3. Періодизація і структура курсу. Основні поняття та категорії.

Основні поняття та категорії.

Міжнародні відносини є специфічною галуззю суспільних відносин, що реалізуються як у формі

економічних, політичних, культурних, правових і дипломатичних взаємодій, так і у взає-
мовідносинах між великими соціальними групами, об’єднаними у держави, союзи держав,
суспільні, економічні, політичні рухи та громадські організації.

Міжнародні відносини - це сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових,

дипломатичних та інших зв’язків і взаємовідносин між народами у найширшому значенні цього
слова.

Метою міжнародних відносин є створення і забезпечення найвигідніших умов для

функціонування та розвитку суб'єктів цих відносин.

Об’єктом міжнародних відносин вважають середовище, у якому панує анархічне,

невпорядковане поле, що характеризується відсутністю центральної влади і, відповідно,
монополії на легітимне регулювання сфери міжнародних відносин різноманітними способами і
методами.

Суб’єктами міжнародних відносин є держави, міжнародні урядові і неурядові організації і

об’єднання, які відповідно до своїх інтересів беруть участь у міжнародному житті, впливають
на інших суб’єктів, викликають своїми діями зміни в системі міжнародних відносин.

Види міжнародних відносин:

• економічні;

• політичні;

• ідеологічні;

• військові;

• інформаційні;

• культурні;

• дипломатичні.

Рівні (масштаби) міжнародних відносин:

• глобальні;

• регіональні;

• двосторонні.

Складовою міжнародних відносин є зовнішня політика держави. Зовнішня політика - це

комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку стосунків з міжнародним
співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інших
суб’єктів міжнародних відносин.

Під національним інтересом ми розуміємо відносини щодо захисту, збереження і примноження

тих цінностей, які є істотними для існування цієї держави.
Одним з головних завдань зовнішньої політики є створення сприятливих міжнародних умов
для реалізації внутрішньої політики держави, здійснення її національного інтересу. Саме
внутрішньою політикою, а також соціальною природою існуючого ладу визначається зміст і
спрямованість зовнішньої політики держави.

Виділяють чотири види зовнішньої політики держав:

• Агресивна політика характеризується прагненням держави досягти експансіоністських

цілей, спробами вирішити внутрішні проблеми засобами зовнішньої політики.

• Активна політика будується на пошуках балансу між внутрішньою та зовнішньою

діяльністю держави, успішному виконанні нею ролі суб’єкта міжнародної політики.

• Пасивна політика є властивою для слабких з економічного, політичного і військового боків

держав, які намагаються пристосуватися до міжнародного середовища, перевівши свою
зовнішню політику на позиції інших держав. Фактично така політика є відмовою від власного
суверенітету або його частини.

• Консервативна політика пов’язана з прагненням колишніх “великих” держав зберегти свої

впливи на міжнародній арені і досягнений раніше баланс між внутрішньою і зовнішньою
політикою.

Світова політика - процес вироблення, прийняття та реалізації рішень, які стосуються життя
світового співтовариства.

Структура світової політики:

• зовнішньополітична діяльність національних держав;

• діяльність на глобальному рівні міждержавних урядових організацій;

• діяльність недержавних урядових організацій, угруповань, об’єднань, корпорацій.

Головні проблеми світової політики:

• війни та миру;

• охорони довкілля;

• подолання відставання у розвитку тощо.

На думку американського дослідника С. Хантігтона, впродовж останнього десятиліття світова

політика зазнала фундаментальних змін:

• зосередилася впродовж кордонів культур та цивілізацій;

• міжнародні відносини традиційно вимірюються силою сторін, які виборюють сфери

впливу;

• у період “холодної війни" глобальна структура сили була насамперед біполярною, тепер
вона зовсім інша: існує єдина наддержава, однак світ не став однополюсним; сучасна
міжнародна система не відповідає жодній з відомих моделей; це гібрид однополюсної системи
з однією наддержавою та кількома великими державами.

Співвідношення понять “міжнародні відносини", міжнародна політика" та “світова

політика”.
Соціально-гуманітарні науки, що вивчають світові політичні процеси, об’єктом дослідження
розглядають суспільні явища, які останніми десятиліттями прийнято називати "міжнародні
відносини".

Аналізуючи цю категорію треба мати на увазі, що сам феномен міжнародних відносин постійно
змінюється, еволюціонує. На динаміку міжнародних відносин істотно впливає зовнішнє
середовище - позасоціальне та соціальне. Під позасоціальним середовищем системи
міжнародних відносин прийнято розуміти те, що існувало до появи людини та людського
суспільства. Це природа в її першопочатковому вигляді, яка не зазнала зовнішніх змін. Там, де
вплив позасоціального середовища на міжнародні відносини є особливо помітним, на стикові
гуманітарних та природничих дисциплін виникають особливі, прикордонні науки, наприклад
геополітика. Порівняно з темпами розвитку суспільства зміни природного середовища
відбуваються вкрай повільно, проте сьогодні поза соціальне середовище відчуває вплив
технічного та технологічного прогресу і, своєю чергою, змінюючись, впливає на міжнародні
відносини. Очевидно, що зміни клімату чи закінчення того чи іншого природного ресурсу не
можуть не впливати на економіку та повсякденне життя людей, а тим самим - і на стосунки між
країнами та народами.

Вплив соціального середовища на міжнародні відносини є глибшим та динамічнішим.

Соціальним середовищем називають все, що з’явилося разом з людиною, і те, що визначає
життя суспільства.

Розвиток соціального середовища, прогрес транспортних та комунікаційних технологій

впливають на економіку та політику. Кількість взаємозв’язків у найрозвиненіших країнах
стрімко зросла, причому держава не могла і не прагнула їх повністю контролювати. Це дає
підстави говорити про формування нового типу міжнародних відносин.

Сучасні міжнародні відносини мають складну структуру. Центральна системоутворююча

функція у цій структурі належить міжнародним політичним відносинам. Вони зародилися разом
з появою самої політики як суспільного явища і основного політичного інституту - держави. Ці
відносини формуються у результаті реалізації кожною із держав власної зовнішньополітичної
лінії, яка спирається на власні (національні) інтереси. Суб’єктами міжнародної політики
початково були держави, коаліції держав, а в останні сто років також і міжнародні міжурядові
організації. У центрі міжнародної політики - боротьба держав за владу, тобто здатність
максимально впливати на поведінку інших суб’єктів відповідно до своїх інтересів. З цього
випливає основна дилема міжнародних відносин — міжнародний конфлікт чи міждержавне
співробітництво. Колись вона часто була головною міжнародною проблемою - проблемою
війни чи миру.

Міжнародна політика сформувалася та функціонувала в локальних та регіональних межах; аж

до другої половини XIX ст., її глобального рівня не існувало. Після винайдення парового
двигуна та електричних засобів зв’язку (телеграф, телефон) з’явилася можливість подолання
гігантських відстаней і переміщення величезних обсягів вантажів, моментально передавати
інформацію. Розвиток транспортних та інформаційних комунікацій зумовив економічні,
соціальні, а згодом й політичні зміни. Першим й найважливішим наслідком технологічної
революції у галузі виробництва, транспорту та зв’язку стало формування єдиного світового
господарства, в якому коливання економічної кон’юнктури в одній частині світу відразу ж
відчуваються в інших, навіть найвіддаленіших частинах.

На основі світової економіки розпочалося формування й світової політики. Про це свідчить й

те, що слідом за світовими економічними кризами прийшли світові війни — збройні конфлікти
небачених раніше масштабів. Терміни “світова політика” та “міжнародна політика” багато
авторів вживають як синоніми. Однак видається, що це неправильно, оскільки світова політика
- це не просто міжнародна політика глобального масштабу. Поява світової політики стала
якісно новим етапом розвитку всієї політичної сфери. Світова політика відрізняється від
міжнародної політики попередніх століть і за суттю головних проблем, і за видом суб’єктів, які
діють в її межах. По суті світова політика - це міжнародна політика в сучасну епоху
глобалізації.
Сенс і призначення системи міжнародних відносин у її традиційному розумінні завжди полягає
у тому, щоб знаходити способи вирішення протиріч і конфліктів між державами та їх союзами,
які виникали передусім у результаті зіткнення їх реальних, а іноді хибно зрозумілих
національних інтересів. Це насамперед потреби оптимального порівняно зі стандартами
історичного часу розвитку державно організованого соціуму, які екстраполюються на зовнішнє
середовище і вирішуються у сфері міждержавних, міжнародних відносин. Як правило,
національні інтереси віддзеркалюють об’єктивні потреби безпечного існування і розвитку
держав. Проте нерідко, як зазначав М. Вебер, під національними інтересами розуміли не
тільки захист самостійності, незалежності держави, її територіальної цілісності, але й
нарощування сили для забезпечення “власної” безпеки, вирішення на свою користь
територіальних та інших суперечностей, отримання доступу до природних ресурсів за межами
національних кордонів та ін.

На кожному проміжку часу формувалися певні взаємовідносини основних учасників

міжнародних відносин. Ці відносини набувають особливу для кожного періоду структуру, які
визначають той чи інший тип системи міжнародних відносин, чи міжнародної системи. Інакше
кажучи, структуру системи міжнародних відносин можна охарактеризувати як особливий,
закономірно виникаючий під час її функціонування і розвитку спосіб зв’язку між державами та
іншими гравцями, які входять до неї. Структура міжнародної системи виражає ті зв’язки, які
забезпечують її стабільність.

Основним законом функціонування системи міжнародних відносин, як і будь-якої іншої

сторони, є закон підтримання динамічної рівноваги. Існування певної політичної рівноваги між
державами як основними гравцями будь-якої міжнародної системи є основною передумовою її
нормального функціонування. Система знаходиться у динамічній рівновазі, оскільки рівновага
між державами постійно порушується, потім відновлюється на новій основі, щоб знову
порушитися. І так до нескінченності.

У кожному конкретно-історичному стані міжнародної системи закон динамічної рівноваги

може виявлятися у різних формах. Історично найпоширенішою завжди була форма балансу
сил. Треба зазначити, що баланс сил – одна з важливих універсальних закономірностей
розвитку міжнародних відносин загалом.

Під силою Г. Моргентау та інші спеціалісти у галузі міжнародних відносин розуміють здатність
кожної держави захищати свої інтереси і реалізовувати свої цілі на міжнародній арені за
допомогою відповідних засобів. Матеріальним виразом такої здатності є геополітичний,
економічний, військовий та науково-технічний потенціал держави. Проте повною мірою судити
про силу держави можемо, лише порівнюючи її з відповідним силовим потенціалом інших
держав.

Існує декілька варіантів моделювання систем міжнародних відносин. Один із варіантів

запропонував американський політолог М. Каплан. Під міжнародною системою він розуміє
варіанти розташування сил на основі певного набору організацій, держав, груп держав, що
беруть у ній участь.

Загалом він виокремив шість типів міжнародних систем:

• система балансу сил;

• вільна біполярна система;

• жорстка біполярна система;

• універсальна система;

• ієрархічна система;

• система «вето».
У системі балансу сил основними чинниками є тільки національні держави з великими
військовими і економічними можливостями. Це система, в якій не існує диференціації ролей;
якщо в ній нараховується менше п’яти держав-гравців, то така система є нестійкою. Кожний із
гравців прагне максимально гарантувати свою безпеку через отримання більших, ніж рівні,
можливостей у системі. Тому вони утворюють союзи і ведуть між собою війни. Але ці війни є
локальними, а союзи швидко змінюються.

У вільній біполярній системі ролі диференційовані. Вона складається із гравців різних типів:
окремих держав, блоків держав, лідерів блоків, членів блоків, держав, що не приєдналися та
універсальних організацій. Стійкість такої системи зростає в тому випадку, якщо лідери блоків
володіють монополією на ядерну зброю. Союзи формуються на основі постійних спільних
інтересів. Війни мають тенденцію до розширення і перетворення із локальних у тотальні, якщо
б не стримувальний вплив величезної руйнівної сили ядерної зброї, а також посередницька
діяльність держав, що не приєдналися та універсальних акторів. Така система є менш стійкою,
ніж система балансу сил.

Жорстка біполярна система, в принципі, має багато спільного із вільною біполярною

системою. Відмінність полягає в тому, що в жорсткій системі зникає роль держав, що не
приєдналися та значною мірою зменшується роль універсальних організацій. У разі
виникнення такої системи вона характеризувалася б значною напругою.

Універсальна система, на думку М. Коплана, виникає тоді, коли б низку політичних

повноважень було передано універсальній організації. Така система вимагала б від частини
своїх членів переорієнтації, оскільки перевага була б надана колективним і міжнародним
цінностям.

Ієрархічна системи виглядала б певною модифікацією універсальної. Передбачено, що вона

могла б виникнути внаслідок зміни масштабів міжнародної організації чи встановлення
одноосібної влади якого-небудь гравця.

Система "вето" це система держав-гравців, у якій кожний гравець володіє значним запасом
ядерної зброї. Складові такої системи не є схильними до утворення союзів. Вони прагнуть до
того, щоб ймовірність війни не збільшувалася, але зберігалась би напруга, що породжувала б
порівняну нестійкість. Ця система є менш стійкою, ніж вільна біполярна система.

Зовнішньополітична діяльність держав спирається на загальноприйняті принципи

міжнародного життя, які виникають на певних етапах історичного шляху людської цивілізації і
відмирають з її переходом на новий ступінь розвитку. Застосування цих принципів істотно
впливає на зовнішню політику окремих держав і на міждержавні відносини загалом.

Принципи сучасних міжнародних відносин:

• поваги до державного суверенітету і суверенної рівності;

• незастосування сили чи погрози силою;

• непорушності кордонів і територіальної цілісності держав;

• мирного врегулювання спорів;

• невтручання у внутрішні справи;

• поваги прав людини і основних свобод;

• рівноправності і права народів розпоряджатися своєю долею;

• співробітництва між державами;

• сумлінного виконання міжнародних зобов’язань.

Ці принципи повинні визнати всі держави і застосовуватися на практиці; стати загальними,

взаємопов’язаними і втілюватися у нормах міжнародного права; бути внесеними до
багатосторонніх угод і домовленостей. З них випливають провідні ідеї зовнішньополітичної
діяльності сучасних держав: мирного співіснування; колективної безпеки; відповідальності
агресора; самовизначення народів тощо.

У барвистому калейдоскопі міжнародного життя зароджувалися й розвивалися, а іноді

розпадалися, різні системи міжнародних відносин, їхні концепції та доктрини. Завдяки
дипломатичним переговорам, укладеним двостороннім чи багатостороннім договором
міжнародну обстановку вдавалося стабілізувати, але несподівані чинники спричиняли вибухи
нових криз у світі з непередбачуваними наслідками.

Для міжнародних відносин XX століття, зокрема після Першої світової війни, властиві
комплексні особливості: міжнародного виміру набули найважливіші сфери державного життя
— політична, ідеологічна тощо. Масштабність і швидкі темпи міжнародних зрушень нерідко
супроводжувалися втратою контролю над ними, що створювало нові джерела міжнародної
напруженості й загострювало проблему виживання окремих соціально-політичних і міжна-
родних систем.

Тому міжнародні відносини становлять не тільки предмет наукового інтересу, але й є

джерелом повчального історичного досвіду. Цим і визнається актуальність проблем
міжнародних відносин не тільки для органів державної влади і суспільних систем, а й для
окремих громадян, для молодого покоління зокрема. Актуальність пізнання проблем
міжнародних відносин, їх змісту і результатів зумовлена глобалізацією всіх суспільних
процесів, взаємопов’язаністю і взаємозалежністю різних країн в єдиному світі, розвитком кон-
тактів між людьми різних країн під час політичних, економічних, наукових і культурних обмінів,
реалізації спільних бізнесових та інших програм.

Особливістю сучасного міжнародного процесу є також те, що він охоплює не тільки

міждержавні відносини, а й різнобічні відносини між народами та окремими людьми, тобто,
міжнародні відносини стають відносинами між народами. Отже, галузеві міжнародні відносини
в офіційних межах дипломатії, міжнародних економічних, політичних, культурних сфер уже не
можуть задовольнити ні реальних потреб практичного спілкування і співпраці між людьми, ні
потреб пізнання сучасного суперечливого міжнародного життя.

Усі ці й інші особливості сучасних міжнародних відносин, масштабні, якісні зміни в

міжнародному житті вимагають їх узагальнення на основі комплексного підходу з
використанням положень і висновків історії сучасного світу, дипломатії та інших суміжних
дисциплін. Крім зазначеного, потрібно врахувати й роль історії міжнародних відносин для
інтелектуального розвитку упродовж підготовки сучасного фахівця, вироблення уміння
використовувати набуті знання в практичній діяльності.

Дослідженням вузько-спеціалізованих питань та проблем міжнародних відносин і світової

політики приділяють увагу як вітчизняні, так і зарубіжні науковці, сферою інтересів яких є
використання дипломатичних засобів у відстоюванні інтересів своєї країни при врегулюванні
спірних питань чи міжнародних спорів, запобіганні виникненню проблемних ситуацій. Серед
вітчизняних авторів, які досліджують зазначену проблематику, слід назвати насамперед
Віднянський С.В., Горбач О.Н., Камінський А., Брусиловська О.І., Манжола В.А., Крушинський
В.Ю., Хижняк І.А., Недбай В.В., Цвєтков Г.М., Сагайдак О.П., Шайда О.Є., Шинкаренко Т.І.,
Турчин Я.Б.,Тригуб П.М., іноземних – Лебедева М.М., Иноземцев В.К., Писарев
Ю.А.Биркенбил В., Босрок М. М., Мосбах Гельмут, Богучарский Е., Матвеев В. М., Мельникова
Е.В.
Лекція 2-3. Формування і розвиток політичної думки з проблем
зовнішньої політики й міжнародних відносин в епохи Стародавності,
Середньовіччя та Модерну

1. Зовнішні відносини народів у поглядах мислителів Стародавнього

Сходу та Античності
Проблеми зовнішніх відносин між народами, війни і миру, міжнародного права, зрештою,
зовнішньої політики як такої, що має будуватися на засадах справедливості, не могли
залишатися поза увагою мислителів усіх часів і народів.

І дійсно, мало хто з тих, хто вписав навічно своє ім’я в золотий фонд політичної думки,
обминув що проблематику.

Одним із ключових питань зовнішньої політики, яке цікавило мислителів і політиків давніх
цивілізацій Сходу і Заходу, було питання про природу воєн, причини їх виникнення і ставлення
до них.

Вже в міфах народів Азії, Європи й Америки в тій чи іншій формі можна знайти оповіді
про «золотий вік» людства, коли всюди панував мир. Уявлення про загальну гармонію
містяться зокрема в найдавніших пам'ятках індійської літератури «Ведах» (ХV - V ст. до н.е.), в
«Авесті» (ІХ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) – священній книзі давніх персів, минуле персів, минуле
людей зображується як час добробуту, спокою і миру. Принцип ахимси, тобто не заподіяння
зла у діях, словах і навіть у думках, набув величезного значення в буддистській філософії. Цар
Ашот (ІІІ ст. до н.е.), прийнявши буддизм, почав розглядати цей принцип як національну
чесноту і, відмовившись від політики збройних завоювань, проголосив ідею підкорення світу
любов’ю.

Однозначно негативно ставився до завойовницьких війн Конфуцій (551-479 рр. до н.е.).

Різкій критиці піддавав будь-яке насильство, війни, армію Лаодзи. «Де побували війська, -
зауважував він, там ростуть терен і колючки. Після великих воєн приходять голодні роки…
Перемогу слід відзначати похоронною процесією».

Неоднозначно ставилися до проблеми війн античні мудреці. Геракліт (544/540 — 480) —

прихильник аристократії і захисник соціально-політичної нерівності, як «неминучого,
правомірного і справедливого результату загальної боротьби», — писав: «Війна — отець
усього і всього цар; одним вона визначила бути богами, іншим — людьми; одних вона зробила
рабами, інших — вільними».

Платон (428 — 348 до н. е.) у своїх «Діалогах» виводив зовнішню політику і війну з природних
якостей людини. Він висловлював міркування про незмінну, егоїстичну природу людини, що є
джерелом насильницької, агресивної політики держав. Більш сильні з них мають можливість
задовольняти свої апетити за рахунок менш сильних. У ряді діалогів Платона відображена
ідеологія такої категорії «обраних», які відверто формулюють тези про те, що «сила дарує
право», яке є не що інше, як «інтерес більш сильної партії». Стосовно справедливості, то
остання трактується в тому смислі, що вона є «інтерес більш сильного».

Таке трактування засад політики і війни в античних авторів найбільш поширена, але не єдина.

До речі, сам Платон пов'язує її з неприйнятним для нього типом держави — тимократією:
формою виродження ідеальної аристократії, в якій замість розумного початку панує «запеклий
дух». Саме така держава, за Платоном, буде неодмінно воювати. Війну ж Платон вважав
«головним джерелом приватних і громадських лих».
Платон писав у «Федоні», що всі війни відбуваються задля здобуття багатства. Навіть в
ідеальній державі Платона існує каста воїнів, завжди готових виступити в похід. Внутрішні
зіткнення, щоправда, тут виключені, проте пошановуються насамперед ті, хто відзначився в
іншому, найвеличнішому різновиді війни — війни із зовнішніми ворогами.

У працях Арістотеля (384 — 322 до н. е.) (передовсім у «Політиці») та деяких інших мислителів
античності висловлювалася ідея про необхідність панування розуму над чуттєвими потягами і
жаданнями індивіда. У розумінні Арістотеля зовнішня політика має відігравати передусім
морально-виховну роль, намагатися облагороджувати людину, яку охоплюють негідні
пристрасті.

Арістотель утопій не вигадував і тверезо оцінював ситуацію рабовласницького суспільства.

«Воєнне мистецтво, — писав він, — може розглядатися, певною мірою, як природний засіб
для придбання власності, принаймні, та частина воєнного мистецтва, що має своїм предметом
полювання; полювати слід як на диких тварин, так і на тих людей, які, будучи за своєю
природою призначені до підкорення, не хочуть підкорятися. Такого роду війна за своєю
природою є справедливою».

Арістотель, чи не першим в історії політичної думки, намагався сформулювати співвідношення

війни і права. Високо оцінюючи благо миру, мислитель наголошував, що «сам принцип війни
можна вважати супротивним ідеї права». Законодавець держави повинен прагнути до того,
щоб забезпечити громадянам дозвілля і мир, оскільки «кінцевою метою війни є мир, праці —
дозвілля».

У зв'язку з висвітленням теми війни Арістотель детально зупиняється на проблемі рабства.

Військова справа потрібна не для уярмлення інших народів, а насамперед для того, щоб
самим не потрапити в рабство. Військова сила характеризується Арістотелем як необхідна
якість держави, а зброя є «необхідною для учасників державного спілкування як для підтримки
авторитету влади проти тих, хто не підкоряється в самій державі, так і для відсічі
несправедливим зазіханням іззовні».

Продовжили дослідження проблеми співвідношення війни і права, а по суті, вперше визначили

принципи міжнародного права римські політики та правники.

У працях Марка Туллія Цицерона (106 — 43 до н. е.) та Ульпіана писане право поділяється на
приватне і публічне. Так зване право народів трактується Цицероном частково як позитивне
право різних народів і частково - як природне право міжнародного спілкування (тобто як
міжнародне природне право). Найсуттєвішим принципом міжнародного права є необхідність
дотримуватися зобов’язань, що передбачаються міжнародними угодами.

Цицерон одним із перших установив відмінність між війнами справедливими і

несправедливими. Він вважав несправедливою будь-яку війну, яка «не була оголошеною і
звіщеною». Війна характеризується Цицероном як вимушений акт, припустимий тільки у
випадку безуспішності мирних переговорів. Причиною справедливої війни може стати
необхідність захисту держави, а її метою — встановлення миру.

Висуваючи тезу про «справедливу і благочестиву війну», Цицерон у праці «Про державу»
зазначав, що така війна може вестися також або для того, щоб помститися за завдану кривду,
або для вигнання з країни ворога, який до неї вторгнувся. При цьому Цицерон водночас
заявляв, що війна — це силове змагання і в цілому прихильно ставився до завойовницьких
війн Римської держави.

Римський юрист Ульпіан (170 — 228) класифікував певні різновиди прав, передовсім —
публічне і приватне (останнє, у свою чергу, поділяється на природні приписання, приписання
народів та цивільні приписання). Він вважав, що цивільне право невіддільне від природного
права, або права народів (jus gentium). Останнє є спільним для всіх народів, а також почасти і
правом міжнародного спілкування. «Право народів, — зазначав Ульпіан, - це те, яким
користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відміну від природного права:
останнє є спільним для всіх живих істот, а перше — тільки для людей у їхніх стосунках між
собою». Тим самим право народів, за Ульпіаном, є частиною природного права, причому
відмінність між ними проводиться не за сутністю, не за їхні властивості й якості, а за колом
суб'єктів, що підпадають під їхню дію, і, по суті, є правом, яке природний розум установив між
усіма людьми.

2. Зовнішньополітична думка в епоху Середньовіччя і Нового часу

Один із засновників політичної науки Ніколо Макіавеллі (1469 — 1527) висловлював досить су-
перечливі думки щодо ведення зовнішньої політики, що, мабуть, було природним для того
часу. Безперечною заслугою Макіавеллі є те, що він одним із перших в історії політичної думки
став розглядати державу з точки зору інтересів людини і виводити її природні закони з розуму і
досвіду, а не з технології.

Спонукальною причиною його творчих пошуків була тривога за долю Італії та її народу. Він
глибоко переживав політичну роздробленість країни, її поневолення іноземними державами.

Заслуговує на увагу висновок італійського мислителя про очевидність зв’язку між зовнішньою
політикою держави й добробутом народів, які в ній проживають. При цьому, на думку
Макіавеллі, мир не є найкращим станом людського суспільства. Мир асоціюється в його
розумінні із застоєм. Доброчесність породжує мир, мир породжує бездіяльність, бездіяльність
— безладдя, а безладдя — загибель. За Макіавеллі, мир є лише моментом історичного
круговороту, тому війни неминучі — «так уже вирішено згори, щоб не було на землі сталості і
миру». «Воістину, наголошує він у своєму творі «Монарх», — пристрасть до завоювань —
справа природна і звичайна!»

Таке розуміння пов'язане у Макіавеллі з особливостями самої людини. Люди «більше схильні
до зла, аніж до добра», тому й віддають перевагу воєнним рішенням при зіткненні з
проблемами.

Негативну роль у спробах налагодити мирні стосунки між державами, переконаний Макіавеллі,
відіграє церква, котра використовує з цією метою ворожнечу між різними конфесіями і
релігійними течіями.

Підсумовуючи свої спостереження, Макіавеллі констатував, що досягти стабільного миру за

умов того часу річ неможлива, тому завдання держав полягає в тому, щоб зробити зовнішню
політику ефективним засобом захисту своїх інтересів.

Торкаючись правил зовнішньополітичної поведінки, італійський політик пропонує віддати

перевагу вигоді («та війна справедлива, яка є необхідною»). Така необхідність передбачає
досягнення двох цілей — здійснити завоювання і зберегти свою власну свободу, не
обмежуючи своїх дій якимись зобов'язаннями. Розумний правитель, писав він в «Історії
Флоренції», не може й не повинен бути вірним даному слову, якщо відпадуть причини, що
спонукали його дати обіцянку.

Таким чином, Макіавеллі надавав вирішального значення силі як фактору міжнародних

відносин, розглядаючи її як мету, до якої повинні прагнути держави, й водночас як «засіб» їхніх
дій на міжнародній арені. Сила перетворюється в «основу права». Позбавлення зовнішньої
політики моралі й права є виявом найгірших рис «макіавеллізму», слідування рекомендаціям
якого призводило пізніше до «науково» обгрунтованих агресій.

Проте, визнаючи негативні аспекти зовнішньополітичної концепції Макіавеллі, було б

несправедливо забувати й про ті її положення, які могли сприяти усуненню окремих причин
виникнення міжнародних конфліктів. Зокрема, пропозицію закріпити як норму
міжнародних відносин право народів на об'єднання і безпеку від зовнішнього втручання.
Пропозицію відмовитися від найманих військ з огляду на те, то найманці не керуються
національними інтересами у гонитві за наживою, що нерідко втягує держави в конфлікти, що
суперечать їхнім інтересам і перешкоджають укладенню миру.
Цікаві його поради воювати тільки за ті території, населення яких не ставиться вороже до тих,
хто веде війну. Для успіху воєнних заходів необхідне «співчуття мешканців» земель,
населених етнічно спорідненим населенням. Є в Макіавеллі й похвала полководцю Ганнібалу
за те, що він діяв дуже розумно, коли намагався врегулювати ситуацію мирними засобами.

Справжній гуманізм у світовій політичній думці з приводу воєн та причин їх виникнення чи не

вперше виявив великий голландський вчений Еразм Роттердамський (1469 - 1536).

Ставлячи питання про походження війн, голландський мислитель відкидав

теологічне трактування їх виникнення. Не треба «виправдовуватися посиланням на долю або
на якихось злих духів: причину розладу шукайте в самих людях!». При цьому він вважав, що
війни починаються не з волі народу, який «ненавидить війну і молиться за мир», а «з почину
монархів». За Роттердамським, звернення до війни свідчить про відсутність здорового глузду
в її ініціаторів. «Хіба ви розумні люди, — звертається Еразм до суверенів, — якщо допускаєте
війну?»

Монархи прагнуть війни, аби «збільшити достаток свого дому», або щоб ослабити
«сили народу», «роз’єднати тих, хто ще залишився єдиним». На думку голландського
гуманіста, саме мир, а не війни, втілює в собі цінності людської культури. Мир — це
«джерело, батько, годувальник, помножувач і захисник усього найкращого, що колись
існувало на землі».

Намагаючись обмежити застосування сили у сфері міжнародник відносин, Еразм

Роттердамський пропонував підкорити зовнішню політику держав соціальним нормам, які б
ураховували інтереси народу.

«Кожен з монархів, — писав він, повинен трудитися і дбати» застосовуючи всі свої сили, про
те, аби сприяти процвітанню своїх володінь», оскільки їхнє єдине завдання полягає в тому,
щоб домагатися «безпеки для своїх підлеглих».

Таким чином, Е. Роттердамський, чи не вперше в історії політичної думки Нового часу, вказав
на тісний зв'язок між внутрішньою і зовнішньою політикою з демократичних позицій.

На противагу Макіавеллі, Е. Роттердамський вважав, що функція верховної влади полягає

передовсім у повазі й дотриманні соціальних норм і домовленостей: «Той, хто взяв у свої руки
кермо влади, повинен... не відступати ні на йоту від законів. Становище князя таке, що й
найменше ухилення від шляху честі й обов'язку згубно позначається на багатьох людях».

Одним із перших в історії політичної думки він закликав до перебудови територіальних

відносин між державами й висловлювався за те, щоб держави в договірному порядку
закріплювали кордони, які тоді існували. Для цього володарям держав слід раз і назавжди
домовитися між собою, чим кожен із них має управляти, аби жодні хитрощі не могли збільшити
чи зменшити кордони їхніх володінь.

Неабиякого значення у справі збереження миру надавав Роттердамський розширенню

міжнародних зв'язків, особливо економічних контактів, торгівлі між країнами і народами, бо
«розуміння взаємної вигоди об'єднує народи, як «воно об'єднує членів однієї сім'ї».

Зміст і характер висунутих голландським мислителем пропозицій засвідчує, що боротьба за

дотримання цивілізованих норм міжнародного життя відіграє важливу роль у справі
збереження миру між народами.

Засновником міжнародного права в політичній науці був видатний голландський мислитель

Гуго Гроцій (1583 - 1645). Він закликав відмовитися від застарілих підходів у розв’язанні
міжнародних конфліктів, виступав за те, щоб держави використовували в цьому плані лише
мирні політичні методи й засоби.
Гроцій вважав, що люди народжуються для спілкування і не повинні мати недобрих намірів
один щодо одного, оскільки «природа» не терпить того, щоб ми збільшували наші можливості,
засоби й багатства за рахунок пограбунку інших. На його думку, лише мир відкриває
можливості для вирішення проблем, що виникають у соціальній практиці народів. Тому треба
утримуватися від застосування сили для зміни політичних ситуацій. Міжнародні відносини
мають базуватися на виконанні певних зобов'язань при утвердженні міжнародного
правопорядку. «Добросовісність, - писав він, - має дотримуватися для того, щоб не зникла
надія на мир. Голландський мислитель був упевнений в існуванні у міжнародних зносинах
певного загального права, що має зберігати силу як під час війни, так і в мирний час. Питання
співвідношення війни і права займає центральне місце в його трьох книжках «Про право війни і
миру».

Вихідне положення концепції Гроція — утримуватися від застосування сили для зміни
політичних ситуацій, оскільки «силова боротьба — не єдиний засіб змагання за державні
інтереси. Навіть якщо якась держава зухвало порушить правила міжнародного життя і дасть
привід до війни, не можна відразу ж розпочинати воєнні дії. Спочатку слід використати
процедуру примирення шляхом безпосередніх переговорів, або спробувати врегулювати
конфлікт за допомогою «добросовісного посередника».

Гроцій був єдиним мислителем, котрий на той час приділяв велику увагу розробці питання про
справедливі і несправедливі війни, виробленню критеріїв для політичної характеристики
міжнародних збройних конфліктів.

Війна може вестися лише проти тих, кого неможливо примусити до чогось у судовому порядку.
Судові форми є достатніми для тих, хто вважає себе слабкішим, проти ж рівносильних або
тих, котрі вважають себе такими, ведуться війни. Але щоб війна була справедливою,
необхідно не менш суворе дотримування добросовісності, аніж коли справедливість
досягається за судом. Під час війни треба пильнувати справу миру і розпочинати воєнні дії не
інакше, як із наміром закінчити їх якомога швидше.

Несправедливими Гроцій вважав війни, які велися державами «задля власної вигоди», проти
відсталих народів, неспроможних дати ефективну відсіч агресорові. Водночас він не піддавав
сумніву справедливість війн, що велися з метою захистити територіальні рубежі країни
(«збройну силу треба відбивати силою»). Гроцій вперше висловив думку про те, що один
народ має захищати інший народ від агресії, бо «той, хто не протистоїть насиль-
ству, завданому іншому, заслуговує покарання». Таке судження приводить до висновку щодо
необхідності колективної боротьби за підтримання миру.

Вітаючи укладення міжнародних угод, він вважав неприпустимими воєнні союзи, укладені з
метою, аби обіцяти допомогу на випадок війни, без розрізнення причин. Водночас він відкидав
ідею створення всесвітньої держави, вважаючи, шо така політична організація не буде
ефективною, оскільки не зможе управляти всіма справами народів.

Отже Гроцій, на відміну від багатьох мислителів XVI - XVII ст., розумів, що мир і злагода між
народами є тією метою, до якої має прагнути людське суспільство.

4. Марксистська політична думка про проблеми війни і миру

Засновники марксизму вважали, що характер «взаємовідносин між різними націями
визначається тим, наскільки кожна з них розвинула свої продуктивні сили, поділ праці і
внутрішні стосунки». Виходячи з цього вони визначали й походження воєн, які, на їхню думку,
слугували засобом, за допомогою якого панівні класи намагалися захистити свої інтереси,
відволікти увагу трудящих від соціальних проблем, завадити розвитку демократичних
процесів.
 Карл Маркс (1818 — 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 — 1895) вбачали у війнах не тільки
засіб гальмування соціальних рухів, а й силу, спрямовану на руйнацію матеріальної культури
народів.

Проте класики «наукового соціалізму» не заперечували війни взагалі й закликали

розрізняти їхнє політичне значення, в залежності від соціальної обстановки і цілей. З огляду на
це війни, спрямовані проти буржуазного ладу, вони вважали правомірними й справедливими.
Задля того, щоб винести «остаточний вирок соціальним установам, що втратили свою
життєздатність», робітничий клас має право вдатися до збройної боротьби.

Творці марксистської теорії визнавали справедливими також війни народів проти

рабства, за національне визволення, проти деспотичних режимів (як тут не згадати слова
Робесп'єра: «Я схвалюю війну, розпочату за розширення царства свободи, і я міг би
заздалегідь змалювати радість, яку вона принесе!»).

Вбачаючи основну причину воєн у вадах соціального й політичного ладу буржуазного

суспільства, Маркс і Енгельс висунули як головну умову утвердження миру боротьбу
робітничого класу за корінні соціальні перетворення: повалення влади буржуазії і побудову
суспільства, вільного від пороків соціальної експлуатації. І як тільки буде здобута ця перемога,
«разом з антагонізмом класів всередині націй впадуть і ворожі відносини націй між собою».

Вважаючи, що «комуністична революція» відбудеться одночасно у всіх цивілізованих

країнах, Маркс і Енгельс, мабуть, тому й не висували якихось спеціальних планів щодо
перебудови міжнародних відносин.

Маркс і Енгельс вірили, що з плином часу «робітничий клас виходить на арену історії вже
не як покірний виконавець, а як незалежна сила, свідома своєї власної відповідальності і
здатна диктувати мир там, де його так звані хазяї кричать про війну». У документах І
Інтернаціоналут пропонувалася певна програма дій у цьому напрямку. Зокрема перед
робітничим класом ставилося завдання самому «оволодіти таємницями міжнародної політики,
стежити за дипломатичною діяльністю своїх урядів і в разі потреби протидіяти їй усіма
засобами, що є в його розпорядженні».

Щоб зусилля робітників були більш ефективними, Маркс і Енгельс закликали їх до

єдності дій, наголошуючи, що тільки за таких умов можна сподіватися на те, що в зовнішній
політиці держав відбудуться істотні зміни і «прості закони моралі» стануть «вищими законами»
у відносинах між народами.

У резолюції Брюссельського конгресу І Інтернаціоналу (1868) рекомендувалося «виявити

найбільшу активність для недопущення війни між народами, котра повинна розглядатися як
громадянська війна, оскільки зіштовхуючи між собою виробників, вона буде нічим іншим, як
боротьбою між братами». Робітникам пропонувалося припиняти будь-яку роботу в разі, якщо в
їхніх країнах спалахне війна.

Слід згадати і про позицію засновників марксизму щодо фактора сили в забезпеченні миру між
народами. З приводу відомої політичної тези «якщо хочеш миру, готуйся до війни», Маркс
вказував на помилковість закладеної в неї ідеї. Він вважав, що ставка на силу в розв'язанні
міжнародних проблем лише руйнує позитивне співробітництво між державами, викликаючи
взаємне недовір'я народів. «Не можна, — писав Маркс, — спочатку налякати свого противника
грандіозними озброєннями, а потім змусити його повірити, що йому не хочуть завдати
найменшої шкоди».

Отже, трактування сили як фактора, виходячи з якого слід конструювати міжнародний

правопорядок, зрештою обертається лише нарощуванням сили учасниками
міжнародного спілкування й дальшим поширенням гонки озброєнь.

Цікавими й корисними є думки класиків марксизму про небезпеку гонки озброєнь, яка стала
проникати в усі сфери життя. Неодноразово висловлювалися основоположники «наукового
соціалізму» й щодо необхідності ліквідації постійних армій, натомість пропонувалося озброїти
народ.

Головна ідея марксизму: боротьба за мир невіддільна від боротьби за інтереси

робітників, інтереси народів та їх об'єднання в масштабах усього людства; віра в те, що «на
протилежність старому суспільству з його економічними злиднями і політичним безумством
народжується нове суспільство, міжнародним принципом якого буде — мир, бо у кожного
народу буде один і той самий володар — праця».

Цій ідеї і вірі поки що не вдалося здійснитися. Практика послідовників марксизму

виявилася суперечливою і непослідовною. З одного боку, проголошення високих гуманних
ідей, з іншого, — троцькістська концепція світової «перманентної революції», що на іноземних
багнетах мала бути перенесена в усі країни. Ленінська ідея мирного «співіснування», з огляду
на дії по збереженню великої соціалістичної імперії на руїнах колишньої царської, а згодом —
сталінська практика «приєднання» до неї нових територій, виглядає значною мірою як
стратегічна лінія протистояння й тактичний викрут з метою виграшу часу в боротьбі з іншою
політичною системою.

Аналіз зовнішньополітичних концепцій, що розроблялися протягом багатьох віків,

показує, що абсолютна більшість їх спрямована на нормалізацію і вдосконалення відносин між
державами і народами, досягнення взаємовигідного співробітництва й добросусідства.
Кінцевою метою мало стати позбавлення людства від воєн і досягнення «вічного миру»,
оскільки лише мирні умови розвитку забезпечують прогрес і процвітання кожному народові,
війна ж є злочином проти людства, й винні у розв'язанні воєн повинні нести відповідальність і
зазнавати кари за підготовку і здійснення агресій.

Автори цих концепцій наголошували, що війни несуть страждання й горе простим людям і
пов'язували проблему ліквідації воєн із соціальними проблемами.

З давніх-давен виробилося неоднозначне ставлення до воєн, розділення їх на справедливі і

несправедливі, в залежності від причин виникнення і мети, до якої прагнули учасники
конфлікту.

Вивчення історії політичної думки з питань зовнішніх стосунків між державами показує,
що сучасна система міжнародних відносин формувалася протягом віків шляхом визначення
правил «міжнародної поведінки» і принципів взаємовідносин. Серед них найбільше визнання
здобули принципи невтручання, визнання рівноправності у стосунках, незастосування сили,
мирне співіснування країн з різним державним ладом тощо.

Протягом тривалого часу визначалися й засоби досягнення цивілізованих стосунків у

зовнішній політиці через укладення відповідних угод на основі міжнародного права, створення
системи міжнародного правопорядку, міжнародних організацій і спілок миротворчого
характеру.

Проте картина складання всієї сукупності зовнішньополітичних векторів, звісно, була б

неповною без урахування поглядів тих мислителів, які вважали силу визначальним фактором
міжнародних зносин, війну проголошували благородною справою, а причини збройних кон-
фліктів пояснювали злою природою людей, видаючи безстрокову індульгенцію правителям
держав на безконтрольні дії у зовнішній політиці.

Таким чином, сучасна система міжнародних відносин формувалася протягом багатьох

століть, і відобразила всю складність і суперечність цього шляху.

3.Проблема міжнародних відносин у вченнях просвітників і політиків ХVІІ-

ХVІІІ ст.
Значний внесок у розробку проблем зовнішньої політики в зазначений період зробили
англійські мислителі.
Найвідоміший з них, Томас Гоббс (1588 — 1679) ставився до питань міжнародного життя
виходячи із своєї концепції «війни всіх проти всіх» і вважав, шо держави — це «військові
табори», які «захищаються один від одного з допомогою солдатів і зброї». Походження
міжнародних війн і конфліктів він пояснював трьома причинами — суперництвом, недовірою і
жаданням слави. Люди, які керуються першими міркуваннями, прагнуть стати «господарями
інших людей», інші удаються до насильства з метою самозахисту, ті ж, хто хоче прославитися,
застосовують силу у відповідь на вияв неповаги на їх адресу.

У цілому Гоббс ставився до війни негативно. Війна, на його думку, згубна тому, що в «такому
стані немає місця для працьовитості, оскільки нікому не гарантовані плоди його праці, й
відсутні умови для розвитку землеробства, судноплавства, морської торгівлі, немає зручних
помешкань і засобів руху… ремесла, літератури, немає суспільства, а що гірше всього, є
вічний страх і постійна небезпека насильницької смерті, і життя людини одиноке, бідне,
безпросвітне, тупе й короткочасне».

Стан війни «всіх проти всіх» призводить також до зникнення самого поняття про правильний,
справедливий, законний світ, поняття про власність, про те, що належить мені, а що тобі.
Почуття, що спонукають людей до миру, — це страх смерті, прагнення мати більше речей,
необхідних для кращого життя, і надія придбати їх завдяки своїй праці.

Гоббс вважав що людина має задатки, які дають можливість вирішити проблему війни. Для
цього необхідно розширити знання людей про причини війни і миру. Для підтримки ж самого
миру необхідні скромність, справедливість, довіра, людяність, милосердя, тобто ті чесноти, які
зменшують суперечності між людьми. Розум підказує прийнятні умови миру, на грунті яких
люди зможуть дійти згоди. Ці умови англійський мислитель запропонував назвати
«природними законами». Перший — «слід шукати миру і слідувати йому». Другий - треба
виявляти стриманість у своїх претензіях, не втручатися у чужі справи. Третій — треба
виконувати соціальні зобов'язання, зберігати вірність укладеним угодам. Гоббс припускав
можливість підтримання миру між народами за умови створення політичних організацій, що
стояли б над державами. Тобто, на його думку, тільки світовий уряд, що стояв би над владою
окремих держав, здатний покінчити з війнами. Отже, в підході до рішення проблеми війни
Гоббс віддавав перевагу не правовим, а політичним засобам.

Джон Локк (1632 — 1704) не залишив спеціальних досліджень чи проектів, де б розглядалося,

за допомогою яких заходів і методів мають утвердитися мир і безпека у межах усього людства.
Ним висловлені лише деякі пропозиції загального характеру. Він вважав, що оскільки всі люди
рівні і незалежні, то «кожен зобов'язаний оберігати іншу частину людства», слідувати закону
природи, «який вимагає миру і безпеки для всього людства».

Локк був прихильником розвитку рівноправних відносин між державами, що грунтувалися б на

взаємоповазі їхніх прав. Тому війну він розглядав як «силу без права», подію, яка не може
породжувати правові наслідки, якщо вона розпочата без достатніх на те підстав. Більш того,
англійський філософ ставив питання про відповідальність і покарання осіб, винних у
розв'язанні війни, стверджуючи, що правителі, які порушують закони природи, є небезпечними
для людей. «Існують випадки, — писав він, — коли до суду залучали міністрів, які укладали
мир. Але ще не було випадку, коли уряд відповідав би за те, що втягував народ у війну», Локк
висунув цікаву ідею про те, що війна — не тільки злочин проти народу та окремих осіб, а й
проти всього людства.

Визначний представник англійської політичної думки Ієремія Бентам (1748 — 1832) розробив
політико-правову концепцію, в якій одне з найпомітніших місць займає ідея обмеження
сили. Він пропонував, зокрема, ввести відповідальність членів уряду за початок війни
«всупереч волі народу». З цією метою необхідно створювати спеціальні установи в
національних державних структурах, які б визначали їхню провину і здійснювали відповідні
санкції. У пошуках більш повного врахування інтересів нації при проведенні зовнішньої
політики Бентам пропонував «положення, які допускають залучення нації у війну проти її волі»
вважати «шкідливими й неконституційними».
Бентаму належить докладний аналіз причин виникнення воєн. Серед них, зокрема, суперечки
з приводу пріоритетних прав, кордонів, загарбницькі підходи, тиранія однієї нації щодо іншої,
релігійні суперечки, корисливі інтереси правлячих кіл тощо. Загальний висновок, до якого він
приходить: причини війн коріняться у сфері політики, а не психології. Отже, треба
перебудувати політичні відносини.

Іншим важливим заходом для «приборкання» сили Бентам вважав регулювання питань
озброєння, зменшення впливу армії на соціальні відносини. Більше того, він закликав
скоротити збройні сили в Європі, укласти спеціальні угоди щодо цього. В перспективі, на думку
Бентама, збройні сили могли набути нової якості — міжнародного характеру. Ці міжнародні
збройні сили мали б підтримувати мир і злагоду в конфліктних ситуаціях.

У «Принципах міжнародного права» Бентам пропонував зняти секретність із

зовнішньополітичної діяльності, вважаючи її «несумісною з добрим управлінням». Він
висловлювався за широку гласність і контроль у цій сфері, був переконаний, що народи мають
знати, в ім'я чого і куди ведуть їх дипломати й уряди. Зміцненню мирних міжнародних відносин
мало, на думку Бентама, сприяти створення особливої міжнародної європейської організації
конфедеративного характеру — інтернаціональної Спілки європейських держав, на конгреси
якої кожна держава континенту посилала б двох делегатів. Вони мали вирішувати суперечки
між членами конфедерації.

На думку англійського мислителя, держави повинні будувати свої стосунки на основі правил,
мета яких — користь усіх націй, разом узятих. Він уявляв міжнародне право як сукупність
норм, що обмежують можливості сили та її застосування. Слідом за Локком Бентам вважав,
що політичне співробітництво держав може відбуватися лише за умов, що відповідають
демократичним уявленням про характер міжнародних відносин. Тому для успіху такого
співробітництва необхідні не тільки взаєморозуміння, обмін інформацією, а й відмова від
поневолення інших народів і держав («залежність збільшує шанси війни»). Бентам наполягав
на реалізації ідеї про непотрібність і шкідливість колоній, через які ведеться стільки війн.
Обстоюючи демократичний характер міжнародних відносин, Бентам, по суті передбачив, а
можливо й сприяв створенню ООН і Європейського парламенту.

Політичний внесок у теорію зовнішньополітичних відносин зробили й французькі

просвітники. Шарль Луї Монтеск'є (1689 — 1755), заперечуючи Гоббсові, писав, що
«війна не є першим природним законом людини». А, таким є мир, в якому міститься значення
сутності людини. Як і його деякі попередники (Е. Роттердамський), Монтеск’є пов'язував мир із
добробутом народу. Для того, щоб люди жили в достатку, наголошував він, необхідна мирна
діяльність, оскільки «багатство держави передбачає розвинуту промисловість», яка може
ефективно функціонувати лише за мирних умов. У зовнішній політиці Монтеск’є високо
оцінював також значення міжнародної торгівлі. Він убачав у ній сполучну ланку між народами:
«Дух торгівлі поєднує народи, а її історія є історія спілкування народів, розвиває у людей
схильність до миру».

Монтеск’є пов'язував виникнення воєн із способом правління і формою влади, які існують у
державі, стверджував, що деспотична держава (а за таку він вважав передусім монархію)
частіше за інші прагне до загострення міжнародних відносин, і це цілком логічно, бо той, хто
вороже ставиться да свого народу, не може гуманно ставитися до чужих народів. Тому «дух
монархії — війна і розширення території, дух республіки — мир і поміркованість».

Монтеск’є наголошував, що війни призводять до великих, іноді незворотних змін (наприклад,

загибель Риму) і вбачав вихід із становища передусім у дотриманні цивілізованих правил і
норм у відносинах між державами («закони, що визначають відносини між народами — це
міжнародне право, політичний закон націй»). Головною умовою досягнення стабільного миру
він вважав зближення народів на справедливій основі. В його ж розумінні політична
справедливість — це врахування найважливіших інтересів народів. Тому справедливими він
визнавав лише два типи воєн: ті, які розпочинаються, щоб дати відсіч агресорові, й з метою
допомогти атакованому союзникові.
Важливим результатом дослідницьких пошуків Монтеск'є була постановка питання про
стримання гонки озброєнь. Він вважав, що без активних зусиль у цьому напрямі можлива
поява нових руйнівних засобів ведення війни, які можуть «знищити цілі народи». Як бачимо,
Монтеск'є також виявився непоганим пророком.

Дипломат, філософ, представник раннього Просвітництва Шарль-Ірине де Сен-П'єр (1658 —

1743) належав до тих дослідників, які замислювалися над історією суспільства і намагалися
виявити закономірності його поступу. Прогрес людства, на його думку, наштовхувався на низку
перешкод і найбільш згубною із них була й залишається війна. Вона не тільки забирає людські
життя, а й поглинає величезні кошти, які з успіхом можна було б застосувати для загального
добробуту.

Сен-П'єр розробив чимало проектів, в яких ішлося про конкретні заходи для подолання
зловживань і суперечностей на зовнішньополітичній арені. В 1712 р. він видає «Записку про
збереження вічного миру в Європі». У наступні роки вийшов його тритомний твір «Проект збе-
реження вічного миру в Європі». На думку вченого, тільки освіченість народів може
гарантувати мирний розвиток людства. Але доки просвіта не стала загальним набутком,
необхідно встановити вічний мир завдяки створенню спілки держав.

Мирні угоди, на думку Сен-П'єра, лише фіксують відсутність війни, коли переможений тільки й
чекає можливості помститися переможцеві, тому за існуючої структури Європи не може бути
ніяких гарантій мирного співіснування. Лише міжнародна організація держав дає можливість
кожній із них «зберегти свою безпеку». В такій організації відносини між народами будуть
такими, які існують між окремими людьми і сім'ями всередині кожої держави завдяки діючим
законам і відправленням правосуддя.

Проекти Сен-П'єра, які мали форму угоди, передбачали у відповідних статтях заходи щодо
регулювання торгівлі, боротьби об’єднаними зусиллями з бандитизмом і т. д.

«Щоб утворити сталу й довгострокову конфедерацію, писав Сен-П'єр, — треба зв'язати всіх її
членів такою тісною взаємною залежністю, щоб жоден із них не був у змозі протистояти всім
іншим і щоб відособлені асоціації, які б могли завдати шкоди основній частині спільноти,
наштовхувалися на перепони, здатні перешкодити здійсненню їхніх намірів».

Угоду про конфедерацію він пропонував на основі таких статей:

1. Монархи встановлюють між собою вічний і непорушний союз і призначають своїх

повноважних представників, які утворюють постійну раду, або конгрес, в яких вирішуються
арбітражем чи судом будь-які суперечності.

2. Конфедерація гарантує кожному із своїх членів правління в тих державах, якими він володіє
на даний час.

3. Визначаються випадки, коли учасник союзу, який порушив угоду, має підлягати ізоляції і
переслідуватися як ворог суспільства.

4. Повноважні представники європейських держав завжди матимуть можливість спочатку

більшістю голосів у раді, а потім і остаточних рішень видавати за поданням урядів закони, які
вони вважатимуть необхідними, аби досягти для кожного з членів усіх можливих благ.

Жан Жак Руссо (1712 — 1778) розглядав проблему війни і миру з позицій інтересів соціальної
справедливості і свободи. «Неважко зрозуміти, — писав він, — що війни і завоювання, з
одного боку, і прогрес деспотизму — з іншого, взаємно сприяють одне одному; що в рабськи
покірному народі можна досхочу черпати гроші і людей, щоб поневолювати інші народи; що, зі
свого боку, війна створює привід для фінансових поборів, а також не менш серйозну
можливість мати завжди під рукою великі армії з метою утримувати народ у покорі.
На відміну від внутрішніх державних проблем, у розв'язанні яких Руссо надавав великого
значення громадянському договору, міжнародні проблеми, зокрема проблему війни, на його
думку, слід було вирішувати іншими засобами. Французький мислитель вважав, що в
міжнародному житті відсутні тенденції, які б спонукали до виникнення тісних зв'язків і спільних
інтересів у людей. Тільки «випадковість» може «привести до гармонійного поєднання умов, за
яких можлива якась благотворна взаємодія інтересів».

Погляди Руссо на міжнародне життя відбилися на його оцінці характеру політичної структури
народів і привели до висновку про необхідність її розчленування. Як відомо, він закликав до
створення в Європі невеликих держав, ігноруючи тенденції історичного політичного розвитку,
що діяли у протилежному напрямі.

Виходячи з того, що в міжнародних відносинах суверени не підкоряються якимось правилам,

Руссо не надавав великого значення праву в питаннях підтримання миру й доводив, що тільки
спираючись на силу можна змінити міжнародне життя на краще: «Все корисне суспільству
впроваджується тільки силою, оскільки приватні інтереси тому завжди противляться».

Представники німецької політичної думки того часу також часто зверталися до міжнародних
проблем, найтісніше пов'язаних, на їхню думку, з історією соціального розвитку народів.

Іммануїл Кант (1724 — 1804) підходив до цих проблем з позицій захисту прав та інтересів
людини. Він вважав, що війна не має виправдання, оскільки суперечить ролі й призначенню
людини; тому «жодної війни не повинно бути; ні війни між мною і тобою в природному стані, ні
війни між нами, як державами».

На думку великого німецького філософа, війна — це результат недотримання етичних вимог,

наслідок того, що люди не йдуть за голосом «практичного розуму». Позбавлення людства від
міжнародних конфліктів – це не тільки розумова конструкція, яка осягається розумом чи
інтелектуальною інтуїцією, а й практично досяжна мета.

У своїй відомій праці «До вічного миру» Кант висловив тверду впевненість у здатності права
благотворно впливати на відносини між державами, робив висновок, що «вічний мир» настане
слідом за мирними договорами й навіть виробив власний «типовий» проект такої угоди.

В його першій прелімінарній статті Кант пропонував установити спеціальний пункт, у якому б
ішлося про те, що держави при укладанні мирних договорів зобов'язуються не вміщувати тих
статей чи положень, що приховували б у собі можливості виникнення нової війни. У
статті другій він пропонував заборонити будь-які види територіальних «надбань держав» - чи
то шляхом успадкування, чи то обміну, купівлі чи «дарування». Стаття третя проголошувала,
що постійні армії мають поступово зникнути. Оборону країн слід доручити
людям, які пройшли військову підготовку на добровільних засадах. У статті четвертій
зазначалося, що державні борги не повинні служити цілям зовнішньополітичної боротьби. У
статті п’ятій наголошувалася важливість відмови від будь-яких спроб змінити політичний устрій
і правління іншої держави. Нарешті, стаття шоста проголошувала: жодна держава під
час війни з іншою не повинна вдаватися до таких ворожих дій,
які робили б неможливою взаємну довіру за майбутнього миру (наприклад, засилання
вбивць, порушення умов капітуляції, підбурювання до зради тощо).

З точки зору Канта, майбутнє зовнішньої політики та її успіхи повністю залежать від того, якою
мірою вона враховуватиме норми і принципи права. Ця особлива галузь діяльності держави
лише тоді «досягне, хай і повільно, рівня, де вона неодмінно блищатиме», коли стане на
коліна перед правом».

В остаточних статтях ідеться про забезпечення досягнутого миру. В одній з

них визначається основа, на якій виникає міжнародне право, а саме: добровільний союз
держав, у якому реалізується устрій, подібний до громадянського суспільства. Зазначимо, що
Кант не мав на увазі якусь «всесвітню державу» - він обстоював збереження національного
суверенітету. Всесвітнє ж громадянство обмежувалося лише правом на гостинність у чужій
країні: кожна людина повинна мати можливість вільно відвідати будь-який куточок землі, не
зазнаючи при цьому нападу чи ворожих дій.

Найбільш цінне й нове, що вніс Кант до світової політичної думки, - це обґрунтування

неминучості встановлення на планеті загального миру. В «потаємній» статті, яка вінчає угоду
про вічний мир, мислитель, нагадавши, що держави, які озброїлися для війни, повинні брати
до уваги максими філософів про можливість загального миру, не утримався від їдкого
зауваження: «Не можна чекати, щоб королі філософствували або філософи стали королями.
Та цього й не слід бажати, оскільки посідання влади неминуче перекручує вільне судження
розуму».

Дещо інакше підходив до розглядуваних проблем інший великий німецький мислитель

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 - 1831). Зазначаючи, що війни «породжуються природою
речей», він пропонував усвідомити «високе значення війни», завдяки якій зберігається
моральне здоров’я народів. Політичним мислителям і практикам залишається тільки одне –
пояснити, а не змінювати соціально-політичні явища.

Сам він вважав, що інтереси й потреби індивідів важко поєднати, тому не слід
розраховувати на зближення країн і народів, оскільки в сфері міжнародних відносин кожна з
держав орієнтується на здобування благ. Отже, метою зовнішньополітичної діяльності
держави «є не загальна філантропічна думка», а саме «благо» держави. Тією ж мірою
неминучості, з якою зіштовхуються «блага» й права держав, виникають і війни.

В інтерпретації Гегеля, війни – складова частина правового регулювання міжнародних

відносин. Саме війна має вирішити, «яке право має поступитися в цьому зіткненні іншому
праву». При цьому війна «повинна встановити не істинність права тієї чи іншої сторони, а яке
право з двох приречене на поступки».

На думку німецького філософа, «право може відстояти себе, тільки спираючись на силу»,
а не на справедливість своїх критеріїв і оцінок. Тому, на противагу Канту Гегель виступав і
проти врахування в зовнішніх зносинах вимог моралі. Він вважав, що політика держав
має бути вільною від етичних вимог.

Щоправда, Гегель водночас наголошував: війна — це стан безправ'я, насилля; час, коли панує
взаємне заподіяння зла, й акцентував увагу на великому значенні міжнародних угод для
підтримання миру й порядку. На жаль, його наступники в політичній думці соціал-
дарвіністського ґатунку в Німеччині та інших країнах не взяли на озброєння ці ідеї і міркування
філософа.

Спираючись на положення Гегеля щодо «природності» війни, вивів свої «закони насильства»
австрійський юрист і соціолог Людвіг Гумплович (1838 — 1909). За цими законами, внутрішній
розвиток держави відіграє другорядну роль щодо зовнішньої політики, сутність якої —
«постійна боротьба між сусідніми державами, кожна з яких простує в напрямку
найвигідніших надбань і найменшого опору». В міжнародних відносинах, за Гумпловичем,
неможливі інші засоби, крім війни або збройного миру, чи, зрештою, укладення союзу з метою
спільних дій проти третьої держави.

У найбільш завершеній формі концепція сили як якоїсь субстанції, що визначає розвиток живої
і неживої матерії викладена у творах Фрідріха Ніцше (1844 — 1900). Його Заратустра закликає:
«Любіть мир як засіб до нових війн. І притому короткочасний мир — більше, ніж тривалий... Ви
кажете, що добра мета освячує навіть війну? Я ж вам кажу, що благо війни освячує будь-яку
мету».

Розглядаючи міжнаціональну політику сучасних йому європейських держав як дрібну політику

ворожнечі європейців, Ніцше заявляв: «Час такої політики минув, наступне, двадцяте століття
буде часом справді великої політики — боротьби за світове панування, небачених раніше
війн».
 Формула «волі до влади» є одним із варіантів «bellum omnium contra omnes». Війна для
Ніцше є вихідним пунктом і кінцевим результатом цієї формули. Серед аргументів, які
висувалися ним на захист і виправдання війни, вирішальним було посилання до біологічної
природи людини, в основу якої покладений «агресивний і оборонний егоїзм».

Війну Ніцше вважав не тільки невідворотною, а й необхідною умовою саморегулювання й

самоутвердження життя. У «війні всіх проти всіх» відбувається відбір найбільш цінних
індивідів, формується «найвищий» тип людини, складається панівна аристократія. Суспільство
або держава, які відхиляють війну й завоювання, неминуче приходять до занепаду. «Життя є
результат війни, саме суспільство — засіб для війни». Війна - матір будь-якої моралі.

У працях Ніцше останнього періоду життя йдеться про необхідність політичного об'єднання
Європи. Але він ніколи не мислив цей процес на основі добровільної угоди між європейськими
державами. Об'єднанню Європи, на його думку, мала передувати велика війна або серія війн.

Модифікацією силового начала в зовнішній політиці стала зрештою теорія «балансу сил»,
згідно з якою міжнародне життя підкоряється універсальним законам розподілу і концентрації
сили й фактично є результатом постійного суперництва між державами — «центрами» цих
сил.

Першими в історії політичної думки на захист права народів на вільний розвиток і відповідну
перебудову міжнародних відносин виступили американські демократичні діячі.

Найбільш послідовним у цьому відношенні був Томас Пейн (1737 — 1809). Він вважав, що
історія людства визначається позитивними якостями людей, і їхні об'єднання виникають у
результаті прагнень надавати один одному допомогу і полегшення. Війни ж між народами
пояснюються хибами соціального устрою і передусім тим, що політичні заклади й інститути
недемократичного характеру не відповідають народним інтересам.

Конкретніше, Пейн пов’язував війни з застосуванням антинародних методів вирішення

політичних питань і вказував на величезну шкоду й важкі наслідки війн для народів. «Більшість
інших гріхів, — зазначав він, — є досить обмеженими, бо влада однієї людини не в змозі дати
їм дуже великого поширення... Але той, хто є призвідником війни, той випускає на волю всю
заразу пекла й розтинає вену, яка до смерті обезкровлює націю».

Пейн заперечував висновки про війни між народами як про неминуче нещастя й вважав їх за
таке соціальне зло, з яким можна успішно боротися. У боротьбі з війнами Пейн пропонував
відмовитися від уявлення, що учасники міжнародного товариства є «природними ворогами».
Логіка такої аргументації привела Пейна до можливості співіснування держав, незалежно від
їхнього політичного ладу. Американський дослідник наголошував, що не можна думати і
поводитися так, наче увесь світ існує для задоволення побажань якоїсь однієї країни. З його
точки зору, виникнення республіканських держав зменшувало агресивний потенціал на
міжнародній арені.

Сутність політики в галузі міжнародних відносин, на думку Пейна. полягає в тому, щоб «бути
провідником нової цивілізації. Слід при цьому докорінно переглянути всю систему політичних
цінностей та орієнтацій, бо тільки в цьому випадку з'явиться можливість перейти від стадії
«індивідуальної цивілізації» до стадії, коли людство здобуде єдність «у своєму визначенні
справедливого і несправедливого» і коли «кращі риси окремої людини» стануть «кращими
рисами цілої нації», а слідом за цим з’явиться можливість об'єднати весь світ».

Інший великий американець Томас Джефферсон (1743 - 1826) писав: «Я ненавиджу війну і
вважаю її найбільшим бичем людства». За винятком оборонної війни, «з будь-яких інших
причин війна ганебна й огидна».

Однією з причин конфліктів між державами, за Джефферсоном, є низький рівень культури. Він
не погоджувався з поглядами на людину як схильну до конфліктів і війн істоту. Більше того,
Джефферсон доводив, що люди в змозі контролювати розвиток соціальних відносин. Саме цій
меті присвячена одна з кращих праць Нового часу з цих проблем — «Декларація
незалежності».

Вихідні вимоги щодо удосконалення міжнародних відносин, за Джефферсоном, —

повага прав та інтересів людини та права народів на самовизначення. Послідовне дотримання
правил, які відбивають інтереси народів, має практично виключати можливості для
планування і здійснення воєнних дій.

Джефферсон висунув украй важливу в політичному плані вимогу про те, що держави повинні
виявляти стриманість і терпимість одна до одної. «Нещастям людства» називав він існування
поглядів, згідно з якими можна грабувати й «знищувати» інших людей лише через те, що вони
дотримуються інших переконань і тому є «єретиками».

Основне значення мирних відносин між народами Джефферсон вбачав у реалізації існуючого
в народів прагнення до розвитку: мир є необхідним насамперед для того, щоб забезпечити
взаємовигідно співробітництво між народами різних країн. Мир, торгівля, чесна дружба з усіма
націями — це, на його думку, основоположні норми поведінки на міжнародній арені.

З дещо інших позицій виступав Олександр Гамільтон (1757 — 1804), видатний американський
політичний діяч. У відомому збірнику «Федераліст», який називали Біблією американської
демократії і політики, він приділив велику увагу питанням зовнішньої політики.

Гамільтон був стійким прихильником школи «силової політики», яка розквітла в «золотий вік»
класичної дипломатії з її переконаністю в неминучості суперництва між державами, що
виявляється в прагненні останніх до розширення своїх кордонів та впливу, укладання з цією
метою воєнних союзів між ними, з акцентом на силу як головний інструмент політики.

Гамільтон виходив із реальностей світу з його «невичерпними джерелами ворожості: жадобою

влади і ревним ставленням до влади інших, прагненням до володарювання і переваги,
торговельними суперечностями, особистими мотивами».

Він не сприймав ідеї Просвітництва про близькість миру, коли торгівля зв’яже країни міцними
узами, а солідарність республік прийде на зміну ворожнечі монархій. «Що досі змінила
торгівля, окрім цілей війни? — запитував Гамільтон. — Хіба республіки на практиці виявилися
менш схильними до війн, ніж монархії? Війни та інші форми суперництва держав, стверджував
Гамільтон, так само вічні, як і недосконала людська природа по обидва боки Атлантики. А тому
чи не пора позбавитися примарних мрій про «золотий вік» і визнати, що ми ще дуже далекі від
щасливого царства абсолютної мудрості і досконалої доброчесності.

Гамільтон обстоював ідею сильної централізованої американської держави, котрій було б під
силу створити потужну військову машину як найважливішу умову проведення «силової
політики». Він мріяв забезпечити США вигідну позицію «держави-балансира», «вирішального
доважка», який би визначав на свій розсуд співвідношення сил двох інших держав, що
ворогують в якомусь регіоні. Як наслідок «можна призначити добру ціну не тільки за нашу
дружбу, а й за наш нейтралітет». У подальшому, на думку Гамільтона, можна сподіватися
стати арбітром Європи в Америці, здатним схиляти чашу терезів європейського суперництва
«згідно з вимогами нашого власного інтересу». А далі формулювалася історична місія США —
«врятувати честь людства», або, інакше кажучи, замінити Європу в ролі світового гегемона:
«Нехай тринадцять штатів... спорудять єдину велику американську систему, яка буде
непідвладною контролю заокеанських сил і впливів, здатних диктувати свої умови у відносинах
Нового і Старого Світу.

Отже, Гамільтон виявляв себе не тільки знавцем політики «балансу сил» з пристосуванням її
принципів до американських умов, а й, по суті, став теоретиком-предтечею американської
месіанської зовнішньої політики, яка почала реалізовуватися в другій половині ХХ ст.
 У середині XIX ст. американські мислителі й політичні діячі доклали чимало зусиль, щоб
обгрунтувати свою ідею досягнення «вічного миру» та можливостей міжнародної організації у
цій справі.

Американський конгресмен В. Ледд пропонував заснувати конгрес послів «усіх християнських і

цивілізованих народів», який мав би виробити основні принципи міжнародного права і
зафіксувати їх у низці угод. На конгрес покладалася також «розробка планів на підтримку
миру». Кожна держава мала б при цьому один голос. План Ледда обговорювався в 1849
— 1851 рр. на міжнародних конгресах у Брюсселі, Франкфурті, Лондоні.

Автором іншого проекту був член Верховного суду США В. Джей. У ньому передбачалося
укладення спеціального договору про відмову від війн і зобов'язання сторін вирішувати
суперечки тільки мирним шляхом. Автор зосереджував свою увагу вже не на моральних, а на
економічних факторах. Його особливо непокоїло, що «два мільйони солдатів у Європі
позбавлені можливості займатися продуктивною працею».

На думку Джея, війни є шкідливими як з політичних, так і юридичних міркувань, оскільки

призводять до тиранії, обмежують свободу людей і руйнують республіканські заклади. Вони
перешкоджають освіті, гуманності, призводять до порушення права приватної власності. Для
розв'язання суперечок між державами треба створити міжнародний суд, який обиратиметься
на конгресі представників усіх народів.

Для скликання такого конгресу, як попередній захід, пропонувалося домогтися, щоб уряди
внесли в торговельні та інші угоди статті про обов'язковий арбітраж. Система таких угод могла
б стати серйозною перешкодою на шляху до розв'язання війн. Джей виступав прихильником
роззброєння або обмеження збройних сил, утримання яких гальмує розвиток промисловості.

Лекція 4-5. Теорії і доктрини міжнародної політики

1. Сучасні теорії з проблем природи міжнародних відносин.

2. Концепції змісту сучасної міжнародної політики.

3. Основні закономірності і тенденції розвитку світової політики.

1. Сучасні теорії з проблем природи міжнародних відносин

Серед багатьох концепцій, автори і прихильники яких намагаються розкрити природу
міжнародної політики, слід перш за все зупинитися на досить популярному серед західних
політологів так званому біологізаторському підході, який є досить чіткою системою поглядів,
згідно з якими корені міжнародної політики слід шукати в людській природі. Особливо якщо
йдеться про таку її форму як війна. Війна є наслідком і результатом гріховної діяльності
людини, вважають прихильники цього підходу. Її причини коріняться в людській природі, а не в
створених людиною економічних і соціальних системах, наголошує один із прихильників цієї
концепції Г. Болдуїн. Саме людська «гріховність», на його думку, сприяє постійному накопи-
ченню в людському суспільстві зла, що призводить до перманентного зростання в ньому
конфліктного потенціалу, який, урешті-решт, виявляється у сфері міжнародних відносин і
призводить до їхнього загострення.

