План

1.Поняття й типи міжнародного співробітництва.

2.Міждержавне співробітництво з позицій політичного реалізму.
3.Теорія міжнародних режимів.
4.Соціологічний підхід до аналізу міжнародного співробітництва.
5. Співробітництво й інтеграційні процеси.

1) Поняття й типи міжнародного співробітництва

Витоки міжнародного співробітництва пов'язані з закінченням релігійних воєн у
Європі і встановленням Вестфальського миру. Одним з найважливіших досягнень
Вестфальського договору стало формування основи правових відносин між
державами, що створило умови для становлення, інституалізаціі і подальшого
розвитку міжнародного співробітництва. Формування європейської системи
міжнародних відносин (основні параметри якої, і насамперед її головний елемент,
держава як форма політичної організації людей, поступово поширюються на весь
світ) не тільки дало імпульс міждержавному співробітництву, але і надовго
визначило його основну спрямованість. Вихідними пунктами співробітництва держав
як нових політичних одиниць стають взаємна повага суверенітету і невтручання у
внутрішні справи один одного, а його центральними ланцюгами - свідоме прагнення
урядів до подальшого зміцнення національної безпеки і незалежності. У свою чергу,
турбота про власне суверенітет змусила держави погодитися з правом співіснування і
його основоположним принципом-юридичним рівноправністю.
Закономірність. Право співіснування нав'язує державам головним чином
негативні обов'язки: не втручатися у внутрішні справи один одного, не порушувати
договори, не вести несправедливі війни, не створювати перешкод для
дипломатичної діяльності офіційних представників інших країн на своїй території.
Тому теоретичний статус проблеми співпраці в міжнародно-політичній науці
виявився нерозривно пов'язаним з аналізом протиборства і конфліктів між
незалежними державами.
«Міжнародне співробітництво» відображає такий процес взаємодії двох або
декількох акторів, в якому виключається застосування збройного насильства і
домінують спільні пошуки реалізації спільних інтересів.
Ж.-П. Дерріенніком (канадський дослідник), згідно з яким «два актора
знаходяться в стані співробітництва, коли кожен з них може бути задоволений тільки
в тому випадку, якщо задоволений і інший, тобто коли кожен з них може домогтися
досягнення своєї мети тільки тоді, коли цього може домогтися й інший ...
Результатом чисто кооперативного відносини може бути ситуація, у якій або обидва
актора задоволені, або не задоволені ні один з них».
Традиційно відносини співробітництва включають в себе двосторонню і
багатосторонню дипломатію, укладення різного роду союзів і угод, які

1
передбачають взаємну координацію політичних ліній (наприклад, з метою спільного
врегулювання конфліктів, забезпечення загальної безпеки або вирішення інших
питань, що становлять спільний інтерес для всіх сторін).
Відзначаючи значні успіхи, досягнуті за останнє десятиліття в теоретичному
дослідженні міжнародного співробітництва, фахівці особливо виділяють два
найважливіші досягнення теорії.
По-перше, незважаючи на те що дискусії тривають і сьогодні, в науковому
співтоваристві досягнута згода щодо поняття «міждержавне співробітництво».
Слідом за Р. Кеохейном (неолібераліст, транснаціоналіст) багато вчених сьогодні
розуміють співробітництво як ситуацію, «коли одні актори регулюють свою
поведінку у відповідності з фактичними або очікуваними уподобаннями інших,
через процес [взаємної] координації політик». Іншими словами, Міждержавне
співробітництво припускає наявність трьох елементів:
1) спільних цілей держав-партнерів,
2) очікування ними вигод від ситуації
3) взаємний характер цих вигод.
Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співпрацювати
одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних
систем.
Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх
політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних
відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням
у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в
Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. Після цього принцип
співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у
міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях.
Відповідно до Статуту держави зобов'язані здійснювати міжнародне
співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального,
культурного і гуманітарного характеру, а також зобов'язані підтримувати
міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи.
Конкретні форми співробітництва і його обсяги залежать від самих держав, їхніх
потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе
міжнародних зобов'язань.
Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що витікають із
загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава
підриває основу співробітництва.
Підходи до визначення міжнародного співробітництва:
1.Реалістичний – МС – є таким типом взаємодії двох або більше суб’єктів МВ,
національні інтереси яких співпадають;
2.Ідеалістичний – суб’єкти можуть співпрацювати, коли поділяють одні цінності;

