1.

Міжнародне публічне право - це особлива правова система, що складається з

юридичних принципів і норм, які регулюють відносини між державами, а також

між іншими учасниками міжнародних відносин у політичній, економічній,
культурній та інших галузях. Такі принципи і норми створюються за
допомогою узгодження позицій учасників цих відносин і забезпечуються у разі
необхідності індивідуальним чи колективним

примусом. Як відомо, у процесі історичного розвитку право розуміли по-

різному: як волю божу, як вимогу розуму, як вимогу справедливості, як
приписи державної влади тощо. Ще й досі немає єдиної думки про те, чи
охоплює право інші компоненти, крім норм, що мають юридично обов'язковий
характер, але при цьому воно завжди розглядалося передусім і в основному як
сукупність норм. Таке розуміння права перейшло і в науку міжнародного права,
де міра визначеності змісту його норм трансформувалася від міжнародного
звичаю як такого до міжнародних договорів, до резолюцій міжнародних
організацій та інших міжнародних документів. Сам термін "публічне право"
означає сукупність галузей права, що регулюють відносини, які забезпечують
загальнодержавні інтереси домінуючої частини суспільства. На відміну від
інших галузей права, що захищають приватні інтереси у публічному праві,
однією з сторін є органи держави. Підходячи до міжнародного публічного
права з погляду його розуміння й застосування, відзначають такі його
характерні особливості:

а) міжнародне публічне право чинне в системі міжнародних (міждержавних)

відносин;

б) міжнародне публічне право - це самостійна правова система, норми якої

ґрунтуються на звичаєвому праві, а також створюються шляхом узгодження

позицій

суб'єктів міжнародного права у процесі нормотворення та завершального його

підписання суб'єктами міжнародного права відповідних міжнародних угод;

в) останні реалізуються як у міждержавному спілкуванні, так і після їх

ратифікації у

внутрішньодержавній сфері, тобто беруть участь і в правозастосовному

процесі.

2. Стадії укладення міжнародних договорів

Укладення міжнародних договорів державами являє собою здійснення
державного суверенітету і належить до основних прав держав. Укладення
міжнародного договору є складним процесом, що складається з низки
послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу здебільшого полягає в
практичному становленні договірної норми міжнародного права, формуванні
угоди між державами. Віденська конвенція про право міжнародних договорів
1969 р. і Віденська конвенція про право договорів між державами та
міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. не
визначають, що слід розуміти під «укладенням договору». Виходячи з
міжнародної практики можна дійти висновку, що укладення міжнародного
договору означає всі дії держави, починаючи від переговорів і закінчуючи
набуттям договором чинності. У науці міжнародного права немає єдиної думки
про стадії укладення договорів. Ураховуючи теорію та практику можна
виокремити такі стадії укладення міжнародних договорів:

1) призначення уповноважених осіб для ведення переговорів;

2) подання та перевірка повноважень;

3) узгодження тексту договору;

4) обговорення й ухвалення проєкту договору;

5) установлення автентичності, парафування договору;

6) підписання договору;

7) заява застережень;

8) ратифікація договору;

9) обмін ратифікаційними грамотами та їх депонування;

10) промульгація (опублікування) договору;

11) реєстрація договору;

12) передання ратифікаційних грамот депозитарію.

Договори, як правило, готуються й підписуються спеціально уповноваженими

на те особами, які повинні мати відповідні повноваження, тобто документ, який
засвідчує їх право вести переговори, підписувати міжнародний договір, брати
участь у конференції тощо. Укладати договори без спеціальних повноважень
«ех-оАсіо» можуть глава держави, глава уряду та глава відомства закордонних
справ. Глави дипломатичнихтпредставництв і представництв держав при
міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях також не потребують
повноважень, проте вони можуть здійснювати дії лише з метою ухвалення
тексту договору.

Укладенню договору передує договірна ініціатива, тобто пропозиція однієї

держави або групи держав укласти певний міжнародний договір з одночасним
презентуванням проєкту тексту договору. Розроблення тексту договору може
відбуватися на переговорах чи на спеціально скликаних міжнародних
конференціях у межах міжнародних організацій.

3. Набуття чинності договором означає, що він є юридично обов'язковим

для сторін і породжує відповідні права та обов'язки. Однак на практиці чимало
є випадків, коли договір, що набув чинності, зобов'язує застосовувати його
положення у певних

