1. Поняття договору в цивільному праві.

Стаття 626. Поняття та види договору

1. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення,

зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед

другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона
наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо
першої сторони.

3. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони

договору

4. До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні

договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не
суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

5. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не

випливає із суті договору.

НПК:

Договір є правовою формою (засобом) узгодження волі двох чи декількох сторін,

спрямованої на досягнення певного правового результату.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір є правочином.

Категорії «правочин» і «договір» співвідносяться між собою як загальне і окреме:
будь-який договір є правочином, але не всякий правочин є договором.
Договорами є лише дво- чи багатосторонні правочини, тоді як до правочинів
належать також і дії однієї особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення
цивільних прав і обов´язків — односторонні правочини. Отже, на договори
поширюються загальні положення щодо дво - та багатосторонніх правочинів,
передбачені главою 16 ЦК.

Водночас, договір є й основною підставою виникнення зобов'язальних

правовідносин і найбільш поширеним видом зобов´язальних правовідносин як
таких (див. ст. 509 ЦК і коментар до неї) і, отже, на нього поширюються загальні
положення щодо зобов'язань, встановлені розділом 1 книги 5 ЦК

Унікальність договору як правового явища полягає у тому, що договір як

спільне волевиявлення сторін, домовленість приватних осіб набуває характеру
норми права, яка забезпечується примусовою силою держави, що надає
організованості, порядку і сталості економічним відносинам.

Значення договору полягає у тому, що він є: підставою виникнення право-

відносин, тобто юридичним фактом, що лежить в основі зобов’язання (ст.11 ЦК);
найпоширенішим видом правочинів. При цьому слід враховувати, що правочини –
поняття ширше, ніж договори: будь–який договір є правочином, але не кожен
правочин є договором; договір стає джерелом цивільного права і регулює
правовідносини між сторонами, як ті, що встановлені диспозитивною нормою
закону, так і ті, що взагалі законодавством не врегульовані. Згідно ст. 629 ЦК,
договір є обов’язковим для виконання сторонами.
Отже, хоча договір і не належить до нормативно–правових актів, однак за
порушення його умов передбачена відповідальність для контрагентів.

ПРИРОДА ДОГОВОРУ. Загалом договір у цивілістичній науці вживається в

кількох правових значеннях: як угода, як правовідношення, як підстава
виникнення зобов'язання, як документ про фіксацію укладення угоди, а інколи
- як саме зобов'язання.

За великого розмаїття думок щодо поняття цивільно-правового договору базовим

у переважній їх більшості закладається категорія угоди або домовленості4. В цей
період у радянському праві панувала концепція виключно державного правового
регулювання суспільних відносин (єдиного їх регулятора), а тому, на думку М. В.
Сібільова, договір розглядався переважно як юридичний факт - умова, з якою
норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин і як
певний автономний регулятор суспільних відносин.

ОЗНАКИ.

Базові:

• наявність вільного, взаємного волевиявлення двох або більше осіб;

• може вчинятися всіма суб’єктами цивільного права;

• метою є настання правових наслідків;

• є обов’язковим для виконання сторонами;

• зміст може визначатися як законом, так і домовленістю сторін.

Розгорнуто(якби вдруг запитала щось детальніше розказати):

По-перше, договір є юридичним фактом, здатним породжувати виникнення

цивільних прав і обов'язків. Як відомо, цивільні права та обов'язки виникають у
силу різноманітних підстав, серед яких договір посідає особливе місце. У даному
разі договір є правомірною вольовою дією особи. Саме договір є найпоширенішою
підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, що, власне, підтверджується
також змістом ч. 2 ст. 11 ЦК України, в якій договори та інші правочини передують
іншим підставам, перерахованим у цій статті.

По-друге, договір є не просто юридичним фактом. Його рушійною силою є дія,

спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, які
функціонують і реально виявляються в межах цивільного правовідношення, що є
результатом внутрішньої волі суб'єктів договірного правочину та її реалізації
шляхом взаємного волевиявлення та вчинення відповідних дій у відповідній
об'єктивній формі. Саме договір, який водночас є правочином, визначає зміст
договірного зобов'язання.

У юридичній науці висловлюються дуже різноманітні точки зору щодо правової

природи угод як юридичного факту (нині двосторонніх та багатосторонніх
правочинів), але розбіжності між авторами не носять принципового характеру, а
мають переважно незначні термінологічні особливості. І якщо їх узагальнити, то
зводяться вони в основному до того, що угоді-договору притаманні зустрічне
(взаємне) волевиявлення двох чи більше осіб або єдиний вольовий акт, або збіг
(співпадіння) волі сторін, відповідність волевиявлення взаємоузгодженій волі
сторін. На думку І. В. Спасибо-Фатєєвої, відсутність узгодження воль сторін при
укладенні договору порушує тим самим не тільки принципи договірного права, а й
взагалі загальноправові принципи.

ФУНКЦІЇ.

Ініціативна функція договору полягає в тому, що як результат погодження волі

сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності
учасників договору.

Програмна-координаційна функція означає, з одного боку, що договір є

своєрідною програмою поведінки його учасників один щодо одного, а з другого, —
засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та
ініціативи.

Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим

умовам договір містить певну інформацію щодо наявних прав та обов'язків у
сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для
правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та
обгрунтованого рішення з цього спору.

Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулювання належного

виконання зобов'язань системи забезпечувальних засобів, які також набувають
договірної форми (застави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).

Нарешті, захисна функція полягає в тому, що завдяки договору включається в дію

механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в
натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.

Зазначені функції об'єднуються більш загальною — регулятивною функцією

договору як правового засобу регулювання правомірної поведінки учасників
цивільних правовідносин.

2. Свобода договору та її межі.

П. 3 ч. 1 ст. 3 ЦКУ свобода договору – однак з загальних засад цивільного

законодавства. Розкриває зміст цього поняття частина 1 статті 627 ЦК:

Відповідно до статті 6 ЦКУ сторони є вільними в укладенні договору, виборі

контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦКУ, інших актів
цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та
справедливості.

Авторський коментар:

1) Сторони – вільні в укладенні договору: не може бути застосований

примус до укладення договору, в тому числі навіть суд не може зобов’язати
укласти договір (крім окремих випадків, наприклад, якщо було укладено
попередній договір тощо, і то, можна не укласти, але відшкодувати збитки).

2) Сторони – вільні у виборі контрагента: можна укласти договір з будь-

ким, з ким захочеш, якщо інше не вказано в законі прямо (договір
 будівельного підряду щодо об’єктів з значними наслідками – лише з
ліцензованою ЮрОсобою; окремі договори не можуть бути укладені з
неповнолітніми\недієздатними\державними службовцями тощо; також щодо
продажу частки в ТОВ переважне право викупу мають учасники ТОВ, а тому
можливий вільний вибір контрагента лише в разі їх відмови).

3) Сторони – вільні у визначенні умов договору: ну все ясно (але звісно є

обов’язкові умови договору, від яких не можна відступити).

Наголошую, що сторони вільні у цих факторах лише з урахуванням вимог

ЦКУ, інших актів, звичаїв, вимог розумності та справедливості, а тому свобода
договору є відносною, а не абсолютною.

Розумність — це дії, що здійснила б у конкретній ситуації людина, яка має

нормальний, середній рівень інтелекту, знання та життєвий досвід; зважене
вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх
учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу). (Ралдугіна, «Загальні
засади цивільного права»).

У об’єктивному розумінні, справедливість трактується як визначення

нормою права обсягу, меж здійснення та захисту цивільних прав й інтересів особи
адекватно її ставленню до вимог правових норм. З приводу суб’єктивного підходу,
то принцип справедливості у цивільному праві, як інші галузеві принципи, є
позитивним зобов’язанням, сутність якого виявляється у тому, що учасник
цивільно-правових відносин повинен діяти домірно правам та законним інтересам
інших учасників цих відносин у разі здійснення ним суб’єктивних прав і обов’язків.
(Калаур, Зайцева-Калаур «Принцип справедливості у цивільно-правових
зобов’язаннях).
Стаття 6. Акти цивільного законодавства і договір:
1. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами
цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного
законодавства.
2. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами
цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
3. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного
законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного
законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо
обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх
змісту або із суті відносин між сторонами.
4. Положення цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.
Отже, межі наступні:
1) Договір може бути непередбачений цивільними актами тоді, коли
відповідає загальним засадам цивільного законодавства:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених
Конституцією України та законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу;
6) справедливість, добросовісність та розумність.

Тобто, попри свободу договору, умова правочину а-ля «сторони не мають

право на звернення до суду через порушення договору» суперечить закону.
Через таке обмеження в Україні також визнають недійсними договори про
неконкуренцію (NCA) як такі, що суперечать свободі підприємницької діяльності
та свободі договору (в розумінні, що особі забороняється укладати правочини з
третіми особами).

