Семінар 2:

Система органів зовнішньополітичної діяльності держав

1. Особливості класифікації органів зовнішніх зносин держави.

Дипломатична діяльність як один із видів державної служби

здійснюється конкретними посадовими особами та державними органами,
покликаними керуватися нормами міжнародного права. Звичайно, поняття
«дипломатія» є вужчим порівняно з поняттям «зовнішні зносини». Тому,
розглядаючи питання, пов’язані з функціонуванням відповідних
державних органів, автор вважає доречним врахувати думку відомого
фахівця з цих проблем В. О. Зоріна, який класифікував державні органи
зовнішніх зносин, насамперед із точки зору їхнього розташування, як дві
окремі групи:

 центральні органи зовнішніх зносин держави,

 закордонні органи зовнішніх зносин держави.

Такий поділ видається нам універсальним і, попри все розмаїття

сучасних політичних та економічних систем, може бути застосованим до
будь-якої країни світу.

Держава в своїх зовнішніх зносинах повинна дотримуватись принципу

монолітності, тобто всі ці органи мусять діяти як єдиний організм в
питаннях реалізації зовнішньополітичного курсу держави.

Група центральних (внутрішніх) органів зовнішніх зносин держави, у

свою чергу, поділяється за характером своїх функцій та правового
обґрунтування їх здійснення ще на дві групи:

1) органи загальнополітичного керівництва, чий статус визначається,

як правило, конституціями держав. Вони покликані виконувати загальні
зовнішньополітичні функції;

2) органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави з іншими

країнами. Це — так звана сфера «дипломатії спеціалістів». Так, фахівці,
які працюють в управліннях або відділах зовнішніх зносин міністерств та
відомств (оборони, освіти, культури тощо) не є дипломатами в
загальноприйнятому значенні. Це звичайні державні службовці, фахівці в
даній галузі, проте їхня діяльність, особливо під час переговорів і
підготовки документів для підписання відповідних міжнародних договорів
із галузевих питань, набуває, певною мірою, дипломатичного характеру,
тим більше, що вона здійснюється за координуючої ролі міністерства
закордонних справ держави. Варто зауважити, що хоча управління
(відділи) зовнішніх зносин відповідних міністерств та відомств
створюються в основному для виконання договірних зобов’язань держави,
їхня практична діяльність жодним способом не регламентується нормами
міжнародного права. Держава сама визначає, в якому порядку і за
допомогою яких власних органів їй належить виконувати свої
зобов’язання.

Першу групу складають такі органи, які можуть вирішувати будь-які

питання зовнішніх зносин держави: глава держави, уряд, глава уряду,
відомство зовнішніх зносин (найчастіше воно називається міністерством
закордонних справ), .глава відомства зовнішніх зносин. Відповідно до
положень Конституції України і норм міжнародного права Президент
України, Прем'єр-міністр України і міністр закордонних справ України
представляють Українську державу в міжнародних відносинах ex officio
(за посадою), тобто без спеціальних повноважень.

Органи спеціальної компетенції відають питаннями зовнішніх зносин

держави в якійсь відносно вузькій сфері. Прийнято вважати, що всі
міністерства (крім міністерства закордонних справ) і центральні відомства
є такими органами, оскільки відповідно до компетенції вони здійснюють
певні зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління)
зовнішніх зв'язків. Зрозуміло, що навіть таке суто внутрішнє відомство, як
міністерство внутрішніх справ, з метою ефективної боротьби зі
злочинністю повинне контактувати з аналогічними міністерствами в
інших державах, оскільки злочинність все більше стає інтернаціональною.
Тому й це міністерство є органом зовнішніх зносин держави спеціальної
компетенції. Тим більше це стосується міністерств зв'язку, зовнішньої
торгівлі, охорони навколишнього середовища і т. ін.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать ті, які

знаходяться за межами держави, а саме: дипломатичні представництва
держав, консульські установи, торгові представництва і постійні
представництва держав при міжнародних організаціях. Перераховані
органи є постійними зарубіжними органами зовнішніх зносин.

