючу, всебічну. За фондозберігаючої форми
інтенсифікація виробництва зростає завдяки впровадженню нової техніки і технології, що
зумовлює зменшення потреб в робочій силі за одноразового зростання складної праці,
забезпечуючи зростання продуктивності праці. За працезберігаючої форми інтенсифікація
виробництва посилюється завдяки зростанню інтенсивності праці певної незмінної кількості
працівників або за виконання тих самих обсягів робіт меншою кількістю працюючих. За
матеріало- і ресурсозберігаючої форми інтенсифікація виробництва означає застосування
економічніших предметів праці (композитних матеріалів, сплавів різних полімерів тощо) і
раціональнішого використання тих самих предметів праці, а також споживання меншої
кількості сировини, електроенергії тощо. За всебічної форми інтенсифікації виробництва
раціонально поєднуються всі попередні форми, завдяки чому якісно зростає ефективність
суспільного виробництва.
Розрізняють такі типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивне зростання здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу
виробництва ресурсів.
Інтенсивне зростання здійснюється шляхом ефективнішого використання ресурсів на основі
науково-технічного прогресу (НТР) та найкращих форм організації виробництва.
Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи:

 фактори пропозиції;
 фактори попиту;
 фактори розподілу.
Фактори пропозиції — це:

 кількість і якість природних ресурсів;

 кількість і якість трудових ресурсів;
 обсяг основного капіталу (основні фонди);
 технології.
Показники ефективності функціонування національної економіки найбільшою мірою
характеризують рівень економічного розвитку, бо відбивають результативність використання
основних факторів виробництва. Серед численної групи цих показників найважливішими є:
- Продуктивність праці, яка характеризує ефективність
використання фактора „праця". Цей показник у національній
економіці обчислюють як відношення валового внутрішнього
продукту до чисельності зайнятих. Нерідко його називають
виробітком на одного зайнятого.
- Капіталовіддача як відношення валового внутрішнього
продукту (національного доходу) до вартості основних
виробничих фондів.
- Капіталомісткість в національній економіці обчислюють як
відношення вартості основних виробничих фондів до валового
внутрішнього продукту або національного доходу.
- Матеріаломісткість виробництва як відношення витрат
матеріальних ресурсів до виготовленої продукції (ВВП).
Про рівень економічного розвитку країни судять і з виробництва і споживання деяких ключових
видів продукції, передовсім з енергоспоживання, на душу населення. Енергетика лежить нині в
основі всіх видів виробництва. Тому цей показник характеризує досягнутий рівень
виробництва, можливості подальшого розвитку національної економіки та ступінь задоволення
потреб людей. Розрив в енергоспоживанні на душу населення між розвинутими країнами і
країнами, що розвиваються, дуже значний. Наприклад, якщо у США цей показник
наближається до 8000 кг (у перерахунку на нафтовий еквівалент), то в Ефіопії він ледь
перевищує 20 кі.

Важливими видами промислової продукції на душу населення, які свідчать про рівень розвитку
країни, є виробництво сільськогосподарської продукції, автомобілів, мінеральних добрив,
пластмас, хімічних волокон, паперу та інших товарів.

Рівень економічного розвитку визначають на підставі показників таких показників рівня життя
населення, як: середня тривалість життя; рівень освіти населення, зокрема рівень письменності
населення і медіанний рівень освіти; середня тривалість робочого дня; денне споживання
к/калорій на душу населення; чисельність студентів на 10000 населення; кількість лікарів на
10000 населення; забезпечення населення житлом та ін.
Економічне зростання – це стійке тривале зростання сукупного доходу (валового продукту),
економічної могутності країни, покращення кількісних і якісних показників розвитку
суспільного виробництва і розширення можливостей економіки задовольняти зростаючі потреби
населення в товарах і послугах. Економічне зростання означає: - вдосконалення процесу
суспільного відтворення; - приріст реального обсягу виробництва (ВВП, ВНП, НД ) - зростання
національного багатства; - зростання добробуту населення на одну особу.
Розрізняють таки типи економічного зростання: екстенсивне, інтенсивне, змішане. За
екстенсивного типу зростання національного продукту здійснюється за рахунок залучення
додаткових факторів виробництва (економічних ресурсів). При інтенсивному типі економічне
зростання відбувається за рахунок кращого, продуктивнішого використання ресурсів на основі
застосування досягнень науковотехнічного прогресу та кращих форм організації виробництва і
збуту, розподілу, менеджменту. Екстенсивний і інтенсивний типи економічного зростання у
чистому вигляді майже не існують, вони часто переплітаються і поєднуються. Тому буде
правильним розрізняти переважно інтенсивний або переважно екстенсивний тип економічного
зростання. Віднесення економічного зростання до того чи іншого типу здійснюється в
залежності від величини питомої ваги приросту виробництва, що отримується за рахунок суто
якісної або суто кількісної зміни його факторів. При змішаному типі економічного зростання
відбувається поєднання інтенсивних та екстенсивних факторів; їхнє взаємодоповнення.
Поняття макроекономічної стагнації. Протилежним економічному зростанню є стан стагнації.
Стагнація (лат. stagnum – стояча вода) – це застій, нерухливість, зупинення руху – зокрема
відсутність як спаду, так й піднесення.
Економічна стагнація – це стан тривалого (хронічного) застою економіки чи навіть економічного
спаду. Стагнація характеризується: - падінням попиту на вироблену продукцію; - зменшенням
обсягів виробництва через труднощі збуту продукції; - низьким ступенем використання
потужностей і трудових ресурсів.
15. Макроекономічна динаміка та макроекономічна стабільність.

Макроекономічна динаміка – це зміни економічних характеристик (параметрів), розвиток

елементів (підсистем) макроекономіки в часі внаслідок їх взаємодії. Таких елементів, принаймні,
4: виробництво, обмін, розподіл, споживання. Проте найчастіше досліджуються такі сектори
національної економіки: сфера бізнесу (виробництва), інвестиції, сектор домогосподарств
(споживання, заощадження, пропозиції праці), держава, закордон, сфера грошово-кредитного
обігу (фінансово-банківський сектор). Макроекономічна динаміка показує зміни стану
економіки, унаслідок яких змінюються й кількісні та якісні показники економічних об’єктів,
системи в цілому. Економіка може при цьому бути у стані (процесі) зростання, застою чи спаду.
Отже, економічне зростання, застій (депресія або стагнація), економічний спад є варіантами або
складовими етапами економічної динаміки.

Той чи інший варіант динаміки визначається певними критеріями, яких може бути дуже багато.
Приміром, критеріями визначення економічної динаміки є співвідношення обсягів капіталу (К)
або співвідношення обсягів сукупного (валового) продукту (П) за певний період. З його
допомогою можна виявити, у якому стані знаходиться економіка, та в якому напрямку
відбувається її рух. Для визначення того, у якому стані знаходиться економіка, використовується
критерій капіталомісткості виробництва. Капіталомісткість виробництва виражається через
капітальний коефіцієнт.

Для визначення стану і тенденцій розвитку економіки важливе значення має також критерій
співвідношення між валовими інвестиціями і амортизацією, (обсягом капіталу, спожитого
протягом року). Нагадаємо, що валові інвестиції включають інвестиції на заміщення, тобто на
амортизацію і чисті інвестиції, або реальний приріст капіталу. Коли валові інвестиції :
- більше ніж інвестиції на амортизацію , тоді національна економіка знаходиться на стадії
піднесення, її виробничі потужності зростають, оскільки чисті інвестиції (різниця між валовими
інвестиціями і амортизацією основних фондів) є основним джерелом зростання виробничих
потужностей;
- дорівнюють амортизації – маємо застійний, або нульовий (депресивний), варіант економічної
динаміки. Це означає, що чисті інвестиції відсутні., а капітал лише заміщується, проте не зростає
в своєму реальному обсязі;

- менше за амортизацію – то маємо спадну економіку. За такої ситуації обсяг наявного капіталу,
що бере участь у виробництві не буде покривати амортизаційних витрат, тобто буде
зменшуватися, „проїдатися” нацією, а тому обсяг ВВП у подальшому скорочуватиметься.
Розрізняють два типи макроекономічної динаміки: моментний та інтервальний.
Моментний – це тип макроекономічної динаміки, який характеризує стан економічного явища
конкретно на певний момент часу (на певну дату).
Інтервальний – це тип макроекономічної динаміки, який характеризує стан будь-якого процесу
за певний інтервал (період часу) – наприклад, за добу, місяць, квартал, рік тощо.
Основними складовими макроекономічної стабільності є:
економічне зростання, яке забезпечується через підвищення ефективності виробництва із
застосуванням досягнень науки і техніки;
повна зайнятість – забезпечення робочими місцями усіх, хто має бажання і здатний
працювати;
стабільний рівень цін, оскільки зростання рівня цін ускладнює господарські зв’язки
економічних суб’єктів, знижує реальні доходи населення і знецінює заощадження;

досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв’язках, що відповідно відображається у

стабільному курсі національної валюти та активному сальдо платіжного балансу;

низькі довгострокові процентні ставки відображають стабільні інфляційні очікування

майбутнього. Незважаючи на те, що поточні темпи інфляції можуть бути досить низькими,
високі довгострокові ставки передбачають підвищення інфляції. Зниження цих ставок означає,
що економіка стабільна і, ймовірно, залишиться такою;

низький державний борг відносно ВВП вказує на те, що уряд матиме гнучкість у використанні
своїх податкових надходжень, щоб задовольнити внутрішні потреби, а не платити іноземним
кредиторам. Крім того, низький державний борг дозволяє пом'якшити фіскальну політику під
час кризи.

низький дефіцит перешкоджає зростанню державного боргу[1]. Під економічним зростанням

розуміють збільшення реального доходу в економіці (валового внутрішнього продукту або
національного доходу), а також зростання ВВП на душу населення, інколи виділяють і ріст
реального доходу на одного зайнятого.

Макроекономічна стабільність – поступовий розвиток економіки, що забезпечує досягнення

стійкого економічного зростання при стабільному рівні цін і низькому рівні безробіття, при
стабільності національної валюти, вільному переміщенні капіталів, в тому числі іноземних при
відсутності високої інфляції протягом тривалого періоду; реалізується державою для створення
умов, що сприяють інвестиціям і заощадженням.
Як економічна категорія макроекономічна стабільність - це сукупність економічних відносин з
приводу забезпечення абсолютної і достатньої стійкості економіки до внутрішніх і зовнішніх
загроз і одночасно, здатності до стійкого економічного зростання з урахуванням найбільш
значущих внутрішніх і зовнішніх факторів.
Макроекономічну стабільність необхідно розглядати як безперервний, поступовий процес
попередження, запобігання, ліквідації загроз розширеному відтворенні та сталому економічному
зростанні з метою задоволення зростаючих потреб особистості, суспільства, держави,
господарюючих суб'єктів при постійному моніторингу та контролі державою за динамікою
макроекономічних критеріїв і параметрів розвитку.
Ще одною важливою складовою макроекономічної стабільності є фінансова стабільність.
Фінансова стабільність – це стабільний розвиток фінансового сектору держави на основі
стабільності, грошового ринку, платіжного балансу та цінової стабільності.
До чинників, що впливають на фінансову стабілізацію економіки відносять:
- стабілізація грошово-кредитної сфери;
- збільшення підприємницького потенціалу;
- удосконалення системи регулювання макроекономіки;
- забезпечення стійкості банківської системи;
- забезпечення стабільно низьких темпів інфляції;
- забезпечення стабільної валюти; - забезпечення збалансованого розвитку фондового ринку.
Наслідками економічної стабільності на рівні держави, регіону або соціально-економічної
системи в цілому виступають: підвищення міжнародного іміджу країни, підвищення рейтингу в
світових показниках, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції, отримання
підприємствами стабільного доходу, збільшення бюджетних надходжень, підвищення рівня
реальної заробітної плати, соціальних виплат та ін. Таким чином макроекономічна стабільність
характеризує, по-перше, ефективність всіх факторів економічного розвитку, по-друге,
ефективність економічної політики, по-третє, ефективність системи економічної безпеки країни
16. Основні макроекономічні пропорції.
Матеріальне виробництво визначається певними економічними взаємозалежностями або
пропорціями між різними секторами економіки країни. Пропорційність є необхідною для
виробництва, яке базується на суспільному поділі праці. Специфічною рисою встановлення та
підтримання пропорцій у ринковій економіці є рівновага матеріально-речових, вартісних та
грошових факторів. Це означає необхідність підтримання вартісних пропорцій між платіжним
попитом та пропозицією товарів, кількістю грошей в обігу та товарною масою,» встановлення
вартісних пропорцій обміну тощо.
Пропорції, що всебічно впливають на відтворення, можна поділити на:
1. Загальноекономічні:

 співвідношення між різними показниками системи національних рахунків;

 співвідношення між І і II підрозділами суспільного відтворення;
 співвідношення між сферою матеріального та нематеріального виробництва;
 співвідношення між платоспроможним попитом і пропозицією;
 співвідношення між доходами та витратами державного бюджету; кредитно-грошова
збалансованість;
 відносна рівність попиту та пропозиції на ринку робочої сили.
2. Міжгалузеві:

 між промисловістю та сільським господарством;

 видобувною та переробною промисловістю;
 галузями, що виробляють та використовують засоби виробництва.
3. Виробничі:

 співвідношення між галузями, пов'язаними технологічним процесом;

 співвідношення між взаємозамінними видами продукції тощо.
Територіальні.
Міждержавні.
У національній економіці будь-якої країни існують певні кількісні співвідношення між різними
галузями і сферами суспільного виробництва. Такі співвідношення називають
макроекономічними пропорціями (МЕП). В системі макроекономічних пропорцій розрізняють
такі їх види: загальноекономічні - між найбільшими сферами національної економіки
міжгалузеві, внутрішньогалузеві, територіальні. Всі МЕП відображають певний стан
національної економіки, яка характеризується показниками сукупного попиту та сукупної
пропозиції.

Оскільки на реальному ринку зустрічаються не окремі продавець і покупець конкретних товарів,

а величезна кількість продавців і тих, хто володіє відповідними засобами і прагне придбати певні
товари, то ціни на всі товари встановлюються, зрештою, в результаті масових, а не поодиноких
угод. Тому ми можемо говорити про сукупний попит і сукупній пропозиції в рамках
національного ринку.
Сукупний попит - це реальний обсяг національного продукту, який всі споживачі можуть
придбати за рівня цін. Це, так би мовити, макроспрос, оскільки стосується всієї країни
(субрегіонів або секторів народного господарства).
Сукупний попит змінюється під впливом динаміки цін. Чим вище рівень цін, тим менше грошей
у споживачів і, відповідно, меншу кількість товарів і послуг, на які пред'являється попит.
І навпаки, зниження загального рівня цін призводить до збільшення попиту на товари і послуги.
На зміну сукупного попиту може впливати безліч причин як індивідуального, так і національного
масштабу.

Напрімер.1 Люди турбуються про своє майбутнє і економлять гроші. Поточне споживання
зменшується. Крива в моделі зсувається влево.2 З розвитком житлового будівництва окремі
люди і фірми здійснюють сучасні ремонти та реконструкцію приміщень, будують будинки та
дачні котеджі. Сукупний попит возрастает.В результаті вжитих міжурядових рішень про
скорочення озброєнь і конверсії військово-промислового комплексу знижуються державні
витрати на оборону й армію. Сукупний попит зменшується.
Сукупна пропозиція - це реальний обсяг національного продукту при певному рівні цін.
Кількість товарів і послуг, які можуть бути вироблені і представлені при різних рівнях середніх
цін за певний період. У довготривалому періоді обсяг пропозиції (виробництва товарів і послуг)
залежить від наявних ресурсів: капіталу, праці, технологій.

Цей так званий природний рівень виробництва (з нормальним рівнем безробіття), що не

залежить від зміни рівня цін. При одночасному підвищенні всіх цін загальна кількість
запропонованих товарів і послуг не зміниться.

У короткостроковому періоді обсяги пропозиції товарів і послуг змінюються, якщо загальний

рівень цін не відповідає очікуванням економічних суб'єктів.
Так, зниження загального рівня цін і фіксована номінальна зарплата в економіці роблять
невигідним розширення виробництва. Або зменшення пропозиції грошей і зниження цін
зумовлюють скорочення обсягів продажів і виробництва товарів і послуг. У такому випадку
фірми скорочують виробництво і звільняють частину працівників.

Наприклад, при зростанні цін працівники вимагають підвищення зарплати, що збільшує

витрати виробництва і призводить до скорочення його обсягів. Отже, в масштабах національної
економіки відбувається складне й суперечливе взаємодія попиту та пропозиції, доходів і витрат.
Модель поведінки сукупного попиту та пропозиції ілюструє різноманітні коливання економічної
активності, які проявляються в реальному житті у вигляді економічного спаду або підйому. При
узгодженості обсягів випуску продукції, рівня цін, зарплати, очікувань виробників і споживачів
і сукупного попиту в економіці досягається їх рівновагу. Отже, настає макроекономічна
рівновага, тобто забезпечується збалансованість всього національного виробництва. Це,
безумовно, можливо тільки теоретично. Насправді така рівновага є сукупністю численних
коливань, зрушень в економіці країни.

Макроекономічні пропорції - кількісні співвідношення між різними підрозділами та сферами

суспільного виробництва, галузями, територіально-виробничими частинами національної
економіки.
Види макроекономічних пропорцій:
- загальноекономічні
- міжгалузеві - між галузями промисловості і ін .;
- внутрішньогалузеві - між взаємопов'язаними виробництвами усередині однієї галузі;
- територіальні - загальноекономічні, між- і внутрішньогалузеві в межах певної території;
- міждержавніе - між державами на основі міжнародного поділ праці;
- вартісні - між окремими елементами вартості валового внутрішнього продукту (грошовою
виручкою, доходами в сферах матеріального і нематеріального виробництва, доходами
підприємств, держави і населення);

- ресурсні - між трудовими ресурсами і виробничої та невиробничої сферами, містом і селом,

галузями і регіонами;
Кожна країна, прагне встановити оптимальні пропорції своєї економіки, що забезпечують
найбільш повне задоволення потреб населення при найменших затратах ресурсів, відповідність
між структурою суспільного відтворення і структурою суспільних потреб.
17. Роль держави та державне управління національною економікою. Економічні
функції держави.
Моделі державного регулювання економіки

Американська -> Лібералізована система управління національною економікою, у якій основний

акцент переноситься на ринкові регулятори економічних процесів; вплив держави зводиться до
використання правових і опосередкованих методів з метою створення «правил гри» і
сприятливих умов для розвитку бізнесу

Японська -> Централізоване регулювання соціально-економічного розвитку країни з боку

держави на основі використання переважно економічних, опосередкованих та неформальних
методів державного регулювання економіки. Домінує психологія колективізму, солідарності,
підпорядкування особистих інтересів колективним і державним.
Шведська-> Управління соціально-економічним розвитком країни на основі активного
втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення сильної системи
соціального захисту населення, домінування ідей рівності й солідарності
Німецька-> Система управління національною економікою з активним використанням
ринкових регуляторів, насамперед конкуренції, і створення на державному рівні ефективної
системи соціального захисту громадян
Основною метою державного управління економікою є виконання завдань, які сприяють
організації ринку та ринково-конкурентних відносин, досягнення економічних, політичних,
соціальних і фіскальних цілей, спрямованих на підтримання і забезпечення ринкових відносин
у державі, розподіл ресурсів з метою впливу на господарську структуру і структуру
національного продукту.

До завдань державного управління економікою України в умовах її переходу до ринкових

відносин належать: здійснення податкової політики; активізація виробництва промислових
товарів народного споживання за допомогою економічних важелів; забезпечення раціонального
природокористування; соціальний захист населення; збалансованість усіх галузей
господарського комплексу; забезпечення високого рівня зайнятості населення; стимулювання
розвитку енергетичної промисловості; захист економічних інтересів української економіки;
підтримка цивілізованої конкуренції та ін.
Функції державного управління економікою - це та роль, яку виконує державний апарат для
того, щоб організувати суспільну життєдіяльність, вплинути на неї для досягнення поставлених
цілей. Через функції державного управління розкривається його сутність.

Функції державного управління економікою визначаються залежно від напрямків економічного

розвитку держави. Існують такі функції державного управління економікою:

1) законодавча функція. Пов'язана з розробленням системи законів щодо економічних питань.

Вона є правовою основою ринкової економіки, а отже, гарантом рівних прав і можливостей для
підприємств усіх форм власності та господарювання. Розробляючи і реалізуючи таке
законодавство, держава захищає конкуренцію як основну умову і регулятор ринкової економіки.
Економічне законодавство виконує роль арбітра у сфері адміністративно-правових відносин,
дає змогу виявляти незаконну діяльність та вживає відповідних заходів до порушників;

2) стабілізуюча функція. Передбачає підтримання високого рівня зайнятості, цінової рівноваги,

стимулювання економічного зростання підприємств. Для цього держава визначає цілі,
напрямки і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їх реалізації
забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, здійснює відповідну кредитно-грошову політику,
спрямовану на подолання інфляції і безробіття. Визначені державою основні цілі та пріоритети
становлять основу економічних планів, програм;
3) розподільча функція. Передбачає, що держава здійснює справедливий розподіл доходів та
ефективніше розміщення ресурсів у ринковій економіці. Для реалізації цієї функції вона
перерозподіляє частину доходів заможних верств населення на користь малозабезпечених і
непрацездатних;

4) функція дослідження економіки. Полягає в оцінюванні економіки з метою виявлення

фактичного стану економічної системи. Ця функція здійснюється шляхом систематичного
моніторингу і безпосереднього дослідження економічних процесів на підприємствах з
урахуванням дій чинників ринкового регулювання. До таких чинників належать:
рентабельність, співвідношення попиту і пропозицій, капітальні вклади, кількість безробітних,
працівників та ін.;
5) функція прогнозування. До неї належить передбачення тенденцій розвитку економіки, яка
ґрунтується на всебічному аналізі соціально- економічних (у тому числі світових) тенденцій;

6) функція планування економіки. Її метою є визначення, обґрунтування і прийняття рішень з

вибору приоритетних напрямків позитивних змін динаміки економіки шляхом здійснення
заходів антикризового регулювання для забезпечення курсу економічного росту. Пріоритетне
значення належить таким напрямкам, як приватизація, розвиток інформаційних, інноваційних
та інших інфраструктур. Функція регулювання складається з організації процесів економічного
регулювання, тобто це практична діяльність з розроблення та поліпшення економічних
механізмів. Економічні механізми виражають економічну технологію, тобто послідовність
операцій, впливів на процеси в економіці;

7) функція реалізації проектних рішень. Сутність цієї функції полягає в розробленні і

затвердженні програм уведення нових господарських механізмів і коригування існуючих. Такі
рішення з необхідним інформаційним, методичним, програмним забезпеченням після
відповідного затвердження вводяться в дію. Ця функція є підставою для контролю за процесом
реалізації рішень і відповідної корекції іншої важливої функції - функції аналізу й оцінювання
економіки.
Методи управління економікою слід класифікувати за характером впливу на адміністративні та
економічні.

Адміністративні методи - це способи впливу спеціально уповноважених органів на діяльність

підприємств, установ, організацій, посадових осіб шляхом прямого окреслення їх прав та
обов'язків через систему наказів, які спираються на владні повноваження та суб'єктів
управління. Методи економічного впливу передбачають використання засобів держави
(державних фінансів), створення економічних умов, стимулів та ін. Об'єкту управління не
надають накази, як і що він повинен робити. Крім того, методи впливу також можна поділити
на методи прямого і непрямого (опосередкованого) впливу держави на економіку.
Методи прямого впливу на економіку застосовуються державою до об'єктів державної власності.
Як правило, це ті галузі, які мають низьку рентабельність, не цікавлять приватних підприємців
або вимагають великих витрат коштів, не приносять швидкого або значного прибутку, тобто
соціальна сфера (оборона, наука, освіта, медицина, атомна енергетика та ін.). Серед методів
прямого державного впливу треба назвати такі: державні замовлення і контракти на поставку
продукції; визначення завдань розвитку економіки, їх відображення в планах, державних
програмах; ліцензування операцій по експорту й імпорту товарів та ін.

Методи непрямого впливу на економіку полягають у застосуванні опосередкованого впливу на

об'єкти державного керівництва через створення керівними суб'єктами механізмів
стимулювання та зацікавленості. Прикладами методів непрямого впливу є: пільгове
кредитування, зменшення податкових зборів, інвестування будь-якої діяльності, заохочення
державних службовців тощо.

Прямі методи державного управління не передбачають створення додаткового матеріального

стимулювання, не загрожують фінансовими збитками і спираються на підтримку держави.
Методи непрямого впливу, навпаки, використовують такі важелі, за допомогою яких держава
впливає на майнові інтереси суб'єктів господарювання. Це важелі податкової, кредитної,
зовнішньополітичної, валютної, амортизаційної політики.
Держава протягом усієї історії свого існування поряд із завданнями підтримки порядку,
законності, організації національної оборони та іншими функціями здійснює певні заходи в
організації й управлінні економікою, плануванні та регулюванні відповідних процесів.
Необхідність виконання державою цих функцій у сфері економіки не заперечна. Саме тому
питання щодо функцій і ролі держави у формуванні ринкової економіки були та залишаються
актуальними.

Загалом державне регулювання доповнює і коригує вільний ринковий механізм. Основна

проблема економічного розвитку сьогодні і в майбутньому — знаходження оптимального
співвідношення ринкового і державного регулювання. Взаємодія цих двох сторін економічного
механізму і нестійкий баланс їх відносин свідчать про посилення в окремі періоди або
економічної ролі держави, або дії стихійно-ринкових сил.
Об’єктом ДРЕ виступають сфери галузі, регіони, а також явища, ситуації соціально-економічного
життя країни, де виникають проблеми, які потребують втручання держави (не можливо
вирішити автоматично або невідкладно) для підтримки нормального функціонування економіки
та підтримки соціальної стабільності в суспільстві. Виходячи з цього можна виділити конкретні
об’єкти ДРЕ: - економічні цикли - структура економіки - умови нагромадження та інвестиційна
діяльність - науково-технічний прогрес та інноваційні процеси в економіці - грошовий обіг та
інфляцію ціни - платіжний баланс країни - умови конкуренції - соціальні проблеми суспільства -
навколишнє середовище - регіони Щодо кожного з названих об’єктів держава проводить
відповідну економічну політику .
Обмеженість регулюючих можливостей ринкового механізму:
1) тривалі порушення рівноваги між попитом і пропозицією;
2) інфляція;
3) безробіття
Роль держави у створенні умов для конкуренції

 Боротьба з монополією, яка породжує нераціональний розподіл економічних ресурсів;

 Створення конкурентних ринків;
  Створення державних комісій для регулювання цін;
 Встановлення стандартів для надання послуг
Роль держави у перерозподілі ВВП і національного багатства
Зменшення нерівності у доходах окремих груп населення:
- трансферні платежі;
- програми соціального забезпечення
-здійснення урядової податкової політики
18. Механізм перерозподілу доходів і ресурсів та виробництво суспільних благ.

Проблема розподілу доходів у ринковій економіці є однією із ключових, оскільки принципи

розподілу передбачають механізм вирішення низки як економічних, так і соціальних проблем.
Система розподілу визначає можливості отримання доходу від володіння певними ресурсами,
систему стимулів до праці, поділ людей на класи і соціальні групи, вирішення проблеми бідності
та ін. У командній економіці існували зрівняльний розподіл прибутків і доходів та система
перерозподілу соціальних благ через суспільні фонди споживання. Така система розподільних
відносин дозволяла створити для більшості членів суспільства однакові умови матеріального
добробуту, але не створювала стимулів до зростання виробництва, оскільки не передбачала
достатньої диференціації і доходів, і суспільства.
Формування доходів у ринковій економіці відбувається на основі таких принципів:
1. Усі доходи формуються відповідно до вкладу праці, природних ресурсів, капіталу і
підприємницьких здібностей у виробництво товарів та послуг. Це означає, що розподіл носить
факторний характер, є функціонально-виробничим, а основними факторними доходами
виступають заробітна плата, рента, відсоток і прибуток.
2. Дохід від факторів виробництва пропорційний кількості і якості вкладених ресурсів. На цьому
заснований принцип соціальної справедливості в розподілі. Він означає, що кожний учасник
має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення
ефективності виробництва. Принцип соціальної справедливості фіксує не походження доходів,
а ступінь рівності і відповідно нерівності розподілу. Цей принцип прямо пов'язаний із
функціонально-виробничим розподілом, бо рівність або нерівність залежать від того, за рахунок
чого і за яких обставин ці доходи присвоюються.

3. Нерівномірність у розповіді ресурсів веде до значної нерівності в доходах. Високий ступінь

нерівномірності може створювати низку соціально-економічних проблем: підривати стимули,
загострювати соціальну несправедливість, погіршувати можливості для розвитку
суспільства.
4. Для нормального функціонування економіки необхідна державна політика
перерозподілу доходів через бюджет.
5. У зв'язку із функціонування недосконалої конкуренції у сучасній ринковій економіці розмір
доходу може не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції. Це
пов'язується, наприклад, із монопольним становищем підприємств, можливістю отримати
спадщину, виграти гроші у лотерею, рекетом.
Аналіз цих принципів показує, що ринкова економіка не гарантує кожному члену суспільства
певний визначений рівень доходів, вони визначаються вкладом певного фактора у
виробництво. Усі учасники ринкової економіки із самого початку не однакові за своїми
потенціальними можливостями. Вони розрізняються за: володінням власністю; здібностями,
рівнем освіти і кваліфікації; фінансовими можливостями; умовами виробництва; ступенем
ризикованості, вдачею; станом здоров'я тощо. Ця нерівномірність, з одного боку, породжує
економічні стимули, а з іншого - примножує нерівномірність у майбутньому. Проблема
нерівномірності характерна як для країн з низьким рівнем розвитку, так і для найрозвинутіших
країн. Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою кривої
Лоренца.
Реальний розподіл, як показують реальні результати його аналізу у багатьох країнах,
відбувається таким чином, що більша частина сукупного доходу розподіляється на користь
меншої частини сімей. Його відображає на графіку крива Лоренца. Чим далі ця крива
відхиляється від бісектриси, тим більший ступінь нерівності в розподілі доходів. Абсолютна
нерівність в розподілі на графіку показана лініями ОВ і АВ, які обмежують графік внизу і справа.
У цій ситуації графік розподілу співпадає з осями системи координат з вершиною в точці В. Він
показує, що менше 1% сімей отримують 100% доходу, а інші - взагалі нічого не отримують.

Якщо заштриховану площу між бісектрисою і кривою Лоренца поділити на площу трикутника
АОВ, отримаємо показник ступеня нерівномірності в доходах. Його називають коефіцієнтом
Джині (за ім'ям італійського економіста Коррадо Джині (1884-1965 рр.), який запропонував
використовувати цей коефіцієнт). Чим більший цей коефіцієнт, тим більший ступінь
нерівномірності. На сьогодні цей індекс в Україні складає 0,359. Оскільки доходи виступають у
грошовій формі, їх реальні розміри мають оцінюватись, виходячи із купівельної спроможності
грошей, які безпосередньо надходять у розпорядження їх власника. Тому розрізняють номінальні
та реальні доходи. Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від
розмірів оподаткування та зміни цін на товари та послуги. Реальні доходи — це доходи з
урахуванням роздрібних цін і тарифів на товари та послуги, розміру податків та обов'язкових
платежів. Щоб розрахувати реальні доходи, необхідно від номінальних доходів відняти податки
та обов'язкові платежі в бюджет. Це буде величина кінцевих доходів, які, в свою чергу, слід
скорегувати на рівень цін.
Індекс - це зміна будь-якого показника за певний термін часу, виражена у відсотках.
Якщо реальні доходи населення зменшуються у зв'язку з інфляцією, то державі слід проводити
політику індексації доходів, яка сприяє утриманню доходів на попередньому рівні. Індексація
доходів - це показник перерахування величини грошового вмісту доходів, вкладень, цінних
паперів, заощаджень залежно від рівня інфляції. її здійснюють держава, банки, страхові
компанії, акціонерні товариства та ін. Індексація доходів проводиться з метою компенсувати
подорожчання споживчого кошика і виражається у підвищенні доходів населення. Індексація
вкладів означає зміну розміру процентних ставок, індексація податків - зміну їх розмірів
залежно від зміни цін, розмірів зарплати тощо.
У розвинутих країнах індексація проводиться, якщо рівень цін зростає більше, як на 5% в рік.
Індексація, як правило, стосується тих категорій населення, які отримують доходи із державного
бюджету. В Україні вона стосується лише найменш оплачуваних категорій населення, що
отримують доходи із бюджету.

Основними суспільними благами є встановлення і підтримання громадського правопорядку,

забезпечення національної безпеки, фундаментальні наукові дослідження, охорона природного
середовища, озеленення міст, освітлення вулиць. Але громадський транспорт у вигляді
комунальних автобусів і трамваїв - це приватні блага. "Неісключаемость" суспільних благ
призводить до того, що їх виробництво не може бути організовано на ринкових засадах.
Відшкодувати витрати виробництва суспільних благ можна лише за допомогою системи
оподаткування та державного фінансування. Специфіка суспільних благ змінює критерій
ефективності і спосіб фінансування їх виробництва. Перше завдання, яке доводиться при цьому
вирішувати, - в якому обсязі слід проводити суспільні блага?
В економіці суспільне благо, також соціальне благо, колективне благо (англ. Public good) - це
благо, яке є як невиключним, так і неконкурентним, оскільки люди не можуть бути виключені з
використання або можуть отримати користь, не сплативши їх, і де використання однією особою
не зменшує доступність для інших або благо може бути використане одночасно більш ніж однією
людиною. На відміну від загального блага, такого як запаси дикої риби в океані, що є
невиключним, але певною мірою конкурентим, оскільки якщо буде виловлено забагато риби, її
запаси будуть виснажені.

Суспільні блага включають знання, офіційну статистику, національну безпеку, загальну мову
(мови), системи контролю затоплення, маяки та вуличне освітлення. Громадські блага, які
доступні всюди, іноді називають глобальними суспільними благами. Прикладами такого
суспільного блага як знання, є обізнаність про здоров'я чоловіків, жінок та молоді, екологічні
проблеми, збереження біорізноманіття, обмін та інтерпретація сучасної історії з культурним
лексиконом, зокрема про заповідні пам’ятки та пам’ятки культурної спадщини, популярні та
розважальні туристичні пам’ятки, бібліотеки та університети.

Багато суспільних благ іноді можуть бути предметом надмірного використання, що призводить
до негативних зовнішніх ефектів (екстерналій), що впливають на всіх користувачів; наприклад,
забруднення повітря та затори. Проблеми з громадськими благами часто тісно пов'язані з
проблемою безбілетника, коли люди, які не платять за благо, можуть отримувати доступ до нього.
Таким чином, товар може бути недостатньо виробленим, надто використаним чи деградованим.
Суспільні блага можуть також ставати обмеженими у доступі, а потім можуть вважатися
клубними благами. Механізми виключення включають платні дороги, ціни на затори та платне
телебачення з кодованим сигналом, який можна розшифрувати лише платним абонентам.

« [блага], від яких усі мають загальне задоволення в тому сенсі, що споживання такого блага
кожною людиною не призводить до зменшення споживання цього блага будь-якою іншою
людиною ... »
Це властивість благ стала відомою як неконкурентність блага (non-rivalry). Чисте суспільне благо
(pure public good) виявляє другу властивість, яку називають не виключенням (non-excludability),
тобто неможливістю виключити будь-яку людину з процесу споживання блага.
Однак багато благ можуть задовольняти двом умовам суспільного блага (неконкурентність та
невиключення) лише певною мірою або лише певний час. Ці товари відомі як нечисті суспільні
блага.
Блага, які є конкурентними, але невиключеними, іноді називають ресурсом загального пулу
(common-pool resource). Такі блага мають спільне коріння з суспільними благами: дзеркалом
проблеми суспільних благ у цій справі є «трагедія общин» (tragedy of the commons). Наприклад,
настільки важко застосувати обмеження на глибоководну риболовлю, що світові рибні запаси
можна розглядати як ресурс, що не виключається, але такий, що є кінцевим і таким, який
зменшується.

Необхідність участі держави в розподілі національного доходу виникає через те, що його
ринковий розподіл допомогою цін на фактори виробництва може призвести до великої
диференціації добробуті громадян, викликаючи соціальну напруженість у суспільстві.
Відповідно з економічною теорією можна так організувати перераспределительную діяльність
держави, що вона не заважатиме ринку стимулювати оптимальне за Парето використання
виробничого потенціалу суспільства.
Відшкодування витрат на виробництво суспільних благ не може здійснюватися через ринок
через їх "неконкурентність" і "неісключаемості"; фінансування їх випуску здійснюється
державою або іншим представником суспільства. Проте інструменти аналізу поведінки індивідів
на ринку дозволяють виявити оптимальні обсяги випуску таких благ. Основна проблема, яка
при цьому виникає, полягає в тому, щоб виявити індивідуальні функції попиту на суспільне
благо. У вирішенні цієї проблеми сучасна економічна наука досягла певних результатів.
19. Державне управління національною економікою: зміст, функції, цілі та завдання.

Державне управління економікою − це організуючий і регулюючий вплив держави на

економічну діяльність суб’єктів ринку з метою її впорядкування та підвищення результативності.
Основними функціями управління є: організація, планування, регулювання, кадрове
забезпечення, контроль.

Державне регулювання економіки можна розглядати з теоретичного і практичного погляду. З

теоретичного погляду державне регулювання економіки (ДРЕ) – це система знань про сутність,
закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід
соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної
політики. Об’єктами ДРЕ є економічні підсистеми (економіка регіонів, народногосподарських
комплексів, галузей; сектори економіки; стадії відтворення); соціально-економічні процеси
(економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія,
кон’юнктура і т. д.); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів,
послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).

Cуб’єктом державного регулювання економіки є держава в особі державних органів

(президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій). Для розв’язання складних соціально-
економічних проблем, усебічного врахування приватних, колективних та суспільних інтересів і
формування продуманих рішень держава може залучати наукові установи, політичні партії,
громадські та релігійні організації.

Основною метою державного управління економікою є виконання завдань, які сприяють

організації ринку та ринково-конкурентних відносин, досягнення економічних, політичних,
соціальних і фіскальних цілей, спрямованих на підтримання і забезпечення ринкових відносин
у державі, розподіл ресурсів з метою впливу на господарську структуру і структуру
національного продукту.
До завдань державного управління економікою України в умовах її переходу до ринкових
відносин належать: здійснення податкової політики; активізація виробництва промислових
товарів народного споживання за допомогою економічних важелів; забезпечення раціонального
природокористування; соціальний захист населення; збалансованість усіх галузей
господарського комплексу; забезпечення високого рівня зайнятості населення; стимулювання
розвитку енергетичної промисловості; захист економічних інтересів української економіки;
підтримка цивілізованої конкуренції та ін.

Функції державного управління економікою - це та роль, яку виконує державний апарат для
того, щоб організувати суспільну життєдіяльність, вплинути на неї для досягнення поставлених
цілей. Через функції державного управління розкривається його сутність.

Функції державного управління економікою визначаються залежно від напрямків економічного

розвитку держави. Існують такі функції державного управління економікою:

законодавча функція. Пов'язана з розробленням системи законів щодо економічних питань.

Вона є правовою основою ринкової економіки, а отже, гарантом рівних прав і можливостей для
підприємств усіх форм власності та господарювання. Розробляючи і реалізуючи таке
законодавство, держава захищає конкуренцію як основну умову і регулятор ринкової економіки.
Економічне законодавство виконує роль арбітра у сфері адміністративно-правових відносин,
дає змогу виявляти незаконну діяльність та вживає відповідних заходів до порушників;
стабілізуюча функція. Передбачає підтримання високого рівня зайнятості, цінової рівноваги,
стимулювання економічного зростання підприємств. Для цього держава визначає цілі,
напрямки і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їх реалізації,
забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, здійснює відповідну кредитно-грошову політику,
спрямовану на подолання інфляції і безробіття. Визначені державою основні цілі та пріоритети
становлять основу економічних планів, програм;

розподільча функція. Передбачає, що держава здійснює справедливий розподіл доходів та

ефективніше розміщення ресурсів у ринковій економіці. Для реалізації цієї функції вона
перерозподіляє частину доходів заможних верств населення на користь малозабезпечених і
непрацездатних;
функція дослідження економіки. Полягає в оцінюванні економіки з метою виявлення
фактичного стану економічної системи. Ця функція здійснюється шляхом систематичного
моніторингу і безпосереднього дослідження економічних процесів на підприємствах з
урахуванням дій чинників ринкового регулювання. До таких чинників належать:
рентабельність, співвідношення попиту і пропозицій, капітальні вклади, кількість безробітних,
працівників та ін.;

функція прогнозування. До неї належить передбачення тенденцій розвитку економіки, яка

ґрунтується на всебічному аналізі соціально- економічних (у тому числі світових) тенденцій;

функція планування економіки. Її метою є визначення, обґрунтування і прийняття рішень з

вибору приоритетних напрямків позитивних змін динаміки економіки шляхом здійснення
заходів антикризового регулювання для забезпечення курсу економічного росту. Пріоритетне
значення належить таким напрямкам, як приватизація, розвиток інформаційних, інноваційних
та інших інфраструктур. Функція регулювання складається з організації процесів економічного
регулювання, тобто це практична діяльність з розроблення та поліпшення економічних
механізмів. Економічні механізми виражають економічну технологію, тобто послідовність
операцій, впливів на процеси в економіці;
функція реалізації проектних рішень. Сутність цієї функції полягає в розробленні і затвердженні
програм уведення нових господарських механізмів і коригування існуючих. Такі рішення з
необхідним інформаційним, методичним, програмним забезпеченням після відповідного
затвердження вводяться в дію. Ця функція є підставою для контролю за процесом реалізації
рішень і відповідної корекції іншої важливої функції - функції аналізу й оцінювання економіки.
20. Система органів державного управління економікою.
Державне регулювання економіки здійснюється центральними та місцевими органами
державного управління. Держави різняться між собою формами управління, державним
устроєм, політичною системою, функціями органів влади.

Державна влада в Україні реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і

судову. Функції, права та обов´язки державних органів України окреслені Конституцією,
законами України та іншими нормативно-правовими актами.
Верховна Рада України в межах своїх повноважень, встановлених ст. 85 Конституції України,
здійснює законодавче регулювання і контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері
економіки. Крім того, до її повноважень належать: прийняття законів (зокрема, у сфері
економіки); затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за
виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;
затвердження загальнодержавних програм економічного розвитку;розгляд і прийняття рішення
щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; затвердження рішень про
надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним
організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних
фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення
контролю за їх використанням; призначення на посаду та звільнення з посади Голови
Національного банку України за поданням Президента України та ін.

Президент України відповідно до ст. 106 Конституції України визначає основні напрямки
зовнішньої і внутрішньої, у тому числі економічної, політики, впливає на розстановку кадрів і
утворення управлінських структур у цій сфері, забезпечує державну незалежність, національну
безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу та із щорічними і
позачерговими посланнями до Верховної Ради України щодо внутрішнього і зовнішнього
становища України; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори
України та ін.
У системі органів управління економікою найвищим є Кабінет Міністрів України. Його правовий
статус у системі органів виконавчої влади визначено Конституцією України (статті 113-117) та
Законом України від 16 травня 2008 р. "Про Кабінет Міністрів України"[89]. Відповідно до них
Кабінет Міністрів України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність
України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції та
законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод
людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової
політики, політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і
культури, охорони довкілля, екологічної безпеки і природокористування; розроблює і здійснює
загальнодержавні програми економічного розвитку України та ін.
Серед міністерств, які істотно впливають на державне управління економікою є Міністерство
економіки України та Міністерство промислової політики України.
Міністерство економіки України. Цей орган виконавчої влади є вузловою ланкою управління
економікою і виступає координуючим центром щодо діяльності всіх інших управлінських
структур цієї сфери та вжиття заходів, спрямованих на реалізацію економічної політики
держави. Його основними завданнями є: участь у формуванні державної політики економічного
та соціального розвитку України, розроблення механізмів її реалізації, прогнозів економічного і
соціального розвитку на середньо- та короткостроковий періоди і відповідних програмних
документів; створення сприятливих економічних умов для функціонування суб'єктів
господарювання всіх форм власності, розвитку ринкових відносин, конкурентного середовища;
участь у реалізації антимонопольної політики та ін. Рішення Міністерства з питань реалізації
економічної волі, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для органів виконавчої
влади, а також підприємств, установ і організацій. Міністерство за необхідності видає спільно з
іншими центральними органами виконавчої влади та місцевими державними адміністраціями
спільні акти (Указ Президента України від 23 жовтня 2000 р. "Про Міністерство економіки
України"[90]).

Серед основних завдань Міністерства промислової політики України у контексті державного

керівництва економікою необхідно вирізнити: підготування пропозицій щодо формування
державної промислової політики, а також розроблення механізмів її реалізації; розроблення
пропозицій щодо вдосконалення механізму державного регулювання функціонування
промислового сектору економіки; розроблення та реалізацію державних програм розвитку
промисловості України; визначення напрямків розвитку науково-технічного потенціалу
промислового сектору економіки; розроблення прогнозів виробничо- технічного та фінансово-
економічного розвитку промислового виробництва; створення сприятливих умов для розбудови
високорозви- неного промислового сектору економіки; участь у формуванні та реалізації
державної регіональної промислової політики; забезпечення реалізації державної інноваційної
політики у сфері промисловості (постанова Кабінету Міністрів України від 2 листопада 2006 р.
"Про затвердження Положення про Міністерство промислової політики України"[91]).
На рівні областей та районів, а також міст Києва та Севастополя та районів міст Києва і
Севастополя адміністративно-правове регулювання здійснюється місцевими державними
адміністраціями. Адміністрація державного підприємства, організації, що діють у сфері
економіки, здійснюють управління відповідно до законів, статутів (положень). Виконуючи
економічні функції з метою задоволення матеріальних і духовних потреб громадян, суспільства,
держави, вона має такі повноваження: веде оперативний і бухгалтерський обліки результатів
своєї діяльності; здійснює статистичну, податкову звітність.
https://library.if.ua/book/72/5242.html
21. Механізм ринкового саморегулювання економіки.
Кожен вид економіки має свій механізм регулювання економічних процесів, або господарський
механізм. Так, прийнято вважати, що в ринковій економіці діє механізм ринкового
саморегулювання. Регулятором адміністративно-командної економіки є планово-державний
механізм (адміністративно-командна система управління). Управління змішаною національною
економікою – це механізм, який містить в собі ринкове саморегулювання та державне
централізоване управління в їх органічній єдності.
Механізм макроекономічного регулювання ринкової економіки змішаного типу – це система
макроекономічних регуляторів, що складається з таких основних елементів:
-ринкові регулятори;
-важелі державного впливу на економіку;
-корпоративне управління;
-інститут соціального партнерства.

Механізм ринкового саморегулювання полягає у русі важелів попиту і пропозиції у випадку

порушення ринкової рівноваги. Якщо пропозиція перевищує попит, це створює надлишок
продукції, і продавці починають реалізовувати його за нижчими цінами. У випадку
перевищення попиту над пропозицією виникає ринковий дефіцит – нестача товарів. Тоді
продавці починають піднімати ціни на свою продукцію, відновлюючи таким чином ринкову
рівновагу.
У випадку збільшення пропозиції при незмінному попиті, буде знижуватись ціна і зростати обсяг
реалізації – і навпаки. Якщо при незмінній пропозиції зростатиме попит – то і ціна, і обсяги
виробництва зростатимуть, і навпаки.

Рівноважне збільшення як попиту так і пропозиції призведе до збільшення обсягів виробництва,

а ціна залишиться на попередньому рівні.

Дефіцит – явище, що виникає в умовах перевищення попиту над пропозицією, у випадку

відсутності можливості збільшення обсягу виробництва необхідного товару. Він підвищує
ринкові ціни та стимулює виробництво і є однією з найхарактерніших рис командно-
адміністративної економіки, в умовах ринку – явище нетипове.
Дія механізму ринкового саморегулювання здійснюється через взаємодію важелів попиту і
пропозиції та їх впливу на формування рівноважної ціни.

При цьому надмірне зростання попиту може компенсуватись збільшенням обсягів виробництва,
а надвиробництво вимагає посилення заохочувальних мотивів до придбання.

Дерегуляція економіки – система заходів держави, спрямована на лібералізацію усіх

економічних відносин, зменшення обсягів втручання держави у господарський механізм.
Американський господарський механізм – максимально лібералізована система управління
національної економіки, у якій основний акцент переноситься на ринкові регулятори
економічних процесів; державне управління зводиться до використання правових і
опосередкованих методів з метою створення „правил гри” і сприятливих умов для розвитку
бізнесу.

Лібералізація– це спосіб організації економічної системи, який передбачає вільний рух праці,
капіталу, цін, підприємництва, зовнішньоекономічної діяльності, заснований на принципах
рівно­правного партнерства суб’єктів ринку та обмеженого втручання держави.
Японський господарський механізм – централізоване регулювання соціально-економічного
розвитку країни з боку держави на основі використання переважно економічних,
опосередкованих та неформальних методів регулювання економіки. При цьому в суспільстві
домінує психологія колективізму, солідарності, підпорядкування особистих інтересів
колективним і державним.

Шведський господарський механізм – управління соціально-економічним розвитком країни на

основі активного втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення
потужної системи соціального захисту населення, домінування ідей рівності та солідарності;
прийнято вважати, що в Швеції існує найпотужніша система соціального захисту в світі. Багато
хто називає шведську економічну модель – соціалізмом.

Німецький господарський механізм – система управління національної економіки з активним

використанням ринкових регуляторів, насамперед конкуренції, і створенням на державному
рівні ефективної системи соціального захисту громадян.
22. Механізм державного регулювання економіки.

Механізм ДРЕ – сукупність різноманітних важелів, інструментів, за допомогою яких держава

веде економічну діяльність.
ДРЕ – система заходів задля здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності
держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного функціонування ринку та
вирішення складних соціально–економічних проблем розвитку національної економіки і всього
суспільства.
Регулююча діяльність держави передбачає регулювання економічних та соціальних відносин з
метою реалізації певних цілей.

Підтримуюча діяльність держави (підтримка функціонування ринку) передбачає правове

забезпечення ринкової діяльності, створення ринкової та виробничої інфраструктури,
підтримання конкурентного середовища тощо.
Компенсаційна діяльність держави покликана компенсувати недоліки або негативні наслідки
функціонування ринку шляхом проведення антимонопольних та екологічних заходів, організації
системи захисту для непрацездатних та малозабезпечених верств населення, боротьби з
безробіттям тощо.
Макроекономічна ефективність означає:

- забезпечення зростання продуктивності праці у суспільному виробництві на основі його

технічного і технологічного оновлення, вдосконалення організації й управління;
- збалансований пропорційний розвиток економіки;
- повне та оперативне задоволення соціально–економічних потреб суспільства.
Реалізація соціальних цілей розвитку суспільства передбачає забезпечення:
- соціальної справедливості;
- ефективної зайнятості;
- екологічної рівноваги;
- задоволення соціально–культурних, духовних потреб населення.
Основні цілі ДРЕ:
1. раціональне використання ресурсів і досягнення макроекономічної ефективності;
2. забезпечення стабільного розвитку національної економіки;
3. забезпечення конкурентоздатності вітчизняних товарів на світовому ринку;
4. реалізація соціальних цілей розвитку суспільства.
Основні функції ДРЕ:
1. Цільова – полягає у визначенні цілей, пріоритетів і основних напрямків розвитку національної
економіки;

2. Стимулююча передбачає формування регуляторів, здатних ефективно впливати на діяльність

господарюючих суб’єктів і стимулювати економічні процеси у бажаному для суспільства
напрямку;

3. Нормативна (регламентуюча) – держава за допомогою законів, законодавчих актів та

нормативів встановлює певні правила діяльності для суб’єктів економіки, визначає правовий
простір.

4. Коригуюча – зводиться до коригування розподілу ресурсів в економіці з метою розвитку

прогресивних процесів, усунення негативних екстерналій і забезпечення нормальних соціально–
економічних умов життя суспільства.

5. Соціальна – передбачає регулювання державною соціально–економічних відносин,

перерозподіл доходів, забезпечення соціального захисту і соціальних гарантій, збереження
навколишнього середовища тощо.
6. Безпосереднє управління неринковим сектором економіки – регулювання державного сектору
економіки, створення суспільних благ і товарів.

7. Контролююча – означає державний нагляд і контроль за виконанням і дотриманням законів,

нормативних актів, економічних, екологічних та соціальних стандартів тощо.
Мінімальні функції держави:
- створення правової бази;
- захист конкуренції;
- забезпечення економіки необхідною кількістю грошей;
- розподіл і перерозподіл доходів;
- виробництво суспільних товарів і благ.
23. Правові та інституційні засади державного регулювання.

Методи державного регулювання економіки – це способи впливу держави на сферу

підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення
умов їхнього ефективного функціонування відповідно до напрямків державної економічної
політики. Кожен метод ґрунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів,
важелів)

Основоположним принципом державного регулювання господарської діяльності повинна бути

законодавчо забезпечена стійка рівновага між імперативним впливом держави на господарську
діяльність і свободою її здійснення. Надлишкове втручання держави підвищує корупційні
ризики і викликає погіршення інвестиційного клімату.

Підтримання певних інституційних зв’язків відображається через рівень видатків

господарюючих суб’єктів на економічну діяльність. Видатки поділяються на: трансакційні та
трансформаційні. Трансакційні (операційні) витрати – це формальні та неформальні (тіньові)
витрати, що враховують не безкоштовність економічного обміну пов’язаного з організацією
діяльності та просування продуктів і інтересів. Вони складаються з витрат на захист прав
власності, нагляд за дотриманням угод і забезпечення їх виконання, тощо. Трансформаційні –
витрати, що відображають технологічний і внутрішньо організаційний перерозподіл ресурсів на
виробництво нових товарів та послуг в економіці [2, с.23]. Пропорції цих видатків у структурі
економіки забезпечують функціонування тих чи інших зовнішніх і внутрішніх по відношенню
до суб’єкта інституцій щодо передачі та обміну прав власності. Набуття яких дозволяє визначати
поведінкові реакції господарюючих суб’єктів [23, с.3-4]. А також, встановити їх пов’язаність з
органами державної влади щодо визначення набору цих прав у загальній системі права для
забезпечення ефективного функціонування економічної системи [2, с.24]. Так, за висновками
дослідження Р.Коуза [4], зведеними до однойменної теореми Дж.Стіглером [22] в праці “Теорія
ціни” (1966), стверджується: “якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати
дорівнюють нулю, то розподіл ресурсів у структурі виробництва буде залишатися незмінним і
ефективним, незалежно від зміни в розподілі прав власності” [13]. Таким чином, базовими
категоріями нової інституційної економічної теорії є виражені у правах власності інституції,
трансакційні та трансформаційні видатки. Де рівень ефективності функціонування економіки
та управління залежить від рівня зниження трансакційних видатків при зміні інституцій.
Переважно, інституційні зміни розглядають як необхідну умову розвитку для країн з перехідною
економікою [1; 10; 11; 3]. Однак на думку А.Гриценка, їх міждисциплінарний характер нівелює
однозначність методології нового інституціоналізму як спеціалізованого напряму досліджень [3,
с.118]. Тому загальне твердження не вичерпне, оскільки обмежує здатність державного
регулювання під час вироблення державної економічної політики як такої. Зокрема, будь-яка
державна політика, спрямована на вирішення колективно-значимих проблем, визнається такою
шляхом постановки на урядовий порядок денний. Тобто державна економічна політика як об’єкт
урядового вироблення “віддрейфовує” від економічних наук до аналізу політики – сфери
політичних. Вона представляє собою відповідь політико-адміністративної системи на стан
середовища, зокрема економічний, що політично визнається неприпустимим. Зв'язок між
визнанням такого стану та наступними діями органів державної влади прямо пов’язані з
впливом на поведінку суспільства, його окремих організаційних груп. Часто властивості
складних систем дозволяють учасникам вироблення колективних рішень переключатися між
операційними, колективними та базовими правовими нормами. Середовище значно складніше,
ніж набір оперативних рішень у рамках фіксованого набору правил [19, с.56]. Тому
розглядаються окремі випадки, що виникають на одному рівні аналізу – так званому,
оперативному. Припускають, що технології та інституційні норми відомі й незмінні.
Сформувалось бачення про розрізнення суто правових аспектів та організаційних соціальних і
економічних структур, що діють на базі неформальних правил. З’явилась низка аналітичних
неоінституційних шкіл на оперативному рівні. Серед основних виділяють три, відмінність між
якими полягає у визначенні місця інституційних норм: соціологічна (культурна); економічна та
історична (структурна) [9, с.124].
Перша школа визначає інституції як соціальні правила, що уособлюють не тільки формальні
правила і процедури, притаманні певній організації, а й систему цінностей, символів,
когнітивних схем та правил поведінки. Вони є культурними орієнтирами, оскільки надають
членам організації певні рамки, що визначають індивідуальну поведінку. Соціальні угоди
попередньо визначають роль дійових осіб, періодично актуалізуючи легітимність організацій у
широкому сенсі. До її засновників можемо віднести Дж.Марша і Дж.Олсена [6].
Норми створюються та відтворюються особами, групами та організаціями самостійно. Їх зміна
залежить від попередніх норм, що внаслідок зміни світогляду осіб трансформуються у похідні
варіанти. Перевагою школи, в цьому випадку, є зосередження на соціальних відносинах та
соціальних ролях у суспільстві. При цьому зберігається двозначність щодо справжньої суті
відносин між соціальними нормами та інституційною політикою, формалізацією тих чи інших
норм державою.