2) Передбачений законом договір може містити в собі не передбачені

законом умови
Тобто, договір про надання послуг (глава 63, статті 901-907) може містити в
собі умови про нерозголошення конфіденційної інформації чи про ту ж
неконкуренцію (якщо грамотно складено, то може бути законним).
3) У договорі можна відступити від положень закону і врегулювати
відносини на свій розсуд тоді, коли в законі не вказано про інше
прямо, чи обов'язковість для сторін положень актів цивільного
законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між
сторонами.
Законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його
обмеження, які є одночасно й межами саморегулювання. Сторони не можуть
відступати від положень актів цивільного законодавства, зокрема в разі, якщо зі
змісту акта цивільного законодавства випливає обов’язковість його положень, яка
може мати вигляд вказівки в акті цивільного законодавства на нікчемний характер
відступу від його положень або виражатися за допомогою інших правових засобів.
Наприклад, законодавець пов’язує стягнення неустойки саме з порушенням
зобов’язання. Це підтверджується застосуванням таких понять та словосполучень,
як «забезпечення зобов’язання», «порушення зобов’язання». Тому недопустимим
є встановлення неустойки (штрафу чи пені) за правомірну відмову від виконання
зобов’язання або односторонню відмову від договору.
Якщо в договорі передбачено штраф за односторонню відмову від договору;
цей пункт суперечить сутності неустойки, оскільки її встановлення не
допускається за правомірну відмову від виконання зобов’язання або
односторонню відмову від договору. Тобто обов’язковість положень акта
цивільного законодавства випливає з його змісту.
Суди визнавали недійсним такий пункт у частині передбачення штрафу за
односторонню відмову від договору (хоч але з інших мотивів, але ВС КЦС
постановив змінити мотивувальну частину в постанові від 11.11.2020 року у
справі № 591/3176/17).

3. Консенсуальні і реальні договори. Односторонні і двосторонні договори.

Відплатні та безвідплатні договори.

Залежно від моменту виникнення прав і обов'язків у сторін договору:

Консенсуальні ті, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди з усіх

істотних умов у формі, необхідній за законом. До них, зокрема,
належать: купівля-продаж, найм, доручення, комісія, спільна
 діяльність та ін.

Реальні ті, в яких для виникнення прав і обов'язків недостатньо угоди, а

необхідна ще й передача речі (речей). Наприклад, договір позики
вважається укладеним не з моменту, коли сторони домовилися про
те, що гроші будуть передані в борг, а з моменту передачі їх
позичальнику.

За розподілом між сторонами прав та обов'язків договори поділяться на:

односторонні в одної сторони лише права, в іншої лише обов'язки

двосторонні правами й обов'язками наділені обидві сторони

багатосторонні укладаються більш як між двома сторонами

За наявністю зустрічного майнового задоволення

відплатні договори, в яких одна сторона за виконання нею обов'язку повинна

отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших
майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання,
наприклад, купівля-продаж, міна тощо. Відплатність цивільно-
правового договору презюмується, тобто договір вважається
відплатним, поки інше не встановлено договором, законом або не
випливає із суті договору (частина 5 статті 626 ЦКУ)

безвідплатні договір, за яким майнового відшкодування або іншого зустрічного

надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад договір
позички.

Говорячи більш узагальнено, реальними варто було б вважати будь-які договори,

які визнаються укладеними з моменту скоєння однією стороною фактичних
розпорядчих дій , які є підставою зобов'язування іншого боку, і фактичного
отримання {прийняття) цієї останньої результату цих дій. Дії ці можуть складатися
не тільки в передачі речі, а й у виконанні робіт, наданні послуг, відступлення
права, словом, у всякому надання. Разом з тим виводити зі сказаного, що реальні
договори завжди містять в собі розпорядчий елемент , було б неправильно: по-
перше, не всяке надання в реальних договорах направляється на розпорядчий
ефект , а по-друге, реальні договори не виключають елемента зобов'язального.
Точно так само неправильно вважати, що все консенсуальні договори є
зобов'язальними - хоча таких і переважна більшість, вони можуть все-таки бути і
угодами розпорядчими . У консенсуальних договорах важливо не те, що підставою
зобов'язування кожної зі сторін є зобов'язування іншого боку, по те, що жодної зі
сторін не відбувається фактичних дій розпорядчого властивості. Не тільки
зобов'язальний, а й розпорядчий ефект консенсуального договору (якщо він є)
зв'язується з досягненням угоди.
Новаторська концепція підтримує поділ договорів на односторонні, двосторонні та
багатосторонні договори, однак відштовхується від спільної мети сторін договору
та характеру їхніх прав та обов’язків. Так, О. Таран відстоює новаторську
концепцію та зазначає відмінності між дво- та багатосторонніми договорами: 1)
якщо у двосторонньому договорі кількість сторін не може бути більшою ніж дві, то
багатосторонні договори можуть бути укладені як двома, так і більше сторонами
(учасниками); 2) якщо у двосторонніх договорах кожна із сторін може бути
представлена декількома особами (так звана множинність осіб), у
багатосторонньому договорі виникнення множинності неможливе, адже кожна
особа виступає в таких договорах як окрема сторона; 3) права та обов’язки сторін
у двосторонніх договорах кореспондують та є взаємопротилежними, а у
багатосторонніх договорах права та обов’язки сторін мають взаємний характер,
оскільки спрямовані на досягнення спільної мети; 4) у двосторонніх договорах
кожна із сторін має свою мету, а у багатосторонніх договорах сторони мають
спільну мету, заради досягнення якої і укладають багатосторонній договір; 5)
якщо у багатосторонніх договорах волевиявлення спрямовані в одному напрямі, то
у двосторонніх – у зустрічному.

4. Попередній договір. Змішаний договір.

Ст. 635 ЦК.

1. Попереднім є договір, сторони якого зобов´язуються протягом певного

строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір)
на умовах, встановлених попереднім договором.
Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну),
в який має бути укладений основний договір на підставі
попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім

договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у
попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений
актами цивільного законодавства.

Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного

договору, а якщо форма основного договору не встановлена, — у
письмовій формі.

2.  Сторона, яка необгрунтоване ухиляється від укладення

договору, передбаченого попереднім договором, повинна
відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо
інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного
законодавства.

3.  Зобов´язання, встановлене попереднім договором,

припиняється, якщо основний договір не укладений протягом
строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо
жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його
укладення.

4. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому

немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього
договору, не вважається попереднім договором.

Для розвинутого цивільного обороту достатньо характерною є ситуація,

коли укладенню договору передують тривалі переговори сторін. Оскільки
такі переговори можуть бути пов´язані з витратами для однієї чи обох
сторін, сторони можуть бути зацікавлені у встановленні певних гарантій
щодо укладення договору в результаті цих переговорів. Функцію такої
гарантії може виконувати попередній договір. Укладення попереднього
договору може бути доцільним і в тих випадках, коли, наприклад, річ, яка
буде предметом основного договору, ще не існує, або хоча і існує, але ще
не належить на праві власності продавцю, або належить продавцю, але
обтяжена правами на неї третіх осіб тощо.

Попередній договір містить умови, по-перше ті, що належать до його змісту

і, по-друге, ті, що належать до змісту основного договору.

Як слідує з визначення попереднього договору, наданого у частині 1 статті,

що коментується, обов´язковою (істотною) умовою попереднього договору
є строк чи термін укладення основного договору (щодо визначення строку і
терміну див. ст. 252 ЦК і коментар до неї). Якщо такий строк (термін)
відсутній, угоду сторін слід вважати не попереднім договором, а договором
(протоколом) про наміри (ч. 4 статті, що коментується).
Якщо попередній договір не містить, або містить не всі істотні умови
основного договору, він має чітко визначати порядок їх наступного
узгодження сторонами (якщо такий порядок не встановлений актами
цивільного законодавства).

Для попереднього договору у всіх випадках обов´язковою є письмова

форма. А у випадках, коли для основного договору встановлена
нотаріальна форма, попередній договір також потребує нотаріального
посвідчення.

Аналіз частини 2 статті, що коментується, дозволяє зробити висновок, що у

випадку, коли одна із сторін попереднього договору необґрунтовано (без
поважних причин) ухиляється від укладення основного договору, друга
сторона має право звернутися з вимогою, по-перше, про спонукання до
укладення договору і, по-друге, про відшкодування збитків, завданих
простроченням укладення основного договору, якщо інше не встановлене
самим попереднім договором або актами цивільного законодавства. У
випадку, якщо внаслідок ухилення (прострочення) однієї із сторін друга
сторона втратила інтерес щодо укладення основного договору, вона
відповідно до ст. 612 цього Кодексу (див. вказану статтю і коментар до неї)
може відмовитися від укладення основного договору і вимагати
відшкодування збитків (див. ст. 623 ЦК і коментар до неї).

У випадку, якщо протягом встановленого попереднім договором строку (у

термін) основний договір не укладений, і спір не переданий для вирішення
його судом, або жодна із сторін не направила іншій стороні пропозицію
щодо його укладення, зобов´язання, встановлені попереднім договором,
припиняються.

Попередній договір слід відрізняти від договору (протоколу) про наміри,

який є лише формою фіксації намірів сторін щодо наступного
співробітництва і не тягне виникнення зобов´язання щодо укладення у
майбутньому договору.

ЗМІШАНИЙ ДОГОВІР.

1. Змішаним є договір, у якому поєднуються елементи договорів різних типів, що

передбачені законодавством, і, разом з тим, не можна вважати змішаним договір,
який поєднує різні види одного типу договору.

