Вступ

Право міжнародних договорів є однією із найстаріших галузей міжнародного публічного права. Із плином
часу договір не втратив свого значення як регулятор міжнародних відносин, скоріше навпаки, дедалі відіграє усе
більшу роль у правовій регламентації міжнародних відносин та міжнародного співробітництва.
Дана галузь міжнародного права характеризується специфічним об’єктом регулювання та надзвичайно
важливими функціями.
Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв’язку з укладанням і
застосуванням міжнародних договорів є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969р., що
докладно регламентує порядок укладання міжнародних договорів між державами; Віденська конвенція про
правонаступництво держав стосовно договорів 1978р.; Віденська конвенція про право міжнародних договорів
між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986р.
Слід вказати, що вагоме місце в регулюванні укладання та реалізації міжнародного договору належить
національному праву.
 1. Поняття та кодифікація права міжнародних договорів
Право міжнародних договорів – є галуззю загального міжнародного права і являє собою сукупність
правових норм, що регулюють відносини держав та інших суб’єктів міжнародного права з приводу укладання,
дії, зміни і припинення міжнародних договорів.
Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо укладення міжнародних договорів.
Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов’язані із міжнародною безпекою та міжнародним
співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч основним принципам міжнародного права.
Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори. Саме
укладення міжнародною організацією такого договору в теорії розглядають як найбільш вагоме свідчення її
міжнародної правосуб’єктності. При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені
здійснювати відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура.
Основним принципом права міжнародних договорів є Pacta sund servanda - договори повинні
виконуватися.
Сутність права міжнародних договорів полягає в тому, що немає жодної галузі міжнародного права,
становлення і розвиток якої не пов’язані з договорами.
Договори укладаються для конкретного і чіткого визначення взаємних прав та обов’язків сторін договору.
Договірна форма закріплення міжнародних відносин обумовлює стабільність міжнародного правопорядку.
Договірна форма відносин між державами має тривалу історію. Першим таким договором прийнято
вважати союзницький договір, укладений фараоном Єгипту Рамзесом II і царем хетів Хаттусилем приблизно в
1270 році до н.е.
Становленню системи договірних відносин на міжнародній арені сприяли процеси створення і розвитку
національних держав у ХУІП-ХІХ сторіччях. Крім того, не слід забувати, що договори, у порівнянні з іншими
засобами міждержавних відносин, мали певні переваги технічного характеру: їх можна було обговорювати й
укладати в достатньо короткий термін, на норми, що у них містяться, можна було легко посилатися, тому що без
зайвого доведення вони є досить ясними, точними і чіткими.
З появою ООН і створенням Комісії міжнародного права ООН з кодифікації і прогресивного розвитку
міжнародного права кодифікація права міжнародних договорів стала одним з її головних завдань.
Процесам кодифікації міжнародного договірного права сприяли і процеси, що відбувалися в 60-і і 70-і
роки XX сторіччя в рамках міжнародного співтовариства, коли під впливом держав, що розвиваються, і за
підтримки соціалістичних країн були укладені численні багатосторонні договори, що мають основною метою
кодифікувати, а також змінити існуючі звичаєві норми в різноманітних галузях міжнародного права в більш
вигідному для цих держав напрямку.
Комісія з міжнародного права ООН розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на
скликаній під Егідою ООН конференції, що відбулася в 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про
право міжнародних договорів, яка набрала чинності 27 січня 1980 року.
Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз
поряд із нормами звичаєвого права діють договірні.
Комісія з міжнародного права ООН розробила проект статей про право міжнародних договорів, і на скли-
каній під Егідою ООН конференції, що відбулася у 1968-1969 роках, була прийнята Віденська конвенція про
право міжнародних договорів, що вступила в силу 27 січня 1980 року
У 1978 і 1986 роках у Відні на основі проектів статей, підготовлених Комісією міжнародного права,
були прийняті Конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів і Конвенція про право договорів між
державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями, у яких СРСР не брав участь, і
вони дотепер не набрали сили. Але багато положень цих конвенцій у даний час діють у якості звичаєвих норм.
Названі конвенції кодифікували не всі чинні звичаєві норми в галузі права міжнародних договорів. Зок-
рема, не піддалися кодифікації звичаєві норми, що стосуються впливу війни на міжнародні договори. Тому
нарівні з договірними нормами продовжують діяти і звичаєві норми.
Водночас слід зазначити, що право договорів — одна із самих кодифікованих галузей міжнародного
права. Тому що існує цілий ряд міжнародно-правових документів, що конкретизують і деталізують положення
Віденських конвенцій, які є основними документами права міжнародних договорів. Так, до Віденської конвенції
1969 року була прийнята Декларація про заборону застосування військового, політичного або економічно го
примусів при укладанні міжнародних договорів у якості складової частини Заключного акта конферен ції ООН з
права договорів. Ще 14 грудня 1946 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію щодо реєстрації й
опублікування договорів і міжнародних угод у якості правил для введення в дію статті 102 Статуту ООН,
відповідно до котрої «всякий договір і всяка міжнародна угода, укладена будь-яким Членом Організації після
вступу в силу профільного Статуту, повинні бути при першій нагоді зареєстровані в Секретаріаті і ним
опубліковані». Даною резолюцією були затверджені Правила про реєстрацію й опублікування міжнародних
договорів, у яких указувалося, що обов'язковій реєстрації підлягають усі договори і міжнародні угоди незалежно
від їхньої форми і найменування. 10 лютого 1946 року була прийнята ще одна резолюція ГА ООН із питань
реєстрації договорів, у якій членам Організації рекомендувалося передати для збереження Генеральному
секретарю й опублікованя договори, укладені до вступу в силу Статуту ООН і не включені в збірники Ліги Націй.
