Тема 8.

Міжнародна інтеграція та глобалізація у світовій політиці

1. Міжнародна інтеграція в світовій політиці як соціальне явище.

2.  Розвиток інтеграційних процесів у Європі.

3. Особливості розвитку інтеграційних процесів у різних регіонах світу.
4.  Глобалізація як процес всесвітньої інтеграції.
 

1. 1.    Міжнародна інтеграція в світовій політиці як соціальне явище.

Поняття «інтеграція» походить від латинського «integratio», що перекладається як «возз'єднання,

заповнення» і стосовно сфери міждержавних відносин воно означає добровільне та взаємовигідне
об'єднання окремих частин (суб'єктів) у певну самостійну цілісність (спільність), яка являє собою більшу,
ніж просто арифметичну суму складових  частин, адже за своїм обсягом вона є набагато змістовнішою, і
дозволяє отримати такі матеріальні, інтелектуальні та інші засоби, яких жоден з учасників не мав би,
діючи автономно.
Є.Т.Усенко зазначає, що інтеграція являє собою всесвітньо-історичний, світовий об'єднавчий, об'єктивний
історичний процес. Об'єктом цього процесу є людське суспільство. Елементами інтеграційного комплексу є
суб'єкти міждержавних відносин - національні держави. Щодо міжнародної інтеграції термінологічно більш
точно говорити про міждержавну інтеграцію і в якості основних суб'єктів цього процесу розглядати
держави. Саме держава є основним і первинним суб'єктом міжнародного права. Міжнародна
правосуб'єктність властива державам у силу самого факту їх існування. Вступаючи у правовідносини між
собою, держави роблять можливим створення міжнародного правопорядку та існування самого
міжнародного права. Міжнародно-правовий аспект суверенітету означає, що міжнародне право розглядає
в якості свого суб'єкта і учасника міжнародних відносин не державні органи чи окремі посадові особи, а
державу в цілому. Всі міжнародно - правові значущі дії, вчинені уповноваженими на те посадовими
особами держави, вважаються здійсненими від імені цієї держави.
Разом з тим, міжнародні інтеграційні процеси вимагають від держав певних добровільних обмежень їх
суверенітету, хоча міжнародна інтеграція не повинна призвести до втрати державами як основними
суб'єктами міжнародного права свого суверенітету.
Для сьогоднішніх міжнародних  відносин притаманні нові кількісні та якісні характеристики. Це стосується
насамперед  політичної та економічної сфери. Основні форми господарських зв'язків у світі, міжнародна
торгівля, рух капіталів, міграція населення і трудових ресурсів, транснаціональна діяльність, акції
міжнародних організацій, нарешті, загальні інтеграційні процеси у світі досягли небачених раніше
масштабів. Змінилися їхнє місце і роль в розвитку сучасного суспільства.  По-перше, визначального
значення у сівтовій торгівлі набув міжнародний рух капіталів. Тільки в останні роки його обсяг збільшився
на 30-40%, досягши з вивезення у 2005 р.  315, а в 2006 р. майже 400 млрд. доларів США.  Накопичена
сума експорту капіталу за останнє десятиріччя наблизилася за величиною до розміру річного світового
вивозу товарів і послуг, склавши близько 5 млрд. доларів США. Результати таких зовнішніх інвестицій для
економік більшості країн більш ніж істотні: змінюється структура національних господарств, зростає їх
економічний і технічний рівень, стимулюється зовнішньоторговельний обмін тощо. 
        По-друге, міжнародна зовнішня торгівля стає реальним і все більш відчутним фактором
відтворювального процесу, задоволення потреб населення і будь-якої господарської діяльності. У 2006 р.
міжнародна торгівля товарами та послугами перевищила рубіж 10,6 трлн. доларів США  (у 2005 р. -  понад
10 трлн. доларів США), а темпи її щорічного приросту 6-8%, значно випереджаючи зростання виробництва
(2-2,5%). Зовнішньоторговельне відношення до сумарного ВВП країн світу - більше 27 трлн. доларів (!).
Таким чином, кожен шостий товар або послуга потрапляють до споживача через світову торгівлю. Без
зовнішньої торгівлі тепер неможливо задовольнити різноманітні повсякденні потреби населення не тільки
малих країн, але також середніх і великих (як США, Китай, Індія, Росія тощо), де частка імпортних
споживчих товарів в середньому досягає 
12-20% від усіх придбаних населенням. Є також інші нові риси сучасної міжнародної торгівлі: обмін
послугами збільшується, та їх частка складає в даний час майже третину світового експорту (близько 1,5
трлн. доларів США). При цьому основна частина припадає на нові види - інжиніринг, консалтинг, лізинг,
інформаційні технології та ін. Транснаціональні корпорації сконцентрували в собі переважну частину
міжнародного коопераційного обміну, що створює стійкі передумови неухильного розширення
міжнародного ринку.
Міжнародна інтеграція - це якісно новий етап розвитку і форма прояву інтернаціоналізації політичного
та економічного життя, що передбачає зближення і взаємопристосування, переплетення всіх основних 
структур національних держав. Міжнародну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес, відсутність
будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів. У цьому контексті міжнародна інтеграція виступає як
найвищий рівень розвитку міжнародних відносин. 
Процес міжнародної інтеграції відбувається тоді, коли дві або більше країн об'єднуються разом для
створення ширшого політичного простору. Країни укладають інтеграційні угоди, сподіваючись на певні
переваги у світовому політичному процесі, економічний виграш тощо. На макрорівні розглядають такі
основні форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона
(асоціація) вільної торгівлі; митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи.
Для створення економічного інтеграційного угруповання двох чи кількох країн необхідні певні політико-
правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні умови. З політико-правової точки зору
принципове значення мають сумісність політичних режимів та основного законодавства країн, що
інтегруються. Ключовими щодо економічних умов інтеграції є такі критерії: рівень розвитку країн, їх
ресурсні та технологічні потенціали; ступінь зрілості ринкових відносин, масштаби та перспективи
розвитку економічних взаємозв'язків країн тощо; важливою є також інфраструктурна та соціально-
культурна сумісність.
         Інтеграція має декілька рівнів свого розвитку. Головне значення має взаємодія на рівні підприємств
та організацій – безпосередніх виробників товарів та послуг. Саме тут виникають інтеграційні зв'язки в
основних сферах відтворення, здійснюється структурна перебудова національних економік, що веде до
їхнього взаємодоповнення і переплетіння. З цієї причини зростання обсягів і розгалуження структур
взаємної торгівлі, міжнародний рух капіталу, науково-виробнича кооперація, міграція робочої сили є
вирішальними факторами розвитку інтеграційних процесів в цілому.
Інтегрування основних ланок економік різних країн доповнюється взаємодією на рівні держав. Така
взаємодія здійснюється, по-перше, шляхом утворення умов інтеграційних процесів державними
структурами, по-друге, безпосередньою участю державних підприємств та організацій у міжнародному
економічному співробітництві.
       Третій рівень розвитку інтеграційних процесів – взаємодія на рівні партій та організацій, соціальних
груп, окремих громадян різних країн – може бути визначений як соціально-політичний. Така взаємодія має
суспільний характер, змістом якого є утворення та розвиток політичних, релігійних, культурних, людських
та інших передумов міждержавної інтеграції.
Нарешті, четвертий рівень – це рівень власне інтеграційного угруповання як економічної спільності з
властивими їй характерними рисами та особливостями. Виступаючи результатом міждержавного
об'єднання, інтеграційне угруповання починає бути якісно новим та відносно самостійним утворенням, що
формує свою власну систему відносин як з кожним учасником об'єднання, так і поза ним. При цьому
важливе значення мають чітке розмежування повноважень економічного угруповання як цілого та його
окремих учасників, визначення умов взаємодії інтеграційної структури з третіми державами, іншими
міждержавними організаціями.
«Потреба в інтеграційній мотивації» реалізується у світовій економіці через функціонування глобальних,
наприклад, ВТО, МВФ та регіональних, наприклад, Євросоюз, НАФТА, АСЕАН торгових та фінансових
інститутів, а також трансрегіональних органів – АСЕМ (Європа й Азія), АТЕС (Азія, Америка, Росія). У
регіональному аспекті дана потреба найкраще працює в Європі, а от Китай та Японія поки в меншій мірі
живуть по логіці «потреби в інтеграційній мотивації», виступаючи учасниками менш формалізованих
об’єднань – АТЕС та АСЕАН плюс три (Китай, Японія, Південна Корея). «Потреба в домінуванні»
формується в міру поглиблення розриву між світовими економічними лідерами та іншими світовими
гравцями на основі переваг перших в контролі над фінансовими потоками, природними ресурсами та
переваг їх ринкового «середовища існування». При цьому, дана потреба в регіональному змаганні є
найбільш помітною у китайському та японському політико-економічному мисленні.
З 1947 по 1995 рр. у світі було створено більше 60 інтеграційних угруповань. Найбільш вагомі інтеграційні
угруповання включають у себе десятки країн. Так, Африканське співтовариство – більше 30 країн, а АТЕС
– більше 20, ЄС – 27.
У сьогоднішньому світі найбільш впливовими є наступні  міжнародні об’єднання: Латиноамериканська
асоціація інтеграції, ЛАІ, 1960р. (Аргентина, Болівія, Бразилія, Чилі, Колумбія, Еквадор, Мексика, Перу,
Уругвай, Венесуела, Парагвай); Арабський спільний ринок, 1964р. (Єгипет, Ірак, Йорданія, Лівія,
Мавританія, Сирія, Йемен); Організація Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва, АТЕС,
1989р. (21 країна-учасниця Азії, Північної та Південної Америки: Австралія, Бруней, Малайзія, Сінгапур,
Таїланд, Нова Зеландія, Індонезія, Гвінея, Філіппіни, Тайвань, Гонконг, Китай, Південна Корея, Японія,
США, Канада, Чилі; з 1997р. – В’єтнам, Перу, РФ); Союз Арабського Магриба, 1989р. (Алжир, Лівія,
Мавританія, Марокко, Туніс); Вишеградська четвірка, 1990р. (Угорщина, Польща, Чехія, Словенія);
Співдружність незалежних держав, 1992р. (Вірменія, Азербайджан, Бєларусь, Грузія, Казахстан, Киргизія,
Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменистан, Україна, Узбекистан); Європейський Союз, 1993р. (Австрія,
Бельгія, Великобританія, Данія, Німеччина, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди,
Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Литва, Естонія, Латвія, Болгарія, Румунія, Угорщина, Польща та
ін.); Північноамериканська зона вільної торгівлі, НАФТА, 1994р. (Канада, Мексика, США).
На сучасному етапі міжнародні організації як форма інтернаціонального співробітництва та
багатосторонньої дипломатії відіграють надзвичайно важливу роль. Для сучасних міжнародних організацій
визначальною рисою є подальше розширення їх компетенцій та ускладнення структури. Нині загальна
кількість таких організацій наближається до 5 тисяч, з яких понад 400 – є міжурядовими. Тому можна із
упевненістю говорити про світову систему міжнародних організацій, у центрі якої, безперечно, перебуває
ООН.
Україна є нині членом більш ніж 40  міжурядових та неурядових міжнародних організацій.
Відтоді, як досягнута незалежність, зростає авторитет України як члена багатьох універсальних
мівжнарордних організацій, у заснуванні яких вона брала участь (ООН та ін.). Нашу державу прийнято до
складу престижних міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного
банку реконструкції та розвитку. Українська держава стала повноправною учасницею Організації з
безпеки і співаробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала документи про співробітництво та партнерство з
Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Багато зусиль було докладено,
щоб стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної інституції як Рада Європи (РЄ).
 