2. Недоцільне вживання для позначення змішаного договору термінів

“інтегрований” та “конгломерований”, оскільки вони невдало відображають суть
цього поняття. Неправильним також є використання для позначення змішаного
договору терміна “комплексний” договір, оскільки комплексний договір – це
договір, умови якого базуються на нормах та інститутах різних галузей права
(наприклад, цивільного і адміністративного, трудового тощо). Комплексний
договір породжує два і більше різних зобов’язань, які мають єдину господарську
мету і групуються навколо одного з них, яке є основним.
3. В результаті укладення змішаного договору утворюється єдине зобов’язання (у
широкому розумінні), яке спрямоване на досягнення єдиної мети, оскільки
сторони, поєднуючи умови різних цивільно-правових договорів, пов'язують
здійснення своїх прав і обов'язків, передбачених одним із цих договорів, зі
здійсненням прав і обов'язків, передбачених іншим договором. У зв’язку з цим
пропонується доповнити Цивільний кодекс України, зокрема статтю 628 ЦК,
третьою частиною такого змісту “Змішаний договір є підставою виникнення
єдиного зобов’язання. У разі недосягнення згоди щодо істотних умов, необхідних
для одного з елементів змішаного договору або визнання недійсним відповідного
елементу змішаного договору, неукладеним або недійсним визнається змішаний
договір в цілому”.

4. Вирішуючи питання порядку укладення та форми конкретного змішаного

договору, пріоритет повинен надаватися спеціальним нормам, що мають, як
правило, імперативний характер і повинні застосовуватись до всього договору.
При цьому недотримання правил, установлених лише для одного з елементів
змішаного договору, тягне за собою визнання неукладеним змішаного договору в
цілому, оскільки останній встановлює єдину сукупність прав та обов’язків.

5. Особливістю змішаних договорів є те, що в них усі умови є істотні і такими,

щодо яких за заявою сторін має бути досягнуто згоди, оскільки об’єднання в
договорі цих умов відбувається виключно за бажанням сторін, тобто вони є тільки
ініціативні, хоча основою їх є умови, передбачені законом.

6. Оскільки в змішаному договорі поєднання різних елементів повинно мати

специфічну мету, то він може бути визнаний недійсним не лише при порушенні
вимог цивільно-правових норм, але й при логічній несумісності окремих його умов,
що відносяться до різних типів договорів, незалежно від впливу такої несумісності
на кінцевий правовий результат. При цьому норма статті 217 ЦК України, яка
припускає, що недійсність окремої частини правочину може не призводити до
недійсності іншої його частини і правочину в цілому, в даному випадку
застосована бути не може, оскільки визнання недійсним істотної умови договору
призводить до недійсності його в цілому. Це ж правило має застосовуватись і щодо
визнання змішаного договору неукладеним, якщо не досягнуто згоди щодо умов,
які стосуються одного з його елементів.

7. Конструкція змішаного договору дозволяє використовувати його як ефективний

спосіб забезпечення виконання зобов’язань, зокрема при купівлі-продажу з
відкладальною умовою.

8. Серед усіх проаналізованих формулювань поняття договору найбільшим вдалим

є визначення договору, відповідно до якого під ним розуміється домовленість двох
або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних
прав та обов'язків, передбачене статтею 626 ЦК України і яке слід
використовувати без змін.

9. З огляду на питання щодо змішаних договорів найбільше значення має

класифікація договорів за типами та видами, яку доцільно проводити на основі
комбінованого критерію.
10. Особливості цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань, що
виникають із змішаних договорів, насамперед пов’язані із правовою природою цих
договорів (їх складним характером), а також з тим, що цивільне законодавство
передбачає особливості відповідальності за порушення різних типів договорів, які
потрібно враховувати.

5. Публічний договір. Договір приєднання.

Відповідно до ст. 633 ЦК України публічний договір - це договір, в якому одна

сторона-підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів,
виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна
торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку,
медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Комерційна організація
не має права надавати перевагу одній особі перед іншим щодо укладення
публічного договору, крім випадків, передбачених законом і іншими правовими
актами. Ціна товарів, робіт і послуг, а також інші умови публічного договору
встановлюються однаковими для всіх споживачів, за винятком випадків, коли
законом і іншими правовими актами допускається надання пільг для окремих
категорій споживачів.

Ознаки публічного договору:

наявність зобов’язання сторони договору – особи, що діє у сфері публічного

договору;

особа, які діє у сфері публічного договору здійснює продаж товарів, виконання
робіт або надання послуг широкому загалу споживачів, тобто будь-кому, хто до
неї звернеться. Ця ознака публічного договору, що знаходить вираз у
можливості для будь-якого споживача скористатись послугами (товаром), який
пропонується згідно із умовами публічного договору;

публічний договорі повинен встановлювати однакові умови для всіх

споживачів, а пільги надаються лише по оплаті за послуги чи товари в
установленому законом порядку.

Умови публічного договору:

стороною договору обов'язково виступає суб'єкт підприємницької діяльності;

зазначений суб'єкт здійснює такі види підприємницької діяльності, як:

реалізацію товарів, виконання робіт і надання послуг у сферах, перелік яких у
ЦК сформульовано невичерпно;

вказані види діяльності повинні здійснюватися суб'єктом підприємництва щодо

кожного, хто звернеться до нього;

умови такого договору є од¬наковими для всіх споживачів, крім тих, кому за
законом надані відповідні пільги;

підприємець не має права надавати пере¬ваги одному споживачеві перед

іншим щодо укладення договору, як¬що інше не встановлено законом;

підприємець, за наявно¬сті у нього можливостей надання споживачеві

відповідних товарів (робіт, послуг), не має права відмовитися від укладення
публічного договору, а у разі його необґрунтованої відмови - він має
відшкоду¬вати збитки, завдані нею споживачеві. Необґрунтованою слід
вважа¬ти відмову у випадках, коли суб'єкт підприємницької діяльності не може
довести відсутність у нього зазначеної можливості;

при укладенні та виконанні публічного договору сторони повинні виконувати

обов'язкові для них правила, встановлені актами цивіль¬ного законодавства
(типові умови окремих видів публічних договорів);

Умови публічного договору, які не відповідають цим правилам, або порушують

правило щодо однаковості його умов для усіх споживачів, є нікчемними (ч. 6
ст. 633 ЦК України).

Види публічних договорів:

ЦК України публічними називає такі види договорів:

договір роздрібної купівлі-продажу (ст. 698 ЦК України);

договір прокату (ст. 787 ЦК України);

договір побутового підряду (ст. 865 ЦК України);

договір про надання послуг зв'язку (ч. 1 ст. 633 ЦК України);

договір про надання медичних послуг (ч.1 ст. 633 ЦК України);

договір про надання готельного обслуговування (ч. 1 ст. 633 ЦК України);

договір банківського обслуговування (ч.1 ст. 633 ЦК України);

договір перевезення транспортом загального користування (ч. 1 ст. 633 ЦК

України, ст. 915 ЦК України);

договір банківського вкладу, у якому вкладником є громадянин (ч. 2 ст 1058

ЦК України);

договір зберігання речей на складі (у камерах, приміщеннях) (ч.3 ст. 936 ЦК

України);

договір зберігання на складі загального користування (ч.2 ст. 957 ЦК України);

договір зберігання автотранспортних засобів, що здійснюються суб'єктом

підприємницької діяльності (ч.1 ст.977 ЦК України).

Сторони публічного договору: права та обов'язки.

Сторони публічного договору чітко визначені законодавцем - це підприємець,

який виступає зобов'язаною стороною в договорі, контрагентом підприємця
невизначене коло осіб - "кожен, хто до нього звернеться" (споживач).

Сторона, яка реалізує товари (виконує роботу, надає послуги) має діяти як
суб'єкт підприємницької діяльності.Це може бути юридична особа, що здійснює
підприємницьку діяльність, або фізична особа - підприємець. При визначені
кола осіб, на яких поширюється такий обов'язок, слід враховувати положення
ст. 86 ЦК України та ч.3 ст. 45 ГК України, які розширюють коло таких осіб.
 Іншій стороні - споживачеві надається право на вільний вибір товарів і послуг,
а на продавця (суб'єкта підприємницької діяльності, що виконує роботи чи
надає послуги) покладаться обов'язок всіляко сприяти споживачеві у вільному
виборі товарів і послуг (предмета договору). Тобто споживач в силу закону,
вправі вимагати у відповідного суб'єкта підприємницької діяльності укладення
договору для задоволення побутових потреб, якщо цей суб'єкт неправомірно
ухиляється від його укладення.

У випадках коли підприємець надає послуги, виконує роботу, передає товар на

більш вигідних умовах для споживача, механізм забезпечення принципу
однаковості, встановлений ч. 6 ст 633 ЦК України не застосовується, так як ч.
2 ст. 787 ЦКУ визначає нікчемним тільки такі умови договору, які погіршують
становище споживача порівняно з тим, що встановлено типовими умовами
договору.

6. Договір на користь третьої особи.

Ст.636 ЦК.

1. Договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник

зобов´язаний виконати свій обов´язок на користь третьої особи,
яка встановлена або не встановлена у договорі.

2.  Виконання договору на користь третьої особи може вимагати як

особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої
передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або
законом чи не випливає із суті договору.