З цим трактуванням сутності міжнародної політики перекликається «психологічний» підхід,

згідно з яким основу міжнародної політики складають спонуки людського єства і всі
міжнародно-політичні конфлікти набувають характеру психологічного конфлікту.
На зв’язок між загостренням міжнародних відносин і людською психікою вказував ще
М.Бердяєв, який писав, що «Фізичне насильство, яке завершується вбивством, не є щось само
по собі існуюче, як самостійна реальність – воно є ознакою духовного насильства, яке
здійснюється у духовній дійсності зла. Природа війни, як матеріального насильства, є суто
рефлективною, знаковою, симптоматичною, несамостійною. Війна не є джерелом зла, а лише
рефлексом на зло, ознакою існування внутрішнього зла і хвороб… Зло війни є ознакою
внутрішньої хвороби людства. Війна лише виявляє зло, вона викидає його назовні. Зовнішній
факт фізичного насильства і фізичного вбивства не можна розглядати як самостійне зло, як
джерело зла. Глибше лежить духовне насильство і духовне зло».

У наш час цю думку поділяють чимало дослідників теорії міжнародних відносин. К.Райт,
наприклад, виділяє три групи причин напруженості в міжнародному житті: політичні,
соціокультурні та психологічні.

«Наука і технічний прогрес, - зазначає вчений, — відіграють доцентрову роль у світовому

розвиткові, в той час як традиції, які коріняться у свідомості й психології людей, розділяють їх
на групи, які відповідають таким історичним формам спільності, як нація, держава, конфесія,
сім’я».

Інший американський дослідник і відомий політичний діяч У.Фулбрайт також вважає, то

причини і наслідки міжнародної напруженості належать, «насамперед до сфери психології, а
не політики і пов'язані з несвідомим почуттям хворобливого самолюбства, а не з тверезими
розрахунками вигід і переваг». Отже, на думку прихильників психологічної версії, для того,
щоб зрозуміти закономірності міжнародної політики і надати їм необхідне нам спрямування до
миру і безпеки, ми повинні поглибити вивчення людини, її індивідуальної психології, її
інстинктів, пристрастей та інтересів.

Досліджуючи теоретичні концепції західних політологів стосовно міжнародної політики,

російський політолог А. Мурадян виділяє декілька концепцій, утворених у рамках
психологічного підходу. Одна з них проголошує головним фактором формування зовнішньої
політики і джерелом війни емоційний стан правлячих кіл і громадськості, який називають
«жадобою стресу», пов’язуючи це із прагненням відчути небезпеку і подолати її. У
зовнішньополітичному плані задоволенню цією «жадоби» найбільшою мірою служать війни,
збройні зовнішньополітичні авантюри, завоювання.

«Стресова» концепція змикається з тими поглядами в рамках «психологічного» підходу,

згідно з якими конфліктність у міжнародних відносинах є результатом взаємного
непорозуміння, недостатніх знань один одного учасниками міжнародного політичного процесу.
Прихильники вказаної точки зору оперують такими термінами, як «ілюзія», «непорозуміння»,
«неправильне розуміння»і т.д.

З точки зору психологічного підходу, шляхи до гуманізації міжнародних відносин слід

шукати у сфері освіти і людської психіки. Досить замінити «тьмяне скло» дій один одного
адекватними уявленнями, і все у світі зміниться на краще. Та оскільки важко раціонально
пояснити небажану поведінку людей, багато хто з прихильників «психологічного» трактування
сутності зовнішньої політики доходить висновку про її «ірраціональність» і висуває тезу про
нерозумність всього сучасного суспільного життя, його приреченість: адже небезпека
випливає від самих «збожеволілих» людей.

«Божевільна» поведінка людей, яка знаходить своє відображення у війнах, ядерній зброї, гонці
озброєнь і т. ін. визначається як ірраціональністю самої біологічної суті людини, так і
нерозумністю всієї сучасної соціальної обстановки, «нестерпними умовами життя».

Останнім часом «ірраціональна» теорія природи міжнародної політики знаходить своє

найбільш повне втілення в так званій теорії образу, суть якої полягає у прагненні відкинути як
«наївні» думки про те, що люди в своїх діях і держави в своїй політиці реагують на об’єктивний
світ. Насправді ж ми реагуємо лише на його «образ», який складається в нашому уявленні і
який, відповідно, може бути хибним, таким, що не відповідає суті об’єкту. І державні діячі лише
уявляють, що вони реагують на «об’єктивну» міжнародну обстановку, а насправді будують
зовнішню політику відповідно до «образу» ситуації, який утворився в їхній свідомості, і який
може бути вельми далеким від реальності. Саме такий помилковий «образ» політиків і
держав, якими вони керують щодо один одного і виступає головною причиною конфліктності у
взаємовідносинах між ними.

Помітне місце в системі «ірраціональних» поглядів займає концепція, згідно з якою

конфліктність світової політики пов’язується з постійними міграціями величезних мас
населення, які не піддаються розумному впорядкуванню. Саме ці міграції і є основним
джерелом воєнно-політичної експансії держав.

Ще однією концепцією, за допомогою якої робляться спроби пояснити природу

міжнародної політики, є «соціобіологічна». Як і попередні вона тісно пов’язана з «біологічною»
версією і виходить з прямої аналогії між поведінкою тварин і людини. Згідно з концепцією
«соціобіології», міжнародні конфлікти і війни розглядаються як продукт біологічної природи
людини, який, незважаючи на свої тяжкі наслідки, містить у собі й позитивні соціологічні
функції, пов’язані з поширенням культури, формуванням благородного типу особистості й
виступає навіть як двигун соціального прогресу.

Слід згадати також і про соціологічну концепцію, найбільш яскравим представником якої є
відомий англійський історик А. Тойнбі. Він, зокрема, розумів історичний розвиток як чергування
циклів життєдіяльності локальних цивілізацій і визначав внутрішні причини людського розвитку
у відносинах між державами і народами, які представляють кожну цивілізацію.

Цей короткий огляд теоретичних концепцій про природу міжнародної політики був би
неповним, якби ми не згадали й про класову концепцію, згідно з якою прихильники К. Маркса
та його послідовників вважають, що суть міжнародної політики та її природа визначаються
виключно класовими інтересами, причому провідну роль відіграє прагнення пануючих у різних
країнах класів відстояти й захистити свої інтереси на міжнародній арені та насадити їх у світі
якомога ширше. Таким чином, основною посилкою марксистської концепції є намагання
розглядати міжнародні відносини і світову політику як продовження класової боротьби, її
специфічну форму.

2. Концепції змісту сучасної міжнародної політики

Різні теорії, за допомогою яких робляться спроби пояснити природу міжнародної політики
доповнюються безліччю концепцій, за допомогою яких їхні автори намагаються розкрити зміст
сучасної міжнародної політики. Найпопулярнішою з них є концепція політичного реалізму,
одним із засновників якої був Ганс Моргентау. Ще в 1947 р. він написав книгу «Політика серед
націй», яку багато хто з дослідників вважає «найбільш важливою книгою з теорії міжнародних
відносин, що будь-коли була написана».

Концепція політичного реалізму пропонує розглядати міжнародні відносини як суму політик

окремих держав, а боротьбу держав за владу, силу і домінування – як універсальну для всіх
часів і регіонів. «Міжнародна політика за Моргентау, - зазначають Чарльз Лерч і Абдул Саід, -
є боротьба за владу. Всі держави спонукаються прагненням збирати, захищати і маніпулювати
владою; влада є єдиним «національним інтересом» для всіх». А оскільки боротьба за владу
містить в собі потенційну загрозу руйнування суспільства і держави, на внутрішньодержавному
рівні вона лімітується певними правилами, її намагаються поставити в певні рамки, нав’язати
їй свої правила гри. Центральний уряд, закони і парламенти, репресивні органи, армії, партії,
традиції тощо розглядаються не тільки і не стільки як гаранти прав людини, скільки як засіб
стримування агресивних намірів окремих індивідів, груп, партій і т. ін., які прагнуть до
максималізації власної влади і впливу.

Оскільки ж на міжнародній арені таких універсальних стримуючих засобів немає або вони
перебувають у зачатковому стані, боротьба за силу виступає тут не як особливий випадок
боротьби за владу і вплив. Це пояснюється ще й тим, що, як зауважує Г. Моргентау, будь-яка
зовнішня політика, очевидно, повинна спиратися на фізичну, політичну і культурну реальність,
яку ми називаємо нацією. В світі, поділеному конкуренцією і боротьбою за владу суверенних
націй, зовнішня політика 6удь-якої нації повинна забезпечувати останній задоволення
першочергової потреби — вижити; тим самим усі нації, відповідно до своїх можливостей,
прагнуть до одного: захистити свою фізичну, політичну і культурну ідентичність перед загро-
зою вторгнення ззовні. А досягти цього можна тільки спираючись на силу.

Отже, як бачимо, головний акцент у своєму аналізі змісту міжнародної політики

прихильники політичного реалізму роблять на силу, і в першу чергу на воєнну силу. В
міжнародній політиці, стверджує Г. Моргентау, саме «воєнна сила, яка може бути застосована
на практиці або використана як загроза, забезпечує політичну могутність держави». Сутність
сили, в трактуванні «політичних реалістів», полягає в здатності заперечувати національні інте-
реси інших держав аж до виживання. Насильство або загроза насильством перетворюється в
головний інструмент національної політики, а вміння маніпулювати ними - в основну функцію
дипломатії як «мозку сили», як мистецтва «сполучення різних елементів національної
могутності навколо досягнення зовнішньополітичних цілей».

Але в такому випадку національний інтерес стає вищим від будь-яких норм, правил і принципів
у міжнародному житті, а сила перетворюється в основний показник успіху зовнішньополітичної
діяльності і засіб його досягнення. Зрозуміло, що все це логічно веде до фактичної відмови
від моральних перепон у міжнародних справах. Як зауважують з цього приводу Ч. Лерч і А.
Саїд, «реалізм» слід ідентифікувати як неомакіавелівський культ сліпої сили і майже любовне
спростування будь-якої потреби людської благопристойності». Та й сам Г. Моргентау визнає,
що його «політичний реалізм» байдужий до політичних ідеалів і моральних принципів, що він
не спроможний зводити міжнародну політику до законних правил та інститутів.

Зрозуміло, що така точка зору аж ніяк не сприяє пом'якшенню міжнародної напруженості і в

практиці міжнародних відносин може привести лише до посилення конфронтації на світовій
арені Тому не випадково, що й сам Г. Моргентау зрештою змушений був унести певні
корективи у свою концепцію. В усякому разі, обгрунтовуючи роль силового фактора в
міжнародній політиці, він водночас намагається реалістично осмислити її в ядерну епоху.
Якщо умови внутрішнього і міжнародного життя, писав він, різко змінилися під впливом
ядерного віку, то мислення людей, їх соціальні, політичні й ідеологічні інститути залишилися
на рівні доядерного віку. Протиріччя між традиційним фактором сили і можливістю виникнення
ядерної війни породило, за його словами, чотири парадокси в ядерній стратегії сучасних
держав: прихильність до використання ядерної та іншої сили в міжнародних відносинах і
боязнь вдатися до неї перед лицем загальної ядерної катастрофи; прагнення виробити таку
ядерну політику, завдяки якій можна було б запобігти виникненню ядерної війни; продовження
гонки озброєнь поряд із спробами її зупинити; проведення політики, яка спирається на союзи,
за умов, коли наявність ядерної зброї зробила цю політику застарілою.

Наслідком першого парадоксу, за Г. Моргентау, є різке падіння значення військової могутності

в умовах ядерного віку, причому чим більшою силою володіє та чи інша країна, тим менше
вона спроможна її використати. Усвідомлення безглуздості ядерної війни, що перешкоджає
застосуванню ядерної сили, перепиняє шлях і до використання збройних сил звичайного типу.
Ядерні держави можуть застосовувати звичайну воєнну силу з відносною безпекою для себе
тільки за умов досягнення якоїсь обмеженої мети або існування потенційної можливості
локалізації конфлікту в політичному плані за наявності доброї волі у конфліктуючих сторін. У
цьому відношенні неядерні держави опиняються навіть у вигіднішому становищі в порівнянні з
ядерними державами. Однак і тут, попереджує Г. Моргентау, на ядерні держави покладається
велика відповідальність. Вони повинні виявляти більшу стриманість у використанні сили не
лише у відносинах одна з одною, але й тоді, коли йдеться про їхні стосунки з неядерними
державами. Це зумовлюється тим, що інша держава може використати силу від імені не-
ядерної держави, яка виступає як супротивна сторона в конфлікті.

Розкриваючи значення другого парадоксу, Г Моргентау доводить абсурдність «обмеженої

ядерної війни», ідея якої полягає у прагненні примирити непримириме, знайти такий шлях для
ведення ядерної війни, який не призведе до власного знищення. Однак, зауважує він, безмірна
руйнівна сила, закладена в ядерній зброї від якої залежить уся динаміка війни, робить будь-які
спроби примирити ядерну війну із здоровим глуздом безнадійними.
Сутність третього парадоксу Г. Моргентау вбачає в тому, що кількісне і якісне зростання
ядерної зброї має свої межі. Як тільки та чи інша країна дістає в своє розпорядження системи
доставки, спроможні витримати наслідки першого удару і доставити ядерні боєголовки до всіх
можливих цілей, вона водночас досягає розумної межі в галузі виробництва ядерних
озброєнь. Після того як обидві сторони досягли цієї межі, скільки-небудь розумне виправдання
дальшої гонки ядерних озброєнь відпадає. І все ж вона продовжується, оскільки звичні думки і
дії, підказані досвідом попередньої історії, переносяться у вік, для якого вони зовсім не
придатні.

Й, нарешті, характеризуючи четвертий парадокс, Г. Моргентау наголошує, що виникнення

ядерної зброї радикально змінило традиційні відносини між союзниками. Традиційний союз
застарів у політичному відношенні, оскільки він або не може слугувати надійним захистом, або
ж надає одному чи кільком його членам, які володіють ядерною зброєю, право вершити долю
інших членів у життєво важливих питаннях, що аж ніяк не сприяє довір'ю між союзниками.

Все це, на думку Г. Моргентау, призводить до того, що будь-яка спроба ув'язати ядерну міць з
цілями і методами державної політики безпідставна внаслідок надзвичайної руйнівної сили
ядерної зброї. Отже, замість таких спроб необхідно самі цілі і методи пристосовувати до умов
ядерної міці. Але для цього необхідна радикальна переоцінка традиційних моральних
цінностей, методів мислення і звичних форм діяльності.

Концепція політичного реалізму, навіть у її модифікованому варіанті, все ж таки виходить з

визнання тієї істини, що в умовах протистояння різних національних інтересів не існує інших
перепон вольовим прагненням різних держав окрім сили іншої сторони, яка їм протистоїть. І в
цьому відношенні вона тісно переплітається ще з однією концепцією змісту сучасної
міжнародної політики, яка дістала назву концепції «балансу сил». Дана концепція визначає
специфічну форму рівноваги системи міжнародних відносин, згідно з якою загальний мир
може бути забезпечений, якщо сила держав, яка розуміється, насамперед, як воєнна сила,
розподілятиметься таким чином, щоб жодна держава не була спроможною загрожувати іншим.
Якщо ж котрась із них виривається вперед, інші держави, виходячи з власних інтересів,
повинні укласти між собою союз і відновити втрачений баланс і статус-кво. Мир, таким чином,
є наслідком збалансування конкуруючих на світовій арені інтересів.

Основний висновок концепції «балансу сил» полягає в тому, що на добру волю і запевнення
про прагнення до співробітництва з боку інших держав особливо покладатися не слід, бо всі
керуються лише власними інтересами, намагаються реалізувати їх за допомогою сили. Такий
підхід передбачає, що власний інтерес будь-якої держави не може ігнорувати інтереси інших
держав. Отже, кожна держава прагне до збільшення своєї сили, яка стримується лише силою,
що їй протистоїть. Це й забезпечує загальний мир. Один із відомих прихильників цієї концепції
К. Райт із цього приводу писав: «У статичному відношенні баланс сил є умовою співіснування
незалежних держав, які підтримують контакти одна з одною. В динамічному відношенні баланс
сил — політика урядів, спрямована на реалізацію цієї умови». І далі: «Сила міжнародного
права і міжнародних організацій завжди менша за воєнну міць суверенних держав і вони
можуть існувати тільки якщо національні воєнні сили врівноважені».

Слід додати до цього, що в умовах нової політичної реальності, пов’язаної з існуванням зброї
масового знищення, прихильники цієї концепції останнім часом намагаються її модернізувати,
стверджуючи, що динаміка балансу сил визначається сьогодні тим фактом, що воєнно-
стратегічний паритет між основними ядерними державами стримує їх у стратегічній сфері,
створюючи водночас можливості для «силової гри» інших держав. А це, у свою чергу,
призводить до численних локальних конфліктів і, водночас, до переформування системи
союзів і взаємозв’язків, тобто до заміни одних «балансів сил» іншими на регіональних і
субрегіональних рівнях. Крім того, для сучасної системи міждержавних відносин характерним є
делегування частини їхньої сили якомусь наднаціональному органу, наприклад ООН.

Висвітлення даної концепції привертає увагу до проблеми розуміння сили як такої. Наприклад,
той же К. Райт розглядає баланс сил як баланс воєнних можливостей, акцентуючи увагу на
воєнній силі. Звичайно під воєнною силою розуміють засіб політики і провідний елемент
воєнної могутності держави, який являє собою ступінь та інтенсивність реального впливу цієї
могутності в тих чи інших цілях на інші держави чи систему міжнародних відносин. Основним
структурним елементом воєнної сили є збройні сили. Проте слід зауважити, що могутність
держави взагалі, в тому числі й воєнна могутність, не вимірюються лише воєнною силою.
Більш того, гонитва за надмірною воєнною силою може послабити могутність держави і
підірвати її безпеку, оскільки вона є руйнівною для економіки, призводить до гальмування
розвитку суспільства. Могутність держави вимірюється сукупністю усіх матеріальних і
духовних можливостей. Ось чому зведення сили лише до її воєнного компонента значно
звужує зміст цього поняття.

Значно грунтовніше трактування категорії «сила» дає Г. Моргентау, який розглядає її в

широкому значенні саме як вираз національної могутності. На його думку, поняття «сила»
містить у собі такі основні компоненти: географічне положення; природні ресурси;
промисловий потенціал; воєнну підготовленість (тобто рівень розвитку воєнної техніки,
воєнного керівництва, кількість і якість збройних сил); чисельність населення; «національний
характер» і ставлення населення до війни); національну мораль» (ставлення населення до
урядової політики); якість дипломатії. «Сила, — стверджує він, — є сукупність усіх
можливостей, які має політичний суб’єкт, для задоволення своїх інтересів».

При такому підході сила не зводиться лише до свого воєнного компонента, чи навіть до
матеріального фактора в цілому — природних ресурсів, рівня розвитку економіки. Це
багатомірна категорія. Одним із важливих елементів сили є навіть політико-дипломатичні
можливості держави.

Останню тезу беруть за основу своєї концепції сили американські дослідники М. Уорд і Л.
Хаус. У їхньому трактуванні сила міжнародного суб’єкта виявляється перш за все через його
діяльнісну характеристику і полягає в спроможності впливати на міжнародну і регіональну
обстановку в своїх інтересах. Матеріальні можливості відіграють при цьому другорядну
роль. Більшою мірою сила залежить від здатності держави маніпулювати конфліктними і
кооперативними відносинами у світовому співтоваристві, володіти всім багатством мистецтва
політичної дипломатії. Цим пояснюється, чому економічно слабкіші держави здатні іноді
здійснювати значний вплив на хід міжнародних подій.

І все ж, незважаючи на досить глибоке обгрунтування, концепція балансу сил має чимало
супротивників, які вважають, що вона, як система поглядів, безнадійно застаріла. Не
випадково останнім часом досить активно поширюється нова формула — «від балансу сил до
балансу інтересів». Саме «баланс інтересів» проголошується основоположним принципом
взаємодії суб’єктів міжнародного життя.

Зовнішньо ця формула виглядає досить привабливо, тим більше, що її вихідною настановою

є об'єктивний процес зростання ролі загальнолюдського інтересу, пов'язаного із
загальнолюдським прагненням забезпечити збереження нашої цивілізації та її подальший
розвиток. Але в ній є дуже багато ідеалістичного, політичного романтизму, який базується на
завищеній оцінці рівня інтегрованості сучасного світу. Зокрема, це виявляється в прагненні
пояснити суперечності й конфлікти сучасного світу його недосконалістю, передусім
недосконалістю структур державного інтересу, який має егоцентричний характер і не враховує
загальнолюдську потребу до єднання. Звідси суперечності й конфлікт світового політичного
процесу розглядаються по-перше, як тимчасове явище, яке зникає разом із подоланням
«шовіністичних та вузьконаціоналістичних» настанов у зовнішній політиці держав, а по-друте,
рушійною силою цього процесу проголошується усвідомлення загальних інтересів людини,
«глобалістське мислення» як провідна сила, що визначає поведінку суб’єктів політики.

Звичайно, не можна не погодитися з думкою про неминучість і необхідність трансформації

інтересів політичних суб’єктів перед загрозою глобальної катастрофи через посилення їх
взаємодій, але відповіді на те, як будуть погоджуватися на цій підставі різні національні
інтереси цих суб'єктів, ця концепція не дає. Щоправда, дехто з її прихильників вважає, що цей
процес відбуватиметься через «вбирання» інтересів інших у логіку власного розвитку і
власного інтересу. Формування взаємозв’язаних інтересів, вважає російський дослідник Б.
Капустін, це «не забуття власного «Я» заради абстрактного «Ми», не применшення власних
інтересів заради якогось апріорного плану встановлення загальної гармонії, а більш повне,
конкретне, різноманітне усвідомлення і реалізація своїх інтересів, що розширює вибір
варіантів їх здійснення й, тим самим, способів їх стиковки з інтересами інших».

Цей шлях здається можливим і бажаним, як і теза про те, що кожна держава, відстоюючи на
міжнародній арені свої національні інтереси, повинна враховувати ту обставину, що й будь-яка
інша держава має власні національні інтереси, поважати їх і відповідно будувати свою
міжнародну політику. Саме в цьому й полягає сутність «балансу інтересів». Проте реальна
практика свідчить, що цей принцип залишається до сьогодні лише гаслом – красивим,
привабливим, але для багатьох непереконливим. І відбувається це не тому, що такий підхід «є
несправедливим за своєю суттю, а тому, що сформульований він занадто абстрактно і тому не
повно, щоб увібрати в себе всі аспекти конфліктної ситуації. Тут зафіксовано те, від чого слід
відмовитися, і те, до чого потрібно прагнути, але немає відповіді на питання, як досягти
балансу інтересів».

Таким чином, сила залишається найважливішим поняттям в аналізі зовнішньополітичних

явищ, яким зовсім не слід нехтувати. Більш плідною у цьому відношенні уявляється точка
зору, яка розглядає силу та інтерес не як протилежні поняття, а як такі, що доповнюють одне
одного.

Досить поширеною серед теоретиків міжнародної політики є концепція «взаємозалежності»,

прихильники якої трактують процес посилення взаємозв’язків між народами і державами
сучасного світу як результат «одностайності людської природи – особливо її ірраціональної,
емоційної, підсвідомої верстви». При цьому головний акцент робиться на можливі небезпечні
наслідки ядерної війни, що веде до необхідності формування єдиного світу, бо інакше не буде
ніякого. Щоб відвернути небезпеку війни, наголошував А.Тойнбі, потрібно організувати його у
вигляді «всесвітньої федерації», ліквідувавши державний суверенітет – «головну перепону на
шляху злиття людства в одне ціле».

Як зауважує російський політолог В. Мшвенієрадзе, складність підтримання

рівнозалежних відносин ніж державами полягає в тому, що для їхнього збереження потрібні
нетрадиційні підходи і до взаємовідносин держав, і до власної політичної лінії. По-перше,
вказані відносини все ще продовжують регулюватися і з урахуванням засобів ведення війни,
що стимулює розвиток силової переваги. По-друге, якщо раніше нормальні міждержавні
стосунки у сфері політики зводилися головним чином до взаємного визнання суверенітету, то
сьогодні багато що в цих відносинах залежить від того, як в одній державі оцінюють функціону-
вання владних відносин усередині іншої. Міждержавні відносини сьогодні перебувають у
прямій залежності від внутрішньодержавних політичних відносин, від рівня їхньої
демократизації і забезпечення прав людини. І, по-третє, баланс влади у світовому
співтоваристві не є якась постійна величина. Для його збереження потрібні заходи, що
постійно б регулювали, систематично і повністю враховували об’єктивний рух усіх основних
компонентів світового політичного процесу.

Завершуючи характеристику концепції взаємозалежності, слід додати, що дана концепція

є своєрідною інновацією так званої теорії конвергенції, досить поширеної на Заході в період
«холодної війни». Суть теорії полягала в прагненні довести, що в період науково-технічної
революції між різними країнами, незалежно від характеру їхнього суспільно-політичного ладу,
існує значно більше схожих рис, ніж розбіжностей. Причому науково-технічна революція, що
охоплює всі індустріально розвинені країни, сприяє дальшому поширенню цих схожих рис і
веде до постійного зближення передових країн на шляху до єдиного постіндустріального
суспільства.

Неабиякого поширення в сучасній міжнародній політиці набула також концепція «мирного

співіснування», яку А. Мурадян називає одним із найбільш актуальних сюжетів історії.

Відомо, що за радянських часів саме ця концепція проголошувалася як єдино можлива в

умовах поділу світу на антагоністичні суспільно-політичні системи. Проте демократичні
принципи міжнародного співжиття, проголошувані цією концепцією, фактично спростовувалися
класовим розумінням її суті, згідно з яким мирне співіснування розглядалося як специфічна
форма класової боротьби між капіталізмом і соціалізмом, перенесена в царину міжнародних
відносин. Відповідно, зміст мирного співіснування визначався як боротьба двох протилежних
суспільних систем. Зрозуміло, що таке тлумачення мирного співіснування мало своїм
наслідком посилення конфронтації в міждержавних стосунках, оскільки зовнішня політика
спрямовувалася на те, щоб виграти це «історичне протиборство». Щоправда, під час
«перебудови» робилися спроби скоректувати визначення мирного співіснування з метою
пом'якшення його класових акцентів і посилення демократичного змісту. Проте ця спроба
виявилася марною, оскільки за суттю своєю вона залишалася класовою і фактично лише
підмінювала термін «боротьба» терміном «суперництво» двох суспільно-політичних систем.
Зрештою, як відомо, це суперництво завершилося повною поразкою світу «реального
соціалізму» в «холодній війні», внаслідок чого світова соціалістична система фактично
припинила своє існування. Відповідно, і класове трактування мирного співіснування
залишилося в історії.

Проте з цього факту не слід робити висновок, що разом із світовою соціалістичною

системою канула в лету й концепція мирного співіснування. Вона й сьогодні залишається
однією з провідних концепцій, що визначають сучасне міжнародне життя, принципи побудови
міжнародних відносин, але вже на суто демократичних засадах.

Слід зауважити, що ще за часів «холодної війни» концепція мирного співіснування

розвивалася й на Заході. А. Мурадян виділяє дві основні посилки в підходах західних
політологів щодо цієї концепції. Суть першої полягала в намаганні довести, що нічого нового у
цій концепції немає порівняно з тим, що давно вже відомо. Друга виходила з того, що основу
мирного співіснування становлять ідеологічні чинники. Мирне співіснування проголошувалося
суб'єктивним явищем, мета якого — в досягненні певних, конкретних дипломатичних вигід і
переваг у традиційній «силовій грі» учасників міжнародного життя.

У свою чергу, в рамках другої посилки також є різні точки зору. Перша з них, яку А.
Мурадян називає «фаталістичною» або «песимістичною», виходить з того, що мирне
співіснування неодмінно веде до конфронтації держав з різним соціально-економічним ладом.
При цьому мирне співіснування розглядається лише як засіб короткочасного використання.
Дехто навіть твердить про безпідставність мирного співіснування, оскільки, мовляв,
суперництво в умовах регульованого рівня воєнно-політичної напруженості необхідне, як
необхідна конкуренція в умовах ринкової економіки. Іншими словами, напруженість є
необхідною умовою існування сучасного суспільства, передумовою нормального
функціонування господарської і політичної систем. І якщо мирне співіснування має на меті
зменшення напруженості, — то воно не потрібне. Мирне співіснування не спроможне усунути
конфлікт із міжнародного життя. Та в цьому й немає необхідності, завдання полягає в тому,
щоб «інституалізувати» конфлікт, тобто ввести його в певні організаційні рамки.

Інша точка зору навпаки оптимістична. Вона орієнтується на можливість і обопільну

вигідність мирного співіснування, що виступає основою реалістичної оцінки взаємовідносин
між державами. Дехто з прихильників цієї точки зору, наприклад М. Дойч, свого часу, навіть,
пропонував розмістити урядові установи США на радянській території, оскільки сучасні засоби
зв'язку роблять такий варіант можливим з технічної точки зору. Дехто ж, зокрема професор Ф.
Келман, пропонував розглянути питання про «інтернаціоналізацію» збройних сил, запровадити
в політичну діяльність «універсальний дух науки», сформувавши з цією метою при ООН
спеціальну наукову раду, що мала б сприяти створенню «нового світового порядку» в
масштабах всієї планети.

Незважаючи на певний утопізм та ідеалістичність, така точка зору уявляється досить

привабливою, оскільки дає можливість поставити у практичну площину питання про
створення нового міжнародного порядку, що передбачає докорінне соціально-економічне
перетворення людського суспільства, тобто таку реорганізацію міжнародних політичних,
економічних, культурних взаємозв'язків, яка дала б можливість зняти або звести до мінімуму
кризи, конфлікти, конфронтацію у взаємовідносинах між країнами і народами, й допомогла б
людству запобігти катастрофи самознищення. Концепція нового міжнародного порядку
пропонує встановлення такого типу взаємовідносин між країнами і народами, за якого б
панували співробітництво, взаєморозуміння, взаємодія, довіра, а не воєнна сила. Причому
прихильники даної концепції розглядають встановлення такого нового порядку не тільки як
результат зовнішньополітичних і дипломатичних зусиль держав, але й як об'єктивно
необхідний процес суспільного розвитку в цілому.

Прагнення до встановлення нового міжнародного порядку передбачає активізацію

процесу формування глобальної політичної діяльності, яка розвивається на міжнародній арені
без єдиного центру політичної влади, і є рівнодіючою взаємозв'язків усіх рівноправних і суве-
ренних держав, що поширюються в обстановці боротьби і співробітництва, незгод і
компромісів, скептицизму і довіри, негативізму і конструктивізму, напруженості і розрядки.
Вона означає діяльність усіх суб'єктів світового співтовариства, тобто сукупну міжнародну
діяльність держав, класів, націй, урядових і неурядових організацій, суспільних рухів на
світовій арені.

Важливу роль у формуванні глобальної політичної діяльності відіграють взаємозв'язки

політики і економіки, політики і ідеології, деідеологізація світової політики, воєнно-технічної
революції і політики, міждержавних відносин і світового господарства, міждержавного
співробітництва і міжгосподарських зв'язків. Глобальна політика — це співпричетність суб'єктів
світового співтовариства його обов'язку зберегти життя на землі, визначення форм, завдань,
змісту і напрямів їхньої глобальної діяльності для досягнення загальнолюдських цілей.

3. Основні закономірності і тенденції розвитку світової політики

Однією з головних особливостей міжнародної політики є те, що вона розвивається в умовах
відсутності єдиного центру влади і управління, наслідком чого є поширення в її сфері сти-
хійних процесів і зростання ролі суб'єктивних факторів.

Ці обставини заважають визначити якісь загальні закономірності, що зумовлюють

розвиток міжнародної політики в цілому. І все ж, як і будь-яке інше суспільне явище,
міжнародні відносини і міжнародна політика такі закономірності мають. У всякому разі
більшість дослідників теорії міжнародних відносин дотримуються думки, що їх розвиток
протягом всієї історії існування людського суспільства відбувався і відбувається під впливом
принаймні двох діалектичних закономірностей. Такими закономірностями є, по-перше,
інтернаціоналізація економічного, соціального, політичного й узагалі всього суспільного життя
і, по-друге, створення і зміцнення суверенних держав, які прагнуть до реалізації своїх інтересів
поза національно-державними кордонами.

Зміст указаних закономірностей можна сформулювати так:

— закономірність інтернаціоналізації суспільного життя відображає два взаємозв'язаних і

єдиних за своєю спрямованістю процеси: перший із них — це повторення, відтворення в різних
країнах загальних рис в економіці, політиці, культурі тощо, а другий — формування цілісної
світової спільноти, взаємозв'язаного, єдиного у своїй багатоманітності всесвітнього цілого, що
розвивається. Сьогодні жоден народ, жодна країна не спроможні нормально розвиватися в
умовах автаркії, самоізоляції. Внаслідок об'єктивного розвитку сучасної цивілізації, світової
економіки, техніки, технології, засобів інформації, культури всі країни, незалежно від свого
положення і становища у світовому співтоваристві, втягнуті в глобальну і регіональну системи
взаємозв'язків і взаємовідносин. Все це дає підстави стверджувати, що на сучасному етапі
розвитку міжнародних відносин і світової політики роль цієї закономірності постійно зростає;

— закономірність розвитку національних і державних утворень, «виходу» соціальних спільнот

на світову арену відображає поступальний розвиток продуктивних сил у національно-
державних кордонах, зростання національної самосвідомості, культури, відтворення
специфічних рис життєдільності суспільства в своєрідних (національно-етнічних, природно-
географічних і т. ін.) умовах його існування.

Разом із тим слід вказати, що хоча згадані закономірності й мають певну специфіку,
оскільки діють у відносно самостійній сфері суспільних відносин, вони тісно пов'язані із
загальносоціологічними законами суспільного розвитку, які справляють на них суттєвий вплив.
З іншого боку,
дія закономірностей інтернаціоналізації і розвитку національних спільнот і держав
поширюється також на сферу внутрішьосуспільних відносин. Щоправда, в цій сфері їх прояв
має свої особливості, пов'язані із характером багатонаціональної держави, її соціально-
економічним і політичним ладом.

Таким чином, згадані закономірності не існують і не проявляються поза конкретними

соціальними та історичними умовами і їхня дія визначається багатьма чинниками — природою
суспільного ладу, типом політичного режиму, характером внутрішньосуспільних і міжнародних
відносин конкретної історичної доби, рівнем розвитку продуктивних сил тощо. Як і будь-які
закономірності суспільного розвитку, закономірності міжнародних відносин діють у різних кон-
кретно-історичних умовах і їх прояв, опосередкований свідомою діяльністю, відбувається на
тлі певної економічної, політичної, регіональної і світової обстановки.

Саме тому вивчення цих закономірностей потребує детального аналізу тих реальних
тенденцій, що діють у повсякденній дійсності і через які ці закономірності виявляються. Так,
закономірність інтернаціоналізації в наші дні виявляє себе через тенденцію посилення
взаємодій всіх учасників міжнародної політики, бурхливого розвитку інтеграційних процесів.

Інтеграція є процесом руху і розвитку певної системи, в якій кількість та інтенсивність

взаємодії її елементів зростає — посилюється їхній взаємозв'язок і зменшується відносна
самостійність. Міжнародні інтеграційні процеси приводять до все більшої взаємозалежності і
розширення сфери спільних інтересів усіх держав. Об'єктивна тенденція до посилення
взаємозалежності виявляється перш за все в поширенні світогосподарських зв'язків, що
охоплюють не тільки економіку і торгівлю, а й науку, культуру, мистецтво, спорт, туризм. Проте
найбільше ця тенденція виявляється в економічній інтеграції, яка є формою відображення
процесів усуспільнення праці і виробництва, інтернаціоналізації економічного життя. В
сучасних умовах економічна інтеграція сприяє забезпеченню політичної стабільності в
міжнародних відносинах і соціальному прогресу.

Посилення інтеграційних процесів має не тільки позитивні, а й негативні наслідки в

міжнародних відносинах. Головна небезпека полягає в нерівномірності економічного,
соціального, політичного і воєнного розвитку. Це може призвести до випадення з інтеграційних
процесів великої групи країн, неспроможних здійснити радикальні перетворення в історично
короткий строк. Дальше поглиблення розриву в рівнях розвитку може привести до
розмежування країн на активних учасників світової політики і аутсайдерів, що створює
небезпеку появи нових джерел міжнародної напруженості і конфліктів. До того ж ця небезпека
може підігріватися внутрішньою нестабільністю і кризами в окремих країнах, що, у свою чергу,
справлятиме дестабілізуючий вплив на регіональну безпеку і міжнародні відносини в цілому.

Отже, інтереси взаємозалежності й, насамперед, інтереси міжнародної політичної

безпеки детермінують необхідність оновлення всієї існуючої системи взаємозалежності
держав міжнародного співтовариства, зміни основних параметрів характеру і змісту
взаємозалежності при збереженні реальностей, породжених неоднотипністю й
нерівномірністю існуючих у ній структур і відносин, вимагають доповнення інтеграційних
процесів у сфері економіки формуванням політичної взаємозалежності.

Згадана тенденція також набуває чинності. В сучасних умовах політична

взаємозалежність формується в результаті встановлення стійких політичних зв'язків і
взаємодій, що повторюються, між соціальними, національними та іншими спільнотами людей у
самій державі, між державами і політичними силами, які діють на міжнародній арені. Політична
взаємозалежність матеріалізується головним чином в інтернаціоналізації політики. Під цим
терміном слід розуміти процес перетворення внутрішньої і зовнішньої політики суб'єктів
міжнародного спілкування в об'єкт міжнародного регулювання. У вужчому розумінні
інтернаціоналізація політики може зводитися до втягування держав, політичних сил у ті чи інші
внутрішньо- і зовнішньополітичні кризи. Історія розвитку міжнародних відносин, особливо
останнім часом, дає цьому чимало підтверджень.

Разом із тенденціями, що визначають дію закономірності інтернаціоналізації

міжнародного життя, діють і протилежні, як вияв першої закономірності. К. Райт, наприклад,
розмірковує про дві тенденції світової політики. «Світ, — зазначає він, — організовувався
одночасно у двох протилежних напрямах. В один і той же час відбувався рух у
напрямі універсалізму і націоналізму, але націоналізм сьогодні ще попереду. З матеріальної
точки зору економічний взаємозв'язок, ефективні комунікації, які покривають будь-які відстані,
воєнні, економічні та пропагандистські впливи дозволяють стверджувати, що світ єдиний.
Якщо ж підходити з інших позицій, зокрема, ефективності міжнародних інститутів, це далеко
від істини». Віддаючи належне інтеграційним процесам, які, на його думку, є об'єктивними,
Райт зауважує: «Сучасна людина не може бути ізольованою на обмеженій території», бо цього
не дозволяють об'єктивні інтеграційні процеси. Внаслідок цього виникає проблема сполучення
універсального з національним, оскільки починається розмивання традиційних засобів
життєдіяльності різних народів. «Суспільства управляються все меншою мірою за допомогою
традицій і релігії і все більше підкоряються законодавству й адмініструванню, зорієнтованим
на майбутнє». Саме в цьому дослідник убачає одне з найважливіших джерел соціальної
напруженості у світовій політиці.

Таким чином, незважаючи на розвиток інтеграційних процесів, посилення

взаємозалежності, у світовій політиці продовжують домінувати національні інтереси, які є
похідними від другої закономірності. Конкретно це виявляється як тенденція до максимально
повної реалізації державності та суверенітету, зростання прагнення до інституалізації
національних спільнот на світовій арені. Причому ця тенденція діє сьогодні у всіх регіонах
світу, включаючи Північну Америку і Західну Європу. Але особливо це стосується
новоутворених держав.

У наш час у системі міжнародних відносин відбувається перехід від конфронтаційної

рівноваги, що спиралася на приблизний паритет воєнно-політичної могутності двох систем, до
нового світового порядку, про що вже йшлося. У практиці міжнародного життя це проявляється
в тому, що старі механізми, які підтримували стабільність відносин на світовій арені, зникли, а
нові ще тільки починають формуватися. За цих умов виразно проявляється прагнення
молодих новоутворених держав реалізувати свої національні інтереси, закріпити міжнародні
позиції, що також об'єктивно зумовлено.

Слід зазначити, що поряд із указаними тенденціями сучасної міжнародної політики діє

також ціла низка інших, які, хоча й не виявляють себе настільки ж виразно, певною мірою
визначають розвиток сучасного міжнародного життя. Так, універсалізація цінностей, на які
орієнтуються учасники міжнародного спілкування, зменшення небезпеки ядерного конфлікту
сприяють посиленню тенденції до гуманізації системи міжнародних відносин, їхньої демок-
ратизації. Це означає, що, з одного боку, постійно зростає кількість суб'єктів міжнародної
політики, а з іншого — сама міжнародна політика поступово починає проводитися заради
інтересів більшості, що інтереси людини, її права і свободи виступають на перший план. Адже
держава повинна існувати для людей, бути їхнім знаряддям, засобом, а не самоціллю і
самоцінністю. Як наголошують українські дослідники В. Конюшенко і С. Рябов, за сучасних
умов зростає «розуміння того, що підхід «від людини» має вважатися єдино вірним. Тому
розвиток цивілізації — це розвиток людини, перехід від простих потреб до складних, від
матеріальних — до духовних, від економічних — до політичних, до всебічного розвитку
індивідуальності».

Сучасний світ суперечливий, протиріччя є традиційним, звичайним виявом міжнародного

життя. Але ці протиріччя мають бути джерелом розвитку людської цивілізації, а не фактором
ризику самого її існування. Проте слід зазначити, що тенденція до гуманізації міжнародних
відносин по-новому і більш гостро ставить питання про розвиток зовнішньополітичної
свідомості, яку можна виразити як усю «сукупність існуючих на конкретний історичний момент
уявлень людей з питань зовнішньої політики держави і світового розвитку, взяту в єдності усіх
форм відображення цих уявлень і їхньої історичної еволюції, в діалектичній цілісності всіх
існуючих шкіл і тенденцій, в її зв'язку і взаємодії з реальною суспільною практикою і з іншими
компонентами системи суспільної свідомості, у всій багатоманітності її соціальної основи».

Дуже важливою є також тенденція до інституалізації міжнародної політики, яка, зокрема,

підтверджується успішним розвитком загальноєвропейського процесу. Не випадково сьогодні
в лексиконі політиків світу широко використовується таке поняття, як «європейський дім».
Ідеться про курс соціально-політичного та економічного розвитку в масштабах усього
європейського регіону, який забезпечує надійну систему безпеки і всебічне співробітництво
європейських держав.

Але найбільшою мірою тенденція до інституалізації проявляється через зростання ролі

Організації Об'єднаних Націй, яку багато хто з політологів і соціологів розглядає як певний
зачаток світового уряду. Відомо, що ООН є найбільш впливовою міжнародною організацією,
яка є стабільним інститутом багатосторонніх міжнародних відносин. Створена ще в 1945 р. з
ініціативи країн-учасників антигітлерівської коаліції як добровільний союз суверенних держав з
метою підтримки міжнародного миру і безпеки, розвитку співробітництва між країнами, що
входять до неї, ООН має узгоджений її учасниками Статут, який визначає цілі й завдання орга-
нізації. Це, передовсім: підтримка міжнародного миру і безпеки, усунення загрози миру,
придушення актів агресії, розв'язання міжнародних конфліктів і суперечок мирними засобами;
розвиток дружніх стосунків між державами на засадах їхнього суверенітету, принципу рівно-
правності і самовизначення народів; сприяння міжнародному співробітництву у вирішенні
економічних, екологічних, соціальних, культурних і гуманітарних проблем; забезпечення прав і
свобод людини; здійснення ролі центру координації зусиль світового співтовариства у вирі-
шенні найактуальніших проблем сучасності. Водночас слід мати на увазі, що ООН є також і
втіленням тенденції до створення інституту врегулювання діяльності суб'єктів міжнародної
політики в різних масштабах — від субрегіонального до глобального.

Слід додати до цього, що всім компонентам механізму світової політики, й ООН у першу
чергу, властиві функції управління процесами спілкування у світовому співтоваристві. Дж.
Розенау стверджував, що міжнародні відносини і зовнішня політика складаються з дій, що
спираються на розрахунок, і процеси взаємодій, що регулюють відносини держав за межами
їхніх національних кордонів. Тому він підкреслював необхідність детального аналізу складових
елементів концепції планомірного управління цілісною системою політичних процесів різного
масштабу і спрямованості (від локальних, усередині окремих держав, до універсальних), а
також різних чинників, які складають середовище міжнародних відносин. Серед елементів, що
мають безпосереднє відношення до планування і реалізації конкретних акцій на міжнародній
арені, він виділяв передовсім такі: акції управління, осіб, які реалізують зовнішню політику, цілі
та об'єкти управління, управлінські рішення, можливості й засоби управління, межі управління,
взаємодію в процесі управління і результати управління. Всі ці елементи тією чи іншою мірою
втілюються в діяльності ООН.

Свого часу гіпотези планування процесів міжнародних відносин на базі ліберальних

політичних цінностей висувалися представниками школи «функціоналізму». Причому роль
головного суб'єкта знову ж таки відводилася Організації Об'єднаних Націй, яка має виконувати
функції світового парламенту. Зрозуміло, що до практичної реалізації цих проектів поки що
далеко, але тенденція інституалізації міжнародної політики виявляється досить виразно.

Підсумовуючи все вищесказане, варто наголосити, що всі згадані тенденції, нові процеси
взаємодії на міжнародній арені існують і виявляються, головним чином, як більш чи менш
сталі, довгочасні процеси. Але вони не є незворотними, їх прояв зумовлений складним і
мінливим комплексом соціально-економічних внутрішньосуспільних і міжнародних чинників,
найважливішим з яких є інтереси учасників міжнародних відносин. Слід зауважити також, що
закономірності, які становлять їхню основу, не тільки переплітаються, а й нейтралізують одна
одну. Вивести якусь рівнодіючу з цих тенденцій дуже важко. Це потребує чіткого розуміння
закономірної основи явищ і процесів, що відбуваються, вміння бачити розвиток системи
міжнародних відносин таким, яким він є в дійсності, а не яким його хотілося б бачити, чи яким
він зображений в документах, що фіксують не стільки об'єктивний хід цього розвитку, скільки
інтереси певних соціальних груп, держав, громадських рухів тощо, з ним пов'язаних.

Лекція 6. Міжнародні конфлікти та міжнародна безпека: зміст та

співвідношення
1. Сутність, параметри, види національної і міжнародної безпеки.
2. Міжнародні конфлікти: суть, функції та типологія.

3. Політика і війна: аналіз співвідношення в сучасних умовах.

1. Сутність, параметри, види національної і міжнародної безпеки

Національні інтереси, що є провідими у міжнародній діяльності будь-якої держави, безумовно,
повинні бути відповідним чином захищені створенням системи необхідних засобів і заходів.
Оскільки під національними інтересами розуміють реальні причини дій нації і держави,
спрямованих на виживання, функціонування і розвиток, остільки правильне визначення цих
інтересів виступає як необхідна передумова забезпечення оптимальних умов існування
держави, тобто національної безпеки.

Фонд міжнародної безпеки ЮНЕСКО трактує поняття національної безпеки як «стан

суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий
розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного і матеріального благополуччя
від зовнішньої та внутрішньої загрози». Дещо інакше трактується дана категорія авторами
енциклопедичного словника з політології, які розглядають її як категорію політичної науки, шо
характеризує стан соціальних інститутів, покликаних забезпечити своєю ефективною діяльніс-
тю збереження оптимальних умов існування та розвитку особи і суспільства.

Виходячи з наведених визначень, можна зробити висновок, що головними об’єктами

національної безпеки є: громадянин — його права і свободи; суспільство — його духовні та
матеріальні цінності; держава — її конституційний устрій, суверенітет і територіальна
цілісність. Звідси випливає, що основними показниками національної безпеки можна визнати:

— національну незалежність і суверенітет, територіальну цілісність держави;

— розвиненість громадянського суспільства, рівень демократизму, сформованість та дієвість

законодавчої бази правової держави, захищеність особи;

— економічні можливості держави;

— стан збройних сил, їхню боєздатність та боєготовність;

— національне визначення та самобутність;

— розвиток національної самосвідомості й культури;

— наявність загальної стратегії національного розвитку, «національної ідеї»,

загальновизнаної мети;

— національну згоду і єдність;

— внутрішньополітичну стабільність;

— готовність та здатність політичних сил реалізувати загальновизначені цілі.

Відповідно до зазначених показників виділяються й основні напрями національної безпеки.

Українські дослідники В. Ковальський, О. Маначинський та Є. Пронкін визначають чотири
таких напрями національної безпеки:

— перший — внутрішньополітичний — що охоплює структуру, порядок побудови та захисту

держави;
— другий —- зовнішньополітичний — визначає зовнішньополітичну діяльність держави і
базується на концепції зовнішньої політики держави;

— третій — воєнна доктрина, як сукупність офіційно прийнятих в країні поглядів на

формування, застосування, використання військової сили для збереження безпеки та захисту
життєво важливих інтересів держави, передусім тріади, шо випливає з концепції національної
безпеки: особа, суспільство, держава;

— четвертий — визначення основних загроз поточного моменту, яким потрібно протистояти.

Деякі політологи — особливо це стосується прихильників концепції «балансу сил» — схильні

визначати національну безпеку через силу, тобто військову перевагу над іншими державами.
Вони, по суті, зводять національну безпеку до воєнної безпеки. Специфіка останньої полягає в
тому, що вона характеризує можливість забезпечення інтересів національної безпеки
засобами збройного насильства. Зовнішній аспект воєнної безпеки відбиває здатність нації
протидіяти або стримувати натиск військової сили ззовні. Це передбачає наявність сучасних
збройних сил, формування систем колективної або загальної безпеки, входження до складу
тих чи інших воєннополітичних союзів.

Внутрішній аспект воєнної безпеки пов’язаний із деструктивним впливом гонки озброєнь,

мілітаризацією громадської думки й свідомості, посиленням політичної ролі армії всередині
країни. Звісно, що такий підхід до воєнної безпеки може привести до протилежного результату
— підриву національної безпеки, оскільки спричиняє загострення загальної кризи в державі. Й
навпаки, як показує історичний досвід, відмова від мілітаризації економіки, всіх сфер
суспільного життя, деполітизація армії, пріоритет інтересів національної безпеки над
інтересами воєнщини сприяють зміцненню воєнної безпеки. Зрозуміло, що з цього зовсім не
слід робити висновок про можливість повного ігнорування проблеми підвищення боєздатності
збройних сил. Їх роль у забезпеченні національної безпеки країни завжди була й
залишатиметься надзвичайно великою, але не можна зводити проблему національної безпеки
тільки до цього її напряму.

Отже, виходячи з надбань наукової думки і практики державотворення інших країн світу,
зважаючи на інтегральний характер цього поняття, можна сприймати національну безпеку
України як стан захищеності життєво важливих інтересів, що є сукупним результатом об’єдна-
них зусиль державних органів і структур усіх гілок влади, громадських об’єднань і громадян,
раціонального використання всіх сил і засобів нашого суспільства. Досягти такого результату
можна завдяки проведенню єдиної державної політики, що являє собою систему узгоджених,
скоординованих і збалансованих заходів, адекватних виникаючим загрозам.

Відповідно до цього сформована й Концепція національної безпеки України, яка

забезпечується цілеспрямованою діяльністю не тільки державних органів влади, а й
зусиллями окремих громадян та їхніх об’єднань. Причому основними принципами
забезпечення національної безпеки проголошуються верховенство права, пріоритет
політичних засобів розв'язання конфліктів, адекватність засобів захисту національних
інтересів реальним і можливим загрозам, підтримка розумного балансу інтересів особи,
суспільства і держави, їхня взаємовіповідальність, раціональне розмежування повноважень
державних органів.

Концепція містить і характеристику загроз, які стоять нині перед Україною. Це передовсім:

—у державно-політичній сфері: втручання у внутрішні справи України інших держав;

висування територіальних претензій до країни та інші посягання на її державний суверенітет;
воєнно-політична нестабільність і конфлікти в сусідніх країнах: посягання на конституційний
устрій України; наявність сепаратистських тенденцій в окремих регіонах, що виявилося і в
діяльності певних політичних сил в Україні; загострення міжетнічних та міжконфесійних
відносин: порушення принципу розподілу влади: відсутність ефективних механізмів
забезпечення законності, правопорядку, боротьби з корупцією та організованою злочинністю;
наявність незаконних збройних формувань.
Не менше загроз для української національної безпеки криється і в економічній сфері. Це,
зокрема, неефективність системи державного регулювання економічних відносин, економічна
ізоляція України від світової економічної системи, відплив за межі країни інтелектуальних і
матеріальних ресурсів.

Небезпеку для життєдіяльності країни становлять також падіння життєвого рівня народу,
соціальна незахищеність широких верств населення, зростання кількості безробітних, а також
прояви моральної і духовної деградації суспільства. У сфері охорони навколишнього
середовища становлять небезпеку для України значні антропогенні порушення і техногенна
перевантаженість її території, а також екологічні наслідки чорнобильської катастрофи. В
інформаційній сфері небезпечні для України інформаційна експансія інших держав і відплив
інформації, що становить державну таємницю.

Безперечно, захист власної національної безпеки є внутрішньою справою будь-якої держави.

Але наш час характеризується дією різних, часто суперечливих тенденцій, відбувається
формування нової конфігурації міжнародних відносин. За таких умов політологи все гостріше
ставлять питання про необхідність трансформації нині діючих концепцій і структур безпеки
конфронтаційного типу в концепції і структури безпеки, засновані на співробітництві. В цій
тенденції виявляється взаємовплив, що об’єктивно посилився, і взаємозалежність
національного і міжнародного аспектів безпеки. Виникає нове розуміння зацікавленості
кожного суб'єкта в забезпеченні національної безпеки через зміцнення безпеки міжнародної.
Як зауважує російський політолог В. Рубанов, найпріоритетніший, життєво важливий інтерес
будь-якої держави палягає сьогодні у зміцненні системи міжнародної безпеки.

Міжнародна безпека може розглядатися як такий стан міжнародних відносин, за якого

створюються умови, необхідні для існування і функціонування держав, забезпечення їхнього
повного суверенітету, політичної та економічної незалежності, можливої відсічі воєнно-
політичному натиску і агресії, рівноправних відносин з іншими країнами. Разом з тим
міжнародна безпека — це політика, шо сприяє створенню ефективних гарантій миру як для
окремої країни, так і всього світового співтовариства. Міжнародна безпека, наголошує
американський політолог Дж. Куглер, означає, що всі націі зацікавлені у відверненні будь-якої
агресії з метою підтримки і збереження загального і тривалого миру.

Вчений М. Косолапов виділяє три підходи до проблеми міжнародної безпеки. Прихильники

першого підходу робили ставку на соціальний егоїзм і припустимість будь-якого свавілля у
прагненні до його реалізації. Суть цього підходу полягала в нав'язуванні своєї волі іншим, для
чого потребувалася силова перевага. «Букет звірств», викликаний цією концепцією, породив
інший підхід: заклик до пошуку безпеки через відмову від насильства взагалі і через
роззброєння, повне або часткове, як доказ щирості і засіб забезпечення такої відмови.
Крайнощі не принесли успіху. Виник третій підхід, який теж грунтувався на силі, на здатності
дати ефективну відсіч потенційному агресорові. Але при цьому передбачалися, бодай на
словах, певні обмеження на можливі прояви власного егоїзму, а також визнавалася
небажаність, навіть неприпустимість силового натиску, диктату по відношенню до тих країн, які
на даний момент не є реальним чи потенційним агресором.

Сьогодні, стверджує М. Косолапов, на порядку денному формування нового, четвертого,

підходу до забезпечення безпеки. Виходячи з права кожного на самозахист і категоричного
заперечення допустимості свавілля й агресії, спираючись на ідеї оборонної достатності,
підтримки розумних самообмежень, цей підхід наголошує на необхідності побудови вже в
досить близькій перспективі єдиної загальнолюдської системи міжнародного правопорядку.
Системи, яка б грунтувалася на засадах колективізму, добровільності й демократизму, але в
подальшому передбачала б жорстко визначені певні зобов'язання її членів. Яка від окремих
договорів і угод цілеспрямовано розвивалася б у систему правопорядку. І передбачала б наяв-
ність певних сил і засобів для підтримання, а за необхідності й відновлення цього порядку.

Всі основні компоненти такого підходу вже існують у теорії і практиці міжнародних відносин.
Ідеться про те, щоб почати вибудовувати їх у цілісну систему, що гарантувала б виконання
прийнятих зобов'язань усіма її учасниками. Слід додати, що розуміння необхідності
застосування примусу до суб’єктів міжнародних відносин з метою спонукати їх дотримуватися
норм і правил цивілізованого співжиття у світі втілилося у Статуті Організації Об'єднаних
Націй, ухваленому ще в 1945 р., але сьогодні, коли дедалі більше посилюється
взаємозалежність світу, ця ідея набула особливої актуальності. Суть адаптації ООН до нових
міжнародних умов полягає у тому, що для підтримання світового правопорядку і міжнародної
безпеки можуть виявитися потрібними різні форми превентивних впливів на правопорушників,
у тому числі й силовий примус.

Сучасна світова практика виробила три головні засоби дотримання міжнародної безпеки:

· стримування потенційної агресії чи інших небажаних дій за допомогою різних засобів

тиску і створення певних уявлень про те, як ті чи інші додаткові засоби можуть бути
використані у разі необхідності для відсічі агресорові чи правопорушникам;

· покарання агресора чи іншого порушника міжнародної безпеки застосуванням проти

нього тих чи інших практичних заходів впливу, чи якогось поєднання цих заходів. Якщо якась
держава, зауважує Дж. Куглер, порушує кордони іншої і таким чином перетворюється на аг-
ресора, мають застосовуватися колективні акції для покарання агресора;

· політичний процес, мета якого полягає не тільки в тому, щоб «відвернути, завершити чи
доповнити силові рішення, оформити їх факт та результати», але й у тому, щоб тим самим
«легітимувати — у правовому, політичному, психологічному відношеннях — як конкретний
підсумок даного міжнародного явища, процесу, так і більш загальні цілі і принципи, що стоять
за цими підсумками, а також певні шляхи досягнення цих цілей на противагу іншим, чомусь
небажаним чи неприйнятним шляхам, засобам, формам».

Таким чином, прагнення до міжнародної безпеки, інтереси подальшого розвитку цивілізації

зовсім не означають повної відмови від застосування насильства в міжнародних справах. Вони
передбачають необхідність розробки й застосування цивілізованіших його форм, розширення
арсеналу його засобів і методів, підвищення їхньої ефективності. Вони потребують відмови від
примітивних і жорстоких форм насильства й заміни їх раціональнішими, гуманнішими, тобто
моральнішими. Отже, необхідність досягнення міжнародної безпеки досить гостро ставить на
порядок денний питання про моральність міжнародної політики.

Слід зауважити, що питання це давно вже є об'єктом гострих дискусій серед науковців. Багато
уваги приділяв цій проблемі Г. Моргентау, який вважав, що «дії держав завжди підпадають під
вплив універсальних моральних принципів» і що «людський розум інстинктивно відчуває потяг
до ідентифікації окремих державних інтересів, як і інтересів окремих індивідів, до загальних
моральних цілей». Водночас він наголошував, що «недбале припущення, що носієм і
виразником морального блага є якась одна нація, а тією, що сповідує зло — інша,
неспроможне не тільки морально, але й інтелектуально. Практично таке припущення
призводить до викривлення оцінок, породжує безумства нестямних хрестових походів». Проте
досить часто в міжнародній політиці суверенні держави, особливо великі діють саме таким
чином, присвоюючи собі роль виразника загального блага.

Зрозуміло, що така позиція аж ніяк не сприяє зменшенню міжнародної напруженості,

успішному вирішенню завдань, пов'язаних із досягненням міжнародної безпеки. «Світ, —
зауважують з цього приводу Ч. Лерч і А. Саїд, — розділений на велику кількість суверенних
держав, кожна з яких поводиться на міжнародній арені, виходячи з власних націоналістичних
моральних цінностей, ще довго буде неспроможний виробитн угоди», котрі були б
адекватними тим проблемам, що стоять нині перед людством. І тому вони закликають ло
пошуку, «міжнародного морального консенсусу», що є «передумовою всесвітньої стабільності і
порядку». Якби, зазначають вони, «вдалося якимось чином забезпечити і встановити загальну
моральну основу міжнародної політики, котра протистояла б моралі сучасного націоналізму,
що визначає її суть, політична система і людство стали б набагато кращими».

Звідси випливає ідея пріоритету загальнолюдських цінностей у світовій політиці, яка набула
останнім часом неабиякої популярності. Загалом ця ідея сприймається як вельми
конструктивна, оскільки втілює в собі зростання ролі загальноцивілізаційних чинників розвитку
людства, появу єдиного загальнолюдського інтересу, пов'язаного із загальним прагненням
відвернути загрозу самознищення. Сьогодні зростає розуміння того, що без вирішення цього
ключового завдання соціальний прогрес узагалі може припинитися — адже якщо не буде
цивілізації, то не буде й ніякого прогресу. Завдання виживання — це загальне завдання, що
стоїть сьогодні перед усім лодством і потребує об'єднання зусиль усіх країн і народів. Слід
пам’ятати також, що цінності — це категорія, насамперед, моральна, вона відбиває
загальнолюдську суть основних моральних принципів і норм. Зрештою, слід пам'ятати й про
те, що за своєю суттю загальнолюдський характер має вся матеріальна і духовна культура,
створена людством протягом свого розвитку, величезний історичний досвід багатьох поколінь
землян, гігантська сума наукових знань, та й сама людська природа в її соціальному і
біологічному аспектах. Отже, загальнолюдські цілі й завдання, інтереси й цінності, вільні від
вузьконаціональних, месницьких поглядів, аж ніяк не суперечать розумним прагненням усіх і
кожного, а інтегровано відбивають їх у цілісній сукупності. Завдання полягає лише в тому, щоб
будь-яка держава у своїх діях на міжнародній арені, виходячи із власних національних
інтересів, проводила політику, яка не суперечила б загальнолюдським цілям і прагненням,
поєднувала національні інтереси із загальнолюдськими і сприяла реалізації останніх. За
сучасних умов це єдино можливий варіант міжнародної поведінки будь-якої суверенної
держави, яка прагне займати гідне місце у міжнародному співтоваристві.

2. Міжнародні конфлікти: суть і шляхи розв’язання

Можливості забезпечення національної і міжнародної безпеки безпосередньо пов’язані із
пошуками виходу з тих конфліктних ситуацій, що є постійними супутниками міжнародних
відносин. У політології не випадково виділяється як наукова і навчальна дисципліна
конфліктологія, яка досліджує всю сукупність проблем, пов'язаних із різного роду конфліктами,
у тому числі й міжнародними. Причому за своєю типологією конфлікти відрізняються в
залежності від:

а) суб'єктності, коли конфліктують держави (міждержавні конфлікти), нації (міжнаціональні,

етнічні конфлікти), класи (міжкласові конфлікти), конфесії (міжконфесійні, релігійні), раси
(міжрасові конфлікти), тошо:

б) сфер відносин між сторонами, що конфліктують (політичні, військові, економічні, торгові,

фінансові, митні конфлікти й т. ін.):

в) масштабності (міжнародні, регіональні, локальні конфлікти).

Усі вказані типи конфліктів так чи інакше, більшою чи меншою мірою проявляють себе і в
сфері міжнародних відносин.

Загалом, конфлікт завжди був і залишається постійним супутником розвитку

міжнародної політики. І це зрозуміло, адже в окремих країн і народів завжди існують свої
унікальні, неповторні інтереси, що можуть і не збігатися з інтересами інших країн і народів. До
того ж людству завжди був притаманний певний елемент змагальності і суперництва, що не
могло не відбитися і на стосунках між державами. «Суперництво є нормальним явищем у
відносинах між державами. — зауважують із нього приводу Ч. Лерч і А. Саїд, — і тому
міжнародннй конфлікт перетворився на незмінну рису світової політики». Коли ж держава
наполягає на загальному й універсальному визнанні своєї «політичної незалежності і свободи
вибору та дій, вона опиняється перед дилемою. Вона повинна гарантувати всім іншим
державам таку саму свободу і незалежність і водночас не може повністю довіряти будь-кому,
крім самої себе, уважно спостерігаючи за діями інших держав, виходячи з того, що
«абсолютна безпека можлива тільки за умови, коли вона контролює більшу силу, ніж решта
країн світу. Коли ж якась держава добивається бодай невеликого прогресу в досягненні цієї
мети, всі інші країни почуваються в меншій безпеці і спонукаються до пошуків відповідних
заходів для відновлення балансу».
Таким чином, за Ч. Лерчем і А. Саїдом, однією із найголовніших причин міжнародних
конфліктів є «нерівномірний розподіл влади й особливі якості суверенітету», пов'язані з
відсутністю прагнення в окремих країн до втілення ідеалів суспільного добробуту будь-де за
межами власних кордонів. Звісно, можна критично ставитися до подібних висновків, але й
недооцінювати їх в аналізі причин міжнародних конфліктів також не варто.

Отже, вияв «неповторних», здебільшого протилежних, інтересів окремих країн у галузі

міжнародної політики має своїм наслідком зародження політичних конфліктів у міжнародних
стосунках. Така об'єктивна реальність. Тому мова повинна вестися не про те, щоб придушити
конфлікт, а про те, щоб надати йому легітимних, інституалізованнх форм, не допустити його
загострення, знайти такі шляхи його розв’язання, які могли б забезпечити задоволення
інтересів усіх конфліктуючих сторін.

Зрозуміло, шо досягти такого результату важко, й тому не випадково, що значна частина

конфліктного потенціалу виявляється в різноманітних локальних зіткненнях або переходить у
зовнішню сферу, втягуючи в конфлікт нових учасників. І це дуже небезпечно, оскільки завжди є
загроза переростання якогось локального чи регіонального конфлікту в глобальний.

Слід зауважити ще й таке. Разом із утвердженням політичного плюралізму, демократизації,

включаючи демократизацію механізму прийняття політичних рішень, зростає також можливість
урахування інтересів суспільства, зокрема, на світовій арені. І це, безумовно, можна вважати
позитивним моментом. Але є в цьому і певний негативний аспект, пов'язаний з тим, що
виразниками інтересів суспільства можуть виступати представники різних, навіть протилежних
соціальних і політичних угруповань із різними інтересами. Причому кожне з них претендує на
визнання у світовій політиці своїх інтересів як загальних. Крім того на міжнародній діяльності
відбивається прагнення до поширення електорату, отримання підтримки впливових (через їх
численність, фінансову міць, контроль над ключовими сферами економіки чи внутрішньо-
політичного життя тощо) соціальних груп шляхом проведення різних акцій на міжнародній
арені в їхніх інтересах. Демократизація суспільних відносин поширює політичне
представництво і змагальність регіональних професійних, релігійних, національних та інших
інтересів, що, з одного боку, сприяє їхній організації, а з іншого, збільшує конфліктний
потенціал, що підриває стабільність суспільства. Боротьба точиться не тільки за право
репрезентувати специфічні інтереси окремих соціальних груп на світовій арені, зауважує з
цього приводу політолог Д. Фельдман, а й за можливо повнішу їх реалізацію, нерідко на шкоду
суспільству в цілому.

Додамо до цього, що за останні роки збільшилася кількість суб'єктів на світовій арені, які
взаємодіють між собою, ускладнився характер цієї взаємодії, розпалися давні і з’явилися
«нові» державні утворення, в тому числі й такі, що не мали чітко визначених кордонів,
знизився поріг використання збройних сил як засобу вирішення національно-територіальних
проблем. У конфлікти, які виникали, дедалі частіше втягувалася «третя» сторона, що
зумовлювалося прагненням останньої скористатися ослабленням учасників конфлікту чи
відвернути загрозу міжнародній безпеці. Все це, ясна річ, не додавало стабільності
міжнародній політиці й гостро ставило питання про нейтралізацію негативного впливу вказаних
реалій на міжнародну безпеку, про те, щоб не допустити перетворення ненасильницьких
конфліктів, в яких застосовувалися дипломатичні методи або ж силові процедури, які не
передбачали воєнних засобів забезпечення національних цілей, в насильницький метод, для
реалізації якого застосовуються збройні сили.

Тут варто зупинитися на характеристиці одного із найбільш гострих проявів міжнародного

конфлікту - воєнно-політичного конфлікту. Його особливість полягає в тому, шо він
складається з двох частин: політичної і воєнної. 3 одного боку воєнно-політичний конфлікт є
політичною суперечністю, боротьбою між різними соціальними силами за політичну владу. Це
дає можливість визначити причини конфлікту і шляхи досягнення угоди між сторонами, що
конфліктують. 3 іншого — це збройна боротьба, використання військової сили, яка виступає як
засіб розвитку і розв’язання конфлікту. Специфічна сутність воєнно-політичного конфлікту
виявляється через з'ясування характеру, етапу (фази), засобу і механізму взаємодії його
елементів.
1) Воєнно-політичний конфлікт є вид соціальної взаємодії, основу якої становить
антагоністична суперечність, боротьба за політичну владу.

2) Воєнно-політичний конфлікт — це політична суперечність на вищій фазі її розвитку.

3) Радикальний засіб розв’язання антагоністичної суперечності у воєнно-політичному

конфлікті полягає в тому, щоб завдати шкоди кожній із конфліктуючих сторін за допомогою
військової сили.

Таким чином, воєнно-політичний конфлікт — це вид соціальної взаємодії, що є найвищою

стадією розвитку антагоністичної суперечності, яка виникає з приводу політичної влади і
розв'язання якої досягається заподіянням шкоди кожній із сторін за допомогою військової
сили.

Серед ненасильницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій політологи акцентують увагу

перш за все на політико-дипломатичних і юридичних. До перших належать прямі переговори,
посередництво, розслідування, замирення. Прямі переговори можуть набувати форму
двосторонньої або багатосторонньої дипломатії. Такі переговори можуть провадитися між
керівниками держав або певних державних установ, безпосередньо між послами держав та
іншими акредитованими дипломатами, або в рамках міжнародних конференцій. Переговори
можуть вестися через посередництво третього учасника, яким може бути держава,
міжнародна організація, або якась впливова особа.

Посередництво передбачає безпосередню участь третього учасника в переговорному процесі.

Для врегулювання спірних проблем можуть створюватися спеціальні комісії по розслідуванню.
Такі комісії звичайно складаються з представників сторін, що конфліктують, а також
представників третіх країн. І, нарешті, процедурою, що поєднує посередництво й
розслідування, є замирення. Його можуть здійснювати окремі особи чи комісії. Процедура
замирення значно підсилює миротворчий ефект процедур посередництва і розслідування у
вирішенні найгостріших спірних питань.

Що стосується юридичних методів розв'язання міжнародних конфліктів, то вони переслідують

мету врегулювання термінів і процедур вирішення спірних питань на основі міжнародного
права. В сучасній системі міжнародних відносин міжнародне право має характер
загальнодемократичної системи правових норм і є своєрідною загально цивілізаційною
системою права. Таким чином, сучасне міжнародне право — це система правових норм, які
регулюють відносини між його суб'єктами з проблем розвитку людської цивілізації. Норми
міжнародного права створюються шляхом узгодження волі учасників міжнародних відносин і
забезпечуються в деяких випадках примусом з боку держав індивідуально або колективно, а
також міжнародними організаціями відповідно до їх статутів.

Суб'єктами міжнародного права — учасниками міжнародних правовідносин — є в першу чергу

держави, а також інші суб'єкти міжнародного життя. Положення про рівноправність і
самовизначення народів зафіксоване у Статуті ООН, і Декларація ООН про надання незалеж-
ності країнам та народам, ухвалена в 1960 р., визначають суб’єктами міжнародного права не
тільки держави, а і народи, які ще не реалізували свого права на самовизначення. Суб'єктами
міжнародного права визнаються також міжнародні організації, діяльність яких не суперечить
положенням міжнародного права.