2.Розвиток інтеграційних процесів у Європі.
Концепція і практика  розбудови Європейського Союзу базується на трьох базових принципах. Перший
принцип полягає у тому, що інтеграція є засобом, а не метою. Це означає, що інтеграція передбачає
взаємну користь і є не панацеєю, а важливим інструментом для вирішення соціально-політичних проблем.
Другий принцип євронтеграції -  поступовість і рух «крок за кроком»: зона вільної торгівлі - митний союз -
спільний ринок - валютний союз з єдиною грошовою одиницею та спільною економічною, грошово -
кредитною та валютною політикою країн-учасників.
Третій принцип - інтеграція вимагає адекватного механізму, який дозволяв би, з одного боку, сприймати
існуючі протиріччя як джерело подальшого розвитку об’єднавчих процесів, а, з іншого, приймати
збалансовані стосовно інтересів різних країн рішення та доводити їх до втілення у життя.
Усі три принципи були задекларовані у концепції європейського будівництва, що була розроблена Ж.Моне
і викладена у Декларації Шумана від 9 травня 1950 року. Перший принцип євроінтеграції міститься у цій
концепції у вигляді положення про те, що економічна співпраця між членами нової Європи не є самоціллю,
однак саме вона найбільш відповідає повсякденним практичним потребам країн-учасників, сприяє
зростанню добробуту народів і, водночас, менше зачипає такі чутливі питання, як національна безпека,
оборонна і зовнішня політика, державний суверенітет.
Другий принцип відображає теза, згідно з якою рух до єдиної Європи може бути лише поетапним - від
початкових та обмежених форм регіональної інтеграції до більш складних і широкомасштабних; від
митного союзу і спільного ринку товарів - до єдиного внутрішнього ринку з вільним рухом товарів, послуг,
капіталів та осіб, а потім - до економічного і валютного союзу. Тільки завершальний етап передбачав
створення політичного союзу. (Еволюційну модель поступової, не обмеженої певними рамками чіткої і
загальної концепції інтеграції на шляху до європейської єдності прийнято називати «методом Ж.Моне».)
Третій принцип євроінтеграції міститься у концепції Ж.Моне як твердження, що Європа не може бути
створена відразу, за єдиним планом. Вона будуватиметься на основі конкретних досягнень, завдяки яким
спочатку виникне «солідарність de facto». Європейські народи - учасники  послідовно
розповсюджуватимуть цю солідарність на дедалі нові області спільної діяльності, дозволивши кожному
вважати, що Європа йде узгодженим власним шляхом».
У відповідності до підстав конституювання спільного європейського простору розрізняють духовний,
економічний та політичний аспекти європейської інтеграції. У першому випадку євроінтеграція є
індикатором формування певної соціокультурної спільноти, яка має колективну ідентичність; у другому -
результатом розрахованої вигоди, коли актори стають частиною більш широкої системи, за якої корисність
їхньої спільної діяльності перевершує їхні індивідуальні зусилля; у третьому - наслідком прихильності
певним політичним принципам, інститутам і правилам політичного співжиття.
Відомий теоретик європейської інтеграції Ф.Бродель виокремлював три підстави та три складові
європейської єдності. До підстав він відносив: у духовному плані - християнство, гуманізм та наукову
думку, яка до ХІХ століття була синонімом світової; в економічному плані - індустріальну революцію, яка
охопила згодом увесь світ; у політичному - еволюцію від поняття свобод у сенсі привілеїв тих чи інших
громад до поняття свободи у сенсі античної формули «будь - яка людська особистість є священною», яка й
стала наріжним каменем ліберальної ідеології та ідеалом європейської  політичної культури.
Згідно  названих підстав європейського об’єднання, Ф.Бродель визначив  її три складові групи
чинників. «Блискучі» складові - це згода і гармонія, які в плані культури, смаків та розуму надають
європейській цивілізації «братерський, майже ідентичний вигляд», створюючи враження, що вона вся
виходить з одного світла. Завдяки цим складовим - мистецтву та науці - частини європейського
культурного простору пов'язані між собою та рештою світу і сприймаються як щось
єдине. «Надійні»складові - це економіка, тобто  матеріальне життя Європи навколо її основних центрів
впливу, які є різними для різних історичних періодів. Завершальною групою є «проблематичні» складові,
які пов'язані з інституційними проблемами в ході формування європейської політичної єдності. Зокрема, із
сумнівною кваліфікацією  більшості, яка може бути результатом «закулісних перемовин», порівняно із
правом вето. Ф.Бродель висловлював припущення, що «проблематичні» складові можна подолати тільки
через вільний обмін думками європейських держав з приводу розв’язання актуальних питань розвитку
світу.
      Організаційне оформлення Європейський Союз отримав, пройшовши декілька етапів.  У 1958 р.
західноєвропейські держави (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург) створили
Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Згодом воно розширилося завдяки вступу нових держав,
зміцнилося і перетворилося у могутнє економічне угрупування. У 1973 р. до ЄЕС приєдналися
Великобританія, Данія, Ірландія, в 1981 р. – Греція, в 1986 р. – Іспанія, Португалія. У 90-х роках у
ЄЕСнараховувалося 12 членів. Одночасно з розширенням складу ЄЕС відбувається поглиблення інтеграції,
що виразилося в переході від переважно торгового обміну до інтегрування організаційно-технічних сфер
господарства, включаючи організацію спільних досліджень і розробок, створення спільних програм,
загального законодавства  тощо.
      Європейський Союз утворився у 1967 p. на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних
організацій, створених шестіркою провідних європейських країн – ФРН, Францією, Італією, Нідерландами,
Бельгією і Люксембургом:
1) Європейського об'єднання вугілля і сталі (договір укладений у 1951 p.,  набув чинності в 1952 p.);
2) Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄЕС укладена в 1957 p.,
набула чинності в 1958 p.);
3) Європейського співтовариства з атомної енергії (договір набув чинності в 1958 p.).
         До 1 листопада 1993 p. провідне інтеграційне угруповання західноєвропейських країн називалось
Європейські співтовариства. З 1 листопада 1993 p. після набуття чинності Маастрихтських угод офіційна
назва цього угруповання стала Європейський Союз. Розвиток інтеграції в рамках Європейського Союзу
пройшов усі необхідні етапи: від зони вільної торгівлі до економічної і валютної спілки.
       У Європейський Союз як повноправні члени Союзу входять: ФРН, Франція, Італія, Нідерланди,
Бельгія, Люксембург, Великобританія, Данія, Ірландія, Португалія, Іспанія, Греція, Австрія, Норвегія,
Швеція, Фінляндія (останні чотири країни – з 1995 p.). У другій половині 90-х у ЄС увійшли Кіпр, Польща,
Словенія, Угорщина, Чехія, Естонія та ін. У даний час Європейський Союз включає 27 країн та веде
переговори про укладання асоціації з Україною, Молдовою та ін.
       Договір про Європейський Союз розширює сферу дії цього Співтовариства. Ця угода закріпила більш
загальну та ідеологічно нейтральну сукупність цілей діяльності Співтовариства, тоді як раніше вони були
майже виключно економічними.
      Метою ЄС визначено запровадження удосконалених стандартів, але в такий спосіб, щоб забезпечити
«збалансований та рівномірний розвиток країн-учасниць». При цьому створення економічного та