3.  З моменту вираження третьою особою наміру скористатися

своїм правом сторони не можуть розірвати або змінити договір без
згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або
законом.

4. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй на підставі

договору, сторона, яка уклала договір на користь третьої особи,
може сама скористатися цим правом, якщо інше не випливає із суті
договору.

Відповідно до ст. 511 ЦК, зобов´язання не створює обов´язків для третьої

особи, але у випадках, встановлених договором, воно може породжувати
для третьої особи права щодо боржника та(або) кредитора.

Договір, який встановлює обов´язок боржника виконати певну дію (або

ряд певних дій) на користь третьої особи називається договором на користь
третьої особи. Третьою особою може бути як особа, яка чітко названа у
договорі, так і не названа договором особа.

Особа, яка укладає договір на користь третьої особи діє в інтересах

останньої, але не за її дорученням. Саме тому особою, на користь якої
укладається договір може бути і недієздатна особа. Цим договір на користь
третьої особи відрізняється від договору, що укладається представником
від імені іншої особи, яка в силу представництва і стає стороною цього
договору.

Договір на користь третьої особи відрізняється також від відступлення

права вимоги -цесії (ст. 512 ЦК). За угодою про відступлення права вимоги
первісний кредитор переносить на іншу особу (нового кредитора) зобов
´язальне правовідношення, що раніше виникло для нього з тієї чи іншої
підстави відносно певного боржника. В силу договору на користь третьої
особи право цієї третьої особи виникає безпосередньо з договору,
укладеного між двома іншими особами.

Виконання договору на користь третьої може вимагати як сама особа, яка

його уклала, так і особа, яка не приймала участі у його укладанні, на
користь якої обумовлено виконання, якщо інше не встановлено договором
або законом чи не випливає із суті договору. Так, наприклад, на користь
третьої особи може бути укладений договір страхування (див. ст. 985 ЦК і
коментар до неї). В цьому випадку вимагати виконання договору за певних
умов може як сам страхувальник, так і зазначена в договорі третя особа.

Виникнення права вимоги для особи, яка не приймає участі в договорі, —

це та риса, що відрізняє договір на користь третьої особи від договору про
виконання третій особі. За цим останнім договором третя особа отримує
виконання і, отже, вигоду від виконання договору, але вимагати виконання
у разі ухилення від нього боржника така третя особа не має права.

Боржник за договором на користь третьої особи може висувати проти

вимоги цієї особи будь-які заперечення, що витікають з договору, які він
міг би висунути, якби ця вимога була пред´явлена не третьою особою, а
кредитором, який уклав договір.

За загальним правилом, договір може бути змінений або припинений за

згодою його сторін (див. ст. 651 ЦК і коментар до неї). Частина 3 статті, що
коментується, встановлює виняток з загального правила, відповідно до
якого сторони договору на користь третьої особи не можуть розірвати або
змінити договір без згоди цієї особи з моменту вираження нею наміру
скористатися своїм правом, якщо інше не встановлено договором або
законом.

Якщо інше не випливає із суті договору, сторона, яка уклала договір на

користь третьої особи може не лише вимагати його виконання, але й сама
скористатися заснованим на ньому правом, за умови, якщо третя особа від
цього права відмовилася.

Стаття 634. Договір приєднання

1.  Договором приєднання є договір, умови якого встановлені

однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який
може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до
запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може
запропонувати свої умови договору.

2. Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу

сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно
мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої
сторони за порушення зобов´язання або містить інші умови, явно
обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має
довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за
наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

3.  Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред´явлена

стороною, яка приєдналася до нього у зв´язку зі здійсненням нею
підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для
приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо
доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на
яких умовах вона приєдналася до договору.

Договір приєднання є новим договором для цивільного законодавства

України. Визначальна особливість договору приєднання полягає в тому, що
у розробці його умов приймає участь лише одна із сторін, а інша —
позбавлена такої можливості.

Спосіб укладення договору шляхом попереднього формулювання його умов

у певній стандартизованій формі, звичайно, значно спрощує і полегшує
процедуру укладення будь-якого договору, а у сфері певних відносин є
навіть єдиним можливим способом. Такий спосіб укладення договорів є
характерним, наприклад, для сфери масового побутового обслуговування
населення, для відносин клієнтів з банками, страховими і транспортними
організаціями, що традиційно використовують типові бланки (форми)
договорів. Друга сторона у таких відносинах може лише приєднатися до
попередньо встановлених стандартизованих умов, підписавши бланк
відповідного договору.

Слід особливо підкреслити, що необхідною ознакою договору приєднання є

не самий факт, що одна сторона не приймала участі у визначенні умов
договору (так, наприклад, проект будь-якого договору може бути
розроблений однією стороною, а інша вправі з ним погодитися), а
відсутність можливості для цієї сторони приймати таку участь.

Визначення умов договору лише однією із сторін може мати наслідком його
«однобічність», спрямованість на задоволення інтересів однієї сторони за
рахунок інтересів другої (сторони, що приєдналася). У зв´язку з цим,
частиною другою статті, що коментується, передбачені особливі підстави
для розірвання договорів приєднання, які не можуть бути підставами для
розірвання інших (звичайних) договорів. Ці підстави не є наслідком
незаконності умов договору приєднання. Вони є засобом відновленні
порушеного при укладанні договору балансу інтересів сторін, не
дозволяючи одній стороні зловживати своїм правом щодо визначення умов,
і компенсуючи другій стороні порушення принципу свободи договору щодо
визначення умов договору.

Сторона, яка приєдналася, наділяється правом вимагати зміни або

розірвання договору приєднання, навіть, при формальній законності його
змісту, у випадку: 1) якщо внаслідок укладення договору вона
позбавляється прав, які звичайно мала; 2) якщо договір виключає чи
обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов´язання; 3)
якщо в договорі містяться інші умови, що є явно обтяжливими для сторони,
яка приєдналася.

Зазначені вимоги можуть бути задоволені у випадку, якщо сторона, яка

приєдналася, доведе, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б
таких обтяжливих для себе умов, якби могла приймати участь у визначенні
умов договору.

Право на розірвання договорів приєднання суттєво обмежене частиною 3

статті, що коментується, відносно тих осіб, які приєдналися до договору
приєднання у зв´язку із здійсненням ними підприємницької діяльності. По-
перше, підприємницька діяльність в силу своєї суті - це діяльність на
власний ризик, і, отже, підприємець завжди несе певний ризик невигідності
власних дій. По-друге, вже на стадії укладення договору підприємець як
правило усвідомлює (чи має усвідомлювати), на яких умовах він його
укладає, маючи можливість скористатися кваліфікованим захистом своїх
інтересів. Виходячи з цього, підприємець, який приєднався до договору,
може розірвати такий договір з підстав, передбачених ч. 2 статті, що
коментується, лише за умови, якщо він не знав і не міг знати, на яких
умовах він до нього приєднується.
7. Зміст договору. Істотні умови договору.

Зміст договору (Стаття 628)

1. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і
погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного
законодавства.
2. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних
договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі
застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства
про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не
встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

НПК: Відповідно до принципу свободи договору (ст. 627 ЦК), сторони

договору на власний розсуд визначають його зміст і формують його конкретні
умови, якщо тільки зміст якої-небудь умови імперативно не визначений законом
чи іншими правовими актами.
Переважна більшість цивільно-правових норм, зокрема тих, що визначають
умови договорів, мають диспозитивний характер, що означає що сторони в
договорі можуть відступити від їх змісту і врегулювати свої відносини на власний
розсуд (ст. 6 ЦК). Так, наприклад, відповідно до ст. 668 ЦК, ризик випадкового
знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту
передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом.
Наведена норма має диспозитивний характер, оскільки передбачає можливість
сторін визначити момент переходу ризику до покупця іншим чином, ніж це
передбачено нею.
Імперативні норми — це норми, які є обов'язковими для сторін і не можуть
змінюватися на їх розсуд.
Отже, зміст договору становлять, по-перше, умови, визначені на розсуд
сторін і погоджені ними і, по-друге, умови, які є обов'язковими відповідно до актів
цивільного законодавства або інших правових актів. Так, наприклад, зміст
договору, укладеного на підставі обов´язкового для сторін (сторони) правового
акта органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого
самоврядування має відповідати цьому акту (ст. 648 ЦК).
Утім, у всякому разі в договорі обов´язково мають бути визначені його
істотні умови, тобто ті умови, при відсутності яких договір не може вважатися
укладеним. Крім істотних, зміст договору можуть складати також звичайні та
випадкові умови (ст. 628 ЦК).
Учасники цивільного обороту можуть укладати договори як передбачені, так
і не передбачені цивільним законодавством (але такі, що не суперечать його
загальним засадам), а також договори, зміст яких складають елементи різних
відомих видів договорів. Такі договори називаються змішаними. Так, наприклад, в
договір купівлі-продажу сторонами можуть бути включені умови щодо страхування
предмету договору, його зберігання, перевезення, завантаження і вивантаження
тощо. Отже, для того, що врегулювати всі ці відносини між двома сторонами не
обов´язково укладати декілька різних договорів, а достатньо укласти один
змішаний.
До змішаного договору у відповідних частинах застосовуються правила про
ті договори, елементи яких в ньому містяться, якщо інше не встановлено
договором або не випливає із суті змішаного договору.