Сучасне міжнародне право містить загальновизнані норми, тобто норми, що визнані всіма
державами і обов’язкові для всіх держав. Окремі норми міжнародного права обов’язкові лише
для деяких держав і мають локальне значення (наприклад, норми договорів, у яких бере
участь обмежена кількість держав). Разом з тим обов'язковою умовою правомірності і дієвості
цих договорів є їхня відповідність загальновизнаним нормам міжнародного права. Під
останніми слід розуміти основоположні загальні й найбільш важливі правила поведінки
суб’єктів міжнародного співробітництва.
Норми міжнародного права найбільшою мірою втілилися у визначених ним принципах
міжнародної політики, під якими розуміються фундаментальні норми міжнародного права, які
відбивають сутнісний зміст міжнародних відносин. Вони закріплюють засади сучасних систем
міжнародних відносин і міжнародного права, сприяють нормальному функціонуванню і
розвитку цих систем. Своє буквальне втілення принципи міжнародної політики дістають у
міжнародних угодах. Головним міжнародно-правовим документом сучасності є Статут ООН, де
сформульовані основні принципи міжнародного права й передбачені заходи для їхнього
дотримання. Найважливіші принципи та їхнє обгрунтування викладені також у Декларації про
принципи міжнародного права, ухваленій в 1970 р.

Сучасне трактування цих принципів передбачає невтручання, рівність, суверенність,

сумлінність у виконанні міжнародних зобов'язань. Принципи мають універсальний характер,
тобто на них повинні орієнтуватися в своїй міжнародній політиці всі члени світового
співтовариства. Особливість їхнього функціонування полягає в тому, що вони повинні здобути
загальне визнання і застосування на практиці, стати загальними і відповідати нормам
міжнародного права, втілюватися в багатосторонніх угодах і договорах, а також бути
взаємопов'язаними. Найголовніші із цих принципів такі:

1) поважання суверенітету і суверенної рівності всіх держав. Якщо немає рівності,

взаємовідносини між країнами грунтуються не на угодах, а на відвертому або прихованому
підпорядкуванні. Тому в Декларації про принципи міжнародного права проголошується, що всі
держави є рівноправними членами світового співтовариства незалежно від розбіжностей
економічного, соціального, політичного чи іншого характеру. Всі держави мають сумлінно
виконувати свої міжнародні зобов'язання й жити в мирі з іншими державами, прагнути до
вирішення загальнолюдських проблем, створення системи міжнародної безпеки, колективної
відповідальності перед людством;

2) взаємна відмова від застосування сили або загрози силою. Якщо до середини XX ст.
міжнародне право визнавало за буль-якою державою право на застосовування військової
сили для розв'язання конфліктів з іншою державою, то в Статуті ООН проголошувалося, що
всі держави ООН мають утримуватися в своїх міжнародних відносинах від загрози силою та її
застосування. Статут визнає правомірність застосування сили тільки у двох випадках: з метою
самооборони, якщо відбувається збройний напад на державу, і за рішенням Ради Безпеки
ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру та акту агресії. При цьому агресивну
війну оголошено міжнародним злочином, що передбачає міжнародно-правову відповідальність
держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб;

3) поважання територіальної цілісності й непорушності кордонів. Цей принцип полягає у

міжнародно-правовому визнанні існуючих кордонів держав, у відмові від будь-яких зазіхань на
ці кордони. Він виключає територіальну експансію у будь-якій формі, насильницьке загарбання
чужих територій чи зміну приналежності іноземних територій;

4) невтручання у внутрішні справи інших країн, що означає відмову будь-кого від втручання
безпосередньо чи опосередковано з будь-яких причин у справи, які належать до внутрішньої
компетенції якоїсь іншої держави;

5) поважання прав людини як у своїй країні, так і за межами. Це відносно новий принцип,
який сьогодні став одним із провідних принципів міжнародної політики. Він містить
універсальні, тобто загальні для всіх, міжнародно-правові зобов'язання держав, незалежно від
їхніх політичних, економічних, соціальних систем та рівня розвитку, поважати й виконувати
права людини та головні свободи всіх громадян без розрізнення раси, статі, мови, релігії тощо.

До вказаних принципів слід додати ще й такі: принцип сумлінного виконання міжнародних

зобов'язань; принцип ненасильницького врегулювання конфліктних ситуацій; принцип
розширення співробітництва між країнами; принцип права народів на самовизначення.

Саме з цих принципів випливають сучасні ідеї зовнішньополітичної діяльності, пов’язані з

утворенням системи колективної безпеки, територіальної недоторканності й політичної
незалежності, рівності й рівноправності народів тощо. Саме з цих принципів випливає й дуже
важлива ідея мирного співіснування, яку можна розглядати і як провідний, узагальнюючий
принцип сучасної міжнародної політики. Міжнародне право може бути ефективним лише як
право мирного співіснування, головна ідея якого полягає в тому, що держави зобов'язані
підтримувати міжнародний мир, заснований на загальновизнаних принципах міжнародних
відносин, виявляти толерантність одна до одної, розвивати співробітництво між собою
незалежно від характеру політичних, економічних і соціальних систем та рівня їхнього
розвитку.

Щодо застосування юридичних методів у вирішенні міжнародних конфліктів, варто зауважити,

що багато хто з науковців, зокрема Ч. Лерч і А. Саїд, вважають, що вони мають певні переваги
над дипломатичними і політичними методами. Це пояснюється тим, що юридичні механізми
врегулювання конфліктів сприяють, по-перше, деполітизації спірних проблем, оскільки
розглядають їх з точки зору діючого закону, а по-друге, фактично вилучають вирішення
проблеми з рук конфліктуючих сторін, тим самим запобігаючи дальшому загостренню
конфліктної ситуації. Головним інструментом юридичного врегулювання міжнародних
конфліктів є Міжнародний суд справедливості Об’єднаних Націй, заснований в 1945 р., штаб-
квартира якого розташована в Гаазі.

Проте, поряд із застосуванням ненасильницьких методів вирішення міжнародних конфліктів

існують щей насильницькі шляхи їхнього розв’язання, які, на жаль, є поки що досить
поширеними. Вони також виявляються в різних формах, зокрема, як блокада, бойкот, ембарго.
Найнебезпечніша із них – війна, яка є специфічним засобом вирішення конфлікту і передбачає
застосування збройного насильства. Проблема ця є дуже важливою і актуальною з точки зору
теорії і практики міжнародної політики і тому її слід розглядати докладніше.

3. Політика і війна: аналіз їхнього співвідношення в сучасних умовах

Відомо, що протягом тисячоліть війна булла постійним супутником людської цивілізації,
невід’ємним компонентом зовнішньополітичної діяльності держав і всієї системи міжнародних
відносин. Традиційно вважалося, що безпека і рівновага в системі міжнародних відносин
можуть забезпечуватися тільки військовою силою. «Війна, - зауважував давньогрецький
філософ Геракліт, батько всіх речей». «Хочеш миру – готуйся до війни», - наголошували
стародавні римляни.

Учені різних історичних епох, різних країн і народів розглядали війну як соціальне явище, що є
однією з форм розв’язання суспільно-політичних, економічних, ідеологічних, а також
національних, релігійних, територіальних та інших конфліктів між державами, народами,
націями, класами і соціальними групами засобами збройного насильства. Водночас,
встановилась стала традиція вважати війну знаряддям політики, продовженням політичних
відносин, проведення їх іншими, насильницькими засобами. Цю концепцію пов’язують,
насамперед, з ім’ям видатного пруського воєнного теоретика Карла фон Клаузевіца, який
писав: «…Війна є знаряддя політики; вона неодмінно має носити характер останньої; її слід
вимірювати політичною мірою. Тому ведення війни у своїх головних обрисах є сама політика,
яка змінила перо на меч, але від цього не перестала мислити за своїми власними законами».
Війна, наголошував він далі, є «серйозним знаряддям політики, продовженням політичних
відносин, здійснення їх іншими засобами».

Такий підхід до аналізу війни протягом тривалого часу був єдино правильним. Політика дійсно
складає основний елемент сутності війни, оскільки вона породжує війну, як засіб розв’язання
суспільних суперечностей. Вона визначає цілі війни, її соціально-політичний і воєнно-
стратегічний характер, здійснює вирішальний вплив на суспільство з метою створення і
використання необхідної воєнної могутності, забезпечує досягнення цілей, що були
поставлені, не тільки за допомогою збройного насильства, а й інших засобів боротьби. Крім
того, політика зумовлює характер і спрямованість післявоєнного миру. Іншу специфічну
сторону сутності війни складає збройна боротьба, яка має здатність зворотного впливу на
політику. Адже хід збройної боротьби може примусити переглянути не тільки політичні цілі
війни, а й усю внутрішню і зовнішню політику воюючих сторін, аж до зміни політичної системи
суспільства, його духовного життя, економіки тощо.
Отже, тісний взаємозв'язок між політикою і війною здається незаперечним. Однак у наш час
ситуація швидко змінюється. Розвиток засобів ведення війни, поява зброї масового знищення,
продовження «пошуків» дальшого вдосконалення зброї, військово-технічна революція в
цілому примушують людство переглянути своє ставлення до війни, свою оцінку
співвідношення її з політикою. Особливо це стосується небезпеки нової світової війни та
аналізу її можливих наслідків.

Так, за останні роки небезпеку ядерної війни вдалося дещо відсунути, але про її повну
ліквідацію говорити поки що зарано і в ейфорію з цього приводу впадати не варто. Немає
сенсу докладно аналізувати, до яких наслідків може призвести нова світова війна, навіть якщо
вона вестиметься без застосування зброї масового ураження, — вони загальновідомі. І справа
не тільки в тому, що так звана звичайна зброя за своїми можливостями сьогодні мало чим
поступається зброї масового ураження — вогнева міць звичайної зброї в повоєнні роки зросла
більш ніж у 200 разів. Справа ще й у тому, що світ сьогодні буквально «нашпигований»
ядерними і хімічними, енергетичними і промисловими об'єктами, бомбардування яких навіть
звичайною зброєю може призвести до того ж наслідку, що й застосування ракетно-ядерної
зброї. Адже тільки в Європі нині налічується понад 200 атомних електростанцій і майже 400
атомних реакторів.

Не викликає, таким чином, сумніву той факт, що нова світова війна загрожує знищенням
людської цивілізації. І хоча такий песимістичний висновок є результатом лише теоретичних
міркувань і розрахунків і не перевірений на практиці, котра, як відомо, є критерієм істини, це,
як зауважує Дж. Куглер, зовсім не означає, що ми можемо допустити для цього ядерний
експеримент. Небезпека, що нависла над людством, вимагає не тільки поєднання
загальнолюдських зусиль для її відвернення, а й значних теоретичних зусиль для
переосмислення самого поняття «війна» та його співвідношення з політикою. Причому сама
методологія такого переосмислення має грунтуватися на розумінні того, що відвернення нової
світової війни відповідає як загальнолюдським, так і національним інтересам, а також
інтересам кожної окремої людини і тому не може бути лише доктринальною установкою.
Інакше відбудеться лише підміна одного пропагандистського гасла іншим. В ракетно-ядерну
еру запобігання війни є об’єктивною потребою, продиктованою інтересом виживання і
подальшого розвитку цивілізації.

В сучасних умовах будь-яка війна, навіть громадянська чи локальна, постійно загрожує

«втягуванням» у воєнні дїї все більшого числа учасників, а отже, містить у собі потенціал
переростання її у війну глобальну, світову. Звідси випливає висновок, що війна не може
розглядатися як засіб політики, як інструмент досягнення політичних цілей. Водночас і
міжнародна політика в цілому, і зовнішня політика окремих держав повинні будуватися
навколо єдиної і вищої мети: не допустити нової світової війни, використовуючи для цього всі
можливості — і політичні, і економічні, і дипломатичні, і соціальні, й навіть воєнні. Відповідно
до цього зовнішня політика всіх учасників світового співтовариства має грунтуватися на нор-
мах і принципах міжнародного права, які відкидають війну як засіб вирішення спірних
міжнародних проблем.

Нові політичні реалії сучасного світу викликали серед багатьох науковців зрозуміле прагнення
переглянути попередні погляди на співвідношення війни і політики. Вже у другій половині 40-х
років на Заході, зокрема в США, почала формуватися наукова течія в галузі теорії міжна-
родних відносин, представники якої рішуче порвали з традиційним трактуванням війни як
раціонального інструменту зовнішньої політики. Ядерна зброя та інші види зброї масового
знищення виявилися тим чинником, який принципово змінив ситуацію в міжнародній політиці.
Ще в 1946 р. під враженням ядерного бомбардування Хіросіми та Нагасакі американський
політолог Б. Броді, відкинувши згадану вище формулу Клаузевіца заклав наріжний камінь
майбутньої концепції стримання. «Таким чином, — писав він, — головна мета нашої військової
могутності, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу у війні» повинна бути відкинута і в
умовах ядерної ери політика сили має розвиватися «від розуміння того, як вести війну, до
висвітлення шляхів її запобігання».

Подальший розвиток зброї масового знищення мав своїм наслідком появу концепцій, автори
яких не тільки відкидали розуміння війни як знаряддя досягнення політичних цілей, але й
політичний зміст війни взагалі, вважаючи, що формула Клаузевіца в ядерну епоху застаріла.
Серед них, зокрема, концепція «ціни війни», прихильники якої вважають, що сьогодні «ціна
війни почала перевищувати рівень політичних ставок, заради яких і велися за Клаузевіцем,
війни», оскільки ядерна війни означала б «кінець політики, а не її продовження».

Але поряд із зазначеними концепціями з'явилися й теорії ідеалістичного характеру, як,

наприклад, теорія «силового менеджменту» чи теорія «управління силою». Так, професор
Мічіганського університету А. Клод виходить з того, що сила не може бути ліквідована,
оскільки «людські групи завжди булугь спроможні спричиняти шкоду одна одній. Неможливо
позбавити людей здатності застосовувати один проти одного зброю, незалежно від того, чи є
вона примітивною палицею, чи ядерною бомбою». Людина не може відмовитися від створення
зброї відповідно до своїх знань, тому необхідно прагнути не до знищення сили, а до
«управління» нею, до «силового менеджменту». Роззброєння — завдання нездійсниме.

У системі «силового менеджменту» помітне місце відводиться також війні, яка «повинна бути
уявлюваною, контрольованою і практичною». Цілі її мають бути обмеженими, вона не повинна
загрожувати існуючій системі міжнародних відносин. Концепція «силового менеджменту», за
визнанням самого Клода, є не формулою миру, а рецептом «помірного використання
насильства». Вона дуже нагадує в цьому відношенні теоретичні міркування Клаузевіца, який
порівнював війну із рапірою, якою фехтують за всіма правилами фехтувального мистецтва.
Виходячи з цього й розпочалися пошуки концепцій, пов’язаних із вирішенням завдання
створення «правил» ведення війни, здійснення збройного конфлікту.

Повертаючись до проблеми співвідношення війни і політики, слід зазначити, що в умовах

наявності і подальшого розвитку зброї масового знищення нова світова війна дійсно є
ірраціональною за своїми наслідками, вона приведе світ до катастрофи і тому не може бути
засобом політики, розглядатися як знаряддя для досягнення політичних цілей. Це безперечно,
і з цим не можна не погодитися. Але поширювати цей очевидний висновок на визнання війни
як продовження політики насильницькими заходами означає не що інше, як підміну понять.
Адже одна справа вести розмову про засоби досягнення політичних цілей і зовсім інша —
розкриття суті, змісту суспільного явища. Будучи реалістом, не можна не визнавати того
факту, що й у наш час будь-яка війна, в тому числі і ядерна продовжує залишатися
результатом певної політики, а не явищем, яке виникло довільно, спонтанно. Так, ядерна війна
неприпустима, безглузда, але якщо вона все ж таки розпочнеться, вона все одно буде
продовженням політики, дій певних політичних сил. Тобто нерозумна політика може привести
світ до катастрофи, але це так чи інакше буде катаклізм, що виник унаслідок політики.

Що ж стосується воєн так званої малої чи середньої інтенсивності — громадянських або

локальних воєн, — які й досі без ліку тривають на земній кулі, то всі вони є результатом
політичних дій, тобто є продовження політики. На жаль, досвід і обгрунтований прогноз на
найближчі десятиліття в цьому відношенні оптимізму не викликають і не дають ніяких підстав
надіятися, що стан речей зміниться і війна перестане бути не тільки продовженням, а й
заходом політики. Це, передовсім, стосується локальних та громадянських воєн.

Звичайно, не можна розглядати формулу Клаузевіца як аксіоматичну і непідвладну часу. Вона

потребує корегування відповідно до зміни ситуації. Але й будь-які спроби відкинути її узагалі,
як і спроби вивести ракетно- ядерну війну за рамки воєн як таких, розглядаючи їх як
катастрофу особливого виду — а такі спроби теж мають місце — вносять лише зайву
плутанину в досить чіткі уявлення про війну і політику. Інша справа, що в сучасних умовах,
коли з'явилася загроза самознищення людського роду, міжнародна і зовнішня політика держав
мають будуватися з урахуванням цієї загрози, бути стриманими, обережними, визнавати
наявність різнорідних, суперечливих інтересів і з розумінням до них ставитися, бути по-
міркованими і здатними до компромісів.

У цьому відношенні дуже важливим як у теоретичному, так і в практичному плані є питання,

пов’язане з характеристикою такої категорії як «мир». Здавалося б, зміст цього
загальновідомого поняття є зрозумілим всім. І все ж навколо нього вже досить довго точаться
палкі наукові й політичні дискусії. Багато хто й сьогодні вважає, що довічний мир є лише мрія, і
навіть мрія далеко не прекрасна. На їхню думку, війна є найважливішим елементом світового
порядку, встановленого Богом. Без війни мир виродився б і зник у трясовині матеріалізму. Ще
в 1955 р. тодішній держсекретар США Дж. Ф. Даллес заявляв: «Мир міг би привести до
деградації людства і знищення здатності до морального й інтелектуального судження».

Але в наш час подібні міркування зустрічають рішучу відсіч. Сучасні реалії настійно вимагають
відмовитися від точки зору, згідно з якою вважається, що «є речі більш важливі, ніж мир», і
дати науково обгрунтовану концепцію миру. І хоча стосовно характеристики змісту поняття
«мир» і його визначення є багато розходжень, майже всі дослідники міжнародних відносин
єдині в тому, що в умовах існування і подальшого вдосконалення зброї масового знищення
альтернативи загальному миру немає, оскільки будь-який інший підхід може привести світ до
самознищення.

Щоправда, й сьогодні є різні точки зору, які визначають мир з різних позицій. Дехто,
наприклад, стверджує, що мир — це лише продовження війни іншими засобами. Маніпулюючи
відомими статистичними даними про співвідношення періодів воєн і миру, прихильники такого
підходу запевняють, що мир є лише короткочасним перепочинком між війнами. Але таке
визначення миру по суті ігнорує той факт, що насправді мир як суспільне явище має значно
більш широкі історичні межі, ніж війна. Насправді, не війна, а мир домінував в історії людства,
оскільки в той час, коли в тому чи іншому районі йшла війна, в більшості регіонів зберігався
стан миру. Тобто і в абсолютному, і в відносному значенні мир переважав над війною.

Широку популярність останнім часом здобули пацифістські уявлення про мир. Пацифізм (від
лат. расіficus — миротворчий) — це антивоєнний рух, учасники якого, виступаючи проти будь-
якої війни, вважають головним засобом запобігання воєн засудження їх аморального ха-
рактеру. Звідси випливає впевненість пацифістів у тому, що для зміцнення миру досить
змінити свідомість людей і таким чином змінити їх ставлення до миру.

Пацифістські уявлення про мир виявляються або в так званому «негативному» його
визначенні, коли мир характеризується як відсутність війни, або в «позитивному» його
трактуванні, яке характеризує мир як стан гармонії, загальної згоди, відсутності будь-яких
суперечностей і боротьби.

Прихильники «негативного» визначення миру посилаються здебільшого на те, що навіть

«поганий мир краще війни», оскільки він дає можливість уникнути жертв і руйнувань, які є
неминучими супутниками збройного конфлікту. Вони стверджують також, що за наявності
зброї масового знищення навіть «негативний» мир набуває позитивного змісту, оскільки
позбавляє людство від термоядерної війни з її катастрофічними наслідками. Таким чином,
будь-який мир має гуманний, загальнолюдський зміст і з появою ядерної зброї питома вага
цього загальнолюдського, гуманного аспекту миру зростає.

Що ж до «позитивного» визначення миру як стану гармонії, загальної згоди, відсутності

суперечностей і боротьби в міжнародних відносинах, то його гносеологічною передумовою є
абсолютизація тієї обставини, що мирні відносини дійсно передбачають не тільки припинення
збройної боротьби, а й розвиток певних форм міжнародного співробітництва — економічного,
науково-технічного, культурного обміну тощо. Подібні уявлення про мир є певною мірою
утопічними, оскільки суперечать існуючим реаліям. Стану абсолютної гармонії, повної від-
сутності будь-яких суперечностей, розбіжностей і боротьби в суспільстві ніколи не було й бути
не може. Це суперечить закону єдності і боротьби протилежностей, який є загальним і для
природи, і для суспільства. Тому «позитивний» підхід до визначення миру, незважаючи на
його зовнішню привабливість, слід розглядати лише як прагнення до певного ідеалу, як
пошуки певної «абсолютної істини», якої, як відомо, не існує.

Узагальнення різних підходів до визначення миру дає можливість сформулювати таку його
дефініцію. Мир — це соціально-політична характеристика стану взаємовідносин між
державами і народами, які будують свої відносини на засадах миру, тобто здійснюють і
регулюють ці політичні відносини ненасильницькими, незбройними засобами. Зрозуміло, що
прагнення до миру передбачає і проведення відповідної політики, яка б грунтувалася на тих
загальновизнаних принципах міжнародного права, про які вже йшлося вище.
Відповідним чином повинні розроблятися в наш складний час і військово-політичні доктрини
воєнно-політичної стратегії, що є не тільки продовженням, а й частиною політики. Ще за часів
наполеонівських воєн сформувалися стрижневі напрями стратегічного аналізу: національні
інтереси - політичні цілі — воєнні цілі, які й досі залишаються незмінними. Звідси випливає, що
воєнні цілі завжди підпорядковуються політичним, а останні — національним інтересам. Тому
зрозуміло, наскільки важливим є правильне визначення воєнних цілей, а для цього стратегія
має грунтуватися на глибокому знанні і розумінні історії, політичних, економічних, екологічних і
біологічних наслідків війни.

Стратегія є загальним системоутворюючим елементом у галузі національної безпеки. За її

допомогою повинна визначатися структура і розмежовуватися функції збройних сил, служб
безпеки та інших органів, на які покладається відповідальність за безпеку держави. Водночас
вона виконує функції формулювання військово-політичних цілей держави і засобів їх
досягнення, що становлять основу воєнно-політичної доктрини держави.

Суттєвою складовою частиною останньої є воєнна доктрина. Під нею розуміється прийнята в
державі система офіційних поглядів на цілі і характер можливої війни, а також на засоби її
ведення. На формування воєнної доктрини безпосередньо впливають такі матеріальні
фактори, як воєнно-економічні і науково-технічні можливості держави, поява нових видів і
систем зброї і військової техніки, зміни в організаційній структурі і бойовій підготовці військ, які
ними викликані, способи їхнього застосування тощо. Важливо, проте, наголосити, шо
вирішальний вплив на формування воєнної доктрини справляє політика, яка визначає головне
— для яких цілей, в якому напрямі і в яких масштабах мають розвиватися збройні сили.
Іншими словами, у воєнній доктрині держави містяться відповіді на питання про мету і
характер можливої війни, про те, яким чином готувати до неї країну та її збройні сили, якими
засобами і заходами вести воєнні дії. На практиці ці питання охоплюють найширший спектр
політичних, військових, технічних, юридичних та інших проблем, які конкретизують ці
принципові завдання відповідно до умов внутрішньополітичного і міжнародного життя.

Зрозуміло, шо найбільш тривалий, фундаментальний вплив на формування воєнної доктрини

справляють політичні установки. Зміна того чи іншого політичного підходу принципово впливає
на воєнно-технічний аспект воєнної доктрини. Ось чому зміни, шо відбуваються на
міжнародній арені під впливом різноманітних факторів і які пов’язані з реаліями ядерної ери,
докорінно змінюють підходи до формування воєнної доктрини та її суть. Найголовніше полягає
в тому, шо змінюється зміст головних, політичних аспектів воєнної доктрини. В сучасних
умовах завдання воєнної доктрини полягає не в тому, щоб визначити, якими силовими
засобами можна досягти поставленої мети, а в тому, як зробити неможливим застосування
насильницьких засобів узагалі. Тобто йдеться не про те, які цілі переслідує війна, яким чином
слід вести підготовку держав та збройних сил до війни, які, зрештою, потрібно запроваджувати
засоби і заходи для успішного ведення військових дій, а про те, яких цілей не можна досягти
воєнними засобами, як не допустити війни, які засоби можна скоротити чи взагалі виключити з
бойового арсеналу держав. Таким чином, відбувається поступова зміна в самому розумінні
сутності воєнної доктрини, коли її головною метою стає відвернення війни.

Певною мірою ці нові підходи до формування воєнної доктрини держав знайшли своє
відображення у досить популярному сьогодні принципі розумної достатності для оборони, який
передбачає як основну мету поведінки і дій держав та їхніх збройних сил в ядерну епоху в
умовах роззброєння, формування нового світового порядку і ненасильницького,
демократичного миру, згідно з яким головним у міжнародній політиці проголошується недопус-
тимість ядерної війни як засобу політики, її запобігання, забезпечення національної і
міжнародної безпеки передусім політичними засобами.

Реалізація цього принципу пов'язана з параметрами, які відбивають стан міжнародних

відносин і воєнно-політичної обстановки, рівень напруженості у взаємовідносинах держав,
ступінь імовірності виникнення війни чи воєнних конфліктів різного масштабу і характеру, їхню
інтенсивність і тривалість, економічні, наукові, соціально-політичні й духовні можливості сторін,
які задовольняють оборонні потреби. Розумна достатність для оборони має відповідати
військовому потенціалові ймовірного супротивника і не бути обтяжливою для економіки дер-
жави. Це означає, що чисельність військ і кількість озброєнь, структура збройних сил повинні
мати оборонний характер і приблизно відповідати угрупованню збройних сил імовірного
супротивника.

Зрозуміло, що практичне застосування цього принципу тільки започатковується, але перші

кроки в цьому напрямі вже зроблено і кількість його прихильників збільшується.

Лекція 7. Міжнародні системи

1. Виникнення і сутність системного підходу. Основні теорії міжнародних систем.

2. Сутність і вектори розвитку сучасної світової системи.

3. Геополітичні моделі сучасної світової системи.

1. 1. Виникнення і сутність системного підходу. Основні теорії

міжнародних систем
Особливістю сучасного етапу розвитку міжнародних відносин є системний підхід, що
торкається найфундаментальніших рис і механізмів їхнього функціонування. Сучасна
міжнародна система перебуває в точці біфуркації між анархічною системою національних
держав і багатоцентричною системою недержавних акторів (гравців).

Структура міжнародної системи, що підтримувалася певною множиною відокремлених,

автономних, суверенних держав, поступається місцем сукупності взаємозалежних, різнорідних
елементів, серед яких присутні держави, міжнародні корпорації, неурядові міжнародні
організації, віртуальні співтовариства, транснаціональні спільноти інтересів і політичні
організації тощо.

Поняття системи виникло переважно як абстрактна та навіть зухвала теоретична ідея. У наш
час це поняття не лише не обмежується теоретичною сферою, а стало центральним у різних
галузях науки. Тепер системотехніка, системні дослідження, системний аналіз і їм подібні
категорії стали працюючими термінами.

На сучасному етапі розвитку теорії і практики міжнародного життя у зв’язку із посиленням

взаємозалежності світу як на регіональному, так і глобальному рівнях при аналізі міжнародних
відносин активно використовується системний підхід. Він став здобутком науки про міжнародні
відносини впродовж 50 – 70-х рр. ХХ ст. Соціолог С. Хоффман у статті «Теорія міжнародних
відносин» у 1961 p. з цього приводу писав: «Ідея систем безумовно має найґрунтовнішу
концептуальну основу. Вона дозволяє здійснити чітке розмежування між теорією міжнародних
відносин і теорією зовнішньої політики, а також сприяє успішному розвитку як однієї, так і
іншої». Основоположником системної теорії вважається американський учений австрійського
походження Людвіг фон Берталанфі. Якщо ж говорити про застосування до соціально-
політичних наук, то системний підхід у цьому сенсі отримав розвиток насамперед у працях
американського соціолога Толкота Парсонса й американсько-канадського політолога Девіда
Істона. Основні положення системної теорії були викладені ними в дослідженнях «Головна
системна теорія» (Л. фон Берталанфі), «Соціальна система» (Т. Парсонс), «Політична
система» і «Системний аналіз політичного життя» (Д. Істон).

Вихідним для системного підходу є поняття «система» – за Л. фон Берталанфі, «сукупність

елементів, які перебувають у взаємодії один з одним». Більш поширене визначення дав Т.
Парсонс: «Система – це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами,
елементами та процесами таким способом, що може бути встановлена правильність у
відносинах. І водночас воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом і його
оточенням». При цьому кожен із елементів є найпростішою складовою частиною системи й
одночасно може виступати як «підсистема» із своєю сукупністю елементів.
Кожна система, в тому числі й політична система та система міжнародних відносин, пов’язана,
за Д. Істоном, з середовищем – тим, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє.
Розрізняють два види середовища: зовнішнє середовище (оточення системи) і внутрішнє
середовище (контекст системи). Згідно системного аналізу політичного життя Д. Істона,
політична система розглядається в динаміці - як цілісний організм, що знаходиться у постійній
взаємодії з оточуючим середовищем і постійно «звіряє» свої «відповіді» з станом і реакцією
своїх елементів (у формі політичних дій, урядових актів та інших заходів тощо). У свою чергу,
ця зворотна реакція системи є початком нового циклу її взаємовідносин з середовищем,
сприяє певним змінам в оточуючому середовищі, а потім продукує нові «вимоги» та
«підтримки», які потребують нових «відповідей».

Різну ступінь складності системи відображає поняття «структура», яке має три аспекти: 1)
співвідношення елементів системи; 2) спосіб організації елементів у систему; 3) сукупність
примусів і обмежень, які випливають із існування системи для її елементів.

Найважливіше, що французький соціолог М. Мерль у книзі «Соціологія міжнародних відносин»

запропонував використати системну модель Д. Істона для дослідження міжнародних відносин.
Це, насамперед, дозволяє дати визначення міжнародної системи як комплексу відносин між
основними суб’єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили. Її
специфіка в тому, що вона належить до особливого типу відкритих і слабоорганізованих
соціальних систем, в основі якої знаходяться переважно політичні відносини, головною ланкою
яких залишаються взаємодії між державами. Тому ядром глобальної міжнародної системи є
система міждержавних відносин. Далі, завдяки М. Мерлю, можна уточнити поняття
«оточення», яке постійно впливає на суб’єкти міжнародного життя (мова йде про комплекс
факторів – людських, матеріальних, технічних, демографічних, ідеологічних, – які можуть
впливати на зовнішню політику). Нарешті, застосування соціологічних узагальнень до
дослідження міжнародних систем дозволяє сприяти розробці основних принципів розбудови
міжнародних відносин на основі взаємодії між «системою» та «оточенням».

Системний підхід до аналізу міжнародних відносин привів до існування різних підходів до

вивчення міжнародних систем, серед яких умовно виділяють традиційно-історичний, історико-
соціологічний, еврістичний, змішаний та емпіричний, а також до розуміння можливості
існування різних типів міжнародних систем із своїми структурами та критеріїв їх класифікації.

Треба звернути увагу на те, що сьогодні відсутня єдина загальноприйнята типологія

міжнародних систем. Натомість учені в залежності від критеріїв і свого розуміння квінтесенції
системного підходу виділяють низку типів міжнародних систем. Так, у залежності від
просторово-географічних характеристик Ф. Брайар і М.-Р. Джалілі у праці «Міжнародні
відносини» (Париж, 1990) виділили загальнопланетарну міжнародну систему та її регіональні
підсистеми-компоненти, елементами яких, у свою чергу, виступають субрегіональні
підсистеми. Російські автори книги «Система, структура і процес розвитку сучасних
міжнародних відносин» розглядають регіональні, а також групові та двохсторонні аспекти
взаємодії держав як структурні рівні міждержавної системи. На основі мети дослідження
виокремлюються стабільні та нестабільні, конфліктні та кооперативні, відкриті та закриті типи
міжнародних систем. Але особливо хотілося б привернути увагу до типологій, які вважаються
загальноприйнятими з точки зору виникнення й історичної еволюції систем міжнародних
відносин або геополітичних епох нового і новітнього часу. На основі цього підходу вирізняють
такі міжнародні системи: Вестфальську, Віденську, Версальсько-Вашингтонську, Ялтинсько-
Потсдамську, світ після «холодної війни».

Основні принципи сучасної світової політики були закладені Вестфальською системою

міжнародних відносин (1648 р.) після закінчення Тридцятилітньої війни (перша світова
міжнародна система). До того часу в Європі в основному сформувались національні держави і
європейська історія почала перетворюватися в світову. Головним центром сили в Європі
стають Іспанія, Португалія, Нідерланди, потім Англія та Франція вступають у боротьбу за
розподіл світу. Національні держави встановили свої кордони з врахуванням мовної ознаки і
природно-географічних рубежів. Такий світовій порядок існував майже 150 років – до
Французької революції й імператорства Наполеона. В кінці XVII – на поч. XVIII ст. закотилась
минула велич Іспанії, Португалії, Швеції, Нідерландів, а до кінця XVIII ст. – Польщі. Натомість
укріпилися позиції Франції й Англії, набирала сили Пруссія. На поч. ХІХ ст. впливовою
світовою державою стала Російська імперія.

Нове розташування геополітичних сил, закріплених Віденським конгресом (1814 – 1815 рр.),
дала Віденська епоха. Основу цього склав імперський принцип контролю географічного
простору. Світовими центрами сили стали Російська й Австро-Угорська імперії, Британська
колоніальна імперія, Німецька імперія (з 1871 р.), Французька колоніальна імперія (з сер. ХІХ
ст.), Османська імперія (з 1877 р.). Росія до середини ХІХ ст. домінувала в Європі, активно
протистояла Англії, Франції, Австрії та Туреччині. Але після Кримської війни (1853 – 1856 рр.)
розпався священний союз монархів, з розвалом якого закінчилась епоха домінування Росії в
Європі. До кінця ХІХ ст. завдяки вдалому застосуванню досягнень промисловій революції
особливо посилились США і Німеччина. Під керівництвом Німеччини був створений Троїстий
Союз. Другий потужний військовий блок Антанта – був створений Францією, Англією і Росією
впродовж 1891-1894 – 1904-1907 рр. Ціль блоків – переділ сфер впливу і недопущення цього
переділу на користь молодих, агресивних європейських держав.

Версальська епоха розпочинається після поразки Троїстого Союзу в Першій світовій війні 1914
– 1918 рр. Припинили існування Німецька, Австро-Угорська, Російська, Османська імперії. На
руїнах цих могутніх держав з’явилася низка нових державних утворень, які повинні були увійти
в зону впливу авторів Версальської системи. Версальський мирний договір 1919 року віддав
пальму континентальної держави Франції, а морської – Англії. Росія не повинна була існувати
як могутня держава і її хотіли розділити. Найбільше переваг у результаті цього договору
отримали США, які закріпили свою могутність на Вашингтонській конференції в 1921 – 1922
рр. Країни-переможці створили між Німеччиною та Радянською Росією «санітарний кордон» з
держав, які були орієнтовані на Францію і Англію. Встановлений світовий порядок був
направлений проти Радянської Росії, Німеччини та Китаю. Друга світова війна 1939 – 1945 рр.
поховала Версальський мир. СРСР вийшов з війни військово-стратегічно і геополітично більш
сильнішим, ніж був до війни. Вперше в своїй історії Радянський Союз створив навколо себе
потужний геополітичний блок.

Ялтинсько-Потсдамська епоха розпочинається в 1945 році. Ця система визначила нові

кордони, розташування нових геополітичних сил. По суті в Ялті (4 – 11 лютого 1945 р.) та
Потсдамі (16 липня – 2 серпня 1945 р.) було констатовано, що світ з багатополюсного став
біполярним: СРСР і його союзники, які уособлювали континентальну силу, протистояли США
та їх союзникам, які представляли в більшості морську силу. Протиборство цих полюсів і
визначило зміст Ялтинсько-Потсдамської геополітичної епохи. Її характерною рисою було те,
що протистояння двох потужних блоків йшло на межі балансування між холодною і ядерною
війнами. Ялтинсько-Потсдамський світовий порядок був зруйнований в 1989 – 1991 рр. з
розпадом СРСР та світової системи соціалізму.

Біловезька (Маастрихтська або «після холодної війни») епоха характеризується появою нових
держав: спочатку навколо СРСР – шляхом «оксамитових» і силових революцій, а потім і на
теренах уже колишнього Радянського Союзу. Ще більше посилилися процеси, пов’язані із
взаємозалежністю світу на всіх рівнях.

В сучасних умовах заявляється необхідність узгодженої взаємодії всіх членів міжнародного

співтовариства у виробленні та реалізації загальнопланетарної геополітики як позасоціального
середовища міжнародних відносин. В основу такої геополітики мають бути покладені інтереси
порятунку цивілізації для майбутніх поколінь. Іншими словами, мова йде про створення
міжнародної системи з відповідним порядком міжнародних відносин.

Необхідно зауважити, що людство завжди мало схильність до свідомого регулювання

міжнародних відносин. У міру їх зрілості це знайшло вираження у прагненні до стабілізації
міжнародного життя і поступовому формуванні на цьому шляху цілісної глобальної
міжнародної системи, яка була б відповідним чином впорядкована. Звідси, міжнародний
порядок – це такий устрій міжнародних (насамперед міждержавних) відносин, який покликаний
забезпечити основні потреби держав та інших інститутів, створити та підтримати умови їх
існування, безпеки та розвитку.
2. Сутність та вектори розвитку сучасної світової системи
Поняття “сучасна світова система” дозволяє розглядати світ як сукупність взаємодіючих
структурних елементів - міжнародних акторів, що діють у геополітичному просторі різних
рівнів. Ця система має поліструктурний характер: так як зв’язки між компонентами та
елементами у системах реалізуються через різні відносини, то системи вміщують деяку
численність тих чи інших структур.

У різних структурах сучасної світової системи реалізуються притаманні їй різнорідні

елементи та відносини.

Поняття “світова система” активно використовується у світ-системному аналізі.

Намітилось два підходи світосистемників до історії людства. Згідно першого підходу, світ в
цілому завжди представляв собою єдину світосистему, глибу, в якій не було тріщин. Чейз-Данн
назвав його прибічників “глибниками” (lumpers). Згідно другого підходу, світ в цілому був
розколотий, розщеплений (splіt) на декілька світосистем. Прибічників цієї точки зору Чейз-Данн
охарактеризував як “дробителів” (splіtters).

Згідно погляду “глибників”, протягом останніх 5 тисяч років (час існування класового
суспільства на Землі) весь Старий Світ представляв собою одну світосистему. Новий Світ до
кінця XV ст. був другою світосистемою, але відкриття Америки ліквідувало цю єдину тріщину.
Історія при цьому зводиться до географічного переміщення центру. На такій позиції стоїть А.
Г.Франк, не менш відомий на Заході, ніж головний представник другого підходу - І.
Валлерстайн.

Він вважав, що "світова система почала складатись, по крайній мірі, п`ять тисячоліть тому",
розглядаючи зниження інтенсивності та дезорганізацію традиційних зв`язків між Заходом і
Сходом як реорганізацію або як зрушення пануючого "центру мас" світової системи зі Сходу на
Захід в умовах занепаду, що почався у середині XІV ст.

Підтвердженням глибокої кризи світової системи в цей період він вважає колапс
Монгольської імперії, який перервав традиційні сухопутні комунікації через Центральну Азію.
Ця криза стала одним з факторів трансформації світової системи у сучасний стан, який
визначається глобалізацією світу в умовах домінації таласократичного Заходу.

Саме ця ознака визначає зміст поняття "сучасна світова система", що вона формується
та розвивається у геополітичну епоху модерну, адже, як відзначає Б. Льюіс, "у будь-яку еру
людської історії сучасність означає спосіб життя, норми і стандарти цивілізації, що панує та
розширюється. Будь-яка домінуюча цивілізація нав`язує свої власні стандарти сучасності".

А. Дж. Тойнбі також називає геополітичні зміни карти світу, що відбулись чотири - п`ять
століть тому, "сучасними", посилаючись на те, що ці століття - "лише мить на часовій шкалі,
що розкрили перед нами геологи та астрономи нашого часу". Він наголошує, що починаючи з
1500 р. "людство об`єдналось у єдине всесвітнє суспільство".

Однак для історичної та політичної наук дуже характерним є уявлення, що нібито

системність у міжнародних відносинах існувала не завжди. Зокрема, на думку О.С. Маникіна,
на міжнародній арені перші ознаки системності проявляються лише у XVІІ ст. Такі уявлення
пов`язані насамперед з принциповою відмінністю у характері міжнародних відносин до та після
великого рубежу, відзначеного Великими географічними відкриттями, формуванням
капіталістичних відносин, національних держав та міжнародного права у близькому до
сучасного вигляді.

Та при ґрунтовному міркуванні виявляється, що підстави для заперечення існування

системності у міжнародних відносинах до Нового часу мають здебільшого суб`єктивний
характер, визначаються особливостями світогляду вчених, що їх дотримуються. Дійсно, ми
мусимо визнати більш низький рівень впорядкованості, організованості, інший характер
внутрішніх зв`язків у міжнародних відносинах до Нового часу. Вони дійсно не мають цілісного
характеру, а відносини між державами мають переважно зовнішній, випадковий характер, але
це не здається перешкодою для їх розуміння як системи у звичайному її визначенні як
сукупності елементів та відносин між ними.

Світова система - це людство в динамічному розвитку, взаємодії його складових

елементів. Світова система існувала завжди протягом всієї історії людської цивілізації.
Розвиток світової системи завжди був спрямований на досягнення цілісності, космічної
універсальності, і переломним моментом в цьому напрямку можна вважати перехід від епохи
розвитку світової системи у рамках локальних цивілізацій до сучасної світової системи як
системи глобальної цілісності.

Передумовами виникнення сучасної світової системи можна вважати:

- науковий прогрес, наслідком якого стало, зокрема, визнання того, що Земля має форму кулі;

- перехід частини людства до морського існування та зроблені ним Великі географічні

відкриття;

- створення засобів комунікації, що забезпечили зв’язки між окремими частинами планети;

- перетворення Заходу на єдиний світовий центр, який організовує навколо себе периферійні
та напівпериферійні регіони.

Основними рисами сучасної світової системи є:

- встановлення та підтримання світового лідерства і панування західної цивілізації, яка

поступово стає глобальною, поширюючи в світі свої норми, цінності, інститути і спосіб життя в
цілому;

- державоцентристський характер системи - перетворення держави-нації європейського зразку

в основного суб’єкта міжнародних відносин, єдиного законного агенту застосування
легітимного насильства, та поділ території планети між державами-націями, основоположна
роль держави в реалізації національних інтересів;

- визначення конфігурації співвідношення сил конкурентною грою взаємодіючих між собою

незалежних суб’єктів міжнародних відносин, що прагнуть збільшити свою могутність і вплив за
рахунок інших, або інакше - отримати контроль над поведінкою інших міжнародних акторів;

- формування міжнародного права та дипломатичних правил міждержавних відносин, в основі

яких лежать баланс сил і баланс інтересів та які розвиваються в напрямку все більшої
регламентації та універсалізації;

- наявність взаємодіючих світів-економік з власними центрами і периферіями, що охоплюють

території однієї чи кількох держав з поступовим перетворенням західного світу-економіки у
глобальний, формування та розвиток світового ринку як матеріальної основи сучасної світової
системи;

- формування центрів світового простору, у вигляді “архіпелагу великих метрополій”, що

відділені одна від одної тисячами кілометрів, але пов’язані інтенсивними обмінами. Острови
цього архіпелагу концентрують у собі владу політичних, економічних та воєнних олігополій, що
мають світову стратегію;

- формування та розвиток мережі транснаціональних відносин, які охоплюють світ майже

невидимими нитками й створюють альтернативу державній ідентичності та лояльності;
- процес модернізації вестернізації як універсалізуючий механізм регулювання
внутрісистемних відносин та наявність зони “обмеженого хаосу”, глибокої периферії, де не
діють загальносистемні механізми регулювання.

Сучасна світова система складається з взаємодії двох полів - міжнародного і

транснаціонального. Міжнародне поле утворюється відносинами між окремими елементами
системи - державами. Його перетинають різноманітні потоки, що регулюються і
контролюються. Транснаціональне поле утворюється відносинами, незалежними від
державних кордонів, для яких ці кордони нібито не існують. Потоки, що його перетинають,
значно складніше вимірювати, регулювати й контролювати. Багато важливих елементів
сучасної світової системи діють одночасно у двох цих полях.

Сучасна світова система має європейське походження. (Історично вона склалася як

олігополістична система.) Вона почала формуватися в декількох конкуруючих центрах, звідки
виходили ініціативи й накази, де розроблялася стратегія та узагальнювалася інформація, що
надходила з усіх частин світу. Центри сучасної світової системи вступають у відносини
конфлікту та співробітництва, об’єднуються в союзи і коаліції. Конфлікти й конкуренція,
предметом яких стають боротьба за території та ринки, розгортаються на території
противника.

Динамізм системи, що спирається на конкуренції між олігополіями, стимулює економічний рух.

Олігополії поширюють свою стратегію або на всю планету, або на окремі, найважливіші
райони. В світовій системі поєднуються та взаємодіють різні за своєю природою та
завданнями олігополії: політичні, ідеологічні, економічні, - такі як США, Католицька церква,
корпорації ”Сіменс” та “Майкрософт” тощо.

Політична олігополія утворена великими державами, що відіграють вирішальну роль у

світовій політиці. Вихід будь-кого з учасників цієї олігополії веде до порушення силової
рівноваги в сучасній світовій системі. Учасники політичної олігополії здійснюють вплив на стан
сучасної світової системи у взаємодії з учасниками економічної, ідеологічної та інших
олігополій. Для збереження свого впливу вони мають контролювати поширення інформації й
технологій або володіти новою військовою технікою.

Якщо в період становлення системи вирішальну роль мали наявність значної території,
чисельного населення, то зараз могутність світових центрів визначається здатністю
мобілізовувати знання й багатство на цілі світової стратегії. Епоха деколонізації, що наступила
в другій половині ХХ ст., певною мірою змінила стратегію світових центрів: вони все більше
стають регуляторами потоків інформації, “віддають накази”, які забезпечують їм панування на
світових ринках і контроль над клієнтурою, визначають технологічний прогрес. Могутність
центрів сучасної світової системи також вимагає стабільних внутрішньосуспільних відносин, з
налагодженим механізмом регулювання внутрішніх суперечностей, який дозволяє долати
кризові ситуації, викликані змінами у процесі розвитку.

В основі сучасної світової системи лежить капіталістична організація суспільства. Процес

мондіалізації визначається змінами капіталістичної системи, одним з джерел яких є кризи.
Криза є так само природним явищем у функціонуванні системи, як і експансія. Капіталізм може
розвиватися лише завдяки постійному розширенню сфери свого впливу. Це супроводжується
все більшим поширенням універсальних норм і цінностей, уніфікацією усіх сфер суспільного
життя, нівелюванням особливостей, зменшенням технологічних, мовних та інших
відмінностей.

З іншого боку, відбувається поглиблення відмінностей у демографічній політиці, в рівні та

способі життя. У центрах світової системи зосереджуються багатство, інновації, стабільне, але
старіюче населення, тоді як на периферії - незаможне, постійно зростаюче населення.

3. Геополітичні моделі сучасної світової системи

Сучасна світова система функціонувала в рамках трьох основних геополітичних моделей -
однополярної, біполярної та мультиполярної.
 Багатополярний світ - це геополітична модель сучасної світової системи, що
характеризується наявністю декількох (не менше п’яти) глобальних центрів сили, конкуренція
та співробітництво яких визначає характер світового порядку.

Історичні типи багатополярної моделі пов’язані з періодом формування, структурування

сучасної світової системи в умовах боротьби за гегемонію між провідними європейськими
державами: це Вестфальська, Віденська, Версальсько-Вашингтонська системи, існування яких
охоплює другу половину XVІІ - першу половину ХХ ст.

Основні риси багатополярного світу:

- наявність єдиних учасників – національних держав, які розділені конфліктними

амбіціями, але не знаходяться у постійній ворожнечі та навіть пов’язані почуттям спільного
інтересу;

- цільова орієнтація основних гравців на досягнення оптимальної безпеки шляхом

приборкання амбіцій та можливостей одна одної;

- дія принципу силової рівноваги, тобто здійснення стримуючого впливу відносно реальних або
потенційних гегемоністських зазіхань окремих держав;

- коаліції утворюються на основі конкретних інтересів і мають нетривалий характер;

- потреба для кожного актора у союзниках та прагнення підтримувати існування потенційних

партнерів по коаліції;

- знаходження малих держав під свого роду колективною опікою з боку великих держав;

- наявність “кодексу міжнародної законності” (хоча б у вигляді узгоджених правил

суперництва), в тому числі принципів суверенної рівності держав, невтручання у внутрішні
справи іншої держави.

Біполярний світ - це геополітична модель сучасної світової системи, що

характеризується наявністю двох глобальних центрів сили, конкуренція та співробітництво
яких визначає характер світового порядку.

Біполярна система відповідає міжнародній ситуації періоду “холодної війни”, але

біполярність є фундаментальним принципом розвитку світової системи на всіх його попередніх
етапах.

Основні риси біполярного світу:

- система містить два блоки, що їх очолюють лідируючі гравці, та які засновані на

постійних незмінних інтересах, включають ідеологічні компоненти й мають тривалий характер;

- диференціація ролей, коли окрім блоків і членів блоків система включає держави, що не
увійшли до них та міжнародні організації, в тому числі можливість існування універсального
актора (ООН), який схильний підтримувати посередницьку та конфліктознижуючу діяльність;

- наявність ядерної зброї, що здійснює стримуючий та стабілізуючий вплив на відносини

всередині системи, коли страх перед ядерною війною пом’якшуюче діє на збройні конфлікти,
сприяючи їх мирному регулюванню;

- прагнення блоків змінити співвідношення бойових потенціалів на свою користь, яке

породжує гонку озброєнь;
- мовчазна згода двох наддержав не посягати на зони впливу кожної зі сторін та
співробітництво між ними у здійсненні контролю над периферійними зонами обох таборів;

- готовність блоків скоріше вступити у ядерний конфлікт, ніж дати супернику зайняти
пануюче положення;

- схильність акторів, що не приєднались, діяти на користь зменшення небезпеки

військового зіткнення між блоками.

Структура біполярного світу містить “перший світ” - провідний блок, який надає імпульсу
розвитку системи, “другий світ” - блок, який представляє собою системну опозицію, і “третій
світ” - велику групу країн, що не приєдналися до жодного з блоків і простір яких становить
собою арену взаємодії двох наддержав та їх союзників. З розпадом біполярності такий поділ
зникає, “другий світ” поступово вповзає основною своєю частиною в “третій світ”, посилюючи
тим самим прірву між центром та периферією в сучасній світовій системі.

Однополярний світ - це геополітична модель сучасної світової системи, що

характеризується наявністю одного глобального центру сили, який визначає характер
світового порядку. В глобальному масштабі однополярна модель ніколи не знаходила свого
втілення, але прикладами її реалізації в доглобальну еру можуть слугувати недовговічна
імперія Олександра Македонського, Pax Romana (після Пунічних війн) або держава Карла
Великого. Завжди однополярний світ прагнув до відновлення біполярності або
мультиполярності.

Основні риси однополярного світу, що його намагаються встановити:

- наявність єдиного світового лідера, що очолює коаліцію своїх сателітів, при відсутності
будь-якої глобальної сили, здатної протистояти йому;

- розкол світу на єдиний глобальний “уніполь” і глобальну периферію;

- наявність єдиної еталонної системи цінностей та способів життя, яка розповсюджується в

усьому світі;

- наявність універсального механізму світового владарювання, який виключає будь-які форми

справжнього державного суверенітету та права народів;

- силове придушення роздроблених та атомізованих державних утворень, які можуть

становити опозицію мондіалізму.

Сьогодні сучасна світова система знаходиться у стані глибокої трансформації, напрямки

якої вже визначилися, але вибір їх ще не можна вважати незворотнім. Все ж навряд чи можна
казати, що нині кожен народ може вільно обрати власний шлях розвитку. Теперішній стан
сучасної світової системи можна характеризувати як поєднання рис трьох згаданих моделей:

- на політичному рівні встановлена однополярність у вигляді глобальної політичної

домінації США, які реалізують власну світову стратегію як безпосередньо, так і через
міжнародні інститути (ООН, НАТО, ВТО, МВФ, МБРР тощо);

- на військово-стратегічному рівні зберігається біполярність, яка виражається у ядерному

паритеті між США та РФ;

- на економічному рівні посилюється мультиполярність, в основі якої лежить

техноекономічна конкуренція глобальних економічних лідерів - США, ЄС та Японії.

Глобальна стратегія США полягає у збереженні та посиленні тенденцій однополярності не

лише у політичній, але й в інших сферах міжнародного життя. Це викликає зростаючий опір з
боку континентальних великих держав, насамперед Китаю і Росії, які офіційно проголосили
про дотримання принципу багатополярності в світовому устрої.

Багатополярність дійсно здатна звузити можливості збереження або висунення певної

держави в якості наддержави, здатної одноосібно контролювати стан справ у світі. Вона також
сприятиме збереженню й розвитку державного, етнічного, релігійного, соціально-економічного,
культурного, політичного та інших форм плюралізму.

Але насправді в ядерну еру мультиполярний світ був би не менш небезпечним, ніж
однополярний, оскільки неминуче призвів би з часом до спалаху глобальних та регіональних
конфліктів. Тому єдино можливою альтернативою однополярності, здатною забезпечити як
цивілізаційну безпеку всіх народів, так і глобальну стабільність, є відновлення біполярності.

Розвиток сучасної світової системи - це рух у напрямку все більшої цілісності, поступової
експансії західної цивілізації, яка і сформувала образ сучасності. Цей рух на Заході
намагаються представити як рух до однополярного світу. Сьогодні ми маємо унікальну картину
єдиного світового політичного, економічного і культурно-інформаційного простору, в умовах
якого виклик вестернізації трансформувався у виклик мондіалізації світу. Носієм цього виклику
сьогодні є Сполучені Штати Америки - єдина наддержава, яка визначає напрямок світової
політики. Цей виклик сьогодні загрожує самому існуванню людської цивілізації, оскільки саме
цивілізаційне розмаїття завжди було умовою розвитку людства.

Саме зі Сполучених Штатів лунають сьогодні голоси про «кінець історії», що насправді
означає намір відмінити будь-яку альтернативу сучасному світоустрою, закріпити остаточну
уніфікацію світу на засадах космополітизму. Символом цього ідеального космополітизму є
миша - алегоричний приклад того, якою мусить бути людина в умовах «мультикультурного
суспільства»: тварина, яка має ще більший потенціал пристосування до середовища, ніж
людина, тому що не знаходиться під впливом духовної гравітації, абсолютно вільна від
«комплексу» під назвою «вітчизна», повністю готова до змішання з будь-яким типом або
класом, расою або нацією, за виключенням тих, хто може їй загрожувати знищенням.

Сучасна світова система сформувалася та розвивалася в атмосфері наявності

внутрішньої та зовнішньої опозиції світовому порядку, який нав’язувався світовими
гегемонами. Лише альтернативність історичного процесу була умовою розвитку людства.
Зараз зникнення такої альтернативності загрожує йому історичним тупиком.

Сподівання на те, що світ знайде гідну альтернативу однополярному гегемонізму дає

усвідомлення циклічного характеру світового розвитку. Світовий розвиток - це складна
спіраль, що розкручується у часі, фізичному і соціальному просторі, “ріг достатку”, нижчий
кінець якого жорстко фіксований у минулому, а верхній - відчинений і здійснює разом з усією
спіраллю широкі коливальні рухи у рамках реально доступних людині й видимих нею
альтернатив.

Світова система містить складні підсистеми - держави, регіони, інші утворення, які
змінюються у процесі й під впливом світового розвитку. Процеси таких змін мають ясно
виражений циклічний характер. Як їх наслідок, складається живий, пульсуючий, все більш
цілісний комплекс - світове співтовариство.

Здійснивши порівняльно-історичний аналіз Франції XІV ст. та США ХХ ст., Ж. Гімпел

визначив 1971 р. як рік вступу США у еру старіння та занепаду, яка характеризується
вкладанням значних коштів у озброєння при одночасній втраті бойового духу, втратою
стабільності грошової системи, технічного лідерства і духу підприємництва, ослабленням
інтересу до інновацій, “національним склерозом”, сплеском містицизму та окультизму,
чужорідних традиційним релігійним основам. Він звертає увагу на те, що старіючі суспільства,
як би впадаючи у дитинство, захоплюються різними хитромудрими пристроями та
автоматичними іграшками. Знадобилася катастрофа “Челенджера”, щоб почалось
використання ракет більш низького технічного рівня.
Гімпел відзначає тенденцію повернення до техніки минулого, хоча й покрашеної у сучасному
дусі, наводячи приклади повернення до використання вітряків, парусів, пропелерів. Ще один
показник старіння - повернення середньовічних форм господарської практики, таких як
безготівковий розрахунок, бартер.

Французький дослідник створює, таким чином, достатньо песимістичну картину майбутнього

Заходу. Новий динамічний центр сучасного світу - це АТР. За Японією він бачить Китай, який
підіймається та вступає у новий цикл як раз тоді, коли Захід та його останній лідер - США
знаходяться в самому кінці циклу, який тривав тисячоліття - від “фантастичного
Середньовіччя” до наших днів.

Циклічні процеси дійсно характеризують значну частину багатоаспектного світового

розвитку. Цю сторону об’єктивної динаміки світового розвитку відбивають різні циклічні теорії
світового розвитку.

Інший французький дослідник А.Бергесен висунув свою концепцію “довгих хвиль”, аналіз
яких, на його думку, буде сприяти розкриттю “генетичного коду” внутрішньої логіки світового
розвитку. “Хвилі” колоніалізму і неоколоніалізму в нього накладаються на періоди посиленої
конфронтації між державами центру та посилення протекціонізму. Час гегемонії Англії (1815-
1870) та США (1945-1973), згідно Бергесену, співпадають з розквітом вільної торгівлі та
деколонізацією.

Дуже цікавим є аналіз закономірностей світового розвитку на основі концепції “довгих

хвиль” російського економіста М. Д. Кондратьєва. У досліджених ним хвилях він виділив фази
депресії, пожвавлення, підйому, процвітання та нестабільності. У фазі депресії відбувається
розпад старих та формування нових політичних структур. У фазі пожвавлення політичні
структури виконують спеціальну активну роль у розвитку економіки. Фаза підйому
характеризується поворотом політичної системи до питань реалізації соціальних та інших
невиробничих програм та глобальних проектів. У фазі процвітання неухильно зростає
корупція, відбувається внутрішній розклад політичної системи, а у фазі нестабільності в
умовах кризи влади активізуються масові антисоціальні дії.

Найбільш сильні потрясіння відбуваються на початку фази нестабільності. На думку

вченого, політична хвиля йде з деяким запізненням за економічною хвилею і ніколи не
відбувається спочатку політичні зміни, а потім - економічні.

Фаза І хвиля ІІ хвиля ІІІ хвиля ІV хвиля V хвиля

Депресія 1772-1783 1825-1838 1873-1885 1929-1938 1974-1982

Пожвавлення 1783-1793 1838-1848 1885-1892 1938-1949 1982-1993

Підйом 1793-1803 1848-1858 1892-1903 1949-1958 1993-2003

Процвітання 1803-1812 1858-1866 1903-1913 1958-1966 2003-2013

Нестабільність 1812-1825 1866-1873 1913-1929 1966-1974 2013-

Можна спостерігати, що вступ у фазу пожвавлення призводить до глибоких змін у

конфігурації співвідношення сил, що закладають основу для широкого експансіонізму у
наступній фазі підйому - Велика Французька революція та початок революційних війн (1789-
1799), початок “ери націоналізму” (революція 1848-1849 рр.), Берлінський конгрес 1888 р. та
“друга хвиля” колоніалізму 80-90 рр. XІX ст., Друга світова війна (1939-1945) та формування
Ялтинської системи, розпад “соціалістичної співдружності” і СРСР та поширення НАТО (з
1989). Саме на періоди нестабільності припадають найгостріші соціальні конфлікти світового
масштабу - рух луддитів (1810-1820), “епоха Паризької Комуни” та перші виступи пролетаріату
(1866-1877), епоха соціальних революцій (1911-1922), “гаряча весна” (1967-1974).
 Концепція Кондратьєва дає підстави для недвозначних висновків щодо перспектив
збереження існуючої моделі світового порядку. Особливі сподівання вона викликає в сучасних
революціонерів, як “зліва, так і “зправа”, які з нетерпінням очікували настання 2013 року, який
мав принести з собою глобальну дестабілізацію та нове революційне піднесення. В цілому,
циклічність світового розвитку передвизначає можливість альтернативного розвитку сучасної
світової системи і підтверджує зворотній характер нинішніх “глобалізаційних” процесів, які
спрямовують світовий розвиток в напрямку однополярного гегемонізму.

Лекція 8. Стародавній світ: виникнення та розвиток міжнародних

відносин
1. Основні особливості міжнародних відносин Стародавнього світу.

2. Хронологія (періодизація) міжнародних відносин Стародавнього світу.

3. Міжнародні відносини на Стародавньому Сході.

1. Основні особливості міжнародних відносин Стародавнього світу

Міжнародні відносини Стародавнього світу мали ряд специфічних особливостей, що
відрізняли їх від сучасних міжнародних відносин і випливали з особливостей військової,
політичної, соціальної організації державних утворень давнини, їх господарського укладу і
рівня розвитку техніки.

По-перше, протягом історії Стародавнього світу міжнародні відносини розвивалися

фактично в рамках певних локальних і регіональних субсистем, так і не переростаючи в єдину
систему міжнародних відносин. Під міжнародною субсистемою в даному випадку розуміється
сукупність географічно близьких політичних спільнот, які підтримують між собою регулярні
відносини і можуть бути втягнутими в загальну війну. Системність при цьому знаходить вираз
насамперед у регулярності взаємодій і в змагальності складових субсистем одиниць.

В силу слабкого розвитку засобів транспорту і комунікації, наявності "природних" обмежувачів

у вигляді особливостей клімату і ландшафту (важкопрохідних гірських ланцюгів, пустель і т.д.)
міжнародні відносини розпадалися на ряд чітко виражених регіональних сегментів (Східна
Азія, Південна Азія, Близький і середній Схід, Середземномор'я), контакти і взаємодії (в
рамках міжнародної торгівлі, воєн і конфліктів) між якими мали аж до середини I тисячоліття
до н.е. епізодичний характер. Іншими словами, якщо в рамках сучасних міжнародних відносин
ми звикли мати справу з системою і світопорядком, то стосовно Стародавньому світу має сенс
говорити про наявність кількох регіональних за характером субсистем і відсутності цілісного
"світового порядку" як такого. При цьому кожна з існуючих субсистем мала відкритий характер,
схильна до зовнішніх впливів, легко піддавалась ерозії.

По-друге, міжнародні відносини цієї епохи виходили за рамки відносин між державними
акторами і включали відносини державних утворень з "чимось іншим" - племінними союзами і
т.д. Іншими словами відмінною рисою відкритих регіональних субсистем протягом
стародавнього світу залишається співіснування і взаємодія різноякісних суб'єктів: поряд з
спільнотами, що мають власну державність, незмінними і активними учасниками політичної
історії виступають народи, що не подолали стадію дополітичної організації. Наскільки
правомірно зараховувати їх до суб'єктів міжнародних відносин? Звісно ж цілком коректним
стверджувати, що в тій мірі, в якій народи, які зберегли родоплемінні структури, впливають,
часто вирішальним чином, на долі державних утворень (в ході навал, завоювань і т.д.),
визначають зміст і спрямованість їх зовнішньої політики, вони є суб'єктами міжнародних
відносин.
По-третє, як уже зазначалося, основною сутнісною характеристикою сучасної держави є
суверенітет. Поняття суверенітету невластиве державним утворенням давнини, чи імперіям,
чи містам-державам. Імперіям притаманне включення одних державних утворень в інші при
збереженні складної системи статусів і взаємин між складовими імперії. Виникає проблема
"поділу суверенітету" між імперським центром і складовими імперської периферії. Наочним
прикладом подібного роду організації може служити Імперія Ахеменідів або, наприклад,
Римська імперія. Крім того, імперії Стародавнього світу подібно комет тягнули за собою цілий
шлейф васальних, напівзалежних, повністю залежних і т.п. державних утворень, формально
не входили до складу імперії, але не здатних проводити самостійної зовнішньої політики.

Міста-держави зі свого боку часто змушували зовнішніми обставинами або за власною

ініціативою проявляли схильність до входження в союзні "федерації" або "конфедерації",
таким чином, втрачаючи частину свого суверенітету на користь міждержавного політичного
союзу. Найбільш показовим прикладом в цьому відношенні виступають т.зв. "федерації" і
"конфедерації", а точніше сказати "квазіфедеративні" союзи типу Беотійського і більш пізніх -
Ахейського і Етолійського в Стародавній Греції.

По-четверте, ще однією характеристикою сучасної держави, не в повній мірі притаманною

давнині, виступає територіальність. Імперії, є відкритими і претендують в ідеалі на всесвітню
гегемонію, не знають постійних кордонів. Розширення меж імперії призводить до збільшення
людських і матеріальних ресурсів, що знаходяться в її розпорядженні. У цьому сенсі
територіальний імператив для епохи Стародавнього світу однозначно пов'язаний із
здійсненням контролю над якомога більшою територією.

При цьому можна простежити наявність своєрідних імперських циклів розвитку, що

проявляються постійно протягом декількох тисячоліть. На першому етапі - демографічний
вибух і технологічний прорив, пов'язані, як правило, з вдосконаленням прийомів агротехніки і
застосуванням в господарських та військових цілях нових металів (мідь, бронза, залізо), потім
- низка завоювань, що забезпечують державу додатковими ресурсами, потім - період стагнації
і занепаду, коли подальше територіальне розширення виявляється серед географічних,
військово-політичних, економічних чи інших причин неможливим (і відповідно залишається
незмінною і навіть звужується ресурсна база відповідних державних утворень), а оборона
кордонів знаходяться на стадії потестарної (дополітичної організації) або ранньої державності
сусідів вимагає залучення все більшої частки ресурсів і підточує зовнішній військово-
політичний і внутрішній репресивний потенціал відповідних політичних спільнот, позбавляючи
їх стійкості і приводячи, в кінцевому рахунку, до розпаду.

По-п'яте, відсутність істотної ролі конфесійного та етнічного чинників. Справа в тому, що

релігійна нетерпимість виникає лише з появою догматичних релігій - зороастризму,
християнства, ісламу. Ці релігії є універсальними за своїми домаганнями. Крім того, всі вони
визначаються як релігії "священних текстів", по суті своїй неприпустимих широких
інтерпретацій і виключають все неортодоксальне, що вноситься ззовні. Прихильники кожної з
цих універсальних за своєю суттю релігійних систем виходять з того, що є тільки один
"істинний Бог", якому і належить поклонятися всьому людству. Прихильники інших богів є в
кращому випадку "заблудлими", або навіть "зловмисними" людьми і тому підлягають
безумовному наверненню в "істинну віру" - добром або силою.

Відмінною рисою всіх релігій ранньої давнини є багатобожжя і повна відсутність релігійної
ворожнечі. В уявленні давніх кожна країна, кожне місто, кожне плем'я мали місцевого
верховного бога - главу цілого пантеону, що включав безліч місцевих божеств. Верховне
божество, як правило, вважалося творцем і владикою всього світу. Ця обставина, однак, не
призводила до чвар або виникнення міжнародних конфліктів на релігійному грунті. Справа в
тому, що функції богів у різних народів, як правило, багато в чому збігалися, оскільки
уособлювали сукупність космічних, природних і стихійних сил - землі, неба, Сонця, Місяця,
моря, річки, родючості, війни і т.п. По суті, це були одні й ті ж боги, тільки іменовані по-різному і
трохи розрізнялися "обсягом повноважень", тобто конкретним набором функцій, що були
виключною прерогативою того чи іншого божества. Є підстави стверджувати, що саме так їх і
сприймали в давнину. Справа доходила до повного ототожнення богів з різних пантеонів.
Причому ототожнювалися не тільки Юпітер і Зевс, Марс і Арес, Венера і Афродіта, наприклад,
але і фінікійський Ел з античним Кроном і хетським Кумарбі, Аполлон - з іранським Мітрою,
античний Уран - з месопотамським Ану і т.д. Крім того, відбувалися, так би мовити,
привласнення і інтеріоризація богів, якщо у власному пантеоні раптом виявлялося відсутність
відповідних божеств, функції яких представлялися досить важливими. Зокрема, перси
запозичили ряд божеств з вавилонського пантеону. Багато дослідників схиляються до думки,
що античний культ Діоніса був запозичений зі Сходу. У Римі поширення отримав культ богині
Ізіди і т.п. Зрештою, поширення практики ототожнення і запозичення призводило не до
релігійної ворожнечі, а до подоби релігійного синкретизму (уподібнення і злиття релігій), про
що говорять деякі фахівці в області релігієзнавства і соціальної психології.

Що ж стосується етнічного чинника, то є всі підстави стверджувати, що у людини

стародавнього світу усвідомлення своєї етнічної приналежності залишалося досить
невиразним. Вирішальною для нього була приналежність до певної громади чи общинно-
цивільного колективу (полісу, міста-держави). Саме на такі локальні колективи і
поширювалося поняття "патріотизму". Потім мала значення приналежність до "великого"
державного утворення (світової держави, імперії), який виступав об'єктом прояву лояльності з
боку підданих або громадян. Але етнічність як така суттєвої політичної ролі не відігравала.
Певний етноцентризм Стародавнього Сходу і світових імперій (Єгипту, Ассирії, Риму часів
пізньої республіки і ранньої імперії, Ханьської держави в Китаї і т.п.) підтримувався виключно
усвідомленням своєї культурно-цивілізаційної переваги над навколишнім світом (перевага
єгиптян над дикунами і кочівниками пустель, перевагу хуацяо серединних царств над
"варварами чотирьох сторін світу", перевага "римської доблесті" (virtus) і порядку Pax Romana
над хаосом, в якому перебуває варварська периферія, і т.п.). А більшість великих державних
утворень давнини мали очевидний поліетнічний характер без вираженого домінування одного
з етносів. Досить згадати в зв'язку з цим Месопотамію, що була справжнім "плавильним
котлом" старовини (шумери, аккадці, хуррити, семіти, перси, потім греки і вихідці з інших
районів Середземномор'я) або древній Рим, що виник в результаті злиття трьох етнічно
неоднорідних громад - сабінів, латинів та етрусків.

Зовнішня політика будувалася в цьому сенсі абсолютно поза зв'язком з етнічним контекстом.
Природним противником завжди виступав найближчий сусід (в тому числі етнічно
споріднений), в той час як природним союзником - сусід сусіда, незалежно від його етнічної
приналежності.