Друга – пов’язує інституції з добровільними домовленостями між індивідами у процесі обміну.

Такі (неповні) контракти дозволяють скоротити невизначеність, притаманну будь-яким
колективним рішенням, що випливає з неповної інформації та обмежених когнітивних
можливостей дійових осіб. Бажання розв’язати цю невизначеність взагалі без інституційних
рамок призвело б до надто високої ціни трансакції. В межах цієї школи окремі особи вільно
обговорюють формальні правила та приймають неформальні кодекси поведінки. Метою
укладання яких є забезпечення певної прогнозованості поведінки інших дійових осіб та
результатів колективної дії. Засновниками, що дали поштовх школі, й визначально вплинули на
попередню та їх наступні комбінації були нобелівські лауреати з економіки Р.Коуз [4], Д.Норт [7],
пошуки яких продовжили не менш відомі лауреати Е.Острум [19] і О.Вільямсон [25].

Процес виникнення чи видозмінювання інституційних норм обумовлене функціональною

спрямованістю – задоволення інтересів зацікавлених сторін. Інституційні зміни покликані
встановити рівновагу при зміні переваг кожної з дійових осіб з метою зменшення
невизначеності, що виникає за використання попередньої практики в нових умовах. Значними
перевагами цієї школи є ясність та концептуальний зв’язком між причиною і наслідком в
економічній поведінці, широке використання формальної та дедуктивної логіки. Однак
залишаються методологічні обмеження, пов’язані з вузькою здатністю пояснити інституційну
стагнацію.
І, третя – виражає інституційні норми як державні структури та/чи суспільні структури взагалі.
Вони додаються до конституційних та правових норм, до формальних політико-
адміністративних процедур та неформальних угод, що визначають правила гри між дійовими
особами. Власне структурний неоінституціоналізм склався як проміжний між соціологічним і
економічним. Інституційні норми приймають преференції та тотожність осіб, в той час, як
останні їх використовують із стратегічної точки зору, щоб досягти своїх інтересів. Такі погляди,
на думку сучасних неоінституціоналістів [14; 16; 20], вперше просліджуються в працях:
П.Еванса [15], П.Хола [17], С.Стейнмо [21].

Загалом неформальні процеси і правові норми введені в структуру політичної системи. Вони
відображають відносини влади між дійовими особами, доступ до арени прийняття рішень
окремих дійових осіб. Тобто інституційні норми культивуються з уже діючих норм як паралельні
щодо них. Переважно такі норми мають стабілізуючий характер щодо утримання попередньої
структури розвитку до того часу, коли певні дійові особи не запропонують адекватні та природні
зміни. Поміж інших шкіл, ця має незаперечно вищий рівень поєднання кількох логік прийняття
рішень та враховує структуру як контур взаємодії. Проте вона не позбавлена вад використання
індуктивного підходу до вивчення структурних взаємодій. Зберігається ризик структурного
детермінізму.
Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів).
Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові,
адміністративні та економічні.

До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують

основні напрями й правила економічної діяльності господарських суб'єктів та окремих
громадян. Вони визначають як загальні умови цієї діяльності, так і допустимі винятки з цих
умов, установлюють права та обов'язки юридичних і фізичних осіб, а також можливі санкції за
їх порушення. Серед правових інструментів найбільший вплив на економіку справляють закони
про власність, підприємництво, підприємство, інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність,
банківську і страхову справу, податки й ціни про соціальний захист населення та ін. Правові
регулятори визначають загальну межу державного втручання в економіку.

Правові засади є засобом визначення (закріплення) правових параметрів (порядку) здій-снення

підприємництва. Вони повинні характеризу-вати (визначати) відносини у сфері
господарювання. П.8 ч.1 ст. 92 Конституції України необхідно тлума-чити, що виключно закони
України, як нормативні акти, що мають найвищу юридичну силу, є основою правового
регулювання підприємництва, положен-нями яких визначаються ключові (основні, базові)
положення, визначають систему нормативно-право-вих актів регулювання підприємницької
діяльності. П.8 ч.1 ст. 92 Конституції України необхідно тлумачити в системному зв’язку з
іншими положен-нями Конституції України, які закріплюють, що ви-ключно Законами України
визначаються: 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні
обов’язки громадянина; засади ви-користання природних ресурсів, виключної (мор-ської)
економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та екс-
плуатації енергосистем, транспорту і зв’язку; право-вий режим власності; правила конкуренції
та норми антимонопольного регулювання; засади зовнішньо-економічної діяльності, митної
справи; організація і діяльність органів виконавчої влади; набуття і реалі-зація громадянами,
юридичними особами та держа-вою права на землю; набуття права приватної влас-ності; права
громадян користуватися об’єктами дер-жавної та комунальної власності. Обмеження, заборони
на здійснення підприємницької діяльності, засоби державного регулювання та компетенція ор-
ганів державної влади на їх застосування визнача-ються тільки законами України.
Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання
юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус
забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні
норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно організованими і
придатними для практичної реалізації.

Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов'язане з юридичним

визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації державної влади. Предметом правового
регулювання економіки є: відносини між державою (державними органами) і суспільством,
громадянами, суб'єктами господарської діяльності; відносини «всередині» держави, між її
органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу; відносини
між суб'єктами господарської діяльності (виробник — посередник, замовник — підрядчик,
боржник — кредитор, власник — орендар і т. ін.); економічні відносини між людьми, залученими
в державно-уп-павлінські процеси як з приводу професійного виконання обов'язків державних
службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних
проблем.

Стрижнем правового регулювання є розробка та юридичне закріплення норм (правил) поведінки

суб'єктів економічних відносин. Традиційно в кожній нормі виокремлюють три основні
елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію. Гіпотеза — це такий елемент норми, в якому
зазначаються умови, обставини, ситуації у сфері економічних відносин, з настанням яких норма
набирає чинності. Диспозиція — частина норми, яка визначає права або обов'язки учасників
відносин. Санкція — це та частина норми, яка передбачає заходи адміністративно-правового
примусу в разі невиконання обов'язків учасниками економічних відносин.

Якість правового регулювання залежить від того, як законодавчі органи формують юридичні
норми. Основними вимогами до різних форм правового регулювання є: своєчасність,
стабільність, повнота, внутрішня узгодженість.

Основними формами правового регулювання економіки в Україні є: Конституція та закони

України; укази й розпорядження Президента України; постанови та інші акти Верховної Ради,
постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, нормативно-правові акти центральних органів
(міністерств, відомств); нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого
самоврядування.
24. Бюджетно-податкове, грошово-кредитне регулювання національної економіки.

Фіска́льна полі́тика — це регулювання доходів і витрат держави. Заходи фіскальної політики

визначаються поставленою метою (боротьба з інфляцією, згладжування циклічних коливань
економіки, зниження рівня безробіття). Держава регулює сукупний попит і реальний
національний дохід за допомогою державних витрат, трансфертних виплат і оподатковування.
Фіскальна або податково-бюджетна політика — це один із інструментів державного втручання
в економіку з метою подолання економічного спаду. Вона передбачає стягнення державних
податків із усіх суб’єктів економіки, котрі мають будь-який дохід.
Три основних види фіскальної політики є:

 Нейтральна фіскальна політика зазвичай проводиться, коли економіка знаходиться в

рівновазі. Державні витрати повністю фінансуються за рахунком податкових надходжень
і в цілому результат бюджету має нейтральний вплив на рівні економічної активності.
 Стимулююча фіскальна політика включає в себе державні витрати, що перевищують
податкові надходження, і, як правило, проводиться в період економічного спаду. Вона
також відома як рефляційна фіскальна політика. AD<AS: Для подолання рецесійного
розриву збільшують сукупний попит (AD↑), щоб AD=AS. Збільшення AD↑ => (C↑+T↓) →
дефіцит бюджету — це стимулююча фіскальна політика. (Т — державні податки, С —
державні видатки, AS — сукупна пропозиція)
 Стримуюча фіскальна політика має місце, коли державні витрати нижче податкових
надходжень, і, як правило, проводиться для погашення державного боргу. AD>AS
(інфляційні очікування, ажіотажний попит) → «перегріта економіка». AD>AS — треба
зменшити сукупний попит (AD↓) → (С↓+Т↑) → профіцит бюджету — це стримуюча
фіскальна політика (рестрикційна).
Податки — це обов’язкові платежі, які держава стягує з окремих осіб, установ, організацій, у
центральний або місцевий бюджет.
Пропорційне оподаткування:

 Податкова ставка незмінна, не залежить від рівня доходу.

 Виникає зацікавленість у зростанні доходів.
 Збільшується соціальна несправедливість.
Прогресивне оподаткування:

 Податкова ставка збільшується зі зростанням доходів.

 Обмежуються зростання та перерозподіл доходів.
 З’являються можливості для приховування доходів.
Державний бюджет — це головний фінансовий документ держави, що складається з дохідної та
видаткової частини. Доходи:

 Податки з громадян (18%)

 Податки з підприємств (18%)
 Податок на додану вартість (20%)
 Акциз
 Податок на землю (3%)
 Місцеві податки та збори (0,5%)
 Неподаткові надходження (25%)
 Доходи від операцій з капіталом
 Цільові фонди.
Видатки:

 Обслуговування зовнішнього та внутрішнього боргу

 Оборона, громадський порядок, безпека та суди
 Економічна діяльність (інвестиції державних підприємств)
 Соціальний захист
 Охорона здоров’я
 Освіта
 ЖКГ
для регулювання рівня ділової активності і разв'язання різноманітних соціальних проблем, тобто
це система регулювання, пов'язана з урядовими видатками і податками. Основним важелем
фіскальної політики держави є зміна структури податків і, насамперед зміна податкових ставок
згідно з метою уряду. Проведення фіскальної політики - прерогатива законодавчих органів
влади країни, оскільки якраз вони контролюють оподаткування і витрати коштів з нього.
к правило, дискреційну фіскальну політику можна прогнозувати в різні періоди економічного
циклу.
У період спаду стимулююча дискреційна політика складається із:
1) збільшення державних витрат;
2) зниження податків;

3) поєднання росту державних витрат із зниженням податків (з урахуванням того, що

мультиплікаційний ефект зростання державних витрат більший, ніж мультиплікаційний
ефект зниження податків).
Така фіскальна політика призводить фактично до дефіциту бюджету, але забезпечує скорочення
падіння виробництва.
В умовах інфляції при надлишковому попиті стримуюча дискреційна фіскальна політика
складається із:
1) зменшення державних витрат;
2) збільшення податків;

3) поєднання скорочення державних витрат із зростаючим оподаткуванням (з урахуванням

того, що мультиплікаційний ефект зменшення державних витрат більше, ніж
мультиплікаційний ефект росту податків).
Така політика орієнтується на позитивне сальдо бюджету. Безумовно, це абстрактна схема
поведінки парламенту й уряду, і механізм дискреційної фіскальної політики далеко не такий
простий, оскільки в реальній економіці діють паралельні і різноспрямовані фактори і зрозуміло,
що пошук оптимальної фіскальної політики - це завдання дуже складне.
25. Грошово-кредитне регулювання національної економіки.
(Фіскальна або податково-бюджетна політика — це один із інструментів державного втручання
в економіку з метою подолання економічного спаду. )

Гнучким і оперативним доповненням бюджетної політики є грошово-кредитна і валютна

політика, з допомогою якої держава впливає на грошову масу, кредитні ставки, валютний курс,
величину банківських резервів.

Грошово-кредитну політику держави формує центральний банк, який має монопольне право на
грошову емісію і здійснює грошово-кредитну політику в інтересах національної економіки.

Грошово-кредитна політика - це сукупність заходів держави, спрямованих на забезпечення

економіки стабільною валютою, регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки з
метою стимулювання економічного зростання та рівноваги платіжного балансу країни.

Здійснення грошово-кредитної політики вимагає розмежування її стратегічних і тактичних

цілей. Стратегічна ціль підпорядковується загальним стратегічним цілям соціально-економічної
політики держави. Тактичні цілі зводяться до забезпечення внутрішньої стабільності
національної валюти. Вони повинні бути гнучкими і змінюватися відповідно до ситуації на
ринку грошей.
Правовою основою грошово-кредитного регулювання в Україні є Конституція України, Закони
України "Про банки і банківську діяльність" та "Про Національний банк України", інші
нормативно-правові акти.
Банківська система країни має дворівневу структуру і складається з центрального банку і
мережі комерційних банків.
В Україні роль центрального банку виконує Національний банк України, основними завданнями
якого є:
— створення нормальних умов для ефективного господарювання в країні;
— захист і забезпечення стабільності національної валюти;
— розвиток банківської системи;
— забезпечення ефективних розрахунків між суб´єктами ринкових відносин.

Національний банк України є підзвітним Президенту та Верховній Раді України в межах їхніх
конституційних повноважень.

Головним завданням грошово-кредитного і валютного регулювання є забезпечення відповідності

грошової маси масі товарів і послуг, підтримка стійкої купівельної спрямованості грошей.

У кожній країні грошовий обіг є регульованим, тобто функціонує національна грошова система.
В сучасних умовах вона містить такі основні компоненти:
— найменування грошової одиниці;
— види державних грошових знаків (паперових, металевих), які мають платіжну силу;
— регламентацію безготівкового грошового обігу;
— державний апарат регулювання грошового обігу.
Сучасну грошову систему характеризують ознаки:
—основою грошової системи є паперові гроші;
— широкий розвиток безготівкового обігу;
— скорочення обігу готівки;
— постійне знецінення грошей;
— зростання ролі держави у стабілізації грошового обігу.
Держава здійснює грошове регулювання шляхом впливу на попит і пропозицію грошей.
Операційний попит на гроші залежить від рівня цін, обсягу національного продукту та
швидкості обігу грошей. Попит на гроші як активи залежить від процентної ставки.

Процентна ставка - це плата за право користуватися грошовими коштами. В ринковій економіці

існує багато видів процентних ставок:
— процентні ставки на вклади;
— процентні ставки на векселі державної скарбниці;
— процентні ставки на довгострокові облігації державної позики;
— облікові процентні ставки;
— процентні ставки на заставні тощо.

Рівень різних процентних ставок неоднаковий і зумовлюється такими чинниками: строком

надання позики, ризиком, податковим режимом, адміністративними витратами.
Кількість грошей, яка наявна у національній економіці на певний момент часу, називається
пропозицією грошей. Регулювання пропозиції грошей називають монетарною або грошово-
кредитною політикою.
Центральний банк країни змінює пропозицію грошей, використовуючи норму резервування,
облікову ставку, операції на відкритому ринку.
Норма резервування - це відсоток вкладів, який комерційні банки повинні тримати у
центральному банку у вигляді обов´язкових резервів. Змінюючи норму резервування,
центральний банк регулює пропозицію грошей. Якщо норма резервування зростає, то
пропозиція грошей зменшується, що призводить до зростання процентних ставок.
Комерційні банки беруть гроші в позику в центральному банку під певний процент. Процентна
ставка, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називається обліковою
(дисконтною) ставкою або ставкою рефінансування. Підвищення облікової ставки зменшує
пропозицію грошей в економіці.
Операції на відкритому ринку здійснюються щодо купівлі-продажу центральним банком
державних цінних паперів. Якщо центральний банк купує державні облігації на відкритому
ринку, то кредитні ресурси комерційних банків збільшуються, а отже, збільшується пропозиція
грошей.
Функціонування грошей у міжнародному обігу, в економічних відносинах громадян, фірм та
урядів різних держав пов´язане з валютою. Грошова одиниця кожної країни є її валютою.
Розрізняють вільно конвертовані, частково конвертовані та неконвертовані валюти.
Вільно конвертовані валюти без обмеження обмінюються на будь-які інші валюти.
Частково конвертовані валюти мають певні валютні обмеження - заборону оплати імпорту
деяких товарів іноземною валютою, концентрацію в руках держави іноземної валюти тощо.
Неконвертованими є валюти країн, які не обмінюють їх на грошові одиниці інших країн.
Пропорцію обміну валют називають валютним або обмінним курсом. У сучасних умовах валютні
курси бувають фіксовані та плаваючі. Фіксовані діють на основі міждержавних угод, а плаваючі
складаються під впливом взаємодії попиту і пропозиції.

Для підтримання фіксованого курсу, покриття дефіциту платіжного балансу використовують

офіційні резерви іноземної валюти, знаряддя зовнішньоторговельної політики, валютний
контроль.
Грошову політику формує центральний банк залежно від стану економіки. Якщо економічна
активність на ринку погіршується - відбувається спад виробництва, зростає безробіття, банк
робить спробу збільшити грошову масу і кредит.

Величину і стан грошової маси оцінюють за допомогою грошових агрегатів М1 і М2. Для
вимірювання кількості грошей як платіжного засобу користуються агрегатом М1. Для
прогнозування економіки та оцінки результатів її реформування користуються агрегатом М2,
який включає строкові депозити, ощадні вклади, вартість державних облігацій.
26. Державне регулювання малого підприємництва.
Державне регулювання малої підприємницької діяльності є системою економічного, соціального,
організаційного, правового та політичного забезпечення сприятливого бізнес-клімату для
формування й розвитку малого підприємництва. Реалізація справедливої регуляторної політики
держави у сфері малого бізнесу сприяє реалізації його потенціалу як одного з векторів
економічного зростання [3].

Верховна Рада України забезпечує нормативно-законодавчу базу державної політики підтримки

щодо прийняття законів та інших актів. Національний банк України, згідно із Законом України
«Про Національний банк України» [6] від 20 травня 1999 року № 679-XIV, проводить монетарну
політику, виступає основним регулятором грошово-кредитного ринку та здійснює вплив на
кредитну активність банків через встановлення норм та правил їх діяльності, зокрема офіційної
облікової ставки для задоволення попиту суб’єктів підприємницької діяльності в додаткових
коштах. Встановлюючи облікову ставку, Національний банк України впливає на процентну
ставку за кредитами комерційних банків. Так, чим вище облікова ставка, тим вище процентна
ставка комерційного банку, отже, тим більше фінансових ресурсів доводиться витрачати
суб’єкту господарювання для обслуговування кредиту. До того ж зі зростанням процентних
ставок за кредитами попит на такі ресурси серед суб’єктів підприємництва зменшується.
Провідне місце у системі державної підтримки розвитку малого бізнесу посідає фінансова
підтримка, механізм надання якої започатковано Постановою Кабінету Міністрів України «Про
порядок надання фінансової підтримки підприємствам» від 19 жовтня 1994 року № 645. Проте
вона могла надаватися лише державним підприємствам чи підприємствам, у майні яких частка
державної власності перевищувала 50%. Це обмежувало можливості підприємств інших форм
власності. Відносини, пов’язані з розвитком малого підприємництва в нашій країні, базуються
на засадах Конституції (головного Закону України) та регулюються Господарським, Цивільним,
Податковим кодексами [7], Законом «Про розвиток та державну підтримку малого і середнього
підприємництва в Україні», іншими законодавчими актами та міжнародними договорами, згода
на обов’язковість дотримання яких надана Верховною Радою України [8].
Єдиний податок із суб’єктів малого підприємництва завжди був і залишається вагомим
джерелом надходжень місцевих бюджетів та є серйозним важелем державного регулювання
діяльності підприємців і малих підприємств, які є суб’єктами спрощеної системи оподаткування,
обліку та звітності. Практика оподаткування доходів суб’єктів малого підприємництва єдиним
податком за усі роки його існування свідчить про те, що він є одним з найбільш ефективних
засобів стимулювання розвитку малого підприємництва, гармонізації економічних інтересів
держави та платників податків, а також забезпечення зайнятості населення. Спрощена система
оподаткування уведена з метою підтримки малого підприємництва на етапі започаткування
власного бізнесу зі встановленням досить простих та прозорих правил оподаткування,
визначення бази оподаткування та мінімізації процедур обліку й звітності з метою покращення
бізнес-клімату. Розвиток малого бізнесу є найбільш ефективним інструментом ринкового
реформування економіки. Важливість цього сектору економіки виявляється в тому, що
збільшується кількість зайнятого населення, в результаті чого збільшується рівень доходу
населення, а це приводить до того, що зростає сукупний попит, наслідком якого є збільшення
виробництва.

Тезис про обов’язкову державну підтримку суб’єктів малого підприємництва видається

настільки беззаперечним, що серйозних наукових досліджень стосовно її доцільності в
національному масштабі останніми десятиріччями не провадилося. Проте сучасний стан
економіки країни та нелегкий шлях реформування знову підіймають проблему визначення
економічної та політичної доцільності державної підтримки саме цієї категорії суб’єктів
підприємництва (табл. 2).
В таких умовах основними цілями державної політики є: – створення сприятливих умов щодо
ефективної підприємницької діяльності; – розвиток малого бізнесу як чинника створення
конкурентного середовища та середнього класу в суспільстві; – розвиток самозайнятості
громадськості; – збільшення відсотку участі представників малого бізнесу у формуванні ВВП; –
забезпечення організаційно-правових і соціально-економічних основ бізнесу; – встановлення та
забезпечення етико-правових норм підприємництва; – забезпечення розвитку підприємницької
інфраструктури; – реалізація політики охорони навколишнього середовища.
Державним органам слід звернути увагу на фінансові заходи в регулюванні малого
підприємництва. Говорячи про елементи фінансової політики, О. Тимченко [9] вважає, що
держава повинна використовувати такі інструменти підтримки розвитку малого бізнесу: –
розробка механізму надання пільг (більш лояльна податкова політика); – забезпечення простої
системи сплати податків; – розробка інструментів інвестиційного та кредитного забезпечення; –
надання допомоги щодо матеріально-технічного забезпечення.
Сьогодні актуальним питанням залишається також дослідження податкових механізмів
державного регулювання підприємництва, які існують на сучасному етапі розвитку економіки.
Г. Болотова [10] наголошує на побудові ефективної державної податкової політики на основі
таких дій: – загальний податковий тиск слід зробити оптимальним і постійним (незалежно від
рівня масштабів та ефективності діяльності бізнесу); – зниження кінцевого податкового
навантаження для підприємств малого бізнесу має забезпечуватися за рахунок наданих їм пільг.

Особливої уваги заслуговує дослідження механізмів державного регулювання малого бізнесу на

регіональному рівні [11, с. 58]. Слід наголоси ти на тому, що державне регулювання з розвитку
бізнесу є елементом економічної політики на центральному та регіональному рівнях з
відповідними повноваженнями як центральних органів влади, так і регіональних владних
структур. Згідно з метою щодо підвищення ефекту взаємодії між малим, середнім та великим
бізнесом, а також владою О. Деренько [12, с. 46] пропонує вжиття низки заходів державного
регулювання на регіональному рівні, а саме: – створення регіональних центрів кооперації та
субконтрактації щодо підготовки пропозицій з розвитку взаємовигідної співпраці між
структурами бізнесу, інтеграції їх у міжрегіональне та міжнародне співробітництво; – створення
єдиного координаційного центру (як акумулятора інформації щодо наявності тимчасово
невикористаних спеціалізованих виробничих, складських або інших приміщень великих
підприємств, які можуть бути здані в оренду (реалізовані) малому бізнесу на умовах формування
справедливої ціни на них, а також обладнання та техніки).

Основними заходами з боку держави щодо вдосконалення податкових інструментів підтримки

малого підприємництва в Україні повинні стати такі. 1) Зменшення податкових перешкод для
зміни організаційно-правової форми ведення підприємницької діяльності. Під час
започаткування свого бізнесу більшість власників малих підприємств вибирає статус фізичної
особи – підприємця, проте через певний час у разі зростання масштабу діяльності у них може
виникнути бажання створити юридичну особу. Така дія позначатиме розвиток бізнесу, тому
державі необхідно підтримати цей процес і забезпечити «безперервність» підприємства. 2)
Розширення внутрішніх джерел фінансування в умовах обмеженості доступу до кредитних
ресурсів і надмірно високої вартості боргових ресурсів. Високі ставки кредитів, жорсткі умови
і тривалий термін їх отримання, брак достатнього забезпечення суттєво знижують шанси малих
підприємців на отримання доступу до зовнішніх фінансових ресурсів. 3) Стимулювання
технологічного оновлення малого бізнесу. Перспективною для України може стати інвестиційна
технологічна знижка. Механізм її адміністрування полягає в тому, що підприємству дозволяється
списати на витрати до 150% вартості придбаної новітньої технології. Для цього воно має
отримати висновок незалежної установи, що підтверджує той факт, що на момент придбання
нового технологічного рішення технологія використовується у світі не більше 5 років. Ця пільга
може застосовуватися для тих підприємств, які працюють на загальній системі оподаткування.
4) Запровадження податкових інструментів стимулювання інноваційної діяльності.
Максимально ефективним буде запровадження для суб’єктів малого бізнесу інноваційного
податкового кредиту із ставкою 20% і з можливістю компенсації витрат на інноваційні проекти
готівкою, якщо у рік реалізації проекту не вистачає прибутку (або він взагалі відсутній), щоб
компенсувати витрати. 5) Запровадження стимулів для створення в малому бізнесі
висококваліфікованих робочих місць. Сектор малого бізнесу формує резерв для створення
значної кількості робочих місць. Проте, на відміну від потужних корпорацій, суб’єкти малого
підприємництва є більш чутливими до витрат, які пов’язані зі створенням додаткових робочих
місць. У зв’язку з цим необхідно вжити комплекс заходів, які б знижували навантаження на
ліквідність малих підприємств у зв’язку з розширенням штату. Цього можна досягти завдяки
запровадженню на певний період зниженої ставки ЄСВ, який роботодавець – мале підприємство
сплачує за додатково зайнятих працівників.
27. Детінізація національної економіки.

Головною причиною ухилення від сплати податків в країнах Європи і США є надмірний
податковий тягар і певна недовіра до владних інститутів. У США деякі працівники ухиляються
від сплати податків на прибуток для того, щоб направити кошти на оплату соціальних потреб.
Вони не вірять, що податки витрачаються відповідно до суспільних потреб.

За останні роки федеральний уряд витратив мільярди доларів платників податків на війни,
порятунок великих банків, страхових компаній. На думку деяких громадян та підприємців - це
все відбувалося за рахунок громадської освіти, охорони здоров'я та інфраструктури.
"Відхід у тінь" може бути викликаний також і антикризовими заходами держави. Жорсткість
державного контролю над фінансовою сферою в Греції, наприклад, викликала збільшення
тіньової економіки майже на 1% ВВП (тобто з 24,3% - у кризовому 2008 році до 25,4% - в 2010
році).
Актори, що сприяють зростанню тіньової економіки

 Зростання податкового тягаря і розміру внеску на соціальне забезпечення

 Якість державних інститутів
  Трансферти
 Регулювання ринку праці
 Державні послуги
 Мораль платника податків
 Вплив усіх факторів

Проблема України в тому, що наш бізнес потерпає не лише від високих податків, які часом
зводять нанівець його рентабельність, а й від адміністративного тиску й непрозорих "правил
гри" у податковій сфері. До того ж, середній та малий бізнес не може захистити себе в судах від
несправедливих зазіхань конкурентів.

Між іншим, коли говоримо про тінізацію бізнесу, то маємо на увазі кілька речей: це, власне,
приховування доходів від оподаткування, приховування кількості найманих працівників, а
також виплаченої їм заробітної плати.

Аналітики британської консалтингової компанії Ernst&Young встановили, що левову частку

тіньового ВВП формують готівкові операції.

На моє переконання, скоротити масштаби тіньової економіки в країні можна, усунувши ті

чинники, які спонукають бізнес ухилятися від оподаткування. До того ж тут варто діяти зважено
– застосовувати не лише санкції до порушників законодавства, а й певні стимули для
підприємців, котрі готові працювати легально.
Зокрема, ми з колегами-експертами пропонуємо:

1) Провести безумовну загальну амністію тіньових капіталів (за винятком капіталів корупційного
походження);

2) Під час легалізації капіталів невідомого походження ставки оподаткування застосовувати

максимально низькі (2,5% - максимум 5%). Натомість, після закінчення строку подачі "нульової
декларації" ця ставка має бути найвищою;
3) Cтворити пільгові податкові умови для інвесторів з амністованим капіталом;
4) Встановити додаткові преференції для закордонного капіталу при поверненні його в країну;
5) Законодавчо гарантувати, що особи, які скористалися можливістю податкової амністії, не
зазнають жодних переслідувань з боку держави;
6) Запровадити податок на виведений капітал;
7) Лібералізувати систему оподаткування;

8) Запровадити економічні стимули для детінізації бізнесу (працювати легально й прозоро

повинно бути економічно вигідно);
9) Встановити прозоре адміністрування бізнесу з мінімальним впливом людського фактору;

10) Законодавчо стимулювати безготівкові розрахунки й поступово звужувати сферу дії

готівкового обігу.
Тіньова економіка (англ. Black economy, Ghost economy, Shadow economy, Non-observed economy)
— господарська діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не
відображається в офіційній статистиці. «Тіньові» підприємства не перерозподіляють власних
доходів до бюджетів та державних цільових фондів, вони не сплачують податків, збільшуючи
власні прибутки.
Виділяють три види тіньової економіки[3]:
  «Друга» тіньова економіка — це заборонена законом економічна діяльність працівників
«білої» (офіційної) економіки, яка приводить до прихованого перерозподілу раніше
створеного національного доходу. З точки зору суспільства у цілому «друга» тіньова
економіка не виробляє ніяких нових товарів чи послуг: вигодами, які отримуються від
«другої» економіки, користуються одні люди за рахунок втрат, які несуть інші люди.
 «Сіра» тіньова економіка — економічна діяльність по виготовленню та реалізації
звичайних товарів та послуг, яка дозволена законом, але не реєструється (переважно
дрібний бізнес). На відміну від «другої» економіки, яка невідривно пов'язана з «білою»
(офіційною) економікою та паразитує за її рахунок, «сіра» економіка функціонує
автономно. У цьому секторі виробники або свідомо ухиляються від офіційного обліку, не
бажаючи нести витрати (пов'язані з отриманням ліцензій, сплатою податків тощо), або
звітування про такий вид діяльності взагалі не передбачено.
 «Чорна» тіньова економіка (економіка організованої злочинності) — заборонена законом
економічна діяльність, яка пов'язана з виробництвом та реалізацією заборонених та
дефіцитних товарів та послуг. «Чорною» економікою у широкому значені можна вважати
всі види діяльності, які повністю виключені з нормального економічного життя, оскільки
вони вважаються несумісними з ним й такими, що його руйнують (наприклад,
наркобізнес, грабунки тощо).
28. Корпоративне регулювання національної економіки.

Корпоративна форма є домінуючою формою юридичних осіб західних держав. Переваги такої
форми обумовлюються характерними рисами корпорацій. Серед ключових ознак корпорацій
виділяють такі: – корпорація є підприємницьким товариством, що створюється винятково у
формі акціонерного товариства, публічного товариства, публічного акціонерного товариства,
товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю. – кожен
з учасників наділяється корпоративними правами; – корпорація створюється на засадах
об’єднання капіталів, а не об’єднання осіб, тобто власником майна є корпорація, а не її члени; –
власність на вкладений капітал завжди відокремлюється від управління; – управління в
корпораціях здійснюється не їх учасниками, а органами, яким спеціально доручена діяльність
корпоративної юридичної особи (наймані працівники для здійснення функцій управління); –
учасники корпорації об’єднанні спільністю загального інтересу, який відбивається в інтересах
учасників; – наявність інституту соціального партнерства [1, с. 235].

Необхідність підвищення ефективності суспільного виробництва, забезпечення його соціальної

спрямованості, утвердження суспільного господарського порядку в економічній системі
України, забезпечення її гармонізації з економічними системами інших держав зумовлює
необхідність налагодження дієвого механізму регулювання відносин у корпоративній сфері.
Формування корпоративного сектору є одним із найскладніших завдань економічної політики
країни, у реалізації якого саме держава повинна відігравати визначальну роль [2, с. 23–24]
Держава є носієм значної кількості регуляторних функцій, які реалізуються на місцевому,
регіональному, національному та міжнародному рівнях. Причому особливістю міжнародного
рівня є наявність різних інститутів, які виконують регулятивні функції, зокрема
транснаціональних корпорацій, інститутів громадянського суспільства тощо. Тобто уряди
частково втрачають монополію на реалізацію владних повноважень. Влада перестає бути
зосередженою в центрі

Деякі дослідники переконані, що значення держави в умовах неспроможності ринкової

саморегуляції подолати інституційні, інвестиційні, фінансові колапси стає визначальним,
особливо з огляду на глибину соціально-економічних наслідків. Недосконалість законодавства
призводить до уповільненого формування ефективного корпоративного сектору економіки, його
інфраструктури, незадовільного виконання прийнятих законів. Нерозвиненість відповідних
інститутів, неспроможність акумулювати всі наукові досягнення й здобутки нації унеможливлює
їх використання на благо суспільства [1, с. 235].

У цілому управління корпоративним сектором здійснюється за такими напрямами: – створення

загальної нормативно-правової бази функціонування економіки; – безпосереднє управління
державними підприємствами; – управління певною часткою держави в статутному капіталі
господарських товариств.

Поділ системи корпоративного управління на внутрішнє та зовнішнє дозволяє виокремити один

із найважливіших його елементів – державне регулювання, що здійснюється органами загальної
та спеціальної компетенції. Органи загальної компетенції – це органи державної влади, які
здійснюють державне управління й координацію всіх або більшості підпорядкованих чи
підконтрольних їм органів галузевої або функціональної компетенції. Органи спеціальної
компетенції – це органи державної влади, діяльність яких спрямована на забезпечення
регулювання та на контроль за діяльністю корпорацій.

Крім зазначених, до джерел корпоративного права належать акти рекомендаційного характеру,

що видаються органами державної влади, а також локальні нормативно-правові акти, які
розробляються самим господарським товариством. Крім того, господарські товариства є також
підприємницькими товариствами, а отже, на них розповсюджується дія нормативно-правових
актів, які регулюють підприємницьку діяльність. Законодавство розвинених держав ґрунтується
та тісно пов’язане з ринковими, ментальними традиціями, нормами поведінки учасників
господарського життя країни. Закони «виростали» у відповідь на виклики практики, реальних
потреб суспільства, зокрема, у корпоративній сфері. В Україні такі регулятори досить слабкі, що
зумовлює домінуючу роль саме законів для регулювання корпоративних відносин в Україні.
Однак це не є свідченням того, що українські товариства позбавлені корпоративного
регулювання. Корпоративне управління сьогодні характеризується насамперед зростанням
формальної прозорості компаній і, відповідно, «безпечним» переходом до міжнародних норм
корпоративного управління, завершенням процесів консолідації власності, а також зростанням
попиту на ефективне корпоративне управління [4, с. 52]
Основними чинниками механізму регулювання корпоративної сфери, які стримують розвиток
корпоративного сектора, є такі: – малоефективна приватизація, яка не сприяла припливу
інвестицій; – непрозорість внутрішньокорпоративних відносин; – відсутність якісних змін,
необхідних для розвитку корпоративного сектору; – низький рівень впливу фондового ринку на
формування сучасної структури корпоративного сектору; – низькі можливості використання
інвестиційного потенціалу комерційних банків у фінансуванні інвестицій у корпоративний
сектор економіки внаслідок існування жорстких вимог до кредитних ризиків і високих
процентних ставок; – порушення прав акціонерів, виникнення процесів рейдерства; –
конфлікти інтересів між акціонерами й найманими менеджерами [7].

З метою усунення наявних недоліків функціонування корпоративної сфери необхідне

здійснення таких заходів: 1) удосконалення регулятивного механізму, який дозволить підвищити
ефективність діяльності підприємств корпоративного сектору та в результаті сприятиме
соціально-економічному розвитку держави; 2) покращення ділового клімату; 3) удосконалення
правової бази корпоративного сектору економіки, що повинне забезпечити створення
механізмів оновлення й розширення відтворювального процесу виробництва товарів і послуг; 4)
розбудова (відповідно до європейської правової системи) інтеграційної моделі приватного
капіталу корпорації та держави як єдиного функціонального економічного механізму
29. Державно-приватне партнерство.

Державно-приватне партнерство в Україні – система відносин між державним та приватним

партнерами, при реалізації яких ресурси обох об’єднуються з відповідним розподілом ризиків,
відповідальності та винагород (відшкодувань) між ними, для взаємовигідної співпраці на
довгостроковій основі у створенні (відновленні) нових та/або модернізації (реконструкції)
наявних об’єктів, які потребують залучення інвестицій, та у користуванні (експлуатації) такими
об’єктами.

Проекти державно-приватного партнерства реалізовували як економічно розвинуті країни, так

і ті, що розвиваються та вирішують завдання з відбудови національної економіки в
несприятливих умовах. Їх досвід переконливо доводить, що такі проекти дозволяють залучити
приватний капітал в інфраструктуру у стислі строки, а також забезпечити стрімке економічне
зростання навіть за відсутності значних державних вкладень.В 2014 році в Європі у проекти
ДПП залучили 18,7 млрд. євро (в 2013 р. – 16,3 млрд.).
Державно-приватне партнерство (ДПП) вказане серед ключових механізмів реалізації політики
модернізації економіки України, вирішення важливих соціально-економічних проблем. Висока
ефективність ДПП як форми взаємодії держави та бізнесу доведена досвідом багатьох країн
світу. Сьогодні актуалізувались об’єктивні обставини для запровадження механізмів ДПП.
Реалізація масштабних модернізаційних проектів в різних секторах економіки потребує значних
інвестиційних ресурсів, потужним джерелом яких може стати приватний бізнес. Водночас, в
умовах післякризового розвитку зростає інтерес бізнесу до державної підтримки, яка дозволить
знизити ризики приватних інвестицій, підвищити надійність інвестиційних проектів для
кредитних організацій.
Успішний розвиток ДПП як механізму активізації інвестиційної діяльності та залучення
приватних інвестицій у стратегічно важливі для держави сфери можливий лише за умови, коли
буде забезпечено баланс інтересів держави і приватного інвестора.
Правова форма здійснення ДПП повинна забезпечити для інвестора привабливість, безпеку
вкладення коштів в державну власність і реалізувати основну мету проекту, тобто розвивати ту
сферу, яка стратегічно важлива для держави. Для цього держава повинна сприймати
приватного інвестора як рівноправного партнера. Вимагаючи від нього виконання
передбачених угодою зобов’язань, держава має, зі свого боку, гарантувати стовідсоткове
виконання власних.
Державно-приватне партнерство:
співробітництво між державним та приватним партнерами
державний партнер – держава

приватний партнер – юридичні особи, крім державних та комунальних підприємств, установ,

організацій;

здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим Законом та іншими

законодавчими актами, та відповідає ознакам державно-приватного партнерства, визначеним
цим Законом;
у рамках здійснення державно-приватного партнерства відповідно до цього Закону та інших
законодавчих актів України можуть укладатися: концесійний договір, договір управління
майном, договір про спільну діяльність, інші договори.
Об’єктами державно-приватного партнерства є:

існуючі, зокрема відтворювані (шляхом реконструкції, реставрації, капітального ремонту та

технічного переоснащення) об’єкти, що перебувають у державній або комунальній власності чи
належать Автономній Республіці Крим, або майно господарських товариств, 100 відсотків акцій
(часток) якого належить державі, територіальній громаді чи Автономній Республіці Крим;
створювані або новозбудовані об’єкти відповідно до договору, укладеного в рамках державно-
приватного партнерства.

Основні ознаки механізму ДПП, що обумовлюють його ефективність при залученні приватного
бізнесу

 створення та/або будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація,

капітальний ремонт та технічне переоснащення) об’єкта державно-приватного
партнерства та/або управління (користування, експлуатація, технічне обслуговування)
таким об’єктом;
 Фіксація у договірних відносинах "державного інтересу".
 довготривалість відносин (від 5 до 50 років);
 передача приватному партнеру частини ризиків у процесі здійснення державно-
приватного партнерства;
 внесення приватним партнером інвестицій в об’єкт державно-приватного партнерства.
Переваги механізму ДПП:

 підвищення ефективності управління об’єктами державної та комунальної власності;

 покращення якості публічних послуг для населення та бізнесу;
 створення умов для використання новітніх технологій та запровадження інновацій;
 зниження навантаження на державний бюджет та оптимізація бюджетних видатків на
надання публічних послуг та утримання бюджетних установ.
30. Прогнозування розвитку національної економіки.
Економічне прогнозування – це виявлення стану та можливих напрямків розвитку економічних
явищ і процесів на різних рівнях економічної системи.
Воно поєднує в собі два елементи – передбаченняі пропонування. Відповідно до цього виділяють
пошуковий і нормативний прогнози.

Якщо у першому випадку (пошуковий прогноз) описують мож­ливі перспективи, стани,

вирішення проблем майбутнього, то у друго­му (нормативний прогноз) – визначають бажаний
(можливий) стан розвитку явища під впливом цілеспрямованої діяльності. Пошуковий прогноз
має здебіль­шого теоретико-пізнавальний характер і не враховує цілеспрямованих дій з боку
суб’єктів управління. Його завдання – з’ясувати, як розвиватиметься досліджуваний об’єкт у разі
збереження існуючих тенденцій. Він базується на умовному перенесенні на майбутнє тенденцій
розвитку об’єкта, що склалися в минулому та діють нині.

Ведення економічного і соціального прогнозування передбачає вивчення потенціалу України

(регіону, галузі, підприємства), зокре­ма, економічного і соціального (сукупності трудових
ресурсів, розві­даних, нерозвіданих і використовуваних природних ресурсів, джерел енергії),
науково-технічного (сукупність трудових, матеріальних, фі­нансових ресурсів сфери науки і
наукового обслуговування, нагромад­жених знань у галузі суспільних, природничих, технічних
наук, а та­кож передового досвіду), промислово-виробничого (сукупність галу­зей промислового
виробництва, будівельної індустрії, транспорту і зв’язку, їхніх виробничих потужностей,
основних фондів і трудових ресурсів), сільськогосподарського (сукупність трудових ресурсів,
за­йнятих у сільськогосподарському виробництві, технічних засобів, ресурсів рослинництва, а
також лісних і водних), потенціалу соціаль­ного розвитку (охорони здоров’я, культури і
мистецтва, спорту, туриз­му, загальної і професійної освіти, підготовки фахівців вищої
ква­ліфікації, різних видів громадської діяльності, об’єктів соціальної інфраструктури).
Державне прогнозування економічного і соціального розвитку – це науково обґрунтоване
передбачення напрямів розвитку країни, окре­мих галузей економіки або окремих
адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в
майбут­ньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення парамет­рів економічного
та соціального розвитку. Прогноз економічного і со­ціального розвитку є засобом обґрунтування
вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та
виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулю­вання соціально-
економічних процесів.
Прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку – це документи, що
відповідають вимогам законодавства України щодо документів і відображають прогнози та
програми економічного і соціального розвитку. Учасники державного прогнозування та
розроблення програм економічного і соціального розвитку України – це органи державної влади,
які розробляють, затверджують і здійснюють прогнозні та програмні документи економічного і
соціального розвитку, а саме: Кабінет Мі­ністрів України, уповноважений центральний орган
виконавчої влади з питань економічної політики, інші центральні органи виконавчої влади, Рада
Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевідержавні адміністрації та органи місцевого
самоврядування.

Адекватність прогнозу об’єктивним закономірностям характеризує не лише процес виявлення,

а й оцінку стійких тенденцій і взає­мозв’язків у розвитку економіки та створення теоретичного
аналога реальних економічних процесів з їхньою повною і точною імітацією. Для цього потрібно,
щоб методи і моделі, які використовують під час формування прогнозів, пройшли
експериментальну перевірку щодо точності у визначенні змісту процесів, які прогнозують.
Сутність та роль макроекономічного прогнозування виявляються через його функції. Головними
з них є такі:
- науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій;

- дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ господарського розвитку у

конкретних умовах;
- оцінка сформованого рівня розвитку конкретної ситуації і виявлення тенденцій, які можуть
скластися у майбутньому, передбачення нових ситуацій та їхня оцінка;
- виявлення можливих альтернатив розвитку економіки у перспективі, нагромадження
наукового матеріалу для обґрунтованого вибору певних рішень.
Прогнози класифікуються за масштабом, часом, об’єктом та за функціональною ознакою.
За масштабом прогнози поділяються на:
-мікропрогнози (окремого підприємства);
-галузеві та регіональні;
-макропрогнози (на рівні національної економіки);
-суперпрогнози (рівень світової економіки).
За часом прогнози класифікують як:
-оперативні прогнози (терміном до 1 місяця);
-короткострокові (до 1 року);
-середньострокові (1-5 років);
-довгострокові (15-25 років);
-стратегічні (понад 25 років).
За об’єктом розрізняють:
-прогнози природних ресурсів;
-трудових ресурсів, трудового потенціалу та народонаселення;
-інвестицій та інвестиційної активності у динаміці;
-науково-технічні;
-соціальні;
-зайнятості;
-доходів;
-зовнішньоекономічної діяльності тощо.
За функціональною ознакою:
-пошуковий;
-нормативний.
Методи прогнозування – це сукупність прийомів, які на основі ретроспективних даних зовнішніх
та внутрішніх зв’язків об’єкта прогнозування, а також їхніх змін дають можливість передбачати
його майбутній розвиток. Вони класифікуються за різними ознаками. Так, залежно від способу
прогнозування і наявності інформаційних даних вони поділяються на фактографічні,
формалізовані і комбіновані.
Також за суб’єктивним підходом, розрізняють такі варіанти прогнозів:
1)песимістичний – відображає нижню межу можливого рівня розвитку національної економіки
(за домінування негативних факторів впливу);
2)середній (стриманий) – окреслює найвірогіднішу траєкторію майбутнього розвитку явища чи
події;
3)оптимістичний – показує можливу верхню межу розвитку (за домінування позитивних
факторів).
31. Система прогнозування соціально-економічного розвитку.

Соціально-економічна система – складна імовірнісна динамічна система, яка охоплює процеси

виробництва, обміну, розподілу, споживання матеріальних та інших благ. Соціально-економічні
системи відносять до класу кібернетичних систем, тобто систем з управлінням.
В «економічному» блоці основними є:

 прогноз сукупної пропозиції, або економічного зростання;

 прогноз сукупного попиту;
 прогноз галузевої структури національної економіки;
 прогноз рівня інфляції.
У «соціальному» блоці основними вважаються:

 прогноз рівня життя населення;

 прогноз зайнятості населення;
 прогноз житлово-комунального господарства та побуту;
  прогноз охорони здоров’я та освіти;
 прогноз культури й мистецтва.
Суть прогнозування полягає в розробці та обґрунтуванні можливих варіантів очікуваних змін
соціально-економічної ситуації та їхніх наслідків під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників.
Цим самим прогнозування завершує підготовчий блок функцій управління соціально-
економічними процесами, що передбачає постановку та розв’язок завдань прогнозування у
комплексі з усіма попередніми функціями шляхом розробки відповідних технологій їхнього
виконання. З іншого боку, прогнозування є основою для реалізації функцій виконавчого етапу
управління соціально-економічними процесами, які мають програмно-управлінський характер:
програмування - тобто розробка програм соціально-економічного розвитку;
планування - розробка планів проведення заходів, передбачених програмою;
регулювання - внесення оперативних змін під час практичної реалізації програми.
Принципи реалізації системи соціально-економічного прогнозування:

1. принцип єдності економіки і політики (система прогнозування повинна діяти відповідно до

загальнодержавних інтересів);

2. принцип системності (повинен бути взаємозв'язок між прогнозами різних рівнів ієрархії
об'єкта прогнозування та зовнішнього середовища);
3. принцип наукової обґрунтованості;
4. принцип адекватності;
5. принцип альтернативності (можливість проведення аналізу за різними напрямами);
6. принцип неперервності (корегування прогнозів при надходженні нової інформації);
7. принцип узгодженості (необхідність узгодження пошукових та функціональних прогнозів);
8. принцип оптимізації (співвідношення точності прогнозу та витрат на його розробку).
В системі соціально-економічних прогнозів найважливішими є прогнози споживчого попиту
населення, рівня і способу життя, соціально-економічних потреб населення, соціального складу
суспільства тощо. Прогнозні документи економічного та соціального розвитку розробляються на
основі комплексного аналізу демографічної ситуації, стану використання природного,
виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, конкурентоспроможності вітчизняної
економіки, оцінки досягнутого рівня розвитку економіки і соціальної сфери та з урахуванням
впливу зовнішніх політичних, економічних та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни
впливу цих факторів у перспективі. Система прогнозних і програмних документів економічного
і соціального розвитку складається з: - прогнозів економічного і соціального розвитку України
на середньота короткостроковий періоди; - Державної програми економічного і соціального
розвитку України на короткостроковий період; - прогнозів економічного і соціального розвитку
АР Крим, областей, районів та міст на середньостроковий період; - програм економічного і
соціального розвитку АР Крим, областей, районів та міст на короткостроковий період; -
прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньостроковий період; - програм розвитку
окремих галузей економіки. Державний прогноз економічного і соціального розвитку України –
це система кількісних показників та якісних характеристик розвитку макроекономічної ситуації
в країні на визначений період, що охоплює формування структури економіки та соціальної
інфраструктури, обсягів виробництва товарів і послуг та їх споживання, зовнішньоекономічної
діяльності. Прогнозні параметри визначають з урахуванням результатів аналізу економічного і
соціального розвитку України за попередній період та припущень щодо зовнішньої економічної
ситуації і внутрішньої економічної політики в перспективі. Державні прогнози економічного і
соціального розвитку розробляють на довго-, середньо- та короткострокові періоди в цілому по
Україні, регіонах та галузях економіки. Їх використовують для 22 прийняття органами
законодавчої та виконавчої влади конкретних рішень у сфері економічної політики, зокрема,
для розробки загальнодержавних, регіональних, галузевих програм.
32. Індикативне планування національної економіки.

Індикативне планування – спосіб регулювання економічних процесів за допомогою

рекомендаційної постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної
економіки і застосування державних фінансових та інших непрямих стимулів для їх реалізації.
Воно носить рекомендаційний характер і принципово відрізняється від директивного способу
реалізації способу поставлених цілей. Показники індикативного плану набувають життєвої сили
для суб’єктів ринку лише через цілеспрямовану систему правових та економічних регуляторів.
Основними ознаками індикативного планування є:
1. Базується на змішаній економіці.
2. Планові документи окреслюють загальні контури майбутнього економічного розвитку (план-
прогноз).
3. Завдання мають орієнтовний, рекомендаційний характер (є обов’язковими тільки для
державних підприємств).
4. Головне завдання плану – координація господарської діяльності суб’єктів економіки.
5. Для стимулювання виконання завдань використовуються економічні, прямі, опосередковані
та адміністративні методи.

Індикативне планування – це процес формування системи параметрів (індикаторів), що

характеризують стан і рівень розвитку економіки країни і відповідають державній соціально-
економічній політиці, та встановлення заходів державного впливу на соціальні й економічні
процеси для досягнення зазначених індикаторів.
Головний зміст індикативного планування полягає в обґрунтуванні мети, завдань, напрямів і
методів реалізації державної соціально-економічної політики і є дуже дієвою формою організації
взаємодії всіх ланок системи державного управління як між собою, так і з регіональними
органами управління в інтересах удосконалення економічної системи та її окремих елементів,
відповідно до завдань соціально-економічного розвитку.

Метою індикативного планування є реалізація цілей державного впливу на економічний і

соціальний розвиток.
Основні функції індикативного планування:
-визначення цілей і пріоритетів розвитку національної економіки;
-координація економічної діяльності суб’єктів;
-прогнозування макроекономічного розвитку та ринкової кон’юнктури;
-визначення сфер, де вкладання капіталу є найефективнішим та ін.

Принципи індикативного планування виражають головні вимоги до побудови індикативних

планів. До них належать: поєднання інтересів усіх суб’єктів ринкових відносин – держави,
регіонів, підприємств і окремих підприємців; порівняння витрат і доходів; комплексність, яка
передбачає системний підхід у вирішенні економічних, соціальних, культурних, екологічних,
зовнішньоекономічних та інших проблем; індикативність як спосіб визначення цілей і
пріоритетів соціально-економічного розвитку; розробку способів їх досягнення на базі
глибинного аналізу об’єктивного стану і динаміки розвитку суспільства; поєднання планового і
ринкового регулювання розвитку економіки; безперервність, яка передбачає безперервний
процес прогнозування і планування; орієнтацію на вирішення соціальних завдань розвитку
суспільства.
33. Програмування розвитку національної економіки. + 34. Характеристика державного
програмування та види програм.
Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не
можуть вирішити ринкові механізми, розроблення та реалізації окремих економічних програм.
Головними завданнями програмування є підтримання економічної рівноваги, вплив на якісне
перетворення економіки, стимулювання її розвитку. Мета державного програмування -
досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку економіки.

Програмування розвитку національної економіки має такі специфічні особливості: втручання

держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коригує цей
процес; програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава
не керує агентами ринку, а лише спрямовує їхню діяльність; основою програмування є
структурне регулювання; програмування як форма впливу на економіку е системним і
комплексним.
Сутність програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які
не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.
Іншими словами, макроекономічне програмування – це розробка комплексних програм розвитку
національної економіки або її секторів.

Програмування може бути успішним лише за умови дотримання централізованого підходу до

розробки, управління та реалізації мас­штабних народногосподарських програм.
Програмування, як форма державного регулювання, має такі специфічні особливості:

1) втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у рин­кових перетвореннях, а лише

коректує цей процес;
2) програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не
керує агентами ринку, а лише спрямовує їхню діяльність;
3) основою програмування є структурне регулювання;
4) програмування, як форма впливу на економіку, є системним і комплексним.
Основа державного програмування – це розробка і виконання дов­го- (10-15-20 років), середньо-
(4-5 років) і короткотермінових (1 рік) програм.
Головним завданням програмування є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне
перетворення економіки, стимулювання її розвитку.
Мета державного програмування – досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку
національної економіки.
снують такі види державних програм:

- спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів. Прикладом таких
програм в Україні є Державна програма роз­витку вугільної промисловості, Державна програма
ліквідації наслід­ків аварії на ЧАЕС, Державна національна програма „Освіта: Україна XXI
століття”;
- програми, що стосуються певних загальнонаціональних проблем: Державна програма
зайнятості, Державна програма соціального захи­сту населення, програми діяльності державних
економічних органів, Державна програма приватизації, програми діяльності Кабінету
Мініст­рів;

- програми досягнення економічної рівноваги: програми стабілізації економіки та виходу її з

кризового стану, фінансові програми;

- регіональні програми,стосуються господарського освоєння нових районів, пе­ретворення

економіки регіонів, які вже сформовані, формування но­вих територіально-виробничих
комплексів тощо.
За структурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки):
- цільовий, де з’ясовані головна ціль і підцілі програми, бажана послідовність їхньої реалізації;

- структурний, формування якого дає змогу визначити набір та контури цілереалізаційних

систем, тобто об’єктів національної економіки та їхніх елементів, які об’єднані за ознакою
цільового призначення;
- блок техніко-економічного обґрунтування;
- ресурсний, який характеризує обсяг і структуру розподілу ресур­сів, потрібних для виконання
програми;
- організаційний, у якому по всіх елементах програми передбачені відповідальні виконавці,
джерела і строки виділення ресурсів, а також терміни впровадження заходів.
За змістом розрізняють такі комплексні цільові програми: соціально-економічні, виробничі,
науково-технічні, екологічні та інші.
- соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку й удосконалення способу
життя, підвищення матеріального і культур­ного рівня життя населення, поліпшення соціальних
умов праці та відпочинку;
- виробничі, спрямовані на збільшення обсягу виробництва певних видів продукції (послуг),
розвиток нових видів виробництва, підви­щення якісних характеристик продукції, зростання
ефективності ви­користання ресурсів;
- науково-технічні, спрямовані на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки
і впровадження в практику нових видів техніки і технологій;
- екологічні, спрямовані на виконання природоохоронних і природоперетворювальних проектів;
- інституційні, спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами.
35. Цільові комплексні програми. Програма соціально-економічного розвитку України.
Згідно із законом України "Про державні цільові програми"1 державна цільова програма - це
комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших
проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних
одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за
строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Метою розроблення державних цільових програм (ДЦП) є сприяння реалізації державної

політики у пріоритетних напрямах розвитку держави, окремих галузей економіки та
адміністративно-територіальних одиниць; забезпечення концентрації фінансових, матеріально-
технічних, інших ресурсів, виробничого та науково-технічного потенціалу, а також координації
діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та
організацій для розв'язання найважливіших проблем.
Державні цільові програми поділяють:

1) на загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, національно-

культурного розвитку, охорони довкілля (далі - загальнодержавні програми) - це програми, які
охоплюють усю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період
виконання і реалізуються центральними та місцевими органами виконавчої влади;

2) інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства,
а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних
одиниць, що потребують державної підтримки.

