1. Поняття та зміст міжнародного права.

Міжнародне право - це самостійна система права, що складається з юридично

обов'язкових принципів і норм, які регулюють відносини між державами та
іншими суб'єктами міжнародного права з метою забезпечення мирного
співіснування та міжнародної співпраці.

Об'єктом міжнародно-правового регулювання є суспільні відносини, що

виникають в рамках міжнародного співтовариства держав.

Предметом міжнародного права є міжнародні правовідносини. Під

міжнародними розуміються відносини за участю держав, міжнародних
міжурядових організацій, націй та народів, що борються за національне
визволення, та державоподібних утворень, які і є суб'єктами міжнародного
права.

Особливістю сучасного міжнародного права є наявність імперативних норм

міжнародного права (jus cogens), які є обов'язковими для суб'єктів
міжнародного права незалежно від того, чи погодилися вони на створення та
існування цих норм.

2. Функції міжнародного права.

 координуюча функція — полягає в тому, що за допомогою його
норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх
держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не
заважаючи одна одній;
 регулююча функція — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних
принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх
спільне існування та спілкування;
 забезпечувальна функція — полягає в тому, що міжнародне право
містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил
поведінки як у мирний час, так і в період війни;
 охоронна функція — полягає в тому, що міжнародне право закріплює
механізми, які захищають законні права й інтереси держави та
дозволяють спільно (колективно) карати порушникі

3. Система сучасного міжнародного права.

Система міжнародного права - це сукупність принципів і норм міжнародного
права, що становлять єдине ціле і які впорядковані на відносно самостійні
компоненти: інститути і галузі міжнародного права.

(компонентів):
- Принципів міжнародного права;
- Міжнародно-правових норм;
- Інститутів міжнародного права;
- Галузей міжнародного права.

Ядром (центром) системи міжнародного права є основні принципи

міжнародного права, закріплені в Статуті ООН 1945

Міжнародно-правові норми - це правила поведінки суб'єктів міжнародного

права,
- Імперативні (загальнообов'язкові) і диспозитивні (що передбачають свободу
вибору правил поведінки для суб'єктів міжнародного права);
- Персоніфіковані (адресовані вузькому колу учасників міжнародних відносин,
наприклад, що містяться в двосторонніх міжнародних угодах) і не
персоніфіковані (адресовані всім без винятку суб'єктам міжнародного права, що
є загальнообов'язковими, за невиконання яких можуть послідувати заходи
міжнародно-правової відповідальності).

Такі інститути:
- інститут міжнародної правосуб'єктності;
- інститут міжнародної правотворчості;
- інститут застосування норм міжнародного права;
- інститут міжнародно-правової відповідальності;
- інститут відновлення порушених правовідносин.

Галузь міжнародного права - комплекс одноріднихнорм певного

функціонального призначення.
- Традиційні, які сформувалися в такі досить давно, наприклад, право
міжнародних договорів, право міжнародної безпеки, міжнародне економічне
право, права людини та ін .;
- Молоді галузі міжнародного права, що склалися в такі відносно недавно:
міжнародне екологічне право, міжнародне космічне право та ін.

4. Природа юридично обов'язкової сили міжнародного права

1. Виконання норм міжнародного права забезпечується системою міжнародно-
правових санкцій.
2. Забезпечення верховенства права в міжнародних відносинах, що
здійснюється постійно діючим універсальним судовим органом – Міжнародним
судом ООН
3. Важливу роль у забезпеченні дотримання норм міжнародного права відіграє
взаємність.
4. Держави дотримуються норм міжнародного права, оскільки факти їх
недотримання будуть засуджені міжнародною спільнотою і в кінцевому
рахунку держава-порушник може опинитися в міжнародній ізоляції.
5. Юридичну обов’язковість норм міжнародного права засвідчує і той факт, що
держави завжди, вчиняючи ті чи інші дії на міжнародній арені, практично
намагаються аргументувати їх з точки зору міжнародного права.
6. Більшість конституцій, які прийняті впродовж останніх років, містять
посилання на норми міжнародного права, що теж підтверджує юридично
обов’язковий характер норм цієї галузі права.
юридична обов’язкова сила ґрунтується не стільки на примусі, скільки на
правосвідомості його суб’єктів.

