1.

Право міжнародних договорів як галузь та його кодифікація

Право міжнародних договорів - це галузь міжнародного права, норми та принципи якої
визначають порядок укладення, умови дійсності, дії та припинення міжнародних
договорів. Вона є визначальною у системі сучасного міжнародного права, оскільки її
положення виявляють безпосередній вплив на всі інші галузі та інститути міжнародного
права.
Право міжнародного договору як галузь сучасного міжнародного права
характеризується специфічним об’єктом регулювання та надзвичайно важливими
функціями. При цьому право міжнародного договору слід відрізняти від міжнародного
договірного права, під яким розуміють «сукупність міжнародно-правових норм, створених
договорами».
Об’єктом права міжнародних договорів є відносини між суб’єктами щодо процесу
укладання, сфери і часу дії та умов припинення дії міжнародного договору.
Предмет регулювання права міжнародних договорів – процес укладання
міжнародного договору.
Джерелами права міжнародного договору є звичай, договір, а також загальні
принципи міжнародного права.

Право міжнародних договорів є в достатній мірі кодифікованим, це зумовлено тим, що

міжнародний договір є одним з основних джерел міжнародного права, а тому повинна
бути встановлена єдина процедура його укладення, уніфікований порядок припинення дії
договору тощо.
Звичай як джерело права міжнародного договору посідає значне місце в цій галузі поряд із
договірними нормами. Звичаєвими нормами регулюються питання щодо структури
міжнародного договору, проведення переговорів із вироблення тексту договорів, правила
й засоби тлумачення міжнародного договору та ін.
Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні. Найбільш важливими
універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв’язку з укладанням і
застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних
договорів 1969р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів
між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також
умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно
договорів 1978 р., Віденська конвенція про право договорів між державами і
міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.
На процес утворення норм права договорів впливають постанови міжнародних
організацій, утому числі резолюції Генеральної Асамблеї ООН.
Вагоме місце в регулюванні укладання та реалізації міжнародного договору належить
національному праву. Зазвичай ці питання регулюються конституційним правом держав
та спеціальними законами або постановами відповідних органів.
Конституція України визначає місце міжнародних договорів у національному
законодавстві України (ст. 9 Конституції України). Закон України «Про дію міжнародних
договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. регулює застосування міжнародних
договорів на території України. Порядок укладання, виконання та денонсації міжнародних
договорів України встановлює Закон України «Про міжнародні договори України» від 22
грудня 1993 р. Цей Закон застосовується до всіх договорів України – міждержавних,
міжурядових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від їх
форми і найменування.
Суб'єктами права міжнародних договорів на підставі Віденської конвенції про право
міжнародних договорів 1969 р. встановлено держави (ст. 1), а відповідно до Віденської
конвенції про право міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями
або між міжнародними організаціями 1986 р. - міжнародні міжурядові організації (ст. 1).
Щодо інших суб’єктів міжнародного права, то згідно зі ст. З Віденської конвенції 1969 р.
її норми мають застосовуватися тільки у відносинах держав між собою в міжнародних
договорах, учасниками яких є й інші суб'єкти міжнародного права. Однак це положення
не стосується юридичної сили таких змішаних угод у цілому.
Функцією права міжнародного договору є регулювання процесу укладання, дії та
припинення дії міжнародних договорів.
2. Принципи права міжнародних договорів
Поведение государств в сфере заключения и применения международных
договоров регулирует универсальный международный договор  – Венская конвенция
о праве международных договоров 1969 г., вокруг которой группируются нормы
права международных договоров.
Венская конвенция 1969 г. является основополагающим универсальным международным
кодификационным актом, своеобразным «договором о договорах». На базе Венской
конвенции 1969 г. была разработана и в 1986 г. в Вене на дипломатической конференции
принята Конвенция о праве договоров между государствами и международными
организациями или между международными организациями, однако эта Конвенция в силу
не вступила как не набравшая нужное число ратификаций.
Кроме норм, содержащихся в перечисленных актах, в состав норм и принципов
права международных договоров входят договорные и обычные нормы и
принципы международного права, не нашедшие своего отражения и закрепления в
упомянутых актах, но имеющие прямое отношение к международным договорам,
содержащиеся, в частности, в ст. 102,103 Устава ООН, а также в многочисленных
международных декларациях и других документах.
К числу важнейших принципов права международных договоров относится принцип
добросовестного соблюдения международных обязательств pacta sunt servanda.
Принцип pacta sunt servanda распространяется в полном объеме и на все действующие
принципы и нормы международного права и международные обязательства, вытекающие
как из международных договоров, так и из международных обычаев.
Он не распространяется на договоры и обычаи, которые утратили свою юридическую
силу, а также на недействительные договоры, заключенные в противоречие с основными
принципами современного международного права.
Несоблюдение принципа pacta sunt servanda является международным правонарушением,
за которое государства несут международную ответственность.
Юридическое содержание принципа соблюдения международных договоров
1. Применительно к международным договорам принцип их соблюдения означает прежде
всего добросовестное выполнение своих договорных обязательств всеми государствами.
2. Принцип соблюдения международных договоров включает, далее, требование
неукоснительного выполнения государствами своих международных договорных
обязательств. Это означает, что международный договор должен выполняться независимо
от внутренних и внешних факторов. Смена правительства в государстве, изменения в
форме его правления или устройства, забастовки, стихийные бедствия, территориальные
изменения, изменения в международной обстановке не могут влиять на выполнение
государствами международных договоров. Исключение представляет абсолютная
невозможность исполнения (в случае безвозвратного исчезновения или гибели объекта
договора, коренное изменение обстоятельств).
3. Государство – участник международного договора не может ссылаться на положения
своего внутреннего права в качестве оправдания для невыполнения этого договора.
4. Государства не вправе заключать договоры в противоречие их обязательствам по
действующим договорам, ранее заключенным ими с третьими государствами.
5. Принцип соблюдения международных договоров включает запрещение произвольного
одностороннего прекращения и пересмотра международных договоров.
6. Разрыв дипломатических или консульских отношений между участниками
международного договора не влияет на правовые отношения, установленные между ними
договором, за исключением случаев, когда наличие дипломатических или консульских
отношений необходимо для выполнения договора (ст. 63 Венской конвенции 1969 г.).
Другим важнейшим принципом права международных договоров является принцип pacta
tertiis nес nocent nес prosunt – договор не создает обязательств для третьей стороны.
Третье государство – это государство, не являющееся участником данного
международного договора. Общее правило гласит: договор не создает обязательств или
прав для третьего государства без его на то согласия (ст. 34 Венской конвенции). Это
правило, известное как принцип pacta tertiis nес nocent nес prosunt, является
общепризнанным принципом международного права.
Принцип нераспространения международных договоров на третьи государства (pacta
tertiis nес nocet nec prоsunt) имеет еще один важный аспект: объектом международного
договора не могут быть права и интересы третьих государств. Договор, нарушающий
права и законные интересы третьих государств, является недействительным.
Однако от вопроса об обязательности международного договора в отношении третьих
государств нужно отличать вопрос об уважении третьими государствами договоров
других государств. Например, если два государства заключили договор о границах, то все
другие государства должны с ним считаться, уважать его.

