Джерела (форми) міжнародного приватного права

План
1. Поняття та види міжнародного приватного права.
2. Міжнародні договори як джерела міжнародного приватного права. Договір як засіб уніфікації
норм міжнародного приватного права.
3. Значення універсальних та регіональних міжнародних договорів у сфері міжнародного
приватного права.
4. Багатосторонні та двосторонні договори про надання правової допомоги.
5. Внутрішнє (національне) законодавство як джерело міжнародного приватного права. Значення
кодифікації норм внутрішнього права в галузі міжнародного приватного права.
6. Основні нормативно-правові акти України, що містять норми міжнародного приватного права.
Сфера застосування та структура Закону України «Про міжнародне приватне право».
7. Поняття правового звичаю, його види. Значення звичаїв у регулюванні відносин міжнародної
торгівлі, мореплавства та міжнародних розрахунків.
8. Концепція lex mercatoria, її вплив на судову та арбітражну практику.
9. Поняття і види уніфікації та гармонізація норм міжнародного приватного права. Діяльність
Гаазької конференції з міжнародного приватного права, Комісії ООН з права міжнародної торгівлі
(UNICTRAL), Інституту уніфікації приватного права (УНІДРУА).
1. Під джерелами права розуміють зовнішню форму юридичного закріплення норм права і спосіб
надання нормі юридичної обов'язковості. Як правило, особливості системи джерел тієї чи іншої
галузі права залежать від правової природи цієї галузі. Так, у системі національного права, що
займається регулюванням внутрішньодержавних відносин, джерелами будуть вважатися зовні
об’єктивні форми вираження волевиявлення державної влади, а саме: нормативно-правовий акт,
прецедент і звичай. В системі міжнародного права джерелами будуть форми, що виражають
інтереси суб'єктів міжнародного права (держав, міжурядових організацій та ін.) – міжнародний
договір і міжнародний звичай.
У міжнародному приватному праві застосовуються такі форми (джерела) права як:
1) міжнародні договори, а також 2) правові звичаї (міжнародні та внутрішньодержавні);
3) внутрішнє законодавство (вітчизняне та іноземне); 4) судова та арбітражна практика. В якості
джерела права розглядають правову доктрину, хоча доктринальні положення не є
загальновизнаним джерелом права. В правовій системі України формами (джерелами)
міжнародного приватного права офіційно визнаються: 1) міжнародні договори; 2) внутрішнє
законодавство; 3) правові звичаї (міжнародні та внутрішньодержавні). Судова та арбітражна
практика і правова доктрина не є в Україні офіційно визнаними формами (джерелами) МПП.
Форми і джерела міжнародного приватного права мають певні особливості, викликані
наявністю міжнародних договорів та звичаїв:
 По-перше – подвійність форм правового регулювання: існування внутрішньодержавного і
міжнародного рівня регулювання одних і тих самих відносин. По-друге, у певних випадках
формою міжнародного приватного права може виступати не тільки національне законодавство
України (внутрішньодержавне і міжнародне), але й внутрішнє право інших країн.
Скажімо, при розгляді справи про спадкування, вітчизняний суддя може постати перед
необхідністю застосування до спірних правовідносин законодавства Польщі чи будь-якої іншої
держави. При цьому суд повинен використати не тільки визнані в Україні закони чи підзаконні
нормативні акти, правові звичаї, але і судові прецеденти, і навіть доктринальні положення.
Специфічним є співвідношення між різними формами права. У більшості галузей права
основною формою регулювання виступає внутрішнє законодавство, а міжнародні договори та
звичаї застосовуються рідше. В міжнародному приватному праві міжнародно-правове
регулювання (договори та звичаї) зазнає все більшого застосування.
2. Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива для держав, оскільки норми
міжнародних угод у більшості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які
належать до сфери міжнародного приватного права. Міжнародні договори (угоди) досягають
такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально створюються для
врегулювання міжнародних невладних відносин.
