1.

Поняття дипломатії, зовнішньої політики, зовнішніх зносин, їх співвідношення

Аналізуючи поняття "дипломатія", його нерідко плутають з терміном "зовнішня політика". А
відтак між ними існують суттєві відмінності, які полягають у тому, що дипломатія є одним із
найважливіших засобів зовнішньої політики, але не єдиним, оскільки у розпорядженні
держави в процесі здійснення нею зовнішньої політики є ще такі важелі, як збройні сили,
контррозвідка, економічні та культурні зв'язки. Водночас практика сучасних міжнародних
відносин засвідчує, що недооцінка міжнародного права, тобто ігнорування обмежень,
передбачених міжнародним правом для зовнішньої політики і дипломатії, була притаманна
лише тим державам, які дотримувалися політики "з позиції сили", що в кінцевому підсумку
призводило до загострення міжнародної ситуації, а подекуди й до виникнення збройних
конфліктів.
Дипломатія має такі характерні риси:
по-перше, вона завжди має офіційний характер у діяльності держави (публічність, гласність
здійснюються від імені держави);
по-друге, дипломатична діяльність держави здійснюється не будь-якими органами, а лише
спеціально створеними для цього органами зовнішніх відносин;
по-третє, в усіх випадках дипломатія має здійснюватись винятково мирними засобами.
Відомо, що сучасне міжнародне право закріпило своїми нормами все те прогресивне, що
створило людство впродовж свого історичного розвитку. Норми міжнародного права є
результатом угоди між державами, а тому жодна держава не має права змінювати їх на свій
розсуд.
Відповідно і зовнішньополітична, і дипломатична діяльність держави також набуває сьогодні
нових рис. Основною з них є та, що дипломатія щораз більше наближається до існуючих
загальновизнаних принципів і норм міжнародного публічного права.
Зо́внішня полі́тика — стратегічний підхід держави до відносин з іноземними державами,
співпраці з міжнародними організаціями, просування своїх національних інтересів та захисту
прав своїх громадян за кордоном.
Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної
діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою
особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та
іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними
засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.
2. Право зовнішніх зносин
Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної
діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою
особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та
іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними
засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.
Таким чином, право зовнішніх зносин - галузь сучасного міжнародного права, що
складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і діяльність суб'єктів
міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів
міжнародного права.
право зовнішніх зносин - це галузь сучасного міжнародного права, яка складається із системи
юридичних норм, які виражають узгодження волі суб'єктів міжнародного права стосовно
прав та обов'язків їх офіційних органів у міжнародних відносинах, що регулюють їх статус та
діяльність при здійсненні зовнішніх зносин згідно з основними принципами сучасного
міжнародного права.
Структурними підгалузями цієї системи є: а) дипломатичне право; б) право спеціальних
місій; в) консульське право; г) дипломатичне право міжнародних організацій.
Для кожної із виділених підгалузей права зовнішніх зносин є спільний предмет правового
регулювання - офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою
відповідних органів зовнішніх зносин. Разом з тим, їх правовий статус, система імунітетів та
привілеїв далеко не завжди збігаються і регламентуються окремими, хоча й тісно пов'язаними
між собою відповідними конвенціями. Серед них виокремимо такі:
1. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.
2. Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р.
3. Конвенція про спеціальні місії 1969 р.
4. Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними
організаціями універсального характеру 1975 р.

Окрім багатосторонніх договорів, які мають універсальний характер, важливим джерелом

права зовнішніх зносин є двосторонні договори про встановлення дипломатичних і
консульських зносин, в яких держави конкретизують і розширюють положення, не
передбачені в багатосторонніх договорах.
3.Суб’єкти зовнішніх зносин
Субъекты международных отношений характеризуют еще как типы. Обычно называют
четыре типа субъектов международных отношений.
1. Национальные государства. Их в настоящее время насчитывается свыше 200. Они очень
разные по своим размерам, территории и количеству населения, по своей истории, по
внутренней структуре, характеру политического режима и богатству. В то же время, все они
имеют очерченные границы и в осуществлении международных дел официально считаются
суверенными.
2. Наднациональные (супернациональные) или межнациональные организации. Это, прежде
всего, международные правительственные организации: ООН со своими глобальными
отделами типа ЮНЕСКО, МБРР, МВФ, МОТ и др. Сюда относятся Европарламент,
Международный суд и др. К этому типу субъектов международных отношений можно
отнести организации, возникшие с целью консолидации регионов, населения континентов,
народов с близкими или сходными этническими свойствами. Это Лига арабских стран,
организация американских государств, СНГ и др.
3. Негосударственные организации. Это любые международные объединения, созданные без
межправительственных соглашений и действуют в основном в сфере экономики, науки,
техники, медицины и т.п. Например, Всемирный Совет Мира, Международная федерация
женщин, Международная федерация демократической молодежи, Всемирная организация
здравоохранения (ВОЗ), Всемирная организация профсоюзов, церквей и др. Сюда относятся
многочисленные разные корпорации (ТНК), идеологические объединения (Социнтерн,
Коминтерн).
4. К четвертому типу субъектов можно отнести некоторые субъекты внутренней политики,
если их деятельность выходит за национальные рамки и имеет весомое международное
отражение, создает значимые для международной жизни последствия. Это организации типа
объединения евреев в США, чья деятельность приобретает международное значение, а также
разные террористические группы. К этому четвертому типу субъектов относятся и
выдающиеся личности, чья национальная деятельность приобрела мировой масштаб (де
Голль, М. Горбачев, Д. Сахаров и др.).
4. Право держави на участь у міжнародних зносинах і право посольства
Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні.
В основі цього права лежить юридична можливість держав діяти самостійно на міжнародній
арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіційних
відносин з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права. Одночасно тут мова
йде не тільки про можливість діяти відповідно до власного волевиявлення, але і про захист
такої можливості за допомогою юридичних обов'язків із боку держав-контрагентів,
передбачених нормами права зовнішніх зносин.
Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, що
випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу» складається з ряду елементів. До них
насамперед належить так зване право посольства, що є серцевинною частиною загального
основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжнародне спілкування).
Розрізняють активне право посольства — право держави спрямовувати своїх дипломатичних
і консульських представників у закордонні держави і пасивне право посольства — право
приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав.
5. Органи зовнішніх зносин і право посольства
Органи зовнішніх зносин держав
Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами та іншими суб'єктами міжнародного
права держави створюють систему органів зовнішніх зносин, що поділяються на
внутрішньодержавні та закордонні.
До внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин належать ті, що постійно знаходяться на
території конкретної держави. У свою чергу ця підсистема поділяється на дві групи органів:
1) загальної компетенції; 2) спеціальної компетенції.
Першу групу складають такі органи, які можуть вирішувати будь-які питання зовнішніх
зносин держави: глава держави, уряд, глава уряду, відомство зовнішніх зносин (найчастіше
воно називається міністерством закордонних справ), .глава відомства зовнішніх зносин.
Відповідно до положень Конституції України і норм міжнародного права Президент України,
Прем'єр-міністр України і міністр закордонних справ України представляють Українську
державу в міжнародних відносинах ex officio (за посадою), тобто без спеціальних
повноважень.
У політичному житті демократичних держав важливу роль відіграють вищі представницькі
органи - парламенти. Вони зазвичай розробляють і приймають основи зовнішньої політики
держави, беруть участь у розробці й ратифікації міжнародних договорів держави,
обмінюються делегаціями з парламентами інших країн, ухвалюють заяви і звернення до
зарубіжних парламентів, беруть участь у міжпарламентських об'єднаннях. Разом з тим
парламенти не виступають на міжнародній арені як представники держави, оскільки не
можуть укладати від імені держави загальні і спеціальні конвенції, а їх офіційні заяви і
звернення не накладають юридичних зобов'язань на держави.
Органи спеціальної компетенції відають питаннями зовнішніх зносин держави в якійсь
відносно вузькій сфері. Прийнято вважати, що всі міністерства (крім міністерства
закордонних справ) і центральні відомства є такими органами, оскільки відповідно до
компетенції вони здійснюють певні зовнішні функції, для чого в них створюються відділи
(управління) зовнішніх зв'язків. Зрозуміло, що навіть таке суто внутрішнє відомство, як
міністерство внутрішніх справ, з метою ефективної боротьби зі злочинністю повинне
контактувати з аналогічними міністерствами в інших державах, оскільки злочинність все
більше стає інтернаціональною. Тому й це міністерство є органом зовнішніх зносин держави
спеціальної компетенції. Тим більше це стосується міністерств зв'язку, зовнішньої торгівлі,
охорони навколишнього середовища і т. ін.
До закордонних органів зовнішніх зносин належать ті, які знаходяться за межами держави, а
саме: дипломатичні представництва держав, консульські установи, торгові представництва і
постійні представництва держав при міжнародних організаціях. Перераховані органи є
постійними зарубіжними органами зовнішніх зносин.
Окрім них, також є група органів зовнішніх відносин, які функціонують на тимчасовій
основі, - спеціальні місії та делегації.
Дипломатичні представництва
Дипломатичне представництво - це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться на
території іншої держави для здійснення дипломатичних відносин з нею.
Дипломатичне представництво є родовим поняттям. Фактично міжнародна практика знає два
види дипломатичних представництв: посольства і місії. Посольства - це представництва
першого, вищого класу; до них прирівнюються представництва Ватикану - нунціатури. Місії
є представництвами другого класу; Святий престол тут представлений інтернунціатурами.
Главою посольства є посол, місії - посланник або повірений у справах, а для Ватикану -
відповідно нунцій та інтернунцій. У зв'язку із утвердженням у другій половині XX ст.
принципу суверенної рівності держав, місії сьогодні трапляються вельми рідко. Переважна
більшість держав встановлює дипломатичні відносини між собою на рівні посольств. Рівень
дипломатичних представництв держав визначається в угоді про встановлення дипломатичних
відносин між ними.
(право посольства розкрито у 4 питанні)
6. Повноваження ПУ,КМУ,ВРУ,МЗС
Відповідно до положень Конституції України Верховна Рада України: визначає основи
внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховує позачергові і щорічні послання Президента
України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошує по представленню
Президента України стан війни і укладання миру; схвалює рішення Президента України про
використання Збройних Сил України й інших військових формувань у випадку збройної
агресії проти України; здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України;
підтверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним
державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних
держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним
бюджетом України; здійснює парламентський контроль у межах Конституції України; дає у
встановлений законом термін згоду на обов'язковість міжнародних договорів України і
денонсацію міжнародних договорів України. Верховна Рада України здійснює інші
повноваження, що відповідно до Конституції України віднесені до її ведення (стаття 85
Конституції України).

Президент України: є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України,

дотримання Конституції України (стаття 102 Конституції України); він забезпечує державну
незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями
до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє
і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зносинах; здійснює
керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає
міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає і
звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних
організаціях; приймає вірчі й відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних
держав; надає вищі дипломатичні ранги; очолює Раду національної безпеки й оборони;
вносить у Верховну* Раду України представлення про оголошення стану війни і приймає
рішення про використання Збройних Сил України у випадку збройної агресії проти неї;
приймає рішення про прийняття в громадянство і припинення громадянства України; про
надання притулку в Україні. Президент України здійснює інші повноваження, визначені
Конституцією України (стаття 106 Конституції України).

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України: забезпечує державний

суверенітет і економічну самостійність України; здійснює внутрішню і зовнішню політику
держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із
забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здійснює заходи із забезпечення
обороноздатності і національної безпеки України; організує і забезпечує здійснення
зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших
органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів виконує інші функції, визначені Конституцією і
законами України, актами Президента України (стаття 116 Конституції України).

Практичне здійснення зовнішньої політичної діяльності держави й організація її

дипломатичної діяльності покладена на Міністерство закордонних справ України (МЗС
України). МЗС України діє на основі Положення про Міністерство закордонних справ
України, затвердженого Кабінетом Міністрів України 18 лютого 1993 року. МЗС забезпечує в
межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію
діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків України. У межах своїх повноважень
МЗС організує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їхньою
реалізацією. У своїй діяльності МЗС України керується Конституцією України, законами
України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента
України, рішеннями Кабінету Міністрів України.
7. МЗС
Практичне здійснення зовнішньої політичної діяльності держави й організація її
дипломатичної діяльності покладена на Міністерство закордонних справ України (МЗС
України). МЗС України діє на основі Положення про Міністерство закордонних справ
України, затвердженого Кабінетом Міністрів України 18 лютого 1993 року. МЗС забезпечує в
межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію
діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків України. У межах своїх повноважень
МЗС організує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їхньою
реалізацією. У своїй діяльності МЗС України керується Конституцією України, законами
України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента
України, рішеннями Кабінету Міністрів України.
Відповідно до цих завдань МЗС України:
— розробляє пріоритетні напрямки співробітництва з іншими державами;
— забезпечує участь України в підготовці міжнародних договорів з іншими державами і
міжнародними організаціями;
— подає в Кабінет Міністрів України пропозиції про підписання, ратифікацію, прийняття,
схвалення міжнародних договорів або приєднання до них;
— вносить у Кабінет Міністрів України пропозиції про створення, реорганізацію і ліквідацію
за кордоном посольств, консульських установ, постійних представництв України при
міжнародних організаціях і представництв Міністерства закордонних справ в Україні,
направляє на роботу;
— веде облік іноземних представництв, їхнього персоналу на території України, підтримує з
ними контакти з метою активізації і розширення міжнародного співробітництва з країнами,
які вони представляють;
— забезпечує візову політику України, видачу дипломатичних і службових паспортів;
— забезпечує проведення в системі МЗС України єдиної кадрової політики і функціонування
структур, пов'язаних із підготовкою, перепідготовкою і підвищенням кваліфікації кадрів для
представництв України за кордоном;
— організує здійснення заходів щодо питань евакуації майна і персоналу дипломатичних
представництв України з держав, що знаходяться з нею у стані війни;
— розробляє і підтверджує кошториси прибутків і витрат іноземних установ України.
СТРУКТУРА: три групи відділів (управлінь)
-територіальні (оперативна робота з вивчення політ і економічного стану в окремих країнах)
-функціональні(конкретні і загальні питання міжнародних відносин)
-адміністративні(допоміжні функції)
8. Історія розвитку дип. Служби
Отже, інститут дипломатії є одним із найстаріших у відносинах між державами. Він виник з
розвитком стосунків між державами стародавнього світу, такими, як Ассирія, Вавилон,
Єгипет, Індія, Греція і Рим. Особливо активно розвивався інститут переговорів та обмін
посольствами в Єгипті. Дипломатичним листуванням у Єгипті займалася особлива державна
канцелярія з іноземних справ.
Серед відомих пам'яток стародавньої дипломатії особливий інтерес, як за об'єктом, так і за
змістом, становлять ельамаринське листування і договір єгипетського фараона Рамзеса II з
царем хетів Хаттушилем ПІ, укладений 1296 р. до Р. X. Цікавим джерелом історії дипломатії
цього періоду є закони Ману.
Найдавнішою формою мирних міжнародних відносин і міжнародного права у Греції була
"проксенія", тобто гостинність. Конфлікти, що виникали між общинами і полісами,
вирішували за допомогою
У стародавні часи не існувало якихось певних юридичних правил ні стосовно ведення
переговорів, ні стосовно статусу послів. Права й обов'язки дипломатичних агентів не були
визначені ще й тому, що посольства не були постійні. У період Стародавньої Греції починає
формуватися багатостороння дипломатія, яку в теорії міжнародного права іноді називають
"конференційною дипломатією". Прикладом цього є проведення у 482 р. до P. X. у Спарті
конгресу делегатів Пелопоннеського Союзу.
У Стародавньому Римі досить широко використовується інститут посольства. Приймати і
відряджати посольства завжди було прерогативою найвищих органів держави: спочатку
королів, пізніше Сенату, а потім також імператорів. Послів називали легатами (legati) й
ораторами (oratores).
Мета посольства могла бути різною: оголошення війни й укладення миру, підписання
договорів і організація захоплення територій, третейське залагодження міжнародних
конфліктів і вирішення релігійних спорів.
Епоха Середньовіччя дала значний поштовх для розвитку відповідних норм звичаєвого
права: спочатку у відносинах між грецькими державами, а пізніше — з мусульманськими.
Значне місце у розвитку дипломатії посідала Апостольська Церква. Латинська мова
визнавалась дипломатичною мовою всіх держав.
Переломним моментом в історії дипломатії і дипломатичного права стала поява постійних
дипломатичних представників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав
Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер
Дубровник), розташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. На кінець XV ст.
постійні дипломатичні представники деяких держав з'являються також у Парижі та Лондоні.
Після укладення Вестфальського миру (1648), який зафіксував систему європейської
політичної рівноваги, інститут посольства набуває вже стабільної форми.
У XVI ст. у Франції з'являється прототип сучасного Міністерства закордонних справ, а вже у
XVII ст. тут створюється Рада Кабінету, або Таємна Рада, і працює секретар із закордонних
справ. Пізніше створюється Департамент закордонних справ. У той же час у Великобританії
у 1782 р. запроваджується посада головного Секретаря його Королівської величності у
закордонних справах. Формується Міністерство закордонних справ, яке має цю назву і
сьогодні (Foreign Office).

