ТЕМА 2. ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ В РАМКАХ ООН.

Практичне заняття №2
1. Ліга Націй як прототип ОНН
Співробітництво держав у галузі захисту прав людини на міжнародному універсальному
рівні почало формуватися після Першої світової війни. Ліга Націй – це міжнародна
міждержавна організація, яка була створена у 1919 р. на Паризькій мирній конференції з
метою досягнення миру та безпеки у світі після Першої світової війни. Цей збройний
конфлікт був наймасштабнішим на той час у світі, що завдав непоправної шкоди як
державам, що офіційно брали участь у війні, так і нейтральним країнам. У зв’язку з цим і
було висунуто ідею створення організації, яка в майбутньому не допустила б подібних
конфліктів. Відправною точкою став Статут Ліги Націй, який містив зобов’язання його
учасників про таке: а) докласти зусиль щодо забезпечення і збереження справедливих і
гуманних умов праці для чоловіка, жінки і дитини на своїх власних територіях, а також і в
усіх країнах, на які поширюються їх торгові і промислові відносини, до заснування та
функціонування із цією метою необхідних міжнародних організацій; б) забезпечити
справедливий режим для туземного населення на підпорядкованих їм територіях; в) доручити
Лізі загальний контроль над угодами з приводу торгівлі жінками й дітьми, торгівлі опіумом
та іншими шкідливими речовинами; г) доручити Лізі загальний контроль над торгівлею
зброєю і спорядженням щодо країн, у яких контроль над цією торгівлею необхідний у
загальних інтересах; д) докласти зусиль, щоб вжити заходів міжнародного порядку для
попередження хвороб і боротьби з ними. (ст.23)
У Статуті також знайшли своє закріплення принципи стосовно колоній незалежних
територій, а також гарантії для народів, що їх населяють. Серед таких гарантій варто вказати
такі: право на розвиток; заборона таких зловживань як торгівля рабами, торгівля зброєю і
торгівля алкоголем; гарантування свободи совісті й релігії без будь-яких обмежень, за
винятком тих, які необхідні для забезпечення публічного порядку і добрих звичаїв, крім
заборони споруджувати укріплення або військові чи морські бази і здійснення військового
навчання туземців, якщо це не робиться задля поліцейської служби і захисту території, які
будуть забезпечувати також іншим членам Ліги умови рівності обміну й торгівлі.
Передбачено запровадження опіки над цими територіями за допомогою Мандатарія,
наділеного відповідними повноваженнями, який повинен звітувати перед Радою Ліги у
щорічній доповіді (ст. 22)
Під егідою(захистом) Ліги Націй було укладено Конвенцію про рабство (Женева, 25 вересня
1926 р.), якою визначено поняття «рабство» і «работоргівля»; зобов’язання держав щодо
запобігання та ліквідації навантаження, розвантаження або перевезення рабів у їх
територіальних водах і на судах, що плавають під їхнім прапорами; надання одна одній
можливого сприяння з метою скасування рабства і работоргівлі; передбачення у
національному законодавстві заходів для запровадження суворого покарання, яке може бути
застосоване до таких порушень; повідомлення одна одній і Генеральному секретарю Ліги
Націй про будь-які закони і постанови, які вони можуть прийняти з метою реалізації
положень цієї Конвенції, тощо.
Низку актів було прийнято з метою захисту прав біженців, серед яких слід вказати такі: Угода
про видачу посвідчень особи російським і вірменський біженцям, про доповнення і внесення
змін до Угоди від 5 липня 1922 р. і 31 травня 1924 р. (Женева, 12 травня 1926 р.); Конвенція
про міжнародний статус біженців (Женева, 28 жовтня 1933 р.)
У червні 1921 р. Лігою Націй було створено першу міжнародну організацію по роботі з
біженцями – Верховну комісію у справах біженців, – яку в подальшому було замінено
Нансенським міжнародним агентством у справах біженців (далі – Нансенське агентство), яке
отримало повноваження від Ліги Націй восени 1930 р. і розпочало активну діяльність 1
квітня 1931 р. Ініціатором створення Агентства став Фрітьоф Нансен. Секретаріат Ліги Націй
взяв на себе відповідальність за міжнародних біженців та осіб без громадянства і доручив
Нансенському агентству виконання своїх обов’язків у цій сфері.
Лігою Націй було засновано інституції у справі захисту меншин, зокрема Комітет Трьох,
Відділ (Секцію) з питань меншин у складі Секретаріату організації, на який покладалася
відповідальність за попередній розгляд петицій, що надходили, отримання відповідей від
держав, проти яких висувалися звинувачення, і передача справ у спеціальний Комітет Трьох,
який мав вирішити, чи потрібно в конкретному випадку втручання Ради.