Зазначені угоди можна класифікувати за різними критеріями, зокрема за:
- предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сімейні відносини, з авторського
права тощо);
- видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові, змішані);
- кількістю учасників (дво- та багатосторонні);
- суб'єктами, які створюють їх, чи під егідою яких вони укладаються (держави, їх союзи,
міжнародні організації, наприклад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна організація
праці, Всесвітня організація охорони здоров'я (далі — відповідно СНД, МОП тощо);
- ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві держав (потребують трансформації в
національне законодавство або ж "самовиконувані", тобто такі, що потребують тільки на-
ціональної норми-відсилання).
У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин
унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми
здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них
належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, ви-
дання іншого національного нормативного акта.
Уніфікація права - це процес створення однакових, однакових норм законодавства різних
держав за допомогою укладення міжнародних договорів. У будь-якому міжнародному договорі
встановлюються обов'язки держав щодо приведення свого внутрішнього права у відповідність з
нормами цього договору. Головна особливість уніфікації права: вона відбувається одночасно в
двох різних правових системах - в міжнародному праві (укладення міжнародного договору) і в
національному праві (імплементація норм цього договору у внутрішньодержавне право).
Уніфікацію права можна визначити як співробітництво, спрямоване на створення міжнародного
механізму регулювання відносин у сфері спільних інтересів держав.
Уніфікація права - це різновид правотворчого процесу, який відбувається в основному в рамках
міжнародних організацій. Результати уніфікації найбільш відчутні в області МПП, оскільки тільки
ця галузь національного права зачіпає інтереси двох і більше держав. Уніфікація зачіпає
практично всі галузі й інститути МПП. Її основні підсумки - вироблення однакових колізійних
норм (Гаазька конвенція про право, застосовне до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів
(1986)), однакових матеріальних норм (Конвенція
Уніфікація МПП відбувається на двох рівнях - універсальному і регіональному. На
американському континенті прийняті і успішно діють Міжамериканська конвенція про право,
застосовне до міжнародних договорів (1994) і Міжамериканська конвенція про міжнародний
комерційний арбітраж (Панамська конвенція) (1975); розроблено проект Межамериканской
конвенції про міжнародної юрисдикції у сфері екстериторіального дії іноземних судових рішень.
В рамках Ради Європи постійно розробляються і приймаються конвенції з питань МПП -
наприклад, Брюссельська конвенція про імунітет держав 1972, Європейська конвенція про
усиновлення 2008.
3. За дією у просторі, а також за кількістю сторін визнається пріоритет універсальних
міжнародних договорів над регіональними, які, в свою чергу, мають перевагу над локальними, або
партикулярними, міжнародними договорами.
Щодо форми міжнародних договорів, можна відзначити, що в міжнародному праві поряд з
письмовою формою існує й усна форма міжнародних договорів. Усні договори зустрічаються
надто рідко та мають назву «джентльменські угоди». Але у тому разі, коли одні й ті ж відносини
регулюються і усними, і письмовими угодами одних і тих же суб’єктів, перевага надається міжна-
родним договорам, укладеним у письмовій формі.
Хоча міжнародний договір є універсальним засобом урегулювання міжнародних відносин та
дозволяє оперативно реагувати на проблеми, що виникають у світі, виступає оптимальним
джерелом з огляду на сучасний стан науки та техніки, інформаційний рівень забезпечення
суспільства, існують також і певні недоліки міжнародних договорів. Насамперед слід зазначити,
що чим більша кількість сторін у міжнародному договорі, тим менш чітке формулювання його
норм. Пов’язане це із самою природою міжнародного договору, адже він є результатом
узгодження воль суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на загальнодемократичний характер
норм міжнародного права, на практиці кожна держава намагається насамперед задовольнити
власні національні інтереси. Отже, з метою досягнення своєрідного балансу між
загальнолюдськими цінностями та інтересами кожного окремого суб’єкта під час укладання
міжнародного договору держави змушені йти на поступки, що негативно впливає на чіткість
формулювань. Крім того, як це не прикро, для того щоб універсальний міжнародний договір набув
чинності, інколи потрібно більше десятиріччя (Конвенція ООН з морського права 1982 р.),
а скільки вкрай необхідних міжнародно-правових документів так і не набрали необхідної кількості
ратифікаційних грамот та не набули чинності!
