Право міжнародних договорів

1. Поняття і джерела права міжнародних договорів.

Право міжнародного договору- це система принципів і норм, що регулюють
відносини між суб'єктами міжнародного права з приводу укладання, дії та
припинення дії міжнародного договору. Ця галузь займає центральне місце в
системі міжнародного права. Вона пов'язана з усіма іншими галузями та
інститутами міжнародного права.
Поняття «міжнародна угода» може мати різні назви: договір, конвенція, хартія,
декларація, пакт, статут тощо. Серед зазначених міжнародно- правових актів
виділяють такі, які формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів
(конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також такі, які правил поведінки
звичайно не вміщують, прав і обов'язків безпосередньо не формулюють
(декларації, заяви, меморандуми). Об'єктом права міжнародних договорів є
відносини між суб'єктами щодо процесу укладання, сфери і часу дії та умов
припинення дії міжнародного договору.
Предмет регулювання права міжнародних договорів - процес укладання
міжнародного договору.
Джерелами права міжнародного договору є звичай, договір, а також загальні
принципи міжнародного права.
Право міжнародних договорів є в достатній мірі кодифікованим, це зумовлено
тим, що міжнародний договір є одним з основних джерел міжнародного права,
а тому повинна бути встановлена єдина процедура його укладення,
уніфікований порядок припинення дії договору тощо.
Звичай як джерело права міжнародного договору посідає значне місце в цій
галузі поряд із договірними нормами. Звичаєвими нормами регулюються
питання щодо структури міжнародного договору, проведення переговорів із
вироблення тексту договорів, правила й засоби тлумачення міжнародного
договору та ін.
Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у
зв'язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська
конвенція про право міжнародних договорів1969р., що докладно регламентує
порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними
чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої
дійсності;
На процес утворення норм права договорів впливають постанови міжнародних
організацій, утому числі резолюції Генеральної Асамблеї ООН.
Вагоме місце в регулюванні укладання та реалізації міжнародного договору
належить національному праву. Зазвичай ці питання регулюються
конституційним правом держав та спеціальними законами або постановами
відповідних органів.
Конституція України визначає місце міжнародних договорів у національному
законодавстві України (ст. 9 Конституції України).Закон України «Про дію
міжнародних договорів на території України»від 10 грудня 1991 р. регулює
застосування міжнародних договорів на території України. Порядок укладання,
виконання та денонсації міжнародних договорів України встановлює Закон
України «Про міжнародні договори України»від 22 грудня 1993 р. Цей Закон
застосовується до всіх договорів України - міждержавних, міжурядових і
міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від їх
форми і найменування.
Суб'єктами права міжнародних договорів на підставі Віденської конвенції про
право міжнародних договорів 1969 р. встановлено держави (ст. 1), а відповідно
до Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами і
міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. -
міжнародні міжурядові організації (ст. 1).
Щодо інших суб'єктів міжнародного права, то згідно зі ст. З Віденської
конвенції 1969 р. її норми мають застосовуватися тільки у відносинах держав
між собою в міжнародних договорах, учасниками яких є й інші суб'єкти
міжнародного права. Однак це положення не стосується юридичної сили таких
змішаних угод у цілому.
Функцією права міжнародного договору є регулювання процесу укладання, дії
та припинення дії міжнародних договорів.
2. Поняття і класифікація міжнародних договорів.
Право міжнародних договорів - галузь міжнародного права, яка об'єднує
сукупність правових норм, що регулюють порядок укладення, дії, зміни і
припинення міжнародних договорів.
 Історія становлення права міжнародних договорів
1)Період з 1815 р. до першої світової війни. Визначальними етапами цього
періоду були:
1) поява багатосторонніх міжнародних договорів, які оформлялися в єдиному
документі, починаючи із Заключного акта віденського конгресу від 9 червня
1815 р.;
2) створення на базі багатосторонніх міжнародних угод перших міжурядових
організацій (адміністративних союзів);
3) поширення діяльності міжнародних конференцій та конгресів, на яких
приймаються багатосторонні договори;
4) формування інституту депозитарію і визначення його повноважень щодо
держав учасниць угоди.