У 1924 р. Лігою Націй було прийнято Декларацію прав дитини, в якій уперше на
міжнародному універсальному рівні були сформульовані принципи, що стали основою
правового статусу дитини. Відповідно до Декларації, чоловіки і жінки всіх націй визнають,
що людство зобов’язане давати дитині краще, що воно може дати, оголосити і прийняти його
як свій борг, незалежно від раси, національності або віросповідання. Крім того, було
досягнуто значних успіхів у захисті прав та інтересів жінок і дітей (молоді) у трудовій сфері,
серед таких конвенцій слід зазначити такі: Конвенція № 5 про мінімальний вік у
промисловості (1919), Конвенція № 6 про нічні роботи молодих осіб у промисловості (1919);
Конвенція № 4 про працю жінок у нічний час (1919)
Під егідою Ліги Націй в 1919 р. було засновано Комітет дитячого благополуччя, до завдань
якого входило вироблення попереджувальних заходів щодо дитячої праці, безпритульних
дітей, торгівлі дітьми та проституції неповнолітніх. Комітет за активної участі міжнародних
неурядових організацій сприяв прийняттю низки документів, що зачіпали окремі сторони
правового становища дітей, зокрема в трудовій сфері, в протидії рабству тощо.
У добу Ліги Націй подальшого розвитку набув і захист жертв збройних конфліктів.
Відповідно до положень Статуту організації її члени зобов’язалися заохочувати і
полегшувати створення і співробітництво добровільних національних організацій Червоного
Хреста, дозволених відповідним чином, що мають за мету поліпшення охорони здоров’я, і
попереджувальну боротьбу з хворобами, і пом’якшення страждань населення (ст. 25)
Ліга Націй також докладала зусиль щодо розвитку співпраці держав-членів у сфері
міжнародної охорони здоров’я, під її егідою була реалізована програма «Обмін фахівцями в
галузі охорони здоров’я»
2. Статут ООН, Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ): загальна характеристика.
Статут ООН – перший в історії міжнародних відносин договір, який закріпив обов’язок
держав дотримуватись та поважати основні права та свободи людини. До цього моменту в
теорії та практиці міжнародного права держави виходили з того, що права людини є
внутрішньою справою кожної держави-члена міжнародних відносин. Коли створювалась
ООН, основним завданням Статуту було попередження війни, недопуск порушення миру, а
також утвердження віри в основні права та свободи людини, які були відібрані під час Другої
Світової Війни. Спочатку на конференціях, які передували прийняттю Статуту, не
обговорювались питання включення в Статут положень про міжнародне співробітництво для
заохочення та розвитку поваги до основних прав та свобод людини для всіх. Однак, США,
Радянський Союз, Китай та Великобританія при остаточному доопрацюванні Статуту внесли
пропозицію зафіксувати в п.3 ст.1 Статуту ООН посилання на те, що держава буде будувати
свої відносини на підставі принципу поваги та дотримання основних прав та свобод людини.
Більш конкретно це питання формулюється в ст.55 Статуту ООН47, яка покладає на держави
обов’язок сприяти загальній повазі та дотриманню прав людини та основних свобод для всіх,
без розрізнення раси, статі, релігії. Після прийняття Статуту ООН та створення Організації
Об’єднаних Націй почалось тлумачення всіх принципів та норм, які містяться в Статуті. У
цьому розумінні позиції держав були кардинально протилежними, оскільки на той час на
міжнародній арені діяли держави з протилежними суспільно-соціальними та політичними
системами, між якими йшла серйозна боротьба. І коли обговорювались питання, які
стосуються прав людини в Статуті ООН, то Радянський Союз виступав за закріплення в п.3
ст.1, де мова йде про повагу до прав та свобод людини, саме соціально-економічних прав
(право на труд, на освіту, тощо), а США та інші західні країни, навпаки, виступали за
фіксацію громадянських та політичних прав (свобода слова, право на свободу вираження
своїх поглядів, право вільно залишати свою країну та повертатися до неї та ін.). Через такі
суперечки при розробці Статуту було прийнято рішення сформулювати цей принцип в
загальних рисах, не конкретизуючи його конкретного змісту задля отримання можливості
прийняти міжнародний документ, який би задовольняв всі сторони. Таким чином, можна
казати, що Статут ООН був першим поштовхом до закріплення свободи слова, як і інших
прав людини, як невід’ємних та недоторканих, необхідних для нормального розвитку
людства.
Конкретизувати та викласти, що саме входить до поняття основних прав та свобод ООН
вдалося уже в 1948р. при прийнятті одного з найбільш значущих документів в історії людства
– Загальній декларації з прав людини48. Перше місце в договірному механізмі захисту
прав та свобод людини належить, безперечно, цьому міжнародному договору. Цей видатний
документ був першим міжнародним офіційним визнанням того, що всі люди мають рівні
права і свободи по праву народження. Загальна декларація прав людини визначила нові
стандарти у сфері права. Відповідно до Декларації права людини проголошувались
невід’ємними, природними та священними. Як жоден інший, цей міжнародний документ був
перекладений 375 мовами та діалектами світу і став першим глобальним визначенням прав,
якими володіють усі люди світу. Декларація має рекомендаційний характер, але всі її
положення так чи інакше є обов’язковими для кожного суб’єкта сучасного світу. Так, на
основі Декларації були прийняті два обов’язкових для учасників договори: Міжнародний
пакт про громадянські та політичні права49 та Міжнародний пакт про економічні, соціальні
та культурні права50. Окремі положення Декларації, як заборона тортур та рабства, є
обов’язковими як імперативна норма. В окремих країнах Декларація визнається частково.