І все ж таки, незважаючи на певні недоліки, міжнародний договір набуває дедалі більшої ваги в
міжнародному праві. Тим більше, що останнім часом спостерігається тенденція кодифікації
звичаєвих норм міжнародного права.
В Україні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства.
Другим універсальним джерелом міжнародного права є міжнародний звичай. На відміну від
внутрішньодержавного права, в міжнародному праві звичай має таке ж значення, як і міжнародний
договір. Отже, міжнародний звичай — це правило поведінки суб’єктів міжнародного права, яке
встановлюється шляхом його тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. З
самого визначення можна виокремити основні складові міжнародного звичаю, а саме: тривалість
застосування, одноманітна практика суб’єктів міжнародного права, а також одна з головних умов
— загальна думка держав, яка визнає цю норму юридично обов’язковою.
У разі відсутності останньої складової подібна юридично необов’язкова практика держав є
лише міжнародною звичкою, яка не входить в сферу дії міжнародного права і яку слід чітко
відрізняти від міжнародного звичаю.
Критерій тривалості застосування є достатньо відносним, адже існує категорія так званих
миттєвих звичаїв. Найкращим прикладом миттєвого звичаю є право вільного прольоту космічного
об’єкта над територією інших держав. Терміном формування цього звичаю фактично є час
прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі, тобто насправді мить.
Головною відмінністю звичаю від міжнародного договору є те, що звичаєва норма випливає з
практики суб’єктів міжнародного права і не є закріпленою в якомусь конкретному документі.
Важливо, що одна й та ж правова норма може бути і звичаєвою, і договірною. Наприклад, якщо
держави закріпили обов’язковість міжнародного звичаю в договорі, між країнами, які беруть
участь у такому договорі, ця норма вже буде договірною. Але якщо хоча б один із суб’єктів
правовідносин не є учасником такого договору, то та сама норма в такому разі вже буде
звичаєвою. І навпаки, міжнародному праву відомі й такі випадки, коли в договорі формується нова
міжнародно-правова норма, яка стає звичаєвою у разі її застосування іншими державами.
Шляхом порівняльного аналізу двох основних джерел міжнародного права можна виявити цілу
низку інших розбіжностей між ними. По-перше, в міжнародному договорі чітко відокремлені
правотворчий процес від правозастосовчого, адже договір укладається шляхом формальних
переговорів. Зважаючи на те, що міжнародний звичай формується саме в результаті практики, не
можна чітко розмежувати стадію становлення від стадії застосування звичаю.
По-друге, міжнародний договір здатний впливати на розвиток міжнародного права шляхом
встановлення певних правових норм, а міжнародний звичай є лише констатацією існуючого
правила поведінки.
По-третє, навіть універсальні міжнародні договори поступаються за кількістю учасників
міжнародному звичаю, адже для застосування міжнародного договору необхідна формальна згода
суб’єктів.
По-четверте, в міжнародному звичаї містяться більш загальні правила поведінки, а це зумовлює
той факт, що звичай не здатний врегулювати відносини в тих галузях, де потрібна чітка
регламентація (наприклад, атомне право або космічне право).
З іншого боку, серед усього загалу звичаєвих норм переважають універсальні, тоді як у
міжнародному договорі переважають регіональні та локальні норми. Також важливо зазначити
роль міжнародного звичаю у заповненні прогалин міжнародного права.