валютного союзу та посилення економічних і соціальних зв'язків  розглядаються як ключові елементи у
досягненні цієї мети.
          Механізм функціонування ЄС базується на політико-правовій системі управління, яку складають
наднаціональні або міждержавні органи та елементи національно-державного регулювання.  Держави
Європейського Союзу створили спільні інституції, яким делегували частину своїх національних
повноважень так, що рішення в певних сферах загальних інтересів можливо ухвалювати демократичним
шляхом на загальноєвропейському рівні, термін «європейська інтеграція» інколи коротко розшифровують
як «усуспільнення суверенітетів». У цьому сенсі європейську інтеграцію прийнято визначати як зближення
на добровільній і мирній основі суспільств, держав і економік, яке виходить за межі існуючих до цього часу
національних, політичних та економічних кордонів.
При цьому характерною рисою співвідношення компетенції Європейського Союзу та його держав - членів є
право останніх змінювати правові засади Євросоюзу шляхом внесення необхідних змін у Договори, а за
взаємною згодою взагалі скасувати всю систему ЄС як таку. До того ж, Лісабонський договір уперше
передбачив можливість не лише передачі Євросоюзу нових компетенцій, а й повернення повноважень на
національний рівень.
Структура керівних органів Європейського Союзу є такою: Європейська Комісія, Рада
міністрів,  Європейський Парламент, Суд,  Рахункова палата. Крім цього, глави держав і урядів та Голова
Європейської Комісії проводять регулярні зустрічі (щонайменше двічі на рік) в рамках Європейської Ради
для вироблення стратегії розвитку Європейського Союзу та визначення спільних політичних принципів.
Європейська комісія є вищим органом виконавчої влади Європейського Союзу. Має також похідні
законодавчі повноваження. Голова КЕС також входить до Ради глав промислових держав. Єврокомісія
складається з 27 членів, по одному від кожної держави-члена. При виконанні своїх повноважень вони
мають бути незалежними, діяти лише в інтересах ЄС, не мають права займатися будь-якою іншою
діяльністю.
Не випадково визначення нової форми організації європейського політичного простору дедалі більше бере
до уваги міжурядові методи прийняття політичних рішень, зокрема так зване «багаторівневе правління» та
«управління в мережі». «Багаторівневе правління»  передбачає пряме залучення регіональних і локальних
органів влади до формування і зміни союзної політики. Феномен «багаторівневого переплетіння»
передбачає розподіл політичних компетенцій щодо однієї галузі політики між різними рівнями. Інколи
процес прийняття рішень у ЄС порівнюють із лабіринтом.
        У свою чергу «управління в мережі» відштовхується від неформальних відносин між національними
та наднаціональними елітами й враховує підготовку рішень у перемовинах між представниками всіх рівнів
- загальноєвропейського, національного, регіонального та локального - і груп інтересів. Британський
політолог М.Леонард з цього приводу вживає термін «мережева» Європа, зауважуючи, що Європейський
Союз поки що більше схожий на організаційну структуру «Visa», аніж на державу. Подібно до системи
«Visa», Європейський Союз є децентралізованою мережею, що належить державам-членам. Лісабонський
договір фактично визнає це, оскільки передбачає, що національні парламенти вбудовуються у процес
ухвалення рішень у ЄС. Вони отримують можливість здійснювати моніторинг законодавчих пропозицій
Єврокомісії з метою контролю за здійсненням принципу субсидіарності. Якщо протягом восьми тижнів після
обнародування пропозиції Єврокомісії  більш як третина парламентів країн - членів ЄС заявить, що вона не
відповідає принципу субсидіарності й нададуть вагомі цьому обґрунтування, ця пропозиція має бути
переглянута.
Членство в ЄС під кутом зору політичних стандартів вимагає від країни-кандидата стабільності інститутів,
що гарантують демократію, верховенство права, повагу і захист меншин. У Договорі про Європейський
Союз закріплено, що «Союз базується на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини і
основних свобод та верховенства права».
       Відповідно до Копенгагенських критеріїв, вимоги до членства у сфері економіки полягають «у
наявності як дієвої ринкової економіки, так і здатності витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил
у рамках ЄС».
Європейська ідентичність базується на єдиній європейській культурі; формування Європи - Нації на основі
асоціації. При цьому Нова Європа має формувати людину як універсальну, незалежну індивідуальність, що
водночас є представником і національної спільноти і Європейського Союзу. З огляду на розширення
останнього вводиться поняття «всезагального європейського блага», яке має забезпечити створення в
Європі більш високої релігійної духовності та соціальної справедливості шляхом подолання розколу між
Західною і Східною Європами.
       Курс України на інтеграцію в ЄС знаходить там розуміння і підтримку. Значним здобутком стало
визнання України як держави з перехідною економікою. Між Україною та ЄС укладено угоду про
партнерство і співробітництво. Передбачено надання допомоги в галузі енергетики і охорони довкілля.
Вирішується питання про створення зони вільної торгівлі. ЄС зобов'язався зробити внесок у зміцнення ролі
України як основної транзитної зони, що поєднує Кавказ і Центральну Азію із Західною Європою. Країни
ЄС однозначно заявили про готовність підтримувати незалежність України, сприяти становленню
демократії, запровадженню економічних реформ та залученню в світову економіку.
        Основи економічного співробітництва між Україною і ЄС визначаються цілою низкою угод та інших
документів, прийнятих як на двосторонньому рівні, так і кожною зі сторін окремо.  У червні 1994 p.
Україна і ЄС підписали Угоду про партнерство та співробітництво, яка набрала сили 1 березня 1998 p.
Угода визначає 28 сфер, у яких ЄС та Україна прагнуть розширити взаємну співпрацю: промислове
співробітництво; сприяння інвестиціям та їхній захист; державні закупівлі; стандарти та оцінка
відповідності (сертифікація); виробництво сировини; наука та технології; освіта та професійна підготовка;
сільське господарство; енергетика; використання атомної енергії в цивільних цілях; довкілля; транспорт;
космічна промисловість; поштовий зв'язок та телекомунікації; фінансові послуги; боротьба з
«відмиванням» грошей; грошово-кредитна політика; регіональний розвиток, включаючи контакти на
регіональному рівні; співпраця в соціальній сфері (охорона здоров'я та безпека, зайнятість та соціальний
захист); туризм; малі та середні підприємства; інформація та зв'язок; захист споживачів; митна справа;
статистика; економіка; боротьба з наркотиками; культура.
      Сторони Угоди надали одна одній режим найбільшого сприяння, причому такий режим може
характеризуватися певними винятками, а саме: винятки, пов'язані з участю в митних союзах та зонах
вільної торгівлі; привілеї, що надаються окремим країнам згідно з правилами СОТ, а також відповідно до
міжнародних домовленостей на користь країн, що розвиваються.
          У вересні 1995 р. Україна стала постійним членом Ради Європи. На сьогодні стратегічним позитивом
є те, що Україна здобула статус країни з ринковою економікою. Після вступу до СОТ шанси України на
вступ до ЄС помітно зросли. Адже принципи СОТ за своєю суттю збігаються з юридичними критеріями,