Типові умови договору (Стаття 630)

1. Договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються
відповідно до типових умов договорів певного виду.
2. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові
умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони
відповідають вимогам статті 7 цього Кодексу.

В такій редакції ця стаття звучить після прийняття Закону України «Про

внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення залучення
інвестицій та запровадження нових фінансових інструментів» від 19.06.2020
До цього перша частина звучала так: Договором може бути встановлено, що
його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного
виду, оприлюднених у встановленому порядку.
Отже, як це випливає з логіки та назви Закону, законодавець унеможливив
апелювання контрагентів суб’єктів господарювання щодо правомірності
застосування типових умов договору внаслідок його «неоприлюднення у
встановленому порядку».
 Крім суб’єктів господарювання, які можуть встановлювати типові умови
договорів, таке ж право мають і інші учасники цивільних правовідносин.
Наприклад:
1. Типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) та типові
форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів),
які передбачають розрахунки в іноземній валюті, затверджені постановою КМУ
та Національного банку України від 21 червня 1995 р. № 444.
2. Примірний договір фінансового лізингу, затверджений наказом Міністерства
України у справах науки і технологій від 3 березня 1998 р. № 59.
3. Типовий договір оренди землі, затверджений постановою КМУ від 3 березня
2004 р. № 220 ( 220-2004-п ) // Офіційний вісник України. – 2004. – № 9. – ст.
527.
4. Типовий договір оренди цілісного майнового комплексу державного
підприємства (структурного підрозділу підприємства), затверджений наказом
Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 року № 1774 ( z0930-00 )
// http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0930-00
5. Типовий договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого)
майна, що належить до державної власності ( z0931-00 ), затверджений
наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 року № 1774
( z0930-00 ) (у редакції наказу Фонду державного майна України від 9 серпня
2007 року № 1329) // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0930-00

Щодо структури типового договору.

Системний аналіз сфер де застосовуються типові договори надає змогу
зазначити про їх наступну структуру:
Преамбула. В даній частині типового договору визначаються сторони
договору та здійснюється посилання на НПА (локальний акт юрособи, наприклад –
статут), що став підставою для укладення типового договору.
Загальна частина. В першу чергу, до загальної частини типового договору
входять положення, котрі регулюють предмет договору, тобто цивільні
правовідносини, які він врегульовує. Також, як правило, дана частина договору
включає в себе розкриття змісту загально визначених термінів, котрі вживаються
в договорі, тощо. Загальна частина типового договору, у разі якщо типовий
договір є публічним і укладення його здійснюється шляхом подачі заяви-
приєднання може містити і відповідне застереження про це.
Ціна договору. Даний розділ типового договору окрім визначення ціни може
містити і порядок/алгоритм формування чи розрахунку ціни робіт, послуг тощо по
типовому договору. Здебільшого, типові договори містять формули розрахунку
ціни договору, на які першочергово необхідно на стадії укладення типового
договору звертати особливу увагу.
Так, наприклад, типовий договір оренди земельної ділянки може містити
розрахунок плати за користування визначеною земельною ділянкою з прив'язкою
до нормативно-грошової оцінки, яка щорічно змінюється з врахуванням
коефіцієнтів, тощо. Також, на ціну договору оренди земельної ділянки може
впливати і бонітування ґрунтів, тобто якість ґрунту відповідно до природних
властивостей.
У свою чергу, наприклад, типовий договір постачання природного газу
побутовим споживачам у розділі «ціна договору» містить положення, котрі
визначають і спосіб оприлюднення ціни природного газу таким постачальником та
визначають порядок розрахунку об'ємів постачання.
Отже необхідно детально звертати увагу на урегульований типовим
договором порядок ціноутворення, адже від цього залежать вартість, яку
необхідно буде сплатити після виконання умов типового договору особою, яка
його підписала.
Права та обов'язки сторін. Слід зазначити, що пункти типового договору,
котрі регулюють права і обов'язки сторін, є досить важливими та такими, які
потребують детального вивчення і аналізу перед приєднанням або підписанням
типового договору. Адже сторони, які оформлюють свої правовідносини з
застосуванням типового договору повинні чітко для себе розуміти які права та
обов'язки між ними закріплені, тобто на що сторона по договору має право і які
вона несе обов'язки перед іншою стороною.
Порядок розрахунків. З юридичної точки зору даний розділ типового
договору є досить цікавим та потребує детального аналізу на етапі укладення
типового договору.
Фактично, положення цього розділу регламентують дії отримувача послуг по
типовому договору в частині розрахунків, строків таких розрахунків, тощо.
Іншими словами, в цих положеннях прописана «дорожня карта» сплати
коштів, наслідком недотримання якої може бути як вжиття штрафних санкцій так і
навіть розірвання типового договору.
Доцільно в цьому питанні, як приклад, звернути увагу на типовий договір
оренди землі. Часто, порушення умов проведення розрахунків стає підставою для
розірвання типового договору оренди в судовому порядку.
Тобто, окрім положень типового договору, який передбачає поняття
відповідальності, така відповідальність може бути визначена і відповідними
спеціальними нормами законодавства, які врегульовують відповідну сферу
господарювання.
На стадії укладення типового договору необхідно звертати увагу на це та
розуміти порядок застосування такої відповідальності.
Строк та термін дії договору. Досить часто сторони, які укладають типові
договори не розмежовують поняття строку та терміну дії договору, що призводить
до різного трактування моменту початку правовідносин та їх закінчення.
Так, часто положення типового договору містять зазначення, що договір
укладений на певний строк, який визначений місяцями або роками та термін, який
прив'язаний до певної дати, яка наприклад може визначатись з дати укладення
договору.
Тобто, словесна конструкція може виглядати наступним чином: «договір
укладений строком на 2 роки до 31.12.2023 року».
Однак, статтями 251, 252 Цивільного кодексу України розмежовано поняття
строку та терміну та визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом
якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний
момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне
значення.
У свою чергу, наприклад в типових договорах оренди визначено, що строк
оренди земельної ділянки починається не з моменту укладення договору, а з
моменту передачі земельної ділянки та реєстрації права оренди в установленому
порядку.
 Часто виникають ситуації, коли після укладення типового договору оренди
та до моменту передачі земельної ділянки в оренду, реєстрації такого права може
пройти певний час, який може бути навіть більше року. В такому випадку, постає
питання в частині відліку часу закінчення оренди, а саме потрібно здійснювати
такий відлік від дати укладення договору чи від дати передачі земельної ділянки в
оренду та реєстрації такого права.
Верховний Суд, аналізуючи питання початку виникнення права оренди
земельної ділянки по типового договору застосовуючи положення статті 125
Земельного кодексу України притримується позиції, що право оренди виникає
саме з моменту реєстрації такого права та передачі відповідної земельної ділянки
в оренду.
.
Інші положення договору. В даному випадку, в структурі типового договору
сюди слід віднести пункти, які регулюють порядок вирішення спорів, застосування
форс мажорних обставин тощо.
Структуровано, положення типових договорів мають так звані «заключні»
положення, котрі спрямовані на визначення, у тому числі, порядку врегулювання
спорів, застосування обставин непереборної сили як підставу для звільнення від
відповідальності за невиконання зобов'язань по договору, тощо.
Аналізуючи умови типового договору на етапі його підписання слід детально
приділити увагу порядку вирішення спорів, так як цей порядок може містити
умови досудового врегулювання спору. Досудове врегулювання спору спрямоване
на вирішення поза межами суду розбіжностей між сторонами по договору з метою
економії часу та досягненню бажаного для сторін результату.
Враховуючи запровадження карантинних обмежень в України досить
актуальним постало питання застосування в дії положень типових договорів, які
регламентують форс-мажорні обставини.
Слід звернути увагу, що у разі настання форс-мажорних обставин, для їх
застосування необхідно належними та допустимими доказами довести їх
існування. У разі, якщо типовий договір детально не регламентує порядок
засвідчення форс-мажорних обставин, єдиним доказом засвідчення форс-
мажорних обставин по типовому договору може бути сертифікат, який видає
торгово-промислова палата України або її територіальний підрозділ.
Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що типові договори є
особливою формою угод, які покликані врегулювати однотипні цивільні
правовідносини. Типові договори, їх істотні умови мають бути затверджені
відповідним органом державної влади.
Укладення типових договорів покликано у першу чергу для полегшення
діяльності як фізичних осіб так і суб'єктів господарювання.
Незважаючи на універсальність типових договорів, існують моменти, на які
необхідно звертати під час їх укладення, про які у тому числі зазначено в даній
статті так як необачність щодо умов типових договорів може призвести до
затяжних судових процесів.