1. Принцип рactasundservanda та його роль у сучасному світі.

2. Принцип виконання договору незалежно від внутрішньої обстановки в

державі.
 3. Принцип дії непереборної сили у договорах та врахування його
приукладанні договору.
4. Відповідальність за недотримання принципів права
міжнароднихдоговорів.
3. Поняття, найменування та структура міжнародних договорів
Віденські конвенції 1969 та 1986 рр. визначають міжнародний договір як угоду між
державами в письмовій формі, регульовану міжнародним правом, незалежно від того,
міститься така угода в одному документі, у двох або кількох зв’язаних між собою
документах, а також незалежно від її конкретного найменування (ст. 2).
До структури договору відносяться його складові частини, а саме назва договору,
преамбула (зазначаються цілі укладення даного договору, сторони договору й ін.),
основна частина (предмет договору, права та обов'язки сторін), заключна частина
(передбачаються умови вступу договору в силу, строк його дії, порядок припинення і т.д.).
Договір переважно складається з розділів, глав, статей, пунктів.
Іноді договори супроводжуються застереженнями сторін, додатками, у яких містяться
норми, що пояснюють основний текст, правила процедури, вирішення суперечок
(протоколи, описи, технічні умови, стандарти, карти тощо). Усі частини договору мають
однакову юридичну силу.
Обов'язковим елементом є підписи уповноважених сторін договору.
Міжнародний договір, як правило, складається в одному документі. Проте текст договору,
укладеного, наприклад, шляхом обміну нотами або листами, міститься в двох або більше
пов'язаних між собою документах.
Мова, на якій складається текст договору, визначається договірними сторонами.
Двосторонній договір складається зазвичай мовами обох договірних сторін, хоча вони
можуть вибрати й іншу мову. Іноді крім двох мов договірних сторін вони складають текст
і третьою (нейтральною) мовою. На пострадянському просторі міжнародні договори
укладаються мовами договірних сторін, а також російською мовою.
Багатосторонні договори укладаються мовами, які визначаються договірними країнами.
Встановилася практика укладання договорів під егідою ООН, спеціалізованих установ
ООН або інших міжнародних організацій офіційними мовами цих організацій
(англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, німецькою, французькою).
Тексти договорів різними мовами є аутентичними і мають однакову юридичну силу.

Назви договорів не мають загальновизнаної класифікації. Проте із практики

можна вивести деякі загальні поняття.
Пакт – договір із найважливіших політичних питань.
Договір – основоположний акт із найістотніших питань міжнародних зносин.
Угода – договір між державами з конкретних питань, здебільшого менш важливих, ніж
договір.
Конвенція – угода зі спеціальних міжнародних питань економічного, технічного,
гуманітарного та військового характеру.
Статут – договір, який визначає цілі, структуру й функції міжнародної організації.
Обмін нотами – своєрідна форма укладання угоди з політичних, а надто дипломатичних
та культурних питань.
Регламент – додаткова, угода до багатостороннього договору.
Протокол (договірний) - офіційний документ (як правило, додаток до основного), яким
доповнюється міжнародний договір; акт рішення міжнародної конференції, що має силу
міжнародного договору. Наприклад Женевський протокол про заборону задушливих,
отруйних або інших речовин і бактеріологічної зброї під час воєнних дій 1925 р.
Факультативний протокол - різновид багатостороннього міжнародного договору, що
існує самостійно або як додаток до іншого договору (не є його невіддільною частиною), в
якому окремі учасники фіксують домовленість щодо питань, з яких не змогли дійти згоди
всі учасники основного договору. Участь сторін основного договору в такій додатковій
угоді не обов'язкова (факультативна).
Комюніке - офіційне урядове повідомлення про міжнародні переговори, угоди, важливі
події у внутрішньому житті країни, про перебіг воєнних дій тощо; одна з назв
міжнародного договору.
Модус вівенді (лат. modus vivendi — спосіб життя) — у міжнародному праві й
дипломатичній практиці тимчасова, зазвичай короткострокова угода, яку укладають, коли
обставини не створюють умов для досягнення постійного або довготривалого договору. У
подальшому така домовленість має стати постійною.
Трактат - багатосторонній договір між усіма суб'єктами міжнародного права стосовно
політичних, військових, економічних питань.
Картель - міжнародний договір, предметом якого є обмін військовополоненими, або про
видачу злочинців.
Конкордат - міжнародна угода з релігійних, релігійно-політичних питань, однією зі
сторін якої є Ватикан.
4. Класифікація міжнародних договорів. Сторони в договорах

Договори можуть класифікуватися за різними підставами.

1. За колом учасників: двосторонні і багатосторонні. Основну масу договорів складають

двосторонні, які враховують

специфіку конкретних держав і їх відносин. Разом з тим зростає значення багатосторонніх

договорів. За їх допомогою розв'язуються важливі проблеми загальнолюдського значення.
Наприклад Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року, конвенції з морського
і космічного права. Багатосторонні конвенції є основним засобом кодифікації і
прогресивного розвитку міжнародного права.

 2. За змістом (предметом) договору: політичні, економічні, угоди зі спеціальних

питань. Така класифікація полегшує облік і систематизацію міжнародних
договорів. Зокрема, політичними є договори про ненапад, нейтралітет,
роззброєння, мирні договори, з прикордонних і територіальних питань (Статут
ООН, Договір про дружбу і співробітництво). Прикладом економічного договору є
 Договір між Україною і США про заохочення та взаємний захист інвестицій 1994
року. До угод зі спеціальних питань відносять договори у сфері транспорту, зв'язку,
сільського господарства, освіти, культури, про правову допомогу, консульські
конвенції.
 3. За доступом до договорів (за способом приєднання): відкриті та закриті.

Договори, в яких можуть брати участь інші сторони без надання згоди сторін, які уклали
цей міжнародний договір, та не передбачається виконання особливих умов, називають
відкритими. Договори, де є обмеження для участі в ньому, називають закритими. Він
припускає, насамперед, участь тільки держав, що уклали такий договір. Деякі автори
виділяють також напіввідкриті договори, до яких можуть приєднатися Й інші держави,
але за згодою сторін, які уклали цей міжнародний договір та виконання м особливих
процедур.

4. За географічною чи просторовою ознакою: універсальні, регіональні, локальні.