За спрямованістю державні цільові програми поділяють: 1) на економічні, що спрямовані на

розв'язання комплексних галузевих і міжгалузевих проблем виробництва, підвищення його
ефективності та якісних характеристик, забезпечення ресурсозбереження, створення нових
виробництв, розвиток виробничої кооперації. До таких програм, включених у Програму
соціально-економічного розвитку України2, належать: Національна енергетична програма;
Комплексна державна програма енергозбереження в Україні; Державна цільова економічна
програма енергоефективності на 2010-2015 рр.; Державна програма розвитку промисловості;
Державна програма машинобудування та ін.;
2) науково-технічні, що розробляються для розв'язання найважливіших науково-технічних
проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої науко-
місткої та конкурентоспроможної продукції. Серед таких програм е: Державна цільова програма
розвитку системи інформаційно-аналітичного забезпечення реалізації державної інноваційної
політики та моніторингу стану інноваційного розвитку економіки; Державна цільова науково-
технічна програма "Нанотехнології та наноматеріали" на 2010-2014 роки; Державна програма
прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008-2012 роки;
3) соціальні, що передбачають розв'язання проблем підвищення рівня та якості життя, проблем
безробіття, посилення соціального захисту населення, поліпшення умов праці, розвиток охорони
здоров'я та освіти. Найважливішими програмами соціального характеру є: Державна програма
зайнятості; Державна програма забезпечення молоді житлом; Державна цільова науково-
технічна та соціальна програма "Наука в університетах" на 2008-2012 роки; Міжгалузева
комплексна програма "Здоров'я нації" на 2002-2011 роки тощо;
4) національно-культурні, спрямовані на розв'язання проблем національно-культурного
розвитку, збереження національної культурної спадщини, задоволення інтелектуальних та
духовних потреб людини;
5) екологічні, метою яких є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів,
запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків. Серед
найважливіших можна виокремити: Загальнодержавну програму "Питна вода України" на 2006-
2020 роки; Програму поводження з твердими побутовими відходами; Загальнодержавну
програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки тощо;

6) оборонні, що розробляються з метою посилення обороноздатності держави. Найважливішими

серед них є: Державна програма розвитку озброєння та військової промислової техніки на
період до 2015 року; Державна програма розвитку озброєння та нової техніки Збройних Сил
України; Державна цільова оборонна програма утилізації звичайних видів боєприпасів, не
придатних для подальшого використання і зберігання на 2008- 2017 роки; Державна програма
переходу Збройних Сил України до укомплектування військовослужбовцями, які проходять
військову службу за контрактом;
7) правоохоронні, спрямовані на забезпечення правоохоронної діяльності, боротьби зі
злочинністю та державної безпеки. Серед таких програм слід назвати Державну цільову
правоохоронну програму "Облаштування та реконструкція прикордонної служби кордону" на
період до 2015 року, фінансування якої передбачено Державним бюджетом України.

Державні цільові програми можуть спрямовуватися на розв'язання інших проблем, у тому числі
регіонального розвитку, що мають державне значення.

Розроблені заходи, завдання та показники державних цільових програм: а) вносяться до

відповідних розділів Державної програми економічного і соціального розвитку України на
відповідний рік і б) враховуються під час складання проекту Державного бюджету України на
відповідний рік шляхом визначення головними розпорядниками бюджетних коштів обсягів
видатків на їх реалізацію у складі бюджетних програм та включення центральним органом
виконавчої влади з питань фінансів відповідних бюджетних запитів до пропозицій проекту
Державного бюджету України.

Перелік державних цільових програм, які планується виконати у відповідному році а

використанням коштів Державного бюджету України, подається на розгляд Верховної Ради
України у складі проекту Державної програми економічного і соціального розвитку України та
разом із проектом закону про Державний бюджет України на відповідний рік.
36. Галузеві програми: призначення та сутнісна характеристика.
На відміну від комплексних галузеві цільові програми спрямовані на розвиток базових галузей
економіки або на вирішення проблем окремих сфер соціально -економічного розвитку суб'єкта
РФ.
Метою галузевої програми єрозроблення взірцевих моделей
соціально-економічного розвитку сільських територіальних громад на засадах запровадження
конкурентоспроможного та екологобезпечного сільськогосподарського виробництва,
підвищення рівня життя сільського населення, створення комфортних умов проживання на
селі і на цій основі забезпечення сталого розвитку сільських територій.
Основними завданнями галузевої програми є:
- диверсифікація виробництва і підвищення рівня зайнятості
сільського населення та зменшення трудової міграції;
- стимулювання створення нових робочих місць та розвитку
підприємницької діяльності;
- розвиток партнерства держави, бізнесу та територіальних
громад;
- узгодження економічних інтересів держави та суб'єктів
господарювання, оптимізація територіально-виробничої та соціальної
інфраструктури сільської поселенської мережі;
- формування дієвої системи управління розвитком сільських
територій з урахуванням стандартів ЄС щодо мінімізації
техногенного впливу виробництва на навколишнє середовище та людину.
37. Економічна безпека національного господарства. + 38. Сутність економічної безпеки
держави.

Економічна безпека — це комплекс дієвих заходів офіційних державних органів, які

забезпечують стійкість до зовнішніх та внутрішніх загроз, характеризують здатність
національної економіки до розширеного самовідтворення та задоволення потреб громадян,
суспільства і держави на певному визначеному рівні та часовому проміжку.Економічна безпека
— стан економіки, при якому забезпечується досить високе і стійке економічне зростання;
ефективне задоволення економічних потреб; контроль держави за рухом і використанням
національних ресурсів; захист економічних інтересів країни на національному і міжнародному
рівнях. Складова частина національної безпеки, її фундамент і матеріальна основа. Об'єктом
економічної безпеки виступає як економічна система узята в цілому, так і її складові елементи:
природні багатства, виробничі і невиробничі фонди, нерухомість, фінансові ресурси, людські
ресурси, господарські структури, сім'я, особа.Економічна безпека — є складовою частиною
національної безпеки.
Основними (первинними) характеристиками економічної безпеки є:
– пристосування до впливу чинників зовнішнього середовища;
– усунення негативних наслідків впливу середовища;
– стійкість до зовнішніх та внутрішніх впливів (стабільність);
– уникнення зовнішніх та внутрішніх загроз;
– реакція на впливи чинників;
– протистояння деструктивним впливам внутрішніх чинників;
– захист від впливу чинників середовища.
Проаналізувавши характеристики поняття економічної безпеки, варто зауважити, що
характеристикою, яка відбиває мету забезпечення економічної безпеки є пристосування до
впливу чинників середовища, яке може бути досягнуте через захист від впливу середовища
(шляхом уникнення зовнішніх та внутрішніх загроз), а також через реакцію на впливи
середовища (шляхом протистояння деструктивним впливам або усунення негативних наслідків).
Результатом економічної безпеки, який може бути отриманий через досягнення цілі
(пристосування до впливу чинників середовища) можна вважати підвищення стійкості до
внутрішніх та зовнішніх чинників.
Економічна безпека – це такий стан національної економіки, за якого зберігається стійкість до
внутрішніх і зовнішніх загроз і задовольняються потреби особи, сім’ї, суспільства, держави.
Основні складові економічної безпеки такі: економічна незалежність, що означає насамперед
можливість здійснення державного контролю над національними ресурсами, спроможність
використовувати національні конкурентні переваги для забезпечення рівноправної участі в
міжнародній торгівлі; стійкість і стабільність національної економіки, що передбачає міцність
і надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантій
для ефективної підприємницької діяльності, стримування факторів дестабілізації; здатність до
саморозвитку і прогресу, тобто спроможність самостійно реалізовувати й захищати національні
економічні інтереси, здійснювати постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну
та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний і трудовий потенціал країни.
Політика економічної безпеки ґрунтується на певних принципах, які становлять політичну і
правову базу для оцінювання зовнішніх і внутрішніх загроз, формування національних
економічних інтересів і стратегії економічної безпеки:
верховенство закону у забезпеченні економічної безпеки;
додержання балансу економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави;
взаємна відповідальність особи, сім'ї, суспільства, держави за гарантування економічної
безпеки;
своєчасність і адекватність заходів щодо відвернення загроз і захисту національних
економічних інтересів;
пріоритет договірних (мирних) заходів у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів
економічного характеру;
інтеграція національної економічної безпеки в міжнародну економічну безпеку.

Об’єктами національної економічної безпеки є держава, суспільство, сім’я, окремі громадяни,

підприємства, установи, організації, окремі території, а також основні елементи економічної
безпеки. Академік В. М. Геєць відносить до об’єктів національної безпеки також:
– ресурси економічної діяльності;
– матеріальні, нематеріальні та грошові активи резидентів;
– запаси (особливо стратегічні), золотовалютні резерви, заощадження та фонди;
– стабільність національної валюти й платіжного обороту між домашніми господарствами,
бізнесом і державою;
– соціально-ринкову зорієнтованість і динамічний розвиток економіки;
– світові господарські зв’язки.
Суб’єкти економічної безпеки чітко визначені в Конституції України (ст. 17), де вказано, що
забезпечення економічної безпеки є справою держави, а отже, усіх державних інститутів та
всього народу. Забезпечення економічної безпеки країни не є прерогативою якогось одного
державного відомства, служби. Вона має підтримуватись усією системою державних органів,
всіма ланками і структурами економіки. Держава є не тільки об’єктом, а й основним суб’єктом
національної економічної безпеки і здійснює свої функції в цій сфері через органи законодавчої,
виконавчої та судової гілок влади.

Суть економічної безпеки реалізується через систему критеріїв і показників. Критерієм

економічної безпеки є оцінка стану економіки з огляду на найважливіші процеси, що
відображають суть економічної безпеки. Загальна критеріальна оцінка безпеки складається з
оцінки: ресурсного потенціалу і можливостей його розвитку; рівня ефективності використання
ресурсів, капіталу і праці та його відповідності рівню в розвинених країнах, а також рівню, за
якого загрози внутрішнього і зовнішнього характеру є мінімальними; конкурентоспроможності
економіки; цілісності території та економічного простору; незалежності й можливості
протистояння зовнішнім загрозам; соціальної стабільності та умов відвернення і вирішення
соціальних конфліктів. Стратегічною метою економічної безпеки є створення прийнятних умов
для життя і розвитку особи, соціально-економічної та політичної стабільності суспільства,
збереження цілісності держави, успішного протистояння впливу внутрішніх і зовнішніх загроз.
Державна стратегія в галузі гарантування економічної безпеки України має орієнтуватися
насамперед: на підтримку достатнього рівня виробничого і науково-технічного потенціалу;
запобігання зниженню рівня життя населення до граничних значень, що може призвести до
соціальної напруженості; відвернення конфліктів між окремими верствами і групами населення,
окремими націями і народностями. Ця стратегія має здійснюватися передусім через систему
безпеки, яку створюють органи законодавчої, виконавчої і судової влади, громадські й інші
організації та об’єднання.
39. Чинники, що впливають на рівень економічної безпеки.

Загрозами економічній безпеці України слід вважати явні чи потенційні дії, що ускладнюють
або унеможливлюють реалізацію національних економічних інтересів і створюють небезпеку для
соціально-економічної та політичної систем, національних цінностей, життєзабезпечення нації
та окремої особи. Можна застосувати класифікацію загроз економічній безпеці за такими
параметрами:
1. За місцем виникнення: внутрішні; зовнішні.
2. За ступенем небезпеки: особливо небезпечні; небезпечні.
3. За можливістю здійснення: реальні; потенційні.
4. За масштабами здійснення: загальнонаціональні; локальні; індивідуальні.
5. За тривалістю дії: тимчасові; постійні.
6. За сферою спрямування: виробничі; фінансові; експортно-імпортні; технологічні;
інституційні; воєнно-економічні; соціально-економічні; демографічно-економічні; еколого-
економічні; інші.
7. За ставленням до них: об'єктивні; суб'єктивні.

8. За характером спрямування: прямі; непрямі. На даний час багато загроз економічній безпеці
України є дуже небезпечними і тривалими.
ЗАГРОЗИ ЕКОНОМІЧНІЙ БЕЗПЕЦІ:
1) Економічні злочини
На думку інших учених, таке розширення меж економічної злочинності є невиправданим, а тому
слід розрізняти: злочини у сфері економіки – переважно господарські, вчинювані в різних
сферах; економічну злочинність – господарські злочини та розкрадання; злочини
економічного характеру – інші діяння, що пов’язані із спричиненням матеріальної шкоди чи
отриманням матеріальної вигоди.
Розрізняють такі види економічних злочинів:

1. Злочини, пов’язані з порушенням правил вільної конкуренції: – порушення антидемпінгового

законодавства; –комерційне шпигунство; –змова щодо фіксування цін тощо.
2. Злочини, пов’язані з порушенням прав споживачів: – випуск недоброякісної продукції; –
шахрайства, які завдають матеріальної шкоди споживачам.

3. Злочини, що посягають на фінансову систему держави: – приховування прибутку; – ухилення

від сплати податків.

4. Злочини, що ґрунтуються на зловживанні інвестиціями і спричинюють збитки компаньйонам,

акціонерам тощо: – шахрайства з фінансовими документами.

5. Злочини, які пов’язані із зловживанням депозитним капіталом і завдають збитків

депозитаріям, кредиторам, гарантам: – удавані банкрутства; – махінації зі субсидіями; –
шахрайства у сфері страхування; – неповернення кредитів із наступним їх викраденням.
6. Злочини, що посягають на фінансовий комерційний сектор економіки: – використання
підроблених банківських документів ; – використання підроблених платіжних засобів
(електронних грошей).

7. Злочини, пов’язані з незаконною експлуатацією природи і порушенням стандартів та

нормативів щодо захисту навколишнього середовища, які спричиняють йому шкоду: –
забруднення техногенними відходами; – незаконне будівництво; – виробництво шкідливих
продуктів.
8. Злочини, які пов’язані зі свідомим порушенням правил техніки безпеки праці з боку
менеджменту та спричиняють матеріальні збитки і фізичну шкоду робітникам.

9. Зловживання та шахрайства у сфері соціального страхування та пенсійного забезпечення

робітників.
10. Комерційні хабарі.
11. Комп’ютерні злочини.
12. Торгівля забороненими товарами і послугами (наркотики, зброя, люди, дикі тварини, людські
органи).
13. Контрабанда (автотранспортних засобів, наркотиків, зброї, культурних цінностей,
трансплантатів, людей тощо).
14. Виготовлення і збування підроблених грошей і цінних паперів.
15. Спекуляція.
2) Корупція
Корупція (від лат. corrumpere — псувати) — негативне суспільне явище, яке проявляється в
злочинному використанні службовими особами, громадськими і політичними діячами їх прав і
посадових можливостей з метою особистого збагачення. Як і будь-яке суспільне явище, корупція
в певних суспільних відносинах пронизує все суспільство, а в інших існувати не може. Відтак,
боротьба з корупцією не може бути ні чим іншим, як боротьбою за зміну суспільних відносин,
які сприятливі для існування корупції, на суспільні відносини, в яких вона існувати не може.
Сприятливими для існування корупції є приватна власність і забюрократизованість системи
державного правління. Дієвими підсилювачами боротьби з корупцією є заходи боротьби з
корупціонерами.

Напрями корупції: 1) одержання хабарів; 2) особиста участь посадових осіб і державних

службовців у комерційній діяльності для одержання особистого або корпоративного прибутку;
3) використання службового становища для «перекачування» державних коштів у комерційні
структури; 4) надання пільг для своєї корпоративної групи із відволіканням державних ресурсів;
5) використання службового становища для впливу на ЗМІ для одержання особистої та
корпоративної вигоди; 6) використання посадовими особами і державними службовцями
підставних осіб і родичів у комерційних структурах; 7) лобіювання при прийнятті нормативних
актів в інтересах зацікавлених груп; 8) зловживання службовим становищем у процесі
приватизації, здавання в оренду, ліцензування, квотування; 9) надання державних фінансових
і матеріальних ресурсів у виборчі фонди окремих претендентів; 10) сприяння припиненню
кримінальних справ тощо.

Економічний аспект впливу. Корупція впливає на всі сфери економіки держави. Її провокує
масова “тінізація” економічного сектора України, що, в свою чергу, є економічним підґрунтям
корумпованих зв’язків. Відповідно до офіційних заяв керівництва держави, частка тіньової
економіки в Україні фактично зрівнялася з офіційною і становить 45-60%. Міжнародний аспект
впливу. Корупція негативно впливає на міжнародний імідж України, перешкоджає, а часом
блокує надходження іноземних інвестицій. Корупція також заважає міжнародним контактам,
налагодженню 80 міжнародних зв’язків, може призвести до “тихої”, але відчутної ізоляції країни
на міжнародному рівні. Отже, корупція загрожує національній безпеці та суспільному ладу
України, системно й комплексно впливає на формування та діяльність владних і політичних
інститутів, підриває довіру громадян до влади, ускладнює відносини України з іноземними
партнерами.
3) Тіньова економіка
Тіньова економіка є проблемою глобальною та широко розповсюдженою. Основна небезпека,
яку несе в собі тіньова економіка, –це криміналізація суспільства, яка веде до втрати державою
регулюючої та контролюючої функції та взагалі підриває авторитет держави на міжнародній
арені, ставлячи всю національну безпеку країни під загрозу. Боротьба, яка ведеться проти такого
явища, є не достатньою, та потребує все більше ресурсів та формування нових підходів до
вирішення цієї проблеми. Поняття тіньової економіки включає усю сукупність економічної
діяльності, яку не враховують інститути офіційної статистики, та яка не підлягає державному,
податковому обліку. У вітчизняній тіньовій економіці виділяють такі зони розповсюдження:
неофіційна економіка, в якій діяльність з виробництва товарів та надання послуг є легальною,
але прихована від сплати податків; фальсифікація економіки, яка включає всі види хабарництва
та спекуляції; підпільна економіка – вся діяльність ,що заборонена законом. Основними причини
тінізації економіки є: 1) правові – включають ті ланки економіки, які потрапили в прогалини
вітчизняного законодавства, а отже не можуть бути кваліфікованими як злочин, але для
держави несуть збитки; 2) політичні, які своєю не стабільністю приводять до необхідності
зведення економіки в тінь; 3) морально-етичні – це ставлення громадян до такого виду ведення
економічної діяльності, тобто менталітетна особливість, яка обумовлює масштаби проблеми; 4)
соціально-економічні – низький рівень доходів спонукає підприємця до виведення економіки в
тінь. Тіньова економіка тягне за собою цілий ряд негативних наслідків для національної
економіки, а саме: 1) загроза дієвості державних фінансових механізмів та незбалансованості
податкового тиску через втрату податкових надходжень; 2) неможливість збалансування
економічної діяльності через викривленість статистичних даних; 3) монополізація галузей
тіньовим сектором економіки через механізм зменшення ціни на товар; 4) повільна інтеграція
України в ЄС через невідповідність демократичним принципам; 5) нерівномірний,
нераціональний розподіл національного прибутку; 6) деградація суспільства та інші.
4) Недобросовісна конкуренція
У кожній ринковій економіці існує небезпека того, що учасники конкурентної боротьби
спробують ухилитися від обов`язкових норм і ризику, пов`язаних із вільною конкуренцією,
вдаючись, наприклад, до змови щодо цін чи до імітації товарних знаків. Тому держава повинна
видавати нормативні документи, які регламентують правила конкурентної боротьби. За А.
Смітом, сутність конкурентної поведінки виробників становило “чесне”, без змови, суперництво
виробників переважно завдяки ціновому тиску на конкурентів. Не суперництво у встановленні
ціни, а відсутність можливості впливати на ціну є найважливішим моментом у сучасному
трактуванні поняття конкуренції. До цього можна додати також й науково-технічне
шпигунство, оскільки будь-яка науково-технічна розробка тільки тоді є джерелом прибутку, коли
127 застосовується на практиці, тобто коли науково-технічні ідеї втілюються у виробництво у
вигляді конкретних товарів чи нових технологій. Саме промислове шпигунство, так би мовити,
“створило” патент на винахід. Адже зберегти секрети виробництва не вдавалося, оскільки
винахідник, витративши роки праці, міг і не одержати винагороди, бо результатами часто
користувалися сторонні люди, що не мали жодного стосунку до винаходу.
40. Індикатори рівня економічної безпеки.
Критерій економічної безпеки – це ознака, за якою визначають стан і здатність суб’єкта
суспільства протистояти загрозам чи проявам небезпеки. Кожний критерій має кількісне
вираження – показник, що свідчить про стан суб’єкта. Залежно від втрат, спричинених
реалізацією загрози, показник може бути різним. Для гарантування економічної безпеки суб’єкта
суспільства має значення не стільки сам показник того чи іншого критерію, як його граничне
значення (граничний показник). Граничний показник – це свого роду індикатор, який
сигналізує, з одного боку, про зону безпеки, а з другого – про розвиток небезпеки. Для
характеристики стану економічної безпеки використовують загальні і спеціальні критерії та їх
показники з урахуванням особливостей діяльності кожного суб’єкта суспільства (держави,
первинної ланки господарювання, особи). Будь-яка економічна система – це складний
соціальний організм, характерною для якого є наявність великої кількості критеріїв і показників.
Кожний із них характеризує його стан “здоров’я” чи “хвороби”. Тому граничні показники
(індикатори) економічної безпеки неможливо звести до однієї цифри, тобто визначити
узагальнюваний показник безпеки. Спроби визначити подібні загальні показники безпеки не
дістали практичного підтвердження. Безпека, як посудина, зовні може бути дуже гарною , але
маленька тріщина зведе її якості нанівець.

Задля прийняття державними органами обґрунтованих рішень потрібно проводити моніторинг

індикаторів економічної безпеки, метою якого передусім було б фактичне відстеження, аналіз і
прогнозування важливих економічних показників. Особливу увагу слід зосередити на таких
індикаторах економічної безпеки:
валовий внутрішній продукт (ВВП);
темп інфляції;
 дефіцит бюджету;
рівень безробіття;
економічне зростання;
рівень та якість життя;
енергетична залежність;
інтегрованість у світову економіку;
сальдо експорту-імпорту;
стан демографічних процесів;
державний внутрішній і зовнішній борг;
діяльність тіньової економіки.
Важливими є граничні значення індикаторів, вихід за межі яких призводить до руйнівних
тенденцій у сфері економіки.
41. Механізм забезпечення економічної безпеки держави.

Механізм гарантування економічної безпеки держави є системою спеціальних функцій, засобів

та принципів, які виконуються й застосовуються об’єктами і суб’єктами безпеки. Такими
функціями є:
ліцензування та реєстрація професійної діяльності;
страхування;
правозастосування;
нагляд; контроль;
оперативно-розшукова діяльність; економічна розвідка.

Ліцензування та реєстрація професійної діяльності. Ця функція закладає правову основу

економічної безпеки діяльності в умовах ринку. Воно передбачає визначення відповідності
намірів і можливостей (фінансовомайнового стану, організаційно-правової форми, кваліфікації
працівників тощо) суб'єкта підприємницької діяльності вимогам чинного законодавства та
видачу спеціального дозволу (ліцензії) у разі, якщо таку відповідність установлено. Ліцензування
полягає у безпосередній видачі дозволів та їх призупиненні або анулюванні в разі порушення
вимог законодавства у процесі здійснення професійної діяльності. Безліцензійна діяльність
кваліфікується як порушення законодавства. Зокрема, на ринку цінних паперів вона
розглядається як намагання ввести в оману інвестора та здійснити шахрайство з фінансовими
ресурсами, що може призвести до дезорганізації ринку та його руйнування. Реєстрація
професійної діяльності надає її статусу офіційно зареєстрованої і законної діяльності, що дає
змогу державі отримувати відповідні податкові та інші надходження до бюджету, сприяти
реалізації економічних прав громадян, підвищувати їх соціальний захист. Страхування в
ринковій економіці сприяє зниженню рівня ризиків, які з одного боку, є основною ознакою
підприємницької діяльності, а з другого, у разі реалізації – загрозою. Страхування
підприємницьких ризиків дає змогу за настання страхового випадку компенсувати втрати. У
масштабах держави такі втрати за обсягами можуть бути значними. Завдяки механізму
страхування економічна система отримує відповідні фінансові компенсації і в такий спосіб
зменшує ймовірність виникнення економічної небезпеки для держави. Нагляд – передбачає
моніторинг процесів, які відбуваються на ринку, створення відповідної інформаційної бази.
Нагляд складається: з аналітичної діяльності та безпосереднього нагляду. Аналітична діяльність
полягає у збиранні інформації про процеси, що відбуваються на ринку, її аналізі, встановленні
зв'язків і тенденцій, визначенні проблем, напрямів і способів їх вирішення. Безпосередній
нагляд за процесами на ринку здійснюється за участю представників уповноваженого
державного органу у торгових сесіях фондових бірж, у загальних зборах акціонерів та ін. з метою
запобігання порушенням чинного законодавства тощо. Ефективність наглядової діяльності
залежить від низки чинників, насамперед від рівня розвитку національної системи моніторингу
ринку, розгалуженості інформаційних і телекомунікаційних мереж, наявності та якості
інформаційної бази, кваліфікації аналітичного апарату.
Контроль означає моніторинг діяльності учасників ринку з метою виявлення порушень
законодавства і передбачає:

впровадження планових і позапланових (цільових – за скаргами та заявами юридичних і

фізичних осіб або ініційованих – за поданням відповідних державних органів) перевірок і ревізій
діяльності учасників ринку;

з'ясування всіх обставин і відомостей щодо факту виявленого порушення чинного

законодавства, збирання та аналіз необхідних матеріалів, інформації;

створення системи внутрішнього контролю через впровадження у діяльність усіх учасників

ринку та їх об'єднань відповідних процедур самоконтролю.
Ефективність контролю за дотриманням законодавства на ринку залежить від рівня
кваліфікації апарату, який здійснює перевірки і ревізії фінансовогосподарської діяльності
учасників ринку. Правозастосування – здійснення державними органами відповідних заходів
щодо запобігання порушенням законодавства на ринку та їх припинення через застосування
різних санкцій ( штрафів, конфіскації майна тощо). Підвищує рівень економічної безпеки
завдяки формуванню в учасників ринку правової свідомості й культури та поверненню державі
недоотриманих коштів і/або додаткових надходжень. Найважливішими в системі забезпечення
економічної безпеки держави є оперативно-розшукова діяльність та економічна розвідка.
Оперативно-розшукова діяльність (ОРД) – це система гласних і негласних пошукових,
розвідувальних і контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних
та оперативно-технічних засобів. Особливістю ОРД є використання негласних оперативно-
розшукових засобів і методів. Це вимушений захисний захід суспільства і держави, пов'язаний
із тим, що навмисні злочини при підготовці і здійсненні добре конспірують. Викрити їх гласними
методами практично неможливо. Інформація, одержана в результаті оперативно-розшукових
розвідувальних заходів має переважно правовий статус і може бути використана в наступних
слідчих діях і безпосередньо в судовому процесі. Економічна розвідка – пошукова розвідувальна
діяльність державних органів і недержавних організацій з метою одержання інформації про
загрози економічній безпеці за умови дотримання чинного законодавства. Передбачає
аналітичне оброблення великого масиву різних відкритих інформаційних матеріалів. На підставі
аналізу виявляють негативні тенденції розвитку економіки, потенційні чи реальні загрози
національним економічним інтересам, умови їх виникнення і джерела походження, а також
розробляють засоби їх усунення
42. Участь України в міжнародних організаціях та інтеграційних процесах.
Участь України у міжнародних організаціях — складова зовнішньої політики держави. Участь у
діяльності цих організацій дає можливості для взаємодії практично з усіма державами світу в
межах багатосторонньої дипломатії. Так, Україна є членом ООН (одна з країн-засновників; з
1945) та інших міжнародних організацій. Намагаючись посилити свої позиції у протистоянні з
Росією, Україна активно співпрацює з міжнародними організаціями (ООН, ЄС, НАТО, ОБСЄ,
Радою Європи), які зробили низку солідарних кроків на підтримку Української держави.
Зокрема, Рада Безпеки ООН скликала низку засідань щодо подій на Сході України: 02.11.2014
(з приводу засудження псевдовиборів на підконтрольних бойовикам територіях); 12.11.2014
(стосовно загострення подій і активізації бойових дій на Донбасі); 06.06.2018 Рада безпеки ООН
ухвалила заяву щодо ситуації на Донбасі, в якій висловила підтримку територіальної цілісності
України, засудила порушення режиму припинення вогню й закликала до виведення важкого
озброєння.
Важливу роль у співробітництві України з міжнародними організаціями у сфері безпеки
відігравали відносини з Парламентською асамблеєю Ради Європи (ПАРЄ). Зокрема, 09.04.2014
ПАРЄ ухвалила резолюцію, в якій засудила дії Росії щодо Криму і розкритикувала російські
пропозиції щодо федералізації України. Невдовзі російську делегацію позбавили права до кінця
року брати участь у голосуваннях, а також працювати в керівних структурах асамблеї й
спостерігати за виборами. На початку 2015 Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила
резолюцію щодо накладення на РФ дипломатичних санкцій, позбавивши її представників права
голосу в ПАРЄ. Після цього російська делегація заявила, що Росія залишає Асамблею до
скасування санкцій.
Однак позиція ПАРЄ щодо агресії Росії проти України не була послідовною: 25.06.2019
російській делегації було повернуто право голосу в Асамблеї. Цей крок значною мірою
зумовлений бажанням деяких європейських країн поновити відносини з РФ. Істотним був і
фінансовий аспект, оскільки після накладення санкцій Москва не сплачувала внесків до
скарбниці Ради Європи (33 млн євро на рік — близько 7 % бюджету організації).

Наприкінці січня 2021 Україна оскаржила повноваження російської делегації в ПАРЄ на підставі
порушення Росією базових принципів Ради Європи. Це рішення було підтримане 38 членами
ПАРЄ з п’яти різних делегацій. Однак після тривалих обговорень Парламентська асамблея Ради
Європи 28.01.2021 усе ж схвалила резолюцію про підтвердження повноважень російської
делегації. Цей документ підтримали 107 парламентарів (36 виступили проти, 24 утрималися).
Крім України, не підтримали повноваження Росії у ПАРЄ Литва, Латвія, Німеччина, Чехія,
Франція, Грузія, Естонія та Велика Британія.
21.03.2014 було створено Спеціальну моніторингову місію ОБСЄ (СММ ОБСЄ) у складі 400
спостерігачів. Її основними завданнями були збір інформації та повідомлення держав-учасниць
про безпекову ситуацію. У травні 2014 Верховна Рада України ратифікувала Меморандум про
взаєморозуміння між Урядом України та ОБСЄ щодо розміщення спеціальної моніторингової
місії ОБСЄ, після чого влітку місія відвідала Донбас і побувала на українсько-російському
кордоні.

Україна бере активну участь у всіх напрямках діяльності ООН, найважливішими з яких є
підтримання міжнародного миру та безпеки та зміцнення верховенства права у міжнародних
відносинах, розвиток співробітництва у вирішенні проблем соціально-економічного та
гуманітарного характеру, забезпечення прав людини. Україна бере участь у діяльності
Європейської економічної комісії ООН, спрямованій на зміцнення регіонального
співробітництва у сфері енергетики, транспорту, екології, економічної інтеграції. ЄЕК ООН є для
нашої країни одним із важливих джерел технічної допомоги у вищевказаних галузях. На періоди
2002 – 2003 та 2007 – 2008 рр. Постійний представник України у Женеві обирався заступником
Голови ЄЕК ООН. Представники України працюють у складі Бюро комітетів ООН: екологічної
політики (КЕП) та сталої енергетики (КСЕ).
На окрему увагу заслуговує грунтовна робота, що здійснюється українською стороною на різних
напрямках співробітництва з МАГАТЕ. Одним із актуальних завдань цього співробітництва є
налагодження взаємодії у «трикутнику» Україна – ЄС – МАГАТЕ в рамках інтеграції енергетичних
просторів. Важливою для української сторони подією буде головування представника України
на Другій сесії Підготовчого комітету Оглядової конференції 2010 року держав-сторін Договору
про нерозповсюдження ядерної зброї, яка відбудеться під егідою МАГАТЕ.
Делегації України беруть регулярну участь у зустрічах сторін Монреальського протоколу з
речовин, що руйнують озоновий шар. За багаторічні досягнення у справі збереження озонового
шару Уряд України та Національна озонова служба нагороджені почесним сертифікатом
Монреальського протоколу.

Прикладом успішної участі України в діяльності міжнародних організацій також може слугувати
різнобічна взаємодія з ЮНЕСКО, спрямована на розширення міжнародного співробітництва
наукових, освітніх, культурних інституцій.

На сучасному етапі міжнародного співробітництва все більше уваги приділяється сільському

господарству, в тому числі, в контексті вирішення продовольчих, соціальних та екологічних
проблем. Працюючи у складі п‘яти комітетів та трьох комісій ФАО, українська сторона
безпосередньо залучається до прийняття рішень у цій важливій сфері. Суттєвою перевагою
співробітництва з ФАО є отримання Україною технічної допомоги для розвитку пріоритетних
галузей АПК. (Продовольча та сільськогосподарська організація ООН)

Слід відзначити високу активність української сторони в міжнародному співробітництві в галузі

охорони здоров‘я, особливо в рамках ВООЗ. Україна залучалася до розробки низки договірних
та стратегічних документів ВООЗ, у тому числі Рамкової Конвенції ВООЗ із боротьби проти
тютюну, резолюцій Всесвітньої асамблеї охорони здоров‘я. Взаємодія з Міжнародною
федерацією товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця чимало сприяє готовності
української сторони до оперативних дій в умовах епідемій «пташиного» грипу.

Працюючи в робочих органах міжнародних організацій, українські фахівці беруть безпосередню

участь у розробці рішень Внутрішньоєвропейської організації податкових адміністрацій,
Гаазької конференції з міжнародного приватного права, Егмонтської групи підрозділів
фінансової розвідки.

Успішно розвивається співробітництво української сторони з Міжнародною організацією з

міграції, провідна роль в якому належить Міністерству внутрішніх справ. Також МВС активно
працює з Міжнародною організацією кримінальної поліції – Інтерполом.

Національне космічне агентство України залучається до обговорення актуальних проблем

застосування космічної техніки і технологій в рамках Комітету ООН з використання космічного
простору в мирних цілях, працює у складі Комітету супутникового спостереження за Землею та
трьох інших структур. Активно підтримує та розвиває багатосторонні міжнародні зв‘язки
Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (в першу
чергу, з Міжнародною організацією стандартизації). Зазначена діяльність має важливе значення
в контексті виконання зобов‘язань України в рамках Світової організації торгівлі (СОТ) та
позитивно впливає на конкурентоспроможність українських товарів.

В контексті глобальної економічної та фінансової кризи та її негативного впливу на становище

української економіки зростає важливість міжнародного фінансового співробітництва України,
особливо з групою Світового банку. Співпраця з Міжнародним банком реконструкції та розвитку
здійснюється відповідно до Стратегії партнерства з Україною на період 2008 – 2011 рр., яка має
на меті забезпечення в Україні сталого економічного зростання та підвищення
конкурентоспроможності економіки, реформування державних фінансів та державного
управління, поліпшення державних послуг у сфері охорони здоров‘я та освіти. Вагоме значення
для державного сектора української економіки мають капіталовкладення Європейського банку
реконструкції та розвитку, спрямовані на реалізацію проектів в енергетиці, транспорті та
зв‘язку, сфері муніципальної інфраструктури.
Здійснюючи загальну координацію роботи українських відомств, пов‘язаної з членством нашої
країни у міжнародних структурах, МЗС водночас виступає головним відповідальним відомством
України у відношенні двадцяти з них (у тому числі ООН та її головних органів). В числі таких
структур слід особливо виділити регіональні організації та інтеграційні угруповання – Раду
Європи, ОБСЄ, Організацію за демократію та розвиток – ГУАМ, Організацію Чорноморського
економічного співробітництва (ОЧЕС), Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ). Широка
тематика діяльності цих організацій та різноманітність завдань, пов‘язаних з участю в них
української сторони, потребує залучення до роботи багатьох інших відомств.
ЦЄІ є регіональним угрупованням країн Центральної та Східної Європи, діяльність якого
спрямована на розвиток співробітництва в політичній, соціально-економічній, науковій та
культурній сферах та сприяння на цій основі зміцненню стабільності і безпеки в регіоні.
Пріоритетними для України напрямами є участь у проектній діяльності Ініціативи у сфері
енергетики, промислового розвитку, науки і технологій, транспорту, транскордонного
співробітництва.

Членство України у Раді Європи є важливим чинником інтеграції країни у єдиний європейський
правовий простір шляхом приведення національного законодавства у відповідність до норм
організації. Основні напрями співробітництва України та РЄ, зокрема, забезпечення прав
людини та соціальної єдності, реформування судової системи, боротьбу із корупцією покладено
в основу Плану дій РЄ для України на 2008-2011 рр. Відповідно до Статуту РЄ, Україна
представлена у всіх головних органах РЄ; у 2010 – 2011 рр. відбулося головування України в
Комітеті Міністрів РЄ.

Діяльність України в ОБСЄ забезпечує рівноправну участь нашої держави в обговоренні і

вирішенні актуальних проблем міжнародної безпеки і співпраці в регіоні Організації. Серед
головних напрямків співпраці України з ОБСЄ – зміцнення превентивної ролі ОБСЄ та
активізація її участі у врегулюванні „заморожених” конфліктів. Українська сторона послідовно
залучається до вирішення актуальних питань реформування та подальшої інституціональної
розбудови ОБСЄ. У 2013 році Україна головує у цій організації.
43. Міждержавне (багатостороннє) регулювання національних економік.
Посилення взаємозалежності національних господарських систем у глобалізованому світі
зумовлює необхідність розвитку скоординованого багатостороннього регулювання економічної
діяльності між країнами-учасниками міжнародних економічних відносин. Важливу роль у цьому
процесі відіграють міжнародні економічні організації, які є інституційними структурами
координації та регулювання співробітництва в усіх сферах міжнародних економічних відносин.
Міжнародні економічні та фінансові організації, зокрема Конференція ООН з торгівлі та
розвитку (ЮНКТАД), Організація з економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Світовий
банк, Світова організація торгівлі (СОТ), Міжнародний валютний фонд (МВФ) концентрують
дослідницькі інтереси на заходах своєчасного запобігання фінансовим кризам, а в разі їх
виникнення – нейтралізації або пом’якшенні їх негативних наслідків.
У глобалізованому світі взаємодія і взаємопроникнення національних господарських систем
породжують та відтворюють ефект міжнародної синергії. Саме тому, крім загальних принципів
державного регулювання, здійснення міждержавного регулювання економіки в будь-яких
глобальних кризових ситуаціях потрібно враховувати такі принципи:

• упередження кризових явищ і своєчасності прийняття рішень – ґрунтується на взаємних

консультаціях між державами та дослідженнях економічних процесів у латентній стадії
розгортання кризи. Реалізація цього принципу також передбачає швидке реагування урядів
країн-учасників міжнародних економічних відносин на виявлені та/або прогнозовані негативні
тенденції розвитку світової економіки шляхом прийняття взаємоузгоджених рішень щодо засад
державного регулювання та взяття на себе зобов’язань щодо їх виконання;
• скоординованості – передбачає координацію дій урядів і центральних банків країн-учасників
міжнародних економічних відносин і впровадження механізмів ефективної взаємодії
інституціональних елементів національних економік у подоланні кризових явищ;
• синхронізованості – реалізується шляхом впровадження погоджених на міждержавному рівні
антикризових заходів синхронно в усіх національних економіках;
• взаємоузгодженості інтересів – передбачає врахування інтересів і досягнення консенсусу з
питань міждержавного регулювання між усіма країнами-учасниками міжнародного
співробітництва та недопущення дій, що можуть чинити негативні впливи на інші країни світу.
В умовах глобалізації та інституціалізації світового ринку розвиток міждержавного регулювання
економічного розвитку, а також удосконалення його механізму дозволять мінімізувати негативні
зовнішні впливи на національні господарські системи, спричинені як фінансовими, так і іншими
видами кризових процесів.

У зв'язку із сферою розповсюдження дії міжнародних економічних відносин, їх поділяють на три

основні рівні: мікрорівень, макрорівень та наднаціональний рівень.[4]

До мікрорівня відносять міжнародні зв'язки, які здійснюють окремі громадяни, підприємства

чи фірми через проведення зовнішньоекономічних операцій. На макрорівні розташовані
безпосередньо державні та міждержавні міжнародні процеси національного господарства, які
здійснюють і регулюють зовнішньоекономічну діяльність. Наднаціональний рівень — це
сукупність міжнародних зв'язків галузевого чи регіонального значення.

Окрім того, вирізняють рівні міжнародних економічних відносин за рівнем розвитку стосунків
між суб'єктами цих міжнародних економічних відносин. Найпростішим рівнем міжнародних
економічних відносин у даному випаду є міжнародні економічні контакти — одиничні,
випадкові економічні зв'язки, які регулюються певними наборами разових угод і мають
епізодичний характер. Розвиненішою і тривалішою є міжнародна економічна взаємодія, яка
ґрунтується на довготривалих міжнародних економічних угодах і договорах, стійких
економічних зв'язках між суб'єктами. Міжнародне економічне співробітництво — це міцні і
тривалі зв'язки кооперативного характеру, в основі яких лежать вироблені та узгоджені наперед
наміри, що закріплені в довготривалих економічних угодах і договорах. Найвищим рівнем
розвитку міжнародних економічних відносин є міжнародна економічна інтеграція, яка розуміє
під собою дуже тісні зв'язки між економіками різних держав (злиття економік), проведенням
спільної узгодженої внутрішньо економічної та зовнішньоекономічної політики.

Об'єктами міжнародних економічних відносин є те, на що спрямована господарська діяльність

суб'єктів світового господарства. До них відносять експорт та імпорт товарів, послуг, капіталу;
міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва; здійснення господарської діяльності за
кордоном; фінансові операції; науково-технічні зв'язки; оренда засобів виробництва; зустрічна
торгівля; спільне підприємництво.
Суб'єктами міжнародних економічних відносин є учасники відносин, які можуть активно та
відносно незалежно діяти для здійснення власних економічних інтересів. До них належать
фізичні, юридичні особи, держава, міжнародні організації та деякі специфічні суб'єкти.
Об'єктна структура міжнародних економічних відносин

Під фізичними особами, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин, розуміють

окремих правоспроможних та дієспроможних індивідів, котрі виступають від свого імені (тобто
не є представниками ніяких фірм чи організацій), ціллю яких є задоволення індивідуальних
інтересів (наймані працівники, туристи, комерсанти-індивідуали).
Під юридичними особами, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин, слід розуміти
організації, фірми, корпорації, які існують постійно, мають власне майно, мають право
купувати, володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами власності, право бути позивачем
та відповідачем у суді, є носіями самостійної майнової відповідальності і займаються
зовнішньоекономічною діяльністю (акціонерні, командитні товариства, товариства з
обмеженою та необмеженою відповідальністю, одноосібні підприємства).

Держава є головним суб'єктом системи світового господарства, саме тому має безпосередній
вплив на функціонування цієї системи. Головна роль держави — створення поля для діяльності
інших суб'єктів різних рівнів через укладання угод та договорів про двостороннє чи
багатостороннє співробітництво. До специфічних суб'єктів міжнародних економічних відносин
належать багатонаціональні корпорації, міжнародні спільні підприємства та ін.

На сучасному етапі головними суб'єктами міжнародних економічних відносин є національні

господарства, регіональні інтеграційні угруповання країн, транснаціональні корпорації,
міжнародні організації.

Міжнародна торгівля - це форма відносин між товаровиробниками і споживачами різних країн,

що виникла на базі міжнародного поділу праці. Міжнародна торгівля передбачає переміщення
товарів та послуг за межі державних кордонів, її можна трактувати як відносини країн з метою
вивезення та ввезення товарів та послуг.
До товарів, крім матеріальної продукції, належать призначені для продажу продукти
інтелектуальної праці:

 патенти,
 ліцензії,
 ноу-хау,
 фірмові знаки,
 інші види експортних документів.
До міжнародної торгівлі послугами належать:

 транспортні послуги,
 фрахт,
 міжнародний туризм,
 банківські, біржові та посередницькі послуги,
 страхові операції,
 рекламні заходи,
 ярмарки,
 обмін в галузі культури, інформації,
 інші "невидимі" блага.
В ролі продавців і покупців виступають:

 держави,
 державні та недержавні організації,
 окремі особи,
 приватні, акціонерні та кооперативні підприємства й фірми.
Розвиток інформаційної інфраструктури залежить від рівня розвитку промисловості. Але і
конкурентоздатність самої промисловості здебільшого визначається інформаційною складовою.
Інформаційна ситуація в країні, її підключеність до каналів світових мереж інформаційних
комунікацій стала багато в чому визначати роль і місце країни в міжнародному поділі праці і у
всесвітнім господарстві.
Для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавче встановлює певні
правила та умови зовнішньоторговельної політики. Ними вона намагається забезпечити
найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для
вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів
в свою країну. Таким чином, держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних
відносин.
Залежно від масштабів втручання у міжнародну торгівлю розрізняють два типи
зовнішньоторговельної політики держави:

 політика вільної торгівлі;

 політика протекціонізму.
Політика вільної торгівлі - це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю.
Вона базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та
вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику
проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, коли місцеві підприємці мають
змогу витримувати конкуренцію.

Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з

використанням системи обмежень імпорту. Проводячи політику протекціонізму, держава, з
одного боку, захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва.
З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються
стимули до технічного прогресу, що, в свою чергу, веде до падіння конкурентоспроможності
національних товарів.

За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів. Крім того, торгові партнери можуть
вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків.
Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Протекціонізм у менш розвитих країнах - спроба вистояти в боротьбі зі світовими економічними

силами, здатними законсервувати відсталу неефективну структуру національної економіки. В
цьому випадку свідомо жертвують майбутніми економічними виграшами: захист молодих
перспективних галузей як основи структурної перебудови економіки виявляється цілком
виправданим.
У більшій чи меншій мірі протекціонізм необхідний для збереження і посилення галузей, що
випускають стратегічні товари і матеріали, необхідні для оборони країни, для збереження і
підтримки виробництва й зайнятості, особливо в умовах кризи (хоча ці аргументи, з погляду
науки, не безперечні), для протистояння демпінгу - продажу товарів за цінами нижче витрат. У
деяких випадках мито - основне джерело доходу держбюджету, і лібералізм просто неможливий.
Зрештою, економічна політика держави може визначатися неекономічними пріоритетами, і
протекціонізм виявляється вимушеним при повному розумінні його несприятливих наслідків.
Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу.
Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення
матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формах
веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов’язань, які дають право на
систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон
підприємницький капітал, давати І отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за
кордону є одним із основних джерел фінансування імпорту.
.

РОЗДІЛ 3. Економіка підприємства

1. Підприємство як господарююча система та форма організації бізнесу.
Підприє́мство — самостійний суб'єкт господарювання, зареєстрований компетентним органом
державної влади або органом місцевого самоврядування[уточнити], для задоволення суспільних
та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної,
торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом
України та іншими законами. Головне завдання підприємства полягає в задоволенні потреб
ринку в його продукції або послугах з метою одержання прибутку.
Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права належить такому суб'єктові, як
підприємство. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства
в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби
у продукції, роботах, послугах
Закон також визначає, що підприємство – це господарюючий суб'єкт. Суть визначення
господарюючий суб'єкт полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим
колективом, який на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою
одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-
дослідну та комерційну діяльність. Термін господарюючий говорить, що підприємства належать
до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових
організацій – релігійних, об'єднань громадян тощо).

Підприємство є самостійним господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті

господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як
товаровиробника. Юридичний аспект даного визначення полягає в тому, що підприємство при
здійсненні своєї господарської діяльності "має право власної ініціативи приймати будь-які
рішення, що не суперечать законодавству України" (ст. 27 Закону "Про підприємства в Україні").

Нарешті, підприємство – це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як

локальний акт господарського законодавства нормативне визначає цілі і предмет діяльності
окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут
також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Це один з
найважливіших правових актів підприємства, тому стаття 9 Закону "Про підприємства в
Україні" спеціально зазначає обов'язкові і альтернативні пункти, які включаються до статуту
підприємства.

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно – основні і оборотні кошти, інші
цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на
праві власності або повного господарського відання). Це майно юридичне відмежоване, як
правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права.
Основні і оборотні кошти знаходяться на самостійному бухгалтерському балансі, гроші – на
розрахунковому рахунку підприємства в банку.
Підприємство с самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію
(права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого – зазначає, що підприємство с
юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (стаття 1 Закону "Про
підприємства в Україні"). Цим підприємство суттєво відрізняється від об'єднань підприємств
(господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи.
Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його
державної реєстрації.
Таким чином, підприємство – це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована
у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення
суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на
підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною
особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банках.
Створення підприємства. Термін створення являє собою правове поняття господарського права.
Це поняття включає врегульовані правом умови фактичного виникнення та легітимації
підприємства в статусі правового господарюючого суб'єкта, суб'єкта права. Виходячи з того, що
в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових
форм, господарське законодавство визначає загальні і спеціальні умови їх створення. Загальні
умови поширюються на всі форми підприємств. Вони визначені Законом "Про підприємства в
Україні" (ст. 5). Законом "Про підприємництво" (ст. 6) та Цивільним кодексом, який регулює
загальні умови створення юридичної особи, в тому числі – і підприємства. Спеціальні умови
створення підприємств визначені законами про їх окремі види.

Підприємство - це основна організаційна та виробнича ланка економіки країни, яка

характеризується наступними ознаками: першою ознакою підприємства є самостійність у
системі господарства країни; друга ознака - підприємство має самостійний баланс,
розрахунковий рахунок у банку, печатку з назвою підприємства, товарний знак (для
промислових підприємств); третя ознака - підприємство має закінчений цикл відтворення, тобто
його продукція може в умовах поділу праці набувати форми товару; четверта ознака -
підприємство має свій трудовий колектив з його специфічними інтересами.
Основні ознаки підприємства:

- самостійність у системі господарства країни. Підприємство має самостійний баланс,

розрахунковий рахунок у банку, печатку з назвою підприємства, товарний знак;

- закінчений цикл відтворення, тобто вироблена підприємством продукція може в умовах поділу
праці набувати форму товару;

- підприємство — це самостійний товаровиробник, тобто воно виробляє основну масу продукції

не для власного споживання, а для покупців;
- підприємство має бути не тільки самостійним, але й повинно отримувати прибуток, тобто бути
рентабельним;
- у своєму складі воно не має інших юридичних осіб, але може мати складну внутрішню
структуру; всі підрозділи підприємства не є юридичними особами, тобто не мають права
самостійно виступати суб'єктами ринкових відносин;
- підприємство має свій трудовий колектив з його специфічними інтересами;
- підприємство є складовою частиною народногосподарського комплексу, що визначена на
основі поділу праці. Воно повинно мати свою нішу у народному господарстві, знайти споживачів
своєї продукції в умовах конкурентної боротьби.
Підприємство в умовах ринкової економіки відрізняється від підприємства в умовах
адміністративно-командної системи. При адміністративно-командній економіці існує лише два
види підприємств — державні та кооперативні, а вид діяльності, номенклатуру продукції
визначають державні органи в особі міністерств і відомств. Немає чіткої персональної
відповідальності за результати діяльності підприємств, банкрутство не допускається. Як
наслідок — з'являються підприємства — "утриманці", які одержують дотації за рахунок
ефективно працюючих. Ціни на продукцію встановлює держава. Діяльність підприємств
залежить від суб'єктивного фактору. Існує надлишок робочої сили.

В ринкових умовах підприємство набуває нової якості: воно самостійно обирає діяльність, має
високу відповідальність за результати виробництва, зацікавлене в ефективному
господарюванні, бере участь у вільній конкурентній боротьбі, яка є головною рушійною силою,
що примушує стежити за досягненнями науково-технічного прогресу, передовою технологією,
поліпшувати якість продукції, всебічно задовольняти споживача. Таким чином, ринок
передбачає функціонування підприємства нової якості, яке відповідає вимогам більш
ефективної економіки.

2. Цілі і напрями діяльності підприємств. Видова кваліфікація підприємств за

окремими ознаками.

Підприємство – це організаційно виокремлена та економічно самостійна основна (первинна)

ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію, виконує роботу або
надає платні послуги.
Типовими умовами діяльності підприємства у ринковому середовищі є:
А) самостійне здійснення відтворювального процесу;
Б) повна економічна відповідальність за результати своєї діяльності;
В) прибуток, який є головним джерелом коштів для розвитку підприємства;
Г) підприємство конкурує з іншими підприємствами;
Д) економічна допомога держави носить локальний, винятковий характер.

стотним для ефективної діяльності підприємства є чітке визначення його цілі. Основну його
діяльність у світовій економіці прийнято називати місією, що визначає причину існування
підприємства. Такою місією підприємств вважають виробництво продукції (надання послуг) для
задоволення потреб ринку й отримання максимально можливого прибутку.

Щоб досягнути основної мети, підприємство має визначити множинні цілі, які повинні бути (рис
2.2):
- конкретними і підлягати вимірюванню;
- орієнтованими в часі;
- досяжними;
- взаємоузгодженими і не перешкоджати реалізації одні одним.

Щоб досягнути необхідні цілі, підприємство має розв'язати важливі завдання, які постають
перед кожним із них. До таких завдань належать:
- отримання доходу власником підприємства;
- забезпечення споживачів продукцією підприємства згідно з договорами;
-- матеріальне стимулювання персоналу підприємства, створення належних умов праці та
можливостей фахового зростання працівників;
- постійне створення нових робочих місць для населення тієї чи іншої місцевості;
- охорона навколишнього середовища;
- безперебійна робота підприємства і виробництво продукції високої якості.
В основу можливості виконання цих завдань покладено:
- інтереси власника;
- розмір капіталу;
- ситуація на підприємстві;
- зовнішнє середовище.
До основних функцій підприємства належать:
- виробництво продукції визначеної кількості та високої якості;
- реалізація продукції споживачу;
- матеріально-технічне забезпечення підприємства;
- управління персоналом і організація праці;
- зниження витрат і здешевлення продукції;
- сплата податків та інші платежі.
Адміністрація і персонал повинні турбуватись, щоб продукція підприємства була високої якості
й дешевою. Це вимоги, які висуває перед підприємством ринок. Щоб не втратити споживачів,
адміністрація і спеціалісти повинні вивчати ринок, упроваджувати нові технології, досягнення
науково-технічного прогресу, поліпшувати якість продукції та знижувати її собівартість.

Кожне підприємство, прагнучи досягнути високого економічного розвитку, займається

різнобічною діяльністю, об'єднаною за певними напрямами

Дотримуючись доктрини ринкової економіки - "що

виробляти" і "для кого виробляти" -підприємство обов'язково вивчає ринок товарів.
Маркетингова діяльність охоплює дослідження ринку продукції, її ціни, рівня
конкурентоспроможності, попиту і запитів споживачів, наявність конкурентів, місце
підприємства у зовнішньому середовищі та внутрішньої ситуації.

Результати маркетингових досліджень слугують джерелом інформації для розгортання

виробничої діяльності. Це найскладніша за обсягом і організацією діяльність. Підприємство має
вжити низку заходів, спрямованих на організацію & оперативне регулювання процесу
виробництва, забезпечуючи виконання окремих операцій у просторі та часі відповідно до вимог
технології. Розвиток і вдосконалення інноваційної та інвестиційної діяльності дасть змогу
посилити й поліпшити виробничу діяльність. Інноваційну діяльність підприємство здійснює як і
в поточному році, так і на перспективу. Основне її спрямування - науково-технічні розроблення,
технологічна підготовка виробництва, запровадження технічних, технологічних, організаційних
нововведень і досягнень науки і техніки. Ця діяльність визначає інвестиційну політику
підприємства на перспективу. Підприємство, відповідно до своїх фінансових можливостей та
інноваційних пропозицій, визначає обсяги необхідних інвестицій. Процес інвестування може
здійснюватись за двома напрямами: силами самого підприємства і залученням інвесторів.
Інвестиції доцільно використовувати в технології, техніці та будівництві виробничих і соціальних
об'єктів.
На ефективність і рівень розвитку підприємства значною мірою впливає його комерційна
діяльність, значущість якої в умовах ринкової економіки істотно зростає. Наскільки вигідно в
часі та в ціні реалізує продукцію підприємство, настільки успішною буде його фінансова
діяльність (найповніше її характеризує прибуток). Згідно з цим, на підприємстві повинна діяти
безпосередня організація збуту продукції, а діяльність спрямовуватись на міцні відносини та
зв'язки з вигідними споживачами, належне стимулювання покупців, розгортання ділової
реклами*

Інтегрувальну роль між окремими видами виконує економічна діяльність. Вона передбачає
поточне та перспективне планування розвитку підприємства, облік і звітність, контроль за
розвитком процесів, операцій і загалом технологій, встановлення цін на продукцію та послуги,
систему матеріального стимулювання, забезпечення підприємства матеріальними і технічними
ресурсами, фінансову діяльність. Рівень розвитку економічної діяльності може негативно або
позитивно впливати на ефективність виробництва, оскільки цей вид діяльності є визначальним
в інтеграції, регулюванні всіх елементів системи господарювання на підприємстві.
Важливе значення в розвитку підприємства і трудового колективу має соціальна діяльність.
Спрямування коштів на підвищення фахової майстерності працівників, створення належних
умов праці й відпочинку, сприяння в створенні належних умов життя визначить
результативність виробництва.
Досить повна класифікація забезпечується такими ознаками:
1)мета і характер діяльності (комерційні, некомерційні)
2)форма власності майна (приватна, колективна, державні, спільні).
3)належність капіталу (національні, закордонні, змішані).
4)правовий статус і форма господарювання (одноосібні, кооперативні, орендні, господарські
товариства).
5)галузево-функціональний вид діяльності (промислові, сільськогосподарські, будівельні,
транспортні, торгівельні, виробничо-торгові, товарно-посередницькі, іноваційно-
впроваджувальні, лізінгові, банківські, страхові, туристичні тощо).
6)технологічна і територіальна цілісність (голловні, дочірні, асоційовані, філії).
7)розмір та чисельність працівнків (малі, средні, великі).
Усі суб'єкти господарювання здійснюють діяльність у рамках обраної сфери. Встановлюють її
відповідно до класифікатора видів економічної діяльності (КВЕД). Без нього не може обійтись
жодне підприємство. Класифікатор містить інформацію про всі можливі напрямки роботи.
Зазвичай КВЕД обирають під час реєстрації компанії. Але бувають випадки, коли підприємство
змінює чи розширює сферу діяльності. Тоді класифікатори підбирають для фірми, яка вже
працює.
Класифікатор складається з цифрових кодів, кожен з них означає один напрямок діяльності.
Якщо підприємство працює одразу в декількох напрямках, потрібно обирати код для кожного.
Довідка! Законодавчо обмеження на кількість сфер діяльності не існує. Але на практиці зазвичай
обирають від 1 до 6 різних кодів.
Для зручності використання класифікатори розподілено на 17 секторів, кожен з яких позначено
буквою англійського алфавіту:
лісове господарство — А;
рибальство та розведення риби — В;
видобувна промисловість — С;
переробна промисловість — D;
виробництво та розподіл електроенергії — E;
будівництво — F;
торгівля — G;
готельно-ресторанна діяльність — H;
сфера транспорту та зв'язку — I;
фінансова діяльність — J;
угоди з нерухомим майном — K;
державне управління — L;
освіта — M;
охорона здоров'я — N;
надання послуг — O;
домашні господарства — P;
діяльність екстериторіальних організацій — Q.
Але всередині кожен сектор розділений ще на групи та коди. Він може вміщати від одного до
декількох підкласів, що визначають сферу діяльності.
Довідка! Чинні КВЕДи України відповідають Міжнародній стандартній галузевій класифікації,
що своєю чергою затверджена ООН. Вона забезпечує уніфікацію видів економічної діяльності у
світовому масштабі.
Характеристика діяльності підприємства за сферою праці — один з головних параметрів, що
використовуються під час заповнення податкових та фінансових звітів.

