1. Ліга Націй як прототип ООН.

Лі́га Націй — перша міжнародна міждержавна організація, створена з метою розвитку співробітництва, досягнення миру
і безпеки між народами. На практиці основними завданнями були дотримання прав національних меншин і вирішення
територіальних конфліктів у світі після Першої світової вій ни. Була заснована на Паризькій мирній конференції в 1919—
1920 рр. Ініціатором її створення виступив 28-й президент США ВудроВільсон. Проіснувала до 1946, коли її функції були
перей няті Організацією Об'єднаних Націй (утв. восени 1945). Досягнення:заборона рабства, захист прав меншин,
боротьба з опіумом та сексуальним рабством, впровадження першого міжнародно визнаного посвідченням особи без
громадянства для біженців.

Організа́ ція Об'є́днаних На́ цій (ООН) — глобальна міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 на конференції в
Сан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй . Декларованою метою діяльності організації є підтримання й
зміцнення миру й міжнародної безпеки, розвиток співробітництва між державами світу. Це най більша, най більш звична,
най більш міжнародна й най потужніша міжурядова організація у світі.[7] Штаб-квартира ООН знаходиться на
міжнародній території в Нью-Й орку, а інші її головні офіси знаходяться в Женеві, Най робі, Відні й Гаазі.

Місія організації щодо збереження світового миру була ускладнена в перші десятиліття холодною вій ною між США й
Радянським Союзом і їхніми союзниками. Її місії складалися в основному з беззброй них вій ськових спостерігачів і
легкоозброєних вій ськ, які виконували переважно функції моніторингу, звітування й зміцнення довіри.[8] Членство в
ООН значно зросло після широкомасштабної деколонізації, що почалася в 1960-х роках. З того часу 80 колишніх колоній
здобули незалежність, у тому числі 11 довірчих територій , які контролювала Рада з опіки.[9] До 1970-х років бюджет ООН
на програми економічного й соціального розвитку значно перевищував її витрати на підтримку миру. Після закінчення
"холодної вій ни" ООН змінила й розширила свої польові операції, виконуючи широкий спектр складних завдань.

ООН має шість основних органів: Генеральну Асамблею; Рада Безпеки; Економічна і соціальна рада (ЕКОСОС); Рада з
опіки; Міжнародний суд; і Секретаріат ООН. Система ООН включає безліч спеціалізованих установ, фондів і програм, таких
як Група Світового банку, Всесвітня організація охорони здоров'я, Всесвітня продовольча програма, ЮНЕСКО і ЮНІСЕФ.
Крім того, неурядові організації можуть отримати консультативний статус в ЕКОСОС та інших відомствах для участи в
роботі ООН.

Головним адміністративним директором ООН є Генеральний секретар, зараз це португальський політик і

дипломат АнтоніуГутерріш, який розпочав свій п'ятирічний термін 1 січня 2017 року. Організація фінансується за
рахунок добровільних внесків держав-членів. ООН, її офіцери й агенції здобули багато Нобелівських премій миру, хоча
інші оцінки її ефективності неоднозначні. Деякі коментатори вважають, що ця організація є важливою силою для миру й
людського розвитку, тоді як інші називають її неефективною, упередженою чи корумпованою. Як і будь-яка інша
Інтернаціональна організація, ООН має багато критики у свою сторону.

2. Статут ООН, Загальна декларація прав людини 1948р.