Договори, кодифікуючі міжнародно-правові норми, об'єкт і цілі яких представляють
інтерес для всіх держав, називають загальними або універсальними договорами. Такі
договори повинні бути відкритими, тобто в них має право брати участь будь-яка держава.
У той же час Північноатлантичний договір 1949 року є універсальним закритим
міжнародним договором. Договори держав певного географічного району називають
регіональними (угоди, укладені в рамках СНГ, Римський договір про ЄЕС 1957 р.).

Ст. 3 Закону "Про міжнародні договори України" 2004 р. виділяє міжнародні договори
України, укладені:

 - Президентом України або за його дорученням - від імені України;

 - Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду України;
 - міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними
органами — від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади,
державних органів.

Так, від імені України укладаються міжнародні договори України:

 а) політичні, мирні, територіальні, стосовно державних кордонів, розмежування

виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;
 б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;
 в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях
(організаціях), системах колективної безпеки;
 г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до
інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію
України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення,
фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер. У свою чергу, від імені Уряду
України укладаються міжнародні

договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та

інших питань, віднесених до відання Кабінету
Міністрів України. Міжвідомчими є міжнародні договори України з питань, віднесених до
відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

СТОРОНИ:

Сторонами, чи суб'єктами, міжнародних договорів виступають тільки суб'єкти міжнародного

права. Як випливає зі ст. 6 Віденської конвенції 1969 року, "кожна держава має правоздатність
укладати договори". У свою чергу, правоздатність міжнародної організації укладати договори
"регулюється правилами цієї організації" (ст. 6 Віденської конвенції 1986 р.). Під правилами
розуміються, зокрема, "установчі акти організації, прийняті відповідно до них рішення і
резолюції, а також сталого практика цієї організації" (п. 1 ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.).
Іншими словами, якщо правоздатність держав щодо договорів нічим не обмежена і вони
можуть укладати договори з будь-яких питань, то правоздатність міжнародних організацій
укладати договори визначається в першу чергу їх установчими актами.

Виходячи з практики, у Віденських конвенціях 1969 і 1986 років використовуються такі

поняття, як "держава, яка бере участь у переговорах», «організація, що бере участь у
переговорах", "договірна держава", "договірна організація", "учасник", "третя держава" і
"третя організація". Держава, яка бере участь у переговорах - це держава, яка брала участь у
складанні і прийнятті тексту договору: договірна - держава, яка погодилася на обов'язковість
для нього договору, незалежно від того, чи вступив договір у силу. До учасників договору
відносяться держави, які погодилися на обов'язковість для них договору і для який договір
знаходиться в силі. Держави, що не є учасниками договору, називаються третіми державами.
Усе сказане щодо держав застосовується і до міжнародних організацій.

Стороною в міжнародних договорах може бути будь-як суб'єкт міжнародного права. У

залежності від стадії оформлення участі в договорі розрізняються: учасники переговорів -
суб'єкти міжнародного права, що приймали участь у складанні і прийнятті тексту договору;
договірні сторони - суб'єкти міжнародного права, що остаточно прийняли договір, незалежно
від того, вступив він вже в чи силу ні; учасники договору - суб'єкти міжнародного права, що
остаточно прийняли договір і для який договір набрав сили.

Основними сторонами в договорах є держави. Міждержавним договорам належить головна

роль у регулюванні міжнародних відносин і в створенні норм міжнародного права. Кожна
держава має рівне право на участь у договорах. Держава - член федерації може брати участь у
договорах, якщо це передбачено в конституції федерації і на визначених нею умовах.

Значне число договорів полягає за участю міжнародних (міжурядових) організацій. Оскільки

на відміну від держави організація володіє похідної і спеціальною правосуб'єктністю,
можливості її участі в договорах незмірно більш обмежені, ніж у держави. Спеціальна
правоздатність організацій брати участь у міжнародних договорах залежить від їхніх функцій
і регулюється відповідними правилами кожної організації.

У силу суверенітету держави договори інших держав не можуть створювати для нього права і
зобов'язання без його на те згоди. Якщо держава користається витікаючими з договору інших
держав правами, то вона повинна дотримуватись і зв'язаних з цими правами зобов’язань.
Учасники договору можуть змінювати його без згоди третіх держав, що користаються
правами, які випливають з його.

Виключенням з цього правила є договори у відношенні держави-агресора, укладені без участі