5. Теорії співвідношення міжнародного права з національним правом.

Нині наукою вироблено дві основні теорії щодо співвідношення міжнародного і

національного права: моністична та дуалістична.

Моністична теорія стверджує, що міжнародне і національне право-це два

елементи однієї цілісної системи. У рамках монізму залежно від місця норм в
ієрархії прийнято виділяти дві течії: монізм з приматом національного права і
монізм з приматом міжнародного права.
Дуалістична теорія стверджує, що існують дві правові системи, котрі
розвиваються паралельно. Міжнародне право і внутрішньодержавне право
покликані регулювати різні групи суспільних відносин: міжнародне право -
міжнародні, а національне право - відносини між фізичними та юридичними
особами.

6. Міжнародне публічне та міжнародне приватне право

Суб'єктами міжнародного публічного права є держави, міждержавні організації,
нації, що борються за своє визволення, та державоподібні утворення. Вони мо-
жуть вступати у дво- або багатосторонні відносини з різних аспектів
міжнародної торгівлі.
Основними суб'єктами міжнародного приватного права є фізичні та юридичні
особи різної державної належності. Це право регулює цивільно-правові
відносини, ускладнені іноземним елементом.

7. Міжнародне право та політика

Міжнародне право та політика - це галузі знань, що вивчають взаємовідносини
та поведінку держав у міжнародній арені. Міжнародне право встановлює норми
та принципи, що регулюють взаємодію між державами, а також відносини з
міжнародними організаціями та іншими акторами. Міжнародна політика вивчає
процеси прийняття рішень, конфлікти та співпрацю між державами, а також
вплив інших чинників, таких як економіка, культура та безпека, на міжнародні
відносини.

8. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА МОРАЛЬ.

Високий моральний сенс міжнародного права полягає якраз у тому, щоб за
рахунок морального «перевиховання» індивідів та прищеплення їм високих
моральних концепцій зробити війну неприйнятною для розв’язання конфліктів
та для суспільства в цілому. Ця установка робить індивіда моральним, а
державу — правовою, тому мораль та право перебувають у відносинах
необхідної достатності. Моральні, загальнолюдські цінності є критерієм
розвитку міжнародного права. Ряд норм спочатку функціонують винятково як
моральні засади, а згодом держави формулюють їх як юридичні норми
(наприклад, заборона злочинів проти миру і людяності тривалий час була
моральною вимогою, а у Статуті Нюрнберзького трибуналу закріплена як
норма міжнародного права).
А саме: принцип незастосування сили або погрози силою; принцип мирного
вирішення міжнародних спорів; принцип невтручання в справи держави;
принцип суверенної рівності держав; принцип співробітництва; принцип
рівноправності й право самовизначення народу; принцип сумлінного виконання
державами міжнародних зобов’язань; принцип непорушності державних
кордонів; принцип територіальної цілісності держав; принцип поваги до прав
людини та її основних свобод.

9. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА РЕЛІГІЯ.

Міжнародне право та релігія - це взаємодія та вплив релігійних переконань та
практик на норми та принципи міжнародного права. Релігія може відігравати
роль у формуванні правових норм, впливати на міжнародну політику та
відносини між державами. Міжнародне право в свою чергу визнає свободу
віросповідання та недискримінацію на основі релігії, а також може ставити
обмеження на релігійну практику у випадках, коли вона суперечить загальним
принципам правосуддя, безпеки чи громадському порядку.
На різних етапах розвитку суспільства і в різних правових системах ступінь і
характер взаємодії права і релігії був різним. Так, у деяких правових системах
зв'язок релігійних і правових норм був настільки тісним, що їх слід вважати
релігійними правовими системами. Найдавніша з таких правових систем -
індуське право, в якому тісно перепліталися норми моралі, звичаєвого права і
релігії. Інший приклад - мусульманське право, яке, по суті, є однією зі сторін
релігії ісламу і називається «шаріатом» (у перекладі - «шлях прямування»).
Таким чином, релігійна правова система - єдиний релігійно-моральний і
правовий регулятор всіх сторін життя суспільства.

10. ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ

МІЖНАРОДНОГО ПРАВА.
Принцип міжнародного права – юридично-узагальнене правило поведінки
суб’єктів міжнародного права в певній системі правовідносин.
Ці принципи володіють вищою імперативною юридичною силою.
Статут та декларація встановили 7 основних принципів МП
 Незастосування сили або загрози застосування сили
 Мирне вирішення міжнародних спорів
 Не втручання
 Співробітництво
 Рівноправ’я та самовизначення народів
 Суверенна рівність держав
 Добросовісне виконання зобов’язань за міжнародним правом
1975 року заключним актом з питанб безпеки і спіробітництва в Європі ці
принципи були доповнені ще трьома:
 Територіальна цілісність
 Переваги прав людини
 Непорушність кордонів
 11.ПРИНЦИП СУВЕРЕННОЇ РІВНОСТІ ДЕРЖАВ.
Кожна держава зобов'язана поважати право інших держав здійснювати
законодавчу, виконавчу, адміністративну та судову владу без будь-якого
втручання з боку інших держав, а також самостійно проводити свою зовнішню
політику. Цей принцип відображено у п. 1 ст. 2 Статуту ООН.

12.ПРИНЦИП НЕВТРУЧАННЯ У ВНУТРІШНІ СПРАВИ.

Принцип невтручання — міжнародне зобов'язання не втручатися в питання, що
належать винятково до внутрішньої компетенції незалежної держави. До цього
принципу належать усі ті справи, щодо яких держава не зв'язана міжнародними
зобов'язаннями.

13. ПРИНЦИП НЕЗАСТОСУВАННЯ СИЛИ ЧИ ПОГРОЗИ СИЛОЮ.

Незастосування сили або погрози силою принцип – принцип загального

міжнародного права, згідно з яким держави в міжнародних відносинах повинні
утримуватися від погрози силою чи її застосуванням проти територіальної
недоторканності або політичної незалежності будьякої держави чи будь-яким
іншим чином, несумісним з цілями ООН. Цей принцип закріплено у пункті 4
статті 2 Статуту ООН як один із його основних принципів.

14.ПРИНЦИП МИРНОГО ВИРІШЕННЯ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений Статутом ООН,
Декларацією про принципи міжнародного права, Манільською декларацією про
мирне вирішення спорів 1982 р., та багатьма іншими документами.
Відповідно до вимог цього принципу, держави зобов'язані вирішувати свої
міжнародні спори незалежно від причин їх виникнення, характеру та обставин
спору виключно мирними засобами. Сторони мають право самостійно вибирати
засіб мирного вирішення міжнародних спорів залежно від обставин та
характеру такого спору. У випадку, якщо їм не вдасться досягнути вирішення
спору мирним засобом, вони повинні врегульовувати спір за допомогою іншого
чи інших мирних засобів.

15. ПРИНЦИП РІВНОПРАВНОСТІ ТА САМОВИЗНАЧЕННЯ НАРОДІВ.

Всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний
статус та здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і
кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які
могли б перешкодити народам здійснювати це право (= право кожного народу
вільно вибирати шлях і форми свого розвитку). Формами реалізації народами
права на самовизначення можуть бути створення суверенної держави, вільне
приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, встановлення іншого
політичного устрою та ін.

16. ПРИНЦИП СПІВРОБІТНИЦТВА.

Принцип міжнародного співробітництва зобов’язує держави співробітничати
одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і
соціальних систем.
Обов’язок держав співробітничати одна з одною, звичайно, передбачає
сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН.

Основними напрямками співробітництва є:

 підтримка миру і безпеки;
 загальна повага прав людини;
 здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній,
технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і
невтручання;
 співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;
 сприяння економічному зростанню у всьому світі.

17. ПРИНЦИП ДОБРОСОВІСНОГО ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЗА МІЖНАРОДНИМ

ПРАВОМ.
pacta sunt servanda (лат. — угоди слід дотримуватися)

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, як він записаний у п.