Стату́т Організа́ ції Об'є́днаних На́ цій — міжнародна угода, що засновує міжнародну організацію ООН; підписаний 26
червня 1945 року в Сан-Франциско на заключному засіданні Конференції Об'єднаних Націй зі створення Міжнародної
Організації п'ятдесятьма державами і набув чинності 24 жовтня 1945 року, після того, як був ратифікований постій ними
членами Ради Безпеки ООН. Всі країни, які підписали Статут, зобов'язані дотримуватися й ого статей , крім того, їх
зобов'язання за Статутом ООН превалюють над усіма іншими зобов'язаннями, які випливають з інших міжнародних
договорів. Статут був ратифікований більшістю країн світу; єдиний виняток серед загальновизнаних країн становить
Святий престол, який волів зберегти за собою статус постій ного спостерігача, у зв'язку з чим не є стороною, яка підписала
документ у повному обсязі.
Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ) — декларація, прий нята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року.
Декларація стала результатом безпосереднього досвіду Другої світової вій ни і представляє перше глобальне вираження
невід'ємних прав, які мають усі люди. Декларація складається з 30 статей , що лягли в основу наступних міжнародних
договорів, регіональних документів із прав людини, національних конституцій тощо. Міжнародний законопроєкт з прав
людини складається з Всесвітньої декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні
права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до неї. У 1966 році
Генеральна Асамблея прий няла два докладні договори, які завершують Міжнародний законопроєкт про права людини. В
1976 році, після того як договори були ратифіковані достатнім числом окремих націй , законопроєкт набув статусу
міжнародного правового акта.

Під час Другої світової вій ни союзники взяли чотири свободи — свободу слова, свободу віросповідання, свободу від
страху і свободу від злиднів — як свої основні цілі вій ни. Статут Організації Об'єднаних Націй «знову підтвердив віру в
основні права людини, гідність та цінність людської особи» і передав законопроєкт в комісії всіх членів-держав, щоб
забезпечити «додержання прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови чи релігії». Коли по
Другій світовій вій ні злочини нацистської Німеччини стали відомими світовій громадськості, склався консенсус щодо
того, що Статут ООН недостатньо чітко визначає права, про які й деться. Виникла потреба прий няття загальної декларації,
яка б уточнила перелік прав людини, щодо яких діяли б положення Статуту ООН.

Структуру «Загальної декларації» запропонував Рене Кассен. На організацію документа вплинув Кодекс Наполеона. Вона
починалась із преамбули, де були окреслено загальні засади. Кассен порівнював Декларацію з портиком грецького храму
із фундаментом, східцями, чотирма колонами і фронтоном. Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на
принципах гідності, свободи, рівности й братерства. Сім абзаців преамбули проголошують причини виголошення
«Декларації» і є сходинками до неї. Основний текст «Декларації» формує чотири колони. Перша колона (ст. 3-11)
проголошує права індивіда, такі як право на життя й заборону рабства. Друга колона (ст. 12-17) проголошує права
індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третя колона (ст. 18-21) проголошує духовні, публічні й політичні
свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій . Четверта колона (ст. 22-27) визначає соціальні, економічні й
культурні права. За моделлю Кассена останні три статті Декларації утворюють водограй , що зв'язує всю структуру в одне
ціле. Ці статті присвячені обов'язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду
тій меті, яку заклала в них Організація Об'єднаних Націй

3. Рада ООН з прав людини. Верховний комісар ООН з прав людини

Рада ООН з прав людини — міжнародний правозахисний орган в системі ООН, що замінив Комісію ООН з прав
людини. Рада з прав людини є допоміжним органом Генеральної Асамблеї ООН. Вона є головною в обговоренні і співпраці
з прав людини. Здій снює загальні дослідження, готує рекомендації та проєктиміжнародно-правових актів у сфері захисту
прав людини, заслуховує доповіді спеціально створених нею допоміжних органів. Рада була утворена у 2006 році на базі
Комісії ООН з прав людини, яка діяла з 1946. Раду очолює Верховний Комісар ООН з прав людини.

Комісія ООН з прав людини була створена 10 грудня 1946 року за рішенням Генеральної асамблеї ООН. На неї було
покладено надання допомоги Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР) при виконанні нею завдань з захисту прав
людини. 15 березня 2006 року Комісія була перетворена на Раду ООН з прав людини. Рада складається з 47 держав-членів,
які обираються відповідно до регіонального представництва. Інші держави мають статус спостерігача. Резолюція про
створення Ради визначила її основне завдання — проведення всеосяжних періодичних оглядів та виконання державою її
зобов'язань у сфері прав людини.