Тлумачення умов договору (Стаття 637)

1. Тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК.
2. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові
умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.
 Тлумачення змісту правочину (Стаття 213)
1. Зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами).
2. На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про
тлумачення змісту правочину.
3. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього
змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній
сфері відносин значення термінів.
Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у
відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих
частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини
правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.
4. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає
можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги
беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика
відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін,
текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Класифікація умов договору

Частина 1 статті 638 Цивільного кодексу України поділяє істотні умови на 4 групи:
● умови про предмет;
● умови, які визначені законом як істотні;
● умови, які є необхідними для договорів цього виду;
● умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Традиційно в літературі розрізняють істотні, звичайні та випадкові умови

договору. Ця класифікація має не лише теоретичне, а й практичне значення,
особливо в тих випадках, коли йдеться про встановлення факту укладання
договору.
Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі
не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з
тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша
сторона. Так, для договору купівлі-продажу істотними умовами виступають
предмет і ціна. Для договору майнового найму, крім предмета і ціни, істотною
умовою є ще й строк договору. Положення про поставку продукції виробничо-
технічного призначення серед істотних умов договору називає якість, асортимент
тощо.
Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-
якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них
за договором. Так, відсутність в договорі купівлі-продажу ціни позбавляє його
сенсу. Водночас в договорі дарування відсутність ціни не лише не впливає на його
зміст, а й взагалі не створює перешкод (звичайно, поки не йдеться про
необхідність сплатити державне мито).
Таким чином, істотними умовами договору є:
- умови, які безпосередньо зазначені в законі;
- умови, які необхідно погодити саме для даного виду договору;
- умови, на погодженні яких наполягає одна із сторін.
Звичайні умови - це умови, які традиційно, за звичаєм, включаються в
договір. Вони можуть бути і відсутні безпосередньо в договорі, але розуміється,
що вони підлягають виконанню. Наприклад, уклавши договір майнового найму,
сторони обійшли мовчанкою питання щодо розподілу обов'язків стосовно
проведення капітального і поточного ремонту. Але відповідно до чинного
законодавства, за загальним правилом, капітальний ремонт виконує наймодавець,
а поточний - наймач, якщо інше не передбачене договором. Тобто в цьому
випадку, незважаючи на відсутність у договорі звичайної умови, на зміст договору
її відсутність не впливає.
Випадкові умови - це умови, які, як правило, не передбачаються даним
видом договору, але можуть бути встановлені за погодженням сторін, або це
умови, які за погодженням сторін встановлюються у відступ від положень
диспозитивної сторони.
Якщо випадкові умови за погодженням сторін знаходять місце в договорі,
вони набувають ознак істотних умов. На перший погляд відмінності між істотними і
випадковими умовами стосовно того чи іншого конкретного договору відсутні,
оскільки кожна з них підлягає безумовному виконанню. Але, як зазначалось в
літературі, їх відмінність одразу виявляється з виникненням спору з приводу
факту укладання договору. За відсутності умов, які об´єктивно відносяться до
істотних умов договору, немає і самого договору. Але, якщо одна із сторін
заперечує факт укладання договору, посилаючись на відсутність в ньому умови,
яку вона за погодженням намагалася включити в договір, то оскільки така умова
за своєю природою є випадковою, договір може бути визнаним як такий, що не
укладався, лише у разі доведеності факту погодження сторонами такої умови.
Здебільшого зміст договору визначається шляхом типізації договірних умов.
Серед джерел регулювання договірних відносин певне місце посідають типові
договори, тобто своєрідні нормативно-правові акти, які затверджені у
встановленому порядку компетентними органами. На умовах, передбачених
типовим договором, сторони і повинні укласти договір, оскільки, як правило,
норми, що містяться в типовому договорі, носять імперативний характер.
Свого часу були затверджені типові договори найму житлового приміщення,
оренди державного майна, купівлі-продажу земельної ділянки, охорони об'єктів,
охорони квартир, ремонту сільгосптехніки та ін.
Завдяки типовим договорам досягається ефективне використання договірної
форми, детальна регламентація прав та обов'язків сторін, що сприяє належному
виконанню зобов'язань і захисту прав та інтересів контрагентів за договором.
Від типових договорів необхідно відрізняти взірцеві договори, які не є
нормативно-правовими актами, тому сторони можуть дотримуватись їх змісту
або вносити певні зміни

8. Укладення договору.

Ст. 638 ЦК - 1. Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх

істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що

визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а
також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути
досягнуто згоди.

2. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір

(оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.
Цивільно-правовий договір, будучи видом правочину, являє собою правову
форму, у яку втілюються узгоджені волевиявлення сторін. Сам процес
узгодження волевиявлень називається укладанням договору.

У частині першій статті, що коментується, сформульоване загальне правило,

згідно з яким договір вважається укладеним, якщо сторони у належній формі
досягли згоди з усіх істотних умов договору. Момент укладення договору
визначається відповідно до правил ст. 640, а форма — відповідно до ст. 639 ЦК
(див. вказані статті і коментар до них).

Оскільки факт укладення договору, за загальним правилом, пов´язується з

досягненням сторонами згоди з усіх істотних умов, важливо визначити, які
умови належать до числа істотних. Істотними вважаються умови, які є
необхідними і достатніми для укладення договору. Це означає, що при
недосягненні сторонами згоди хоча б за однією з них договір вважається
неукладеним, тобто таким, що не породив юридичних наслідків. Утім, якщо
сторони домовилися про всі істотні умови, договір вважається укладеним,
навіть якщо він не містить ніяких інших умов.

Перелік істотних умов безпосередньо залежить від виду конкретного договору.

Утім, частина друга статті, що коментується, встановлює загальні критерії для
визначення тих чи інших умов істотними.

По-перше, істотною умовою у всіх без винятків випадках є умова про предмет
договору. Природно, що поки сторони не досягли згоди відносно предмету
договору, він не може вважатися укладеним.

По-друге, — це умови, що прямо визначені в якості істотних нормами чинного

законодавства, або хоча і не визначені прямо, однак є необхідними для
договорів даного виду. Необхідним, а значить й істотними слід вважати умови,
що виражають природу відповідного договору. Так, очевидно, що для всіх
сплатних договорів істотною є умова про ціну, для строкових договорів —
умова про строк і т.д.

По-третє, істотними є будь-які інші умови, відносно яких згода має бути
досягнута на вимогу будь-якої із сторін. Це такі умови, при відсутності яких
сторона, яка на них наполягає, не бажає укладати відповідний договір. Так,
наприклад, такою умовою у договорі купівлі-продажу може бути обов´язок
продавця доставити продану річ за вказаною покупцем адресою.

Від істотних слід відрізняти звичайні і випадкові умови, спільною ознакою яких
є те, що їх наявність або відсутність не впливає на факт укладення договору.
Звичайні умови — це умови, передбачені чинним законодавством, їх немає
необхідності включати у текст договору, оскільки вважається, що вони стають
обов´язковими для сторін вже в силу самого факту укладання договору. Так,
наприклад, якщо сторони у договорі майнового найму спеціально не
обумовили, на якій з них лежить обов´язок здійснення поточного ремонту, то
діє правило, встановлене ст. 776 ЦК, згідно якого здійснення

поточного ремонту є обов´язком наймача. На відміну від звичайних, випадкові

умови набувають сили лише у випадку, якщо вони включені до тексту
договору. Як правило, за допомогою випадкових умов сторони змінюють
положення диспозитивних норм (тобто норм, зміст яких вони вправі змінювати
договором), або використовують для подолання прогалин правового
регулювання. Отже, якщо у договорі майнового найму буде передбачено, що
обов´язок по здійсненню поточного ремонту лежить на наймодавцеві, то така
умова буде вважатися випадковою.

Утім, усі умови — істотні, звичайні і випадкові після укладення договору стають
однаково обов´язковими для сторін і у сукупності утворюють зміст договору.

Процес укладення договору складується з двох взаємопов´язаних стадій:

пропозиції укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту). Особа,
яка виявила відповідну ініціативу і зробила пропозицію, називається
оферентом, а особа, яка прийняла цю пропозицію -акцептантом.

9. Зміна і розірвання договору: підстави, порядок та правові наслідки.

У разі зміни договору зобов´язання сторін зберігаються і продовжують

існувати, але у зміненому вигляді. Зміна зобов´язань може означати як,
власне, їх зміну відповідно до змінених умов договору (щодо предмета місця,
строків виконання тощо), так і часткове їх припинення (наприклад, у випадку
виключення з договору тих чи інших умов). Змінюватися можуть будь-які умови
договору: як істотні, так і такі, що не належать до них. Так, наприклад, якщо
сторони за договором поставки змінюють умови договору щодо строків
поставки, ціни та асортименту товару, що постачається, то відповідним чином
змінюються і їх зобов´язання.

У разі розірвання договору, зобов´язання сторін, що витікають з даного

договору, припиняються повністю.

Важливе значення має чітке визначення моменту, з якого зобов´язання сторін

вважаються, відповідно, зміненими або припиненими. Відповідно до частини 3
статті, що коментується, таким моментом визнається момент досягнення
сторонами домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не
встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Аналіз цього
положення в контексті ст.ст. 654, 639 ЦК дозволяє зробити висновок, що
моментом зміни (припинення) зобов´язань сторін є момент надання угоді
сторін про це необхідної форми.

Треба враховувати також, що угода щодо зміни або розірвання договору сама є
договором і, отже, на процес її укладення поширюються всі правила,
передбачені цією главою Кодексу. Так, як і будь-який договір, угода щодо
зміни (розірвання) договору може проходити при укладенні стадії оферти і
акцепту. В цьому випадку моментом укладення цієї угоди і, відповідно,
моментом зміни або припинення зобов´язань сторін буде момент отримання
особою, яка зробила пропозицію щодо зміни (розірвання) договору відповіді
про згоду з цією пропозицією від іншої сторони.