Таким чином, можна констатувати, що прийняті в рамках міжнародного співтовариства документи
дозволяють із достатнім ступенем ефективності регламентувати порядок укладання, виконання, зміни і припи-
нення дії міжнародних договорів.
 2. Поняття міжнародного договору, його мова, форма, структура та види.
У відповідності зі статтями 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року і
Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями 1986 року: міжнародний
договір означає міжнародну угоду, укладену державами й іншими суб'єктами міжнародного права в писемній
формі, незалежно від того, чи міститься така угода в одному, двох або декількох пов'язаних між собою
документах, а також незалежно від її конкретного найменування^
Таким чином, визначення «договір», незважаючи на його функціональний характер, охоплює майже всі
елементи цього найважливішого і ключового змістовного поняття Конвенцій:
— його суб'єктів (учасників);
— угоду між ними;
— специфічну форму такої угоди, що відрізняє її від інших міжнародних угод;
— регулювання такої угоди міжнародним правом. Суб'єктами (учасниками) міжнародного договору за
Віденською Конвенцією 1969 року є тільки держави. У такому розумінні термін «договір» ужитий у всій
Конвенції. Проте це не означає заперечення того, що й інші суб'єкти міжнародного права (наприклад, міжурядові
організації, нації, що борються за національне звільнення і державну незалежність) не можуть укладати міжна-
родні договори. Навпаки, застереження, зроблене в статті З Конвенції, підтверджує таку можливість:
«Той факт, що дійсна Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами й ін -
шими суб'єктами міжнародного права або між такими іншими суб'єктами міжнародного права, і до міжнародних
угод не в писемній формі, не торкається:
а) юридичної чинності таких угод;
б) застосування до них будь-яких норм, викладених у даній Конвенції, під дію яких вони потрапили б у
силу міжнародного права, незалежно від даної Конвенції;
в) застосування даної Конвенції до відносин держав між собою в рамках міжнародних угод, учасниками
яких є також інші суб'єкти міжнародного права».
Віденська Конвенція 1986 року не тільки знімає питання про розширення кола суб'єктів права міжнарод-
них договорів, але і практично аналогічним способом регулює їхні дії за участю в процесі укладання, виконання і
припинення дії міжнародних договорів.
З визначення витікає, що учасниками міжнародного договору згідно Віденських конвенцій 1969 і 1986
років повинні бути як мінімум два суб'єкти міжнародного права. Двостороння угода, у котрій тільки один з
учасників є суб'єктом міжнародного права, а інший — юридичною або фізичною особою, не вважається між -
народним договором. Такі договори, як, наприклад, договори міжнародної купівлі-продажу товарів, укладені між
підприємствами, що знаходяться в різних державах, не підпадають під регулювання зазначених Віденських
конвенцій. У відношенні них діють інші міжнародно-правові акти.
Хоча у визначенні говориться про договори в писемній формі і не говориться про договори в усній
формі,
Держави й інші суб'єкти міжнародного права можуть за взаємною згодою поширити на усні договори дії
положень Віденських конвенцій 1969 і 1986 років. Іншими словами, міжнародний договір — це явно виражена
угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, укладена з питань, що мають для них
загальний інтерес, і покликана регулювати їх взаємовідносини шляхом створення їх взаємних прав і обов'язків.
Слова «договір означає міжнародну угоду» відбивають юридичну сутність міжнародного договору, його
погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому
волевиявлень принаймні двох суб'єктів міжнародного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують
ізольовано одне від одного, а е взаємно узгодженими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення
певної єдиної мети. Такі взаємно узгоджені волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть
договору. Тому угода складає юридичну сутність будь-якого міжнародного договору. У противному разі може
бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого
міжнародного договору в цілому.
У праві міжнародних договорів у відношенні тих самих суб'єктів застосовуються різні найменування, що
свідчать про їхнє відношення до конкретного договору (стан на різних стадіях договірного процесу і про
відношення до такого процесу взагалі). Це стосується насамперед держав. Так, поняття «держава, що бере участь
у переговорах» означає державу, що брала участь в упорядкуванні і прийнятті тексту договору; «держава, що
домовляється» — означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору, незалежно від того, чи
вступив договір у силу чи ні; «учасник» означає державу, що погодилася на обов'язковість для неї договору і для
якої договір знаходиться в силі; «третя держава» — означає державу, що не є учасницею договору.