останнього, як, наприклад, угоди про Німеччину між СРСР, США й Англією, укладені в
період другої світової війни. Постанови таких договорів обов'язкові для держави-агресора,
тому що вони являють собою застосування норм міжнародного права про відповідальність за
агресію й інші міжнародні злочини.
 5. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів. Ратифікація, функція
депозитарію та набрання чинності міжнародним договором
Укладання міжнародних договорів — це сукупність процедур із застосуванням
різноманітних документів, засобів та форм, що поділяються на стадії та обґрунтовують
дію міжнародних договорів.
Процес укладання міжнародного договору умовно поділяється на три стадії, які. у свою
чергу, складаються з підстадій та юридичних дій.
Прийняття тексту договору вважається першою стадією укладання міжнародного
договору. Та цій стадії передують договірна ініціатива і надання повноважень.
Для участі в процедурі укладання міжнародного договору на будь-якій стадії представник
держави або міжнародної організації повинен мати повноваження на здійснення
відповідних заходів.
Повноваження – особливі документи, що видаються компетентними органами держави у
відповідності з національним законодавством і засвідчують право конкретної особи
репрезентувати державу на відповідній стадії укладання договору.
Для участі в усіх стадіях укладання міжнародного договору представник держави або
організації вважається особою, що репрезентує державу або організацію, тільки за умови
пред’явлення нею повноважень.
При укладанні двосторонніх договорів відбувається обмін повноваженнями; при
укладанні багатосторонніх повноваження надаються для перевірки.
Репрезентувати державу з метою вчинення всіх актів, що стосуються міжнародних
договорів, без пред'явлення повноважень мають право глави держав, глави урядів і
міністри закордонних справ, які наділені повноваженнями за посадою (ex officio), а також
глави дипломатичних представництв – тільки з метою прийняття тексту договору між
акредитуючою державою і державою, при якій вони акредитовані.
До першої стадії укладання договору – стадії прийняття тексту договору – відносять
підготовку, розроблення, узгодження та прийняття тексту договору. Узгодження
підготовленого або розробленого тексту договору відбувається через звичайні
дипломатичні канали, міжнародні конференції та в рамках міжнародних організацій.
Безпосередньо процедура прийняття тексту договору регулюється ст. 9 Віденської
конвенції 1969 p.
«Прийняття тексту» договору визначається як формальний акт, завдяки якому
встановлюються форма і зміст пропонованого договору. Текст договору приймається
процедурою голосування. Зазвичай тексти двосторонніх договорів та договорів з
невеликою кількістю учасників приймаються за згодою всіх держав, які беруть участь у
його складанні. Текст багатосторонніх договорів приймається більшістю у дві третини
учасників міжнародної конференції. Але більшістю голосів учасників, які присутні й
беруть участь у голосуванні, може бути ухвалене рішення про застосування іншого
правила.
Участь у прийнятті тексту договору не тягне за собою юридичних наслідків щодо
договору для учасників переговорів.
Друга стадія укладання договору – встановлення автентичності тексту договору.
Процедура фіксації остаточності тексту, яка затверджує те, що він не підлягає змінам, є
процедурою встановлення автентичності тексту договору. Засоби встановлення
автентичності тексту визначаються в самому тексті договору: такими можуть бути
підписання AD REFERENDUM або парафування, або включення тексту договору до
заключного акта міжнародної конференції (ст.10 Віденської конвенції 1969 p.).
Парафування – це спосіб встановлення автентичності тексту договору шляхом
поставляння уповноваженими своїх ініціалів під текстом договору для засвідчення того,
що текст є остаточним і не підлягає змінам. Можливе також постатейне або посторінкове
парафування.
Щодо підписання AD REFERENDUM («до схвалення»), то ця форма встановлення
автентичності тексту може означати остаточне підписання договору за умови його
підтвердження державою. Парафування може означати підписання договору, але лише в
разі відповідної домовленості між державами, які беруть участь у переговорах, а втім, такі
випадки дуже поодинокі.
Після встановлення автентичності тексту договір до ухвалення не має обов'язкової сили,
але сторони зобов’язані утримуватися від дій, які позбавили б договір об’єкта й мети.
Третьою стадією укладання договору вважається вираження згоди на обов'язковість
договору. До цієї стадії належить безпосереднє вираження згоди. що здійснюється в таких
формах: підписання, обмін документами, ратифікація, затвердження, приєднання (ст. 11
Віденської конвенції 1969р.).
Юридичні дії, що супроводжують процедуру остаточного ухвалення договору, певною
мірою також належать до третьої стадії укладання договору. Такими юридичними
діями є: направлення документів депозитарію, функції депозитарію, реєстрація договору,
опублікування договору, а також інститут застережень та заяв.
Підписання – це форма вираження згоди на обов’язковість договору шляхом підписання
договору представником держави. Підписання надає договору обов'язкової сили у трьох
випадках, що передбачені ст. 12 Віденської конвенції 1969 р.: а) договір передбачає, що
підписання має таку силу; б) в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть
участь у переговорах, про те. що підписання повинне мати таку силу; в) намір держави
надати підписанню такої сили випливає з повноважень її представника або був виражений
під час переговорів.
Підписання міжнародних договорів України регулюється ст. 11 Закову України « Про
міжнародні договори України».
Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється за
принципом альтернату - кожний уповноважений ставить підпис першим на своєму
екземплярі, а потім уже другим підписує екземпляр іншої сторони; назва держави,
печатка, а також текст договору відповідною мовою також розташовуються на першому
місці в примірнику, що належить цій стороні. Якщо підписи розташовані поруч, то
першим вважається місце ліворуч. Якщо підписи розташовані один над одним, то першим
місцем буде верхнє. При підписанні багатостороннього договору підписи ставляться в
абетковому порядку. Вибір абетки відбувається за згодою учасників.
Ратифікація - це форма вираження згоди на обов’язковість договору шляхом
затвердження його вищим органом державної влади. Акт ратифікації втілюється у двох
законодавчих документах, які відображають два аспекти ратифікаційного акта:
ратифікаційна грамота виражає згоду на обов’язковість договору перед учасниками цього
договору, тобто в міжнародному плані, а внутрішньодержавний нормативний акт
покладає на державу зобов’язання щодо виконання міжнародного договору.
Питання згоди сторін на обов’язковість, що виражена ратифікацією, регулюється ст. 14
Віденської конвенції. Оскільки ратифікація проводиться вищими органами держави, вона
вважається найавторитетнішою формою вираження згоди на обов’язковість міжнародного
договору.
Порядок ратифікації визначається національним законодавством. Відповідно до
Конституції України ратифікація здійснюється Верховною Радою України. За Законом
України «Про міжнародні договори України» ратифікація міжнародних договорів України
здійснюється Верховною Радою України шляхом ухвалення спеціального закону про
ратифікацію, який підписується Головою Верховної Ради України. Ратифікації
підлягають міжнародні договори України, які мають життєво важливе значення для
держави: політичні, загальноекономічні, з фінансових питань, з питань позики та кредиту,
територіальні, мирні, що стосуються прав і свобод людини, про громадянство, про участь
у міждержавних союзах та організаціях, про військову допомогу та стосовно направлення
контингенту Збройних сил України до іншої країни, про історичне та культурне надбання
народу України, а також договори, виконання яких обумовлює зміну діючих чи ухвалення
168 нових заковів України, та договори, ратифікація яких передбачена законом чи самим
міжнародним договором (п. 2 «а-ж» ст. 7 зазначеного Закону).
Ратифікація породжує важливі юридичні наслідки. Проте відмова від ратифікації не
вважається порушенням міжнародного права.
Така форма, як затвердження («конфірмація»), - це вираження згоди на обов'язковість
договору, який не потребує ратифікації, шляхом схвалення його урядом або іншим
компетентним органом. Стаття 9 Закону України «Про міжнародні договори України»
визначає, що затвердження міжнародних договорів України, які не потребують
ратифікації, здійснюється: щодо договорів, які укладаються від імені України –
Президентом України (рішення Президента України про затвердження міжнародного
договору України приймається у формі указу); щодо договорів, які укладаються від імені
Уряду України, - Урядом України у формі постанови.
Затвердження виражає згоду на обов'язковість міжнародних договорів, що укладаються
міжнародними організаціями.
Прийняття міжнародного договору – це особлива форма вираження згоди на
обов'язковість договору, який не потребує ратифікації, що за своєю процедурою близька
до приєднання.
Приєднання – форма вираження згоди на обов'язковість договору, за допомогою якої
сторона, що не брала участь у договорі, може взяти на себе зобов’язання щодо договору,
якщо така можливість передбачена в самому договорі або за домовленістю всіх учасників.