2
 3.Постпозитивісти – вважають можливим міжнародне співробітництво за умови
спільності процесів національної ідентифікації;
4.Інституційний – МС існує лише в умовах співпраці міжнародних інститутів
(держав, недержавних акторів);
5.Комунітарний – МС є лише однією з можливих форм спілкування між
суб’єктами МВ.
Міжнародне співробітництво – тип взаємодії двох або більше суб’єктів МВ за
умови наявності між ними спільного інтересу.
МС (Циганков) – відображає такий процес взаємодії двої або більше акторів в
якому виключається застосування сили і домінують спільні реалізації спільних
інтересів.
Класифікація МС:
І.За кількістю суб’єктів:
Двостороннє і багатостороннє;
ІІ. За статусом суб’єктів, що здійснюють МС:
Міждержавне, Міжінституційне (просте – лише між державами і змішане)
ІІІ. За геополітичною ознакою:
Глобальне, регіональне, субрегіональне, локальне, індивідуальне
ІУ. За сферою реалізації:
Універсальне, військово-політичне, економічне, екологічне, інформаційне
У. За ресурсним потенціалом суб’єкта, що здійснює МС:
Симетричне, Асиметричне (США і Канада, Нім. І Україна, коли сфера взаємодії є
протилежною – Нім. – інтереси безпеки, ВБ, - економіка)
Основними напрямками співробітництва є:
— підтримка миру і безпеки;
— загальна повага прав людини;
—здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній,
технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і
невтручання;
— співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;
— сприяння економічному зростанню у всьому світі.
Типологія МС:
Союзництво – стійка форма міжн. відносин, що передбачають кординацію
поведінки учасників цих відносин. Суб'єкти знають кінцеву мету: або спільна мета
або проти третьої сторони;
Стратегічне партнерство – сфера міждержавної взаємодії, яка передбачає
наявність стратегічних (довгострокових цілей), принаймні у двох сферах
життєдіяльності. Інколи, при взаємодії, стратегічні інтереси можуть перейти в іншу
сферу. НЕ Передбачає жорсткої координації зусиль на міжнародній арені;

3
 Партнерство – стала форма МС, яка передбачає наявність стратегічних цілей
хоча б в одній галузі:
Інтеграція – форма міжнародної взаємодії, яка передбачає добровільну
передачу частини національного суверенітету наднаціональним органам контролю
Типи (інструменти) міждержавного співробітництва:
1) переговори, предметом яких є розподіл вигод держав від їх взаємодії, (це
одночасно і шлях до співробітництва і показник його існування (наприклад,
Токійський раунд ГАТТ, відміна тарифних бар'єрів);
2) узгодження політик свідоме, досягнуте в результаті обговорення (формальні
договори і угоди про діяльність);
3) неявне співробітництво, що здійснюється без прямих зв'язків і/або
формальних угод, що не припускає укладання договорів (таке
співробітництво виникає зі співпадаючих очікувань акторів);
4) нав'язане співробітництво: сильніша сторона змушує іншу коригувати її
політику, але одночасно корегує і свою власну;
5) створення спеціалізованих інститутів (наприклад, інститутів ООН), які
здійснюють регламентації, експертизи, субсидії.

2) Міждержавне співробітництво з позицій політичного реалізму.