2)Другий період розвитку міжнародного договірного права (між першою та
другою світовими війнами) характеризується:
1) появою Ліги Націй як першої міжнародної універсальної організації;
2)завершенням першої спроби кодифікації права міжнародних договорів на
національному та міжнародному рівнях, зокрема в 1928 р. на VI міжнародній
конференції американських держав у Гавані було прийнято Конвенцію про
договори. Ця Конвенція підтвердила тодішнє у звичаєвій формі право держав
робити застереження до міжнародних угод. Саме в цей період Гарвардська
школа права зробила першу спробу кодифікувати право міжнародних
договорів, розробивши проект Конвенції про право міжнародних договорів,
однак цей документ так і залишився проектом
3) з’являється інститут реєстрації міжнародних угод; 4) суб’єктами
договірних відносин стають не тільки держави, а й міжнародні організації
3)Третій період (з 1945 — по наш час) характеризується:
1) збільшенням ролі міжнародних організацій у міжнародному договірному
процесі;
2) кодифікацією норм міжнародного права за участю Комісії міжнародного
права;
3) появою нових форм міжнародних угод;
4) появою договорів, які регулюють відносини за участю фізичних і юридичних
осіб;
5) у деяких організаціях прийняття рішень стали подібними до прийняття
законів на національному рівні (парламенська процедура).
Отже, офіційна кодифікація та прогресивний розвиток права міжнародних
договорів починаються лише з другої половини 20 ст. в рамках ООН.
До 1969 р. норми договірного права мали звичаєво-правовий характер. У 1968
року було скликано конференцію, основною метою якої була кодифікація та
прогресивний розвиток міжнародного договірного права. Результатом
діяльності стало прийняття Віденської конвенції про право міжнародних
угод (далі — Віденська конвенція 1969 р.), яка вступила в дію в 1980 р. У 1986 р.
було прийнято віденську Конвенцію про право міжнародних угод між
державами та міжнародними організаціями чи між міжнародними
організаціями 1986 р.
Віденська Конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська
конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями
або між міжнародними організаціями 1986р. :
Міжнародний договір - це врегульована міжнародними правом угода, укладена
державами та іншими суб'єктами міжнародного права у письмовій формі,
незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох
пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її найменування.
Об'єктом міжнародного договору є відносини суб'єктів міжнародного права з
приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій і утримання від дій.
 Суб'єкти договору:
Держави - "кожна держава володіє правоздатністю укладати договір" (ст.6
Віденської конвенції 1969 р.)
Міжнародні організації – регулюється правилами цієї організації - зокрема,
установчими актами організації, прийнятими відповідно до них рішеннями і
резолюціями, а також сталою практикою цієї організації (ст. 1,6 Віденської
конвенції 1986 р.).
Договори зобов'язують тільки учасників. Для третіх сторін, тобто держав,
що не беруть участь, вони не створюють ні прав, ні зобов'язань. Договір може
встановити правові наслідки для третіх держав тільки у разі їх згоди. Якщо
така держава користується правами, що витікають з договору, вона повинна
дотримуватись і пов'язаних з цим обов'язків.
 Класифікація
1. За колом учасників:
 двосторонні
 багатосторонні. Наприклад Договір про нерозповсюдження ядерної зброї
1968 року, конвенції з морського і космічного права.
2. За змістом (предметом) договору:
 Політичні - є договори про ненапад, нейтралітет, роззброєння, мирні
договори, з прикордонних і територіальних питань (Статут ООН, Договір
про дружбу і співробітництво)
 Економічні - Договір між Україною і США про заохочення та взаємний
захист інвестицій 1994 року.
 угоди зі спеціальних питань - договори у сфері транспорту, зв'язку,
сільського господарства, освіти, культури, про правову допомогу,
консульські конвенції.
3. За доступом до договорів (за способом приєднання):
  відкриті - договори, в яких можуть брати участь інші сторони без надання
згоди сторін, які уклали цей міжнародний договір, та не передбачається
виконання особливих умов
 закриті - договори, де є обмеження для участі в ньому, називають
закритими.
Деякі автори виділяють також напіввідкриті договори, до яких можуть
приєднатися Й інші держави, але за згодою сторін, які уклали цей міжнародний
договір та виконання м особливих процедур.