Приєднання можливе як до чинного договору, так і до договору, який ще не набрав
чинності, приєднання відбувається до договору в цілому.
Після вираження згоди на обов’язковість договору сторони двосторонніх договорів
здійснюють обмін текстами документів, у яких виражена така згода. Щодо
багатосторонніх договорів, то для зберігання автентичного тексту договору,
ратифікаційних грамот та інших документів про його прийняття
призначається депозитарій (хранитель).
Депозитарій договору може бути призначений державами, які брали участь у переговорах,
або визначений у самому договорі, ним може бути одна або кілька держав, міжнародна
організація або головна виконавча службова особа такої організації.
Функції депозитарію є міжнародними за своїм характером, і при виконанні їх
депозитарій зобов’язаний діяти неупереджено. До функцій депозитарію відповідно до
Віденської конвенції (ст. 77-78) належать: зберігання автентичного тексту договору;
підготовка засвідчених копій автентичного тексту і будь-яких інших текстів договору, а
також надсилання їх учасникам та державам, які мають право стати учасниками договору;
одержання підписів під договором і одержання, зберігання та інформування щодо
документів, оповіщень і повідомлень, які його стосуються; реєстрація договору в
Секретаріаті ООН.
Застереження: учасниками сучасних багатосторонніх договорів зазвичай є сторони з
різними інтересами та цілями, яким дуже складно узгодити зміст і текст договору таким
чином, щоб він влаштовував усі сторони. Тому на Віденській конференції було прийнято і
зафіксовано положення про те. що формулювання застережень до договорів – це
суверенне право кожної держави, для якого не потрібне прийняття або згода з боку інших
держав.
Застереження - одностороння заява в будь-якому формулюванні і під будь-якою назвою,
зроблена державою при підписанні, ратифікації, прийнятті чи затвердженні договору або
приєднанні до нього, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію
певних положень договору в їхньому застосуванні до цієї держави.
Отже, застереження може бути зроблене стороною при вираженні згоди на обов’язковість
договору. Застереження, зроблені на попередніх стадіях укладання договору, можна
вважати попередніми.
Загальновизнано, що застереження можливі при укладанні багатосторонніх угод для
досягнення компромісу задля збільшення учасників договору, хоча у Віденській конвенції не
вказано, що застереження можливі лише щодо багатосторонніх угод. Деякі автори
висловлюють думку про неможливість застережень до двосторонніх угод, оскільки такі
застереження можна розглядати як пропозицію щодо перегляду тексту договору.
Проте в певних випадках можливість формулювання застережень до договору
виключається. Стаття 19 Віденської конвенції закріпила перелік таких випадків: коли це
застереження забороняється договором; коли договір передбачає, що можна робити
тільки певні застереження, до кола яких це застереження не належить; у випадках, коли
застереження є несумісним з об’єктом і цілями договору.
Застереження викликає наслідки стосовно держави, яка його висловила, без погодження
з іншими державами, які підписали договір, якщо в умовах договору не встановлено інше.
На практиці трапляється достатня кількість договорів, які забороняють учасникам
робити застереження, а також такі, з обмеженої кількості учасників та з мети і
принципів яких випливає, що вони мають застосовуватись лише в цілому між усіма
учасниками, а в такому разі застереження потребує прийняття всіма учасниками
договору.
Застереження до договору, що є установчим актом міжнародної організації,
потребують їх прийняття компетентним органом організації.
Застереження, яке напевне допускається договором, не потребує якого-небудь
наступного прийняття іншими договірними державами, якщо тільки договір не
передбачає такого прийняття. В інших випадках юридичними наслідками що зробило
застереження, у відносинах зі стороною, що прийняла застереження. Для застережень є
зміна юридичної дії певних положень договору для сторони, інших учасників положення
договору не змінюються. Сторона, що не згодна із застереженням, повинна його
заперечити; у таких випадках договір діятиме між стороною, що зробила
застереження, і стороною, яка його заперечила, за винятком спірних положень.
Застереження, певно виражена згода із застереженням і заперечення проти
застереження повинні бути зроблені в письмовій формі й доведені до відома всіх
учасників договору.
Застереження, як і заперечення проти застереження, може бути зняте стороною в
будь-який час без згоди сторони, що його прийняла, якщо умовами договору не
передбачено інше.
Договір починає діяти – породжувати міжнародно-правові норми і права та обов'язки,
що з них випливають, - з моменту набуття договором юридичної чинності.
Набуття міжнародним договором чинності означає, що його положення стають
юридично обов'язковими для учасників договору і порушення його положень тягне за
собою міжнародно-правові наслідки.
Момент, з якого договір набуває чинності, передбачається в самому договорі або
погоджується між державами, які брали участь у переговорах. Таким моментом учасники
можуть визначити момент підписання договору; момент ратифікації договору, обміну
ратифікаційними грамотами або здачі ратифікаційних грамот кількістю учасників, що
обумовлена в договорі; визначений термія після ратифікації або здачі до депозитарію
останньої ратифікаційної грамоти; момент затвердження договору урядом; чітко
визначена дата набуття чинності договором; момент реєстрації акта про ратифікацію
міжнародною організацією.
Якщо в тексті договору положення або домовленість щодо моменту набуття чинності
договором відсутні, застосовується п. 2 ст. 24 Віденської конвенції, згідно з яким у такому
випадку договір набуває чинності, як тільки буде виражено згоду всіх держав, які брали
участь у переговорах. на обов’язковість для них договору.
Сторони можуть дійти згоди в питанні про тимчасове введення в дію всього договору чи
його частини. Зазвичай сторони договору домовляються про тимчасове застосування
заключних положень договору.
Договір зворотної сили не має, він застосовується лише щодо подій, які сталися після
набуття ним чинності. Однак сторони за взаємною згодою можуть поширити дію
договору і на події, що відбулися до його укладання.
Реєстрація міжнародного договору є новелою сучасного міжнародного права.
формування якої почалося в рамках Ліги Націй. Статут Ліги Націй передбачав
зобов'язання держав реєструвати укладені ними міжнародні договори і надавати їм
гласності, що ставало перепоною на шляху укладання таємних, протиправних договорів.
Після набуття чинності договори підлягають реєстрації.
У Статуті ООН (ст. 102) сформульовано норму міжнародного права, відповідно до якої
«всілякий договір і всяка міжнародна угода, укладені будь-яким членом Організації після
набуття чинності Статутом, повинні бути, за першої можливості, зареєстровані в
Секретаріаті і ним опубліковані. У відповідності з цією нормою Генеральна Асамблея
ООН резолюцією від 14 грудня 1946 р. затвердила Правила про реєстрацію і
опублікування міжнародних договорів. Стаття 80 Віденської конвенції конкретизує
положення щодо реєстрації міжнародних договорів і поширює її дію на учасників
Віденської конвенції: «Договори після набрання ними чинності надсилаються до
Секретаріату Організації Об’єднаних Націй для реєстрації або для зберігання у справах і
занесення до переліку, залежно від випадку». Ця стаття не встановлює обов’язковість
реєстрації, питання про яку вирішують договірні держави, за винятком реєстрації ex
officio , яку здійснює Генеральний секретар ООН, але згідно зі ст. 103 Статуту ООН
жодна сторона незареєстрованого договору не може обґрунтовувати свої юридичні
домагання в жодному з органів ООН.
Ще однією юридичною дією є опублікування договору. Після набуття договором
чинності він має бути надісланим до Секретаріату Організації Об’єднаних Націй із
метою публікації. Відповідно до ст. 102 Статуту ООН Секретаріат зобов’язаний
опублікувати будь-який договір та міжнародну угоду.
Велике значення має такий спосіб доведення змісту міжнародних договорів до загального
відома, як внутрішньодержавне опублікування. Стаття 20 Закону України «Про
міжнародні договори України» визначає, що договори, які набрали чинності для України,
- ратифіковані договори і договори, затвердження, прийняття або приєднання до яких
здійснено на підставі рішень відповідно Верховної Ради України або Президента України,
договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України, -
публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», у газеті Верховної Ради України
та у «Зібранні діючих міжнародних договорів України»; договори, що набрали чинності
для України, згоду на обов’язковість яких було здійснено на підставі рішень Уряду
України, публікуються в «Зібранні постанов Уряду України».
Якщо міжнародний договір України має автентичний текст державною мовою України,
- публікується автентичний текст державною мовою України. У разі, коли міжнародний
договір України не має автентичного тексту державною мовою України, - публікується
один з автентичних текстів іноземною мовою, а також офіційний переклад державною
мовою України, здійснений Міністерством закордонних справ України.
Але від промульгації (оприлюднення) міжнародного договору не залежить його
обов’язкова юридична дія.
6. Виконання міжнародних договорів. Принцип непорушності договорів