У міжнародно-правовій літературі та договірній практиці, крім терміна «учасник» міжнародного
договору, вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються рівнозначними, за винятком
терміна «сторона». Водночас термін «контрагент» частіше застосовується до учасників зовнішньоекономічних
угод, термін «суб'єкт» має більше наукове значення і вживається стосовно до суб'єкта міжнародного права
взагалі. Існує думка, що сторонами в міжнародних договорах суб'єкти міжнародного права стають тільки тоді,
коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для
цього всі необхідні стадії, його учасники називаються сторонами, що домовляються. У той же час вважають, що
держави, які беруть участь у переговорах, — це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного
договору, коли договір ще цілком не сформульований.
У наш час укладання двосторонніх договорів здійснюється мовами договірних сторін, у договорі робиться
позначка про те, що тексти договорів мають рівну юридичну чинність (автентичні). Іноді, коли в одній із мов
недостатньо розвинена термінологічна база, двосторонні угоди можуть укладатися трьома мовами.
Оформлення багатосторонніх договорів відбувається однією або декількома мовами. На інші мови
робляться офіційні переклади, що завіряються депозитарієм договору і потім передаються учасникам договору.
Іноді такі переклади не робляться.
Офіційними є мови, якими ведеться дискусія в головних органах конференції або організації, укладаються
або публікуються офіційні документи (протоколи, рішення, заключні акти і ін.).
Структура міжнародного договору.
Міжнародні договори, як правило, складаються з:
 преамбули
 основної (центральної) частини
 заключної частини
Іноді договори супроводжуються додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст,
правила процедури вирішення спорів, схеми, карти і т.д. Слід мати на увазі, що всі частини договору мають
однакову юридичну чинність і застосовуються з урахуванням кожної із них.
Найменування міжнародного договору.
Міжнародний договір — це родове поняття, що об’єднує всі міжнародні угоди, які можуть мати різні
найменування та форми: договір, угода, пакт, статут, конвенція, декларація, комюніке, протокол та ін.
Чіткого визначення тих або інших найменувань не існує. У теперішній час питання про найменування
міжнародних актів стало справою дипломатичної процедури, а не міжнародного права, чинні норми якого зовсім
не враховують назви договірних актів. Незалежно від найменування всі договори мають однакову юридичну
силу. У той же час існує певна міжнародна практика вибору найменування міжнародного договору. Так,
договорами називають основоположні акти, що регулюють найбільш важливі сфери міжнародних відносин
(політичні, економічні договори).
Існують такі найменування міжнародних договорів:
 трактат
 договір;
 пакт
 угода ;
 конвенція та ін..
Поняття «договір» у Віденських конвенціях вживається як родове поняття, що охоплює усі види
міжнародних договорів.
Міжнародні договори класифікуються за різними ознаками:
I. За кількістю учасників:
1) односторонній міжнародний юридичний акт.
1) універсальні договори;
2) регіональні договори;
3) субрегіональні договори.
III. За ступенем відкритості:
1) відкриті договори;
2) закриті договори .
IV. Залежно від суб'єкта, що укладає договір:
 міждержавні договори;
 міжурядові договори;
 міжвідомчі договори.
V. Залежно від форми договору:
 договір у письмовій формі;
 договір в усній формі.
VI. Залежно від об'єкта міжнародно-правового регулювання:
 договори політичні;
 угоди з правових питань; угоди з прикордонних питань;
 угоди з економічних питань; угоди з питань транспорту і зв'язку; угоди з питань охорони здоров'я;
 угоди з питань війни.
V. За часом дії розрізняють договори
 термінові,
 невизначено термінові,
 безтермінові
 особливі.
 3. Порядок і стадії укладання міжнародних договорів.
Сторонами, чи суб’єктами, міжнародних договорів виступають тільки суб'єкти міжнародного права. Як
випливає зі ст. 6 Віденської конвенції 1969 року, «кожна держава має правоздатність укладати договори». У свою
чергу, правоздатність міжнародної організації укладати договори «регулюється правилами цієї організації» (ст. 6
Віденської конвенції 1986 р.).
Під правилами розуміються, зокрема, «установчі акти організації, прийняті відповідно до них рішення і
резолюції, а також сталого практика цієї організації» (п. 1 ст. 1 Віденської конвенції 1986 р.).
Виходячи з практики, у Віденських конвенціях 1969 і 1986 років використовуються такі поняття, як
«держава, яка бере участь у переговорах», «організація, що бере участь у переговорах», «договірна держава»,
«договірна організація», «учасник», «третя держава» і «третя організація».
Держава, яка бере участь у переговорах — це держава, яка брала участь у складанні і прийнятті тексту
договору: договірна — держава, яка погодилася на обов'язковість для нього договору, незалежно від того, чи
вступив договір у силу.
До учасників договору відносяться держави, які погодилися на обов'язковість для них договору і для який
договір знаходиться в силі. Держави, що не є учасниками договору, називаються третіми державами. Усе сказане
щодо держав застосовується і до міжнародних організацій.