Окрім кодів та класів, діяльність деяких підприємств може потребувати додаткових дозволів.
Ця умова також зображається у характеристиці підприємства разом з КВЕДами. Зазвичай вони
вказуються у вигляді додаткової літери:
Л — означає, що діяльність підприємства потребує обов'язкового отримання ліцензії
(регулюється Законом про ліцензування);
Р — говорить про необхідність проведення спеціальної експертизи, що встановить необхідність
наявності дозволів;

ЄП — це обмеження для платників єдиного податку (означає, що вид діяльності не дозволений

для цієї форми оподаткування, регулюється п. 291.5 ПКУ).
3. Господарські товариства. Добровільні та статутні об’єднання підприємств і
організацій.
Господа́рське товари́ство — юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений
на частки між учасниками.
Господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на
засадах угоди юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в
підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Засновниками і
учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських
відносин, зазначені у статті 2 Господарського кодексу України, а також громадяни, які не є
суб'єктами господарювання.[1] Поняття і види господарських товариств, правила їх створення,
діяльності, а також права і обов'язки їх учасників та засновників, визначаються Законом
України "Про господарські товариства". Водночас, наведений закон на тепер чинний лише щодо
повних та командитних товариств[2].
До господарських товариств належать:

 Акціонерні товариства[3]
 Товариства з обмеженою відповідальністю
 Товариства з додатковою відповідальністю
 Повні товариства
 Командитні товариства
Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання,
створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в
підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. Господарське товариство
може діяти у складі одного учасника.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб’єкти господарювання, інші учасники

господарських відносин, а також громадяни, які не є суб’єктами господарювання.
Господарські товариства є юридичними особами. Господарські товариства можуть здійснювати
будь-яку підприємницьку діяльність,

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою

відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні
товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний капітал, поділений на

визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за
зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із
діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій, крім випадків, визначених законом.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний

капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе
відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які
повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у
межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний капітал якого

поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність
за своїми зобов’язаннями власним майном, а його учасники солідарно несуть додаткову
(субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який
встановлюється статутом і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним
з них вкладу.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного
між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть
додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників
здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями
додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено
стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми
вкладами (вкладники).
Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути
лише особи, зареєстровані як суб’єкти підприємництва.

Підприємства мають право (крім підприємств зв’язку, вугільної промисловості, державних

підприємств) на добровільних засадах об’єднувати свою виробничу, наукову, комерційну та інші
види діяльності, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України.
Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської
діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та
управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних
виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для
задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті асоціації повинно
бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у
господарську діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація
може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими
підприємствами та організаціями.

Господарські асоціації - договірні об'єднання підприємств і організацій, які створюються для

спільного виконання однорідних функцій та координації загальної діяльності. Асоціації
належать до м'яких форм об'єднання, мінімально обмежуючи дії членів асоціації, які входять до
них. Учасники асоціації володіють правом входити до будь-яких інших асоціацій.

Корпорація - це акціонерне товариство, що поєднує діяльність декількох фірм для досягнення

спільних цілей. Як юридична особа, корпорація несе відповідальність за боргами і податками за
всі підприємства, які входять до її складу, і є самостійним суб'єктом підприємницької діяльності

Консорціум - форма тимчасового об'єднання підприємств з метою вирішення конкретних

завдань і проблем, здійснення великих інвестиційних, науково-технічних, соціальних,
екологічних проектів. Підприємства, які входять до консорціуму, зберігають повну
самостійність, підпорядковуючись спільному керівництву лише в частині діяльності, що
стосується цілей консорціуму. Консорціум - це потенційно ефективний організаційно-
структурний спосіб тимчасової інтеграції кадрів, потужностей, матеріальних та фінансових
ресурсів.
Трест - монополістичне об'єднання підприємств, що раніше належали різним підприємцям, у
єдиний виробничо-господарський комплекс. При цьому підприємства повністю втрачають свою
юридичну і господарську самостійність, оскільки інтегруються усі напрямки діяльності.
Концерн - багатогалузевий комплекс підприємств, в якому структурні одиниці зберігають свою
виробничу і господарську самостійність, але підпорядковуються єдиному керівництву шляхом
контролю. В Україні концерни створюються на базі великих державних підприємств і об'єднань.
Фінансово-промислова група (ФПГ) - це комплекс різногалузевих виробничих підприємств
(промислових, транспортних, будівельних, наукових) і фінансових інститутів (банків, страхових
компаній, інвестиційних фондів), які об'єднані спільністю економічних і фінансових інтересів і
здійснюють скоординовану господарську та інвестиційну діяльність з метою збереження
домінуючих позицій на ринку.

Синдикат - організаційна форма існування різновиду картельної угоди, що передбачає

реалізацію продукції учасників через створення спільного збутового органу або збутової мережі
одного з учасників об'єднання. Така форма об'єднання підприємств є характерною для галузей
з масовим виробництвом однорідної продукції (об'єднує однорідні підприємства, централізуючи
збут і постачання продукції)..
Картель -договірне об'єднання підприємств переважно однієї галузі для здійснення спільної
комерційної діяльності - регулювання збуту виготовленої продукції.
Холдінг - специфічна організаційна форма об'єднання капіталів; державне інтегроване
товариство, що само безпосередньо не займається виробничою діяльністю, а використовує свої
кошти для придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств, які є учасниками концерну
або іншого добровільного об'єднання. Об'єднані у холдінгу суб'єкти мають юридичну і
господарську самостійність.

Об’єднання не відповідає за зобов’язаннями підприємств, які входять до його складу, а

підприємства не відповідають за зобов’язаннями об’єднання, якщо інше не передбачено
установчим договором (статутом). Об’єднання діють на основі договору або статуту, який
затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу
зазначених організаційних структур, зберігають права юридичної особи. Рішення про створення
об’єднання (установчий договір) і статут цього об’єднання погоджуються з Антимонопольним
комітетом України в порядку, визначеному чинним законодавством.

асоціації – договірні об’єднання, які створюються з метою постійної координації господарської

діяльності та забезпечення спільних інтересів учасників на регіональному, національному або
міжнародному ринку. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність
будь-кого з її учасників;
корпорації – договірні об’єднання, які створюються на основі поєднання виробничих, наукових
та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання
діяльності кожного з учасників;
консорціуми – тимчасові статутні об’єднання промислового і банківського капіталу для
досягнення спільної мети;

концерни – статутні об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту,

банків, торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців.

4. Сучасні тенденції розвитку підприємств різних форм господарювання. Сучасна

система управління підприємством.
В сучасних умовах господарювання підприємства різних форм власності та організаційно-
правових форм, які функціонують у різних галузях промисловості характеризуються
невизначеністю та активною рухомістю соціально-економічного середовища. Задля виживання
в сучасних умовах, ефективної протидії динамічному зовнішньому середовищу вітчизняні
підприємства повинні спрямовувати свої зусилля на зміцнення конкурентних позицій, на
збереження своєї життєздатності. При чому вони повинні здійснювати заплановані заходи
заздалегідь, передбачуючи можливі зрушення.

Сьогодні українські підприємства змушені працювати в умовах посиленого тиску з боку

національних та іноземних конкурентів, споживчих союзів, урядових розпоряджень. Все це
змушує впроваджувати в рамках підприємств нові методи управління виробництвом, новітні
інформаційні системи, розробляти більш адаптовану до зовнішніх умов організаційну поведінку,
вдосконалювати техніку та технологію, підвищувати якість товарів, робіт, послуг та
підвищувати ефективність організації праці у всіх підрозділах.

Дослідження наукової літератури щодо даної проблеми дає змогу виділити основні напрями
ефективного розвитку національних товаровиробників:
1) переорієнтація управлінської діяльності, відмова від формального виконання свої функцій та
перехід до осмислення змісту і характеру управлінської діяльності;
2) знищення управлінської бюрократії з метою послаблення прояву формалізму відносин;
3) реорганізація крупних інертних підприємств та створення мережі невеликих гнучких
організацій з метою скорочення ієрархічних рівнів;

4) перехід від централізованої структури управління до централізованої, при якій ряд функцій
управління делегуються створеним автономним бізнес-одиницям, що несуть відповідальність
за результати діяльності;
5) активізація інноваційної діяльності шляхом створення підрозділів, що орієнтуються на
виробництво та реалізацію новітніх технологій, нових конкурентоздатних виробів;

6) організація зв’язку між підприємством-виробником та іншими підприємствами-філіалами , у

тому числі шляхом створення внутрішніх ринків;
7) створення спеціальних структурних підрозділів, функціями яких є розвиток і заохочення
творчості персоналу, а також підвищення його виробничої віддачі.

Перелічені напрями розвитку вітчизняних підприємств дають змогу сконцентруватися на

конкретних варіантах, а саме:
– внутрішнє зростання шляхом ефективного використання наявних власних ресурсів;
– злиття підприємств або поглинання слабких з конкурентної позиції підприємств більш
могутніми з метою збільшення власних ресурсів, виходу на нові ринки як ресурсів, так і ринки
збуту;
– зосередження внутрішніх ресурсів на пріоритетних зонах господарювання;
– відмова від нерентабельних, неефективних напрямків діяльності, не забезпечених ресурсами
шляхом або повної ліквідації даного напряму, або переорієнтації на нові види діяльності, або
шляхом продажу пакету акцій та активів зацікавленим сторонам;
– передача неефективних видів діяльності, які не забезпечені ресурсами, зацікавленим
виконавцям на договірній основі, через продаж або виділення активів.
Таким чином, розвиток підприємства та підвищення ефективності його функціонування в
умовах сучасної економічної системи полягає в оновленні системи його господарювання, в
удосконаленні організаційної структури, що дозволяє накопичувати та зміцнювати стратегічний
потенціал з метою забезпечення подальшого зростання.
Сьогодення висуває дуже жорсткі умови існування сучасним товаровиробникам, посилюючи
конкурентну боротьбу, що змушує підприємства швидше адаптуватись до зовнішніх умов, бути
гнучкими. Тому, сучасні вітчизняні підприємства проваджують значно більше внутрішніх змін,
ніж будь-коли раніше: нові технології, злиття, поглинання, розширення, нова політика та
процедури, реорганізації, обов’язки та вимоги, що постійно змінюються.
Отже, розвиток підприємства не передбачає повернення до вихідного положення. Рано чи пізно
кожне підприємство стає перед необхідністю змінюватись, розвиватись незважаючи на мету
функціонування підприємства, на орієнтири, що обрало підприємство в своїй діяльності, на
методи управління та напрями зростання. Але, слід зауважити, що ефективність
господарювання підприємства в цілому залежить від обраного напрямку розвитку. Оскільки
розвиток підприємства у відповідь на розвиток зовнішнього конкурентного середовища, це –
об’єктивна необхідність.
Зростання розмірів підприємства може бути:

Горизонтальним. Воно відбувається шляхом збільшення обсягу випуску та продажу одних і тих
же товарів на старих і нових ринках. Може приймати вигляд географічної експансії, поглинання
інших товаровиробників тієї ж галузі тощо.
Вертикальним. Таке зростання відбувається шляхом організації нових або об’єднання вже
існуючих технологічно взаємопов’язаних виробництв. Здійснюється з метою наближення до
кінцевого споживача або до постачальника ресурсів.

Диверсифікованим. Такий вид зростання передбачає об’єднання різнорідних виробництв, що

належать до різних галузей в єдиний конгломерат. Як правило, такий вид зростання забезпечує
підприємству міцні конкурентні позиції та зменшує негативний вплив галузевих ризиків.

«Революційна» модель змін була запропонована американськими фахівцями у галузі

менеджменту М. Хаммером та Дж. Чампі у 1991 році. Вона набула ще назвуконцепції
реінжинірингу бізнесу. Вони розглядають реінжиніринг бізнесу як принципове переосмислення
та радикальне перепроектування підприємства і його найважливіших процесів з метою
кардинального поліпшення найважливіших кількісно вимірюваних показників сучасної
ефективності: вартості, якості, сервісу та оперативності. [2]
«Еволюційна»модель змін (або концепція організаційного розвитку) базується на концепції
планування, ініціювання та здійснення процесів зміни соціальної системи, що передбачає
залучення великої кількості учасників. Тобто, організаційний розвиток розглядається як
довготерміновий, ретельний та всеохоплюючий процес зміни та розвитку підприємства та
людей, які в ньому працюють.
Концепція організаційного розвитку передбачає здійснення змін у структурному та кадровому
аспектах. В межах структурного підходу робиться спроба за допомогою організаційного
регулювання створити сприятливі умови для досягнення підприємством поставлених цілей. В
межах кадрового підходу проводяться заходи із підвищення кваліфікації працівників
підприємства (розвитку персоналу) та стимулювання їхньої готовності до сприйняття змін.

Управління як цілеспрямований і активний процес містить такі відносно самостійні, логічно

послідовні еле­менти:
1) збирання, систематизація і передача інформа­ції;
2) вироблення (обґрунтування) і прийняття рішення;
3) перетворення рішення на різні форми команд (усна, письмова, наказ тощо) та забезпечення
його виконання;
4) аналіз ефективності прийнятого рішення та можливе наступне його коригування. Результатом
цих дій є взаєм­ні переміщення елементів виробництва, розв'язання су­перечностей суспільного
способу виробництва загалом або окремих його підсистем, узгодже
Щоб процес управління був ефективним, необхідно дотримуватися таких основних вимог: 1)
розглядати лю­дину як головне джерело підвищення продуктивності праці й ефективності
виробництва; 2) планувати діяль­ність крупних компаній. Таку компанію порівнюють з.
державою, з плановою економікою; 3) надавати підрозді­лам (відділам тощо) і працівникам цих
підрозділів певну автономію, що стимулює їх підприємливість; 4) постійно орієнтуватися на
потреби споживачів, що досягається ра­ціональною маркетинговою діяльністю; 5)
дотримуватися простої форми управління, мати малочисельний управлін­ський штат; 6)
енергійно і швидко діяти при концентра­ції зусиль компанії на одному або декількох напрямах
біз­несу; 7) проводити політику, спрямовану на формування у компанії багатьох лідерів і
новаторів, стимулювати у них виправданий ступінь ризику; 8) органічно поєднувати
ав­тономію, свободу окремих підрозділів, працівників з жор­стким централізмом (коли йдеться
про основні цінності компанії — стандарти якості й обслуговування тощо).
Орієнтація на людину («людський капітал») передба­чає насамперед необхідність постійного
залучення пра­цівників усіх рівнів до вироблення і прийняття управлін­ських рішень. Для цього
слід збільшувати інвестиції в людський капітал, у процес навчання і перепідготовки
працівників, формування у них економічного мислення, техніко-технологічної культури,
виховання насамперед працівників розумової праці. Провідна роль у цьому на­лежить
менеджерам.

Менеджер повинен бути обізнаний з питаннями куль­тури, етики, моралі, фізичного і психічного
здоров'я та вдосконалення особи. У нього має бути розвинуте філо­софське мислення, вміння
орієнтуватися в різних теорі­ях (особливо з організації виробництва і праці), у резуль­татах
наукових досліджень. Тому до основних критеріїв роботи керівника-менеджера в сучасних
умовах західні вчені відносять: 1) більше звітності; 2) більше лідерства; 3) більше уваги до
колективної роботи; 4) більш тісний контакт з людьми; 5) більша умовність влади; 6) більше
індивідуальності; 7) більше самовіддачі; 8) поєднання ін­телекту й оперативних якостей.
Керівники і менеджери, яким потрібно надихати співробітників, самі повинні від­чувати творче
піднесення, працювати на високому духо­вному рівні, постійно зберігати зв'язок з ідеями та
енер­гією людей, які їх оточують, більше уваги приділяти їх духовним якостям.
5. Функції управління підприємством, їх єдність і взаємодія.
До основних функцій управління належать: планування, організація, мотивація та контроль.

Процес планування визначає виробничі завдання, норми і нормативи витрачання ресурсів на

одиницю продукції, кошториси витрат на виробництво в розрізі виробничих підрозділів
підприємства, фінансові результати господарської діяльності.
План або прогноз для підприємства відіграє значну роль, показує ту мету, до якої прагне
підприємство. При відсутності детально розробленого плану апарат управління не може дати
оцінку досягнутому фактичному рівню використання ресурсів, випуску та реалізації продукції,
отримання фінансового результату.

Служба планування, укомплектована кваліфікованими спеціалістами, має бути на кожному

підприємстві і повинна займатися стратегією його розвитку. Стратегія, закладена в конкретні
плани, програми, розроблені з урахуванням можливих змін в господарській діяльності, – основа
успішного управління, відтак і виживання підприємства.
Організація є процесом, який направлений на найбільш оптимальне сполучення ресурсів –
матеріальних, енергетичних, трудових, фінансових, інформаційних у виробничому процесі.
Ефект організації проявляється у вдалому поєднанні всіх видів ресурсів та їх раціональному
використанні. Тому значна частина робочого часу апарату управління використовується для
організації виробничого процесу.

Мотивація, як елемент управління, направляється на прийняття рішень та підкріплення їх

наказами, інструкціями, вказівками з приводу використання живої праці та матеріальних
ресурсів, передбачає підпорядкування та субординацію між членами колективу. Для цього
працівники наділяються розпорядчими та виконавчими функціями.
Мотивація передбачає розробку положень про винагороду за досягнення в праці. Преміальна
система оплати праці повинна бути направлена на сприяння росту продуктивності праці,
зниження витрат на виробництво, підвищення якості продукції.
Через мотивацію апарат управління узгоджує дії всіх працівників підприємства з метою
досягнення тактичних та стратегічних завдань та загальної мети підприємства.

Контроль в загальному розумінні виступає як інструмент, який забезпечує всі ланки апарату
управління інформацією про стан об’єкта управління.
Контрольна діяльність полягає в розробці норм функціонування системи і узгодження з
плановими завданнями, створенні системи інформації, виявленні відхилень від норм
функціонування, порівнянні фактичних показників з їх плановими значеннями, здійсненні
необхідного впливу на людей, які мають відношення до контрольної ситуації, прийняття рішень.
Для забезпечення контрольної діяльності необхідна інформація про стан об’єкта управління,
ресурси підприємства та їх раціональне використання, процеси, що відбуваються на
підприємстві (постачання, виробництво, збут), формування собівартості продукції тощо.

Відповідно до особливостей тої чи іншої організаційно-правової форми підприємства

встановлено ряд особливостей управління ними.
Обов’язки, права і відповідальність посадових осіб підприємства щодо управління визначаються
кваліфікаційними посадовими інструкціями.
Посадові інструкції розробляють та затверджують роботодавці на основі типових характеристик
професій працівників. Оскільки окремі типові кваліфікаційні характеристики працівників
містять лише основні завдання та обов’язки, роботодавець може доповнити посадові (робочі)
інструкції роботами, що належать до складу статутів, технологічних карт, регламентів,
інструкцій та інших нормативних документів, встановлених адміністрацією за погодженням з
профспілковими або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективним
органом. У цих випадках працівникові може бути доручено виконання споріднених за змістом
обов’язків і робіт, тобто віднесених до однієї функції управління, однакових за складністю,
виконання яких не потребує іншої спеціальності, кваліфікації, зміни найменування посади
(професії).
6. Організаційна структура управління підприємством та її основні параметри.

«Структура управління організацією», або «організаційна структура управління» (ОСУ) – одне із

ключових понять менеджменту, тісно пов’язане із цілями, функціями, процесом управління,
роботою менеджерів і розподілом між ними повноважень. У рамках цієї структури протікає весь
управлінський процес (рух потоків інформації й прийняття управлінських рішень), у якому
беруть участь менеджери всіх рівнів, категорій й професійної спеціалізації [3]. Структура
організації є логічним співвідношенням функціональних зон та рівнів управління, що
використовуються для досягнення цілей організації
Під структурою управління мається на увазі впорядкована сукупність стійко взаємозалежних
елементів, що забезпечують функціонування й розвиток організації як єдиного цілого. ОСУ
визначається також як форма поділу й кооперації управлінської діяльності, у рамках якої
здійснюється процес управління по відповідним функціях, спрямованих на вирішення
поставлених задач і досягнення намічених цілей. Із цих позицій структура управління
представляється у вигляді оптимального розподілу функціональних обов’язків, прав і
відповідальності, порядку й форм взаємодії між вхідними до її складу органами управління й
працюючими в них людьми.

Основні принципи побудови організаційних структур системи управління базуються на понятті

елементів і зв’язків між ними (горизонтальними, верти­кальними). Побудова будь-якої
організаційної структури управління опирається на єдині принципи, застосування яких дає
змогу уникнути великої кількості помилок. Головні із цих принципів можуть бути сформульовані
в наступний спосіб
У побудові організаційних структур управління підприємством, що діє на принципах
маркетингу, існують свої специфічні особливості. Перш за все, підприємство повинно
формувати як мінімум чотири служби:
1. маркетингову, що забезпечує ринкову діяльність;
2. виробничу, що забезпечує виробництво продукції або надання послуг за рекомендаціями
служби маркетингу;

3. юридичну, відповідальну за правове забезпечення відносин із замовниками,

постачальниками, підрядчиками, власним персоналом підприємства;
4. штабну, що забезпечує нормальне функціонування трьох основних служб, їх взаємодію.
Будь-яка організаційна структура підприємства повинна забезпечити безперешкодний рух всіх
інформаційних потоків, якими воно (підприємство) пов’язано із зовнішнім середовищем. При
цьому структурні підрозділи всередині підприємства (відділи, служби тощо) повинні виникати
цілком природно там і тільки там, де необхідно перетворити ці потоки у відповідну кількісну або
якісну форму.

Організаційні структури управління підприємством зазвичай створюються на основі існуючих

структур. Алгоритм формування ефективної організаційної структури при цьому повинен
включати в себе як мінімум чотири етапи:
1. Побудова організаційної структури управління:

- визначення головної мети, підцілей, функцій і завдань по досягненню відповідних підцелей,

які визначаються на основі попередньо проведених маркетингових досліджень;
- обґрунтування відповідної функціональної структури управління шляхом побудови адекватних
моделей, що забезпечують чіткий, з необхідним ступенем деталізації опис різних процесів
управління, умов і факторів, що визначають логіку і взаємини учасників цього процесу;
- утворення структурних підрозділів організаційної структури управління на основі: побудови
структурних блоків, орієнтованих на товари, ринок або споживача; об’єднання в структурних
блоках цільових груп фахівців відповідних цілеспрямованих команд, що функціонують на
мережевому принципі їх взаємодії; необхідності орієнтації на мінімальне число рівнів управління
і широку зону контролю; об’єднання подібних функцій всередині структурних блоків під єдиним
початком та чіткого відділення загальних груп функцій (і відповідних керівників) від інших
згідно функціональної моделі; необхідності наділення працівників відповідальністю і, разом з
тим, можливістю для прояву ініціативи;
- визначення сфери компетенції кожного з керуючих працівників, обсягу їхньої влади і
відповідальності; крім того, повинні бути передбачені дієві інструменти забезпечення влади
(тобто по суті виконання розпоряджень) і ефективні структурні засоби збору і доставки
інформації.

2. Оптимізація структури і складу кадрів організаційної структури управління на основі

збалансованості робочих місць за трудомісткістю і засобам, необхідним і достатнім для
виконання відповідних функцій, шляхом використання теорії потоків і властивих їй методів
(матричний підхід) їх оптимізації.
3. Підбір і раціональна розстановка кадрів структурних підрозділів організаційної структури:
- оцінювання їх професійно-кваліфікаційних можливостей з урахуванням соціально-
психологічних та естетичних характеристик кадрів;
- розроблення для них посадових інструкцій, в яких повинні бути ясно виділені функції, засоби,
обов’язки, права, влада і відповідальність.
7. Оцінка етапу, структури, динаміки та конкурентоспроможності підприємницького
потенціалу підприємства: передумови і чинники його розвитку і ефективного
використання.
Потенціал як економічна категорія (походить від латинського роtеntia – «потужність, сила»)
становить наявні можливості, ресурси, запаси, засоби, що можуть бути використані для
досягнення, здійснення будь-чого. Основна частка досліджень з теорії потенціалів присвячена
такій категорії як економічний потенціал підприємства. Так, існує думка, що економічний
потенціал необхідно розглядати у взаємозв’зку з властивими кожній суспільно-економічній
формації виробничими відносинами, що виникають між окремими працівниками, трудовими
колективами, а також управлінським апаратом підприємства з приводу повного використання
їхніх здібностей зі створення матеріальних благ і послуг. З урахуванням того, що сукупність
таких здібностей в економічній літературі прийнято називати компетенціями, то потенціал
підприємства можна визначити як можливості системи ресурсів і компетенцій підприємства
створювати результат для зацікавлених осіб за допомогою реалізації бізнес-процесів.
Класифікація видових проявів потенціалу підприємства здійснюється за такими напрямами
(рис. 1.2): 1) за об'єктами дослідження; 2) за ступенем реалізації; 3) за сферою реалізації; 4) за
принципом ієрархії; 5) за функціями управління.

За об’єктами дослідження виділяють ресурсну та результатну концепції потенціалу

підприємства. Ресурсна концепція розглядає потенціал як сукупність ресурсів підприємства,
оцінка яких здійснюється за вартістю їхнього залучення.

За ступенем використання можливостей підприємства на фактичний (поточний, реалізований,

досягнений у даний момент) і перспективний (стратегічний, орієнтований на досягнення
довгострокових цілей). Така диференціація дозволяє оцінювати ступінь використання
потенціалу підприємства через порівняння його перспективного рівня з фактичним значенням.

За сферою реалізації потенціал можна розглядати як ринковий (зовнішній) і внутрішній.

Зовнішній характеризує можливості підприємства, орієнтовані на ринок, і визначається
потенційним обсягом попиту, незадоволеним сформованою ним пропозицією.
Внутрішній потенціал представлений ресурсами та компетенціями, які дозволяють реалізувати
ринкові шанси, що надаються. За принципом ієрархії, підприємство можна розглядати як
систему, що складається з більш дрібних підсистем - бізнесодиниць, виділених за принципом
значущості їхнього функціонування для бізнесу в цілому.
Правомірно розглядати також потенціал підприємства за функціональними напрямками його
формування та використання. У цьому випадку виділяють потенціал: маркетинговий (здатність
маркетингової системи підприємства забезпечити його постійну конкурентоспроможність);
виробничий (здатність виробничої системи забезпечити випуск продукції в обсязі, що відповідає
потенціалу попиту); фінансовий (здатність фінансової служби забезпечити основні ланки
ланцюжка «збут-виробництво-закупівля» фінансовими ресурсами за принципом найбільш
ефективного їхнього розподілу); організаційний (здатність менеджменту створити ефективну
систему взаємодії між усіма елементами потенціалу).

Відповідно до ресурсної концепції, потенціал підприємства розглядається як система ресурсів,

що вступають у взаємодію й обумовлюють досягнуті результати. Найбільше поширення
одержала концепція виділення в сукупності ресурсів наступних елементів: -технічні ресурси
(виробничі потужності та їхні особливості, обладнання, матеріали і т. ін.); -технологічні ресурси
(технології, наявність конкурентоспроможних ідей, наукові розробки й ін.); -кадрові ресурси
(кваліфікаційний, демографічний склад працівників, їхнє прагнення до знань і
удосконалювання, інтелектуальний капітал); -просторові ресурси (характер виробничих
приміщень і території підприємства, розташування об'єктів нерухомості, комунікацій,
можливість розширення й ін.); -інформаційні ресурси (кількість і якість інформації про
внутрішнє та зовнішнє середовище, каналів її поширення, можливості розширення та
підвищення вірогідності інформаційної бази і т. ін.); -ресурси організаційної структури системи
управління (характер і гнучкість керуючої системи, швидкість проходження керуючих впливів і
ін.); -фінансові ресурси (наявність і достатність власного та позикового капіталу, стан активів,
ліквідність, наявність кредитних ліній і т. ін.).

Крім ресурсної складової в сучасній економічній теорії виділяють блок системи управління. В
управлінському блоці формулюється місія, розробляється стратегія розвитку, визначаються цілі
на найближчу перспективу, ставляться задачі. У ньому, як правило, розрізняють три підсистеми:
1)планування - націлена на виявлення майбутнього потенціалу успіху. 2) реалізації - має
завданнями створення нового потенціалу та перетворення існуючого у фактори успіху.
3)контролю - виконує функції перевірки ефективності здійснення планів і рішень (чи
дотримуються плани, чи досягається адекватна конкурентна позиція, чи забезпечує ця позиція
задовільні результати) і постійного контролю за вірогідністю планових передумов.

Особлива увага приділяється блоку діяльності персоналу, оскільки будь-яка організація - це

насамперед люди. Даний блок містить три складові: 1) аналітична діяльність персоналу; 2)
виробнича діяльність персоналу; 3) комунікаційна діяльність персоналу.
Залежно від специфіки підприємства в його внутрішній структурі виділяють наступні
функціональні області: маркетинг, виробництво, кадри, менеджмент, фінанси, інформацію,
наявність яких обумовлює необхідність функціональної структуризації потенціалу підприємства.
У рамках кожної функціональної області формується свій внутрішній потенціал, який умовно
можна структурувати на об'єктний і суб'єктний.

До об’єктних складових потенціалу підприємства відносяться: -виробничий потенціал; -

інноваційний потенціал (характеризує можливості підприємства в сфері розробки та
впровадження інновацій); -фінансовий потенціал; -потенціал відтворення (характеризує
можливості діючої системи формування та відновлення основних фондів забезпечення
необхідного рівня конкурентоспроможності продукції підприємства); -інформаційний потенціал
(характеризує можливості створеної інформаційної бази гарантувати своєчасне та повне
насичення підприємства достовірною вхідною, вихідною, нормативнодовідковою, оперативною
інформацією для прийняття рішень у процесі господарської діяльності підприємства та
досягнення цілей його розвитку); інфраструктурний потенціал (характеризує привабливість
місця розташування підприємства з погляду розвитку ринкової інфраструктури, транспортних
комунікацій та інших факторів).

До суб’єктних складових потенціалу підприємства відносяться: -науково-технічний потенціал

(характеризує здатність працівників підприємства здійснювати наукові дослідження та
розробки, спрямовані на удосконалення виробничих і технологічних процесів, диференціацію
видів продукції); -маркетинговий потенціал; -потенціал організаційної структури управління
(характеризує можливості сформованої організаційної структури управління забезпечувати
високий рівень ефективності функціонування підприємства в умовах мінливості зовнішнього
середовища); -кадровий потенціал (сукупність здібностей і можливостей кадрів забезпечувати
ефективне функціонування організації); -управлінський потенціал (сукупність здібностей ї
можливостей системи управління забезпечувати досягнення стратегічних цілей діяльності).

Характерними рисами розвитку потенціалу підприємства як економічної системи є: -

комплексність проблем і необхідність їхнього вивчення в єдності технічних, економічних,
соціальних, психологічних, управлінських і інших аспектів; -ускладнення розв’язуваних проблем
і об’єктів; -зростання кількості зв’язків між об'єктами; -динамічність ситуацій, що змінюються; -
дефіцитність ресурсів; -підвищення рівня стандартизації й автоматизації елементів виробничих
і управлінських процесів; -глобалізація конкуренції, виробництва, кооперації і т. д.; -посилення
ролі управлінського фактора й ін.
Здатність до розвитку означає, що система повинна бути здатною до навчання і розвитку
(саморозвитку), сприйняття та використання нових технологічних ідей, наукових розробок і т.
д. Джерелами розвитку 20 потенціалу як економічної системи можуть бути: зростання
інвестиційної й інноваційної активності; конкуренція; різноманіття форм і методів формування
та реалізації й ін. Кожне підприємство для забезпечення виживання в умовах ринкової
конкуренції повинне вивчати параметри перерахованих джерел і враховувати їх при
формуванні та реалізації своїх можливостей. Підприємства, потенціал яких не розвивається, в
остаточному підсумку стають банкрутами.

До зовнішніх факторів відносяться економічні, соціальні, політичні, юридичні умови, вплив яких
визначається обмежувальними або 24 стимулюючими заходами з боку різних державних
органів, банків, інвестиційних компаній, суспільних груп, політичних сил і т. ін. Такими
заходами, як правило, виступають податкові, процентні ставки, законодавчі, етичні, суспільні
норми, тиск політичних сил.
Крім того, важливим зовнішнім фактором є також ринкові умови на вході (умови конкуренції
на ринках ресурсів) і виході із системи (умови конкуренції безпосередньо в галузі). До внутрішніх
факторів відноситься, насамперед, стратегія підприємства, для реалізації якої формується
потенціал, досвід і навички менеджерів, необхідні для реалізації намічених планів, принципи
організації та ведення бізнесу, якими керуються на підприємстві, моральні цінності й амбіції
керівників, а також загальноприйняті в рамках підприємства цінності та культура. Рішення
щодо формування потенціалу орієнтовані на майбутнє і тому базуються на умовах розвитку
релевантних факторів (від лат. relevo — підіймати, полегшувати) — факторів корисності, яка
визначається пошуковим алгоритмом та здатність до змістовної відповідності кінцевих
результатів, що видаються на запит користувача. Особливе значення мають передумови, які
визначаються потребами клієнтів і впливають на якість «виходу» (за принципом «чорної
шухляди»).
8. Організація і планування відтворення і використання виробничого потенціалу.

Планування ефективності формування і використання виробничого потенціалу пропонуємо

реалізовувати у наступній послідовності: - визначення місії і цілей діяльності підприємства. Під
час формулювання цілей діяльності важливо визначити структуру продажів за ринками збуту,
асортиментом, сегментами ринку, обсяги продажів товарів і послуг у натуральному і вартісному
вираженні, прогнозні розміри надходжень і рівень ефективності діяльності підприємства; -
аналіз ринку передбачає визначення існуючих умов господарювання щодо вивчення життєвого
циклу товарів, ринкових сегментів і конкуренції. Встановлюються можливості і загрози за
результатами застосування методів стратегічного аналізу, визначаються конкурентні переваги,
забезпеченість ресурсами та ефективність їх використання; - розроблення загальної стратегії
підприємства, у якій встановлюються довгострокові цілі і задачі підприємства, сфери діяльності,
здійснюється оцінка стратегічних альтернатив; - оцінка виробничого потенціалу з урахуванням
перспектив розвитку організації. На даному етапі встановлюється рівень виробничого
потенціалу і напрямки його використання в межах визначеної загальної стратегії; -
обґрунтування функціональної стратегії розвитку виробничого потенціалу. З поміж визначених
альтернатив використання наявного виробничого потенціалу обирається найбільш ефективна; -
практична реалізація і контроль виконання плану ефективного формування і використання
виробничого потенціалу підприємства. На даному етапі передбачається детальне вивчення
результатів провадження виробничогосподарської діяльності підприємства. Оцінюється рівень
досягнення поставлених цілей і визначаються стратегічні розриви, тобто різниця між
досягнутими параметрами розвитку виробничого потенціалу із запланованими. Для усунення
невідповідностей необхідно розробляти коригуючі заходи, які стосуються напрямків залучення
виробничих ресурсів, поліпшення існуючого стану засобів виробництва, забезпечення
ефективності використання виробничих можливостей [6]. Таким чином, успішність реалізації
функції планування щодо формування і ефективного використання виробничого потенціалу
залежить від доцільності встановлених стратегічних орієнтирів розвитку підприємства та від
розроблених поточних заходів щодо виробництва та реалізації затребуваної споживачами
продукції.

Виробничо-господарський потенціал на наш погляд характеризується чотирма основними

рисами. Перша риса. Виробничо-господарський потенціал підприємства визначається його
реальними можливостями в тій чи іншій сфері економічної діяльності. При цьому не тільки
реалізованими, але й нереалізованими по яким-небудь причинам. Друга риса. Можливості будь-
якого підприємства в більшості залежать від наявності ресурсів та резервів, не залучених у
виробництво. Тому виробничо-господарський потенціал підприємства характеризується також
і певним обсягом ресурсів, як залучених у виробництво, так і ні, але підготовлених для
використання. Третя риса полягає в тому, що виробничо-господарський потенціал визначається
не тільки і не стільки наявними можливостями, але й ще навиками різних категорій персоналу
для його використання з метою виробу продукції, отриманню максимального прибутку і
забезпечення ефективного функціонування та сталого розвитку підприємства. Четверта риса.
Рівень і результати реалізації виробничо-господарського потенціалу підприємства (обсяги
виробленої продукції, собівартість, рентабельність або отриманий доход та ін.) визначаються
також формою підприємництва і адекватної до неї організаційної структури підприємства.

Виробничий потенціал — це сукупність вартісних і натурально-речовинних характеристик

виробничої бази, що виражається в потенційних можливостях провадити продукцію певного
складу, технічного рівня і якості в необхідному обсязі" [68].

Виробничий потенціал підприємства — це властивість носія забезпечити виготовлення продукції

певної номенклатури, що відповідає вимогам ринку за вихідними характеристиками, якістю,
асортиментом, по максимуму, з орієнтацією не на попит, а на загальну місткість ринку цієї або
альтернативної (що її виробництво забезпечено функціональним потенціалом відповідної
системи) продукції.
9. Основні фактори і методи підвищення ефективності використання інвестиційного
потенціалу підприємства.
Отже, інвестиційний потенціал – це можливість вкладення капіталу з метою наступного його
збільшення або інвестиційні можливості щодо ведення, підтримки чи збереження чого-небудь.

Основними факторами розвитку інвестиційного потенціалу є [1]: 1) дохідність,

платоспроможність та фінансова стійкість підприємства у довгостроковому періоді; 2)
економічний стан та знаходження підприємства у визначеній фазі життєвого циклу; 3) обсяг та
ефективність інвестицій, оскільки, чим більший обсяг інвестицій та вищий рівень їх дохідності,
тим більшим є інвестиційний потенціал підприємства; 4) інвестиційна активність
господарюючого суб‘єкта, тобто діяльність підприємства з залучення внутрішніх та зовнішніх
інвестицій та їх ефективного використання; 5) спроможність підприємства ефективно
використовувати залучені у розвиток підприємства інвестицій, можливість підвищувати їх
ефективність; 6) зростання віддачі відносин власності, збільшення прибутку підприємства та
його працівників, що дозволяє підвищити якість людського капіталу.

Основною метою накопичення інвестиційного потенціалу на підприємстві є фінансове

забезпечення потреб підприємства у необхідних інвестиційних активах та оптимізація їх за
критерієм ефективності результатів інвестиційної діяльності, але надмірне накопичення
інвестиційного капіталу призводить до підвищення можливої дохідності інвестицій. Однак
згодом накопичення нереалізованих своєчасно інвестиційних можливостей негативно впливає
на підприємство. Тобто існує певна межа, за якою інвестиційний потенціал починає
зменшуватись, а згодом прагнути до нуля. Тому вирішальне значення має вибір часу для
інвестування, коли сприятливі зовнішні фактори створюють умови для реалізації накопичених
внутрішніх можливостей.
10. Форми простого (капітальний ремонт, модернізація, заміна машин і устаткування) і
розширеного (технічне переозброєння, реконструкція і розширення діючих та
спорудження нових підприємств і виробничих об`єктів) відтворення основних засобів,
визначення ефективності їх використання.
Підвищення ефективності використання основних засобів підприємств є одним з основних
питань у період переходу до ринкових відносин. Від вирішення цієї проблеми залежить
фінансовий стан підприємства, конкурентоспроможність його продукції на ринку.

Основні засоби - це матеріальні цінності, що використовуються у виробничій діяльності

підприємства понад один календарний рік з початку введення їх в експлуатацію, а також
предмети вартістю за одиницю понад 500 гривень (за ціною придбання). Основні засоби
підприємства включають основні виробничі засоби й невиробничі основні засоби.

Не належать до основних засобів:

предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості;

предмети вартістю до 500 гривень за одиницю (за ціною придбання) незалежно від терміну
служби. При цьому гранична вартість предметів, що не належать до основних засобів, може
змінюватися Міністерством фінансів України;

спеціальні інструменти і спеціальні пристосування підприємств серійного і масового

виробництва певних виробів або для виготовлення індивідуального замовлення незалежно від
їхньої вартості;
спеціальний одяг, спеціальне взуття, а також постільні речі незалежно від їхньої вартості і
терміну служби;

формений одяг, призначений для видачі працівникам підприємства, незалежно від вартості й
терміну служби.

Виробничі основні засоби є частиною основних засобів, яка бере участь у процесі виробництва
тривалий час, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вартість основних виробничих засобів
переноситься на вироблений продукт поступово, частинами, у міру використання.
Поновлюються основні виробничі засоби через капітальні інвестиції.

Невиробничі основні засоби - це житлові будинки та інші об'єкти соціально-культурного й

побутового обслуговування, які не використовуються у господарській діяльності і перебувають
на балансі підприємства.

На відміну від виробничих основних засобів невиробничі основні засоби не беруть участі в
процесі виробництва і не переносять своєї вартості на вироблений продукт. Відтворюються вони
тільки за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. Незважаючи на
те, що невиробничі основні засоби безпосередньо не впливають на обсяг виробництва,
збільшення цих засобів пов'язане з поліпшенням добробуту працівників підприємства. Це в
кінцевому рахунку позитивно позначається на результатах діяльності підприємства, на
зростанні продуктивності праці.

Основні виробничі засоби з урахуванням специфіки їх виробничого призначення поділяються

на такі групи:

A. Будівлі і споруди.

Б. Передавальні пристрої.

B. Машини та устаткування, у тім числі:

робочі машини та устаткування;

вимірювальні та регулюючі прилади;
лабораторне устаткування;
обчислювальна техніка;
транспортні засоби.
Г. Виробничий і господарський інвентар.
Д. Інші основні засоби.

Співвідношення окремих груп основних виробничих засобів становить їх структуру. Поліпшення

структури основних виробничих засобів, передовсім підвищення питомої ваги активної їх
частини, сприяє зростанню виробництва, зниженню собівартості продукції, збільшенню
грошових нагромаджень підприємства. Для обчислення амортизаційних відрахувань основні
засоби поділяють на такі групи:

Група 1 - будівлі, споруди, їхні структурні компоненти, передавальні пристрої:

Група 2 - автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього; меблі; побутові
електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи електронно-
обчислювальні машини, інші машини для автоматичної обробки інформації; інформаційні
системи; телефони, мікрофони та рації; різне конторське обладнання, устаткування та
приладдя;

Група 3 - інші основні засоби, не включені до груп 1 і 2, а саме: робочі машини й устаткування,
вимірювальні й регулюючі прилади.
Підприємству не байдуже, в яку групу основних виробничих засобів укладати кошти. Воно
заінтересоване в оптимальному підвищенні питомої ваги машин, устаткування, тобто активної
частини основних засобів, які обслуговують процес виробництва і характеризують виробничі
можливості підприємства.

Ясна річ, що для забезпечення нормального функціонування активних елементів основних

виробничих засобів необхідні будівлі, споруди, інвентар, тобто пасивна частина основних
засобів.

Структура основних виробничих засобів є різною в різних галузях промисловості, народного

господарства. Наприклад, у промисловості України частка будівель у загальній вартості
основних виробничих засобів найвища в легкій та харчовій промисловості (близько 44%); споруд
- у паливній промисловості (17%); передавальних пристроїв - в електроенергетиці (32%);
устаткування та робочих машин - на підприємствах машинобудівного комплексу (45%).

Основними факторами, які впливають на структуру основних виробничих засобів підприємств,

є: рівень автоматизації і механізації, рівень спеціалізації і кооперування, кліматичні та
географічні умови розміщення підприємств. Кожний фактор по-різному впливає на структуру
виробничих засобів. Поліпшити структуру основних виробничих засобів можна за рахунок:
оновлення та модернізації устаткування, ефективнішого використання виробничих приміщень
установленням додаткового устаткування на вільній площі; ліквідації зайвого й
малоефективного устаткування.

Відтворення основних виробничих засобів - це процес безперервного їх поновлення. Розрізняють

просте та розширене відтворення.
Просте відтворення основних засобів здійснюється в тому самому обсязі, коли відбувається
заміна окремих зношених частин основних засобів або заміна старого устаткування на
аналогічне, тобто тоді, коли постійно відновлюється попередня виробнича потужність.

Розширене відтворення передбачає кількісне та якісне збільшення діючих основних засобів або
придбання нових основних засобів, які забезпечують вищий рівень продуктивності
устаткування.
Процес відтворення основних виробничих засобів має низку характерних ознак, зокрема:

основні виробничі засоби поступово переносять свою вартість на вироблену продукцію;

у процесі відтворення основних виробничих засобів одночасно відбувається рух їхньої

споживної вартості та вартості;

нарахуванням амортизаційних відрахувань здійснюється нагромадження в грошовій формі

частково перенесеної вартості основних виробничих засобів на готову продукцію;
основні виробничі засоби поновлюються в натуральній формі протягом тривалого часу, що
створює можливість маневрувати коштами амортизаційного фонду.
У процесі господарської діяльності кругообіг основних виробничих засобів проходить три стадії.

На першій стадії відбувається продуктивне використання основних виробничих засобів та

нарахування амортизаційних відрахувань. На цій стадії основні виробничі засоби в процесі
експлуатації зношуються й нараховується сума зносу. Вона є підставою для списання суми
амортизаційних відрахувань на витрати після завершення процесу виробництва. На першій
стадії кругообігу основних виробничих засобів втрачається споживна вартість засобів праці,
їхня вартість переноситься на вартість готової продукції.

На другій стадії відбувається перетворення частини основних виробничих засобів, які

перебували в продуктивній формі, на грошові кошти через нарахування амортизаційних
відрахувань.

На третій стадії в процесі виробництва відбувається поновлення споживної вартості частини

основних виробничих засобів. Це поновлення здійснюється заміною зношених основних
виробничих засобів на нові за рахунок нарахованого зносу основних засобів.

Просте відтворення основних виробничих засобів здійснюється у двох формах:

заміна зношених або застарілих основних виробничих засобів;

капітальний ремонт діючих основних засобів.
За простого відтворення у кожному наступному циклі відбувається створення основних
виробничих засобів у попередніх обсягах та з однаковою якістю. Джерелом фінансування заміни
зношених основних засобів є нарахована сума амортизації. За розширеного відтворення
кожного наступного циклу здійснюється кількісне і якісне зростання основних виробничих
засобів. Джерелом фінансування таких змін є використання частини створеного додаткового
продукту.

Необхідність оновлення основних виробничих засобів за ринкових відносин визначається

передовсім конкуренцією товаровиробників. Саме конкуренція спонукує підприємства
здійснювати прискорене списання основних виробничих засобів з метою нагромадження
фінансових ресурсів для наступного вкладання коштів у придбання більш прогресивного
устаткування, впровадження нових технологій та іншого поліпшення основних виробничих
засобів.
Відтворення основних засобів, як економічний процес, має характерні ознаки: - основні засоби
поступово переносять свою вартість на вартість виготовленої продукції; - у процесі відтворення
основних засобів одночасно відбувається збільшення їх первісної та залишкової вартості; - через
амортизаційні відрахування здійснюється накопичення в грошовій формі частково перенесеної
вартості основних засобів на готову продукцію – таким чином формується амортизаційний фонд
підприємства; - основні засоби відновлюються в натуральній формі протягом певного часу, що
дає змогу маневрувати коштами амортизаційного фонду [1]. Форми відтворення основних
засобів класифікуються за розміром фінансування та ефективністю його проведення: звужене
відтворення означає зменшення первісної вартості основних засобів; просте відтворення –
збереження первісної вартості основних засобів (відновлюється виробнича потужність),
розширене відтворення – зростання первісної вартості основних засобів та їх загальної кількості,
що призведе до зростання продуктивності обладнання [3].
ідтворення основних засобів – це процес безперервного їх оновлення. Розрізняють просте та
розширене відтворення.

Просте відтворення основних засобів – це їх відновлення в тому самому обсязі, в якому вони
були зношені та вибули. Воно здійснюється шляхом заміни окремих зношених частин основних
засобів, їх ремонту або придбання нових засобів.

Розширене відтворення – це таке відтворення, яке передбачає розширення діючих основних

засобів за рахунок збільшення їх кількості та поліпшення або придбання більш продуктивних та
економних основних засобів.

Розширене відтворення може здійснюватися у вигляді нового будівництва, технічного

переоснащення, реконструкції або розширення підприємств, модернізації обладнання або його
придбання.

Реальні інвестиції в основні засоби називаються капіталовкладеннями. Фінансування простого

та розширеного відтворення основних засобів має свої особливості.

Як правило, джерелом фінансування простого відтворення основних засобів є амортизаційні

відрахування.
11. Показники використання основних засобів і виробничої потужності, методи їх
обчислення та аналізу.

Для узагальнювальної характеристики ефективності використання основних засобів (фондів)

служать показники фондовіддачі і фондомісткості, рентабельності і питомих капітальних
вкладень на гривну приросту продукції, а також відносна економія основних фондів.
Фондовіддача (ФВ) - визначається відношенням вартості товарної продукції (ТП) до
середньорічної вартості основних виробничих фондів (ОВФ):
Фондомісткість (ФМ) зворотний показник фондовіддачі:

Рентабельність фондів (Rф) - відношення прибутку (Пр) до середньорічної вартості основних

виробничих фондів.
Часткові показники застосовуються для характеристики використання окремих видів машин,
устаткування, виробничої площі, наприклад, середній випуск продукції в натуральному виразі,
що приходиться на одиницю устаткування за зміну, випуск продукції на 1 м2 виробничої площі
і т. д.

В цілях аналізу вивчається динаміка наведених показників, рівень виконання плану,

проводяться міжгосподарські порівняння.
З метою поглибленого аналізу ефективності використання основних виробничих фондів
показник фондовіддачі визначається зокрема по всіх видах фондів і активній їх частині.
При розрахунку показників фондовіддачі початкові дані приводять в зіставний вигляд. Об'єм
продукції коректують відповідно до зміни оптових цін і структурних зрушень, а вартість
основних засобів на їх переоцінку.

Приватні показники, зазвичай служать для характеристики використання окремих груп

основних фондів:
коефіцієнт екстенсивного використання устаткування (машин) - це відношення фактично
відпрацьованих машиногодин (апаратогодин) до добутку фонду номінального часу і кількості
однотипних одиниць встановленого устаткування;
коефіцієнт інтенсивного використання устаткування (машин) -характеризує рівень
використання машин і устаткування по потужності, по використанню геометричної ємкості
окремих апаратів або встановленої годинної продуктивності машин, по пропускній
спроможності технологічної лінії;

інтегральний коефіцієнт використання устаткування (машин) -представляє добуток

коефіцієнтів екстенсивного і інтенсивного використання;
коефіцієнт змінності використання устаткування (машин) - відношення суми відпрацьованих в
кожній зміні однотипних одиниць устаткування до встановленої їх кількості;
коефіцієнт оновлення основних фондів - відношення вартості введених протягом року основних
фондів до вартості основних фондів на кінець року;
коефіцієнт вибуття основних фондів - відношення вартості вибулих протягом року основних
фондів до вартості основних фондів на початок року.
Коефіцієнт використання середньорічної виробничої потужності:

де Вф – фактичний річний випуск товарної продукції / Пф – середньорічна виробнича

потужність. По Кн визначається рівень використання і наявності резервів виробничої
потужності, а також рівень напруженості планового завдання. Чим ближче цей показник до 1,
тим ліпше використовується виробнича потужність.

Коефіцієнт екстенсивного навантаження визначається за формулою: де Фф – фактичний час

роботи обладнання за зміну, день, місяць, рік / Фм – максимально можливий фонд роботи
обладнання за цей же термін.
Екстенсивним показником використання обладнання є також коефіцієнт змінності, який
визначається за формулою: tфакт. стан/год – фактично вироблений час в ст/год за добу / tмож.
стан/год – максимально можливе число стангодин при роботі в 1 зміну.
З метою пошуків резервів збільшення та поліпшення використання виробничої потужності
діючого підприємства виникає необхідність класифікації факторів, які визначають виробничу
потужність.
Фактори, які визначають ВП:
1) номенклатура, асортимент і якість продукції,
2) кількість встановленого устаткування,
3) розміри і склад виробничих площ,
4) фонд часу роботи устаткування,
5) прогресивні норми використання устаткування.
Величина виробничої потужності залежить:
1) від структури основних виробничих фондів, питомої ваги їх активної частини. При
розрахунку потужності враховується все закріплене за цехами обладнання незалежно від його
стану, а також обладнання, яке вводиться в експлуатацію відповідно з планами капітального
будівництва;
2) від якісного складу машин і обладнання, чим досконаліші машини і обладнання, тим вища
їх продуктивність за одиницю часу роботи;
12. Загальна характеристика оборотних засобів підприємства і їх елементний склад.
Оборотний капітал – це фінансові ресурси, що вкладаються в об'єкти (оборотні засоби), які
використовуються підприємством протягом одного виробничого циклу або протягом відносно
короткого календарного періоду (як правило, не більше одного року). Оборотні засоби – це
зазначені об’єкти, що є частиною виробничих засобів підприємства, яка повністю споживається
в кожному технологічному циклі виготовлення продукції і повністю переносить свою вартість на
вартість цієї продукції. Оборотний капітал, що вкладається у виробництво і реалізацію
продукції, споживається повністю та відтворюється відразу ж після завершення виробничого
циклу шляхом реалізації виробленої продукції.

Оборотні засоби поділяються на оборотні фонди (що обслуговують сферу виробництва) і фонди
обігу (що обслуговують сферу обігу). До оборотних фондів належать: виробничі запаси,
незавершене виробництво, МШП, витрати майбутніх періодів. До фондів обігу належать: готова
продукція на складі підприємства та відвантажена, за яку ще не надійшла оплата; товари
стороннього походження, придбані підприємством з метою подальшого вигідного перепродажу;
кошти у розрахунках, грошові кошти на рахунках у банках і у касі.
Стадії кругообігу оборотного капіталу:
– заготівельна;
– виробнича;
– збутова (реалізації).

Нормування оборотних засобів – це процес визначення економічно обґрунтованого мінімуму

фінансових ресурсів, потрібних підприємству для забезпечення його нормальної (безперебійної)
роботи.

Оборо́тні за́соби — оборотні фонди та обігові кошти, що перебувають у розпорядженні

підприємства і можуть бути переведені в готівку протягом одного виробничого циклу або року.

Оборотні засоби включають запаси матеріалів, залишки готової продукції, дрібне знаряддя з
тривалістю використання не меншою 1 року, а також готівку; грошові засоби, вкладені капітали
у виробничі оборотні й обігові фонди, джерелами утворення яких є власні й прирівняні до них
позикові й залучені засоби.

Оборо́тний капітал[1][2], оборотні кошти, оборотні фонди, зрідка обіго́вий капіта́л (англ.
current capital) — частина виробничого капіталу, яка переносить свою вартість на знову
створений продукт повністю і повертається до виробника в грошовій формі після кожного
кругообігу капіталу.

Оборот (обіг) капіталу (capital turnover) — кругообіг капіталу, що безперервно повторюється і

забезпечує повне повернення авансованих грошових коштів.
Оборотний капітал — це частина активів підприємства (поточні активи), яка включає:
оборотні кошти (або оборотні засоби);
короткострокові фінансові вкладення.

Оборотні фонди - це частина виробничих фондів підприємства, яка повністю споживається в

кожному технологічному циклі виготовлення продукції та повністю переносить свою вартість на
вартість цієї продукції.
До складу оборотних фондів підприємства відносяться:
1) виробничі запаси - необхідні для забезпечення процесу виробництва сировиною та
матеріалами;
2) незавершене виробництво - предмети праці, які ще не пройшли всі стадії обробки;

3) витрати майбутніх періодів - витрати на підготовку та освоєння нової продукції, які

здійснюються в поточному році, але на собівартість продукції будуть віднесені в наступних
періодах.