7. Застереження до міжнародних договорів. Умови недійсності

У зв'язку з тим, що міжнародний договір є складним і багатоаспектним правовим актом,
то цілком зрозуміло, що його окремі положення можуть не відповідати інтересам певної
держави. Щоб не зачіпати інтересів держав, у праві міжнародних договорів існує інститут
застережень. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплено
правило, що держава може при підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні договору
або приєднанні до нього сформулювати застереження, якщо договір не забороняє їх
внесення (ст. 19). При цьому застереження означає односторонню заяву держави, за
допомогою якої вона бажає виключити або змінити щодо себе юридичну дію певних
положень договору. Застереження, зроблене при підписанні міжнародного договору, має
бути також підтверджено і при його ратифікації.
У разі прийняття застереження іншими учасниками договору воно діє щодо держави, яка
його заявила, відповідно до положень застереження. Будь-яка держава має право
заперечувати проти застереження будь-якого учасника договору. У такому разі договір
між цими учасниками діятиме в тій частині, якої застереження не стосується. Хоча
держава, яка заперечує проти застереження, може заявити, що не визнає себе зв'язаною
зобов'язаннями договору щодо учасника, який зробив застереження. Наприклад, Україна
зробила 16 застережень до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав 1991
р. при її ратифікації1. Внесення Верховною Радою України таких численних застережень
до невеликого за обсягом документа викликало справедливу критику в Україні і за її
межами, оскільки деякі з них не відповідали положенням самої Угоди про створення СНД
і нормам Віденської конвенції 1969 р.2 Пояснюється це тим, що по суті ці застереження є
поправками до Угоди 1991 р., оскільки змінюють її, а процедура ухвалення поправок і
відповідно до положень Угоди 1991 р. (ст. 10), і згідно з нормами Віденської конвенції
1969 р. (ст. 39-41) інша, ніж процедура внесення застережень. Наприклад, не може
вважатися застереженням те, що прийняла під такою назвою Верховна Рада України 12
грудня 1991 р. у п. 1: "Замінити назву Угоди, виключивши слово "створення", і слово
"Співдружність" писати з малої букви. Заголовок повинен читатися так: "Угода про
співдружність незалежних Держав"1. Те саме стосується і п. 2-4 рішення Верховної Ради
України від 12 грудня 1991 р. Зміст визначених пунктів, названих парламентом України
терміном "застереження"2, безумовно свідчить, що це поправки до Угоди про створення
СНД 1991 р. У міжнародному праві застереження мають бути застереженнями, а поправки
- поправками.
Застереження, заперечення й ухвалення застережень повинно оформлюватися письмово і
доводитися до відома учасників договору; натомість згода на застереження може бути і
мовчазною. Учасник договору, що зробив застереження, у будь-який час може
відмовитися від нього. При цьому згоди учасників, що прийняли застереження, не
вимагається. Держава, що заперечує проти застереження, також може зняти заперечення у
будь-який момент. І зняття застереження, і відмова від нього повинні здійснюватися у
письмовій формі.
При підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні або приєднанні до міжнародного
договору держави можуть робити заяви, в яких розкривають зміст своєї позиції щодо
предмета договірного регулювання. Такі заяви е односторонніми актами, що не мають
міжнародно-правових наслідків. Подібні заяви також не слід плутати із
застереженнями до міжнародного договору.
Відповідно до Віденської конвенції 1969 р., договір може бути змінений за угодою між
його учасниками шляхом внесення поправок (ст. 39). При цьому всі договірні сторони
повинні повідомлятися про будь-яку пропозицію стосовно поправок до
багатостороннього договору, причому кожна з договірних держав має право брати
участь: а) в ухваленні рішення про те, що слід зробити щодо такої пропозиції; Ь)
переговорах і укладенні будь-якої угоди про внесення поправок у договір.
Два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про зміну
договору тільки у взаємовідносинах між собою, якщо:
 а)- можливість такої зміни передбачається самим договором;
 б) така зміна не забороняється договором і:
 в) не впливає на користування іншими учасниками своїми правами за договором
або на виконання ними своїх зобов'язань;
 г) не зачіпає положення, відступ від якого є несумісним з ефективним здійсненням
об'єкта і мети договору в цілому (п. 1 ст. 41 Віденської конвенції 1969 p.).
Як бачимо, поправки і за призначенням, і за процедурою ухвалення істотно відрізняються
від застережень. За допомогою поправок змінюється договір, а застереження в
основному уточнюють застосовність певних положень договору щодо конкретного
учасника. При цьому принципове значення має норма про те, що застереження не повинні
суперечити об'єкту і меті договору.
НЕДІЙСНІСТЬ ДОГОВОРІВ:
З огляду положень Віденських конвенцій дійсність договору означає, що він укладений
згідно з їх нормами і може оспорюватись тільки на основі застосування цих конвенцій.
Припинення договору, його денонсація або вихід з нього учасника можуть мати місце
лише в результаті застосування положень самого договору або конвенцій. Це ж правило
застосовують до зупинення дії договору (ст. 42).
Лише чинні міжнародні договори можуть породжувати правові наслідки для договірних
сторін, і лише згідно з такими договорами сторони можуть набувати законні, а не уявні
права та обов'язки, на досягнення яких була направлена воля учасників договору.
Юридична дійсність міжнародних договорів не може оцінюватися з позиції політичних
чи економічних критеріїв.
Дійсність включає в себе правомірність, але не обмежується лише нею. Поняття
"дійсність" є значно ширшим від поняття "правомірність": це юридична повноцінність
міжнародного договору у площині не лише його відповідності міжнародному праву, а й
наявності у ньому сторін, котрі наділені міжнародною правоздатністю, узгодження їх
воль та ін.
Аналізуючи питання про дійсність відповідного міжнародного договору, необхідно
керуватись тим, що вказаний договір набув чинності згідно з його умовами, тобто при
його укладанні були дотримані всі формальні підстави, і що він ще залишається чинним.
Дійсність передбачає дію міжнародного договору. Але це правило не є абсолютним,
оскільки міжнародний договір може діяти, не будучи при цьому чинним. Прикладом цього
можна назвати пакт Молотова - Ріббентропа, котрий був укладений з порушенням
