Семінар 2

Характерні риси міжнародного права

1. Специфіка суб’єктів, предмету, об’єкту та методу регулювання
міжнародного права.
Поняття суб’єкту МП.
Суб’єкт міжнародного права є учасником міжнародних правовідносин і має
елементи міжнародної правосуб’єктності, тобто: він здатний володіти
і безпосередньо реалізувати міжнародні права та обов’язки, складати
міжнародноправові норми і нести відповідальність за їх недотримання.
Жодна норма міжнародного права не містить вичерпного переліку суб’єктів
міжнародного права. Єдиним джерелом, в якому можна знайти інформацію
про предмет міжнародного права, є ст. Стаття 3 Віденської конвенції про
право міжнародних договорів 1969 року, яка прямо говорить, що: «…
Конвенція не застосовується до міжнародних угод, укладених між державами
та іншими суб’єктами міжнародного права або між такими іншими
суб’єктами міжнародного права». Але тут Конвенція не згадує ці інших
суб’єктів. Як висновок, можна сказати, що держава є суб’єктом
міжнародного права.
Водночас визнається існування інших суб’єктів. До них відносять
міжнародні організації, нації та народи, що борються за своє національне
визволення, а також державоподібні утворення.
Суб’єктів міжнародного права за різними критеріями можна поділити на
кілька видів. Кожній категорії суб’єктів міжнародного права притаманні свої
особливості. Наприклад, до однієї групи суб’єктів належать держави, нації і
народи, що борються за національне визволення, користуються
суверенітетом. Інша група – це міжнародні організації та державоподібні
утворення, які не користуються суверенітетом (ООН, Ватикан).
Важливою ознакою суб’єкта міжнародного права є обсяг його
правосуб’єктності. Інститут міжнародної правосуб’єктності вважається
ядром сучасної системи міжнародного права. Він уніфікує сукупність
правових норм і визначає правовий зміст суб’єкта міжнародного права,
систему правового статусу учасників міжнародних правовідносин, загальні
юридичні права та загальні юридичні обов’язки, умови та вимоги суб’єкта
міжнародного права тощо.
Міжнародна правосуб’єктність виражається в володінні певними правами та
обов’язками, що виникають з норм міжнародного права. Міжнародна
правосуб’єктність складається з міжнародної правоздатності, дієздатності та
деліктоздатності. Міжнародна правоздатність – це здатність володіти
міжнародними правами та обов’язками, тоді як міжнародна дієздатність – це
здатність набувати власними діями міжнародні права та нести міжнародні
обов’язки. Під міжнародною деліктоздатністю розуміється здатність нести
міжнародно-правову відповідальність.
Зміст міжнародної правосуб’єктності залежить від категорії суб’єкта
міжнародного права. Найбільший він в країнах, де міжнародна
правосуб’єктність є універсальною (повною) і включає можливість:
– укладення міжнародно-правових договорів;
– налагодження дипломатичних та консульських зв’язків;
– участь у міжнародних організаціях;
– надання пріоритету мирним засобам вирішення спорів;
– використання самооборони;
– реалізація міжнародно-правової відповідальності.
Суб’єкти міжнародного права також поділяються за природою
правосуб’єктності на:
– первинні (основні) – держави, нації та народи, що борються за своє
національне визволення. Їм притаманна правосуб’єктність, яка базується на
державному або національному суверенітету, який їм притаманний.
Виникнення та існування у них правосуб’єктності є об’єктивним і не
залежить від волі інших суб’єктів;