2 ст. 2 Статуту ООН, наказує: "Усі члени Організації Об'єднаних Націй
сумлінно виконують прийняті на себе по дійсному Статуті зобов'язання, щоб
забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що випливають із
приналежності до складу Членів Організації".
18. ПРИНЦИП ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ ДЕРЖАВ.
— принцип міжнародного публічного права, згідно з яким територія держави є
недоторканною від посягань з боку інших держав шляхом застосування
військової сили або загрози силою. п. 4 ст. 2 Статуту ООН

19. ПРИНЦИП НЕПОРУШНОСТІ ДЕРЖАВНИХ КОРДОНІВ.

Був прийнятий на ОБСЄ в 1975. «Держави-учасники розглядають як нерушимі
всі кордони один одного, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть
утримуватися від будь-яких зазіхань на ці території».
Дотримання принципу можна зводити до трьох елементів: визнання існуючих
кордонів; відмова від яких-небудь територіальних претензій зараз і в
майбутньому; відмова від будь-яких інших зазіхань на кордони, включаючи
погрозу силою або її застосування.

20. ПРИНЦИП ПОВАГИ ДО ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД.

Як самостійний принцип поваги до прав людини був сформульований у
Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975
року. Згідно з принципом поваги до прав людини, всі держави повинні
поважати права людини незалежно від їх раси, статі, мови, релігії і інших
відмінностей між ними.

21. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ДЖЕРЕЛ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА.

Джерела міжнародного права - це зовнішня форма вираження правил поведінки
суб'єктів міжнародного права.
Міжнародно прийнята класифікація джерел міжнародного права
сформульована в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН:

a. міжнародні конвенції (загальні чи окремі);

b. міжнародний звичай,
c. загальні принципи права,
d. Допоміжні засоби для визначення норм права, такі як судові рішення та
вчення найбільш висококваліфікованих публіцистів (ст 59).

22. Міжнародний договір, як основне джерело міжнародного права

Міжнародний договір - основне джерело міжнародного права. Це письмова

угода між двома або більше суб'єктами міжнародного права, яка встановлює їх
права та обов'язки. Договір може мати різні форми, такі як угода, конвенція,
протокол, хартія тощо. Він має бути укладений на основі доброї віри та згоди
сторін. Міжнародний договір може регулювати різноманітні сфери, включаючи
торгівлю, права людини, міжнародний гуманітарний правопорядок та інші.
Сторони зобов'язані дотримуватися умов договору, а порушення може мати
правові наслідки, такі як претензії або арбітражні процедури.
Міжнародні договори можуть бути укладені на різний строк: тимчасові, на
певний термін або безстрокові. Вони також можуть передбачати механізми для
внесення змін, відкликання або припинення договору.

23. Міжнародно-правовий звичай

Міжнародно-правовий звичай - це джерело міжнародного права, що виникає з
загальноприйнятої практики держав та їхньої переконаності у юридичній
зобов'язаності (опірної переконаності) дотримуватися певної норми. Звичай
складається з двох основних елементів: довготривалої загальноприйнятої
практики держав та їхньої віри в юридичну обов'язковість цієї практики,
відомої як opino juris. Якщо звичай відповідає цим критеріям, він вважається
чинним у міжнародному праві та зобов'язує держави.
У сучасному міжнародному праві потрібно виокремити два види звичаєвих
норм. Перші - неписане правило, що склалося у практиці, за яким суб'єкти
визнають юридичну силу. Інші також вважають неписаними, однак створюють
їх не внаслідок тривалої практики, а через визнання декількох або навіть одного
попереднього акту.

24. Загальні принципи права, як джерело міжнародного права.

Загальні принципи права - це ще одне джерело міжнародного права, яке

випливає з загальних принципів справедливості та правосуддя, які визнаються
державами. Ці принципи включають принципи невтручання, добросовісної
поведінки, виконання угод, заборону насильства, вирішення спорів шляхом
мирних засобів та інші. Загальні принципи права доповнюють та інтерпретують
інші джерела міжнародного права, такі як договори та звичай. Вони
застосовуються в судовій практиці, арбітражних рішеннях та інших механізмах
вирішення спорів для визначення прав та обов'язків держав у міжнародних
відносинах.
25. Рішення міжнародних судів, як допоміжне джерело міжнародного
права.