4. За географічною чи просторовою ознакою:
 Універсальні - договори, кодифікуючі міжнародно-правові норми, об'єкт і
цілі яких представляють інтерес для всіх держав (Північноатлантичний
договір 1949 року)
 Регіональні - договори держав певного географічного району називають
регіональними (угоди, укладені в рамках СНГ, Римський договір про ЄЕС
1957 р.).
 локальні.
Ст. 3 Закону "Про міжнародні договори України" 2004 р. виділяє
міжнародні договори України, укладені:
- Президентом України або за його дорученням - від імені України;
- Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду
України;
- міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади,
державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади, державних органів.
Так, від імені України укладаються міжнародні договори України:
а) політичні, мирні, територіальні, стосовно державних кордонів, розмежування
виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;
б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;
в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних
об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;
г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до
інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на
територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни
виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;
ґ) про використання території та природних ресурсів України;
д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер. У свою чергу, від
імені Уряду України укладаються міжнародні договори України з економічних,
торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до
відання Кабінету Міністрів України. Міжвідомчими є міжнародні договори
України з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних
органів виконавчої влади.
3. Стадії укладення міжнародного договору.
Порядок укладення, дії і припинення договорів, укладених між державами,
регулює Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.
Процес укладення договорів може бути розділений на стадії:
 складання і ухвалення тексту договору;
 встановлення аутентичності текстів договорів;
 вираження згоди на обов'язковість договору.
Також виокремлюють більш детально усі етапи укладення міжнародного
договору:
призначення уповноважених для ведення переговорів - подання і перевірка —
узгодження тексту договору — обговорення та ухвалення проекту договору -
аутентифікація, парафування Тексту договору - підписання договору — заява
застережень - ратифікація договору - обмін ратифікаційними грамотами та їх
депонування - опублікування договору - реєстрація договору.
Укладенню договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція однієї
держави або групи держав укласти певний договір з одночасним
представленням проекту тексту договору.
 Розробка тексту договору може відбуватися на переговорних, на
спеціально скликаних міжнародних конференціях, у рамках міжнародних
організацій.
Двосторонні договори розробляються в основному на переговорах відповідних
держав. А конвенції про право міжнародних договорів 1969 і 1986 років
приймалися на міжнародних конференціях з кодифікації права договорів,
Конвенція про боротьбу із захопленням заручників 1979 р. - Генеральною
Асамблеєю ООН, Конвенція про примусову і обов'язкову працю 1929 р. - у
рамках МОП і т.п.
 З'ясування повноважень.
Дії щодо укладання міжнародного договору виконують уповноважені на це
особи. Представники держав повинні пред'явити відповідні повноваження (п/п
(а) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.), або вони можуть бути визнані
такими, якщо «із практики відповідних держав або інших обставин випливає,
що вони мають намір розглядати таку особу як ту, що представляє державу для
цієї мети, і не вимагати пред'явлення повноважень» (п/п(б)п. 1 ст. 7 Віденської
конвенції 1969 р.).
Відповідно до п. 2 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. особами, що
представляють державу за посадою є:
“а) голови держав, голови урядів і міністри закордонних справ — з метою
здійснення всіх актів, що стосуються укладення договору;
б) голови дипломатичних представництв — з метою прийняття тексту договору
між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитуються;
в) представники, що уповноважені державами представляти їх на міжнародній
конференції, в міжнародній організації або в одному з її органів, — з метою
прийняття тексту договору на такій конференції, в такій організації або в
такому органі”
 Встановлення аутентичності
Встановлення аутентичності означає, що текст договору остаточний і змінам не
підлягає.
Встановлення аутентичності договору проводиться шляхом його парафування,
включення тексту в заключний акт конференції або в резолюцію міжнародної
організації про схвалення договору.
Парафування міжнародного договору — попереднє підписання
міжнародного договору ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його
розробленні. Можливе парафування всього тексту договору і певних його
статей.
Якщо після процедури встановлення аутентичності договору сторони
вирішують внести в текст зміни або доповнення, аутентичність підлягає новому
встановленню.
Текст договору може прийматися голосуванням (одноголосно, простою
більшістю, двома третинами голосів або іншою більшістю за угодою
сторін), консенсусом (без голосування, за відсутності заперечень учасників
переговорів. Якщо надходить хоча б одне заперечення, текст договору не може
бути прийнятий до тих пір, поки не буде змінено відповідне положення
договору або заперечення не буде знято).