необхідними для членства в ЄС, тобто вони передбачають лібералізацію торговельного режиму,
поліпшення умов конкуренції, створення сприятливого інвестиційного клімату. Членство України у СОТ
означає лібералізацію режиму торгівлі між Україною та ЄС і надає можливість укластиугоду про
асоційоване членство України в Євросоюзі. За словами П.Мендельсона, комісара ЄС з питань торгівлі:
«Вступ до СОТ започатковує новий етап в економічних відносинах України та Євросоюзу. Розпочатий
процес стосується не лише торгових та інвестиційних потоків, він знаменує собою неухильну політичну та
економічну інтеграцію до світової економіки та поглиблення партнерства між Україною та Євросоюзом».
3.Особливості розвитку інтеграційних процесів у різних регіонах світу.
Розвиток інтеграційних процесів у Північній та Південній Америці  багато в чому визначається створенням
Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), а також висуненням ідеї формування
Панамериканської зони вільної торгівлі (ФТАА), що має об’єднати 34 держави Північної й Південної
Америки з населенням 830 млн. чоловік та обсягом ВВП 20 трлн. доларів США.
Північноамериканська зона вільної торгівлі (North American Free Trade Agreement – NAFTA) була створена
в 1994 році у складі США, Канади та Мексики. Цьому передувала американсько-канадська угода про
вільну торгівлю 1988 р. Згодом інтеґраційні процеси у Північній Америці вийшли за межі двох держав і
поширилися на латиноамериканський економічний простір (Мексика). У 1994 р. з ініціативи Президента
США Б.Клінтона у Майямі розпочалися переговори про розширення НАФТА з метою приєднання до Угоди
всіх країн Латинської Америки (за винятком Куби). Переговори ставили за мету створення протягом десяти
років (до 2005 р.) Панамериканської зони вільної торгівлі – ФТАА (Free Trade Area of the Americas – FTAA).
У середині 2000-х рр. переговорний процес загальмувався через зростання антиамериканських настроїв у
Латинській Америці протягом останніх років.
НАФТА володіє потужним економічним потенціалом (із сукупним ВВП 9-10 трлн. дол. США), великою
територією (19,5 млн. кв. км) і населенням (430 млн. чоловік). Угода в рамках угруповання (набрала
чинності 1 січня 1994 р.) передбачає поступове скасування обмежень у взаємній торгівлі, створення
передумов для безперешкодного переміщення через кордон країн Північної Америки товарів, послуг,
капіталів і робочої сили, поступову уніфікацію технічних і санітарних стандартів, захист інтелектуальної
власності. Щорічне виробництво товарів і послуг країнами НАФТА становить 7 трлн. дол. США.  На їхню
частку припадає близько 20 % всього обсягу світової торгівлі.
Слід, однак, звернути увагу на асиметричність співвідношення економічної ваги трьох країн-учасниць: за
долею у сукупному ВВП НАФТА Канада, Мексика та США співвідносяться між собою як 7:5:88, таким
чином, наявність у НАФТА лише однієї держави, що домінує в економічному плані, викликає у Канади та
Мексики занепокоєння перед американським політичним домінуванням. Ще однією особливістю НАФТА є
«інтеґрація на двох швидкостях»: одна швидкість розвитку відносин Канада – США та США – Мексика,
інша – у взаєминах Мексики з Канадою. Поєднання процесів канадсько-американської та американсько-
мексиканської інтеґрації відбувається, насамперед, за рахунок прагнення американських ТНК об’єднати
під своїм контролем капітали та технології США, природні ресурси Канади та дешеву робочу силу Мексики.
НАФТА зміцнила, розвинула, впорядкувала та юридично закріпила формування великого господарського
комплексу трьох країн Північної Америки. НАФТА є найбільш динамічним і розвинутим інтеґраційним
угрупованням на Західній півкулі, що зумовлено всім попереднім вельми тривалим розвитком економічних
зв’язків між країнами-учасницями об’єднання.
Значні зміни планетарного масштабу, що відбулися за останні два десятиліття XX століття, суттєво
вплинули на реґіон Латинської Америки, його зовнішньоекономічні інтереси й на весь процес реґіональної
інтеґрації. Об’єктивною основою інтеґраційних процесів у даному реґіоні є спільна історична доля й
практично єдина мова (точніше дві близькі мови: іспанська та португальська, на яких говорить більшість
населення). Парадоксальне геополітичне розташування реґіону визначає особливу значущість для нього
реґіональної інтеґрації. Говорячи про особливу роль реґіональної інтеґрації для Латинської Америки,
зумовленої її периферійним становищем, варто відмітити, що вона набула переважно стабілізаційно-
оборонного характеру. Якщо на перших етапах поставало питання про розширення ринків збуту,
зростання виробництва й структури експорту, а також самодостатнього кредитування, то в останні роки
проблеми поглиблення реґіонального співробітництва стали розглядатися з позицій забезпечення
економічної безпеки щодо експансіоністського впливу США.
Процес економічної інтеґрації в даних географічних зонах протікав вельми неоднозначно й мав різні
наслідки. Головним із них було набуття процесами реґіональної інтеґрації все більшого субреґіонального
характеру. У 1969 р. за участю й під патронажем ЛАВТ виникли ще два субреґіональні торгівельно-
економічні об’єднання: Андська група (іспанською – Grupo Andino), реформована в 1996 р. в Андське
співтовариство націй (АСН), і Ла-Платська група, на основі якої у 1991 р. виник Спільний ринок країн
Південного конусу (МЕРКОСУР). Головну роль у Ла-Платській групі відігравали Аргентина та Бразилія. На
долю МЕРКОСУР припадає майже 60% території Латинської Америки, біля 50% населення та понад 75%
сукупного ВВП. Стратегічною метою МЕРКОСУР є створення об’єднання, яке здатне ґарантувати
економічне зростання його учасників на основі інтенсивної взаємної торгівлі й ефективного використання
інвестицій, а також підвищення міжнародної конкурентоспроможності економік субреґіону.
До складу Андського співтовариства (далі – АСН) або Андського пакту, народженого Картахенською
угодою 1969 р., увійшли 5 країн: Болівія, Колумбія, Перу, Еквадор, Чилі (до 1976 р.). У 1973 р. до нього
приєдналася Венесуела. У 1990 році була прийнята «Андська стратегія», в якій були сформульовані три
основні цілі співтовариства: розвиток андського економічного простору; поглиблення міжнародних зв’язків
країн Андської групи; внесок у єдність Латинської Америки. Основними етапами стали утворення Митного
союзу (1999 р.) та Зони вільної торгівлі, до 2005 р. країни-учасники перейшли до створення спільного
ринку.
У 2005 р. участь Андського співтовариства націй в експорті всієї Західної півкулі досягла 5,7%. Разом із
тим, поряд з неоднаковими швидкостями інтеґраційних процесів усередині АСН відбувалися розколи. В
1976 р. з її складу вийшла Чилі, що високими темпами проводила неоліберальні економічні реформи. У
2006 р. членом АСН перестала бути Венесуела, яка приєдналася до МЕРКОСУР. У той же час Чилі знову
вступила в АСН, але в якості не повноправного, а асоційованого члена.
У 1975 р. на основі Панамської конвенції з метою сприяння внутрішньо-реґіональному співробітництву
була утворена Латиноамериканська економічна система (СЕЛА, іспанською її офіційна назва звучить як
Sistema Economico Latinoamericano, SELA), до складу якої входять 27 латиноамериканських країн (12
держав Південної Америки, 7 держав Центральної Америки, Мексика, Куба, Барбадос, Гаїті, Гренада,