4. Двосторонні й багатосторонні (універсальні – наприклад Віденська конвенція про договори
міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року ; регіональні – Угода країн СНД про порядок
вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності 1992 року) міжнародні
договори, що містять норми, регулюючі приватноправові відносини з іноземним елементом,
зокрема договори про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах;
консульські конвенції; з питань міжнародних перевезень; міжнародних торговельних і фінансових
операцій; з питань міжнародного цивільного процесу, міжнародного комерційного арбітражу та
інші.
5. Сучасний досвід правової регламентації відносин в сфері МПП свідчить про наявність двох
основних підходів до проблеми регулювання приватних міжнародних відносин на рівні
національних законодавств. Для першого з них характерне закріплення норм міжнародного
приватного права в численних галузевих законах (зазвичай шляхом включення цих норм до
окремої глави чи розділу цивільного чи іншого відповідного кодексу певної держави) і
підзаконних актах внутрішнього права. Специфіка другого полягає в прийнятті державою
спеціальних кодифікаційних законодавчих актів з питань МПП.
В Білорусі, Російській Федерації, Франції, Японії та деяких інших державах регулювання
приватних міжнародних відносин здійснюється на основі «цивілістичної» концепції, зміст якої
полягає в створенні норм, закріплених у цивільних, цивільно-процесуальних, сімейних, трудових,
торговельних кодексах, а також у інших галузевих і комплексних нормативних актах.
В Італії, Польщі, Румунії, Естонії і деяких інших державах законодавець обрав іншу форму
закріплення норм МПП – прийняття спеціального кодифікаційного законодавчого акту (кодексу,
указу, ордонансу) у відповідному внутрішньому законодавстві. Цим самим шляхом пішла й
Україна.
В Україні існує єдиний кодифікаційний акт в області міжнародного приватного права – це
Закон України «Про міжнародне приватне право», що був прийнятий 23 червня 2005 року та набув
чинності 1 вересня 2005 року. Прийняття цього закону дозволило вирішити низку проблем
правового характеру, особливо в частині впорядкування колізійного регулювання
приватноправових відносин з іноземним елементом, адже, до його прийняття, норми, що
регулюють ці відносини, були «розкидані» по великій кількості законів і підзаконних
нормативних актів, а деякі групи суспільних відносин в цій царині взагалі не були врегульовані.
Окрім того, відсутність в українському законодавстві протягом певного часу єдиного
кодифікаційного документа, що регламентував основні питання в сфері МПП, збільшувала
проблему виникнення колізій правових норм на рівні національного законодавства та призводила
до дублювання цих норм у різних законодавчих актах, породжуючи «зіткнення» між ними. Така
ситуація негативно впливала на ефективність правозастосовної діяльності в сфері міжнародного
приватного права.
Структура цього закону складається зі вступу, чотирнадцяти розділів (включаючи
прикінцеві положення), що охоплюють в узагальненому вигляді наступні питання:
1) загальні поняття (визначення термінів, кваліфікації, встановлення змісту норм іноземного
права, зворотного відсилання, особистого статуту суб'єктів МПП та інші);
2) визначення застосовного права в тій чи іншій сфері відносин (цивільних, сімейних,
трудових та інших), ускладнених іноземних елементом;
3) питання міжнародного цивільного процесу (компетенція судів, процесуальні права
іноземних фізичних й юридичних осіб, визнання та виконання рішень іноземних судів та інші.).В
цілому зміст цього нормативно – правового акту свідчить про те, що цей закон на даний час являє
собою основне джерело колізійного регулювання відносин МПП в Україні.
Кодифікація є важливим видом законодавчої діяльності та відіграє вагому роль у розвитку
права. Метою кодифікації є забезпечення єдиного систематизованого регулювання відносин у
певній сфері, в результаті якого законодавство буде розвиватися.
6. Правова регламентація приватних міжнародних відносин відбувається в українському
законодавстві й в інших законах та підзаконних нормативно-правових актах.
Так, окремі норми містяться в Конституції України. Скажімо, у ст.25 зазначено, що Україна
гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами, а в ст.26 – що
іноземці та особи без громадянства користуються тими самими правами і свободами як і
громадяни України.