Якщо договір розробляється в рамках міжнародної організації, текст може
прийматися шляхом голосування за резолюцію про схвалення договору
(наприклад, на засіданні Генеральної Асамблеї ООН). Текст договору, що
розробляється на конференції, може прийматися також шляхом включення його
в заключний акт конференції, наради.
Просто підписання - з додержанням умов альтернату, тобто
старшинства. Сьогодні правила альтернату зводяться до такого: у
багатосторонньому договорі підписи ставляться відповідно до латинського
алфавіту; у двосторонньому — сторони підписують його в рядок, і на одному
примірнику договору одна сторона підписує ліворуч, інша — праворуч, на
іншому примірнику підписи ставляться у зворотному порядку. Звичайно
договір датується. Дата відповідає дню підписання, а для багатосторонніх
договорів, прийнятих на конференціях або в міжнародних організаціях, — дню
прийняття голосуванням.
 Застереження та правки до міжнародних договорів.
4. Способи вираження згоди на обов’язковість договору.
 Вираження згоди щодо обов'язковості договору може бути проявлено
через підписання договору, ратифікацію, прийняття, затвердження,
приєднання. Саме на цій стадії відбувається створення міжнародного
договору як джерела міжнародного права, і на його підставі виникають
договірні норми. Форма вираження згоди щодо обов'язковості договору
передбачена у тексті договору.
Особливе місце серед форм вираження згоди на обов'язковість договору займає
ратифікація, тобто затвердження міжнародного договору вищим органом
держави. Необхідно зазначити, що процедура ратифікації не є обов'язковою при
укладенні міжнародних договорів, однак цей інститут залишається найбільш
авторитетною формою вираження згоди щодо дотримання договору.
Ратифікація дає можливість державі обговорити зміст договору,
проконтролювати діяльність виконавчої влади та її уповноважених під час його
укладення і, за потреби, підготувати громадську думку до набуття чинності
договором. Нерідко додатковий аналіз договору в парламенті призводить до
відмови від його ратифікації, що не вважається відмовою від міжнародного
права. Але необґрунтовані відмови від ратифікації не сприяють розвитку
співробітництва між державами.
Стаття 14 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
передбачає випадки згоди держави на обов'язковість для неї договору через
ратифікацію, якщо:
 а) договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;
 б) в інший спосіб установлено, що держави беруть участь у переговорах,
домовились про необхідність ратифікації;
 в) представник держави підписав договір з умовою ратифікації; або
 г) намір держави підписати договір з умовою ратифікації випливає з
повноважень її представника або був виражений під час переговорів.
Процедура ратифікації, як і інші форми вираження згоди на обов'язковість
договору, регулюється конституціями та іншими законодавчими актами
держав. У них визначають органи, що здійснюють ратифікацію, їх компетенцію
і взаємодію в цьому процесі, перелік договорів, що підлягають ратифікації.
Здебільшого визнання юридичної обов'язковості міжнародних договорів
найчастіше у державах здійснюється главою держави або парламентом.
5. Застереження до міжнародних договорів.
Застереження — це одностороння заява держави, зроблена під час підписання,
ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за
допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних
положень договору в їхньому застосуванні до даної держави. Вона недопустима
в двосторонньому договорі, а також якщо застереження самим договором або
якщо договором передбачено право робити лише певні застереження, до яких
дане не належить, або коли застереження недопустиме з точки зору об'єкта і
мети договору (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.)
Для застереження згода інших учасників не вимагається. Але конвенцією
встановлено, що застереження вважається прийнятим іншими учасниками,
якщо протягом 12 місяців з дня його заяви вони не висловили проти нього
заперечень. Держава, яка заявила застереження, визнає договір не в цілому, а
лише в тій частині, якої застереження не стосується. Для всіх же інших держав
договір діє у повному обсязі.
Відповідно до Віденської конвенції 1969 р. договір може бути змінений за
згодою його сторін шляхом внесення поправок (ст. 39).