Домініканська Республіка, Тринідад і Тобаго, Ямайка). СЕЛА переважно координує зусилля й лобіює
інтереси латиноамериканських держав у міжнародних економічних організаціях.
Африканські держави сьогодні усвідомлюють необхідність приєднання до світової спільноти. Лише
об’єднавши зусилля, вони здатні зайняти гідне місце в новому світопорядку. Саме інтеґраційний вибір став
для Африки визначним у трансреґіональному вимірі. У політичному плані Африка – наймолодший реґіон
миру. Середній вік розташованих тут країн без врахування Ефіопії, що єдина з них зберегла свою
державність впродовж двох тисячоліть – менше 40 років. Переважна більшість держав були утворені після
розпаду колоніальних імперій європейських метрополій у другій половині ХХ століття. Важлива роль у
вреґулюванні всіх реґіональних і внутрішніх конфліктів, які  існують у реґіоні належить створеній у 1963
році Організації Африканської Єдності (ОАЄ), а також Організації Об’єднаних Націй (ООН).
Концепція африканської єдності зародилася в рамках панафриканського руху задовго до отримання
країнами Африки незалежності. На початку 60-х рр. континент розділився на два табори: прихильників
прискореної інтеґрації і створення Сполучених Штатів Африки (ідея Президента Гани Нкруми) і тих, хто
підтримував теорію «Африки батьківщин» – зміцнення державного суверенітету (пропозиції Президента
Сенегалу Сенгора). Нелегкого компромісу досягли в травні 1963 року, коли була створена ОАЄ.
Організація, що мала лише консультативний статус, постійно стикалася з фінансовим дефіцитом і була
фактично не в змозі налагодити процес всеафриканської інтеґрації.
Сьогодні для Африки характерна найбільш поширена категорія реґіональних інтеґраційних об’єднань,
субреґіональні союзи, що представляють різні (з числа членів) угрупування держав однієї субреґіональної
зони. Такі коопераційні утворення, як правило, відрізняють вищий рівень інституційного оформлення,
широкі масштаби завдань і сфери співпраці. Країни-учасниці прагнуть до гармонізації умов
господарювання в національних економіках і  до узгодження поведінки на міжнародній арені.
Субреґіональний рівень сучасного реґіоналізма сьогодні перетворився на найбільш зручний майданчик для
міждержавних інтеґраційних експериментів: стійкі коопераційні об’єднання даного типу до теперішнього
часу оформилися практично в усіх реґіонах миру. В Африці, на південь від Сахари, багаточисельні
реорганізації завершилися оформленням у другій половині минулого століття Економічного співтовариства
держав Західної Африки (ЕКОВАС), Західноафриканського економічного і Валютного союзу (ЮЕМОА),
Економічного співтовариства центральноафриканських держав (ЕККАС), Економічного і валютного
співтовариства Центральної Африки, Східно-африканського співтовариства, Спільного ринку Східної і
Південної Африки (КОМЕСА) і Співтовариства південноафриканського розвитку (САДК). Інтеґраційні
об’єднання спочатку оформлялися у вигляді дво- або навіть трирівневих інституційних структур, в які,
окрім індивідуальних держав-членів, включені групові об’єднання менших масштабів (субреґіональні та
трансграничні). Останні, зберігаючи певну організаційну і функціональну автономію, мають ширші
можливості координації стратегій свого розвитку і діяльності. Прикладом таких союзів можуть служити
Африканське економічне співтовариство, утворене 34 африканськими державами, в тому числі членами
SADC, COmESA, ECOWAS та іншими.
На початку ХХІ століття була створена організація, яка покликана координувати дії усіх африканських
країн - Африканський Союз (АС, офіційне скорочення AU англійською мовою і UA рештою робочих мов) —
міжурядова організація, що складається з 53 африканських країн. Організація була заснована 9 липня
2002 року як спадкоємиця об'єднаних Африканської Економічної Спільноти (AEC) і Організації
Африканської Єдності (OAU). Адміністративний центром організації є місто Аддис-Абеба, столиця Ефіопії.
Метою Союзу є допомога забезпечення в країнах Африки демократії, прав людини і стабільної економіки
та забезпечення припинення всіх міжафриканських конфліктів і створення ефективного спільного ринку.
Інтеграційні процеси в Азії завжди відзначалися складним характером. До другої половини 90-х років
питання про створення азіатського економічного об'єднання майже не піднімалось. Серед головних причин
— і основні труднощі на шляху до інтеграції — суттєві (більш значні, ніж в Америці і Європі) історичні
розбіжності між країнами регіону; різниця в рівнях їх економічного розвитку; політичні проблеми, труднощі
психологічного характеру, не кажучи вже про територіальні питання щодо відносин Японії з Китаєм і
Північною Кореєю. В Америці та Європі основна роль у просуванні інтеграційних процесів належить
провідним економічним державам. В Азії, однак, ні Китай, ні Японія поки що не готові до такої ролі ні
політично, ні психологічно.
            У Східній Азії основні багатосторонні контакти з економічних питань здійснюються через АСЕАН,
що поки що закріплює за цією асоціацією ключову роль в інтеграційних процесах. Асоціація держав
Південно-Східної Азії (АСЕАН) — це геополітична та економічна міжнародна організація, до якої входять 10
краïн, розташованих у Південно-Східній Азіï. Організація була створена 8
серпня 1967 року Філіпінами, Малайзією, Індонезією, Сінгапуром і Таїландом, які прийняли Бангкокську
декларацію. Пізніше до них приєднались Бруней, Камбоджа, Лаос, М’янма та В’єтнам. Проте сам союз було
закріплено на папері у вигляді Договору про друбжу та співробітництвов АСЕАН в Південно-Східній Азіï
лише у 1976 році на Балі.
          Важливим фактором азіатської інтеграції є стрімке посилення економічних позицій Китаю і
викликана ним зміна механізму співпраці, шо склався в регіоні. Стійке визначення цього механізму —
«зграя летючих гусей». Лідером-«вожаком» зграї є Японія. Другий ряд складають азіатські «тигри»; третій
— чотири найкрупніші країни АСЕАН; четвертий — Китай; п'ятий — В'єтнам і Лаос. Кожний попередній ряд
тягне за собою наступні за допомогою трансферту технологій і ноу-хау, прямих інвестицій, забезпечення
експортних ринків. При цьому  виробництва, які вчора були ключовими в країні чи країнах попереднього
ряду, сьогодні переходять у країни наступного. Попередній ряд йде далі, розвиваючи виробництва більш
високого технологічного рівня. Тим самим забезпечується динамізм всього регіону.
      Cоціально-економічна криза середини 2000-х років зрушила центр економічного тяжіння в регіоні від
країн АСЕАН до Китаю і Республіки Корея (після її швидкого економічного одужання), що спонукало їх до
більш тісного співробітництва з цими країнами. Вона стала поворотним пунктом більш широкого східно-
азійського регіоналізму, поштовхом до створення форуму «АСЕАН+3» (АСЕАН, Японія, Китай, Республіка
Корея), який вперше в історії об'єднав Південно-Східну і Північно-Східну Азію в єдиній регіональній
структурі. Після Азійської кризи регіоналізм в Східній Азії з'явився як свідомий політичний процес,
керований урядами, на противагу регіоналізації на базі японських інвестицій без суттєвої урядової
підтримки, що відбувалася з середини 1980-х рр.  Форум «АСЕАН + 3» (АПТ) було створено як механізм
фінансового співробітництва, проте з часом він еволюціонував також в структуру співробітництва в
питаннях економіки і національної безпеки.
          У країнах арабського регіону теж існує ряд інтеграційних угрупувань, найбільшим з яких є Ліга