По-шосте, політична карта Стародавнього світу неодноразово зазнавала істотних змін. З неї
нерідко зникали без сліду не просто окремі державні утворення, але цілі гігантські імперії
(Хетське царство, Мідія і т.д.), поступаючись місцем часто настільки ж ефемерним і
недовговічним державним утворенням або імперським структурам.

Зрештою, міжнародні відносини охоплювали досить незначний, але простір населеної

ойкумени, що поступово розширювався, який простягнувся вузькою смугою від Західної
Європи до Східного Китаю.

2. Хронологія (періодизація) міжнародних відносин Стародавнього світу

В хронологічному плані можна виділити ряд етапів у розвитку міжнародних відносин в епоху
Стародавнього світу.

На першому етапі, що охоплює період з рубежу IV-III тис. до н.е. аж до середини II тисячоліття
до н.е., можна вести мову лише про зачатки міждержавних відносин на локальному та
регіональному рівні, формувалися слідом за виникненням перших державних утворень.
Власне, еру міжнародних відносин відкриває виникнення державних утворень (міст-держав,
т.зв. номових політичних структур) в долинах великих річок (Нілу, Дворіччя, Інду, Каруна і
Керхе, дещо пізніше - Хуанхе). Номи стародавнього Єгипту та Месопотамії, так само як і інші
міста-держави річкових долин мали військовий або теократичний характер. Іншими словами
вони очолювалися або військовими вождями (до речі, нерідко обираються представниками
правлячої еліти того чи іншого співтовариства), які отримували пишну титулатуру "владик",
"царів" і т.п., або жерцями і жрецькими корпораціями. В рамках річкових систем,
відокремлених один від одного "варварською" периферією, отримали розвиток доцентрові
тенденції, пов'язані з особливостями ведення господарської діяльності ("гідравлічні цивілізації"
по К. Віттфогель, тобто спільноти основою існування яких виступало іригаційне землеробство,
яке вимагало чималих трудовитрат і високої організованості при проведенні
сільськогосподарських робіт), а також логікою розвитку державних інститутів (прагненням до
максимального територіального розширення). Вся історія відносин між містами-державами
Дворіччя і рання історія взаємин незалежних один від одного номів долини Нілу (IV-III
тисячоліття до н.е.) виступає історією боротьби за переважання в рамках території річкових
систем, що поєднується згодом зі спробами підпорядкування сусідніх державних утворень,
племінних союзів (завоювання Єгиптом лівійців і Нубії, претензії на підпорядкування
державних утворень і міст-держав Близького Сходу, перш за все узбережжя Східного
Середземномор'я, війни державних утворень Межиріччя з Еламським царством і т.д.).

Складність в дослідженні природи і основних характеристик міжнародних відносин цього

найдавнішого періоду історії людства багато в чому пов'язана з вузькістю і неповною
джерельною базою. Крім того, відсутність чіткої диференціації зовнішніх і внутрішніх відносин
на ранніх етапах розвитку древніх цивілізацій (аж до середини II тисячоліття до н.е.) робить
часом розмитою межу між внутрішньою і зовнішньою політикою. Справді, якщо взаємини
єгипетських номів, які були до об'єднання Єгипту в рамках єдиної держави (т.зв. Раннього
царства межа IV і III тисячоліть до н.е.) цілком незалежні міста-держави з їх
сільськогосподарською округою, можуть бути кваліфіковані як відносини квазі-держав і отже як
міжнародні відносини, то істотно менше однозначна ситуація з визначенням статусу подібних
же номів в період фактичного розпаду держави наприкінці епохи Стародавнього царства або
напередодні завоювання Єгипту гіксосами (XIX-XVIII ст. до.н.е.). Також важко визначити тонку
межу між залежністю того чи іншого державного утворення від свого сусіда і його включенням
до складу іншого державного утворення на правах автономії з особливим статусом.

Разом з тим, боротьба за переважання в річкових долинах супроводжувалася формуванням

коаліцій, укладенням перших договорів між суб'єктами міждержавного спілкування. У всякому
разі, в Месопотамії ми маємо справу з тими чи іншими проявами зовнішньополітичної
діяльності номів уже в III тисячолітті до н.е. Ур, Урук, Лагаш, Кіш, Аккад, дещо пізніше Ниппур,
Вавилон та ін. Конкурували один з одним з приводу домінування в долині Євфрату і Тигра.
Відомості про укладення міжнародних угод сягають приблизно до XXVI ст. до н.е., коли був
складений документ, що фіксує умови миру і кордони між містами Лагашем і Уммою.

Поряд з конкуренцією між окремими містами-державами в Межиріччі мав місце конфлікт з

державним утворенням, яке виникло поза Дворіччя, в долинах річок Карун і Керхе - Еламом. У
Еламі в той момент в ідентичних умовах річкових долин процвітала цивілізація дуже подібна
до нижньомесопотамської шумеро-аккадської. Багато дослідників саме з Еламом пов'язують
перший справжній міжнародний договір, що дійшов до нас. Царі Аккада (нащадки т.зв. Саргона
Стародавнього) вели ряд не дуже успішних воєн з Еламом. Не зумівши підкорити собі його
територію правитель Аккада Нарам-Суен уклав з еламітами письмовий договір, за яким Елам
зобов'язався погоджувати свою зовнішню політику з Аккадським царством, але зберігав
внутрішню незалежність (кінець XXIII ст. до н.е.).

На другому етапі розвитку міжнародних відносин - з середини II тисячоліття до н.е. і аж до V-IV

ст. до н.е. Має місце формування ряду регіональних субсистем міжнародних відносин як
результат інтенсифікації взаємодій щодо замкнутих, локальних річкових субсистем (на
Близькому Сході, в Індії, в Китаї), а також виникнення нових регіональних субсистем в тих
районах ойкумени, що не були раніше порушені процесами державотворення - в Греції, потім
в Італії і деяких інших. При цьому кожна з регіональних і локальних субсистем (за деяким
винятком Сходу, насамперед Китаю) вже не є повністю ізольованою. Подібні регіональні
субсистеми виявляються відкриті не тільки для вторгнень варварів (це мало місце і раніше і
сприймалося приблизно також, як стихійне лихо - такі події неможливо було запобігти, так
само як і передбачити їх наслідки - зміна династій, крах державних утворень або, навпаки, їх
несподіване посилення), але і для взаємопроникнення і взаємовпливу. Так, дії грецьких
найманців починають відігравати помітну роль у розподілі сил на Близькому Сході, єгипетські і
перські гроші і збройні сили впливають на хід і результат міжгрецьких конфліктів, греки і
фінікійці перетворюються в мало не визначальний фактор регіонального балансу сил в Італії і
Західному Середземномор'ї і т.д. Більш того, відбувається перетин і взаємне накладення
регіональних систем, коли в залежності від точки зору Еллада є периферією Близького Сходу
або навпаки, Близький Схід є варварською периферію Греції з її численними колоніями і
розгалуженими торговими інтересами.

Крім того, в рамках кожного з регіонів жодна соціальна, політична чи культурна система не
формувалася ізольовано. Різні політичні системи - міста-держави, патрімоніальні держави,
монархічні держави і імперії, так само як і потестарні утворення типу племінних союзів не
тільки співіснували, а й активно впливали один на одного. Особливу силу цей процес набрав
до кінця II тисячоліття до н.е. на Близькому Сході, а потім до середини тисячоліття і в усьому
Середземномор'ї.

У рамках регіональних субсистем, як правило, мало місце переважання олігополістичної

структури міжнародних відносин, тобто в рамках кожної з систем домінували і визначали
основні правила міжнародного спілкування провідні гравці. На Близькому Сході - це Єгипет,
Ассирія, Мітанія, Хетське царство, Вавилон. На Балканах і в Італії - найбільш могутні у
військово-політичному відношенні поліси і союзи міст-держав під їх гегемонією (грецькі
симмахії - делоського, Пелопонеська, т.зв. Римсько-Італійський союз і ін.).

Разом з тим, цілі зовнішньої політики переважно залишалися колишніми - досягнення

контролю над максимально можливою територією і отримання доступу до якомога більшого
обсягу ресурсів. У цьому сенсі війни велися виходячи з прагнення до пограбування чужих
територій, що здійснюється в ході військових дій і після їх закінчення - у вигляді данини та
інших поборів на користь переможця (систематичне розграбування завойованих територій
перетворилося в окрему статтю доходів, одне з джерел розвитку таких держав як Єгипет,
Вавилон, Ассирія, Мітанія, Мідія, Персія, потім дещо пізніше - Рим). Крім цього, завойовницькі
походи мали на меті встановлення контролю над торговими шляхами, ключовими з військової
точки зору позиціями (протоками і проливними зонами, перевалами, гірськими дорогами,
оазисами, фортецями), морськими узбережжями, родовищами корисних копалин (мідних і
залізних руд, золота і срібла і т.д.), ослаблення конкурентів, розширення власних кордонів і
довгострокове збільшення в цьому випадку своєї фіскальної бази та різних видів людських і
матеріальних ресурсів.

Разом з тим, в даний період склалася одна регіональна субсистема, в рамках якої, на думку
ряду дослідників, виникли передумови для становлення системи рівноваги на основі балансу
сил залучених в міжнародні відносини сторін і відносної стабільності числа і якості учасників
міжнародного спілкування (приблизно рівні за силою міста-держави, які зникали з політичної
карти навіть в разі воєнних поразок від своїх супротивників). Мається на увазі Стародавня
Греція з властивими їй специфічними інституційними обмеженнями, що формували особливі
умови функціонування і які визначали особливості взаємин між собою міст держав.

Третій етап (V-IV ст. до н.е. - до середини V ст. н.е.) можна назвати епохою гігантів. Це період
домінування в міжнародних відносинах великих державних утворень імперського типу. Імперії,
або т.зв. світові держави, принципово відрізнялися від великих державних утворень давнини,
розміри яких визначалися лише розмірами даного етнокультурного і географічного регіону
(Єгипет, Месопотамія і т.д.). Імперії об'єднували великі і досить неоднорідні за природно-
географічними умовами, рівнем і характером економічного розвитку, етнічним складом
населення та культурних традицій території. При цьому в рамках світових імперій
здійснювалися спроби етнокультурних і політичних синтезів, що залишали глибокий слід в
долях державних утворень, які виступали в якості їх наступників. Масштабні (іноді примусові, у
вигляді депортацій) міграції мас населення, розширення культурних і торгових контактів
створювали досить високу інтенсивність соціальної та політичної комунікації. Як правило,
навіть після розпаду світових імперій їх окремі частини генерували реставраційні імпульси
протягом багатьох десятиліть, а іноді і століть і, у всякому разі, зберігали таку щільність
взаємних контактів, яка була немислима раніше.
Першими світовими імперіями в історії людства вважаються Новоассірійська і
нововавилонська держави. Пік їхньої могутності припадає на період VIII-VII ст. до н.е., явно
виходить за рамки даного етапу. Однак в цьому немає ніякої помилки. Справа в тому, що
Ассирія, Вавилон, а потім і Мідія при домаганні на універсальність не виходили в цілому за
рамки певних субрегіонів. І тільки рання імперія Ахеменідів рішуче змінила картину
міжнародних відносин, вийшовши за досить чітко окреслені регіональні рамки і, прорвавшись в
долину Інду (так само як і спробувавши закріпитися в Балканській Греції), фактично стерла до
того досить чітко помітні регіональні межі. З цього моменту можна говорити про поступову
кристалізацію принаймні чотирьох макрорегіональних субсистем міжнародних відносин -
Середземноморську, Середнього Сходу та Центральної Азії, Південної Азії, Східної Азії.
Причому перші три виявлялися проникними одна для одної не тільки в сенсі культурних і
торгових обмінів, а й у військово-політичному плані (правда, в основному, в одному напрямку -
з Заходу на Схід).

Макрорегіональна субсистема при цьому виявляла тенденцію до повної імперської уніфікації,

що, в кінцевому рахунку, призвело до зменшення числа основних гравців на політичній арені.
В ідеалі, як, наприклад, в Середземномор'ї, їх число з трьох-чотирьох (в різні періоди Рим,
Карфаген, Македонія, Єгипет Птолемеїв, держава Селевкідів і т.п.) зменшилася до одного
(Римська імперія), який придбав в зв'язку з цим квазі-універсальний характер. Приблизно
таким же чином складалася ситуація в Китаї (імперії Цинь (III ст. до н.е.) і Хань (III ст. до н.е. - II
ст. н.е.)), Індії (держави Нандів (IV ст. до н.е.) і Маур'їв (III-I ст. до н.е.)). Для Середнього Сходу
і Центральної Азії неминучим прикладом універсальної державності стала держава Ахеменідів
і успадковувала її імперія Олександра Македонського.

Взаємини між "світовими імперіями" і уособлює ними макрорегіональну систему міжнародних

відносин того періоду ледь не привели до становлення подібності єдиної системи міжнародних
відносин. Досить згадати в зв'язку з цим плани військових кампаній Цезаря щодо Парфії або
прагнення імператорів з династії Хань в Китаї взяти під свій одноосібний контроль т.зв.
"Шовковий шлях". Однак оскільки планам цим не судилося збутися, а військово-політичні
контакти між провідними світовими імперіями (за винятком Риму і Парфії) залишалися лише
епізодичними, то всі розмови про формування єдиної системи міжнародних відносин в
Стародавньому світі є недостатньо обґрунтованими.

Таким чином, в рамках міжнародних відносин давнини, очевидно, відбувалося поступове

накопичення складності і збільшення масштабу явищ і процесів. Від локальних систем на зорі
політичної історії людства через більш масштабні і складні за складом регіональні системи -
до великих макрорегіональних систем міжнародних відносин.

Лекція 10. Розвиток міжнародних відносин в Європі у ХVІ ст.

1. Міжнародні відносини у Західній Європі. Дипломатія Іспанії, Англії та Франції.

2. Міжнародні відносини у Східній Європі. Польсько-литовські та московсько-польські

відносини.

3. Українські землі як об’єкт змагань держав Центрально-Східної Європи.

1. Міжнародні відносини у Західній Європі. Дипломатія Іспанії, Англії та

Франції
На початок XVI ст. політична ситуація в Європі помітно змінилась. У той час, коли Німеччина
та Італія залишалися роздробленими, Франція, Іспанія і Англія перетворилися
на найміцніші централізовані держави, в межах яких складалися сучасні нації. Тут посилення
монархії супроводжувалося використанням нових підходів до зовнішньої політики. Правителі
централізованих держав уже не обмежувалися відносинами з окремими, переважно сусідніми,
країнами, а поширювали свою зовнішпьополітичну діяльність на всю Європу. Головним для
них стає принцип «державного інтересу» - створення для власної держави найсприятливіших
умов у відносинах з іншими державами. Якщо цієї мети не вдавалося досягти мирним
шляхом, то у хід йшла зброя.

Масштаби військових зіткнень зросли: країни протиставляли одні одним армії з десятків,
а з XVII ст. - з сотень тисяч воїнів.

Новою рисою міжнародних відносин став вплив на них релігійного чинника. Після Реформації
населення Європи розкололося на католиків і протестантів. Прагнення допомогти одновірцям
втягувало країни в міждержавні конфлікти. Войовничий католицизм становив
стрижень зовнішньої політики Іспанії, головним противником якої стала протестантська
Англія. У таких умовах вистачало щонайменшого приводу, щоб непорозуміння переросло на
міжнародний конфлікт.

Поява в міжнародних відносинах нових рис зовсім не означала повного зникнення старих
звичаїв. Як і раніше, продовжував діяти середньовічний принцип династичних шлюбів і
успадкувань. Його наслідком було періодичне перекроювання карти Європи. Як і раніше, на
зовнішню політику кожної країни впливали особисті симпатії чи антипатії її монарха.

Домінування Європи починається з кінця XV ст. і утверджується у XVI ст. Це час

Ренесансу, Реформації. Майже одночасно, в XV ст., у Європі виникли відразу кілька центрів
сили — Іспанія, Португалія, Франція, Англія. Ці централізовані держави конкурували між собою
і прагнули створити могутню і пануючу в регіоні імперію. Однак, заважаючи одна одній, вони
були не в змозі встановити політичну гегемонію на своєму континенті. Тоді погляди були
звернені за його межі. Великі географічні відкриття сприяли європейській експансії в інших
регіонах. З одного боку, був досягнутий певний рівень господарського розвитку, з іншого —
капіталізм міг розвиватися, тільки розширюючи сферу свого впливу. Завоювати країни
периферії, потім створити там господарські структури відповідно до своїх потреб, — от що
було необхідно для капіталістичних метрополій. Таким чином, Великі географічні відкриття
були пов'язані з формуванням європоцентристської світової системи. Створювалися
колоніальні імперії, що були складовою нагромадження капіталів, а потім основою світового
ринку.

Великі географічні відкриття наблизили до країн Європи Новий Світ та Схід. Заокеанські
володіння Іспанії та панування Португалії на морських шляхах до Південно-Східної Азії
залучили ці країни до числа перших колоніальних держав світу. На початок XVI ст. Англія,
Франція, Іспанія, Португалія, Данія і Швеція вже досягли значних успіхів у створенні власної
державної єдності. У II половині XVI ст. у ході Нідерландської буржуазної революції
народилася Республіка Об’єднаних провінцій.

Із народженням абсолютистських монархій на перший план виступають суперечності між

великими державами, до яких прилягали середні та маленькі країни. Зіткнення між державами
переростали у загальноєвропейські конфлікти, але посилення якоїсь однієї держави не
допускалося. Зміцнення однієї монархії за рахунок іншої спричиняло дію у відповідь з боку
сусідніх держав, які дбали про рівновагу сил. Створювалася так звана система „політичної
рівноваги".

Феодальна природа будь-якої держави визначала характер її зовнішньої політики.

І війна була одним з головних її проявів. Дворянство XVI ст. розглядало війну як поле своєї
звичної діяльності, як важливе джерело засобів існування. Велика роль, яку відігравало
дворянство у централізованій європейській державі, дозволяла йому використовувати
державу як засіб феодального грабіжництва. Сама війна, служба в армії були виправдані з
точки зору дворянських інтересів. Окрім того, війна була необхідною і для голови дворянства -
короля, як один із засобів збільшення числа своїх підданих і, разом з тим, своїх прибутків.
Саме цими обставинами пояснювалися перманентність і затяжний характер війн XVI ст.
 Міжнародні відносини у Західній Європі у другій половині ХVІ ст. розвивалися під знаком
англо-іспанського протистояння, яке зумовлювали такі причини:

1) релігійний фактор;

2) суперництво на морях;

3) претензії іспанського монарха на англійську корону.

Утвердження англіканської реформації (певні канонічні та обрядові зміни у дусі

протестантизму, а також вихід англійської церкви з підпорядкування папі римському) за
правління Елізабет Тюдор (1558-1603) стало однією з причин загострення англо-іспанських
суперечностей. Але іспанський король Філіп ІІ (вважався покровителем усіх католиків) далеко
не завжди підпорядковував свою зовнішню політику інтересам релігії й тому, незважаючи на
неодноразові прохання англійського й шотландського католицького духівництва, зволікав з
розривом відносин з Англією протягом багатьох років. Його стримувало те, що цей розрив
буде на руку Франції, ворогу Іспанії, й може погіршити становище в Нідерландах, до того ж на
війну з Англією потрібні будуть величезні кошти. Проте папа Сикст відкрито заохочував короля
Філіпа до походу на Англію.

До релігійних причин англо-іспанського конфлікту додавалося також суперництво двох держав

на морях. Англія була основним конкурентом однієї з найбільших морських держав того часу –
Іспанії.

Каталізатором англо-іспанського конфлікту стала ситуація довкола шотландської королеви

католички Марії Стюарт. Вона була вимушена покинути свої володіння внаслідок повстання
1563 р. й утекла до Англії. Марія звернулася до Катерини Медичі, матері французького короля
Карла ІХ, й до Філіпа ІІ із закликом надати їй допомогу для повернення втраченої корони. Але
Марія затіяла складну інтригу, що мала за мету скинути Елізабет Тюдор з англійського
престолу, розраховуючи на підтримку англійських католиків. Іспанський посол у Лондоні Херау
де Сесса з власного почину вступив у змову з Марією Стюарт проти королеви Елізабет.

Змовники готували вбивство Елізабет й висадку іспанських військ в Англії, але змова
провалилася. У 1587 р. Марію Стюарт стратили. Ця подія викликала роздратування
католицького світу.

Згодом Філіп ІІ став схилятися до плану прямого вторгнення до Англії.

Дипломатичні відносини були перервані й війна почалася, хоча формально її ще не було

оголошено. Значні кошти на організацію походу проти Англії виділив папа. У разі перемоги
Філіп мав волю визначити, хто стане королем Англії. Філіп ІІ наказав зібрати з архівів усі
факти, які мали бути доказом його прав на англійську корону після Стюартів. Це мало б
відкрити перспективи до повного панування на морі. Страта шотландської королеви
прискорила здійснення задуму Філіпа щодо походу на Англію.

30 травня 1588 р. іспанський флот вийшов з Лісабона. За свою величезну чисельність його
названо Непереможною Армадою. Флот складався із 131 корабля, на них знаходилися 7050
матросів, 17000 солдатів і 1300 офіцерів. Біля Плімута іспанський флот атакували англійці.
Їхня ескадра складалася всього з 50 кораблів, що мали кращі морехідні якості й були краще
озброєні. Використовуючи швидкохідність своїх суден і далекострільність гармат, англійці
діяли в тилу й на флангах англійського флоту, не ризикуючи йти на абордаж, але безкарно
завдаючи іспанцям значних втрат. Переслідувана англійцями ескадра сховалася в Кале. У разі
виходу її з Кале бій відновився, він закінчився розгромом Армади. До Іспанії повернулося
лише 65 суден і не більше 10000 осіб. Хоча через два роки англійському флоту завдали
декілька поразок в Атлантичному океані, проте вони не компенсували розгрому Непереможної
Армади.
Незважаючи на поразку іспанської ескадри, англійські й ірландські католики протягом ще
кількох років зверталися до Філіпа ІІ за підтримкою, вважаючи, що він зробить нову спробу
висадки. У 1597 р. зібрано нову армаду для надання допомоги Ірландії й для відвернення
англійських нападів. Але вийшовши з порту, вона була розсіяна бурею, так і не виконавши
свого завдання. Перемога 1588 р. започаткувала період гегемонії Англії на морях, який тривав
до 1920-х рр.

Іншою, окрім англо-іспанського протистояння, визначальною рисою історії міжнародних

відносини Західної Європи другої половині XVI ст. стало започаткування періоду гегемонії
Франції, яке супроводжувалося гострою дипломатичною боротьбою між французькими
монархами та іспанськими і німецькими Габсбургами.

Якщо в XVI ст. першу роль у міжнародних відносинах Західної Європи відігравала Іспанія, то в
XVII ст. можна говорити про справжню гегемонію Франції. Зі смуги великих громадянських
потрясінь другої половини XVI ст. Франція вийшла сильною й згуртованою абсолютною
монархією. Зміцнення Франції досягли значною мірою завдяки збалансованій зовнішній
політиці короля Анрі IV Бурбона (1589-1610).

Серед його талановитих сподвижників слід назвати Максимільєна Сюллі (1560-1641). Сюллі
мріяв про гегемонію Франції над цивілізованим світом та над усіма християнськими народами,
для досягнення якої було необхідно:

- звести Габсбургів (іспанських та німецьких монархів) до

рівня державців лише Піренейського півострова;

- прогнати турків і татар в Азію;

- відродити Візантійську імперію;

- здійснити переділ усієї карти Європи.

Реальна ж політика короля Анрі IV і його прем’єр-міністра кардинала Ришельє була

прагматичною. Анрі IV діяв у зовнішній політиці відповідно до принципу політичної рівноваги,
який означав:

- прагнення зберегти співвідношення сил між європейськими державами, що склалося

історично;

- створення противаги кожній державі, яка швидко розширювалася;

- компенсування слабшим державам у разі загарбань, які здійснює сильніша держава.

Для розширення меж держави Анрі IV використовував також національні мотиви: “Я

погоджуюся з тим, - говорив він, — що країна, населення якої розмовляє іспанською, має
залишитися у володіннях Іспанії, а країна, населення якої розмовляє німецькою, повинна
належати Німеччині. Але ті землі, в яких населення розмовляє французькою, мають належати
мені».

У зовнішній політиці король Анрі прагнув досягти двох основних цілей:

· послабити могутність Габсбургів;

· підтримати рівновагу європейських держав, яка складалася вигідно для Франції.

Як приклад гнучкості його зовнішньої політики, можна навести політику щодо Англії. Анрі IV
зберігав дружні відносини з нею, але водночас таємно протидіяв планам англійських торгівців і
моряків та підступам англійських дипломатів у Італії й на Сході. З метою послаблення
іспанських Габсбургів Анрі IV сприяв укладенню миру між Іспанією та Голландією й визнанню
Іспанією незалежності семи північних провінцій Нідерландів.

Анрі відновив вплив, який мала Франція в Туреччині (1604 р.), Дружба Анрі з султаном була
засобом для того, щоб лякати австрійських Габсбургів нашестям турецьких армій, а іспанських
Габсбургів - нападом турецького флоту. Таке балансування гарантувало значною мірою
безпеку Франції.

Щодо німецьких князів Анрі також дотримувався реальної політики, будучи захисником
«одвічної німецької свободи». Така “свобода", тобто слабкість імператорської влади й
всесилля князів не давали зміцнитися Габсбургам у Німеччині й були важливою гарантією
безпеки Франції на її східних кордонах.

Ускладнення взаємовідносин між європейськими державами супроводжувалося змінами в

дипломатичній діяльності. Раніше кожне посольство відряджалося з конкретним дорученням і
одразу після його виконання припиняло своє існування. У XVI ст. така тимчасова форма
дипломатичних зв'язків була вже недостатньою. Виникла потреба у створенні постійних
дипломатичних представництв у інших країнах. Їхнє утримання вимагало чималих коштів, тому
не всі держави могли собі це дозволити, але поступово система постійного представництва
набула загального поширення. Започаткував цей процес у 1513 р. папа Лев Х, призначивши
своїх нунціїв у Францію та Англію.

Тогочасного посланника називали «почесним шпигуном»; у країні перебування він збирав

корисну для своєї держави інформацію. Регулярно, інколи навіть двічі на день, він надсилав
на батьківщину довгі звіти. Уряд отримував від послів повідомлення про стан військ, фінансові
можливості, події внутрішнього життя інших країн. Усе це дозволяло вдало підбирати
союзників, успішно використовувати слабкості противників, своєчасно вносити необхідні зміни
в зовнішньополітичний курс. Інколи після поразки у війні дипломати буквально рятували свого
монарха від принизливого договору.

Дипломатія стає справжнім мистецтвом. Складається певний порядок прийому послів і

надання їм необхідних почестей - дипломатичний церемоніал. При його виконанні
враховувалося значення кожної держави. Урочистий і помпезний прийом означав повагу до
країни, представленої послом; стриманий і холодний - зневагу чи неприховане невдоволення
її політикою.

Виникнення постійної дипломатії сприяло появі спеціальних трактатів, присвячених правам і

обов'язкам посла, правилам його поведінки. Загальновизнаним став принцип посольської
недоторканності. Важливими досягненнями позначився розвиток міжнародного права.
Отримали наукове обґрунтування норми взаємовідносин між державами під час війни і миру,
правила користування морями, поняття про непорушність міжнародного договору.

Таким чином, XVI в. в історії міжнародних відносин характеризувався боротьбою між Іспанією і
Францією за гегемонію в Європі і їх суперництвом на морях. Результатом цієї боротьби було
ослаблення Іспанії, значно відстала у своєму економічному розвитку. Міжнародний вплив
Іспанії було підірвано, як у суперництві з Англією за переважання на морях, так і в боротьбі з її
нідерландськими підданими. Ослаблення Іспанії призвело до посилення Франції в XVII в. і її
домаганню на європейську гегемонію.

2. Міжнародні відносини у Східній Європі. Польсько-литовські та

московсько-польські відносини
Характерною рисою історії міжнародних відносин країн Східної Європи (зокрема країн
Центрально-Східної та Північно-Східної Європи) було німецько-польське протистояння, а
також польсько-литовсько-московські відносини.
По суті, у Ґрюнвальдській битві польсько-литовсько-руське військо, отримавши перемогу,
зупинило експансію німецького Тевтонського ордену на схід, що істотно вплинуло на
міжнародну ситуацію не лише у регіоні, але й в усій Європі.

У XVI ст. широкого розмаху і активності набирає зовнішня політика Московської держави.
Захопивши Казань і Астрахань, московський цар Іван IV (Грозний) переносить увагу зі
східного на північно-західний напрямок. Москва вбачала своїм важливим зовнішньополітичним
завданням розширення своїх володінь на берегах Балтики. До активізації політики в
Прибалтиці Москву спонукало й становище в Лівонському ордені, який перебував у занепаді.
Але інтереси в Східній Прибалтиці мали також інші держави регіону: Священна
Римська імперія, Литва, Польща, Швеція, Данія. Коли війська московського Царя Івана IV
вторгнулися до Лівонії (Латвія і Естонія) в 1558 р., пропольська партія в Ордені обрала новим
магістром Ґотарда фон Кеттлера. Він, передбачаючи тривалу боротьбу з Москвою, шукав
захисту для Лівонії в договорі не тільки з Литвою, а й з Польщею. У серпні 1559 р. у Вільно
було укладено угоду між великим князем литовським (королем Польщі) Сигізмундом Августом
і магістром. Сигізмунд Август брав орден під свій захист і пообіцяв надіслати війська для
допомоги лівонцям проти Московії. Водночас Данія окупувала острів Езель, а шведи
висадилися в Естонії, оволодівши в 1561 р. Ревелем (Талліном). У результаті Лівонський
орден було розпущено, магістр ордену Ґотард фон Кеттлер став герцогом Курляндським як
васал польського короля, а решта Латвії з Ригою підпорядкувалася безпосередньо Сигізмунду
Августу (договір короля Сігізмунда Августа з архієпископом Риги та герцогом Кетлером
укладений у лютому 1562 р.).

На початку 1562 р. розпочалася московсько-литовська війна. Московський наступ на Полоцьк

завершився успіхом: місто було взяте в лютому 1563 р. Війна з Московією була надто важким
тягарем для Литви, і ставало дедалі зрозумілішим, що без військової допомоги Польщі Литва
не зможе чинити опору військам Івана IV. Бої в Лівонії яскраво це засвідчили. Невдовзі,
литовська шляхта стала наполягати на унії з Польщею. До того ж вона заздрила привілеям
польської шляхти й намагалася здобути їх і для себе. Питання про унію порушувалося
шляхтою також у зв’язку з наростанням турецької загрози.

У січні 1569 р. в Любліні розпочав засідання спільний польсько-литовський сейм. Литовська

знать, остерігаючись утиснення становища Литви розробила систему складних застережень
до умов унії, але польська шляхта їх відкинула. Тоді члени литовського сейму залишили місто,
сподіваючись відкласти переговори. У період їх відсутності король та польський сейм
приєднали до польської корони українські області, які досі перебували у складі Литви - Волинь,
Поділля, Брацлавщину та Київщину. Це збільшення теренів Польщі мотивувалося інтересами
повної участі Польщі в литовсько-московському конфлікті та захисту Південної Литви від
татар, досягти чого можна було лише за умови, якщо Польща матиме з Московією і татарами
спільні кордони. В такому урізаному вигляді Литва уклала угоду про унію з Польщею 1 липня
1569 р.

Люблінська унія 1569 р. передбачала таке:

• Литва й Польща зливалися в єдину державу Річ Посполиту, мали управлятися

єдиним володарем, який коронувався в Кракові як польський король і великий князь
литовський;

• передбачалося існування спільного сейму, до повноважень якого належало,

зокрема, ухвалення рішень в закордонних справах;

• Литва зберігала окремі ознаки державного існування: власну адміністративну і

фінансову системи, армію, законодавство, уряд.

У результаті унії Литва втратила право на власну зовнішню політику, хоча її військовий
потенціал зріс більш, ніж удвічі. Річ Посполита, розширивши свої кордони на сході (тепер
територія держави простягалася від Балтійського моря до Чорного) перетворюється на
головного суб'єкта міжнародних відносин у Східній Європі. У другій половині XVI - першій
половині XVII ст. Річ Посполита веде успішні війни з Московською державою.

3. Українські землі як об'єкт змагань держав Центрально-Східної Європи

У XIV ст. українські землі опиняються у складі Великого князівства литовського (Волинь,
Поділля, Київщина, Сіверщина) та Польської держави (Галичина). Протягом другої половини
XV ст. у Східній Європі відбувалося істотне перегрупування політичних сил. У цей період
Московське князівство перетворилося на могутню державу з виразно експансіоністським
курсом. Це навіть позначилося на титулі великого князя московського. Від середини 80-х років
він почав себе називати “государем и великим князем вся Руси". Москва, Польща і Литва
намагаються обгрунтувати свої претензії на спадщину Київської Русі, а отже, право на
володіння українськими землями:

1) обстоюючи свої права на українські землі, як литовські князі, так і московські Рюриковичі
охоче вдавалися до аргументу “от чинності", що вони спадково, з діда-прадіда порядкували на
цих землях;

2) у відповідь на імперські претензії московських володарів з Кракова і Вільно лунали

заяви, що позаяк «Київ належить Литві, то титулом царства київського непристойно писатися
ні польському королеві, ні князю московському»;

3) водночас литовські князі плекали власну “римську" ідею, декларуючи походження

литовців від латинян. Вона грунтувалася на подібності мов та поховальної обрядовості двох
народів, що римлян бурями занесло в Литву за часів Юлія Цезаря, коли вони пливли підкоряти
Британію;

4) після падіння Константинополя (1453 р.) Москва почала всіляко підкреслювати своє
духовне лідерство у православному світі (що Іван III є новим царем Констянтином, а Москва є
другим Константинополем). Ця ідея згодом сформувалася у теорію “Москва третій Рим".
(Почали пояснювати що Київ був другим Константинополем, усі храми в ньому на зразок
візантійських. Тому Москва є законною спадкоємицею Київських князів).

5) династичним претензіям московських володарів литовська сторона також протиставляла

право завоювання, яке визнавалося як історико-юридичний аргумент.

Мотиви захисту литовськими князями руських земель фігурують і в матеріалах Люблінською

сейму (1569 р.), на якому литовці марно намагалися відстояти свої права на інкорноровані
Польщею Волинь, Поділля, Київщину, Брацлавщину. Вимоги української шляхти в Любліні
були мінімальними (збереження існуючих привілеїв, руської мови в діловодстві, віро
сподівання), а їх реалізація вичерпувала політичний потенціал української еліти. Це був час
(60-70 рр. XVI ст.) прогресуючого занепаду Литовської держави, що ставило шляхту
українських земель перед вибором між ягеллонською Польщею та Московською державою.
Проте Польща була країною з прогресивним конституційним устроєм, обмеженою
королівською владою, гарантованими свободами і привілеями, релігійною толерантністю, що
не могло не приваблювати українську еліту. Здавалося, що польська політична системи має
майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної та національної
толерантності наприкінці XVІ - на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-
Литовської держави, домінування якої у Східній Європі поступово перебирає Московське
царство, яке згодом перетворилося на Російську імперію.

З моменту виникнення козацтво брало на себе одну з найважливіших політичних функцій, які
мала б виконувати Польсько-Литовська держава, але практично цим не переймалась, -
захисту власних територій і населення від зовнішнього втручання. Оскільки основна діяльність
українського козацтва була пов'язана з обороною південного кордону, то, з погляду теорії
держави, вона одразу потрапляла до сфери міжнародних відносин, оскільки питання кордонів
стосується саме цієї ділянки політичного життя кожної країни. Тобто з діяльністю козацтва був
пов'язаний складний комплекс політичного, військового і цивілізаційного протистояння та
контактів різних країн і народів.
 До середини XVI ст. чисельність козацтва була вкрай незначною, і воно не відігравало
самостійної ролі у прикордонних справах. Однак уже з 1540-х років ситуація змінюється. У цей
час відбулися перші походи козаків на турецькі міста - Очаків, Білгород і Бендери. Однак
справжнім творцем самостійної політики козацтва став легендарний засновник Запорозької
Січі Дмитро Вишневецький. Маючи широке політичне мислення, князь першим усвідомив
стратегічну важливість діяльності козацтва і запорозького регіону в боротьбі проти татар.

Розпочавши свою діяльність із дрібної прикордонної боротьби, Д.Вишневецький робив

усе можливе для закріплення Запорожжя за Литовською державою. Проте, оскільки уряд не
переймався цією справою, то він на свій власний ризик силами козакуючого населення
збудував замок на Хортиці, який став прообразом Запорозької Січі. Логіка розвитку подій
підштовхнула його і до співробітництва з Москвою, яка завжди приділяла справі боротьби з
татарами велику увагу, а у 1550-х роках проводила активну наступальну політику проти
татарських орд. З цим був пов'язаний і перехід Вишневецького на службу до царя Івана
Грозного. Однак, потрапивши до Московії, він побачив її непривабливі сторони і тому
повернувся назад. Ще один напрям, який відкрив для козацтва Вишневецький, - це Молдавія.
Перебуваючи під владою турків, вона виступала традиційним полем суперництва між
Польщею і Туреччиною. Між Молдавією і Польщею тривали безкінечні прикордонні суперечки,
дрібні й великі збройні конфлікти. В Молдавії також практично безперервно боролися за владу
різні боярські угруповання, до яких активно долучались представники знаті навколишніх країн.
Тобто в політичному сенсі тут була вкрай неспокійна обстановка. Вишневецький, який
доводився родичем одному з попередніх молдавських господарів, вирішив втрутитись у
боротьбу за цей престол. Однак його похід, можливо, через хворобу, закінчився невдало.
Князь потрапив у полон і був страчений у Стамбулі. Значення Вишневецького для історії
козацтва полягало в тому, що він позначив майбутні напрями розгортання діяльності козацтва,
зокрема, в міжнародній сфері.

Принципово важливе значення для розвитку козацтва мало його залучення до збройних
конфліктів Литовсько-Польської держави. Це давало козацтву можливість легально брати
участь у важливих подіях і набиратися відповідного досвіду, а потім - поступово формувати
власну позицію в міжнародних військово-політичних відносинах.

Першою війною, до якої козаків було залучено державою, стала Лівонська війна (1559-1581).
Формально вона велась за прибалтійські землі, але, по суті, йшлося про продовження
суперництва Литви і Москви за політичне домінування на сході Європи. Початок Лівонської
війни засвідчив військову слабкість Великого князя Литовського, насамперед у сфері
формування збройних сил. З поширенням вогнепальної зброї стара система загальної
військової повинності бояр-шляхти виявилась неефективною, і тому уряд пішов на широке
залучення добровольців із ненобілітованих верств населення. Ідея найму козаків на службу
виникла десь улітку 1561 р., коли людей Дмитра Вишневецького, які повернулися з Московії,
було запрошено на службу в Лівонію. Сприяла цьому рішенню і та обставина, що тогочасні
литовські гетьмани - Григорій Ходкевич і Роман Сангушко - походили з українських земель,
самі козакували в молодості й добре знали можливості козацтва. Тому вже в листопаді 1561 р.
великий князь Сигізмунд Август розіслав до прикордонних з Московією замків спеціальні листи
«про козаків», в яких старост заохочували до вербування на службу «людей служебних
козаків» за відповідне грошове утримання. Це був перший урядовий документ, від якого
почалась політика регулярного залучення козацтва до державної служби. Незабаром козацькі
загони, які стояли в Острі, Любечі, Черкасах, отримали першу, зафіксовану в документах,
платню з державного скарбу. Логіка розвитку подій вела до розширення сфери і території
застосування козацьких сил. Козацькі загони поступово посуваються на північ уздовж
литовсько-московського кордону в Білорусії, аж до Вітебська, і навіть у Лівонії. Вони
охороняють замки, ведуть розвідку, вчиняють рейди вглиб території противника, насамперед
на Сіверщині. Козаки вже згадуються як постійні учасники литовсько-московського конфлікту і
частина збройних сил Великого князівства Литовського. І саме тоді було закладено основи
принципово нових відносин уряду і козацтва. Із 1568 р. Лівонська війна перейшла в
довготривалу фазу затишшя, але без стійкого миру, оскільки жодна сторона не відмовилася
від своїх намірів. У будь-якому разі, потреба у значних військових контингентах на
московському прикордонні на кілька років різко зменшилась. І тут вперше проявився
своєрідний маятник у діяльності козацтва - коли козаків влада відривала від власних справ
задля участі у війнах, які вела держава, а потім, після закінчення кожної з цих війн, вони
поверталися на степове прикордоння і з подвоєною енергією знову розпочинали боротьбу
проти турків і татар.

У 1574 р. козаки взяли участь у одній з найбільших військових кампаній того часу в
Південно-Східній Європі - війні молдавського господаря Івоні проти турецького панування.
Коли цей правитель зрозумів, що конфлікт із турками невідворотний, то намагався заручитися
підтримкою Польщі, але король відмовив у допомозі. Тоді Івоня почав шукати добровольців з-
посеред подільської шляхти і українських козаків. Так у Молдавії з'явився загін Івана
Сверчовського, чисельністю близько півтори тисячі чоловік. Це було невелике військо, однак
воно виконувало при Івоні роль гвардії, оскільки складалося, фактично, з професійних
військових, досвідчених у боротьбі проти турків і татар.

Кампанія тривала протягом трьох місяців, і всі перемоги Івоні було здобуто за прямої
участі козаків Сверчовського. На допомогу надійшов ще один загін - запорожці на чолі з
отаманом Покотилою. Та зрештою туркам вдалося провести переможну битву, під кінець якої
молдавське військо було знищено, а молдавський господар із козаками сховалися в таборі і
кілька днів відбивалися від противника. Турки пішли на переговори, і господар погодився
здатися з умовою, що козаків буде вільно відпущено. В останньому зверненні до козаків Івоня
назвав їх славними рицарями і борцями проти мусульманства, вибачився за поразку і
подякував за вірну службу. Після виходу з табору Івоню було вбито, козаки спробували
прорватися крізь лави противника, але були знищені. Однак участь у цій війні мала і позитивне
значення для козацтва. Про них фактично вперше дізналися в сусідніх балканських країнах, і
за ними поступово почала закріплюватись репутація послідовних борців проти мусульманства.

У 1575-1576 рр. різко активізуються напади козаків на татар, турецькі фортеці Північного
Причорномор'я - Білгород, Очаків, Іслам-Кермен і навіть Крим. Козаки завдавали татарам
відчутних спустошень, тим самим підриваючи їх економічну базу і зменшуючи можливості
походів на українські землі. Наприклад, у травні 1576 р. хан відмовився від нового походу
через брак коней, а також побоюючись, що козаки нападуть на Крим. І вони підтвердили такі
остороги, зруйнувавши фортецю Іслам-Кермен на Дніпрі. Це була найпівнічніша турецько-
татарська фортеця, яка мала велике стратегічне значення - за її допомогою хан намагався
тримати під контролем регіон нижнього Дніпра. Тому надалі козаки стежили, щоб не допустити
її відбудови.

На згадані роки припадають і нові спроби співробітництва козацтва з Москвою на спільному

ґрунті боротьби проти татар. Об'єктивно діяльність козацтва слугувала справі захисту не
тільки українського, а й московського прикордоння. А до справ оборони в Москві ставилися
набагато серйозніше, ніж у Варшаві. Стратегічно важливе розташування Запорожжя давало
можливість козакам повідомляти московських воєвод про можливі татарські походи. Тому
українських козаків прямо чи опосередковано прикордонні воєводи залучали до сторожової та
станичної служби. Це була розгалужена система спостереження за татарами з центром у
Путивлі, що охоплювала все межиріччя Дніпра і Дону. Цар навіть почав виплачувати
запорожцям жалування, але це тривало не довго, оскільки в середині 1570-х рр. Москва знову
розпочала військові дії в Прибалтиці, поставивши тим самим українське козацтво в роль її
противника. У 1577 р. козаки знову втягнулися в молдавські справи. Цього разу ситуація була
особливою. Претензії на трон висунув Іван Підкова, який довгий час проживав на Січі й
фактично був запорожцем. У грудні 1577 р., за підтримки козацького загону на чолі з Яковом
Шахом, Підкова зайняв Молдавію і проголосив себе господарем. Його правління в країні
тривало близько місяця, а потім, перед лицем турецького війська, Підкова і Шах були змушені
відійти на Поділля. Там Підкову було підступно арештовано і відправлено до Варшави. Під
тиском турків польський король Стефан Баторій наказав стратити його у Львові. Водночас
Баторій, який нещодавно посів польський трон, був змушений впритул зайнятися і козацькою
проблемою в цілому. Вже було очевидним, що козацтво поступово стає самостійним
фактором, який псував відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Султан і хан вимагали
приборкати козацтво - це була одна з умов укладення довготривалого миру з Річчю
Посполитою. А миру з Османською імперією і Кримом Баторій потребував для успішного
продовження війни проти Москви. У 1578 р. король провів козацьку реформу, створивши
реєстровий полк на державній службі. І тут важливо зазначити, що цей захід було вжито
насамперед з міркувань міжнародної політики - для посилення контролю над козацтвом,
відвернення його походів проти турків і татар і спрямування козацької енергії в потрібному для
короля напрямі - проти Москви.

Протистояння Баторія з Москвою, яке тривало протягом трьох років і було завершальним
етапом Лівонської війни, стало важливою віхою в історії козацтва. Мобілізаційні заходи короля
сприяли різкому зростанню чисельності добровольців, які брали участь у військових діях.
Реєстровий козацький полк весь час залишався в межах українського Придніпров'я і брав
участь лише у виправах на Сіверщину. Далеко ширшою за масштабами була участь у війні
інших козацьких підрозділів, формування яких було пов'язане саме з цими подіями.

Загалом, ця війна відбулась у формі трьох великих військових кампаній 1579, 1580 і 1581
рр. на трьох основних напрямах - на Сіверщині, Смоленщині і на півночі Білорусії та
Московії. Козаки діяли у всіх регіонах, зокрема, щороку здійснювали походи вглиб Сіверщини.
Великі козацькі гарнізони стояли в Орші та брали участь у боротьбі за Смоленськ. На півночі
козаки діяли у складі основного королівського війська. Вони виконували вже традиційні для них
функції - провадили розвідку, диверсійні рейди, а також діяли в складі польових військ. У
кількох випадках доля битв вирішувалася саме завдяки вмілому застосуванню козаками своєї
улюбленої тактики, насамперед несподіваності в нападах на противника.

Війна Баторія проти Москви закінчилася повною перемогою Речі Посполитої і змінила
баланс сил на користь останньої аж до середини XVII ст. Козаки, яких у цій війні брало участь
уже кілька тисяч, святкували перемогу разом із королівським військом. Результатом війни для
козацтва стало те, що, крім реформи Стефана Баторія і утворення реєстрового козацького
полку, воно вперше дістало офіційне підтвердження своїх основних станових прав. Король
зафіксував це спеціальним універсалом, що було важливою віхою в перетворенні козацтва з
аморфної прикордонної спільноти на окремий суспільний стан. Перемога також сприяла
утвердженню традиції участі козацтва у війнах Речі Посполитої. Повернувшися на
Придніпров'я, козаки знову активізувалися на південному напрямі. І тут по-своєму знаковою
подією став напад козаків у 1583 р. на Бендери (Тягин) - найбільшу турецьку фортецю у
Північному Причорномор'ї. Козаки знищили кількатисячний місцевий гарнізон яничар, забрали
кілька десятків гармат і велику здобич. Султан, прийнявши кількох утікачів-мусульман, які
лишилися живими, поклявся помститися «проклятим гяурам». Турки почали стягувати війська
до Молдавії, до походу готувався і кримський хан. Лише рішучі заходи короля Стефана
Баторія зі зміцнення оборони кордону, вжиті ним для заспокоєння турків, репресії проти козаків
(було страчено понад 30 чоловік), а потім і довгі переговори дали можливість укласти мир.
Похід на Бендери привернув увагу до козацтва представників західних держав, які вперше
помітили на сході Європи збройну силу, що самостійно вела боротьбу проти спільного
противника.

Незабаром посол Папи Римського в Польщі навіть завів розмову з королем Баторієм про
використання козаків проти Туреччини. Але той поставився до цієї ідеї негативно, побоюючись
втратити контроль над козаками. Та через деякий час, нібито без відома посла, секретар
посольства Кароль Гамберіні провів таємні переговори з неназваним у документах козацьким
старшиною (очевидно, з Яном Оришовським) про участь козацтва у боротьбі європейських
держав проти турецької агресії. Ці переговори не дістали втілення у конкретних діях, однак
було укладено надзвичайно цікавий дипломатичний документ - спеціальний меморандум, в
якому давалася характеристика козацтву і його потенційним можливостям. У ньому
вказувалося, що козацьке військо здатне здійснити навіть морський похід на Константинополь
і, отже, загрожувати столиці Османської імперії, або, принаймні, допомогти повстанню болгар
проти турків.

Того ж 1585 р. козаки вперше спробували знайти спільну мову зі своїми найлютішими
ворогами - татарами. Ян Оришовський запропонував кримському ханові, який повстав проти
турецького панування, військову допомогу. Взаємини Кримського ханства і Османської імперії
були аж ніяк не безхмарними, і такі повстання відбувалися неодноразово. Однак того разу
козаки і татари не змогли порозумітися, оскільки турки встигли посадити на престол більш
прийнятного ставленика. У 1586 р. татари на чолі з новим ханом знову вибрались у похід на
українські землі, однак на дніпровських переправах їх зустріли запорожці на чолі з гетьманом
Богданом Микошинським. Вони відбили всі спроби орди переправитись через річку, тож хан
був змушений повернути назад. Це був перший зафіксований у джерелах випадок, коли
запорожці зупинили напад великої орди, відвернувши неминучі великі втрати серед
населення.

З 1587 р. розпочалася нова, і чимраз агресивніша, серія козацьких нападів на турецькі й

татарські володіння. Всі турецькі поселення від Дніпра до Дністра зазнають неодноразових
спустошень. У 1589 р., після нападу козаків на Козлев (Євпаторію) і знищення на морі
турецької флотилії, терпець султана увірвався і він почав готуватися до війни з Польщею,
звинувачуючи польського короля у потуранні козацтву. Султан вимагав повного винищення
козацтва, «щоб ім'я їх було забуто», і відбудови зруйнованих козаками міст і замків за рахунок
Польщі. Поряд із цим, згарячу, турки висунули ще кілька абсолютно неприйнятних умов - про
надзвичайну за розмірами контрибуцію і навіть прийняття Польщею ісламу.

У серпні 1589 р. відбувся великий татарський напад на Галичину і Волинь. Запорожці

перестріли татар, що відступали, поблизу Дністра, вночі знищили їх кілька тисяч і звільнили
полонених. У битві, яка сталася після цього, козаки відбили приступ кримського хана. Про
запеклість і кривавість сутички свідчить те, що козаки влаштували оборонні вали свого табору
з трупів татар.

Татарський напад був частиною наступального плану турків. Турецькі війська почали
скупчуватись у Молдавії, тож поляки були змушені готуватися до оборони. Польський сейм
схвалив надзвичайний податок, який давав змогу зібрати стотисячне військо. В цих умовах
постала дилема - карати козаків за минулі «гріхи», чи використати їх потенціал у справі
оборони кордону. Здоровий глузд підказав правильне рішення, і на весні 1590 р. на державну
службу було найнято близько трьох тисяч козаків. Улітку 1590 р. цей конфлікт потрапив до
центру уваги провідних європейських держав. Австрійські Габсбурги були прямо зацікавлені в
розгортанні польсько-турецької війни, оскільки Польща традиційно уникала збройних
конфліктів із турками. Підтримку Польщі висловили Іспанія та Папа Римський. Тож Туреччина
змушена була відступити. Несподівано головним посередником у турецько-польському
конфлікті стала Англія, яка мала в цьому власні інтереси. Англійський посол у Константинополі
сприяв проведенню переговорів та укладенню миру, за яким вимоги турків, крім часткової
контрибуції, практично звелись нанівець. Для козацтва ці події знову мали передусім, так би
мовити, рекламне значення. Адже дипломати провідних європейських країн збирали
відповідну інформацію про козаків та інформували про них власні уряди, як це було,
наприклад, в Англії. Цікаво, що Англія виступила гарантом миру, і через кілька років, коли
козаки знову розпочали боротьбу проти турків, ті звинувачували в порушенні миру англійську
королеву.

Усі ці роки продовжували розвиватись і своєрідні стосунки козацтва з Москвою.

Об'єктивна спільність інтересів у боротьбі проти татар зближувала обидві сторони.
Московський уряд добре платив за прикордонну службу, тому починають траплятися випадки
прямого переходу козаків поодинці та невеликими групами з України в московські замки.
Окремим напрямом зовнішніх відносин українського козацтва були взаємини з козацтвом
донським. Типологічна спорідненість цих двох військових корпорацій вела до появи своєрідної
козацької вісі Дніпро - Дон, причому запорозький елемент був значно активнішим насамперед
за рахунок поповнення лав донського козацтва вихідцями з українських земель. Наприклад, у
1570-х рр. найвідомішим донським отаманом був Михайло Черкащанин. Козаки поступово
звикали до самої можливості таких переходів на східні землі - чи то до московських замків, чи
то в межі Дону - як до права вибору. Тому не випадково пізніше, у 1593 р., перебуваючи в
конфлікті з польською владою, козаки Криштофа Косинського зондували ґрунт щодо переходу
під владу царя. Це був перший випадок, коли у протистоянні з владою козаки припускали
можливість опертя на зовнішні сили. Однак палочна дисципліна московської служби і
всевладдя воєвод відштовхували абсолютну більшість козаків, які у цьому випадку мали вибір
між непевністю свободи і, хоч і ситою, але неволею. Тому в більшості випадків українські
козаки були ситуативними союзниками московитів, інформуючи їх про татарські справи.
Водночас із часів Лівонської війни козацтво мало вже усталену традицію участі у
прикордонних конфліктах проти Москви і час від часу саме нападало на московську «украйну».
У 1590 р. українські козаки спалили один із найбільших московських замків прикордоння -
Вороніж. Тоді ж почав розгортатись і процес проникнення українського населення на території,
які вважалися московськими володіннями. Найзацікавленішими у цьому були українські
магнати, зокрема Вишневецькі, які у такий спосіб намагалися розширити свої маєтки, тож
активно залучали до цього козацтво. Московські дипломати постійно скаржились на
прикордонні напади на Сіверщині та в басейні Сіверського Дінця.

Найяскравішою сторінкою в історії міжнародної військово-політичної діяльності козацтва

стали молдавські походи 1594-1595 рр. Вони були складовою великої війни, яка велась на
Балканах проти Османської імперії. 1593 р. турки розпочали широкомасштабні військові дії з
метою завоювання нових територій - аж до Відня включно. Основний удар було спрямовано на
Священну Римську імперію - таку назву тоді мала держава австрійських Габсбургів, до складу
якої, зокрема, входили угорські та хорватські землі. Габсбурги і Ватикан, за участі Венеції та
Іспанії, створили так звану Священну Лігу і намагались залучити до неї якомога більше
християнських країн. Однак основний тягар війни все ж несли придунайські землі. Зусилля
австрійської та ватиканської дипломатії втягнути до Ліги Річ Посполиту і Московію не дали
позитивного результату. Польща залишилась на позиції нейтралітету, чим значно послабила
сили християнської коаліції. За таких обставин дипломати союзників пішли на встановлення
прямих контактів із козаками. Це виявилося свідомим порушенням традиційного міжнародного
права, оскільки козаки були підданими польського короля, але екстремальні обставини
потребували нестандартних рішень. В Австрії та Ватикані вже знали про військові можливості
козацтва і вирішили використати їх у своїх інтересах, тим більше, що козацтво само
висловлювало готовність до відповідних дій. Під новий 1594 р. запорозьке військо на чолі з
Григорієм Лободою здійснило похід на турецьку фортецю Юргіїв у Молдавії.

Паралельно розгортався і переговорний процес. Ще взимку від імені козацької старшини

провів переговори при австрійському дворі Станіслав Хлопицький. Після цього на Січ
вирушило офіційне посольство на чолі з Еріхом Лясотою. Шлях на Запорожжя розтягнувся на
кілька місяців. За цей час у березні гетьман Григорій Лобода здійснив морський похід на
Білгород, а у червні інший козацький ватажок - Семерій Наливайко - зруйнував турецьку
фортецю Паркани на лівому березі Дністра. Ця подія також засвідчила, що козацтво чітко
усвідомлює значення проблеми державних кордонів. Річ у тім, що Паркани було збудовано
турками на правому березі Дністра, на території, яка юридично належала Польщі. Тож, коли
посол прибув на Січ, у козаків були для гостя добрі новини. Еріх Лясота був першим послом
європейської держави, який відвідав Січ, і ця подія стала однією з важливих віх в історії
козацтва. Імператора Священної Римської імперії традиційно вважали першим за рангом
серед усіх правителів європейських держав. Формально австрійський посол мав завдання
лише найняти козаків на службу на час війни, але реально факт прямого звернення
імператора по допомогу до козацтва свідчив про визнання його самостійною і досить
потужною військово-політичною силою в міжнародних відносинах. Крім того, звернення до
козаків в обхід польського уряду фактично означало визнання незалежності козацтва від
державної влади Речі Посполитої, адже навіть для простого набору найманців потрібен був
дозвіл уряду.

Австрія пішла на цей неординарний крок тому, що для неї було життєво важливим знайти
нового союзника, розширити театр військових дій проти турків на Північне Причорномор'я і
Молдавію, тим самим відтягуючи сили противника від балканських земель. Переговори
закінчились успішно, і козакам було передано прапор імператора та гроші. Проте ця сума була
більше символічною, ніж реально могла допомогти у спорядженні козацького війська. Тобто
козацтво і далі вело боротьбу, розраховуючи, насамперед, на власні сили. Еріх Лясота був
спостережливим дипломатом і уклав докладний щоденник своєї подорожі, який є першим
відомим описом Запорозької Січі. Посол залишився надзвичайно задоволений результатом
посольства, оскільки повністю виконав свою місію і, як він сам зазначав, заручився допомогою
великого і досвідченого війська.

Зі щоденника Лясоти можна дізнатися і про початок дипломатичного протоколу, який

формувався на Запорозькій Січі. Поряд із Лясотою, проблемою залучення козацтва до
антитурецької війни займався і спеціальний посланець Ватикану Олександр Комулович. Ще
навесні він прибув на українські землі та вів переговори з українськими магнатами і
представниками козацтва, зокрема, Наливайком. Однак його місія закінчилась порівняно
невдало, оскільки він зробив ставку на офіційного керівника козацтва, призначеного урядом,
який не мав ніякого авторитету в козацькому середовищі. У липні 1594 р. Наливайко здійснив
великий похід на Бендери і захопив місто, однак під час відступу був розбитий. Та
наймасштабніші військові дії розгорнулись у листопаді-грудні. Тоді вдалось об'єднати всі три
основні угруповання козацтва - запорожців Лободи, реєстровців Оришовського і загін
Наливайка. Разом вони налічували до 12 тисяч чоловік, і це було найбільше військо, зібране
козацтвом за всю попередню історію. Важливо зазначити, що у ті часи в Європі військо такої
чисельності вважалося досить великим навіть у масштабах окремих держав. Козаки
увірвалися до Молдавії, розбили турецькі та молдавські війська, зайняли столичне місто Яси і
більшу частину країни. Внаслідок цих дій молдавський господар Аарон перейшов на бік
християнської коаліції і тепер, відповідно, став союзником козацтва. Отже, завдяки активності
останнього, змінилась конфігурація театру військових дій на Балканах і розкладка сил на
користь антимусульманської коаліції. Цей похід був найвдалішим серед тогочасних військових
операцій козацтва.

У лютому 1595 р. козаки знову пішли до Молдавії, де брали участь у військових діях
проти турків уже разом із молдавськими, волоськими (румунськими) та угорськими військами.
Тепер вони штурмували турецькі замки в пониззі Дунаю - Ізмаїл, Килію, Браїлів - та діяли аж
до болгарських земель. У травні 1595 р. вони повернулися на батьківщину, а незабаром,
влітку, міжнародна ситуація в регіоні змінилася. Коли козаки фактично звільнили Північне
Причорномор'я від турецького панування, в справу вирішила втрутитися офіційна Польща.
Поляки ввели війська в Молдавію, де уклали мир з турками з умовою, що Молдавія
перебуватиме під подвійним протекторатом Польщі та Туреччини. Але фактично в тих умовах
це було на руку туркам, оскільки поляки нейтралізували Молдавію і козацтво як сили, що
протистояли Османам. Польські залоги перекрили козакам доступ до Молдавії, тож і основні
козацькі війська відійшли на волость. Так закінчилась серія майже дворічних козацьких походів
до Молдавії. Однак частина козацтва все ж продовжила боротьбу проти турків на
придунайських землях. Улітку 1595 р. похід в Угорщину, для участі у військових діях на боці
австрійських сил, здійснив Наливайко. А потім протягом майже десяти років у подунайських
князівствах залишались досить численні козацькі загони, які діяли здебільшого у складі військ
волоського воєводи Михая Хороброго. Молдавські походи 1594-1595 рр. остаточно утвердили
сприйняття козацтва в регіоні як самостійної військово-політичної сили, незалежного суб'єкта
міжнародних відносин, або, принаймні, автономної військової корпорації у складі Речі
Посполитої.

Конфлікт козацтва із польською владою і поразка повстанців у червні 1596 р. на Солониці

тимчасово, на кілька років, призупинили динамічне зростання активності козацтва в
міжнародній сфері. Однак на цей самий час припадає одна цікава, зовні дрібна, але насправді
показова подія. У 1597 р., коли розгорнувся черговий конфлікт із турками, татарський хан
Кази-Гірей звернувся до козаків із проханням про військову допомогу. І хоча реально справа
не дістала подальшого розвитку, вона засвідчила розширення меж сприйняття можливостей
козацтва в міжнародних відносинах регіону.

Лекція 11. Передумови та становлення Вестфальської системи

міжнародних відносин
1. Основні тенденції зовнішньої політики провідних європейських держав в добу пізнього
Середньовіччя та раннього модерного часу.

2. Періодизація та особливості зовнішньої політики держав в роки Тридцятилітньої війни.

3. Зовнішньополітичні наслідки Тридцятилітньої війни для європейських держав та

становлення Вестфальської система міжнародних відносин.
1. Основні тенденції зовнішньої політики провідних європейських держав
в добу пізнього Середньовіччя та раннього модерного часу.
Уже в ХV-ХVІ ст. в європейську політичну практику починають втілюватися окремі принципи
(національного суверенітету, політичної рівноваги), які стають нормою зовнішньої політики у
перший систематизований період розвитку міжнародних відносин – вестфальський.

Головними ознаками довестфальського етапу міжнародних відносин були:

· роз’єднаність учасників міжнародних відносин (окремі держави, а то й цілі цивілізації не

знали про існування інших);

· безсистемність міжнародних взаємодій;

· короткочасні збройні конфлікти та війни – як головні прояви міжнародних взаємодій.

Тридцятилітня війна 1618–1648 рр. була першою власне європейською війною, тобто війною
не двох-трьох держав, а майже всіх держав Європи, що були об’єднані в дві потужні коаліції.

Головним стрижнем, навколо якого групувалися європейські проблеми ХVІІ ст., було питання
про Габсбурзьку імперію, тобто про Австрійський монарший дім, який мав значні володіння як
в Західній, так і в Центрально-Східній Європі.

В Західній Європі від початку XVI ст. до Вестфальського миру 1648 р. міжнародне життя
було наповнене боротьбою двох концепцій.

Одна з них була нерозривно пов’язана з іменем Габсбургів. Це – концепція єдиної імперії, що
об’єднувала низку європейських країн, а в перспективі – всю Західну Європу, та ще й із
заокеанськими володіннями. На чолі всесвітньої імперії стоїть германо-римський імператор,
якого підтримував папа римський, а всі держави – члени імперії – є його васалами. Така
система політичної організації Європи зовсім не була абстракцією, порожнім відлунням
середньовічних традицій та схоластичних вчень про всехристиянську
державу. Імперія Габсбургів з 1519 р. (з часу перебування на імператорському престолі Карла
V) охоплювала величезну територію – Німеччину, Нідерланди, Францію, Іспанію, Південну
Італію, а дещо пізніше – майже всю Італію, на короткий період (під час правління Марії Тюдор
(1553–1558 рр.) навіть втягнула в свою орбіту Англію, – впродовж кількох десятиліть була
фактично домінуючим політичним чинником в Європі. Проте вже з 1556 р. ця наднаціональна
габсбурзька держава почала розпадатися.

У жорсткій боротьбі з першою концепцією формувалась та зміцнювалась друга доктрина

– концепція національного абсолютизму, згідно з якою суб’єктами міжнародних відносин мали
бути національні держави (підтримувана певними європейськими монархами).

2. Періодизація та особливості зовнішньої політики держав у роки

Тридцятилітньої війни
Традиційно Тридцятилітню війну 1618–1648 рр. поділяють на 4 етапи:

1) чеський – 1618–1623 рр.;

2) датський – 1624–1629 рр.;

3) шведський – 1630–1634 рр.;

4) франко-шведський – 1635–1648 рр.

У Тридцятилітній війні в основному театрі військових дій – в Німеччині – зіштовхнулися дві
коаліції: Протестантська унія, яка виникла в 1608 р. як об’єднання протестантських володарів
Південної і Західної Німеччини на чолі із володарем Пфальцу Фрідріхом, та Католицька ліга,
яка була утворена в 1609 р. під керівництвом герцога Максиміліана Баварського.

Початок першого етапу війни пов’язують із повстанням проти тиску католицизму, що

вибухнуло в Чехії у травні 1618 р.

Проте окремі історики вказують, що відкрита боротьба католицького та протестантського

таборів розпочалася ще наприкінці 1617 р. Чеський король Фердинанд (майбутній імператор
Священної Римської імперії Фердинанд ІІ), який в грудні 1617 р. закрив протестантську церкву
в м. Броумові, а в м. Гробе – зруйнував. Остання подія переконала протестантських дворян
Чехії у необхідності готуватися до збройного захисту свого права на віровизнання, зокрема,
через пошук зовнішньої підтримки – з боку Протестантської (Євангельської) унії, а також
Голландії, Англії та Франції.

Однак Голландія зайняла нейтральну позицію. Допомогу чехам готовий був надати датський
король Христіан ІV, але лише за умови союзу з англійським королем. Проте Яків І відмовився
від укладення такого союзу, пояснюючи свою позицію прихильністю до наступної
дипломатичної концепції: зблизити німецьку Протестантську унію з Іспанією і тим самим
примусити імператора до компромісу. Фінансова чи військова підтримка голови
Протестантської унії курфюрста Фрідріха, якого обрали чеським королем під іменем Фрідріха
V, означала б не тільки відхід від зазначеного вище плану, але перетворювала б Якова І –
прихильника ідеї божественного походження та повноти королівської влади на захисника
права підданих змінювати своїх володарів, оскільки, як відомо, в березні 1619 р. чеський сейм
відмовився визнати Фердинанда королем Чехії. Тому Яків І називав Фрідріха V узурпатором
чеського престолу і навіть погрожував війною Голландії, якщо вона буде допомагати
узурпаторові та чеським бунтівникам.

Якщо говорити про позиції Франції на початковому етапі Тридцятилітньої війни, то її зовнішню
політику визначав найближчий радник короля Людовіка ХІІІ - Люїн, котрий виступав за
невтручання та локалізацію чеського інциденту. Крім того, як відомо, Людовік ХІІІ був
одружений з дочкою іспанського короля і відкрито виступати проти іншої гілки Габсбургів було
б для нього дуже ризикованим.

Хто ж все таки вирішив стати на бік протестантської Чехії та її короля Фрідріха V?

По-перше, це один з найдосвідченіших політиків та дипломатів своєї епохи герцог Савойський

Карл-Іммануїл І, який скерував за свій рахунок війська під командуванням графа Мансфельда,
але формально не чехам, а Фрідріху V як главі Протестантської унії. Проте вже доволі швидко,
переконавшись, що чехів не підтримують інші держави, Карл-Іммануїл І почав шукати варіантів
домовленості з імператором, а Мансфельду самому довелося шукати способів утримання
свого війська.

По-друге, в середині самої Священної Римської імперії чехи знайшли союзників з боку:

· Лаузіци, яка відкрито оголосила себе союзником Чехії;

· Моравії, яка стала на захист Чехії весною 1619 р.;

· австрійських протестантів, які фактично розпочали партизанську війну проти імператорських

військ і постачали чехам зброю та провізію.

По-третє, значну допомогу чехи отримали від князя Трансільванії Бетлена Габора.
Опосередковано підтриманий Османською імперією, восени 1619 р. Бетлен Габор вступив зі
своїми військами на територію Словаччини, що стало поштовхом до початку повстання проти
Габсбургів. У серпні 1620 р. Бетлен Габор був проголошений угорським королем. Далі з
території Угорщини він вторгнувся в Австрію, де, об’єднавшись з чеськими військами,
розпочав облогу Відня.

Проте, як показали події найближчих років, військовий та фінансовий потенціал Чехії та її

союзників був недостатнім, щоб успішно протистояти католицькому табору на чолі з
імператором.

У листопаді 1620 р. біля Білої Гори в Чехії були розгромлені об’єднані чесько-пфальцські
війська. Далі були розбиті основні сили Протестантської унії власне в Німеччині. Тоді на боці
імператора виступали Польща, Саксонія, Тоскана та Генуя. Як наслідок, у січні 1623 р.
імператорським актом Фрідріха Пцфальського (Фрідріха V) було позбавлено володінь і титулу
курфюрста, який отримав Максиміліан Баварський.

Охоплені полум’ям Тридцятилітньої війни європейські володарі невідомо чи глибоко

усвідомлювали важливість Хотинської війни (вересень-жовтень 1621 р.), коли на берегах ріки
Дністер 70 тис. вояків Речі Посполитої (з яких близько 35 тис. становили козаки) успішно
відбили напад 220-тисячного війська Османської імперії. На полях битви вирішувалася не
стільки доля Польсько-литовської держави як доля європейської цивілізації загалом, оскільки у
випадку перемоги Османської імперії у війні, озброєної ідеологією Священої війни проти
«невірних», вогняний вал цієї війни покотився б далі теренами європейських держав, не такі й
численні війська (на полях найбільших битв Тридцятилітньої війни збиралося лише по
декілька десятків тисяч вояків з обох боків) яких загрузли у збройному з’ясуванні, передусім
династичних відносин.

Цілком зрозуміло, що перемога імператора серйозно занепокоїла Англію, Францію, Голландію,

Швецію та Данію, які вважали, що могутність Габсбургів непомірно зросла і принцип політичної
рівноваги порушено. Це зумовило продовження Тридцятилітньої війни на її другому
– датському етапі.

Саме в цей час спостерігаються помітні зрушення в зовнішній політиці Франції. У лютому 1624
р. кардинал Рішельє, формально не будучи членом королівської ради, а впливаючи на
Людовіка ХІІІ через королеву-матір Марію Медичі, домігся усунення від формування та
здійснення зовнішньої політики Брюлара та призначення Шарля Лав’євіля. Останній відразу ж
поклав кінець прогабсбурзькому курсу. Він також почав шукати зближення, то з Голландією,
яка воювала з Іспанією (в червні 1624 р. було підписано договір про франко-голландський
оборонний та наступальний союз), то з Англією.

Для зміцнення франко-англійського союзу Лав’євіль розпочинає переговори про шлюб сестри
Людовіка ХІІІ Генрієтти-Марії із спадкоємцем англійського престолу, майбутнім королем
Карлом І. Ці переговори успішно завершилися в 1625 р., коли на чолі французького уряду став
вже Рішельє.