У XVIII ст. починають виразно формуватися норми дипломатичного права, які стосуються,
передусім, привілеїв та імунітетів. Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку
дипломатичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 р. Фактично він провів
першу кодифікацію норм цього інституту. У прийнятому Регламенті був підтверджений
принцип суверенної рівності держав, якого до цього часу не дотримувались дипломати
різних держав.
Із 1815 р. дипломатична служба стає окремою галуззю державної служби кожної країни.
Під впливом різних інтересів, які демонструють дипломатії різних держав, самі ж держави
намагаються створити міжнародні норми та інституції, потрібні для співробітництва та
підтримання тривалого миру. Унаслідок цих зусиль з'являються перші міжнародні
організації, уповноважені керувати судноплавством на міжнародних річках. Окрім цього,
розвиток техніки, зв'язку і торгівлі підготував шлях до утворення міжнародних
адміністративних союзів. Серед них можна виділити Геодезичний союз (1864 р.), Міжна-
родний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Бернське бюро з
захисту творів літератури та мистецтв (1886 р.) тощо.
Відлік нової дипломатії XX ст. потрібно вести від Версальського договору 1919 р. і створення
Ліги Націй. Важливим етапом її розвитку був Паризький мирний договір 1928 р., який
заборонив війну як знаряддя національної політики, але, на жаль, не став надійною
перепоною для розв'язання Другої світової війни.
9. Становлення і розвиток зовнішньополітичної служби України в 20-му ст.
На українських землях дипломатичні традиції пов’язані зі становленням і розвитком
Київської Русі, які успадкувало й розвинуло Військо Запорізьке, зокрема старшинська рада на
чолі з гетьманом і Генеральна військова канцелярія Української козацької держави 1648-1657,
які відповідно управляли й здійснювали поточну дипломатичну діяльність.
Основи новітньої української дипломатичної служби закладені в добу Української
національно-демократичної революції 1917–1921, коли створювались умови для розгортання
міжнародної співпраці в національних інтересах України, зокрема формувалися
зовнішньополітичні інституції українських державних утворень , приймалися законодавчо-
правові акти щодо дипломатичної діяльності, створювалися тимчасові надзвичайні місії, які
поступово реформувалися у постійні дипломатичні представництва. У цей час уряд України
розпочав роботу над створенням мережі дипломатично-консульських установ, чия діяльність
регулювалася державними законами та нормативними документами Генерального
секретарства міжнародних справ (згодом - Міністерства закордонних справ), формуванням
відповідної правової бази дипломатичної діяльності - навесні 1918 року співробітниками
українського МЗС було підготовлено проект закону "Про закордонні установи УНР";
підготовкою дипломатичних кадрів - з березня-квітня 1918 року мали започаткувати роботу
консульські курси при Українському економічному товаристві.
За час діяльності Центральної Ради було розпочато налагодження контактів з державами
світу. Зокрема, у грудні 1917 року український уряд налагодив зв'язки з країнами Антанти,
приймаючи представників Франції ("Генеральний комісар Франції при уряді України") та
Великої Британії ("Представник Великої Британії").
Наприкінці грудня 1917 року українська делегація взяла участь у мирних переговорах у
Бресті, де 27 січня 1918 року було підписано перший мирний договір у світовій війні - між
УНР та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією.
У червні 1918 прийнято «Закон про посольства і місії Української Держави», у липні того ж
року — «Закон про українську консульську службу».
ЗО грудня 1922 р. РСФРР, УРСР, БРСР, ЗСФРР прийняли декларацію і підписали договір про
створення Союзу PCP. Тоді ж був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового
Союзу у відання союзного уряду повноважень представництва в міжнародних відносинах
оголошення війни та укладення миру, ратифікації міжнародних угод. У серпні 1923 р.
консульства і дипломатичні представництва України були злиті з апаратом союзного
Наркомату закордонних справ. Не маючи змоги здійснювати власну закордонну політику,
керівники радянської України вдалися до активізації дозволеної їм міжнародної діяльності на
етнічних землях за межами СРСР, хоча й тут можливості У PCP були обмежені.
1 лютого 1944 p. X сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон "Про надання союзним
республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та перетворення у зв'язку з цим
Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного на союзно-республіканський
комісаріат". Розширення суверенітету союзних республік насправді було "паперовим". Проте,
починаючи з 6 травня 1945 p., після розв'язання основних суперечливих питань, українська
делегація прибула до Сан-Франциско і долучилася до роботи конференції ООН як держава-
засновниця.
У 50-х роках XX ст. дипломати України працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали
60 міжнародних договорів, угод та конвенцій. У 1957 р. відкривається постійне
представництво України при ООН. Трибуна цієї міжнародної організації стала основним
полем зовнішньополітичної діяльності України у післявоєнні роки.
Зовнішньоекономічні зв'язки України активізувалися із прийняттям Декларації про
державний суверенітет України. Однак лише з прийняттям Акта проголошення незалежності
України українська дипломатія продовжила справжню роботу над утвердженням міжнародної
правосуб'єктності нашої держави. Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочалося широке
офіційне визнання України державами світу і встановлення дипломатичних відносин.
Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща і вирішила встановити
дипломатичні відносини, а вже станом на 27 січня 1992 р. 91 держава визнала її
незалежність, із 27 було встановлено дипломатичні відносини.
За рік незалежності зі 106 державами було встановлено дипломатичні відносини у повному
обсязі. Зазначимо, що впродовж XX ст., по суті, було небагато держав, визнання яких світом
відбувалося б так швидко, як щодо України.
Особливо важливе значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня
1993 р., — "Про основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ чітко
визначив фундаментальні загальнонаціональні інтереси нашої держави, відповідно до яких
формулювалися принципи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.
10. Поняття, система і джерела дипломатичного права
Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, що
складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки
між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів
зовнішніх зносин. Початок становлення цієї галузі пов'язаний з розвитком людської
цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародному публічному
праві. її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації,
коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників.
Пізніше такі представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених
одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай,
що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а
потім дипломатичного і консульського права.
джерела
В такий спосіб Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. кодифікувала основні
положення, що регламентують діяльність дипломатичних представництв, узагальнивши й
розвинувши існуючу дипломатичну практику держав, яка існувала протягом тривалого часу у
вигляді звичаїв.
До інших джерел дипломатичного права можна віднести:
- Конвенцію про спеціальні місії 1969 p.;
- Віденську конвенцію про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними
організаціями універсального характеру 1975 p.;
- Конвенцію про привілеї й імунітети Об'єднаних Націй 1946 p.;
- Конвенцію про запобігання злочинам і покарання за злочини проти осіб, що користуються
міжнародним захистом, включаючи дипломатичних агентів, 1977 p.;
- Конвенцію про безпеку персоналу Організації Об'єднаних Націй і зв'язаного з нею
персоналу 1994 р.
11. Віденська конвенція 1961р.
Віденська конвенція про дипломатичні відносини — один з основних нормативно-правових
актів в області дипломатичного права. Вона була прийнята на міжнародній конференції у
Відні, яка проходила в період з 2 березня по 18 квітня 1961 року. У конференції взяла участь
81 держава, близько 40 з них підписали конвенцію. Конвенція регламентує всі основні
питання дипломатичного права: регламентуються види і функції дипломатичних місій,
процедура призначення голови дипломатичного представництва, класи голів таких
представництв, розкривається поняття дипломатичного імунітету.
Конвенція складається з 53 статей і включає також два факультативні протоколи: про
придбання громадянства співробітниками дипломатичних представництв і членами сімей цих
співробітників, що живуть разом з ними, і про обов'язкове розв'язання дискусій відносно
тлумачення або застосування Конвенції Міжнародним Судом.
Віденська конвенція до сих пір є одним з провідних документів дипломатії всього світу.
Віденська конвенція закріпила практику поділу глав дипломатичних представництв на три
класи: посли і папські нунції; посланці і папські інтернунціі; повірені в справах. Згідно з
Конвенцією 1961 р., між дипломатичними представниками різних класів не повинно
проводитися ніякого розрізнення, крім відмінності у ставленні старшинства та етикету. За
старшинством в дипломатичному корпусі посли стоять на першому місці.
структура
Конвенція регулює широке коло питань, що стосуються дип. зносин між д-вами. Складається
з преамбули та 53 статей. Охоплює такі осн. групи питань: а) дип. зносини взагалі (ст. 2—21),
зокрема — функції дип. представництв; порядок акредитування глави дип. представництва і
припинення його діяльності; вимоги щодо призначення членів дип. персоналу
представництва і підстави припинення їх функцій; кількість членів персоналу
представництва; дип. старшинство тощо; б) дипломатичні привілеї та імунітети (ст. 22—41);
в) взаємні обов'язки дип. представництва та д-ви перебування (ст. 42—46); г)
неприпустимість дискримінації (ст. 47); д) заключні положення (ст. 48-53). Конвенція набула
чинності 24. IV 1964, в Україні - 12.VII 1964.
Основні положення
В ній сформульовані функції дипломатичного представництва, порядок призначення глави
дипломатичного представництва, його відкликання. Конвенція впровадила ранги (класи) глав
дипломатичних представництв, їхнє старшинство, а також визначила обсяг імунітету
дипломатів та їхні привілеї.
В такий спосіб Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. кодифікувала основні
положення, що регламентують діяльність дипломатичних представництв, узагальнивши й
розвинувши існуючу дипломатичну практику держав, яка існувала протягом тривалого часу у
вигляді звичаїв.
12. Поняття дипслужби в Україні
Згідно з ЗУ «Про дипслужбу» Дипломатична служба України - це професійна діяльність
громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України,
захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та
інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.
Відносини, що виникають у зв’язку з проходженням дипломатичної служби, регулюються:
- Конституцією України,
- Законом України «Про дипломатичну службу»,
- Законом України "Про державну службу”,
- Кодексом законів про працю України,
- Консульським статутом України та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими
відповідно до них, а також чинними міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких
надана Верховною Радою України.
13. ЗУ «Про дипслужбу»
Закон України "Про дипломатичну службу" було прийнято 26 квітня 2001 року на
пленарному засіданні ВРУ. Він вступив в силу 20 вересня 2001 року. Документ визначає
правові засади, порядок організації діяльності дипломатичної служби в Україні як складової
частини державної служби, а також особливості правового статусу державних службовців,
які перебувають на дипломатичній службі.
У своїй структурі закон має 8 розділів, які регламентують важливі питання проходження
дипломатичної служби.
Розділ 1 присвячений формулюванню загальних положень цього Закону. В ньому визначені
основні терміни, принципи, завдання та інші важливі моменти проходження дипломатичної
служби.
Розділ 2 визначає кадровий склад дипломатичної служби та порядок призначення на
дипломатичні посади. Визначені положення про вимоги, необхідні для обіймання посади на
дипломатичній службі та умови звільнення з неї.
Розділ 3 визначає дипломатичні ранги, що присвоюються дипломатичним службовцям.
Розділ 4 характеризує порядок проходження дипломатичної служби та службову кар’єру
дипломатичних службовців, починаючи із стажування у МЗС та навчання в Дипломатичній
академії при МЗС.
Розділ 5 визначає правовий статус працівників дипломатичної служби, їх права, обов’язки та
обмеження при здійсненні своєї діяльності.
Розділ 6 містить положення по соціальне забезпечення дипломатичних службовців, порядок
оплати їх праці, надання їм відпусток та ін.
Розділ 7 характеризує підстави припинення дипломатичної служби та правові наслідки
прийняття рішення про припинення державної служби.
Розділ 8, у свою чергу, встановлює відповідальність за порушення законодавства про
дипломатичну службу.
На останок, Закон має Прикінцеві положення, що визначають дію Закону, порядок
впровадження його в життя та забезпечення його функціонування.
14. Встановлення дипломатичних зносин між державами
Порядок встановлення дипломатичних відносин, акредитації голови дипломатичного
представництва і припинення його функцій встановлює Віденська конвенція про
дипломатичні стосунки, прийнята 18 квітня 1961року у Відні на Конференції ООН з
дипломатичних стосунків і імунітету (набула чинності 24 квітня 1964 року).
Відповідно до Статті 2 Віденських конвенції встановлення дипломатичних відносин між
державами і встановлення постійних дипломатичних представництв здійснюються зі
взаємної згоди. Першим кроком до встановлення дипломатичних відносин є визнання де-
факто або де-юре тієї або іншої держави і його уряду з боку іншої держави.
Встановлення дипломатичних відносин відбувається в результаті переговорів між
представниками зацікавлених держав безпосередньо або через дипломатичних представників
третіх держав і оформляється у вигляді обміну посланнями, листами, нотами між главами
держав і урядів або міністрами закордонних справ. Сторони домовляються про сам факт
встановлення дипломатичних відносин, рівень дипломатичних представництв (посольство
або місія), дату набуття чинності угоди, термін і порядок його публікації.
15. Заснування диппредставництв
15. Дипломатичне представництво - це орган акредитуючої держави, заснований на території
держави перебування для підтримання дипломатичних відносин між ними. Заснування
постійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою, вираженого у
формі спільного комюніке, обміну нотами, що часто збігається з досягненням домовленості
про встановлення дипломатичних відносин.
Міжнародним правом встановлені наступні види дипломатичних представництв: 1)
посольства - представництва вищого рівня, очолювані надзвичайним і повноважним послом;
до них прирівнюються представництва Ватикану -- нунціатури, а також представництва,
якими обмінюються держави Британської Співдружності;
2) місії - представництва, очолювані надзвичайними і повноважними послами; 3) інші
офіційні представництва, що мають специфічний статус.
Всі дипломатичні представництва, незалежно від виду, мають офіційний правовий статус,
одні і ті ж привілеї та імунітети.
Штат дипломатичного представництва складається з глави представництва, дипломатичного,
а також адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу. Члени дипломатичного
персоналу - це особи, які мають дипломатичний ранг, який присвоюється дипломату у
відповідності з існуючими в країні правилами щодо проходження дипломатичної служби
(посли, посланники, радники). Дипломатичний ранг зберігається довічно. До
дипломатичному персоналу відносяться також торговельні представники та їх заступники,
військові аташе та спеціалісти по областях співпраці, мають різні дипломатичні ранги.
Адміністративно-технічний персонал включає завідувача канцелярією, фінансових
працівників, перекладачів, діловодів і ін. До обслуговуючого персоналу належать: лікарі,
кур'єри, водії, кухарі і т. д.
Функції дипломатичного представництва полягають у наступному: а) представництво
акредитуючої держави в державі перебування; б) захист у державі перебування інтересів
акредитуючої держави та її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом; в)
ведення переговорів з урядом держави перебування; г) з'ясування всіма законними засобами
умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави; д)
заохочення дружніх відносин між акредитує державою і державою перебування та розвиток
їх взаємовідносин в області економіки, культури, науки (ст. 3 Віденської конвенції).
16. Початок дипломатичної місії
Призначення і вступ на посаду глави дипломатичного представництва - акредитування -
складається з декількох етапів:
- підбір кандидатури посла чи посланника;
- держава, що акредитує, направляє державі перебування запит про згоду на призначення
особи на посаду (запит - біографічні дані, посадове та сімейне становище);
- агреман (від франц. — згода) — це позитивна відповідь держави перебування на
призначення конкретної особи як посла, посланника чи повіреного у справах. Особа
вважається persona grata -бажаною особою в даній державі, у разі відмови в агремані -
persona non grata (не мотивується);
- видання акта внутрішнього права, що оформлює призначення;
- одночасне в обох столицях офіційне повідомлення у ЗМІ про призначення, що відбулося;
- видача вірчих грамот;
- попередня аудієнція у міністра закордонних справ держави перебування та передача копії
вірчих грамот;
- початок виконання повноважень - з моменту вручення вірчих грамот або з моменту
повідомлення про своє прибуття.
17. Закінчення дипломатичної місії
Випадки закінчення місії дипломатичного представника:
♦ оголошення державою перебування дипломатичного представника persona non grata
(небажаною особою)
♦ розірвання дипломатичних відносин або виникнення стану війни між державами, що
акредитує дипломатичного представника, і державою його перебування
♦ відкликання дипломатичного представника акредитуючою державою (відзивна грамота)
♦ припинення існування як суб'єкта міжнародного права держави, яка акредитувала
представника, або держави перебування
♦ докорінна зміна державного устрою в держав, що акредитувала дипломатичного
представника.
Також глава дипломатичного представництва припиняє місію у разі відкликання в
установленому порядку, відставки, смерті. Припинення місії глави дипломатичного
представництва не означає розриву дипломатичних відносини між відповідними державами.
18. Структура диппредставництва
В дипломатичних представництвах існують наступні відділи: політичний, економічний,
консульський, військовий аташат, канцелярія, відділ культурних в’язків, друку тощо,
підвідділи, секції.
Всі співробітники дипломатичного представництва поділяються на три категорії:
• Дипломатичний персонал – складається з представників держави, які мають дипломатичні
ранги, дипломатичні паспорти (крім Великобританії), дипломатичні картки тощо. Це
представники держави, які уповноважені здійснювати дипломатичні функції (в США немає
вимог до послів, тому, буває, що відправляють спонсорів)
• Адміністративно-технічний персонал – секретарі, перекладачі, шифрувальники, бухгалтери.
Не мають дипломатичних паспортів, але відряджаються МЗС та є громадянами акредитуючої
держави (акредитуючи – посилає, приймаюча)
• Обслуговуючий персонал – прибиральниці, ліфтери і т. д. – приватні хатні робітники.
Зазвичай громадяни приймаючої сторони.
Дипломатичні представники всіх акредитованих в державі представництв складають
дипломатичний корпус (+ родини дипломатів). Очолює дуаєн дипломатичного корпусу.
Зазвичай дуаєном є посол, найвищий за класом, а також ті, які найдовше знаходяться на
території країни найдовше. МЗС публікує списки дипломатичних представників та призначає
дуаєна.
19. Правовий статус відділів з економічних питань дипломатичного представництва
України за кордоном
Відповідно до Указу Президента України «Про деякі питання представництва економічних
інтересів України за кордоном» від 8 квітня 2010 року № 522 МЗС України було проведено
комплексну роботу, практичним результатом якої стала ліквідація торговельно-економічних
місій та утворення відділів з економічних питань у складі закордонних дипломатичних
установ (далі - ЗДУ).
На виконання Указу затверджено Положення про відділ з економічних питань у складі ЗДУ, а
також Генеральні директиви відділам з економічних питань ЗДУ.
Проведено оптимізацію кількості працівників ЗДУ на економічному напрямі. При цьому
бралися до уваги актуальність розвитку співробітництва України з іншими державами на
економічному напрямі, а також можливості використання Україною нормативно-правових та
інституційних механізмів СОТ з метою обстоювання національних інтересів на дво- та
багатосторонньому рівнях.
З урахуванням обсягу нових повноважень і функцій, визначених у Положенні про МЗС
України, затвердженому Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 381, проведено
перерозподіл функцій на зовнішньоекономічному напрямі між структурними підрозділами
центрального апарату МЗС.
Наслідком проведеної роботи стало підвищення аналітичної складової матеріалів
економічного характеру ЗДУ, їх якості та оперативності обробки інформації, яка
узагальнюється МЗС і надсилається до Адміністрації Президента України, Кабінету
Міністрів України та центральних органів виконавчої влади України разом з пропозиціями
щодо відповідного реагування.
Відділи з економічних питань забезпечують моніторинг основних тенденцій на світовому
фінансово-економічному, енергетичному, аграрному, валютному ринках, заходів, які
вживаються урядами інших держав щодо імпорту товарів на ринки відповідних країн,
походженням у тому числі й з України, міжнародного досвіду регулювання різних сфер
господарської діяльності, взаємодії державного та приватного секторів у найважливіших
галузях, реагування урядів інших країн на глобальні виклики світової економічної,
фінансової та торговельної систем.
Таким чином досягнуто цілісності зовнішньополітичного курсу держави, утворено
ефективну систему реалізації державної політики у забезпеченні національних економічних
інтересів на світовому ринку, що повністю відповідає сьогоденним реаліям міжнародних
економічних відносин.
20. Персонал диппредставництва
(см. Вопр.18)
Віденська конвенція про дипломатичні відносини поділяє співробітників дипломатичних
представництв залежно від функцій, які вони виконують, на три категорії: дипломатичний,
адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал (ст. 1).
До дипломатичного персоналу належать особи, які мають дипломатичний ранг. Віденська
конвенція називає їх дипломатичними агентами. Вони виконують функції політичного і
дипломатичного характеру, тобто здійснюють безпосередні зносини з органами іноземної
держави та особами, які є в складі дипломатичного корпусу.
Глава дипломатичного представництва, згідно з Положенням "Про дипломатичне
представництво України за кордоном", є головним представником України в державі
перебування. Він здійснює загальне керівництво, координацію та контроль за діяльністю всіх
установ нашої держави, спеціалістів, делегацій, посадових та інших осіб, які перебувають у
ній. Главою дипломатичного представництва України може бути посол, посланник або
повірений у справах. Аналогічна практика є і в інших закордонних країнах. Сьогодні
більшість держав (а в Україні — всі держави, що мають з нею дипломатичні відносини)
призначають у країну перебування глав своїх представництв у ранзі Надзвичайного і
Повноважного Посла. Керівники всіх українських установ і делегацій, представники різних
підприємств і організацій, а також громадяни України, які перебувають на території іноземної
держави, зобов'язані неухильно виконувати вказівки посла в цій державі й надавати йому
потрібну допомогу, сприяти у виконанні покладених на нього завдань.
Згідно з чинним законодавством України, посол або посланник призначається указом
Президента України за поданням міністра закордонних справ України в разі отримання згоди-
агреману на це призначення іноземної держави, до якої його скеровують.
Повірений у справах, а також інші члени дипломатичного персоналу призначаються наказом
міністра закордонних справ України.
Главою дипломатичного представництва України, а також членами дипломатичного
персоналу України в іноземній державі можуть бути лише громадяни України.
Ст. 9 Закону України "Про дипломатичну службу" встановлює відповідні вимоги до осіб,
яких приймають на дипломатичну службу. Ними можуть бути громадяни України, які мають
відповідну фахову вищу освіту, потрібні професійні та ділові якості, володіють державною та
іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове
відрядження. Не можуть бути прийняті на дипломатичну службу особи, щодо яких
встановлені обмеження у Законі України "Про державну службу".
На дипломатичну службу приймають на конкурсній основі, крім випадків, коли призначення
на дипломатичні посади здійснює Президент України. Порядок проведення конкурсу для
прийняття на дипломатичну службу визначає Кабінет Міністрів України.
Громадяни, які вперше приймаються на дипломатичну службу і раніше не перебували на
державній службі, складають Присягу державних службовців відповідно до Закону України
"Про державну службу".
21. Ранги/Класи
Дипломатичний ранг – це особистий ранг дипломата, який присвоюється йому відповідно до
існуючих в кожній країні законів та правил проходження дипломатичної служби. Цей ранг
зберігається незалежно від того, яку посаду обіймає дипломат у той чи інший момент. Слід
зауважити, що ранг і посада дипломата іноді збігаються (наприклад. Надзвичайний і
Повноважний Посол – ранг і посада), проте далеко не завжди. Для порівняння можна
послатися на практику військових відомств, коли командиром полку є підполковник, а
генеральську посаду обіймає полковник тощо.
ст. 14 Віденської конвенції. Вона чітко регламентує установлений в сучасній практиці поділ
глав дипломатичних представництв на три класи: «1. а) клас послів і нунціїв, які
акредитуються при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу; b) клас
посланників та інтернунціїв, які акредитуються при главах держав; с) клас повірених у
справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ; 2. Інакше як відносно
старшинства та етикету не повинно проводитись ніякого розрізнення між главами
представництв унаслідок їхньої належності до того чи іншого класу».
Дипломатичні ранги вводяться внутрішнім правом кожної країни і передбачаються для всіх
посадових осіб, які працюють як у центральному апараті МЗС даної країни, так і в її
закордонних дипломатичних представництвах.
Так, згідно з постановою Верховної Ради України від ЗІ січня 1992 р. та указом Президента
України «Про Положення про дипломатичну службу в Україні» від 16 липня 1993 р. (п. 6),
«дипломатичним працівникам присвоюються такі дипломатичні ранги України:
• аташе;
• третій секретар;
• другий секретар другого класу;
• другий секретар першого класу;
• перший секретар другого класу;
• другий секретар першого класу,
• радник другого класу;
• радник першого класу;
• Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;
• Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;
• Надзвичайний і Повноважний Посол.
Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного
Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу
присвоюються Президентом України за поданням Міністра закордонних справ України.
Інші дипломатичні ранги присвоюються Міністром закордонних справ України на підставі
рекомендації атестаційної комісії Міністерства закордонних справ України». Що стосується
питання про відповідність дипломатичних рангів службовим посадам, то вони чітко
регламентуються указом Президента України «Про Перелік посад приписаних до
дипломатичних рангів України» від 18 вересня 1996 р.
22. Дипломатичний та службовий паспорт України
Про дипломатичний та службовий паспорти України Президент України; Указ від 26.02.1998
№ 153/98
Дипломатичний паспорт України є документом, що дає право на виїзд з України, в'їзд в
Україну та посвідчує особу громадянина України під час перебування за межами України.
Дипломатичний паспорт України оформляється на строк до п'яти років. Строк дії
дипломатичного паспорта України може бути продовжений на строк до п'яти років
Міністерством закордонних справ України, дипломатичним представництвом або
консульською установою України за кордоном.
Надається ПУ, голові ВРУ, заступникам, ПМУ, міністрам, нардепам, головам служб,
тощо+другому з подружжя.
Службовий паспорт України є документом, що дає право на виїзд з України, в'їзд в
Україну та посвідчує особу громадянина України під час перебування за межами України.
Службовий паспорт України на строк виїзду у службове
відрядження за кордон видається:
державним службовцям першої, другої та третьої категорій, крім державних
службовців, яким відповідно до Положення про дипломатичний паспорт України на
строк виїзду у службове відрядження за кордон видається дипломатичний паспорт України;
суддям Верховного Суду України, крім тих, яким відповідно до Положення про
дипломатичний паспорт України видається дипломатичний паспорт;
першому заступникові та заступникам Генерального прокурора України;
першим заступникам, заступникам голів, суддям вищих спеціалізованих судів
України;
першому заступникові та заступникам Голови, керівникам структурних підрозділів
Національного банку України, Кримського республіканського управління Національного
банку;
адміністративно-технічним працівникам дипломатичної служби;
співробітникам торговельно-економічних місій у складі дипломатичних
представництв України за кордоном, які не перебувають на дипломатичній службі;
військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної прикордонної служби
України, Служби безпеки України та інших утворених відповідно до законів України
військових формувань, а також працівникам органів внутрішніх справ України, органів
прокуратури України, податкової міліції, Державної служби спеціального зв'язку та
захисту інформації України та Державної митної служби України, які мають спеціальні
звання чи займають відповідні посади;
главам і членам державних делегацій та делегацій Кабінету Міністрів України на
міжнародних конференціях і переговорах, крім осіб, яким відповідно до Положення про
дипломатичний паспорт України видається дипломатичний паспорт України;
громадянам України, які забезпечують обслуговування державних,
парламентських делегацій України, делегацій Кабінету Міністрів України на
міжнародних конференціях і переговорах.
23. Дипломатичний корпус. Дуаєн
Під дипломатичним корпусом варто розуміти, насамперед, об'єднання професіоналів, які
утворюють корпорацію дипломатичних агентів, акредитованих у країні
перебування. Практично від імені дипломатичного корпусу в цілому в цих та інших випадках
церемоніального характеру виступає його глава — дуайєн (старшина, або старійшина, дипло-
матичного корпусу).
Відповідно до практики, що склалася, в переважній більшості випадків дуайєном
автоматично є старший за класом і перший за часом свого перебування в приймаючій країні
глава одного з акредитованих у ній дипломатичних представництв. Віденська конвенція
передбачає, що старшинство глав представництв у межах відповідного класу, яке дає
можливість зайняти пост дуайєна дипломатичного корпусу, визначається датою та часом
їхнього вступу на посаду, тобто або з моменту вручення вірчих грамот, або з моменту пові-
домлення про прибуття і вручення завірених копій вірчих грамот міністру закордонних справ
країни перебування. «Старшинство глав представництв відповідного класу визначається
датою і годиною вступу ними у виконання своїх функцій згідно з статтею 13» (Віденська
конвенція, ст. 16, п. 1). Що ж стосується питання старішінсіва членів дипломатичного
персоналу всередині представництва, то воно регулюється ст. 17 Віденської конвенції:
«Старшинство членів дипломатичного персоналу представництва повідомляється главою
представництва міністерству закордонних справ або іншому міністерству, щодо якого є
домовленість».
Дипломатичний корпус очолює дуайен (doyen, decanus, dean). Ним відповідно до існуючої
традиції стає переважно старший по класу і перший за часом свого перебування у
приймаючій державі глава одного із акредитованих у ній дипломатичних представництв. У
виняткових випадках у деяких католицьких країнах дуайеном дипломатичного корпусу є
папський нунцій, який незалежно від дати початку своєї місії завжди посідає перше місце у
плані старшинства. Переважна більшість функцій дуайена має протокольний характер. Він
представляє дипломатичний корпус як певну єдність у відносинах з вищими органами
приймаючої держави, як primus inter pares (перший серед рівних), а не як глава самодіяльної
організації. А тому, перш ніж звернутись до компетентних органів держави перебування,
дуайен дипломатичного корпусу має попередньо узгодити позицію глав дипломатичних
представництв з цього приводу. Однаковою мірою, якщо питання стосується конкретного
члена дипломатичного корпусу, він також повинен мати попередню їх згоду на це.
Дипломатичні представники країн, що не мають відносин з країною, яку представляє дуайен,
з питань, що входять у комтенцію дуайена, підтримують зв'язок з наступним по старшинству
після дуайена главою дипломатичного представництва.
Дуайен виступає консультантом колег з питань місцевого протоколу та етикету, і особливо
тих, хто прибув як глава дипломатичного представництва, у їх взаємовідносинах з
державними органами країни перебування. Для виконання цієї функції він має в своєму
розпорядженні всю потрібну інформацію. Крім цього, він підтримує постійний контакт з
урядовими колами та місцевим протоколом. У своїй діяльності дуайен дипломатичного
корпусу не повинен допускати жодних дискримінаційних дій серед дипломатичних пред-
ставників і не надавати з будь-яких міркувань старшинство тому чи іншому дипломатичному
представнику на шкоду старшинству інших дипломатичних представників.
Однією з важливих функцій дуайена є турбота про те, щоб члени дипломатичного корпусу
могли належним чином використовувати надані їм привілеї та імунітети. Особливо це має
важливе значення у випадках, коли приймаюча держава перебуває у важкій економічній
ситуації, стані війни, в державі відбуваються внутрішні заворушення і т. ін.
Міністерство закордонних справ країни перебування видає спеціальні урядові списки (раз на
квартал або півроку), в яких перелічено всіх членів дипломатичного корпусу.
У зв'язку з існуючою різноманітною практикою держав Віденська конвенція не уточнює
основ взаємовідносин між дипломатичним і адміністративно-технічним персоналом
представництва, залишаючи це питання у компетенції посилаючої держави. Водночас на
останню покладається обов'язок щодо повідомлення в акредитуючу державу про їх місце в
структурі дипломатичного представництва.