Інші нормативні акти внутрішнього законодавства, що містять норми міжнародного
приватного права, можна поділити на дві основні групи:
 1. Нормативні акти, які повністю присвячені регулюванню відносин з «іноземним елементом»,
наприклад:
а) Закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 року; «Про
правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 року; «Про біженців та
осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року; «Про
міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 року; «Про режим іноземного
інвестування» від 19 березня 1996 року та ін.
б) Підзаконні нормативні акти: Консульський статут України, затверджений Указом
Президента України від 2 квітня 1994 року; Правила в’їзду іноземців та осіб без громадянства в
Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затверджені Постановою
Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 року та ін.
2. Нормативні акти, в яких лише окремі розділи або статті призначені для регулювання
відносин з «іноземним елементом», наприклад: Закон України «Про банки і банківську діяльність»
від 7 грудня 2000 року (ст.ст. 22, 24, 25); Закон України «Про громадянство України» від 18 січня
2001 року; Кодекс законів про працю України (ст.ст. 8,8-1, 9); Сімейний кодекс України. Розділ VІ
«Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства.; Кодекс торгового
мореплавства України (ст.ст. 5, 6 – застосування іноземного законодавства, ст. 14 – колізійні
норми).
Законодавчі акти, що містять норми міжнародного приватного права, в сучасному світі
приймаються й застосовуються і в правових системах тих держав, де перевага надається
прецедентному регулюванню (Великобританія).
Відповідно до статті 2 Закону України «Про міжнародне приватне право».
Цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з
іноземним елементом:
1) визначення застосовуваного права;
2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних
юридичних осіб;
3) підсудність судам України справ з іноземним елементом;
4) виконання судових доручень;
5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.
Закон України «Про міжнародне приватне право» складається з 14 розділів. Таких як:
загальні положення, колізійні норми щодо правового статусу фізичних та юридичних осіб,
колізійні норми щодо правочинів, довіреності, позовної давності, колізійні норми щодо прав
інтелектуальної власності, колізійні норми речового права, колізійні норми щодо договірних
зобов'язань, колізійні норми щодо недоговірних зобов'язань, колізійні норми щодо трудових
відносин, колізійні норми сімейного права, колізійні норми щодо спадкування, провадження у
справах за участю іноземних осіб, підсудність та виконання іноземних судових доручень,
визнання та виконання рішень іноземних судів, прикінцеві положення. Також, Закон України
«Про міжнародне приватне право» містить 82 статті.
7. Одним із джерел як міжнародного публічного, так й міжнародного приватного права є
звичай. Під звичаєм слід розуміти правила поведінки певних суб’єктів відносин, що склалися
здавна, є загальними й систематично застосовними. Звичаї, як джерела права, визнаються майже
всіма правовими системами світу. В залежності від сфери дії звичаї можна класифікувати на: а)
звичаї в сфері міжнародного публічного права та б) звичаї в сфері міжнародного приватного
права. В сфері МПП звичаї підрозділяють на а) міжнародні торговельні звичаї (включаючи звичаї
міжнародного торгового мореплавства) та б) звичаї ділового обороту. Звичаї можуть бути
міжнародними та внутрішньодержавними.
Питання визнання правового звичаю джерелом МПП вирішується на рівні національної
правової системи. Як правило той чи інший звичай стає джерелом національного права за умови,
коли він визнається державою, тобто санкціонується нею. У цьому випадку він набуває ознак
правового звичаю, або звичаю, застосування якого санкціоноване нормами права. За українським
законодавством міжнародний звичай може бути застосовний лише у випадку його «визнання в
Україні» (ч.1.ст.4 Закону України «Про МПП». Таке визнання відбувається в Господарському
процесуальному кодексі України (ст. 4, ч. 5) – у випадку відсутності законодавства, що регулює
спірні відносини за участю іноземного суб’єкта підприємницької діяльності, господарський суд
може застосовувати міжнародні торгові звичаї, в Законі Україні «Про міжнародний комерційний
арбітраж» (ст. 28, ч. 4) – «в усіх випадках третейський суд приймає рішення згідно з умовами
угоди і з врахуванням торгових звичаїв, що стосуються даної угоди», в Кодексі торговельного
мореплавства України (ст. 6) – сторони при укладенні договору можуть використовувати звичаї
торговельного мореплавства, якщо це не суперечить законодавству України. Формою визнання
нашою державою міжнародних звичаїв є Указ Президента України № 566 від 04.10.1996 року
щодо обов’язковості застосування Уніфікованих правил і звичаїв щодо документарних
акредитивів (в редакції 1995 року).