У залежності від стадії оформлення участі в договорі розрізняються:
учасники переговорів — суб’єкти міжнародного права, що приймали участь у складанні і прийнятті
тексту договору;
договірні сторони — суб’єкти міжнародного права, що остаточно прийняли договір, незалежно від того,
вступив він вже в чи силу ні;
учасники договору — суб’єкти міжнародного права, що остаточно прийняли договір і для який договір
набрав сили.
Основними сторонами в договорах є держави. Міждержавним договорам належить головна роль у
регулюванні міжнародних відносин і в створенні норм міжнародного права. Кожна держава має рівне право на
участь у договорах. Держава — член федерації може брати участь у договорах, якщо це передбачено в
конституції федерації і на визначених нею умовах.
Значне число договорів полягає за участю міжнародних (міжурядових) організацій. Оскільки на відміну
від держави організація володіє похідної і спеціальною правосуб'єктністю, можливості її участі в договорах
незмірно більш обмежені, ніж у держави. Спеціальна правоздатність організацій брати участь у міжнародних
договорах залежить від їхніх функцій і регулюється відповідними правилами кожної організації.
У силу суверенітету держави договори інших держав не можуть створювати для нього права і
зобов'язання без його на те згоди. Якщо держава користається витікаючими з договору інших держав правами, то
вона повинна дотримуватись і зв’язаних з цими правами зобов’язань. Учасники договору можуть змінювати його
без згоди третіх держав, що користаються правами, які випливають з його.
Виключенням з цього правила є договори у відношенні держави-агресора, укладені без участі останнього,
як, наприклад, угоди про Німеччину між СРСР, США й Англією, укладені в період другої світової війни.
Постанови таких договорів обов'язкові для держави-агресора, тому що вони являють собою застосування норм
міжнародного права про відповідальність за агресію й інші міжнародні злочини.
Віденська Конвенція 1986 року не тільки знімає питання про розширення кола суб’єктів права
міжнародних договорів, але і практично аналогічним способом регулює їхні дії за участю в процесі укладання,
виконання і припинення дії міжнародних договорів.
Отже, учасниками міжнародного договору згідно Віденських конвенцій 1969 і 1986 років повинні бути як
мінімум два суб'єкти міжнародного права. Двостороння угода, у котрій тільки один з учасників є суб’єктом
міжнародного права, а інший — юридичною або фізичною особою, не вважається міжнародним договором. Такі
договори, як, наприклад, договори міжнародної купівлі-продажу товарів, не підпадають під регулювання
зазначених Віденських конвенцій. У відношенні них діють інші міжнародно-правові акти.
Необхідно підкреслити, що у міжнародно-правовій літературі та договірній практиці, крім терміна
«учасник» міжнародного договору, вживаються терміни «суб'єкт», «контрагент», «сторона». Вони вважаються
рівнозначними, за винятком терміна «сторона».
Термін «контрагент» частіше застосовується до учасників зовнішньоекономічних угод.
Термін «суб'єкт» має більше наукове значення і вживається стосовно до суб'єкта міжнародного права
взагалі.
Існує думка, що сторонами в міжнародних договорах суб’єкти міжнародного права стають тільки тоді,
коли цей договір вони вже уклали. До цього моменту, поки міжнародний договір не укладений, пройшовши для
цього всі необхідні стадії, його учасники називаються сторонами, що домовляються. У той же час вважають, що
держави, які беруть участь у переговорах, — це ті держави, що перебувають у стадії укладання міжнародного
договору, коли договір ще цілком не сформульований
Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і
належить до основних прав держав.
Саме укладання міжнародного договору - це складний процес, що складається з ряду послідовних стадій.
 Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в практичному становленні договірної
норми міжнародного права, формуванні угоди між державами.
Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декількох держав укласти міжнародний договір для
врегулювання певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і
проект майбутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні
заходи з підготовки тексту міжнародного договору.
Відповідно до Віденської конвенції 1969 р. поняття "укладення міжнародного договору" — це складання
й прийняття тексту договору, встановлення автентичності тексту, підписання договору, ратифікація та інші
способи вираження згоди на обов'язковість договору, обмін або депонування ратифікаційних грамот (ст. 6-25
Конвенції). Деякі з цих процедур визначаються не тільки конвенцією, але й внутрішнім законодавством.
Проходження всіх стадій — необов'язкова умова укладення договору, але ряд з них є необхідними.
Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів
1) прийняття тексту.
2) встановлення автентичності тексту,
3) згода на обов'язковість договору
Питання про стадії укладання міжнародного договору тісно пов’язано із правом на участь держав у його
укладанні. Таке право поширюється на всі стадії. Воно існує незалежно від визнання держави чи її уряду іншими
учасниками договору.
Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави чи міжнародної організації
повинен мати на це відповідні повноваження.
Певні посадові особи завдяки своїм функція вправі представляти свою державу без спеціальних
повноважень.
Вироблення узгодженого тексту договору – перша обов’язкова стадія в процесі укладання міжнародного
договору.
Міжнародна практика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки
узгодженого тексту договору:
 звичайні дипломатичні канали,
 міжнародні конференції
 міжнародні організації.
Як правило, текст договору відпрацьовується в межах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли один
і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На міжнародних конференціях і в міжнародних
організаціях текст договору приймається згідно з їхніми процедурами.