міжнародного права.
У ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 р. закріплені конкретні обставини недійсності
міжнародного договору. Він вважається недійсним, якщо:
 1) укладений з явним порушенням положень внутрішнього права, які стосуються
компетенції і порядку укладення договору (ст. 46);
  2) згода на обов'язковість для держави згідно з договором дана помилково, коли
помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави, існували
при укладенні договору і були істотною основою для її згоди на обов'язковість
договору (ст. 48);
 3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, яка брала
участь у переговорах (ст. 49);
 4) згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті
прямого або непрямого підкупу її представника іншою державою, яка брала участь
у переговорах (ст. 50);
 5) згода держави на обов'язковість для неї договору було виражена в результаті
примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);
 6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосуванням на
порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52);
 7) договір на момент укладення суперечить імперативній нормі загального
міжнародного права ("jus cogens") (ст. 53).
Таким чином, недійсність міжнародних договорів може бути відносна або абсолютна.
Ознаками відносної недійсності необхідно вважати: порушення внутрішніх
конституційних норм, помилку, обман, підкуп представника держави. До ознак
абсолютної недійсності варто віднести: примус держави або її представника; договір
суперечить основним принципам або імперативній нормі загального міжнародного права
("jus cogens").
Учені-міжнародники доводили, що порушення конституційної процедури виявлення згоди
щодо договору перетворює його для держави на необов'язкову. Таку думку відстоювали
Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Ш. Руссо, Л. Комаровський, А. Стоянов, В. Шуршалов та ін.
Послідовники такої доктрини вважали, що відповідні норми національного права є
частиною міжнародного права.
На думку А. Фердросса, "ратифікований міжнародний договір може бути оспорений у
тому випадку, якщо ефективне обмеження договірної правоздатності було відомо іншій
договірній стороні або могло стати відомим при прояві необхідної стурбованості"67.
Однак коли згода держави на обов'язковість договору виражена представником,
безпосередньо главою держави чи уряду, міністром закордонних справ, відповідно, факт
порушення внутрішнього права держави стосовно процедури укладення договору не
впливає на дійсність угоди. Винятком може бути випадок, коли таке порушення є
очевидним. Зокрема, якщо укладений з порушенням внутрішнього права договір набув
чинності та почав реалізовуватися його сторонами, у такому випадку його припинення
можливе лише зі згоди іншої сторони.
Відповідно до Конституції України, Конституційний Суд дає висновок про відповідність
Конституції чинних міжнародних договорів або тих договорів, котрі вносяться у Верховну
Раду для вираження згоди на їх обов'язковість (ст. 151).
Виходячи із вищевикладеного, необхідно зауважити, що абсолютна недійсність тягне за
собою недійсність договору, в той час як відносна недійсність перетворює договір лише у
такий, що може бути заперечений.
Після встановлення недійсності договору кожен учасник може вимагати від будь-якого
іншого учасника відновлення попереднього стану ("status gua ante"). Однак при цьому
вчинені добросовісні дії не можуть вважатися неправомірними лише через недійсність
договору, якщо ці дії за своїм змістом не суперечать іншим нормам міжнародного права.
8. Види і способи тлумачення міжнародних договорів
Для ефективного застосування норм міжнародного договору необхідно правильно
розуміти його зміст. Тлумачення і є з'ясуванням дійсного значення і змісту міжнародного
договору.
У правовій доктрині і практиці міжнародного права тривалий час домінували два
принципи тлумачення, які випливали з ідеї абсолютного суверенітету держав - сторін
договору: а) головну роль при тлумаченні договірних положень відіграє намір сторін під
час створення тексту договору, і воно з'ясовується насамперед за допомогою аналізу
підготовчих матеріалів; б) у разі сумніву договірні положення слід інтерпретувати
обмежувальної на користь необмеженої свободи суверенних держав - сторін договору.
Проте під час розробки Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
Комісія міжнародного права відхилила підхід, згідно з яким при інтерпретації договору
слід віддавати перевагу якомусь одному з таких чинників, як текст договору, намір сторін
або його об'єкт і мета, оскільки використання одного з них на шкоду іншим чинникам
суперечило б практиці Міжнародного Суду ООН. Так, у рішенні у справі про Англо-
іранську нафтову компанію від 22 липня 1952 р. Суд заявив, що він не може ґрунтуватися
на суто граматичній інтерпретації: він повинен намагатися дати таке тлумачення, яке
відповідає природному й обґрунтованому прочитанню документа, належним чином
враховуючи наміри сторони.
У подальшій своїй практиці Міжнародний Суд ООН твердо дотримується норм Конвенції
1969 р.: у рішенні від 13 грудня 1999 р. у справі, що стосується острова Касикилі/Седуду
(Ботсвана проти Намібії), Суд вказав, що тлумачитиме положення Договору від 1 липня
1890 р., застосовуючи правила тлумачення, передбачені у Віденській конвенції, з
урахуванням свого прецедентного рішення у справі між Лівійською Арабською
Джамахирією і Чадом від 1994 р., в якому йдеться, що "договір повинен тлумачитися на
добросовісній основі відповідно до звичайного значення, яке належить надавати термінам
договору в їх контексті, а також у світлі об'єкта і мети. Тлумачення повинне базуватися
перш за все на тексті договору. В якості додаткового заходу можна звернутися до таких
засобів тлумачення, як матеріали з підготовки договору".
Прийоми тлумачення розрізняють залежно від характеру зобов'язань - сприятливих або
несприятливих. У першому випадку терміни необхідно вживати в ширшому значенні, а в
зобов'язаннях несприятливих - навпаки. Г. Гроцій з цього питання зазначав, що "одні
обіцянки містять зобов'язання сприятливі, інші - ні; одні - змішані, інші - посередні.
Сприятливі зобов'язання мають рівносторонній характер і спрямовані на взаємну користь;
чим значніша і ширша така користь, тим більш сприятливим є і таке зобов'язання, як,
наприклад, ті, що сприяють швидше миру, ніж війні, або війні оборонній перед тією, що
має іншу мету. Несприятливими є ті обіцянки, згідно з якими обтяжується тільки одна