7 квітня 2022 Генасамблея ООН призупинила членство Росії у Раді з прав людини через грубі та систематичні порушення
прав людини після вторгнення росій ських вій ськ в Україну.
Призначення:
1) Сприяє універсальному захисту прав людини
2) Запобігає порушенням прав
3) Розвиває міжнародне право прав людини
4) Проводить огляд дотримання прав людини у державах
5) Реагує на надзвичай ні ситуації
6) Є форумом для діалогу

Основні повноваження:

▪ створювати місії з метою проведення розслідувань і комісії для збору інформації;

▪ заснувати посади так званих спеціальних доповідачів і незалежних експертів, які працюють або по одній темі або
відслідковують ситуацію в якій сь одній державі;

▪ три рази в рік Рада збирається на сесії, в ході яких розглядає звіти всіх держав-членів ООН про дотримання прав
людини, які забезпечують універсальність і однакове ставлення до всіх держав, тобто універсальні періодичні
огляди (УПО).

Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) — орган ООН, уповноважений заохочувати та захищати
права людини в усьому світі. Діяльність УВКПЛ проводиться у відповідності з наданим й ому мандатом, Статутом ООН,
Загальною декларацією прав людини та наступними інструментами в галузі захисту прав людини, Віденською
декларацією прав людини і Програмою дій Всесвітньої конференції з прав людини 1993 року, а також підсумковими
документами Всесвітнього саміту 2005 року. Раду ООН з прав людини очолює Верховний Комісар ООН з прав людини.

Верховного комісара ООН з прав людини призначає Генеральний Секретар ООН на 4 роки (+1). Він є заступником
Генерального Секретаря ООН. ВКПЛ контролює діяльність УВКПЛ, керується визнанням універсальності прав людини у
своїй діяльності, укладає угоди з Урядами про створення відділень УВКПЛ зі спостережним і заохочувальним мандатами
та отримує заяви про порушення прав людини, надсилаючи їх до органів ООН.

З 2018 посаду обій має Мішель Бачелет Зерія (Чилі). Вона звітує перед Радою прав людини, виносить питання на ГА ООН.
По інформації отримує ~ 100 000 заяв на рік.

4. Процедура розгляду повідомлень у Раді ООН з прав людини: загальна характеристика.

Процедура розгляду повідомлень у Раді ООН з прав людини – це механізм, спрямований на реагування на систематичні та
достовірно підтверджені випадки порушення прав людини. Її запровадили, щоб замінити собою застарілу процедуру
1503, зберігши при цьому основні принципи та практику попереднього механізму.

Процедура має ряд характерних рис:

Конфіденцій ність: розгляд скарг та їх результати не розголошуються.

Широта: стосується всіх прав людини, а не лише громадянських і політичних.

Вплив: може мати фактичний , неправовий вплив на дії держав.

Пряме спілкування: Рада спілкується як з заявниками, так і з державами, щодо яких надій шли скарги.
Юридичний характер: спрямована на отримання фактів та надання їм правової оцінки.

Спрощення: полегшення процесу подання скарг до Ради.

Однак, окрім позитивних аспектів, процедура має й недоліки:

Відсутність зворотного зв'язку: заявники не отримують інформацію про відповіді держави.

Відмова у розгляді: скарга може бути відхилена, якщо заявник не вичерпав усі національні засоби правового захисту.

Відсутність санкцій : Рада не може застосовувати санкції для забезпечення засобів правового захисту.

Неефективність: тривалий розгляд скарг, низький рівень прий нятності.

Процедура розгляду скарг складається з двох етапів:

Робоча група з повідомлень: перевіряє прий нятність скарги.

Робоча група з ситуацій : розглядає скаргу по суті.

За результатами розгляду Рада може:

Прий няти скаргу до розгляду.

Відмовити у розгляді скарги.

Передати скаргу до Робочої групи з ситуацій .

Припинити розгляд.

Звернутися до держави за додатковою інформацією.

Призначити експерта.

Надати рекомендації УВКПЛ.