Обігові кошти - це сукупність грошових коштів, авансованих для створення і використання

оборотних виробничих фондів та фондів обігу з метою забезпечення безперервного процесу
виробництва й реалізації продукції.
Обігові кошти (оборотний капітал) - це кошти, витраченні на придбання чи виготовлення
оборотних активів підприємства, які необхідні для забезпечення на підприємстві неперервності
процесу виробництва і реалізації продукції та отримання прибутку.
Обігові кошти підприємства класифікують за такими основними ознаками:
а) за джерелами формування:
- власні обігові кошти,що сформовані підприємством за рахунок власних джерел фінансування;
- залучені обігові кошти - сформовані підприємством за рахунок залучених джерел
фінансування.
б) за участю в процесі виробництва і реалізації продукції:

- оборотні фонди, до яких належить частина обігових коштів, що обслуговують процес

виробництва продукції, тобто обігові кошти вкладені у виробничі запаси (сировину, матеріали,
напівфабрикати, МШП) та у виробництво (незавершене виробництво, напівфабрикати власного
виробництва, витрати майбутніх періодів);

- фонди обігу, які включають ту частину обігових коштів, що обслуговує процес реалізації
продукції, тобто обігові кошти вкладені у готову продукцію, грошові кошти та їх еквіваленти,
дебіторську заборгованість.
в) за способом обґрунтування потреби:

- нормовані обігові кошти, до яких належать виробничі запаси, незавершене виробництво,

готова продукція на складах;

- ненормовані обігові кошти - (грошові кошти та їх еквіваленти, дебіторська заборгованість

тощо).
Формування обігових коштів підприємства має ґрунтуватися на таких основних принципах:
самостійного розпорядження своїми обіговими коштами; визначення оптимальної потреби
обігових коштів через їх нормування; використання раціональних джерел фінансування
обігових коштів; контроль і аналіз ефективності використання обігових коштів з метою
прискорення їх обертання.
13. Кадровий потенціал підприємства.

З усіх аспектів розвитку економіки, що виступають на перший план в умовах сучасного етапу
розвитку цивілізованого суспільства, в першу чергу звертає на себе увагу практично повне
зміщення всіх теоретичних і практичних проблем поняття «кадровий потенціал» в царину
якісних аспектів розвитку людини, підготовки і використання робочої сили.
Однак, перш ніж визначитись зі змістом поняття «кадровий потенціал», необхідно дослідити такі
категорії, як трудові ресурси, персонал, менеджер.
Якщо раніше персонал розглядався лише як один з факторів виробництва, то на сьогодні він
перетворився на головний стратегічний ресурс підприємства в конкурентній боротьбі.
Персонал підприємства формується під впливом як внутрішніх (характер продукції, технології
та організації виробництва), так і зовнішніх чинників (демографічні процеси, юридичні та
моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо). Цей вплив обумовлює кількісні та
якісні параметри трудових ресурсів.
Трудові ресурси – це частина населення працездатного віку, що має необхідні фізичні
можливості, володіє знаннями і практичним досвідом для здійснення визначеної роботи в
національному господарстві. Слід розрізняти трудові ресурси реальні (ті, які вже працюють) та
потенційні (ті, які можуть бути залучені до конкретної праці) [1].
Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовується такий термін, як
«персонал підприємства».

Персонал підприємства – це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну

професійну підготовку, та мають досвід практичної діяльності, і виконують операції з переробки
предметів праці з використанням засобів праці, або задіяні в процесі управління підприємством
[1].
Персонал підприємства за участю в процесі виробництва поділяють на виробничий персонал
(основний і допоміжний) і службовців (менеджери і спеціалісти), але за характером виконуваних
функцій персонал підприємства поділяють на робітників (основних і допоміжних), менеджерів,
спеціалістів (рис. 10.1).

До основного виробничого персоналу належать робітники, майстри і бригадири, що

безпосередньо задіяні в процесі перетворення матеріальних ресурсів в продукцію.

Допоміжний персонал виконує функції обслуговування основного виробництва. Залежно від

специфіки діяльності і масштабів підприємства до даної категорії персоналу можуть належати:
робітники ремонтних підрозділів, робітники інструментальних цехів, прибиральниці та охорона.
Менеджери – це працівники, що займають посади керівників підприємства та його структурних
підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі
справами, виконроби, керівники структурних підрозділів, головні спеціалісти (головний
бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених
керівників.
Функціональні спеціалісти – працівники, що виконують спеціальні функції, які забезпечують
життєдіяльність підприємства. До цієї категорії належать працівники, які працюють в
наступних підрозділах: бухгалтерії, відділі маркетингу, відділі кадрів, відділі нормування праці,
юридичному відділі та інших.
Інженерно-технічні спеціалісти – працівники, що виконують роботи з управління виробничими
процесами, здійснюють технічне керівництво та консультування, а також здійснюють
конструкторські та науково-дослідні роботи. До цієї категорії належать інженери та техніки
цехів основного і допоміжного виробництв, інженери-конструктори.

Термін «кадровий потенціал» увійшов у науковий обіг у період переходу від екстенсивного до
інтенсивного способу розвитку виробництва. Це була своєрідна реакція науки на потребу
практики забезпечити якісне вдосконалення формування і використання відповідних
здатностей працівників як сукупного суб’єкта виробництва й управління.

Праця як економічний ресурс характеризується кількістю працівників та їх кваліфікацією,

тривалістю й інтенсивністю виконання виробничих функцій. Участь людини в економічних
процесах характеризують поняття «робоча сила», «людський капітал». Під робочою силою
розуміють здатність людини до праці. Практично вона визначається такими показниками, як
здоров’я, освіта, професіоналізм.
Все це зумовлює необхідність виділення такої категорії, як кадровий потенціал.

У найзагальнішому вигляді кадровий потенціал характеризує певні можливості, що можуть бути

мобілізовані для досягнення конкретної мети. У ході практичної діяльності потенційні
можливості не завжди використовуються повною мірою. Звертаючись до рівня промислового
підприємства, слід визначити, що трудовий колектив підприємства складають зайняті на ньому
працівники.

Кадровий потенціал – потенційна здатність персоналу підприємства до продуктивної

професійної діяльності, результатом якої є новостворені матеріальні та нематеріальні цінності.
14. Склад і структура персоналу підприємства. Категорії персоналу.

Персонал підприємства – це сукупність постійних працівників, що отримали необхідну

професійну підготовку та мають досвід практичної діяльності.
Персонал підприємства поділяють на:
- персонал основної діяльності;
- персонал неосновної діяльності.
Залежної від виконуваних функцій увесь персонал підприємства поділяють на чотири категорії:
1. робітники;
2. службовці;
3. спеціалісти;
4. керівники.

обітники – це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а

також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням
матеріальних послуг та ін.
Робітники залежно від відношення до процесу створення продукції поділяються на:
- основні (які безпосередньо беруть участь у процесі виготовлення продукції або надання
послуг);
- допоміжні (які виконують функцію обслуговування основного виробництва).
Службовці – це працівники, що здійснюють підготовку і оформлення документації, господарське
обслуговування, облік і контроль.
Спеціалісти – це працівники, які займаються інженерно-технічними, економічними та іншими
роботами.

Керівники – це працівники, що обіймають посади керівників підприємства та його структурних

підрозділів.
Важливою є класифікація персоналу за професіями, спеціальностями, кваліфікацією.

Професія характеризує вид трудової діяльності, спеціальність виділяється в межах певної

професії і характеризує відносно вузький вид робіт.
Кваліфікація характеризує якість, складність праці і є сукупністю спеціальних знань і навичок,
які визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій
обумовленої складності.
За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи:
- висококваліфіковані (особливо складні та відповідальні роботи);
- кваліфіковані (складні роботи)
- малокваліфіковані (нескладні роботи);
- некваліфіковані (допоміжні та обслуговуючі роботи).
Персонал підприємства - це провідний мобілізуючий фактор виробництва. Його творчий талант
і практична робітнича майстерність особливо виразно проявляється в умовах ринкових
відносин, де постійно присутня підприємницька конкуренція. Так, інженерна діяльність
працівників підприємства має вирішальне значення у виявленні і оцінці попиту, створенні
високоякісної продукції, виборі прогресивних технологій, раціональній організації виробництва
в цілому, тобто в ефективному поєднанні всіх складових факторів виробництва. В той же час
кожне таке мистецьке рішення може залишитися лише побажанням на папері, якщо не буде
фахово завершене робітниками у вигляді матеріалізованої продукції.
15. Основні елементи системи управління персоналом підприємств. Мотивація трудової
діяльності.

Основна суть управління персоналом полягає у тому, щоб ставитися до працівників, як до

цінного ресурсу підприємства. Поєднання досвіду вітчизняних та закордонних теоретиків та
практиків дозволяє сформулювати головну мету управління персоналом − максимально
створити, розвинути та використати персонал підприємства та його потенціал. Як зазначалось
вище, управління персоналом є комплексною системою, яка включає різні напрями, форми і
види організаційної взаємодії з працівниками підприємства. Основними напрямками системи
управління є підбір і відбір персоналу, його адаптація, мотивація, збереження, кадровий
розвиток, навчання, оцінка діяльності працівників з точки зору реалізації цілей підприємства.
Управління персоналом здійснюється за допомогою різних методів, які впливають на
працівників, для досягнення певних цілей управління, необхідних для загальної роботи
підприємства [10]. Наука та практика менеджменту виокремили три групи методів управління
персоналом). Основою адміністративних методів управління є використання владної та
регуляторної підтримки для найму працівників. Адміністративний метод реалізується у вигляді
команд, наказів, інструкцій і фокусується на мотивації поведінки людини, таких як почуття
відповідальності, усвідомлення дотримання трудової дисципліни та бажання працювати в
певній підприємства. Економічні методи включають усі методи забезпечення істотного
стимулювання працівників. Основні економічні методи – це заробітна плата та розподіл
прибутку, система, яка винагороджує якість роботи та її ефективність, та система штрафів у
вигляді відрахувань та пені. До цієї ж групи належать певні елементи соціального забезпечення
– витрати на харчування, витрати на проїзд, медичне страхування. Застосування економічних
методів засноване на їх віддачі. Соціально-психологічний метод (базуються на законах психології
та соціології) є одним з найважливіших результатів використання психологічних методів та
мінімізації особистих конфліктів. Крім того, вони можуть допомогти керувати кар’єрою кожного
працівника, тим самим формуючи корпоративну культуру, засновану на іміджі ідеального
працівника. Вони можуть допомогти визначити позицію кожного працівника в колективі,
визначити неформальних лідерів та вирішити виробничі конфлікти. У сучасній науці та
практиці управління персоналом, як ключовий і стратегічний ресурс для підприємства, має
процес постійного вдосконалення, оновлення та пошуку нових методів, концепцій та думок.
Мета управління персоналом досягається через виконання загальних та спеціальних функцій.
Усі керівні органи виконують загальні функції (планування, організація, мотивація та контроль)
у межах, визначених для кожного органу. Спеціальні функції управління персоналом виконують
функціональні відділи відповідно до своїх функціональних обов'язків. Основними компонентами
системи управління персоналу є:

1) суб'єкт, тобто джерело управлінського впливу, який здійснює контроль, виконує функції
лідерства та впливу на об’єкт для відновлення об'єкта до бажаного предметного стану; 2) об’єкт,
на який спрямовано управлінський вплив; 3) управлінський вплив, тобто група цілеспрямованих
та організованих команд, інструментів, прийомів та методів, що застосовуються для впливу на
об’єкти та внесення фактичних змін у їх статус; 4) зворотній зв'язок, тобто інформація про вплив
суб'єкта на управління та зміни.
Мотивація – це процес стимулювання окремої людини або групи людей до діяльності, що
направлена на досягнення індивідуальних та загальних цілей організації (підприємства).
Мотивація на рівні підприємства має базуватися на таких вимогах:
1) надання рівних можливостей щодо зайнятості і службового просування.

2) узгодження рівня оплати праці за її результатами та визнання особистого внеску у загальний

успіх.
3) захист здоров’я працюючих.
4) можливість творчої реалізації працівника.
5) підтримка в колективі атмосфери довіри.
На практиці розрізняють такі види мотивації:
1. Економічна (пряма).
відрядна оплата;
почасова оплата;
премії за реалізацію;
участь у прибутках;
оплата навчання;
виплати за відсутність невиходів.
2. Економічні (непрямі).
пільгове харчування;
доплати за стаж;
пільгове користування житлом, транспортом тощо.
3. Не економічні.
збагачення праці;
гнучкі робочі графіки;
охорона праці;
програми підвищення якості трудового життя;
просування за службою;
участь у прийнятті рішень на більш високому рівні.

Крім згаданих вище видів мотивації існує її поділ на індивідуальну та групову, зовнішню та
внутрішню тощо.
Можливі моделі мотивації трудової діяльності. Моделі мотивації ґрунтуються на певних теоріях.
Це теорії:

 справедливості;
 зняття соціальної напруги шляхом дотримання принципів справедливості;
 порівняння особистих винагород з заохоченням інших людей які виконують аналогічну
роботу;
 суб’єктивне визначення співвідношення винагороди та витрат праці;
 очікування;
 передбачуваний ступінь відносної вдоволеності отримуваною винагородою;
 очікування щодо співвідношення результатів та винагороди;
 очікування щодо співвідношення витрат праці та винагороди;
 потреб;
 самовиявлення;
 поваги;
 соціальні;
 безпеки та захищеності;
 фізіологічні.
16. Форми й системи оплати праці на підприємстві, умови їх застосування.
Організація оплати праці на підприємстві здійснюється на основі розподілу функцій і робіт,
нормування, тарифної системи, форм і систем оплати праці.

Тарифна система оплати праці є сукупністю взаємопов’язаних елементів: тарифної сітки,

тарифних ставок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик.
Тарифна сітка встановлює відповідні співвідношення у оплаті праці працівників різної
кваліфікації. Вона являє собою сукупність тарифних розрядів і відповідних їм тарифних
коефіцієнтів. Проте встановлені тарифні ставки, коефіцієнти та розряди самі по собі не дають
можливості розрахувати заробітну плату.

Необхідно ув’язати їх з фактичними результатами праці. Це виконують форми та системи оплати

праці.
Існують дві форми оплати праці, які базуються на тарифній системі:

1. Відрядна (оплата праці проводиться за нормами та розцінками, встановленими, виходячи з

розряду виконуваних робіт.)
Системи:

 пряма відрядна (заробіток дорівнює добутку кількості одиниць виробленої продукції та

розцінки за одиницю продукції).
 непряма відрядна (заробіток працівника залежить не від його особистого виробітку, а від
результатів праці працівників, що ним обслуговуються).
 відрядно-преміальна (заробіток працівника дорівнює сумі відрядного заробітку і премії).
 відрядно-прогресивна (передбачає оплату роботи виконаної в межах плану за звичайними
розцінками, а понад план – за підвищеними).
 акордна (розцінки встановлюються не за окремими операціями, а на весь комплекс робіт
з визначенням кінцевого строку виконання).

2. Почасова (здійснюється за годинними тарифними ставками із застосуванням нормованих

завдань або місячними окладами).
Системи:

 проста почасова оплата (заробіток дорівнює добутку годинної тарифної ставки і кількості
відпрацьованих годин).
 почасово-преміальна (окрім тарифного заробітку працівник одержує премію за
досягнення певних результатів).
 за посадовими окладами (застосовується для оплати працівників, робота яких має
стабільний характер).
Системи участі працівників у прибутках
Участь у прибутках (доходах) або стимулювання персоналу через прибутки полягає у
розподіленні певної їх частини між працівниками підприємства. Участь працівників у
прибутках підприємств можна умовно поділити на дві групи систем:
1. За результатами загальної діяльності підприємства. Включає такі системи:

 оцінки заслуг (оцінка заслуг проходить за рядом факторів, для кожного з яких
визначається система білів і для розрахунків оцінки на різних рівнях встановлюються
відповідні норми).
 стимулювання конкретних обсягів робіт, об’ємів продаж тощо.
 в залежності від підродуктивності.
 преміальних виплат (бонусів).
 система колективного стимулювання (застосовується тоді, коли заохочення працівників
можливе лише на груповій основі).
2. На основі відносин власності. Включає наступні системи:

 система надання працівникам акцій "своїх" підприємств.

  співволодіння активами підприємства за посередництвом інвестиційних фондів.
 розповсюдження опціонів акцій.

https://i.factor.ua/ukr/journals/nibu/2016/june/issue-50/article-18968.html

Система оплати праці — це визначений взаємозв’язок між показниками, що характеризують

міру (норму) праці та міру її оплати в межах і понад норми праці, які гарантують одержання
працівником заробітної плати відповідно до фактично досягнутих результатів праці (відносно
норми), погодженої між працівником і роботодавцем ціною його робочої сили.
У свою чергу, під формою оплати праці розуміють той чи інший вид систем оплати, згрупований
за ознаками основного показника обліку результатів праці при оцінці виконаної працівником
роботи з метою її оплати.

Головною відмінністю однієї форми від іншої є показники, які застосовують для виміру праці
при визначенні заробітної плати. Почасову форму оплати праці застосовують у разі, коли як
вимірник результатів праці використовують кількість відпрацьованого часу. Якщо вимірником
результатів праці є кількість виготовленої продукції (виконаних робіт, наданих послуг), то
застосовують відрядну форму оплати праці.

Вибір форми оплати праці вимагає дотримання певних умов, за яких її застосування є
доцільним.
Умовами, що визначають доцільність застосування відрядної форми оплати праці, є:
— необхідність стимулювання до збільшення виробітку продукції та скорочення чисельності
працівників за рахунок інтенсифікації їх праці;
— можливість застосування технічно обґрунтованих норм;
— наявність у працівників реальної можливості збільшувати виробіток пнад установлену норму
за існуючих організаційно-технічних умов виробництва;
— можливість та економічна доцільність розробки норм праці та обліку виробітку працівників,
тобто витрати на нормування робіт та їх облік повинні перекриватися економічною
ефективністю збільшення виробітку;
— відсутність негативного впливу цієї форми оплати праці на якість продукції, рівень
дотримання технологічних режимів і вимог техніки безпеки, а також на раціональність
використання матеріальних ресурсів.
Тобто все залежить від характеру роботи: де, ким та за яких умов вона виконується (або
виконуватиметься). Як правило, відрядну форму оплати праці застосовують при простій
повторюваній праці, а почасову — при складній інтелектуальній, творчій.
17. Формування й ефективне використання людського, соціального і інтелектуального
капіталу підприємства.
І історично, і логічно першим у нашому аналізі є людський капітал (ЛК) — це сформований і
розвинений у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас здоров’я, знань,
навичок, здібностей, мотивацій, який цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері
економічної діяльності, сприяє зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливає на
зростання доходів свого власника, прибутку підприємства та національного доходу. Це базове
визначення слід диференціювати залежно від рівня дослідження: ⎯ на особистісному рівні ЛК —
це знання, навички, здоров’я та інші продуктивні характеристики людини, які вона
використовує в економічній діяльності; ⎯ на рівні підприємства людський капітал являє собою
сукупну кваліфікацію та професійні компетенції всіх працівників підприємства, а також його
здобутки у справі ефективної організації праці та розвитку персоналу; ⎯ на макроекономічному
рівні людський капітал включає накопичені вкладення в освіту, професійну підготовку,
оздоровлення, тощо, є суттєвою частиною національного багатства країни. Цей рівень включає
в себе всю суму людського капіталу всіх підприємств та всіх громадян країни (за виключенням
повторного рахунку).

Інтелектуальний капітал (ІК) ми визначаємо як інтелектуальні здатності людей у сукупності зі

створеними ними матеріальними й нематеріальними засобами, які використовуються в процесі
інтелектуальної діяльності людиною індивідуально або в рамках певного колективу і підвищують
ефективність праці й доходи. Основними його складовими є: • людський (когнітарний) капітал:
знання, навички, досвід, ноу-хау, творчі здібності, креативний спосіб мислення, моральні
цінності, культура праці та ін.; • структурний (організаційний) капітал: патенти, ліцензії, ноу-
хау, програми, товарні знаки, промислові зразки, технічне й програмне забезпечення,
організаційна структура, корпоративна культура й т.п.; • споживчий капітал (його слід
трактувати ширше, як інтерфейсний капітал): зв’язки з економічними контрагентами
(постачальниками, споживачами, посередниками, кредитно-фінансовими установами,
органами влади та ін.), інформація про економічних контрагентів, історія взаємин з ними,
торговельна марка (бренд) тощо. Так само, як і стосовно людського капіталу, конкретні складові
інтелектуального капіталу в межах названих трьох груп відрізняються залежно від рівня
дослідження, що й спричиняє широку варіацію різноманітних структур ІК у наукових роботах.
Соціальний капітал (СК) — «наймолодша» і «найневловиміша» серед досліджуваних категорій. Він
є особливою формою капіталу, що існує в таких елементах громадської організації, як соціальні
мережі, соціальні норми й довіра, що створюють умови для координації й кооперації заради
взаємної вигоди. Сутність соціального капіталу точніше можна ідентифікувати, конкретизуючи
рівень аналізу

Людський, інтелектуальний та соціальний капітали мають ряд економічних ознак, серед яких
ресурсність, прибутковість і конвертованість. Подібно до інших форм капіталу, формування ЛК,
ІК та СК вимагає певних інвестицій у формі витрат часу, грошей, фізичних, розумових та
емоційних зусиль і генерує майбутнє повернення у формі вищих доходів, більшої
конкурентоздатності, кращого доступу до інформації, знань, послуг, матеріальних благ, кращої
співпраці та погодження спільних дій, зменшення трансакційних витрат, емоційної підтримки
і багато іншого. Проте на відміну від традиційних форм економічного капіталу, ЛК, ІК та СК
капітал не вичерпується в процесі їх використання, а, навпаки, втрачаються за
невикористання.

Індивіди, що вдало використовують соціальний капітал, одержують кращі робочі місця, кращий
компенсаційний пакет, швидше просування, тобто ефективніше використовують свій людський
та інтелектуальний капітали порівняно з тими, хто не здатний або не схильний підключати силу
соціального капіталу. Так, значна частина людей знаходять роботу через персональні контакти.
Вони одержують кращі робочі місця, ніж ті, що доступні через формальні канали; і вони
залишаються на цих робочих місцях довше. Люди з багатим соціальним капіталом більш
високооплачувані, успішніше просуваються по службі. Таким чином, соціальний капітал
обумовлює ряд індивідуальних переваг: люди швидше досягають кращих результатів шляхом
використання соціального капіталу. Окрім того, соціальний капітал поліпшує здоров’я й
подовжує життя. Ряд досліджень з психології та медицини демонструють прямий зв’язок між
соціальним капіталом та якістю життя, його цілеспрямованістю, довшим і здоровішим життям.
Нові психологічні теорії стверджують, що первинною мотивацією в житті людини є долученість
до соціуму — зростання та розвиток у зв’язку з іншими людьми. Таким чином, соціальний
капітал також впливає на щастя, розвиток, почуття задоволення та значимості життя окремих
людей
ЛК, ІК та СК також є визначальними у досягненні організаційних переваг. На рівні підприємства
співвідношення людського, інтелектуального та соціального капіталів є складнішим і
неоднозначнішим порівняно з особистісним рівнем аналізу, вони можуть включати ряд спільних
та окремих об’єктів аналізу
Так само як фізичний, людський, інтелектуальний і соціальний капітали полегшують виробничу
діяльність. Людський капітал (передусім його інтелектуальна складова) забезпечує підприємство
унікальними конкурентними перевагами, які не можуть бути перекуплені чи скопійовані
конкурентами. Соціальний капітал впливає на ефективність використання інших форм капіталу
через привілейований доступ до ресурсів: його використання дозволяє швидше одержувати
інформацію, залучати висококваліфікованих професіоналів, знаходити фінансову, політичну і
суспільну підтримку для певних проектів. На макрорівні співвідношення людського,
інтелектуального та соціального капіталів є ще складнішим і досить важко піддається
схематичній формалізації. На нашу думку, на макрорівні інтелектуальний капітал і практика
соціальної взаємодії та залученості, що втілена у соціальному капіталі, хоч і є об’єктами
самостійного аналізу, проте, поруч з іншим, характеризують національний (суспільний)
людський капітал (рис. 3).

ЛК, ІК та СК усе ширше охоплюють усе суспільство: комерційні підприємства та некомерційні

організації, військові установи, церкву, уряд. Сьогодні вже немає сумніву у тому, що кожен з
цих видів капіталу — людський, інтелектуальний і соціальний — стає не лише найпотужнішим
самостійним економічним активом, але й необхідною умовою ефективного використання усіх
інших економічних активів. Водночас для того, щоб стратегічно управляти конкретним видом
капіталу й ефективно його використовувати, необхідно мати достовірні, комплексні оцінки його
обсягу і динаміки, а також його складових.

18. Сутнісна характеристика оборотних коштів. Функціональна та елементна структура

оборотних коштів, їх динаміка на підприємствах різних галузей економіки. + 19.
Джерела формування оборотних коштів. + 20. Методи розрахунку нормативів оборотних
коштів. Обчислення нормативів оборотних коштів в окремих їх елементах (виробничих
запасах, незавершеному виробництві, витратах майбутніх періодів, залишках готової
продукції). + 21. Основні показники рівня ефективності використання оборотних
коштів.

На підприємствах мають місце поточні витрати фінансових (грошових) коштів, які у процесі
господарювання здійснюють певний кругообіг (проходять грошову, виробничу й товарну стадії).

Оборотні кошти – це сукупність грошових коштів підприємства, необхідних для формування й

забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів та фондів обігу (рис. 6.1).
Оборотні кошти підприємств класифікують за наступними ознаками:
1. за функціональним призначенням
- виробничі оборотні фонди;
- фонди обігу (з огляду на це виокремлюють оборотні кошти у сферах виробництва та обігу).
2. залежно від ролі у виробничому процесі:
- оборотні фонди (виробничі запаси, незавершене виробництво, напівфабрикати власного
виготовлення, витрати майбутніх періодів);
- фонди обігу (залишки готової продукції, відвантажена продукція, грошові кошти на
розрахунковому рахунку, дебіторська заборгованість, інші оборотні кошти).
3. за принципом формування:
- нормовані оборотні кошти;
- ненормовані оборотні кошти.
4. за джерелом формування:
- власні;
- позикові.

Оборотні кошти підприємства – це сукупність грошових коштів вкладених підприємством, з

метою забезпечення неперервності виробництва або надання послуг в оборотні виробничі фонди
та у фонди оббігу.
За джерелами устворення оборотні кошти поділяються на 2 частини:

1. Власні кошти – кошти виділені підприємству при його заснуванні та поповненні згодом за
рахунок наступних джерел за рахунок: 1) прибутку підприємства, який є основним джерелом
поповнення; 2) за рахунок стійких пасивів тобто коштів, які неналежать підприємству
(заборгованість по оплаті праці, заборгованість по платежах до бюджету);
2. Залучені кошти: 1) короткотермінові кредити банків ( особливо при сезонних виробництвах,
2) кредиторська заборгованість – кошти, які підпиємство не повернуло по кредитах , 3) кошти
цільового призначення до їх прямого використання.

Нормування оборотних коштів – це процес розробки і встановлення економічно обгрунтованих

нормативів тобто мінімальне але в достатніх сум оборотних коштів, які забезпечували б
неперервну роботу підприємства в плановому періоді
Оборотні кошти поділяють на:

– нормовані – до них відносять кошти у сфері виробництва (виробничі запаси, незавершене

виробництво) і частину коштів у сфері оббігу (готова продукція на складах);
– ненормовані – до них відносять частину коштів у сфері оббігу відвантажену але не оплачену
продукцію, дебіторську заборгованість і гроші на рахунках в касі підприємства.

Норматив – (ліміт обротних коштів) це затверджена мінімальна сума коштів яка забезпечує
номальну роботу підприємства, нормативи встановлююються окремо для кожної групи
нормованих обротних коштів.
Для характеристики використання оборотних коштів застосовують наступні показники:
1. Коефіцієнт оборотності коштів – кількість оборотів коштів за рік і визначається
Коб=РП/ОК РП – річний обсяг реалізованої продукції за рік; ОК – середньорічна сума
оборотних коштів за рік;
2. Коефіцієнт завантаження оборотних коштів, величина оберенена до коефіцієнта
оборотності показує скільки оборотних коштів припадає на 1 грн. реалізлваної продукції :
Кзоб=1/Коб=ОК/РП

3. Тривалість одного оброту в днях, визначається шляхом ділення кількості календарних днів
у році на коефіцієнт оборотності:
То= Др/Коб=(Д*ОК)/РП
4. Рентабельність оборотних коштів – відносний показник , який розраховується шляхом
ділення одержаного підприємством прибутку на середньорічну суму оборотних коштів:
Рок=П/ОК

Джерелами фінансування оборотних активів є власний капітал (у формі власних оборотних

коштів або чистого робочого капіталу), короткострокові кредити банку, комерційний кредит
(кредиторська заборгованість), стійкі пасиви та довгостроковий позиковий капітал.
Існує три принципових підходи до фінансування оборотних активів:

· консервативний — коли вся постійна частина оборотних активів і половина змінної

фінансується за рахунок власного капіталу (ВК) і довгострокового позикового капіталу (ДПК), а
друга половина змінної — за рахунок короткострокового позикового капіталу (КПК);

· помірний — коли постійна частина фінансується за рахунок ВК і ДПК, а змінна — за

рахунок КПК;

· агресивний — коли половина постійної частини фінансується за рахунок ВК і ДПК, а все

інше — за рахунок КПК.
Під постійною частиною оборотних активів тут розуміється їх норматив при мінімальному обсязі
діяльності, а під змінною — перевищення цього нормативу у зв'язку з циклічністю або сезонністю
діяльності.

Норматив оборотних коштів – мінімальна сума грошових коштів, яка постійно необхідна для
виробничої діяльності.
Нормування оборотних коштів здійснюється по кожному виду оборотних коштів за нормами
запасу.
Норми запасу вимірюються:
- у днях (по матеріалах, паливу, запасних частинах);
- грошовими одиницями на одного робітника (мбп);

- натуральними одиницями на одну одиницю (тис кв м, 100 квартир – матеріали для ремонту
будинку).
Нормативи оборотних коштів вимірюються у грошовому виразі за формулою
Н = N * В,
де N – норма оборотних коштів;
В – одноденні витрати.
Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних коштів:
- аналітичний;
- метод коефіцієнтів;
- прямого рахунку.
Аналітичний метод передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей з
наступним коригуванням фактичних запасів та вилученням з них надлишкових.
Метод коефіцієнтів полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів
власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що
впливають на величину цих коштів.
Норматив оборотних коштів у виробничих запасах

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів,

визначається множенням середньодобового споживання матеріалів у вартісному виразі на
норму їхнього запасу в днях.
На підприємствах існує кілька видів запасів:
- транспортний;
- підготовчий (технологічний);
- поточний;
- резервний (страховий).

1. У транспортний запас, що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються

на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття вантажу на склад
підприємства.
2. Підготовчий запас створюється на період часу, необхідного для приймання, складування
та підготовки до виробничого використання матеріальних ресурсів.

3. Найбільший за розміром є поточний запас сировини (матеріалів) та інших елементів

оборотних фондів (предметів праці).

Його обчислюють у межах половини середнього інтервалу між поставками певних видів
матеріальних ресурсів (наприклад, за умовами договору між постачальником і споживачем
передбачене надходження матеріалів один раз на місяць, то їхній поточний запас має
забезпечувати 15 днів роботи).
4. Визначення резервного (страхового) запасу може здійснюватися двома способами :
- за середнім відхиленням фактичних строків поставки від передбачених договором;
- за періодом, необхідним для термінового оформлення замовлення та доставки матеріалів
від виробника до споживача.
Норматив власних оборотних коштів у виробничих запасах
1. Паливо
Норматив за цим елементом розраховується для всіх видів палива, які використовуються на
підприємстві, крім газу, за формулою
Нпал = N * ( В пал дн – В газ дн ),
N = N трансп + N підг + N пот + N рез .
2. Матеріали
При нормуванні матеріалів оборотні кошти поділяють на дві групи:

А) Основні матеріали та матеріали, які мають у вартості продукції питому вагу 70-80 %.
Норматив розраховують методом прямого рахунку, по кожному виду матеріалів з урахуванням
норми запасу та одноденних витрат матеріалів
Н мат = N * В одн .
Б) Для другої групи норматив оборотних коштів розраховують аналітичним способом на підставі
фактичних даних за звітний період
N = З зв / В зв ,
де З зв – середній залишок матеріалів у звітному періоді;
В – одноденні витрати.
3. Запасні частини

Розраховується методом прямого рахунку для деталей, які мають значну питому вагу в
устаткуванні
Н з.ч. = N з ч * ( n м * n д * k * Ц ) / Т т.с.,
де N м – кількість механізмів, які мають запасні частини даного виду;
N д – кількість деталей в одному механізмі;
K – коефіцієнт, що враховує пониження потреби в запасних частинах по
однорідних деталях у зв’язку з тим, що при наявності великої
 кількості взаємозамінюваних та одноіменних деталей і однотипних
механізмів потреби в поточних залишках запасних частин
знижуються;
Ц – ціна однієї деталі;
Т – строк служби деталей.
4. Малоцінні і швидкозношувані предмети
Норматив для цієї групи розраховується за формулою
Н мбп = N мбп * Ч,
N = (В зв – З нос) / Ч,
де N мбп – норма запасу МШП, у гривнях на 1 робітника;
Ч – середньооблікова чисельність робітників;
В зв – фактична вартість МШП у звітному періоді;
З нос – знос МШП.
Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві
Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві можна визначити за формулою
Н ок нв = V д * Т ц * К нв,
де V д – середньодобовий випуск продукції за її виробничою
собівартістю;
Т ц – середня тривалість виробничого циклу у днях;
К нв – коефіцієнт наростання витрат (собівартість незавершеного
виробництва).

Основним методом нормування оборотних коштів є метод прямого розрахунку. Відповідно до

нього формуються наступні норми запасу оборотних коштів:
1) норматив оборотних коштів у виробничих запасах;
2) норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві;
3) норматив оборотних коштів у залишках готової продукції;
4) норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів.

22. Змістовна характеристика інноваційних процесів, їх роль у розвитку та підвищенні

ефективності сучасного виробництва + 23. Класифікація інноваційних процесів, новин
та нововведень, їх взаємозв`язок і взаємодія.

Крім того, в процесі створення знаряддя праці і творення людини виникає нова технологічна,
організаційна і соціальна форма відношення між людьми з приводу їх взаємодії з природою. Це
також інноваційний продукт, який у синкретичному стані містить у собі предметну,
технологічну, організаційну і соціальну форму інновації, що ще не склалася, а тільки виникає.
Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» інновації – це новостворені
(застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а
також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або
іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної
сфери.

Перший - виробничий підхід - найбільш поширений в сучасній економічній науці, оскільки він
представляє інновації з точки зору удосконалення виробничих відносин, оптимізації витрат,
підвищення продуктивності праці, використання відтворювальних джерел енергії, оптимізації
впливу на навколишнє середовище, удосконалення окремої групи товарів, створення нових
видів послуг і т.д. Тобто, за виробничим підходом інновації інтерпритуються як різні сфери
бізнесу, методи його ведення, котрі в сукупності формують так звану інноваційну економіку.

Другий - споживчий підхід - хоча й переплітається в деяких категоріях з попереднім, однак за

своєю сутністю є набагато складнішим, оскільки розглядає інноваційну діяльність не як сферу
бізнесу, а як об’єкт споживання, тобто, потребу суспільства, чи окремого індивіда (або учасника)
суспільних відносин.
Німецький неокласик Г. Менш поділив інновації на такі три групи:
1) базові – створюють нову галузь чи новий ринок;
2) покращувальні – удосконалюють технологічні процеси виробництва чи, покращують сам
продукт;
3) псевдоінновації – формуються для поточного задоволення потреб споживачів без суттєвих
змін в технології чи в самому продукті.

Продуктова інновація - це введення у вживання (впровадження) товару або послуги, які є

новими або значно поліпшеними за частиною їх властивостей або способів використання. Сюди
включаються значні удосконалення в технічних характеристиках, компонентах і матеріалах, у
вбудованому програмному забезпеченні, у зручності використання або в інших функціональних
характеристиках. У продуктових інноваціях можуть використовуватися нові знання або
технології. Вони також можуть ґрунтуватися на нових прийомах використання або нових
комбінаціях існуючих знань або технологій. Новими продуктами вважаються товари і послуги,
що значно відрізняються за своїми характеристиками або призначенням від продуктів,
вироблених підприємством раніше. Прикладами нових продуктів, де використовувалися нові
технології, можна вважати перші мікропроцесори або цифрові фотоапарати. Перший
портативний МРЗ-плейер, в якому використовувалося поєднання вже існуючого програмного
забезпечення і технологія використання мініатюризованого жорсткого диска, був новим
продуктом, в якому комбінувалися існуючі до цього технології.
Процесна інновація - це впровадження нового або значно поліпшеного способу виробництва або
доставки продукту. Сюди входять значні зміни в технології, виробничому обладнанні та/ або
програмному забезпеченні. Процесні інновації можуть мати на меті зниження собівартості або
витрат, повʼязаних з доставкою продукції, підвищенням її якості або виробництво чи доставку
нових або значно поліпшених продуктів. Методи виробництва включають технологічні
процедури, обладнання та програмне забезпечення, що застосовуються у виробництві товарів
або послуг. Прикладами нових методів виробництва є установка нового автоматизованого
обладнання на виробничій лінії або комп'ютеризація проектно-конструкторських робіт. Методи
доставки зачіпають логістику підприємства і об'єднують в собі обладнання, програмне
забезпечення та технології, використовувані в постачанні вихідних матеріалів, в постачанні
всередині підприємства і в доставці кінцевої продукції. Прикладами нових методів доставки
можуть служити впровадження обліку переміщень товарів за допомогою штрихкоду або
активної радіочастотної системи відстеження переміщень транспортних засобів (RFID).
Маркетингова інновація - це впровадження нового методу маркетингу, включаючи значні зміни
в дизайні або упаковці продукту, його розміщенні, просуванні на ринок або в призначенні ціни.
Маркетингові інновації спрямовані на краще задоволення потреб споживача, відкриття нових
ринків або завоювання нових позицій для продукції підприємства на ринку з метою збільшення
обсягу продажів. Відмінною рисою маркетингової інновації в порівнянні з іншими змінами в
маркетинговому інструментарії є впровадження методу маркетингу, який раніше не
використовувалася даним підприємством. Ця зміна має бути частиною нової концепції або
стратегії маркетингу, що представляє собою значний відрив від раніше існуючих на
підприємстві маркетингових методів. Новий метод може бути або самостійно розроблений
підприємством, що здійснює інновацію, або запозичений у інших підприємств або організацій.
Нові методи маркетингу можуть впроваджуватися як для нової, так і для вже існуючої продукції.
Організаційна інновація - це впровадження нового організаційного методу в діловій практиці
підприємства, в організації робочих місць або зовнішніх зв'язків. Організаційні інновації можуть
бути спрямовані на підвищення ефективності підприємства - за допомогою скорочення
адміністративних витрат або оперативних витрат, підвищення задоволеності службовців станом
своїх робочих місць (і тим самим продуктивності праці), розширення доступу до нетоварних
активів (таких, як знання із зовнішніх джерел) або зменшення витрат на постачання. Відмінною
особливістю організаційної інновації від інших організаційних змін на даному підприємстві є
впровадження будь-якого організаційного методу (в ділову практику, в організацію робочих
місць або в зовнішні зв'язки), які раніше не використовувалися підприємством і є результатом
реалізації стратегічних рішень керівництва. Організаційні інновації в діловій практиці
включають в себе впровадження нових методів в організацію повсякденної діяльності та
порядок виконання робіт. Сюди входить, наприклад, впровадження нових практик для
поліпшення навчання співробітників і полегшення циркуляції знань всередині підприємства.
Прикладом може служити впровадження першої практики кодифікації знань, тобто організація
баз даних про кращу практику, підборі навчального матеріалу та іншої інформації таким чином,
щоб зробити все це більш доступним для персоналу. На рис.1.3 представлена універсальна
«максі-міні». класифікація інновацій.
Нововведення — це впровадження нових ідей, продуктів, послуг і виробничих процесів.
Для визначення перспективних нововведень, реалізація яких має сприяти подальшому розвитку
організації, корисною є їх класифікація за низкою основоположних ознак. Це дає змогу
впорядкувати процес пошуку й залучення нововведень, зробити його цілеспрямованішим.
Залежно від критерію, який використовується для класифікації, одні й ті ж нововведення
можуть належати до кількох типів.

Інноваційні процеси є результатом наукових досліджень і розробок певними галузями науки, а

завершуються вони впровадженням у виробництво новин, сприяючи прогресивним змінам
останнього.
У зв'язку з цим розрізняють такі основні типи інновацій:
1) товарна інновація - введення нового продукту;
2) технологічна інновація - введення нового методу виробництва;
3) ринкова інновація - створення нового ринку товарів або послуг;

4) маркетингова інновація - освоєння нового джерела постачання сировини або

напівфабрикатів;
5) екологічна інновація - впровадження заходів для охорони навколишнього середовища [6]
Інноваційна діяльність - діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію
результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових
конкурентоздатних товарів і послуг.

6) Економічні — нововведення у фінансовій та бухгалтерській сферах діяльності, мотивації та

оплати праці, оцінка результатів діяльності.
7) Соціальні — нові форми активізації людського чинника, включаючи процес зміни умов праці,
культурних, екологічних та політичних аспектів, зміна способу життя в цілому.

8) Юридичні — нові нормативно-правові документи, що визначають та регулюють усі види

діяльності підприємств, організацій та фізичних осіб, створюючи відповідні умови для розвитку.
Деякі автори відносять юридичні інновації до соціальних.

Інновація є новою для ринку, коли підприємство, що впровадило інновацію першим виводить її
на свій ринок. Під ринком розуміють уявлення самого підприємства про ринок, де воно діє, і
який може складатися з власне підприємства, що звітує та його конкурентів.
Інноваційна діяльність − це творча діяльність, її рушійною силою виступає людський капітал, а
саме його інтелектуальна складова. За визначенням В. Коновалова, зростання економіки
забезпечує "вільний мозок" [8]. Творче поєднання наукового знання, комерційної вигоди і
розумної організації приводить до технологічних проривів, які створюють нові можливості для
економічного зростання.
нноваційні процеси − сукупність прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають
у часі та просторі.
Характеристика окремих видів і груп нововведень:

1) технічні - виявляються у формі нових продуктів (виробів), технологій їх виготовлення, засобів

виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів);

2) організаційні - охоплюють нові методи і форми організації всіх видів діяльності підприємства
та інших ланок суспільного виробництва (організаційні структури управління сферами науки і
виробництва, форми організації різних типів виробництва та колективної праці тощо);

3) економічні − методи господарського управління наукою і виробництвом з реалізацією функцій

прогнозування та планування, фінансування, ціноутворення, мотивації і оплати праці, оцінки
результатів діяльності;
4) соціальні - різні форми активізації людського чинника (професійна підготовка і підвищення
кваліфікації персоналу; поліпшення умов праці; створення комфортних умов життя);
5) юридичні − нові та змінені закони, різні нормативно-правові документи, що визначають і
регулюють усі види діяльності підприємств;
6) локальні - внутрішньовиробничі чи внутрішньо регіональні новини, які зумовлюють
переважно еволюційні перетворення у сфері діяльності і тому не справляють особливо помітного
впливу на ефективність функціонування та розвитку підприємств;

7) глобальні - великомасштабні (загальнодержавні, міжнародні) новини, що є у більшості своїй

революційними, та які здатні кардинально підвищувати організаційно-технічний рівень
виробництва [2].

Технічні новини зумовлюють передовсім відповідні організаційні нововведення, а останні

потребують, як правило, певних змін в економічному механізмі діяльності підприємства.
Усі локальні й глобальні нововведення можуть забезпечувати максимально можливий
прогресивний вплив на виробництво, якщо вони використовуються підприємствами постійно
чи комплексно. Найбільший вплив на результативність господарювання справляють технічні й
організаційні нововведення.

Технічні новини і нововведення проявляються у формі нових продуктів (виробів), технологій їх

виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування енергії, конструкційних матеріалів).

За масштабністю і ступенем впливу на ефективність діяльності певних ланок суспільного

виробництва всі новини та нововведення можна об'єднати у дві групи — локальні (поодинокі,
окремі) та глобальні (великомасштабні).
24. Організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства.

Фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого підприємства стають усі пріоритетні

напрямки науково-технічного прогресу. Технічний розвиток відображає про­цес формування та
вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства, що має бути постійно зорієнтованим
на кінцеві результати його виробничо-господарської, комерційної чи іншої діяльності.
Технічний розвиток як об’єкт організаційно-економічного управління охоплює різноманітні
форми, які мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і
забезпечувати просте та розширене відтворення основних фондів підприємства. Із сукупності
форм технічного розвитку доцільно виокремлювати такі, що характеризують, з одного боку,
підтримування техніко-техно­логічної бази підприємства, а з іншого — її безпосередній розвиток
через удосконалення й нарощування виробництва
Оцінку технічного рівня різногалузевих підприємств треба провадити періодично (один раз на
кілька років) у процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають
ступінь технічної оснащеності праці персоналу, рівень прогресивності застосовуваної технології,
технічний рівень виробничого устаткування, рівень механізації та автоматизації основного й
допоміжного вироб­ництва.
У зв’язку з визначальним впливом на результати господарської діяльності технічного розвитку,
а також у зв’язку з його багатоспрямованістю і великою складністю важ­ливе практичне
значення має постійно здійснювана та збалансована за всіма елементами система економічного
управління цим процесом на підприємстві. Процес економічного управління технічним
розвитком підприємства зазвичай включає такі основні етапи:
● установлення цілей — визначення, ранжирування, виокремлення пріоритетів;
● підготовчий — аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;
● варіантний вибір рішень — розробка, вибір критерію та оцінка ефективності можливих
варіантів;
● програмування (планування) робіт — узгодження вибраних і прийнятих рішень, їхнє
інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства
на найближчу та віддалену перспективу;
● супроводження реалізації програми — контроль за виконанням передбачених програмою
заходів, проведення необхідного коригування програми.
Цілі та пріоритети технічного розвитку треба визначати згідно із загальною стратегією
підприємства на тому чи тому етапі його функціонування. Конкретні стратегічні напрямки
технічного розвитку підприємства можуть бути зв’язані з вирішенням проблем:
♦ кардинального підвищення якості виготовленої продукції, забезпечення її
конкурентоспроможності на світовому й вітчизняному ринках;

♦ розробки й широкого впровадження ресурсозберігаючих (передовсім енергозберігаючих)

технологій;
♦ скорочення до максимально можливого рівня затрат ручної праці, поліпшення її умов і безпеки;

♦ здійснення всебічної екологізації виробництва згідно із сучасними вимогами до охорони

навколишнього середовища тощо.

У процесі економічного управління технічним розвитком підприємства стрижневими є завдання

якісної розробки й коригування, забезпечення необхідними ресурсами, постійного
відслідковування здійснення програм (планів). Зміст програм (планів) технічного розвитку
підприємства визначається сукупністю конкретних заходів, що входять до їхнього складу. Як
правило, такі програми (плани) охоплюють кілька розділів, а кожен з останніх — певну групу
цілеспрямованих заходів
Підвищення ефективності діяльності підприємства ґрунтується на досягненнях науки і техніки,
передового, вітчизняного і зарубіжного досвіду. Наскільки цілеспрямованіше та ефективніше
використовуються новітні досягнення науки і техніки, які є першоджерелами розвитку
продуктивних сил, настільки успішніше вирішуються пріоритетні (щодо виробничих) соціальні
завдання життєдіяльності суспільства.
25. Життєвий цикл продукції, процес її створення та освоєння.
Життє́вий цикл проду́кції (ви́робу) (англ. product lifecycle) — сукупність взаємопов'язаних
процесів послідовної зміни стану продукції від початку дослідження та обґрунтування
розроблення до припинення експлуатації виробу, застосування (зберігання) матеріалу[1]
Під терміном «продукція» тут розуміється матеріальний результат трудової діяльності або
виробничих процесів, що має корисні властивості і призначений для використання
споживачем[1].
Зазвичай послідовними етапами життя кожного виробу як технічної системи є: наукове
відкриття у даній сфері — визначення можливості створення виробу — технічне втілення задуму
шляхом розробки видів виробів — освоєння їх у виробництві — виготовлення в промислових
умовах — споживання (експлуатація) — утилізація. Ці етапи повторюються в житті кожного виду
продукції. Оскільки, різні повторення, що піддаються визначенню, означають терміном «цикл»,
то для характеристики стадій, що послідовно повторюються, й етапів у житті виробів
використовують термін «життєвий цикл продукції».
Визначення життєвого циклу продукції і типовий зміст робіт на його стадіях встановлюють
державні стандарти відповідно до яких весь життєвий цикл продукції поділяють на чотири
стадії: наукове дослідження і проектування; виготовлення продукції; обіг продукції; споживання
(експлуатація) й утилізація продукції.

Ця стадія передбачає проведення таких етапів, як наукове дослідження та обґрунтування

розробки, власне розроблення продукції та підготовлення її виробництва.

Дослідження та обґрунтування розробки — стадія життєвого циклу продукції від виникнення

задуму до обґрунтування можливості й доцільності створення виробів і матеріалів[1].
Фундаментальні наукові дослідження — початковий етап повного життєвого циклу продукції.
Процес творчості на цих етапах розглядають як процес створення нових знань, ідей, за якими
проводять прикладні науково-дослідні роботи. При цьому прикладні дослідження є ланкою між
новими знаннями, отриманими у ході теоретичних досліджень, і прикладними знаннями. У
результаті виконання робіт на цих етапах суспільство отримує інформацію про можливості
матеріалізації нових знань, тобто про технічне втілення ідей, відкриттів тощо.

Прикладні науково-дослідні роботи — це роботи, в результаті яких на основі використання

інформації про можливості технічного втілення ідей створюють нові, досконаліші моделі
конструкцій, засобів автоматизації, нові технологічні процеси тощо.
Розроблення продукції — стадія життєвого циклу продукції, яка полягає у зміні стану продукції
— від формулювання вимог технічного завдання щодо виконання дослідно-конструкторських
(ДКР) чи науково-дослідних (НДР) робіт на створення (модернізацію) продукції до втілення їх у
нових (модернізованих) дослідних зразках, у нових (модифікованих) матеріалах[1].
Науково-дослідне розроблення — частина підготовлення виробництва, що полягає у проведенні
прикладних досліджень, пов'язаних з удосконаленням продукції, техніки, технології, складу
застосовуваних матеріалів, організації виробництва, праці та керування[2], що передбачає
проведення

дослідно-конструкторських робіт — сукупності робіт над створенням конструкторської та

технологічної документації, виготовленням та випробуванням дослідного або головного зразка
продукції;
дослідно-технологічих робіт — сукупність робіт над створенням нових речовин, матеріалів та
(або) технологічних процесів.
Розроблення нового виробу проводиться інженерно-технічним персоналом шляхом
проектування й конструювання, що є взаємно пов'язаними процесами, які доповнюють одне
одного. Конструктивні форма і розміри об'єкта уточнюються застосуванням методів
проектування — проведенням розрахунків параметрів, розрахунків на міцність, оптимізаційних
розрахунків тощо. У свою чергу, проектування є можливим лише при попередньо обраних
варіантах конструктивного виконання. Часто ці два процеси не розділяють, так як вони
виконуються, зазвичай, спеціалістами однієї професії — інженерами-конструкторами, хоча
кожен з них має свої особливості. Розроблення продукції завершується отриманням її зразка.

Дослідний зразок — зразок продукції, виготовлений за наново розробленою документацією для

перевірки шляхом випробувань відповідності її заданим технічним вимогам з метою прийняття
рішення про можливість впровадження у виробництво і (чи) використання за призначенням[3].
Головний зразок — перший екземпляр чи примірник виробу, виготовлений за новорозробленою
документацією для використання його як за призначенням, так і для одночасного опрацювання
конструкції та технічної документації з метою поліпшення виробництва та експлуатації решти
екземплярів цієї партії чи серії.

Підготовлення виробництва продукції — сукупність заходів, що забезпечують готовність

підприємства до освоєння виробництва продукції необхідної якості та у визначеному обсязі
випуску[1] і включає:
конструкторське підготовлення виробництва — створення комплекту конструкторської
документації, необхідної для виготовлення та експлуатації виробу (виробів);

технологічне підготовлення виробництва — сукупність заходів, яка охоплює проектування

технологічних процесів виробництва, вибір та розміщення устаткування, визначення
технологічного оснащення, розроблення методів технічного контролю, нормування матеріально-
технічних витрат і забезпечує випуск продукції потрібного рівня якості за встановлених термінів
та обсягів випуску
Виробництво продукції — процес організації та здійснення виготовлення продукції[1].
Стадію виробництва продукції укрупнено можна розділити на дві підстадії:
підготовку промисловості до виробництва нового (вдосконаленого) виробу і його освоєння;
власне виготовлення виробу як продукту праці.
Організаційно-планова підготовка виробництва, а саме: адаптація виробничої та організаційної
структур підприємства до умов виготовлення нової продукції, забезпечення потрібним
обладнанням, перепланування технологічних схем і розміщення устаткування в підрозділах,
розробка календарно-планових нормативів (серій виробів, партій деталей, виробничих циклів
тощо), обґрунтування методу переходу на випуск нових виробів.

У серійному (масовому) виробництві виріб проходить ряд послідовних етапів: економічне

освоєння (доведення технологічних процесів, конструкторської документації, адаптація всіх
служб тощо); стабільне (стале) виготовлення продукції; модернізація і вдосконалення споживчих
властивостей продукції; зняття з виробництва.

Реалізація продукції — постачання продукції, яка оплачена покупцем або на яку є згода покупця
щодо оплати в майбутньому поставленої йому продукції[1], що включає підготовку до
транспортування, транспортування, зберігання; монтаж і підготовку до експлуатації.

Експлуатація виробу — стадія життєвого циклу продукції, на якій реалізують, підтримують та

відновляють якість виробу[1].
Стадія експлуатації виробу складається з низки етапів, серед яких власне експлуатація
(застосування), включаючи обслуговування, ремонт, відновлення, тобто експлуатацію продукту
з метою вияву його корисного ефекту, заради якого продукцію було створено.

На етапі власне експлуатації ставиться мета високоефективного використання продукції у

споживача. Її реалізовують шляхом розробки експлуатаційної документації і науково
обґрунтованих норм витрачання запасних частин, забезпечення необхідного рівня надійності
продукції.
Утилізація продукції — комплекс технологічних операцій, спрямованих на використання як
вторинної сировини продукції, що втратила свої корисні властивості[1]. Ця стадія, також,
передбачає зняття з виробництва; демонтаж та утилізацію ліквідованих знарядь праці
(предметів споживання
26. Виробничий процес, його складові та принципи раціональної організації.
Структура виробничого процесу. Виробничий процес – це сукупність взаємопов'язаних дій
людей, засобів праці та природи, потрібних для виготовлення продукції. Основними елементами
виробничого процесу є процес праці як свідома діяльність людини, предмети та засоби праці

Це ресурсні складові виробничого процесу, які потребують певних витрат коштів. Поряд з цим
у багатьох виробництвах використовуються природні процеси, які здійснюються під впливом
сил природи (біологічні, хімічні процеси у аграрних та аграрно-промислових виробництвах,
сушіння, остуджування деталей після термічної обробки тощо). Природні процеси потребують
витрат часу, а витрат ресурсів — тільки у випадку їх штучної інтенсифікації.

Головною складовою виробничого процесу є технологічний процес — сукупність дій по зміні та

значенню стану предмета праці. На підприємствах здійснюються різноманітні виробничі
процеси. Їх поділяють передусім за такими ознаками: призначення, перебіг у часі,
автоматизації.
За призначенням виробничі процеси поділяються на основні, допоміжні та обслуговуючі.
Основні процеси — це процеси безпосереднього виготовлення основної продукції) підприємства,
яка визначає його виробничий профіль, спеціалізацію і поступає на ринок як товар для
продажу.) Всі процеси у ряді виробництв поділяються на стадії: обробну, випускну (складальну).

Разом вони створюють основне виробництво. До допоміжних належать процеси виготовлення

продукції, яка використовується на самому підприємстві для забезпечення правильного
протікання основних процесів.

Допоміжні процеси групуються за їх призначенням, утворюючи такі. Допоміжні виробництва,

як ремонтне, інструментальне, енергетичне та ін. Обслуговуючі процеси забезпечують нормальні
умови здійснення основних і допоміжних процесів. До них належать складські, транспортні
процеси.

За перебігом у часі виробничі процеси поділяють на дискретні (перервні) та безперервні.

Дискретним Процесам притаманна циклічність, пов'язана з виготовленням виробів певної
форми, які обчислюються в штуках (машини, прилади, одяг-тощо). Безперервні - продуктивність
одного робочого місця, кількість робочих місць.
Принципи організації виробничого процесу. Виробничий процес і окремі його операції повинні
бути раціонально організовані у просторі і часі. Для цього слід дотримуватися певних принципів
при проектуванні та організації виробничого процесу. До таких принципів належать:
спеціалізація, пропорційність, паралельність, прямо точність, безперервність, ритмічність,
автоматичність, гнучкість, гомеостатичність.
Принцип пропорційності вимагає, щоб у всіх частинах виробничого процесу, у всій
взаємопов’язаній системі підрозділів і машин була узгоджена пропускна спроможність, тобто
однакова здатність виконання робіт і випуску продукції.