24.Функції дипломатичних представництв та засоби їх здійснення

22 жовтня 1992 р. розпорядженням Президента України було затверджене «Положення
про дипломатичне представництво України за кордоном». У ньому, зокрема, наголошується:
„Функції дипломатичного представництва України включають«:
1) представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою
офіційних відносин;
2) захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та юридичних осіб у державі
перебування;
3) ведення переговорів з урядом держави перебування;
4) з 'ясування всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та
інформування про них відповідних органів України;
5) поширення в державі перебування інформації про становище в Україні і події
міжнародного життя;
6) заохочення дружніх відносин між Україною і державою перебування та розвиток їхнього
співробітництва в галузі економіки, культури і науки».
Функцію представництва, очевидно, можна вважати основною для кожного посольства чи
місії; саме в ній зосереджується все те, заради чого вони створюються за кордоном.
Посольства чи місії саме і здійснюють діяльність дипломатичного представництва за
дорученням своєї держави та від її імені з усіх питань офіційних відносин з країною
перебування.
Далі йде функція дипломатичного захисту. Вона передбачає захист прав і законних
інтересів акредитуючої держави, її громадян та юридичних осіб, що перебувають на території
країни акредитації посольства. Дипломатичний захист здійснюється, насамперед, у тому, що
посольство надає консультації своїм громадянам з усіх питань, що стосуються їхнього
перебування в даній країні, робить різноманітні запити з приводу захисту інтересів своєї
держави та її громадян, а в необхідних випадках — протести та подання органам влади
країни перебування.
В наш час захист прав та інтересів громадян, що перебувають (чи мають справи) за
кордоном, практично здійснюється на 99 відсотків консульськими відділами посольств або
самостійними консульськими установами конкретної держави, і лише в особливо серйозних
та політичне вагомих випадках відповідні кроки здійснюються від імені дипломатичного
представництва в цілому.
По-перше, при здійсненні функцій дипломатичного захисту неприпустимо вдаватися до будь-
яких кроків, які можна було б розцінювати як спробу втручання у внутрішні справи країни
перебування. По-друге, перш ніж застосовувати всі передбачені засоби дипломатичного
захисту, посольство має переконатися в тому, що громадянам чи юридичним особам його
держави відмовлено в судовій чи іншій формі захисту згідно з чинним законодавством країни
перебування, або всі засоби, передбачені цим законодавством для відновлення порушених
прав, уже вичерпано, і це не дало бажаних результатів. По-третє, дипломатичний захист може
надаватись посольством тільки фізичним та юридичним особам акредитуючої держави.
Апатриди та біпатриди (тобто особи без громадянства взагалі, або особи, які є громадянами
двох і більше країн одночасно), а також громадяни і установи іноземної держави, як правило,
не можуть розраховувати на заступництво чи сприяння іншого посольства, якщо це не
викликано крайньою необхідністю і не є предметом спеціальної домовленості.
Наступною функцією посольств та місій, яка, безперечно, найтісніше пов'язана з ідеєю
дипломатії, є функція ведення переговорів з урядом країни перебування. При цьому під
веденням переговорів слід розуміти як звичайні робочі контакти посольства з
міністерством закордонних справ країни перебування, під час яких. обговорюються ті чи
інші поточні питання взаємостосунків між двома країнами, так і власне переговори, метою
яких є підписання відповідного двостороннього міжнародного договору.
В першому випадку переговори веде, як правило, не сам посол, а за його дорученням
відповідні співробітники з числа дипломатичного персоналу представництва. Власне перего-
вори веде посол особисто, причому для їх ведення та прийняття тексту двостороннього
договору, що є головним результатом таких переговорів (включаючи парафування договору),
від посла не вимагається спеціальних повноважень — він має на це право в силу самого
факту акредитації як посла в країні перебування. Проте для підписання договору, якщо це
доручено зробити послу, необхідні належним чином оформлені повноваження. Особливого
значення в наш час набув такий вид дипломатії, як переговори на найвищому рівні (summit).
Ці переговори можуть бути найбільш ефективним засобом для вирішення найскладніших
питань міжнародного життя.
І, нарешті, надзвичайно зросла за останні десятиріччя роль інформаційної
функції дипломатичних представництв.Посольства та місії завжди були важливими та
надійними джерелами інформації про найрізноманітніші аспекти життя країни перебування.
Необхідно підкреслити, що добування такої інформації має здійснюватись лише законними
засобами відповідно до норм міжнародного права. Звичайно, без сприяння з боку країни
перебування дипломатичним представництвам здійснювати цю функцію було б неможливо.
Засоби здійснення
Головним є, звичайно, приміщення дипломатичного представництва. Як правило, посольство
або місія іноземної держави розміщується в столиці країни перебування(винятком –
Ватикан). Проте нерідко, через ті чи інші обставини, деякі офіційні установи акредитуючої
держави, які в структурному відношенні складають частину дипломатичного представництва,
розміщуються також не в столицях, а в інших містах країни перебування.
У ст. 25 Віденської конвенції сформульовано в загальній формі зобов'язання приймаючої
країни «...надавати всі можливості для виконання функцій представництва». Конкретним
аспектом цього зобов'язання є забезпечення права співробітників іноземних дипломатичних
представництв на безперешкодне пересування територією країни перебування.
Оскільки сфера діяльності посольства (на відміну від консульства) поширюється на всю
територію країни перебування, то з цього логічно випливає право дипломатів на вільне
пересування по всій її території. Воно є необхідним не тільки для досконалого вивчення умов
та подій у країні перебування, що становить основний зміст інформаційної функції
посольства, а й для виконання дій, пов'язаних із функціями дипломатичного захисту,
представництва тощо.
Правила пересування дипломатів, прийняті багатьма країнами, передбачають, що до
початку поїздки дипломата його посольство має повідомити про це МЗС країни
перебування, у протокольний відділ якого направляється відповідна нота. В ній міститься
інформація про дипломатичного агента, який має намір здійснити поїздку, важливі дані про
маршрут його пересування тощо. Це необхідно робити принаймні з двох причин. По-перше,
щоб забезпечити інтереси країни перебування і гарантувати її право не допустити поїздок
у заборонені зони. По-друге, ставитись до нього з належною повагою і вживати всіх
належних заходів для запобігання будь-яким посяганням на його особу, свободу або гідність.
Одним із засобів забезпечення нормальної діяльності посольств та місій є також
свобода зносин дипломатичних представництв з акредитуючою державою, її органами як у
Центрі, так і за кордоном. Дипломатичні представництва при використанні засобів поштово-
телеграфного, телексного та інших видів сучасного зв'язку мають в країні перебування певні
пільги — право безперешкодного та позачергового прийому та передання повідомлень тощо.
За всіх переваг найсучасніших видів та систем зв'язку важливим засобом спілкування між
дипломатичним представницгвом та Центром залишається відправлення та отримання
документів дипломатичною поштою.

25. Поняття дипломатичного захисту та умови його надання

Дипломатичний захист передбачає захист прав і законних інтересів акредитуючої держави, її
громадян та юридичних осіб, що перебувають на території країни акредитації посольства.
Дипломатичний захист здійснюється, насамперед, у тому, що посольство надає консультації
своїм громадянам з усіх питань, що стосуються їхнього перебування в даній країні, робить
різноманітні запити з приводу захисту інтересів своєї держави та її громадян, а в необхідних
випадках — протести та подання органам влади країни перебування.
З міжнародно-правової точки зору функція дипломатичного захисту може здійснюватись за
дотримання певних умов. У тексті Віденської конвенції посилання на це дається лише в
загальній формі. Так, у п. І «б» ст. З говориться, що такий захист має здійснюватися «...в
межах, що допускаються міжнародним правом». Проте існуюча практика щодо здійснення
дипломатичного захисту дає змогу уточнити цей напрям роботи предсіаішицтиа і
сформулювати чотири головних умови, що роблять дану функцію правомірною.
По-перше, при здійсненні функцій дипломатичного захисту неприпустимо вдаватися до будь-
яких кроків, які можна було б розцінювати як спробу втручання у внутрішні справи країни
перебування. По-друге, перш ніж застосовувати всі передбачені засоби дипломатичного
захисту, посольство має переконатися в тому, що громадянам чи юридичним особам його
держави відмовлено в судовій чи іншій формі захисту згідно з чинним законодавством країни
перебування, або всі засоби, передбачені цим законодавством для відновлення порушених
прав, уже вичерпано, і це не дало бажаних результатів. По-третє, дипломатичний захист може
надаватись посольством тільки фізичним та юридичним особам акредитуючої держави.
Апатриди та біпатриди (тобто особи без громадянства взагалі, або особи, які є громадянами
двох і більше країн одночасно), а також громадяни і установи іноземної держави, як правило,
не можуть розраховувати на заступництво чи сприяння іншого посольства, якщо це не
викликано крайньою необхідністю і не є предметом спеціальної домовленості, як це
передбачено ст. 45 та 46 Віденської конвенції про дипломатичні зносини. Так, зокрема, у ст.
46 зазначається: «Акредитуюча держава може, за попередньою згодою держави перебування і
на прохання третьої держави, не представленої в державі перебування, взяти на себе тимча-
совий захист інтересів цієї третьої держави та її громадян». Й, нарешті, право на
дипломатичний захист є винятковим правом держави. Тобто тільки акредитуюча держава
приймає рішення (на рівні посольства, місії або консульства): вживати їй певних заходів
щодо органів влади країни перебування і, якщо «так», то в якому обсязі і в якій формі.
Дипломатичний захист є, мабуть, найскладнішою функцією, що вимагає надзвичайно
скрупульозного дотримання всіх вищезгаданих умов у сфері діяльності посольства. Пояс-
нюється це тим, що кожна юридична і фізична особа перебуває під юрисдикцією держави, на
території якої вона в даний момент мешкає. Це, звичайно, стосується й громадян іноземних
країн, які перебувають на чужій території і зобов'язані підкорятися законодавству
приймаючої держави. В результаті такої колізії створюється реальна ситуація, коли іноземці,
з правової точки зору, перебувають під юрисдик-пією двох законодавств — вітчизняного та
приймаючої держави. За цих умов функція дипломатичного захисту, що здійснюється
посольством у країні перебування, ні в якому разі не повинна вступати в суперечність з
місцевим законодавством. Запорукою успіху тут є глибоке знання міжнародно-правових
норм, вміння вдало поєднувати 'їх із правовими нормами країни перебування.