Рішення міжнародних судів, таких як Міжнародний Суд ООН, Європейський

Суд з прав людини або Міжнародний кримінальний суд, можуть виступати як
допоміжне джерело міжнародного права. Ці суди вирішують спори та
розглядають питання, що стосуються правових норм та зобов'язань держав у
міжнародних відносинах. Рішення судів, особливо ті, що мають преюдиційний
характер (прийняття без доказування та перевірки фактів), можуть мати
значення як правовий прецедент, встановлюючи тлумачення та застосування
міжнародного права в конкретних ситуаціях. Вони можуть впливати на
розвиток інших джерел міжнародного права, таких як звичай та договори, і
служити джерелом правової інтерпретації та орієнтації для держав та інших
суб'єктів міжнародного права.
26. Наукова доктрина, як допоміжне джерело міжнародного права

Наукова доктрина вважається одним з допоміжних джерел міжнародного права.

Вона відображає думки, інтерпретації та дослідження вчених, юристів,
академіків та експертів у галузі міжнародного права. Наукова доктрина
допомагає розробляти та вдосконалювати міжнародні правові принципи і
норми.

Одним з основних завдань наукової доктрини є тлумачення та роз'яснення

складних питань міжнародного права, а також вивчення його розвитку та
тенденцій. Це досягається через проведення наукових досліджень, публікацію
статей, книг, монографій та інших наукових матеріалів.

Наукова доктрина може мати великий вплив на формування та розвиток

міжнародного права. Думки та погляди вчених можуть відображатися у
рішеннях міжнародних судів, аргументації сторін у суперечках, розробці нових
концепцій та підходів до регулювання міжнародних відносин.
Важливо зазначити, що наукова доктрина сама по собі не є юридично
зобов'язуючою, але вона може мати вплив на тлумачення та розвиток
міжнародного права. Вона слугує як джерело інтелектуальних аргументів, ідей
та концепцій, які можуть бути використані для розробки нових норм та
принципів міжнародного права.

27. Роль рішень міжнародних організацій у створення міжнародно-

правових норм.
Міжнародні організації, такі як Організація Об'єднаних Націй (ООН),
Міжнародна організація праці (МОП), Світова торгова організація (СТО) та
багато інших, є важливими форумами для обговорення, розробки та прийняття
міжнародних правових норм.

Організації можуть ухвалювати рішення, рекомендації, резолюції, конвенції та

інші документи, які стають частиною міжнародного права. Ці рішення можуть
бути прийняті в рамках загальних зборів організації, комітетів, конференцій або
спеціалізованих органів.

Рішення міжнародних організацій можуть мати декларативний характер, якщо

вони стверджують загальні принципи або ставлять перед собою певні цілі. Такі
рішення, хоча не мають юридичної зобов'язуючої сили, можуть мати важливий
політичний вплив і сприяти формуванню міжнародної практики та звичаєвого
права.
Однак, рішення міжнародних організацій також можуть мати юридичну силу.
Наприклад, резолюції Генеральної Асамблеї ООН або рішення Міжнародного
Суду можуть мати зобов'язуючий характер для її членів. Крім того, організації
можуть розробляти та укладати міжнародні конвенції, які стають частиною
міжнародного права і зобов'язують держави-учасниці виконувати їх положення.
Рішення міжнародних організацій впливають на формування міжнародно-
правових норм через кілька способів. Вони можуть інтерпретувати і тлумачити
існуючі норми, розвивати нові принципи, сприяти уніфікації права, розробляти
стандарти поведінки, а також встановлювати механізми врегулювання
конфліктів та спорів між державами.

Окрім того, рішення міжнародних організацій можуть мати вплив на

національне законодавство держав-учасниць. Через процес транспонування та
ратифікації, держави можуть ухвалювати внутрішні закони, що відповідають
нормам та зобов'язанням, встановленим в рішеннях міжнародних організацій.

28. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права.

Кодифікація – спосіб систематизації, за яким здійснюється упорядкування

законодавства, забезпечується його системність та узгодження.

Завданням кодифікації є такі:

- приведення чинного міжнародного права у відповідність до потреб цього

періоду розвитку суспільних відносин;

- доповнення його новими правовими нормами, потреба в яких назріла;

- виключення застарілих норм та усунення суперечностей між окремими

нормами;

- об´єднання норм цієї сфери (галузі, інституту) в системний нормативний

комплекс.