– похідні (вторинні) – міжнародні організації та державоподібні утворення.
Міжнародна правосуб’єктність вищезгаданих суб’єктів визначається як
похідна від волі держав, якими вони були засновані. Через це обсяг та зміст
правосуб’єктності формулюється метою державзасновників. Наприклад,
зміст правосуб’єктності міжнародних організацій базується на положеннях,
які містяться у їхніх статутах. Тому і згадується про спеціальний характер
правосуб’єктності міжнародних організацій.
Предмет та об'єкт МП
Під предметом міжнародного права розуміють особливий вид соціально-
правових відносин - міжнародні відносини, що мають міждержавний
характер.
Об'єктом міжнародного права є все те, з приводу чого суб'єкти міжнародного
права вступають у правовідносини на основі принципів і норм міжнародного
права.
Таким об'єктом можуть бути:
• матеріальні та нематеріальні блага,
• дія або утримання від дії.
При цьому під матеріальними і нематеріальними благами, невіддільними від
них інтересами держав маються на увазі, наприклад, загальний мир і безпека
народів, взаємовигідне економічне та інше співробітництво, культурний
розвиток народів. Цей перелік не є вичерпним.
Метод регулювання МП
Основний метод регулювання в МП - метод координації або узгодженого
волевиявлення, на відміну від національного права, через яке держава діє
«приписом і примусом».
Основні елементи методу регулювання міжнародного права включають:
Договори та угоди: Держави укладають договори для встановлення правил і
обов'язків у міжнародних відносинах. Міжнародні договори можуть
регулювати різні питання, включаючи торгівлю, права людини, морське
право, збройні конфлікти та інші.
Звичаєве міжнародне право: Окрім договорів, існують загальноприйняті
практики, які визнаються державами як обов'язкові (опір цьому вважається
порушенням міжнародного права). Це включає в себе звичаї, які стали
прийнятими у міжнародному співтоваристві, такі як основні принципи
справедливості в міжнародних відносинах.
Рішення міжнародних організацій і судів: Міжнародні організації, такі як
ООН і її органи, а також Міжнародний Суд ООН, можуть видавати рішення
та консультації, які мають правову силу і обов'язковість для держав-членів.
Дипломатичні переговори та медіація: Держави можуть спробувати вирішити
свої спори через дипломатичний шлях, переговори та медіацію,
домовляючись про вирішення конфлікту або приймаючи спільні рішення.
Санкції і реакція на порушення: Міжнародне право також передбачає
механізми для реагування на порушення норм і правил. Це може включати в
себе застосування санкцій або інших заходів примусу для відновлення
правопорядку.
Арбітраж і міжнародні суди: Для вирішення складних правових спорів і
конфліктів існують міжнародні арбітражні суди і трибунали, які розглядають
справи і видають рішення на основі міжнародного права.
2. Особливості процесу створення і здійснення норм міжнародного права.
Норма міжнародного права - це загальнообов'язкове правило поведінки
держав та інших суб'єктів міжнародного права. Ці норми мають особливості,
що дозволяють виділити їх в особливу правову систему.
 1. Специфіка предмета регулювання - міждержавні відносини і
пов'язані з ними інші міжнародні публічні відносини.
 2. Процес створення - процес узгодження воль держав.
 3. Форма закріплення - відповідні погоджувальної характеру правові
акти (міжнародні договори, акти міжнародних конференцій і
організацій).
 4. Погоджувальна, координаційний характер. Оскільки в міжнародних
відносинах відсутній спеціальний нормотворчий орган, то норми