сторона або вона обтяжується більше, ніж інша; які передбачають покарання чи визнання
будь-яких актів неправомірними або вносять зміни в попередні зобов'язання. До змішаних
належать такі, що вносять зміни в попередні угоди, але з метою миру; зважаючи на
значущість блага, яке мають на меті, або змін, що вносяться, вони визнаються то
сприятливими, то несприятливими, проте за всіх рівних умов переважає сприяння. У
зобов'язаннях сприятливих слова потрібно вживати в ширшому значенні, так щоб
включати технічні або дані самим законом позначення".
Велике значення для правильного розуміння міжнародних договорів мають принципи
тлумачення, під якими розуміють загальні правила, що враховують особливості
міжнародного договору як угоди суб'єктів міжнародного права.
Принципами тлумачення міжнародних договорів є насамперед сумлінність і надання
термінам договору звичайного значення. Спеціальне значення терміна може надаватися в
тому випадку, коли учасники договору мали такий намір. З метою тлумачення контекст
договору охоплює його текст, включаючи преамбулу і додатки, а також будь-яку угоду
стосовно договору. До уваги також має братися будь-який документ, складений одним або
декількома учасниками у зв'язку з укладенням договору. Якщо була будь-яка подальша
угода між учасниками щодо тлумачення договору або його застосування, то вона повинна
враховуватися при тлумаченні міжнародного договору. Враховується і подальша практика
застосування договору, що встановлює згоду учасників щодо його тлумачення.
Водночас у межах окремих міжнародних договорів можуть існувати власні принципи.
Так, в основі тлумачення міжнародних угод у сфері прав людини лежить принцип
ефективності, широко вживаний у рамках Страсбурзького правозахисного механізму.
Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини неодноразово
підкреслювали, що тлумачення Європейської конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод 1950 р. повинне базуватися на загальних міжнародно-правових
принципах інтерпретації, але з обов'язковим урахуванням особливої природи цього
документа і відповідних стандартів Ради Європи. У зв'язку з цим об'єкт і мета Конвенції
як угоди, спрямованої на захист людської особи, вимагає тлумачення і застосування її
положень так, щоб зробити передбачені в ній гарантії практичними та ефективними.
Особлива цінність принципу ефективного тлумачення у тому, що він дає можливість
найкращим чином адаптувати мету захисту прав індивіда до змінних соціальних умов і
розвитку суспільства. Цей принцип необхідно передбачає так звану динамічну (або
еволюційну) інтерпретацію, до якої міжнародні суди зверталися в основному при
тлумаченні договірних зобов'язань у сфері прав людини1. Еволюційне трактування деякі
дослідники називають історичним, оскільки міжнародний договір, як і міжнародне право,
є історично обумовленим явищем і правильно розуміти їх можна лише в історичному
контексті.
Найпоширенішими способами тлумачення міжнародних договорів є граматичний,
логічний, спеціально юридичний, історичний, систематичний. За змістом ці способи
тлумачення мало чим відрізняються від аналогічних прийомів, що використовуються при
тлумаченні внутрішньодержавних нормативних актів і описані в загальній теорії права.
Під історичним способом тлумачення в цілому розуміють з'ясування значення
міжнародного договору шляхом вивчення історичної обстановки, конкретних обставин і
взаємовідносин сторін під час його укладення з урахуванням мети, якої прагнули досягти
останні.
Еволюційне тлумачення забезпечує поступовий розвиток змісту міжнародного договору
внаслідок змін у житті суспільства.
З'ясування об'єкта і мети міжнародного договору передбачає також телеологічна школа
тлумачення. Вона виходить з того, що норма міжнародного права слугує встановленій
меті, виконує певні функції, а тому повинна інтерпретуватися так, щоб забезпечити
досягнення цієї мети і реалізацію таких функцій. Основні положення перерахованих вище
принципів інтерпретації й увібрав у себе принцип динамічного тлумачення.
Голова Європейського суду з прав людини Л. Вільдхабер зауважував, що лейтмотивом
прецедентної практики Суду завжди було дотримання лінії еволюційної юриспруденції,
що є продовженням динамічного тлумачення Конвенції, закладеного органами, що
існували раніше1.
Якщо тлумачення міжнародного договору призводить до результатів явно абсурдних або
нерозумних, а також залишає значення його положень двозначним або незрозумілим, то
можна звернутися до додаткових засобів тлумачення: підготовчих матеріалів і до
обставин укладення договору.
За суб'єктом інтерпретації розрізняють офіційне і неофіційне тлумачення міжнародного
договору. Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснене державами (та їх
органами) або міжнародними органами й організаціями. Тлумачення, здійснене
юридичними або фізичними особами, є неофіційним. Різновидом неофіційного вважається
доктринальне тлумачення, яке здійснюють вчені або наукові організації.
Автентичне тлумачення - найвищий рівень офіційної інтерпретації, оскільки здійснюється
всіма його учасниками, тому воно має силу положень самого міжнародного договору.
Тлумачення міжнародних договорів міжнародними організаціями й особливо ООН -
вельми авторитетний різновид офіційного тлумачення, хоча не має юридичної
обов'язковості.
При з'ясуванні дійсного значення і змісту міжнародного договору важлива роль також
належить міжнародним судовим і арбітражним органам, наприклад, Міжнародному Суду
ООН і Європейському суду з прав людини. Здійснюване цими органами тлумачення
іменується судовим і його авторитет останнім часом неухильно зростає. Так, у результаті
тлумачення Європейським судом з прав людини Конвенції 1950 р. і Протоколів до неї
утворюються прецеденти тлумачення, формою існування яких є рішення й ухвали цього
Суду, що сприймаються державами - членами Ради Європи як обов'язкові. Суд ЄС,
покликаний забезпечити одноманітне розуміння і застосування права співтовариств, у
порівняно короткі строки утвердився як високоавторитетний і неупереджений орган.
Діючи в межах юрисдикції, він сформулював багато життєво важливих для розвитку
інтеграційного процесу концептуальних положень. Така, наприклад, створена ним
концепція незалежності і самостійності права ЄС як автономної правової системи. Суд ЄС
сформулював основні кваліфікаційні ознаки права ЄС. За допомогою судового
тлумачення він заповнив багато прогалин і уточнив зміст деяких постанов установчих
договорів і актів вторинного права.