Реаліст Альфред Уолферс виділяє два основні мотиви, і стимули, і, відповідно,

два типи міждержавного співробітництва: «внутрішньоспрямована» і
«зовнішньоспрямована» співпраця. «Внутрішньоспрямована» співпраця
мотивована бажанням держави поліпшити відносини всередині об'єднаної групи, і
в цьому випадку інтерес є суто внутрішнім для групи країн і повністю незалежним
від зовнішніх щодо цієї групи загроз. У свою чергу, «зовнішньоспрямована»
співпраця продиктованя прагненням держав до об'єднання зусиль у боротьбі проти
спільної зовнішньої небезпеки. У цьому випадку співробітництво залежить від
тривалості існування небезпеки, яка є дуже переконливим стимулом до об'єднання.
З точки зору А. Уолферса, співпраця «зовнішньоспрямованого» типу, до якої
відносяться всі альянси і договори про колективну оборону і яка об'єднує держави
для взаємодопомоги в діях проти спільного зовнішнього ворога, стикається з
меншою кількістю проблем, ніж співпраця «внутрішньоспрямованого» типу.
Одночасно він підкреслює, що між двома типами міждержавного
співробітництва немає чіткої відмінності: нерідко в альянсах співробітництво в
галузі оборони підтримується різними заходами «внутрішньоспрямованого»
характеру, подібно до того, як НАТО домагалося взаємодії своїх учасників в
політичній, економічній та культурній сферах. «Більше того, іноді альянси

4
применшують важливість зовнішніх цілей об'єднання, щоб не конкретизувати у
офіційних договорах зовнішнього ворога і не провокувати його.
Крім цих двох основних типів співробітництва А. Уолферс виділяє ще один тип,
який на перший погляд не вписується в схему «дружби - ворожнечі» між
державами. Він описує даний тип як стан «мінімуму взаємин». У ньому
перебувають держави, які проводять політику ізоляції або мінімальних політичних
контактів з іншими державами, прагнучи захистити від суперечек між ними.
Подібну позицію займали, наприклад, США перед Першою світовою війною, а також
займає Швейцарія, дотримуючись сталої політики нейтралітету. Основою такої
поведінки є надія на те, що відсутність вимог з боку держав та їх невтручання в
справи інших викличе щодо них принаймні дипломатичну дружність. «Проте, -
підкреслює Уолферс, - вони можуть і не досягти бажаного результату, якщо
трапиться, що одна або декілька з цих країн не сприймають самої ідеї неприєднання
або нейтралітету».
Таким чином, основні ідеї традиційного політичного реалізму в дослідженні
міждержавного співробітництва пов'язані з протиставленням загального інтересу
національному, колективної безпеки - значимості зовнішньої загрози, правового
регулювання міжнародних відносин - балансу сил, етики переконання - етиці
відповідальності, емоційного сприйняття картини міжнародних відносин -
раціональному підходу.
3) Теорія міжнародних режимів.
Теоретичні напрацювання у сфері дослідження міжнародних режимів уже сьогодні дозволяють вивести
властивості міжнародних режимів, визначальні для їх функціонування та украй важливі для їх
розуміння:

• (довго)тривалість, котра відрізняє режим від форми ad hoc домовленостей і структур: на думку С.
Краснера, „режими належить розуміти як щось більше, ніж тимчасові домовленості, що піддаються
змінам зі змінами влади чи інтересів” [20, c. 2]. Р. Кеохейн зауважує, що аналітично належить відрізняти
режими від угоди [15, c. 19]. Таке бачення поділяє й С. Краснер, зазначаючи, що „угоди – це тимчасові,
тобто ad hoc, часто одноразові домовленості. Сприяти укладенню таких угод – це мета режиму” [20, c.
3];

• готовність учасників до нехтування короткостроковими національними інтересами на користь

довгострокових переваг від співпраці в структурі режиму, адже, з розрахунку на взаємно
пропорційну поведінку, держави, що засновують міжнародний режим, de facto беруть за принцип
поведінки нехтування короткостроковими калькуляціями власних інтересів на користь довгострокових
переваг від співпраці у межах структури режиму [28, c. 132 - 135];

• унікальна форма, адже концепція міжнародного режиму „включає не лише норми та очікування
сприяння співпраці, але й форму співпраці, що є значно більшою, аніж та, що супроводжує реалізацію
короткострокового власного інтересу. Піти назустріч вимозі грабіжника віддати гроші – це не брати
участь у режимі, навіть якщо така взаємодія відбувається з повторюваною частотністю, а всі її учасники
мають ті самі очікування. Аналогічно факт, що жодна супердержава не атакує іншу з якою завгодно
формою співпраці, але не режимом” [14, c. 173]. Крім того, на думку П. Циганкова, міжнародні режими
в силу власної форми слугують „засобами поліпшення інформування кожного з учасників про поведінку
іншого” [2, c. 448];