Окрім них, також є група органів зовнішніх відносин, які функціонують на

тимчасовій основі, - спеціальні місії та делегації.

Щодо закордонних державних органів зовнішніх зносин, то, як уже

згадувалося вище, вони поділяються на дві головні категорії — постійні та
тимчасові.

Постійні органи ведуть повсякденну роботу за кордоном,

представляючи і захищаючи інтереси своєї держави. Йдеться про
посольства та місії, представництва в міжнародних організаціях.

Тимчасові органи — це різноманітні делегації, окремі представники за

кордоном, а також спостерігачі на міжнародних конференціях, з’їздах, у
міжнародних комісіях, нарешті, окремі представники на державних
ювілеях, коронаціях, траурних Церемоніях та ін.

Постійні закордонні органи зовнішніх зносин за характером своєї

діяльності, функціями, які вони виконують, можуть бути дипломатичними
органами, наприклад — посольства або представництва при ООН. Ці
постійні органи мають представницький характер і виконують політичні
функції. На відміну від них, не вважаються дипломатичними
представництвами консульства. Міжнародно-правове становище
консульства наближається до дипломатичного представництва, але не є
ідентичним останньому.

Представництва на різноманітних технічних чи спеціалізованих,

галузевих виставках і конгресах також не мають дипломатичного
характеру. Члени цих представництв не мають дипломатичного статусу,
виїздять за кордон за службовими паспортами. Такі представництва, у
свою чергу, також можуть бути постійними або тимчасовими.

2. Повноваження парламенту у сфері зовнішньої політики.

В усіх державах із республіканською формою правління

найважливішим державним органом як у галузі внутрішньої, так і в галузі
зовнішньої політики та зовнішніх зносин є вищі законодавчі органи влади.
Здійснення певних функцій у галузі зовнішніх зносин законодавчими
органами влади своїм корінням сягає сивої давнини.

У наш час, як і раніше, головними функціями парламентів у галузі

зовнішніх зносин є вирішення питань війни і миру, територіальних змін,
ратифікація міжнародних угод, визначення витрат на здійснення
зовнішньополітичної діяльності. В переважній більшості країн світу з
республіканською формою правління передбачається підзвітність уряду
парламентові з питань політики. В парламентах відбуваються дебати із
зовнішньополітичних проблем, практикуються запити депутатів уряду або
окремим його членам, зокрема міністру закордонних справ. Сучасні
парламенти широко застосовують такі форми діяльності, як безпосередня
участь парламентських органів у міжнародному спілкуванні.
Парламентські делегації відвідують ніші країни, беруть участь у сесіях
Міжпарламентського союзу. Практикуються закордонні поїздки і зустрічі
окремих парламентарів. Парламенти виступають із зверненнями до
парламентів інших держав, ухвалюють резолюції та виступають із заявами
з питань зовнішньої політики, створюють комітети (комісії) з іноземних
справ.

Верховна Рада України — єдиний законодавчий орган державної

влади України, який має колегіальну будову та складається з 450 народних
депутатів України, обраних строком на 5 років. Голова́ Верховної Ради
України (голова/спікер парламенту) — одна з найвищих державних посад
законодавчої влади України. На даний момент посаду обіймає Руслан
Стефанчук.

Так, згідно з Конституцією України (ст. 85) до повноважень Верховної

Ради України належать: визначення засад внутрішньої і зовнішньої
політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття
повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації
Північноатлантичного договору; послухати звернення президента у
парламенті, «затвердження рішень про надання Україною позик і
економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям,
а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і
міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним
бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням» (п. 14);
«схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про
направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про
допуск підрозділів збройних сил ннних держав на територію України» (п.
23); надання законом згоди на обов’язковість міжнародних договорів
України та денонсація міжнародних договорів України (вихід з
міжнародних договорів);

Безпосередньо питаннями зовнішньої політики у Верховній Раді

України опікується Комітет у закордонних справах і зв’язках із СНД.