26.Поняття дипломатичних привілеїв та імунітетів, їх юридична природа

Під дипломатичними привілеями розуміються особливі переваги і пільги, надані
представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави перебування.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення представництва і його співробітників

із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування.

У міжнародному праві розрізняють привілеї та імунітети дипломатичних представництв і

привілеї та імунітети їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети).

До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

— недоторканність помешкань представництва —вона означає, що власті держави

перебування не можуть ступати в це помешкання без згоди глави представництва. Більш того,
на країні перебування лежить спеціальний обов'язок приймати всіх належних заходів для
захисту помешкань представництва від усякого нанесення шкоди і вторгнення та запобігання
всякого порушення спокою або образи його гідності. Помешкання представництв, предмети
їхньої обстановки й інше майно, що знаходиться в них, а також засоби пересування
користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізицій і виконавчих дій. При цьому термін
«помешкання» тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків,
використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б
не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину
будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного
представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія
дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй,
відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим
екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво;

— фіскальний імунітет (від латин, fiscalis — казенний) означає звільнення дипломатичних

представництв від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, крім
зборів за конкретні види обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при виконанні
своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави
перебування;

— недоторканність архівів і документів представництва — ці об'єкти недоторканні у будь-

який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони теоретично не
знаходилися. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта
не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці;

— свобода зносин представництва — означає, що дипломатичне представництво має свободу

зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де
б вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин дипломатичні представництва вправі
користуватися всіма засобами, які підходять, включаючи дипломатичних кур'єрів,
закодованими або шифрованими депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою
недоторканністю і підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Державою,
що акредитує, або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр ad hoc
(наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, що несе прапор держави,
що акредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної
пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування
встановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правом
користування засобами цивільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для
належного й ефективного виконання функцій дипломатичних представництв зобов'язана
сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати
всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв;

— право користування прапором і емблемою держави, що акредитує, — це право належить

як самому представництву, так і його главі. Ці символи держави, що акредитує,
розміщуються на помешканнях представництва, включаючи резиденцію глави
представництва, а також на його засобах пересування.

До особистих привілеїв та імунітетів належать:

— недоторканість особи дипломата — особа дипломатичного агента недоторканна, він не

підлягає арешту або затримці в будь-якій іншій формі. Держава перебування зобов'язана
ставитися до нього з належною повагою і приймати належних заходів для запобігання яких-
небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність.

— недоторканність житла — приватна резиденція дипломатичного агента користується тією

ж недоторканністю і захистом, що і помешкання дипломатичного представництва (приватна
резиденція дипломатичного агента містить у собі будь-яке помешкання, у якому може
мешкати дипломат: квартиру, номер у готелі, будинок). Папери дипломатичного агента, його
кореспонденція, крім ряду випадків, пов'язаних із цивільною юрисдикцією держави
перебування, є недоторканними;

— імунітет від юрисдикції — дипломатичний агент користується імунітетом від карної,

цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імунітет
від карної юрисдикції.
За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування,
проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно
нього не порушується в силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй
пропонується залишити територію держави перебування. Разом з тим, сторона, що приймає,
може клопотатися перед урядом держави, що акредитує, про відмову в імунітеті дипломату,
що вчинив злочин. При його одержанні така відмова повинна бути ясно і точно виражена.

На дипломатів також поширюється імунітет від цивільної юрисдикції, крім таких випадків:

а) речових позовів, що належать до приватного не рухомого майна на території країни

перебування, якщо він не володіє цим майном для цілей представництва;

б) позовів, що стосуються спадкування, стосовно яких він виступає в якості виконавця

заповіту, попечителя, спадкоємця або відмовоодержувача спадщини. Таким чином,
дипломатичний агент не може посилатися на дипломатичний імунітет як підставу для
відмови від явки при розгляді позову або іншої справи, що належить до спадкування;

в) позовів; що належать до будь-якої фахової або комерційної діяльності дипломатичного

агента за межами його офіційних функцій.

Дипломати також користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції держави

перебування і тому на них не можуть накладатися штрафи й інші адміністративні стягнення.

Водночас слід мати на увазі, що імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави
перебування не звільняє його від юрисдикції акредитованої держави;

— фіскальний імунітет — дипломатичний агент звільняється від усіх мит і податків,

особистих і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком:

а) непрямих податків, що включаються в ціну товару й обслуговування;

б) збору податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться в акредитованій державі,

якщо він не володіє ним від імені акредитованої держави, або з метою представництва;

в) податків на спадщину і мита на спадкування, що стягуються країною перебування;

г) зборів і податків на приватний прибуток, джерело яких знаходиться в країні перебування;

д) судових, реєстрових зборів, іпотечних зборів і гербового збору стосовно нерухомого

майна, що знаходиться на території держави перебування.

Крім дипломатичного персоналу, імунітети та привілеї поширюються на членів їхніх родин.

До членів родини дипломата належать його дружина (чоловік) і неповнолітні діти, а також,
відповідно до міжнародного порядку, дорослі незаміжні дочки дипломата, що мешкають із
ним спільно і перебувають на його утриманні.

Дипломатичні привілеї та імунітети починають поширюватися на осіб, визначених у

міжнародному праві, із моменту перетинання ними кордону держави, що приймає, і діють до
моменту виїзду зазначених осіб із держави перебування. Дипломат і члени його родини
користуються встановленими в міжнародному праві привілеями та імунітетами також при
проїзді через третю державу. Треті держави не повинні перешкоджати проїзду через їхню
територію членів адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу представництва і
членів їхніх родин. Таким чином, дипломатичні привілеї та імунітети даються не для того,
щоб ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з метою більш ефективного
виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій у повній
відповідності з нормами міжнародного права і внутрішньодержавного права країни
перебування.

27. Відмова від дипломатичних привілеїв та імунітетів

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р.
Статья 32

1. От иммунитета от юрисдикции дипломатических агентов и лиц,пользующихся

иммунитетом согласно статье 37, может отказаться аккредитующее государство.
2. Отказ должен быть всегда определенно выраженным.
3. Возбуждение дела дипломатическим агентом или лицом,пользующимся
иммунитетом от юрисдикции согласно статье 37, лишает его права ссылаться на
иммунитет от юрисдикции в отношении встречных исков, непосредственно связанных с
основным иском.
4. Отказ от иммунитета от юрисдикции в отношении гражданского или
административного дела не означает отказа от иммунитета в отношении исполнения
решения, для чего требуется особый отказ.

28.Недоторканність приміщення дипломатичного представництва

Відповідно до Віденської конвенції'1961 р. «приміщення представництва» — це будинок
(або ж його частина), в якому розміщується представництво. Це стосується й резиденції
глави представництва, незалежно від того, хто володіє правом власності на неї, а також
земельної ділянки, що обслуговує цей будинок чи його частину. В поняття «земельна
ділянка», згідно з Коментарем Комісії міжнародного права ООН, входять також сад і
автостоянка, що належать представництву. Загалом цей дипломатичний Імунітет
регламентується ст. 22 згаданої Конвенції. В ній роз'яснюється, що приміщення
представництва є недоторканними. Власті держави перебування не можуть проникнути в ці
приміщення інакше, як з дозволу глави представництва. Заборона вступати в приміщення
представництва без дозволу його глави має абсолютний характер. Це правило не має ніяких
винятків, і його потрібно дотримуватись навіть у випадку пожежі в дипломатичному
представництві або захоплення останнього терористами.
Неприпустимість доступу місцевих властей в приміщення дипломатичного представництва
без згоди його глави виключає тим самим можливість здійснення таких примусових заходів,
як обшук, арешт, реквізиція, та виконавчих дій.
Забезпечуючи недоторканність приміщень дипломатичного представництва, держава
перебування зобов'язана попереджувати дії місцевих властей, які можуть завдати шкоди,
порушити спокій^ або принизити гідність дипломатичного представництва. Йдеться про
попередження свідомих ворожих акцій з боку місцевих властей, їхні дії', які в тій чи іншій
мірі зачіпають інтереси дипломатичного представництва, проте не направлені спеціально
проти нього і є результатом звичайної функціональної діяльності (громадські роботи в
безпосередній близькості від приміїцень представництва, тимчасове відключення з технічних
причин електроенергії, телефонного зв'язку тощо), не можуть розцінюватися як порушення
недоторканності приміщень.
Ще одним аспектом поняття «недоторканність приміщень» є спеціальне зобов'язання
держави перебування забезпечити захист дипломатичних представництв від посягань
приватних осіб. Це зобов'язання включає в себе лва компоненти: по-перше, організацію
місцевими органами влади в разі необхідності фізичної охорони дипломатичного
представництва та убезпечення їх від будь-яких нападів, вторгнень та інших посягань з боку
приватних осіб і, по-друге, в разі здійснення посягань,— проведення розслідування та пока-
рання винних, а також забезпечення компенсації заподіяної шкоди. Охорона приміщень
дипломатичних представництв здійснюється державами перебування, як правило, завдяки
використанню спеціальних поліцейських або військових підрозділів.

29. Поняття дипломатичного притулку, умови його надання

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший
означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від переслідувань,
політичного характеру на території конкретної держави; другий — надання державою такої ж
можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на
іноземному військовому кораблі, що знаходяться на території іншої держави.

Потрібно враховувати звичайний характер надання дипломатичного притулку. Відповідно до

загального міжнародного права недоторканність помешкання дипломатичного
представництва або консульської установи, а також екстериторіальність іноземного
військового корабля не дають права надавати в їхніх помешканнях притулок особам,
переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру.
Дане положення одержало відбиток і в договірному праві. Так, відповідно до п.З статті 41
Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року встановлена заборона на
використання дипломатичного представництва з метою, не сумісною із його офіційними
функціями. Проте дипломатичний притулок одержав дуже широке поширення в договірній
практиці держав Латинської Америки, що у Гаванській конвенції 1928 року і Каракасській
конвенції 1954 року визнали право дипломатичного притулку і розробили процедуру його
надання. Є випадки надання такого притулку й у Європі.

30.Статус Конвенціїї 1973 р. про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які
користуються міжнародним захистом , у тому числі дипломатичних агенств.
Зобов'язання,що покладаються на держав -учасниць.
{Статус?- Чинна!}
В цілях цієї Конвенції:
1. "Особа, яка користується міжнародним захистом", є:
а) глава держави, глава уряду чи міністр закордонних справ, який перебуває в іноземній
державі, а також супроводжуючі члени його сім'ї;
b) будь-який представник чи службова особа держави, чи будь-яка службова особа,
чи інший агент міжурядової міжнародної організації, коли проти нього, його офіційних
приміщень, його житлового приміщення чи його транспортних засобів було вчинено
злочин, має право згідно з міжнародним правом на спеціальний захист від будь-якого
нападу на його особу, свободу і гідність, а також члени його сім'ї, що проживають з ним.
2. "Гаданий злочинець" є особа, щодо якої є докази, достатні для встановлення prima
facie, що вона вчинила один чи більше злочинів, зазначених у статті 2, або брала участь у
їх вчиненні.
Злочини:
а) вбивства, викрадення та іншого нападу проти особистості чи свободи особи, що
користується міжнародним захистом;
b) насильницький напад на офіційне приміщення, житлове приміщення або
транспортні засоби особи, яка користується міжнародним захистом, що може
погрожувати особистості чи свободі останньої;
с) загроза будь-якого нападу;
d) спроба будь-якого нападу, і
е) дії в якості співучасника будь-якого такого нападу мають розглядатися кожною
державою-учасницею згідно з її внутрішнім законодавством як злочин.
Зобов'язання
1. Кожна держава-учасниця вживає відповідних заходів для встановлення своєї
юрисдикції над злочинами, зазначеними в статті 2, у таких випадках:
а) коли злочин вчинено на території цієї держави або на борту судна чи літака,
зареєстрованого в цій державі;
b) коли гаданий злочинець є громадянином цієї держави;
с) коли злочин вчинено проти особи, яка користується міжнародним захистом за
смислом статті 1 та має статус такої у зв'язку з тими функціями, які вона виконує від імені
цієї держави.
2. Кожна держава-учасниця аналогічним чином вживає необхідних заходів для
встановлення своєї юрисдикції під цими злочинами у випадку, коли гаданий злочинець
перебуває на його території, і не видає його відповідно до статті 8 будь-якій із держав,
згаданих у пункті 1 цієї статті.
3. Ця Конвенція не виключає будь-якої юрисдикції, що здійснюється згідно з
національним правом.

2. Держави-учасниці співробітничають у справі запобігання злочинам, переліченим у

статті 2, особливо шляхом:
а) вжиття всіх практично здійснимих заходів по запобіганню підготовці в межах їх
відповідних територій вчинення таких злочинів в межах чи поза межами їх територій;
b) обміну інформацією та координації вжиття адміністративних заходів для того, щоб
запобігти вчиненню таких злочинів.

3. Держава-учасниця, в межах території якої було вчинено злочини, якщо вона має
підстави вважати, що гаданий злочинець залишив її територію, повідомляє всі інші
заінтересовані держави чи безпосередньо, чи через Генерального секретаря ООН про всі
факти, що стосуються вчиненого злочину, а також про всі наявні в її розпоряджені дані
щодо встановлення особистості гаданого злочинця.

4. Держава-учасниця, на території якої перебуває гаданий злочинець, може за необхідністю

вжити згідно із своїм внутрішнім законодавством належних заходів,що забезпечують його
присутність для кримінального переслідування або видачі. Про ці заходи невідкладно
повідомляється чи безпосередньо, чи через Генерального секретаря ООН:
а) державі, на території якої було вчинено злочин;
b) державі чи державам, громадянином якої є гаданий злочинець, або у випадку,
якщо він є апатридом, на території якої він постійно проживає;
с) державі чи державам, громадянином якої є заінтересована особа, яка користується
міжнародним захистом, чи від імені якої вона здійснювала свої функції;
d) всім іншим заінтересованим державам; та
е) міжурядовій міжнародній організації, агент чи будь-яка службова особа якої є
відповідною особою, яка користується міжнародним захистом.

Будь-якій особі, щодо якої вживаються заходи, передбачені в пункті 1 цієї статті, надається
можливість:
а) невідкладно зв'язатися з найближчим відповідним представником держави,
громадянином якої вона є, або який іншим чином має право захищати її права, чи, якщо
вона є апатридом, до якого вона звертається з проханням і який погоджується захищати її
права; та
b) відвідання представником цієї держави.

5. Держава-учасниця, на території якої перебуває гаданий злочинець, у тому випадку,

коли вона не видає його, передає справу без будь-яких винятків і без необгрунтованого
зволікання своїм компетентним органам для кримінального переслідування із
затриманням процедур, встановлених законами цієї країни.

6. Якщо злочини, зазначені в статті 2, не включені до числа злочинів, що тягнуть за собою

видачу, в будь-який договір про видачу між державами-учасницями, вони вважаються
включеними як такі в будь-який відповідний договір між ними. Держави-учасниці
зобов'язуються включати такі злочини в якості злочинів, що тягнуть за собою видачу, в будь-
який договір про видачу, що укладається між ними.Якщо держава-учасниця, яка
обумовлює видачу наявністю договору, одержує прохання про видачу від іншої держави-
учасниці, з якої у неї немає договору про видачу, вона може, якщо вирішить видати
злочинця, розглядати цю Конвенцію в якості правової підстави для видачі у зв'язку з
даними злочинами. Видача проводиться згідно з процесуальними положеннями та іншими
умовами законодавства держави, до якої адресовано прохання про видачу.

7. Будь-якій особі, щодо якої здійснюється розгляд у зв'язку зі злочином, гарантується

справедливий розгляд справи на всіх стадіях розгляду.

8. Держави-учасниці подають одна одній найбільш повну правову допомогу в зв'язку з

кримінально-процесуальними діями, здійсненими щодо злочинів включаючи надання всіх
наявних у їх розпорядженні доказів, необхідних для судового розгляду.

9.Держава-учасниця, яка здійснила кримінально-процесуальні дії щодо гаданого злочинця,

повідомляє про їх остаточні результати Генеральному секретарю ООН, який
направляє дану інформацію іншим державам-учасницям.