Кодифікація неминуче супроводжується нормотворчістю, тобто

прогресивним розвитком міжнародного права.

Під час кодифікації враховуються практика реалізації норм міжнародного

права, рішення судових та інших органів, рекомендації науки та прогнози щодо
тенденцій розвитку міжнародних відносин і міжнародно-правового
регулювання. Кодифікація є одним зі способів удосконалення міжнародного
права, забезпечення його ефективності.

29. Поняття і види суб’єктів міжнародного права.

Суб’єкт міжнародного права – це носій певних міжнародних прав і обов’язків,
що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або
розпоряджень міжнародно-правових актів.

Види суб'єктів міжнародного права:

- основні (первинні) – держави, нації і народності, що борються за своє
національне визволення і створення власної національної держави.
- похідні (вторинні) – міжнародні міжурядові організації, специфічні
державоподібні утворення (раніше – це так звані вільні міста Венеція, Гамбург
та ін.).
+Також, в міжнародному праві виділяють нетипових суб’єктів. Нетипові
суб'єкти - вираз, яким зазвичай позначають утворення, які не володіють
ознаками, необхідними для суб'єкта міжнародного права, але тим не менш
визнаними в якості такого. До них відносять: державоподібні утворення, уряди
в еміграції, воююча сторона, повстала сторона.

30. Держава, як суб’єкт міжнародного права.

Держава – це суб’єкт міжнародного публічного права, що становить собою
політико-правове територіальне утворення, яке відповідає наступним
критеріям: має постійне населення, визначену територію, публічні органи
державної влади, здатність самостійно вступати у міжнародні публічно-правові
відносини. За умови присутності вказаних чотирьох критеріїв (елементів)
держави наявність суверенітету держави презюмується. Держави – основні
суб'єкти міжнародного права.

Держава як суб’єкт міжнародного публічного права має здатність створювати

норми міжнародного права; набувати прав та обов’язків за такими нормами,
реалізувати вказані норми; може брати участь у міжнародних публічно-
правових відносинах; має здатність нести міжнародно-правову
відповідальність. Суб’єктом міжнародного права виступає держава в цілому, а
не її окремі адміністративно-територіальні одиниці, державні органи чи
посадові особи.

31. Міжнародна правосуб’єктність міжнародних організацій.

Не всі міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права. Суб’єктами

міжнародного права є виключно міжурядові або міждержавні організації.
Неурядові організації здатні впливати на розвиток міжнародного права,
вносити власні пропозиції, але формально не мають міжнародної
правосуб’єктності. Безумовно, найбільший обсяг повноважень притаманний
ООН. Але в будь-якому разі правосуб’єктність міжнародних організацій є
похідною від волі первинних суб’єктів, тобто держав, що є не тільки їхніми
фундаторами, але згодом стають членами цих організацій.
Відповідно, правосуб’єктність міжнародних організацій обмежується їх
статутними документами. Але в межах цих документів міжнародні організації
вільні діяти на свій розсуд, незалежно від волі кожної окремої держави, яка
входить до складу цієї організації. Вперше питання правосуб’єктності
міжнародних організацій виникло із утворенням Ліги Націй.

32. Державоподібні утворення, як суб’єкти міжнародного права.

Державоподібні суб'єкти (квазідержави). Основною особливістю таких
суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки
такого утворення, перебуваючи як би міні-державами), не мають державний
суверенітет, але виступають у якості самостійних, хоча й в обмеженім ступені,
учасників міжнародно-правових відносин.
Такий спеціальний міжнародно-правовий статус державоподібних суб'єктів
установлюється відповідно до міждержавних договорів, їхня міжнародна
правосуб'єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і
незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародного права здійснювати
встановлені права й обов'язки.

До квазідержавних або державоподібних утворень у сучасному міжнародному

праві належать вільні міста, Ватикан і Мальтійський лицарський орден.

33. Міжнародна правосуб’єктність народів, які борються за

самовизначення.