Основним методом підготування тексту є переговори.
Принципи переговорів з укладання міжнародних договорів:
 Принцип рівноправності сторін;
 Неприпустимість дискримінації в запрошенні зацікавлених учасників;
 Неприпустимість диктату і втручання у внутрішні справи.
Прийняття тексту – виражається в особливій процедурі голосування, за допомогою якої уповноважені
представники держав висловлюють свою згоду з формулюванням тексту договору.
Існують дві форми прийняття тексту договору:
А) підписання;
Б) парафування.
Двосторонні угоди та договори з невеликою кількістю держав – приймаються одностайно, інші – зазвичай
більшістю (2/3) голосів.
Процедура, за допомогою якої прийнятий текст договору оголошується остаточним – встановлення
автентичності тексту.
Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом
застосування процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання
ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.
Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підписання) в подальшому потребує підтвердження з
боку компетентного органу відповідної держави або міжнародної організації.
Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою уповноважених осіб.
Вираження згоди держав на обов’язковість для них міжнародного договору – вирішальна стадія його
укладання.
Така згода може бути виражена:
 підписанням договору;
 обміном документами, що утворюють договір;
 ратифікацією договору, його прийняттям, затвердженням, приєднанням до нього або будь-яким іншим
способом, про який умовилися.
 Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на
його обов’язковість. Під час підписання держави дотримуються правила альтернату — чергування підписів. В
оригінальному примірнику двостороннього договору, що призначається для цієї сторони, найменування держави,
підписи уповноважених осіб містяться на почесному місці — під текстом договору з лівого боку, а найменування
держави-контрагента, підписи її представників — з правого. На примірнику договору, що призначений для другої
сторони, застосовується зворотний порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи
представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку (відповідно до обраної мови).
Обмін документами, що утворюють договір, — це спрощена процедура його укладання. Посадові особи
(як правило, міністри закордонних справ) надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються
попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов’язковість цих
положень.
Під ратифікацією в міжнародному аспекті розуміють – акт вищих органів держави, який виражає
остаточне схвалення договору і згоду на його обов’язковість.
Стаття 14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає, що згода держави на обов’язковість для неї договору
висловлюється ратифікацією, якщо:
а) договір передбачає, що така згода висловлюється ратифікацією;
б) іншим чином встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовились про необхідність
ратифікації;
в) представник держави підписав договір за умови ратифікації;
г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повноважень її представника або був
висловлений під час переговорів.
Ратифікація втілюється у двох актах:
o міжнародному (ратифікаційній грамоті);
o внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.).
Вони відповідають двом основним функціям ратифікації:
– міжнародній;
– внутрішньодержавній.
Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вважає необхідною для
надання договорам обов’язкового характеру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноважених, а також ще
раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням
міжнародного права.
Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на
обов’язковість договору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Так, пункт 2
ст. 14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає: «Згода на обов’язковість для держави договору висловлюється
прийняттям або затвердженням за умов, схожих на ті, що застосовуються до ратифікації».
У багатьох випадках прийняття та затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні
міжнародного договору обійти положення внутрішнього законодавства, що вимагають ратифікації.
Затвердження як форма виявлення згоди на обов’язковість тексту договору активно застосовується у
практиці міжнародних організацій. Генеральна Асамблея затверджує угоди ООН з її спеціалізованими закладами.
Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обов’язковість міжнародного договору реалізується у
тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися
до нього.
Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору.
У звичайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування
ратифікаційної грамоти або іншого документа про приєднання.
Під час підписання договору або, якщо міжнародний договір підписаний за умови подальшої ратифікації
(або іншого способу висловлення згоди на його обов’язковість), під час ратифікації держава може висловити до
нього застереження.
Необхідність застережень виникає у тих випадках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі,
але з тих чи інших причин не згодна з його окремими положеннями. Так, згідно з п/п. (г) п. 1 ст. 2 Віденської
конвенції 1969 р. застереження — це «одностороння заява в будь якому формулюванні та під будь_яким
найменуванням, що зроблена державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору
або приєднання до нього, через яку вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору
у їх застосуванні до цієї держави».
Застереження можна робити тільки до багатосторонніх договорів. Застереження до двостороннього
договору може розглядатися як пропозиція його перегляду.
Держава має право робити застереження до договору за виключенням тих випадків, коли:
а) це застереження забороняється договором;
б) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застереження не
відноситься; або
 в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об’єктом та метою
договору» (ст. 19 Віденської конвенції 1969р.).
Офіційне опублікування міжнародних договорів здійснюється на міжнародному та державному рівнях.
Держави — члени ООН відповідно до ст. 102 Статуту зобов’язані зареєструвати свої договори в Секретаріаті
ООН.
Якщо договір не зареєстрований, держава не може посилатися на нього в органах Організації. Реєстрація
не впливає на юридичну силу договору. Зареєстровані договори підлягають опублікуванню в Зібранні договорів
ООН, що періодично видається Організацією (United Nations Treaty Series (UNTS).
Поява ст. 102 у Статуті ООН пов’язана із запобіганням укладенню між державами таємних угод, а також
таких угод, що можуть безпосередньо зачіпати інтереси третіх країн.