міжнародного права створюються його основними суб'єктами.
Норми міжнародного права можна визначити як узагальнюючі,
загальнообов'язкові правила поведінки, адресовані державі в цілому.
Юридична обов'язковість - головна особливість норм міжнародного вдачі,
яка відрізняє їх від усіх інших соціальних норм в міждержавній системі.
Процес створення норм міжнародного права являє собою процес узгодження
воль держав. У доктрині міжнародного права вже досить давно розроблена
теорія узгодження воль. Автори цієї теорії - відомі вчені XX ст. Г. Тріппель,
М. Віраллі, Г. І. Тункин. Процес узгодження воль держав має дві стадії:
 1) узгодження воль держав щодо змісту правила поведінки;
 2) узгодження воль держав щодо визнання цього правила поведінки
юридично обов'язковим.
Зміст волі держави - це його міжнародно-правова позиція. Для створення
норм міжнародного права необхідно саме узгодження, а нс збіг
(ідентичність) воль. Досить, щоб волі були узгоджені в тому, що стосується
змісту правила поведінки і визнання його юридично обов'язковим. При
цьому потрібно враховувати різницю між волею і волевиявленням. Воля - це
внутрішнє переконання, внутрішня позиція держави; волевиявлення - це
формалізована воля, тобто воля, виражена зовні. Для створення норми
міжнародного права не потрібно повного збігу волі і волевиявлення. У
більшості випадків на практиці воля держави і його волевиявлення не
збігаються.
Якщо держави бажають створити якесь правило поведінки, то в цьому сенсі
їх волі є єдиними, однаковими, ідентичними. Оскільки волі держав узгоджені
щодо створення правила поведінки і визнання його в якості правової норми,
то їх можна вважати єдиними. Узгоджена воля держав - це їх загальна,
однакова воля. Узгоджена воля держав - це результат компромісів, взаємних
поступок і домовленостей. Це не нова воля, а видозмінене волевиявлення
кожного учасника переговорного процесу. Норма міжнародного права - це
продукт узгодження воль, а нс появи якоїсь нової, вищої волі. Узгоджена
воля держав не є вищою, не варто над волею кожної окремої держави, а
висловлює їх спільне бажання виробити єдине правило поведінки.
Процес узгодження воль держав, що завершується створенням норми
міжнародного права, включає в себе взаємозумовленість цих воль.
Взаємозумовленість - згода будь-якої держави на визнання правила
поведінки в якості правової норми - дається під умовою аналогічного згоди
інших держав. Кожна держава, приймаючи будь-яку норму міжнародного
права і визнаючи обов'язок її дотримання, розраховує, що і інші держави
визнають обов'язок дотримання цієї норми.
Основні риси процесу створення норм міжнародного права.
 1. Узгодженість воль держав, яка свідчить про спрямованість їх волі
на визнання певного правила поведінки в якості правової норми.
 2. Взаємозумовленість воль держав - їх взаємопов'язаність, вираз
принципу взаємності, який лежить в основі створення норм
міжнародного права і проявляється в процесі їх реалізації.
У процесі створення норм міжнародного вдачі держави виступають як
суверенні і рівноправні суб'єкти, тому їх волі мають юридично рівнозначного
характеру. Юридична рівність держав означає, що більшість держав не може
створювати норми, обов'язкові для меншості, не мають права нав'язувати такі
норми іншим державам проти їх волі і згоди. Винятком є юридично
обов'язкові резолюції міжнародних організацій, прийняті більшістю голосів.
Однак в основі створення подібних норм також лежить угода - міжнародний