5
 • дилемна природа, особливо у сфері безпеки та оборони: стимули для формування таких режимів, як і
перешкоди для цього, особливо велике значення мають у безпековій сфері, зокрема через „дилему
безпеки”. Як зазначають Дж. Герц [12, c. 157 - 180] і Г. Батерфілд [4, c. 19 - 20], велика кількість політик,
сформульованих задля підвищення безпеки однієї держави, автоматично і неумисно спричиняються до
пониження рівня безпеки інших. Таким чином, безпекові режими характеризуються як особливо цінні,
але і як особливо складні у плані їх встановлення – „цінні,

оскільки індивідуалістичні дії не лише затратні, але й небезпечні; складні у встановленні, оскільки
страх, що інший [учасник режиму] порушує чи порушуватиме засади співпраці, є потужним стимулом
для кожної держави вдатися до дій поодинці, навіть якщо вона бажатиме, аби режим процвітав” [14, c.
174];

• внутрішня динаміка і розвиток режиму, що проявляються як у виробленні власне режимних

імперативів поведінки учасників (тобто обмежень такої поведінки), так і у здатності режиму
адаптуватися до зміни політичного середовища його функціонування, зокрема шляхом розширення на
нових учасників, структурно-політичні і правові межі міжнародних режимів „приносять вигоди, але й
покладають зобов’язання на держави, що долучилися до них” [11, c. 11], „а часто навіть і на аутсайдерів
певного режиму” [2, c. 448], що з часом та через політичну необхідність можуть перейти до категорії
інсайдерів того чи іншого режиму.

Наостанок зазначимо, що режими не виникають самі по собі: „Режими спричиняють пов’язану з ними
поведінку і результати. Вони не лише епіфеноменальні. Незалежний вплив режимів – головний момент
їх аналізу” [20, c. 6]. Це твердження і є тією властивістю, що найбільше відрізняє режим від інших форм
міжнародної співпраці, адже результат режимної співпраці – це наслідок реалізації незалежної від
національних інтересів внутрішньої стратегії режиму, а не наслідок втілення окремих національних
стратегій політики, хоча вони й слугують вихідними даними.

Розглянута теорія виникла як результат полеміки між неореалистами і

неолибералами.
Теорія міжнародних режимів виникла в 1980-і рр. Її прихильники (С. Краснер, Р.
Кеохейн, Ф. Краточвіл, Дж. Руггі (ввів термін в науковий обіг), О. Янг та ін.).
Стефан Краснер (професор стенфордського університету, неореаліст)– МР –
принципи, норми, правила, формалізованого або неформалізованого характеру угоди
та процедури процесу прийняття рішень, що управляють сферою МВ та навколо яких
сходяться очікування акторів у визначеній сфері. Дж.Р(у/а)ггі (ліберальний
інституціоналізм)– МР – «соціальний інститут, в якому проходить конвергенція
(процесс сближения, схождения (в разном смысле), компромиссов ) неузгоджених прагнень держав у
різних сферах». Вважає, що МО є найбільш розвиненою формою МР. Приклад НБСЄ
в ОБСЄ в 1995 р., ГАТТ - СОТ, режими нерозповсюдження ЗМУ (зброї масового
ураження) або ж режими морського судноплавства. Отже, МО – формується в
процесі інституціоналізації МР, є вищою формою міжнародної взаємодії, в основі
якої лежіть спільні інтереси її членів, а також вироблені правила, принципи, норми,
процедури прийняття рішень, їх імплементація.
При цьому міжнародні режими визначаються як сукупність норм, принципів,
правил і процедур прийняття рішення, які відповідають очікуванням факторів.
Стверджується, що режими полегшують співробітництво через функції, за
допомогою здійснення яких вони служать державам:
1. режими пом'якшують наслідки міжнародної анархії для держави, спонукаючи до
децентралізованого здійсненню угод.