Конвенція (ст. 19) містить загальний принцип, згідно з яким держава може при
підписанні, ратифікації, прийнятті або затвердженні договору або приєднанні
до нього формулювати застереження. Право на застереження випливає із
визнання суверенного права кожної договірної держави робити односторонню
заяву в будь-якому формулюванні та під будь-якою назвою, за допомогою якої
вона бажає виключити або замінити юридичну дію певних положень договору в
їхньому застосуванні до цієї держави. Згідно зі ст. 21 (п. 2) Віденської
конвенції, "застереження не змінює положень договору для інших учасників у
їхніх відносинах між собою". Право держави на застереження не потребує
схвалення з боку інших держав, оскільки не зачіпає цілісності угоди..
Обмеження для внесення застережень визначені у Конвенції. Часто
застереження заборонені договором або договір передбачає лише певні
застереження. Необхідно зазначити, що застереження недопустиме, якщо воно
є несумісним з об'єктом і метою договору.
Положення Віденської конвенції про застереження стосуються лише
багатосторонніх договорів, оскільки у двосторонніх договорах вони не можуть
бути. Якщо будь-яке положення обговорюваного договору не влаштовує членів
парламенту, то вони мають право не ратифікувати такий договір.
Разом з тим, якщо договір не передбачає інше, застереження може бути знято в
будь-який час і для його зняття не потрібно згоди держави, котра прийняла
застереження. Зняття застереження повинно здійснюватись у письмовій формі,
у якій давалася згода на його обов'язковість
6. Реєстрація та опублікування договорів.
Після набрання чинності договорами вони надсилаються до Секретаріату ООН
для їх реєстрації (ст. 80 Віденської конвенції про право міжнародних договорів
1969 p.).
Стаття 18 Статуту Ліги Націй зобов'язала держав - членів Ліги реєструвати всі
свої договори в її Секретаріаті для подальшої публікації; нереєстрація
міжнародного договору означала його недійсність. Міжнародна практика
довела неефективність цього положення. У ст. 102 Статуту ООН зафіксовано,
що будь-яка міжнародна угода, що укладена членом ООН і набула чинності,
повинна бути зареєстрована в Секретаріаті цієї організації і ним опублікована.
ООН видає для цього спеціальні збірки - Treaty Series. Проте нереєстрація будь-
якого договору в Секретаріаті ООН не означає його юридичної нікчемності. У
такому разі жодна зі сторін не має права посилатися на незареєстрований
договір у жодному з органів ООН (п. 2 ст. 102 Статуту ООН). Наприклад, при
виникненні суперечки між учасниками незареєстрованого договору щодо його
тлумачення і застосування він не може бути переданий на розгляд
Міжнародного Суду ООН.
У кожній державі також є внутрішня процедура публікації міжнародних
договорів. Так, ст. 21 Закону України "Про міжнародні договори України"
передбачає, що чинні міжнародні договори України публікуються українською
мовою в "Зібранні чинних міжнародних договорів України" та інших офіційних
друкованих виданнях України.
Договори України, які не потребують ратифікації, і міжурядові угоди
публікуються в "Збірнику постанов Уряду України". Порядок публікації
міжвідомчих договорів України визначається Урядом України.
7. Тлумачення міжнародних договорів.
Тлумачення міжнародного договору - з'ясування його реального значення і
змісту з метою найповнішої і найточнішої реалізації умов договору. Адже
застосування договору неможливе без з'ясування змісту його положень
стосовно конкретних умов.
Тлумачення міжнародного договору здійснюють:
 одна із сторін договору, і в цьому разі тлумачення має силу лише для цієї
сторони;
  сторони договору за угодою між ними, і в цьому випадку воно
обов'язкове для цих сторін;
 міжнародні органи, про які з цією метою можуть згадати у самому
договорі.
У ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
передбачено, що тлумачення договору має бути однаковим незалежно від
суб'єктів, які здійснюють тлумачення.
Основні принципи тлумачення - сумлінність, єдність, ефективність,
максимальне використання різномовних текстів і др.
При тлумаченні враховуються будь-яка наступна угода щодо тлумачення
договору, подальша практика застосування договору і будь-які норми
міжнародного права, які застосовуються у відносинах між учасниками.
Терміну, що використовується в договорі, може надаватися спеціальне
значення, якщо учасники мали такий намір.
Як додаткові засоби тлумачення можуть використовуватися підготовчі
матеріали і обставини укладення договору тільки в тому випадку, якщо
тлумачення приводить до неясних або двозначних висновків, або до
результатів, які є явно абсурдними або нерозумними.