випадках. Так, у Женевській конвенції 1949 р. про захист цивільного населення

під час війни зазначено: "Дана Конвенція буде застосовуватись з початком
будь-якого конфлікту або окупації... На території сторін, що знаходяться у
конфлікті, застосування конвенції припиняється після загального завершення
воєнних дій" (ст. 6). Звідси можна стверджувати, що терміни "набуття
чинності" та "застосування договору" близькі за значенням, але не тотожні. Усе
залежить від характеру договору та інших обставин. Зокрема, багатосторонні
договори здебільшого передбачають набуття чинності після згоди на їх
обов'язковість відповідної кількості держав. Віденська конвенція про право
міжнародних договорів 1969 р. визначила цю кількість у 35 учасників і набула
чинності лише з 27 січня 1980 р.Женевська конвенція 1949 р. про поліпшення
долі поранених і хворих у діючих арміях передбачила, що вона "набуває
чинності через шість місяців після того, як у крайньому разі дві ратифікаційні
грамоти будуть передані на зберігання" (ст. 58).Чимало багатосторонніх
договорів передбачають відповідний термін набуття чинності після
висловлення згоди на їх обов'язковість. Зокрема, Конвенція ООН з
морськогоправа 1982 р. визначила цей термін у 12 місяців. Отже, з
вищевикладеного можна зробити висновок про те, що укладення договору та
набуття ним чинності -- це різні поняття. Віденські конвенції закріпили
загальну норму, згідно з якою договір набуває чинності в порядку і в дату,
передбачені в самому договорі або погоджені між державами, які брали участь
у переговорах (п. 1 ст. 24). Якщо цього не зроблено, то договір набирає
чинності, як тільки буде виражено згоду всіх держав, які брали участь у
переговорах, на обов'язковість для них договору (п. 2 ст. 24)

4. Для того щоб міжнародні відносини були стабільними, угоди повинні

припинятися тільки відповідно до норм міжнародного права. Міжнародний
договір може бути припинений за взаємною згодою його учасників. Так, 1
липня 1991 р. був підписаний Протокол про припинення дії Варшавського
договору про дружбу, співпрацю і взаємну

допомогу 1955 р. та Протокол про його пролонгацію від 26 квітня 1985 р.

державами - учасницями цього Договору. Вихід з договору або його
припинення також можливі відповідно до положень договору. Частіше за все
юридичною підставою припинення договору виступають закінчення строку дії
договору або його виконання. У багатьох договорах передбачається можливість
їх денонсації, тобто одностороннього правомірного припинення договору на
умовах, вказаних у ньому. Зазвичай договори зобов'язують, щоб заява про
денонсацію була направлена депозитарію або іншому учаснику за 6-12 місяців.
Коли в договорі немає формального положення про можливість його
денонсування, проте характер договору передбачає право на це, або було
встановлено, що учасники мали намір передбачити можливість денонсації, у
такому разі повідомлення про денонсацію має бути направлене не менше, ніж
за 12 місяців (ст. 56 Віденської конвенції про право міжнародних договорів
1969 p.).

5. З огляду положень Віденських конвенцій дійсність договору означає, що

він укладений згідно з їх нормами і може оспорюватись тільки на основі
застосування цих конвенцій. Припинення договору, його денонсація або вихід з
нього учасника можуть мати місце лише в результаті застосування положень
самого договору або конвенцій. Це ж правило застосовують до зупинення дії
договору (ст. 42). Лише чинні міжнародні договори можуть породжувати
правові наслідки для договірних сторін, і лише згідно з такими договорами
сторони можуть набувати законні, а не уявні права та обов'язки, на досягнення
яких була направлена воля учасників договору. Юридична дійсність
міжнародних договорів не може оцінюватися з позиції політичних чи
економічних критеріїв. Дійсність включає в себе правомірність, але не
обмежується лише нею. Поняттят"дійсність" є значно ширшим від поняття
"правомірність": це юридична повноцінність міжнародного договору у площині
не лише його відповідності міжнародному праву, а й наявності у ньому сторін,
котрі наділені міжнародною правоздатністю, узгодження їх воль та ін.

6. Для ефективного застосування норм міжнародного договору необхідно

правильно розуміти його зміст. Тлумачення і є з'ясуванням дійсного значення і
змісту міжнародного договору.У правовій доктрині і практиці міжнародного
права тривалий час домінували два принципи тлумачення, які випливали з ідеї
абсолютного суверенітету держав - сторін договору: а) головну роль при
тлумаченні договірних положень відіграє намір сторін під час створення тексту
договору, і воно з'ясовується насамперед за допомогою аналізу підготовчих
матеріалів; б) у разі сумніву договірні положення слід інтерпретувати
обмежувальної на користь необмеженої свободи суверенних держав - сторін
договору. Проте під час розробки Віденської конвенції про право міжнародних
договорів 1969 р. Комісія міжнародного права відхилила підхід, згідно з яким
при інтерпретації договору слід віддавати перевагу якомусь одному з таких
чинників, як текст договору, намір сторін або його об'єкт і мета, оскільки
використання одного з них на шкоду іншим чинникам суперечило б практиці
Міжнародного Суду ООН. Так, у рішенні у справі про Англо-іранську нафтову
компанію від 22 липня 1952 р. Суд заявив, що він не може ґрунтуватися на суто
граматичній інтерпретації: він повинен намагатися дати таке тлумачення, яке
відповідає природному й обґрунтованому прочитанню документа, належним
чином враховуючи наміри сторони.