договір (статут цієї організації), який уповноважує її певними
нормотворческими повноваженнями.
Кожна держава прагне до того, щоб його інтереси були максимально
відображені в нормі права. Однак будь-яка держава розуміє, що якщо воно
буде наполягати тільки на своїй позиції, угода не відбудеться. Одностороння
відмова держави від будь-якої частини своїх вимог (поступка) або в зв'язку з
відповідним відмовою іншої держави (компроміс) означають часткове
відступ від своїх вимог заради досягнення угоди.
Тотожність позицій, досягнуте в угоді, закріплюється у вигляді співпадаючих
прав і обов'язків держав - учасників угоди. Згода може бути досягнуто і
шляхом балансу - поєднання прав і обов'язків держав, тобто одна держава
наділяється тими самими правами і обов'язками, інша держава - іншими
правами і обов'язками. Наприклад, Договір про заборону випробувань
ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою 1963 рік
передбачає збіг прав і обов'язків держав, - заборона поширюється на всіх
учасників. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 закріплює
баланс (поєднання) прав і обов'язків держав: ядерні держави не має права
передавати ядерну зброю і технології, неядерні - не має права набувати такої
зброї і технології. Таким чином, зобов'язання ядерних держав мають інший
зміст, ніж зобов'язання неядерних, але сумлінне дотримання кожним
учасником своїх зобов'язань забезпечує досягнення спільної мети -
нерозповсюдження ядерної зброї.
Міжнародний договір - основне джерело міжнародного права.
При створенні договірних норм міжнародного права першу стадію цього
процесу становить узгодження воль учасників переговорів щодо змісту
правила поведінки. Закінчення першої стадії - підписання міжнародного
договору.
Друга стадія процесу створення норм - узгодження воль держав щодо
визнання правила поведінки юридично обов'язкової правовою нормою (вираз
свого opinio iuris). Дві стадії міжнародного нормотворчості можуть бути
нерозривні в часі, якщо договір вступає в силу з моменту підписання. В
цьому випадку закінчення обох стадій процесу узгодження повністю
збігається: підписання договору означає згоду держави з вмістом правила
поведінки і одночасно - згоду дотримуватися цього правила поведінки як
юридично обов'язкове, згода нести міжнародно-правову відповідальність за
його порушення. Договори, що вступають в силу з моменту підписання, -
досить рідкісне явище в сучасному міжнародному праві. В основному
міжнародні договори підлягають ратифікації.
Якщо для вираження згоди держави на обов'язковість правила поведінки
потрібна спеціальна процедура (ратифікація, затвердження, прийняття), то
між двома стадіями є розрив у часі. В цьому випадку стадії процесу
узгодження воль хронологічно не збігаються. Закінчення першої стадії - це
підписання договору. Ратифікація договору є вираз opinio iuris, згоди
вважати норму поведінки юридично обов'язковою. Між підписанням і
ратифікацією може пройти кілька десятків років, і весь цей час підписаний
державою міжнародний договір не є для нього обов'язковим. Відсутність
ратифікації означає, що держава згідно з новим правилом поведінки, але ще
не готове дотримуватися його як обов'язкову юридичну і нести
відповідальність за його порушення. Держава має право підписати
міжнародний договір (висловити свою згоду з вмістом правил поведінки), але
так і ніколи не ратифікувати його (не виразив свого opinio iuris). Відмова від
ратифікації не вважається недружнім актом.