 Розрізняють:
а) офіційне тлумачення (здійснюється учасниками договору, спеціальними
органами, наприклад, Міжнародним Судом ООН);
б) неофіційне (доктринальне);
в) внутрішньодержавне тлумачення (реалізується уповноваженим на те
державним органом для внутрішньодержавних цілей).
Тлумачення здійснюється за допомогою спеціальних способів (прийомів), до
яких відносяться граматичне (словесне), логічне, історичне і систематичне
тлумачення договорів.
Граматичне тлумачення означає з'ясування значення окремих слів і договору на
основі граматичних та інших правил. Під логічним тлумаченням розуміється
тлумачення тієї або іншої статті договору на основі іншої статті або зіставлення
їх один з одним. Текст договору при цьому повинен використовуватися як
єдиний цілісний документ.
Тлумачення договору може здійснюватися шляхом порівняння його положень з
іншими договорами, тобто відбувається систематичний вид тлумачення. Іноді з
моменту укладення договору проходить значний проміжок часу, у зв'язку з чим
виникають труднощі в з'ясуванні його дійсного змісту, наприклад, цілей
договору, окремих його положень і термінів. Для тлумачення таких договорів
доводиться вдаватися до вивчення історичної обстановки укладення договору,
дослідження різних підготовчих матеріалів, дипломатичного листування і т.д.
Таке тлумачення називається історичним.
Тлумачення міжнародних договорів в односторонніх деклараціях і заявах, що
додаються до договору, є виявом волі одного з учасників міжнародного
договору, що формулюється з відома інших його учасників. Це свого роду
автентичне тлумачення.
Заява - односторонній акт, яким сторони міжнародного договору висловлюють
своє тлумачення або розуміння його положень і з якого для них не випливають
міжнародно-правові наслідки. Тлумачні заяви і декларації не можуть бути
віднесені до застережень, оскільки шляхом одностороннього тлумачення не
можна змінити положень міжнародного договору.
8. Презумпція дійсності міжнародного договору. Встановлення недійсності
міжнародного договору: підстави і наслідки.
З огляду положень Віденських конвенцій дійсність договору означає, що він
укладений згідно з їх нормами і може оспорюватись тільки на основі
застосування цих конвенцій.
Вступ договору в силу означає настання моменту, з якого договір починає
діяти як юридичний акт. Багатосторонній договір може набути чинності для
сторін у різний час залежно від того, коли вони оформили свою участь.
Договір набуває чинності на умовах, у ньому вказаних. Договір, що не вимагає
ратифікації або затвердження, набуває чинність після його підписання; договір,
який потребує ратифікації — після його ратифікації (або затвердження).
Строк дії міжнародного договору - період часу, упродовж якого діє
міжнародний договір; визначається в самому договорі. Більшість міжнародних
договорів є строковими (безумовно-визначені, умовно-визначені), але практика
знає і безстрокові договори, з невизначеним строком чинності та особливі
договори (термін дії тимчасово не встановлений, його визначення його
передбачено сторонами у майбутньому).
Чинність договору може бути продовжена за погодженням сторін шляхом
пролонгації.
Пролонгація міжнародного договору - продовження строку дії договору, що
виконується, до закінчення строку його дії з метою забезпечення його
безперервності. Пролонгація міжнародного договору здійснюється двома
способами:
• укладенням спеціальної угоди (протоколу) про те, що договір продовжено на
певний строк;
• передбаченням умови про продовження в тексті договору. При цьому
можлива автоматична пролонгація міжнародного договору, тоді в договорі
передбачено, що коли жодна з договірних сторін не зробить заяви про відмову
від договору за певний час до закінчення строку його дії, то договір
автоматично вважається продовженим на певний, зазначений у ньому строк.
Застосування міжнародних договорів включає в себе такі
поняття: зворотна сила міжнародних договорів, територіальна сфера їхньої дії,
конкуренція міжнародних договорів, деякі інші питання.
Конвенція 1969 р. запровадила, що положення нового укладеного договору
не мають зворотної сили — "не обов'язкові для учасника договору стосовно
будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності".
Але це не перешкоджає учасникам за взаємною згодою розповсюджувати дію
договору на ті "дії чи факти", які мали місце до набрання договором чинності.