Міжнародні торговельні звичаї та звичаї міжнародного ділового обороту відіграють
суттєву роль у зовнішньоекономічних відносинах, тому багато міжнародних організацій
узагальнюють ці звичаї та публікують результати узагальнення. Зокрема, Правила «Інкотермс»,
Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів й Уніфіковані правила по інкасо
розроблені Міжнародною торговельною палатою (МТП), що перебуває в Парижі.
УНІДРУА (Міжнародним інститутом з уніфікації приватного права) розроблені Принципи
міжнародних комерційних договорів, які теж відносять до звичаїв. Визнання міжнародного звичаю
джерелом міжнародного цивільного процесу відбувається й у практиці міжнародних комерційних
арбітражів (Типовий Регламент ЮНСІТРАЛ ).
 Міжнародні звичаї не можуть бути застосовними, якщо вони суперечать обов'язковим для
учасників приватних правовідносин положенням законодавчих актів або умовам
зовнішньоекономічних договорів (контрактів).
8. Одним з дискусійних питань у сучасному міжнародному приватному праві є концепція lex
mercatoria. В сучасній доктрині МПП вважається, що даної концепції є наслідком процесів
глобалізації, що відбуваються в світовій економіці. Концепція lex mercatoria є найбільш
суперечливою з сучасних концепцій в правових доктринах держав світу. Чому? По-перше,
термін lex mercatoria (буквально «торгове право») не є загальновживаним і загальновизнаним в
правових доктринах держав світу, по-друге, юридичний зміст цієї концепції є остаточно не
визначеним.
Засновником сучасної концепції lex mercatoria вважається Б. Гольдман, на думку якого lex
mercatoria – це частина міжнародного права, що походить від комерційних узвичаєнь суб'єктів
підприємницької діяльності та правозастосовних установ і являє собою сукупність загальних
принципів і традиційних норм, що існують незалежно або розроблені в рамках міжнародної
торгівлі без прив’язки до будь-якої конкретної національної правової системи.
Головною правовою проблемою відносно цієї концепції є питання щодо можливості
визнання lex mercatoria автономною системою права (поряд з міжнародним і
внутрішньодержавним правом). В деяких національних правових системах наголошується на
можливості сприйняття такої позиції (на підтримку автономності lex mercatoria висуваються
наступні аргументи: а) lex mercatoria є реальною правовою дійсністю; б) lex mercatoria є
реальною альтернативою (поряд з міжнародним і національним правом) при виборі сторонами
договору застосовного права; в) національне право ряду країн може виявитися недосконалим і не
здатним врегулювати відносини між сторонами), в інших – lex mercatoria не визнається такою з
наступною аргументацією – а) lex mercatoria не містить повною мірою всіх необхідних норм, які
були б здатні сформуватися в самостійну систему поряд з національним правом; б) lex
mercatoria має застосування тільки в окремих сферах підприємницької діяльності, де вже
сформовані усталені торгові звичаї та узвичаєння (насамперед в сфері міжнародної купівлі-
продажу); в) зміст lex mercatoria є суперечливим, що призводить до неможливості належної
класифікації джерел правового регулювання та їх ієрархії).