У випадку, коли договір розривається (змінюється) у судовому порядку, зобов

´язання сторін, відповідно, змінюються або припиняються з моменту набрання
рішенням суду законної сили. Момент, з якого рішення суду набирає законної
сили, визначається за нормами процесуального законодавства.
Частина 4 статті, що коментується, встановлює загальне правило, відповідно до
якого договір змінюється або розривається лише на майбутнє, і, отже, сторони
не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов
´язанням до моменту, відповідно, зміни або розірвання договору. Утім, з
зазначеного загального правила договором або законом можуть бути
передбачені винятки. Так, наприклад, якщо підставою зміни або розірвання
договору є істотна зміна обставин (див. ст. 652 ЦК і коментар до неї), суд на
вимогу будь-якої з сторін визначає наслідки розірвання договору, виходячи з
необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у
зв’язку з виконанням цього договору.

Частина 5 статті, що коментується, визначає наслідки зміни або розірвання

договору, підставою яких є істотне порушення договору однією з сторін.
Питання щодо того, чи є порушення договору істотним, чи не є таким
вирішується відповідно до правил статті 651 ЦК. У випадку, якщо порушення
договору однією із сторін буде визнано істотним, і договір буде змінений або
розірваний, друга сторона має право вимагати відшкодування збитків,
викликаних зміною або розірванням договору. Відшкодування збитків є мірою
відповідальності і, отже, відповідно до ст. 614 ЦК, особа, істотне порушення
договору якою було підставою зміни (розірвання) договору, звільняється від
відшкодування збитків, якщо доведе, що порушення договору сталося не з її
вини.

Ст. 651 ЦК - Зміст ч. 1 коментованої статті передбачає загальне правило, що

договір може бути розірвано за загальним правилом за згодою його сторін. Про
зміну та розірвання договору сторони вправі домовитися у будь-який час на
свій розсуд незалежно від наявності підставі порушення договору. Сторони
можуть бути позбавлені права на розірвання договору на свій розсуд у
випадках передбачених законом. Так, відповідно до ч. 5 ст. 183 ГК виконавець
державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного
контракту, а отже і його виконання, на умовах визначених державним
замовленням, у разі визнання у судовому порядку державного замовлення
недійним. Частиною 5 ст. 2 ЗУ "Про іпотечне кредитування, операції з
консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" від 19.06.2003
р. передбачена заборона вносити зміни до умов договору про іпотечний
кредит, включений до консолідованого іпотечного боргу.

(ДОДАТКОВА ІНФА)

Хоча ч. 1 коментованої статті вказує на підстави зміни та розірвання договору,

наявність яких логічно і дає можливість для здійснення зміни або розірвання
договору, варто зазначити, що відсутність підстав для розірвання та зміни
договору, не може обмежувати свободу сторін на власний розсуд домовитися
про розірвання або зміну договору, якщо звичайно законом не заборонено
змінювати або розривати той чи інший врегульований ним договір. Якщо
заборони щодо розірвання та зміни договору, що врегульований законом
(поіменованого договору), не існує, єдиною підставою для розірвання та зміни
договору є факт згоди обох сторін про його зміну та розірвання. Домовленість
вимагає вільного волевиявлення сторони щодо внесення тих чи інших змін до
договору або його розірвання. Згода обох сторін є підставою для зміни та
розірвання договору, а домовленість сторін, що об'єктивується через
здійснення двостороннього правочину є шляхом (або способом) розірвання або
зміни договору. Тому необхідно відмежовувати поняття "підстава" розірвання
або зміни договору від поняття "спосіб" розірвання та зміни договору.
Наявність самої підстави для зміни або розірвання договору не може тягнути за
собою правові наслідки, що пов'язані із припиненням або зміною договору у
зв'язку з його розірванням або зміною. Настання названих наслідків може мати
місце після вчинення сторонами договору, або лише однією із сторін договору,
визначених законом правових дій: домовитись про розірвання або зміну та
надати згоду на розірвання або зміну договору, відмовитися від договору на
свій розсуд шляхом вчинення одностороннього правочину, змінити договір
шляхом вчинення одностороннього правочину, заявити вимогу до суду про
розірвання договору за наявності передбачених договором або законом підстав
для зміни та розірвання. Загалом можна визначити три способи розірвання
договору: 1) за згодою сторін; 2) за рішенням суду; 3) у разі односторонньої
відмови від договору у повному обсязі чи частково, якщо таке право
встановлено договором або законом. Аналогічні способи існують і щодо зміни
договору.

10. Поняття та ознаки договору купівлі-продажу, його значення в

сучасних умовах, сфера застосування та джерела правового регулювання.

Договір купівлі-продажу посідає чільне місце в системі договірних ВІДНОСИН,

позаяк він є найпоширенішою підставою переходу права власності

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає чи

зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а
покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за
нього певну грошову суму

Юридична характеристика договору:

_ двосторонній

- консенсуальный (права та обов’язки сторін виникають у момент досягнення

між ними згоди щодо всіх істотних умов);

- відплатний.

Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Це можуть бути

будь-які суб’єкти цивільних правовідносин: фізичні, юридичні особи та
держава.

Продавцем є власник майна чи уповноважена ним особа, оскільки, відповідно

до ст. 658 ЦК України, тільки йому належить право продажу товару, крім
випадків примусового продажу й інших випадків, встановлених законом.
Приймати рішення про відчуження майна має право лише його власник Якщо
продавцем майна може бути тільки певна особа, тобто, зазвичай, власник, то
покупцем може бути будь-яка особа.

Відповідно до ст. 656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу можуть

бути: товар, наявній у продавця на момент укладення договору чи буде
створений (придбаній, набутій) продавцем у майбутньому, майнові права та
право вимога, якщо вимога не має особистого характеру.

Отже, предметом договору купівлі-продану можуть бути: індивідуально

визначена річ (квартира, будинок, земля, меблі тощо), родові речі (борошно,
овочі, папір, бензин тощо), а також певна сукупність прав і обов’язків (частка в
статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю, підприємство,
знак для товарів і послуг та інше).

Постановою Верховної Ради України визначено перелік об’єктів, які можуть

перебувати у власності лише певних суб’єктів (наприклад бойова та спеціальна
вшськова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини й засоби
вибуху, всі види ракетного палива) чи мають набуватися з дотриманням
спеціальних правил (вогнепальна гладко ствольна мисливська зброя,
наркотичні засоби тощо).

Важливішим при визначенні предмета договору є не лише вид майна, але й

інші його характеристики, такі як: кількість, асортимент, якість, комплектність,
тара та упаковка тощо

Згідно зі ст. 669 ЦК України, кількість товару, що продається, встановлюєгься в

договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру чи в грошовому
еквіваленті.

Якщо за договором купівлі-продажу переданню підлягає товар у певному

співвідношенні за видами, моделями, розмірами, кольорами чи іншими
ознаками (асортимент), то продавець зобов’язаний передати покупцеві товар в
асортименті, погодженому сторонами.

Продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відловідає умовам

договору купівлі-продажу. За відсутності в договорі умов щодо якості товару
продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, придатний для мети, з якою
він зазвичай використовується.

Згідно зі ст. 685 ЦК України, продавець зобов’язаний передати покупцеві товар

у тарі та (чи) в упаковці, якщо інше не встановлене договором купівлі-продажу
або не випливає з суті зобов’язання. Обов’язок передання товару в тарі та
(або) в упаковці не поширюється на товари, що за своїм характером цього не
потребують.

У зв’язку з тим, що продавець повинен забезпечити перехід права власності на

проданий товар (предмет договору) до покупця, важливого значення набуває
питання про момент виникнення права власності в покупця Відповідно до ст.
334 ЦК України, право власності в набувача майна за договором виникає з
моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Договором може бути встановлено, що право власності на переданий покупцеві
товар зберігається за продавцем до оплати товар\ чи до настання інших
обставин.Іншою істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна - певна
грошова сума, що сплачується поупцем за отриману від продавця річ.

Покупець зобов’язаний оплатити товар за ціною, встановленою в договорі

купівлі-продажу, чи, якщо вона не встановлена в договорі та не може бути
визначена, виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до ст.
632 ЦК України.

За загальним правилом покупець зобов’язаний сплатити продавцеві повну ціну

переданого товару після його прийняття (договором купівлі- продажу може
бути передбачено розстрочення платежу, продаж товару в кредит із
відстроченням або з розстроченням платежу). Оплата придбаного майна
проводиться в грошовому еквіваленті в готівковій або безготівковій формі.
Вона повинна здійснюватися в національній валюті України, кр;>: випадків,
передбачених законом.

Зважаючи на те, що договір купівлі-продажу є двостороннім, кожна зі сторін

договору має взаємні права та обов’язки

Продавець зобов’язаний:

передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу, тобто

асортимент, якість, комплектність, тара й (або) упаковка якого відповідають
умовам договору купівлі-продажу, у строк, встановлений договором;

передати покупцеві товар, на який встановлено строк придатності, з таким

розрахунком, щоб він міг бути використаний за призначенням до спливу цього
строку;

одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи

(технічний паспорт, сертифікат якості тощо), котрі стосуються товару та
підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору чи актів
цивільного законодавства;

попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, який продається
(права наймача, право застави, право довічного користування тощо);

зберігати товар, не допускаючи його погіршення, до передання покупцеві,

якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару;

• забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержувачем), чи

розпорядитися ним у розумний строк тощо.