На тлі успішної військової кампанії Франції у Північній Італії до активнішої континентальної

політики починає переходити й Англія. У лютому 1624 р. англійський парламент висловився за
війну з Іспанією. Далі Карл І укладає союзний договір з Голландією, обіцяючи їй військову та
фінансову підтримку в боротьбі з іспанцями. Водночас Англія не підтримувала висловленого
кардиналом Рішельє плану примусити Священну Римську імперію воювати на два фронти.
Англія не бажала підтримувати Швецію, яка мала б завдати удару імперії з півночі, а натомість
розпочала активні переговори з датським королем Христіаном ІV.

Зовнішня політика останнього була спрямована на досягнення однієї мети – повернення Данії
статусу володарки Балтійського моря. Тому король Христіан ІV почергово прагнув досягнути
цього, то в союзі з Габсбургами проти Швеції, то в коаліції проти самих Габсбургів,
розраховуючи створити сильний плацдарм на півночі Німеччини – землях колишніх
архієпископства Бременського та єпископства Верденського. Влітку 1625 р. як учасник широкої
антигабсбурзької коаліції він вторгнувся в Німеччину.
Водночас інший учасник коаліції Швеція розпочинає війну проти Речі Посполитої. Проте
військові дії розгорталися не так швидко та успішно, як розраховував шведський король Густав
ІІ, а тому сподіватися на реальну допомогу Швеції інші учасники коаліції не могли.

Першим це прорахував кардинал Рішельє, який виходив з того, що без війни на півночі
військові дії проти Іспанії на півдні є безперспективними. Тому в березні 1626 р. в Монсоні він
уклав договір з Іспанією, який шокував усю Європу, а особливо союзників Франції – уряд
Венеціанської республіки та савойського герцога Карла-Іммануїла, які, не підозрюючи про
мирні переговори, воювали з іспанцями. Фактично зрада найближчих союзників вже в 1628 р.
вдарила по самій Франції, яка змушена була відновити військові дії проти Габсбургів в Італії,
однак колишні союзники відмовилися її підтримати.

Зазначаючи про дипломатію країн-учасниць католицької коаліції, не можна не звернути уваги

на Брюссельський католицький конгрес (травень-жовтень 1626 р.). Основним його завданням
мало стати формування єдиної політики Іспанії та Священної Римської імперії, насамперед у
ставленні до протестантських володарів Німеччини. Цей конгрес став символом єднання
католицьких володарів Європи перед загрозою поширення Реформації. Проте сам його
перебіг засвідчував великі суперечності між окремими впливовими світськими лідерами
католицького табору. Передовсім йдеться про суперництво Іспанії та Баварії навколо поділу
Пфальцу та за вплив на самого імператора.

27 серпня 1626 р. в битві біля Люттера було розгромлено основні сили датського короля
Христіана ІV в Північній Німеччині. У грудні 1626 р. Бетлер Габор відмовився надалі
підтримувати Христіана ІV та уклав мир з імператором. Тому перед загрозою оточення
залишки датських військ впродовж вересня–жовтня 1627 р. змушені були відступити з
Німеччини.

На тлі цих поразок антигабсбурзької коаліції восени 1627 р. на з’їзді католицьких володарів у
Мюльхаузені за участі папського нунція Карафи було сформовано так звану програму-мінімум,
яка покладена в основу імператорського едикту про реституцію від 6 березня 1629 р. Як
випливає вже із самого слова “реституція”, вона передбачала відновлення прав католиків на
секуляризовані протестантами після 1552 р. землі.

Підсумком другого етапу став укладений в червні 1629 р. у м. Любек мирний договір,
відповідно до якого Данія виходила із війни.

Нова перемога Габсбургів змусила Францію шукати варіанти вступу в війну шведського короля
Густава ІІ Адольфа.

Під загрозою наступу військ Московської держави, Річ Посполита, яка знаходилася зі Швецією
у стані війни, змушена була в 1630 р. укласти з останньою Альтмаркське перемир’я. Це
дозволило Швеції зібрати свої сили й у липні 1630 р. висадитися у Померанії (третій етап
війни). План Густава ІІ Адольфа полягав у тому, щоб об’єднати німецьких протестантських
правителів проти реституційного акту 1629 р.

У січні 1631 р. був укладений договір про союз між Швецією та Францією, за яким, зокрема,
вже того ж року французькі субсидії на ведення Швецією військових дій досягли 1/4
державного бюджету останньої, що, однак, становило тільки 1/50 бюджету самої Франції.
Значні субсидії Швеції також надавала Московська держава.

Розгромивши у вересні 1631 р. у Брейтенфельдській битві основні сили імператора, шведські

війська до середини 1632 р. зайняли значну частину Німеччини. Проте вже в листопаді 1632 р.
в Лютценській битві король Густав ІІ Адольф загинув, що започаткувало смугу невдач
шведських військ. Ще більше ускладнилося військово-політичне становище Швеції
ускладнилося після того, як в 1634 р. укладено Полянський мир між Московською державою та
Польщею, що дало можливість останній у союзі із Данією почати підготовку до відновлення
війни із Швецією.
Формальним завершенням шведського етапу Тридцятилітньої війни стала поразка Швеції у
битві біля Нердлінгена у вересні 1634 р. Незабаром розпався Гейльбронський союз німецьких
протестантських володарів.

І нарешті, коротко зупинимося на четвертому – франко-шведському етапі Тридцятилітньої

війни (1635–1648 рр.). У квітні 1635 р. між Францією та Швецією був укладений Комп’єнський
договір про союз. У травні того ж року Франція оголосила війну Іспанії.

Вступ Франції у війну з Габсбургами дав змогу Швеції зосередити свої основні сили для
боротьби проти Речі Посполитої та домогтися укладення вигідного для себе Штумсфорського
договору, який дав змогу шведським військам більше ніж 10 років вести активні військові дії в
Німеччині, не боячись удару в спину.

Активна участь Франції та Швеції у військових діях проти прогабсбурзької коаліції змусила
імператора сісти за стіл переговорів із протестантськими володарями під час Регенсбурзького
собору (вересень 1640 – жовтень 1641 рр.), де досягнено згоди щодо необхідності проведення
переговорів.

Останньою спробою католицької коаліції змінити перебіг війни на свою користь стало
вторгнення навесні 1643 р. іспанських військ у Францію. Але в травні того ж року в битві біля
Рокруа вони були розбиті.

У грудні 1644 р. розпочав свою роботу конгрес у Мюнстері, де обговорювалися

взаємовідносини між Францією та Імперією, а з червня 1645 р. – в м. Оснабрюк, де
з’ясовувалися німецько-шведські відносини. Переговори тривали впродовж кількох років, аж
поки не завершилися одночасним підписанням мирного договору, відомого в історії як
Вестфальський (1648 р.), з якого розпочинається історія великих європейських конгресів.

3. Зовнішньополітичні наслідки Тридцятилітньої війни для європейських

держав та становлення Вестфальської система міжнародних відносин
Священна Римська імперія та Франція підписали Мюнстерський договір, а Швеція, Імперія та
німецькі протестанти уклали Оснабрюцький договір (іспано-французька війна ще тривала до
1659 р., коли було укладено т. зв. Піренейський мир).

Відповідно до Мюнстерського та Оснабрюцького договорів держави-переможниці отримали

значні територіальні здобутки.

Швеція отримала великі території на Балтиці – західну Померанію, м. Вісмар, секуляризовані

архієпископство Бременське та єпископство Верденське. Так, Швеція встановила свій
контроль над гирлом найважливіших судноплавних річок Німеччини – Одеру, Ельби та Везеру.
Крім того, вона отримала велику контрибуцію.

Франція отримала Ельзас, більшу частину Лотарингії, а також право тримати гарнізон у
Філіппсбурзі, на правому березі Рейну.

Бранденбург отримав Східну Померанію з єпископством Каммін, архієпископство

Магдебурзьке, єпископства Хальберштадтське і Мінденське. Такі значні територіальні
надбання Бранденбурга (неспівмірні з внеском у перемогу) пояснюються прагненням Франції
створити на майбутнє противагу Швеції.

Спадкоємці курфюрста Фрідріха Пфальцського отримали назад разом з титулом курфюрста

тільки частину його володінь – Нижній чи Рейнський Пфальц. Верхній Пфальц залишався за
Баварією. Максиміліан Баварський зберігав за собою і титул курфюрста. Так, кількість
курфюрств Священної Римської імперії тепер досягла восьми.

Загалом, після 1648 р. імперія перетворилася на строкатий конгломерат народів та релігій, до

якого входило 300 світських і духовних князівств, 51 імперське місто та 1475 імперських
рицарських володінь. Вестфальський мир давав можливість князям повністю відокремитися у
межах своїх володінь, а органи територіального станового представництва (ландтаги)
втратили будь-яке значення.

Імперія також визнала суверенітет і незалежність Швейцарського Союзу та Нідерландів.

Щодо релігійних аспектів договору, то Імперія визнала рівні права католицьким і

протестантським князівствами, а церковне майно, яке було привласнене протестантськими
володарями до 1624 р. (для Пфальцу та його союзників було встановлено дату 1619 р.), було
залишено у їх розпорядженні. Проте надалі такі захоплення майна заборонялося.

Гарантами Мюнстерського і Оснабрюцького договорів виступали Франція та Швеція.

Домінуючими суб’єктами Вестфальської системи міжнародних відносин стали суверенні

держави. Ця система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету в
міждержавних відносинах.

Серед принципових характеристик Вестфальської системи можна виділити такі:

· стабільність кордонів (встановлення меж європейських держав);

· національний суверенітет (головний принцип міжнародних відносин);

· ієрархічність і суперництво (між слабшими та могутнішими державами);

· коаліційність (політична рівновага).

Завдяки Вестфальській системі фактично було покінчено з багаторівневою феодальною

системою, де підданство існувало на кількох рівнях політичної суб’єктності як об’єкт влади:
сеньйора, короля, глави церкви, імператора. На зміну численним центрам впливу прийшла
вертикальна структура, у якій усе суспільство пронизане політичним впливом єдиної
(державної) влади. Вищі органи державного управління демонструють суверенність влади у
межах кордонів країни і могутність у міжнародних відносинах.

Принцип коаліційності (політичної рівноваги) – компроміс між принципами суверенної

рівності та спільного інтересу – визначається як визначальний для цієї міжнародної системи. У
процесі свого функціонування ця система примушує кожного із акторів обмежувати свої
прагнення, пов’язані з експансією, щоб не виявитись у ситуації, коли подібне обмеження буде
застосоване до нього іншими. Серед засобів дотримання рівноваги на міжнародній арені
домінує принцип коаліції, тобто певного об’єднання держав з метою задоволення спільних
інтересів, або - їх захисту. Коаліція спрямована на залякування держави, яка порушує
політичну рівновагу. У випадку невиконання державою вимог коаліції, проти неї може бути
застосована військова сила. У системі політичної рівноваги одностороннє використання сили є
фактором створення безладу або анархії в міжнародних відносинах, а колективне
використання розглядається як інструмент підтримання порядку.

Поступово, з розвитком держав і розширенням міжнародних взаємодій, поняття політичної

рівноваги отримало ширший зміст і стало означати:

· будь-який розподіл сил;

· політику будь-якої держави або групи держав, яка спрямована на те, щоб надмірні амбіції
іншої держави були приборкані за допомогою узгодженої позиції тих, хто ризикує стати
жертвою цих амбіцій;

· багатополярну сукупність, в яку час від часу об’єднуються великі держави з метою
обмеження надмірних амбіцій однієї з них.
Принцип політичної рівноваги як ідея і практика міжнародного життя проіснував весь період
функціонування Вестфальської системи міжнародних відносин (від 1648 по 1815 р.).

Лекція 12. Міжнародні відносини під час Великої французької

революції (1789-1794 pp.)
1. Становлення зовнішньої політики Франції в період Національних установчих зборів.

2. Становлення зовнішньої політики Франції в період Законодавчих зборів (з осені 1791 р. до

10 серпня 1792 р.).

3. Міжнародні відносини в Європі в 1789-1792 pp.

1. Становлення зовнішньої політики Франції в період Національних

установчих зборів
Після завершення боротьби за незалежність США (1775-1782 pp.) дворянсько-династичній
дипломатії абсолютних монархій XVIII ст. у подальшому було завдано нищівного удару
Великою французькою революцією 1789- 1794 pp. У той час принцип верховенства нації
отримав свій подальший розвиток.

Зовнішня політика французького абсолютизму викликала глибоке незадоволення французької

буржуазії ще задовго до 1789 р. Буржуазія, що зміцніла, не потребувала вже опіки
абсолютизму. Вона не бажала більше терпіти панування дворянських і династичних інтересів
у внутрішній, а тим більше в зовнішній політиці. Проти уявлення про божественне походження
королівської влади і самовладдя абсолютних монархів радикальна філософія в епоху
буржуазної "освіти" ХVIIІ ст. висунула ідею суверенітету нації. Звичайно, під "нацією" тоді
мався на увазі третій стан. Виходячи з ідеї нації, що розумілося у вищесказаному, буржуазія
вимагала національної зовнішньої політики замість політики дворянської і династичної. Тому
необхідною частиною буржуазної революції стало підпорядкування буржуазією всіх засобів
управління зовнішньою політикою держави. Воно послідовно здійснювалося в ході
революційних подій і було завершено в роки термідоріанської реакції і Директорії.

Конкретний напрям міжнародної діяльності періоду перемоги і утвердження капіталізму в

передових країнах визначався основними лініями їх зовнішньої політики. У центрі міжнародної
політики періоду 1789-1794 pp. була боротьба французької революції з контрреволюційною
коаліцією, керованою Англією.

Після взяття Бастилії Національні збори, спираючись на принцип народовладдя, стали

втручатися в дипломатію королівського міністерства, прагнучи підпорядкувати її своїм цілям.
Від випадку до випадку Національні збори видавали декрети з приводу повідомлень міністра
закордонних справ про зовнішні справи. У травні 1790 р. Національні збори різко зіткнулися з
королівською владою через питання зовнішньої політики. В цей час виникла загроза війни між
Іспанією й Англією через домагання на частину тихоокеанського узбережжя Північної Америки.
Навесні 1790 р. обидві сторони готувалися до війни. Через союзний "фамільний договір" 1761
р. іспанський двір зажадав допомоги від Людовіка XVI. Міністр закордонних справ повідомив
Національним зборам про намір короля озброїти флот проти Англії. Його заява викликала в
Національних зборах цілу бурю. Буржуазія обурювалася через іспанську політику, що не
допускала французьких товарів у іспанські колонії, і не співчувала "фамільному договору".
Вона вбачала в ньому лише династичний союз. Багато хто небезпідставно думав, що король
під приводом війни з Англією хотів просто збільшити збройні сили для боротьби з революцією і
за їх допомогою розігнати Національні збори.

Тому ліва частина Національних зборів вирішила відібрати у короля право оголошувати війну і
укладати мир. Національні збори ухвалили, що самі контролюватимуть дипломатичні
переговори і затверджуватимуть договори. Після гарячих дебатів велику частину депутатів
залучив до себе граф Мірабо, який саме в цей час почав уже отримувати таємну субсидію від
короля. 24 травня 1790 р. граф Мірабо добився в Національних зборах компромісного рішення
з питання про право війни і миру. Згідно з цим рішенням тільки Національні збори могли
оголосити війну й укласти мир, але лише в тому випадку, якщо король внесе таку пропозицію.
Таким чином, право війни і миру було розділене між королем і Національними зборами. Під
час дебатів депутати різко засуджували монархічну таємну дипломатію й союзи і заявляли, що
Франції потрібні тільки "національні договори", зі "справедливими народами".

У зв'язку з розглядом вимог Іспанії про виконання "фамільного договору", Національні збори
створили постійний комітет для спостереження за дипломатичними справами. Головою
Дипломатичного комітету став граф Мірабо. Дипломатичний комітет і Національні збори
остаточно підпорядкували собі офіційну дипломатію короля й міністерства, а велика
поміркована буржуазія стала, нарешті, до керівництва зовнішньою політикою Франції. За
пропозицією Дипломатичного комітету Національні збори залишили в силі союз з Іспанією,
оскільки він міг знадобитися проти Англії. Проте він вилучив з договору всі статті, які мали
наступальний характер. Були залишені тільки оборонні і торговельні зобов'язання. Основами
зовнішньої політики Франції були проголошені "загальний мир і принципи справедливості".

Коли в 1789 р. в австрійських Нідерландах (Бельгії) відбулася революція, Національні збори

були проти втручання з метою захисту Бельгії від Австрії, боячись конфлікту з феодально-
монархічною Європою. Не зважаючи на ентузіазм газет і клубів з приводу бельгійської
революції, бельгійська нотифікація (офіційне повідомлення) про проголошення незалежності
Бельгії за рішенням короля і міністра закордонних справ була повернена назад у нерозвитому
вигляді. Національні збори не протестували.

Не зважаючи на миролюбність Національних зборів, відміна частини феодальних повинностей

залучала Францію до зіткнень з монархічною Європою. У Франції, в Ельзасі, знаходилася
низка дрібних володінь німецьких імперських князів. Революція знищила там старі феодальні
права сеньйорів. Князі скаржилися німецькому імперському сейму й добивалися втручання
Австрії і Пруссії, а також Росії і Швеції для поновлення своїх привілеїв. Швеція ще за
Вестфальським миром 1648 р. стала гарантом устрою Священної Римської імперії. Росія
гарантувала його за Тешенським миром 1779 р.

Бажаючи уникнути конфлікту, Національні збори вирішили винагородити князів за збитки як

приватних осіб. МЗС Франції почало з ними переговори, які затягнулися до початку війни з
коаліцією. Операція врешті-решт все ж таки не відбулася. Австрія, Росія і Пруссія спонукали
князів до опору в надії мати в руках зайвий привід для війни з Францією. Катерина ІІ
підбурювала князів вимагати австрійського і прусського втручання, розраховуючи швидше
втягнути ці держави у війну з Францією. Конвент відмінив рішення про винагороду ельзаських
князів тільки тоді, коли війна з коаліцією вже почалася.

Конфіскація церковних земель, проведена Національними зборами, і проект цивільного

устрою духівництва викликали конфлікт Франції з Папою Римським. Намагаючись залагодити
справу, міністерство зав'язало з Римом таємні переговори, тільки що в принципі засуджені
Національними зборами. Проте угода не була досягнута. Революція поширилася на територію
Авіньйону, населену французами, що належала Папі. У квітні 1791 р. населення Авіньйону
зажадало возз'єднання його з Францією. Дипломатичний комітет запропонував Національним
зборам застосувати на практиці новий принцип територіальних приєднань на підставі
виявлення волі самим населенням. Декретом Національних зборів від 14 вересня 1791 р.
Авіньйон було приєднано до Франції, "згідно з бажанням, вільно й урочисто виявленим
більшістю комун і громадян".

Приєднання Авіньйону ще більш загострило відносини не тільки з Римом, але і з сусідніми

монархічними державами, які побоювалися, щоб їх населення не побажало приєднатися до
революційної Франції. З того часу на принцип суверенітету нації, введений у європейську
міжнародну політику Французькою революцією, посилалися при виданні всіх декретів про
територіальні приєднання в ході революційних воєн Франції з коаліцією. До неї цей принцип
був застосований тільки в дипломатії США в період боротьби за незалежність.
У Національних зборах стали лунати вимоги очищення дипломатичного персоналу від
прихильників абсолютизму. Під тиском цих вимог навіть граф Мірабо, що таємно продався
двору, вимушений був у січні 1790 р. визнати необхідність майже повної зміни послів Франції
при іноземних дворах. У березні 1791 р. було змінено сім послів. Збори встановили для послів
спеціальну присягу. Деякі зі старих дипломатів відмовилися її прийняти й були відкликані.
Таким чином, у період Національних установчих зборів влада буржуазії була ще нестійкою.
Войовничі дії могли її похитнути, і Національні збори до свого розпуску восени 1791 р.
зберігали миролюбний напрямок у зовнішній політиці та дипломатії.

Тоді як офіційна дипломатія знаходилася під наглядом Дипломатичного комітету

Національних зборів, двір вів свої таємні інтриги з метою викликати втручання іноземних
держав для поновлення абсолютної монархії. Поголоски про це поширились і в Національних
зборах, і в клубах росла недовіра до колишнього дипломатичного персоналу, який таємно
допомагав королю підтримувати відносини з іноземними дворами. Старий дипломатичний
персонал сильно скомпрометувала невдала спроба втечі короля з Франції влітку 1791 р.
Міністра закордонних справ звинувачували у співучасті в цій справі. Після своєї втечі король
був тимчасово усунений від влади, і майже всі іноземні двори припинили зносини з послами
Франції. Проте боячись подальшого розгортання революції, Національні збори знов відновили
владу короля. За конституцією 1791 р. вони надали йому ведення всіх зовнішніх стосунків з
правом укладати договори за умови подальшої ратифікації їх законодавчим корпусом.

Особливим декретом, прийнятим у грудні 1791 р., було встановлено, що "французька нація
назавжди відмовляється від усякої війни з метою завоювання і ніколи не застосує своєї сили
проти свободи будь-якого народу". Завойовницькі прагнення самої французької буржуазії
виявилися пізніше, коли в результаті революції влада її зміцнилась.

2. Становлення зовнішньої політики Франції в період Законодавчих зборів

(з осені 1791 р. до 10 серпня 1792 р.)
У вересні 1791 р. Людовік XVI прийняв конституцію і знов офіційно повідомив європейським
дворам про свою солідарність з Національними установчими зборами. В той же час королева
в таємних листах повідомляла монархам про те, що Людовік XVI не вільний у своїх діях. За
таких умов відкрилися Законодавчі збори в жовтні 1791 р. Загроза війни зростала. Законодавчі
збори, боячись, що король використовує дипломатичні стосунки з метою підготовки
контрреволюції, примусили короля замінити міністра закордонних справ, скомпрометованого
під час невдалої втечі Людовіка XVI.

Побоювання Законодавчих зборів мали підстави. Декілька наближених до короля аристократів

(з найбільш активних роялістів) утворили таємний комітет, який допомагав йому готувати
контрреволюцію і складався з прихильників "австрійської системи". На них король таємно
витрачав секретні фонди Міністерства закордонних справ. Восени 1791 р. Законодавчі збори
обрали Дипломатичний комітет з 12 членів для спостереження за діяльністю міністрів і
ознайомлення з найважливішим листуванням з іноземними державами. Він повинен був
оновлюватися щомісяця на одну третину. До нього разом з поміркованими депутатами обрали
і ватажків жирондистів.

Основним питанням зовнішньої політики в той час було те, що зростала загроза війни. Двір і
аристократична военщина хотіли війни, сподіваючись на перемогу союзників, на
контрреволюцію внаслідок іноземного вторгнення до Франції. Фельяни і жирондисти головне
завдання зовнішньої політики Франції вбачали в тому, щоб не допустити утворення коаліції і
роз'єднати Австрію і Пруссію, використовуючи їх одвічну взаємну ворожнечу. Головним
ворогом Франції одні та інші вважали Австрію. Але якщо фельяни сподівалися запобігти війні і
досягти компромісу, то жирондисти, навпаки, хотіли полегшити собі військову перемогу,
ізолювавши Австрію від Пруссії. Фельяни і жирондисти намагалися зблизитися з Пруссією й
добитися від неї якщо не союзу, то хоч би нейтралітету. Прагнули вони й до того, щоб на
випадок австро-французької війни заручитися нейтралітетом Англії. До Пруссії безуспішно
були направлені дві дипломатичні місії. Колишній отенський єпископ, герцог де Талейран-
Перігор Шарль Моріс, посланий до Англії, також не добився ніякої ясної відповіді від
англійського міністерства. Всі ці дипломатичні спроби виявилися марними. Успіху їх частково
заважала таємна дипломатія Людовіка XVI і королеви. Їх таємні агенти протидіяли
французьким місіям, що були направлені до прусського короля.

Представники якобинців М. Робеспьер и Марат розуміли, що війна неминула. Але вони різко
виступали проти наміру жирондистів почати її раніше знищення внутрішніх ворогів –
аристократії і реакційної воєнщини.

Але головна причина неуспіху французьких представників була в тому, що європейські уряди
ще не вірили в силу революційної Франції і не зважали на її пропозиції. Вони хотіли
поновлення абсолютизму і мріяли відібрати у Франції низку володінь як "винагороду" за свої
контрреволюційні послуги.

15 березня 1792 р. король був вимушений призначити міністром закордонних справ близького
до жирондистів генерала Дюмур'є. Головного ворога він бачив у Австрії і мріяв після її
розгрому оточити Францію поясом із залежних від неї держав. У цей час головну роль у
дипломатичному комітеті грав жирондист Жак П'єр Бріссо. Багато старих чиновників
Міністерства закордонних справ Франції були прихильниками короля й "австрійської системи".
Дюмур'є замінив їх новими людьми, близькими до жирондистів, багато колишніх послів було
замінено новими.

У брошурах про дипломатію, які розповсюджувалися в той час жирондистами і Дюмур'є,

розвивалася думка, що дипломатія революції повинна спиратися на принципи декларації прав
і відмови від завоювань, бути простою і ясною та обходитися без всіляких хитрувань і подібних
їм прийомів, а самі посли повинні однаково називатися "нунціями Франції".

У березні 1792 р. помер імператор Леопольд II. Його наступник Франц І явно бажав почати
війну з Францією. Він відкинув її вимогу розірвати союз із Пруссією і припинити заступництво
озброєним загонам емігрантів, які готували похід на Францію. Не чекаючи ворожого нападу, 20
квітня 1792 р. Законодавчі збори Франції прийняли пропозицію короля про оголошення війни
Австрії та Пруссії. Почався період революційних воєн, який продовжувався до початку
термідоріанської реакції.

Слабка французька армія, успадкована від абсолютної монархії й керована дворянським

офіцерством, не могла і не хотіла дати рішучу відсіч інтервентам. Королева в таємних листах
наголошувала на публікації коаліцією погрозливого маніфесту, сподіваючись, що він залякає
революціонерів. Але маніфест герцога Брауншвейгського, який загрожував Франції руйнацією
Парижа й винищуванням революціонерів, тільки погіршив стан двору. Перші військові невдачі
та явна зрада короля послужили поштовхом до падіння монархії у Франції.

3. Міжнародні відносини в Європі в 1789-1794 pp.

Коли у Франції почалася революція, увага європейських дипломатів була прикована до подій у
Східній Європі. Війна Росії і Австрії з Туреччиною, що почалася 1788 р., була у розпалі.
Австрійська армія була розбита. Російські війська отримали велику перемогу, узявши після
тривалої облоги Очаків. Проте результат боротьби ще не був вирішений. Росія вела в той же
час другу війну зі Швецією. Англія і Пруссія надавали всіляку дипломатичну підтримку і
Туреччині, і Швеції. Проте французька революція дуже скоро здійснила свій визначальний
вплив на всю міжнародну політику. Вона примусила держави надовго перенести свою увагу зі
сходу на захід Європи. Стара європейська рівновага була порушена. Французька революція
відкрила новий період у розвитку міжнародних відносин. Незабаром боротьба з буржуазно-
революційною Францією опинилася в центрі всіх міжнародних подій і дипломатичних
переговорів.

Головну роль у європейській політиці в той час відігравали дві найбільш могутні сили –
англійська і російська дипломатія. В Англії керівником зовнішньої політики був Уїльям Пітт
Молодший. Головного ворога він бачив у Франції. Торговельна угода з Францією і створення
англо-пруссько-голландського союзу були його головними дипломатичними успіхами
напередодні французької революції. З самого початку французької революції У. Пітт
зненавидів її, хоч і сподівався, що вона послабить Францію. Надалі він став головним
натхненником і організатором контрреволюційної коаліції проти Франції.

Зовнішня політика Росії знаходилася в руках Катерини ІІ і декількох близьких до неї осіб. Її цілі
визначались інтересами дворянсько-кріпацької імперії поміщиків і купців. У 1789 р. в східному
питанні вони зводилися до придбання чорноморського узбережжя між Бугом і Дністром і до
поділу Туреччини в союзі з Австрією. Вона хотіла зберегти панування Росії в Польщі та
захистити свою імперію від можливого нападу з півночі. Для досягнення своїх цілей
імператриця задумала грандіозну комбінацію, направлену проти англо-пруссько-голландської
ліги. То повинен був стати союз чотирьох держав: Росії, Австрії, Франції та Іспанії. Переговори
про цей союз почалися в Петербурзі та Парижі ще з кінця 1787 р. Францію російські дипломати
приваблювали завоюваннями в Єгипті та Греції за рахунок Туреччини. Слабкість французької
монархії, що переживала фінансову й політичну кризу, і небажання Іспанії втягуватися в
справи Східної Європи гальмували переговори. Росія майстерно користувалася боротьбою
між Англією і Францією та між Австрією і Пруссією для збільшення питомої ваги своєї держави
в європейській політиці.

Катерина II розуміла, що французька революція означала їх повний провал, оскільки Установчі

збори ніколи б не допустили цього союзу. Але найближче до серця Катерина II сприйняла
удар, нанесений дворянству й монархії французькою революцією. Імператриця глибоко
зненавиділа її. Вона називала Установчі збори "гідрою в 1200 голів", "зграєю божевільних і
лиходіїв", і все більше бажала почати війну з революцією, щоб її розчавити. Але так зване
"польське питання" і боротьба зі Швецією й Туреччиною заважала цим намірам. Зате
французькі емігранти приймалися в Росії з особливою привітністю. В цілому ж загальна
обстановка в роки революції у Франції сприяла успіхам зовнішньої політики Росії.

Під впливом революційних подій у Франції восени 1789 р., в Бельгії спалахнула революція, що
була направлена проти австрійського владарювання.

Повсталі провінції заявили про вихід зі складу Австрії. Це примусило австрійську дипломатію
перенести головну увагу з турецької війни на захід Європи. Повернення Нідерландів під владу
Австрії стало головним завданням Леопольда II. Англія і Голландія були солідарні з Австрією в
цьому питанні. Успіх революції в Бельгії підпорядкував би цю країну французькому впливу. А
це становило б велику небезпеку для Англії і Голландії, зважаючи на важливість стратегічного
становища Бельгії.

Зате в Пруссії вирішили використовувати труднощі Австрії, щоб її послабити. У той час
прусська дипломатія знаходилася в руках графа Евальда Фрідріха фон Герцберга. Його
головна мета полягала в послабленні Австрії і в приєднанні до Пруссії міст Данцига і Торна,
що належали Польщі. Володіння цими містами дало б Пруссії можливість панувати над
нижньою течією Вісли. 1790 р. Пруссія уклала союз із Польщею й Туреччиною проти Австрії й
Росії. Е. Герцберг і король, погрожуючи Австрії війною і підтримкою бельгійської революції,
робили спроби примусити австрійського імператора Леопольда II відмовитися від війни з
Туреччиною і поступитися полякам Галичиною. У нагороду за це Е. Герцберг хотів отримати
від Польщі Данциг і Торн. За допомогою Англії він сподівався залякати Австрію і
дипломатичним шляхом добитися поступок. У крайньому випадку Е. Герцберг готовий був піти
і на війну з Австрією. Він сподівався, що Росія, зайнята війною на півночі і півдні, не буде
допомагати Австрії в її боротьбі з Пруссією. Він уявив собі, що настав час, коли Пруссія стане
вирішувати долю Європи і зможе зіграти роль посередниці у східному, польському і в
шведському питаннях, а Англія допомагатиме їй як вірний союзник.

Австрійський імператор Леопольд ІІ більше всього боявся за Бельгію, але зовсім не хотів
уступати полякам Галичину і відмовлятися від завоювань у Туреччині, де перемоги О. В.
Суворова дозволили російським військам і австрійцям зайняти в 1789 р. Молдавію і Валахію.
Імператор також готувався до війни з Пруссією. Обидві сторони стягнули армії до своїх
кордонів.
Англійські дипломати дійсно вдавали, що схвалюють плани Пруссії. Е. Герцберг не розумів,
що це була лише гра, потрібна У. Пітту, поки не зникла загроза війни Англії з Іспанією через
землі на Тихоокеанському узбережжі Америки. Він не підозрював і того, що одночасно Англія
визнала за Леопольдом II право на приєднання частини турецької Сербії, вважаючи, що "турки
повинні заплатити за розбиті горщики", як висловився у Відні англійський посол про збитки
Австрії від війни. У Відні У. Пітт через своїх агентів стверджував те, що заперечував у Берліні, і
навпаки. Нічого не підозрюючи Е. Герцберг запросив дипломатів на конференцію до
силезького села Рейхенбах, до військового табору, поблизу головних сил прусської армії,
зосереджених для нападу на Австрію.

Але У. Пітт в цей час вже готував важкий удар для свого союзника – Пруссії. Він не хотів
витрачати англійські субсидії на підтримку Пруссії у війні з Австрією за прусські інтереси і не
мав наміру віддавати Австрію на поживу пруссакам, хоча йому й хотілося відірвати її від союзу
з Росією і перешкодити її завойовницьким прагненням на Сході. У. Пітт ясно бачив, що в 1790
р. при приблизній рівності сил Пруссії і Австрії не Пруссія, а Англія стала вирішувати долю
європейської рівноваги.

На той час у Франції вся її увага була поглинена внутрішньою боротьбою. Росія вела війну з
двома супротивниками – на півночі і півдні. У. Пітт це добре враховував. Він знав, що місце
цих двох держав, які вирішували раніше суперечки між Австрією і Пруссією, належить зараз
Англії. В його плани не входило, щоб Пруссія посилювалася на Балтійському морі за рахунок
Польщі. Прусський король, в останню мить відчувши недобре, спробував під різними
приводами не пропустити англійського і голландського послів в Рейхенбах, затримавши їх біля
Бреславля. Але після рішучих протестів посли все ж таки з'явилися на конференції. Тут карти
У. Пітта були відкриті, і засліпленню Е. Герцберга наступив кінець. Обманутим опинився і
австрійський імператор Леопольд II.

До початку конференції в Рейхенбаху загроза війни з Іспанією вже не стояла перед У. Піттом.
Тому церемонитися з пруссаками йому було нічого. Англія і Голландія навідріз відмовили
Пруссії у військовій підтримці проти Австрії. Вони зажадали примирення обох сторін на основі
строгого дотримання status quo і їх угоди про придушення бельгійської революції. Австрія
повинна була відмовитися від завоювань за рахунок Туреччини (йшлося про сербські землі,
приєднані Австрією 1718 р. за Пассаровіцьким миром, але повернених назад Туреччині 1739
р.) і вийти зі спільної війни з Росією проти Туреччини з порожніми руками. Тільки за цієї умови
Англія, Голландія і Пруссія погодилися допомогти їй відновити свою владу над Бельгією.
Імператор Леопольд II, байдужіший до східної політики, ніж його попередник Йосип II, швидко
погодився. Він вважав, що мало що втратив на сході і був задоволений можливістю повернути
Бельгію. Зате австрійські дипломати старої школи, що пропрацювали все життя в традиціях
непримиренної ворожнечі з Пруссією, були в нестямі від гніву, обурення і приниження.

Пруссії залишалися дві можливості: війна з Австрією без союзників або відмова від плану Е.
Герцберга. Король бачив, що сама Пруссія не мала військової переваги над Австрією. Він
вирішив не ризикувати у війні і поступитися, пожертвувавши планами свого невдалого
міністра.

За Рейхенбахськими угодами, підписаними 27 липня 1790 р., Пруссія відмовилася від плану Е.
Герцберга, а Австрія – від завоювань за рахунок Туреччини. Австрія зобов'язалася вийти зі
Східної війни на основі status quo і не допомагати більше Росії. Наслідком цієї угоди було
австро-турецьке перемир'я (вересень 1790 р.) і остаточний мир у Систові (серпень 1791 р.) між
Австрією і Туреччиною. Зате Англія і Пруссія зобов'язалися сприяти відновленню австрійської
влади над Бельгією. Це був повний тріумф дипломатії У. Пітта: запобігти війні між
закоренілими ворогами – Австрією і Пруссією. Він примусив їх стати на шлях співпраці в
боротьбі із впливом французької революції в Європі, зберіг австрійську Бельгію як буфер
проти революційної Франції. Після Рейхенбахських угод уже в грудні 1790 р. австрійські
війська зайняли Брюссель і придушили революцію в Бельгії. В кінці 1790 р. конгрес
представників Англії, Австрії, Пруссії і Голландії, що зібрався в Гаазі, остаточно визнав і
оформив відновлення влади Австрії над Бельгією. Це був перший в історії досвід
дипломатичного конгресу, скликаного у зв'язку з планами придушення революції. Історичне
значення Рейхенбахських угод полягає в тому, що примусивши Австрію і Пруссію
співпрацювати в боротьбі з революцією в Бельгії, вони проклали дорогу до створення
контрреволюційної коаліції проти Франції. Зате відносини між Англією і Пруссією дещо
охолонули.

1790 р. Рейхенбахськими угодами Англією було закладено перший камінь коаліції проти
Франції. Але держави були зайняті східними справами. До невдалої втечі Людовіка XVI з
Парижа в червні 1791 р. справа створення коаліції майже не зрушилася з місця. Емігранти,
присутні в Кобліні, добивалися допомоги від європейських дворів. Королева вела таємне
листування з австрійським та іншими дворами, благаючи їх про допомогу. У той же час король
лицемірно завіряв Європу про свою солідарність з Національними зборами. Про план втечі
знало тільки декілька чоловік, хоча чутки про його підготовку давно носилися всюди. Імператор
Леопольд ІІ обіцяв королеві допомогу, якщо тільки королівська родина залишить Францію.

Король і королева таємно тікали з паспортами, виданими міністерством удові російського

полковника, на прохання російського посла. Останній не знав, навіщо потрібні були ці
паспорти, але коли у своїх донесеннях до Петербурга він надумався було виправдовуватися,
то отримав строге попередження від Катерини II. Втеча Людовіка XVI не вдалася. Короля було
затримано у Варенні, і авторитет монархії був остаточно підірваний. Невдала втеча короля і
зростання руху за встановлення республіки у Франції сполохали феодально-монархічну
Європу. Це послужило поштовхом, що прискорило утворення контрреволюційної коаліції.
Головна роль у створенні цієї коаліції в 1791-1792 pp. належала російській, австрійській і
прусській дипломатії.

1791 р. виникла ідея скликати європейський конгрес в Ахене або в Спа для організації
інтервенції загальноєвропейського союзу до Франції і для придушення французької революції.
Королева в таємному листуванні з імператором Леопольдом II та іншими монархами
пристрасно наполягала на скликанні цього конгресу. Тоді ж почалося тісніше зближення
Австрії і Пруссії, направлене проти Франції. У липні 1791 р. Австрія і Пруссія домовилися про
можливість спільних дій проти Франції, і Леопольд II розіслав звернення до європейських
дворів з проектом скликання дипломатичного конгресу і створення союзу проти Франції.
Прусському королеві Леопольд II відправив особливу записку з докладним планом дій.
Держави повинні були спільно запропонувати Франції зупинитися на її революційному шляху.
У разі її відмови державам було запропоновано зібратися на конгрес, заздалегідь домовитися
про майбутню форму правління у Франції і лише потім приступити до збройної інтервенції. У
цьому листуванні він і австрійський канцлер Кауніц намагалися довести законність втручання
монархічних держав у внутрішні справи Франції для придушення "заразливого" революційного
духу, завіряючи, що це треба зробити "у вигляді огорожі суспільного спокою і безпеки держав,
недоторканності володінь і дотримання трактатів". За такими пишними словами представники
європейської реакції приховували свій страх за привілеї і за панування дворянства, що
відкидалися революцією.

У 1791 р. Леопольду II не вдалося здійснити план загальноєвропейського союзу і конгресу.

Англія вирішила вичікувати події і відмовила емігрантам у збройній інтервенції, явно не
бажаючи брати участь у спільних заходах держав. Росію раптово відволік переворот у Польщі,
що відбувся 3 травня 1791 р. і направлений проти російського впливу. Вони навіть не
відгукнулися на запрошення.

Дипломатичне листування 1791 р. та інші документи того часу, що стосуються підготовки

контрреволюційной коаліції, містять у початковій формі один з основних принципів
контрреволюційної дворянсько-монархічної дипломатії кінця XVIII і початку XIX ст. –
виправдання озброєного втручання у внутрішні справи інших країн для придушення
революцій. Кінцева форма цього "права втручання" відобразилась пізніше на конгресі в
Троппау 1820 р., в період діяльності Священного союзу.

Ще з лютого 1791 р. між Берліном і Віднем почалися таємні переговори про зближення проти
Франції. У серпні в замку Пільніц у Саксонії відбулася зустріч імператора Леопольда II з
прусським королем, а 27 серпня була підписана так звана Пільніцька декларація, яка
сповіщала, що Пруссія і Австрія готові розпочати війну за відновлення влади Людовіка XVI.
Проте після Пільніца обидві сторони ще довго зволікали з озброєним виступом. Хитрий і
обережний Леопольд II розумів розрахунки Катерини II. Він здогадувався, що прусський король
хоче разом з Росією другого поділу Польщі, і боявся бути обійденим при цій операції,
вплутавшись у війну з Францією. Проте 7 лютого 1792 р., побоюючись революції, Леопольд II
нарешті уклав союзний договір з Пруссією. Австрія і Пруссія зобов'язувалися виставити проти
Франції від 40 до 50 тисяч військ кожна. Обидві сторони сподівалися винагородити себе
надбаннями за рахунок Франції.

Із самого початку контрреволюційна коаліція пов'язувала відновлення французької монархії з

планами розчленування і пограбування Франції. Пруссія мала намір захопити Ельзас і
Лотарингію і під приводом "винагороди" за війну з Францією вимагала від Росії згоди на новий
поділ Польщі. Австрія хотіла оволодіти французькою Фландрією, Артуа, Пікардією до Сомми і
Баварією, або ж обміняти Бельгію на Баварію з невеликими збільшеннями. Подібні ж плани
були в Іспанії і Сардинії. Для Англії У. Пітт вимагав Дюнкерк, важливого за своїм стратегічним
положенням. Загарбницькі проекти розчленування Франції породжували нескінченні розбрати і
спори серед дипломатів коаліції. Австрії так і не вдалося прийти до остаточної угоди з
Пруссією, яка не бажала, щоб австрійці заволоділи Баварією.

Повстання 10 серпня 1792 р. скинуло монархію у Франції і привело до скликання

Національного конвенту. Національний конвент був скликаний на основі загального права і
встановив у Франції республіку. Замість колишніх міністрів, що призначалися королем, була
обрана Виконавча Рада, відповідальна перед Конвентом. Міністр закордонних справ у цій раді
так само був представлений жирондистами. Фактично він цілком залежав від керівників цієї
партії, що переважали в Конвенті. Значним впливом на зовнішню політику користувався Жорж
Жак Дантон, хоча за посадою у Виконавчій раді він був міністром юстиції.

Після декількох критичних тижнів, коли прусська армія герцога Брауншвейгського вторглася до
Франції, з 20 вересня (з дня битви при Вальмі) в ході військових дій відбувся перелом. До 1793
р. республіканські війська очистили територію Франції від інтервентів, зайняли Савойю, Ніццу,
лівий берег Рейну, Бельгію і відкрили для французької і бельгійської торгівлі гирло річки
Шельди, що належало Голландії.

Жирондисти в цей період розвивали широку пропаганду революційної війни за межами

Франції під гаслом революційного визволення народів Європи. 19 листопада Конвент видав
декрет про допомогу всім народам, охочим скинути своїх тиранів.

Пропаганду революційної війни вели не тільки жирондисти, але й численні іноземці, вигнані з
Голландії, Бельгії, німецьких областей по лівому берегу Рейну, Савойї за свої революційні
переконання, утворивши свої клуби і легіони. Не зважаючи на досягнуті успіхи, завоювання
революційної Франції були ще неміцні. Але жирондисти надавали виняткового значення
дипломатичним спробам розчленування коаліції. Для цього передбачалося вселити одним
учасникам коаліції надію отримати компенсацію за рахунок інших.

Після повалення монархії майже всі держави припинили дипломатичні стосунки з Францією.
Лише Швейцарія, США і Швеція не займали стосовно Франції ворожої позиції. У таких умовах
жирондисти могли застосовувати головним чином іррегулярні прийоми дипломатії – послання
неофіційних агентів, залаштункові переговори, зондування грунту другорядними
посередниками і т. д. Спроби такого роду були багаточисельними.

У березні 1793 р. коаліція складалася вже з Англії, Австрії, Пруссії, Росії, Іспанії, Голландії,
деяких німецьких князівств, Сардинії з П'ємонтом і Неаполя. Хиткість перемог жирондистів
позначилася вже тоді. Австрійці знов зайняли Бельгію, а Пруссія – лівий берег Рейну. Іноземні
армії знову вступили до Франції.

6 квітня 1793 р. Конвент утворив Комітет громадського порятунку і передав йому виконавчу
владу. Ж. Дантон і Б. Барер відали в ньому іноземними справами.

Конституція 1793 р. встановила принципи революційної дипломатії якобинців. Згідно з

Конституцією, французи признавалися природними союзниками всіх вільних народів.
Французький народ не втручається у форми правління інших народів, але й не допускає
втручання у свої справи. Франція надавала притулок борцям за свободу, але відмовляла в
ньому тиранам і не укладала миру з ворогом, що займає її територію. Конституция 1793 р. не
була здійснена, оскільки обстановка вимагала режиму революційної диктатури. Проте
дипломатія М. Робесп'єра багато в чому відповідала її принципам, які заперечували і війну за
межами Франції зі всією Європою з метою всесвітньої революції, і капітулянський мир, але
вимагали звільнення країни від інтервентів.

Надаючи дипломатії великого значення як засобу боротьби з коаліцією, М. Робесп'єр

одночасно пригнічував дві протилежні течії: пропаганду революційної війни, що проводилася
Клоотцом і ебертистами, і спроби дантоністів укласти капітулянтський мир. Влітку 1793 р. М.
Робесп'єр провів проти дантоністів декрет про смертну кару всякому, хто запропонує укласти
мир з ворогом, що займав французьку територію. У своїх промовах про зовнішню політику він
закликав малі держави Європи до союзу і об'єднання з Францією. Проте він вважав, що цей
союз може бути досягнутий тільки на основі вільного волевиявлення народу, а не шляхом
примусу і завоювань. М. Робесп'єр прагнув до звільнення Франції, а не до революції' за її
межами.

Разом з цим, при якобинській диктатурі була проведена повна внутрішня реорганізація
дипломатичного апарату. З осені 1793 р. Бертран Барер і М. Робесп'єр відали зовнішніми
стосунками республіки в Комітеті громадського порятунку. Ці стосунки украй скоротилися.
Комітет підтримував напівофіційні дипломатичні відносини з Туреччиною, Генуєю, Швецією,
США, Данією, Женевою, Швейцарією і Алжиром. Політичне значення міністра закордонних
справ було нікчемне. Конвент ухвалював декрети і рішення з питань зовнішньої політики,
навіть його не вислуховуючи. З літа 1793 р. усі важливі дипломатичні питання: переговори,
призначення агентів і спостереження за ними були зосереджені в руках Комітету громадського
порятунку. У вересні 1793 р. Комітет прийняв "Тимчасові дипломатичні підстави", за якими
тільки в США і Швейцарії зберігалися посади офіційних послів республіки. Фактично й там
вони діяли неофіційно, оскільки республіка не була формально визнана. В інших державах
Комітет повинен був мати тільки таємних агентів. Ці "підстави" лише підтверджували
фактичний стан речей.

Декрет від 5 грудня 1793 р. формально передав усю дипломатію до рук Комітету. У березні
1794 р. Комітет ухвалив, що він сам підписує грамоти послам, дає їм спеціальні повноваження
і директиви для переговорів. На основі їх міністр пише свої інструкції. Численні перехоплення
депеш агентами коаліції і розбійне викрадення Семонвіля австрійцями примушували Комітет
по можливості утримуватися від письмових інструкцій. Чиновникам міністерства було надано
суворі вказівки про дотримання дипломатичної таємниці.

Лекція13. Міждержавні європейські відносини у 1799-1809 рр.

1. Зовнішня політика Франції після перевороту 18 брюмера
(листопада) 1799 р. та приходу Н. Бонапарта до влади.
2. Позиція Пруссії з питань європейської політики на поч. XIX ст.
3. Оголошення Францією "континентальної блокади" Англії.
4. Зростання опозиції Н. Бонапарту в країнах Європи.

1. Зовнішня політика Франції після перевороту 18 брюмера (листопада)

1799 р. та приходу Н. Бонапарта до влади
У період 1794-1815 pp. основне явище міжнародного життя – боротьба буржуазної Франції з
Англією за європейську і світову гегемонію. Але перемога в цій боротьбі врешті виявиться на
боці Англії.

Після перевороту 18 брюмера, що усунув Директорію, Н. Бонапарт установив режим

військової диктатури. Всі зовнішньополітичні справи перейшли в його руки як першого консула
і його міністра. Своїм міністром закордонних справ він призначив князя Ш. Талейрана, який
пробув на цій посаді до осені 1807 р. Наступниками Ш. Талейрана були спочатку Шампаньї
(герцог де Кадор), а потім герцог Бассано (Х'ю Бернард Мааре, граф де Бассано). З цих трьох
міністрів один лише Ш. Талейран мав справжній дипломатичний талант. Інші два – де Кадор і
X. де Бассано були тільки виконавчими чиновниками, акуратними і працелюбними
начальниками канцелярії МЗС Франції. Але навіть Ш. Талейрана Н. Бонапарт перетворив на
простого виконавця своєї волі, хоч і високо цінував його.

Багато сучасників вважали Н. Бонапарта таким же великим дипломатом, як і полководцем.

Уже в перших походах, в Італії в 1796-1797 pp., у переговорах з австрійцями в Лео-Бене і
Кампо-Форміо та у війні з турецькими регулярними військами в Єгипті і Сирії в 1798-1799 pp. та
з іншими, він, не будучи ніким уповноважений, брав на себе функції дипломата, який укладав
угоди і підписував трактати від імені Франції. Коли Н. Бонапарт вів переговори з султаном
Майсора в Індії про боротьбу зі спільним ворогом – Англією, то і цей відповідальний
дипломатичний крок він зробив виключно за власним почином. Так Н. Бонапарт чинив, будучи
тільки генералом. Коли ж у листопаді 1799 р. він отримав формальне право вести
дипломатичні переговори від імені Франції як її верховний глава, то більше ні з ким не ділився
своїми повноваженнями.

Н. Бонапарт отримав у спадок від Директорії зовнішньополітичні справи в стані хаосу. В той
час, коли він воював в Єгипті і Сирії, О. В. Суворов витіснив французів з Італії, Австрія
готувалася до нового походу як на Рейні, так і на альпійські кордони. Англія, керована У.
Піттом, була в повній бойовій готовності і виявляла найрішучішу непримиренність. Пруссія
вагалася, і щодня можна було чекати, що вона порушить свій сумнівний нейтралітет. Вандея
хвилювалася, і У. Пітт уже розглядав її як можливий плацдарм для емігрантського десанту,
який буде оперувати при діяльній підтримці британського флоту.

Перший консул висловлював із самого початку переконання, що перш за все потрібна

перемога над великою державою, яка безпосередньо загрожувала Франції вторгненням, тобто
над Австрією. Він умисне відкладав усілякі переговори з рештою континентальних держав,
поки Франція ще не отримала цієї перемоги. Його політика була спрямована на досягнення
однієї мети – витримувати якомога більш примирливий і заспокійливий тон при розмовах з
іноземними представниками, поки не зведені рахунки з Австрією і не знищені наслідки
суворівських перемог в Італії. Після перемоги при Маренго Австрія ще не визнавала своєї
поразки остаточно. Проте інші держави вже не вірили, що Австрія зможе покращити свої
справи. Прусський король вже не думав про виступ. Іспанські Бурбони виявляли покірність,
західнонімецькі держави прагнули висловити свої дружні почуття. 2 і 3 грудня 1800 р.
австрійськая армія ще раз зазнала поразки при Гогенліндені. Це призвело до укладання
Люневільського миру, який віддав до рук Франції Північну Італію і прирейнські володіння
Австрії.

Після успішних дій проти Австрії Н. Бонапарт приступив до виконання плаву, який становив
головну мету його зовнішньої політики протягом 1800-1812 pp.: з одного боку, перемогти
Англію, з іншого – укласти військовий наступальний і оборонний союз з Росією. Без союзу з
Росією вплив, а потім і панування Франції на континенті Європи завжди було б неміцним, а без
міцності цього панування не можна було думати про нищівний удар по Британських островах.

Щоб остаточно посварити Павла І з англійцями, Н. Бонапарт запропонував цареві стати

великим магістром ордена мальтійських лицарів і "подарував" йому острів Мальту, який було
забрано у французів після дворічної облоги його англійським десантом у жовтні 1800 р. До
цього часу після нового розгрому австрійської армії при Гогенліндені і укладення
Люневільського миру, перший консул став посилено проводити почату завчасно політику
зближення з Павлом І. Для виконання цього плану перший консул звелів повернути до Росії
полонених росіян, узятих у боях у 1798-1799 pp., і повернути їм полкові прапори, навіть не
зажадавши в обмін повернення французьких полонених. Ш. Талейрану наказано було довести
про це до царя, підкресливши, що не англійці і не австрійці, а тільки росіяни перемагали
французів у Італії. І він досяг цього, як і розраховував, тонкими лестощами, люб'язними
вчинками, а головне, постійними запевненнями, які передавалися царю через третіх осіб,
що війна потрібна тільки Англії, що перший консул жорстоко покарав віроломну Австрію, яка
так низько обдурила найблагороднішого царя в 1799 р., і т. д.

Уже з кінця 1800 р. Павло І не приховував свого захоплення діяннями Н. Бонапарта. Врешті-
решт Павло І послав до Парижа вже на початку березня уповноваженого вести переговори
про мир і, зважаючи на обставини, також про союз. Павло І ставився співчутливо до такого
союзу, оскільки леліяв план нашестя франко-російської об'єднаної армії на Індію. Він вже
розпорядився про виступ козачих частин чисельністю в 24 тисячі осіб до Середньої Азії для
розвідки шляхів на Індію.

У дипломатичних колах Європи з великим неспокоєм стежили за зближенням двох сильних

держав континенту. Австрійський імператор не тільки усно, але й письмово заявляв, що
покладає всі надії на можливу "недовговічність" Павла І і Н. Бонапарта. Ще більше були
занепокоєні очільники англійської політики. Першим з англійських дипломатів, який став
замислюватися над способами усунення російського царя засобами британського
дипломатичного відомства, був англійський посол у Петербурзі Уітворт. З цією метою він
через світську даму О. О. Жеребцову завів таємні стосунки з її братом князем П. О. Зубовим,
Μ. П. Паніним і деякими іншими керівниками назріваючої змови, яка й закінчилася вбивством
Павла І.

На російський престол вступив Олександр І, 24-річний молодий чоловік. У нього був гнучкий і
виверткий розум. Він любив прикидатися ідеалістом, який ніби-тο схильний забувати про свої
безпосередні вигоди. Він сам підтримував свою репутацію здатного захоплюватися
фантазера, зручну при дипломатичних переговорах. На це не раз попадалися посли, міністри і
государі. Вже з 1801 р. Олександр І почав говорити про захоплення Н. Бонапарта і про
"загальний мир", який повинен, нарешті, покінчити з бідами, що переживаються людством. При
цьому цар давав зрозуміти, що такий мир може бути досягнутий тільки шляхом утворення
проти Франції коаліції, очолюваної саме ним, імператором Олександром І.

У цей час Н. Бонапарт вів переговори про мир з Англією. Мирні переговори відбувалися в
Ам'єні, тривали майже півроку, але вже з 1 жовтня 1801 р. всі ворожі дії між Францією і Англією
припинилися після підписання в Лондоні "попереднього миру". У Ам'єні Н. Бонапарту і Ш.
Талейрану вдалося досягти вигідних умов миру. Правда, Н. Бонапарт погодився на евакуацію
французьких військ з Єгипту і на повернення Єгипту Туреччині. Зате Англія відмовилася
майже від усіх своїх колоніальних завоювань (окрім Цейлону і острова Тринідад в Атлантиці).
Але, що найважливіше, Англія взяла на себе зобов'язання не втручатися в справи Голландії,
Німеччини, Апеннінського півострова, Швейцарії ("Гельветичної республіки"). Вона
зобов'язалася навіть не претендувати з часом і на Мальту. Проте мир з Англією, підписаний в
Ам'єні 1802 р., виявився лише нетривалим перепочинком.

Дуже рано тріумфували англійські купці і промисловці, вважаючи, що перед ними відтепер
відкрилися всі європейські ринки, починаючи з французького. Але невдовзі виявилося, що Н.
Бонапарт і не думав відмовлятися від тієї економічної війни, яку він ніколи не переставав
проти них вести, і вживав усіх заходів для недопущення англійських товарів у залежні від
нього країни. Вже в березні 1803 р. очільники англійської політики зрозуміли, що в Ам'єні
здійснена була помилка і що бути в мирі з Н. Бонапартом означало надати йому повну
можливість розгромити Європу і захопити над нею владу. Н. Бонапарт знав, зрозуміло, що
справа скоро скінчиться розривом з Англією. Але цього він нітрохи не боявся. В очікуванні
війни він став готувати транспортний флот і армію для десанту. Останні зустрічі з англійським
послом були вже, можна сказати, демонстраціями для публіки. Н. Бонапарт прикинувся
розгніваним тим, що англійці не звільняють Мальту, з якої зобов'язалися евакуюватися за
Ам'єнським договором. "Мальта або війна!" – закричав він наприкінці обтяжливої останньої
аудієнції, даної англійському послові. 12 травня 1803 р. посол залишив Париж. Запекле
суперництво між Францією й Англією виявлялося в центрі всіх дипломатичних комбінацій і
інтриг найближчого періоду.

Одним із приводів для організації і створення нової коаліції проти Франції слугувало те, що 21
березня 1804 р. у рові Венсенського замку був розстріляний схоплений за наказом Н.
Бонапарта на чужій (баденській) території герцог Енгієнський, член французької королівської
династії Бурбонів. До нього без усяких підстав і без щонайменших доказів було пред'явлено
звинувачення у співучасті у змові рояліста Кадудаля, спрямованій проти Н. Бонапарта. Вчинок
Н. Бонапарта збудив розгубленість і обурення при всіх європейських монархічних дворах. У
травні 1804 р. в Англії при владі знову став У. Пітт. Фактично він керував загальним напрямом
зовнішньої політики вже з 1803 р. У. Пітт з найбільшою енергією працював над створенням
нової коаліції європейських великих держав проти Н. Бонапарта. Тільки утворення такої
коаліції і могло, на його переконання, запобігти висадці французьких військ у Англії, що вже
готувалася Н. Бонапартом у Булоні.

План У. Пітта зустрів повне співчуття в Олександра І. Самовпевнена думка стати на чолі
"звільнення Європи від тиранії" Н. Бонапарта остаточно опанувала царем. Уже 1804 р. він
зважився взяти участь в задуманій У. Піттом коаліції, хоча всі захоплення Н. Бонапарта
стосувалися поки тільки німецьких країн, Голландії, Італії, Швейцарії і ані скільки не зачіпали
інтересів Росії. У. Пітту не коштувало великої праці схилити на свій бік і Австрію, яка прагнула
позбавитися від тяжких умов Люневільського миру.

Перелом у відносинах Олександра І і Н. Бонапарта наступав навесні 1804 р. Після розстрілу

герцога Енгієнського ніхто не осмілювався виступити проти Н. Бонапарта з якимось протестом.
Тільки Олександр І, що вже вирішив воювати і разом з тим переконаний у майбутній перемозі
коаліції, що формувалася, над Н. Бонапартом, послав йому ноту протесту. Н. Бонапарт через
Ш. Талейрана відповів, що якби імператор Олександр І, дізнавшись, що на чужій території
знаходяться вбивці імператора Павла І, побажав цих убивць заарештувати, то Н. Бонапарт не
протестував би. Образа була страхітливою і притому публічною. Н. Бонапарт вголос висловив
те, про що до цих пір тільки шепотілися при європейських дворах, що Олександр І не тільки
знав про змову проти Павла І, але й брав у ній пряму участь. Особиста образа ще більш
укріпила царя в його рішучості воювати з Н. Бонапартом. Субсидія, яку пропонував цареві У.
Пітт, була прийнята. Росія почала готуватися до війни.

2. Позиція Пруссії з питань європейської політики на поч. XIX ст.

Англія, Росія і Австрія здійснювали тиск на прусського короля, переконуючи його долучитися
до коаліції. Але ці спроби зустріли з його боку рішучий опір. Фрідріх Вільгельм III знав, що
Пруссія перша постраждає від нашестя Н. Бонапарта, бо свої полчища, зібрані в Булонському
таборі, імператор посуне, звичайно, перш за все проти Пруссії. На російську і австрійську
допомогу Ф. Вільгельм III не розраховував, а англійцям і зовсім не вірив.

Олександр І, бачачи, що місяць за місяцем проходить, не приносячи бажаного результату,

вирішив пустити в хід прямі погрози змусити прусського короля долучитися до коаліції.
Російська армія вже стояла на прусському кордоні. Король оголосив, що швидше воюватиме з
тими, хто порушить його нейтралітет, ніж підкорятиметься насильницькому способу змусити
Пруссію воювати, коли вона цього не хоче. Олександр І вирішив підсилити погрози. Він послав
до Берліна свого тодішнього улюбленця, молодого генерал-ад'ютанта князя П. Долгорукова,
який разом з постійним російським представником у Берліні Алопеусом з'явився до короля з
прямим попередженням, що якщо король як і раніше відмовиться вступити в коаліцію, то
російські війська вторгнуться в Пруссію. Король рішуче заявив, що захищатиме свою країну від
насильства озброєною рукою. При цьому він вручив П. Долгорукову письмову заяву для
передання Олександрові І. Але раптово вся ситуація круто змінилася. Відразу же після
аудієнції П. Долгорукова король покликав до себе міністра Гарденберга і сказав: "Всі
обставини змінилися. Ступайте зараз до князя Долгорукого. Я йому дам листа, в якому
повідомлю імператора Олександра, що відкриваю йому кордони мого королівства". Виявилось,
що король отримав естафету зі звісткою, що Н. Бонапарт порушив нейтралітет Пруссії,
направивши свої війська до Баварії через прусську територію.
Король зі страху звернувся до Олександра І і до Австрії. Зраділий від раптового повороту
прусської політики, Олександр І помчав до Берліна. Але там атмосфера знову стала мінятися.
Ф. Вільгельм ІІІ отримав звістку, що 20 жовтня 1805 р. краща австрійська армія, замкнута і
оточена французами в Ульмі, припинила своє існування. Генерал Мак пішов на капітуляцію,
здавши фортецю і армію в 32 тисячі осіб. Ф. Вільгельм ІІІ зрозумів, що половину кампанії
програно. Якщо він боявся виступити проти Н. Бонапарта ще до Ульмської катастрофи, то і
подавно не зважився на це тепер. Цілих вісім днів цар умовляв Ф. Вільгельма ІІІ. З цього
нічого не вийшло. Але для того щоб не порвати з царем, король запропонував Олександрові І
дати обітницю взаємної дружби на гробниці Фрідріха ІІ. Той погодився на це для того, щоб
його перебування в Берліні мало хоч би видимість дипломатичного успіху в Європі. З Берліна
Олександр І виїхав до Австрії. Там на нього чекали події при Аустерліці.

Все ж таки прусський король вирішив надіслати ультиматум Н. Бонапарту. Відвезти цей
ультиматум було доручено Гаугвіцу. Він прибув до місця призначення 2 грудня 1805 р., коли
розгорнулася битва при Аустерліці. Повна перемога французів і поява австрійського
імператора в ставці Н. Бонапарта з покірливим проханням про мир – все це обвалилося на
Гаугвіца якраз перед його побаченням з французьким завойовником. Гаугвіц поквапився
заховати подалі свій "ультиматум" і, сяючи від захоплення, з'явився радісно вітати Н.
Бонапарта з перемогою. Той відповів Гаугвіцу, який зігнувся і низько кланявся що
"поздоровлення потрапило не за тією адресою, на яку його послали". Взагалі імператор був не
тільки холодний, але й грубий. Адже після Аустерліца Пруссія нічим не могла йому
загрожувати.

Ш. Талейран радив не відштовхувати Пруссію, а примусити її вступити в "союз" із Францією. Н.

Бонапарт погодився і примусив Гаугвіца підписати від імені Пруссії "союзний" договір з
Французькою імперією. Н. Бонапарт пообіцяв Пруссії Ганновер. Пруссія повинна була
відмовитися від ряду своїх територій (князівства Невшательського, Ансбаха, Клюванні). Але
Ганновер був поганим придбанням для Пруссії. Він був спадковим курфюрством, що належав
англійському королеві, через що і був окупований французами. Ухвалення цього подарунка
повинно було посварити Пруссію з Англією. Сам же Н. Бонапарт також вів складну гру. Цей
"союз", нав'язаний ним Пруссії, дуже полегшив йому ту справу, яка з кожним місяцем
приваблювала його все більше й більше, – підготовку з нею ж війни.

Н. Бонапарт утворив "Рейнський союз", тобто конфедерацію з 16 німецьких держав. Усіх цих
васалів він примусив проголосити його, імператора французів і короля Італії, своїм
покровителем – "протектором". "Протекторат" полягав у беззаперечному виконанні волі
самодержавного володаря. Брата свого, Жозефа, він призначив королем Неаполітанським,
іншого брата, Людовіка, – королем Голландії. Все це ізолювало Пруссію, яка не могла
розраховувати на допомогу тільки що розбитої Австрії. Імператор Франц І відмовився від
титулу "імператора Священної Римської імперії", який існував більше тисячі років, і став
називатися відтепер (з 1806 р.) імператором австрійським. Це було зроблено за бажанням Н.
Бонапарта, який розглядав себе як спадкоємця великої імперії, створеної Стародавнім Римом.

Уже в лютому 1806 р. нове англійське міністерство, яке утворилося після смерті У. Пітта,
виявило бажання вести з ним мирні переговори. 20 лютого 1806 р., не зважаючи на відсутність
дипломатичних зносин між Англією і Францією, новий англійський міністр закордонних справ
сповістив Н. Бонапартові листом, який було адресовано Ш. Талейрану, що існує нова змова з
метою вбити французького імператора і що необхідно вжити заходів для охорони його життя.
Така зміна на дипломатичному фронті з боку Англії привела Ф. Вільгельма ІІІ у стан повної
розгубленості. Він кинувся по допомогу до Олександра І. Цар негайно ж обіцяв її в разі війни
Пруссії з Н. Бонапартом. З усіх пунктів кордону і з усіх держав Рейнського союзу Ф. Вільгельм
ІІІ отримував тривожні відомості про пересування французьких військ, що почалися. Бачачи,
що нападу все одно не уникнути, він зібрався з духом і надіслав Н. Бонапарту щось на зразок
ультимативної вимоги відвести війська від кордону. Відповіддю на цю вимогу було вторгнення
Н. Бонапарта до Саксонії, а потім і до Пруссії. 8 жовтня почалася війна. Вона закінчилася
щонайповнішим розгромом Пруссії після битв при Йені і Ауерштедті. 27 жовтня 1806 р. Н.
Бонапарт увійшов до Берліна. Пруссія була знищена у прах.

3. Оголошення Францією "континентальної блокади" Англії

Однією з перших справ Н. Бонапарта в Берліні, коли він уже відчував себе владикою Європи,
було видання знаменитого декрету, який значною мірою зробився відтепер основою його
зовнішньої політики. 21 листопада 1806 р. в Берліні був опублікований декрет, що забороняв
усім країнам, підвладним Н. Бонапарту, не тільки торгівлю, але й взагалі усілякі стосунки з
Британськими островами та англійськими колоніями. Всі англійські піддані в підвладній йому
Європі повинні були бути негайно арештовані, всі англійські товари – конфісковані.

Ш. Талейран отримав наказ терміново розіслати декрет по всіх європейських дворах і до всіх
правителів. "Нейтральним" державам було дано зрозуміти, що Н. Бонапарт відтепер
вимірюватиме ступінь їх дружелюбності до нього тією старанністю, з якою вони будуть
перешкоджати торгівлі з англійцями. Жереб було кинуто. Не маючи флоту для нападу на
Англію шляхом висадки військ, не будучи в змозі організувати похід на Індію, про що вів мріяв
ще в Єгипті в 1798-1799 pp. і в 1801 р. перед вбивством Павла І.

Н. Бонапарт вирішив покінчити з опором Англії економічною війною, закривши для англійських
товарів усі закордонні ринки. Європа була тоді головним споживачем англійських товарів – як
фабрикатів, так і колоніальних продуктів. З цих пір починається новий період у зовнішній
політиці Н. Бонапарта. Послідовне, нещадне дотримання правил "континентальної блокади"
ставало в центрі усієї його зовнішньополітичної і воєнної діяльності. Раніше всіх самостійних
держав, що ще уціліли, відчула це на собі Росія.

Кровопролитна кампанія, що була проведена російською армією з грудня 1806 р. по червень

1807 р., не врятувала Пруссії. Не зважаючи на героїчну поведінку російських військ, кінцева
перемога Наполеона при Фрідланді 14 червня 1807 р. вирішила її долю. Олександр І відразу ж
після Фрідланда зважився на круту зміну політики. Страшний ворог, що двічі з 1805 р. переміг
російську армію у двох важких війнах, стояв на Німані. Прусський союзник як військова сила
вже не існував. Що стосується Англії, то цар був обурений, що англійський уряд, наобіцявши
Росії за її виступ проти Н. Бонапарта, нічого не зробив, щоб допомогти Росії в її боротьбі з Н.
Бонапартом. "Буває такий стан, коли треба думати про те, щоб зберегти себе", – так
висловився Олександр І після Фрідланда, посилаючи до Н. Бонапарта свого представника з
пропозицією миру.

От чому при першій же зустрічі Олександра І з Н. Бонапартом на плоту на річці Німані поблизу
Тільзіта, на слова Н. Бонапарта: "Через що ми воюємо з вами, государю?" – Олександр І
поспішив відповісти: "Я ненавиджу англійців так само, як і ви, і я буду помічником вашої
величності у всьому, що ви проти них зробите". – "Якщо так, то мир укладено", – сказав Н.
Бонапарт. Почалися мирні тільзитські переговори. Все було в загальних рисах переговорено
віч-на-віч між обома імператорами. Ніхто не був допущений до цих довгих бесід. "Я буду
вашим секретарем, а ви будете моїм", – сказав з цього приводу Н. Бонапарт. Головною метою
Н. Бонапарта був не тільки мир, але й союз з Олександром І. 27 червня 1807 р. все було
підписано.

Н. Бонапарт отримав, звичайно, більше, ніж Олександр І. Але він був переможцем, і ця
нерівність була цілком природною. Олександр І зобов'язувався: 1) поширити наполеонівський
декрет про континентальну блокаду на Російську імперію; 2) оголосити війну Англії; 3) визнати
всі зміни, які провів або ще проведе у майбутньому Н. Бонапарт в Західній Європі. Замість цих
основних зобов'язань Олександр І отримав від нього "обіцянку" з часом евакуювати
французькі війська з украй урізаної території Пруссії і дати царю основну частку в разі поділу
Туреччини. Бажаючи раз назавжди посварити і роз'єднати Пруссію й Росію, Н. Бонапарт
запропонував Олександрові І приєднати до Російської імперії прусські володіння до самої
Вісли. Олександр І від цього відмовився, але все таки погодився відібрати у Пруссії, хоча вона
і вважалася до Тільзита його "союзницею", запропоноване йому Н. Бонапартом місто Білосток
з усім Білостоцьким округом. Договір був підписаний 8 липня 1807 р. Того ж дня був
підписаний і мир з Пруссією. Пруссія зменшилася за кількістю населення рівно удвічі (було 10
мільйонів, залишилося трохи більше п'яти), за територією теж майже удвічі. І Пруссія
зобов'язалася дотримуватися правил континентальної блокади.