3. Глава держави: правовий статус і зовнішньополітичні функції.

Центральним органом зовнішніх зносин держави є також глава держави

— одноосібний або колегіальний. Главою держави з республіканською
формою правління є, як правило, президент. Глава держави – це людина
або орган, що вважається найвищим представником держави. В деяких
випадках є головою виконавчої влади. В інших - має лише представницькі
функції. При окремих видах форм правління також є головою судової
та/або законодавчої влади та/або верховним головнокомандувачем
збройних сил країни.

З точки зору здійсненім зовнішніх зносин, повсякденного

представництва держави в міжнародних відносинах та повсякденного
керівництва всіма зовнішніми зносинами глава держави є вищим органом
зовнішніх зносин. Адже здійснення зовнішніх зносин — це вже
прерогатива виконавчих органів державної влади, оскільки повсякденне
представництво держави в міжнародних відносинах і керівництво
міжнародними відносинами та зовнішньою політикою даної держави не
можуть здійснюватися парламентськими органами з огляду на сесійний
характер діяльності них органів. Зовнішні ж зносини держави
відбуваються цілодобово і не можуть перериватися ані на мить. Крім того,
с ряд традиційних повноважень, які належать виключно до компетенції
глави держави. Як правило, глава держави призначає і звільняє з посади
послів та посланників даної держави, приймає вірчі і відкличні грамота
акредитованих при ньому послів та посланників іноземних держав.
Надзвичайно важливим у статусі глави держави, з точки зору здійснення
ним зовнішніх зносин, є те, що він може завжди безпосередньо
зустрічатися, вести листування та переговори з главами інших держав,
причому для здійснення всіх цих дипломатичних акцій йому не потрібні
спеціальні повноваження. Відповідно до норм міжнародного права
вважається загальновизнаним, що глава держави (а також глава уряду і
міністр закордонних справ) представляє свою країну з усіх питань
зовнішніх зносин ex officio (за посадою).

За Конституцією України Президент України як глава держави має досить

широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики України.
Так, відповідно до ст. 102 Конституції України «Президент України є
главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом
державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання
Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент
України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття
повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації
Північноатлантичного договору». Статус Президента України, визначений
у цій статті Конституції, дає підстави вважати його уособленням держави і
державної влади в цілому, а не однією з її окремих гілок, що обумовлено
колом повноважень, роллю та місцем Президента України у політичному
житті держави. Як її глава, Президент України є вищою посадовою
особою, і саме він наділяється повноваженнями виступати від імені
України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Тобто, як
випливає із тексту згаданої статті, Президент України діє як гарант
Конституції щодо забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої
політики інтересам держави.

Ст. 106 Конституції України містить перелік конкретних повноважень

Президента України в галузі здійснення дипломатичної діяльності та
реалізації зовнішніх зносин. Так, Президент України «звертається з
посланням до народу та із Щорічними і позачерговими посланнями до
Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України» (п.
2); «представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює
керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори
та укладає міжнародні договори України» (п. 3); «приймає рішення про
визнання іноземних держав» (п. 4); «призначає та звільняє глав
дипломатичних представництв України в інших державах і при
міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти
дипломатичних представників іноземних держав» (п. 5); «вносить до
Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає
рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії
проти України» (п. 19); «присвоює вищі військові звання, вищі
дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини» (п. 24).
 Глава держави, як вірно відмічає французький учений Ф. Ардан,
відіграє провідну роль у зовнішніх відносинах і обороні країни. Стосовно
Президента Франції вчений стверджує, що «це вельми логічно, якщо
визнати, що війна є підтвердженням провалу дипломатії» [1, с. 67]. Тобто
глава держави як головний дипломат держави повинен володіти
необхідними повноваженнями у галузі зовнішньоекономічної діяльності.
Крім того, як вважає Ф. Ардан, «ці повноваження складають серцевину
повноважень Президента як гаранта незалежності нації, територіальної
цілісності і поваги міжнародних домовленостей. Традиції і сучасна
практика об’єднуються, щоб створити пріоритетне поле діяльності для
глав держав: якими б не були їхні повноваження, тут вони здійснюються у
першу чергу. Президент П’ятої Республіки не складає виключення» [1, с.
67].