31.Законодавство України про покарання осіб, що порушили дипломатичні привілеї та

імунітети
Конвенція 1973 р. (см.вопр №30)
+ Ст 6 ККУ, ч 4
Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав
та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах
судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується
дипломатичним шляхом.
32.Українське законодавство про забезпечення безпеки дипломатичних установ України
за кордоном.
Інструкція про порядок забезпечення комплексної безпеки дипломатичних установ
України за кордоном

1. Загальні положення
1.1. Інструкція про порядок забезпечення комплексної безпеки дипломатичних установ
України за кордоном встановлює основні вимоги щодо підбору, погодженню, ремонту,
пристосуванню будівель та приміщень, що призначаються для розміщення
дипломатичних установ України за кордоном та порядок їх реалізації з метою:
1.1.1. Запобігання несанкціонованому проникненню сторонніх осіб (особливо осіб,
озброєних вогнепальною зброєю та вибуховими пристроями) на територію та в
приміщення Установ (паркани,укріплені брами, тамбури, сигналізація, системи допуску);
1.1.2. Запобігання диверсійно-терористичними акціями проти Установ шляхом
використання вогнепальної та легкої артилерійської зброї, а також поштових каналів та
транспортних засобів споряджених вибуховими пристроями (приміщення для
розпакування пошти, розміщення важливих спеціальних приміщень Установ);
1.1.3. Забезпечення функціонування життєво важливих систем Установ в умовах
надзвичайного стану (сховища для персоналу та обладнання, запаси продуктів харчування
та життєзабезпечення, системи аварійного електроживлення);
1.1.4. Запобігання витоку інформації з обмеженим доступом по технічних каналах
(мовна та візуальна інформація, обробка, передавання та зберігання інформації в
технічних системах).
1.2. Інструкція у повному обсязі розповсюджується на організацію робіт по
комплексній безпеці представництв України при міжнародних організаціях, а також
торговельних, військових та інших установ України за кордоном, що мають у своєму складі
органи спеціальних видів зв'язку та референтури, за узгодженням в кожному конкретному
випадку із зацікавленими міністерствами та відомствами.
1.3. Комплексний захист установ України за кордоном, що не мають у своєму складі
референтур здійснюється згідно із цією Інструкцією за узгодженням із зацікавленими
міністерствами та відомствами України.
1.4. Відповідальність за виконання вимог Інструкції покладається на керівника
Установи згідно діючого законодавства. Організація робіт по забезпеченню комплексного
захисту Установ доручається офіцерам безпеки та відділу комплексної безпеки
закордонних установ України (ВКБ УРЗДУ) згідно з діючими нормативними
документами стосовно питань безпеки.
1.5. Проектування, будівництво та пристосування Установ України за кордоном
виконуються за існуючими будівельними нормами з урахуванням спеціальних вимог
безпеки.

33.Іммунітети дипломатичних засобів пересування

Дуже важливим є імунітет дипломатичних засобів пересування. Маються на увазі будь-які
транспортні засоби — сухопутні (як правило, автомобільні), повітряні та водні — які
належать, орендуються або передаються для регулярного користування дипломатичним
представництвам, співробітникам представництва та членам їхніх сімей. Номерні знаки
спеціальних серій є необхідним атрибутом дипломатичних засобів пересування, що вказують
на наявність відповідних імунітетів, тому відмова у видачі таких знаків або їх вилучення
органами влади країни перебування рівноцінні відмові в поширенні імунітетів на
дипломатичний засіб пересування. Цей імунітет регулюється двома статтями Віденської кон-
венції (22 та ЗО), і сумарно він означає, що дипломатичний засіб пересування не підлятає
обшуку, реквізиції, арешту та виконавчим діям. Варто наголосити: імунітет від обшуку,
реквізицій, арешту та виконавчих дій, що надається засобам пересування дипломатичного
представництва та дипломатам, поширюється також на засоби пересування співробітників
адміністративно-технічного персоналу та членів їхніх сімей (ст. 37 Віденської конвенції).
Поширення імунітетів на засоби пересування, що належать співробітникам обслуговуючого
персоналу. Конвенцією не передбачено.

34.Недоторканність архівів, документів, кореспонденції дипломатичного

представництва

Недоторканність архівів і документів. «Архіви і документи представництва є

недоторканними в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження».

До архівів і документів за змістом ст. 24 Віденської конвенції про дипломатичні

зносини відноситься вся офіційна документація дипломатичного представництва, а
також вхідна та вихідна офіційна кореспонденція, яка не підлягає ані розкриттю, ані
затримці. Архіви та документи абсолютно недоторканні за будь-яких обставин, у тому
числі й у разі війни, і країна перебування зобов'язана гарантувати цю
недоторканність. Норма про недоторканність архівів і документів дипломатичного
представництва адресована владі держави, а не приватним особам, до
розпорядження яких документи можуть потрапити випадково.

35.Правовий статус дипломатичної пошти. Порядок доставки дипломатичної пошти в

Україні.
Дипломатична пошта є одним із видів зв'язку між державою, її дипломатичними,
консульськими та іншими представництвами за кордоном і має забезпечити
нормальне їх функціонування відповідно до норм сучасного міжнародного права.
Згідно зі ст. 27 Віденської конвенції, вона є відповідним "сховищем", яке не підлягає
ні розпакуванню, ні затриманню. При цьому "всі місця дипломатичної пошти
повинні мати видимі зовнішні ознаки, які вказують на їх характер, вони можуть
містити лише дипломатичні документи та предмети, призначені для офіційного
користування".
Визначення дипломатичної пошти має дві основні особливості: функція пошти,
тобто передавання офіційної кореспонденції, документів або предметів,
призначених винятково для офіційного користування, як інструменту зносин між
акредитуючою державою та її місіями за кордоном; зовнішні знаки, що свідчать про
офіційний характер пошти. Ці дві особливості відрізняють дипломатичну пошту від
інших місць, які перевозять або пересилають як особистий багаж дипломатичного
агента або звичайну поштову посилку чи інший вантаж. Суттєвою характеристикою
дипломатичної пошти є наявність видимих зовнішніх ознак, що вказують на її
характер дипломатичної пошти, оскільки навіть якщо вона буде складатися з тих
місць, які не вміщують офіційної кореспонденції, документів чи предметів, які
призначені для офіційного користування, вона все ж є дипломатичною поштою,
тому має користуватися міжнародно-правовим захистом.
Способи досТавлення пошти бувають різні, її може супроводжувати дипломатичний
кур'єр. Вона може бути доручена командирові екіпажу цивільного літака, капітанові
торговельного судна. Методи доставлення відрізняються залежно від способів
відправлення і транспортування. Сучасне міжнародне право не передбачає жодних
правових норм, які б обмежували масу та кількість місць дипломатичної пошти.За
загальним правилом обмеження можуть бути визначені двосторонніми домовле-
ностями між державами.
Крім цього, встановлюються відповідні вимоги до відправлення дипломатичної
пошти, які є загальноприйнятими з боку держав. На всі місця дипломатичної пошти
заповнюється документ встановленої форми. Переважно — кур'єрський лист, у
якому вказується статус особи, що супроводжує пошту, кількість місць
дипломатичної пошти, підпис відправника, завірений печаткою. Дипломатична по-
шта, відправлена без супроводу, має бути забезпечена супровідним листом, у якому
зазначено адресу відправника та одержувача, масу валізи, кількість місць
дипломатичної пошти. Але в будь-якому випадку всі місця дипломатичної пошти
мусять мати видимі зовнішні ознаки, які вказують на їх характер, і при цьому можуть
містити лише дипломатичні документи та предмети, призначені для офіційного
користування. Згідно з положенням Віденської конвенції 1961 р., держава, яка
надсилає дипломатичну пошту, бере на себе відповідальність у визначенні того, з
дипломатичної валізи, що, на її думку, вимагає захисту, та які документи і предмети
належать до офіційного користування. Як зазначалося вище, у тексті Конвенції
досить чітко і недвозначно зафіксована неприпустимість затримання чи
розпакування дипломатичної пошти. Але на практиці деякі держави здійснюють
спроби перекрутити ці положення, використовують сучасні технічні засоби з метою
огляду дипломатичної пошти.
Зрозуміло, що кожна акредитуюча держава зацікавлена у захисті своїх
дипломатичних кур'єрів і дипломатичної пошти з боку приймаючої держави. Цей
захист нормативно закріплений у п. 5 ст. 27 та в п. З ст. 40 Віденської конвенції 1961
р. і повинен надаватись приймаючою державою шляхом прийняття різних заходів
як законодавчого, так і адміністративного характеру у внутрішньодержавній сфері.
ПОЛОЖЕННЯ про порядок доставки дипломатичної пошти України
Дипломатична пошта доставляється до представництв України за кордоном та з цих
представництв в Україну дипломатичними кур'єрами України. Дипломатичний кур'єр -
уповноважена офіційна особа, якійдоручається доставка дипломатичної
пошти.Дипломатичною поштою мають право користуватися Верховна Рада України,
Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади України у порядку, що встановлюється Міністерством закордонних
справ України.Формування, оформлення, доставка дипломатичної пошти здійснюється
Державною фельд'єгерською службою України при Державному комітеті зв'язку
України, яка за погодженням з Міністерством закордонних справ України призначає
дипломатичних кур'єрів, розробляє розклад і маршрути її доставки.Міністерство
закордонних справ України за поданням Державної фельд'єгерської служби України при
Державному комітеті зв'язку України оформляє дипломатичним кур'єрам дипломатичні
паспорти з відповідними візами та веде облік кур'єрських листів. Фінансування витрат з
доставки дипломатичної пошти здійснюється за рахунок коштів, що виділяються
Міністерством фінансів України, та коштів, які одержуються Державною
фельд'єгерською службою України при Державному комітеті зв'язку України від
відправників цієї пошти.У деяких випадках дипломатичну пошту України дозволяється
відправляти командирською поштою.

36.Правовий статус дипломатичного кур'єра

Згідно з практикою, що склалася, перевезення диппошти за призначенням покладається у
більшості випадків на спеціальну службу дипломатичних кур'єрів, яка входить у багатьох
країнах у структуру МЗС чи інших відповідних державних органів. У п. 5 ст. 27 Віденської
конвенції зазначається, що «дипломатичний кур'єр, який має бути забезпечений офіційним
документом із зазначенням його статусу та кількості місць, що складають дипломатичну
пошту, користується при виконанні своїх обов'язків захистом держави перебування. Він
користується особистою недоторканністю і не підлягає арешту або затриманню в будь-якій
формі».
Порівняно новим засобом доставки дилпошти є перевезення останньої не штатними,
професійними дипкур'єрами, а особами, що тимчасово виконують цю місію (дипломатичні
кур'єри adhoc). Статус таких кур'єрів регулюється п. 6 ст. 27 Віденської конвенції.
Принципово важливим моментом у діяльності таких дипкур'єрів є те, що «...Імунітети
(кур'єра ad hoc) припиняються в момент доставки таким кур'єром дорученої йому
дипломатичної пошти за призначенням». А в п. 7 ст. 27 зазначеної Конвенції передбачається,
що «дипломатична пошта може бути ввірена командирові екіпажу цивільного літака, що
направляється в аеропорт, прибуття в який дозволене. Командир має бути забезпечений
офіційним документом із зазначенням кількості місць, що складають пошту, проте він не
вважається дипломатичним кур'єром. Представництво може направити одного з своїх
співробітників прийняти дипломатичну пошту безпосередньо і безперешкодно від командира
літака». Така практика перевезення дипломатичної пошти поширюється і на капітанів
морських торговельних суден. До того ж, на підставі спеціальних угод між конкретними
державами-контрагентами дипломатична пошта може пересилатись і без супроводження її
дипкур'єрами (по каналах звичайного поштового зв'язку або авіатранспортом). У таких
випадках заздалегідь встановлюється допустима для відправки кількість місць та визнача-
ється місячна норма ваги дипломатичної пошти.
В Україні служба дипкур'єрів не підпорядкована безпосередньо МЗС України, а входить до
складу Головного управління державної фельд'єгерської служби, яка структурно входить до
Міністерства зв'язку України (розпорядження Президента України «Про Порядок доставки
дипломатичної пошти України» від 27 липня 1992 р.). Начальник Держфельдслужби
призначається та звільнюється з посади наказом Мінзв'язку. Особовий склад служби
дотримується Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом
органів Міністерства внутрішніх справ України і прирівнюється до оперативного складу
органів МВС. Ця служба є урядовим військово-кур 'єрським зв 'язком, що забезпечує
доставку службової кореспонденції державних органів, дитошти посольств, консульств і
представництв України та інших держав, а також виконання доручень особливого характеру
Президента, Голови Верховної Ради та Прем'єр-міністра України.

37.Особиста недоторканність дипломатичних агентів

Серед привілеїв та імунітетів найважливішим і, водночас, найдавнішим є особиста

недоторканність. Згідно зі ст. 29 і 37 Віденської конвенції 1961 р., особиста недоторканність
стосується як дипломатичного, так і адміністративно-технічного персоналу, членів їх сімей,
які живуть разом із ними, коли вони не є громадянами приймаючої держави. ст. 37 випливає,
що члени сімей адміністративно-технічного персоналу користуються особистою
недоторканністю (окрім вказаного вище, коли вони не проживають у цій країні постійно).
Члени обслуговуючого персоналу представництва, які не є громадянами держави
перебування або не проживають у ній постійно, відповідно користуються імунітетом лише
щодо дій, вчинених ними під час виконання службових обов'язків. Але цей імунітет жодним
чином не поширюється на членів їх сімей. Не користуються правом недоторканності також
приватні працівники представництва, навіть коли вони не є громадянами акредитуючої
держави, за винятком, коли приймаюча держава сама визнає за ними такий імунітет.
Особиста недоторканність в обмеженому вигляді поширюється на дипломатичних
представників, які є громадянами приймаючої держави або постійно проживають у ній.
Згідно зі ст. 38 Конвенції, якщо приймаюча держава не надала додаткові привілеї та
імунітети, вони користуються лише імунітетом від юрисдикції та недоторканністю щодо
офіційних дій, вчинених ними під час виконання своїх функцій. Водночас інші члени
персоналу представництва і домашні робітники, які є громадянами держави перебування або
постійно в ній проживають, користуються привілеями та імунітетами лише тією мірою, якою
це допускає держава перебування.
гідно зі ст. 29 Конвенції, особа дипломатичного агента недоторканна, не підлягає арешту або
затриманню ні в якій формі. При цьому держава перебування зобов'язана ставитись до нього
з належною повагою і вжити всіх заходів з метою запобігти будь-яким посяганням на його
особу, свободу або гідність.
Викладена вище норма не є формальним приписом для держави, а виступає імперативним
зобов'язанням для приймаючої держави, відхилення від якого не допускається. Щоб
уникнути подібних випадків, приймаюча держава повинна мати відповідні правові акти для
своїх правоохоронних органів (поліції, служби безпеки тощо) і розробити ефективні заходи,
спрямовані на те, щоб запобігти можливим замахам проти особистої недоторканності членів
дипломатичного представництва.
Позаяк ці події набули систематичного характеру, в рамках ООН було порушено питання про
розробку міжнародного правового документа, який був би спрямований проти таких
злочинів. Підсумком цього стала резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1973 р.,
яка схвалила Конвенцію про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються
міжнародним захистом, включаючи і дипломатичних агентів. + см.30 вопрос

38.Імунітет дипломатичних агентів від юрисдикції держави перебування

У сучасному міжнародному праві імунітет дипломатичних представників від юрисдикції
країни перебування найбільш закріплений у ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні
зносини 1961 р. Цей імунітет є абсолютний і означає непідлеглість дипломатичного агента
юрисдикції приймаючої держави у сфері її кримінальної, цивільної та адміністративної
юрисдикції. Він виступає процесуальною передумовою, яка унеможливлює здійснення
провадження стосовно осіб, на яких поширюється цей імунітет. При цьому не має значення,
чи діяв дипломатичний агент під час виконання службових обов'язків, чи як приватна особа.
Єдине, що може зробити у таких випадках держава перебування, — це оголосити дипломата
persona non grata і зажадати його відкликання з посади, яку він обіймає. Водночас звільнення
дипломатичного агента від юрисдикції приймаючої держави зовсім не означає, що він звіль-
няється від обов'язку дотримання законів та інших правових приписів приймаючої держави,
які передбачені у ст. 41 Віденської конвенції. Імунітет від юрисдикції приймаючої держави не
звільняє агента від юрисдикції акредитуючої держави, громадянином якої він переважно є.
Віденська конвенція 1961 р. не фіксує жодних конкретних положень, які стосуються
юрисдикційного імунітету дипломатичного представництва. Формально воно не є юри-
дичною особою у внутрішньому праві приймаючої держави. Однак на дипломатичне
представництво, яке виступає органом акредитуючої держави, поширюється юрисдикцій-ний
імунітет, оскільки жодна суверенна держава не може поширювати свою юрисдикцію на іншу
державу. Крім цього, на все майно, що належить до сфери функціонування представництва
(наприклад, приміщення, архіви), поширюється недоторканність. При цьому треба зазначити,
що місцеві суди не наділені компетенцією у справах, пов'язаних із діяльністю та майном
дипломатичного представництва, а також його цивільно-правовими зобов'язаннями.
Віденська конвенція 1961 p., на відміну від імунітету від адміністративної і цивільної
юрисдикції, не передбачає жодних обмежень і винятків від імунітету від кримінальної
юрисдикції. Як і недоторканність, він має інтеґральний характер і поширюється однаковою
мірою як на службову діяльність, так і на приватне життя за винятком обслуговуючого
персоналу. Особи, на яких поширюється цей імунітет, не підлягають кримінальному
ув'язненню з боку приймаючої держави і проти них не можуть бути застосовані санкції,
передбачені кримінальним законодавством цієї держави. Хоча при цьому варто зазначити, що
імунітет від кримінальної юрисдикції відрізняється від особистої недоторканності, оскільки
остання значно ширша за змістом. Про порушення імунітету від кримінальної юрисдикції
може йти мова, коли проти особи, на яку поширюється вказаний імунітет, розпочато судове
провадження або застосовано хоча б один із видів кримінально-процесуальних дій, або коли
винесене рішення суду. Тоді як затримання або арешт особи, що користується цим
імунітетом, без попереднього розпорядження суду може кваліфікуватися як порушення
недоторканності.
Імунітет від кримінальної юрисдикції на практиці означає повне вилучення цих осіб з-під дії
судових і слідчих органів приймаючої держави. Проти них не може бути порушено
кримінальну справу.
Дипломатичний агент не зобов'язаний давати свідчення як свідок. Однак він може
добровільно свідчити усно чи письмово, зокрема у випадку, якщо дипломат є учасником
автотранспортної пригоди або якщо стосовно нього вчинено недружній акт.
Акредитуюча держава, якщо у неї є для цього вагомі підстави, може відмовитись від
імунітету від юрисдикції дипломатичних агентів і осіб, які користуються ним згідно зі ст. 37
Віденської конвенції. При цьому така відмова має бути завжди чітко виражена у формі
офіційного документа, найчастіше дипломатичної ноти.
Крім цього, дипломатичний агент користується також імунітетом від цивільної та
адміністративної юрисдикції, окрім випадків:
а) майнових позовів, що стосуються приватного нерухомого майна на території держави
перебування, якщо він не володіє ним від імені акредитуючої держави для потреб
представництва;
б) позовів, що стосуються успадкування, відносно яких дипломатичний агент виступає як
виконавець заповіту, опікун над спадковим майном (спадкоємець або відказоодержувач), як
приватна особа, а не від імені акредитуючої держави;
в) позовів, що стосуються будь-якої професійної або комерційної діяльності, яку здійснює
дипломатичний агент у державі перебування за межами офіційних функцій.
У випадках, коли посилання на дипломатичний імунітет позбавляє зацікавлених осіб права
домагатись відшкодування збитків, "акредитована держава відмовлялась від імунітету
співробітників свого дипломатичного представництва стосовно цивільних позовів осіб у
державі перебування, якщо це можливо без порушень функцій представництв, і, коли відмов
від імунітету немає, акредитуюча держава робила все можливе для справедливого
задоволення такого роду вимог".
Формально ст. 42 Конвенції констатує, що дипломатичний агент не має права займатися в
державі перебування професійною або комерційною діяльністю з метою особистої вигоди.
39.Свобода пересування дипломатичних агентів, практика її обмеження
Одним з полемічних є питання про зміст та практику застосування принципу
свободи пересування співробітників дипломатичного представництва акредитуючої
держави територією держави перебування. При цьому, як правило, віддаються
переваги концепції повної свободи пересування, відповідно до якої співробітники
дипломатичних представництв іноземних держав вправі “безперешкодно пересуватись по
території держави перебування”,за винятком невеликої кількості постійно
закритих зон.Проте, аналіз ст. 26 Конвенції 1961 р.дає підстави констатувати неспроможність
концепції повної свободи пересування співробітників дипломатичного представництва
акредитуючої держави територією держави перебування. Нагадаємо, що Комісія
міжнародного права ООН відхилила пропозицію про включення до проекту Конвенції 1961 р.
такого формулювання: “Держава перебування повинна дозволяти… повну свободу
пересування … її територією всім членам персоналу дипломатичного
представництва . Таким чином, не випадково у ст. 26 Конвенції 1961 р. Не йдеться про
“повну” свободу пересування, а свобода пересування співробітників дипломатичних
представництв іноземних держав територією держави перебування забезпечується настільки,
наскільки вона відповідає законам і правилам цієї держави про “зони, в’їзд до яких
забороняється або регулюється з міркувань державної безпеки”. Підтвердженням цьому є і
зміст коментаря Комісії міжнародного права ООН до проекту Конвенції 1961 р., в якому
роз’яснюється, що “свобода пересування
не повинна суперечити законам і правилам держави перебування про зони, в’їзд дояких
забороняється або регулюється з міркувань державної безпеки” [19, 87].
Як бачимо з викладеного, ст. 26 Конвенції 1961 р. в цілому не обмежує право держави
перебування на встановлення зон, в’їзд до яких співробітникам дипломатичних
представництв забороняється або регулюється з міркувань державної безпеки. Крім
того, це можуть бути не тільки зони, в’їзд до яких забороняється або регулюється на під-
ставі конкретних списків, що доводяться до відома дипломатичних представництв іно-
земних держав, а й тимчасово закриті зони.Зазначене робить міжнародно-правомірним
запровадження повідомлювального порядку пересування співробітників дипломатичного
представництва акредитуючої держави територією держави перебування, оскільки
співробітник дипломатичного представництва, який запланував поїздку,повинен отримати
офіційну інформацію від органу влади держави перебування про те, які міста і райони є
закритими в той чи інший час. Цілком виправдано, якщо держава перебування наряду зі
встановленням, скажімо, вимоги отримання співробітниками дипломатичних представництв
“спеціальних дозволів для деяких поїздок” запроваджуватиме і певні обмеження щодо
пересуваннядеякими маршрутами і видами транспорту.Водночас надання державі
перебування широких прав щодо регламентації порядку пересування співробітників
дипломатичних представництв іноземних держав її територією не означає, що вона нічим не
обмежена у своєму праві, адже, насамперед, даний порядок не повинен створювати штучні
перешкоди для здійснення дипломатичними представництвами офіційних функцій, інакше
може постати питання про міжнародну відповідальність держави перебування.

