Professional Documents
Culture Documents
МІЖНАРОДНЕ ПРАВО СЕМ 6
МІЖНАРОДНЕ ПРАВО СЕМ 6
Закордонні органи зовнішніх зносин – державні органи, за допомогою яких здійснюються зв’язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які
розміщені та території іноземної держави. Постійні:
• Дипломатичні представництва (посольства і місії);
• Консульські представництва;
• Постійні представництва держав при міжнародних організаціях
Тимчасові:
• Спеціальні місії, що направляються до інших держав для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів тощо;
• Делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях.
Особливий статус в міжнародному праві зберігається 1за торговими представництвами та спеціальними місіями.
Торгівельні представництва здійснюють економічні функції з координації та сприяння торговельним зв'язкам від імені держави і резидентів цієї держави за
кордоном.
Спеціальна місія - тимчасова місія, що представляє державу, направляється однією державою в іншу за згодою останнього для спільного розгляду певних питань
або для виконання щодо його певної задачі.
Правову основу спеціальних місій становить Конвенція про спеціальні місії 1969. Згідно Конвенції 1969 р. спеціальна місія направляється в країну за умови, що:
0 на це дано згоду приймаючої держави;
0 функції місії визначені за взаємною згодою між державою, що посилає і приймаючою державою;
0 наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідним для посилки або прийняття спеціальної місії; 0 члени місії призначаються персонально,
будь-яка особа може бути відведено за заявою приймаючої держави;
0 члени місії за загальним правилом повинні бути громадянами держави, що посилає;
0 про склад, термін перебування, місце знаходження місії повідомляється міністерство закордонних справ чи інший орган приймаючої держави.
Функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з мі-
Міністерством закордонних справ або з іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість.
Глава спеціальної місії уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з приймаючою державою. Всі офіційні справи з приймаючою державою,
доручені спеціальній місії державою, що посилає, ведуться з міністерством закордонних справ або через це міністерство або з іншим органом приймаючого уряду.
Спеціальній місії належить право користуватися прапором і емблемою посилаючої держави на приміщеннях, займаних місією, а також на її транспортних засобах,
коли вони використовуються в офіційних цілях.
Функції спеціальної місії припиняються:
0 за угодою зацікавлених держав;
0 виконання завдання спеціальної місії;
0 закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;
0 повідомленні державою, що посилає про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію;
0 повідомленні приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.
Розрив дипломатичних або консульських відносин між державою, що посилає і приймаючою державою сам по собі не тягне припинення діяльності спеціальних
місій, що існують в момент розриву зносин.
Регульовані правом дипломатичних відносин питання можна розділити на три основні групи:
• Встановлення і припиненні дипломатичних відносин;
• Порядок підтримки дипломатичних відносин;
• Дипломатичні привілеї та імунітети.
Встановлення та припиненні дипломатичних відносин. Встановлення дипломатичних відносин між державами і установами постійних дипломатичних
представництв здійснюється за обопільною згодою. Така згода оформлюється в урочистій формі (спільне комюніке, договір про дружбу тощо).
Існує також зв’язок між встановленням дипломатичних відносин з державою і визнання цієї держави чи її уряду. Через те, що міжнародне право не містить поки що
ніякої обов’язкової норми про визнання, то жодна держава не може бути зобов’язана прийняти представників іншої держави чи уряду, якому вона вправі відмовити
у визнанні.
Беручи до уваги, що “жодна держава не зобов’язана підтримувати дипломатичні чи консульські відносини з іншими державами”, у разі якщо вона встановлює такі
відносини, “то вона не може не визнавати витікаючи з них обов’язки, які кодифіковані у Віденських конвенціях 1961 та 1963 рр.” (Міжнародний Суд, постанова від
15 грудня 1979 рок, по справі про дипломатичний і консульський персонал США в Тегерані).