4. Діяльність уряду і прем’єр-міністра у сфері здійснення

зовнішньої політики.

Досвід зарубіжних держав щодо регламентації повноважень уряду

засвідчує зростаючу тенденцію до розширення його функцій і поширенню
впливу на всі сторони суспільного життя, у тому числі й на сферу
зовнішньої політики. До того ж процес глобалізації міжнародних відносин
підсилює позиції уряду, оскільки різка інтенсифікація усіх сфер життя
вимагає постійної та компетентної участі високопрофесійних фахівців,
провідна роль яких відчувається на всіх стадіях зовнішньополітичного
процесу. Саме уряд, маючи високопрофесійний апарат, займається
практичним здійсненням зовнішньої політики шляхом підтримки відносин
із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями на дво- та
багатосторонній основі [2, с. 184].
Уряд здійснює загальне політичне і оперативне керівництво зовнішніми
зносинами держави. Зазвичай, йму надається право укладати міжнародні
договори від свого імені здебільшого з економічних, торговельних,
науково-технічних та інших питань, що належать до його компетенції.
Формою зовнішньополітичної діяльності уряду є ноти уряду, направлення
та при йняття урядових делегацій, переговори, підписання і затвердження
міжнародних угод.
Уряд (в особі прем’єр-міністра) не тільки підписує міжнародні договори, а
й, якщо необхідно, вносить у парламент проекти актів про ратифікацію
договорів. У багатьох країнах вносити виправлення й доповнення в
підписані урядом угоди забороняється.
Хоча формально глава держави практично скрізь призначає
дипломатичних представників, фактично уряд реально підбирає кадри
дипломатів і рекомендує конкретних осіб на посади послів та інших
дипломатичних представників у зарубіжні країни. Глави урядів без
спеціальних повноважень можуть вести переговори з представниками
іноземних держав як у своїй країні, так і за кордоном.
Під час поїздок за кордон глави урядів користуються дипломатичним
імунітетом. Тобто уряд провадить міжнародні переговори і, як правило, не
запитує для цього дозволу в законодавчих органів.
Місце та роль уряду у механізмі здійсненні зовнішньої політики
залежить, у першу чергу, від форми правління в державі і політичної
системи суспільства. Порівняльно-правовий аналіз здійснення зовнішньої
політики урядами зарубіжних держав засвідчує, насамперед, що в
переважній більшості конституцій проголошується принцип розподілу
влад, а також визначаються ті державні органи, що виконують функції у
зовнішньополітичній сфері при здійсненні державної влади.
В країнах з президентською формою правління (США, країни
Латинської Америки, Казахстан та ін.) визначення основних напрямів
зовнішньої політики та керівництво зовнішньополітичною діяльністю
належить виключно до компетенції президентів, а уряд (кабінет) бере
участь у здійсненні зовнішньої і оборонної політики під його
керівництвом.
У парламентських республіках і монархіях вирішальна роль у
зовнішньополітичному механізмі належить урядові або прем’єр-міністру.
Перехідне становище між цими формами правління займає статус уряду в
країнах зі змішаною формою правління, де самостійність уряду стосовно
президента звичайно істотно вища в порівнянні з президентськими
республіками. Маємо відмітити, що дискреційний, тобто на власний
розсуд, характер зовнішньополітичних повноважень уряду досить
широкий. Таке становище обґрунтовується конституційно-правовою
доктриною, яка використовує при цьому концепцію зовнішнього
суверенітету і зовнішньої влади.
Маємо відмітити, що доволі своєрідно виглядає реалізація цих
повноважень у країнах із змішаною формою правління, де значними
повноваження у галузі зовнішньої політики володіють і уряд, і глава
держави. У таких державах, як правило, здійснюється певний розподіл
повноважень між цими органами. До прикладу у Франції з 1986 по 1988
pp., між Президентом Франції Ф. Міттераном та Прем’єр-міністром – Ж.
Шираком існував такий розподіл зовнішньої політики: перший опікувався
національною обороною, франко-німецькими відносинами, роззброєнням,
а другий – безпекою в регіонах Близького Сходу і Африки та
зовнішньоекономічними питаннями. При цьому існувало ще коло
«спільних» питань: арабо-ізраїльський конфлікт і європейське
будівництво.