40.Недоторканність приватної резиденції, паперів,кореспонденції і майна

дипломатичних агентів
В числі найважливіших імунітетів помешкань дипломатичних представництв варто
назвати недоторканність помешкань, недоторканність архівів і документів
представництв (навіть якщо вони перебувають за межами помешкань
представництв), недоторканність офіційної кореспонденції представництв.

Недоторканність приміщень, службових і приватної резиденції, передбачає,насамперед,

неприпустимість будь-яких примусових дій щодо них з боку органів влади держави
перебування. Більше того, на державу перебування покладено обов’язок забезпечення
належного функціонування дипломатичного представництва.
Згідно з п. 2 ст. 22 Конвенції 1961 р. «надержаві перебування лежить спеціальний обов’язок
вживати всіх належних заходів для захисту приміщень представництва від будь-якого
вторгнення або заподіяння шкоди та для запобігання будь-якому порушенню спокою
представництва або образі його гідності»
+ вопр №26
41.Митні та фіскальні дипломатичні привілеї
Держава, яка акредитує, звільняється від сплати всіх державних, районних і муніципальних
податків, зборів і мита щодо приміщень представництва, власних або найманих, окрім таких
податків, зборів або мита, які являють собою платню за конкретні види обслуговування
(ст.23).
Митні привілеї представництва зводяться до звільнення від усього мита відносно предметів,
які призначені для офіційного користування представництва (п. "а" ст.36). Збори, стягнуті
представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від
усіх податків і мит держави перебування. Звільнення від податків і зборів (фіскальні
привілеї) тривалий час існувало як норма міжнародної ввічливості, визнана на основі
взаємності.їУперше фіскальні привілеї були сформульовані як норма загального
міжнародного права при кодификації дипломатичного права та закріплені у Віденській
конвенції про дипломатичні зносини: "Акредитуюча держава та глава представництва
звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит. окрім
податків, зборів і мит, що представляють собою плату за окремі види послуг" (ч.1 ст.23).
Фіскальні привілеї не поширюються на платежі за конкретні види обслуговування (такі як
газ, водопровід, каналізація, парове опалення, електроенергія тощо). Незважаючи на
очевидну загальну тенденцію до визнання фіскальних привілеїв дипломатичних
представництв, держави все-таки дуже болісно ставляться до втручання у сферу
оподатковування.Віденській конвенції про дипломатичні зносини: "Держава перебування
відповідно до прийнятих нею законів та правилами дозволяє ввозити та звільняє від усіх мит,
податків і зборів, за винятком складських зборів, зборів за перевезення та подібного роду
послуг: a) предмети, призначені для офіційного використання представництва; б) предмети,
призначені для особистого використання дипломатичного агента або членів його родини, що
живуть разом із ним, включаючи предмети, призначені для облаштування" (ч.1 ст.36). Як
видно, митні привілеї не мають у міжнародному праві абсолютного характеру. Їхній обсяг
установлюється законодавством кожної держави, тому найчастіше може бути визначений на
умовах взаємності. В Україні питання про митні привілеї в Положенні про дипломатичні
представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. не
врегульоване, а віднесене до ведення "законодавства України відповідно до норм
міжнародного права" (п.11).
42.Законодавство України про порядок пропуску через державний кордон України
службовців дипломатичних представництв іноземних держав
who knows....
43.Привілеї та імунітети адміністративно -технічного персоналу представництв
Друга категорія співробітників дипломатичного представництва — члени адміністративно-
технічного персоналу, їхня роль у дипломатичному представництві також чітко
регламентується Віденською конвенцією, згідно з якою «членами адміністративно-
технічного персоналу є члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-
технічне обслуговування представництва» (ст. І, п. «f»). До категорії адміністративно-
технічного персоналу відносять референтів-перекладачів, технічних секретарів, стенографіс-
тів, бухгалтерських працівників, шифрувальників та інший канцелярський персонал. Всі ці
співробітники не мають дипломатичних паспортів та рангів, проте у відрядження за кордон їх
направляє міністерство закордонних справ і їм видається службовий паспорт (по суті щось
середнє між дипломатичним та загальногромадянським паспортом). Положення про
дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні особиста
недоторканність поширюється серед інших на співробітників адміністративно-технічного
персоналу та членів їхніх родин, що проживають разом із ними, за винятком громадян
України й осіб, що постійно проживають в Україні (п.15).
Адміністративно-технічний персонал посольств і місій користується привілеями та
імунітетами, однак не в повному обсязі. Так, особи, що належать до нього, не звільняються
від митного догляду, і, головне, імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції щодо
адміністративно-технічного персоналу не поширюється на дії, які виходять за межі їхніх
службових обов'язків.
44.Привілеї та імунітети обслуговуючого персоналу представництв
Члени обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва (прибиральниці, ліфтери,
водії, садівники, вахтери тощо). До них належать, як уже зазначалося, і особи, що не входять
до складу персоналу представництва, а працюють за договором найму в самих співробітників
посольства чи місії (хатні робітниці, доглядальниці тощо). У Віденській конвенції про них
сказано:«членами обслуговуючого персоналу» є члени персоналу представництва, які
виконують обов'язки по обслуговуванню представництва (ст. І, п. "g"). «Приватний домашній
робітник» — особа, яка виконує обов'язки домашнього робітника у співробітника
представництва і не є службовцем акредитуючої держави (ст. І, п. "h"). Обидві ці групи осіб
комплектуються в основному з числа громадян країни перебування, тоді як перші дві
категорії — це, як правило, громадяни акредитуючої держави. У ст. 8 Віденської конвенції
зазначено:
1. Члени дипломатичного персоналу представництва в принципі мають бути громадянами
акредитуючої держави;
2. Члени дипломатичного персоналу представництва не можуть призначатися з числа осіб,
які є громадянами держави перебування, інакше як за згодою цієї держави, причому ця згода
може бути в будь-який час анульована».
Представники обслуговувального персоналу, якщо це не громадяни держави перебування або
не особи, які постійно проживають у ній, користуються імунітетом відносно дій, вчинюваних
ними при виконанні своїх обов'язків, і звільняються від податків, зборів та мита на заробіток,
отримуваний ними на своїй службі. Водночас слід зазначити, що відносно адміністративно-
технічного та обслуговувального персоналу посольств держави-контрагенти часто укладають
двосторонні угоди, за якими обсяг привілеїв та імунітетів для цих осіб може бути
розширений - на основі взаємності.
45. Статус внутрішньої охорони дипломатичних представництв.

Про охорону дипломатичних і консульських представництв іноземних держав в

Україні
Президент України; Розпорядження від 21.10.1992 № 164/92-рп
З метою створення належних умов для роботи дипломатичних і
консульських представництв іноземних держав на території України
та забезпечення їх охорони і відповідно до Закону України "Про
Національну гвардію України" ( 1774-12 ):
1. Покласти на Національну гвардію України з 15 грудня 1992
року охорону існуючих та тих, що відкриватимуться, дипломатичних і
консульських представництв іноземних держав на території України.
2. Службі безпеки України і Міністерству внутрішніх справ
України до 15 грудня 1992 року передати Національній гвардії
України об'єкти охорони існуючих на території України
дипломатичних і консульських представництв іноземних держав з
усіма інженерно-технічними засобами за станом на 1 листопада 1992
року.
3. Місцевим державним адміністраціям вживати заходів до
забезпечення інженерно-технічним обладнанням, необхідним для
охорони існуючих і тих, що відкриватимуться, дипломатичних і
консульських представництв іноземних держав в Україні.

46. Поняття службового імунітету. Проблеми, що виникають при йо-

го наданні.

Надання службового імунітету означає, емоційне обличчя, яке користує-

ться їм, звільняється з кримінальної, цивільної та адміністративної юри-
сдикції держави перебування у відношенні дій, скоєних у виконанні слу-
жбовими обов'язками. Якщо ж правопорушення скоєно не у виконанні
службовими обов'язками, особу то, можливо притягнуто до відповід-
альності країни перебування, але " виходячи з постанов судових влади, у
разі вчинення тяжких злочинів “
І тут виникають проблеми, істота якої в невизначеності поняття " дії, які
скоювалися і під час консульських функцій " . У зв'язку з цим практично
нерідко виникають складнощі у з'ясуванні того, перебувало чи особу в
останній момент, злочину при виконанні своїх службовими обов'язками
чи ні, отже, чи має держава перебування залучати його до відповід-
альності. Не менші складно в питанні у тому, хто правомочний вирішення
проблеми: держава перебування чи направляюче государство.

47. Дія дипломатичних імунітетів на території третьої держави.

Дипломатичні привілеї та імунітети починають поширюватися на осіб, ви-

значених у міжнародному праві, із моменту перетинання ними кордону
держави, що приймає, і діють до моменту виїзду зазначених осіб із
держави перебування. Дипломат і члени його родини користуються
встановленими в міжнародному праві привілеями та імунітетами також
при проїзді через третю державу. Треті держави не повинні перешкоджа-
ти проїзду через їхню територію членів адміністративно-технічного й
обслуговуючого персоналу представництва і членів їхніх родин. Таким
чином, дипломатичні привілеї та імунітети даються не для того, щоб
ігнорувати закони, правила і звичаї держави перебування, а з метою
більш ефективного виконання дипломатичним представництвом і його
персоналом своїх функцій у повній відповідності з нормами міжнародно-
го права і внутрішньодержавного права країни перебування.

48. Конвенція 1969р про спеціальні місії, його історичний розвиток.

Конвенція про спеціальні місії 1969 р. визначає такого роду місію як тим-
часове представництво держави, яке направметься однією державою до
іншої за узгодженням з останньою для вирішення особливо важливих пи-
тань або для виконання спеціального завдання. Діяльність таких місій
називають дипломатією ad hoc.
Держави-учасниці цієї Конвенції, відзначаючи, що спеціальним місіям
завжди надавався особливий режим, беручи до уваги цілі й принципи
Статуту Організації Об'єднаних Націй ( 995_010 ), що стосуються
суверенної рівності держав, підтримання міжнародного миру і безпеки
та розвитку дружніх відносин і співробітництва між державами, відзнача-
ючи, що важливість питання про спеціальні місії була визнана у ході
Конференції Об'єднаних Націй з дипломатичних зносин та імунітету, а
також у резолюції 1, прийнятій Конференцією 10 квітня 1961 р., врахову-
ючи, що Конференція Організації Об'єднаних Націй з дипломатичних
зносин та імунітету прийняла Віденську конвенцію про дипломатичні
зносини ( 995_048 ), яка була відкрита для підписання 18 квітня 1961 року,
враховуючи, що Конференція Організації Об'єднаних Націй з
консульських зносин прийняла Віденську конвенцію з консульських
зносин ( 995_047 ), яка була відкрита для підписання 24 квітня
1963 року, вважаючи, що міжнародна конвенція про спеціальні місії мо-
гла б доповнити обидві ці конвенції та сприяти розвитку дружніх від-
носин між державами, незалежно від їх державного і суспільного устрою,
усвідомлюючи, що привілеї та імунітети, які відносяться спеціальних
місій, надаються не для вигоди окремих осіб, а для забезпечення ефе-
ктивного виконання функцій спеціальних місій як місій, що за своїм ха-
рактером представляють державу,підтверджуючи, що норми між-
народного звичаєвого права продовжують регулювати питання, не
передбачені положеннями цієї Конвенції, погодилися про нижче-
наведене. Єто виписка із конвенции. Не знаю что еще там про його роз-
виток можна сказать. можно информацию із след. вопроса использовать.

49. Поняття інституту спеціальної місії, його історичний розвиток.

Спеціальна місія — це різновид тимчасових закордонних органів зовні-
шніх зносин, що складаються з представників, які направляються однією
державою до іншої для виконання конкретних завдань, обумовлених за
згодою між цими державами. У міжнародно-правовій науці і практиці
держав ця форма здійснення зовнішніх зносин раніше називалася "ди-
пломатія ad-hoc", тобто тимчасові, створювані в кожному конкретному ви-
падку з певного приводу дипломатичні органи держав за кордоном. За
постійними посольствами зберігається повсякденне обслуговування офі-
ційних зносин. У вирішенні інших питань ключова роль відводиться спеці-
альним місіям.
Що стосується історії започаткування спеціальних місій як форми
дипломатії, то неспростовні факти підтверджують, що саме вони —
спеціальні місії були першоосновою сучасної дипломатичної структури.
На початку зародження цивілізації в контексті розвитку перших між-
державних та міжнародних відносин взагалі не існувало ніяких інших
форм дипломатичної діяльності, крім спеціальних місій. Адже не-
достатній розвиток засобів зв'язку та сполучень, крайня відособленість
держав, а головне — відсутність більш-менш регулярних економічних,
торговельних, культурних та інших контактів призводили до того, що
усталеної системи дипломатичних зносин із характерною для неї практи-
кою заснування постійних дипломатичних представництв за кордоном не
існувало й узагалі не могло ще тоді бути.
Спеціальні місії за тих часів, так само як сьогодні це роблять по-
стійні дипломатичні представництва, вели переговори з найрізноманітні-
ших питань, що викликали взаємний міждержавний інтерес. Були серед
цих питань і такі, що мали церемоніальний характер (наприклад участь
послів інших держав в урочистостях з нагоди монархічних шлюбів,
сходження на престол тощо). Про те, що функції спеціальних місій до
XVI—XVIII ст. та їхня організація по суті не відрізнялись від звичайного
кола питань, що вирішуються в дипломатичному порядку, свідчить
практика не лише багатьох європейських країн, а й українських державо-
творень, які в боротьбі за національне самовизначення надавали дипло-
матії, зокрема спеціальним дипломатичним місіям, особливою значення.
 Головною відмінністю стародавніх спеціальних дипломатичних
місій від сучасних було те, що в ті часи акредитуюча держава не була
зобов'язаною отримувати згоду від країни перебування на прийом спеці-
альної місії. Це пояснювалось причинами об'єктивного характеру,
насамперед, відсутністю регулярних, надійних систем зв'язку. Звичайно,
здебільшого такі місії відправлялися за кордон на свій страх і ризик, а
поняття дипломатичних імунітетів і привілеїв мали досить умовний ха-
рактер.
Звичайно, в наш час центр дипломатичної роботи змістився в бік
регулярної дипломатії, тобто постійних дипломатичних представництв
держав за рубежем. Тому в діяльності спеціальних місій також відбулися
певні функціональні зміни: здебільшого вона зводиться до моментів це-
ремоніального характеру. Хоча, звичайно, на них покладається в
окремих випадках виконання конкретних, важливих дипломатичних дору-
чень. Особливо часто спеціальні місії застосовувались протягом XX ст. у
випадках, коли та чи інша держава боролася за своє самовизначення,
досягнення суверенітету і, не маючи при цьому постійних дипломатичних
представництв за кордоном, змушена була користуватися спеціальними
місіями для захисту своїх інтересів на міжнародній арені. Прикладом із
національної історії епохи УНР може слугувати поїздка дипломатичної
місії УНР, очолюваної відомим українським політиком, автором книги
«Ukraina Irredenta» Юліаном Бачинським, до США. Про значення, яке уряд
УНР надавав місії до США, свідчить і той факт, що її було зараховано до
першого розряду, так само як місії у Парижі, Лондоні, Берліні, Берні і
Москві» (с. 69). У другій половині XX ст. спеціальні місії, крім випадків це-
ремоніального характеру, застосовувались, як правило, для гасіння чи-
сленних воєнних конфліктів, що спалахували в різних куточках нашої
планети.

50. Початок і закінчення спеціальної місії.

Функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення

місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або
іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість.
 Початок здійснення функцій спеціальною місією не залежить
ні від представлення її постійним дипломатичним представництвом
посилаючої держави, ні від вручення вірчих грамот або повноважень.
Функції спеціальної місії припиняються, зокрема:
а) за домовленістю зацікавлених держав;
b) після виконання завдання спеціальної місії;
с) після закінчення строку, встановленого для спеціальної
місії, якщо він спеціально не продовжений;
d) після повідомлення посилаючою державою про те, що вона
припиняє або відкликає спеціальну місію;
е) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона
вважає діяльність спеціальної місії припиненою.
Розірвання дипломатичних або консульських відносин між
посилаючою державою і приймаючою державою само по собі не тягне за
собою припинення діяльності спеціальних місій, що існують у момент
розірвання відносин.