арабських країн; Арабський валютний фонд, куди входять Алжир, Бахрейн, Джибуті, Єгипет, Йорданія,
Ірак, Ємен, Катар, Кувейт, Ліван, Лівія, Мавританія, Марокко, Об'єднані Арабські Емірати, Оман,
Палестина, Саудівська Аравія, Сирія, Сомалі, Судан, Туніс. Основними завданнями Арабського валютного
фонду є: стабілізація обмінних курсів валют країн-учасниць і створення умов для їх взаємного обігу;
ліквідація в рамках організації валютних обмежень і створення ефективного механізму взаємних
розрахунків, а також єдиної валюти. Розрахунковою одиницею Фонду є арабський динар. Арабський
валютний фонд створений з метою розширення торгівлі між нафтодобувними та іншими арабськими
країнами. Ця організація має вплив на створення різних інтеграційних угрупувань. Географічно вони
концентруються у трьох районах: Союз арабського Магрібу (Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс);
район Перської затоки (Об'єднані Арабські Емірати і Саудівська Аравія); Рада Арабського Співробітництва
(Єгипет, Іран, Йорданія, Ємен). 
     На Середньому Сході з 1981 року активно функціонує Рада співробітництва арабських держав Перської
затоки, яка об'єднує Саудівську Аравію, Кувейт, Катар, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати й Оман. З
1960 року існує Організація, країн-експортерів нафти (ОПЕК), в яких зосереджено майже 61% сумарних
запасів вуглеводневої сировини.
     У 1996 році на самміті арабських держав було прийняте рішення про підготовку програми створення
Арабської зони вільної торгівлі (АФТА). Договір про створення такої зони підписали 18 держав, на які
припадає 95% торгового обороту всього арабського світу. Реалізація програми розпочалась з 1 січня 1998
року. Процес формування АФТА має бути завершений протягом 10 років.
           Розвиток інтеграційних процесів на пострадянському просторі багато в чому визначає
Співдружність Незалежних Держав (СНД). Рішення про створення СНД було ухвалено 8 грудня 1991р. на
зустрічі керівників Білорусі, Росії та України в Біловезькій пущі. 21 грудня тогож року у Алма-Аті до
Співдружності приєдналося 11 з 15  колишніх республік Радянського Союзу. Чотири інші (країни Балтії та
Грузія) фактично підтримали цей історичний факт.
         У Статуті СНД говориться про те, що Співдружність - незалежна асоціація суверенних і рівноправних
держав, які є суб'єктами міжнародного права, а сама Співдружність не є державою і не користується
наддержавними повноваженнями. Мета Співдружності - співробітництво в політичній, економічній,
екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях, забезпечення дотримання прав людини і основних
свобод згідно загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та документів, прийнятих
Конференцією з питань безпеки і співробітництва в Європі, співробітництво у підтриманні міжнародного
миру і безпеки та сприяння загальному і повному роззброєнню, забезпечення вільного пересування
громадян країн СНД у межах Співдружності.
       Другий Президент України Леонід Кучма назвав СНД не більше, ніж «фасадом для підтримання
спільності колишніх радянських республік», оскільки жодна з 250 підписаних угод на практиці фактично
не діє. Багато в чому декоративний характер цього об’єднання зберігається і по теперішній момент, адже
занадто різними є реальні інтереси країн-учасників цієї організації, тому вона має більше символічний,
аніж реальний інтеграційний зміст.
          Функцію певної альтернативи до СНД на пострадянському просторі виконує Організація за
демократію та економічний розвиток – ГУАМ. Ця  міжнародна регіональна організація об’єднує країни, які
або не входять до СНД або лише формально належать до цієї структури.  До складу ГУАМ 
належать Азербайджанська Республіка, Грузія, Республіка Молдова та Україна.
           В інституціональному становленні ГУАМ пройшла декілька етапів: 
І. Консультативний форум ГУАМ. Був заснований 10 жовтня 1997 року в рамках Саміту Ради Європи в м.
Страсбург.
ІІ. Об'єднання ГУАМ. Було засновано 7 червня 2001 р. з підписанням Ялтинської Хартії ГУУАМ у рамках
Саміту глав держав.
ІІІ. Організація за демократію та економічний розвиток - ГУАМ. Створена 23 травня 2006 р. на Київському
саміті ГУАМ, в ході якого глави держав підписали Статут Організації. Відповідно до Статуту основними
цілями ГУАМ є:
- утвердження демократичних цінностей, забезпечення верховенства права і поваги прав людини;
- забезпечення сталого розвитку;
- зміцнення міжнародної та регіональної безпеки та стабільності; 
- поглиблення європейської інтеграції для створення загального простору безпеки, а також розширення
економічного та гуманітарного співробітництва;
- розвиток соціально-економічного, транспортного, енергетичного, науково-технічного та гуманітарного
потенціалу;
- активізація політичної взаємодії та практичного співробітництва у сферах, що становлять взаємний
інтерес.
         1 січня 2010 року вступив у дію договір про Митний союз Білорусі, Казахстану та Росії. Митний союз
є формою торгівельно-политичної інтеграції Російської Федерації, Республіки Білорусь і Республіки
Казахстан, що передбачає єдину митну територію, де не застосовуються мита та обмеження економічного
характеру, крім спеціальних захисних, антидемпінгових і компенсаційних заходів. Митний союз
передбачає також єдиний митний тариф та інші заходи регулювання торгівлі для третіх країн.
      Відповідно до вищезазначеного договору, митний союз створений з метою забезпечення вільного
пересування товарів у торгівлі і сприятливих умов торгівлі митного союзу з третіми країнами, і навіть
розвитку економічної інтеграції сторін.
4.Глобалізація як процес всесвітньої інтеграції.
        Сучасний політичний стан міжнародного середовища визначається процесами глобалізації.  Термін
«глобалізація» уперше введено в науковий обіг Т.Левітом у 1983 році. Він визначив «глобалізацію» як
феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються транснаціональними корпораціями (ТНК).
Ширшого значення новому терміну надала Гарвардська школа бізнесу. У 1990 році консультант цієї школи
К.Омі опублікував книгу «Світ без кордонів», у якій сформулював позицію школи щодо цієї проблеми.
Вважаючи, що розвиток світової економіки визначається взаємозалежністю трьох центрів (ЄС, США,
Японія), він стверджував, що економічний суверенітет окремих держав став безглуздим, а на сцену
світової економіки виходять «глобальні фірми». Відповідно до комплексного підходу – глобалізація це
сукупне геополітичне, геоекономічне та геокультурне явище, що має потужний ефект для усіх сторін
життєдіяльності суспільства.
      Глобалізація - це поширення економічних, політичних і культурних процесів за межі держав і
формування на цій основі нової цілісності світового простору. Глобалізація - процес всесвітньої
економічної, політичної і культурної інтеграції та уніфікації.
      Основним наслідком цього є світовий поділ праці, міграція в масштабах всієї планети капіталу та
людських і виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних і технологічних процесів, а
також зближення і злиття культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер,
тобто охоплює всі сфери життя суспільства. У результаті глобалізації світ стає більш пов'язаним і більш
залежним від усіх його суб'єктів.       
Глобалізація визначається кількома факторами:

 процесами інтернаціоналізації економічного життя: вільним поєднанням капіталів, товарів,

взаємодією національних економік у господарській діяльності. Основними провідниками цього
процесу є транснаціональні компанії (ТНК), міжнародні банки та інші фінансові структури;
 проблемами навколишнього середовища, які вийшли за кордони національних держав. У той же
час вичерпання ресурсів і екосистем народило новий феномен «біженців довкілля» і зробило
вірогідно можливим зіткнення між державами і народами за джерела прісної води, енергетичні та
інші ресурси. Вирішення цих проблем вимагає координації зусиль світового співтовариства;
 проблемами безпеки перед загрозою ядерної війни, міжнародного тероризму і злочинності;
 революцією у засобах комунікацій: створенням всесвітньої сітки телебачення, Інтернету,
розвитком туризму, інформаційно-культурних обмінів. Нові засоби комунікації зробили державні
кордони прозорими. Наприклад, ЗМІ сформували спільний інформаційний простір і зробили
надбанням світової спільноти події у будь-якому регіоні світу. Тим самим виникає можливість
притягти до «суду» громадської думки будь-яку країну, що завинила, або певного політичного
функціонера.

       Провідними суб’єктами процесу глобалізації називають головних суб’єктів   світогосподарських

процесів:

 міжнародні економічні організації (МВФ, Світовий банк, МОП, СОТ);

 міжнародні політичні організації (ООН, НАТО);

 країни «великої вісімки»;
  транснаціональні корпорації;
 великі міста (мегаполіси).