5. Основні завдання та функції та відомства закордонних справ.

Повсякденну оперативну діяльність, пов ’язану із зовнішніми

зносинами держави, в першу чергу, звичайно, здійснює відомство
закордонних справ. Воно є найважливішою ланкою загальнодержавного
механізму для організації на практиці зовнішньополітичної діяльності.
Загальна назва цього державного органу — Міністерство закордонних
справ, хоча в різних країнах воно називається по-різному. У Великій
Британії, наприклад, Форін оффіс, у Франції, Бельгії, Аргентині —
Міністерство зовнішніх зносин, у Лівії — Народне бюро зовнішніх
зв’язків, у Сполучених Штатах Америки — Державний департамент, у
Швейцарії — Федеральний департамент закордонних справ тощо.
Незважаючи на розбіжності в національних назвах, міністерство
закордонних справ кожної країни поділяється, як правило, на дві групи
власних органів: п центральний апарат; 2) закордонні органи, які, у свою
чергу, поділяються на два види — постійні і тимчасові.

Відомство закордонних справ систематично готує інформацію для

уряду з питань зовнішньої політики, вносить Пропозиції та реалізує
рішення, прийняті в цій галузі. В переважній більшості країн
зовнішньополітичне відомство здійснює систематичне спостереження за
діяльністю всіх відомств, які у своїй практичній роботі стикаються з
питаннями зовнішньої політики та зовнішніх зносин з іншими країнами,
надає цим відомствам всіляку допомогу у виконанні завдань, покладених
на них урядом. Зовнішньополітичне відомство здійснює повсякденне
керівництво дипломатичними представництвами за кордоном, як
постійними, так і тимчасовими, веде підготовку зовнішньополітичних
кадрів, підтримує постійний зв’язок із засобами масової інформації (як
національними, так і міжнародними), забезпечує розробку та видання
архівних матеріалів і документів із питань зовнішньої політики.

Відомо про існування прототипів у стародавньому Єгипті, Візантії,

Японії. У європейських державах започаткування особливих установ, які
займалися зовнішніми зносинами, відбулось у 15-16 століття, що
повʼязано з практикою організації постійних дипломатичних
представництв. До 18-19 століття у більшості країн сформувались як
спеціальні міністерства чи подібні їм органи. В Україні вперше було
створено за доби Центральної ради під назвою Генеральне секретарство з
міжнародних справ. Доклався до розвитку Скоропадський (Міністерство
закордонних справ Української держави), періоду Директорії –
Міністерство закордонних справ УНР.

6. Повноваження міністра закордонних справ.

До спеціальних повноважень міністра закордонних справ належать:

прийом іноземних послів та посланників напередодні вручення ними
вірчих грамот главі держави; скріплення вірчих та відкличних грамот
послів і посланників своєї держави, прийняття повноважень іноземних
тимчасових повірених у своїй державі та видача таких повноважень
тимчасовим повіреним своєї держави за кордоном; скріплення
ратифікаційних грамот із відповідних міжнародних договорів; присвоєння
дипломатичних рангів (крім найвищих, наприклад, міністр закордонних
справ України присвоює дипломатичні ранги від аташе до радника
першого класу); призначення співробітників дипломатичного персоналу в
посольствах і місіях за кордоном, а також у постійних представництвах
при міжнародних організаціях; підписання консульських патентів для глав
консульських установ своєї держави за кордоном та видача екзекватури
іноземним консулам; скріплення повноважень представників своєї
держави при міжнародних організаціях, на міжнародних конференціях,
делегацій, що беруть участь у роботі сесій або органів міжнародних
організацій; видача повноважень на підписання міжвідомчих договорів та
угод.