51. Привілеї та імунітети спеціальних місій.

Приймаюча держава повинна надавати спеціальній місії

можливості, необхідні для виконання її функцій, враховуючи
характер і завдання спеціальної місії.
Приміщення
Приймаюча держава у разі прохання з боку спеціальної місії
повинна сприяти їй в одержанні необхідних приміщень, а також
належних житлових приміщень для її членів.
Звільнення приміщень спеціальної місії від оподаткування
1. У мірі, сумісній з характером і тривалістю функцій,
здійснюваних спеціальною місією, посилаюча держава і члени
спеціальної місії, що діють від її імені, звільняються від усіх
державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита щодо
приміщень, які займає спеціальна місія, крім таких податків,
зборів і мита, що являють собою плату за конкретні види
обслуговування.
2. Фіскальні винятки, про які йдеться в цій Статті, не
стосуються тих податків, зборів і мита, якими, згідно з законами
приймаючої держави обкладаються особи, що укладають контракти з
посилаючою державою або членом спеціальної місії.
Недоторканність приміщень
1. Приміщення, в яких розміщується спеціальна місія згідно з
цією Конвенцією, недоторканні. Представники приймаючої держави не
можуть вступати в ці приміщення інакше, як за згодою глави
спеціальної місії або, у відповідних випадках, за згодою глави
постійного дипломатичного представництва посилаючої держави,
акредитованого в приймаючій державі. Така згода може передбачатися
у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що становить серйозну
загрозу громадській безпеці, і лише у тому разі, коли немає
можливості отримати безпосередню згоду глави спеціальної місії
або, у відповідних випадках, глави дипломатичного представництва.
2. На приймаючій державі лежить спеціальний обов'язок вживати
всіх належних заходів для захисту приміщень спеціальної місії від
будь-якого вторгнення або завдання шкоди та для запобігання
будь-якому порушенню спокою місії або образи її гідності.
3. Приміщення спеціальної місії, предмети їх обстановки та
інше майно, що використовується для роботи спеціальної місії, а
також транспортні засоби місії користуються імунітетом від обшуку,
реквізиції, арешту та виконавчих дій.
Недоторканність архівів і документів
Архіви і документи спеціальної місії недоторканні в будь-який
час та незалежно від їх місцезнаходження. Коли це необхідно, вони
повинні мати видимі зовнішні розпізнавальні знаки.
Свобода пересування
У випадку, якщо це не суперечить законам і правилам про зони,
в'їзд у які забороняється або регулюється з міркувань державної
безпеки, приймаюча держава повинна забезпечувати всім членам
спеціальних місій свободу пересування і поїздок по її території
тією мірою, в якій це необхідно для виконання функцій спеціальної
місії.
Свобода зносин
1. Приймаюча держава повинна дозволяти і охороняти вільні
зносини спеціальної місії для всіх офіційних цілей. При зносинах з
урядом посилаючої держави, її дипломатичними представництвами,
консульськими установами та іншими спеціальними місіями або з
окремими групами тієї ж місії, де б вони не перебували, спеціальна
місія може користуватися всіма відповідними засобами, включаючи
кур'єрів та закодовані або зашифровані депеші. Однак спеціальна
місія може встановлювати й експлуатувати радіопередавач лише за
згодою приймаючої держави.
2. Офіційна кореспонденція спеціальної місії недоторкана. Під
офіційною кореспонденцією розуміється вся кореспонденція, що
стосується спеціальної місії та її функцій.
3. Там, де це практично можливо, спеціальна місія
користується засобами зносин постійного дипломатичного
представництва посилаючої держави, у тому числі дипломатичною
поштою та послугами кур'єра.
4. Пошта спеціальної місії не підлягає ні розкриттю, ні
затриманню.
5. Всі місця, що становлять пошту спеціальної місії, повинні
мати видимі зовнішні знаки, що вказують на їх характер, і вони
можуть містити тільки документи і предмети, призначені для
офіційного користування спеціальнї місії.
6. Кур'єр спеціальної місії, який повинен бути забезпечений
офіційним документом із зазначенням його статусу та кількості
місць, що становлять пошту, користується під час виконання своїх
обов'язків захистом приймаючої держави. Він користується особистою
недоторканністю і не підлягає арешту або затриманню в якій би то
не було формі.
7. Посилаюча держава або спеціальна місія можуть призначати
кур'єрів спеціальної місії. В таких випадках положення пункту 6
цієї Статті також застосовуються, за тим винятком, що зазначені в
ньому імунітети припиняються в момент доставки кур'єром дорученої
йому пошти спеціальної місії за призначенням.
8. Пошта спеціальної місії може бути ввірена командиру судна
або цивільного літака, що направляється в порт або аеропорт,
прибуття в який дозволено. Командир має бути забезпечений
офіційним документом із зазначенням кількості місць, що становлять
пошту, але він не вважається кур'єром спеціальної місії. За
домовленістю з компетентними властями спеціальна місія може
направити одного з своїх членів прийняти пошту безпосередньо і
безперешкодно від командира судна або літака.
Недоторканність особи
 Особа представників посилаючої держави в спеціальній місії, а
також особа членів дипломатичного персоналу місії недоторкана.
Вони не підлягають арешту або затриманню в якій би то не було
формі. Приймаюча держава зобов'язана ставитися до них з належною
повагою та вживати всіх необхідних заходів для запобігання
будь-яких посягань на їх особу, свободу або гідність.
Недоторканність особистого приміщення
1. Особисті приміщення представників посилаючої держави в
спеціальній місії та членів її дипломатичного персоналу
користуються тією ж недоторканністю і захистом, що і приміщення
спеціальної місії.
2. Їх папери, кореспонденція та - з винятками, передбаченими
в пункті 4 Статті 31 - їх майно таким же чином користуються
недоторканністю.
Імунітет від юрисдикції
1. Представники посилаючої держави в спеціальній місії та
члени її дипломатичного персоналу користуються імунітетом від
кримінальної юрисдикції приймаючої держави.
2. Вони користуються також імунітетом від цивільної та
адміністративної юрисдикції приймаючої держави, крім випадків:
а) майнових позовів, які стосуються приватного нерухомого
майна, що перебуває на території приймаючої держави, якщо тільки
дана особа не володіє ним від імені посилаючої держави для цілей
місії;
b) позовів, які стосуються спадкування, по відношенню до яких
дана особа виступає як виконавець заповіту, опікун над спадковим
майном, спадкоємець або відмовник від спадкоємства як приватна
особа, а не від імені посилаючої держави;
с) позовів, що стосуються будь-якої професійної або
комерційної діяльності, яка здійснюється даною особою в приймаючій
державі за межами її офіційних функцій;
d) позовів про відшкодування збитків, завданих внаслідок
нещасного випадку, спричиненого транспортним засобом, що
використовується за межами офіційних функцій даної особи.
3. Представники посилаючої держави в спеціальній місії та
члени її дипломатичного персоналу не зобов'язані давати свідчення
як свідки.
 4. Ніякі виконавчі заходи не можуть вживатися щодо
представника посилаючої держави в спеціальній місії або члена її
дипломатичного персоналу, за винятком тих випадків, що підпадають
під підпункти а), b), с) і d), пункту 2 цієї Статті, й інакше як
за умови, що відповідні заходи можуть вживатися без порушення
недоторканності її особи або її приміщення.
5. Імунітет від юрисдикції представників посилаючої держави
в спеціальній місії і членів дипломатичного персоналу не звільняє
їх від юрисдикції посилаючої держави.

52. Поняття, система і джерела консульского права.

Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного

права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регу-
люють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами
міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин.
Консульское право — совокупность принципов и норм (как внутреннего
законодательства государства, так и международного права), регулирую-
щих деятельность консулов. Каждое государство определяет объём
функций своих консульских представителей с учётом законодательства
страны пребывания.
Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародні норми,
що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних,
економічних, торгових, консульських), у регламентах і постановах між-
народних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні,
консульські й інші відносини дипломатичного характеру.
Особливістю системи джерел дипломатичного і консульського права є
те, що в неї, поряд із такими джерелами, як міжнародний порядок і між-
народний договір, входять і акти національного законодавства.

53. Віденська конвенція 1963р про консульскі зносини, його

структура і статус.
Віденська конвенція про консульські відносини прийнята на Конференції
ООН з консульських відносин у Відні 24 квітня 1963 року, набрала чин-
ності 19 березня 1967 року. Слідуючи практиці, що склалася в міжнародних
відносинах, Віденська конвенція передбачає, що встановлення
консульських відносин між державами здійснюється по взаємній згоді між
ними. состоит из 5 Глав, 79 статей.

54. Законодавство про консульскую службу в Україні.

Департамент консульської служби (далі - Департамент) є структурним

підрозділом Міністерства закордонних справ України. Його утворено для
виконання завдань та пов’язаної з цим координації роботи Міністерства у
сфері захисту прав та інтересів громадян України за кордоном. У своїй
діяльності Департамент керується Конституцією України, законами Украї-
ни, актами Президента України і Кабінету Міністрів України,
Консульським статутом України, Положенням про Міністерство закордон-
них справ України, Положенням про Департамент консульської служби,
нормативно-правовими актами МЗС та іншими нормативними актами.

55. Функції консульских представництв, засоби їх здійснення.

Консульскими функциями являются:

а) защита в государстве пребывания интересов представляемого
государства и его граждан (физических и юридических лиц) в
пределах, допускаемых международным правом;
b) содействие развитию торговых, экономических, культурных и
научных связей между представляемым государством и государством
пребывания, а также содействие развитию дружественных отношений
между ними иными путями в соответствии с положениями настоящей
Конвенции;
с) выяснение всеми законными путями условий и событий в
торговой, экономической, культурной и научной жизни государства
пребывания, сообщение о них правительству представляемого
государства и представление сведений заинтересованным лицам;
d) выдача паспортов и проездных документов гражданам
представляемого государства и виз или соответствующих документов
лицам, желающим поехать в представляемое государство;
 е) оказание помощи и содействия гражданам (физическим и
юридическим лицам) представляемого государства;
f) исполнение обязанностей нотариуса, регистратора актов
гражданского состояния и других подобных обязанностей, а также
выполнение некоторых функций административного характера, при
условии что в этом случае ничто не противоречит законам и правилам
государства пребывания;
g) охрана интересов граждан (физических и юридических лиц)
представляемого государства в случае преемства "mortis causa" на
территории государства пребывания в соответствии с законами и
правилами государства пребывания;
h) охрана в рамках, установленных законами и правилами
государства пребывания, интересов несовершеннолетних и иных лиц,
не обладающих полной дееспособностью, которые являются граждана-
ми представляемого государства, в особенности когда требуется
установление над такими лицами какой-либо опеки или
попечительства;
i) с соблюдением практики и порядка, принятых в государстве
пребывания, представительство или обеспечение надлежащего
представительства граждан представляемого государства в судебных и
иных учреждениях государства пребывания с целью получения, в
соответствии с законами и правилами государства пребывания,
распоряжений о предварительных мерах, ограждающих права и интере-
сы этих граждан, если, в связи с отсутствием или по другим причинам,
такие граждане не могут своевременно осуществлять защиту своих
прав и интересов;
j) передача судебных и несудебных документов или исполнение
судебных поручений по снятию показаний для судов представляемого
государства в соответствии с действующими международными
соглашениями или, при отсутствии таких соглашений, в любом ином
порядке, не противоречащем законам и правилам государства
пребывания;
k) осуществление предусматриваемых законами и правилами
представляемого государства прав надзора и инспекции в отношении
судов, имеющих национальность представляемого государства, и
самолетов, зарегистрированных в этом государстве, а также в
отношении их экипажа;
 l) оказание помощи судам и самолетам, упомянутым в пункте k
настоящей статьи, и их экипажу, принятие заявлений относительно
плавания судов, осмотр и оформление судовых документов и, без
ущерба для прав властей государства пребывания, расследование
любых происшествий, имевших место в пути, и разрешение всякого
рода споров между капитаном, командным составом и матросами,
поскольку это предусматривается законами и правилами
представляемого государства;
m) выполнение других функций, возложенных на консульское
учреждение представляемым государством, которые не запрещаются
законами и правилами государства пребывания или против выполнения
которых государство пребывания не имеет возражений или же которые
предусмотрены международными договорами, действующими меж-
ду представляемым государством и государством пребывания.

56. Функції консула щодо юридичних осіб та громадян України.

Консул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб юридичні

особи та громадяни України користувалися в повному обсязі всіма
правами, наданими їм законодавством держави перебування і
міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава
перебування, а також міжнародними звичаями.
Консул зобов'язаний вживати заходів для відновлення порушених
прав юридичних осіб і громадян України. У випадку, якщо після
звернення консула до властей держави перебування не будуть
відновлені порушені права юридичних осіб і громадян України,
консул зобов'язаний повідомити про це Міністерство закордонних
справ України та главу дипломатичного представництва України
в державі перебування.
Консул зобов'язаний приймати як письмові, так і усні звернення
юридичних осіб та громадян України.
Консул приймає звернення іноземних юридичних осіб і громадян
з питань, що стосуються виконання його функцій.
Консул веде облік громадян України, які постійно проживають
або тимчасово перебувають у його консульському окрузі.
Консул відповідно до законодавства України веде військовий
облік громадян України, які перебувають за кордоном.
 Консул зобов'язаний забезпечити прибуття громадян України
чоловічої статі, які досягли 18-річного віку, до військових
комісаріатів за місцем постійного проживання для проходження
призовної комісії.

57. Функції щодо нотаріальних дій і легалізації документів.

Консул вчиняє нотаріальні дії, передбачені законодавством

України. Порядок вчинення нотаріальних дій консулом визначається
Законом України "Про нотаріат" ( 3425-12 ), цим Статутом,
Положенням про порядок вчинення нотаріальних дій консулом, яке
затверджується Міністерством юстиції України і Міністерством
закордонних справ України, а також іншими актами законодавства
України.
Нотаріальні дії вчинюються у приміщенні консульської установи
України. В окремих випадках нотаріальні дії можуть бути вчинені
поза зазначеною установою.
Консул, який вчинює нотаріальні дії, зобов'язаний додержувати
таємниці вчинюваних нотаріальних дій.
Довідки про вчинені нотаріальні дії і документи видаються
відповідно до законодавства України про державний нотаріат.
Нотаріальні дії вчинюються в день пред'явлення всіх
необхідних для цього документів, сплати консульського збору і
відшкодування фактичних витрат.
 Вчинення нотаріальних дій може бути відкладено при
необхідності витребування додаткових відомостей чи документів або
направлення документів на експертизу, а також на інших підставах,
передбачених законодавством України.
Нотаріально посвідчувані угоди, а також заяви та інші
документи підписуються в присутності консула, який вчинює
нотаріальні дії. Якщо угоду, заяву чи інший документ підписано за
відсутності консула, то особа, яка підписала такий документ,
повинна особисто підтвердити, що документ підписаний нею.
Консул, який вчинює нотаріальні дії, зобов'язаний
роз'яснювати громадянам України їх права та обов'язки, попереджати
про наслідки вчинюваних нотаріальних дій з тим, щоб юридична
необізнаність та інші подібні обставини не могли бути використані
їм на шкоду.
Консул не може вчинювати нотаріальні дії на своє ім'я і від
свого імені, на ім'я і від імені своєї (свого) дружини (чоловіка),
її (його) і своїх родичів по прямій лінії.
Нотаріальне діловодство в консульських установах ведеться
державною мовою України. ( Частина перша статті 50 в редакції
Указу Президента N 474/2002 ( 474/2002 ) від 21.05.2002 )
Коли особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не
знає мови, якою ведеться діловодство в консульській установі,
тексти документів, що оформлюються, повинен перекласти їй консул,
який вчинює нотаріальну дію, або відомий консулові перекладач.
 Якщо вчинення нотаріальної дії суперечить законодавству
України, консул відмовляє у вчиненні такої дії.
Консул не приймає для вчинення нотаріальних дій документи,
якщо вони не відповідають вимогам законодавства України, або
можуть за своїм змістом завдати шкоди інтересам України, або
містять відомості, що порочать честь і гідність громадян.
На прохання особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальних
дій, їй повинні бути викладені причини відмови і роз'яснено
порядок її оскарження.
Консул легалізує документи і акти, складені за участю властей
консульського округу, або такі, що виходять від цих властей.
Органи України приймають такі документи і акти на розгляд
лише при наявності консульської легалізації, якщо інше не
передбачено законодавством України або міжнародним договором,
учасниками якого є Україна і держава перебування.
Консульська легалізація полягає в установленні і засвідченні
справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала
документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них,
справжності відбитка штампа, печатки, зразки яких отримано
консулом офіційним шляхом від компетентних органів держави
перебування. ( Частина третя статті 54 в редакції Указу Президента
N 474/2002 ( 474/2002 ) від 21.05.2002 )
Порядок консульської легалізації встановлюється Міністерством
закордонних справ України.
 Легалізації не підлягають документи і акти, які суперечать
законодавству України або можуть за своїм змістом завдати шкоди
інтересам України, або містять відомості, що порочать честь і
гідність громадян.

58. Функції консула військових кораблів ВМС України.

Консул зобов'язаний всіляко сприяти українським військовим

кораблям і військово-допоміжним суднам (далі - кораблі), які
знаходяться в портах, територіальних і внутрішніх водах держави
перебування в межах його консульського округу, в питаннях зв'язку
з берегом, взаємовідносин з місцевими властями,
матеріально-технічного забезпечення та в інших питаннях.
При відсутності у державі перебування військово-морських
(військових) аташе України консул бере участь у вирішенні всіх
питань, пов'язаних з заходом кораблів у порти, розташовані в межах
консульського округу.
При одержанні відомостей про наступне прибуття кораблів у
порт, розташований у межах консульського округу, для входу в який
потрібен лоцман, консул вживає заходів до того, щоб лоцман
своєчасно прибув на корабель.
По прибутті корабля консул негайно надає командирові корабля
відомості, необхідні при зносинах з місцевими властями, зокрема
про санітарний стан місцевості, правила порту, місцеві закони і
звичаї, виконання яких є обов'язковим або якими необхідно
керуватися командирові корабля і членам екіпажу.
Консул зобов'язаний при першій можливості особисто відвідати
корабель чи загін кораблів, що прибув.
У необхідних випадках консул супроводжує командира корабля
(загону кораблів) при нанесенні візитів службовим особам держави
перебування.
У разі залишення тяжкохворого члена екіпажу корабля на
лікування в державі перебування консул повинен стежити за ходом
лікування і забезпечити його відправлення в Україну.
У разі смерті члена екіпажу корабля консул вживає заходів для
поховання з належними почестями або відправлення тіла померлого в
Україну. Документи і особисте майно померлого надсилаються в
Україну.
У разі аварії, зіткнень кораблів та інших морських подій
консул вживає всіх залежних від нього заходів для подання
необхідної допомоги кораблям і для належного юридичного оформлення
події, що мала місце.
Консул надає допомогу командирові корабля (загону кораблів) у
встановленні зв'язку з вищестоящим командуванням, а також сприяє у
відправленні корабельної службової пошти.
Консул рекомендує фірми і дає командирові корабля (загону
кораблів) відомості, що можуть сприяти доброякісному і швидкому
поповненню запасів кораблем, а також візує всі рахунки і
документи, подані йому командиром корабля.
Положення цього розділу відповідно поширюються і на літаки
(вертольоти) авіації Збройних Сил України.