         Наслідки глобалізації для розвитку різних країн є неоднозначними.  Загострюється протиріччя між
універсалізацією (гомогенізацією) суспільного життя і прагненням народів зберегти свою самобутність.
Утвердження єдиної ринкової моделі, демократичних інститутів та цінностей поширюється на культуру і
стиль життя. Люди споживають одні й ті самі товари та інформацію. Наприклад, відомо, що три четвертих
фільмів, які дивляться у різних країнах світу у кінотеатрах та на відеокасетах, є американського
виробництва. Символом гомогенізації культури став «Макдональдс», який має філії більше, ніж у 100
країнах. Не всі народи виявилися згідними з подібною культурною експансією Заходу. Тому багато
народів, в цілому прийнявши ринкову модель, намагаються зберегти свою самобутність і культурну
ідентичність.
         Відбувається геоекономічне розмежування світу: поглиблення розриву за техніко-економічними
показниками і рівнем життя Півночі (розвинуті країни) і Півдня (країни «периферії»). Про поляризацію
світового співтовариства говорять такі цифри: на початку XXІ ст. понад 80% світового ВВП присвоювалося
двадцятьма чотирма країнами, в яких проживало менше 14 % населення світу. Нерівність, яка ділить світ,
проявляється  у сфері освіти, наприклад, 78% населення Ефіопії, Танзанії, Бангладеш, Конго є
неграмотними або напівграмотними. Для деяких дослідників і політиків країн, що розвиваються, подібна
маргіналізація «периферії» світової системи є безпосереднім наслідком глобалізації. З їх боку звучать
протести щодо подібної моделі міжнародних економічних зв'язків і передбачення конфлікту між «бідним»
Півднем і «багатою» Північчю.  
        Це створює основу для виникнення різноманітних антиглобалістських рухів. Сучасна ідейно-
політична система антиглобалізму по-різному інтерпретується суспільно-політичними організаціями і
групами, що беруть участь у цьому русі. Тут можна виокремити два основні напрями.
          Перший: повне неприйняття глобалізації як об’єктивного і закономірного етапу розвитку людської
історії, явища, що прийшло із Заходу і пов’язане з розгортанням процесів модернізації, науково-технічної
революції – вищої на сьогодні стадії капіталізму.
         Другий: критика окремих тенденцій розвитку процесів глобалізації, методів, що використовуються її
суб’єктами.
         Рухи, близькі до першого напряму, найбільш поширені й користуються підтримкою у відсталих
країнах та країнах, що розвиваються. Другий напрям має підтримку переважно в розвинених країнах.
Однак слід відзначити, що скрізь, навіть у розвинених західних країнах, можна знайти прихильників обох
варіантів. Повне ж несприйняття глобалізації характерне тільки для ультраправих. Носієм такої версії
антиглобалізму можна, наприклад, назвати французький Національний фронт Ж.Лепена.
          За традицією, коли в ЗМІ і наукових працях йдеться про антиглобалістів та їх виступи, беруться до
уваги переважно рухи лівої політичної орієнтації. І для цього є певні підстави: більшість демонстрацій
антиглобалістів, що прокотилися в останні роки в Європі та Північній Америці, були організовані анархо-
соціалістами, комуністами, лівими соціал-демократами, анархістами, радикальними захисниками довкілля.
Помірні рухи соціал-реформістського характеру мало заявляли про себе як антиглобалісти. 
            Певний парадокс полягає у тому, що названі структури, незважаючи на свою антиглобалістську
спрямованість, об’єктивно належать до міжнародного громадянського суспільства. За  умов глобалізації
держава втрачає частину своїх традиційних функцій, тому що істотно розмивається значна частина
політичного, економічного і соціального простору, пов'язаного з національними кордонами.
         Міжнародне громадянське суспільство – це різноманітні міжнародні об'єднання, які включають
представників різних країн задля  спрямування спільної діяльності з метою досягнення глобального
суспільного блага. До сфери їхньої діяльності належать: подолання наслідків стихійних лих, запобігання
гуманітарних конфліктів та катастроф, боротьбу з епідеміями, вирішення проблем екології, захист прав
людини, формування міжнародних демократичних коаліцій і т.п.
Серед міжнародних громадських організацій слід назвати такі, не обмежені національними
кордонами різні неурядові організації - від соціальних і гуманітарних правозахисного,
медичного або екологічного характеру: «Лікарі без кордонів», «Репортери без кордонів», потужні
екологічні організації «Зелений світ» (Greenpeace) і «Друзі планети» (Friends of the Earth
International), міжнародна антикорупційна організація «Міжнародна прозорість» (Transparency
International), правозахисні міжнародні організації  «Міжнародна амністія» та Міжнародна
організація захисту прав людини (Human Right Watch). Серед фінансових організацій слід згадати
Фонд Дж.Сороса; серед технічних - Міжнародну організацію радіологічного захисту, Міжнародну
раду аеропортів (ACI) тощо. 
 Розглядаючи перспективи України у контексті глобалізаційних процесів, слід наголосити на
тому, що з набуттям незалежності наша країна знаходяться в центрі уваги світової спільноти. 
Це обумовлене геополітичним місцем, роллю та потенційним значенням України  як  могутнього
фактора стабілізації в Європі і Євразії.
 Для  України,  виникнення  і становлення якої як  великої  незалежної  європейської  держави 
є  по  суті глобальним історичним і політичним  феноменом,  проблеми  впливу  глобальних
трансформацій і глобальної  інтеграції  повстали  з  особливою  силою.  Якщо протягом 
найближчих  5-10  років  Україна  не  інтегрується  у  світові   і європейські політичні та
економічні структури,  вона  не  матиме  історичної перспективи як незалежна держава. Рішення
будь-яких актуальних  національних проблем не дадуть бажаних результатів, якщо ці  рішення 
не  виходитимуть  з повного урахування впливу глобальних  факторів.  Цим  визначається 
особливе значення розробки національної  і  міжнародної  стратегії    України. 
       Трансформація економіки України у ринковому напрямку робить процес глобалізації невідворотною
реальністю. Для забезпечення гармонізації національної та глобальної економіки держава вже тепер
повинна розробити стратегію ефективного входження України в глобальний світ, яка має базуватися на
поєднанні принципів відкритості економіки із захистом внутрішнього ринку, аналізі державних,
регіональних та галузевих концепцій і програм соціально-економічного розвитку у співставленні із
загальною ситуацією на світовому ринку і перспективами інтеграції України у світову економіку,
гармонізації норм законодавства України з міжнародними нормами та правилами.
        В основу цієї стратегії має бути покладена політика економічного патріотизму, яка абсолютно не
суперечить ні принципам сучасного глобалізованого співжиття, ні інтеграційним намірам України. Це
означає, що ми будуємо свою економічну політику передусім з врахуванням інтересів української
економіки, наших товаровиробників і наших громадян - споживачів благ сучасної цивілізації. Крім того,
сприяти позитивному впливу глобалізації на економіку України має розвиток законодавства з урахуванням
стратегічних і тактичних цілей інтеграції України у світове співтовариство та пріоритетів української
економіки, захисту українського ринку.
         Україна має визначити пріоритетні організації, які на теперішньому етапі становлять її особливий
інтерес. Серед таких структур слід особливо виділити такі організації та інтеграційні угруповання – ООН,
Раду Європи, ОБСЄ, Організацію за демократію та розвиток - ГУАМ, Організацію Чорноморського
економічного співробітництва (ОЧЕС), Центральноєвропейську ініціативу (ЦЄІ).
        Перспектива асоційованого, а потім і повноцінного членства України у Європейському Союзі 
дозволить нашій країні доєднатися до процесу глобалізації як природної, складової частини європейської
родини передових народів.