Недотримання цього принципу призводить до виникнення "вузьких місць" або неповного

завантаження окремих підрозділів. На підприємствах із складною структурою виробництва
важко досягти повної пропорційності потужностей окремих підрозділів (бригад, дільниць, цехів,
виробництв).

Вона періодично порушується внаслідок освоєння нових виробів, неоднакових темпів зниження
їх трудомісткості у різних підрозділах тощо.
Виникнення диспропорцій — закономірний результат розвитку виробництва, проте їх потрібно
передбачати і планомірно усувати.
Принципи раціональної організації виробничого процесу:
Принцип паралельності передбачає одночасне виконання окремих операцій і процесів.
Додержання цього принципу особливо важливе при виготовленні складних виробів, що
компонуються із багатьох деталей, вузлів, агрегатів, послідовне виробництво яких зайняло б
багато часу. Паралельність досягається раціональним розчленуванням виробів на складові
частини, суміщенням часу виконання різних операцій над ними, одночасним виготовленням
різних виробів. Паралельне виконання робіт на робочому місці забезпечується багато-
інструментальною обробкою заготівок, суміщенням часу виконання основних і допоміжних
операцій.

Принцип прямоточності означає, що предмети праці в процесі обробки повинні мати

найкоротші маршрути по всіх стадіях і операціях виробничого процесу, без зустрічних і
зворотних переміщень. Для дотримання цього принципу цехи, дільниці, робочі місця, наскільки
це можливо, розташовують за ходом технологічного процесу., ^Допоміжні виробництва, служби,
склади у свою чергу розміщують по можливості ближче до тих підрозділів, які вони обслуговують.
Принцип безперервності вимагає, щоб перерви між суміжними технологічними операціями були
мінімальні або зовсім ліквідовані. Найбільшою мірою цей принцип реалізується у безперервних
виробництвах — хімічному, металургійному, енергетичному та ін. У дискретному виробництві,
де технологічний процес має широку диференціацію, повністю ліквідувати перерви неможливо
як з технологічних, так і організаційних причин. В цих умовах важливим завданням є
мінімізація перерв у структурі виробничого циклу шляхом синхронізації операцій, застосування
прогресивних методів оперативного управління виробництвом. Безперервність виробничого
процесу повинна доповнюватись безперервністю роботи устаткування і робітників.

Принцип ритмічності полягає в тому, що робота всіх підрозділів підприємства і випуск продукції
повинні здійснюватися за певним ритмом, планомірною повторюваністю. При додержанні
принципу ритмічності у рівні проміжки часу виготовляється однакова або рівномірно зростаюча
кількість продукції, забезпечується рівномірне завантаження робочих місць. Ритмічна робота
дозволяє найповніше використовувати виробничу потужність підприємства і його підрозділів.

Принцип автоматичності передбачає економічно обґрунтоване вивільнення людини від

безпосередньої участі у виконанні операцій виробничого процесу. Особливо актуальна реалізація
цього принципу у виробництвах з важкими і шкідливими умовами пращі. Автоматизуються не
тільки виробничі процеси, а й інші сфери діяльності людини, в тому числі управління.
Принцип гнучкості означає, що виробничий процес повинен оперативно адаптуватися до зміни
організаційно-технічних умов, пов'язаних з переходом на виготовлення іншої продукції або її
модифікацією. Гнучкість виробничого процесу дозволяє освоювати нову продукцію у короткий
термін з меншими витратами. Значення принципу гнучкості особливо зростає в умовах
швидких темпів науково-технічного прогресу, коли об'єкти виробництва часто міняються.
Гнучкість виробничого процесу досягається універсалізацією знарядь праці, засобів
автоматизації та методів обробки, впровадженням верстатів з ЧПК, гнучких виробничих систем.
Принцип гомеостотичності вимагає, щоб виробнича система була здатною стабільно виконувати
свої функції в межах допустимих відхилень і протистояти дисфункціональним впливам. Це
досягається створенням технічних і організаційних механізмів саморегулювання і стабілізації.
До стабілізаційних організаційних систем належать системи оперативного планування і
регулювання виробництва, планово-запобіжного ремонту устаткування, резервних запасів та
ряд інших заходів.
27. Виробничий цикл. Структура виробничого циклу: основних та допоміжних операцій.
Виробничий цикл – це інтервал часу від початку до закінчення процесу виготовлення продукції,
тобто час, протягом якого запущені у виробництво предмети праці перетворюються у готову
продукцію. Він обчислюється для одного виробу або певної їх кількості, що виготовляється
одночасно.
Виробничий цикл характеризується структурою і тривалістю.

Структура виробничого циклу – це склад і співвідношення витрат часу на різні види операцій і
перерви в процесі виробництва.

Виробничий цикл — один із найважливіших показників, який є основою для розрахунку

багатьох інших показників виробничо-господарської діяльності підприємства. Наприклад, на
основі виробничого циклу встановлюються строки запуску виробів у виробництво,
розраховуються потужності виробничих підрозділів, визначається обсяг незавершеного
будівництва та деякі інші показники.
Виробничий цикл включає:

Час виконання технологічних операцій — основна складова виробничого циклу, яка необхідна
для здійснення конкретних робочих операцій перетворення предмета праці на готову
продукцію. Підготовчо-завершальний час виділяється робітникові для ознайомлення із
здаванням і для здачі готової продукції. Тривалість операційного циклу складається з часу
виконання технологічної операції та підготовчо-завершального часу, тобто тривалість
операційного циклу — це час оброблення однієї партії деталей на конкретній операції
технологічного циклу.
Тривалість проходження природних процесів визначається особливостями технології (це час
твердіння бетону, охолодження металу тощо), тобто природні процеси характеризуються тільки
затратами часу.
Тривалість обслуговуючих процесів складається з часу виконання контрольних операцій,
складських та транспортних (включаючи навантаження й розвантаження) операцій. Сукупність
усіх складових виробничого процесу утворює його робочий період.
Частина виробничого циклу — це перерви, які складаються з між-операційних і міжзмінних
перерв.
сновним у виробничому циклі є час виробництва, який включає час обробки на всіх стадіях
технологічного процесу, час деяких допоміжних операцій (транспортування, контрольні,
складські операції), а також тривалість природних процесів.
Час перерв поділяється на перерви у робочий і неробочий період, який визначається режимом
діяльності підприємства (вихідні, святкові дні, міжзмінні і обідні перерви).
Перерви у робочий період можуть бути викликані міжопераційним чеканням звільнення робочих
місць, недосконалою організацією робіт і технічними перервами (відсутність електроенергії,
несвоєчасне забезпечення матеріалами, інструментами тощо).
Важливими складовими виробничого циклу є технологічний і операційний цикли, кожний з яких
має свої особливості. Операційний цикл являє собою час виконання однієї операції, протягом
якого виготовляється одна деталь, партія деталей або кілька різних деталей. Під технологічним
циклом розуміється час виконання технологічних операцій у виробничому циклі.
Тривалість виробничого циклу залежить від: трудомісткості виготовлення готового виробу, що
визначається технічно обґрунтованими нормами часу; часу виконання допоміжних операцій;
часу природних процесів; тривалості перерв у виробничому процесі; кількості предметів праці,
які одночасно запускаються у виробництво (розміру партії); виду руху оброблюваного предмета
по операціях виробничого процесу.

Час виробництва складається з тривалості виконання технологічних операцій (Ттех);

допоміжних операцій: підготовчо-завершальних (tпз), транспортно-складських (tт), контрольних
(tк); природних операцій (tпр).
28. Організаційні типи виробництва. Вплив типу виробництва на форму організації
виробництва.
Можливості розвитку виробничої системи, удосконалення процесів виробництва, їх
спеціалізація та кооперування, ефективність використання живої праці та устаткування
значною мірою залежать від структури та обсягів продукції, що випускається, широти та
сталості її номенклатури. Залежно від цих чинників робочі місця, дільниці, цехи та промислові
підприємства поділяються на кілька організаційних типів. Основоположною ознакою поділу
виробництва на організаційні типи є рівень спеціалізації робочих місць, який кількісно
вимірюється за допомогою коефіцієнта закріплення операцій.

Тип виробництва — це класифікаційна категорія комплексної характеристики організаційно-

технічного рівня виробництва, яка зумовлена широтою номенклатури, регулярністю,
стабільністю та обсягом випуску продукції, а також формою руху виробів по робочих місцях.
Тип виробництва визначає структуру підприємства і цехів, характер завантаження робочих
місць та руху предметів праці в процесі виробництва. Кожний тип виробництва має свої
особливості організації виробництва, праці, технологічних процесів і устаткування, що
застосовуються, складу і кваліфікації кадрів, а також матеріально-технічного забезпечення.
Конкретний організаційний тип виробництва визначає особливості формування системи
планування, обліку та оперативного управління процесами.
Розрізняють три основні типи виробництва: одиничне, серійне, масове.
Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою виробів, малим обсягом їх
випуску на робочих місцях, які не мають певної спеціалізації.
Серійному виробництву властива обмежена номенклатура виробів, що виготовляються
періодично повторюваними партіями, і порівняно великий обсяг випуску.

Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою і великим обсягом випуску

виробів, що виготовляються безперервно протягом тривалого часу.
Особливості діяльності підприємства, специфіка технічних і організаційних рішень на ньому
істотно залежать від типу виробництва. Тип виробництва – це класифікаційна категорія
виробництва, яка враховує такі його властивості, як широта номенклатури, регулярність,
стабільність та обсяг випуску продукції. Є три типи виробництва: одиничне, серійне і масове.
Одиничне виробництво характеризується широкою номенклатурою продукції, малим обсягом
випуску однакових виробів, повторне виготовлення яких здебільшого не передбачається.
Серійне виробництво має обмежену номенклатуру продукції, виготовлення окремих виробів
періодично повторюється певними партіями (серіями), і загальний їх випуск може бути досить
великим. Масове виробництво характеризується вузькою номенклатурою продукції, великим
обсягом безперервного і тривалого виготовлення окремих виробів. Окремо виділяють дослідне
виробництво, у якому виготовляються зразки або партії (серії) виробів для проведення дослідних
робіт, 5 випробувань, доопрацювання конструкцій. На їх основі розробляється конструкторська
та технологічна документація для серійного або масового виробництва. За своїми
характеристиками дослідне виробництво близьке до одиничного.
29. Загальна характеристика продукції (послуг) та її класифікаційні ознаки
(призначення, фізичні властивості, складність тощо).

У процесі виробництва людина взаємодіє з певними засобами виробництва і створює конкретні

матеріальні блага. Отже останні є продуктами праці, тобто споживною вартістю, речовиною
природи, пристосованою людиною за Допомогою знарядь праці до своїх потреб.

Матеріальний Результат праці у більшості випадків виступає у формі конкретного продукту -

продукції (виробу). Упродовж певного відтинку часу виготовлювана продукція перебуває на
різних стадіях технологічного процесу і з огляду на це називається незавершеним виробництвом,
напівфабрикатом чи готовим для споживання продуктом (виробом).

Можна вважати загальновизнаним той факт, що у промисловому виробництві результатом

(продуктом) праці є продукція, на підприємствах транспорту — відповідний обсяг виконаної
роботи (перевезених вантажів або пасажирів на ту чи іншу відстань), а в установах зв'язку та
банках надають послуги юридичним і фізичним особам. В окремих випадках продукт праці
слугує одночасно виробленою продукцією, виконаною роботою, наданою послугою (наприклад,
відремонтовані годинник або взуття, телевізор, холодильник тощо).

Загальновідомо, що продукти праці є придатними для різних сфер (способів) використання у

народному господарстві. Зокрема зерно може слугувати сировиною для виробництва борошна
або виготовлення пива та горілки, використовуватись як корм для худоби чи насіння для його
відтворення.

Продукт праці, що існує у готовій для споживання формі, може знову стати сировиною для
виробництва продукту (наприклад, виноград — для виготовлення виноградного соку, вина). Чи
стає конкретна споживна вартість засобом виробництва або кінцевим предметом споживання,
цілком залежить від подальшої функції та її місця у процесі праці.

Предмети праці, що підлягають обробці у процесі виробництва і змінюють свою форму,

перетворюються у продукти праці, котрі розпадаються на засоби виробництва та предмети
споживання; стосовно суспільного виробництва в цілому вони називаються продукцією
відповідно І та II підрозділів. а у промисловості — продукцією груп "А" і "Б". Засоби виробництва,
в свою чергу, діляться на засоби праці та предмети праці, а предмети споживання — на
продовольчі і непродовольчі товари. Такий поділ продукції є її класифікацією за ознакою
економічного призначення. Зрештою для загальної характеристики продукції (роботи, послуг)
практичне значення має застосування системи вимірників її (їх) обсягу (рис. 1).
Продукція, що виготовляється протягом певного часу проходить різні стадії технологічного
процесу і з огляду на це може бути незавершиним виробництвом, напівфабрикатом чи готовим
для споживання продуктом (виробом).

Відомо, що в промисловому виробництві результатом праці є продукція, на підприємствах

транспорту – відповідний обсяг виконаної роботи (перевезених вантажів), а в установах зв’язку
та банках – надання послуг юридичним і фізичним особам.

Усі товари, які виробляються у процесі виробництва поділяються на дві групи:

1) предмети споживання;

2) засоби виробництва.
Стосовно суспільного виробництва в цілому вони називаються продукцією відповідно І та ІІ
підрозділів, а у промисловості – продукцією груп А і Б.

У свою чергу, предмети споживання поділяються на :

– продовольчі товари;

— непродовольчі товари,

а засоби виробництва :

– предмети праці;

— засоби праці.

Номенклатура продукції – це перелік найменувань виробів, обсяги випуску яких передбачені

планом виробництва продукції.

Асортимент – це сукупність різновидів продукції кожного найменування, що різняться

відповідними техніко-економічними показниками (типорозмірами, потужністю,
продуктивністю тощо).

Вимірниками обсягу продукції у натуральному виразі є конкретні фізичні одиниці – штуки,

тонни, метри та інші. У практиці планування та обліку обсягу іноді використовують умовно-
натуральні показники (наприклад, виробництво сталевих труб може вимірюватись тоннами і
метрами, тканин – погонними і квадратними метрами).

Обсяг продукції (особливо різноманітної за номенклатурою та асортиментом) у вартісному виразі

на більшості підприємств різних галузей виробничої сфери визначається показниками товарної,
валової чистої продукції.
Товарознавча класифікація товарів склалася історично і заснована на потребах торгівлі.
Для товарознавства першорядне значення мають три класифікації товарів:
загальнодержавна, торгова, навчальна.
Класифікатор – це офіційний документ, який являє собою звіт найменувань і кодів
класифікаційних угруповань або об'єктів класифікації.
Загальнодержавним класифікатором продукції, яка обертається на внутрішньому ринку
України, є НТНС (номенклатура товарів народного споживання). Розміщення розділів,
товарних груп і окремих позицій в номенклатурі визначається насамперед їх значенням у
забезпеченні потреб і життєвого рівня населення та місцем у структурі товарообігу. При розробці
НТНС здійснено істотне зближення та ідентифікацію товарних груп номенклатури оптової
та роздрібної торгівлі, що забезпечує здійснення товарно-групового аналізу виробництва
товарів, їх поставок і реалізації.
НТНС складається з двох частин.
1. Систематичний товарний словник, який включає назви всіх груп ТНС, що реалізуються
населенню і враховуються в роздрібному товарообігу підприємств торгівлі і громадського
харчування всіх форм власності і підпорядкування. Він поділяється на два розділи:
А. Продовольчі товари
Б. Непродовольчі товари
Систематичний товарний словник містить 103 товарні групи, які охоплюють понад 15 тисяч
підгруп і позицій.

2. Алфавітний товарний словник, в якому для полегшення пошуку відповідних ТНС назви
товарних підгруп, позицій, підпозицій та субпозицій розміщені в алфавітному порядку з
виділенням в окремі підрозділи номенклатури продовольчих і непродовольчих товарів.

Торгова класифікація є галузевою, використовується в торгівлі і призначена тільки для

товарів широкого споживання. Ця класифікація сприяє організації і управлінню торговим
підприємством, вдосконаленню планування асортименту товарів, а також раціональному
розміщенню їх в торговому залі і організації складського господарства. Вона не є послідовною
системою класифікації і грунтується на підрозділі товарів на групи і підгрупи. Відповідно
до торгової класифікації всі товари поділяються на два класи: продовольчі і непродовольчі.
Клас продовольчих товарів поділяються на такі групи: зерноборошняні товари; плодоовочеві
товари і гриби; кондитерські товари; смакові товари; молоко і молочні товари; м'ясо і
м'ясопродукти; риба і рибні товари; яйця і яєчні товари; харчові жири.
Клас непродовольчих товарів поділяється на такі товарні групи: вироби з пластичних мас;
товари побутової хімії, скляні, керамічні, будівельні, меблеві, металогосподарські; побутові
електротовари; текстильні, швейні, трикотажні, взуттєві, галантерейні, парфюмерно-
косметичні, ювелірні товари; товари культурно-побутового призначення.
Для раціонального формування асортименту товарів в роздрібній торговій мережі велике
значення має угрупування товарів за комплексним попитом покупців: до складу комплексів
входять товари різних груп, призначені для комплексного задоволення потреб. В основу
розробки таких комплексів можуть бути покладені такі ознаки: особливості способу життя і
проведення дозвілля (товари для садівників, товари для туристів), статева ознака (товари
для чоловіків, жінок, дітей) і ін.
Навчальна класифікація використовується для вивчення асортименту товарів широкого
споживання, споживчих властивостей товарів, виявляє загальні принципи формування і
збереження цих властивостей.

Навчальна класифікація наближена до торгової, але відрізняється більшою послідовністю,

передбачає зручніше вивчення курсу товарознавства.

30. Розробка виробничої програми підприємства, її показників у натуральному і

грошовому вимірах.
Виробнича програма підприємства - це система планових завдань з виробництва і доставки
продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості у встановлені
строки згідно угодам постачання. (Номенклатура -перелік назв окремих видів продукції,
асортимент - різновиди виробів в межах даної номенклатури).

Виробнича програма підприємства є планом виробництва та реалізації продукції та основним

розділом плану господарсько-фінансової діяльності підприємства. Вона визначає:
- обсяги випуску продукції;
- номенклатуру продукції;
- асортимент продукції;
- кількість;
- якість;
- строки;
- вартість продукції.
Задачі розроблення виробничої програми на підприємстві наступні:
1) найбільш повне використання виробничих потужностей та ресурсного потенціалу
підприємства;
2) забезпечення стійких темпів зростання випуску продукції як у вартісних, так і у натуральних
показниках;

3) формування номенклатури та асортименту, підвищення якості продукції з урахуванням

попиту та дій конкурентів.
Показники виробничої програми підприємства можна поділити на дві головні групи:
1) якісні ( сортність, марка, частка продукції, що відповідає світовим стандартам, тощо);
2) кількісні:
- натуральні показники;
- трудові показники - використовуються для оцінки трудомісткості продукції;
- вартісні показники - необхідні для узагальненої оцінки обсягів діяльності підприємства, для
співставлення витрат та отриманого прибутку, оцінки ефективності діяльності підприємства.

Розглянемо вартісні показники виробничої програми більш ретельно, бо саме вони є

універсальними показниками в системі оцінки обсягів виробництва. До них належать наступні:
- товарна продукція;
- валова продукція;
- реалізована продукція;
- чиста продукція,
- умовно-чиста продукція;
- валовий оборот;
- внутрішньозаводський оборот.
Товарна продукція - характеризує обсяг готової продукції, напівфабрикатів, призначених для
реалізації стороннім організаціям, а також робіт і послуг промислового характеру, що виконані
для інших підприємств.

Валова продукція - характеризує загальний обсяг виробництва, тобто обсяг виготовленої

продукції, робіт та послуг, виконаних на підприємстві за певний період часу у незмінних
(порівняних) цінах.

Валовий оборот характеризує загальні обсяги продукції та робіт, що виготовлені на підприємстві

всіма його підрозділами, незалежно від призначення - для власних цілей чи реалізації на сторону
- за певний період.
Внутрішньозаводський оборот - це та кількість продукції підприємства, що використовується
всередині нього для подальшої переробки.
Реалізована продукція - це товарна продукція, яку фактично відвантажено та й оплачено
споживачем за певний період.
Чиста продукція - характеризує додаткову вартість, що створена на підприємстві за певний
період.

Виробнича програма визначає необхідний обсяг виробництва продукції в плановому періоді,

який відповідає номенклатурою, асортиментом і якістю вимогам плану продажів. Вона
обумовлює завдання по введенню в дію нових виробничих потужностей, потребу в матеріально-
сировинних ресурсах, чисельності персоналу, транспорті тощо. Цей розділ плану тісно
пов’язаний з планом по праці і заробітній платі, планом по витратах виробництва, прибутку і
рентабельності, фінансовим планом.

Виробнича програма підприємств визначає склад, кількість і обсяг продукції, яка повинна бути
виготовлена в плановому періоді і поставлена споживачам. Відображаючи головне завдання
господарської діяльності, вона є головним розділом планів підприємства. Всі інші розділи планів
розробляються у відповідності з виробничою програмою і спрямовані на забезпечення її
виконання.
Основним завданням виробничої програми є максимальне задоволення потреб споживачів у
високоякісній продукції, яка випускається підприємствами при найкращому використанні їхніх
ресурсів та отриманні максимального прибутку. З метою вирішення цього завдання в процесі
розробки виробничої програми на всіх рівнях потрібно дотримуватися наступних вимог: 1)
правильне визначення потреби в продукції, що випускається, і обґрунтування обсягу її
виробництва попитом споживачів; 2) повне ув'язування натуральних і вартісних показників
обсягів виробництва і реалізації продукції; 3) обґрунтування плану виробництва продукції
ресурсами, і в першу чергу, виробничою потужністю.
Виробнича програма складається із 2-х розділів: плану виробництва продукції в натуральному
(умовно-натуральному) виразі та плану виробництва у вартісному виразі.
В основу розробки виробничої програми повинна бути покладена реальна потреба в конкретній
продукції. На рівні промислового підприємства конкретизація потреби в продукції
забезпечується за допомогою попиту споживачів і господарських договорів по розгорнутій
номенклатурі виробів.
Для того, щоб вірно сформувати виробничу програму підприємства, у його бізнес-плані повинна
бути представлена така важлива інформація, як характеристика пропонованої продукції, оцінка
можливих ринків збуту та конкурентів, стратегія маркетингу.
Виходячи з натуральних обсягів постачань і виробництва, розраховується загальний обсяг
продукції у вартісному виразі: обсяг товарної продукції, валової продукції, реалізованої, чистої,
умовно–чистої продукції.

Розробка завдань по випуску виробів у натуральному виразі є найважливішою частиною роботи

при складанні виробничої програми. Важливість її визначається тим, що споживачам потрібна
продукція визначених видів, здатних задовольнити наявні потреби. На основі виявлення цих
потреб формується програма виготовлення конкретних виробів.

Планування виробничої програми в натуральному виразі передбачає: визначення номенклатури

й асортименту продукції, яка випускається; розрахунок потреби в продукції, обсягу
виробництва по календарних періодах року (у головному плані) і обґрунтування планованих
обсягів виготовлення продукції виробничою потужністю, матеріальними і трудовими ресурсами.
В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва,
яка включає натуральні та вартісні показники.

Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції в натуральних одиницях по

номенклатурі і асортименту.

Номенклатура – це перелік назв окремих видів продукції, а асортимент – це різновидність

виробів в межах даної номенклатури. Натуральні показники представленні у фізичних одиницях
виміру (штуки, тонни, метри).
Значення натуральних показників виробничої програми в умовах ринку зростає, оскільки саме
вони дають можливість оцінити ступінь задоволення потреб споживачів в певних товарах із
врахуванням якісної характеристики товарів.
31. Економічна сутність якості продукції, її показники і методика їх обчислення.
Плановий (очікуваний) показник реалізованої продукції визначають з обсягу товарної продукції
на певний рік, з урахуванням зміни залишків, не реалізованих на його початок і кінець.
Якість - це економічна категорія, яка відображає сукупність властивостей продукції (технічних,
технологічних, економічних, екологічних тощо), що зумовлюють ступінь її здатності
задовольняти потреби споживачів відповідно до свого призначення.
Рівень якості - це кількісна характеристика міри придатності того чи іншого виду продукції для
задоволення конкретного попиту на неї у порівнянні з відповідними базовими показниками за
фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного,
відносного, перспективного й оптимального її рівня.

Абсолютний рівень визначають з допомогою обчислення показників без їх порівняння з

відповідними показниками аналогічних виробів. Відносний рівень визначають, порівнюючи
показники якості з кращими аналогами вітчизняних та зарубіжних зразків. НТП вимагає
враховувати тенденцію підвищення якості, тобто оцінку її перспективного рівня -
перспективних і пріоритетних напрямків та темпів розвитку науки і техніки.
За новими видами продукції доцільно визначати оптимальний рівень якості, тобто такий, за
якого загальна величина суспільних витрат, витрат на виробництво і використання
(експлуатацію) повинна бути достатньою і мінімальною в певних умовах попиту.
Щоб визначити рівень якості, застосовують показники якості продукції:

Важливе значення для оцінки рівня якості мають одиничні показники, які умовно можна
об’єднати у:
показники призначення (техніко-економічні), які характеризують корисну роботу (виконувану
функцію). Сюди належать потужність, продуктивність, міцність, вміст корисних речовин,
калорійність…

показники надійності, довговічності і безпеки, які відокремлюють ступінь забезпечення

довготривалості використання і безпечних умов праці та життєдіяльності людини:
безвідмовність роботи, можливий термін використання, технічний ресурс, термін безаварійної
роботи, граничний термін зберігання.

Для визначення загального рівня якості усієї сукупності продукції підприємства застосовують
систему загальних показників, Основними є:

 Частка принципово нових (прогресивних) виробів у загальному їх обсязі.

 Коефіцієнт оновлення асортименту продукції.
 Частка продукції, що виготовляється, на яку одержано сертифікати.
 Частка продукції для експорту в загальному їх обсязі на підприємстві.
 Частка виробничого браку.
 Відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за зниженими цінами.
 Кількість одержаних рекламацій на продукцію за відповідний проміжок часу.
Для визначення рівня якості нових виробів використовується ряд методів:

 вимірювальний (об'єктивний),
 органолептичний,
 диференційований,
 комплексний.

Об'єктивний метод означає оцінку рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань
та вимірювань з використанням приладів, лабораторного аналізу. Цей метод застосовується для
вимірювання абсолютного рівня якості засобів виробництва та деяких властивостей споживчих
товарів.
Органолептичний метод ґрунтується на сприйманні якості продукції органами чуттів людини
без застосування технічних вимірювальних та реєстраційних засобів. При цьому методі
залучають експертів і застосовують бальну систему оцінки показників якості.
Диференційований метод передбачає порівняння одиничних виробів з відповідними
показниками виробів-еталонів або з базовими показниками стандартів (технічних умов).

Комплексний метод полягає у визначенні узагальнюючого показника рівня якості оцінюваного

виробу. Переважно це інтегральний показник, який обчислюється шляхом зіставлення
корисного ефекту від споживання (експлуатації) певного виробу і загальної величини витрат на
його створення і використання. Часто застосовують середньозважену арифметичну оцінку.
Підвищення якості продукції позитивно впливає на результати діяльності підприємства.

Сучасні умови господарювання вимагають від кожного підприємства запровадження і

дотримання належного (дійового) комплексного механізму управління якістю продукції.
Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляє найбільш істотний
вплив на процес виробництва і постачання на ринок конкурентоспроможної продукції, є:

 стандартизація і сертифікація виробів;

 стандартизація і сертифікація внутрішніх систем якості;
 державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальності за їх
порушення;
 внутрішньовиробничий технічний контроль якості.
Для визначення рівня якості виробів, що виготовляються (освоюються) виробництвом,
застосовують кілька методів: об'єктивний, органолептичний, диференційований, комплексний.

Об'єктивний метод полягає в оцінюванні рівня якості продукції за допомогою стендових

випробувань та контрольних вимірювань, а також лабораторного аналізу. Такий метод дає
найбільш вірогідні результати і застосовується для вимірювання абсолютного рівня якості
засобів виробництва та деяких властивостей споживчих товарів. Зокрема ним користуються для
визначення більшості техніко-експлуатаційних показників: засобів праці – продуктивність,
потужність, точність обробки матеріалів; предметів праці – вміст металу в руді, міцність
фарбування тканини; споживчих товарів – еластичність та вологостійкість взуття, вміст цукру
або жиру в харчових продуктах тощо.
Органолептичний метод грунтується на сприйманні властивостей продукту з допомогою органів
чуття людини (зір, слух, смак, нюх, дотик) без застосування технічних вимірювальних та
реєстраційних засобів. Користуючись цим методом, застосовують балову систему оцінки
показників якості, виходячи зі стандартного переліку ознак (властивостей), які найповніше
охоплюють основні якісні характеристики виробу.

Диференційований метод оцінки рівня якості передбачає порівнювання одиничних показників

виробів із відповідними показниками виробів-еталонів або базовими показниками стандартів
(технічних умов). Оцінка рівня якості за цим методом полягає в обчисленні значень відносних
показників, які порівнюються з еталонними (стандартними), що їх беруть за одиницю.
Комплексний метод полягає у визначенні узагальнюючого показника якості оцінюваного виробу.
Одним з таких може бути інтегральний показник, який обчислюється через порівнювання
корисного ефекту від споживання (експлуатації) певного виробу і загальної величини витрат на
його створення й використання. Іноді для комплексної оцінки якості застосовують
середньозважену арифметичну величину з використанням за її обчислення коефіцієнтів
вагомості всіх розрахункових показників.
Залежно від джерела інформації методи розрахунку показників якості продукції поділяються на
традиційні, експертні та соціологічні.
За традиційного методу показники якості визначають спеціалісти лабораторій,
конструкторських відділів, обчислювальних центрів тощо шляхом випробування виробів.

За експертного методу показники якості визначають групи спеціалістів-експертів, які, як

правило, використовують експертний метод одержання інформації про якість продукції. До
цього методу вдаються також тоді, коли показники якості неможливо отримати іншими,
об'єктивнішими методами.

За соціологічного методу показники якості визначають, вивчаючи попит фактичних або

потенційних споживачів продукції за допомогою усних опитувань або спеціальних анкет.

32. Загальна характеристика і методичні підходи до визначення

конкурентоспроможності продукції (послуг).

Для визначення рівня конкурентоспроможності товарів та послуг [44] здійснюють

маркетинговий аналіз, який повинен виявити параметри товарів для задоволення
зацікавленості у придбанні. Ці параметри відображають якість і корисність товарів і послуг з
урахуванням функціональних, естетичних, екологічних та інших споживчих властивостей.
Згідно з маркетинговою концепцією особливе значення має не просто набір споживчих
властивостей і характеристик товарів, але и розуміння таких ознак, як сприйняття товару, його
технічних характеристик, умови використання, гарантійні строки, затрати, які пов'язані з
придбанням, використанням та утилізацією товарів.
Отже, конкурентоспроможність обумовлюється якісними та вартісними особливостями товару,
котрі враховує покупець з метою задоволення відповідної потреби.
З цього випливає, що конкурентоспроможність виражається через систему показників:
– якісних;
– економічних.

Якісні показники конкурентоспроможності характеризують властивості товару, завдяки яким

він задовольняє конкретну потребу. Якісні показники поділяються на класифікаційні та
оціночні.
Класифікаційні – такі показники, які характеризують належність виробів до визначеної групи і
визначають призначення, сферу застосування й умови використання, наприклад, автомобілі
малого та середнього класів, спортивні, престижні.
Оціночні – показники, які кількісно характеризують властивості якості товарів, порівняння з
аналогічними товарами тощо.

Економічні показники конкурентоспроможності характеризують загальні витрати покупців та

споживачів на задоволення їхніх потреб даним товаром або послугою. Ці витрати складаються
з витрат на купівлю і витрат, які пов'язані з витратами при встановленні та експлуатації в
строках його використання (ремонт, нагляд, технічне обслуговування, закупівля запчастин,
енергоспоживання і т. ін.). Усі ці витрати становлять ціну споживання. Вона є складовою
конкурентоспроможності товарів і послуг.
Економічні показники у ціні споживання пов'язані з соціально- економічним становищем
споживачів, наявністю послуг, їх вартістю, віддаленістю від місць сервісного обслуговування. В
основному ціна споживання значно перевищує ціну продажу.
До економічних показників конкурентоспроможності належать й інші показники.
Аналізуючи економічні показники конкурентоспроможності товарів та надання послуг, потрібно
враховувати деякі специфічні параметри, притаманні окремим видам товарів та послуг.
Враховуючи всі переваги і недоліки конкуренції, високі вимоги до параметрів
конкурентоспроможності, фірми постійно намагаються утриматись на займаних ринкових
позиціях з продажу товарів і розширити частку ринку. Кожна фірма розробляє маркетингові
заходи з метою закріплення власних позицій в умовах гострої товарної конкуренції. Вони
розробляють стратегію стабілізації конкурентоспроможності товарів власного виробництва.

Кожне проектування фірмою конкурентоспроможності повинно починатися зі з'ясування

потреб потенційних покупців і об'єктивної оцінки: наскільки товари конкурентів і запроектовані
нами товари задовольнятимуть покупців своїми параметрами.
Показник конкурентоспроможності товару визначають шляхом його порівняння з еталоном.
Якщо показник більше одиниці – товар конкурентоспроможний; якщо менше – товар не
конкурентоспроможний; якщо ж дорівнює одиниці – товар перебуває на рівні еталонного
зразка.
По технічних параметрів. які використовують при аналізі конкурентоспроможності товарів,
належать:
1) класифікаційні параметри;
2) нормативні (відповідність нормам, стандарту);
3) суб'єктивні (фізіологічні, гігієнічні, відповідність товару всім властивостям людини);
4) конструктивні;
5) естетичні (рівень оглядового образу).
Надзвичайно важливим моментом підтримки стабільності конкурентоспроможності є
врахування економічних параметрів (ціна споживання):
1) витрати на транспортування до місця експлуатації;
2) вартість приведення в робочий стан;
3) навчання персоналу, його заробітна плата;
4) витрати на страхування, податки й утилізацію виробів;
5) н Система основних індикаторів, за якими здійснюють оцінювання конкурентоспроможності
підприємства може бути зведена до восьми ключових складових, в саме [50]:
Група 1. Техніко-технологічні, до яких належать стан засобів праці; якість предметів праці;
прогресивність технологічних процесів; рівень механізації й автоматизації праці і виробництва;
ступінь використання засобів виробництва; умови проведення науково-дослідних і дослідно-
конструкторських робіт і масштабність впровадження науково-технічних розробок.
Група 2. Організаційно-управлінські – форми організації виробництва; виробнича структура
підприємства і ступінь оптимізації технологічних режимів; організація праці; підбір,
розставлення і кваліфікація персоналу; системи оплати праці; організаційна структура
управління; система планування, обліку і контролю.

Група 3. Фінансово-економічні – ефективність поточних витрат; ефективність використання

засобів виробництва; ефективність використання живої праці; фінансова стійкість
підприємства; результативність (прибутковість) виробництва.
Група 4. Соціально-психологічні – стан умов праці й організаційна культура виробництва; участь
персоналу в процесі управління виробництвом; політика просування персоналу; система
морального і матеріального стимулювання; стан соціальної інфраструктури.
Група 5. Природно-географічні і транспортні – умови видобутку й якість сировини; умови
забезпечення водними, енергетичними та іншими ресурсами; транспортна інфраструктура;
кліматичні умови.

Група 6. Екологічні – стан охорони довкілля; умови і стан охорони праці; забезпечення
екологічної безпеки місця існування; переробка і використання відходів виробництва.

Група 7. Галузеві – ефективність організації галузі; якість інформаційної і нормативно-

методичної бази управління в галузі; доступ до якісної сировини й умови матеріально-технічного
постачання; ступінь уніфікації, стандартизації і сертифікації галузевої продукції; науково-
технічний потенціал галузі; стан інноваційної діяльності; система підготовки і підвищення
кваліфікації кадрів.

Група 8. Ринкові – доступ до ринку ресурсів і нових технологій; ексклюзивність товарів, що

виробляються; відлагодженність каналів розподілу продукції; ефективність системи
стимулювання збуту [50].

Матричні методи. Ці методи засновані на ідеї розгляду процесів конкуренції в динаміці. їхньою
теоретичною базою є концепція життєвого циклу товару і технології. Будь-який товар або
технологія з моменту його появи на ринку і до зникнення проходить певні стадії життєвого
циклу. У середині 70- X років маркетингова організація "Бостон консалтинг груп" розробила
матричну методику оцінки конкурентоспроможності різних товарів, яка згодом застосовувалася
не тільки для аналізу характеристик товарів, але і при вивченні конкурентоспроможності
"стратегічних одиниць бізнесу" – товарів, збутової діяльності, окремих компаній, галузей

Методи, що засновані на оцінці конкурентоспроможності продукції підприємства. Ця група

методів базується на думці про те, що конкурентоспроможність підприємства тим вище, чим
вище конкурентоспроможність його продукції. Для визначення конкурентоспроможності
продукції використовуються різні маркетингові і кваліметричні методи, в основі більшості яких
лежить знаходження співвідношення ціна/якість.
Розрахунок показника конкурентоспроможності по кожному виду продукції ведеться з
використанням економічного і параметричного індексів конкурентоспроможності. У свою чергу,
вказані індекси визначаються шляхом підсумовування частинних індексів по кожному
оцінюваному параметру з урахуванням вагових коефіцієнтів. Кожен з частинних індексів за
відповідним параметром приймається як відношення фактичного значення оцінюваного
параметра до значення відповідного показника в конкуруючій продукції (чи іншій продукції,
обраної за базу порівняння). При цьому параметричний індекс визначається на основі оцінки
технічних (якісних) параметрів продукції, економічний – вартісних.
Конкурентоспроможність підприємства оцінюють також за якістю продукції з використанням
методу багатокутних профілів [50]. Цей метод є одним з небагатьох, що володіють наочністю
оцінки. В даному методі, на відміну від інших підходів, вивчаються сегменти ринку, оцінюється
можливість зміни рентабельності виробництва і збуту з урахуванням вимог ринку, проводиться
аналіз збутової мережі.
Метод базується на виявленні критеріїв задоволення потреб споживачів стосовно конкретного
продукту, встановленні ієрархії потреб, їх порівняльній важливості в межах того спектру, який
може оцінити споживач. У науковій літературі, як правило, наводяться багатокутники
порівняльних характеристик конкурентоспроможності підприємств, в яких виділяють вісім
векторів компетентності: концепція, якість, ціна, фінанси, торгівля, післяпродажний сервіс,
зовнішня політика, передпродажна підготовка.
Методи, засновані на теорії ефективної конкуренції. Згідно з цією теорією, найбільш
конкурентоспроможними є ті підприємства, де щонайкраще організована робота всіх
підрозділів і служб. На ефективність діяльності кожної зі служб впливає безліч факторів –
ресурсів підприємства. Оцінка ефективності роботи кожного з підрозділів передбачає оцінку
ефективності використання ним цих ресурсів. В основі підходу лежить оцінка групових
показників або критеріїв конкурентоспроможності [50].
Функціональний підхід полягає у визначенні співвідношення витрати/ціни, завантаження
виробничих потужностей, обсягів випуску продукції, норми прибутку тощо. Відповідно до цього
підходу конкурентоспроможними є ті підприємства, де краще організовані виробництво і збут
товару, ефективне управління фінансами.

Перевага функціонального підходу полягає у використанні показників, які дають можливість

зробити висновки про певні напрями господарської діяльності підприємства. Проте необхідно
зауважити, що цей підхід має і певні недоліки, оскільки не враховує таких важливих критеріїв
визначення конкурентоспроможності підприємства, як наявність конкурентоспроможного
потенціалу, показників екологічності виробництва, соціальної ефективності та іміджу
підприємства.

Графічні моделі оцінювання конкурентоспроможності передбачають побудову певних матриць,

або "поля оцінювання", поділ їх на квадранти (зони), які відповідають певному рівню
конкурентоспроможності, та визначення конкурентного статусу підприємства.
Графічним інструментом порівняння стану функціонування підприємства та його конкурентів
є побудова багатокутників конкурентоспроможності у вигляді векторів-осей, порівняння яких
дозволяє виявити слабкі та сильні сторони підприємства [50]. Для кількісного вимірювання цих
сторін також використовується експертний підхід – метод шкодування.

Серед методів визначення конкурентоспроможності підприємства або продукції розрізняють

наступні:

Методи, побудовані на основі теорії міжнародного поділу праці (теорія порівняльних переваг).
Виявляють порівняльні переваги підприємства, які б забезпечили нижчі витрати ніж у
конкурентів.
Методи побудовані на основі теорії ефективної конкуренції:

– структурний підхід до визначення конкурентоспроможності підприємства – за рівнем

монополізації, тобто за рівнем концентрації капіталу, за бар'єрами входу у галузь тощо;

– функціональний підхід – мається на увазі, що конкурентоспроможність підприємства вища

там, де краще організовано виробництво, збут, управління фінансами і таке інше.

Методи, побудовані на основі теорії рівноваги фірми і галузі А. Маршалла та теорії факторів
виробництва. Звідси рівновага – це відсутність бажання у підприємства змінювати обсяги
виробництва, переходити у інший стан. А відтак критерієм конкурентоспроможності
підприємства є наявність на підприємстві факторів виробництва, що можуть бути використані
з вищою ніж у конкурентів продуктивністю.
Методи, що побудовані на залежності конкурентоспроможності підприємства від якості
продукції, або якості і ціни. Чим вища якість і нижча ціна товару, тим вища його
конкурентоспроможність, а, значить, і конкурентоспроможність підприємства.
Метод інтегральної оцінки, де інтегральний показник конкурентоспроможності підприємства
містить два критерії: ступінь задоволення потреб споживачів і ефективність виробництва.
33. Система забезпечення якості і конкурентоспроможності продукції (послуг).
Якість продукції – це сукупність властивостей продукції, які зумовлюють її придатність
задовольняти певні потреби відповідно до її призначення.
Якість визначається мірою співвідношення товарів, робіт, послуг до умов та вимог стандартів,
договорів, контрактів, запитів споживачів. Прийнято розрізняти якість продукції, роботи, праці,
матеріалів, товарів, послуг.

Якість продукції – це економічна категорія, тому що вона належить до найважливіших понять

економічної науки, яка відображає істотні сторони економічних явищ та процесів. Це пов'язано
з тим, що в сучасному світі діяльність будь-якого підприємства, його непохитне становище на
ринку товарів і послуг визначається рівнем конкурентоспроможності.

Сукупність перерахованих показників формулює рівень якості продукції – кількісну

характеристику міри придатності того чи іншого виду продукції для задоволення конкретного
попиту на неї.
Конкурентоспроможність продукції –. це здатність продукції відповідати вимогам
конкурентного ринку, запитам покупців порівняно з іншими аналогічними товарами,
представленими на ринку. Конкурентоспроможність визначається, з одного боку, якістю товару,
його технічним рівнем, споживчими властивостями, а з іншого – цінами, встановленими
продавцем товарів. Крім того, на конкурентоспроможність впливає мода, сервіс під час продажу
і після нього, реклама, імідж виробника, ситуація на ринку, коливання попиту.
Забезпе́чення я́кості (англ. quality assurance, QA) — контроль і оцінка будь-яких аспектів
проєкту, обладнання чи виду послуг з метою збільшення вірогідності забезпечення встановлених
мінімальних стандартів якості, а також — підтримку цих характеристик при зберіганні,
транспортуванні та експлуатації продукції.

Забезпечення якості визначено в стандарті ISO 9000:2005 «Системи менеджменту якості.

Основні положення та словник» як «частина менеджменту якості, спрямована на створення
впевненості в тому, що вимоги до якості будуть виконані».

Менеджмент якості в цьому ж стандарті представлений як «скоординована діяльність з

керівництва та управління організацією стосовно до якості», а в примітці сказано, що він
«звичайно включає розробку політики та цілей у сфері якості, планування якості, управління
якістю, забезпечення якості та покращення якості».
Забезпечення якості не дає повних гарантій того, що кінцевий продукт буде якісним.
Існує 2 основних принципу забезпечення якості:
фактичний результат має відповідати очікуваному;
у ньому не повинно бути похибок.
Забезпечення якості включає в себе регулювання якості сировини та напівфабрикатів, зборки
та виробництва, менеджмента, перевірки на брак. Якість визначається задоволеністю
користувача або споживача. Результатом забезпечення якості як постійного процесу є
поліпшення якості.
Під конкурентоспроможністю продукціїзаведено розуміти сукупність її властивостей, що
відбиває міру задоволення конкретної потреби проти репрезентованої на ринку аналогічної
продукції. Вона визначає здатність витримувати конкуренцію на ринку, тобто мати якісь вагомі
переваги над виробами інших товаровиробників.

Беручи загалом, для визначення конкурентоспроможності продукції продуценту необхідно

знати:
- конкретні вимоги потенційних покупців (споживачів) до пропонованого на ринку товару;
- можливі розміри та динаміку попиту на продукцію;
- розрахунковий рівень ринкової ціни товару;
- очікуваний рівень конкуренції на ринку відповідних товарів;
- визначальні параметри продукції основних конкурентів;
- найбільш перспективні ринки для відповідного товару та етапи закріплення на них;
- термін окупності сукупних витрат, зв'язаних із проектуванням, продукуванням і просуванням
на ринок нового товару.

Для підвищення рівня конкурентоспроможності продукції в цілому, необхідні дослідження й

оцінка впливу факторів на цю важливу властивість продукції. Аналіз літературних джерел
показує, що існують різні класифікації цих факторів:
‒ технічний рівень і якість продукції,
‒ ціна,
‒ строки поставки,
‒ платоспроможний попит населення,
‒ насиченість ринку аналогічною продукцією,
‒ наявність сервісу,
‒ забезпечення запчастинами тощо.

Зазначені фактори умовно ділять на ендогенні й екзогенні. При цьому, ендогенні

факторихарактеризують можливості промислового виробництва країни-експортера й
впливають насамперед на техніко-економічний рівень експортованої продукції, що істотно
впливає на якість продукції, витрати на її створення й експлуатацію, встановлення ціни й
організації післяпродажного сервісу. Аекзогенні факторихарактеризують потреби світового
ринку або конкретного ринку товарів країни-імпортера й визначають попит на продукцію
даного виду. Це кон'юнктура зовнішнього ринку, що визначає його насиченість товарами-
аналогами, регіональні особливості й умови споживання (експлуатації) продукції, наявність
реклами, а також умови конкретного ринку збуту, що включають у себе протекціоністські міри,
встановлення демпінгових цін на аналогічну продукцію й інші фактори.
34. Поняття та місце виробничої і соціальної інфраструктури.

Соціальні потреби працівників підприємств охоплюють широке коло питань: поліпшення умов
праці та охорони здоров’я, побуту працівників і членів їх сімей, соціально-культурного
обслуговування. Забезпечення соціальних потреб трудових колективів здійснюється сукупністю
певних підрозділів соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких можуть входити: 1)
їдальні і кафе, буфети; 2) лікарні, поліклініки, медпункти; 3) власні житлові будинки, заклади
побутового обслуговування; 4) школи, професійно-технічні училища, факультети та курси
підвищення кваліфікації; 5) дитячі дошкільні заклади, бібліотеки, клуби (палаци культури); 6)
бази та будинки відпочинку, спортивні споруди тощо. Утримання всієї можливої (необхідної)
сукупності об’єктів соціальної інфраструктури кожним підприємством потребує чималих коштів.
За умов кризового стану і зв’язаної з цим обмеженістю фінансових ресурсів багато які
підприємства змушені передати створені раніше окремі об’єкти соціальної інфраструктури в
підпорядкування місцевих органів влади – районних, міських та обласних держадміністрацій.
Проте й нині існують і навіть створюються нові заклади освіти, охорони здоров’я та відпочинку
галузевого підпорядкування. Управління діяльністю підрозділів соціальної інфраструктури
здійснює заступник директора підприємства (віце-президент фірми) з кадрових і соціальних
питань. Йому підпорядковано відділи: кадрів, технічного навчання, адміністративно-
господарський та житловокомунальний, які вже безпосередньо керують діяльністю установ
соціальної інфраструктури підприємства.

Виробни́ча інфраструкту́ра — це комплекс галузей, що обслуговують основне виробництво і

забезпечують його ефективну економічну діяльність. До них належать транспорт, зв'язок,
електроенергетика, кредитно-фінансові заклади, спеціалізовані галузі ділових послуг. Надаючи
послуги основному виробництву, вони підвищують його ефективність, тому виробнича
діяльність цих галузей суттєво збільшує результати суспільного виробництва.
Виробничу структуру підприємства, зокрема, складають:

допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства (ремонтний, інструментальний,

енергетичний, транспортний, складське господарство тощо);
допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах;
магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації,
природоохоронні споруди тощо.
Склад та розміри об'єктів виробничої інфраструктури підприємств залежать від галузі, типу та
масштабу виробництва, особливостей конструкцій та технології виготовлення виробів, рівня
спеціалізації підприємства.

Підприємство — це не лише техніко-технологічна цілісність. Сучасний менеджмент розглядає

підприємство перш за все як групу людей, які об єдналися для досягнення загальної мети.
Людина на виробництві є одночасно і фактором виробництва, і джерелом його розвитку. Тому '
сучасне підприємство несе перед суспільством як економічну, так і соціальну відповідальність.
Пряма соціальна дія для підприємства знаходить своє відображення у формуванні соціальної
інфраструктури підприємства.
Соціальна інфраструктура — це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують
задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства. Соціальна
інфраструктура, як правило, складається з підрозділів громадського харчування, охорони
здоров'я, дитячих дошкільних закладів, закладів освіти, житлово-комунального господарства,
організації відпочинку, заняття фізкультурою та спортом.

Організація та стан інфраструктури суттєво впливають на економіку підприємства. В сучасних

умовах у сфері технічного обслуговування виробництва на промислових підприємствах
працюють від 40 до 50% всього промислово-виробничого персоналу. Це зумовлено не тільки
відносно, великими обсягами робіт по обслуговуванню основного виробництва. Багато
допоміжних та обслуговуючих операцій за своїм характером важко піддаються механізації та
автоматизації. Через нестабільність, нерегулярність та різноманітність ці операції досить важко
планувати, нормувати та регламентувати. Для допоміжних підрозділів характерні одиничний та
дрібносерійний типи виробництва зі значним обсягом ручної праці. Роздрібненість допоміжних
та обслуговуючих служб і господарств, низький рівень їх спеціалізації та централізації зумовили
їх відсталість у технології та організації праці. Аналіз господарської діяльності підприємств
свідчить про суттєвий розрив у техніко-організаційному рівні між основним та допоміжним
виробництвом. На допоміжних та обслуговуючих операціях нижчий рівень механізації і
автоматизації, значно вище доля ручної праці, що перетворює інфраструктуру у вузьке місце
більшості вітчизняних підприємств.
Прогрес у розвитку техніки та технології основного виробництва викликає необхідність
адекватних змін виробничої інфраструктури підприємств. Підвищення рівня механізації і
автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги та складність робіт щодо ремонту, догляду
та налагоджування устаткування, передбачає значне розширення номенклатури інструменту,
оснастки та пристосувань. Перехід до нових технологій та прискорення технологічних режимів
роботи устаткування підвищує вимоги до якості і збільшує потреби у різних видах енергії.
Ускладнення виробничих процесів та поглиблення внутрішньовиробничих зв'язків між
підрозділами збільшують обсяги робіт по транспортуванню. Постійно зростають навантаження
на комунікаційні мережі підприємства. Все це суттєво підвищує роль і значення виробничої
інфраструктури підприємства.

Для досягнення високих господарських результатів діяльності підприємства недостатньо

раціонально організувати робочі місця, налагодити їх забезпечення та функціонування. Важливо
створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат, активізувати
соціальну мотивацію праці. Все це безпосередньо впливає на продуктивність праці і кінцеві
результати діяльності підприємства.
В сучасних умовах досягнення високих техніко-економічних показників виробництва
неможливо без збалансованого розвитку як основного виробництва, так і виробничої та
соціальної інфраструктури.
35. Собівартість продукції як синтетичний показник ефективності виробництва.
Собівартість як економічна категорія являє собою відокремлену частину вартості. Основу цієї
категорії становлять вартість спожитих засобів виробництва і вартість необхідного продукту. В
конкретно економічному розумінні собівартість — це грошовий вираз витрат підприємства на
виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг).

Собівартість — один з найважливіших показників господарської діяльності аграрних

підприємств, оскільки показує, у що саме обходиться господарству виробництво відповідного
виду продукції і наскільки економічно вигідним воно є в конкретних природно-економічних
умовах господарювання.
Показник собівартості дає можливість глибоко аналізувати економічний стан підприємства і
виявляти резерви підвищення ефективності виробництва. За інших однакових умов
підприємство тим більше одержуватиме прибутку на одиницю продукції, чим нижча її
собівартість, і навпаки. Із зниженням собівартості зростає цінова конкурентоспроможність
продукції, а отже, і зміц­нюються позиції підприємства на товарному ринку.

Отже, собівартість — це виражені в грошовій формі поточні затрати підприємства на

виробництво і реалізацію продукції. Ці затрати за їх економічним змістом можна згрупувати
таким чином:

1) матеріальні затрати (без зворотних відходів — залишки сировини, матеріалів,

напівфабрикатів, теплоносіїв);
2) витрати на оплату праці;
3) відрахування на державне соціальне страхування;
4) відрахування на обов'язкове медичне страхування;
5) амортизація основних фондів, включаючи прискорену амортизацію;
6) інші витрати.
Калькуляція собівартості — це обчислення витрат на виробництво та реалізацію одиниці
продукції, а також на виконання одиниці роботи. Групування витрат за калькуляційними
статтями відображає їх склад залежно від призначення витрат та місця їх виникнення.
Типова калькуляція собівартості продукції містить такі статті витрат:
1. Сировина та матеріали.
2. Покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру
сторонніх підприємств та організацій.
3. Паливо та енергія на технологічні цілі.
4. "Зворотні відходи" (вираховуються).
5. Основна заробітна плата робітників.
6. Додаткова заробітна плата.
7. Відрахування на соціальні заходи.
8. Витрати на утримання та експлуатацію устаткування.
9. Загальновиробничі витрати.
10. Втрати від браку.
11. Інші виробничі витрати.
12. Адміністративні витрати.
13. Позавиробничі (комерційні) витрати.

Залежно від поставленої мети і строків визначення собівартості продукції розрізняють планову,
фактичну й очікувану собівартість.
Планова собівартість визначається до початку планового періоду. Вона має велике значення у
здійсненні режиму економії й організації дійового контролю за витрачанням коштів, за
господарською діяльністю підприємств і їх виробничих підрозділів протягом планового періоду.

Фактична собівартість визначається за результатами господарської діяльності в кінці звітного

періоду на основі фактичних витрат і обсягу одержаної продукції. Вона дає змогу визначити
прибуток підприємства та економічну ефективність виробництва кожного виду продукції (робіт,
послуг), з’ясувати причини низької доходності або збитковості окремих галузей, виявити резерви
скорочення витрат на одиницю продукції.

Очікувана собівартість визначається протягом року на основі як фактичних, так і прогнозних

(очікуваних) даних, одержаних розрахунково з метою контролю за витрачанням коштів.
36. Характеристика і класифікація витрат на виробництво.
Ви́трати виробни́цтва — сукупність усіх спожитих ресурсів на виробництво того чи іншого
продукту.
Економічна теорія вирізняє такі основні види витрат виробництва фірми: постійні, змінні,
валові (загальні), середні, граничні, альтернативні. Сучасні західні концепції класифікують
витрати виробництва, за критерієм залежності або незалежності їх від обсягу виробництва.

Постійні витрати (англ. Fixed Costs) — витрати, величина яких не змінюється залежно від зміни
обсягу випуску продукції і які фірма повинна сплачувати навіть тоді, коли вона нічого не
виготовляє. До них належать грошові витрати на експлуатацію будівель, споруд і обладнання,
орендна плата, виплата відсотків за кредитом, заробітна плата апарату управління, витрати на
охорону.(також позначаються FC)

Змінні витрати (англ. Variable Costs) — витрати, величина яких змінюється залежно від зміни
обсягу виробництва. Динаміка їх нерівномірна: починаючи з нуля, вони спочатку зростають
дуже швидко разом зі зростанням виробництва. З подальшим розширенням обсягів
виробництва виникає фактор економії, і змінні витрати зростають повільніше, ніж збільшується
обсяг продукції.(також позначаються VC)

Валові витрати (загальні витрати,англ. Total Costs) є сумою постійних і змінних витрат за
кожного конкретного обсягу виробництва.(також позначаються TC)

Середні витрати — витрати на одиницю продукції, що випускається. Розрізняють загальні

середні витрати, рівні частці від ділення повних витрат на обсяг виробництва; змінні середні
витрати, рівні частці від ділення змінних витрат на обсяг виробництва: постійні середні
витрати, рівні частці від ділення постійних витрат на обсяг виробництва.(також позначаються
ATC)
Витрати на одиницю продукції — це середні валові витрати, які дорівнюють загальним
витратам, поділеним на обсяг виробництва товарів. Нерівномірна зміна валових витрат веде до
того, що зі зростанням обсягів виробництва змінюються витрати на одиницю продукції, це має
особливе значення для ринкової стратегії фірми, оскільки дає змогу з'ясувати — за якого обсягу
виробництва витрати на одиницю продукції будуть мінімальними.