7. Велике значення для правильного розуміння міжнародних договорів

мають принципи тлумачення, під якими розуміють загальні правила, що
враховують особливості міжнародного договору як угоди суб'єктів
міжнародного права.

Принципами тлумачення міжнародних договорів є насамперед сумлінність і

надання термінам договору звичайного значення. Спеціальне значення терміна
може надаватися в тому випадку, коли учасники договору мали такий намір. З
метою тлумачення контекст договору охоплює його текст, включаючи
преамбулу і додатки, а також будь-яку угоду стосовно договору. До уваги
також має братися будь-який документ, складений одним або декількома
учасниками у зв'язку з укладенням договору. Якщо була будь-яка подальша
угода між учасниками щодо тлумачення договору або його застосування, то
вона повинна враховуватися при тлумаченні міжнародного договору.
Враховується і подальша практика застосування договору, що

встановлює згоду учасників щодо його тлумачення.

8. У зв'язку з тим, що міжнародний договір є складним і багатоаспектним

правовим актом, то цілком зрозуміло, що його окремі положення можуть не
відповідати інтересам певної держави. Щоб не зачіпати інтересів держав, у
праві міжнародних договорів існує інститут застережень. У Віденській
конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплено правило, що
держава може при підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні договору
або приєднанні до нього сформулювати застереження, якщо договір не
забороняє їх внесення (ст. 19). При цьому застереження означає односторонню
заяву держави, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити щодо себе
юридичну дію певних положень договору. Застереження, зроблене при
підписанні міжнародного договору, має бути також підтверджено і при його
ратифікації.
9. Переглядом міжнародного договору зазвичай вважається така
процедура, яка пов'язана зі стотною зміною його змісту. Перегляд стосується
зміни договору в цілому, а не його окремих положень. Тому перегляд часто
веде до новації міжнародного договору і припинення дії переглянутого
договору (див. Гл. VIII). Іноді замість терміна "перегляд" вживається
термін"ревізія" міжнародного договору. Цей термін частіше зустрічався в
довоєнній практиці і менше застосовується тепер, а якщо і застосовується, то в
тому ж сенсі, що і перегляд. Юридичної різниці між переглядом і ревізією
міжнародного договору немає. Таким чином, перегляд (ревізія) міжнародного
договору - це особлива, зазвичай більш складна процедура зміни його змісту.
Якщо в міжнародному договорі, що підлягає перегляду, не встановлено іншого,
то перегляд повинен проводитися за участю або за згодою всіх учасників
договору. Цей принцип міжнародного права, проголошений ще в
Лондонському протоколі 1871року, отримав загальне визнання і був
закріплений в ст. 39 Віденської конвенції про право міжнародних договорів.
Він повністю відповідає Статуту ООН, його основним принципам, і перш за все
принципом pacta sunt servanda. Як відомо, Статут ООН не містить положень, які
давали б право будь-якому органу ООН запрошувати її членів для перегляду
договорів, в яких вони є учасниками, як це передбачалося в ст. 19 Статуту Ліги
Націй * (210). На конференції в Сан-Франциско під час обговорення цього
питання у Другому комітеті другий комісії (П / 2)були відхилені поправки
Бразилії, Мексики та Єгипту, що мали на меті надати Генеральній Асамблеї
ООН право запрошувати учасників міжнародного договору вдатися до його
ревізії. Представник Радянського Союзу в комітеті рішуче заперечував проти
прийняття якої б то не було формулювання, що надає Генеральній Асамблеї
повноваження щодо перегляду міжнародних договорів. На противагу позиції
радянського представника, делегат США в комітеті не приховував того,що він є
прихильником внесення до Статуту ООН спеціальної постанови щодо права
Генеральної Асамблеї запрошувати держави до ревізії їх міжнародних
договорів. При цьому він мав на увазі перш за все перегляд і скасування
договорів про взаємну допомогу, укладених в1942-1945 роках Радянським
Союзом з Польщею, Чехословаччиною, Югославією, а також з Францією, як
нібито несумісних зі Статутом ООН. Тим самим він забезпечував би США
можливість перекроювати при посередництві ООН по своєму смаку договори
між європейськими державами. Делегат СРСР, критикуючи підхід
американського представника,підкреслив значення принципу дотримання
міжнародних договорів та вказав на небезпеку його підриву, особливо в умовах
підписання перемир'я з ворожими державами і напередодні укладення з ними
мирних договорів. У зв'язку з тим, що делегат США заявив, що
слова"незалежно від ... походження" ситуації (ст. 14 Статуту) не виключають
можливості перегляду Генеральною Асамблеєю ООН міжнародних договорів,
радянський представник вказав, що конференція виробляє текст Статуту, а
тлумачення його пов'язують лише висловили їх делегації. Ту ж точку зору
висловили представники Чехословаччини, Франції, Колумбії і більшість інших
членів комітету, і всі поправки на цей рахунок конференцією були відхилені
(211).