Важливо пам'ятати, що процедура розгляду повідомлень – це лише один із інструментів захисту прав людини. Її
ефективність може бути покращена за рахунок більшої прозорості та жорсткіших санкцій .
5. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966р. Комітет з прав людини ООН.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права — пакт Організації Об'єднаних Націй , в основу якого покладено
Загальну декларацію прав людини. Прий нято 1966 року, набув чинності 1976 року. Пакт є міжнародним договором і має
обов'язкову силу для 167 держав-учасників, станом на квітень 2010 року. Крім держав-учасників, пакт підписаний ще 7
країнами. Пакт ратифіковано Указом Президії ВР СРСР 1973 року. Нагляд за виконанням пакту здій снює Комітет з прав
людини ООН, розглядаючи доповіді країн-учасниць, публікуючи коментарі («зауваження загального порядку») до пакту
та розглядаючи скарги на порушення пакту країнами-учасницями першого факультативного протоколу.

Стаття 1 — право народів на самовизначення;

Стаття 6 — право на життя;
Стаття 7 — заборона катування та піддавання медичним дослідам
Стаття 8 — заборона рабства та примусової праці;
Стаття 9 — право на свободу та особисту недоторканність;
Стаття 10 — право осіб, позбавлених волі, на гуманне поводження та повагу гідності;
Стаття 11 — заборона позбавлення волі за борги;
Стаття 12 — право на вільне пересування та свобода вибору місця проживання;
Стаття 13 — обмеження можливості висилки іноземців;
Стаття 14 — рівність перед судом, презумпція невинності, заборона повторного засудження, право на перегляд
засудження та інші процесуальні права;
Стаття 15 — заборону кримінального засудження за дії, не визнавати злочинними під час їх вчинення;
Стаття 17 — заборона втручання в особисте та сімей не життя, недоторканність житла, таємниця кореспонденції та
захист від незаконних посягань на честь та репутацію;
Стаття 18 — право на свободу думки, совісті та релігії;
Стаття 19 — свобода слова;
Стаття 20 — заборону пропаганди вій ни та виступів на користь національної, расової чи релігій ної ненависті, що являють
собою підбурювання до дискримінації, насильства;
Стаття 21 — свобода зборів;
Стаття 24 — права дітей ;
Стаття 25 — право брати участь у веденні державних справ, голосувати і бути обраним;
Стаття 26 — рівність перед законом, заборона дискримінації
Стаття 27 — права етнічних, релігій них та мовних меншин.

Комітет з прав людини ООН — організація, що зай мається наглядом за виконанням Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права в країнах-учасницях пакту. Засновано згідно частини 4 Пакту. Складається з 18 експертів,
що обираються на термін у 4 роки. Комітет оцінює доповіді про виконання Пакту, що подаються країнами-учасницями,
складає коментарі до Пакту ( «зауваження загального порядку») і висловлює за скаргами держав і приватних осіб про
порушення Пакту (крім статті 1) країнами, які ратифікували Перший факультативний протокол до Пакту, міркування.
Члени комітету мають право висловлювати особливі думки, що додаються до міркувань. Рішення комітету мають для
держави рекомендацій ний характер.

Комітет є органом незалежних експертів, причому всі держави-учасники зобов'язані регулярно надавати до Комітету
інформацію про те, як здій снюються права. Держава повинна надати первинну інформацію через рік після приєднання до
Пакту, а потім - на запит Комітету (зазвичай кожні чотири роки). Комітет вивчає кожну доповідь і викладає свої
міркування і рекомендації державі-учасниці у вигляді "заключних зауважень".

Заявники:
Окрема особа чи група осіб – заявлені жертви порушень
Особа чи група осіб, що мають достовірні дані про порушення
Недержавні правозахисні організації, що мають достовірні докази систематичних порушень прав людини

Критерії прийнятності заяв:

Розумний строк звернення до Комітету
Вичерпання національних засобів захисту
Немає образливих висловлювань
Не є політично вмотивованою та не суперечить принципам ООН
Не дублює скарги, розглянуті інших процедурах