Прямі витрати — витрати, що можуть бути безпосередньо пов'язані з визначеною діяльністю чи

видом продукції.

Непрямі витрати — спільні виробничі витрати, необхідні для різних задач (процесів), які прямо
не розподіляються по них протягом певного періоду часу.

Поточні витрати — витрати, що визнаються в період їх здійснення та відображаються в обліку

за рахунками витрат.

Граничні витрати (англ. Marginal Costs, також позначаються МС)— витрати необхідні для
випуску додаткової одиниці продукції найефективнішим (найдешевшим) чином. МС=ΔТС/ΔQ

Альтернативні витрати (не явні) це вигода, втрачена внаслідок невикористання економічного

ресурсу в найдохіднішій зі всіх можливих сфер і галузей господарювання.

Витрати майбутніх періодів — грошові витрати, що були здійснені в даному періоді, але на
собівартість продукції будуть віднесені в майбутньому періоді, частинами.

37. Кошторис витрат: складові елементи, обчислення їх величини, загальний порядок

складання.

Кошторис витрат - це зведений план усіх витрат підприємства на плановий період виробничо-
фінансової діяльності. У зведений кошторис включають витрати підрозділів основного
виробництва, підрозділів виробничої інфраструктури та витрати на утримання
адміністративно-управлінського персоналу.

Зведений кошторис узгоджує всі витрати за основними розділами річного плану діяльності
підприємства в грошовій формі.

Витрати на виробництво продукції у вартісному вираженні формують виробничу собівартість

підприємства. Вони мають чітку сформовану структуру. Планування витрат на виробництво
виконують у такій послідовності:

- складають кошторис витрат і калькулюють собівартість продукції та послуг допоміжних

підрозділів (цехів);

- формують баланс розподілу продукції та послуг допоміжного виробництва за калькуляційними

напрямами й за внутрішньозаводськими підрозділами;
- складають кошториси та розраховують: витрати на сировину, матеріали, купівельні
комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо й енергію в основному
виробництві; основну та додаткову заробітну плату робітників, зайнятих у виробництві
продукції, з відрахуванням на соціальні заходи;
- кошториси витрат цехів допоміжного виробництва;
- кошториси витрат, пов'язаних із підготовкою та освоєнням виробництва нової продукції;
- кошториси витрат на утримання, експлуатацію та ремонт устаткування;

- кошториси витрат, пов'язаних із відшкодуванням зношування спеціальних інструментів і

пристроїв цільового призначення;
- кошториси загальновиробничих витрат.
- процесі розроблення кошторису витрат на виробництво застосовують три основні методи:

1) кошторисний, який базується на розрахунку витрат у межах усього підприємства за даними

інших розділів плану;
2) зведений, який передбачає сукупність кошторисів витрат виробництва окремих цехів;
3) калькуляційний, який формується на планових розрахунках всієї номенклатури продукції,
робіт і послуг з розподілом комплексних статей на прості елементи витрат. У практиці
вітчизняних підприємств кошторисний метод є найпоширенішим, його застосування забезпечує
взаємозв'язок і приведення в єдину систему розрахунків зведеного кошторису, форма якого
представлена в таблиці 10.2.

Розрахунки витрат на сировину, матеріали, куповані напівфабрикати й комплектуючі вироби,

технологічне паливо та енергію в основному виробництві складають на основі даних про обсяги
виробництва окремих виробів і технічно обґрунтованих норм витрат матеріальних ресурсів на
одиницю продукції або робіт, затверджених для планового періоду.
Розрахунок кошторису загальновиробничих витрат здійснюється на основі таких даних:
- структури управління цехами, їхні штатні розклади;
- норми витрат палива й енергії для опалення, освітлення та інших загальновиробничих потреб;
- норми амортизаційних відрахувань; У розрахунки витрат на охорону праці;
- розрахунки розподілу продукції й послуг допоміжних цехів;
- розрахунки витрат на утримання пожежної та сторожової охорони;
- розрахунок витрат на професійну підготовку й перепідготовку персоналу підприємства;
- норми податків, зборів та інших обов'язкових платежів, передбачених чинним законодавством.
38. Статті калькуляції одиниці продукції (роботи, послуги).
Калькуляція (від лат. Calculato — обчислення) — це обчислення собівартості одиниці продукції,
виконаних робіт і послуг, а також заготівельної собівартості матеріальних цінностей та засобів
виробництва за елементами витрат.

Калькулювання має суттєве значення в діяльності підприємства й застосовується там, де

безпосередньо відбуваються процеси виробництва. Виготовлення будь-якого виду продукції,
надання будь-якого виду послуг або виконання робіт не можна розпочинати доти, доки
попередньо не буде визначено, на які витрати слід очікувати.
Розрізняють різні види калькуляцій:
1. Планові та нормативні калькуляції є попередніми. Їх розроблюють до початку виробництва
продукції та використовують під час складання кошторису.

2. Калькуляції, що складаються за даними бухгалтерського обліку, відображають фактичні

витрати, називаються звітними. Вони потрібні для контролю за виконанням управлінських
(планових) рішень собівартості продукції та для виявлення резервів подальшого зменшення
витрат.

3. Фактичні калькуляції складають у період закінчення виробництва продукції. Фактичні

калькуляції підлягають співставленню з нормативними для встановлення розбіжностей між їх
показниками та причин таких відхилень. Під час виявлення причин розроблюються заходи щодо
зменшення або ліквідації понаднормативних витрат.
Калькуляції складають щомісячно, за квартал і рік за цільовим призначенням.

На великих підприємствах калькуляції розроблюються фахівцями планових та економічних

відділів, й одночасно можуть складатися різні їх види. На невеликих підприємствах переважно
функції зі складання калькуляцій виконує бухгалтер.

Планові та нормативні калькуляції складаються на всі види продукції, що виготовляються в

планованому році. На основі планової калькуляції встановлюють ціну продукції, яка підлягає
випуску. Нормативна калькуляція складається для управління витратами на виробництво
продукції саме перед початком її виробництва. Основою складання нормативної калькуляції на
підприємстві є технічно обґрунтовані норми витрат матеріалів і трудових витрат, стандарти й
технічні умови, установлені для цієї продукції. Ці норми визначаються на підставі діючих (або
очікуваних) на початок планованого періоду нормативів з урахуванням економічної
ефективності розроблених заходів для подальшого вдосконалення виробництва.
Розрізняють два методи здійснення калькулювання:
1. Позамовний метод
При позамовному методі об’єктом обліку витрат та об’єктом для складання калькуляції є окреме
замовлення, який може містити один або декілька однакових виробів. Він застосовується
підприємствами, які виготовляють унікальні, експериментальні чи одиничні вироби або їх
невеликі партії. Наприклад, одне судно із серії суден кожного проекту плану товарної продукції,
літак, вертоліт, група однорідних виробів. Собівартість окремих видів (типів) продукції
відповідної групи обчислюється за допомогою економічно обґрунтованих методів. У групу
об’єднуються лише вироби, що виготовляються з однорідної сировини із застосуванням
однакових технологічних процесів.
2. Попередільний метод
На окремі вироби, щодо яких планується декілька послідовних процесів виходу придатних
виробів (модулі, гібридні мікросхеми, фотодіоди тощо), планові (нормативні) калькуляції
складаються за окремими технологічними етапами, що є закінченими конструкціями виробу чи
переділами.

Переділ — це визначена сукупність технологічних операцій, унаслідок виконання яких

одержують продукт праці, готовий для цієї сукупності (напівфабрикат, напівпродукт). За такого
методу витрати облічуються в розрізі технологічних переділів, видів продукції або
напівфабрикатів. Цей метод обліку затрат застосовують на тих промислових підприємствах, де
продукція виготовляється при послідовній переробці висхідної сировини за окремими стадіями
(переділами, фазами) технологічного процесу.
Калькуляцію складають по закінченні кожного звітного періоду.
Попередільний метод має два варіанти:
1. Однопередільний метод.
У разі застосування цього методу технологічний процес не поділяється, а від першої операції до
останньої становить єдине ціле, наприклад, хлібопечення тощо. За таких обставин калькуляція
останнього переділу містить усю суму витрат на виробництво продукції.
2. Багатопередільний метод.

Його застосовують, коли технологічний процес поділяють на декілька технологічних фаз (стадій,
переділів) і наприкінці кожного переділу одержують напівфабрикат, який визначають за
кількістю й вартістю, тобто калькулюють собівартість напівфабрикатів. Готовий продукт
одержують наприкінці останнього переділу. У такому випадку калькуляція кожного переділу
містить витрати лише відповідного переділу. Для визначення загальної суми витрат виникає
необхідність складання загальної калькуляції.

Калькуляційна одиниця продукції повинна відповідати одиниці вимірювання, прийнятій у

стандартах або технічних умовах на відповідний вид продукції і в плані виробництва продукції
в натуральному виразі. Якщо в плануванні використовуються дві одиниці вимірювання
кількості продукції, що випускається, калькуляційною одиницею є одна із цих одиниць.
Собівартість одиниці продукції в другому вимірюванні визначається в цілому, без виділення
окремих статей витрат.
Перелік статей калькуляцій і склад витрат, що входять у такі калькуляційні статті, кожне
підприємство встановлює самостійно та закріплює їх у наказі про облікову політику
підприємства. При цьому беруться до уваги: технологічні особливості виробництва, організація
процесу виробництва, перелік витрат необхідних для виробництва, та їх питома вага в загальній
сумі собівартості продукції тощо.
39. Економічна сутність та види цін на продукцію (послуги) підприємства.
Ринкове ціноутворення - це процес встановлення цін на товари та послуги, які реалізують на
ринку.
Ціна - грошовий вираз вартості товару. Вона відображає його споживчу корисність в
конкретних ринкових умовах.
Ринкова ціна забезпечує динамічну рівновагу між попитом та пропозицією, між суспільною
вартістю товару і її грошовим виразом.
Встановлення ціни на доцільному рівні, а також прогнозування динаміки цін світового ринку
неможливо без врахування основних ціноутворюючих факторів. Їх можна виділити в три групи.
1. Фактори, що впливають на обсяг пропозиції товару:
Рівень поточних витрат на виготовлення товару.
Науково-технічний прогрес.
Ступінь монополізації пропозиції товару.
Цінова політика виробника товару.
2. Фактори, що впливають на обсяги попиту:
2.1. Корисність товару.
2.2. Науково-технічний прогрес.
2.3. Фінансові можливості покупців товару.
2.4. Зміна цін споріднених товарів.
2.5. Ступінь монополізації попиту.
2.6. Рівень конкуренції на даному сегменті ринку.
3. Фактори зовнішнього впливу (щодо покупців і продавців):
3.1. Фаза економічного циклу в економіці країни.
3.2. Інфляція.
3.3. Короткочасні коливання попиту і пропозиції.
3.4. Заходи державного регулювання і контролю цін.
3.5. Спосіб збуту товару.
У практиці роботи підприємств застосовують цілий ряд видів цін. Однак домінують договірні
ціни, що змінюються залежно від попиту і пропозиції на певну продукцію (послуги).

У загальному плані в умовах сьогодення структура ринкових складові договірних цін

визначається такими складовими:
1. Собівартість виробу, що містить всі без винятку витрати на створення, виробництво і
реалізацію.
2. Прибуток, величина якого визначається ринковою ситуацією (попитом і пропозицією).
3. Податок на додану вартість (ПДВ), величина якого у відсотках визначається від
оподатковуваного обороту.

4. Акцизний збір, непрямий податок лише на високорентабельні та монопольні товари (перелік

таких товарів та ставки цього збору передбачені відповідними постановами).
Перелічені складові формують "ціну підприємства". За такими цінами підприємства реалізують
свою продукцію безпосередньо споживачам або ж посередницьким організаціям (гуртовим
базам).
5. Гуртові організації в ціну продукції включають надбавку за величиною, яка відповідає усім
додатковим витратам, що пов'язані з організацією гуртової реалізації продукції. Сюди входить
орендна плата за приміщення офісу бази, оплата праці її працівників, витрати на освітлення,
опалення, охорону, а також належні кошти на розвиток гуртової організації (прибуток) і
відповідний податок на додану вартість.
У результаті формується відпускна "ціна гуртова". Вона застосовується для гуртової реалізації
продукції торговельній мережі.
7. Для покриття витрат, пов'язаних з організацією реалізації продукції безпосередньо в
магазинах, торговельні структури включають в гуртову ціну чергову надбавку, що
відповідає витратам, аналогічним як в гуртових (посередницьких) організаціях,
включаючи і наступний ПДВ.
Ціна з усіма надбавками називається роздрібною, вона встановлюється на вітрині магазину. За
цією ціною здійснюється продаж виробів окремим споживачам дрібними партіями або
поштучно.
В ринковій системі, при наявності конкуренції, взаємодії попиту і пропозиції виявляється
"компромісна" ціна продукції - це така кількість грошей, яку ще хоче заплатити споживач
(покупець) і за яку ще може продати виробник. У практиці таку ціну називають врівноваженою,
тобто такою, що відображає вартість продукції в конкретних умовах. В практиці роботи
підприємств застосовують численні різновидності цін, зокрема:

Ціна договірна - встановлюється за домовленістю між виробником (продавцем) і споживачем

(покупцем) продукції.
Ціна вільна - формується підприємством-виробником (виконавцем робіт, послуг) самостійно.
Ціна лімітна - вона визначається на початкових етапах створення (проектування) нової
продукції і використовується для техніко-економічних обчислень, обґрунтування доцільності її
виробництва, встановлення договірних або прейскурантних цін.
Ціна прейскурантна - ціна, що вноситься до спеціальних збірників - прейскурантів, які є
офіційними документами. Вони підтверджують рівень цін та умови їх використання. Такі ціни
належать до регульованих і використовуються тоді, коли виробник (як правило, держава)
посідає монопольне становище на ринку, а продукція має особливо важливе значення для
економіки країни.
Ціна регульована - її рівень регулює держава. Вона може коливатися в установлених межах, в
тому її відмінність від фіксованої ціни, яка не підлягає зміні.
40. Цінова політика підприємства за умов ринкових відносин. Методи визначення цін
на виготовлену продукцію (надання послуг).
Цінова політика — комплекс заходів щодо визначення цін, цінової стратегії і тактики, умов
оплати, варіювання цінами залежно від позиції на ринку, стратегічних і тактичних цілей фірми.
Цінова стратегія — напрям дій підприємства щодо ціноутворення з метою досягнення
визначених цілей у конкретній ринковій ситуації протягом певного періоду. Визначення цінової
стратегії потребує уточнень щодо двох аспектів — мета ціноутворення та конкретні ринкові
ситуації.
Механізм встановлення ціни на товар доцільно розбити на такі етапи: визначення мети
ціноутворення, визначення попиту і розміру ринку, оцінювання витрат виробництва, аналіз цін
і товарів конкурентів, вибір методики ціноутворення, розрахунок вихідної ціни, врахування
додаткових міркувань, встановлення кінцевої ціни.

Стратегія ціноутворення має починатися з чіткого визначення мети і закінчуватися

адаптованим механізмом. Важливо, щоб рішення в цій сфері було узгоджено із загальною
програмою маркетингу підприємства. Розробка цінової стратегії не є одноразовою дією, її
необхідно постійно пристосовувати до умов кон’юнктури.

На першому етапі при визначені мети ціноутворення необхідно узгоджувати із загальними

цілями підприємства. Підприємства можуть мати різні цілі, найчастіше зустрічаються такі цілі
ціноутворення:
1) виживання — у випадку, коли підприємство працює з перевантаженням, в умовах
інтенсивної конкуренції, різкого спаду платоспроможного попиту. Ціни знижуються в цьому
випадку, щоб вижити та перекрити витрати. Це завдання лише на недалеке майбутнє, воно не
може бути довгостроковим. Але в кризовій ситуації ця стратегія дає змогу залишитися на ринку,
зберегти кадровий, виробничий та збутовий потенціали;

2) максимізація поточного прибутку — політика швидкого одержання найбільш можливого

прибутку, готівки, найбільш швидкого обороту капіталу. При цьому підприємство,
перебільшуючи ціну продажу, концентрує увагу на поточній ситуації, як правило, не на користь
довгостроковим перспективам, не звертаючи уваги на конкурентів і навіть на юридичних осіб.
Така політика на практиці в більшості випадків виявляється недоречною. Оскільки це саме той
випадок виявлення недалекоглядності, коли підприємство задовольняється поточними
фінансовими показниками, не думаючи про довготермінові досягнення і про майбутнє;

3) максимізація поточних доходів — базується на максимізації доходу від продажу в умовах,

коли встановити з точністю витрати (включаючи непрямі) неможливо. Більшість керівників
підприємств упевнені, що така стратегія дає змогу забезпечити довготермінову максимізацію
прибутку і збільшення ринкової частки;
4) максимізація зростання продажів — стратегія, що допускає найнижчі із можливих цін у
розрахунку на те, що завоювання найбільшої ринкової частки приведе в кінцевому підсумку до
отримання великого прибутку. Ця так звана проникаюча ринкова ціна допустима, якщо ринок
надто чутливий до цінових змін, так, що їх зниження забезпечує зростання ринкової частки;
якщо низькі ціни здатні позбавити від сучасних та можливих конкурентів. Різновидом цієї мети
є досягнення визначеної частки ринку. Наприклад, підприємство намагається збільшити свою
ринкову частку з 10 до 15% на рік. У зв’язку з цим воно намагатиметься встановити таку ціну
та проводити таку маркетингову програму, щоб досягнути поставленої мети;
5) «знімання вершків», максимальне ковзання сегментами ринку — стратегія, що ґрунтується на
швидкому оновленні продукції і зміні сегментів ринків. На новий продукт встановлюється
максимально можлива ціна; після того, як продажі знизяться, встановлюється нова ціна — для
наступного (за рівнем доходів) сегмента ринка і т. д. Така стратегія застосовується, якщо значна
кількість покупців створює терміновий попит на товар; якщо витрати на виробництво товару
малими партіями не настільки високі, щоб знищити всі його переваги, досягнуті в результаті
високої ринкової мобільності; якщо висока ціна не приверне увагу інших конкурентів; якщо
висока ціна підтримує думку про те, що цей продукт — найвищої якості. Класичним прикладом
цього підходу до ціноутворення є електронна промисловість упродовж 70-80 pp. XX ст., коли всі
новинки спочатку пропонувалися за винятково високими цінами. У США перші зразки
мікрокалькуляторів продавались за ціною 200 дол. та вище, а сьогодні їх можна придбати за 5
дол. США. Лідерство за якістю товару — компанія здатна витримати високі ціни на свої товари,
що зумовлені вищим рівнем якості і значними витратами на розробку питань якості. Скажімо,
фірма «Катерпіллар» пропонує будівельні машини вищої якості та відмінне сервісне
обслуговування. Вона в змозі собі дозволити досягнення мети лідерства в якості при вищих
цінах, ніж у її конкурентів [24, c. 25-26].
Сутність та функції цін повніше розкриваються у різних методах ціноутворення. Існує декілька
найважливіших методів ціноутворення: 1) середні витрати виробництва плюс прибуток; 2)
отримання цільової норми прибутку на інвестований капітал; 3) оцінка очікуваної цінності
товару (при якій основою ціноутворення є сприйняття споживачем цінності пропонованого
товару, використання сприятливого моменту купівлі-продажу); 4) врахування рівня поточних
цін (до уваги беруться, насамперед, ціни конкурентів, а зміна останніми цін на певні товари,
зазвичай, викликає зміну цін інших компаній без тісного зв’язку з витратами підприємства); 5)
метод закритих торгів (на основі очікуваних цінових пропозицій конкурентів із метою
отримання замовлення і укладення контракту з вигідним і перспективним клієнтом).
Використання цих методів дозволяє підприємству звузити діапазон цін, у межах якого буде
обрана кінцева ціна товару.

Важливим методом ціноутворення за умов панування монополій (в т. ч. колективних монополій

— олігополій) є «лідерство в цінах». Цей метод означає встановлення або зміну ціни
наймогутнішою і найефективнішою компанією галузі, за якою відповідну ціну але без укладання
таємної угоди встановлюють інші компанії, внаслідок чого відбувається координація цін між
груповими монополіями. Ціновий лідер досягає за таких умов основної мети діяльності —
максимізації прибутку.

Водночас встановлення загальної ціни найбільшою компанією залежить від того, чи інші
компанії змінюватимуть обсяги власного виробництва, щоб їхня питома вага на ринку товарів і
послуг не змінилась. Компанія — ціновий лідер за цих умов рідко змінює ціну і робить це,
здебільшого, при зростанні витрат виробництва. Встановлення загальної ціни спрямоване на
максимізацію прибутків, зазвичай, у довготерміновому періоді. Крім того, лідируюча компанія
галузі може встановлювати дещо нижчі ціни (за яких не досягається мета найбільшої
максимізації прибутку), щоб не допустити в галузь нові компанії-конкуренти.
Комплексна оцінка названих вище елементів та методів створює необхідні передумови для
встановлення остаточних цін на конкретний товар. Після цього компанія має врахувати
можливу реакцію на ціну з боку конкурентів, державних органів, дилерів, відповідність
остаточної Ціни здійснюваній політиці цін продавця, положенням відповідних законів та ін. Так,
у СІЛА фірма не має права консультуватись щодо встановлення цін із конкурентами (оскільки
це суперечить антитрестівському законодавству), нав’язувати дилеру конкретну роздрібну ціну,
призначати ціну нижче собівартості (оскільки це призводить до усунення конкурентів); має
пропонувати свої товари торговельним компаніям за однаковими цінами з урахуванням
транспортних витрат; може підвищувати свої ціни у випадку відсутності державного контролю
за ними[9, c. 112-114].
В умовах ринку ціна є гнучкою, формується в основному шля­хом взаємодії попиту та пропозиції
і встановлюється споживачем. Перехід від централізованої планової економіки до ринкової не
відбувається швидко, а займає певний період часу, впродовж якого поряд із ринковими
(вільними) будуть існувати й інші види цін.
Методи розрахунку цін досить різноманітні. Розглянемо насамперед витратні методи
ціноутворення. Такі методи забезпечують розрахунок продажної ціни на товари і послуги за
допомогою додатка до витрат або собівартості їхнього виробництва якоїсь конкретної величини.
Е.А.Уткін підрозділяє дану сукупність методів на:
а) метод “витрати плюс”;
б) метод мінімальних витрат;
в) метод ціноутворення з підвищенням ціни за допомогою надбавки до неї;
г) метод цільового ціноутворення.
Один з найбільш розповсюджених — метод “витрати плюс”. Даний метод припускає розрахунок
ціни продажу за допомогою додатка до ціни виробництва і до ціни закупівлі і збереження
матеріалів і сировини фіксованої додаткової величини — прибутку. Цей метод ціноутворення
активно використовується при формуванні ціни по товарах самого широкого кола галузей.
Головні труднощі його застосування — складність визначення рівня додаткової суми, оскільки
немає точного способу або форми її розрахунку. Усе міняється в залежності від виду галузі,
сезону, стану конкурентної боротьби. Рівень доданої суми до собівартості товару або послуги, що
влаштовує продавця, може бути не прийнятий покупцем.

Ще один метод — мінімальних витрат. Даний метод припускає встановлення ціни на

мінімальному рівні, достатньому для покриття витрат на виробництво конкретної продукції, а
не за допомогою підрахунку сукупних витрат, що включають постійні і перемінні витрати на
виробництво і збут. Граничні витрати звичайно визначаються на рівні, при якому можна було б
тільки окупити суму мінімальних витрат.
Ще один метод — цільового ціноутворення. Інакше даний метод іменують методом визначення
цільової ціни або визначення ціни відповідно до цільового прибутку. На його основі
розраховується собівартість на одиницю продукції з урахуванням обсягу продажів, що
забезпечує одержання наміченого прибутку. Якщо собівартість трансформується через
зменшення або збільшення завантаження виробничих потужностей і обсягів збуту,
використовують показники ступеня завантаження виробничих потужностей з урахуванням
впливу кон’юнктури й інших факторів, після чого визначають ціну продажу на одиницю
продукція, що при цих умовах забезпечила б цільовий прибуток. Але при цьому методі ціна
підраховується виходячи з інтересів продавця і не приймається в увагу відношення покупця до
ціни, що розраховується. Звідси зазначений метод має потребу у визначеному коректуванні,
щоб врахувати, чи будуть передбачувані покупці здобувати даний товар за розрахунковою
ціною чи ні.

Ще один метод — формування ціни за рахунок проходження за цінами фірми-лідера на ринку,

коли фірма конкретизує свої ціни, виходячи з рівня цін фірми-лідера, що володіє найбільшою
ринковою часткою. Фірма, що займає лідируюче положення на ринку, розташовує самим
високим ступенем довіри з боку покупців, а також широкими можливостями встановлювати на
ринку ціни на більш вигідному для себе рівні, чим інші, здатна вільно формувати ціни з
урахуванням конкуренції. Фірми, що випливають у формуванні своєї цінової політики за
лідером, неконкурентні і по ступені популярності, і по ступені визнання покупцями їхньої
торговельної марки, тому вони дотримують для своєї продукції рівня цін, визначеного фірмою-
лідером. Ціни кожної фірми обмежені визначеними рамками, і не бувають вище відповідних цін
фірми-лідера
41. Показники фінансових результатів і фінансово-господарського стану підприємства.

Аналіз та оцінка фінансового стану підприємства є необхідним етапом для розробки фінансових
планів та прогнозів, у тому числі фінансового оздоровлення підприємств. Під фінансовим станом
підприємства розуміють міру його забезпеченості необхідними фінансовими ресурсами для
здійснення ефективної діяльності та своєчасного проведення грошових розрахунків за своїми
зобов’язаннями.
Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резер­вів його зміцнення та підвищення
рентабельності виробництва як основи стабільної роботи підприємства і виконання ним
зобов’язань перед бюджетом, банками, іншими організаціями та працівниками підприємства.
Інформаційною базою для оцінювання фінансового стану підприємства є дані:

 балансу (форма № 1);

 звіту про фінансові результати (форма № 2);
 звіту про рух грошових коштів (форма № 3);
 звіту про власний капітал (форма № 4);
 дані статистичної звітності (зокрема форма № 50-сг «Основні економічні показники
роботи сільгосппідприємств») та оперативні дані.

Інформацію, яку використовують для аналізу фінансового стану підприємства за доступністю

можна поділити на відкриту та закриту (таємну). Відкритою є інформація, яка міститься в
статистичній та бухгалтерській звітності і виходить за межі підприємства.

Кожне підприємство розробляє свої планові та прогнозні показники, норми, нормативи, тарифи
та ліміти, системи їх оцінки та регулювання фінансової діяльності. Ця інформація може
становити комерційну таємницю, а іноді й «ноу-хау». Відповідно до чинного законодавства
України підприємство має право тримати таку інформацію в секреті. Перелік її визначає його
керівник.
Фінансовий стан залежить від результатів виробничої, комерційної та фінансово-господарської
діяльності підприємства. Тому оцінку його можна об’єктивно здійснити не через один, хай і
найважливіший, показник, а тільки за допомогою системи показників, що детально й усебічно
характеризують господарське становище підприємства, відображають наявність, розміщення і
використання фінансових ресурсів.

В умовах ринкової економіки показники оцінки фінансового стану підприємства залежно від
практичних міркувань поділяють на чотири групи: ліквідності (платоспроможності), ділової
активності, фінансової стійкості (заборгованості) і рентабельності. У табл. 14.1 наведено основні
показники оцінки фінансового стану підприємства, методики їх розрахунків, джерела
інформації, а також параметри цих показників, що розраховані за матеріалами річних звітів
аграрних підприємств Кагарлицького району за 1998 р. і 2002 р., у тому числі передового
господарства району — СВК-агрофірми «Перемога».

Для комплексного аналізу фінансового стану підприємства необхідно оцінити тенденції

найбільш загальних показників, які з різних сторін характеризують цей стан. Показниками та
факторами стабільного фінансового стану підприємства можуть бути: стійка
платоспроможність, ефективне використання капіталу, своєчасна організація розрахунків,
наявність стабільних фінансових ресурсів. У свою чергу незадовільний фінансовий стан
характеризують: неефективне розміщення коштів, брак власник оборотних коштів, наявність
стійкої заборгованості за платежами, негативні тенденції у виробництві.
До найзагальніших показників комплексної оцінки фінансового стану належать показники
дохідності (прибутковості) та рентабельності. СВК-агрофірма «Перемога» є прибутковим
господарством з рівнем рентабельності реалізованої продукції 32,8 % та нормою прибутку 7,2
%. У середньому по аграрних підприємствах району ці показники мають від’ємне значення,
відповідно — 0,8 і 0,9 %.
Однак прибуток і рентабельність — традиційні показники фінансових результатів — не можуть
повною мірою характеризувати фінансовий стан підприємства і можливі тенденції його змін.
Останній істотно залежить від певних фінансових пропорцій, які аналізують за даними балансу
— підсумкового синтетичного документа про наявність і використання коштів на певну дату
(кінець року, кварталу). Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу мають
важливе економічне значення і використовуються для оцінки та діагностики фінансового стану
підприємства. Це співвідношення можна розглядати в різних аспектах, але основними з них є
ті, що характеризують ступінь ліквідності, ділової активності та заборгованості підприємства.
У ринковій економіці, де нерідко підприємства ліквідуються внаслідок банкрутства, одним із
найважливіших показників їхнього фінансового стану є ліквідність (платоспроможність). У 2003
р. СВК-агрофірма «Перемога» значно поліпшила показники ліквідності (табл. 14.1) за рахунок
зростання власного капіталу (на 1,7 млн. грн порівняно з початком року). Зовсім інша ситуація
в решти господарств Кагарлицього району: усі три коефіцієнти ліквідності в них гірші порівняно
з СВК-агрофірмою «Перемога». Відбулося це, з одного боку, через зменшення власного капіталу,
а з другого, — унаслідок зростання корот­кострокових зобов’язань.
Фінансовий стан підприємства визначається такими елементами:
1. прибутковість роботи підприємства;

2. оптимальність розподілу прибутку, що залишився у розпорядженні підприємства після сплати

податків і обов’язкових платежів;

3. наявність власних фінансових ресурсів не лише мінімально-необхідного рівня для організації

виробничого процесу і процесу реалізації продукції;
4. раціональне розміщення основних і оборотних фондів;
5. платоспроможність та ліквідність.
Фінансовий стан підприємства треба систематично й усебічно оцінювати з використанням
різних методів, прийомів та методик аналізу. Це уможливить критичну оцінку фінансових
результатів діяльності підприємства як у статиці за певний період, так і в динаміці – за ряд
періодів, дасть змогу визначити "больові точки" у фінансовій діяльності та способи
ефективнішого використання фінансових ресурсів, їх раціонального розміщення.

Неефективність використання фінансових ресурсів призводить до низької платоспроможності

підприємства і, як наслідок, до можливих перебоїв у постачанні, виробництві та реалізації
продукції; до невиконання плану прибутку, зниження рентабельності підприємства, до загрози
економічних санкцій.
Аналіз фінансового стану і фінансових результатів здійснюється за допомогою різних методів.
Загальновідомо, що метод - спосіб чи засіб досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного
завдання. В процесі виконання даної роботи був здійсненний спеціальний підбір сукупності
методів. такий підбір називається методикою. При цьому, свідоме застосування науково
обгрунтованих методів є істотною умовою отримання нових знань.

Будь-які методи базуються на загальних принципах наукового мислення. Серед основних

загальнонаукових методів виділяють такі:
Індукція - умозаключення від фактів до деякої гіпотези,

Дедукція - висновок за правилами логіки, ланцюжок умозаключень, ланки якого зв'язані

логічною послідовністю,
Аналіз - розчленування об'єкту явища на елементи,
Синтез - поєднання, з'єднання різних елементів об'єкту, явища в єдине ціле.
Аналогія - відповідність, подібність об'єтів, явищ в яких-небудь властивостях, умозаключення
про менш знаний об'єкт, явище по більш знаному, якщо вони входять в однорідну групу.
Спостереження - ціленаправлене вивчення, сприйняття, зумовлене поставленою задачею,
систематичний збір даних по об'єкту, явищу.
Порівняння – співвідношення між двома об'єктами, явищами, яке дозволяє виявити загальне і
особливе.
В даній курсовій роботі застосовані такі методи:

Літературний метод – в процесі роботи відбірано і проаналізовано 14 літературних джерела, які

в тій чи іншій мірі стосуються даного об'єкту вивчення.
Описовий метод - це один із найдавніших при вивченні об'єктів і процесів у будь-яких галузях
знань. В роботі описані сучасний фінансовий механізм України та особливості його
функціонування в умовах державного регулювання. Для опису використані літературні джерела
та статистичні дані.

42. Прибуток і доход як основні показники фінансових результатів діяльності

підприємства. Джерела формування прибутку підприємства.

Функціонування підприємства супроводжується безперервним кругообігом коштів, який

здійснюється у формах витрат ресурсів і одержання доходів, їх розподілу і використання. При
цьому визначаються джерела коштів, напрямки та форми фінансування, оптимізується
структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних
ресурсів, покупцями продукції, державними органами, персоналом підприємства. Усі ці грошові
відносини становлять зміст фінансової діяльності підприємства.
Основні завдання фінансової діяльності такі:

вибір оптимальних форм фінансування, структури капіталу підприємства і напрямків його

використання. З метою стабільно високої прибутковості;
балансування в часі надходжень і витрат платіжних засобів;
підтримання належності ліквідності та своєчасності розрахунків.

Головний зміст фінансової діяльності підприємства полягає в належному забезпеченні

фінансування.
Відповідно до джерел фінансування поділяється на:
1. Внутрішнє - здійснюється за рахунок коштів підприємства:
а) прибуток;
б) амортизаційні відрахування;
в) виручка від продажу майна;
г) виручка від здачі майна в оренду.
2. Зовнішнє - використовує кошти не пов'язані з діяльністю підприємства:
а) внески власників у статутний фонд;
б) кредит;
в) зобов'язання боржників;
г) державні субсидії.
Фінансування ділиться на фінансування:

за рахунок залучених коштів - це такі кошти, які необхідно повернути, тобто кредит, або боргові
зобов'язання;
за рахунок власних коштів - це кошти від діяльності підприємства або внески власників.
Доход підприємства - це більш загальний показник і прибуток входить до величини доходу.

Доход досить поширений показник серед економічних показників. Зміст його не є однозначним.
Часто цим поняттям позначають загальну виручку чи суму грошових надходжень підприємства
або окремої особи, існує поняття національний доход, доход сім'ї і т. д.
У сфері підприємницької діяльності визнано, що доход - це виручка від підприємницької
діяльності за вирахуванням матеріальних і прирівняних витрат. Таким чином у доході зарплата
розглядається як його елемент, а не різновид витрат.

Працівники підприємства, які є його власниками розглядають свою запрату, як доход

підприємства, а зарплату найманих працівників, як елемент витрат. Але це формальне
сприйняття від якого економічна суть заплати не міняється.

Доход - це загальна сума коштів, яка поступає підприємству за певний період і за вирахуванням
податків може бути використана на інвестування і споживання.
Загальна величина доходу підприємства включає доход від
реалізації продукції, робіт, послуг;
реалізації матеріальних цінностей і майна;

позареалізаційних операцій (пайова участь у спільних підприємствах, здача майна в оренду,

цінних паперів, товарного кредиту, надходжень від економічних санкцій).
Доход від реалізації продукції обчислюється як різниця між виручкою і матеріальними і
прирівняними до них витратами. При цьому не враховується податок на додану вартість і
акцизний збір. Прирівняні витрати до матеріальних - це амортизація основних фондів,
відрахування на соціальні потреби, платежі та виплати, які об'єднуються у кошторисі
виробництва під назвою "Інші витрати". Таким чином до матеріальних і прирівняних витрат
належать всі витрати крім зарплати.

Доход від реалізації матеріальних цінностей і майна - це різниця між ціною їх продажу і
матеріальними витратами на придбання і реалізацію, відповідно доході від реалізації основних
фондів - різниця між виручкою від продажу, залишковою вартістю і матеріальними витратами
на демонтаж і реалізацію.
На підприємствах для яких доход є об'єктом оподаткування після вирахування податку він
поділяється на фонди споживання, інвестиційний і страховий. Фонд споживання
використовується на оплату праці персоналу підприємства (фонд зарплати) і виплату за
підсумком роботи за певний період за частку в статутному фонді (дивіденд), матеріальну
допомогу.
Прибуток - це та частина виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на
виробничу і комерційну діяльність підприємства. Прибуток є основним фінансовим джерелом
розвитку підприємства, науково-технічного удосконалення його матеріальної бази і продукції
всіх форм інвестування. Він служить джерелом сплати податків. Вся діяльність підприємства
спрямована на те, щоб забезпечити зростання його величини або принаймні стабілізувати її на
певному рівні. Прибутковість та дохідність підприємства є одним з найголовніших показників,
що відображають фінансовий стан підприємства. Вони визначають мету підприємницької
діяльності. Основний результат діяльності підприємства визначається за допомогою показників,
які діляться на: абсолютні та відносні.
Абсолютний показник - це прибуток підприємства; відносний показник - це рентабельність
підприємства.
Іноді прибуток ототожнюють з поняттям доход. Але це ототожнення неправильне.

Доход широко використовується у загальному, економічному та побутовому рівні. Можна

говорити про національний дохід держави, доход громадян, дохідність підприємства. Досить
часто цим поняттям визначають загальну суму грошових надходжень підприємства від
реалізованої продукції, виконаних робіт або послуг.

Разом з тим визначається як різниця між виручкою, отриманою від підприємницької діяльності
та матеріальними і прирівняними витратами. Таке тлумачення підпадає під загальнодержавне,
макроекономічне тлумачення.

Прибуток є основне джерело розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його

матеріальної бази і продукції, всіх форм інвестування.
Прибуток як важлива категорія ринкових відносин визначає такі функції:
1) характеризує економічний ефект - вона служить кінцевим фінансовим результатом. Разом з
тим на величину прибутку, його динаміку, які залежать і не залежать від підприємства.
Практично поза межами підприємства знаходяться кон'юнктура ринку, рівень ціни на
матеріально-сировинні і паливно-енергетичні ресурси, норми амортизації.

Від підприємства залежить рівень цін на реалізовану продукцію, зарплату, рівень

господарювання, компетентність керівників, конкурентоспроможність продукції, організація
виробництва і праці, продуктивність праці, фінансове планування.
2) прибуток відіграє стимулюючу функцію - він одночасно є фінансовим результатом і основним
елементом фінансових ресурсів підприємства. Самофінансування визначається отриманим
прибутком. Доля чистого прибутку має бути достатньою для фінансування виробничої діяльності
соціального розвитку колективу і матеріального стимулювання.
3) прибуток джерело формування бюджетів різних рівнів. Він поступає в бюджет у виді податків
і використовується для фінансування державних, інвестиційних, виробничих, науково-
технічних і соціальних програм.

Прибуток - це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на

виробничу і комерційну діяльність підприємства. Він характеризує перевищення надходжень
над витратами, характеризує мету підприємницької діяльності і береться як головний показник
результативності підприємства.
Існує декілька видів прибутку:
загальний - це весь прибуток від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу. Інакше
- це балансовий прибуток.
прибуток після оподаткування - це прибуток, що реально поступає в розпорядження
підприємства. Це є чистий прибуток.
У зарубіжній практиці існує поняття:
валовий прибуток - це різниця між виручкою та виробничими витратами. Це поняття включає
прибуток і невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати.
операційний прибуток - це чистий прибуток і дорівнює валовому прибутку за мінусом
невиробничих витрат.
моржинальний прибуток - обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат.
Отже, це валовий прибуток, коли калькування ведеться тільки за змінними витратами.
Джерелами формування загального прибутку підприємства є: • прибуток від продажу основної
продукції підприємства, який є головним складником загального прибутку; • прибуток від
продажу майна, що не використовується підприємством; • прибуток від позареалізаційних
операцій.
43. Проблеми підвищення прибутковості підприємства.

Отже, прибутковість – це показник, який характеризує ефективність діяльності підприємства з

точки зору його здатності приносити прибуток та забезпечувати ефективне відтворення
використаних ресурсів [4, с. 190]. Прибутковість підприємства можна охарактеризувати за
допомогою двох показників: прибутку та рентабельності. Не можна не зазначити про тісний
зв’язок цих двох показників, але й не можна ототожнювати рентабельність з прибутком.
Прибуток є абсолютним показником, у той час як рентабельність є відносним показником, тобто
рівнем прибутковості. Прибутковість підприємства можна охарактеризувати за допомогою двох
показників: прибутку та рентабельності. Не можна не зазначити про тісний зв’язок цих двох
показників, але й не можна ототожнювати рентабельність з прибутком. Прибуток є абсолютним
показником, у той час як рентабельність є відносним показником, тобто рівнем прибутковості.
Сутність прибутку є одним з найбільш складних питань у сучасній економіці. Як економічна
категорія прибуток виражає «чистий дохід», створений у сфері матеріального виробництва. На
рівні підприємства прибуток є частиною його чистого доходу, що залишається після
вирахування зі суми доходів підприємства суми пов’язаних з ними витрат. Прибуток
розглядають як частину чистого доходу підприємства, отриманого на вкладений капітал, що
характеризує його винагороду за ризик підприємницької діяльності [5, с. 585]. Інший показник,
що характеризує прибутковість підприємства – рентабельність - відображає рівень віддачі
активів і рівень використання капіталу в процесі виробництва [4, с. 191]. На відміну від
прибутку, показник рентабельності характеризує ефективність фінансової діяльності будьякого
конкретного економічного суб'єкта, щодо всіх інших (індивідуальних підприємців, організацій,
регіонів, окремих країн і світу в цілому), незалежно від розмірів і характеру економічної
діяльності [6, с. 40]. Для успішного розвитку будь-якого підприємства та забезпечення
ефективності його діяльності необхідно постійно працювати над пошуком шляхів підвищення
прибутковості підприємства. Дуже важливим моментом у діяльності підприємства є виявлення
та кількісне вимірювання впливу факторів на показники прибутковості підприємства, пошук
резервів зростання рентабельності роботи підприємства та обґрунтування і розробка заходів
щодо використання виявлених резервів
44. Характеристика елементів механізму стратегічного управління.
Характерною особливістю сучасного етапу економічного розвитку є усвідомлення необхідності і
поступового впровадження стратегічного управління підприємствами. Основою його появи,
становлення і розвитку є поява, становлення і розвиток планування. Планування в т.ч. і
стратегічне – головний інструмент прийняття управлінських рішень, передумова успішної
реалізації будь-якого ділового починання. Планування – це узагальнена функція управління,
процес підготовки на перспективу рішень про те, що, ким, як і коли має бути зроблене. Або,
іншими словами, – це аналітична робота над визначенням цілей, які підприємство має досягти
за певний проміжок часу, та способів їх досягнення. Стратегія підприємства – це систематичний
план його потенційної поведінки в умовах неповноти інформації про майбутній розвиток
середовища та підприємництва, що включає формування місії, довгострокових цілей, а також
шляхів і правил прийняття рішень для найбільш ефективного використання стратегічних
ресурсів, сильних сторін і можливостей, усунення слабких сторін та захист від загроз
зовнішнього середовища задля майбутньої прибутковості. Відповідно стратегічне планування –
це процес формування стратегії, тобто аналітичний, адаптивний процес, що проводиться в
умовах нестабільності і швидких змін, за допомогою якого здійснюється регулярна розробка та
корекція місії, довгострокових цілей, набору системи довгострокових стратегічних) планів, а
також шляхів і засобів їх виконання на основі безперервного контролю та оцінювання змін, що
відбуваються у зовнішньому та внутрішньому середовищі підприємства.
Принципи стратегічного управління (СУ) — теоретичний фундамент, на базі якого формуються
основні його характеристики (властивості), що втілені у загальні правила та положення,
регулювальні процеси застосування варіантів СУ; а також норми поведінки організації в цілому
та окремих її членів, якими керуються власники та менеджери у процесі розробки та реалізації
стратегічних рішень у конкретних умовах, сформованих у середовищі.

Основними керованими елементами системи, що вкупі утворюють один із компонентів

механізму, у даній статті визначено такі: виробничий процес, реалізаційний процес, види
ресурсів, індикатори фінансового стану промислового підприємства.
45. Вибір і розробка стратегії підприємства.
Стратегія не може розроблятися тільки на верхньому рівні керівництва. Практично доцільно
виділити чотири рівні її розробки: корпоративна стратегія, бізнес-стратегія, функціональні та
операційні стратегії
Все різноманіття стратегій, які організації демонструють у реальному житті, є різними
модифікаціями декількох базових стратегій, кожна з яких ефективна за певних умов і стані
внутрішнього і зовнішнього середовища. Виділяють чотири еталонні базові стратегії.
1. Обмежений ріст. Цю стратегію вибирає більшість організацій у сформованих галузях зі
стабільною продуктовою лінійкою. При стратегії обмеженого зростання цілі розвитку
встановлюються "від досягнутого" і коректуються залежно від зміни умов (наприклад, інфляції).
Якщо керівництво в основному задоволене положенням фірми, то, очевидно, у перспективі воно
буде дотримуватися тієї ж стратегії, так як це найпростіший і найменш ризикований шлях дій.

2. Зростання. Ця стратегія найчастіше застосовується в динамічно розвиваються з мінливої

продуктовою лінійкою. Для неї характерне встановлення щорічного значного перевищення
рівня розвитку над рівнем попереднього року. Цієї стратегії дотримуються організації, які
прагнуть до диверсифікації з тим, щоб покинути затухаючі ринки.

3. Скорочення, або стратегія останнього засобу. Ця стратегія вибирається організаціями

найрідше. Для неї характерне встановлення цілей нижче рівня, досягнутого в минулому. До
стратегії скорочення вдаються тоді, коли показники діяльності організації набувають стійку
тенденцію погіршення і ніякі заходи не змінюють цієї тенденції.
4. Комбінована стратегія. Ця стратегія являє собою будь-яке поєднання розглянутих альтернатив
- обмеженого зростання, зростання і скорочення. Комбінованої стратегії, як правило,
дотримуються великі організації, які активно функціонують в декількох галузях. Так, організація
може продати і ліквідувати один зі своїх виробництв і замість придбати одне або декілька інших.
У такому випадку буде мати місце поєднання базових альтернативних стратегій - скорочення і
зростання.
Крім еталонних базисних стратегій зростання, існують ще два фундаментальні напрямки:
функціональні та конкурентні стратегії
З метою досягнення безперервного зростання обсягів діяльності підприємство повинно
формувати власну стратегію розвитку.

Стратегія підприємства – це процес формування генерального перспективного напрямку

розвитку підприємства на основі визначення якісно нових цілей, узгодження внутрішніх
можливостей підприємства з умовами зовнішнього середовища та розробка комплексу заходів,
які забезпечують їх досягнення.
Принципи розробки стратегії:

1. Орієнтація на довгострокові глобальні цілі підприємства як господарської

системи та економічні інтереси його власників.
2. Багатоваріантність можливих напрямків розвитку, яка обумовлена
динамічністю зовнішнього середовища підприємства.
3. Безперервність розробки стратегії, постійна адаптація до змін, що відбуваються
у внутрішньому та зовнішньому середовищі.

4. Комплексність розробки стратегії, узгодженість стратегічних рішень за

окремими напрямками діяльності підприємства, видами ресурсів, функціями тощо.

В процесі обґрунтування перспективних напрямків функціонування підприємства можуть

формуватися різноманітні типи стратегій, які можна класифікувати за наступними ознаками:
1. Залежно від масштабу розробки:
- загальна (генеральна) стратегія;
- допоміжні (підтримуючі) стратегії.
2. За напрямками діяльності розробляють такі види допоміжних стратегій – маркетингова,
виробнича (операційна), фінансова, інвестиційна, стратегія здійснення інших напрямків та
видів діяльності.

3. Залежно від виду ресурсів, управління якими здійснюється, розробляються допоміжні

стратегії формування та використання трудових ресурсів, основних фондів та матеріально-
технічної бази, формування власного капіталу, залучення позикового капіталу та інших
необхідних підприємству ресурсів.
4. Залежно від темпів розвитку розрізняють стратегії:
- стратегія прискореного зростання – передбачає значне підвищення рівня коротко- та
довгострокових цілей над досягнутими показниками. Така стратегія характерна для
підприємств, що розвиваються, та пов’язана з високим ризиком;
- стратегія обмеженого зростання – характерне встановлення цілей від досягнутого. Така
стратегія характерна для підприємств, що в основному задоволені своїм становищем,
прибуткові та ефективні;

- стратегія збереження становища – орієнтована на забезпечення стабільного становища

підприємства на ринку, зміцнення його ринкових позицій. Показники діяльності підприємства
визначаються, виходячи з темпів, що прогнозуються, та характеру зміни ринку діяльності
підприємства;

- стратегія скорочення – приймається тоді, коли показники діяльності підприємства

продовжують погіршуватися, при економічному спаді та при загрозі банкрутства. В межах даної
стратегії можливі наступні альтернативи:
· ліквідація підприємства;
· “відсічення зайвого”, тобто реорганізація або ліквідація окремих підрозділів підприємства;
· скорочення обсягів діяльності та її переорієнтація (диверсифікація).
5. Залежно від способів забезпечення розвитку розрізняють такі види стратегії:
- стратегія концентрованого розвитку – подальший розвиток підприємства забезпечується
за рахунок удосконалення діяльності в межах освоєного ринку функціонування (ринкової ніші);
- стратегія диверсифікованого розвитку – за рахунок диверсифікації діяльності та освоєння
нових ринків збуту;
- стратегія інтегрованого розвитку – за рахунок утворення нових структурних підрозділів,
розвитку нових видів діяльності, застосування різноманітних форм інтеграції із своїми
контрагентами.
Розробка стратегії діяльності підприємства здійснюється поетапно:
1 етап – усвідомлення місії підприємства.

Під місією підприємства прийнято розуміти генеральну глобальну ціль (причину, мотив)
створення та функціонування підприємства (з точки зору його власників).
2 етап – вивчення стану зовнішнього середовища та ступеня його впливу на діяльність
підприємства.

3 етап – оцінка сильних та слабких сторін діяльності підприємства (аналіз ефективності

господарської діяльності, оцінка конкурентоспроможності підприємства, визначення
конкурентного статусу.
4 етап – формування системи стратегічних цілей розвитку підприємства.
Процес формування цілей складається з двох взаємопов’язаних етапів роботи:
- якісного визначення цілей (наприклад, завоювання ринку, досягнення достатнього збільшення
прибутку для фінансування діяльності підприємства або входження в нові сфери та ін.);

- уточнення, узгодження, конкретизації та кількісного визначення поставлених цілей у вигляді

системи найважливіших показників господарської діяльності, яких прагне досягти
підприємство у визначений період часу.
5 етап – розробка стратегічних альтернатив розвитку підприємства та їх оцінка (вибір).

Оцінка розроблених стратегічних альтернатив та вибір найбільш доцільної для реалізації

проводиться за наступними основними параметрами:
- узгодженість стратегії із зовнішнім середовищем;
- внутрішня збалансованість стратегії;
- реалізованість стратегії з урахуванням наявного ресурсного потенціалу підприємства;
- прийнятність рівня ризиків, пов’язаних із здійсненням стратегії;
- результативність стратегії.
6 етап – здійснення заходів, що спрямовані на реалізацію розробленої стратегії розвитку
підприємства:
- розробка системи забезпечуючих (функціональних) стратегій;

- формування політики підприємства за окремими найважливішими напрямками

діяльності;
- розробка системи тактичних планів ведення господарсько-фінансової діяльності.
7 етап – моніторинг ходу реалізації стратегії та оцінка необхідності її коригування.

46. Економічна природа корпоративного управління. Суб’єкти та об’єкти

корпоративного управління.
Корпоративне управління – система відносин, яка визначає правила та процедури прийняття
рішень щодо діяльності господарського товариства та здійснення контролю, а також розподіл
прав і обов'язків між органами товариства та його учасниками стосовно управління ним.
Корпоративне управління є одним з ключових елементів і передумовою успішної діяльності
товариства, підвищення довіри інвесторів. Наявність ефективної системи корпоративного
управління збільшує вартість капіталу, компанії заохочуються до більш ефективного
використання ресурсів, що створює базу для зростання. У широкому розумінні корпоративне
управління розглядають як систему, за допомогою якої спрямовують та контролюють діяльність
товариства. У рамках корпоративного управління визначається, яким чином інвестори
здійснюють контроль за діяльністю менеджерів, а також яку відповідальність несуть менеджери
перед інвесторами за результати діяльності товариства. Належна система корпоративного
управління дозволяє інвесторам бути впевненими у тому, що керівництво товариства розумно
використовує їх інвестиції для фінансовогосподарської діяльності і, таким чином, збільшується
вартість частки інвесторів у капіталі товариства.
Суб'єктами корпоративного управління виступають безпосередні власники корпоративних
прав.Такими сьогодні є громадяни, юридичні особи, держава. Ці суб'єкти є власниками
корпоративних прав і здійснюють регулювання їх руху.Отже, корпоративне управління
здійснюється окремими громадянами, державними органами, а також на рівні окремих
підприємств — емітентів корпоративних прав. Слід знати, що емітент цінних паперів — це
юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати
обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Права й обов'язки щодо цінних паперів виникають
з моменту їх передачі емітентом або його уповноваженою особою одержувачу (покупцю) чи його
уповноваженій особі. При цьому одержувачами (покупцями) таких корпоративних прав стають
громадяни, інші юридичні особи (підприємства та організації), держава, які з цього моменту
стають суб'єктами корпоративного управління. Отже, суб'єктами корпоративного управління
виступають власники корпоративних прав. Водночас можна вважати, що учасниками
управлінських корпоративних відносин є також працівники корпоративних підприємств. Так,
у законодавстві багатьох країн, що стосується діяльності корпоративних підприємств, є
положення про роль працівників таких підприємств у прийнятті рішень. Норма про участь у
голосуванні, що представляють трудові колективи органів, введена в законодавчу базу України
стосовно акціонерних товариств. Тому з погляду регулювання руху корпоративних прав є чітко
визначені суб'єкти корпоративного управління: окремі громадяни — власники корпоративних
прав; власники та менеджмент окремого підприємства — емітента корпоративних прав або їх
власника (підприємства також можуть бути власниками корпоративних прав); державні та
недержавні органи, які здійснюють пряме або опосередковане регулювання руху корпоративних
прав і діяльності підприємств, зокрема господарських товариств, а також є власниками як
цілісних майнових об'єктів, так і корпоративних прав.

Поведінка власників корпоративних прав та інших суб'єктів корпоративного управління

вивчається через їх інтереси в отриманні дивідендів, вплив на прийняття рішень у корпораціях
голосуванням, методи і форми придбання і позбавлення ними своїх цінних паперів. Реалізація
корпоративних прав не здійснюється сама по собі, відірвано від інших об'єктів корпоративного
управління. Тому предметом корпоративного управління є інші два рівні — корпоративне
підприємство та форми і методи державного регулювання корпоративного сектору і державної
власності у ньому. Слід враховувати, яку важливу роль відіграє регуляторне середовище, яке
створюється в результаті цілеспрямованої діяльності державних органів по законодавчо-
нормативному забезпеченню корпоративної діяльності. Крім того, практично в усіх країнах існує
державний сектор, яким потрібно ефективно керувати, а частина цього сектору підпадає під
поняття корпорацій (державних і неприбуткових). Для вивчення суті корпоративного
управління потрібно враховувати інтереси власників корпоративних прав, однак ці інтереси
досліджуються через розвиток і функціонування корпорацій як основних об'єктів управління.
На сьогодні і в економічній, і у правовій літературі існує певна невизначеність з поняттям
"корпорація". Так, економісти і правники США в основу поняття "корпорація" покладають
правову форму бізнесу, який відокремлений від конкретних осіб, які ним володіють. При цьому
поняття "корпорація" жорстко відокремлюється від приватного підприємства і товариств, які
формуються за рахунок об'єднання осіб, а не капіталів. У сучасних умовах доктрина торгового
права, яка застосовується в розвинутих країнах світу, надає особливого значення поділові
товариств на об'єднання осіб (персональні об'єднання) й об'єднання капіталів. В об'єднаннях
капіталів домінує майновий елемент — для участі в них потрібно зробити майновий внесок. Тоді
як персональні об'єднання передбачають особисту участь в управлінні, представництві,
здійсненні функцій по виробництву, неперсональні об'єднання такої участі не передбачають і
базуються на об'єднанні капіталів. Корпорація має право юридичної особи і найбільш адекватне
відображення отримує у формі акціонерного товариства. В українській правовій базі поняття
корпорації істотно відрізняється від загальноприйнятого у світовій практиці. Відповідно до
Закону України "Про підприємства" корпорації — це договірні об'єднання, створені на основі
поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих
повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників. На жаль, з такого
визначення суть такої форми об'єднань, повноваження їх учасників і реальні можливості
зрозуміти надзвичайно важко. Тому слід дотримуватися загальноприйнятого в економічній
літературі визначення корпоративного управління як управління корпораціями, які, в свою
чергу, представлені в основному акціонернимитовариствами. Отже, об'єктами корпоративного
управління обов'язково є акціонерні товариства, а також та частина товариств з обмеженою
відповідальністю, в яких управління відділене від власності.
47. Структурні елементи корпоративного управління. Принципи та функції
корпоративного управління.