Слід підкреслити, що ні визнання, ні дипломатичні відносини не настають самі по собі, вони вимагають спеціального волевиявлення держав. За часом ці дії можуть
збігатися, а можуть здійснюватися через певний проміжок часу. Наприклад, Республіка Хорватія визнала Україну 5 грудня 1991 року, а встановила дипломатичні
відносини 18 лютого 1992 року, Камерун 21 листопада 1993 року та Ватикан 8 лютого 1992 року – зродили це водночас.
Розірвання дипломатичних відносин, як і їх встановлення, є актом держави, яке має вираження в прийнятті нею одностороннього рішення про закриття своєї
дипломатичної місії, що призводить, у відповідності з принципом взаємності, до прийняття аналогічного рішення державою-партнером.
Розрив відносин виникає автоматично у випадку війни між двома державами. Розрив відносин може бути також в результаті колективних дій, які носять характер
санкцій у відношенні держав, що не виконують свої міжнародні зобов’язання.
Сучасна практика підтверджує символічний характер розірвання дипломатичних відносин, але при цьому виражає нахил до більш гнучкого використання цього
методу, що передбачає менш жорсткі наслідки з правової та економічної точки зору.
Правові форми дипломатичних відносин.
Постійна дипломатична місія, яка називається посольством або іноді місією, представляє собою орган акредитуючої держави, що постійно працює на території
держави перебування. У відповідності з принципом встановлення дипломатичних відносин направлення місії здійснюється за обопільною згодою відповідних
держав.
1) Акредитування.
а.) Призначення глав дипломатичних представництв регулюється нормами як національного, так і міжнародного права. Їх призначає, за Конституцією України,
Президент України. Норми міжнародного права зумовлюють і процедуру вступу на посаду глав дипломатичних представництв. З загальним правилом керівник
місії може вступати на посаду тільки за попередньою згодою уряду іноземної держави. Така згода має назву – агреман. Відповідно до п. 2 ст. 4 Віденської
конвенції 1961 р. держава перебування не зобов'язана повідомляти державі, яка акредитує, мотиви відмови в агремані. При фактичному вступі на посаду керівник
місії зобов’язаний виконати і таку формальність, як вручення вірчої грамоти, якою його власна держава акредитує при державі перебування (в Україні вірчу
грамоту підписує Президент України і скріплює візою міністр закордонних справ). Вона містить прохання вірити (звідси й назва) усім діям, заявам і письмовим
актам, що виходять від даного посла або посланника. Призначення інших членів місії здійснюється в односторонньому порядку національними урядами, які
інформують про це в простій (вільній) формі уряди держав перебування.
Функції будь-якого члена дипломатичного персоналу в державі перебування зупиняються, якщо воно визнає його персоною нон грата і буде вимагати його відзиву.
Тимчасовий відзив керівника місії, з ініціативи держави, яка акредитує, є серйозним кроком, який пояснюється, як правило, наявністю політичного напруження
між акредитуючою державою і державою перебування, можливий варіант відкликання з метою ротації. Війна між державою, що акредитує, і приймаючою
державою. Припинення існування держави, що акредитує, і приймаючої держави як суб’єктів міжнародного права.
Причинами оголошення дипломатичного представника не бажаною (персоною нон грата) можуть бути різноманітні дії, так чи інакше пов’язані з поведінкою
самого дипломатичного агента – це:
а) неповага до законів і правил, що існують у державі перебування;
б) втручання в її внутрішні справи;
в) зловживання дипломатичними привілеями й імунітетами;
г) заяви, розцінювати як політично безтактні й образливі для держави перебування;
д) учинення діяння, передбаченого карним законом приймаючої держави.
Якщо особа, яка оголошена персоною нон грата, не покидає державу перебування в зазначений нею термін, до неї може бути застосований дисмисл – оголошення
дипломата приватною особою, юридичним наслідком якого є поширення на відповідну особу юрисдикції держави перебування в тому ж обсязі, що і на звичайних
іноземних громадян, що може спричинити її арешт. Частіше усього вдаються не до дисмислу, а до погрози його застосування.