3. Основні правові школи (позитивістська, природно-правова,

нормативістська та ін.) про походження, створення та здійснення
міжнародного права.
Еклектична теорія або концепція Гроція
Гуго Гроцій, голландський богослов, гуманіст і юрист, зіграв ключову роль у
розвитку сучасного міжнародного права. У своїй праці «Про право війни і
миру» (De jure Belli ac Pacis Libri Tres, «Three Books on the Law of War and
Peace») 1625 року, виходячи з Біблії та теорії справедливої війни Августина
Блаженного, він стверджував, що народи як і індивіди повинні керуватися
універсальним принципом заснованим на моралі та божественній
справедливості. На основі внутрішнього договірного права він стверджував,
що стосунками між державами повинен управляти закон народів (jus
gentium), встановлений за згодою спільноти націй на підставі принципу pacta
sunt servanda, тобто на підставі дотримання зобов'язань. Зі свого боку,
Християн фон Вольф стверджував, що міжнародна спільнота має бути
світовою наддержавою (civitas maxima), маючи владу над державами-
членами. Еммеріх де Ваттель відкинув цю точку зору і стверджував замість
цього рівність держав, проголошену природним правом 18-го століття. У Le
droit des gens Ваттель припустив, що право народів складається зі звичаю і
закону, з одного боку, та природного права, з іншого.
У 17 столітті основні думки Гроція або еклектичної школи, особливо
доктрина правової рівності, територіального суверенітету і незалежності
держав стали основоположними принципами європейської політичної та
правової системи і були закріплені в угодах Вестфальського миру 1648 р.
Юридичний позитивізм
Рання позитивістська школа підкреслила важливість звичаїв і договорів, як
джерел міжнародного права. Ранньо-позитивістський вчений Альберіко
Гентілі дотримувався історичного твердження, що позитивне право (право
voluntarium) визначали за загальною згодою. Інший позитивістський вчений,
Річард Зуше, видав першу наставову міжнародного права в 1650 році.
Юридичний позитивізм став домінуючою правовою теорією 18-го століття і
знайшов своє відображення у міжнародно-правовій філософії. У той час,
Корнеліус ван Бінкершойк стверджував, що основою міжнародного права
були звичаї і договори, які зазвичай укладалися різними державами. Джон
Джейкоб Мозер підкреслив важливість державної практики в галузі
міжнародного права. Георг Фрідріх фон Мартенс, опублікував перше
систематичне керівництво з позитивного міжнародного права.
У 19-му столітті, позитивістська правова теорія стала ще більш домінуючою
через націоналізм і гегелівську філософію. Міжнародний комерційний закон
став гілкою внутрішнього законодавства: міжнародне приватне право,
окремо від міжнародного публічного права. Позитивізм звузив діапазон
міжнародної практики, яка може кваліфікуватися як закон, на користь
раціональності над мораллю і етикою. 1815 Віденський конгрес
ознаменувала офіційне визнання політичної і міжнародно-правової системи,
заснованої за умовами Європи.
Сучасні правові позитивісти вважають міжнародне право, як єдину систему
правил, що залежить від волі держав. Міжнародне право є «об'єктивною»
реальністю, що слід відрізняти від права ". Позазаконні аргументи, тобто,
аргументи, які не мають текстову, системну або історичну основу на закон,
вважаються невідповідними до правового аналізу. Існує тільки важкий закон,
а не м'яке право. Критика позитивістської міжнародно-правової теорії
включає його жорсткість, акцентує на державній згоді, без урахування
інтерпретації.
4. Зв’язок міжнародного права з політикою, ідеологією, релігією.
Зв'язок міжнародного права з політикою, ідеологією та релігією є складним і
багатогранним. Ця взаємодія відіграє важливу роль у формуванні
міжнародних відносин та визначенні правил, за якими країни співпрацюють
або конфліктують на міжнародній арені.

Політика та міжнародне право:

Укладання міжнародних договорів: Політичні лідери і дипломати грають
ключову роль у переговорах та укладанні міжнародних договорів. Ці
договори створюють правову основу для міжнародних відносин і визначають
права та обов'язки країн.
Вирішення конфліктів: Міжнародне право надає механізми для вирішення
конфліктів між країнами, такі як судові процеси перед Міжнародним Судом
ООН або міжнародні арбітражні трибунали. Політичні рішення і дії країн
також впливають на вирішення міжнародних конфліктів.
Ідеологія та міжнародне право:
Засади права і справедливості: Ідеологічні переконання країн можуть
впливати на їхні погляди на міжнародну справедливість і право. Наприклад,
країни з різними ідеологіями можуть мати різні підходи до інтерпретації і
застосування міжнародних правил.
Зовнішня політика: Ідеологія може впливати на зовнішню політику країни і її
стосунки з іншими державами. Наприклад, країна може пропагувати певну
ідеологію або систему цінностей на міжнародній арені.

Релігія та міжнародне право:

Релігійні обов'язки і обмеження: Деякі аспекти міжнародного права можуть
суперечити релігійним переконанням. Наприклад, питання щодо прав
людини, сексуальних прав або військових конфліктів можуть створювати
конфлікти між міжнародним правом і релігійними доктринами.
Релігійні лідери та вплив на міжнародні відносини: Релігійні лідери і
організації можуть впливати на міжнародні відносини, звертаючи увагу на
моральні та етичні аспекти різних питань. Вони також можуть сприяти
міжрелігійному діалогу та миротворчій діяльності.

Загалом, зв'язок міжнародного права з політикою, ідеологією і релігією є

важливим для розуміння динаміки міжнародних відносин. Всі ці фактори
взаємодіють і можуть впливати на створення міжнародних норм і стандартів,
а також на реакцію країн на різні міжнародні події і виклики.
5. Міжнародне публічне та міжнародне приватне право.