Якщо з того самого питання послідовно укладено декілька договорів (два
чи більше), то для визначення договору, котрим слід керуватися, виходять
з таких положень:
а) якщо в договорі указано, що він обумовлений попереднім або наступним
договором, то слід керуватися (віддавати перевагу) попередньому або
наступним договорам;
б) якщо всі учасники попереднього договору є учасниками наступного і дія
попереднього не припинена або не зупинена, то застосовуються положення
попереднього, але лише тією мірою, якою він не суперечить новому договору
Територіальна дія договору — це сфера його територіального застосування.
Звичайно виходять з того, що договір розповсюджує свою дію на всю
територію держави-учасниці. Разом з тим міжнародному праву відомі договори,
які стосуються території, що не є державною територією учасників.
Прикладами таких договорів служать договори про Антарктику, про відкрите
море, про район морського дна, про космічний простір та ін.
За часом дії розрізняють договори термінові, невизначено термінові,
безтермінові й особливі.
Терміновими є договори, в яких визначений термін їхньої дії: десять років,
п'ять, три тощо. Звичайно договори укладаються на достатньо тривалі терміни
— десять чи двадцять років.
Невизначено-терміновими йменуються договори, які хоча й мають
встановлений у самому договорі термін дії, але передбачають його автоматичне
продовження у разі, якщо жодний з учасників договору не заявить про бажання
його припинити.
Безтерміновими називаються договори, в яких або не вказаний термін їхньої
дії, як, наприклад, у договорах про мир (мирних договорах), або їхній
безтерміновий характер прямо обумовлений договором.
Абсолютна недійсність (недійсність договору із самого початку) передбачає
усунення всього здійсненого за договором.
Підставами абсолютної недійсності можуть бути: обманні дії іншої держави;
підкуп представника держави; примушування представника держави; примус
держави в результаті застосування сили чи її погрози, порушуючи принципи
Статуту ООН.
Договори також є нікчемними, якщо у момент укладення вони суперечать
імперативній нормі загального міжнародного права (тобто нормі, яка
приймається і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як
норма, відхилення від якої не допустиме, і яка може бути змінена тільки
подальшою нормою такого ж характеру).
При відносній недійсності (недійсність з моменту оспорювання) договору дії,
що сумлінно вчинялись до посилання на недійсність, не вважаються
незаконними лише з причини недійсності договору.
Підставами відносної недійсності є: порушення норми внутрішнього права
(держава не має права посилатися на ту обставину, що її згода на обов'язковість
договору була виражена в порушення положень її внутрішнього права, якщо
тільки дане порушення не було явним І не стосувалося норми її внутрішнього
права особливо важливого значення); перевищення представником держави
правомочності на вираження згоди на обов'язковість договору; помилка, яка
стосується факту або ситуації, що існувала при укладенні договору, якщо вони
представляли істотну основу для згоди на обов'язковість.
Виникнення нової імперативної норми міжнародного права також передбачає
недійсність договорів, що суперечать їй, або окремих положень.
Розрив дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору,
як правило, не впливає на правовідносини, встановлені міжнародними
договорами.
9. Припинення і зупинення дії міжнародних договорів.
Припинення дії - втрата міжнародним договором своєї юридичної сили за
умов, визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням
сторін. Такий договір перестає породжувати права й обов'язки для його
учасників.
Виділяють вольові (денонсація, скасування, новація або заміна, анулювання
договору) і не вольові (закінчення строку дії договору, настання скасовувальної
умови, виникнення нової імперативної норми, війни, припинення існування
суб'єктів договору) способи припинення дії договорів.
Денонсація міжнародного договору - спосіб припинення дії міжнародної
угоди в порядку та в строки, обумовлені в ній. Загальною умовою денонсації є
повідомлення однієї з сторін договору про відмову від його виконання, що
призводить до припинення дії договору. Віденська конвенція про право
міжнародних договорів 1969 р. містить загальні правила денонсації та порядок
врахування цих вимог у міжнародному договорі. Денонсація договору, як
правило, здійснюється в тому ж порядку і тими ж органами, що і згода на його
обов'язковість (ратифікація).
Анулювання, як і денонсація, є односторнньою відмовою від Міжнародного
договору, коли є достатні для того підстави, визначені норами міжнародного
права. При денонсації держава-учасниця не зобов'язана пояснювати причини
виходу з договору, а шляхом анулювання повинна зазначити ці обставини
(причини).