З того часу зовнішньополітичні методи Н. Бонапарта, що поставив собі за мету знищити

Англію блокадою, незвичайно спрощувалися. Володарюючи, прямо або опосередковано,
особисто або через своїх братів, посаджених на престоли залежних країн, через маршалів і
генералів, перетворивши на васалів і імператора австрійського і короля прусського, Н.
Бонапарт уже не вів відтепер переговорів ні з ким, окрім Олександра І. Іншим він наказував і
якщо помічав непокору, то йшов на непокірного війною. З царем же після перших декількох
місяців почалося тертя. Правда, Н. Бонапарт надав Олександрові І волю у справі відняття у
Швеції всієї Фінляндії до річки Торнео. Але придбання Фінляндії здавалося малою
компенсацією за тяжкі наслідки, які переживали російські фінанси і російська експортна
торгівля від припинення комерційних зв'язків з Англією. Дворянство і велике російське
купецтво вважали, що континентальна блокада губить Росію, і ненавиділи союз з Францією.
Особливо турбувала Росію та постійна загроза, яка була створена 1807 р. утворенням на
самих її кордонах так званого герцогства Варшавського.

Звичайно, зайняття Костянтинополя і проток або хоч би гарантованого приєднання Молдавії і

Валахії загладило би важкий спогад про Тільзитський мир, що наніс рану російському
самолюбству. Але саме відносно Туреччини Н. Бонапарт рішуче ухилявся від виконання своїх
тільзитських обіцянок. Олександр І вже з 1806 р. вів війну з Туреччиною. У цій тривалій
російсько-турецькій війні певну допомогу, таємно і обхідними шляхами, турки отримували саме
з Парижа. Коли до Ш. Талейрана дійшли скарги російських дипломатів, що в Тільзиті, при
розмовах царя з Н. Бонапартом про Туреччину, цар чув від нього зовсім інші мотиви, Ш.
Талейран відповів, що в дипломатії те саме, що і в музиці: якщо мотив не покладений на ноти,
то ніякої ціни він не має. Другими словами, Олександрові І дали зрозуміти, що Н. Бонапарт
його обдурив, обмежившись обіцянками, не закріпленими в договорі.

4. Зростання опозиції Н. Бонапарту в країнах Європи

Навесні 1808 р. Н. Бонапарт заарештував іспанську королівську родину, підступно запрошену
до міста Байонни, й почав загарбання Іспанії. Португалію він зайняв ще раніше. Почалася
тривала народна війна в Іспанії. У перші ж місяці стало зрозуміло, що справитися з нею вкрай
важко. Виявилося також, що Австрія хоче скористатися його іспанськими ускладненнями і
збирається зробити спробу повстати проти переможця.

Французький імператор краще за інших розумів, що момент обрано австрійським кабінетом

дуже вдало. Клеменс Лотар Венцеслав Меттерніх, австрійський посол у Парижі, посилено
приховував австрійські озброєння, але це йому погано вдавалося. Н. Бонапарт знав, що і в
Пруссії з затамованим подихом чекають виступу Австрії. Тому він грубо зажадав від
прусського короля вигнання його міністра Штейна, який переконував Ф. Вільгельма III також
виступити проти Н. Бонапарта, якщо підніметься Австрія. Н. Бонапарт боявся не Пруссії. Він
був неспокійний щодо Росії. Що Росія не виступить на допомогу Австрії, він не сумнівався. Але
йому хотілося іншого: можливості погрожувати Австрії, що їй доведеться мати справу
одночасно із нападом з двох боків – з боку Франції і з боку Росії.

Влітку 1808 р. Н. Бонапарт запросив Олександра І на особисту зустріч. Цар, знаючи, навіщо
його кличуть, не дуже поспішав. Вона відбулася 27 вересня 1808 р. в місті Ерфурті і
продовжувалася близько двох тижнів. Н. Бонапарт перед від'їздом до Ерфурта зробив один
фатальний для себе крок, наслідки якого, проте, позначилися не скоро. З собою до Ерфурта
він досить несподівано запросив Ш. Талейрана, який після Тільзиту вже перебував офіційно у
відставці. Тим часом Ш. Талейран прийшов з деяких пір до висновку, що континентальна
блокада неминуче призведе до війни з Росією і до кінцевого повстання по всій Європі. В
Ерфурті Ш. Талейран вперше зрадив Н. Бонапарту, вступивши в таємні стосунки з
Олександром І. "Ви повинні врятувати Європу", – повторював він Олександрові І під час
таємних бесід. За порадою Ш. Талейрана, Олександр І не підписав договору, який гарантував
би участь Росії на боці Н. Бонапарта в майбутній війні Франції з Австрією.

Зовнішні прояви гарячої дружби, нібито існуючої між обома імператорами, не обдурили Н.
Бонапарта: похмурим виїхав він з Ерфурта після пишних свят, парадів, публічних обнімань і
поцілунків з російським царем. Лише через декілька місяців (у кінці січня 1809 р.) Н. Бонапарт
став підозрювати Ш. Талейрана в зрадницьких діях і зовсім відсторонив його від своєї
персони, хоч і не покарав: не було ніяких доказів. Війна його з Австрією в 1809 р. знову дала Н.
Бонапарту повну перемогу. Австрія, знов жорстоко урізана у своїй території за мирним
договором в Шенбрунні 14 жовтня 1809 р., повинна була надовго змиритися.

Лекція 17. Становлення Версальської системи міжнародних відносин

1. Позиції європейських держав і США з основних питань облаштування світу після Першої
світової війни.

2. Паризька мирна конференція і формування повоєнної системи міжнародних відносин.

3. Основні характеристики та особливості Версальсько-Вашингтонської системи. Етапи

існування Версальсько-Вашингтонської системи.

1. Позиції європейських держав і США з основних питань облаштування

світу після Першої світової війни
Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин – це світоустрій, основи якого
були закладені Версальським мирним договором 1919 року з Німеччиною, договорами з
союзниками Німеччини, а також договорами, підписаними на Вашингтонській конференції
(1921-1922 рр.).

Європейська частина цієї системи (інакше Версальська) в значній мірі була створена під
впливом політичних та військово-стратегічних міркувань країн-переможниць. Ігнорувались
інтереси як держав, що зазнали поразки, так і новоутворених країн (9 тільки в Європі). Це
робило цю структуру вразливою внаслідок вимог до її перетворення і вдосконалення і не
сприяло довготерміновій стабільності.

Відмова США від участі в функціонуванні Версальської системи, ізоляція Росії і

антинімецька спрямованість перетворювали її в незбалансовану та не універсальну, що
збільшувало потенціал майбутнього світового конфлікту.

Вашингтонська система, яка розповсюджувалась на АТР, спочатку відрізнялась дещо

більшою рівновагою. Але її нестабільність обумовлювали невизначеність політичного розвитку
Китаю, мілітариський зовнішньополітичний курс Японії та ізоляціонізм США.

Після Першої світової війни американський президент В.Вільсон проголосив "доктрину

Монро" світовою; у ній поєдналися комерційний і територіальний експансіонізм. Доктрина
"відкритих дверей" фактично стала принципом організації економіки у світі. Політика "відкритих
дверей" стала ґрунтовним чинником організації світового економічного простору. Починається
процес гомогенізації світу й його перетворення на єдиний геополітичний простір під гегемонією
США.

В.Вільсон прийняв рішення про вступ США у Першу світову війну для захисту і
закріплення зазначеної політики і створення міжнародної організації – Ліги Націй для
інституціоналізації та легітимації цієї політики.

Послідовно застосовуючи політику "відкритих дверей", США збиралися розповсюдити

принципи "доктрини Монро" на весь світ. Ця практика імперативно визначала всю зовнішню
політику США у ХХ ст.

Президент В.Вільсон був переконаний, говорячи про встановлення по закінченні Першої

світової війни "нового світового порядку", що повна свобода дій є природним правом США. А
ще легітимнішими були б дії при підтримці міжнародної організації, яка мала знаходитися під
повним контролем США.
 Після Першої світової війни США за рівнем економічного розвитку вийшли на перше
місце у світі. З країни-боржника вони перетворилися на країну-кредитора.

США виявляли неабиякий інтерес до європейських справ. Вони побоювалися морської

могутності Великої Британії та її союзу з Японією. США були проти значного послаблення
Німеччини на противагу Британії та Росії. В.Вільсон намагався здобути керівні позиції у Лізі
Націй.

Велика Британія внаслідок Першої світової війни домоглася задоволення своєї головної
мети, адже Німеччину – її основну суперницю – було розбито. Британці отримали колонії на
Близькому Сході та в Африці. Ставши боржником США (3,7 млрд. дол.) Велика Британія
водночас була кредитором інших європейських держав (4,3 млрд. дол.). Як і США, вона також
була проти надмірного послаблення Німеччини, вбачаючи у ній противагу Франції та
Радянській Росії. На конференції британська делегація прагнула юридично закріпити
колоніальні здобутки.

Франція під час Першої світової війни зазнала значних втрат, оскільки її територія була
ареною бойових дій. Із 40-мільйонного її населення загинуло 1 млн. 389 тис. осіб, поранено 2,8
млн. осіб. Проте Франція мала наймогутнішу армію в Європі, її війська окупували лівий берег
Рейну. Вона прагнула максимального послаблення Німеччини, населення якої навіть у
кордонах до 1871 р. становило 70 млн. осіб проти 40-мільйонного населення Франції. Як
відзначив прем'єр-міністр Франції Ж.Клемансо, "20 мільйонів німців є зайвими". Франція також
прагнула створити на східних кордонах Німеччини блок союзних країн (Польща,
Чехословаччина, Румунія, Югославія та ін.).

Під час світової війни помітно зросла економічна та військова могутність Японії. Її участь
у війні була обмежена далекосхідним регіоном. Вона спромоглася захопити німецькі колонії в
Океанії, мала намір утримати загарбану частину китайської території – Шаньдунь. До того ж
вона прагнула зберегти військовий союз з Великою Британією на противагу США.

Італія вступила у першу світову війну в 1915 р. Після поразки від австро-угорської армії
під Капоретто на неї мало хто зважав. Хоча після війни вона ще вважалась великою
державою, але її домагання перевищували її можливості. Вона жадала максимальних
територіальних надбань, використовуючи для цього суперечності між великими державами.

Німеччина зазнала поразки у війні, втративши 14 % своєї території (де мешкало 10 % її

населення), всі колонії в Африці та на Близькому Сході. Німеччина намагалась використати
суперечності між державами-переможницями для пом'якшення умов миру.

Росія вийшла з війни у 1918 р., підписавши 3 березня Берестейський мирний договір з
Німеччиною та її союзниками. Хоча Царська Росія воювала на стороні держав Антанти,
Радянська Росія фактично опинилась у таборі країн, що програли війну. Це було пов'язано, по-
перше, зі зміною політичного режиму в країні, а по-друге, з підписанням сепаратного договору
з Німеччиною. Берестейській мир був грабіжницьким і ганебним, позаяк дозволяв німцям та
австрійцям окупувати Україну, Білорусь, Прибалтику, Кавказ, унаслідок чого Росія втрачала 34
% населення, 54 % промисловості, зокрема 90 % видобутку вугілля тощо. З.Бжезинський
порівнює Берестейський мир з Версальським мирним договором, укладеним з переможеною
Німеччиною.

Г.Кіссінджер зазначав, що кожного століття з'являється країна, яка має могутність, волю,
моральний та матеріальний потенціал для приведення всієї системи міжнародних відносин у
відповідність до власних ідеалів і цінностей. У ХVII ст. це була Франція, яка за часів кардинала
Ришельє висунула ідею держави-нації; у ХVIII ст. Велика Британія пропагувала концепцію
рівноваги сил, яка стала домінантною в європейській дипломатії протягом 200 років; у ХІХ ст.
Австрія влаштувала "європейський концерт" націй, який демонтувала згодом Німеччина
Бісмарка. У ХХ ж ст. наддержавою стали Сполучені Штати Америки. Вступ США у Першу
світову війну і підготовка реального плану мирного врегулювання стали свідченням
модифікації ролі цієї країни у світі. Протягом ХХ ст. США неодноразово виступали як ідеолог
нового етапу розвитку міжнародних відносин.

Велика Британія не була спроможна очолити цей процес. Могутня

Британська імперія вже не могла обійтися без своєї колишньої колонії (США), яку ще років
десять тому вважала за свою політичну провінцію. До того ж британці не могли запропонувати
жодного курсу, спрямованого на будівництво безпечнішого миру. Британський уряд не раз
запевняв, що достатньо повалити Німеччину, й усе стане на свої місця. Британці були
впевнені, що їхній вплив в Європі та домінування на морях є гарантією загального миру.

В.Вільсон дотримувався іншої думки. Він вважав, що модифікація ситуації в світі у бік
зміцнення безпеки і стабільності може бути досягнута тільки шляхом кардинальної перебудови
всієї системи міжнародних відносин, а очолити цей процес мають США як економічно потужна
держава, не пов'язана таємною дипломатією, і як країна, що не має серйозних супротивників
на міжнародній арені. Відтак США, на думку В.Вільсона, мали взяти на себе роль арбітра,
світового судді.

У січні 1918 р. президент США В.Вільсон виступив зі своїм планом повоєнного

врегулювання, який отримав неофіційну назву "14 пунктів". Це була зовнішньополітична
програма Сполучених Штатів, яка передбачала:

- відкриту дипломатію;

- свободу торгового судноплавства;

- свободу торгівлі;

- скорочення озброєнь;

- урегулювання колоніальних питань;

- евакуацію німецьких військ з території Росії, надання їй можливості самостійно визначати

політику, вступити до співтовариства вільних націй;

- звільнення й відбудову Бельгії;

- повернення Франції Ельзасу та Лотарингії;

- виправлення кордонів Італії відповідно до національних ознак;

- автономію народів Австро-Угорщини;

- звільнення й відбудову Румунії, Сербії та Чорногорії;

- самостійність турецьких частин Османської імперії, автономію для її національних частин;

- утворення незалежної Польської держави з виходом до моря;

- створення загальної асоціації націй з метою надання взаємних та однакових гарантій

політичної незалежності, територіальної цілісності як великих, так і малих країн.

Усі "14 пунктів" В.Вільсон поділяв на дві частини: вісім пунктів він вважав обов'язковими
(відкрита дипломатія, свобода судноплавства, загальне роззброєння, ліквідація митних
бар'єрів, вирішення колоніальних спорів, відбудова Бельгії, виведення німецько-австрійських
військ з російських територій, утворення Ліги Націй). Решту – шість конкретніших пунктів, він за
обов'язкові не вважав (повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, автономія національних
меншин Австро-Угорської та Турецької Османської імперій, перегляд кордонів Італії, утворення
незалежної Польщі, інтернаціоналізація Дарданелл).

У цій програмі засуджувалися несправедливі війни, національне гноблення, таємна

дипломатія, проголошувався принцип самовизначення націй. В останньому пункті своєї
програми В.Вільсон запропонував створити міжнародну організацію, яка могла б забезпечити
повоєнний мир.

Виступаючи з цією програмою, В.Вільсон, по-перше, прагнув розірвати рамки "доктрини

Монро" (1823р.), що заважала подальшому розвитку й процвітанню країни. Він розумів, що
ситуація у світі за століття докорінно змінилася. США стали найпотужнішою країною світу.

По-друге, президент не бажав значного послаблення Німеччини. Він хотів припинити

розповсюдження радикального соціалізму в Німеччині, що цілком уможливлювалося у випадку
її надмірного ослаблення й приниження.

По-третє, В.Вільсон залишався вірним своїм довоєнним прагненням збереження балансу

сил в Європі, хоча й критикував цю систему, пропагуючи замість дипломатії коаліцій –
колективну безпеку, яка б охоплювала всі країни, які у свою чергу підтримували б і захищали
систему.

По-четверте, він бажав послаблення своїх союзників після війни. Це підтверджують явно
антибританський пункт про свободу морів; зняття всіх митних бар'єрів; пропозиція про значне
скорочення збройних сил, що сильно б ударила по військовому потенціалу Франції.

Цією програмою В.Вільсон також відкривав перед Росією можливість увійти до світового
співтовариства й посісти там гідне місце (щоправда, коли 1918 р. Росію охопила
громадянська війна, позиція В.Вільсона у коментарях до "14 пунктів" виразно пожорсткішала).

Значення програми В.Вільсона полягає в тому, що вона стала першим політичним

документом, яким регламентувалися офіційні підходи США до національно-визвольних рухів і
нових держав. Перемир'я з Німеччиною було підписано саме на основі "14 пунктів" В.Вільсона,
що стало великим успіхом американської дипломатії. Основою для Паризької мирної
конференції був принцип націй, що базувався на праві народів на самовизначення і
сформульований згідно з "14 пунктами" В.Вільсона.

Позитивний наслідок "14 пунктів" В.Вільсона полягає у прийнятті цілої низки міжнародних
домовленостей, згідно з якими повністю або частково вийшли з-під колоніальної опіки численні
народи і держави.

2. Паризька мирна конференція і формування повоєнної системи

міжнародних відносин
Для підбиття підсумків Першої світової війни було скликано Паризьку мирну конференцію, яка
розпочала роботу 18 січня 1919 р. Вибір дати мав для Німеччини образливий характер, адже
саме цього дня 1871 р. під Парижем у Версалі була проголошена Німецька імперія. Тепер до
Парижу прибули представники 27 держав – учасниць війни на стороні Антанти, серед них
дев'ять – активно воювали, 15 – оголосили війну Німеччині, але не брали участі у воєнних
діях, і три новозасновані країни – Польща, Чехословаччина і Королівство сербів, хорватів та
словенців (з 1929 р. – Югославія).

Одним з провідних принципів Паризької мирної конференції стало право народів на

самовизначення, сформульоване згідно з "14 пунктами" В.Вільсона. Вперше в історії США
президент В.Вільсон залишив свою країну й прибув до Європи, де його зустріли як
національного героя. Д.Ллойд-Джордж згодом писав: "Я вважав, що президент, який мав
ідеалістичні переконання, справді дивився на себе як на місіонера, покликаного врятувати
бідних європейських поганців".
 Президент США В.Вільсон на цей час вже був вороже налаштований щодо участі
Радянської Росії у роботі конференції: "Більшовицька Росія не може бути прийнята до союзу
демократичних і вільних народів". Росія не була запрошена на конференцію.

До порядку денного конференції входило: підписання мирних договорів з Німеччиною та

її союзниками (до розробки умов Німеччина із союзниками та Радянською Росією не були
допущені); створення Ліги Націй; розподіл колишніх колоній Німеччини та Туреччини між
країнами-переможницями.

Представництво на Паризькій конференції було на рівні голів урядів. Мирне

врегулювання подібного масштабу можна зіставити з Віденським конгресом або мирним
врегулюванням після Другої світової війни.

Представництво на рівні голів урядів негативно вплинуло на роботу конференції й

призвело до того, що протягом довгого часу вони не займалися державними справами. До
того ж голови урядів, як правило, не схильні до компромісу. Враховуючи цей досвід, після
Другої світової війни мирне врегулювання проходило на рівні міністрів закордонних справ.

Серед учасників Паризької конференції провідну роль відігравали прем'єр-міністр Франції

Ж.Клемансо (обраний головою конференції), прем'єр-міністр Великої Британії Д.Ллойд-
Джордж та президент США В.Вільсон (так звана "Велика трійка"). Італію на конференції
представляв прем'єр-міністр В.Е.Орландо, а Японію – прем'єр-міністр барон Макіно.

Було утворено головні органи конференції – "Рада десяти" (голови урядів і міністри
закордонних справ США, Франції, Великої Британії, Італії та Японії); "рада п'яти" – міністри
закордонних справ цих країн; і пізніше – "Рада чотирьох" – глави урядів країн без Японії.

З початку роботи конференції виявилися розбіжності серед членів "великої четвірки".

В.Вільсон заявив про намір зробити центральним питанням порядку денного свій проект
статуту нової міжнародної організації. Він наполягав на включенні статуту Ліги Націй до тексту
мирного договору для того, щоб сенат США розглядав один, а не два документи. В.Вільсон
досяг свого: вже 22 січня 1919 р. його пропозиції були ухвалені; він же очолив комісію з
вироблення статуту.

Комісія діяла дуже швидко. За десять засідань було врегульовано всі спірні питання і
підготований проект статуту. Конференція остаточно схвалила текст статуту.

25 березня 1919 р. Д.Ллойд-Джордж надіслав Ж.Клемансо і В.Вільсону "Меморандум з

Фонтенбло" (повна назва "Деякі зауваження для мирної конференції до складання остаточного
проекту мирних умов"). У цьому документі було викладено англійську програму й дано критику
французьких вимог. Д.Ллойд-Джордж виступав:

-проти розчленування Німеччини;

- проти вимог польської комісії передати під владу Польщі 2,1 млн німців;

- проти передачі іншим країнам територій, заселених угорцями;

- за повернення Рейнської області до складу Німеччини, але у демілітаризованому стані;

- за повернення Ельзасу й Лотарингії до складу Франції;

- за передачу Саарського вугільного басейну Франції на 10 років;

- за передачу Мальмеді та Морене до складу Бельгії;

- за передачу деяких територій Шлезвігу до складу Данії;

- за відмову Німеччини від усіх колоніальних зазіхань, зокрема на область Кяо-Чао;

- за отримання Гданського коридору Польщею з умовою такого проведення його кордонів, які б
мінімально торкалися територій, населених німцями.

Репарації передбачалося розділити так: 50 % – Франції; 30 % – Великій Британії; 20 % –

іншим країнам;

Питання про роззброєння. П'ять держав-переможниць мали зберігати свої збройні сили,
поки Німеччина і Росія не доведуть свою миролюбність. За це Франції надавалися гарантії з
боку Великої Британії та США у разі повторної німецької агресії.

Це врегулювання переслідувало три мети: по-перше, віддати належне союзникам; по-

друге, підготувати такий мирний договір, який німецький уряд зміг би підписати з впевненістю,
що виконає всі зобов'язання; по-третє, врегулювання не мало містити жодних приводів до
виникнення майбутніх воєн і мало стати альтернативою більшовизму.

В.Вільсон і Д.Ллойд-Джордж усвідомлювали необхідність докорінної перебудови

міжнародних відносин на основі їхньої демократизації.

Основним питанням конференції була підготовка мирного договору з Німеччиною. Його

було підписано 28 червня 1919 р. у Версальському Великому палаці (Версальський мир).

За цим договором Німеччина визнавалася винною у розв'язанні Першої світової війни:

вона втрачала свої колонії; деякі її території передавалися сусіднім державам; на неї
накладалися військові обмеження та репарації за збитки, завдані країнам Антанти; Ельзас та
Лотарингія поверталися до Франції; управління Саарською областю передавалося на 15 років
Лізі Націй; Данциг (Гданськ) оголошувався незалежним містом-державою; Польщі поверталася
частина територій, загарбаних Німеччиною (Познань, деякі райони Прусії й Померанії); Данії
передавався Північний Шлезвіг; До Бельгії відходили округи Ейпен, Мальнеді, Морене.
Порівняно з 1914 р. німецька територія зменшилася на 12,5 %.

Загальна військова повинність у Німеччині скасовувалася. Її сухопутна армія не мала

перевищувати 100 тис. особового складу і призначалася для підтримки порядку всередині
країни. Німеччині заборонялося тримати підводний флот, великі надводні кораблі, військову
авіацію та важку артилерію. Німецький Генштаб розпускався.

Німецька територія по лівому берегу Рейну та смуга завширшки 50 км по правому –

оголошувалася Рейнською демілітаризованою зоною.

Загальна сума репарацій була встановлена на Лондонській конференції у 1921 р. й

становила 132 млрд. марок. Франція мала одержати 52 % цієї суми, Велика Британія – 22,
Італія – 10, Бельгія – 8 %.

З метою гарантії виконання Версальського миру країни Антанти окупували Рейнську зону
терміном на 15 років.

Мирні договори з союзниками Німеччини були укладені за зразком Версальського

мирного договору. Сен-Жерменський договір з Австрією було підписано 10 вересня 1919 р.,
Нейський з Болгарією – 27 листопада 1919 р., Тріанонський з Угорщиною – 4 червня 1920 р. та
Севрський з Туреччиною – 10 серпня 1920 р.

Відповідно до Сен-Жерменського договору з Австрією колишня Австро-

Угорська імперія перестала існувати. Частина Південного Тіролю переходила до Італії; Чехія,
Моравія, Словаччина та Закарпатська Україна ввійшли
до новоутвореної держави Чехословаччини. Угодою визнавалася незалежність Австрії, але
заборонялося її об'єднання з Німеччиною.
 За Тріанонським мирним договором з Угорщиною вона відмовлялася від частки території
та визнавала нові кордони держав у Центральній Європі. Її територія скорочувалась утроє, а
населення – у 2,5 рази. Угорщина, як і інші союзники Німеччини, сплачувала репарації
переможцям.

Згідно з Нейським миром з Болгарією частина її території відходила до Югославії та

Румунії.

За Севрським мирним договором з Туреччиною вона втрачала 80 % своєї території на

Близькому Сході та у Північній Африці, позбавлялася флоту й могла мати лише 50-тисячну
армію.

Версальська система мирних угод закріплювала територіальні зміни, які відбулися

внаслідок Першої світової війни й розпаду Німецької, Османської та Австро-Угорської
імперій. Франція здобула перевагу на Європейському континенті. Британія закріпила провідні
позиції на Близькому Сході й панування на морі. Контроль над Лігою Націй фактично
перейшов до Великої Британії та Франції.

Звісно, що результати конференції не могли задовольнити всіх її учасників. Конгрес

Сполучених Штатів під тиском "ізоляціоністів" відмовився схвалити Версальський мирний
договір й вступ до Ліги Націй, обмежившись статусом "спостерігача". Таким чином, США на
Паризькій мирній конференції практично нічого не отримали.

За пропозицією президента США В.Вільсона до статуту Ліги Націй (ст. 22) було введено
поняття мандату, тобто повноважень на управління тією чи іншою територією від імені Ліги
Націй.

Згідно з мандатною системою всі території були поділені на три групи мандатів: "A", "B",
"C".

До групи "А" входили колишні володіння Османської імперії, статус яких наближався до
статусу протекторату.

Група "В" охоплювала колишні німецькі колонії у Центральній Африці, які передавалися
під безпосереднє управління держави-мандаторія зі збереженням певного ступеня
самоврядування.

Мандати групи "С" стосувалися Південно-Західної Африки та островів Тихого океану й

фактично означали цілковиту анексію цих територій носіями мандату.

Розподіл німецьких колоній було затверджено на засіданні Верховної ради Антанти 7

травня 1919 р., а колонії колишньої Османської імперії – на конференції в Сан-Ремо у 1920 р.

Згідно з розподілом колоній, Велика Британія отримала мандати групи "А" на Ірак,
Палестину й Трансйорданію та мандати групи "В" – на Танганьїку, частину Того й Камеруну.

Франція одержала мандати "А" на Сирію й Ліван, мандати "В" – на частину Того й
Камеруну, Бельгія – мандат "В" на Руанду-Урунді.

Японія дістала мандати групи "С" на Маршаллові, Каролінські та Маріанські острови у

Тихому океані.

Решту мандатів на території групи "С" одержали ПАР та Австралія.

Таким чином, Ліга Націй затвердила перемогу союзників у війні, надаючи законності
розподілу світу між державами-переможницями.
 У результаті угод Паризької мирної конференції політична карта Європи докорінно
змінилась. Це створило серйозні проблеми, пов'язані з численними прикордонними
суперечками, що майже відразу стали виникати у всіх частинах Старого світу. Проблема
кордонів внесла свій вагомий внесок в розпад Версальско-Вашингтонської моделі
міжнародних відносин. Надзвичайно вибухонебезпечним, як показали наступні події, виявився
закладений у Статут Ліги Націй принцип самовизначення націй. Зовні досить демократичний,
він у той же час за певних умов здатний підірвати майже будь-яку державу і дати масу
приводів для втручання у внутрішні справи більшості країн.

Вкрай жорсткі умови мирного договору з Німеччиною, породили в німецькому суспільстві

найсприятливіші умови для поширення ідей реваншизму, а згодом і ревізіонізму.

Версальський договір став основою, на якій була побудована нова міжнародна система.
Створена система міжнародних договорів встановила Версальсько-Вашингтонську систему
міжнародних відносин, що зафіксувала та оформила результати Першої світової війни,
визначила нове співвідношення сил на світовій арені. Вона стала спробою розв'язати
незліченні проблеми, об'єднати й гармонізувати суперечливі інтереси народів та держав.

Однак у цій фіксації було багато вад, тому що сформована система міждержавних
відносин не охоплювала своїм впливом багато вибухонебезпечних проблем післявоєнного
світу:

- не вдавалося знайти рішень проблем, породжених розпадом Османської імперії;

- на Паризькій конференції не були вирішені численні проблеми Далекосхідного регіону;

- абсолютно неконтрольованою залишилася ситуація в Росії, де йшла громадянська війна.

Результати Паризької конференції свідчили, що у світовій політиці домінуючими ще

залишаються європейські держави. Однак принципи євроцентризму поступалися все більше
зростаючий могутності США та Японії.

У США були явно розчаровані підсумками Паризької мирної конференції. Відмова

конгресу США ратифікувати Версальський мирний договір призвела до того, що США
опинились осторонь від магістральних напрямків світової політики, і це не змогло не
позначитися на ефективності нової міжнародної системи.

Завершення Паризької мирної конференції не принесло довгоочікуваної стабілізації. В

багатьох країнах світу йшли громадянські війни, гострі соціальні конфлікти потрясали країни,
де вже склалося демократичне суспільство. Перед новими державами, що виникли після
війни, постало питання налагодження своїх внутрішніх проблем, вироблення основи для
міжнародного співробітництва, нарешті, необхідно було втілити в життя положення
Версальського миру: розподілити мандати на колишні німецькі колонії, виробити реальну
схему вирішення репараційного питання.

У 1920—1921 р. велися інтенсивні переговори між великими державами, у ході яких вони
намагалися розв'язати хоча б частину з тих проблем. Не можна назвати ці спроби особливо
вдалими, але, принаймні, вони не дали можливості для виникнення нового конфлікту з
приводу неврегульованих питань.

Послаблення євроцентризму призвело до ускладнення загальної картини світу. На тому

етапі це проявилось в тому, що, протиріччя на Далекому Сході призвели до зіткнення трьох
великих держав: Японії, США й Англії. Ситуація настільки загострилася, що стали говорити
про можливий початок нової війни.

До цього, однак, не дійшло: американська дипломатія запропонувала провести

міжнародну конференцію для обговорення спірних проблем.
 Після Паризької мирної конференції основним завданням стало врегулювання
суперечностей на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. США було надано зручну
можливість взяти реванш за невдачі під час Паризької конференції.

Якщо Версальський договір та договори з союзниками Німеччини в Європі в основному

торкались європейських країн, Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. в основному
вирішувала проблеми післявоєнного врегулювання на Далекому Сході. На роботу
Вашингтонської конференції найбільший вплив справляли США та Японія – регіональні лідери
того часу, але також врахованими можна вважати інтереси Британії та Франції. Ряд договорів,
підписаних в рамках конференції, не тільки визначив засади Далекосхідної підсистеми, але і
побічно зумовив шлях її подальшого розпаду. Втім, в цьому вони нічим не відрізнялися від
Версальського мирного договору.

3. Основні характеристики та особливості Версальсько-Вашингтонської

системи. Етапи існування Версальсько-Вашингтонської системи
Завершення Першої світової війни призвело до трансформації змісту системи міжнародних
відносин і зумовила післявоєнний перегляд основ її функціонування, в результаті чого і
виникла Версальсько-Вашингтонська система. Вона мала певні основні характеристики та
особливості. До цих фундаментальних характеристик можна віднести:

1. "Дискриміноване" положення переможених держав та Радянської Росії. Так, Німеччина

втратила права на свої колонії, сильно обмежувалась у володінні збройними силами та
пригнічувалась економічно через механізм репарацій. Дещо подібні умови були передбачені і
для Туреччини та Болгарії, а Австро-Угорщина загалом припинила існування (на її теренах
були утворені суверенні Австрія та Угорщина). До того ж, всі переможені держави понесли
значні територіальні втрати. Прийнято з цього приводу констатувати, що переможені держави
на певний час були "виключені" з ряду системотворчих елементів і перетворені виключно на
об'єкти впливу Версальської підсистеми. Радянська Росія, формально не будучи
переможеною, виявилася на початковому етапі також виключеною з процесу
системотворення. Формальним визнанням цього факту з боку Росії вважається Рапалльський
договір 1922 року. Після цього договору розпочинається широка кооперація між Німеччиною та
Радянською Росією (пізніше СРСР), яка за своєю суттю була "блоком ображених", тобто
держав, що найбільше прагнули перегляду статус-кво системи.

2. Закріплення лідерства США, Британії та Франції у новій системі. Значні

територіальні, політичні та економічні (в різному ступені для цих країн) надбання країн-
переможниць дали їм фактичне право колегіальної зміни характеристик міжнародної системи
та формування її засад. Інші переможці (на кшталт Італії) залишились на другому плані.

3. Політична самоізоляція США від європейських справ. США після провалу "14 пунктів"
В.Вільсона взяли курс на ізоляцію від міжнародної політики в Європі, в той же час у якості
пріоритетного засобу зовнішньої політики в цьому регіоні обравши економічний чинник. План
Дауеса (1920 р.), а також певною мірою план Юнга (1929 р.), продемонстрували ступінь
економічної залежності країн Європи від США, що стали станом на 1918 рік переважним
кредитором, будучи ще до початку війни боржником європейських країн. Такий стан речей
жодним чином не заважав США послідовно проводити гегемоністичну політику в рамках
системи (з перемінним успіхом).

4. Утворення ряду нових суверенних суб'єктів міжнародних відносин у Європі, зовнішня

політика яких на більш пізніх етапах розвитку системи справила значний вплив на
проходження системних кризових процесів.

5. Створення Ліги Націй – гегемоністичного інструменту збереження статус-кво у системі

міжнародних відносин. Як відомо, цей інструмент, фактично підконтрольний Франції та
Великій Британії, виявився неефективним у виконанні своїх стабілізаційних функцій. Це стало
свідченням відсутності міцної договірно-правової бази системи.
 6. Світ поступово перестає бути євроцентриським, міжнародна система починає
перетворюватись в глобальну.

7. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин відрізнялася вкрай

високим рівнем гетерогенності як внаслідок протистояння в політико-ідеологічній (демократія і
тоталітаризм), політичній, військовій, економічній сферах, так і в силу наявності декількох
більш-менш незмінних протягом всього періоду її існування груп акторів, що знаходились у
стані перманентного системного протистояння. Наявність широкого кола сильних
"революційно" налаштованих по відношенню до системи акторів є найпершою і по суті єдиною
історично підтвердженою причиною колапсу будь-якої системи у міжнародних відносинах. В
таких умовах достатньо високою є імовірність виникнення системної війни, на відміну від
ситуації класичного біполярного протистояння, в якому обидві сторони більше зацікавлені у
збереженні статус-кво, аніж у повному його перегляді.

8. Для Версальсько-Вашингтонської системи характерною була певна асинхроність у

трансформаційних процесах в двох основних підсистемах (європейській та далекосхідній), що
в свою чергу призводило до подальшої дестабілізації системи за принципом каталізації, себто
системні зміни у одній з підсистем з часом викликали новий сплеск трансформацій у іншій.
Втім, можна зробити обґрунтоване припущення про переважну євроцентричність Версальсько-
Вашингтонської системи, а відтак меншу (проте каталізуючу) роль далекосхідного регіону у
системних процесах деструктивного характеру, і практичну відсутність конструктивних для
системи явищ у цій підсистемі.

9. Також заслуговує на особливу увагу специфічний тип контролю, характерний для даної
системи, який можна охарактеризувати як егалітарно-ієрархічний. Тоді як в рамках
досліджуваної системи існувала певна ієрархія засобів та суб'єктів системного контролю, на
практиці основні елементи контролю були оформлені у егалітарний спосіб (колективна
безпека, Ліга Націй, міжнародно-правові угоди універсального характеру тощо). Подібна
гібридність контрольних механізмів поміж іншого якраз і зумовила подальший крах системи.

Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, безумовно, є одною з

найбільш складних для системного аналізу. Цей факт в першу чергу пов'язаний з високим
ступенем "розмитості" меж окремих етапів розвитку даної системи, швидкою
трансформаційною динамікою системи та невизначеністю статусу ряду акторів по відношенню
до системи та інших акторів у окремі періоди розвитку Версальсько-Вашингтонської системи
міжнародних відносин.

Версальсько-Вашингтонська система, як і будь-яка система, пройшла кілька етапів

існування, серед яких умовно можна виділити основні:

- становлення Версальсько-Вашингтонської системи – 1919-1922 рр.;

- відносна стабілізація Версальсько-Вашингтонської системи – 1922-1929 рр.;

- криза Вашингтонського порядку – 1929-1933 рр.;

- криза Версальського порядку – 1933-1937 рр.;

- ліквідація Версальського порядку і встановлення німецької гегемонії в Європі – 1938-

1939 рр.

Лекція 18. Основні тенденції розвитку міжнародних відносин в період

середини 20-х — початку 30-х рр. XX століття
1. Репараційне питання в міжвоєнний період.

2. Розвиток європейської системи безпеки в середині - наприкінці 1920-х рр. (Локарнський

пакт; пакт Бріана-Келлога).
3. Міжнародні відносини в період світової економічної кризи (кін. 20-х - поч. 30-х рр.): спроби
перегляду Версальської системи.

1. Репараційне питання в міжвоєнний період

Версальським мирним договором Німеччина та її союзники були оголошені відповідальними
за розв´язання світової війни і завдані нею збитки. На них були накладені репарації для
відшкодування всіх витрат, завданих союзникам. Конференція не змогла вирішити питання
репарацій. Франція вимагала таку суму репарацій від Німеччини, яку Великобританія і США
вважали надмірною. Зокрема, Франція вимагала від Німеччини сплатити всі збитки — до 800
млрд. марок, що означало б цілковите розорення Німеччини. Ллойд-Джордж запропонував
зменшити їх до 100 млрд. марок. Конференція так і не встановила ні остаточного розміру, ні
терміну виплати репарацій. Домовилися, що Німеччина спочатку сплатить 20 млрд золотих
марок до 1 травня 1921 р. (2/5 цієї суми мала одержати першочергово Бельгія). Верховна
Рада союзників на конференції в Спа в липні 1920 р. за участю Німеччини лише розподілила
репарації країнам: Франції — 52%, Англії — 22%, Італії — 10%, Бельгії — 8%, Греції, Румунії й
Югославії — 6,5%, Японії — 0,75%, Португалії — 0,75%. Після тривалих дискусій вирішення
цього питання було доручене особливій репараційній комісії. Загальний обсяг репарацій
визначався Лондонською конференцією в 1921 р. у розмірі 132 млрд золотих марок.

За Сен-Жерменським мирним договором Австрія повинна була сплачувати репарації,

хоча суму їх визначено не було. Їй заборонялося приєднуватися до Німеччини.

За Нейїським мирним договором для Болгарії суму репарацій було визначено у 2,25
млрд золотих франків, що їх належало сплачувати протягом 37 років.

Однак стабілізація міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного

конфлікту між Францією й Німеччиною. У зв'язку з економічною депресією Німеччина
виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пуанкаре рішуче вимагав від неї
«безумовного виконання Версальського договору».

Міністр закордонних справ Німеччини В. Ратенау намагався це робити й поплатився своїм

життям: 28 червня 1922 р. він загинув від вибуху гранати, кинутої терористом. Уряд К. Вірта в
липні заявив, що він не спроможний продовжувати виплату репарацій і просить установити
мораторій на 2 — 4 роки. На цей час Німеччина вже сплатила репарації на суму 3,4 млрд
марок (у тому числі на 1,8 млрд марок готівкою і на 1,6 млрд марок поставками вугілля, лісу та
ін.).

Встановлений 1921 р. обсяг був не під силу Німеччині. Франція ж вимагала повної
сплати. Пуанкаре відмовився від будь-яких поступок Німеччині й твердо вирішив окупувати
Рур, щоб примусити Німеччину платити репарації. 11 січня 1923 р. війська Франції (5 дивізій)
та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танками й артилерією, окупували основні центри Рурського
басейну.

Німецький уряд заявив протест, відкликав свого посла з Парижа й наказав населенню Руру
вдатися до «пасивного опору», який часто ставав активним. У результаті німецька економіка
була дезорганізована, Рур відрізано від усієї країни, тисячі німецьких підприємств зупинилися
через нестачу вугілля й сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції
чавуну.

США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радянський Союз засудив дії Пуанкаре,
підкресливши, що це — «небезпечна гра з вогнем», яка може викликати нову воєнну пожежу.
СРСР направив населенню Німеччини десятки ешелонів із хлібом і продовольством.
Уряд Пуанкаре взяв під контроль рурські залізниці, які експлуатувалися під наглядом військ
окупантів. На шахти привезли тисячі французьких і бельгійських шахтарів. Натомість з
окупованої зони насильно виселили 145 тис. німців. У Німеччині назрівала революційна
ситуація. Спалахнуло повстання в Гамбурзі, економічний саботаж і зростання реваншизму
німців ще більше ускладнили становище в країні.

Окупація Руру мала тяжкі економічні та політичні наслідки для Франції. Зросли окупаційні
витрати, а поставки вугілля з Руру скоротилися через саботаж німців. У самій Франції й серед
світової громадськості ширилося осудження окупаційної політики уряду Пуанкаре.

США й Англія, обмінявшись нотами, вирішили втрутитися, щоб «урятувати Європу від
катастрофи». Державний секретар Юз, виступаючи в Нью-Хейвені наприкінці грудня 1922
р., заявив, що «серед ночі почув голос Божий», який порадив йому створити міжнародний
комітет експертів для розробки репараційного плану й послати туди американських
представників. Через рік — 12 жовтня 1923 р. — уряд Великобританії підхопив цю ідею й
нотою до Вашингтона запропонував йому взяти на себе роль арбітра в репараційному питанні.
Французькій дипломатії довелося відступити й дати згоду на створення такого комітету.

У листопаді 1923 р. вирішено організувати два комітети експертів. Перший — для розробки
планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Другий — для пошуку шляхів
повернення та припливу капіталів у Німеччину. Не чекаючи рекомендацій комітетів, США й
Англія надали німецькому урядові першу велику позику.

В січні — квітні 1924 р. в Парижі працювали обидва комітети експертів у складі представників
США, Англії, Франції, Італії та Бельгії. Головою першого комітету став американський банкір (і
генерал) Чарльз Дауес, директор одного з банків групи Моргана в Чикаго. В комітеті також
працював ще один американець — Оуен Юнг, генеральний директор морганівської компанії
«Дженерал електрик». Другий комітет очолював англійський фінансист Мак-Кенна. Дауес
фактично взяв на себе вивчення репараційної проблеми в цілому. 9 квітня експерти подали
свої доповіді. Згодом — 1 червня — пішов у відставку Пуанкаре, а новий прем'єр-міністр Ерріо
об'єднав питання репарацій з виведенням французьких військ із Руру.

Доповідь комітету Дауеса включала основні положення репараційного плану для Німеччини,
розрахованого на п’ років. Цей план розглянула й офіційно схвалила Лондонська конференція
9 держав (у тому числі США й союзні держави), яка працювала з 16 липня до 16 серпня 1924
р. Німецьку делегацію (канцлера Маркса, міністрів Штреземана та Лютера) запросили тільки
на закінчення конференції — з 5 серпня.

Конференція розглянула доповідь комітету експертів, який назвали «планом Дауеса», і

питання про виведення військ окупантів. Прийнятий «план Дауеса» містив такі положення.

1. Загальна сума й остаточний термін сплати репарацій Німеччиною не визначалися.

Встановлено ануїтети (річні платежі) на 5 років (з 1924 — 1925 до 1928 — 1929 фінансових
років) і відповідно 1 млрд марок, 1,22, 1,22, 1,75 і 2,5 млрд марок.

2. Визначалися джерела репарацій — відрахування державного бюджету за рахунок непрямих

податків (на цукор, тютюн, пиво, спиртні напої тощо) й спеціального транспортного податку, а
також відрахування від прибутків промисловості та залізниць. Передбачався випуск облігацій
на 16 млрд марок, 6% від яких — 960 млн марок — щорічно мали переказуватися до
репараційного фонду. Перші дві статті фінансування репарацій — основні джерела, а третя —
часткова — зобов'язувала фірми й корпорації.

3. Репараційна комісія з французьким керівником ліквідувалася. Встановлювалася посада

репараційного генерального комісара з податків, який наділявся широкими повноваженнями.
Першим обійняв цю посаду американський банкір П. Джільберт. Прямо або опосередковано
тим самим була поставлена під англо-американський контроль уся економіка Німеччини.
Створено емісійний банк на 40 років, який не підлягав німецькому урядові.
4. Передбачалося надати Німеччині державні й приватні кредити та позики для відновлення її
важкої промисловості (основна їхня маса спрямовувалася на ремілітаризацію Німеччини).

Відразу ж після того, як «план Дауеса» 30 серпня 1924 р. набрав сили, Німеччина одержала
міжнародну позику на суму 200 млн дол. (з них 110 млн дол. виділили американські банки). З
1924 по 1932 р. Німеччина у вигляді позик та інших надходжень одержала від держав Антанти
й особливо від США понад 31,8 млрд марок, а виплатила репарацій на суму близько 11,5 млрд
марок і 7,8 млрд марок платежів за позиками. Таким чином, на початку 1933 р. вона мала 12,5
млрд марок неповернутих надходжень. Більше одержала, ніж виплатила репарацій.

5. У «плані Дауеса» передбачалося, що свою продукцію Німеччина буде збувати Радянському

Союзові, щоб не конкурувати з державами Антанти. СРСР тоді бурхливо розвивав свою
промисловість, мав активні торговельні зв'язки з Німеччиною, навіть здійснював військово-
технічне співробітництво з нею, але не збирався бути її аграрним придатком. У цій частині
«план Дауеса» виявився нереальним.

Гострі суперечки на Лондонській конференції викликала проблема виведення військ окупантів

із Німеччини. Французький уряд намагався залишити свої війська в Рурі на невизначений
термін для контролю над виплатою репарацій. Але під рішучим тиском США й Англії уряди
Франції та Бельгії змушені були зобов'язатися, що за умови виконання рішень конференції
вони через рік евакуюють свої війська. Справді, рівно через рік — у серпні 1925 р. —
достроково почалося виведення французьких та бельгійських військ з Руру.

За шість років дії цього плану Німеччина сплатила 7,5 млрд марок. План передбачав
надання Німеччині англійських та американських кредитів у сумі 2 млрд доларів. Як гарантія
реалізації плану встановлювався союзницький контроль над залізницями і Державним банком
Німеччини. Реалізація плану Дауеса сприяла відновленню німецької економіки, але ставила її
в залежність від американської.

У 1929 р. було прийнято новий план американського підприємця і банкіра Юнга, за яким
обсяги репарацій зменшувалися до 113,9 млрд марок, а щорічні платежі встановлювались у
розмірі 2,5 млрд марок. Виплати були розтягнені на 55 років. У відповідності з планом всі види
контролю над Німеччиною та її господарством та фінансами скасовувалися. Для отримання
репарацій та їх розподілу був створений Банк міжнародних розрахунків. Цей банк відіграв
провідну роль у фінансуванні провідних галузей німецької економіки та сприяв подальшому
прив’язуванню Німеччини до економічних процесів у США.

Отже, складною була проблема виплати репарацій Німеччиною. Лондонська конференція в

1921 р. встановила суму виплат у 132 млрд золотих марок. Проте Німеччина переживала
глибоку економічну кризу і не могла проводити виплату репарацій. У відповідь на це Франція і
Бельгія в січні 1923 р. ввели свої війська в Рурську область, що викликало гостру міжнародну
кризу. У конфлікт втрутилися Великобританія та США, які не бажали посилення Франції в
Європі і примусили її піти на поступки в репараційному питанні. У 1924 р. Лондонська
конференція прийняла «план Дауеса», який передбачав надання Німеччині великих позик
переважно американських для стабілізації економічного становища. Франція погодилася з цим
планом і евакуювала свої війська з Руру. Після 1929 р. план Дауеса був замінений планом О.
Юнга, який суттєво знизив обсяг щорічних виплат і скасував певні фінансові обмеження. Цей
план діяв лише два роки. В умовах світової економічної кризи Німеччина знову підняла
питання про припинення виплат. На Лондонській конференції в 1932 р. Німеччина фактично
була звільнена від сплати репарацій, що означало провал одного з важливих положень
Версальського договору.

Проаналізувати розвиток європейської системи безпеки в середині -

наприкінці 1920-х рр. (Локарнський пакт; пакт Бріана-Келлога).
Держави Антанти прагнули доповнити «план Дауеса», який був результатом їхнього
економічного компромісу, політичним об'єднанням з участю Німеччини. У вересні 1924 р. уряд
Німеччини настійно ставив питання про прийняття своєї країни до Ліги Націй з наданням їй
постійного місця в Раді, про зняття з неї відповідальності за війну, про перегляд воєнних
статей Версальського договору. В грудні Німеччина знову порушила ці питання, підкресливши
необхідність ліквідувати нерівність в озброєнні. Характерно, що Англія була вже готова
задовольнити домагання Німеччини в обмін на гарантії її західних кордонів. Обидві держави
пропонували укласти гарантійний пакт про додержання територіального статус-кво на Рейні.

Новий президент США К. Кулідж двічі влітку 1925 р. підтримав цю ідею. Більше того,
американський посол в Англії А. Хаутон попередив, що США не нададуть кредитів тим
країнам, які не підпишуть гарантійного пакту. Державний секретар Ф. Келлог заявив, що
гарантійний пакт — це «природне й остаточне розв'язання завдань комісії Дауеса».

Для здійснення об'єднання Західної Європи на основі політичної інтеграції Німеччини у

Версальську систему була скликана 5—16 жовтня 1925 р. Локарнська конференція. В ній
брали участь Англія, Франція, Німеччина, Італія й Бельгія, в кінці конференції Польща й
Чехословаччина. Країн-учасниць репрезентували відповідно О. Чемберлен, А. Бріан (новий
міністр закордонних справ Франції, який обіймав цю посаду до січня 1932 р.), Штреземан,
Муссоліні та Вандервельде.

На конференції в Локарно було вироблено комплекс з 8 угод і договорів. Заключний протокол

підписано 16 жовтня, а останні 7 документів парафовано і потім остаточно підписано в Лондоні
1 грудня 1925 р., а трохи пізніше ратифіковано.

Найважливіший з документів становив Рейнський гарантійний пакт, який передбачав взаємне

й колективне гарантування кордонів та зобов'язання про взаємний ненапад між Німеччиною й
Францією, між Німеччиною й Бельгією під гарантію Англії та Італії. В статті 2 зазначалося, що в
разі вторгнення Німеччини в Рейнську демілітаризовану зону проти неї може бути застосована
сила. Стаття 4 визначала можливість допомоги жертві агресії.

Крім того, були підписані 4 двосторонні конвенції про арбітраж між Німеччиною і кожною
окремо Францією, Бельгією, Польщею й Чехословаччиною на випадок виникнення якихось
прикордонних суперечок. Долучалося також двосторонні договори про союз між Францією й
Польщею, Францією й Чехословаччиною. Німеччина за підтримки Англії заблокувала всі
спроби зацікавлених держав укласти гарантійний пакт про німецькі східні кордони.

Згідно з 9-м документом — колективним зверненням до Ліги Націй — 8 вересня 1926 р.

Німеччина була прийнята в Лігу з наданням їй постійного місця в Раді. Через два дні німецька
делегація на чолі зі Штреземаном уперше взяла участь у роботі Асамблеї Ліги Націй.

Отже, підсумки Локарнської конференції однозначно свідчили: її угоди було укладено в

інтересах Німеччини. Загалом у Локарно німецька дипломатія досягла безперечного успіху:
вона домоглася відносної «рівноправності» з великими державами. Правлячі кола західних
держав-союзників представляли Локарнські угоди як «початок нової ери» й «ліквідацію війни
назавжди». Чемберлен, Бріан і Штреземан здобули Нобелівські премії за «миротворчу»
діяльність. Але, на відміну від них, німецька дипломатія із самого початку розглядала «пакт
примирення» й компроміс, досягнутий у Локарно, як перший крок до ліквідації Версальської
системи. Для Берліна Локарнські угоди були тимчасовим компромісом на шляху до
відновлення світової могутності Німеччини. Пізніше, в 30-х роках, гітлерівці, не вагаючись,
холоднокровно розірвали ці угоди під час агресії в Європі.

За зразком Локарнських договорів англійська й французька дипломатія заходилася

розробляти проекти створення «Прибалтійського Локарно», «Північного Локарно», «Східного
Локарно», «Балканського Локарно», «Середньоєвропейського Локарно», «Балкано-Дунайської
федерації» й т. п. — різні комбінації об'єднання відповідних держав на кордонах СРСР з явно
вираженою антирадянською спрямованістю. По суті це означало не що інше, як нову
розстановку сил для майбутньої війни — так званий «дух Локарно» в міжнародних відносинах.

Найважливішим дипломатичним документом кінця 20-х років став пакт Бріана—Келлога, що

був першим практично загальним міжнародним договором, який містив міжнародно-правові
норми, спрямовані проти агресивних воєн. До пакту приєдналися майже всі держави (69), з
них на вересень 1929 р. 49 держав, у тому числі Радянський Союз, ратифікували його,
урочисто підтвердивши своє прагнення розв'язувати конфлікти тільки мирним шляхом і
відмову від війни як знаряддя національної політики.

Безпосереднім попередником пакту дехто вважав Женевський протокол, розроблений Лігою

Націй у жовтні 1924 р. і з вини уряду Англії не ратифікований. Келлог же більше посилався на
рішення Панамериканської конференції в Гавані (січень — лютий 1928 р.), де в останньому
документі, зокрема, декларувалося, що «наступальні війни є злочином проти людства»,
«неправомірними» й «забороненими».

6 квітня 1927 р. міністр закордонних справ Франції А. Бріан звернувся до США з пропозицією
укласти двосторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя
національної політики». 20 червня він направив офіційну ноту у Вашингтон з проектом дого-
вору «про вічну дружбу», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції.

Державний секретар США Ф. Келлог спочатку не звернув уваги на цю ноту, але потім вирішив
використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового
політичного об'єднання держав на противагу Лізі Націй. 27 грудня він послав ноту-відповідь
Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багатосторонній договір між «головними
державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з
цим листуванням.

Першою відповіла Німеччина (27 квітня 1928 р.), яка підтримала американський проект.
Серйозні застереження зробив уряд Англії (19 травня), який категорично заявив, що не
допустить будь-якого втручання в райони «особливого життєвого інтересу» для своєї країни.
Отже, Лондон заздалегідь обумовлював собі «право» вести війни в таких районах як «захід
самозахисту» Британської імперії. Одночасно він заперечував проти участі держав, «уряди
яких не здобули ще загального визнання». Йшлося, зрозуміло, про СРСР, з яким уряд
консерваторів рік тому розірвав дипломатичні відносини.

Французький уряд висунув (21 квітня) свій контрпроект договору, обумовлюючи право «на
законну самооборону в межах існуючих договорів». Уряди Японії та Італії вітали пакт як
«цілковите знищення війни» й повторили французькі застереження.

28 червня 1928 р. Келлог надіслав нову ноту й переглянутий проект договору 14 країнам.
Уточнялося, що відмова від війни торкалася відносин між учасниками договору, а не між усіма
країнами.

В результаті тривалого дипломатичного листування з питання трактування поняття «війни

поза законом» 15 держав (деякі з усними застереженнями) на чолі із США й Францією
підписали в Парижі 27 серпня 1928 р. «Пакт загальної відмови від війни».

Паризький пакт (який ще стали називати «пакт Бріана—Келлога») складався з преамбули та

двох основних статей. У статті 1 сторони заявили, що «засуджують використання війни для
вирішення міжнародних суперечок і відмовляються від неї як від інструмента державної полі-
тики в їхніх взаєминах». У статті 2 сторони визнали, що «для врегулювання всіх суперечок чи
конфліктів... вони прагнутимуть удаватися тільки до мирних засобів».

Договір, безперечно, мав позитивне значення.

1. Надзвичайно важливим став сам факт колективного проголошення державами «права на

мир» і відмови від «наступальної війни» як «інструмента державної політики».

2. Безпрецедентними для того часу були масовість учасників договору, кількість країн, що
підписали й ратифікували його.
3. Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних і
напівколоніальних країн.

4. Паризький пакт, як зазначав М. М. Литвинов у ноті послу Франції в Москві Ж. Ербетту 31

серпня 1928 р., об'єктивно покладав «певні зобов'язання на держави перед громадською
думкою». Справді, деякий час він служив відносною перешкодою для агресивних дій держав-
учасниць.

Разом з тим Паризький пакт мав серйозні недоліки.

По-перше, його загальна декларативність і суто формальний характер. Відмова від «права на
війну» не була підкріплена жодними зобов'язаннями держав у галузі роззброєння або хоча б
обмеження гонки озброєнь.

По-друге, невизначеність самого формулювання про заборону війни залишала простір для
довільних тлумачень. Тим часом договір мав поставити поза законом будь-яку міжнародну
війну й воєнні дії (інтервенції, блокади, воєнну окупацію чужої території, чужих портів і т. п.).

По-третє, Паризький пакт знецінювався рядом застережень Франції, Англії та інших його
головних учасників. Такі застереження («право на самооборону» тощо), хоч і не ввійшли до
договору, проте давали можливість державам використовувати його в дусі своєї зовнішньої
політики.

Радянський уряд публічно відзначив принципові недоліки пакту й водночас заявив про свою
готовність приєднатися до нього, підкресливши його значення в боротьбі за ослаблення
воєнної небезпеки.

27 серпня 1928 р., в день підписання пакту в Парижі, державний департамент США через
своїх послів направив ноти ще 48 державам (у тому числі СРСР та 7 країнам — нечленам Ліги
Націй) із запрошенням приєднатися до договору. Того ж дня посол Франції в Москві Ж.Ербетт
передав таке запрошення радянському урядові.

Президія ЦВК СРСР уже 29 серпня ратифікувала Паризький пакт після підписання його
урядом. У ноті Ербетту М. М. Литвинов проаналізував недостатність і неконкретність
формулювань договору, вказав на відсутність у ньому будь-яких гарантій виконання
учасниками взятих зобов'язань. Радянські застереження, на відміну від західних, були
спрямовані не на обмеження, а на всемірне розширення зобов'язань держав-учасниць. У ноті
повідомлялося про приєднання СРСР до Паризького пакту. 6 вересня це було офіційно
підтверджено радянською декларацією, переданою Ербетту.

США ратифікували пакт 17 січня 1929 р. Радянський Союз, не чекаючи ратифікації з боку
інших держав, запропонував 7 сусіднім країнам достроково ввести пакт у дію. Після
дипломатичних переговорів СРСР, Естонія, Латвія, Польща й Румунія на конференції в Москві
9 лютого 1929 р. підписали протокол про негайне набрання Паризьким пактом сили. Пізніше
до Московського протоколу приєдналися Туреччина, Іран та Литва. Пакт набрав сили 24 липня
1929 р. після ратифікації його іншими країнами.

Пакт Бріана—Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій і двозначність

формулювань стали головною причиною підриву його ефективності. Держави-агресори —
Японія, Німеччина та Італія на початку 30-х років першими грубо його порушили. Паризький
пакт не міг відвернути небезпеку нової світової війни, зупинити агресорів. І все ж він залишив
певний слід у теорії й практиці міжнародних відносин і міжнародного права. Ідея
недопустимості війни, заборони на застосування сили в міжнародних відносинах знайшла своє
відображення й була закріплена в Статуті 00Н та багатьох післявоєнних міждержавних
договорах та угодах.
3. Охарактеризувати міжнародні відносини в період світової економічної
кризи (кін. 20-х - поч. 30-х рр.): спроби перегляду Версальської системи
Активна дипломатична співпраця європейських держав у 20-х pp. XX ст. не внесла
стабільності у міжнародні відносини. Великі держави через постійну конкуренцію не бажали
поступатися політичними, економічними та ідеологічними амбіціями. Версальсько-
Вашингтонська система договорів мала на меті встановлення таких норм міжнародного життя,
що гарантували б вирішення конфліктів без застосування сили. Проте збалансувати інтереси
учасників, забезпечити мир і міжнародну безпеку вона не змогла. На початку 30-х pp.
розпочинається різке посилення напруженості в міжнародних відносинах, пов´язане з
агресивними діями Японії в Китаї, гострим протистоянням у Європі між Німеччиною та Італією,
з одного боку, і Францією та Великобританією — з іншого. Усе більш інтенсивною і
небезпечною ставала гонка озброєнь, загрожуючи перерости у збройний конфлікт.
Версальсько-Вашингтонська система безпеки фактично розпалася. Керівництво Ліги Націй
намагалося вирішити проблеми шляхами укладання нових договорів і угод.

Однією з ключових міжнародних проблем залишалося питання про місце і роль

Німеччини в системі міжнародних відносин. Як і раніше багато проблем фінансистам і
дипломатам завдавало питання репараційних виплат Німеччини. В умовах жорстокої
економічної кризи країна виявилася просто не в змозі виконувати свої зобов'язання перед
державами-переможницями. У червні 1931 року президент США Г. Гувер, розвиваючи ідею
позбавлення німецької економіки від репарацій, запропонував оголосити річний мораторій на
виплату репарацій і міждержавних боргів, аргументуючи це загостренням фінансової кризи в
Європі. Пропозиція була прийнята європейськими країнами, а в 1932 р, після закінчення
терміну мораторію, в Лозанні відбулася остання міжнародна конференція по репараційному
питанню, на якій всі репараційні зобов'язання Німеччини були анульовані. Практично
одночасно з цим, використовуючи ті ж аргументи, країни-боржники США припинили виплати за
своїми борговими зобов'язаннями часів війни.

В результаті економічної кризи 1929-1933 рр. на європейській зовнішньополітичній арені

відбулися й інші значні зміни, певною мірою деформували Версальську систему міжнародних
відносин: був відновлений суверенітет Німеччини над Рейнської зоною, що володіла
розвиненою промисловістю, що в свою чергу створило умови для розвитку німецької
економіки, в тому числі її військових галузей. Крім того, на початку 30-х рр. Німеччина зробила
ряд політичних кроків, які стали показником претензій німецького керівництва на здійснення
територіальних змін в Європі. У березні 1930 року між Німеччиною і Австрією було підписано
угоду про митний союз. У Франції, Італії, а також в країнах Малої Антанти даний факт був
розцінений як спроба почати процес приєднання Австрії до Німеччини, що викликало певну
тривогу союзників. Уряду Великобританії, Франції, Італії та Чехословаччини заявили протест
проти такого союзу і зажадали передачі справи до Міжнародного суду. Результатом цих
зусиль стало те, що на початку вересня 1931 року Німеччина і Австрія відмовилися від угоди.

Ці події наочно показали наростання протиріч між Австрією та Німеччиною з одного боку і
державами-переможницями з іншого, а також неефективність системи Локарнских угод, в яких
не було закріплено однозначної відмови Німеччини від аншлюсу Австрії.

Необхідно також відзначити, що процес наростання протиріч розвивався і в самому

таборі противників Німеччини. Однією зі сфер суперництва між ними в ці роки стали морські
озброєння. Військово-морська могутність Англії була розхитана: промисловий і фінансовий
потенціал Сполучених Штатів Америки дозволяв їм в короткий термін домогтися військово-
морської переваги над "царицею морів". В умовах економічних і фінансових труднощів
Великобританія та інші європейські країни відчували потребу в обмеженні будівництва
військово-морських сил. У такій обстановці на початку 1930 р в Лондоні була скликана
міжнародна конференція з морських озброєнь, в роботі якої взяли участь Великобританія,
США, Японія, Франція та Італія. Обговорення проблем було достатньо гострим. У зв'язку з
розбіжностями розбіжностями, які виниклими між Францією і Італією, ці дві країни відмовилися
від підписання тих частин договору, в яких йшла мова про скорочення числа крейсерів,
есмінців і підводних човнів. В ході переговорів Японії вдалося домогтися рівної норми з США і
Великобританією за кількістю підводних човнів і вигідного кількісного співвідношення в
категоріях крейсерів і есмінців. Великобританія, протягом багатьох років проводила політику,
спрямовану на досягнення подвійної переваги над флотом будь-якої іншої держави, тепер, в
умовах, що склалися, погодилася на кількісну і якісну рівність всіх категорій військових суден
Британської імперії і Сполучених Штатів.

Відзначимо також, що Франція, що не задовольнивши свої інтереси у військово-морській

сфері, і не сподіваючись забезпечити свою безпеку за допомогою системи двосторонніх угод,
на початку 30-х рр. спробувала піти на зближення з Німеччиною. У Парижі і Берліні відбулися
переговори лідерів двох країн, на яких Франція виступила з проектом великої міжнародної
позики Німеччині в розмірі 500 млн. дол. в обмін на відмову німецького керівництва від спроб
ревізії Версальської системи. Однак, французька сторона не досягла в ході переговорів ніяких
результатів, що також стало непрямим показником ерозії системи міжнародних відносин, що
склалися після Першої світової війни.

Не менш напруженою була міжнародна ситуація на Далекому Сході. Вона також

характеризувалася посиленням протиріч між великими державами і Японією, викликаних
головним чином активізацією експансіоністської політики останньої, яка намагалася включити
в орбіту свого впливу практично всю територію Китаю. До початку 30-х років Японія зайняла
перше місце в китайському зовнішньоторговельному обороті. Для посилення свого впливу в
Китаї вона активно використовувала боротьбу центрального уряду в Нанкіні з чиновниками і
генералами, які керували окремими провінціями. Під час збройного конфлікту лідера
центрального уряду генерала Чан Кайші з групою керівників північних районів на чолі з
правителем Манчжурії Чжан Цзоліня, японські війська під приводом захисту життя і майна
іноземців в умовах нестабільності внутрішньополітичної обстановки в Китаї, захопили
провінцію Шаньдун, одну з найбільш розвинених в економічному відношенні.

Зазначений період був відзначений також активізацією американського проникнення в

Китай. Керівництво США підтримувало досить тісні контакти з Нанкінським урядом і через
своїх радників впливало на зовнішньополітичний курс Китаю. Однак американці
дотримувалися прямо протилежної тактики проникнення на китайські ринки. Володіючи досить
потужними економічними і фінансовими можливостями і не побоюючись прямої конкуренції з
іноземними державами, США виступали в Китаї як прихильники єдності країни і припинення
міжусобних конфліктів, відкриття економіки всього Китаю для зовнішнього світу.

Через деякий час після захоплення Шаньдуна, до початку 30-х рр. Японія в цілому
закінчила підготовку до окупації Маньчжурії, яка була здійснена в 1931 р. Як привід для
вторгнення японці використовували вибух на КСЗ. Японські війська, зосереджені уздовж
Південно-Манчжурської залізниці практично відразу після цього інциденту напали на частини
китайської армії, розквартировані в цьому районі країни. Повна окупація Маньчжурії була
завершена протягом декількох місяців. На окупованій території японські військові навесні 1932
р створили маріонеткову державу, - Манчжоу-го, - повністю залежну від японського уряду. На її
чолі було поставлено колишнього китайського імператора Пу І, позбавленого влади ще в
1911р.

Реакція світової громадськості на подібну політику Японії була досить стриманою, що

сприяло закріпленню японських успіхів в Маньчжурії. Більш того, президент США Г. Гувер в
жовтні 1931 р визнав за Японією право "відновлення порядку в Китаї". Позитивну оцінку
політики Японії в Північно-східному Китаї дали деякі англійські державні і політичні діячі. Що ж
стосується Ліги Націй, то ця організація, розглянувши скаргу нанкінського уряду на агресію
Японії, обмежилася лише висловленням сподівання на те, що обидві сторони нормалізують
свої відносини.

В цілому, країни-гаранти Версальської системи в даному випадку показали свою

нездатність зберегти status quo на Далекому Сході і протидіяти експансіоністській політиці
Японії, порушувала норми, встановлені Версальською і Вашингтонською міжнародними
конференціями. Ліга Націй також виявила відсутність механізму, здатного впливати на
міжнародну обстановку в рамках існуючої системи міжнародних відносин.
 У даних умовах великі держави зосередили зусилля на досягненні власних цілей в Китаї.
Особливо досягли успіху в цьому США, які зуміли домогтися закріплення принципу "відкритих
дверей та рівних можливостей" в Китаї, суть якого полягала в збереженні вільного доступу на
китайський ринок. Американські дипломати домовилися з японським урядом про те, що не
втручатимуться в події в Маньчжурії в тому випадку, якщо японська експансія не
просуватиметься в південному напрямку. Пізніше, в зв'язку з тим, що японське керівництво
порушило цю угоду, а також у зв'язку зі зростанням антияпонських настроїв в середовищі
американської громадськості, уряд Сполучених Штатів в січні 1932 заявив про невизнання
будь-яких угод, що завдають шкоди правам США або їх громадян в Китаї, однак, в той же час
американська дипломатія заявила, що США не втручатимуться в дії Японії в Північно-східному
Китаї.

Реакція великих держав на події в Маньчжурії може бути пояснена також тим, що їх
керівництво живило надію на розв'язання японо-радянського конфлікту, який сприяв би
взаємному ослабленню двох сторін, тим більше, що проблеми в російсько-японських
відносинах давали досить вагомий привід для подібних очікувань. Неодноразові пропозиції
радянського уряду підписати пакт про ненапад відкидалися японською стороною. Бажаючи
звести до мінімуму можливість війни з Японією, радянська сторона запропонувала токійському
уряду придбати КВЖД. Після майже дворічних переговорів, в березні 1935 р дорога була
продана. Формальним власником КСЗ стало Манчжоу-го.

Після окупації Японією Маньчжурії радянське керівництво вдалося до низки заходів для
нормалізації відносин з урядом Чан-Кайші, порушених в 1929 р під час конфлікту на
Китайсько-Східній залізниці. У грудні 1932 року між двома країнами були відновлені
дипломатичні відносини. Практично відразу після цього, Радянський Союз запропонував
Китаю укласти договір про ненапад.

США та Великобританія посилили тиск на Токіо. У Тихому океані були проведені

військово-морські навчання двох країн, а Ліга Націй, зі свого боку, порекомендувала Японії і
Китаю вступити в переговори про врегулювання ситуації в Маньчжурії.

У лютому 1932 року для детального вивчення стану справ на Далекому Сході Лігою
Націй була створена спеціальна комісія на чолі з лордом Літтоном (Великобританія). В ході
роботи комісія відвідала Японію, Китай, Манчжоу-го і в жовтні того ж року опублікувала звітну
доповідь, що мала досить реалістичні оцінки ситуації в регіоні. Автори доповіді покладали на
Японію відповідальність за агресію і захоплення Манчжурії. Самостійність Манчжоу-го при
цьому не визнавалася. Разом з тим в доповіді комісії говорилося про особливі інтереси Японії
в Маньчжурії. Говорячи про майбутнє територій Північно-східного Китаю, комісія Литтона
запропонувала компромісний варіант, який, на її думку, повинен був задовольнити всіх
учасників конфлікту. Згідно з доповіддю, Маньчжурія повинна була бути інтернаціоналізована,
поставлена під контроль Ліги Націй. Японські і китайські війська повинні були відійти з цієї
території, а охорону внутрішнього порядку на ній повинна була здійснювати спеціальна
жандармерія, очолювана інструкторами Ліги Націй.

Обговорення доповіді в радах і комісіях Ліги Націй не привело до прийняття будь-якого

конкретного рішення з приводу маньчжурського інциденту. Під час дискусій з цього приводу
Японія, порушивши всі домовленості, почала просування вглиб Китаю на південь від
Манчжурії, захопивши ряд провінцій в безпосередній близькості від Пекіна саме в той самий
час, коли війська нанкінського уряду вели бойові дії в районах, контрольованих комуністами. В
умовах, що склалися 31 травня 1933 р. у місті Тангу було підписано японо-китайську угоду про
перемир'я, що закріпило відмову уряду Чан Кайші від Манчжурії і областей на південь від неї,
окупованих Японією.