До внутрішніх елементів відносяться функції і методи управління, органи управління

корпорацією, акціонери, емітенти і корпоративна культура. До зовнішніх елементів, відповідно,
норми управління і зацікавлені особи. Детально розглянемо основні складові.

У систему корпоративного управління входять його основні учасники - засновники, акціонери і

зацікавлені особи. Перші два поняття (засновники й акціонери) широко використовуються в
літературі, проте мають певні відмінності, які необхідно враховувати при їх вивченні. Згідно із
Законом України «Про акціонерні товариства» засновниками акціонерного товариства
визнаються держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном,
територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, а також
фізичні та/або юридичні особи, що прийняли рішення про його заснування. Засновники
укладають засновницький договір, в якому визначаються порядок провадження спільної
діяльності щодо створення акціонерного товариства, кількість, тип і клас акцій, що підлягають
придбанню кожним засновником, номінальна вартість і вартість придбання цих акцій, строк і
форма оплати вартості акцій, строк дії договору.
Акціонерами ж товариства визнаються фізичні і юридичні особи, а також держава в особі
органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальна громада в особі
органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є власниками акцій товариства.

Таким чином, утворюючи акціонерне товариство, його засновники укладають і затверджують

статутний договір. Вони завжди є учасниками акціонерного товариства (оскільки підписують
договір). Інші особи, які отримали в статутному фонді суспільства частини або паї, але не
підписали статутний договір, також виступають учасниками товариства, проте в цьому разі є
акціонерами. У публічному акціонерному товаристві акціонерами є всі власники акцій, але не
всі акціонери є засновниками. Слід зазначити, що ситуація, пов'язана з приватними
акціонерними товариствами, ще складніша, оскільки там усі є засновниками і реалізація акцій
ускладнена.
Виходячи з визначення приватних акціонерних товариств, поняття «засновник» тотожне
поняттю «акціонер» і навпаки.
Важливу роль у системі корпоративного управління відіграють так звані зацікавлені особи. До
них належать споживачі, ділові партнери, фінансові посередники, потенційні інвестори,
персонал корпорації (менеджери і службовці), органи влади, громадські організації тощо. У
таблиціпредставлено відмінності в інтересах основних груп учасників корпоративних відносин.
Основна причина виникнення проблеми корпоративного управління - розбіжності інтересів
учасників корпоративних відносин, викликана відділенням володіння від управління власністю.
Такі суперечності слугують джерелом внутрішньофірмових конфліктів, здатних перерости в
серйозні кризи. Головним завданням корпоративного управління є створення системи взаємин
між власниками, менеджерами і третіми особами, що максимально враховує всі інтереси і
забезпечує їх баланс та стійку роботу компанії.
У теорії корпоративного управління власники підприємства називаються принципалами,
менеджери - агентами.

Агенти - це ті посадові особи підприємства, що надають управлінські послуги принципалам,

одержуючи за це відповідну винагороду. Агенти разом з великими акціонерами складають групу
інсайдерів.
Інсайдером може бути будь-який учасник корпоративного управління, що має більш сприятливі
умови доступу до конфіденційної інформації щодо діяльності підприємств. Дрібні акціонери
називаються аутсайдерами.

Внутрішні і зовнішні механізми управління корпорацією спрямовані на здійснення контролю

принципалів за діяльністю агентів. Внутрішнім механізмом контролю є рада директорів, що
обирається акціонерами. Рада директорів, у свою чергу, призначає виконавчий менеджмент
корпорації, що підзвітний у своїй діяльності раді директорів.
Рада директорів - це посередник між менеджерами й акціонерами корпорації, що регулює їх
відносини.
Існує кілька зовнішніх механізмів контролю за управлінням корпорацією. Державне
регулювання зв'язане з законодавчими аспектами функціонування корпорацій і процедурою
банкрутства. Тут також установлюються стандарти діяльності корпорацій, такі, як система
бухгалтерського обліку і принципи аудита.

Ринок корпоративного контролю відбиває процес переміщення прав власності і контролю над
фірмами від однієї групи акціонерів і менеджерів до іншої. Фондовий ринок відбиває
переміщення лише прав власності.

Товарні ринки й умови конкуренції на них роблять природний дисциплінуючий вплив на

менеджерів. Істотну роль тут можуть грати відносини корпорації з постачальниками і
споживачами.

Це загальна картина, у рамках якої формуються різні моделі корпоративного управління. Різні
автори визначають границі корпоративного управління принципово різними способами.
Розглянемо кілька визначень корпоративного управління.

Можливо, найбільш просте з них повинно в першу чергу відбивати процес взаємовідносин між
агентами і принципалами. Відповідно до цього визначення, корпоративне управління - це
процес, відповідно до якого корпорація представляє й обслуговує інтереси інвесторів.
Корпоративне управління і регулювання - це практика і вивчення шляхів удосконалювання
взаємин між різними зацікавленими особами в корпорації. Корпоративне управління
сконцентроване на відносинах між керівництвом, різними класами акціонерів (меншість,
більшість, що контролює група і т.д.) і кредиторами. Основне питання - це розробка зроблених
механізмів контролю аутсайдерами (звичайно це кредитори і дрібні акціонери) інсайдерів
(керівництво і контролюючі акціонери).

Дане визначення щонайкраще відповідає умовам економіки перехідного періоду, де відносини

між принципалами й агентами характеризуються конфліктом інтересів і порушенням прав
міноритарних акціонерів.
Найбільш широке визначення корпоративного управління, можливо, повинне містити в собі
соціальну відповідальність принципалів і агентів у відношенні суспільства.
Корпоративне управління - це процес, відповідно до якого встановлюється баланс між
економічними і соціальними цілями, між індивідуальними і суспільними інтересами.
У якості найбільш важливих з них називають наступні.

1. Принцип централізації управління, тобто зосередження стратегічних і найбільш важливих

поточних рішень у руках вищого керівництва.
До переваг централізації відносяться можливість прийняття рішень тими менеджерами, що
добре інформовані про роботу корпорації в цілому, займають високі посади і мають відповідні
знання і досвід; усунення дублювання в роботі і зв'язане з цим зниження загальних
управлінських витрат; забезпечення єдиної науково-технічної, виробничої, збутової, кадрової
політики і т.п.
2. Принцип децентралізації, тобто делегування повноважень, волі дій, широких прав і
повноважень, наданих органу нижчого підпорядкування управління корпорацією,
структурному підрозділу, посадовій особі. Вони вправі приймати у визначених рамках чи
рішення віддавати розпорядження від імені всієї чи фірми підрозділу. Необхідність такого
підходу обумовлена ростом масштабів виробництва і його ускладненням, коли не тільки одна
людина, але і ціла група осіб не в змозі визначати і контролювати всі рішення, а тим більше
якісно виконувати їх.
3. Принцип координації діяльності структурних підрозділів і співробітників корпорації. У різних
умовах координація ставиться в обов'язку самих підрозділів, що спільно виробляють необхідні
заходи, чи може бути доручена керівнику одного з них, що у силу цього стає першим серед
рівних. Найчастіше координація стає обов'язком керівника, спеціально для цього призначеного,
що має у своєму розпорядженні апарат співробітників і консультантів.
4. Принцип використання людського потенціалу полягає в тому, що:

• більшість рішень приймається не підприємцем чи головним менеджером в однобічному

порядку, а співробітниками тих рівнів управління, де рішення повинні виконуватися;
• виконавці орієнтуються не на прямі вказівки зверху, а на чітко обмежені сфери дії,
повноваження і відповідальність;

• вищі інстанції вирішують тільки ті питання і проблеми, що нижчестоящі не здатні чи не мають

права брати на себе.

5. Принцип ефективного використання послуг сателітів бізнесу. Бізнес включає в сферу свого
впливу цілий комплекс супутніх видів діяльності. Фахівців, що їх виконують, називають
сателітами бізнесу, тобто його співучасниками, супутниками, помічниками. Вони сприяють
зв'язкам корпорацій із зовнішнім світом - контрагентами, державою в особі його численних
органів і установ, громадськими організаціями й ін.
6. Принцип поділу прав власності і контролю. В даний час відбувається чіткий розподіл
підприємницької й управлінської праці. Власник відмовляється від поточного управління
компанією (своєю власністю) на користь менеджера.
До основних функцій корпоративного управління відносять:

— планування, тобто розробка програм, процедур її виконання, графіків здійснення, аналіз

ситуацій, визначення методів досягнення мети тощо;

— організація, тобто формування структури підприємства, здійснення координації між

структурними підрозділами тощо;
— мотивація, тобто стимулювання зусиль всіх працівників на виконання завдань, що
поставлені;
— координація;
— контроль.
Ускладнення сучасного виробництва додало ще дві функції:

— інноваційну, що пов’язана з засвоєнням та впровадженням новітніх досягнень в галузі техніки

та технології, методів організації та управління людьми;

— маркетингову, що виражається не тільки в продажу товарів, що виробляються, а і в

проведенні досліджень та розробок, що впливають на реалізацію товарів, закупку сировини,
виробництво, збут, післяпродажний сервіс.
48. Основні організаційні форми фінансового посередництва.
 Так, депозитні інститути являють собою
фінансово-кредитні установи, які отримали право залучати депозити на рахунки. Відповідно,
до даної групи фінансових посередників відносяться дві основні категорії установ – банки та
ощадні організації. До останньої групи належать:
кредитні спілки, які створюються певною групою осіб на кооперативних основах та
здійснюють кредитні операції в межах членів цієї групи;

ощадно-позикові асоціації, які акумулюють грошові кошти на депозитних рахунках, а

споживче кредитування здійснюють під заставу нерухомого майна.

Контрактно-ощадні установи являють собою фінансово-кредитні інститути, що залучають

грошові кошти за рахунок періодичних внесків на довгостроковий період на договірних засадах.
Фінансові ресурси страхових компаній, як одного із видів фінансових посередників даної групи,
формуються за рахунок внесків фізичних та юридичних осіб на страхування житла, від
нещасних випадків та інших непередбачуваних ситуацій. Ці грошові кошти спрямовуються на
кредитування або фінансування купівлі цінних паперів (акцій та облігацій фірм, державних
облігацій).

Створення пенсійних фондів сприяє зниженню податкових платежів суб’єктів господарювання,

а вільні кошти спрямовуються на придбання цінних паперів найбільш надійних компаній.
Інвестиційні фінансові посередники надають такі види послуг: 1) довгострокове інвестиційне
кредитування, що сприяє розвитку інновацій та науково-технічному прогресу; 2) довгострокове
іпотечне кредитування; 3) довгострокове кредитування споживчих потреб, будівельних
проектів, потреб малого підприємництва. Інвестиційні посередники отримують фінансові
ресурси за рахунок випуску власних акцій або облігацій та їх продажу на фінансовому ринку.
Згідно з вітчизняним законодавством фінансових посередників виокремлюють у дві групи:
банківські (універсальні, інвестиційні, спеціалізовані) та небанківські установи. Цю систему
класифікації чітко можна віднести до суб’єктної. У основі критерію поділу лежить участь у
формуванні грошової пропозиції. Так, різновидами небанківських фінансових посередників є
страхові компанії, пенсійні фонди, інститути спільного інвестування, кредитні спілки, довірчі
товариства, брокерські компанії, дилерські контори.
На основі систематизації поглядів науковців, визначимо такі основні функції фінансового
посередництва: 1) трансформація фінансових активів; 2) акумуляція заощаджень одних
суб’єктів та їх подальше інвестування в проекті інших суб’єктів; 3) задоволення інтересів
одночасно і позичальників фінансових ресурсів, і кредиторів, що досягається шляхом якісного
менеджменту активами на основі економії на масштабі, скорочення часу на пошук
кредитора/позичальника, мінімізації ризиків та державного нагляду й регулювання діяльності
фінансових посередників; 4) зменшення трансакційних витрат, пов’язаних із фінансуванням за
рахунок економії на масштабі, серед яких – витрати на рекламу, проведення оціночно-
аналітичних заходів, побудову інформаційних систем та ін.; 5) надання можливості, з одного
боку, власникам капіталу ефективно та в короткий строк розмістити свої ресурси в прибуткові
активи, а з іншого боку, позичальникам швидко отримати вільні кошти для фінансування
певних виробничих або власних потреб на зворотній основі; 6) забезпечення та організація руху
фінансових ресурсів (капіталу) до найбільш ефективних з економічної точки зору споживачів
шляхом використання різноманітних спеціальних інструментів; 7) мінімізація фінансових
ризиків за рахунок їх перерозподілу між учасниками процесу інвестування; 8) формування
економічної кон’юнктури на ринку капіталу, збалансування попиту та пропозиції на фінансові
ресурси шляхом залучення великої кількості ринкових учасників; 9) сприяння збільшенню
прибутковості фінансових активів, які перебувають у розпорядженні невеликих власників, що
досягається за рахунок зниження ризиковості, відкриття доступу до прибуткового бізнесу та
зниження витратності фінансових операцій; 10) підвищення ефективності розміщення
інвестицій в умовах невизначеності; 11) стимулювання діяльності суб’єктів господарювання та
платіжного попиту; 12) перенаправлення фінансових ресурсів із традиційних галузей економіки
в нові сфери та галузі діяльності, сприяння інноваційній діяльності; 13) диверсифікація ризику
активів, а також страхування певних видів ризику, розподіл ризику між учасниками
посередницьких операцій; 14) диверсифікація та поглиблення відносин між позичальниками та
кредиторами за рахунок створення нових додаткових послуг фінансовими посередниками.
Серед таких послуг можна відзначити страхування різноманітних ризиків кредиторів,
задоволення потреб у житлі, набутті права власності, потреб у пенсійному забезпеченні тощо;
15) проведення торгівлі фінансовими інструментами на фінансовому ринку, коли фінансові
посередники реалізовують грошові кошти в обмін на потрібні фінансові активи; 16) вплив на
формування справедливої вартості фінансових активів на ринку на основі співвідношення
попиту та пропозиції на фінансові ресурси; 17) посередництво у сфері грошових розрахунків
при одночасному зменшенні витрат на їх здійснення. Останнє, зокрема, досягається за рахунок
використання акредитивів, ведення кореспондентських рахунків тощо; 18) управління рухом
грошових коштів всередині великих фінансових корпорацій, що пов’язано з глобалізаційними
та інтеграційними процесами у світовій економіці.
49. Суть корпоративної культури. Професійна та корпоративна етика.

Корпорати́вна культу́ра (англ. corporate culture) — це система цінностей та переконань, які

розділяє кожен працівник фірми та які передбачають його поведінку, обумовлює характер
життєдіяльності організації[1]. Корпоративна культура — це також спосіб і засіб створення
організації, яка самостійно розвивається.

Мета корпоративної культури — забезпечення високої дохідності фірми за рахунок максимізації

ефективності виробничого менеджменту та якісного поліпшення діяльності підприємства в
цілому за допомогою:

удосконалення управління людськими ресурсами для забезпечення лояльності співробітників до

керівництва і прийнятих ним рішень;
виховання у працівників ставлення до підприємства як до свого дому;
розвитку здатності і в ділових, і в особистих стосунках спиратися на встановлені норми
поведінки, вирішувати будь-які проблеми без конфліктів.
Складові корпоративної культури
Мова спілкування та система комунікацій (використання усної, письмової та невербальної
комунікації, а також жестів та міміки).

Усвідомлення своєї ролі в організації . Одним культурам імпонує приховування співробітником

своїх внутрішніх намірів, а інші — навпаки сприяють їх зовнішньому прояву. Одні компанії
налаштовані на співпрацю, а інші — на індивідуальне самовираження.
Зовнішній вигляд працівників, тобто охайність, наявність спеціального одягу, уніформи.
Дотримання розпорядку дня.
Організація харчування, тобто тривалість та періодичність харчування, наявність однієї їдальні
для всіх працівників чи розмежування їх для керуючого та рядового персоналу.

Відносини в колективі та з клієнтами (у тому числі різними за статтю, віком, релігією, статусом
в суспільстві, шляхи вирішення конфліктів).
Норми та цінності організації.
Мотивування та трудова етика (відповідальність за виконану роботу, якість роботи, оцінка
роботи та винагорода за неї, просування по кар'єрних сходах).
Віра (віра в успіх, допомогу, підтримку, справедливість, власні сили).
Символіка в організації — ритуали, лозунги, організаційні табу[14].

Корпоративна культура – це система цінностей, символів, переконань, зразків поведінки, які

пройшли випробування часом і розділяються всіма співробітниками організації.

Кожна фірма або організація, яка прагне процвітання, формує свою (відмінну від усіх)
корпоративну культуру. Адже саме вона дозволяє організації знайти «своє обличчя», стати
впізнаваною для клієнтів і співробітників. Саме вона формує систему відносин у професійній
групі, відображає цілі та цінності організації, дисциплінує співробітників, допомагає в
досягненні і підтримці високої репутації фірми в діловій сфері.

Якщо вас образили в маршрутці чи в лікарні, в магазині або в ЖЕКу, – знайте: в цій конкретній
організації корпоративна культура відсутня, керівникам і співробітникам тут наплювати на
свою репутацію, головні цінності такої організації – хамство і професійна некомпетентність
(тобто профнепридатність!) , а не якісний і мобільний сервіс!

Корпоративна культура тісно взаємопов’язана зі стратегією організації. Існує кілька підходів до

вирішення питання про сумісність і несумісність корпоративної культури зі стратегією фірми.
Так, стратегія або підминає під себе встановлені в організації норми і правила, або
підлаштовується під них. Корпоративна культура також взаємопов’язана з загальною
психологією людей (як співробітників, так і клієнтів), а також з психологією цілої країни або
континенту, де конкретна фірма знаходиться.

Так, наприклад, люди, які живуть на березі океану, більш розкуті, відкриті, легше сприймають
нові ідеї, ніж ті, що проживають довгі роки у віддаленій закритій місцевості (тут правлять
стереотипи). Зрозуміло, ефективніше вести бізнес там, де населення більш креативне і мобільне.

Також на формування і розвиток корпоративної культури кожної конкретної організації впливає

історичний досвід тієї країни, в якій ця фірма здійснює свою діяльність. Наприклад, чим більше
воєн і потрясінь пережив народ, тим активніше він буде відстоювати національні ідеали та
цінності у своїй організації. Залежно від історичного досвіду, народи можуть бути оптимістичні
(вірити в свій подальший розвиток) або, навпаки, песимістичні (заперечувати можливість
суспільних змін, повне розчарування у своїх цінностях і ідеалах)

Також корпоративна культура в фірмі може бути двох типів:

1. Сильна – коли співробітники чітко знають свої права і обов’язки, працюють з повною
самовіддачею, підтримують один одного, з повагою ставляться до своїх керівників, до традицій,
цінностям, ідеалам, прийнятим всередині організації. Коли вважають організацію «своєї», «своїм
другим домом».

2. Слабка – коли всі перераховані вище ознаки відсутні або перекручені. Фірми та організації
зі слабкою корпоративною культурою працюють неефективно, в збиток собі і суспільству,
завдають економіці країни матеріальний збиток, а клієнтам приносять глибоке
розчарування.
Професійна етика — це кодекс правил, що визначає поведінку спеціаліста у службовій
обстановці, норм, які відповідають існуючим законам та відомчим нормативним документам,
професійним знанням, стосункам у колективі, глибокому усвідомленню моральної
відповідальності за виконання професійних обов'язків.
Професійна етика, крім того, це прикладна соціально-філософська дисципліна, яка вивчає
походження, сутність, специфіку, суспільні функції морально-професійних норм і стосунків,
закономірності їх розвитку на різних історичних етапах.
Завдання професійної етики

Вивчити складний процес віддзеркалення професійних стосунків у моральній свідомості, у

морально-професійних нормах, провести чітку межу між морально-професійними явищами і
явищами професійної майстерності, вивчити суспільні завдання, цілі професії і їх значущість у
соціальному прогресі, саме цим сприяючи їх успішному виконанню.
Професійна діяльність, об’єктом якої виступають живі люди, утворює складну систему
взаємоперехідних, взаємозумовлених моральних стосунків. До цієї системи належать перш за
все:

а) ставлення спеціалістів до об’єкта праці (слідчий – обвинувачений, лікар – хворий, вчитель –

учень);

б) стосунки спеціаліста з колегами;

в) ставлення спеціаліста до суспільства.

Ці стосунки вивчаються професійною етикою. Конкретизація ж загальних моральних принципів

і норм таких стосунків відповідно до особливостей того чи іншого виду професійної діяльності
являє собою “професійну” мораль. Вона виникає у зв’язку з суспільним розподілом праці, що
поклав початок відокремленню соціально-професійних груп. З їх утворенням виникла потреба в
регулюванні стосунків між професіоналами та професіоналів з клієнтами. Спочатку це було
невелике коло професій, котрі у процесі подальшої спеціалізації праці все більше
диференціювалися, у результаті чого виникали все нові й нові професії. Залежно від конкретних
історичних умов переважала та чи інша сфера професійної діяльності. Ставлення до неї
суспільства визначає її цінність. Моральна оцінка професії суспільством зумовлюється двома
чинниками: по-перше, тим, що дана професія дає об’єктивно для суспільного розвитку, по-друге,
тим, що вона дає людині суб’єктивно, а саме в плані морального впливу на неї. Будь-яка
професія, оскільки вона існує, виконує певну соціальну функцію. Представники цієї професії
мають своє суспільне призначення, свої цілі. Та чи інша професія визначає вибір специфічного
середовища спілкування, яке накладає відбиток на людей незалежно від того, хочуть вони цього
чи ні. Всередині кожної професійної групи складаються певні специфічні зв’язки і стосунки
людей.

Залежно від об’єкта, знарядь праці, прийомів, що використовуються, і завдань, які

вирішуються, виникає неповторна своєрідність ситуацій, труднощів і навіть небезпеки, які
вимагають від людини певного типу дій, психологічних реакцій. У кожній професії свої моральні
«спокуси», моральні «доблесті» і «втрати», виникають певні суперечності, конфлікти,
виробляються своєрідні засоби їх вирішення. До професійної діяльності людина залучається з її
суб’єктивним світом почуттів, переживань, устремлінь, способом мислення, моральних оцінок.
Серед різноманітних ситуацій у професійних стосунках починають виділятися найбільш типові,
які й характеризують відносну самостійність професій, її специфічну моральну атмосферу. А це,
у свою чергу, зумовлює специфіку вчинків людей, своєрідність моральних норм їх поведінки.
Отже, як тільки професійні стосунки набули якісної усталеності, це привело до формування
особливих моральних настанов, що відповідають характеру і змісту праці, відображають
практичну доцільність певних стосунків як між членами професійної групи, так і самої групи з
суспільством.

Корпоративна етика – це набір цінностей і стандартів поведінки, які визначають, як працівники

ставляться до своєї роботи. Вони визначають, що є прийнятним, а що неприйнятним на
робочому місці.

Корпоративна етика залежить від багатьох факторів – особистих цінностей працівників,

загальної культури та політики компанії, професіоналізму, відданості та мотивації.

Працівники з хорошими навичками корпоративної етики з більшою ймовірністю виконують

роботу якісно, швидше виконують завдання і перевершують очікування. Крім того, що це
сприяє підвищенню продуктивності та успіху компанії, це також призводить до особистого
розвитку, кар’єрного зростання та фінансових вигод.
Сильна трудова етика визначається трудовими етичними рисами: продуктивністю,
комунікацією, співпрацею, організаційними навичками, зовнішнім виглядом, відвідуванням,
ставленням, дисциплінованістю та характером. Працівник, який має більшість з цих рис і
приділяє час їх розвитку, швидше за все, розвине хорошу трудову етику і цінності.

Вміння керувати часом та організовувати роботу

Вміння проявляти ініціативу та бути проактивним
Вміння ефективно спілкуватися з колегами та керівниками
Здатність критично мислити та вирішувати проблеми
Готовність вчитися та професійно розвиватися
Погана трудова етика зазвичай виникає через загальну незацікавленість у роботі та відсутність
професійного ставлення до неї. Погана трудова етика може проявлятися в прогулах, поганих
робочих звичках, затягуванні часу, недостатній продуктивності, ігноруванні дедлайнів та інших
подібних контрпродуктивних діях.
50. Корпоративна соціальна відповідальність.
Корпоративна соціальна відповідальність (КСВ), від англ. corporate social responsibility (CSR),
також соціа́льна відповіда́льність бі́знесу (СВБ) — відповідальне ставлення компанії до свого
продукту або послуги, до споживачів, працівників, партнерів; активна соціальна позиція
компанії, що полягає в гармонійному співіснуванні, взаємодії та постійному діалозі із
суспільством, участі у вирішенні найгостріших соціальних проблем.
Соціальна відповідальність бізнесу:
сприяє сталому розвиткові, у тому числі здоров'ю і добробуту суспільства;
зважає на очікування зацікавлених сторін;
відповідає чинному законодавству і міжнародним нормам поведінки;
інтегрована у діяльність організації та практикується в її відносинах.
Корпоративна соціальна відповідальність (КСВ) — активна позиція компанії, що полягає в
постійній взаємодії із суспільством та розв’язанні соціальних проблем. Вона проявляється у
відповідальному ставленні компанії до свого продукту та послуг, до споживачів, працівників і
партнерів. КСВ вимагає від кожного бізнесу поводитися етично, сприяти економічному
розвитку та покращувати якість життя суспільства.

Соціальна відповіда́льність бізнесу — це відповідальність тих, хто приймає бізнес-рішення, за

тих, на кого безпосередньо чи опосередковано ці рішення впливають. Соціальна
відповідальність — це концепція, що заохочує компанії враховувати інтереси суспільства,
беручи на себе відповідальність за вплив діяльності компанії на споживачів, стейкхолдерів,
працівників, громади та довкілля в усіх аспектах своєї діяльності.
СВБ є добровільною діяльністю компаній приватного і державного секторів, спрямованою на
дотримання високих стандартів операційної та виробничої діяльності, соціальних стандартів та
якості роботи з персоналом, мінімізацію шкідливого впливу на довкілля тощо, з метою
вирівнювання наявних економічних і соціальних диспропорцій; створення довірливих
взаємовідносин між бізнесом, суспільством і державою; покращення результативності бізнесу та
показників прибутковості у довгостроковому періоді.
СВБ тісно пов'язана з діяльністю компаній з досягнення ділової досконалості та якості в
організації виробництва. Ці аспекти діяльності компаній переважно регулюються
міжнародними стандартами серії ISO 9000. У сучасному світі соціально відповідальна діяльність
бізнесу є загальноприйнятим правилом, якого дотримується значна кількість великих, середніх
і навіть малих компаній по всьому світу. З огляду на надзвичайну суспільну та економічну
користь, що містить у собі соціальна відповідальність бізнесу, питання її розвитку належать до
сфери особливої уваги органів державної влади багатьох країн світу та провідних міжнародних
організацій. Проявом цієї уваги є розроблення стандартів СВБ і заходів зі стимулювання бізнесу
до соціально відповідальної діяльності.
Соціальна відповідальність бізнесу — відповідальне ставлення будь-якої компанії до свого
продукту або послуги, до споживачів, працівників, партнерів; активна соціальна позиція
компанії, що полягає в гармонійному співіснуванні, взаємодії та постійному діалозі із
суспільством, участі у розв'язанні соціальних проблем.

У широкому розумінні СВБ може бути представлена як система цінностей, заходів і процесів,
що мають на меті поширення позитивного впливу діяльності компанії в економічній, екологічній,
соціальній сферах як усередині організації, так і в довкіллі. Реалізація соціально відповідальних
стратегій має орієнтуватися не лише на зменшення та запобігання негативним наслідкам
діяльності, а й на досягнення економічного, екологічного та соціального ефектів (т. зв. стратегія
потрійного впливу), що може розглядатися як основа підвищення конкурентоспроможності
окремих компаній і національної економіки загалом.

Основними характеристиками СВБ є добровільність; інтегрованість у бізнес-стратегію

організації, компанії; системність; користь для всіх зацікавлених сторін: співробітників,
споживачів, акціонерів, громади тощо, а також для самого підприємства; внесок у процес
сталого розвитку. Соціальна відповідальність не обмежується благодійністю.

Соціальна відповідальність бізнесу містить у собі процедури і практики компаній з семи аспектів
діяльності: 1. організаційне управління; 2. права людини; 3. трудові відносини; 4. етична
операційна діяльність; 5. захист довкілля; 6. захист прав споживачів; 7. розвиток місцевих
громад і співпраця з ними.
4 види корпоративної соціальної відповідальності
Компанії, які дотримуються корпоративної соціальної відповідальності зазвичай запускають
ініціативи в таких напрямках:
1. Екологічна відповідальність

Турбота про екологію — це одна з найпоширеніших форм КСВ. Так, організації можуть
мінімізувати забруднення навколишнього середовища, ощадливо використовувати ресурси,
компенсувати негативний вплив на природу через висадку дерев або інвестиції у тематичні
дослідження.
2. Етична відповідальність

Організації, які дотримуються принципів етичної відповідальності, практикують справедливе

ставлення до всіх зацікавлених сторін — керівників, інвесторів, співробітників, постачальників
та клієнтів. Це досягається різними механізмами. Наприклад, через оплату праці вищу за
ринкову. Або компанії гарантують, що не використовують продукцію, створену в результаті
рабства або дитячої праці.
3. Філантропічна відповідальність

Філантропія означає безкорисливу допомогу тим, хто цього потребує. Так, компанії можуть
долучатися до благодійності, жертвувати гроші або запускати волонтерські ініціативи серед
співробітників на підтримку різноманітних соціальних проєктів. Наприклад, це може бути
допомога людям, які постраждали від стихійних лих або бойових дій.
4. Економічна відповідальність
Це практика, за якої компанія поєднує всі свої фінансові рішення із зобов’язанням робити
внесок у розвиток суспільства у всіх сферах, які перераховані вище. Тобто кінцева мета — це не
лише збільшити прибуток акціонерів, а і переконатися, що всі бізнес-операції позитивно
впливають на довкілля, суспільство та людей.
51. Реструктуризація як основна ланка антикризового управління підприємством.
Під банкрутством розуміють визнану господарським судом неспроможність боржника відновити
свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди, а також погасити
встановлені у визначеному цим законом порядку грошові вимоги кредиторів не інакше, як через
застосування ліквідаційної процедури.
Можливим рішенням для підприємства з незадовільними фінансово-економічними
показниками його діяльності є проведення реструктуризації та його фінансового оздоровлення.

Реструктуризація – це процес здійснення організаційно-економічних, правових і технічних

заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форми власності,
організаційно-правових форм, з метою фінансового оздоровлення підприємства, збільшення
обсягу випуску продукції та підвищення ефективності виробництва.

Розрізняють різні види реструктуризації підприємства. Найбільш цікавими в розрізі теми

банкрутства, на мою думку, є такі види реструктуризації, які вирізняються за напрямками її
проведення, а саме: управлінська, технічна, економічна, фінансова, організаційно-правова.
Найпоширенішими видами реструктуризації підприємства у процесі банкрутства або
недопущення його банкрутства є проведення його організаційно-правової та фінансової
реструктуризації.

Організаційно-правова реструктуризація (корпоративна реорганізація) характеризується

процесами корпоратизації, зміни організаційної структури та власника. Варіантами такої
реструктуризації можуть бути:
* перетворення підприємства в інше підприємство;
* об’єднання підприємств з утворенням нової юридичної особи;
* злиття, приєднання, поглинання підприємства;
* виділ, поділ підприємства з утворенням нової юридичної особи;
* перепрофілювання підприємства;
* виокремлення певних структурних підрозділів з метою подальшої діяльності.

Фінансова реструктуризація передбачає реформування корпоративного управління з

обов’язковим залученням інвестицій для оздоровлення стану підприємства. Отже, фінансова
реструктуризація – це постійний інструмент управління підприємством через управління його
заборгованістю, інвестиціями та пасивами, а не просто реалізація такої мети як запобігання
банкрутству. Вона може проводитися як в рамках санаційної, так і адаптаційної або
випереджаючої реструктуризації. Фінансова реструктуризація стабілізує підприємство,
мінімізує загрозу його ліквідації, створюючи таким чином умови для інвестування в подальші
реструктуризаційні заходи.
З одного боку, фінансова реструктуризація підприємства може бути складовою частиною його
загальної реорганізації, оскільки проведення будь-яких змін неможливе без зміни у складі
фінансів юридичної особи. З іншого боку, вона може здійснюватися як самостійний напрямок
реструктуризації, засіб стратегічних фінансових перетворень, попередження банкрутства,
підвищення рівня платоспроможності юридичної особи. У такому випадку фінансова
реструктуризація виконує санаційну функцію.

За оперативної реструктуризації підприємства (організації) розв'язуються дві основні проблеми:

забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів його (її) діяльності. Період
оперативної реструктуризації триває приблизно 3—4 місяці. Оперативні зміни на підприємстві
потребують проведення комплексу заходів, що з них, як правило, спеціально виділяють такі:

 зміна окремих складових організаційної структури підприємства;

 створення й виокремлювання нових структурних підрозділів;
 оперативне зниження дебіторської заборгованості;
 зменшення величини оборотних фондів через виявлення та реалізацію (ліквідацію) зайвих
запасів (у тім числі запасів допоміжних матеріалів);
 відмова (продаж паю) від пайової участі в інших підприємствах та організаціях, якщо
попередній аналіз підтвердив недостатню економічну ефективність останніх;
 скорочення обсягів основних фондів через реалізацію (ліквідацію) зайвого обладнання,
транспортних засобів тощо;
 аналітична оцінка та припинення вкладання неефективних інвестицій, крім життєво
необхідних для підприємства й обґрунтованих з позицій розвитку ринку.

Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів підприємницької

діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та
виробляти конкурентоспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже,
процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення
стійкої технічної, економічної та фінансової життєздатності підприємств.

Реструктуризація підприємства – це здійснення організаційно-господарських, фінансово-

економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства,
зокрема шляхом його поділу з переходом борго- вих зобов'язань до юридичної особи, що не
підлягає санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, управління,
організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства,
збільшенню обсягів випуску конкурентоспроможної продукції, підвищенню ефективності
виробництва та задоволенню вимог кредиторів
Існує два укрупнених варіанти реструктуризації підприємств [7]:

1. Помірний – застосовується для відносно благополучних у фінансовому плані підприємств і

допускає збереження основних видів виробництва. Основний акцент при цьому робиться на
проекти, пов'язані з освоєнням перспективних рентабельних видів продукції й адаптації
системи управління до ринкових умов господарювання.

2. Радикальний – охоплює всі або майже всі сфери діяльності підприємства. Особлива увага
приділяється таким напрямам: організація сучасних служб маркетингу, замість існуючої;
реструктуризація виробничої діяльності, що передбачає виключення з виробничих програм
безперспективних виробів і освоєння нових продуктів, яким є гарантований збут, максимальне
скорочення технологічного циклу, максимальний розвиток прямих зв'язків, виключення
посередницьких ланок; реструктуризація фінансової діяльності підприємства на основі
організації системи щомісячного бюджетування, централізації управління потоками,
відновлення системи нормування обігових коштів; організаційна реструктуризація, за якої при
створенні дочірніх підприємств частина акцій надалі може бути продана потенційному
інвестору, який взяв би на себе певні зобов'язання щодо забезпечення рентабельного
виробництва у межах знову створених структур.

Реструктуризація підприємства спрямовується на вирішення таких завдань [4]: ● відновлення

ліквідності та платоспроможності підприємства; ● покращання внутрішнього клімату; ●
поліпшення фінансових результатів діяльності; ● покращання інвестиційної привабливості
підприємства.

Якщо є загроза ворожих поглинань (рейдерських атак), особливо це стосується корпоративних

структур, то реструктуризація такого бізнесу може зменшити ризик. Наприклад, якщо
керівництво певного підприємства відчуло можливість ворожих дій конкурентної організації, то
можна скористатися організаційною реструктуризацію, тобто розділити свою діяльність на
декілька виробництв, кожна з яких займатиметься виконанням своєї окремої функції. Тобто
існують окремо постачальник замовлень, рекламна служба, регіональні відділення та інші
відділення, які стали окремими підприємствами, які не стосуються попередньої корпоративної
структури, яка тепер складатиметься лише з адміністративного персоналу. Оскільки рейдери на
ринку ворожих поглинань звикли отримувати надприбутки, інтерес до такого підприємства
миттєво зник.
52. Основні форми реорганізації підприємств. Злиття, поглинання, виділення,
приєднання, перетворення.
Реорганізація підприємства може відбуватися:
реорганізація підприємства шляхом приєднання (реорганізація підприємства шляхом злиття);
шляхом подрібнення (реорганізація підприємства виділ);
реорганізація підприємства шляхом перетворення.

Більшість цих процесів (злиття, приєднання, поділ, перетворення) разом з ліквідацією

супроводжується припиненням юрособи (ч. 1 ст. 104 ЦКУ). Не відбувається припинення
жодної юрособи тільки при виділенні, так як при ньому початкова юрособа залишається і
створюється нова. Для того, щоб краще розібратися у цих процесах, розглянемо таблицю нижче.

«Повне або часткове копіювання будь-яких матеріалів сайту, цитування, публікація їх

анотованих оглядів допускаються лише за письмового дозволу редакції сайту Головбух
Перетворення
— процедура при якій змінюється організаційно-правова форма підприємства (напр. шляхом
перетворення Товариства з обмеженою відповідальністю в Акціонерне товариство). При
перетворенні підприємство припиняється шляхом заснування нової юридичної особи.
Правонаступником ліквідованої[3] компанії є нове підприємство. Ідентифікаційний код
юридичної особи в разі перетворення не змінюється. Кількість власників (учасників, акціонерів)
нової особи та розподіл часток (у відсотковому співвідношенні), компанії що припиняється і
новоствореної має бути однаковим; перетворення не передбачає зміну складу учасників та/або
акціонерів, як і зміну розподілу часток.
Злиття

— процес ліквідації 2-х і більше компаній і формування на їх основі однієї компанії.

Правонаступником всіх прав і обов’язків ліквідованих компанії є нове підприємство. Злиття це,
по суті, припинення 2-х і більше компаній шляхом їх перетворення в одну. При злитті
обов’язково проводиться позапланова перевірка всіх ліквідованих компаній відповідними
державними органами. На фінальній стадії припинення компаній шляхом злиття створюється
нова компанія, а всі активи припинених компаній переводяться передавальним актом на баланс
утвореної юридичної особи.
Приєднання
— процес припинення компанії з подальшим переведенням всіх активів, прав і обов’язків іншій
компанії. Приєднання — найпоширеніша процедура M&A та консолідації активів. У більшості
випадків учасником/акціонером компанії, діяльність якої припиняється, є компанія яка
приєднує її, але це не обов’язкова умова. Приєднання дозволяє збільшити розмір статутного
капіталу і активи шляхом їх консолідації. В Україні, на відміну від країн з розвиненою
економікою, придбання компанії шляхом її поглинання не знайшло широкого поширення через
тривалість процедури та ризиків як для покупця так і для продавця. Юридично, можливе
проведення поглинання 2-х і більше компаній одночасно. Припинення компанії що
приєднується проводиться виключно після позапланової перевірки такої компанії та
затвердження передавального акта.
Поділ

— процес припинення компанії з подальшим переведенням всіх активів, прав і обов’язків 2-м і
більше новоствореним компаніям. Поділ це припинення однієї компанії та створення на основі
такої компанії 2-х і більше юридичних осіб. Дана процедура в першу чергу використовується
антимонопольними органами в рамках законодавства про захист економічної конкуренції. На
фінальному етапі поділу затверджується розподільчий баланс. Реорганізація юридичної особи
шляхом поділу - надзичайно рідкісне явище в Україні.
Рішehhя пpo peopгahізaцію komпahії пpийmaєтьcя he тільkи b paзі йoгo hизьkoї eфekтиbhocті,
aлe і зa іhшиx пpичиh. Вohи moжyть бyти pізhиmи, aлe їx moжha kлacифіkybaти bідпobідho дo
haйпoшиpehішиx bипaдkіb: Збільшehhя yпpabліhcьkoгo aпapaтy y зb’язky з poзшиpehhяm
macштaбіb бізhecy. Пpипиhehhя діяльhocті komпahії. Пpobeдehhя фіhahcoboї cahaції.
Пoглиhahhя kohkypehтіb aбo kohkypehтamи з meтoю збepeжehhя бізhecy ha тлі більш
macштaбhиx пapтhepіb. Пoділ бізhecy b paзі, koли y пapтhepіb pізhe бaчehhя йoгo poзbитky y
maйбyтhьomy. Виbeдehhя akтиbіb – дobгий, aлe haдійhий зakohhий cпocіб. Збільшehhя bлachoгo
kaпітaлy. Оптиmізaція oпoдaтkybahhя тoщo. Іchyють pізhі bиди і фopmи peopгahізaції
підпpиєmcтba. Вohи bизhaчaютьcя, щohaйпepшe, moтиbamи і пpичиhamи, яkі зmycили
bлachиkіb і kepіbhицтbo komпahії піти ha тakий kpok. Виділяють hacтyпhі haпpяmи
peopгahізaції підпpиєmcтba: Уkpyпhehhя, яke moжe здійchюbaтиcя шляxom злиття, пpиєдhahhя
aбo пoглиhahhя. Дpoблehhя шляxom пoділy підпpиєmcтba aбo bиділehhя okpemoгo підpoзділy.
Пepeтbopehhя підпpиєmcтba бeз зmіhи poзmіpіb. Рoзгляhemo ocoблиbocті peopгahізaції komпahії
шляxom злиття. Відпobідho дo haціohaльhиx cтahдapтіb дahe пohяття oзhaчaє oб’єдhahhя
підпpиєmcтb з meтoю cтbopehhя hoboї юpидичhoї ocoби aбo пpиєдhahhя підпpиєmcтba дo
гoлobhoгo. В peзyльтaті злиття bлachиkи aбo akціohepи зmoжyть здійchюbaти kohтpoль haд ycіma
чиcтиmи akтиbamи oб’єдhahиx підпpиєmcтb. Цe дoзboляє poзпoділяти pизиkи і bигoди. Пpи
цьomy жoдha cтopoha he є пokyпцem. Нa пpakтиці дocить чacтo пohяття злиття тa пpиєдhahhя
oтoтoжhюютьcя. Алe тake тpakтybahhя – пomилkobe. В peзyльтaті злиття пpипиhяєтьcя
діяльhіcть дbox aбo дekільkox юpидичhиx ocіб (ліkbідaція), a їxhі maйhobі пpaba тa oбob’язkи
пepexoдять дo пpabohacтyпhиka, тoбтo дo hobocтbopehoгo підпpиєmcтba. Яkщo ж йдeтьcя пpo
пpиєдhahhя, тo цe пpипиhehhя діяльhocті юpидичhoї ocoби oдhoгo підпpиєmcтba і пepeдaчa
haлeжhиx йomy maйhobиx пpab тa oбob’язkіb іhшomy підпpиєmcтby (пpabohacтyпhиky). В тakій
cитyaції maйhobі пpaba і oбob’язkи kohцehтpyютьcя ha бaлahcі підпpиєmcтba, яke bжe
фyhkціohybaлo дo momehтy пpиєдhahhя. Нeoбxідhіcть y зmіhі фopm opгahізaції бізhecy moжe
bиhиkaти b peзyльтaті зmіh яk зobhішhіx, тak і bhyтpішhіx ymob гocпoдapюbahhя. З meтoю
зaбeзпeчehhя bідпobідhocті чиhhoї пpaboboї фopmи opгahізaції гocпoдapcьkoї діяльhocті hobиm
bиmoгam зacтocobyють пepeтbopehhя. В peзyльтaті зacтocybahhя тakoї фopmи peopгahізaції
зmіhюєтьcя фopma bлachocті aбo opгahізaційho-пpaboba фopma юpидичhoї ocoби бeз
пpипиhehhя гocпoдapcьkoї діяльhocті підпpиєmcтba. Пpи пepeтbopehhі oдhoгo підпpиєmcтba ha
іhшe bcі maйhobі пpaba і oбob’язkи ліkbідobahoгo підпpиєmcтba пepexoдять дo hobocтbopehoгo.
Дpoблehhя підпpиєmcтba (пoділ) пpoboдитьcя b тakиx bипaдkax: У підпpиєmcтba пopяд з
пpибyтkobиmи haпpяmamи бізhecy є і зhaчha kільkіcть збитkobиx. У пpoцecі peopгahізaції
bиділяютьcя підpoзділи, яkі підлягaють фіhahcobomy oздopobлehhю. Ті, яkі he підлягaють
cahaції, зaлишaютьcя b cтpykтypі підпpиєmcтba, яke з чacom oгoлoшyєтьcя бahkpyтom.
Іhbecтopи пpoяbляють іhтepec дo пebhиx діляhok bиpoбhицтba. В peзyльтaті дpoблehhя koжeh з
іhbecтopіb moжe bkлacти koшти b ціkaby для hьoгo cфepy, щo he oбтяжyючи ceбe heпpoфільhиmи
cтpykтypamи. Пpи пpobeдehhі пepeдпpиbaтизaційhoї підгoтobkи дepжabhиx підпpиєmcтb з
meтoю підbищehhя їxhьoї іhbecтиційhoї пpиbaблиbocті. Зa pішehhяm ahтиmohoпoльhиx opгahіb,
яkщo підпpиєmcтbo злobжиbaє cтahobищem mohoпoліcтa ha pиhky. З meтoю cтbopehhя
іhтeгpobahиx kopпopaтиbhиx cтpykтyp, тakиx яk xoлдиhги і kohцephи, b peзyльтaті bиділehhя з
maтepиhcьkoї komпahії дoчіphіx підпpиєmcтb. Дpoблehhя дoзboляє ckohцehтpybaтиcя ha
okpemиx cтpaтeгічho baжлиbиx cфepax діяльhocті підпpиєmcтba. Виділяють дbі йoгo ochobhі
фopmи – пoділ і bиділehhя. В peзyльтaті пoділy oдha юpидичha ocoбa пpипиhяє cboю діяльhіcть,
a ha її бaзі cтbopюєтьcя kільka okpemиx підпpиєmcтb. Мaйhobі пpaba тa зoбob’язahhя (akтиbи і
пacиbи) peopгahізobahoгo підпpиєmcтba пepexoдять дo hobиx, щo bиhиkли b peзyльтaті пoділy,
bідпobідho дo poздільhoгo akтa b oбymobлehиx чacтиhax. Виділehhя – цe cтbopehhя hoboгo
підпpиєmcтba b peзyльтaті bиokpemлehhя зі ckлaдy діючoгo oдhoгo aбo дekільkox cтpykтyphиx
підpoзділіb. Пpи цьomy чacтиha akтиbіb і пacиbіb пepeдaєтьcя oдhomy aбo дekільkom
пpabohacтyпhиkam. Підпpиєmcтbo, яke підлягaлo peopгahізaції, he пpипиhяє cboєї фіhahcobo-
гocпoдapcьkoї діяльhocті, he пoзбabляєтьcя cтaтycy юpидичhoї ocoби і he bиkлючaєтьcя з
дepжabhoгo peєcтpy. Нeoбxідhe лишe bhecehhя зmіh дo cтaтyтhиx дokymehтіb bідпobідho дo
зakohoдabcтba.
53. Санація підприємства в системі реструктуризації.
Під банкрутством розуміють визнану господарським судом неспроможність боржника відновити
свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди, а також погасити
встановлені у визначеному цим законом порядку грошові вимоги кредиторів не інакше, як через
застосування ліквідаційної процедури.
Можливим рішенням для підприємства з незадовільними фінансово-економічними
показниками його діяльності є проведення реструктуризації та його фінансового оздоровлення.
Реструктуризація – це процес здійснення організаційно-економічних, правових і технічних
заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форми власності,
організаційно-правових форм, з метою фінансового оздоровлення підприємства, збільшення
обсягу випуску продукції та підвищення ефективності виробництва.

Розрізняють різні види реструктуризації підприємства. Найбільш цікавими в розрізі теми

банкрутства, на мою думку, є такі види реструктуризації, які вирізняються за напрямками її
проведення, а саме: управлінська, технічна, економічна, фінансова, організаційно-правова.

Найпоширенішими видами реструктуризації підприємства у процесі банкрутства або

недопущення його банкрутства є проведення його організаційно-правової та фінансової
реструктуризації.

Організаційно-правова реструктуризація (корпоративна реорганізація) характеризується

процесами корпоратизації, зміни організаційної структури та власника. Варіантами такої
реструктуризації можуть бути:
* перетворення підприємства в інше підприємство;
* об’єднання підприємств з утворенням нової юридичної особи;
* злиття, приєднання, поглинання підприємства;
* виділ, поділ підприємства з утворенням нової юридичної особи;
* перепрофілювання підприємства;
* виокремлення певних структурних підрозділів з метою подальшої діяльності.

Фінансова реструктуризація передбачає реформування корпоративного управління з

обов’язковим залученням інвестицій для оздоровлення стану підприємства. Отже, фінансова
реструктуризація – це постійний інструмент управління підприємством через управління його
заборгованістю, інвестиціями та пасивами, а не просто реалізація такої мети як запобігання
банкрутству. Вона може проводитися як в рамках санаційної, так і адаптаційної або
випереджаючої реструктуризації. Фінансова реструктуризація стабілізує підприємство,
мінімізує загрозу його ліквідації, створюючи таким чином умови для інвестування в подальші
реструктуризаційні заходи.
З одного боку, фінансова реструктуризація підприємства може бути складовою частиною його
загальної реорганізації, оскільки проведення будь-яких змін неможливе без зміни у складі
фінансів юридичної особи. З іншого боку, вона може здійснюватися як самостійний напрямок
реструктуризації, засіб стратегічних фінансових перетворень, попередження банкрутства,
підвищення рівня платоспроможності юридичної особи. У такому випадку фінансова
реструктуризація виконує санаційну функцію.

Санація – це система заходів, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану

підприємства, а також задоволення повністю або частково вимог кредиторів шляхом
кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та/або зміни організаційно-
правової форми й виробничої структури боржника, що здійснюються під час провадження
справи про банкрутство з метою запобігання визнанню підприємства банкрутом та його
ліквідації або самостійно підприємством без порушення справи про банкрутство (досудова
санація).
Санація – це система фінансово-економічних, виробничо-технічних, організаційно-правових та
соціальних заходів, спрямованих на досягнення чи відновлення платоспроможності, ліквідності,
прибутковості та конкурентоспроможності підприємства-боржника в довгостроковому періоді.
Тобто санація – це сукупність усіх можливих заходів, які здатні привести підприємство до
фінансового оздоровлення.
Типи санаційних заходів:

1.Фінансово-економічні – відбивають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації

та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств.
Джерелами фінансування санації можуть бути кошти, залучені на умовах позики або на умовах
власності; на поворотній або безповоротній основі.
Метою фінансової санації є:

 покриття поточних збитків та усунення причин їх виникнення;

 поновлення або збереження ліквідності та платоспроможності підприємств;
 скорочення всіх видів заборгованості;
 поліпшення структури оборотного капіталу;
 формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів
виробничо-технічного характеру.
2.Виробничо-технічні – пов’язані, насамперед, з:

 модернізацією та оновленням виробничих фондів;

 зменшенням простоїв; підвищенням ритмічності виробництва;
 скороченням технологічного часу;
 поліпшенням якості продукції;
 зниженням собівартості продукції;
 вдосконаленням асортименту продукції;
 пошуком та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.
3. Організаційно-правові – спрямовані на:

 вдосконалення організаційної структури підприємства, організаційно-правових форм

бізнесу;
 підвищення якості менеджменту;
 звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур;
 поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу.
Розрізняють два види санації: 1 – санація зі збереженням існуючого юридичного статусу
підприємства-боржника; 2 – санація зі зміною організаційно-правової форми та юридичного
статусу санованого підприємства (реорганізація).

Соціальні санаційні заходи – оскільки санація підприємства пов’язана, як правило, зі

скороченням зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального
характеру. Особливо це стосується фінансового оздоровлення підприємств-гігантів або
підприємств-міст. В такому разі звільнення працівників може призвести до соціальної
нестабільності в регіоні. Саме тому слід вести помірковану політику звільнення у взаємозв’язку
із реалізацією соціального плану проекту санації. Тут можуть бути передбачені такі заходи:
створення та фінансування системи перепідготовки кадрів; пошук і пропозиція
альтернативних робочих місць; додаткові виплати з безробіття; надання звільненим
працівникам позик.
54. Банкрутство підприємства. Методи прогнозування банкрутства.
Мін'юст роз'яснює: банкрутство — це визнана господарським судом неспроможність боржника
відновити свою платоспроможність за допомогою процедури санації та реструктуризації і
погасити встановлені у порядку, визначеному Кодексом України з процедур банкрутства,
грошові вимоги кредиторів інакше, ніж через застосування ліквідаційної процедури.
Основні причини банкрутства:

 істотне порушення фінансової усталеності підприємства у випадку перевищення

зобов'язань над активами;
 значна незбалансованість від'ємного і додатного грошових потоків;
 тривала неплатоспроможність підприємства, що викликана низькою ліквідністю його
активів.
Види банкрутства:

 реальне банкрутство — повна неспроможність підприємства відновити в наступному

періоді свою фінансову стабільність і платоспроможність в силу реальних втрат капіталу;
 технічне банкрутство — банкрутство, що викликане суттєвим простроченням дебіторської
заборгованості та перевищенням цієї заборгованості над кредиторською, а сума активів
істотно перевищує фінансові зобов'язання;
 навмисне банкрутство — навмисне створення або збільшення керівником або власником
підприємства його неплатоспроможності, нанесення економічного збитку в особистих
інтересах або інтересах інших осіб, заздалегідь некомпетентне фінансове керівництво;
 фіктивне банкрутство — заздалегідь неправдиве об'явлення підприємством про свою
неплатоспроможність з метою введення в оману кредиторів для отримання від них
відстрочки виконання своїх зобов'язань або знижки на суми кредиторської
заборгованості.
Види банкрутства.

1. Реальне банкрутство — повна неспроможність підприємства відновити в наступному періоді

свою фінансову стабільність і платоспроможність в силу реальних втрат капіталу. Таке
підприємство юридично об'являється банкрутом.
2. Технічне банкрутство — банкрутство, що викликане суттєвим простроченням дебіторської
заборгованості та перевищенням цієї заборгованості над кредиторською, а сума активів істотно
перевищує фінансові зобов'язання. При ефективному антикризовому управлінні підприємство,
як правило, не об'являють банкрутом юридично.
3. Навмисне банкрутство — навмисне створення або збільшення керівником або власником
підприємства його неплатоспроможності, нанесення економічного збитку в особистих інтересах
або інтересах інших осіб, заздалегідь некомпетентне фінансове керівництво. Виявлені факти
переслідуються карним законодавством.
4. Фіктивне банкрутство — заздалегідь неправдиве об'явлення підприємством про свою
неплатоспроможність з метою введення в оману кредиторів для отримання від них відстрочки
виконання своїх зобов'язань або знижки на суми кредиторської заборгованості. Виявлені факти
переслідуються карним законодавством.
Підставою для порушення справи про банкрутство є подача до суду заяви кредитором або
боржником у письмовій формі.
З моменту відкриття провадження у справі :

 пред’явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх

задоволення можуть здійснюватися лише у порядку, передбаченому Кодексом України з
процедур банкрутства, та в межах провадження у справі;
  пред’явлення поточними кредиторами вимог до боржника та їх задоволення можуть
здійснюватися у випадку та порядку, передбачених Кодексом України з процедур
банкрутства;
 арешт майна боржника чи інші обмеження боржника щодо розпорядження належним
йому майном можуть бути застосовані виключно господарським судом у межах
провадження у справі про банкрутство;
 корпоративні права засновників (учасників, акціонерів) боржника реалізуються з
урахуванням обмежень, встановлених Кодексом України з процедур банкрутства;
 задоволення вимог засновника (учасника) боржника - юридичної особи про виділення
частки у майні боржника у зв’язку з виходом із складу його учасників забороняється;
 рішення про реорганізацію або ліквідацію юридичної особи - боржника приймається в
порядку, визначеному Кодексом України з процедур банкрутства.
Одним з найбільш популярних підходів, який часто використовується у зарубіжній практиці, є
модель Альтмана. Z-рахунок Альтмана – це фінансова модель, розроблена американським
економістом, яка покликана надати прогноз ймовірності настання фінансових труднощів для
підприємства. Така модель ґрунтується на комбінації п’яти ключових коефіцієнтів. Коефіцієнти
характеризують результати діяльності підприємства та його фінансовий стан. Саме
п’ятифакторна модель більш адаптована і може бути застосована відносно вітчизняних
підприємств. Основні переваги методики: можливість використання на українських
підприємствах; простота інтерпретації показників; дистанційна оцінка. До основних недоліків
слід віднести те, що методика не враховує: якісні показники діяльності підприємства;
макроекономічні чинники; особливості діяльності підприємства. Не менш популярною є модель
М. Спрінгейта, що передбачає розвиток інтегрального показника, за допомогою якого
проводиться оцінка ймовірності банкрутства. Ця модель побудована за допомогою покрокового
дискримінантного аналізу, на основі розробок Альтмана. В процесі створення модель
реформувалася з 19 фінансових коефіцієнтів до чотирьох. Точність моделі досить висока і
складає приблизно 90 %. Модель Спрінгейта має власні недоліки: під час розрахунків не
враховувалися умови розвитку економік різних країн (орієнтована на США та Канаду); необхідне
коригування на національну валюту (що порушує безперервність) та при перерахунку на долари,
зміна курсу призводить до появи відхилення.