б) Акредитування в двох або в декількох державах. У випадку недостатньої кількості дипломатичного персоналу, а також для економії видатків бюджетних коштів
деякі держави вимушені використовувати систему подвійного або чисельного акредитування. (наприклад, посол України в Аргентині В.В. Пащук є за сумісництвом
послом у Чилі, а Н.К. Ковальська – у Швейцарській конфедерації і за сумісництвом – у Ватикані і Ліхтенштейні).
в) Загальне представництво. Відповідно до ст. 6 Конвенції 1961 року “дві чи декілька держав можуть акредитувати одну і ту ж особу в якості глави представництва
в іншій державі, якщо держава перебування не заперечує проти цього”.
2). Структура представництва.
Існує дві основні теорії щодо привілеїв та імунітетів дипломатів. Одна з них - так звана функціональна теорія, згідно з якою дипломати повинні мати свободу, щоб
повністю присвятити себе службі своїй державі. Згідно з другою теорією, дипломати не є підданими держави перебування, а тому не є суб'єктами її права.
Міжнародне право віддає перевагу першій теорії.
8. Дипломатичні привілеї та імунітети.
Дипломатичні привілеї та імунітети – це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, їх персоналу та іншим
особам, що користуються за міжнародним правом захистом на території держави перебування. За своїм призначенням - це фактично основний елемент,
центральний інститут дипломатичного права.
На необхідність розрізняти поняття "дипломатичний імунітет" і "дипломатичні привілеї" звертає увагу М. І. Лазарев. Якщо імунітет є цілком необхідною гарантією
нормального здійснення дипломатом своїх функцій (особиста недоторканність, недоторканність службових і житлових помешкань і майна, вилучення з-під
юрисдикції місцевих органів влади і т. д.), то дипломатичні пільги і привілеї (звільнення від мита, різних зборів, право на прапор, право на носіння форми, на
старшинство і т. п.) - це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її.
Якщо питання дипломатичного імунітету і привілеїв тривалий час регулювалися звичаєвими нормами, то після прийняття Віденської конвенції 1961 р. вони
належним способом кодифіковані.
Статті 22 і 24 Віденської конвенції 1961 р. зобов'язують держави додержуватися дипломатичного імунітету наступним чином.
1. Помешкання представництва оголошуються недоторканними, а влада держави перебування не може вступити в ці помешкання інакше, як за згодою глави
представництва.
2. На державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від будь-якого вторгнення або
заподіяння шкоди і для запобігання будь-якого порушення спокою представництва чи образи його гідності.
3. Помешкання представництва, меблі та інше майно, що є в них, а також засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції,
арешту та виконавчих дій.
4. Архіви і документи представництва недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.
Стосовно привілеїв, то, за ст. 23 Віденської конвенції 1961 р., держава, що акредитує, і глава представництва звільняються від усіх державних, районних і
муніципальних податків, зборів і мита за помешкання представництва, власні чи наймані, крім таких податків, зборів і мита, що являють собою плату за конкретні
види обслуговування.
При тлумаченні питання про імунітет слід враховувати таку особливість, що імунітет надається державі, яка акредитує, в цілому, а не співробітникам
дипломатичних представництв. Саме тому в ст. 32 Віденської конвенції 1961 р. підкреслюється, що від імунітету від юрисдикції дипломатичних агентів і осіб, що
користуються імунітетом, можуть відмовитися тільки держави, що акредитують, а не самі ці особи.
Позбавити імунітету може тільки акредитуюча держава. Дипломатичні агенти мають імунітет від юрисдикції місцевих судів, але не звільнені від матеріального
права, тобто імунітету може бути позбавлено і тоді може бути застосоване місцеве право.
Консульські службовці мають більш обмежений імунітет від юрисдикції, ніж дипломати. Як у кримінальних, так і в цивільних справах імунітет обмежений статтею
43 Віденської конвенції про консульські зносини тільки до дій, вчинених при виконанні ними своїх консульських функцій.