Необхідно також відзначити, що за кілька місяців до укладення перемир'я з Китаєм

японський уряд прийняв рішення про вихід з Ліги Націй у зв'язку з поновленням обговорення
доповіді комісії Литтона.

Таким чином, події на Далекому Сході початку 30-х рр., що почалися з захоплення
японськими військами Маньчжурії і закінчилися виходом Японії з Ліги Націй, так само, як і
європейські події, свідчили про початок демонтажу Версальсько-Вашингтонської системи, що
загрожувало зміною розстановки сил на міжнародній арені і виникненням нових конфліктних
ситуацій. Сформована на рубежі 20-х - 30-х рр. ситуація зробила вкрай скрутним пошук
ефективних шляхів забезпечення міжнародної безпеки в рамках існуючої системи
міжнародних відносин.

Лекція 19. Міжнародні відносини під час Другої світової війни

1. Міжнародна політика на початку світового конфлікту.

2. Міжнародні відносини у 1941-1943 рр.: від вибуху німецько-радянської війни до створення

«Великої коаліції».

3. Міжнародно-політичні процеси у 1943-1945 рр.

1. Міжнародна політика на початку світового конфлікту

1939 рік був вирішальним у боротьбі за мир. Залишалася надія на те, що західні країни, і перш
за все Велика Британія та Франція, запровадять дії щодо запобігання війни, але події
розгорталися по-іншому.

У січні 1939 року прем’єр-міністр Чемберлен і міністр закордонних справ Галіфакс, відвідавши
Рим, висловилися про припинення боротьби республіканців в Іспанії. У лютому 1939 року
англійський уряд визнав уряд Франко, незабаром те ж саме зробила Франція. Водночас вони
висунули вимогу до республіканського уряду припинити опір італійсько-німецьким силам і
капітулювати. Саме так була скоєна ще одна зрада. “Іспанські події” яскраво свідчили про те,
що саме англійсько-французька дипломатія фактично “капітулювала” перед військово-
політичною агресією фашистських Німеччини та Італії.

15 березня 1939 року, в порушення попередніх обіцянок, війська Німеччини окупували

Чехословаччину (вона припинила своє існування: Чехію та Моравію було включено до складу
рейху; Словаччину проголошено “незалежною” державою). Відомо, що у правлячих колах як
Англії, так і Франції добре розуміли небезпечність цього кроку, але політичне розуміння та
мудрість ні в Лондоні, ні в Парижі не взяли верх.

Тим часом Німеччина швидкими темпами нарощувала військове виробництво. У 1938 році
вона виплавляла 24% сталі та 22% чавуну всього виробництва капіталістичного світу.

Після окупації Чехословаччини настала черга Польщі. Перш за все, Гітлер вимагав
повернення Німеччині порту Данциг (Гданськ). Не відставала в своїх “територіальних
зазіханнях” й Італія, яка після початку окупації Албанії (7 квітня 1939 року) включила її до
складу своєї країни.

У квітні 1939 року Гітлер підписав так званий “Білий план” про підготовку та завдання
німецьких збройних сил на 1939-1940 рр. Наміри Гітлера відомі - спочатку розгромити
Францію, потім направити всі сили проти СРСР.

22 травня 1939 року Італія (міністр закордонних справ граф Чіано) та Німеччина (міністр
закордонних справ Ріббентроп) підписали договір про військово-політичний союз (“Сталевий
пакт”), який безпосередньо був спрямований проти Англії та Франції. Цей крок дуже
занепокоїв, насамперед, англійську дипломатію. Підтвердженням цього стали переговори
червня - серпня 1939 року міністра закордонних справ Великої Британії Галіфакса з
представником німецького уряду Вольвітатом (необхідно нагадати про відповідні переговори
весною та влітку 1939 року між англійсько-французькими представниками, з одного боку, та
радянськими - з іншого).
Підкреслимо, що секретність переговорів стає в цей період повсякденним атрибутом
дипломатії будь-якої країни.

23 серпня 1939 року було підписано договір про ненапад між Німеччиною та СРСР (відомий як
“пакт Молотова - Ріббентропа”) із відповідними таємними протоколами.

Після підписання радянсько-німецького договору про ненапад події набули надзвичайного

прискорення. Англійський прем’єр-міністр Чемберлен у Палаті громад заявив, що Велика
Британія дотримає своїх зобов’язань щодо Польщі. 25 серпня 1939 р. англійський уряд
підписав договір про союз з Польщею, про який було оголошено ще 6 квітня 1939 р. Договір
передбачав автоматичний виступ союзної держави у разі агресії або в разі дій, що загрожують
незалежності однієї з обох країн. Зрозуміло, що йшлося про можливість німецького нападу на
Данциг.

Укладання англо-польського союзу перекреслило розрахунки Гітлера відірвати

Великобританію від Франції і Польщі. Але це не зупинило Гітлера в його активних військових
приготуваннях до нападу на Польщу. Тому цілковитою несподіванкою для нього виявилась
відмова Італії виступити на боці Німеччини проти Польщі, про що Муссоліні повідомив Гітлера
у посланні 25 серпня 1939 р. Він відверто заявив, що, на його думку, війну починати зарано і
доцільно провести міжнародну конференцію. Відмову від виступу проти Польщі Муссоліні
аргументував недостатнім станом воєнної готовності Італії.

Аналогічні розчарування чекали на Гітлера й з боку Франції, коли він через французького
посла в Берліні намагався застерегти її від втягування у військовий конфлікт з Німеччиною
через Польщу. У відповідь французький прем’єр Даладьє 26 серпня заявив, що доля миру
тільки в руках Гітлера, що важко збагнути, як можна розпочати війну без останньої спроби
мирного врегулювання між Німеччиною й Польщею. Гітлер вперто заявив, що він хоче
повернути Данцинг рейхові, і справа зайшла надто далеко. Цю заяву слід було розуміти так,
що Гітлер за жодних обставин не відмовиться від нападу на Польщу.

У критичні останні дні серпня, незважаючи на тверде рішення Гітлера щодо Польщі, Франція і
Великобританія вдалися до спроби зберегти мир, відновивши контакти між польським і
німецьким урядами. 28 серпня 1939 р. британський уряд запропонував Гітлерові вдатися до
переговорів, у відповідь на що той висунув нові умови: Данциг, увесь «польський коридор»,
частина польської Верхньої Сілезії. Зустрітися з повноважним представником Польщі він все ж
погодився, але за умов, що зустріч відбудеться 30 серпня 1939 р. З незрозумілих причин
англійський уряд не передав у той же день німецькі пропозиції Польщі, тому польський уряд
дав згоду на зустріч опівдні 31 серпня 1939 р. Увечері цього ж дня відбулася аудієнція
польського посла Ліпського з Ріббентропом, однак документа, що містив список пропозицій
польському уряду, йому не було вручено під тим приводом, що події вже випередили час.
Пізно увечері 31 серпня 1939 р. німецьке радіо сповістило, що фюрер два дні чекав на приїзд
уповноваженого польського представника, і оприлюднило програму мирного врегулювання з
16 пунктів, які вчасно не були доведені до відома Польщі. Зазначивши, що навіть за умови
вчасного отримання цих вимог Польщею, малоймовірне нею їх прийняття.

Ще одна спроба зберегти мир була здійснена з боку Італії. 31 серпня 1939 р. Муссоліні
запропонував Франції та Великобританії 5 вересня 1939 р. скликати конференцію для
врегулювання німецько-польських відносин. Але ініціатива Італії виявилась запізнілою і
нереальною.

На світанку 1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли польський кордон і розпочали наступ
у глиб Польщі. Польща звернулася до своїх союзників з проханням про допомогу, але ті не
поспішали. Ввечері 2 вересня глава уряду Польщі надіслав Франції та Великобританії ще
наполегливіше прохання про допомогу. І тільки після цього 3 вересня 1939 р. уряди цих країн
поставили німецькому уряду ультиматуми про негайне припинення Німеччиною вторгнення і
виведення своїх військ з Польщі. Обидва ультиматуми було відхилено і того ж
дня Великобританія і Франція оголосили Німеччині війну.
На тлі такого розвитку подій після укладення радянсько-німецького договору про ненапад
досить дивно виглядає абсолютна бездіяльність радянського уряду на зовнішньополітичній
арені. Чим пояснити таку позицію СРСР – великої і могутньої держави, яка на всіх перехрестях
міжнародної політики гучно заявила про свою прихильність до миру, до колективної безпеки у
Європі, про свою готовність прийти на допомогу будь-якій країні, яка зазнає агресії. Сталін
мовчки стерпів злісні образи і звинувачення на свою адресу у цинізмі, дволикості й
пособництві нацистській агресії, які лунали з Парижа і Лондона.

Зобов’язання сторін, що підписали договір про ненапад, утримуватись від нападів одна на
одну не могло бути стримуючим чинником для демонстрації певної реакції з приводу
передбачуваної агресії Німеччини проти Польщі. Наміри обох сторін щодо розчленування
Польщі та поділу Європи на сфери впливу, зафіксовані у таємному протоколі, були приховані
від світової громадськості на довгі шістдесят років.

Розрахунок Сталіна виявився точним. Підписання договору про ненапад для Гітлера стало
сигналом для початку агресії проти Польщі.

Так і не дочекавшись допомоги західних союзників, Польща чинила опір недовго. Німецький
наступ був нищівний, проведений з великою перевагою в силі та з використанням нової
тактики, де першорядну роль було віддано авіації й танкам.

Основним епізодом цієї війни стало 17 вересня 1939 р., коли радянський уряд повідомив про
те, що віддав наказ своїм військам перетнути західний кордон. Вторгнення Червоної Армії в
Польщу політичне керівництво Радянського Союзу мотивувало тим, що внутрішній розпад
польської держави, який робив польсько-радянські угоди недійсними, ставив радянську країну
перед необхідністю взяти під свій захист українське й білоруське населення. Такою була
офіційна версія радянського уряду, розрахована на легковірність громадськості.

Насправді вторгнення готувалося заздалегідь. Так, 8 вересня, посилаючись на вступ у війну

союзників Польщі – Франції та Великобританії, радянський нарком закордонних справ В.
Молотов заявив польському послу Гржибовському про припинення радянських поставок
Польщі. Трьома днями пізніше під приводом консультацій зі своїм урядом радянський посол
залишив Польщу.

11 вересня за розпорядженням Сталіна були розгорнуті Білоруський і Український фронти, а

17 вересня радянський уряд повідомив, що військам віддано наказ перетнути кордон для
захисту українського і білоруського народу в умовах внутрішнього розпаду польської держави.
У цей же день Ріббентроп зателефонував міністру закордонних справ Італії графу Чіано,
стурбованому вторгненням у Польщу радянських військ, і попередив його, що радянська
інтервенція відповідає заздалегідь узгодженому плану.

18 вересня у спільній німецько-радянській заяві було підтверджено єдність поглядів і бажання

відновити в Польщі порядок, порушений розпадом польської держави.

Ще польська армія чинила опір німецьким військам, а 22 вересня представники німецької і

радянської сторони визначилися щодо демаркаційної лінії між обома окупаційними зонами по
лінії річок Нарев, Західний Буг, Сян. У радянську зону потрапили всі землі польської держави,
заселені українцями, в тому числі й так зване Закерзоння. Але згодом Сталін переграв
ситуацію й передав землі за Бугом і Сяном до німецької зони, натомість отримав Литву у
сферу радянського впливу.

28 вересня у Москві Молотов і Ріббентроп підписали новий договір про дружбу й кордон
між СРСР і Третім рейхом з таємним протоколом, який остаточно закріпив кордон з
внесеними змінами. За таємним протоколом Сталін отримував цілковиту свободу дій щодо
країн своєї сфери впливу, Гітлер, відповідно, – у Західній Європі. Німецько-радянський договір
від 28 вересня 1939 р. змінив конфігурацію Європи, з карти якої зникла Польща.
Більшість німецьких дивізій були кинуті на Польщу, а на заході франко-британські війська
удвічі переважали сили. Військові дії на Заході обмежувалися лише окремими сутичками:
англійська авіація завдала незначних пошкоджень німецькому легкому крейсеру, а німецький
підводний човен у відповідь торпедував англійський пасажирський лайнер.

Польща тоді ж просила Великобританію про допомогу у вигляді бомбардування німецьких

аеродромів і промислових центрів. На 9 вересня становище поляків стало настільки
відчайдушним, що їх послу в Лондоні було дано вказівки ретельно роз’яснити польську
позицію уряду Великобританії і попросити дати більш чітку відповідь щодо планів ведення
війни й надання допомоги Польщі. Послу на це прохання заявили, що Великобританія не має
наміру скидати бомби на Німеччину перш ніж Німеччина сама не скине бомби на неї.

Основна відповідь Великобританії на події у Східній Європі полягала не в бомбардувальних

операціях, а в «рейдах правди», як їх назвав міністр авіації Кінгслі Вуд, які зводились до
розкидання з повітря над Німеччиною листівок. Основним результатом таких дій стало те, що
вони викликали масове обурення у Великобританії нездатністю надати потрібну допомогу
Польщі. Бурхливу реакцію на бездіяльність уряду щодо подій на сході Європи виявив і
британський парламент. Більшість парламентів, як і громадськість Великобританії, закликали
уряд підкріпити оголошення війни активними бойовими діями, але відповідної реакції з боку
уряду не було. Жодних активних дій у цей період, який отримав назву «дивної війни», не
спостерігалося.

Такий же «примарний», оборонний характер як у Великобританії набула й війна у Західній

Європі. Незважаючи на те, що у Францію прибув понад 160-тисячний британський
експедиційний корпус, французьке командування не зробило жодної спроби перейти в наступ
на заході, що могло б реально допомогти Польщі. Французи пояснювали свою бездіяльність
неготовністю армії до бойових операцій, а також потужністю німецької укріпленої «лінії
Зігфрида», наступ на яку призвів би французьку армію до катастрофи. Свою поведінку
французи називали «стратегічним очікуванням».

Зволікання з розгортанням активних бойових дій мало наслідком те, що командування

німецькими сухопутними військами використовувало бездіяльність англо-французьких військ
для передислокації на захід військ, які пройшли бойове загартовування в успішній польській
кампанії. Таким чином, англо-французьке командування на Заході витратили реальну
можливість завдати нищівного удару Німеччині.

Пасивність на західному фронті уряди воюючих країн намагались компенсувати у

зовнішньополітичній сфері. Протягом всього періоду війни на сході Європи Франція та
Великобританія були переважно зайняті вирішенням питань зміцнення своїх урядів і взаємних
зв’язків. 5 вересня відбулися зміни в кабінеті міністрів Великобританії. До складу кабінету були
введенні У. Черчілль як перший лорд та Іден як міністр домініонів. Відбувся перерозподіл
функцій і в кабінеті міністрів Франції. Після відставки міністра закордонних справ голова уряду
Даладьє, який водночас очолював також Міністерство національної оборони, перебрав на
себе й функції міністра закордонних справ. Наприкінці листопада – початку грудня було
ухвалено закон про надання урядові всієї повноти влади на період воєнних дій.

За погодженням з військовим керівництвом головнокомандувачем на західному фронті було

призначено французького генерала Гамлета та створено франко-англійську найвищу
військову раду, перше засідання якої відбулася 12 вересня. Але очікуваних рішучих дій
французької армії так і не відбулося. Готуючись до оборони, вона вичікувала, коли з
запізненням розпочата перебудова промисловості та американська допомога забезпечать їй
перевагу над німецькою армією. Щоправда, для посилення французької армії англійський уряд
вивів на бельгійський кордон чотири британські дивізії, але це не змінило ситуації на західному
фронті. «Сидяча війна» тривала.

За таких умов ініціатива належала Гітлерові. Покінчивши з Польщею, він вдався до спроби
знайти спільну мову з французьким та англійським урядами щодо укладення миру,
необхідного для закріплення своїх завоювань. На початку жовтня у промові в Рейхстазі він
наголосив, що нічого від них не вимагає і його цілком влаштовують колоніальні території.
У виступі по радіо французький прем’єр-міністр Даладьє висловився в такому дусі, що
французи взялися за зброю проти агресії і складуть її тільки тоді, коли будуть мати повну
гарантію безпеки.

Зрозуміти інакше, як категоричну відмову від пропозиції Гітлера, було неможливо. Так само
категорично відмовив і британський глава уряду Чемберлен: мирні умови, що виправдовують
агресію, не можуть бути прийняті.

Справді, укладення миру з Німеччиною означало б визнання всіх здійснених нею силових
акцій щодо Австрії, Чехословаччини і Польщі. Таким чином, мирні намагання Німеччини
наразилися на категоричну відмову, що до краю розлютило амбіційного фюрера. За його
наказом 13 жовтня було оприлюднено урядову заяву, в якій говорилося: «Тоді як фюрер
висловив конструктивні пропозиції для побудови мирної та захищеної Європи, Чемберлен і
його кліка вибрали війну».

Заява не тільки містила погрозу, а й перекладала вину за майбутню долю Європи на Францію
та Великобританію. А щоб заява не виглядала простим залякуванням, Німеччина
сконцентрувала вздовж бельгійського й голландського кордонів дев’яносто своїх дивізій.

Занепокоєні цим кроком Німеччини урядові кола Бельгії й Голландії вдалися до спроби
відновити мир зі свого боку і виступити з спільною ініціативою посередництва. 7 листопада
король Бельгії й король Голландії надіслали королю Англії, президенту Франції Лебренові та
Гітлерові телеграму, в якій запропонували свої посередницькі послуги у вирішенні питання про
укладення миру. Цю ініціативу підтримали королі Данії, Норвегії, Швеції, Румунії, президент
Фінської республіки.

Гітлер, найменшою мірою налаштований на мирне врегулювання, відповів відмовою.

Відхилили запропоноване посередництво й Франція та Великобританія, які все ще вірили в
затяжну війну, в тривалу оборону, яка виснажить військово-економічні ресурси Німеччини, а їм
дасть змогу здобути перевагу в озброєнні.

У відносно спокійну міжнародну обстановку періоду «дивної війни» на заході деяке

пожвавлення вніс У. Черчілль своїм виступом по радіо 20 січня 1940 р., яким сподівався
спонукати військове керівництво обох країн до активізації дій на західному фронті. У його
виступі прозвучав не прихований заклик до нейтральних країн виконати свій обов’язок
відповідно до Статуту Ліги Націй і стати на бік Британської та Французької імперії проти агресії
і зла.

У Лондоні поквапилися роз’яснити громадськості, що виступ У. Черчілля відображає тільки

його особисті погляди, а не думку уряду. Але Черчілль знову висловив здивування, яке
відчувають англійці з приводу «дивної війни» і запитують себе, чому Британія ще досі не
зазнала повітряних атак.

Роздратований випадами У. Черчілля, А. Гітлер у виступі з промовою у Берліні наприкінці

січня 1940 р. дав зрозуміти, що перша фаза війни закінчилася знищенням Польщі, а друга
фаза – війна з бомбами, якої так прагне У. Черчілль, – може розпочатися тепер.

У подальшому розвитку події набували стрімкого характеру. У Франції уряд на чолі з Даладьє,
який своєю військовою бездіяльністю втратив довіру парламенту й громадськості, 22 березня
1940 р. подав у відставку. Новий кабінет очолив Поль Рено, з яким французи пов’язували
сподівання на ефективнішу діяльність уряду. 28 березня 1940 р. Рено підписав у Лондоні
декларацію, за якою обидві держави зобов’язувались не укладати ні перемир’я, ні сепаратного
миру. 8 квітня 1940 р. обидва союзницькі уряди вручили Норвегії ноту, в якій повідомляли про
мінування її територіальних вод. Нота була зумовлена тією обставиною, що Німеччина
використовувала норвезький порт Нарвік для вивезення великої кількості залізної руди,
закупки якої здійснювала у Швеції. Цікаво, що 8 квітня 1940 р., саме у той час, коли англійські
есмінці ставили міни біля берегів Норвегії, німецькі військові кораблі рухались на північ уздовж
норвезького узбережжя, перекидаючи війська і спорядження на стратегічні пункти вторгнення в
Норвегію, яке втягне Європу та інші країни світу у справжню війну

Використовуючи затишшя на західному фронті німецьке командування ретельно підготувало

план бойових дій на Заході. 9 квітня 1940 р. Німеччина напала на Данію і, не зустрівши опору,
захопила її та взяла під свій «збройний захист». Одночасно німецькі війська висадились у
Норвегії, де було створено пронімецький уряд на чолі з відставним генералом і лідером
норвезьких фашистів Квіслінгом.

10 травня 1940 р. під приводом «захисту їхнього нейтралітету» Німеччина напала на Бельгію й
Голландію. Але справжньою метою вермахту був наступ на Францію в обхід неприступної
оборонної «лінії Мажино». Цього ж дня Чемберлена, якого парламент визнав винним за
поразку Норвегії, замінив Уїнстон Черчілль. Він відразу сформував уряд національної єдності
й енергійно взявся до організації оборони Великобританії та надання допомоги Франції.

Успіх вермахту на першому етапі наступу викликав поразницькі настрої серед французького
керівництва. 18 травня 1940 р. заступником голови уряду був призначений маршал А. Петен, а
19 травня відбулася заміна начальника французького генерального штабу Гамлета на
генерала Вейгона. Обидва військові діячі були відомі як прихильники примирення з
нацистським режимом.

На початку червня 1940 р. поразка французів і англійців на континенті стала очевидною.

Передбачаючи близьку перемогу Німеччини, 10 червня 1940 р. італійський уряд оголошує
війну Великобританії та Франції. На правах союзника Німеччини Муссоліні сподівався
розширити сферу свого панування в Середземноморському басейні і у Північній Африці.

Під час другого етапу наступу вермахту влада у Франції повністю перейшла до рук
капітулянтів. 16 червня 1940 р. Петен очолив новий уряд і наступного дня направив у Берлін
прохання про укладання миру. Проте Гітлер дав згоду на укладання тільки перемир’я,
сподіваючись, що залишившись без свого союзника, Великобританія також відмовиться від
війни і тоді йому вдасться нав’язати свої умови миру одночасно обом країнам.

22 червня 1940 р. договір про перемир’я було підписано. За договором Франція

зобов’язалась демобілізувати свої збройні сили, її територія була розділена на окуповану
зону, в яку входили майже три п’ятих території країни, та не окуповану, яка залишилася в
руках уряду Петена. Області Ельзас і Лотарингія були приєднані до Німеччини. 24 червня 1940
р. було укладено також італо-французьку угоду про перемир’я. Таким чином, з Францією було
покінчено. Великобританія залишилася наодинці з Німеччиною.

Тоді Гітлер і військове керівництво ще вважали, що демонстрацією сили і дипломатичним

тиском вдасться вивести з війни й Великобританію, і таким чином забезпечити свободу дій на
Сході. Проте уряд Черчілля відкинув пропозицію про укладання компромісного миру, після
чого Гітлер підписав директиву про посилення морської й повітряної війни проти
Великобританії.

У період з 1939 р. по 1941 р. Німеччина здобула низку перемог у Європі, захопивши одну за
одною Польщу, Данію, Норвегію, Голландію, Бельгію, Францію, а потім Грецію та Югославію,
установивши таким чином своє панування в Європі.

Це була європейська фаза війни, доки в неї не вступили СРСР, Японія та Сполучені Штати
Америки.

2. Міжнародні відносини у 1941-1943 рр.: від вибуху німецько-радянської

війни до створення «Великої коаліції»
Перемога нацистської Німеччини на Заході, зміцнення геостратегічного становища СРСР,
прихід до влади в Японії 22 липня 1940 р. уряду на чолі з Ф. Коное внесли суттєві корективи у
стратегію, а відповідно і зовнішньополітичні орієнтири європейських держав.
Анексія Радянським Союзом Бессарабії та Північної Буковини викликала своєрідну політичну
реакцію в Європі. Німеччина відреагувала на цю акцію негайним направленням у Румунію
військової місії, що розцінювалось як провісник близької військової окупації.

У лютому 1941 р. Болгарія погодилася на умовляння Німеччини приєднатися до

тристороннього пакту і 1 березня 1941 р. вона його підписала. Цього ж дня німецькі війська
увійшли в Болгарію, незважаючи на протести Радянського Союзу.

Для повного утвердження Німеччини на Балканах та ізоляції СРСР необхідно було схилити
Югославію приєднатися до тристороннього пакту й визначитися щодо Греції. 25 березня 1941
р. уряд Цветковича заявив про згоду Югославії приєднатися до пакту. Але в результаті
проанглійського військового державного перевороту уряд Цветковича було скинуто й утворено
уряд національної єдності на чолі з Силовичем. За таких умов у Гітлера не залишалось іншої
альтернативи крім військового вторгнення в Югославію. На початку квітня 1941 р. німецькі
війська розпочали захоплення Югославії і Греції. 18 квітня 1941 р. Югославію було повністю
окуповано німцями, а потім розділено між Німеччиною, Італією та Угорщиною, яка 10 квітня
1941 р. вступила у війну проти Югославії. 1 червня 1941 р. Німеччина завершила окупацію
Греції.

Вирішивши свої основні проблеми у Європі й на Балканах, Гітлер не бачив більше перешкод
для реалізації своїх планів щодо СРСР. Після провалу переговорів Ріббентропа – Молотова у
листопаді 1940 р. він розпорядився підписати директиву про відмову від негайної висадки у
Великобританії і зосередитися на підготовці до нападу на СРСР 15 травня 1941 р. Але у
зв’язку з подіями в Югославії, що затримали початок операції «Барбаросса», 30 квітня її було
призначено на 22 червня 1941 р. Будучи переконаним в успіхові майбутньої операції, Гітлер
доручив своєму раднику Розенбергу розробити політичну структуру майбутніх загарбаних
територій Радянського Союзу.

Сталінському керівництву за шість місяців, що минули після останніх переговорів у Берліні,

вдалося домогтися укладання договору з Японією про нейтралітет 13 квітня 1941 р. Обидві
сторони при цьому ставили собі за мету таке: СРСР – зменшити загрозу війни на два фронти,
Японія – застрахуватися від конфлікту з СРСР у разі, якщо виступить війною проти
Великобританії і США. Щодо відведення війни з Німеччиною у Сталіна не було інших засобів,
як демонструвати свою вірність договорам 1939 р. Черговою демонстрацією цього стала
офіційна заява радянського уряду 6 травня 1941 р. Але ці заходи радянського керівництва не
змінили рішення Гітлера щодо СРСР. 22 червня 1941 р. німецько-фашистські війська
перейшли західні кордони СРСР.

З цього часу війна вступила у нову фазу, центральною подією якої у літературі вважається
створення антигітлерівської коаліції. Щодо процесу її становлення як у зарубіжних, так і
вітчизняних дослідників проблем Другої світової війни склалося два погляди: частина авторів
вважає початком її формування 1941 р., інші – відносять витоки цього процесу до 1939 р.,
тобто до анексії Німеччиною Чехословаччини.

Позиція США у зв’язку з нападом Німеччини на Радянський Союз була оприлюднена в заяві
державного департаменту 23 червня 1941 р., а в короткому виступі 24 червня президент
проголосив рішення уряду про надання йому всебічної допомоги. Проголошений політичний
курс зустрів опір з боку досить широкого кола політичних сил, які вважали перемогу комунізму
небезпечнішою, ніж перемогу фашизму. Але незважаючи на те, що Рузвельт часом
припускався помилок у зовнішній політиці, він правильно оцінив обстановку у зв’язку зі вступом
СРСР у війну, а тому виявив себе переконаним прихильником тісного співробітництва з
Радянським Союзом і першорядне завдання вбачав у нанесенні поразки фашистській
Німеччині.

Сталіна у перші дні навальний наступ нацистів та їх швидке просування в глибину радянської
території настільки шокували, що він був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант
Брестського миру: міністр закордонних справ Молотов під час зустрічі з болгарським послом
звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість
Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Але на той момент, зважаючи на
військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції. Але вже 3 липня 1941 р. у зверненні до
радянського народу Молотов проголосив однією з найближчих цілей зовнішньої політики –
створення єдиного фронту народів світу для протидії Гітлеру.

Першим документом на шляху оформлення коаліційних відносин стала радянсько-англійська

угода про спільні дії у війні проти Німеччини від 12 липня 1941 р. Рішення англійською уряду
було політичним, розрахованим на те, щоб не допустити виходу СРСР із війни і укладання ним
угоди з Німеччиною. Того ж місяця до Москви Рузвельтом був направлений його спеціальний
помічник Г. Гопкінс для встановлення особистого контракту зі Сталіним і з’ясування військової
ситуації. Отримавши інформацію з перших рук у ході переговорів зі Сталіним про становище
на фронті і про рішучість Червоної Армії до продовження боротьби, Гопкінс свою інформацію
Рузвельту і Черчіллю завершив рекомендацією про скликання у Москві конференції трьох
держав з питань розподілу спільних ресурсів. Інформація була доставлена саме в той час,
коли на атлантичній військово-морський базі у Ньюфаундленді проходила конференція
керівників США і Великобританії.

Інформація Гопкінса відносно радянського військового потенціалу і сприятливих перспектив

Східного фронту справила позитивний вплив на хід конференції, робота якої завершилася 14
серпня 1941 р. підписанням декларації, відомої під назвою Атлантичної хартії.

На підтримку хартії висловилися всі учасники конференції в Лондоні – емігрантські уряди

Бельгії, Голландії та інших окупованих нацистами країн. Заявляючи про свою підтримку
Атлантичної хартії 24 вересня 1941 р., Радянський Союз у Декларації, проголошеній його
представником, зробив одночасно деякі суттєві доповнення до хартії. У декларації СРСР
зазначалося, що практичне застосування принципів Атлантичної хартії повинне буде зважати
на обставини, потреби та історичні особливості тієї чи іншої країни.

Важливо підкреслити, що три документи 1941 р., а саме – звернення до радянського народу 3
липня, Атлантична хартія від 14 серпня і радянська декларація на міжсоюзницькій конференції
у Лондоні 24 вересня – є актами, які започаткували співробітництво великих держав не тільки з
поточних питань, а й з питань миру.

Переконливим доказом того, що події, пов’язані з Атлантичною хартією і декларацією СРСР 24

вересня 1941 р., готували ґрунт для подальшого розвитку міжнародних відносин у напрямі
створення антигітлерівської коаліції та прогресу у спільній роботі з вирішення проблем
майбутнього миру, є Московська конференція представників трьох держав, що відбулася 28
вересня – 1 жовтня 1941 р. На конференції представники США і Великобританії зробили заяви
про готовність до всебічного співробітництва з Радянським Союзом.

Улітку та восени 1941 р. політична консолідація антинацистських сил знайшла вираз у

встановленні Радянським Союзом дипломатичних відносин з емігрантськими урядами Польщі,
Чехословаччини, Югославії, Норвегії та урядами низки нейтральних країн. У вересні радянське
керівництво увійшло в безпосередній контакт з патріотичним рухом «Вільна Франція»,
очолюваним генералом Шарлем де Голлем, який висловив готовність до військового
співробітництва з СРСР. 26 вересня 1941 р. радянський уряд визнав генерала Шарля де
Голля керівником усіх вільних французів, де б вони не перебували.

7 грудня 1941 р. Японія напала на американську військово-морську базу Пірл-Харбор і на

володіння Великобританії та Нідерландів у Південно-Східній Азії. Глобалізація світового
конфлікту, стрімке поширення японських загарбань поставили на порядок денний питання про
тісніше співробітництво супротивників фашистського блоку. З цією метою, за пропозицією
США, у Вашингтоні було скликано конференцію представників країн, що оголосили війну
країнам фашистського блоку, важливим результатом якої стало підписання у Вашингтоні 1
січня 1942 р. Декларації об’єднаних націй. Свої підписи поставили представники чотирьох
великих держав – США, Великої Британії, СРСР та Китаю, а потім в алфавітному порядку
представники 22 інших держав.
 Уряди кожного з 26 учасників Декларації зобов’язувалися використати всі свої ресурси
проти тих членів тристороннього пакту і держав, що перебувають у стані війни. Кожний уряд
взяв на себе ще одне зобов'язання – співпрацювати один з одним і не укладати сепаратних
угод з супротивною стороною.

26 травня 1942 р. у Лондоні Молотов та Іден поставили свої підписи під договором СРСР і
Великобританії про союз у війні проти Німеччини та її спільників і про співробітництво та
взаємодопомогу після війни. Договір містив широкі зобов’язання обох сторін, зокрема про
надання взаємної військової й іншої допомоги у війні проти Німеччини, а також про відмову
вступати в будь-які переговори з гітлерівським урядом. Договір також визначав
взаємовідносини обох сторін на 20 років післявоєнного періоду. 11 червня 1942 р. у
Вашингтоні було підписано угоду між урядами СРСР і США про принципи, уживані до взаємної
допомоги у веденні війни проти агресії.

Таким чином, прийняття Декларації об’єднаних націй та укладання договорів про союз і
взаємну допомогу у війні в основному завершили процес формування антигітлерівської
коаліції, ядро якої складали СРСР, Великобританія і США. Саме цим державам у подальшому
належатиме провідна роль у вирішенні широкого кола питань європейської і міжнародної
політики.

3. Міжнародно-політичні процеси у 1943-1945 рр.

На ґрунті невизначеності з реальним розв’язанням проблеми другого фронту у
взаємовідносинах між керівниками трьох союзних держав у першій половині 1943 р. виникли
помітні стриманість і охолодження. Підбадьорені успішними результатами військової операції
у Північній Африці, лідери Великобританії й США запропонували Сталіну зустрітися в Марокко
у січні 1943 р. для обговорення питань координації подальших військових дій. Сталін відповів
відмовою, мотивуючи її здійсненням у цей час важливої операції з ліквідації німецького
угруповання в районі Сталінграда.

12 січня 1943 у м. Анфі поруч Касабланки розпочалася конференція англійської й

американської делегацій, очолюваних Черчіллем і Рузвельтом. Основна мета їх зустрічі
полягала насамперед у тому, щоб домовитися про організацію воєнних операцій у
Середземному морі, результатом якої має стати захоплення Сицилії. Характерно, що будучи
одностайними в рішенні щодо проведення операцій у Середземному морі, Черчілль і Рузвельт
розходилися в думках щодо напрямків операцій і їх мети. Якщо Рузвельт сподівався діями
союзників у Середземному морі проти Сицилії швидко й легко вивести Італію з війни, то наміри
Черчілля були протилежними. Англійська делегація не приховувала своїх планів щодо дій
проти Сардинії, які дозволили б зміцнити позиції Великобританії на Близькому Сході, відкрити
найкоротший шлях до близькосхідної нафти та інших джерел сировини.

Після двотижневого обговорення багатьох питань вироблений план, схвалений президентом

США і прем’єр-міністром Великої Британії, склав основу стратегічних дій збройних сил двох
країн у 1943 р. План передбачав захоплення Сицилії з метою гарантування безпеки ліній
комунікацій у Середземному морі, посилення тиску на Італію, відволікання сил Німеччини з
радянського фронту.

Щодо можливих військових дій у Франції, то було прийняте рішення продовжити накопичення
союзних сил на Британських островах для основного вторгнення у 1944 р., створити об’єднане
командування і організацію для планування майбутньої операції.

Надія на відкриття другого фронту в Європі, яка підтримувалася заявами президента США й
прем’єр-міністра Великобританії, була розвіяна рішеннями Вашингтонської конференції голів
урядів США і Великобританії, що відбулася у травні 1943 р. Головна ухвала, яку прийняли
учасники конференції, стосувалася висадки англо-американських військ у Західній Європі.
Рішенням з цього питання вторгнення у Францію планувалося на 1 травня 1944 р. Разом з тим
Вашингтонська конференція схвалила план висадки союзницьких військ у Сицилії з метою
виведення Італії з війни, а також плани повітряних бомбардувань Німеччини та операцій на
Тихому океані.
Між тим, влітку 1943 р. ситуація на Середземному морі і радянському фронті зазнавала
серйозних змін. У той час, коли Червона Армія чинила жорстокий опір нестримному наступу
військ вермахту на Курський дузі, англо-американські війська, що базувалися у Північній
Африці, 10 липня здійснили висадку в Сицилії і через два тижні оволоділи нею. 25 липня в
результаті змови Муссоліні був усунутий від влади, головою уряду і міністром закордонних
справ було призначено маршала Італії П. Бадольо. Хоча він і заявив, що Італія
продовжуватиме війну на боці Німеччини, але смуга багатолюдних антифашистських виступів
у країні, давали підставу сподіватися, що новий уряд почне переговори зі своїми
супротивниками про мир.

Такий розвиток подій підштовхнув Рузвельта й Черчілля до проведення нової зустрічі з метою
вироблення нової стратегії ведення воєнних операцій, ураховуючи обстановку на
Середземноморському театрі воєнних дій і можливу зміну обставин в Європі.

Чергова англо-американська конференція цього разу відбулася у Квебеку (Канада) 12-24

серпня 1943 р. Вона проходила за сприятливіших умов. На початку серпня неминучість
військового краху Німеччини стала очевидною: битва під Курськом змінила свій характер – від
оборонної з боку радянських військ до успішного контрнаступу проти потужних сил вермахту.
Такий поворот подій на радянсько-німецькому фронті вимагав від західних союзників внесення
коректив щодо планування воєнних операцій у Північно-Західній Європі. Водночас успіхи
англо-американських військ на Середземноморському театрі відкривали перспективи для
висадки на Апеннінський півострів і швидкого виведення Італії з війни. Тому конференція
проходила без бурхливих дебатів і гострих суперечок. Хоча існували деякі розбіжності
поглядів, а саме – прагнення англійців до ведення операцій у східній частині Середземномор’я
(на Балканах), а американців – у західній (проти Сардинії, Корсіки та Південної Франції), але
спільність інтересів обох сторін щодо виведення Італії з війни залишала ґрунт для компромісу.

В останній день конференції були остаточно прийняті пропозиції об’єднаної ради начальників
штабів щодо вторгнення у Північно-Західну Францію. Саме операція вторгнення «Оверлорд»
оголошувалася головним американо-англійським наступом на суходолі і в повітрі проти
європейських держав. День початку операції визначався на 1 травня 1944 р.

Передбачення урядів Великобританії й США щодо можливих дій нового керівника уряду Італії
підтвердилися. Всупереч офіційній заяві про продовження війни на боці Німеччини, Бадольо
таємно почав переговори з представниками Великобританії й США про перемир’я, «Короткі
умови» якого були підписані 3 вересня 1943 р.

За домовленістю з Бадольо англо-американські війська майже безперешкодно висадилися на

півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що перебували в Італії, 28 вересня 1943 р. почали
окупацію країни. На зайнятій ними північній частині Італії було створено так звану республіку
Сало на чолі з визволеним гітлерівцями від арешту Муссоліні. Південною частиною Італії
управляв уряд Бадольо, який оголосив війну Німеччини і діяв під контролем англо-
американської військової адміністрації.

Таким чином, Італія стала першою країною, яка вийшла з війни і започаткувала розвал
агресивного фашистського блоку. Щоб утримати інших європейських партнерів по коаліції,
нацистське керівництво вдалося до застосування репресивних заходів. За спробу
фінляндського уряду встановити контакт з Москвою Німеччина припинила всілякі поставки в
цю країну. Щодо Угорщини, уряд якої встановив контакти з представникам США й
Великобританії, Гітлер у середині березня 1944 р. наказав ввести в країну війська і встановити
там окупаційний режим.

Подібні заходи чинили залякуючий вплив на правлячу верхівку німецьких сателітів, які не
тільки відмовлялися від спільних пропозицій урядів союзних держав вийти з війни на боці
Німеччини, а навпаки, збільшили чисельність своїх військ на радянсько-німецькому фронті
(Угорщина, Румунія, Болгарія, Фінляндія).
 За такої ситуації змусити названих союзників Німеччини відмовитися від продовження
війни могли лише відкриття США й Великобританією другого фронту в Європі та нові нищівні
удари Червоної Армії.

1943 рік став переможним у ході Другої світової війни. Вирішальні успіхи на східному фронті, а
також успішні дії англо-американських військ у Північній Африці та на Середземноморському
театрі воєнних дій спричинили глибоку кризу фашистського блоку і початок його розвалу.
Поразка гітлерівської Німеччини та її союзників у війні вже ні в кого не викликала сумнівів.

Конференція міністрів закордонних справ СРСР, США і Великобританії відбулася у Москві 19-
30 жовтня 1943 р., її значення зумовлене тим фактом, що вперше відбулася спільна нарада
міністрів головних держав антигітлерівської коаліції. Але головне її значення у тому, що на ній
було розглянуто широке коло важливих питань і прийнято блок документів, що визначали
характер і зміст військового і політичного співробітництва союзних держав у подальшому
веденні війни та у розв’язанні проблем повоєнного устрою світу.

Московська конференція одностайно зробила важливий крок щодо визнання Китаю четвертим
рівноправним партнером. Прийнята на конференції Декларація чотирьох держав засвідчила
особливу роль СРСР, США, Великобританії та Китаю у питаннях міжнародної безпеки, згода і
співробітництво між якими усували можливість серйозного конфлікту світового масштабу в
майбутньому.

Зустріч голів урядів трьох великих держав – Сталіна, Рузвельта, Черчілля та їх політичних і
військових радників відбулася в Тегерані з 28 листопада по 1 грудня 1943 р. Голови урядів
розглянули низку політичних і військових проблем, пов’язаних з подальшим існуванням і діями
антигітлерівської коаліції. У результаті гострої політики, наслідки якої важко передбачити,
було прийнято компромісний варіант: англійці погодились провести одночасно форсування Ла-
Маншу і вторгнення в Південну Францію, а Сталін, у свою чергу, пообіцяв організацію наступу
Червоної Армії відразу після висадки англо-американських військ у Північній Франції.

Отже, рішення про відкриття другого фронту було прийняте, а дії союзних збройних сил у
Західній Європі та Червоної Армії на радянсько-німецькому фронті узгоджені за термінами і
цілями. Західні союзники підписали документ, що містив рішення США та Великобританії
розпочати вторгнення через Ла-Манш у травні 1944 р.

Однією з найскладніших проблем, для розв’язання якої необхідно було узгодження позицій
союзників, було німецьке питання. З цього питання була прийнята Декларація трьох держав,
яка, щоправда, містила тільки загальні положення про позбавлення Німеччини військової сили
і остаточного звільнення німецького народу від нацизму.

Другим питанням, стосовно якого Тегеранська конференція не прийшла до остаточної думки,

було питання про створення нової міжнародної організації.

Одночасно з документами Тегеранської конференції була опублікована й декларація про

Японію, вироблена учасниками конференції, яка відбулася напередодні тегеранської зустрічі
голів урядів трьох великих держав 22-26 листопада 1943 р. у Каїрі. У ній взяли участь
Рузвельт, Черчілль і Чан Кайші, який представляв інтереси Китаю. Основними питаннями
переговорів були організація подальших військових дій проти Японії та повоєнне
врегулювання на Далекому Сході, майбутнє Китаю, приєднання СРСР до війни з Японією.

Отже, Тегеранська і Каїрська конференції завершили період боротьби за створення другого

фронту в Європі. Наприкінці 1943 р. після тривалих і гострих дискусій були нарешті прийняті
рішення, намічені основи планів узгоджених операцій і організації збройних сил для ведення
війни в Європі і призначений верховний командувач для проведення операцій «Оверлорд» –
американський генерал Дуайт Д. Ейзенхауер.

1944 р. ознаменувався новими успіхами Червоної Армії. В середині січня 1944 р. розпочався
наступ двох радянських фронтів з метою ліквідації блокади Ленінграда, наслідком якого стала
ліквідація ворожого угруповання. У ході подальшого наступу, який тривав до кінця лютого,
було звільнено від окупантів значні території Ленінградської та Калінінської областей,
радянські війська ввійшли на територію Естонії.

Успішно розгорталися бойові операції й на південно-західному напрямку. У ході кількох

великих операцій радянські війська звільнили від окупантів Правобережну Україну і наприкінці
березня вийшли на кордон з Румунією. У квітні 1944 р. Червона Армія розпочала боротьбу за
Крим, а в середині травня місто Севастополь і весь півострів було очищено від окупантів.

6 червня 1944 р. розпочалася операція «Оверлорд» – найбільша десантна операція Другої

світової війни. Захопивши й розширивши плацдарм на французькому березі, 25 липня
розпочато наступ у Нормандії та завдано серйозної поразки німецько-фашистським військам
на півночі Франції. 3 вересня 1944 р. війська союзників визволили столицю Бельгії Брюссель.

Наприкінці серпня 1944 р. у Париж увійшли частини військ французького Тимчасового уряду
на чолі з генералом де Голлем. Швидке визволення Франції, у якому брали участь частини
регулярної французької армії та сили опору, поставило перед союзниками проблеми, до
розв’язання яких вони не були готові. Однією з таких проблем було ставлення союзників до
Тимчасового уряду. Союзницькі держави не погоджувалися визнати цей уряд і ставилися до
нього лише як до уряду, що існує де-факто. Лідери Великобританії та США, зокрема Рузвельт,
мали намір передати управління у Франції спільній військовій адміністрації союзників. Проте
ентузіазм французів, з яким вони зустріли сформування 8 вересня 1944 р. уряду, до якого
ввійшли керівники Руху Опору, змусив визнати, що уряд спирається на підтримку народних
мас. На вересень 1944 р. майже вся територія Франції була звільнена від окупантів. 23 жовтня
1944 р. Великобританія, Сполучені Штати та СРСР, а за ними інші держави визнали
Тимчасовий уряд Франції де-юре.

На початку січня 1945 р. Черчілль у Парижі оголосив ухвалу про прийняття Франції четвертим
членом Європейської консультативної комісії. Відразу після визнання уряду Франції та її
прийняття до співдружності великих держав генерал де Голль і міністр закордонних справ Бідо
планували укласти союзи з Великобританією та Радянським Союзом. Але реалізувати план
французькому уряду вдалося частково. Через невирішеність англо-французьких
суперечностей на Близькому Сході підписання англо-французького договору не мало
найближчої перспективи. Переговори французької делегації у Москві на початку грудня 1944 р.
закінчились укладенням договору про союз та взаємодопомогу, підписаного Бідо і Молотовим.
Договір був спрямований виключно проти Німеччини. Сторони брали на себе зобов’язання
продовжувати війну до остаточної перемоги, не вступати до будь-якої коаліції, спрямованої
проти однієї зі сторін, та надавати одна одній можливу економічну допомогу.

Вторгнення союзних військ у Західну Європу суттєво покращило становище на

радянсько-німецькому фронті, що дозволило радянському командуванню провести ряд
наступальних операції на різних напрямках. Результатом цих операцій стали звільнення 8
жовтня 1944 р. усієї України від нацистських окупантів і вступ радянських військ на території
країн Східної Європи.

Успіхи Радянської Армії влітку і восени 1944 р. спричинили розвал блоку фашистських держав.
Під ударами радянських військ сателіти Німеччини один за одним виходили з блоку і укладали
угоди про перемир’я з СРСР. Упродовж вересня-жовтня було підписано угоди з Румунією (12
вересня 1944 р.), Фінляндією (19 вересня 1944 р.), Болгарією (26 жовтня 1944 р.). Найдовше
чинила опір Хортистська Угорщина, але після тривалої облоги Будапешта 20 січня 1945 р. й
вона змушена була укласти угоду про перемир’я.

Робота Ялтинської (Кримської) конференції розпочалася 4 лютого 1945 р. з узгодженням

начальниками штабів трьох великих держав подальших військових дій з метою
остаточного розгрому спільного ворога. В ході дискусій було детально сплановано і узгоджено
строки, розміри і координацію потужних ударів союзними арміями по Німеччині, які наблизять
її та гітлерівське керівництво до остаточного краху.
Зрозуміло, що за таких умов необхідне було міжнародне співробітництво для врегулювання
питань, пов’язаних з Німеччиною і країнами, звільненими від нацистської окупації.
Розглядаючи ставлення до цієї проблеми, слід підкреслити, що відповідно до рішень
Тегеранської конференції розробка документів щодо Німеччини була зосереджена в Лондоні в
Європейській консультаційній комісії, перше засідання якої відбулося у січні 1944 р.
Переговори велися представниками трьох держав – США, СРСР і Великої Британії, а з
листопада до них приєднався представник Тимчасового уряду Франції. У ЄКК обговорювались
три основні групи питань: умови беззаперечної капітуляції Німеччини; визначення її зон
окупації та керування Берліном; створення контрольного механізму союзників. В ході дискусії
викристалізувалися узгоджені рішення щодо німецької проблеми, які були схвалені
Рузвельтом, Сталіним і Черчіллем. У підписаній ними 13 лютого заяві було викладено
домовленості про спільну політику і плани примусового здійснення беззастережної капітуляції
німецького рейху.

У рішеннях конференції було передбачено окупацію Німеччини з розрахунку, що кожна з

великих держав окупуватиме особливу зону країни, та створення Центральної Контрольної
Комісії з чотирьох членів, які представляють Францію, США, Великобританію та
Радянський Союз.

Окупація Німеччини за задумом учасників Ялтинської конференції повинна стати одним із

засобів досягнення головної мети великих держав – знищення німецького мілітаризму й
нацизму і створення гарантій того, що Німеччина ніколи більше не буде спроможною порушити
мир усього світу.

У підсумковій заяві про результати Ялтинської конференції, підписані представниками

урядів США, Великобританії та СРСР, зазначалося, що вона підтвердила спільну рішучість цих
держав зберегти і посилити в передбачуваний мирний період ту єдність цілей і дій, котра
забезпечила перемогу Об’єднаних націй у Другій світовій війні.

Капітуляція Німеччини 8 травня 1945 р. зумовила необхідність подальших кроків у справі

врегулювання європейських питань, ліквідації наслідків війни і встановлення миру на основі
відповідних міжнародних угод. В умовах, породжених капітуляцією, потреба нових рішень
набула надзвичайної гостроти. У рамках міжнародного співробітництва періоду війни,
насамперед тісного співробітництва трьох великих держав, було прийнято низку рішень після
капітуляції, які заклали основу для детальніших і конкретних постанов. Одним з перших
міжнародних актів, прийнятим після капітуляції, була декларація від 5 червня 1945 р. про
поразку Німеччини і про взяття на себе верховної влади чотирма союзними державами,
а також заява про зони окупації та про утворення контрольного механізму в Німеччині.

17 липня 1945 р. в палаці Цецілієнхоф відкрилася конференція у Потсдамі. Це була

остання зустріч керівників урядів трьох великих держав, на якій було укладено ухвали великої
ваги для повоєнного світу. Потсдамська конференція відбувалася в істотно зміненому складі.

8 серпня СРСР оголосив війну Японії, заявивши, що військові дії проти неї розпочне
наступного дня. 9 серпня радянські війська з чотирьох напрямків вступили в Маньчжурію,
Корею і південну частину Сахаліну.

Атомне бомбардування американцями японських міст Хіросіми і Нагасакі та вступ у війну

Радянського Союзу вирішили результат війни на Далекому Сході й у азіатсько-
тихоокеанському регіоні. 2 вересня 1945 р. у Токійській затоці на борту американського лінкора
«Міссурі» під головуванням головнокомандувача союзними військами генерала
Макартура відбулося підписання Акту про капітуляцію Японії. З капітуляцією
Японії завершилась Друга світова війна.

Розгром Німеччини і Японії та їх сателітів став результатом узгодженої і спрямованої на

перемогу зовнішньої політики та військової взаємодії великих держав, що знайшли своє
втілення у рішеннях конференцій, проведених керівниками урядів, зокрема у рішеннях
Ялтинської та Потсдамської конференцій. Саме їм належить особлива роль у створенні
фундаменту повоєнної системи міжнародних відносин у світі та його мирного облаштування.

Лекція 20. Міжнародні відносини в Європі після Другої світової війни:

європейська інтеграція і питання безпеки (1945 сер. - 2000-х рр.)
1. Передумови і початковий період євроінтеграції (кін. 40-х - кін. 60- х рр.
ХХ ст.).

2. Інтеграція та безпека в Європі наприкінці 1960-х - сер. 1980-х рр.

3. Сучасний етап європейської інтеграції: від Європейських

Співтовариств до Європейського Союзу.

1. Передумови і початковий період євроінтеграції (кін. 40-х - кін. 60- х рр.

ХХ ст.)
Після Другої світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання
майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції.

Серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:

1) Необхідність протидії цілковитому домінуванню США у світовому господарстві.

У 1948 р. США виробляли понад 60 % сукупної продукції промислово розвинутих країн, на

частку США припадало близько половини усіх довгострокових зарубіжних капіталовкладень і
майже 80 % усіх золотих запасів демократичних країн світу. Крім того, створена після війни
система міжнародних валютних та інших економічних відносин, а також мережа міжнародних
економічних організацій - МВФ, МБРР, ГАТТ - були побудовані, таким чином, щоб зміцнити
економічне становище і вплив США, які домінували й у політичних союзах (НАТО). Жодна
країна Західної Європи поодинці не могла бути для США рівноправним партнером, для цього
потрібен був міцний і довгостроковий Економічний союз, єдиний господарський простір, який
міг би співставлятися з національним господарством США;

2) Потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та

Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі прийшов час на нову якість у
європейській політиці - час на спільне функціонування та співіснування усіх народів Європи.

3) Потреба миру та безпеки. Нова Європа та країни цієї Європи повинні були гарантувати, що
більше ніколи не повториться жорстокість обох світових воєн. Спільне прийняття рішень мало
стати перешкодою для появи нових конфліктів, а тісна політична та економічна співпраця
мали стати успішним бар'єром перед комунізмом, який набирав усе більших обертів, а також
перед економічною експансією США в Європі; сподівання на економічний розвиток та
добробут. Співпраця в межах об'єднаної Європи мала дати її мешканцям економічну
стабільність та успіх. Утворення спільного ринку мало оптимізувати економічну діяльність та
розвиток торгівлі в межах цілого континенту. Спільний ринок мав бути також гарантією
вільного руху осіб, капіталу, товарів та послуг;

4) Утримання економічного та політичного впливу на міжнародній арені. Європейці добре

розуміли, що обидві світові війни значно ослабили позиції європейських країн у світі. Лише
тісна співпраця у цих сферах допомогла б повернути їм владу, яку вони втратили.
Значний внесок у розвиток співпраці зробив план відбудови європейської економіки, який був
запропонований Державним секретарем США Джорджем Маршаллом. Метою плану була
фінансова та технологічна допомога країнам Європи, а умовою її надання було створення
спільної комісії, яка мала складатися із представників країн, які отримуватимуть допомогу. З
цією метою була створена Європейська організація економічної співпраці. До 1952 року з цієї
допомоги у вигляді кредитів скористалося 18 держав, а загальна сума допомоги становила
близько 14 мільярдів американських доларів. План Маршалла мав значний вплив на
відбудову європейської економіки, а особливо на відбудову ФРН.

Водночас план був доповненням до політики стримування комунізму, яку

проводили США. З політичних причин усі країни, які перебували під впливом СРСР,
відмовилися від цієї допомоги.

Що стосується основ кооперації у післявоєнній Європі (1945-1954рр.), то необхідно зазначити,

що ідею створення "Сполучених Штатів Європи" уперше висловив у вересні 1946 року
Прем'єр-міністр Великобританії Уінстон Черчілль у Цюріху. Першим кроком до цього мало
стати утворення Ради Європи. У.Черчілль висловлювався за союз усіх європейських країн під
керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не
інтегруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача.

У травні 1948 року на Конгресі в Гаазі, скликаному з ініціативи європейських політиків та

інтелектуалів, була прийнята Політична Декларація, яка закликала усі європейські країни до
об'єднання. Результатом цього документу стало створення 5 травня 1949 року Ради Європи -
першої Європейської організації співпраці. Країнами-засновниками Ради Європи були: Бельгія,
Великобританія, Голландія, Італія, Люксембург, Франція та скандинавські країни. Завданням
Ради Європи було зміцнення демократії, охорона прав людини та підтримка європейської
культурної ідентичності.

Однак Рада Європи не виконувала до кінця поставлених перед нею завдань з огляду на
інтереси країн-членів, які часто не співпадали.

"Холодна війна" та слабкість Ради Європи призвели до того, що з'явилися пропозиції звуження
економічної та політичної співпраці. Йшлося, насамперед, про економічне "зв'язування"
Франції та Німеччини, що гарантувало би мир у Європі. Серед інших, такий погляд мали члени
французького уряду Жан Моне та Роберт Шуман.

Міжнародна ситуація, яка склалася на початку 50-х років, призвела до того, що все частіше
почали вести мову про економічну інтеграцію. США все більше і більше домагалися швидкої
відбудови Німеччини та приєднання цієї країни до Західного блоку. Це було пов'язано із
багатьма подіями у світі. У 1948 р. СРСР запровадив блокаду Берліна, тоді ж утворилися
Федеративна Республіка Німеччини та Німецька Демократична Республіка. Крім того, у 1950 р.
вибухнула війна в Кореї. Американські політичні кола вважали, що відбудована Німеччина
становитиме протидію комунізмові. Водночас новий канцлер ФРН Конрад Аденауер заявив,
що його країна має намір стати членом Ради Європи та НАТО.

У травні 1950 року в Парижі Міністром закордонних справ Франції Робертом Шуманом було
запропоновано новий план часткової економічної інтеграції. Ініціатором цього плану був Жан
Моне. У його Декларації, виголошеній 9 травня 1950 р., можна знайти наступні пропозиції:

· передання французької та німецької видобувної та металургійної галузей під спільне

наддержавне керівництво;

· створення спільної економічної бази як передумови утворення європейської федерації;

· звільнення від усіх митних платежів у переміщенні вугілля та сталі між країнами-членами
новоствореної організації;
· скликання міжнародної конференції, яка підготує договір, що міститиме вищезгадані
пропозиції.

Декларація про солідарність галузей Німеччини та Франції мала за мету забезпечити Європі
та світу тривалий мир, а країнам-членам - економічний розвиток. Звісно, план передбачав, що
майбутня організація буде відкрита для всіх бажаючих до неї вступити. Завдяки цьому було
досягнуто консенсусу щодо національних інтересів: з одного боку, Франція отримала
можливість брати участь у контролі німецьких вугільної та металургійної галузей, а з іншого -
ФРН змогла стати рівноправним партнером для інших держав.

План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року, коли було підписано Паризький
договір про створення Європейського cпівтовариства вугілля і сталі, який набрав чинності в
липні 1952 р. Договір був підписаний на термін 50 років.

Членами нової організації стали: Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург.
Органами Європейського співтовариства вугілля і сталі стали:

Висока Влада (першим головою став Жан Моне); Рада Міністрів; Парламентська Асамблея
(дорадчий орган, який складався з представників парламентів країн-членів); Суд.

Договір окреслив принципи співпраці між країнами-членами. Вони базувалися на 4 групах

заборон: на встановленні імпортного та експортного мита чи схожих оплат на вугілля та сталь
(а також кількісних обмежень) у межах організації; на застосуванні практики протекціонізму, що
обмежувала конкуренцію; на податкових пільгах чи будь-яку іншу допомогу з боку держави; на
застосовуванні обмежень щодо поділу ринків.

Спільний ринок вугілля, залізних руд і металобрухту був утворений у лютому 1953 р., а
сталі - у серпні 1954 р. Процес утворення спільного ринку був завершений 9 лютого 1958 року.

Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС)

створив не тільки спільний ринок чотирьох продуктів гірничорудної промисловості (вугілля,
залізна руда, сталь і металобрухт), але й спільне регулювання обсягів виробництва і рівня цін,
інвестиційні програми і раціональне використання робочої сили. ЄОВС контролювало 60 %
виплавки сталі і 50 % видобутку вугілля у Західній Європі. Діяльність Співтовариства та його
економічні успіхи заохотили країни-члени до поглиблення процесів інтеграції, і не лише
економічної.

Наступні роки принесли ряд інтеграційних ініціатив у різних площинах. У Парижі – 1952 р.
був підписаний Договір про створення Європейського оборонного союзу (ЄОС). 23 жовтня
1954 р. був підписаний договір про утворення Західноєвропейського Союзу (ЗЄС). Це мала би
бути міжнародна організація, яка би займалася військовими справами, водночас не будучи
пов'язаною з ЄСВС та з утвореним згодом Європейським економічним союзом.

Наступний етап економічної інтеграції країн Західної Європи розпочався відразу після
початку конференції в Мессіні (Італія), яка відбулася в червні 1955 року. Учасниками
конференції були міністри закордонних справ країн- членів ЄОВС. На конференції утворено
групу експертів (з бельгійцем Паулем Генрі Спааком на чолі), яка мала підготувати доповідь
про можливість розширення інтеграції. Доповідь була представлена на черговій зустрічі
"шістки" у 1956 році у Венеції. Доповідь Спаака стала основою для подальших розмов про
інтеграцію. 1956 р. в ЄОВС виник план перетворення цієї організації на зону вільної торгівлі,
але суперечності між країнами, особливо між Англією і Францією, призвели до підписання 25
березня 1957 р. у Римі лише шістьма (з 17) країнами-членами двох договорів: Договір про
створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договір про створення
Європейського співтовариства з питань атомної енергії (Євратом). Обидва договори набрали
чинності 1 січня 1958 року. Окрім вищезгаданих договорів, було також підписано Конвенцію
про Деякі Спільні Інституції. Відтак, з'явилися Європейський Парламент та Європейський Суд.
Наступним етапом стало підписання 8 квітня 1965 р. (набрав чинності 1 липня 1967 р.)
Об'єднавчого договору, згідно з яким утворилася спільна для трьох Співтовариств Комісія
(замінивши Високу Владу ЄСВС та Комісії ЄЕС і Євратому).

Європейські Співтовариства (ЄЕС) - "Спільний ринок" - було засновано з перспективною

програмою економічної і політичної інтеграції. Кінцевою метою ЄЕС було проголошено
створення Сполучених Штатів Західної Європи.

Згідно з положеннями Договору, завданням Європейського Економічного Співтовариства була

діяльність для гармонізації економічного розвитку, сталого та рівномірного економічного росту,
а також прагнення до тіснішої співпраці між країнами-членами Співтовариства. Крім того, у
Договорі згадувалося про поступову ліквідацію митних платежів при товарообміні між
країнами-членами ЄЕС, встановлення спільних митних тарифів і впровадження спільної
торговельної політики із третіми країнами, запровадження спільної сільськогосподарської
політики, стандартизації національних законодавств країн-членів до тієї міри, яка буде
необхідна для функціонування спільного ринку. ЄЕС, як і ЄСВС, було відкритим для нових
членів.

Європейське співтовариство з питань атомної енергії було створене для того, щоб
контролювати мирне використання ядерної енергії. Завдання Співтовариства полягало у
встановленні норм безпеки для санітарної охорони працівників та населення і в контролі над
використанням радіоактивних матеріалів. Це Співтовариство не мало значного впливу на
процес європейської інтеграції.

Розвиток співробітництва у межах Європейського Об’єднання Вугілля і Сталі та Євратому

підштовхнув країни до зняття цілої низки бар'єрів, що перешкоджали розширенню торгівлі між
ними, а також проведенню політики гармонізації регулювання зовнішньоторговельної
діяльності. Було створено Митний союз. У період 1958-1969 рр. формувався спільний ринок.
Мито у взаємній торгівлі країн-членів поступово знижувалось, уже 1962 р. були в основному
ліквідовані кількісні обмеження товарообміну, одночасно національні митні тарифи
замінювались єдиним тарифом. Єдиний тариф члени Співтовариства почали застосовувати з
1 липня 1968 р. з одночасним усуненням мита у ЄС.

У цей же період у межах "Спільного ринку" здійснювався процес формування спільної

сільськогосподарської політики, прийнятої під тиском Франції, зацікавленої у розширенні збуту
своєї сільськогосподарської продукції у самому Співтоваристві: були введені єдині ціни і
правила регулювання ринків основних сільськогосподарських товарів, а також створений
протекціоністський механізм торгівлі з третіми країнами.

У 1969-1971 рр. розроблено "План Вернера" спеціальною комісією на чолі з Президентом

Ради Міністрів Люксембургу П. Вернером і затверджено главами держав та урядів-членів
Європейського Співтовариства у березні 1971 р. Його мета - розроблення програми створення
Економічного та Валютного союзу в Європі. У 1979-1980 рр. - створення і розвиток механізму
обмеження взаємних коливань обмінних курсів країн-членів ЄС.

У подальшому успіхи ЄЕС призвели до того, що країни-члени ЕФТА (1960 р. -

Великобританія, Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія та Швеція утворили
Європейську зону вільної торгівлі - ЕФТА) почали помічати за собою небезпеку економічної
ізоляції та падіння конкурентноздатності своїх продуктів і, відповідно, зменшення впливу на
ситуацію в Європі.

2. Інтеграція та безпека в Європі наприкінці 1960-х - сер. 1980-х рр.

У 1967 р. внаслідок злиття органів управління ЄОВС, ЄЕС і Євратому утворилась триєдина
інтеграційна організація з офіційною назвою Європейські Співтовариства, або Європейське
Співтовариство.

Співтовариства максимально розвивали свою співпрацю. Країни Західної Європи, які не

належали до Співтовариств, усе частіше й частіше висловлювали своє бажання вступити до
них. Перше розширення Співтовариств відбулося 1 січня 1973 р., коли до них приєдналися
Великобританія, Данія та Ірландія. Переговори про вступ тривали досить довго, а разом із
цими країнами переговори проводила і Норвегія. Найбільше проблем мала Великобританія,
проти вступу якої виступала Франція.

Президент Франції Шарль де Голль використав право вето, аргументуючи своє рішення
тим, що прийняття Великобританії ослабить Співтовариства економічно і змінить їх
внутрішньо. Звісно, усі добре розуміли, що насправді де Голль дбав не про добробут
Співтовариств, а про утримання домінуючої позиції Франції в них. Таким чином, уперше
політичні інтриги загальмували розширення Співтовариств. Переговори були припинені зі
всіма країнами. У 1967 р. англійці знову подали заявку про вступ - і знову Франція її відкинула.
Лише в 1969 р., коли де Голля заступив Джордж Помпіду, уряд Франції дав згоду на початок
переговорів, які успішно закінчилися для всіх вищезгаданих кандидатів. Договір про
приєднання був підписаний з ними 22 січня 1972 р. і набрав чинності 1 січня 1973 р., але лише
для трьох країн. Норвегія, у зв'язку з негативними результатами внутрішнього референдуму,
не ратифікувала Договору і, відповідно, дорога до Співтовариств перед нею зачинилася.
Приєднання, окрім певних привілеїв, зобов'язало нових членів до певних дій. Усі нові члени
отримали п'ятирічний перехідний період для пристосування національного законодавства до
норм Спільнот, які виникають з членства. Хоча вони й отримали для себе певну свободу в
питаннях, пов'язаних з рухом капіталу, що було додано до Договорів про вступ у вигляді
Додатків.

Прийняття Великобританії, Данії та Ірландії відкрило дорогу до приєднання для інших

країн, які мали бажання приєднатися до Співтовариства. Відтак, 1 січня 1981 р. до
Співтовариства приєдналася Греція, 1 січня 1986 р. - Іспанія та Португалія, а в 1995 р., уже до
Європейського Союзу, - Австрія, Швеція та Фінляндія.

Початок 1970-х рр. приніс Співтовариству багато користі, особливо в економічному плані.
Створення "валютної змії" (механізм, що регулює коливання національних валют країн-членів)
та Європейського фонду валютної співпраці в 1973 р., а в 1978 р. створення Європейської
валютної системи мало визначити нову якість економічної інтеграції європейських держав. У
1975 р. було створено чергову інституцію Співтовариств – Суд аудиторів, завданням якого був
контроль над реалізацією бюджету Співтовариств.

У 1970-ті роки новий етап НТР обумовив необхідність розробки і спільної політики
структурної перебудови економіки в Співтоваристві - країни-члени об'єднали свої зусилля для
подолання технологічного відставання від США та Японії. На цей час у ряді галузей
промисловості великі американські та японські фірми за рахунок технологічної переваги та
скорочення витрат настільки поширились в економіці Європейського Співтовариства, що
почали виштовхувати з ринку національних виробників та диктувати свої умови. Щоб
протистояти цьому, було вирішено відійти від домінування єдиної сільськогосподарської
політики на користь вирішення інших економічних та соціальних проблем. Коло сфер інтеграції
розширилось. Зокрема, країни об'єднали зусилля на широкомасштабних наукових та
технологічних дослідженнях, почалось формування спільної індустріальної політики. За
рахунок цих заходів ситуацію вдалось переломити.

Друга половина 1970-х рр. відзначилася світовою економічною кризою, яка зачепила
також Співтовариства. Виникли труднощі з бюджетом, із сільськогосподарською політикою та
функціонуванням спільного ринку. Все частіше й частіше проявлялися національні інтереси
окремих країн-членів.

Важливим елементом подальшої інтеграції стало створення Європейської валютної

системи (ЄВС), що почала функціонувати з березня 1979 р., і перед якою були поставлені
чотири головні цілі: досягнення валютної стабільності в межах ЄС; спрощення взаємовпливу
процесів економічного розвитку; забезпечення стратегії зростання в умовах стабільності;
стабілізація міжнародних валютних та економічних взаємовідносин.

Базовим елементом Європейської Валютної системи було запровадження розрахункової

валютної одиниці - екю.
 Завдяки цьому, зокрема країнам ЄС вдалося побороти валютну кризу початку 1980-х
років. Після подолання інфляції у 1980-ті роки було відмінено обмеження з поточних
фінансових операцій, а 1990 р. було введено режим вільного руху капіталів.

На початку 1980-х рр. вдалося залагодити проблеми і розпочати роботу над внутрішніми
реформами.

У червні 1985 року Європейською Комісією була представлена "Біла книга" у справі
внутрішнього ринку. Цей документ став основою для Єдиного Європейського Акту (ЄЄА),
підписаного в лютому 1986 р., який модифікував Римські договори і подав програму переходу
(до 1993 року) до єдиного внутрішнього ринку, який мав базуватись на 4 свободах: вільного
руху товарів; вільного руху осіб; вільного руху капіталу; вільного руху послуг.

Отже, створення єдиного економічного простору сприяло поширенню співробітництва на

такі галузі, як економіка, валютна та промислова політика, дослідження та технології,
рибальство, виробництво сталі та транспорт. Одночасно Єдиний Європейський Акт посилив
роль Парламенту та розширив поле діяльності ЄЕС до соціальної політики, охорони
навколишнього середовища та наукових досліджень.

3. Сучасний етап європейської інтеграції: від Європейських

Співтовариств до Європейського Союзу
Політичні зміни, падіння Берлінської стіни та об'єднання Німеччини призвели до того,
що політична інтеграція набрала обертів. У 1990 р. Бельгія запропонувала організувати
конференцію, на якій можна було напрацювати принципи для поглиблення політичного союзу
та впровадження спільної валюти (ЕКЮ). У 1988 р. - група експертів під керівництвом
Президента Європейської Комісії Жака Делора розробила план створення Європейського
валютного союзу. Цей план дістав назву "звіт Делора" і передбачав три етапи. Після
доопрацювання й уточнень звіт було схвалено главами держав та урядів у грудні 1991 р. у
формі договору на конференції у Римі. Ця конференція розпочалася в грудні 1990 р. у Римі і
завершилася 7 лютого 1992 р. у Маастрихті підписанням Договору про створення
Європейського Союзу, який, за місцем його прийняття, одержав назву "Маастрихтський
договір". Цей Договір офіційно об'єднав усі раніше згадані Європейські Співтовариства,
виділяв серед інших дві найважливіші сфери співробітництва - у сфері вироблення і
проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки та у сфері юстиції і внутрішніх справ.