59. Функції консула щодо суден України.

Консул стежить за тим, щоб у портах, територіальних і

внутрішніх водах держави перебування в межах його консульського
округу суднам надавалися у повному обсязі права та імунітети
відповідно до законодавства держави перебування і міжнародних
договорів, учасниками яких є Україна і держава перебування.
Консул сприяє і подає необхідну допомогу капітанам суден у
портах, територіальних і внутрішніх водах держави перебування.
Консул вправі вимагати явки капітана в консульську установу і
подання доповіді про обставини плавання судна, а також
пред'явлення суднової ролі.
Капітан судна повинен сповіщати консула про прибуття судна в
порт держави перебування і подавати відомості про обставини
плавання.
Консул має право в будь-який час відвідати судно.
Консул зобов'язаний відмічати в судновій ролі зміни у складі
суднового екіпажу, що сталися під час плавання судна і перебування
його в порту.
Консул має право:
 а) сприяти входу судна в порт, виходу з нього і перебуванню
судна в порту;
б) з'ясовувати обставини подій, що мали місце на судні,
опитувати капітана і членів екіпажу судна;
в) сприяти вирішенню трудових спорів, що можуть виникнути між
капітаном і членами екіпажу судна.
Консул у разі необхідності видає капітанові судна свідоцтво,
в якому зазначаються час прибуття і відплиття судна, день явки
капітана в консульську установу, порт призначення, кількість
пасажирів, а також кількість, вид і місце призначення вантажу.
Якщо за наявними у консула відомостями захід судна в якийсь
порт може бути небезпечним, небажаним чи неможливим, консул
зобов'язаний попередити про це капітана судна, що відпливає.
У разі крайньої необхідності консул вправі затримати готове
до виходу в море судно або вимагати відплиття його раніше
наміченого капітаном строку, навіть до закінчення
вантажно-розвантажувальних операцій. При цьому робиться відповідна
відмітка в судновому журналі із зазначенням причини затримання чи
вимоги негайного відплиття судна.

60. Функції консула щодо цивільних повітряних суден України.

Консул повинен надавати допомогу командиру екіпажу і

пасажирам цивільного повітряного судна України (далі - повітряне
судно) у зносинах з властями держави перебування, а також вживати
всіх заходів для повернення у разі необхідності повітряного судна,
його екіпажу і пасажирів в Україну або ж для продовження польоту.
Консул має право:
а) сприяти вльоту повітряного судна в аеропорт, вильоту з
нього і перебуванню повітряного судна в аеропорту;
б) з'ясовувати обставини подій, які мали місце на повітряному
судні, опитувати командира судна і членів екіпажу;
в) в разі необхідності вживати заходів для забезпечення
лікування і відправлення в Україну членів екіпажу і пасажирів
повітряного судна;
г) одержувати, складати або засвідчувати будь-яку декларацію
чи інший документ щодо повітряних суден, передбачений
законодавством України або міжнародними договорами України.
У разі аварії, вимушеної посадки чи іншої надзвичайної події
з повітряним судном у межах консульського округу консул надає
необхідну допомогу екіпажу і пасажирам.
Консул також вживає всіх залежних від нього заходів для
охорони повітряного судна, що зазнало аварії чи зробило вимушену
посадку, вантажів і речових доказів, які свідчать про характер
події, і надає допомогу спеціалістам України у розслідуванні
льотної події.
У разі вчинення злочинів на борту повітряного судна консул
надає командирові повітряного судна допомогу у виконанні
обов'язків, що випливають із законодавства України і міжнародних
договорів України.
Консул має право відправляти громадян України, пошту і
вантажі на українських повітряних суднах, що прямують в аеропорти
України.

61. Правове регулювання стагнення консульских зборів.

За консульські дії, що виконуються за кордоном і на території

України, справляється консульський збір.
Консульський збір справляється відповідно до Тарифу
консульського збору України і Положення про консульський збір
України: за кордоном - у валюті країни перебування, в Україні - в
національній валюті.
Положення про консульський збір затверджується Міністерством
закордонних справ України за погодженням з Міністерством фінансів
України. Консульський збір на території України справляють
Департамент консульської служби Міністерства закордонних справ
України і представництва Міністерства закордонних справ України на
території України, за межами України - дипломатичні представництва
та консульські установи України за кордоном (далі - закордонні
дипломатичні установи України).
Тарифи консульського збору на території України та за її
межами за оформлення віз для в'їзду в Україну та транзитного
проїзду через територію України справляються в розмірах, що
встановлюються відповідно до пункту 6 статті 3 Декрету Кабінету
Міністрів України від 21.01.93 N 7-93 ( 7-93 ) "Про державне мито"
(із змінами) та постанови Кабінету Міністрів України
від 01.06.2011 N 567 ( 567-2011-п ) "Про затвердження Правил
оформлення віз для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її
територію".

62. Встановлення консульских зносин і заснування консульских

установ.

Питання про розміщення дипломатичного представництва,

консульської установи та представництва міжнародної міжурядової
організації розглядається за їх письмовим зверненням або
зверненням уряду акредитуючої держави чи відповідного органу
міжнародної міжурядової організації до МЗС, яке надсилає
пропозиції до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних,
Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Представництво міжнародної неурядової організації та
представництво іноземної організації звертається з цього питання
безпосередньо до Ради міністрів Автономної Республіки Крим,
обласних, Київської та Севастопольської міських державних
адміністрацій.
У відповідності зі статтею 2 Віденської Конвенції про консульські зносини
1963 року встановлення консульських зносин між державами здійснює-
ться за взаємною згодою. Встановлення дипломатичних відносин
означає й одночасне встановлення консульських відносин, якщо інше не
обговорюється заінтересованими державами. Розірвання ж дипломати-
чних відносин не спричиняє автоматичного припинення консульських від-
носин. Держави, що не підтримують між собою дипломатичні відносини,
можуть установлювати між собою консульські відносини. Цей вид від-
носин є складовим елементом визнання нової держави de facto. У той же
час у державі, де немає дипломатичного представництва, консульські
установи можуть здійснювати деякі з дипломатичних функцій.
Критерії створення консульських округів і, отже, відкриття консульських
установ різноманітні. Консульські округи консульських установ різних
держав не збігаються між собою. Сукупність глав консульських установ
різних держав, що знаходяться в конкретному пункті (порт, місто)
держави перебування, являє собою консульський корпус у вузькому
значенні.
В даний час одержала достатньо широке поширення практика відкриття
консульських відділів при дипломатичних представництвах. Такі відділи
очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або
консулами. У міжнародній практиці, в залежності від місця виконання
консульських функцій, розрізняють окремих консулів, тобто консулів, що
виконують консульські функції самостійно в окремому консульському
окрузі, і віддільських консулів, що діють у складі консульського відділу ди-
пломатичного представництва. Існує ще одна відмінність між цими
посадовими особами. Окремі консули при призначенні на посаду отриму-
ють письмове повноваження — консульський патент. Консул приступає
до виконання своїх обов'язків після одержання згоди (екзекватури)
держави перебування. Екзекватура оформляється у формі запису на
консульському патенті або у вигляді окремого документа. А завідуючим
консульських відділів посольств консульський патент і екзекватура, як
правило, не видаються, оскільки вони діють як співробітники дипломати-
чного представництва.
Керівництво консульськими установами здійснюється
Міністерством закордонних справ України.
Загальне керівництво діяльністю консульської установи в
державі перебування здійснюється відповідним дипломатичним
представництвом України.
Місцезнаходження консульської установи, її клас і
консульський округ визначаються Міністерством закордонних справ
України за погодженням з державою перебування.
Консульська установа має печатку із зображенням Державного
Герба України і назвою консульської установи українською мовою.
онсульська установа має право встановлювати на будинку,
зайнятому нею, щит з Державним Гербом України і назвою
консульської установи українською мовою і мовою держави
перебування.
63. Початок і закінчення консульских місій.

Припинення консульських функцій можливе у трьох основних ви-

падках.
Так, ст. 25 Віденської конвенції 1963 р. передбачає: «Функції праці-
вника консульської установи припиняються, зокрема:
а) після повідомлення державі перебування акредитуючою
державою про те, що його функції припиняються;
b) після анулювання екзекватури;
с) після повідомлення держави перебування акредитуючій
державі про те, що держава перебування перестала вважати його праці-
вником консульського персоналу».

64. Структура і персонал консульских представництв.

Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 p.,

персонал консульських установ поділяється на три категорії:
1) консульські посадовці, що перебувають на консульській службі і ви-
конують консульські функції;
2) консульські службовці, що виконують адміністративно-технічну роботу;
3) обслуговуючий персонал.
У принципі, консульські посадовці повинні бути громадянами держави,
яку представляють. Громадяни держави перебування або третіх держав
можуть призначатися на консульські посади державою, яку представля-
ють, тільки з безумовно висловленої згоди держави перебування.
Держава перебування може у будь-який час повідомити державу, яка
представляється, про те, що будь-який член персоналу консульської
установи є persona non grata, У такому разі держава, що представляється,
повинна відкликати цю особу або припинити її функції в консульській
установі. Влада держави перебування (зазвичай міністерство закордон-
них справ) видає консулам консульські картки, які підтверджують їх
посадове становище і наявність привілеїв та імунітетів відповідно до між-
народного права.
Функції члена персоналу консульської установи припиняються, зокрема,
на таких підставах:
а) повідомлення держави перебування державою, яка представляється,
про те, що його функції припиняються (відкликання);
Ь) анулювання екзекватури (оголошення persona non grata);
с) повідомлення державою перебування держави, яка представляється,
про те, що держава перебування перестала вважати його працівником
консульського персоналу.Внутрішня організаційна структура
консульської установи залежить від сфери та специфіки її завдань і фу-
нкцій. Однак майже завжди в її структурі є підрозділи, які займаються пи-
таннями віз, успадкування, опіки, туризму тощо. У консульствах морських
держав завжди є морський відділ.
Сам консульський персонал не має чіткої міжнародно-правової класифі-
кації. А тому присвоєння консульського рангу є внутрішньою справою
акредитуючої держави і регламентується її внутрішнім законодавством.
Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції 1963 р. та існуючої практики ви-
діляють чотири класи керівників консульських установ: генеральні
консули, консули, віце-консули, консульські агенти.
У плані старшинства найвищий клас має генеральний консул. За зага-
льним правилом у консульській практиці його призначають главою
консульської установи в тих консульських округах, що мають для акреди-
туючої держави особливе значення.

65. Правовий статус нештатних (почесних) консулів.

У міжнародній практиці широке застосування отримав інститут почесного

(позаштатного) консула. Почесний консул — це особа, яка не перебуває
на державній службі, проте виконує відповідні консульські доручення на
прохання зацікавленої держави та за згодою країни перебування. Най-
частіше їм присвоюється клас віце-консулів або консулів, рідше —
генерального консула. Переважно почесний консул виконує свої функції
під керівництвом штатного консула, консульський округ якого розташо-
ваний найближче до нього.
Почесних консулів призначають з-поміж осіб, які користуються значним
авторитетом на певній території, особливо в торговельно-економічній,
соціальній та культурній сферах. Вони виконують консульські функції
безоплатно поряд зі своїми професійними обов’язками.
Нештатний консул — це особа, яка не перебуває на державній, дипло-
матичній або консульській службі, проте виконує певні консульські дору-
чення на прохання заінтересованої держави та за згодою країни перебу-
вання. Для нештатного консула характерним є те, що він поряд із викона-
нням консульських функцій може займатися професійною діяльністю,
отримувати або не отримувати винагороду за здійснення консульських
функцій. Щодо інституту громадянства почесного консула не існує
особливих вимог, хоча заінтересована держава, призначаючи їх на цю
посаду, віддає перевагу здебільшого своїм громадянам, які постійно про-
живають на території країни перебування. За досить поширеної практики
застосування почесних консулів, у міжнародному праві все ж немає чітко-
го визначення поняття «почесний консул». Глава III Віденської конвенції
про консульські зносини має назву «Режим, що застосовується до поче-
сних консульських посадових осіб та консульських установ, очолюваних
такими посадовими особами». Її статті (58—68) регламентують конкретну
діяльність та правовий статус почесного консула та очолюваної ним
консульської установи. Держави, що вдаються до послуг почесних
консулів, своїм внутрішнім законодавством визначають поняття цього ін-
ституту. Так, відповідно до ст. 92 Консульського статуту України,
«нештатними (почесними) консулами можуть бути як громадяни України,
так і іноземні громадяни з числа осіб, які займають помітне становище в
суспільстві держави перебування і мають необхідні особисті якості. Вони
не повинні бути на державній службі у державі перебування або брати
активну участь у її політичному житті».
Що ж до штатних консулів, то зазначений Статут у ст. 10 перед-
бачає: «Консульські службові особи перебувають на дипломатичній слу-
жбі в Україні. Працівники консульських установ, які є тромадянами Украї-
ни і постійно проживають в Україні, перебувають на державній службі в
Міністерстві закордонних справ України».

66. Поняття консульских привілеїв і імунітетів. Їх юридична практи-

ка.

Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів:

1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу
зовнішніх зносин держави;
2) привілеї та імунітети персоналу консульської установи (особисті
привілеї та імунітети).

Відповідно до розділу II Віденської конвенції про

консульські зносини 1963 року до привілеїв та імунітетів консульської
установи належать такі:
— недоторканність помешкань консульських установ. Власті держави
перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше як за
згодою глави консульської установи. Проте, згода глави консульської
установи може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного
лиха, що потребує невідкладних заходів захисту. Такий режим недо-
торканності зберігається навіть у випадку розірвання консульських від-
носин між двома державами:
а) держава перебування повинна навіть у випад ку збройного конфлікту
шанувати й охороняти консульські помешкання, а також майно
консульства, його архіви;
б) держава, що представляється, може довірити охорону консульських
помешкань, а також архіви та майно, що знаходяться в них, будь-якій
третій державі, прийнятній для держави, що акредитується;
в) держава, що представляється, може довірити охорону своїх інтересів
та інтересів своїх громадян будь-якій третій державі, прийнятній для
держави перебування.
У разі закриття консульства тимчасово або назавжди, вищевказані поло-
ження застосовуються також у тому випадку, якщо в держави, що пред-
ставляється, в державі перебування немає ні дипломатичного пред-
ставництва, ні іншого консульства. Якщо держава, що представляється,
не має в державі перебування дипломатичного представництва, але має
на її території інше консульство, цьому консульству може бути ввірена
охорона архіву закритого консульства і, за згодою влади держави пере-
бування, виконання консульських функцій в окрузі закритого консульства;
— фіскальний імунітет, що припускає звільнення консульських поме-
шкань від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і
мит, за винятком тих, що являють собою плату за конкретні види обслу-
говування;
— недоторканність консульського архіву і документів. Вони недоторканні
в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження;
— свобода пересувань — держава перебування повинна забезпечити
всім працівникам консульської установи свободу пересувань і подорожей
її територією;
— свобода зносин консульської установи для всіх офіційних цілей.
Суб'єктами таких зносин виступають уряд, дипломатичні представництва
й інші консульські установи держави, що представляється, де б вони не
знаходилися. При цьому консульська установа може використовувати всі
засоби, які підходять, включаючи дипломатичних і консульських кур'єрів,
дипломатичні і консульські валізи (поштова торба) і закодовані або ши-
фровані депеши.
Консульська валіза, подібно до дипломатичної, не підлягає ні розпеча-
танню, ні затримці. Проте в тих випадках, коли компетентні влади
держави перебування мають серйозні підстави думати, що у валізі
міститься щось інше, крім передбачених Віденською конвенцією 1963
року предметів, вони можуть вимагати, щоб валіза була розкрита в їх
присутності уповноваженим представником держави, що представляє-
ться. У тому випадку, якщо власті держави, що представляється, від-
мовляться виконати цю вимогу, валіза повертається в місце відправлен-
ня. Місця, що утворюють консульську валізу, повинні мати необхідні
зовнішні ознаки, що вказують на характер вантажу, і можуть містити в
собі тільки офіційну кореспонденцію, документи і предмети, призначені
виключно для офіційного користування. Валіза доставляється частіше
усього консульським кур'єром, який наділяється спеціальним доку-
ментом, що вказує його статус і кількість місць, що утворюють валізу. При
виконанні своїх функцій цей кур'єр знаходиться під захистом держави
перебування. Він користується недоторканністю і не підлягає арешту або
затримці в будь-якій формі. Перевезення консульської валізи може бути
доручене командиру судна або цивільного літака, що повинні при-
швартуватися в порту або приземлитися в аеропорті держави перебува-
ння. Він також наділяється офіційним документом, у якому вказується чи-
сло місць, що складають консульську валізу. Але при цьому він не є
консульським кур'єром. Консульство може направити осіб із своїх праці-
вників для одержання валізи безпосередньо і безперешкодно в команди-
ра судна або літака;
— свобода зносин і контактів із громадянами держави, що представляє-
ться. Вона містить у собі таке:
а) такі громадяни можуть вільно спілкуватися з компетентним
консульством і їм відкритий вільний доступ у таке консульство;
консульські посадові особи цього консульства можуть вільно спілкувати-
ся з зазначеними громадянами і мають вільний доступ до них;

б) компетентні органи держави перебування по винні без зайвого зволі-

кання повідомляти консульство держави, що представляється, якщо в
межах її консульського округу якийсь громадянин держави, що пред-
ставляється, ув'язнюється або береться під стражу в очікуванні судового
розгляду, або затримується в якому-небудь іншому порядку, якщо цей
громадянин цього буде вимагати. Всі повідомлення, що адресуються
своєму консульству цією особою, також передаються цими органами без
зволікання;
в) консульські посадові особи мають право відвідувати громадянина
своєї держави, який знаходиться в ув'язненні, з метою співбесіди з ним, а
також приймати належних заходів з метою забезпечення йому пред-
ставництва.
Крім того, власті держави перебування стосовно консульства зобов'язані:
а) у разі смерті громадянина держави, що представляється, повідомити
консульство, в окрузі якого відбулася смерть;
б) повідомити компетентне консульство без зволікання про будь-який ви-
падок, коли призначення опікуна або піклувальника відповідає інтересам
не повнолітньої або недієздатної особи — громадянина держави, що
представляється;
в) якщо судно, що має національність держави, що представляється, за-
знало аварії або сіло на мілину в територіальному морі або внутрішніх
водах держа ви перебування, або з літальним апаратом, зареєстрованим
у державі, що представляється, відбувся нещасний випадок на території
держави перебування, то власті зобов'язані повідомити найближче до
місця події консульство;
— користування своїм державними прапором і гербом у державі перебу-
вання. Консульству належить право користування державними прапором
і гербом: на будинку, що займається консульством; на вхідних дверях
цього будинку; на резиденції глави консульської установи; на засобах
пересування глави цієї установи, коли це пов'язано з виконанням слу-
жбових обов'язків.