Кодифікація та прогресивний розвиток права міжнародного

договору
Угоди є єдиним засобом мирного врегулювання питань, які виникають
між незалежники утвореннями.
По мірі ускладнення міжнародних відносин і росту їх значення для
життя держави все більш було очевидним необхідність правового
регулювання міждержавних зв’язків. Відповідно зростала роль міжнародного
права, і зокрема міжнародних договорів.
Перші спроби кодифікації у сфері права договорів були зроблені
вченими. Така кодифікація є доктринальною. Найбільшу увагу кодифікації
права міжнародних договорів приділили: Й.Блюнчли (Сучасне міжнародне
право, викладене у виді кодексу, 1868 р.), Д.Філд (Проект основ
міжнародного кодексу, 1872 р.),П.Фиоре (Кодифіковане міжнародне права та
його юридичне забезпечення, 1889 р.). Особливий інтерес являє собою
проект Й. Блюнчлі, якій значно випередив не тільки практику, але й доктрину
свого часу. Якщо інші вчені займалися кодифікацією в основному
процесуальних моментів, порядку укладення договорів, то Й.Блюнчлі
порушував питання міжнародної правомірності договорів.
Він виходив з того, що обов’язок додержуватися договору основана
на свідомості і почутті справедливості. Також від відмічав і значення
матеріальних факторів: «Повага договорі є одною з необхідних основ
політичної і міжнародної організації миру». Тому «договори, які порушують
загальні права людини або необхідні принципи міжнародного права, будуть
нікчемними і недійсними» ст..410 Це положення з великими ускладненнями
було визнано більшістю держав лише у результаті прийняття Віденської
конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
Доктринальна кодифікація права міжнародних договорів в ХХ ст..
здійснювалася і науковими установами. Найбільш відомим є проект
конвенції з права міжнародних договорів, які підготовлено вченими на базі
Гарвардського університету у 1935 р. Проект також присвячено
процесуальним моментам укладання договорів. Важливо звернути увагу на
положення щодо неприпустимості посилання на національне право для
виправдання невиконання договору без яких-небудь виключень. «якщо в
даному договорі не передбачено інше, держава не може виправдовуватися
невиконанням зобов’язань по договору посиланнями на наявність або
відсутність якого-небудь положення внутрішнього права або посиланням на
будь-яку особливість урядової організації або його конституційної системи»
(ст..23).
Офіційна кодифікація норм, які відносяться до права міжнародних
договорів, стала лише на початку Х1Х ст.. В коментарі до Гарвардського
проекту Конвенції зазначалося: «Відсутнє ясно та чітко визначене право
міжнародних договорів…на сьогодні дуже малий прогрес у відношенні
встановлення однаковості і загальних стандартів». Аналогічну думку було
висловлено в 1926 р. підкомітетом Комітету експертів по кодифікації
міжнародного права Ліги Націй.
Першим актом офіціальної кодифікації на регіональному рівні
була Конвенція про міжнародні договори, яка прийнята Конференцією
американських держав. (Міжамериканська (Гаванська) конвенція 1928 р.
Спроба кодифікування норм, Які стосувалися договорів, були
зроблені у рамках Комітету експертів з прогресивної кодифікації
міжнародного права. Комітет розглядав лише питання процедури укладання
договорів. І ці питання розглядалися лише як частина процедури роботи
конференції. В заключному докладі. Який був прийнятий до відома Ради
Ліги в 1927 р. зазначалося, що « важко уявити, якими чином можна або
бажано завчасно зафіксувати правила процедури конференцій або
встановлювати в конвенції методи підготовки і складання тексту договорів».
Все це є свідоцтвом, з якими ускладненнями проходив процес формування
права міжнародних договорів. Це можна пояснити тим, що право договорів є
стрижнем механізму функціонування міжнародного права в цілому. Воно
визначає створення, дію, застосування і припинення дії норм.
 Практично Комісія міжнародного права ООН розпочала роботу над
кодифікацією права міжнародних договорів у 1950 р. Ініціаторами
кодифікації виступили вчені експерти – члени Комісії міжнародного права.
На своїй перший сесії в 1949 р. комісія включила тему «Право міжнародних
договорів» до числа тем, які були готові до кодифікації. Пропозиція Комісії
затверджена Генеральною Асамблеєю. Спеціальними доповідачами були
британські юристи Дж.Браерлі, Х.Лаутерпахт, Дж.Фмцморис і Х.Уолдок.
При обговоренні члени комісії в основному латиноамериканські юристи,
зазначали, що доклад не відображає концепції різних правових систем. Проте
в процесі роботи цей недолік в значній мірі було виправлено.
В ході обговорення докладів Комісії уряди підкреслювали, що
розглядають кодифікацію права договорів як дуже важливу задачу, та що
кодифікація права міжнародних договорів зробить міжнародне право більш
ефективним інструментом підтримання миру та безпеки, а також зміцнення
верховенства права в міжнародних відносинах. Також підкреслювалось
складність процесу кодифікації права міжнародних договорів. Вона
складається у тому, що норми, які належать до кодифікації повинні
регулювати створення норм міжнародного права. Робота над проектом
продовжувалася до 1966 р., коли було прийнято остаточний проект.
Наступним етапом кодифікації права міжнародних договорів
з’явилась Віденська конференція ООН по праву договорів, дві сесії якої
відбулися у 1968 и 1969 рр. Робота конференції проходила у гострій
політичній боротьбі. В основному це стосувалося тієї частини проекту, де
йшла мова про недійсність, припинення та призупинення дії договорів.