Покупець зобов’язаний:

• прийняти товар, окрім випадків, коли він має право вимагати заміни
товару чи має право відмовитися від договору купівлі-продажу;

оплатити товар, а також вчинити за свій рахунок дії, відповідно до договору,

актів цивільного законодавства чи звичайних вимог, які необхідні для
здійснення платежу;

повідомити продавця про порушення умов договору купівлі- продажу щодо

кількості, асортименту, якості, комплектності, тари та (чи) упаковки товару в
строк, встановлений договором або актами цивільного законодавства;

• забезпечити схоронність переданого продавцем товару, від якого він

відмовляється, негайно повідомивши про це продавця тощо.

Покупець має право:

 • вимагати зниження ціни чи розірвання договору купівлі-продажу, якщо
він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар;

• відмовитися від договору купівлі-продажу в разі відмови продавця

передати проданий товар;

коли продавець не передає покупцеві приналежності до товару документа, що

стосуються товару й підлягають переданню разомї товаром, встановити
розумний строк для їх передання;

у разі передання товару в асортименті, що не відповідає умовам ^ говору

купівлі-продажу, відмовитися від його прийняття й оплату, якщо його вже
оплачено, - вимагати повернення сплаченої за нь^ грошової суми;

у разі передання товару неналежної якості (істотного порушення ве. мог щодо
якості товару), незалежно від можливості використав^ товару за
призначенням, вимагати від продавця на власний вибір;

- пропорційного зменшення ціни;

- безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

- відшкодування витрат на усунення недоліків товару;

- заміни товару ;

- відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої грошової

суми.

• вимагати від продавця передання товару в належних тарі та упаковці

або заміни неналежних тари та (чи) упаковки, якщо продавець передав
покупцеві товар без тари та (або) упаковки чи в не. належних тарі та (або)
упаковці.

Продавець має право:

  якщо покупець не виконав обов’язку повідомляти продавця про щ

рушення умов договору купівлі-продажу щодо кількості, асортимев- І ту,
якості, комплектності, тари та (чи) упаковки товару, частково або в
повному обсязі відмовитися від задоволення відповідних ваш* покупця,
якщо продавець доведе, що таке невиконання покупка обов’язку
спричинило неможливість задоволення його вимог або призведе до
витрат для продавця, які перевищують його витратні разі своєчасного
повідомлення про порушення умов договору;
  вимагати від покупця прийняття й оплати товару чи навіть відмовитися
від договору купівлі-продажу, якщо покупець без достатніх підстав
зволікає з прийняттям товару або відмовився йо’ прийняти;
  вимагати оплати товару та сплати процентів за користування чужими
грошовими коштами в разі прострочення оплати товару покупцем;
  вимагати оплати товару чи відмовитися від договору купівлі продажу,
якщо покупець відмовляється прийняти й оплатити той?
  вимагати повернення неоплаченого товару, якщо покупець прострочив
оплату товару, проданого в кредит;
  відмовитися від договору та вимагати повернення проданого товар коли
покупець не здійснив у встановлений договором строк чергового платежу
за проданий із розстроченням платежу та передаю йому товар.

Спільні обов’язки покупця та продавця: відшкодувати збитки, що виникли в

контрагента у зв’язку з неналежним виконанням договору, затримкою
виконання чи відмовою.

Спільні права покупця і продавця: якщо договором купівлі-продажу на

одну зі сторін (продавця чи покупця) було покладено обов’язок застрахува-
ти товар і вона його не виконала, то друга сторона має право застрахувати
товар і вимагати відшкодування витрат на страхування або відмовитися від
договору.

11. Сторони в договорі купівлі-продажу. Право продажу речі. Форма

договору купівлі- продажу.

Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець.

Покупець – це сторона договору купівлі-продажу, яка приймає або

зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму
(ціну). Покупцем може бути як фізична особа (людина) так і юридична
(підприємство, установа, організація), держава. Якщо Ви не досягли чотирнадцяти
років (малолітня особа), Ви маєте право самостійно вчиняти лише дрібні побутові
право-чини. Тобто договір купівлі-продажу може бути Вами укладений, якщо він
спрямований на задоволення побутових потреб (наприклад, їжа, безалкогольні
напої тощо) і стосується предмета, який має невисоку вартість.

Якщо Ваш вік становить від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня

особа), крім наведених вище видів договору купівлі-продажу Ви маєте право
вчиняти інші види договору за згодою батьків (усиновлювачів) або
піклувальників. При цьому необхідно знати, що на вчинення Вами, наприклад,
договору купівлі-продажу транспортного засобу або нерухомого майна повинна
бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або
піклувальника і дозвіл органу опіки і піклування.

Відповідно до законодавства Вам не може бути відмовлено у вчиненні договору

купівлі-продажу (крім передбачених випадків, зокрема відповідно до Правил
роздрібної торгівлі алкогольними напоями та Правил роздрібної торгівлі
тютюновими виробами, продавець повинен відмовити Вам у продажу таких
товарів. Адже, продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів громадянам, які
не досягли 18-річного віку, забороняється. Крім того, в разі виникнення сумніву
щодо віку покупця продаж алкогольних напоїв здійснюється за умови
пред’явлення документу, що засвідчує його вік.

Законодавством також передбачено, що фізична особа, яка визнана в судовому

порядку обмеженою в дієздатності, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові
правочини. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що
виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність
якої обмежена, за згодою піклувальника.

Якщо в договорі купівлі-продажу покупцем виступає юридична особа, то

договори, які укладаються, не повинні суперечити цілям їх діяльності,
передбаченим в установчих документах.

Продавець – це сторона договору купівлі-продажу, яка пере-дає або

зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві).
Продавцем може бути також як фізична особа (людина), так і юридична
(підприємство, установа, організація), держава.

Право продажу майна належить власникові. Тобто це означає, що приймати

рішення про відчуження майна має право лише власник, оскільки відповідно до
договору купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцю не тільки
саме майно, але й право власності на нього. Однак у деяких випадках
законодавством передбачається, що право розпорядження майном може належати
і не власнику. Зокрема, у законодавстві передбачається поняття примусового
продажу, підставами для якого можуть бути продаж описаного

 боржника майна, продаж заставленого майна тощо.

 укладенні договору купівлі-продажу не обов’язково брати участь власникові.
Він може здійснити свої права через представника.

Форма договору купівлі-продажу залежить від різновиду цього договору.

Наприклад, договір роздрібної купівлі-продажу не вимагає письмової форми,
оскільки відповідна угода повністю виконується сторонами у момент її вчинення
(ст. 206 ЦК України). Договори купівлі-продажу між юридичними особами та інші
договори відповідно до вимог ст. 208 ЦК України повинні укладатися в письмовій
формі. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу,
житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у
письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст.
657 ЦК України). – в основному все у письмовій формі,це стала практика,
зрозуміло що є унікуми,які усно домовляються про купівлю якоїсь фігні дорогої,а
потім такі в суді – а ой,намахали. Усна форма не заборонена, але письмова краще
завжди.
Ст. 658 ЦК -  Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших
випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець
товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку,
якщо власник не має права вимагати його повернення.

У відповідності до статті, що коментується, право продажу майна, крім випадків

примусового продажу, належить власникові. Іншими словами, це означає, що приймати
рішення про відчуження майна (визначати його правову долю) має право лише його
власник, оскільки за договором купівлі-продажу продавець зобов´язаний передати
покупцеві не лише само майно, а й право власності на нього. Тільки за такої умови у
покупця може виникнути відповідне право. Тому продавцями в договорі виступають, як
правило, власники майна. Однак у деяких випадках право розпорядження майном може
належати і не власнику.

У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж», визначаються

лише підстави для здійснення примусового продажу майна (продаж описаного у
боржника майна з метою задовольнити вимоги кредиторів, продаж заставленого майна у
відповідності до Закону України «Про заставу», продаж майна відповідно до Закону
України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»
тощо). Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі випадки
відчуження майна за відсутності на це волі власника.

В укладанні договору купівлі-продажу власникові не обов´язково брати участь. Він може

здійснити ці повноваження через свого представника. В такому випадку покупець
досягає тієї самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо у власника, хоч і з певними
особливостями.

У даній статті визначено також наслідки продажу майна не власником за відсутності в

останнього належних повноважень на здійснення дій про відчуження майна. У цій статті
зазначено, що якщо продавець не є його власником, покупець набуває права власності
лише у тих випадках, коли відповідно до закону власник не має права витребувати від
нього майно.

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило, власник, то
покупцем може бути будь-яка особа. Обов´язковою умовою участі громадян стороною у
договорі купівлі-продажу є наявність у них достатньої дієздатності. Підприємства
(організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, які вони
укладають, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності, передбаченим в установчих
документах. Недодержання цієї вимоги може призвести до визнання такого правочину
недійсним.