1. Представництва та місії при міжнародних організаціях. Якщо це допускається правилами ООН, держави-члени можуть, як зазначається у ст. 5 Віденської
конвенції, - засновувати постійні представництва і постійні місії спостерігачів для виконання покладених на них функцій. Передбачається, що функціями постійного
представництва держави, що посилає, при організації є:
• забезпечення представництва як такого;
• підтримання зв'язку між сторонами;
• ведення переговорів;
• з'ясування здійснюваної в організації діяльності;
• забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;
• захист інтересів своєї держави;
• сприяння здійсненню цілей і принципів організації.
Функції постійної місії спостерігача аналогічні, крім двох – забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації та захист інтересів своєї держави, що
є природним з огляду на відносну пасивність статусу спостерігача.
Україна як одна з держав—засновниць ООН має постійне представництво при Організації з моменту її створення.
Конвенція передбачає можливість множинного акредитування або призначення (ст. 8). Мається на увазі, що держава, яка посилає, може акредитувати ту саму особу
як главу представництва при двох чи кількох міжнародних організаціях або призначити главу представництва членом дипломатичного персоналу іншого свого
представництва.
Відповідно до п. 5 ст. 106 Конституції Президент України призначає і звільняє глав дипломатичних представництв при міжнародних організаціях. На основі
наданих йому повноважень глава постійного представництва бере участь у будь-яких переговорах та інших діях, що відбуваються в межах Організації. У ст. 5
Закону України "Про міжнародні договори України" підкреслюється, що глава представництва України при міжнародних організаціях має право без спеціальних
повноважень вести переговори про підписання міжнародного договору України у межах відповідної міжнародної організації.
Крім глави представництва, саме представництво може складатися з дипломатичного, адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу. А загальна
кількість персоналу визначається кожною державою, що посилає, у розумних межах.
Привілеї та імунітети представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій . Саме питання привілеїв та імунітетів
стало одним із спонукальних мотивів розробки Конвенції 1975 р. й розробники керувалися ідеєю максимально наблизити їхній статус (з точки зору привілеїв та
імунітетів) до статусу дипломатичних агентів, які працюють у посольствах і місіях держав за кордоном. "Конвенція 1975 р., - підкреслює К.К. Сандровський, —
цілком сприйняла це вихідне положення, і після набрання нею чинності переваги, привілеї та імунітети для передбачуваних нею категорій представників держав
будуть дуже близькими або аналогічними до дипломатичних привілеїв та імунітетів саме тому, що йдеться про представників суб'єктів міжнародного права, про їх
органи зовнішніх зносин за кордоном".
На відміну від Віденської, конвенції 1961 р. і Конвенції про спеціальні місії 1969 р., за якими держава перебування зобов'язується забезпечувати привілеї та
імунітети акредитуючій державі та її дипломатичним агентам, Конвенція 1975 р. містить інший механізм регулювання. Скажімо, комплекс статей про привілеї та
імунітети передують статтям (22 і 53) загального характеру, що містять норми про обов'язок саме Організації сприяти державі, що посилає, стосовно надання
привілеїв та імунітетів державою перебування. У цій сфері закріплено тристоронню природу відносин: держави, що посилає, організації і держави перебування.
Отже, існуючі договірні відносини організації з державою перебування, як правило, враховують права та законні інтереси всіх заінтересованих сторін.
В усьому іншому Віденська конвенція 1975 р. закріплює сформовані раніше норми переваг, привілеїв та імунітетів. Їх умовно можна поділити на дві групи. До
першої належать статті, що регулюють питання недоторканності помешкань, архівів і документів, резиденції і майна тощо, до другої - особисті привілеї та імунітети
представників держав (особиста недоторканність, недоторканність приватних житлових помешкань, кореспонденції, податкові та митні привілеї і т. д.).
Функції працівників консульської установи припиняються: а) після повідомлення державі перебування акредитуючою державою про те, що їх функції
припиняються; б) після анулювання екзекватури; в) після повідомлення держави перебування акредитуючій державі про те, що держава перебування перестала
вважати їх працівниками консульського персоналу.