У цьому документі відзначено: "Європейський Союз будується на основі Європейських

Співтовариств, доповнюючись політикою та формою" співпраці встановленими у цьому
Договорі. Європейський Союз базується на принципах свободи, демократії, поваги до прав
людини та основних свобод, а також верховенства права; ці принципи є спільні для усіх країн-
членів". Під час підписання Договору було визначено, що в 1996 р. відбудеться чергова
міжнародна конференція, на якій обговорюватиметься реалізація Договору та буде ухвалено
рішення щодо переходу до наступної фази інтеґрації.

Згідно з Маастрихтським договором, ЄС базується на трьох стовпах. Повноваження

першого стовпа дуже широкі, а саме: спільний внутрішній ринок, тобто вільний рух осіб,
капіталу, товарів та послуг; Митний союз; спільна торговельна політика; спільна
сільськогосподарська політика та політика рибальства; спільна транспортна та енергетична
політика; Європейський соціальний фонд; спільна політика з питань охорони навколишнього
середовища; захист конкуренції; підтримка наукового та технологічного розвитку; охорона
здоров' я та споживачів; цивільна оборона; туризм та спорт.

Другий стовп - це Спільна зовнішня політика та Політика безпеки (СЗППБ). Її завданням є

зміцнення єдності та незалежності Європи, що повинно сприяти збереженню миру, безпеки,
прогресу на цілому континенті та у світі. Цілі СЗППБ: охорона спільних цінностей, життєвих
інтересів, незалежності та цілісності ЄС, згідно з принципами Хартії Об'єднаних Народів;
зміцнення безпеки ЄС та його членів; збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки;
підтримка міжнародної співпраці; розвиток та зміцнення демократії, а також легітимних урядів
та поваги до прав людини та основних свобод.

Третій стовп - співпраця у сфері юстиції та внутрішніх справ.

У рамках третього стовпа, ЄС зобов’язується: забезпечити громадянам ЄС високий рівень

охорони з питань свобод, безпеки та юстиції; запобігати расизму і ксенофобії, а також
боротися з цими явищами; запобігати організованій злочинності та боротися з ними; боротися
з тероризмом, торгівлею людьми, торгівлею наркотиками, торгівлею зброєю, корупцією та
зловживаннями.

З метою боротьби з цими явищами створено Європейську поліцію - Європол, а також

висловлена мета в майбутньому уніфікувати покарання за такі дії у всіх країнах-членах.

З 1 листопада 1993 р. Європейське Співтовариство перейшло у нову стадію економічної

інтеграції і за рішенням держав і урядів країн-членів стало називатись Європейським Союзом.
У межах ЄС планується перехід і до політичної інтеграції - створення нової наддержави
конфедеративного або федеративного типу. Поступово ЄС набуває рис єдиної державності,
контури якої проступають в економіці, політиці і в соціальній сфері.

Метою ЄС є створення умов вільного пересування в його межах товарів, послуг, капіталів
та робочої сили. До 1999 р. передбачалось створити Європейський центральний банк,
впровадити спільну валюту, єдине громадянство, закінчити створення організаційного та
правового механізму узгодження зовнішньої політики та політики безпеки держав-членів ЄС.

Найбільше протиріч на цьому шляху викликала ідея введення спільної валюти.

Створення Валютного союзу залежало від ступеня готовності держав до участі в ньому. Для
цього ЄС визначило кілька умов-критеріїв: інфляція не може перевищувати рівень, існуючий у
трьох державах - членах з найстабільнішими цінами, більш ніж на 1,5-відсоткові пункти;
розміри бюджетного дефіциту мають становити не більше, як 3 % ВНП країни; коливання
обмінних курсів національних валют (при відсутності їх девальвації у попередні 2 роки) має
бути у межах, встановлених для європейської валютної системи ("+","-", 2,25 %); норма
довгострокового прибутку не повинна перевищувати 2 % від середньої норми прибутку трьох
членів ЄС, які мають найнижчу норму прибутку; національний борг не повинен перевищувати
60 % ВНП.

Рішення про створення Валютного союзу, певним чином, змінило загальну стратегію
будівництва ЄС.

У Амстердамському договорі, підписаному 2 жовтня 1996 р., який набрав чинності 1

травня 1999 р. йшлося про основні права громадян, поступове встановлення зони свободи,
безпеки та справедливості, містилися декларації про політичну співпрацю та судову співпрацю
в карних справах, впроваджувалися нові положення з питань працевлаштування, соціальної
політики, охорони навколишнього середовища, здоров'я та споживачів, піднімалася
проблематика європейського громадянства. Цілком новим стало

положення Договору, яке передбачало можливість використання в певних ситуаціях формули

"тіснішої співпраці" окремими країнами-членами задля реалізації спільних цілей. Виконуючи
положення Амстердамського договору у сфері СЗППБ (Спільна зовнішня політика та Політика
безпеки), визначено кандидатуру Високого Представника у справах СЗППБ, яким став Хав'єр
Солана.

Подальші внутрішні реформи, як визначив саміт, мали стосуватися боротьби з

безробіттям, обмеження злочинності та охорони навколишнього середовища.

Після того, як Договір почав діяти, стало зрозуміло, що функціонування ЄС буде

неможливим без загальної та ґрунтовної зміни його діяльності.
 Особливу роль у цьому відіграло укладення Шенгенської угоди про вільне (безвізове)
пересування громадян у межах Європейського Союзу. Згідно з умовами Амстердамського
договору від жовтня 1997 року, Шенгенська угода про кордони є обов'язковим елементом для
держав, які є членами Європейського Союзу. Підписання Амстердамського договору надало
гарантії того, що розширення ЄС не послабить захищеність Союзу від імпорту товарів за
демпінговими цінами, нелегальної міграції та організованої злочинності та буде сприяти
вільному пересуванню громадян у межах Шенгенської зони.

Шенгенська угода - договір "Про відміну паспортного митного контролю між країнами
Європейського Союзу", первинно підписане 14 липня 1985 р. сімома європейськими
державами (Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Німеччина, Португалія та Іспанія) в
Шенгені, маленькому містечку в Люксембурзі, що знаходиться поблизу точки сходження
кордонів Люксембургу, Німеччини та Франції. Угода вступила в дію 26 березня 1995 року. В
1995 р. до Договору і Конвенції приєдналися Іспанія і Португалія. Пізніше - Італія, Греція і
Австрія. Лише в 2001 р. до Шенгенської угоди приєдналися скандинавські країни - Данія,
Ісландія, Норвегія, Фінляндія і Швеція. З розширенням Євросоюзу в 2004 р. ряди учасників
Шенгенського договору поповнилися 10 країнами Центральної і Східної Європи. 15 березня
2006 р. було прийнято Шенгенський кодекс про кордони, що змінював Шенгенську конвенцію.

21 грудня 2007 року до Шенгенської зони приєдналися 9 нових держав-членів ЄС, що

вступили до Союзу у 2004 році. Станом на 2007 рік угода діяла у 24 країнах: Австрія, Бельгія,
Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ісландія, Італія, Греція, Люксембург, Нідерланди,
Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Естонія, Латвія, Литва. Польща, Словаччина, Словенія,
Угорщина, Чехія.

5 червня 2005 р. на референдумі в Швейцарії громадяни проголосували за вступ країни до

Шенгенської зони.

Усі Шенгенські країни, окрім Норвегії та Ісландії, є країнами-членами ЄС.

Шенгенська угода стала символом принципово нового етапу розвитку європейської

інтеграції. Фактична ліквідація внутрішніх кордонів між державами-учасницями Шенгенського
договору стала ще одним важливим кроком на шляху до єдиної Європи. Власне,
безперешкодний вільний перетин "внутрішніх кордонів" між країнами Європейського Союзу
існував і до Шенгена. Але стосувався виключно громадян цих країн. Шенгенська віза, що
видана однією з учасниць угоди, дійсна на території всіх країн-учасниць.

З 1 січня 1999 р. євро почало існувати лише у чеках, банківських розрахунках і

перерахунках. Коментуючи факт народження євро, голова ЄК Жак Сантер сказав: "...євро
являтиме собою потужний фактор не лише для подальшої економічної інтеграції, але також і
для інтеграції політичної. Для цього зараз є усі необхідні умови... Безперечно, це історична
подія, насамперед тому, що вона безпрецедентна в історії людства. Уперше одні з
найсильніших і найрозвинутіших держав світу добровільно відмовляються від своїх
національних валют для того, щоб створити одну, єдину, спільну".

Єдина європейська валюта - євро - стала реальністю 1 січня 2002 року, коли банкноти та
монети євро замінили національні валюти у 12 з 15 країн ЄС (Бельгії, Німеччині, Греції, Іспанії,
Франції, Ірландії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Австрії, Португалії та Фінляндії). З 1 січня
2007 року до єврозони приєдналась і Словенія. За нею євро ввели Мальта і Кіпр (1 січня 2008
р.).

Для вирішення валютних проблем створено Європейський центральний банк у

Франкфурті-на-Майні у червні 1998 року. Попередник ЄЦБ - Європейський монетарний
(валютний) інститут. ЄЦБ взяв на себе повноваження щодо реалізації монетарної (валютної)
політики в зоні євро, а також забезпечує стабільність цін. До директорату ЄЦБ увійшли
управляючі центральними банками 11 країн єврозони. Національні банки держав-членів лише
реалізовують валютну політику, а не визначаючи її.
 Європейська валютна система - це міжнародна (регіональна) валютна система -
сукупність економічних відносин, яка пов'язана з функціонуванням валюти в межах
економічної інтеграції; це державно-правова форма організації валютних відносин країн
"Спільного ринку" з метою стабілізації валютних курсів і стимулювання інтеграційних процесів.
Запровадження євро призвело до того, що в країнах, в яких вона запроваджена, стала
здійснюватися єдина валютна політика.

13 грудня 1997 р. Європейська Комісія представила План дій 2000 р., де представила
стратегію зміцнення ЄС перед розширенням, передбачаючи також потребу реформування
систем спільної сільськогосподарської політики, інституцій, соціальної політики, охорони
навколишнього середовища та наукових досліджень. План дій був прийнятий Радою ЄС під
час її засідання в Берліні 24-25 березня 1999 року.

У червні 1999 р. на саміті в Кельні було прийняте рішення про організацію Міжнародної
конференції, присвяченої справам інституцій та прийняттю нових членів. Як і було
заплановано, конференція розпочалася 14 лютого 2000 р. і завершилася зустріччю
Європейської Ради в Ніцці, яка тривала з 7 до 11 грудня 2000 року.

Міжнародна конференція завершилася підписанням у ніч з 10 на 11 грудня 2000 року

нового Договору, який спрямовувався на вирішення інституційних проблем ЄС, пов'язаних із
розширенням (зміна кількості голосів, якими володіють держави в Раді ЄС тощо). В угоді
засвідчено намір провадити інституційну реформу далі, не зупиняючись на результатах
міжурядової конференції 2000 року. Декларація визначила три кроки цієї реформи: відкриття
дебатів про майбутнє ЄС; Конвент для підготовки інституційної реформи; і нарешті, скликання
міжурядової конференції 2004 року.

Положення Ніццького договору були офіційно визнані такими, яких цілком достатньо для
потреб розширення ЄС.

У Декларації, доданій до Ніццького договору, передбачені подальші дебати щодо

майбутнього ЄС, а зокрема: як встановити та контролювати детальніший поділ повноважень
між ЄС та країнами-членами; статус Хартії Основоположних Прав ЄС, прийнятої на саміті в
Ніцці; спрощення Договорів з метою легшої їх читабельності; ролі національних парламентів у
майбутній європейській конструкції.

Готуючи фінансові рамки діяльності Співтовариства, Європейська Комісія визначила, що

країни Центральної та Східної Європи мали бути готові до вступу вже до 2002 р. У липні 1999
р. Комісія розподілила між кандидатами наявні "передвступні" кошти, які мали допомогти
країнам-кандидатам у підготовці до повного членства. Формально процес розширення
розпочався в березні 1998 р. Першою групою країн-кандидатів були: Естонія, Польща,
Словенія, Угорщина, Чехія та Кіпр. До другої належали: Болгарія, Латвія, Литва, Мальта,
Словаччина та Румунія.

13 грудня 2002 р. під час саміту в Копенгагені ЄС завершив переговори з 10 країнами-

кандидатами. Було обговорено найважчі питання, наприклад, щодо сільського господарства.
Офіційну дату прийняття нових країн було призначено на 1 травня 2004 року, після ратифікації
сторонами Договору про вступ.

1 травня 2004 року членами Європейського Союзу стали Польща, Угорщина, Чеська
Республіка, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія. Таким чином,
відбулося п'яте розширення ЄС. Шосте розширення ЄС відбулося 1 січня 2007 року. Новими
членами ЄС стали Болгарія та Румунія. Сьоме - 1 липня 2013 - Хорватія.

На Лаекенському саміті (Брюсель)) в грудні 2001 року глави держав та урядів ухвалили
рішення про створення Конвенту за майбутнє Європи. Згідно з Лаекенською декларацією він
мав розглянути чотири ключові питання щодо майбутнього Союзу: розподіл повноважень,
спрощення договорів, роль національних парламентів та статус Хартії основних прав.
 До складу Конвенту увійшли представники всіх інституцій ЄС, а також члени
національних парламентів і представники урядів держав-членів. Очолював його колишній
Президент Франції Валері Жискар д'Естен. Інавгураційне засідання Конвенту відбулося 28
лютого 2002 року, а завершив він свою роботу в липні 2003 року.

У червні 2003 року на Європейській Раді в Салоніках Жискар д' Естен представив проект
Конституційного договору Європейського Союзу - кінцевий документ Конвенту за майбутнє
Європи.

Проект Конституції ЄС упродовж року широко обговорювався публічно і на міжурядовій

конференції, зазнав певних змін, і зрештою був ухвалений 18 червня 2004 року главами
держав та урядів 25 країн ЄС. Урочисте підписання Конституційного договору відбулося 29
жовтня 2004 року в Римі.

Ідея створення єдиної Європейської Конституції для держав, що входять у Союз виникла
ще на початку становлення Співтовариства. Тоді інтеграційний процес стримувало
наполегливе небажання самих європейців поступатися частиною державного суверенітету на
користь загальноєвропейського політико-економічного блоку. Дискусія про доцільність такого
кроку і самого змісту майбутнього Основного закону єдиної Європи затягнулася на
десятиріччя. Лише в червні 2004 року після тривалих переговорів на Саміті Європейського
Союзу був схвалений компромісний текст першої в історії ЄЄ Конституції. Після тривалих
переговорів глави держав і урядів 25 країн затвердили компромісний варіант.

Конституційний договір був покликаний спростити правовий доробок Спільноти шляхом

заміни всіх попередніх договорів єдиним, узагальнення законодавчої процедури, зменшення
правових інструментів та уточнення повноважень Союзу. Конституція ЄС складалася з
чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна
структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів
управління, а також напрямки діяльності організації.

Погоджений в Брюсселі варіант передбачав ряд змін у системі управління і ухвалення

рішень у структурах ЄС. Так, Конституція вводила "подвійну більшість" при ухваленні рішень у
найвищому органі ЄС - Раді Міністрів. Для затвердження рішення його повинні підтримати 55
% країн-членів ЄС, які представляють 65 % населення Євросоюзу. Це було зроблено для того,
щоб уникнути ситуації, коли лише три великі держави-члени ЄС можуть заблокувати будь-яке
рішення. Відповідно до нового документу, для блокування рішення проти нього повинні
виступити як мінімум чотири країни.

Скорочувалася кількість сфер, прийняття рішень в яких вимагало одноголосної підтримки

всіх країн-учасниць. Фактично право вето залишається відносно питань, пов'язаних з
податковою сферою, частково - оборонною, соціальною і зовнішньою політикою.

Змінювалася кількість членів у Європейській Комісії і Європейському Парламенті. Число

Європейських комісарів скорочувалося до 2/3 від загальної кількості країн-членів ЄЄ (до цього
було по одному представнику від держави), а представництво країн відбувалося на основі
ротації.

В Європейському Парламенті максимальну кількість місць передбачалося збільшити до

750, а самі місця розподіляти на основі т. зв. "дегресивної пропорційності" з мінімальною
кількістю представників від держави – 6 чоловік, і максимальною - 96.

Зміни зазнали засади процедури головування в ЄЄ. Якщо раніше кожні півроку країни-
члени ЄЄ по черзі отримують право головувати, то Конституція закріпила посаду постійно
діючого Президента ЄЄ, який обиратиметься строком на 2,5 роки, а головувати будуть
одночасно три держави протягом 18 місяців.
 Найсерйознішим інституційним нововведенням було запровадження посади Міністра
закордонних справ, який разом з Президентом ЄЄ представлятиме європейську громадськість
в міжнародних відносинах.

Конституція затверджувала і загальні символи для країн ЄЄ: прапор - коло з 12 золотих
зірок на блакитному полі, гімн - "Ода до радості" Людвіга Ван Бетховена. Офіційною валютою
затверджувалося євро. Девіз об'єднання - "Єдність в різноманітності". Святом утворення ЄЄ
визначено День Європи - 9 травня.

Таким чином, серед головних нововведень Конституції - юридичний статус ЄЄ;

запровадження посади Президента Європейської Ради та Міністра закордонних справ ЄЄ;
подальше обмеження застосування права вето за ухвалювання рішень; залучення до
ухвалювання рішень в ЄЄ національних парламентів; вдосконалення інституційної структур;
включення до самого договору Хартії основних прав, яка, таким чином, стає обов'язковою до
виконання; тощо.

Хартія основних прав уперше в історії Європейського Союзу поєднала в одному

документі всі громадянські, політичні, економічні та соціальні права європейських громадян і
мешканців ЄС. Ці права розділені на шість розділів: гідність; свободи; рівноправність;
солідарність; права громадян; правосуддя.

Вони базуються, зокрема на фундаментальних правах і свободах, проголошених в

Європейській конвенції з прав людини, конституційних традиціях держав-членів, Соціальній
хартії Ради Європи, Хартії основних соціальних прав робітників Європейського Союзу
("Соціальна хартія") та інших міжнародних конвенцій, членами яких є держави ЄС або сам ЄС.

Розроблена й ухвалена в результаті спеціальної процедури, яка не має аналогів у історії

Європейського Союзу. Вона складалась з кількох етапів:

1. Європейська Рада в Кельні (3-4 червня 1999 р.) доручила завдання виробити Хартію
Конвенту.

2. Конвент з представників національних урядів, парламентів, європарламентарів та

представника Комісії, вперше зібрався в грудні 1999 року, а в жовтні 2000 року представив
проект Хартії.

3. Європейська Рада в м. Біарріці, Франція, (13-14 жовтня 2000 р.) одностайно ухвалила
проект і передала його на розгляд Європейському Парламенту і Комісії.

4. Європейський Парламент дав свою згоду 14 листопада, а Європейська Комісія - 6

грудня.

5. 7 грудня 2000 року в Ніцці Президенти Європейського Парламенту, Ради

та Комісії підписали і проголосили Хартію від імені своїх інституцій. Пізніше аналогічну
процедуру застосували до розробки Європейської Конституції.

Кельнська Європейська Рада, що поклала початок роботі над Хартією, підняла й питання
щодо її юридичного статусу, а саме: чи буде вона внесена в Договір про Європейський Союз і
чи стане обов'язковою до виконання. Конвент розробив проект Хартії з огляду на її можливе
внесення в Договір, Європейський Парламент проголосував "за". Однак Ніццька Європейська
Рада відклала це питання. Нова Конституція ЄЄ включила Хартію до основного тексту; тож
передбачалося, коли Конституція набуде чинності, Хартія основних прав ЄЄ набуде сили
закону.

Конституційна угода, яка мала вступити в силу у 2009 році, повинна була бути
ратифікована усіма державами-членами ЄЄ протягом двох років з моменту її підписання,
тобто до 2006 року. Однак, цього не відбулося. Станом на кінець 2005 року Конституційний
договір ратифікували: Австрія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта,
Німеччина, Словаччина, Словенія, Угорщина. Але внаслідок того, що референдуми про
ратифікацію у Франції (травень 2005 р.) і Нідерландах (червень 2005 р.) дали негативний
результат, доля Конституційного договору залишилася невизначеною.

Договір реформування або Лісабонська угода - нова базова угода щодо принципів
функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, що поліпшує
Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства. Офіційне
підписання Лісабонської угоди відбулось 13 грудня 2007 року.

Новий договір повинен замінити Європейську Конституцію, прийняття якої практично

провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі.
Передбачається створення посади Президента ЄЄ, який обиратиметься на 5 років і
презентуватиме ЄЄ на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення
кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних

питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі
дипломатичні функції опиняться в руках Верховного Представника Євросоюзу із зовнішньої
політики.

Основні положення Лісабонської угоди:

· вводяться посади Президента і Вищого Представника із закордонної політики і спільної

безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності
поглядів ЄС на зовнішній арені;

· голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн- членів, які

представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення);

· посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського

Союзу ("зелені книги", "білі книги", комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в
національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на
прийняття в ЄС;

· кількість депутатів Європейського Парламенту мала зменшитись з 785 до 750,

починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів
визначалась за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів;

· Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений
функцією координації економічних політик країн-членів зони євро;

· в Європейському Суді мало бути створено три додаткові посади генеральних адвокатів,
з яких одну займатиме представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої;

· Хартія фундаментальних прав, яка мала вступити у силу в усіх країнах-членах

Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання
прав людини;

· стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄЄ розвиває політику,

спрямовану на "забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх
кордонів".

Формально новий договір не є Конституцією - в ньому немає згадки про гімн чи прапор.
Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі -
Євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році,
після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали
Європейську Конституцію.
 Після офіційного підписання Лісабонської угоди 13 грудня 2007 року, документ мав бути
ратифікований національними парламентами 27 держав Євросоюзу. Лісабонська угода мала
набути чинності в тому випадку, якщо його підтримають всі 27 країн-членів. Ратифікація нового
договору всіма членами ЄЄ мала завершитися до червня 2009 р., коли мали пройти вибори в
Європарламент. У більшості країн (за винятком Ірландії) ратифікація документа проводиться
шляхом парламентського голосування.

Станом на червень 2008 р. договір ратифікували 18 країн-членів ЄЄ. Однак на

всенародному референдумі в Ірландії Лісабонську угоду було відхилено. Попри це, процес
ратифікації Лісабонської угоди не зупинятиметься. Таке рішення ухвалили державні та урядові
лідери країн-членів Європейського Союзу. Водночас вони відмовилися визначати нову дату
для загальноєвропейської ратифікації цього документу, покликаного реформувати
розширений ЄЄ, аби забезпечити дієздатність організації. Спочатку планувалося, що
Лісабонська угода набере чинності 2009 року.

Через складнощі, які виникли із ратифікацією Лісабонської угоди, деякі лідери країн-
членів Європейського Союзу висловлювали думку про те, що процес розширення
Європейського Союзу буде зупинений на довгий час.

Таким чином, першим пріоритетом ЄЄ була успішна ратифікація Лісабонської угоди, яка
була першою угодою, котру підписали усі 27 країн- членів ЄЄ. Другим пріоритетом є
Лісабонська стратегія.

Чотири основні аспекти Лісабонської стратегії: інвестиції у дослідження; знання та

інновації; розвиток конкурентоспроможного бізнес-середовища; адаптація ринку праці
відповідно до демографічних змін; енергетична політика та зміна клімату.

У цілому, Європейський Союз на міжнародній арені виступає як самостійний суб'єкт

міжнародного права і має дуже розгалужену мережу представництв більш ніж у 100 державах.

У доктрині сучасного міжнародного права Європейський Союз іноді розглядається як

міждержавне утворення особливого типу, як розмита конфедерація з тенденцією до переходу
в унітарну державу нової формації.

Лекція 21. Міжнародні відносини в постбіполярну епоху: становлення

нового світового політичного порядку
1. Провідні тенденції міжнародних відносин на рубежі століть.

2. Проблема міжнародної безпеки за умов глобальних викликів постбіполярних часів.

3. Формування нового світового порядку.

1. Провідні тенденції міжнародних відносин на рубежі століть

Характер світу, який почав трансформуватись у 90-х роках ХХ з біполярного, визначається як
постбіполярність.

Постбіполярність — це загальне уявлення про світ, що постав унаслідок краху комуністичної

системи і, зокрема, розпаду Радянського Союзу. З погляду багатьох сучасних, і насамперед
західних публіцистів, сходження з політичної арени СРСР надало сучасному світу
однополюсної, або однополярної, спрямованості. Даний підхід ґрунтується не тільки на
чинникові збереження єдиної сьогодні суперпотуги — США, а й визнанні абсолютної
економічної та військової могутності Сполучених Штатів, відвертих претензій цієї країни
одноосібно керувати світом.
Об’єктивність подібних підходів може підтверджуватись реальними фактами. Так, високі темпи
розвитку американської економіки протягом 1990-х рр. забезпечили ВНП США на початку ХХІ
ст. на рівні майже 11 трлн дол., що становило третину світового валового продукту. Сполучені
Штати зберігають лідерство у військовій сфері, випереджаючи усі інші країни за більшістю
параметрів військової могутності: на частку США, зокрема, на кінець 1990-х років припадало
до 40 % усіх світових військових витрат. Економічні й військові позиції підкріплюються
політичним лідерством, коли величезна зона держав не тільки вважає прийнятним для себе
лідерство США, а й прагне досягти стратегічного й економічного партнерства з ними.

Такі позиції пояснюються значною мірою й реально здійснюваним гегемонізмом США, що не

має на сьогодні суттєвої протидії з боку однієї держави чи групи держав. Так, показово,
наприклад, що після перемоги у холодній війні Сполучені Штати в середньому двічі на рік
втручалися у справи інших держав, причому специфікою такого втручання часто-густо ставали
неузгоджені з міжнародними організаціями санкції проти значної частини держав сучасного
світу. Протягом 1990-х років, наприклад, санкції США застосовувались до 75 країн, що
становили у сукупності 75 % людства. Сполучені Штати до того ж демонстративно
відмовлялися приєднуватись до міжнародних договорів і конвенцій, здатних обмежити їхній
гегемонізм певними зобов’язаннями: за прийняття конвенції щодо заборони протипіхотних мін,
Кіотського протоколу, утворення Міжнародного кримінального суду тощо.

Неузгоджено зі світовою спільнотою США часто-густо діяли протягом останніх десятиліть й під
час розгляду найважливіших світових проблем у межах ООН. Протягом 1986—2002 рр.
Сполучені Штати, наприклад, 30 разів використовували право вето, у той час як інші постійні
члени Ради Безпеки разом узяті — усього 15 разів.

Відвертий гегемонізм США періоду 1990-х — початку 2000-х років можна сприймати як
відтворення низки фундаментальних документів, що стали платформою формування
зовнішньої політики американських адміністрацій періоду постбіполярних часів. Серед них,
зокрема, «Стратегія національної безпеки на нове століття» (1998 р.) як основоположний
документ демократичної адміністрації Б. Клінтона і, у свою чергу, «Стратегія національної
безпеки США (2002 р.) як провідний документ республіканської адміністрації за Дж. Буша-
молодшого. Попри представництво американських адміністрацій у другій половині 1990-х — на
початку 2000-х років протилежними за 1980 р. Кіотський протокол було прийнято 1997 р. у
вигляді РКЗК (Рамкової конвенції ООН про зміни клімату). Суть: кількісні зобов’язання
розвинутих країн і країн з перехідною економікою, включаючи Росію, щодо зниження викидів
парникових газів в атмосферу у 2000—2012 рр. Протягом 1998—1999 рр. протокол було
підписано усіма провідними країнами, включаючи Росію і США. На початок 2003 р. протокол
ратифікували 102 країни. Відмовились брати участь у протоколі до 2013 р. тільки 2 країни —
США і Австралія.

Такі позиції, підкріплені неперевершеною економічною і військовою могутністю США, можуть

слугувати вагомим свідченням однополюсного світу. І водночас чинник однополюсності навряд
чи можна вважати абсолютно ствердженим, ураховуючи як певні тенденції формування
багатополюсного світу, так і показники поступового зменшення здатності Сполучених Штатів
дієво впливати на світовий розвиток через складність, суперечливість і глобальність проблем
сучасних міжнародних відносин.

Характерно, що такі висновки було зроблено відомим американським політиком Г.

Кіссінджером ще 1994 р. у його відомій книзі «Дипломатія», спрямованій, зокрема, на аналіз
тенденцій міжнародних відносин за постбіполярні часи. «Закінчення холодної війни, —
зазначає автор, — утворило ситуацію, яку численні оглядачі називають «однополюсним» або
«монополюсним» світом. Але Сполучені Штати насправді перебувають не у такому
блискучому стані, щоб однобічно диктувати глобальну міжнародну діяльність. Америка
здобула більшої переваги, ніж десять років тому, але за іронією долі сила її стала більш
розосередженою. Таким чином, здібність Америки скористатись нею, щоб змінити обрис
решти світу, насправді зменшилась».

Зазначене пов’язується дослідником із низкою викликів однобічному домінуванню Сполучених

Штатів, серед яких — політичними партіями обидва документи поєднуються кількома
надзвичайно важливими параметрами. Це, по-перше, сприйняття Сполучених Штатів як
найпотужнішої світової держави, що об’єктивно перебирає на себе функції глобальної
рушійної сили. По-друге, глобалізація американських національних інтересів, а саме:
включення до системи інтересів США, поряд із невід’ємними або життєво важливими
інтересами, тих, що не стосуються безпосередньо її благополуччя, але є пов’язаними із
загальним розвитком світу. По-третє, окреслення національних інтересів США відносно всіх
сучасних геополітичних центрів та ураховуючи усі найгостріші проблеми сучасного світового
розвитку. І, нарешті, визнання силових дій як основного засобу досягнення
зовнішньополітичних цілей. Не відкидаючи або навіть визнаючи необхідність
багатосторонності у розв’язанні сучасних глобальних проблем, обидва документи
стверджують про готовність США діяти самотужки (і, зокрема без багатостороннього або
міжнародного мандата) задля реалізації своїх національних інтересів і упередження загроз
їхній безпеці.

Обмежені можливості Сполучених Штатів на утримування однополюсного світу значною

мірою підтвердилося реаліями міжнародних відносин другої половини 1990-х — початку 2000
рр. Так, щодо гегемоністських тенденцій США, то їх масштаби виявилися вельми обмеженими,
враховуючи негативні наслідки та обсяг конфліктних ситуацій, спричинених впливом даних
тенденцій на сучасний світ. Йдеться про дестабілізацію політичної ситуації в тих регіонах, куди
силовим шляхом втручалися США, формування опозиції щодо відвертого гегемонізму
Сполучених Штатів як з боку інших великих держав, так і з боку самого американського
суспільства. Останнє, зокрема, яскраво виявилося в США під час вторгнення американських
військ в Ірак, коли дії адміністрації Дж. Буша молодшого були піддані нищівній критиці як через
підтасовування фактів і необґрунтованість нападу на Ірак, так і колосальні матеріальні,
фінансові витрати на іракську кампанію, що відчутним тягарем лягли на американське
суспільство. Неабияке значення для протестів громадськості Сполучених Штатів набув і
чинник людських втрат американської армії, завданих як унаслідок самої кампанії, так і через
терористичні акти, активізовані по її закінченні з боку іракських партизанських угруповань.

Чинник внутрішньої опозиції діям американської адміністрації напередодні та під час війни в
Іраку виявив себе на тлі протестів щодо політики США з боку таких провідних європейських
держав і водночас союзників США по НАТО, як Німеччина і Франція, до яких приєднались
Росія, Китай, Індія, зростання економічної та військової могутності Європейського Союзу, і
насамперед через потенціал об’єднаної Німеччини; відчутна економічна і навіть військова
протидія США з боку таких азійських гігантів, як Китай, Японія, Північна Корея; прагнення
здобути вплив на світову політику, і зокрема в межах Західної півкулі, з боку країн Центральної
і Латинської Америки. Особливу роль надає Г. Кіссінджер в плані політичних впливів й
пострадянському простору, виявляючи як тенденції до демократії в межах окремих
пострадянських республік, так і тенденції щодо утворення імперського центру з боку Росії,
принаймні щодо решти пострадянських країн.

Розбіжності позицій США й інших країн, і передусім держав членів НАТО, відносно Іраку не
можна сприймати сьогодні як такі, що мають фундаментальний характер і зумовлюють
формування нового антиамериканського вектору. Водночас вочевидь йдеться про симптоми
спільних дій, партнерства незадоволених країн у сенсі стримування відвертого гегемонізму
Сполучених Штатів. Це дало змогу деяким оглядачам стверджувати про тенденції формування
нових союзницьких формувань, як, наприклад, франко-німецького «кондомініуму», франко-
німецько-російського «трикутника», російсько-китайського союзу. Причому, якщо розвиток
політичних стосунків Франції, Німеччини, Росії набув значною мірою традиційного характеру за
постбіполярні часи, зближення Росії і Китаю можна розглядати як нове явище, зважаючи на
майже 20-річне неприєднання Китаю до існуючих блоків та проведення китайським
керівництвом політики балансування між великими державами.

З другого боку, зростання гегемоністських орієнтацій США на межі ХХ—ХХІ ст., і зокрема
виявлення цього гегемонізму на прикладі війни в Іраку, актуалізувало процес формування
багатополюсності світу як тенденції, що почала виявляти себе від початку постбіполярних
часів. Серед країн або блоків країн, які найчастіше розглядаються сучасними аналітиками як
можливі геополітичні центри — Європейський Союз, Китай, потенційно — Індія і навіть Росія.
Щодо ЄС, зокрема, то сприйняття його деякими спеціалістами як геополітичного центру,
здатного протистояти за могутністю і впливовістю Сполученим Штатам, спирається на низку
показових чинників. Так, Європейський Союз набагато успішніше представлений в
економічних і політичних вимірах, ніж США. Країни ЄС забезпечували на початок 2000-х рр. 40
% світового торговельного обігу, тоді як показник США становив у цьому плані тільки 13 %;
країни ЄС контролювали також більшу, ніж Сполучені Штати, частку у загальному обсязі
закордонних інвестицій. Завдяки динамічному розвиткові протягом 1980-х років, країни ЄС не
тільки досягли рівня ВНП низки інших держав. Йдеться насамперед про неприйняття цими
державами силових дій США поза мандата ООН і за умов, коли воєнні дії зумовлювались не
стільки цілями антитерористичної боротьби (як на цьому наголошував офіційний Вашингтон),
скільки (як наголошують незалежні аналітики) економічними, а точніше — енергетичними
інтересами США.

США за паритетом купівельної спроможності й поточним обмінним курсом валют, а з середини

1990 років перевищили його. З кінця 1990-х — початку 2000 років країни ЄС також
перевищували США за темпами зростання економіки.

Усупереч традиційному уявленню про неперевершеність військового потенціалу США, ЄС є

одним з найпотужніших воєнно-політичних блоків сучасного світу. Якщо усвідомити
неймовірність застосування ядерної зброї у воєнних конфліктах за участю західних країн,
пріоритет США у ядерній сфері практично втрачає сенс. Водночас сукупні збройні сили 15
країн ЄС майже на третину перевищували американські (1,79 проти 1,37 млн осіб), а зі 100
найбільших фірм-виробників зброї за результатами 1999 р. в країнах ЄС зосереджено 51, тоді
як у США — 40. До того ж європейці докладали зусиль щодо розробки власної оборонної
стратегії, заснованої на утворенні загальноєвропейських збройних сил. Це неминуче мало
зменшити значення військових структур НАТО, які залишаються під повним контролем США, і
збільшити вагомість військового потенціалу ЄС щодо розв’язання внутрішньоєвропейських
проблем.

Спроби Європи досягти самостійної зовнішньополітичної лінії ініціюються певним чином

самими США, що зміцнюють через несанкціоновані мілітарні дії негативне ставлення з боку
інших країн щодо здійснюваної ними політики. Схожі параметри, а саме прагнення зберегти
незалежність від зовнішніх впливів, і насамперед щодо внутрішнього політичного устрою,
характеризують відмежованість від США і Китаю, який розглядається деякими аналітиками як
найвірогідніший кандидат на роль другої суперпотуги ХХІ ст.

Це припущення може обґрунтовуватися орієнтаціями і реальними кроками китайського

керівництва щодо перетворення країни протягом найближчих десятиліть на потужну,
модернізовану, процвітаючу державу. Враховуючи ресурсний, людський потенціал Китаю,
реальні економічні досягнення країни протягом 1970—1990-х рр., такі прогнози справді
заслуговують на увагу. Так, починаючи з 1978 р. протягом чверті століття, коли з ініціативи Ден
Сяопіна було прийнято офіційне рішення щодо проведення широкомасштабної економічної
реформи, щорічні темпи приросту ВВП у КНР не знижалися нижче 8%.

До того ж не можна не зважати й на те, що, будуючи «другу суперпотугу» ХХІ ст., китайське
керівництво прагне обминути помилок, притаманних свого часу керівництву СРСР. Так,
китайська економіка не є більше автаркічним господарством, вона все активніше інтегрується
у світову економіку, у тому числі за рахунок вступу КНР до СОТ. Величезна роль приділяється
китайським керівництвом й зміцненню позицій КНР у світовій фінансовій системі як за рахунок
поетапного зміцнення китайської грошової одиниці — юаня, так і нарощування
золотовалютних резервів Банку Китаю, розвитку фондових бірж Гонконгу, Шанхаю тощо.
Інтегруючись у світову економіку і домагаючись високих результатів у конкурентній боротьбі на
світових ринках, керівництво КНР водночас нарощує вплив безпосередньо по периметру своїх
кордонів, а також у всій Південно-Східній Азії як зоні традиційних китайських впливів.

Крім того, китайське керівництво надзвичайно обережно ставиться до залучення у міжнародні

конфліктні та кризові ситуації, що позитивно відбивається не тільки на політичному, а й
матеріальному статусі країни. Зворотною стороною такої лінії є послідовне і жорстке
забезпечення китайським керівництвом реального суверенітету країни: максимальне
збереження незалежності у зовнішній політиці та питаннях національної оборони, заперечення
будь-якого втручання у внутрішні справи КНР, надзвичайно обережне сприйняття
універсальних західних стандартів прав людини, які нині підтримуються не тільки країнами
Європи, а й значною частиною країн Азії. Щодо цього Китай є набагато більше
дистанційованим від Заходу, ніж інший азійський гігант і водночас потенційний кандидат на
роль суперпотуги — Індія, яку західні політологи часто-густо називають «найбільшою у світі
демократією». Індія демонструє надзвичайні успіхи у своєму економічному й науково-
технічному розвиткові. Навіть більшою мірою, ніж Китай, вона зробила ставку на розвиток
наукоємної промисловості та мобілізацію свого «людського капіталу». Країна стверджується у
світі за рахунок цілеспрямованої інтеграції у світову економіку.

Міжнародний інформаційний простір, використовуючи, зокрема, і таку свою перевагу, як

володіння індійською елітою та представниками індійського середнього класу англійської
мови. При цьому Індія, як і Китай, докладає чимало зусиль до зміцнення свого реального
суверенітету, про що засвідчує утворення нею 1998 р. власної ядерної зброї і деяких сучасних
засобів її доставки. Такі висновки дають змогу сприймати цю країну як одного з реальних
лідерів сучасного світу, хоча потенціал перетворення Індії на другу «суперпотугу» виглядає
менш переконливим, ніж потенціал Китаю і, у свою чергу, ЄС.

А що в цьому плані можна сказати про Росію? Якщо взяти до уваги параметри, що висувають
сучасні політологи як пріоритетні для визнання країни провідною у системі міжнародних
відносин, а саме рівень економічного розвитку, конкурентоспроможність на світових ринках,
ступінь інтегрованості у світову економіку й загальносвітовий інформаційний простір, а також
рівень стабільності політичної системи, — Росія навряд чи може вважатися геополітичним
центром, здатним протистояти Сполученим Штатам.

Так, падіння економіки, спричинене розпадом СРСР і руйнацією міжреспубліканських зв’язків

колишнього Радянського Союзу, трансформаційні процеси, пов’язані із формуванням ринкових
відносин, фінансова нестабільність, доповнена кризою 1998 р., багаторічне відставання в
технологічному плані від країн Заходу не могли не позначитись на економічному й політичному
статусі Росії початку 2000-х років. Показово, наприклад, що в той час як ВВП США зріс
протягом 1990-х років приблизно на 30 %, показник ВВП Росії (у межах РФ) скоротився майже
на 40 %. Хоча від початку 2000-х років відбувається помітне зростання ВВП Росії, воно поки
що не може компенсувати попередні економічні й соціальні негаразди, а також забезпечити
стрімке набуття Росією попередньої могутності, у тому числі у плані обороноздатності країни.
Це дає змогу деяким оглядачам стверджувати, що Росія не тільки не є суперпотугою, а й
втратила статус великої держави, залишаючись лише впливовою країною регіонального рівня.

Неабияке значення в сенсі визначення сучасного статусу Росії має й здатність цієї країни
забезпечити національну безпеку як завдяки території, військовому потенціалу (йдеться про
численні збройні сили, що перебувають на стадії модернізації, включно з ядерними
боєприпасами й засобами їх доставки), так і завдяки політичним впливам у межах СНД і за
його кордонами. Особливу роль, наприклад, для сучасної системи міжнародних відносин
мають впливи Росії в антиамериканському ісламському світі, що поряд з іншими чинниками —
належністю Росії до країн—членів «ядерного клубу», членством у Раді безпеки ООН,
ресурсним потенціалом — зберігає за нею статус великої держави. Зміцнення цього статусу за
умов подальшого демократичного розвитку країни, «підтягування» її до найбільш розвинутих в
економічному і соціальному плані держав можна співвіднести з тенденцією відродження Росії
як впливового геополітичного центру сучасного світу.

Утім на сьогодні — це швидше передбачення, ніж реальність. Ані Росія, ані зростаючі Індія,
Китай або навіть Європейський Союз не в змозі поки що зрівнятися зі Сполученими Штатами,
які на початку ХХІ ст. зберігають абсолютну першість у таких провідних сферах, як економічна,
технологічна, військова.

Ще проблематичніше з економічного, політичного, військового поглядів зазначене вище може

розглядатись щодо таких країн, як Росія чи Китай, або навіть уявленого союзу Росії і Китаю,
орієнтованого проти США. Так, характерно, що посилення гегемоністських орієнтацій США
наприкінці ХХ — початку ХХІ ст. стало передумовою зближення зовнішньополітичних позицій
китайського і російського урядів. Платформою виникнення передсоюзницьких або навіть
союзницьких відносин двох країн можна вважати, з одного боку, заяви представників
адміністрації США, і зокрема міністра оборони Д. Рамсфелда на початку 2001 р. про те, що
КНР є не партнером, а суперником Сполучених Штатів, а з другого — укладання
безпрецедентного для КНР і Росії Договору про добросусідство, дружбу і співробітництво, який
врегулював довготривалі територіальні претензії обох сторін. І водночас Росія і Китай на
більш зацікавлені у поглибленні відносин із Сполученими Штатами, ніж переведенні їх у стан
конфронтації і суперництва. Йдеться насамперед про економічні інтереси, які зумовлюють
пріоритетність американського вектора для обох країн усупереч навіть гегемоністського тиску,
який можуть відчувати на собі ці країни з боку США. З другого боку, цей процес має
надзвичайно суперечливий характер. Так, слід визнати, що виявляючи тенденції протистояння
Сполученим Штатам, ЄС водночас залишається елементом єдиної зі США західної цивілізації
зі спільними для них ціннісними й ідейними орієнтирами. Європа поки що не виявляє позиції
нового культурно-історичного, економічного і політичного центру, альтернативного тому, який
зберігають за собою США.

У той же час це не дає підстав нівелювати тенденції і доцільність формування

багатополюсності сучасного світу. Так, економіка Сполучених Штатів, безсумнівно,
залишатиметься найпотужнішою, вона зберігає значні ресурси для зростання. Однак, можна із
великим ступенем вірогідності стверджувати, що нарощування відриву США від ЄС, Китаю,
Індії, низки інших країн, включаючи Росію, не відбуватиметься у подальші десятиліття такими
ж темпами, як це було у минулому. Крім того, неоглобалізм США, виявляючись у глобальному
воєнно-політичному залученні країни до світових справ, може привести у довготерміновій
перспективі до розпилювання могутності країни як у військовому, так і економічному вимірах.
Що ж до тенденції контролю світових фінансових й сировинних потоків з боку США, то вона, як
справедливо зазначають аналітики, може загрожувати різким спадом ділової активності,
погіршенням економічної кон’юнктури і насамкінець серйозною економічною кризою країни.
Слід додати й такі можливі негативи політики, як підрив довіри до ідеологічних засад
зовнішньої політики США з боку самого американського суспільства. Наслідком цього стане
зниження рівня легітимності дій уряду, а звідси — й рівня внутрішньої стабільності як
найважливішого чинника розвитку країни. Крім того, можна передбачити й зростання протидії
Сполученим Штатам ззовні, і насамперед з боку тих країн, проти яких застосовувалися силові
дії. Це, як свідчить практика, стає платформою нових проявів міжнародного тероризму (як
проти самих США, так і їхніх союзників), нових міжрелігійних і міжетнічних конфліктів, які
загрожують дестабілізацією та розбалансуванням світового порядку.

2. Проблема міжнародної безпеки за умов глобальних викликів

постбіполярних часів
Геополітичні зміни початку 1990-х років кардинально змінили не тільки загальні тенденції
розвитку міжнародних відносин, а й підходи сприйняття такого невід’ємного компонента цих
відносин, як міжнародна безпека.

Характерним параметром сприйняття безпеки у біполярні часи був її військово-політичний

вимір. За умов глобального протистояння двох суспільно-політичних систем політика безпеки
охоплювала такі аспекти, як оборона, стримування, формування й підтримка блоків,
досягнення військового паритету й водночас роззброєння задля упередження ядерного
зіткнення. Принциповою рисою постбіполярного періоду стала зміна домінанти глобального
протистояння на масу потенційних загроз меншого масштабу й водночас доволі серйозних за
можливими наслідками дестабілізації міжнародного миру. Так, сутнісною стороною сприйняття
проблеми безпеки є те, що хоча у результаті припинення біполярного протистояння тенденції
до зміцнення міжнародного миру у світі зросли, це не відбилося адекватно на його
стабільності. Ідеться про кількісні та якісні показники сучасних загроз, динаміка трансформації
яких у глобальні виклики становить реальну загрозу миру, причому часто-густо не менш
загрозливу, ніж за часи глобального протистояння біполярних часів.

Аналіз міжнародних подій 1990-х — початку 2000-х років виявив такі виклики й загрози
сучасному міжнародному миру і стабільності як соціально-економічна і політична
нестабільність країн, що перебували або продовжують перебувати на перехідному етапі від
тоталітаризму до демократії; міжетнічні й міжрелігійні конфлікти в політично чи економічно
нестабільних регіонах; розповсюдження зброї масового знищення, отримання цієї зброї чи
технології її виробництва терористичними режимами чи угрупованнями; боротьба за світові
сировинні й насамперед енергетичні ресурси; екологічні, техногенні катастрофи, поширення
природних осередкових інфекцій; інформаційна інтервенція; міжнародний тероризм.

Разом з тим міжнародна безпека — це політика, яка сприяє ефективному створенню гарантії
миру як для окремої держави, так і для системи в цілому.

Загострення загроз за постбіполярні часи може пояснюватись низкою важливих чинників.

1. Характерною рисою біполярних часів був його специфічний поділ на прорадянський і

проамериканський. Установлення певних «правил гри» між суперпотугами — СРСР і США —
та їхніми союзниками передбачало не тільки утримування певної рівноваги сил, а й
стримування тих негативних тенденцій — розповсюдження зброї масового знищення (ЗМЗ),
суперництво за ресурси, конфліктність, які могли б порушити цю рівновагу. Дане стосувалося
не тільки країн Європи, а й країн третього світу, включаючи такий специфічний з погляду
сучасних глобальних викликів регіон, як мусульманський світ. Завершення періоду
біполярності зумовило зростання нестабільності в різних регіонах світу, причому тенденція
перебирання Сполученими Штатами функції керівництва глобальними світовими процесами,
включаючи мусульманський світ, не тільки, як свідчать події, не стримує негативних тенденцій,
а посилює їх через протидію або готовність протидії силовим акціям США з боку інших країн.

2. Тенденції економічного розвитку провідних країн світу, позначені циклічними піднесеннями

та спадами, висували боротьбу за ресурси як провідну лінію міжнародної політики протягом
усієї нової і новітньої історії. Досягнення на межі ХХ — ХХІ ст. низкою країн Заходу і Сходу
особливо високого, а з боку Сполучених Штатів — надзвичайно високого рівня економічного
розвитку за зростання залежності цих країн від закордонної сировини, і передусім
енергоносіїв, надало боротьбі за сировинні ресурси не тільки особливо гострої, а й відверто
агресивної форми. Характерним в цьому плані є визначення багатьма аналітиками чинника,
що воєнну операцію США в Іраку 2003 р. було зумовлено не стільки прагненням упередити
прояв тероризму чи можливість застосування режимом Саддама Хусейна зброї масового
знищення (ЗМЗ) (наявність якої не було підтверджено), скільки прагненням американської
адміністрації встановити контроль над іракськими нафтовими родовищами.

3. Лінія на глобалізм, що стала провідною в міжнародній політиці Сполучених Штатів за умов

відсутності реальної протидії цій політиці за постбіполярні часи, стала підґрунтям нового витка
гонки озброєнь, ініційованого значною мірою самими США.

4. Тривалий період холодної війни, зосереджуючи зусилля СРСР і США та, відповідно їхніх
союзників на військовому, ідеологічному, економічному протистоянні, обмежував можливості
великих держав на дієве розв’язання глобальних екологічних проблем. Цей чинник поряд з
активним використанням розвинутими країнами технологічно небезпечного виробництва
зумовив ситуацію, коли екологія почала становити реальну загрозу значній частині людства.
Так, подальше потепління клімату Землі, підвищення рівня світового океану, забруднення
повітря небезпечними речовинами вже висуває необхідність евакуації населення окремих
територій. Супутніми до цього проблемами можна вважати поширення природних осередкових
інфекцій, виникнення інфекційних мутацій як причини чверті смертей серед сучасного
населення планети. У поєднанні з негараздами соціально-економічного характеру ці проблеми
становлять додаткову платформу визрівання політичної нестабільності, виникнення конфліктів
соціального, релігійного чи національного характеру в окремих регіонах чи державах.

5. Технологічний прорив, досягнутий передовими західними країнами, зумовив різку

диференціацію держав — на дуже багатих та сильних і дуже слабких та бідних. Небезпечний
розрив у рівні життя між багатою Північчю та бідним Півднем об’єктивно утворив основу для
формування міжнародного тероризму, причому центр виникнення міжнародних терористичних
формувань через специфіку історичного розвитку виявляє себе на сьогодні у сфері світового
ісламу. Серед суб’єктивних чинників, що вплинули на характер сучасного тероризму, —
протест бідних країн проти глобалізації, перевагами якої вони не можуть скористатись, а також
протест проти тиску ТНК, що використовують в інтересах багатих суспільств потенціал бідних
країн.

Нарощування військової могутності розглядається керівництвом США як головний засіб

попередження, залякування чи примусу до співпраці інших держав. Зворотною реакцією щодо
цього стали кроки з модернізації збройних, і зокрема ядерних, сил не тільки традиційного
опонента США — Росії, а й інших держав. Особливо небезпечною є тенденція на володіння
ядерною зброєю так званих «конфліктних» держав, до яких традиційно відносять Іран, Північну
Корею, Лівію, донедавна — Ірак.

Визначення тенденції на загострення проблеми міжнародного тероризму, як і усіх інших

зазначених проблем, потребує визнання і такого негативного чинника сучасних міжнародних
відносин, як зниження дієвості міжнародних структур безпеки, покликаних стримувати розвиток
загрозливих для міжнародного миру подій. Це стосується насамперед такої міжнародної
організації, як ООН, що залишилася практично незадіяною до системи упередження, а також
боротьби з проявами міжнародного тероризму 1990-х та початку 2000-х років. Доволі
суперечливо повела себе ООН й щодо міжнаціональних та міждержавних конфліктів — від
вибору регіону для проведення миротворчих операцій та надання гуманітарної допомоги до
підтримки сумнівних з погляду міжнародного права силових дій.

Зменшення функціональних можливостей впливу на систему сучасних загроз — тенденція,

притаманна сьогодні не тільки ООН як глобальній міжнародній організації, а й низці впливових
дотепер міжнародних структур безпеки регіонального рівня. Активізація міжнародного
тероризму, міжнаціональні й міжетнічні конфлікти, розповсюдження ЗМЗ, екологічні, медичні
проблеми виявили, наприклад, або незадіяність, або сумнівну роль щодо їх розв’язання і таких
організацій як НАТО, ОБСЄ, структур безпеки СНД, утворюваних для принципово інших
політичних й воєнних завдань.

Отже, зниження дієвості міжнародних структур безпеки щодо сучасних міжнародних загроз
поряд з об’єктивними чинниками їх визрівання протягом останніх десятиліть — реальна
передумова нестабільного світу.

Дослідники схильні розглядати можливість збалансованих міждержавних відносин, зміцнення

міжнародної безпеки за постбіполярних часів у розрізі двох площин — еволюції та
пристосування наявних структур безпеки до вимог та потреб нового часу і розробки нових
підходів.

Так, адаптація міжнародних структур безпеки до нових викликів та загроз слід розглядати як
найважливіший напрямок збереження миру та стабільності за сучасних умов. Стосовно ООН
це набуває особливого значення з огляду на універсальність членства, так і на
всеохоплюючий масштаб мандата цієї організації. Завдяки своїм особливостям ООН є справді
унікальним форумом, що об’єктивно впливає на міжнародні процеси, і зокрема врегулювання
міжнародних конфліктів, підтримку миру і безпеки, розвиток співробітництва між народами в
політичній, економічній, соціальній, гуманітарній сферах.

Слід зазначити, що необхідність реформування ООН визнана сьогодні не тільки експертами, а

й керівними структурами і, відповідно, провідними діячами ООН. Поштовхом цьому стала
доповідь Генерального Секретаря ООН Кофі Анана «Поновлення Організації Об’єднаних
Націй: програма реформ» від 14 липня 1997 р., спрямована на окреслення стратегічних
напрямів реформування організації відповідно до потреб і вимог часу.

Так, загальновизнаними, наприклад у сенсі реорганізації ООН, є наміри щодо досягнення

єдності цілей та дій різних департаментів і структур організації задля забезпечення
комплексного і набагато швидшого реагування на сучасні міжнародні проблеми. Назрілою є в
цьому плані й структурна реорганізація ООН, спрямована, з одного боку, на ліквідацію органів-
анахронізмів, а з другого — утворення підрозділів, здатних розробляти стратегію боротьби з
найважливішими викликами і загрозами — екологічними, медичними проблемами,
розповсюдженням ЗМЗ, міжнародним тероризмом тощо.
Суттєвого реформування потребує й система фінансування ООН, що супроводжується
хронічною фінансовою кризою, залежністю організації від фінансових внесків декількох
окремих держав. Тенденція на превалюючі внески Сполучених Штатів (протягом історії ООН
вони коливались від 40 до 25%) неодноразово ставила під сумнів можливість ООН
функціонувати незалежно від головної з її країн-спонсорів.

До цього слід додати й обмеженість можливостей ООН самостійно проводити миротворчі

операції поза блоком НАТО, і зокрема США. Ідеться про те, що ООН не володіє потенціалом
для реалізації своїх функцій щодо примусу до миру згідно з главою VІІ статуту: операції з
стримування агресії або припинення конфлікту здійснюються створюваними на разовій основі
коаліціями держав, причому легітимність таким операціям може надати тільки мандат Ради
Безпеки. Отже, позитивним й цілком виправданим можна вважати рішення групи держав-
членів щодо створення бригади швидкого ступеня готовності. Крім того, обґрунтованою
вважається й лінія на досягнення сприятливих умов дії таких сил — від розробки відповідної
законодавчої бази щодо статусу та функціональних повноважень контингентів ООН до
забезпечення умов їх своєчасної дислокації через відрядження в зону конфлікту ядра штабу
місії швидкого реагування і т. ін.

Очевидною є й необхідність реформування Ради Безпеки ООН, покликаної відігравати

центральну роль у підтриманні миру і врегулюванні конфліктів. Так, кардинальна зміна
балансу сил у системі міжнародних відносин, різке зростання кількості членів ООН —
тенденції, що виявили себе протягом останніх десятиліть, — об’єктивно поставили питання
про зміну або, точніше, поширення складу Ради Безпеки. Серед найреальніших претендентів
на постійне членство в Раді Безпеки — ФРН і Японія як країни, що набули особливого статусу і
впливу відповідно на європейському і азійському континентах. І водночас включення до Ради
Безпеки тільки двох додаткових членів — не єдино можливий варіант реформування цієї
структури з урахуванням пропозицій щодо членства в ній представників усіх регіонів світу або
регіональних організацій. Крім того, в колі обговорюваних проблем — можливість обмеження
чи ліквідації права вето як політичного механізму, що далеко не завжди відповідає інтересам
більшості щодо розв’язання міжнародних проблем.

Серед напрямів реформування ООН — надання більшої ефективності системі контролю

організації за функціонуванням інших структур безпеки. Сьогодні, коли в різних частинах світу
зміцніли регіональні організації безпеки, ООН доцільно зосередитись на глобальних
проблемах міжнародних відносин з одночасним посиленням функції на координацію, розподіл
сфер дії інших структур.

Формальне визнання за ООН функцій щодо координації діяльності інших міжнародних

організацій залишається, однак, скоріше бажаною, ніж стверджувальною лінією, що часто-
густо стикається з іншою тенденцією, а саме — спробою окремих структур діяти поза і
всупереч принципам та цілям ООН.

Дане стосується насамперед такої трансатлантичної оборонно-політичної структури, як НАТО.

Тенденція Північноатлантичного альянсу на провідну і при цьому переважно силову роль у
системі міжнародних відносин почала відверто виявляти себе з другої половини 1990-х років.
Як про офіційну лінію про неї було заявлено на ювілейній сесії Ради НАТО у квітні 1999 р. із
прийняттям нової стратегічної концепції альянсу, де, зокрема, стверджувалось про можливість
використання збройних сил блоку поза зоною відповідальності НАТО і без санкцій Ради
Безпеки ООН або ОБСЄ.

Усе це засвідчувало про формування принципово нової платформи НАТО в системі

міжнародних відносин, коли всупереч попереднім намірам на перетворення альянсу з
військової на переважно політичну організацію утверджувалася лінія на прийняття ризиків та
викликів нового покоління виключно з опорою на військову силу. Світове співтовариство при
цьому вперше зіткнулося з публічною претензією НАТО на необмежену роль у процесі
прийняття політичних рішень та відверте ігнорування загальновизнаних міжнародних
організацій підтримки миру і безпеки. І водночас, як показали події, попри реальну силу і
можливість її застосування НАТО не менш ніж інші міжнародні організації потребує адаптації
до нових історичних умов. Так, вересневі події 2001 р. у США та наступні за цим акції
антитерористичної коаліції в Афганістані й Іраку виявили не тільки неспроможність альянсу
ефективно протидіяти тероризму традиційними силовими засобами, а й раціональнішому
використанню економічних, фінансових, військових ресурсів ООН, зростанню дієвості
організації, як і світової спільноти загалом, в сенсі розробки і реалізації стратегії відповіді на
глобальні виклики й загрози.

Можна із впевненістю стверджувати, що на початку ХХІ ст. блок НАТО постав перед
системною кризою як у питаннях відповідності структури та основних можливостей альянсу
щодо стримування нових загроз, так і у питаннях досягнення консенсусу у прийнятті й
реалізації важливих рішень. Йдеться не тільки про розбіжності поглядів головних членів блоку
щодо методів боротьби з тероризмом (як це визначилось у разі війни США в Іраку), а й про
спроби деяких учасників союзу посилити самостійність європейських країн у визначенні
політики безпеки. Прикладом останнього може стати лінія, підтримувана Францією,
Німеччиною, Бельгією, Люксембургом, щодо необхідності прискорити формування єдиних
європейських збройних сил. Такі підходи є елементами розколу НАТО, що за умов
поглиблення розбіжності позицій його членів може набути серйозних і неочікуваних форм.

Визнання системної кризи НАТО, як і інших міжнародних організацій, об’єктивно актуалізувало

спроби дослідників розробити принципово нову архітектуру безпеки, здатну реально об’єднати
міжнародні сили в їхній протидії сучасним загрозам. З погляду, наприклад, українських
дослідників О. Дзьобаня і О. Панфілова, найбільш обґрунтованими можуть вважатися
принаймні три моделі безпеки, що так чи інакше відображають тенденції сучасних
міжнародних відносин. Розгляд цих моделей не може не зацікавити як з погляду на
окреслення можливих перспектив стабілізації міжнародних відносин, так і з’ясування тих
позитивних чи негативних тенденцій, що можуть сприяти або, навпаки, уповільнювати процес
розв’язання гострих міжнародних проблем.

Щодо першої з обговорюваних моделей безпеки, то вона, враховуючи кризовий стан низки
провідних міжнародних структур (як, наприклад, НАТО чи оборонної системи країн СНД),
передбачає розпуск їхніх військових організацій і утворення нової універсальної військово-
політичної системи, побудованої не на засадах блоку, а на засадах національних оборонних
систем.

З погляду на те, що така система безпеки могла б стати функціональною лише за умов
перебудови усього комплексу політичних і військових відносин, і насамперед задля узгодження
інтересів задіяних до неї сторін, це був би найкращий варіант. Але найближчими
десятиліттями він навряд чи буде здійсненим як через неприйняття ідеї саморозпуску самими
існуючими структурами безпеки, так і через значні протиріччя, зумовлені корпоративністю
інтересів формуючих ці структури країн.

Друга модель передбачає утворення універсальної системи безпеки через розширення зони
відповідальності НАТО, причому не тільки і не стільки через включення до блоку нових членів,
скільки через трансформацію блоку, і насамперед опрацювання узгоджених з інтересами
світової спільноти принципів функціонування та розв’язання глобальних проблем.

На користь цієї моделі може виступати реальне прагнення низки європейських країн стати
повноправними членами НАТО, готовність керівництва альянсу перебрати на себе функції
глобальної системи безпеки. І водночас саме останнє не сприймається сьогодні багатьма
країнами, занепокоєними сучасною стратегією НАТО на перетворення блоку із міжнародної
системи безпеки на міжнародну систему силової опіки. Крім того, реалізація функцій
універсальної системи безпеки вимагає від блоку консенсусу позицій її членів, а це не може не
викликати сумнівів, причому не тільки через наявні протиріччя деяких країн Західної Європи і
США щодо стратегії блоку, а й через можливі протиріччя країн Західної Європи з новими
країнами-членами НАТО з посткомуністичного світу, що схильні на сьогодні беззаперечно
підтримувати США.

Додамо до цього й суперечливість процесу поширення зони відповідальності НАТО на Схід.

Так, попри вступу до НАТО у 1999 р. перших трьох країн Центральної Європи з
посткомуністичного світу — Угорщини, Чехії, Польщі — і виявлення у розвиток процесу ще
низки країн, що висловили бажання стати членами альянсу — Албанії, Болгарії, Грузії, Естонії,
Македонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини, Словенії, України, — можливості блоку у цьому
плані не можуть вважатися необмеженими. Йдеться насамперед про позицію Росії, що
сприймає тенденції на поширення НАТО від об’єднаних органів військово-політичного
керівництва провідних країн, орієнтованих на стримування негативних явищ сучасних
міжнародних відносин, і зокрема протидію глобальним і регіональним загрозам.

Обмеженість перспектив НАТО на набуття ним ролі універсальної оборонно-політичної

структури може надати особливої ваги третій моделі безпеки, суть якої полягає не у
підпорядкуванні військового потенціалу окремих держав чи навіть блоків військовому
потенціалу НАТО, а у співробітництві блоків задля розв’язання міжнародних проблем.

Позитивність такого підходу може виявити себе не тільки в об’єднанні могутніх військових
угруповань, які взаємодіють одне з одним за збереження корпоративних інтересів кожного з
них, а й у реальній можливості поширення утворюваної системи безпеки до глобального рівня.
Так, у територіальному плані нова система безпеки могла б охопити Трансатлантичний
простір, весь Європейський континент до Уралу, азіатсько-тихоокеанський регіон включно з
Росією, Китаєм, Японією, а також середньоазіатськими і південноазійськими державами.
Провідною конструкцією цьому такої системи об’єктивно могла б стати ООН як задля
коригування діяльності регіональних систем безпеки, так і задля упередження можливих
глобалістських орієнтацій з боку окремих держав чи блоків держав.

Отже, формування глобальної системи безпеки є не тільки найбільш актуальною, а й

найскладнішою проблемою міжнародних відносин. Ураховуючи головний принцип такої
системи, — гарантії загальної й рівної безпеки для всіх, — йдеться про подолання
конфліктності, досягнення консенсусу інтересів всіх сторін, а це є найпроблематичнішим у
відносинах сучасних провідних країн. Що ж до назрілих кроків у сенсі формування глобальної
системи безпеки, то вони об’єктивно зумовлюються потребами міжнародної довіри. Особливу
роль тут може відіграти відмова від силових підходів розв’язання міжнародних проблем, до
тримання принципів колективної оборонної достатності, узгодження основних напрямів
розвитку збройних сил. Намагання реалізації зазначеного може стати реальною платформою
подолання конфліктності, здійснення спільних заходів, адекватних інтересам, можливостям і
потребам загальної безпеки всіх країн.

3.Формування нового світового порядку

Небезпека однополюсного глобалізму, і насамперед для національних інтересів самих США,
об’єктивно має стати платформою для зміни характеру сучасного світу, причому тенденції
щодо цього почали відверто виявлятися ще з другої половини 1990-х років.

За позицією одного з найрепрезентативніших теоретиків сучасної західної політичної думки С.

Хантінгтона, обґрунтованої у праці «Поодинока суперпотуга» (1999 р.), може йти мова про
одно- і багатополюсний світ — стан, який вбирає риси обох (тобто одно- і багатополюсної)
тенденцій розвитку.

На думку цього автора, сучасний стан міжнародних відносин дає можливість виявити три рівні
держав за характером і ступенем їх впливу на систему міжнародних відносин. Так, «Сполучені
Штати, безперечно, залишаються єдиною державою, що зберігає перевагу в усіх сферах
влади — економічній, міліарній, дипломатичній, технологічній та культурній — із впливом та
можливістю забезпечити свої інтереси фактично в кожній частині світу. Другий рівень
складають великі регіональні держави, що зберігають перевагу у певному регіоні світу, проте
без можливості поширення своїх інтересів до глобального масштабу, як це є притаманним для
Сполучених Штатів. Сюди входять франко-німецький кондомініум у Європі, Росія в Євразії,
Китай і потенційно Японія у Східній Азії, Індія у Південній Азії, Іран в Південно-Західній Азії,
Бразилія у Латинській Америці, Південна Африка і Нігерія в Африці. До третього рівня
належать другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто конфліктують з інтересами більш
потужних регіональних держав. Цей рівень включає Британію стосовно до франко-німецького
союзу, Україну стосовно до Росії, Японію стосовно до Китаю, Північну Корею стосовно до
Японії, Пакистан стосовно до Індії, Саудівську Аравію стосовно до Ірану, Аргентину стосовно
до Бразилії».

Логічно, що така ситуація не може вважатися сталою з огляду на розбіжність інтересів

угруповань, що виступають як складові сучасної системи міжнародних відносин. Так, якщо
Сполучені Штати відверто прагнуть до ствердження однополюсної системи і діють таким
чином, немовби ця система вже існує, великі держави, зі свого боку, визнають як більш слушну
для себе перспективу формування багатополюсності, за умов якої вони могли б захищати свої
інтереси односторонньо чи колективно, незалежно від примусу, насилля чи тиску з боку
впливовішої суперпотуги.

Але якщо уявити дану, більш віддалену перспективу розвитку міжнародних відносин, яким
чином могли б виявляти себе політичні впливи, беручи до уваги ті країни або угруповання
країн, які вже ствердили себе як можливі лідери світу відзначається складність і
багатоаспектність геополітичних впливів.

Безперечно цікавим з наукового погляду є підхід до цієї проблеми американського дослідника

Дж. Гудбі, що моделює п’ять варіантів процесу формування нового світового порядку,
враховуючи таких учасників сучасних міжнародних відносин, як Сполучені Штати Америки,
Росія, Європейський Союз, країни Сходу.

Щодо першої моделі, то це, за Дж. Гудбі, — система з трьома центрами влади —
Сполученими Штатами, Європейським Союзом, Росією. Сполучені Штати Америки
залишаються втягнутими у справи Європи; Росія є державою з міцною демократією та
функціонуючою ринковою економікою, вона виявляє активний інтерес до конструктивної участі
у європейських справах; інтеграція Західної Європи відбувається успішно, як і поширення її на
Схід.

Друга модель — це система, за якою Сполученим Штатам Америки відводиться місце першої
держави серед рівних за рахунок більшої монолітності та економічної могутності.
Європейський Союз володіє могутньою економікою, але його зовнішня політика має
фрагментарний характер. Росії вдалося утворити суспільство міцної демократії та
функціонуючу ринкову економіку, але вона відстає від Європейського Союзу і Сполучених
Штатів Америки в економічному плані.

Третя модель — це система, де домінує Європейський Союз, тоді як Сполученим Штатам

Америки і Росії у справах Європи відводиться минуща роль. Росія є демократичною країною,
але залишається слабкою в економічному і політичному плані, а тому менше зосереджена на
зовнішньополітичних справах, ніж на внутрішніх і проблемах, які зачіпають її південний фланг.
Ресурси та увага Сполучених Штатів Америки все більше спрямовується на Азію; Європа
перебирає на себе роль лідера в управлінні європейськими справами,
демонструючи консенсус та міцне і згуртоване лідерство.

Четверта модель передбачає ситуацію, за якою Росія стає другорядною дійовою особою у
європейських справах. Сполучені Штати Америки і Європейський Союз встановлюють більш
глибокі торговельні відносини та тісно координують свої засоби інституційного характеру;
Росія є формально демократичною державою в конституційному розумінні, але переживає
внутрішні труднощі. Щоб забезпечити собі підтримку у суперечках із Заходом, Росія шукає
стратегічних партнерів на Півдні й на Сході.

За п’ятою моделлю Сполучені Штати Америки відіграють домінуючу роль, але європейські
коаліції, що включають і Росію, об’єднують свої зусилля для протидії тиску з боку США.
Європа повсюдно піддає запереченню політику США за ключовими зовнішньополітичними
проблемами, одночасно відбувається жорстка конкуренція у торгівлі. Росія об’єднується з
Європейським Союзом, коли це необхідно для протидії політичному і економічному тиску з
боку США.
Підходи, запропоновані Гудбі, можуть викликати певні критичні зауваження, і насамперед
через обмеженість кола дійових осіб, які, як передбачається, можуть відігравати провідну роль
у системі міжнародних відносин. І водночас дані підходи не можуть не викликати інтересу як з
погляду визнання багатоваріантності й багатополюсності сучасного світу, так і з погляду
загальної тенденції його розвитку, пов’язаної із формуванням декількох геополітичних центрів,
що впливатимуть на хід і розвиток світових подій.

Останнє не набуло сьогодні незворотного або абсолютно ствердного характеру. Вірогідно, як

за Хантінгтоном, світ перебуває на стадії одно-багатополюсного стану із різнобічними і часом
суперечливими тенденціями розвитку. Специфіка міжнародних відносин засвідчує, що світ
перебуває на стадії динамічних змін. Спрямування цих змін на обмеження відвертого
гегемонізму одних країн проти інших або нав’язування одним країнам світобачення інших
може сприяти зменшенню конфліктності міждержавних відносин, забезпеченню більш
гарантованого з погляду безпеки розвитку не тільки малих чи середніх, а й найпотужніших
держав, включаючи й таку суперпотугу, яка усе ще зберігає можливості керувати світом, як
США.