Міжнародні договори, що набрали чинності, підлягають реєстрації.. Хоча реєстрація не належать до
процесу укладання міжнародного договору, вона має вельми важливе значення.
 4. Дія, дійсність та припинення дії міжнародних договорів.
Дотримання міжнародних договорів ґрунтується на давньому принципі, котрий, мабуть, більш відомий
латинською, ніж будь-якою іншою мовою: pacta sund servanda — договори мають бути дотримані. Він
закріплений у багатьох міжнародно-правових актах, проголошено ст. 26 Віденської конвенції 1969 р. У ній
сказано: "Кожний чинний договір обов'язковий для його учасників, і вони повинні сумлінно його виконувати".
Таким чином, ми стикаємося з двома характеристиками цього принципу: неухильне дотримання і сумлінне
виконання міжнародного договору.
Сумлінне виконання міжнародного договору означає "точне виконання договору щодо його мети, змісту,
термінів, якості, місця виконання, щоб те, що передбачено у договорі, дійсно було виконано".
Неухильне дотримання міжнародного права означає, що договір має виконуватися, незважаючи на
обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. "Учасник не може посилатися на положення свого
внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору" (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.). При
виконанні принципу неухильного дотримання договору держава не має права укладати договори, що суперечать
раніш прийнятим зобов'язанням за іншими договорами. Забороняється також в односторонньому порядку
припиняти дію міжнародного договору або змінювати його зміст.
Застосування міжнародних договорів включає в себе такі поняття:
o зворотна сила міжнародних договорів,
o територіальна сфера їхньої дії, конкуренція міжнародних договорів,
o деякі інші питання.
Конвенція 1969 р. запровадила, що положення нового укладеного договору не мають зворотної сили —
"не обов'язкові для учасника договору стосовно будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання
договором чинності".
Але це не перешкоджає учасникам за взаємною згодою розповсюджувати дію договору на ті "дії чи
факти", які мали місце до набрання договором чинності.
Від терміну дії договору слід відрізняти термін дії зобов'язань за ним, який може продовжуватися до
виконання зобов'язання, навіть якщо термін дії договору минув.
До закінчення терміну дії договір може бути продовжений відповідно до домовленості його учасників
(пролонгація) чи автоматично на підставі приписів самого договору (автоматична пролонгація).
Підстави недійсності договору перелічені в статтях 47—53 Віденської конвенції 1969 р.
До них належать помилка, обман, підкуп представника держави, примушення представника держави,
примушення держави за допомогою загрози силою або її застосування, суперечність договору імперативній
нормі міжнародного права.
У міжнародному праві на підставі недійсності договори поділяють на дві групи:
 абсолютно недійсні
 заперечні
Перегляд (ревізія) договору може бути зроблений не інакше, ніж за згодою всіх його учасників з метою
пристосування договору до нових обставин або поліпшення договірних умов. Ревізія може бути зроблена як у
рамках колишнього терміну дії договору, так і з установленням нового. Наприклад, у Договорі про Антарктику
1959 року було зазначено, що через ЗО років сторони можуть порушити питання про перегляд договору.
Договір може бути припинено відповідно до положень самого договору, виходу з нього, денонсації, у
зв'язку з укладенням наступного договору, неможливості його виконання, корінної зміни умов, розриву
дипломатичних чи консульських відносин або виникнення нової імперативної норми міжнародного права і на
інших підставах.
Припинення міжнародного договору означає, що він утратив юридичну силу і більш не породжує для
його учасників правових наслідків. Припинення договору у будь-яких випадках, крім випадків недійсності, не
тягне анулювання наслідків дії договору.
Припинення договору, як правило, пов'язане з правомірними діями. Вони або випливають з самого
договору, тобто його припинення було передбачене учасниками договору, або з норми загального міжнародного
права, насамперед з Конвенції 1969 р.
Спільними підставами припинення дії договору є:
 згода сторін для заміни міжнародного договору на повний договір;
 закінчення терміну дії міжнародного договору;
 припинення дії міжнародного договору у зв’язку з досягненням цілей, поставлений у договорі;
 денонсація міжнародного договору;
 припинення існування одного із суб’єктів міжнародного договору;
 неможливість виконання договору;
 застереження про обставини, що змінилися, - так звані регулятивні умови (напр.., розрахований на мирний
час, але почалась війна);
 невиконання договору однією із сторін.
Однією з односторонніх підстав припинення договору є подальша неможливість його виконання. Іноді
вона може співпадати із припиненням у зв’язку з докорінною зміною обставин, але взагалі має самостійне
значення. Подальша неможливість виконання міжнародного договору перш за все стосується випадків загибелі
або зникнення об’єкта договору
Зупинення дії договору відрізняється від припинення тим, що воно передбачає лише тимчасову перерву у
виконанні договору. Сам договір при цьому не втрачає юридичної сили.
Зупинення дії міжнародного договору можливе лише відповідно до положень договору або в будь-який
час за згодою усіх його учасників (ст. 57 Віденської конвенції 1969 р.).