Узагальнюючи численні наукові підходи до цієї концепції, слід констатувати, що
джерелами lex mercatoria можна вважати:
1) торгові звичаї;
2) загальні принципи права, стандартні умови;
3) типові контракти, модельні контракти;
4) міжнародну арбітражну практику;
5) комерційну практику в сфері міжнародній торгівлі;
 6) уніфіковані акти (наприклад, Віденська конвенція про договори міжнародної купівлі-
продажу товарів від 11 квітня 1980 р.),
7) рекомендаційні документи міжнародних організацій(резолюції, рекомендації і кодекси
поведінки, прийняті міжнародними організаціями, включаючи ЮНСІТРАЛ та УНІДРУА);
8) теоретичні праці вчених-правників.
Однак, дана класифікація є досить умовною і пов’язана з найбільш відомими підходами щодо
доктринальних позицій стосовно lex mercatoria в кожній конкретній правовій системі.
В цілому, в сучасних правових доктринах держав світу та судовій (арбітражній) практиці
отримала поширення точка зору про визнання lex mercatoria правовою дійсністю. Норми lex
mercatoria (торгові звичаї, загальні принципи права та інші.) є відносно незалежними від
національних правопорядків держав. Проте, говорити про lex mercatoria як про автономний
правопорядок, що сформувався та здатен повністю замінити національні правопорядки в частині
правового регулювання відносин в сфері міжнародної торгівлі передчасно.
9. В міжнародному приватному праві суттєве значення має узгодження норм, що містяться в
нормативних актах різних держав, з метою досягнення одноманітності в правовому регулюванні
відносин з іноземним елементом. Розрізнюють такі підходи до узгодження:
1) зближення законодавства, тобто визначення загальних програм, напрямів, етапів та способів
зближення законодавства в певній сфері; 2) його гармонізація, що полягає в запровадженні
спільних правових принципів наукових концепцій. Гармонізація може здійснюватися в
односторонньому порядку або на основі взаємності.
Прикладом односторонніх дій з метою зближення національного законодавства з іноземним є
Закон України від 18 березня 2004 року «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства
України до законодавства Європейського Союзу», яким затверджена програма, що визначає
адаптацію національного законодавства, утворення відповідних інституцій та інші додаткові
заходи, необхідні для ефективної правотворчості та правозастосування, як складової механізму
набуття Україною членства в Європейському Союзі.
2) його гармонізація, що полягає в запровадженні спільних правових принципів наукових
концепцій. Гармонізація може здійснюватися в односторонньому порядку або на основі
взаємності.
При гармонізації законодавства на основі взаємності країни в міжнародному договорі
визначають обов’язки сторін по гармонізації тієї чи іншої сфери правового регулювання;
3) уніфікація законодавства, тобто використання правотворчого процесу для встановлення
правових норм, тотожних законодавству інших країн.
В міжнародному приватному праві уніфікація означає процес створення у різних державах
одноманітних загальнообов’язкових правових норм для двох чи більше держав, а також
забезпечення їх однакового тлумачення і застосування. Мета уніфікації – усунути колізії,
розходження між національними правовими актами, які перешкоджають розвитку відносин в
міжнародному приватному праві.
Засобами уніфікації є:
а) міжнародні договори – найбільш поширений засіб здійснення уніфікації; б) типові (модельні)
закони. Прикладом є Модельний цивільний кодекс, прийнятий 7 лютого 1996 року
Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасниць СНД (розділ VII цього ЦК містить норми
міжнародного приватного права); в) кодифіковані зводи міжнародних торговельних звичаїв також
сприяють досягненню одноманітності у розумінні і застосуванні міжнародних торгових звичаїв.
В міжнародному приватному праві розрізняють уніфікацію в національному законодавстві
(одностороння уніфікація) та в міжнародній сфері. В першому випадку, як правило, відбувається
запозичення іноземного досвіду правотворчості для досягнення схожості законодавства кількох
держав.
Уніфікація у міжнародній сфері здійснюється шляхом укладення відповідних договорів.