6
 2. режими розглядаються як засіб удосконалення інформації кожної сторони про
поведінку інших сторін.
3. сприяють зміні структури операційних витрат співробітництва, скорочуючи
«стимули для порушення принципів режиму».
Таким чином, з одного боку режими зменшують невпевненість держав і їхні
побоювання, що інші порушать співробітництво, а з іншого боку, схильність самих
держав до подібного порушенню.
Коли держави формують режим (або приєднуються до нього), вони
зобов'язуються дотримуватися певних обмеженнь щодо використання своїх
суверенних прав (наприклад, права по своїй волі підвищувати або знижувати тарифи)
в обмін на те, що інші зроблять те ж саме. Такі обміни, які і породжують потім
міжнародні режими, приносять вигоди, але й покладають обов'язки на ті держави, які
до них приєдналися (а часто також і на аутсайдерів даного режиму).
Інші автори відзначають, що саме існування режиму вказує на попередню серію
рішень, прийнятих державами з метою співробітництва. Наприклад, Джозеф Гріко
(на позиціях реалізму) говорить про вплив більш ранніх угод на стан
співробітництва (і на можливості такого), а також про роль політики розподілу вигод
від співпраці, існуючої в рамках режиму, визнав і пояснив феномен європейської
інтеграції прагненням «слабких» країн зв'язати сильніших партнерів за допомогою
міжнародних інститутів.
Теорія режимів критикується за неувагу до питань влади. Розподіл сили в
міжнародному масштабі розглядається як основа режимів і як відповідальність за
зміни, які відбуваються в них. Враховуючи стурбованість держав своїм мінливим
становищем у міжнародній ієрархії, можна сказати, що вони навряд чи легко
знайдуть згоди щодо кількості переданої один одному інформації, а також тих
принципів, які визначають режим. Адже з цими принципами пов'язані ті втрати, які
повинні понести держави, і ті вигоди, які вони зможу витягти з існування режиму. А
надання інформацієї і характер втрат від укладених угод - це вже питання високої
політики.
На думку Xелени Мілнер, заслуговує на увагу те, що навіть критики теорії
міжнародних режимів погоджуються з її центральними положеннями та що існують
емпіричні підтвердження висновків про здатність режимів зменшувати вартість
ділових операцій для держав, які ведуть переговори за угодами про співпрацю.
Міжнародна інтеграція: поняття, сутність, рівні, форми та мета.
Серед досліджень з теорії міжнародної інтеграції в англо-американській
літературі основне значення набули роботи К. Дойча "Політичне
співтовариство на міжнародному рівні. Проблеми визначення та
вимірювань", "Політичне співтовариство і північноатлантичне простір.
Міжнародна організація в світлі історичного експерименту", а також"
Націоналізм і соціальна комунікація "і ряд інших робіт.

7
Вважаючи, що не може бути універсального закону, за яким розвиваються
кооперація і інтеграційні процеси, К. Дойч назвав кілька необхідних для
цього умов:
спільність політичних цінностей
такі психологічні чинники, як знання партнерів, розвиток торгівлі,
інтенсивність культурного обміну та обміну ідеями.
К. Дойч висунув гіпотезу про переважання чинників комунікації в освіті
політичних спільнот і в підтримці їхньої внутрішньої єдності, згуртованості,
розглядаючи мовне спілкування перш за все з точки зору обміну
інформацією. Кожна нація, народ має особливі комунікативні засоби, які
виражаються в колективної пам'яті, символах, звичках, традиціях.
Особливого значення набувають питання політичної інтеграції. Вона тісно
пов'язана з економічною, однак не зводиться до неї і не являє собою
явище "вторинного" надбудованого порядку.
У радянській літературі осмислення інтеграційних процесів було пов'язано
з розвитком і інституціалізацією західноєвропейського співробітництва, а
також співпраці країн - членів РЕВ, і обмежувалося головним чином
обговоренням економічних аспектів проблеми. При цьому в основі такого
осмислення була ідеологічна установка, суть якої зводилася до
переосмислення старої ленінської догми, відповідно до якої Сполучені
Штати Європи неможливі.
У політичному відношенні міжнародна інтеграція являє собою більш
високу - в порівнянні з вищеназваними - форму співробітництва. Це
утворення єдиного політичного співтовариства на основі союзу двох або
більше політичних одиниць.
"Інтеграція це одночасно процес і стан, що має тенденцію замінити
роздрібнені МВ, що складаються з незалежних одиниць, новими більш-
менш широкими об'єднаннями, наділеними мінімальними
повноваженнями рішень в одній, декількох або у всіх областях, які
входять до компетенції базових одиниць. На рівні індивідуальної
свідомості інтеграція покликана зародити лояльність і прихильність
новому об'єднанню, а на структурному рівні - участь кожної одиниці в її
підтримці та розвитку".
З точки зору географічних масштабів об'єднавчих процесів, розрізняють
глобальний, регіональний, субрегіональний рівні інтеграції.
Існують також різні етапи, або фази інтеграції - від зв'язків
взаємозалежності в рамках плюралістичної міжнародної системи, або
прагнення "вбудуватися в систему цивілізованих держав" до формування
єдиної політичної спільності.
Моделі інтеграції:

8
1.Федералістська модель – передбачає ступінь інтеграції і кінцеву мету.
Дана модель діє в ЄС.
2.Конфедералістська модель (реалістична) – дана модель інтеграції
відбувається на основі принципу субсидіарності (передбачає інтеграцію
часткову за таким принципом, що обєднання буде відбуватися лише в тих
сферах, де країна самотужки не може вирішити ефективно те чи інше
завдання).
Успішна інтеграція можлива за умов:
Приналежність країн, що інтегруються до єдиної цивілізації, що в свою
чергу зумовлює існування спільних національно-культурних цінностей.
Усвідомлення країнами того факту, що за умови інтеграції країни у ту чи
іншу структуру, її майбутнє в цілому покращиться.
Основна суть інтеграційного політичного процесу, його головна тенденція
веде в напрямку до виходу за рамки простої координації зовнішніх політик
і поступової передачі суверенітету до нових коммунітарних структур. (на
основі узагальнення практичного досвіду ЄС щодо механізмів та
інструментарію реалізації регіональної економічної політики зроблено
висновок про її комунітарність. Це означає переплетення регіональної,
структурної та соціальної політик, що забезпечує найвищу ефективність їх
реалізації)
Наукове дослідження проблеми інтеграції пов'язано з осмисленням
реальних інтеграційних процесів - починаючи зі спроби створення в
довоєнний період Ліги Націй і аж до нинішніх зусиль США, Канади та
Мексики з формування північноамериканського економічного союзу - і
спрямоване на те, щоб виявити в них загальні тенденції, пов'язані з
причинами, що детерміновані факторами, основними рисами даного
феномена, найбільш просунутою формою якого є сьогодні Європейський
Союз. Найбільш відомими є три теоретичні напрямки, або три наукові
школи: школа функціоналізму (неофункціоналізму), школа федералізму і
школа транснаціоналізму (плюралістична школа).
1)Відправним моментом вивчення феномену міжнародної інтеграції з
позицій "функціоналізму" стало питання про причини невдачі у створенні
Ліги Націй, яким задався англ. дослідник Девід Мітрані. Він робить
висновок про неспроможність будь-якої попередньої моделі політичної
інтеграції. З його точки зору, Ліга Націй зазнала поразки насамперед тому,
що держави побачили в ній загрозу своєму суверенітету. Тим часом
глобальна МЛ не здатна не тільки подолати негативні наслідки
національних суверенітетів, а й просто гарантувати мирні відносини між
державами. Тому для підтримки миру після закінчення ДСВ немає сенсу в
амбітних проектах створення міжнародних інститутів, наділених

9
наднаціональної владою і покликаних забезпечити політичну інтеграцію
держав. Замість цього необхідно сприяти співпраці між державами у
вирішенні завдань, що становлять спільний інтерес і пов'язаних з їх
конкретними потребами економічного, соціального, науково-
технологічного та т.п. характеру. Прагматичні вигоди подібного
співробітництва поступово підштовхнуть держави до створення
необхідних для цього міждержавних органів, які, в свою чергу, створять
передумови і для політичної кооперації.
Тим самим, функціоналізм пропонує не просто розширення
міждержавного співробітництва в окремих сферах, яке носило б чисто
технічний характер, а шлях до досягнення політичної мети - інтеграції
держав у більш широку спільність через поступове відмирання їхніх
суверенітетів. Національну державу він розглядає як занадто вузьку з
точки зору можливостей для вирішення нових економічних, соціальних і
технічних проблем, які можуть бути вирішені тільки на рівні міжнародного
співробітництва. Тому міждержавні відносини повинні бути перебудовані
таким чином, щоб замість "вертикальної" територіальної замкненості були
створені дієві "горизонтальні" структури, адміністрація яких була б
покликана координувати міждержавне співробітництво в конкретних
сферах. Це дозволить усунути економічні та соціальні причини конфліктів,
а потім - поступово і безболісно - подолати державні суверенітети. У
результаті тривалої еволюції співробітництво між державами стане
настільки тісним, а їх взаємозалежність настільки високою, що не тільки
стане немислимим збройний конфлікт між ними, але буде досягнуто стан
незворотності. Міжнародна середа зазнає глобальних змін, завдяки яким
солдати й дипломати поступляться місцем адміністраторам і технікам,
відносини між канцеляріями - прямим контактам між технічними
адміністраціями, а захист суверенітетів - прагматичному вирішенню
конкретних питань.
4) Соціологічний підхід до аналізу міжнародного співробітництва