Договір, що зупинений на деякий час, може бути як припинений, так і поновлений. При цьому
поновлення може відбуватися автоматично, якщо, наприклад, усунені певні обставини, що перешкоджали його
виконанню.
Стаття 72 Віденської конвенції 1969 р. передбачає юридичні наслідки зупинення дії договору:
 По-перше, зупинений договір звільняє учасників від зобов’язання виконувати договір протягом періоду
зупинення;
 По-друге, не впливає на правові відносини між учасниками, що встановлені договором.
У період зупинення учасники повинні утримуватися від дій, що перешкоджають поновленню дії
договору.
Неправомірне припинення міжнародного договору є одним із видів міжнародного правопорушення і тому
тягне за собою міжнародно_правову відповідальність. У той же час ст. 60 Віденської конвенції 1969 р., яка
закріплює право припиняти договір через його порушення, уточнює, що воно має бути суттєвим. Пункт 3 ст. 60
визначає суттєве порушення як:
а) таку відмову від договору, яка не допускається цією Конвенцією;
б) порушення положення, яке має суттєве значення для здійснення об’єкта та цілей договор».
Міжнародному праву відомо анулювання міжнародного договору. Анулюванням називається оголошення
однією з сторін про свою відмову виконувати укладений нею договір.
Тлумачення договору - це встановлення справжнього смислу й змісту договору на підставі з’ясування
дійсної узгодженої волі і намірів сторін у момент укладання договору, що дається або самими сторонами, або
уповноваженими ними на те органами й особами з метою найбільш повного і точного виконання умов договору.
Тлумачення здійснюється для правильного застосування положень міжнародного договору і має
відбуватися згідно з основними принципами сучасного міжнародного права.
Принципи тлумачення міжнародних договорів визначаються як загальні правила тлумачення, що
враховують особливості правової природи міжнародного договору як угоди суб’єктів міжнародного права.
Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить основні принципи та правила тлумачення текстів
міжнародних договорів:
 По-перше, міжнародний договір повинен тлумачитись сумлінно (п. 1 ст. 31).
Тлумачення завжди має виходити з того, що держави мали на увазі добросовісне його виконання і
тлумачення міжнародного договору. Міжнародні договори є добросовісними угодами (угодами bona fide). Так,
Г. Шварценбергер відносить принципи сумлінності та добросовісності до основних принципів міжнародного
права і вказує, що саме їх покладено в основу міжнародних договорів, тому цілком логічно, що с умніви, щодо
змісту положень міжнародного договору, повинні тлумачитися на користь обтяженої сторони.
Отже, цей принцип передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану на встановлення дійсного змісту
договору.
 По-друге, термінам договору сторони повинні надавати загальне значення відповідно до об’єкта та цілей
договору (п. 1 ст. 31).
Термін набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо встановлено, що учасники договору
мали такий намір (п. 4 ст. 31).
Загальновизнано: якщо сторона наполягає на тому, що термін договору має особливе (спеціальне)
значення, вона повинна це аргументовано довести.
 По-третє, при тлумаченні договору сторони мають можливість використовувати додаткові засоби:
підготовчі матеріали, що передували укладанню договору, а також посилатися на обставини укладання
договору.
Використання додаткових засобів дозволяється лише в тих випадках, коли тлумачення спричиняє неясні
та двозначні висновки або результати, що є відверто безглуздими та нерозумними (ст. 32).

Крім вище перерахованих принципів, є принципи, які доцільно враховувати при тлумаченні
міжнародного договору як елементу національної правової системи. Зокрема, це принцип доброзичливого
ставлення до міжнародного права. Його основою є презумпція примату міжнародного права. При цьому
враховується намір законодавця не порушувати міжнародно-правових зобов’язань держави через невірне
тлумачення положень міжнародного договору. Так, Л. Оппенгейм зазначав, що наміри договірних сторін при
тлумаченні повинні бути розумними і не повинні суперечити принципам міжнародного права, а також
попереднім договірним зобов’язанням стосовно третіх держав. Цього, зокрема, вимагає ст. 103 Статуту ООН: «У
тому випадку, коли зобов’язання Членів Організації за даним Статутом будуть суперечити їх зобов’язанням за
будь-якою іншою міжнародною угодою, переважну силу мають зобов’язання за даним Статутом [8].
 Крім вказаних принципів, які стосуються тлумачення міжнародних договорів, існує ще група спеціальних
принципів, що використовуються при тлумаченні багатомовних договорів:
– максимального використання різномовних текстів договору;
– повної рівнозначності текстів договорів, автентичність яких встановлена на різних мовах;
– встановлення єдиного сенсу, закріпленого в текстах різними мовами.
Більшість із розглянутих принципів тлумачення міжнародних договорів не закріплені в міжнародних
актах, а тому в більшості випадків мають характер доктринального узагальнення міжнародної практики. Проте, ці
принципи при правильному і розумному їх застосуванні полегшують роботу органів, що тлумачать, і сприяють
успішнішому виконанню договірних зобов’язань, зміцненню міжнародної законності.
Дещо інша ситуація з тлумачними нормами, які мають не рекомендаційний характер, а обов’язковий,
оскільки вони є частиною міжнародного договору.