Заступники міністра закордонних справ керують роботою відповідних

функціональних, регіональних, адміністративно-
технічних управлінь та підрозділів (якщо за схему брати, наприклад,
структуру МЗС України). В зовнішньополітичних відомствах багатьох
країн існує практика, коли заступники міністра контролюють роботу не
тільки закріплених за ними управлінь та відділів, а й відповідних
посольств та місій за кордоном.

Крім вищеназваних напрямів роботи, керівництво

зовнішньополітичного відомства щоденно спілкується з послами,
акредитованими в державі перебування, бере участь у різноманітних
офіційних заходах, веде переговори з представниками інших держав,
постійно виїжджає на міжнародні наради, бере участь у двосторонніх та
багатосторонніх переговорах на вищому рівні.

Звичайно, дипломатична робота в центральному апараті полягає не

тільки в тому, щоб отримувати інформацію від посольств, різноманітних
організацій та агентств за кордоном і відповідно реагувати на неї, а й у
тому, щоб вести постійну дипломатичну роботу з тими посольствами,
місіями, консульствами, що акредитовані в даній державі. Отже, прийом
послів, посланників, повірених у справах становить значну частку праці
керівництва зовнішньополітичного відомства. Такого роду прийоми мають
важливе значення, оскільки через своїх послів уряди відповідних країн
ставлять перед урядом держави перебування актуальні питання, що
стосуються взаємовідносин між обома країнами, як на двосторонньому,
так і багатосторонньому рівнях. Крім того, уряд доручає керівникові
зовнішньополітичного відомства або його заступникам передання
конфіденційної інформації через послів відповідних урядів. Нарешті,
особисте спілкування з тим чи іншим послом дає змогу отримувати
важливу інформацію щодо позиції того чи іншого уряду з важливих
питань, причому нерідко більш детальну, аніж та, яка надходить через
офіційні документи. Особиста зустріч з послом являє собою важливу
дипломатичну акцію, до якої кожен із керівників зовнішньополітичного
відомства належним чином готується, ознайомлюючись заздалегідь із
колом питань, які можуть бути порушені під час бесіди, продумуючи різні
варіанти цієї бесіди. Така підготовка відбувається, зазвичай, із залученням
представників відповідних управлінь міністерства закордонних справ,
фахівців з інших галузей та відомств.

У переговорах з урядовими делегаціями інших країн, як правило, бере

участь міністр закордонних справ або його заступник. З питань, які
обговорюються на переговорах, міністерство закордонних справ готує
відповідні пропозиції, опрацьовує необхідні документи. Згідно з
дипломатичною практикою результати переговорів фіксуються у вигляді
комюніке або домовленостей, які підписуються сторонами, що брали
участь у переговорах.

Крім того, керівники міністерства беруть участь у різноманітних

дипломатичних прийомах, у ході яких нерідко досягається більше
позитивних домовленостей, аніж під час офіційних засідань. Ось чому
прийоми, сніданки, обіди в дипломатичній практиці є важливим робочим
моментом, особливо тоді, коли в них беруть участь вищі посадові особи
держави.

Міністр закордонних справ (положення про МЗС від 2006 року):