Соціологія міжнародних відносин проводить моніторинг міжнародного взаємовпливу в соці- альному

просторі, в якому різновекторно діють численні актори, і, відзначаючи стійкість такої діяльності, робить
її очевидною. Залучаючи відповідні теорії, підбираючи різні дослідницькі техніки для конструювання
об'єкта, дослідник інтерпретує і інтегрує імпліцитні дані в пробле- матику соціального.

Основні підходи соціологічного напрямку в міжнародно-політичній науці все більш помітно ви-
значаються розумінням сучасного світу як єдиного простору, структурованого різноманітними і все
більш взаємозалежними мережами соціальних взаємодій, як процес поступового формування
глобального громадянського суспільства. Прихильники соціологічного підходу наполягають на
необхідності аналізу міжнародних відносин в контексті глобальних транснаціональних зв'язків і
взаємодій.

На перших порах соціологія міжнародних від- носин (початок 1960-х рр.) розглядала міжна- родні
відносини як особливу сферу суспільних взаємодій, прагнула доповнити їх дослідження, здійснювані в

10
рамках традиційних дисциплін – історії, права, економіки та ін. Так, в досліджен- нях французької
школи даного періоду соціологія міжнародних відносин спочатку трактувалася як свого роду теорія
середнього рівня, покликана узагальнити в рамках різних дисциплін вивчення міжнародних взаємодій
шляхом виявлення притаманних їм загальних детермінант і закономір- ностей. Робиться і спроба
формулювання основної проблематики нового напрямку, центральними в якій називаються проблеми
війни і міждержавних конфліктів і лише в другу чергу – проблеми світу. Поряд з уже названими, для
даного періоду характерні ще три особливості.

По-перше, мова йде головним чином про історичну соціологію міжнародних відносин з влас- тивим їй
зверненням до історичних аналогій, але і з одночасним прагненням до подолання розриву між мікро і
макропарадигмами.

По-друге, спостерігається досить чітке розмеж- ування двох основних гілок соціологічного напрям- ку –
з веберівських традицій (у Франції це роботи Р. Арона і його послідовників), і детерміністській, що
спирається на творчу спадщину Дюркгейма (школа големологіі Г. Бутуль і його прихильників).

По-третє, соціологія міжнародних відносин даного періоду перебуває під очевидним впливом реалій
холодної війни.

Таким чином, варто зазначити, що соціологічний підхід розширює можливості дослідження

міжнародних відносин, володіючи певними перевагами в порівнянні з іншими підходами. Властива
соціології міжнародних відносин різнорідність представлених у ній течій, звичайно, позначається на
стані цієї дисципліни, відображаючи відносність її автономії і незавершеність конституювання.
Водночас вже сьогодні очевидно, що соціологія міжнародних відносин здатна запропонувати різне
поєднання загально-теоретичних орієнтації і дослідницьких програм, що дозволяють подолати
властивий панівним напрямками міжнародно-політичної науки дуалізм внутрішнього і зовнішнього,
системи і середовища, мікро та макрорівні, структури і актора, держави і суспільства. Завданням
соціології міжнародних відносин до такого аналізу покликана вивчати поведінку специфічних
соціальних спільнот – держав, міжурядових та неурядових організацій, інших учасників міжнародних
відносин і їх систем, їх взаємозв'язку і взаємодії, особливістю яких вихід за межі їх територіальних
утворень.

11