3. Рада ООН з прав людини, Верховний комісар ООН з прав людини: повноваження із
захисту прав людини.
У вересні 2005 року під час Саміту глав держав та урядів у Нью-Йорку було ухвалено
рішення51 про створення нового органу ООН у галузі прав людини – Ради ООН з прав
людини (РПЛ). У рамках реалізації цього рішення 15 березня 2006 року 60-та сесія
Генеральної Асамблеї ООН ухвалила резолюцію 60/251, в якій містяться положення стосовно
мандату, роботи, складу та процедури обрання членів Ради. Відповідно до резолюції,
головною метою РПЛ є захист прав і основних свобод людини на справедливій та рівній
основі, а також ефективна координація та інтеграція діяльності, що стосується прав людини,
у рамках системи ООН. РПЛ є допоміжним органом Генеральної Асамблеї
У резолюції Генеральної Асамблеї ООН 60/251 повноваження Ради були уточнені і
конкретизовані. Відповідно до положень підсумкового документа Саміту головним завданням
РПЛ було проголошено сприяння загальній повазі та захисту всіх прав людини і основних
свобод для всіх без будь-яких відмінностей і на справедливій і рівній основі. Крім того, РПЛ
була зобов’язана розглядати ситуації, пов’язані з порушеннями прав людини, і давати по них
свої рекомендації, а також сприяти координації та інтеграції правозахисної діяльності в
рамках системи ООН. Будучи допоміжним органом Генеральної Асамблеї, Рада також має
виконувати окремі доручення.
На відміну від більшості інших міжурядових органів ООН у роботі РПЛ мають право брати
участь неурядові організації та інститути громадянського суспільства, що мають
консультативний статус при ЕКОСОР, а також національні правозахисні установи. Їх
акредитовані представники можуть бути присутніми на відкритих пленарних засіданнях і
виступати за всіма пунктами порядку денного. РПЛ наділений повноваженнями створювати
робочі групи та інші допоміжні органи. Вони можуть функціонувати як на постійній, так і на
тимчасовій основі. РПЛ представляє щорічну доповідь до Генеральної Асамблеї ООН.
Пост Верховного комісара ООН з прав людини було засновано Резолюцією Генеральної
Асамблеї ООН 48/14152 на її 48-й сесії 20 грудня 1993 року в цілях координації діяльності
ООН у сфері захисту прав людини. Верховний комісар з прав людини призначається
Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю ООН з урахуванням
принципу географічної справедливості на фіксований термін в чотири роки з можливістю
продовження ще на один термін. Його посада прирівнюється до рівня заступника
Генерального секретаря ООН. Верховний комісар повинен бути особистістю, яка
характеризується високою моральністю і чесністю, і мати досвід роботи в галузі прав
людини. Він повинен виконувати свої обов’язки неупереджено, об’єктивно, невибірково й
ефективно і керуватися визнанням того, що всі права людини – громадянські, культурні,
економічні, політичні та соціальні – є універсальними, неподільними і взаємозалежними.
Верховний комісар ООН з прав людини здійснює контроль за діяльністю Управління з прав
людини, яке розміщується в Женеві і служить секретаріатом при Раді з прав людини.
Укладаючи угоди з урядами окремих країн, Верховний комісар з прав людини створює в цих
країнах відділення Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) з
мандатом, що передбачають захист і заохочення прав людини, в тому числі за допомогою
проведення заходів зі спостереження за становищем в галузі прав людини на території
країни. Верховний комісар надає звіт про свою роботу до Ради з прав людини і через
Економічну і соціальну раду (ЕКОСОР) виносить важливі питання на Генеральну Асамблею
ООН. Як координаційний центр ООН в області прав людини УВКПЛ отримує заяви, в яких
групи людей або окремі особи скаржаться на порушення їхніх прав.
Верховний комісар ООН з прав людини вживає конкретні заходи з інституціоналізації
співробітництва і координації роботи з органами ООН, до відома яких відносять питання
прав людини: Дитячий фонд ООН, Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і
культури, Програма Розвитку ООН, Управління Верховного комісара ООН у справах
біженців і Добровольці ООН.
Вважаємо за доцільне навести думку М. Антонович, яка серед повноважень Верховного
комісара виділяє наступні чотири: 1) розвиток і вдосконалення механізмів захисту прав
людини; 2) дії, спрямовані на ефективне та всебічне застосування системи норм, які
встановлюють і захищають міжнародні стандарти прав людини; 3) розслідування найбільш
серйозних порушень прав людини; 4) координацію діяльності всієї системи прав людини
ООН.
Верховний комісар ООН з прав людини як головна посадова особа в галузі прав людини в
рамках Організації відіграє важливу роль у сучасній системі правозахисту, очолюючи
Управління та координуючи зусилля ООН у зазначеній галузі. Верховний комісар також
підтримує діалог з урядами держав з метою забезпечення поваги до всіх прав людини та
основних свобод, однак ефективність такої діяльності залежить від реальної зацікавленості
країн у співпраці. Що стосується нашої держави, то з 2014 р. в Укр