1) особисто відповідає за розроблення і виконання Програми
діяльності Кабінету Міністрів України в частині проведення
державної політики у сфері зовнішніх зносин України;
2) здійснює керівництво МЗС, його представництвами на території
України, Дипломатичною академією, іншими установами та
організаціями, що належать до сфери його управління, а також
забезпечує керівництво закордонними дипломатичними
установами України;
3) входить до складу Ради національної безпеки і оборони України;
4) представляє МЗС у відносинах з органами державної влади
України, органами влади іноземних держав, а також з
міжнародними організаціями;
5) вносить Президентові України пропозиції про призначення та
звільнення глав дипломатичних представництв України в інших
державах і при міжнародних організаціях, глав державних
делегацій та про присвоєння вищих дипломатичних рангів
України;
6) присвоює дипломатичні ранги радника першого класу, радника
другого класу, першого секретаря першого класу, першого
секретаря другого класу, другого секретаря першого класу,
другого секретаря другого класу, третього секретаря, аташе;
7) вносить Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо
утворення, реорганізації та ліквідації у складі МЗС урядових
 органів державного управління, призначення на посаду та
звільнення з посади їх керівників;
8) затверджує за поданням керівників урядових органів державного
управління, граничну чисельність їх працівників в межах
граничної чисельності працівників МЗС, погоджує структуру,
штатний розпис і кошторис зазначених органів;
9) представляє без спеціальних повноважень Україну в зовнішніх
зносинах, на двосторонніх і багатосторонніх переговорах,
підписує міжнародні договори України;
10) виступає з офіційними заявами з питань зовнішньої політики
України та з ініціативами міжнародного характеру;
11) є розпорядником коштів МЗС;
12) затверджує в установленому порядку штатні розписи і кошториси
закордонних дипломатичних установ України та представництв
МЗС на території України.
13) згідно із законодавством призначає на посаду та звільняє з посади
працівників МЗС, закордонних дипломатичних установ України,
представництв МЗС на території України, керівників інших
організацій та установ, що належать до сфери управління МЗС;
14) організовує роботу колегії МЗС;
15) представляє в установленому порядку працівників, які особливо
відзначилися у роботі, до відзначення державними нагородами,
розглядає питання щодо інших заохочень та застосування
дисциплінарних стягнень;
16) здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.

7. Структура та напрямки діяльності Міністерства закордонних

справ України на сучасному етапі.

1. Міністерство закордонних справ України (МЗС) є центральним

органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України.
МЗС є головним органом у системі центральних органів виконавчої
влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у
сфері зовнішніх зносин.
2. МЗС у своїй діяльності керується Конституцією та законами
України, указами Президента України та постановами Верховної Ради
 України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України,
актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.
3. Основними завданнями МЗС є:
1) забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері
зовнішніх зносин;
2) забезпечення:
захисту національних інтересів України у сфері міжнародних
відносин;
дипломатичними засобами і методами захисту суверенітету,
міжнародної безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів
України, її політичних, торговельно-економічних, культурних,
гуманітарних та інших інтересів;
розвитку зв’язків із закордонними українцями та їх громадськими
об’єднаннями, координація заходів, що здійснюються органами
виконавчої влади з метою розвитку таких зв’язків;
державних органів інформацією, необхідною для здійснення
ефективної зовнішньої та внутрішньої політики України;
3) реалізація зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на
розвиток політичних, економічних, культурних, гуманітарних, наукових та
інших зв’язків з іноземними державами, міжнародними організаціями;
4) координація діяльності державних органів щодо забезпечення
реалізації єдиного зовнішньополітичного курсу України;
5) захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за
кордоном;
6) сприяння утвердженню міжнародного авторитету України,
піднесенню у світі її іміджу як надійного і передбачуваного партнера;
7) вивчення та проведення аналізу політичної та економічної ситуації,
що склалася у світі, зовнішньої та внутрішньої політики іноземних держав,
діяльності міжнародних організацій;
8) участь у забезпеченні в межах повноважень, передбачених законом,
реалізації державної зовнішньоекономічної політики, політики інтеграції
національної економіки до світової економічної системи;
 9) участь у формуванні та реалізації державної політики, спрямованої
на інтеграцію України в європейський політичний, економічний,
безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі
та в Організації Північноатлантичного договору;
10) участь у забезпеченні розвитку міжнародного права;
11) інші завдання відповідно до закону.
Систему закордонних дипломатичних установ складають:
- Посольства України в зарубіжних державах (ПУ)
- Постійні Представництва при міжнародних організаціях
(ППУ)
- Генеральні консульства України (ГКУ)
- Консульства України та консульські агентства (КУ)

Міністр Закордонних Справ – Дмитро Кулеба, Державний секретар –

Олександр Баньков, Перший заступник – Еміне Джапарова.