Західні держави побоювалися, що нові положення можуть викликати
небезпеку для їх договорів, з державами, які не завжди відповідали
демократичним принципам міжнародного права. Але вдалося зберегти
основні положення проекту Комісії.
В порядку компромісу з західними державами в Конвенцію включили
ст.66, яка передбачала обов’язкову юрисдикцію Міжнародного Суду ООН по
суперечкам про недійсність договорів, які суперечать імперативним нормам
загального міжнародного права. Ще одним компромісом стала Декларація
про заборону застосування воєнного політичного або економічного
примушення при укладанні міжнародних договорів. Західні держави
відмовилися надати згоду на включення відповідних положень до тексту
Конвенції, але визнали їх в декларативній формі.
Наступне питання, яке гостро обговорювалося на Конференції –
питання про закріплення в Конвенції права на участь всіх держав в
загальних багатосторонніх договорах. Питання в основному носило
політичний характер. Західні держави виступали проти участі у Конференції
ГДР. ДРВ і КНДР. Тому що могло сприяти їх міжнародному визнанню. На
інший позиції стояли СРСР, соціалістичні держави і ряд країн що
розвивалися. Вони прагнули включити до проекту статті право всіх держав
на участь в загальних багатосторонніх договорах. Цього не вдалося та
Конференція прийняла Декларацію, яка передбачала, що загальні
багатосторонні договори повинні бути відкритими для загальної участі.
Ще одно питання з приводу якого виникла дискусія – питання про
застереження. В результаті Конвенція закріпила право держав робити
застереження. При цьому було прийнята формулювання, запропонована
СРСР. – яка містила презумпцію дії договору між державою – автором
застереження і державою, яка висловлювала заперечення.
Віденська конференція в 1969 р. прийняла резолюцію, про
важливість питання про договори за участю міжнародних організацій і
рекомендувала ГА ООН запропонувати Комісії міжнародного права
зайнятися цим питанням. Рекомендація прийнята ГА резолюцією від 12
листопада 1969 р. Під час роботи Комісії міжнародного права ООН
більшість її членів не підтримали пропозиції щодо кодифікації норм
укладання договорів, сторонами яких є міжнародні організації.
Віденська конвенція набрала чинності у 1980 р. СРСР приєднався
до конвенції у 1986 р.. На даний час учасниками конвенції є більшість
держав. Україна приєдналася до конвенції згідно з Указом Президії
Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1986 р. і набула чинності для
України 13 червня 1986 р. Своє приєднання до даної конвенції Україна
обумовила заявою та двома застереженнями. Заява, згідно з якої Україна
«зберігає за собою право вживати будь-яких заходів по охороні своїх
інтересів у разі недодержання іншими державами положень Віденської
конвенції, про право міжнародних договорів».
Відповідно до першого застереження Україна не вважає себе
зв’язаною з положеннями ст..66 Віденської конвенції 1969 р. щодо
юрисдикції Міжнародного Суду і процедури передачі спору на розгляд
погоджувальної комісії.
За другим застереженням Україна вважатиме для себе
необов’язковим положення пункту 3 ст.20 та пункту «b» ст..45.
Комісія розпочала роботу по розгляду питання про право
міжнародних договорів за участю міжнародних організацій у 1970 р. За
період з 1971 р. по 1982 р. спеціальний доповідач відомий французький
юрист П.Рейтер підготував 11 доповідей. В 1982 р. Комісія прийняла
остаточний текст проекту статей. У 1986 р. конференція прийняла Віденську
конвенцію про право міжнародних договорів між державами і міжнародними
організаціями або міжнародними організаціями.
Таким чином, у другий половин ХХ ст.. міжнародному
співтовариству вдалося кодифікувати право міжнародних договорів.
Кодифіковані норми, не тільки які визначають формальні моменти процесу,
але й якими визначаються критерії його правомірності. Установлені засади
заперечності договорів – помилка, обман, підкуп представника, а також
засади недійсності договорів – примушування держав, суперечність
імперативній нормі міжнародного права.
В результаті змінюється правова регламентація всього
міжнародного правотворчого процесу, тому що відповідні положення по
аналогії можуть застосовуватися до формування і змісту звичаєвих норм.
 Особливе значення має закріплення у позитивному праві концепції
імперативних норм як норм, що приймаються міжнародним співтовариством
в цілому, відхилення від яких не припустимо. Договір який суперечить таким
нормам є недійсним.
Конвенція 1969 р. є основою на який розроблялася Конвенція 1986
р. Їх об’єднує загальна система, та більша частина статей має загальну
нумерацію. В коментарії до Конвенції 1986 р. зазначено, що вона не може
бути відокремлена «від основного тексту по даному питанню, а саме від
Віденської конвенції». Виходячи з того, що договори основані на рівності
сторін, Комісія прагнула по мірі можливості визначити режим договорів
міжнародних організацій аналогічно режиму договорів держав. Проте істотна
різниця правосуб’єктності держав і організацій потребували їх врахування.
Зв’язок з Конвенцією 1969 р. знайшов відображення і в Преамбулі
Конвенції 1986 р., яка приймає до уваги положення першої Конвенції.
Визнається зв’язок права договорів між державами і правом договорів за
участю міжнародних організацій. Але Конвенція 1986 р. являє собою
самостійний акт. Комісія відмічає зв’язок двох Конвенцій, підкреслювала що
формально вони будуть незалежні. К.1986 р. розповсюджує свою дію на
інших суб’єктів, ніж К.1969 р. ЇЇ положення регулюють відношення сторін
незалежно від К.1969 р., і припинення дії першої К. не має відношення до
юридичного статусу другої К.