Анулювання договору означає визнання його недіючим, нікчемним з моменту
висновку. Так у 1990 році Радянський Союз анулював секретні радянсько-
німецькі протоколи 1939-1940 рр. про розділ Польщі і Прибалтійських країн як
такі, що порушують основні принципи міжнародного права. Ці документи були
визнані такими, що не породжують правових наслідків з моменту їх укладення.
Під новацією (заміною) розуміють укладення державами-учасницями нового
договору з тих самих питань.
Скасування - це припинення дії договору за згодою всіх договірних сторін.
З-поміж підстав припинення дії договорів можна виділити внутрішні
(передбачені в самому договорі) і зовнішні (умови, не передбачені
договором). До внутрішніх відносяться: закінчення строку дії договору;
виконання договору; денонсація договору; настання передбачених у договорі
подій або умов (скорочення кількості учасників, встановленої
договором). Зовнішні підстави припинення договорів: згода на припинення
договору його учасників; анулювання договору; істотне порушення умов
договору одним або декількома учасниками; припинення Існування суб'єкта
договору; виникнення нової імперативної норми міжнародного права;
докорінна зміна обставин; війна.
Призупинення дії - перерва дії міжнародного договору протягом певного
проміжку часу. Дія призупинених міжнародних договорів відновлюється
автоматично (після усунення обставин, що спричинили їх призупинення).
Призупинення дії договору за певних умов може перейти у його припинення.
У міжнародному праві діє презумпція дійсності договору. Проте за певних
обставин договори можуть бути визнані недійсними, що не мають юридичної
сили. Залежно від наслідків розрізняють абсолютну і відносну недійсність
договорів.
Будь який договір( вид, предмет, сторони, термін, умови вступу, право на
застереження, хто є депозитарієм)
Стамбульська конвенція або Конвенція Ради Європи про запобігання
насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими
явищами - міжнародна угода Ради Європи, яка криміналізує та
попереджує насильство проти жінок та дівчат та захищає постраждалих.
Йдеться про: домашнє насильство (включно
з психологічним та економічним), сексуальне насильство (зґвалтування,
зокрема й шлюбні, та сексуальні домагання), убивства честі та інші злочини,
виправдовувані «честю» (обливання кислотою, спалювання вдів, вбивства
наречених, смерть за посаг), калічення жіночих геніталій, примусові
стерилізації, аборти та шлюби, переслідування (сталкінг) та інше насильство,
асоційоване зі статтю. Конвенція визначає насильство проти
жінок порушенням прав людини та формою дискримінації і пропонує системні
та контрольовані стратегії викорінення цих явищ.
Вид: договір Ради Європи і Міжнародні документи з прав людини
Предмет: Запобігання насильства щодо жінок, боротьба з ним і захист жертв
такого насильства.
Сторони: Конвенцію підписали 46 країн, але на сьогоднішній день
ратифікували її 34 країни.
Термін: Підготовлена 7 квітня 2011, відкрита для підписання 11
травня 2011 у Стамбулі, Туреччина, набула чинності 1 серпня 2014 року і є
постійно відкритою до підписання будь-якою країною світу.
Вона набрала чинності з включенням 10 ратифікацій, 8 із яких мали бути від
країн-учасниць Євросоюзу.
Умови вступу: Для того щоб стати стороною конвенції, країна повинна
підписати і ратифікувати її згідно зі своїми внутрішніми правовими
процедурами.
Право на застереження: більшість держав, які прийняли Стамбульську
конвенцію, зробили застереження про незастосування окремих положень
Конвенції.
Така можливість передбачена самою Стамбульською конвенцією (стаття 78
Конвенції). Разом з тим, слід зауважити, що не у всіх випадках держава може
зробити такі застереження. Так, у тексті Стамбульської конвенції міститься
вичерпний перелік її норм, щодо впровадження яких у свою національну
практику держава може внести застереження.
Застереження є дійсними протягом п’яти років з дати набрання чинності
цією Конвенцією. Однак такі застереження можуть бути поновлені на такі ж
періоди( п.1 ст. 79 Конвенції).
Тобто, держава у випадку ратифікації Стамбульської конвенції, може прийняти
окремі застереження терміном на 5 років, а також в подальшому продовжити
ще на 5 років.
Депозитарій: Секретаріат Ради Європи