В сучасному договірному масиві існує два основні види норм про тлумачення:
 норм матеріального права, тобто «правила тлумачення»,
 норми процесуального права – «правил про механізм тлумачення».
Першу групу норм можна умовно назвати «тлумачні застереження». Типове «тлумачне застереження»
передбачає певний порядок дій сторін у разі виникнення в їх відносинах певних суперечностей в тлумаченні
норм договору, учасниками якого вони є.
Самі норми, своєю чергою, поділяються на окремі підвиди:
 за суб’єктним критерієм;
 за рівнем деталізації механізму.
За суб’єктним критерієм тлумачні застереження поділяються на три підвиди:
перший передбачає створення спеціального механізму, який застосовується у разі виникнення
розбіжностей у сторін щодо положень міжнародного договору, приблизно такого змісту: «Спори щодо
тлумачення і виконання цього Договору вирішуватимуться шляхом консультацій і переговорів між Договірними
Сторонами».
другий підвид тлумачних застережень містить вказівку на певний орган або систему органів,
уповноважених розглядати подібного роду спори: «Будь-які спори щодо тлумачення або застосування даної
Угоди будуть врегульовані Загальною Морською Комісією» .
третій вид – «змішані тлумачні застереження» – норми, що об’єднують у собі як механізм дій сторін, так і
можливість передачі спору на розгляд компетентного органу.

За критерієм деталізованості тлумачні застереження можуть бути як повноцінними нормами-правилами,

так і загальними нормами-принципами. Прикладом норми-правила є стаття щодо тлумачних розбіжностей
Конвенції про корупцію в контексті кримінального права від 27 січня 1999 року: «У разі виникнення між
Сторонами спору щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції Сторони прагнуть врегулювати спір шляхом
переговорів або будь-яким іншим мирним шляхом за їх вибором, включаючи передачу спору на розгляд
Європейського комітету з проблем злочинності, арбітражного суду».
У міжнародній практиці застосовуються два види тлумачення договорів:
 офіційне (юридичне обов'язкове для сторін);
 доктринальне (для учасників договору не має обов'язкового значення).
Офіційне тлумачення здійснює той орган, який застосовує договір.
Якщо тлумачення здійснює орган однієї з держав — сторін договору, це тлумачення має юридичну силу
лише для цієї держави (внутрішньодержавне тлумачення).
Розрізняють:
– парламентське,
– урядове
– судове тлумачення.
Якщо тлумачення здійснюється за згодою сторін договору, таке тлумачення зветься автентичним. Цей
вид тлумачення має найбільший ефект і найвищу юридичну силу. Воно може містити зміни до договору та
здійснюватись у будь-якій формі: спеціального договору, домовленості, обміну нотами (листами), протоколу
тощо.
Тлумачення може здійснюватись різними міжнародними органами, про що між сторонами договору має
існувати домовленість. Такий вид тлумачення часто іменують міжнародним.
До органів, що здійснюють міжнародне тлумачення, відносять:
o Міжнародний Суд ООН,
o міжнародні арбітражі,
o різні міждержавні (міжурядові) комітети та комісії тощо.
Доктринальне тлумачення можуть давати авторитетні вчені, дипломати, державні діячі, висловлюючи
свою особисту думку з якого-небудь питання. Це необов’язкове тлумачення, але воно може мати вплив, особливо
зважаючи на авторитет науковця.
 Під час тлумачення міжнародних договорів користуються деякими спеціальними способами:
 словесним (граматичним),
 логічним,
 систематичним,
 історичним.
Словесне або граматичне тлумачення — це з’ясування значення слів, словосполучень, речень договору за
допомогою правил граматики певної мови.
При логічному тлумаченні з’ясовується значення терміна, речення, статті в контексті всього договору.
Якщо тлумачення здійснюється в порівнянні з іншими міжнародними угодами, які так чи інакше
стосуються предмета регулювання відповідного договору, воно є систематичним.
Історичне тлумачення — це встановлення змісту договору шляхом вивчення відносин сторін, які існували
під час укладання договору. Вважається, що воно дозволяє точніше з’ясувати дійсні наміри сторін, що були
висловлені в тексті договору.
 Висновок
На відміну від інших державних актів, міжнародний договір передбачає наявність у ньому волевиявлень
принаймні двох суб’єктів міжнародного права, причому ці волевиявлення в договорах існують не ізольовано одне
від одного, а є взаємно узгодженими.
У міжнародному праві існують вимоги, які ставляться до міжнародних договорів: 1) наявність
правоздатного суб'єкта; 2) наявність відповідного об'єкта угоди; 3) наявність вільного волевиявлення сторін.
Міжнародні договори, як правило, складаються з: преамбули; основної (центральної) частини;
заключної.
Укладання міжнародних договорів державами являє собою здійснення державного суверенітету і
належить до основних прав держав. Саме укладання міжнародного договору - це складний процес, що
складається з ряду послідовних стадій. Юридична сутність цього процесу в більшості випадків полягає в
практичному становленні договірної норми міжнародного права, формуванні угоди між державами.