Країни-учасниці таких договорів можуть використовувати методи прямої або непрямої уніфікації.
При прямій уніфікації в міжнародному договорі встановлюються правові норми, які можуть
прямо, без додаткової конкретизації застосовуватися у правових системах країн-учасниць
договору, тобто досягається високий рівень одноманітності в правовому регулюванні певних
відносин.
При непрямій уніфікації держави-учасниці міжнародного договору беруть на себе зобов’язання
встановити у національному законодавстві правові норми, зміст яких визначено в договорі.
Змішаним метод вважається тоді, коли міжнародним договором встановлюються певні норми, але
учасникам договору надається право відступати від них в національному законодавстві.
Значною мірою сприяють уніфікації правових норм так звані модельні законодавчі акти.
Модельні закони є рекомендаційними актами з типовими нормами. Вони не обов’язкові для
держав, а слугують нормативним орієнтиром для внутрішнього законодавства, тобто втілюючи в
своєму законодавстві норми типового (модельного) закону, кожна країна має можливість
пристосовувати його положення до своїх потреб.
Модельні закони приймаються переважно у сфері матеріального права, але мають місце і в
праві процесуальному.
Міжнародна уніфікація правових норм, що регулюють відносини за участю іноземних
елементів, розробка проектів відповідних міжнародних угод ведеться, зокрема, під егідою ООН.
Провідна роль в забезпеченні цього процесу належить таким організаціям як Комісія ООН з прав
міжнародної торгівлі – ЮНСІТРАЛ, яка функціонує з 1968 року. Завданням цієї комісії є
сприяння узгодженню і уніфікації правил міжнародної торгівлі.
Серед основних типових законів, розроблених цією організацією і схвалених Генеральною
Асамблеєю ООН, закони «Про міжнародний комерційний арбітраж» (1983 р.), «Про електронну
комерцію» (2015 р.). Зазначеною комісією підготовлені Конвенція ООН про морське перевезення
вантажів (прийнята в 1978 році), Віденська Конвенція про договори міжнародної купівлі-продажу
товарів 1980 року, Конвенція про міжнародні переказні векселі і міжнародні прості векселі 1988
року та інші.
Крім цієї комісії значну роль в уніфікації законодавства різних країн відіграють такі організації
як Гаазька Конференція з міжнародного приватного права. Постійний Статут конференції був
прийнятий у 1951 році. Відповідно до нього завданням Конференції є прогресивна уніфікація
правил міжнародного приватного права. Серед документів, прийнятих конференцією, Конвенція з
питань цивільного процесу 1954 року, Конвенція про збір за кордоном доказів по цивільним і
торговельним справам 1970 року, Конвенція про полегшення доступу до правосуддя за кордоном
1980 року, Конвенція про укладення шлюбу і визнання його недійсним 1978 року та інші.
Міжурядовою організацією, яка складає проекти уніфікованих документів є Міжнародний
інститут з уніфікації приватного права, створений в 1926 році. Цим інститутом розроблена
Європейська конвенція про зовнішньоторговий арбітраж 1961 року, Конвенції про лізинг і
факторинг 1988 року, Принципи міжнародних комерційних договорів 1994 року та інші.
Міжнародні конвенції з уніфікації норм міжнародного приватного права в певній сфері
правового регулювання розробляються, зокрема, Всесвітньою організацією інтелектуальної
власності, Міжнародною морською організацією, Міжнародною організацією цивільної авіації та
іншими міжнародними організаціями.
Неофіційну кодифікацію торгових звичаїв, чинних в міжнародному приватному праві, здійснює
Міжнародна торгова палата. Вона згідно із Статутом ООН має консультативний статус, є
міжнародною неурядовою організацією, створеною з метою організаційного, технічного і
правового забезпечення міжнародного бізнесу. Результатом її діяльності стало видання збірника
торгових звичаїв («Trade terms») та інших документів. Вони покликані забезпечити відносну
одноманітність проведення платежів в міжнародних господарських відносинах.