Міжнародна правосуб'єктність народів, які борються за самовизначення, є

складним питанням у міжнародному праві. Згідно з принципом
самовизначення, народи мають право свободно вирішувати свій політичний,
економічний, соціальний та культурний статус без зовнішнього втручання.
Однак, це не означає автоматичне присвоєння міжнародної правосуб'єктності
народам, що борються за самовизначення.
Міжнародне право не має однозначної та універсальної системи для визнання
правосуб'єктності народів. Зазвичай, для отримання міжнародної
правосуб'єктності необхідно мати стабільну ідентифікацію народу, певний
рівень політичної та територіальної організації, а також здатність взаємодіяти з
іншими державами. Процес визнання міжнародної правосуб'єктності може бути
складним і залежить від політичних, історичних та юридичних обставин.
Загалом, міжнародне право визнає право народів на самовизначення, але
визнання їх міжнародної правосуб'єктності є окремим процесом, який може
мати різні наслідки залежно від конкретних обставин.
34. Проблема правосуб’єктності фізичних та юридичних осіб.
Фізичні особи (індивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони перебувають під
винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їх правовий статус.
Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Як визначають
деякі представники доктрини міжнародного права, якщо в ординарному режимі фізична особа є
лише бенефіці-аром (користувачем) міжнародного права, то в зазначених умовах вони набувають
деяких рис суб'єкта міжнародного публічного права. Під фізичними особами розуміють громадян
даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони
складають населення — і виникає перша проблема: в міжнародному і внутрішньодержавному праві
термін «населення» має неоднакове значення. Юридичні особи як учасники цивільних
правовідносин визнаються правосуб’єктними. Таким чином визнання юридичної особи суб’єктом
цивільного права означає наділення її цивільною правосуб’єктністю. Безпосередній правовий зв'язок
ознак юридичної особи та її правосуб’єктності, на думку В.Д. Примак, полягає у тому, що ознаки
юридичної особи є матеріальними передумовами визнання організації суб’єктом права, що здатні
забезпечувати фактичне здійснення цивільної правосуб’єктності юридичної особи2 .
«Правосуб’єктність юридичної особи» та «правовий статус» ‒ поняття не тотожні. Правовий статус
включає різноманітні елементи. У правовий статус входять такі елементи: 1) правосуб’єктність; 2)
установлені законом права та обов’язки; 3) гарантії установлених прав; 4) відповідальність суб’єкта за
невиконання обов’язків. Складовими елементами правосуб’єктності юридичної особи є
правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

35. Поняття, форми та види визнання у міжнародному праві.

Міжнародно-правове визнання — односторонній акт держави, яким юридично визнається
виникнення нового суб'єкта міжнародного права з метою встановлення з ним дипломатичних або
інших відносин. Визнання нових держав або урядів є виключною прерогативою інших суверенних
держав. Існують наступні форми міжнародного визнання: ● Визнання де-юре — повне офіційне
визнання держав (державоподібних суб'єктів міжнародного права) або їх урядів. Встановлення чи
підтримка дипломатичних відносин завжди свідчить про таке визнання, хоча не є обов'язковим для
нього. ● Визнання де-факто — неповне і неостаточне визнання. При такому визнання дипломатичні
відносини не можуть бути встановлені, проте укладаються двосторонні торговельні, фінансові,
освітні, екологічні та інші угоди. ● Визнання ad hoc — разове тимчасове визнання, коли такий акт має
вимушений характер для того, щоб вирішити конкретні питання між державами, які офіційно не
бажають визнавати одна одну. Основні види міжнародно-правового визнання наступні. ● Визнання
держави (державоподібного суб'єкта міжнародного права). Визнання держави, що було здійснене
іншою державою, свідчить про те, що нова держава визнається незалежною і суверенною державою,
повноправним учасником міжнародних відносин. ● Визнання уряду (у тому числі й уряду у вигнанні
або такого, що ще не володіє реальною державною владою, але має намір володіти нею у
майбутньому). ● Визнання повсталої (воюючою) сторони. ● Визнання націй чи національно-
визвольних рухів, які борються за незалежність. ● Визнання організацій опору.

36. Визнання держав.

ВИЗНА́ННЯ ДЕРЖА́ВИ – сукупність норм міжнародного права, які регулюють процес вступу
новостворених держав у міжнародно-правові відносини. Визнання нової держави з боку вже
існуючих полягає у тому, що останні прямо заявляють або вказують ін. чином, що вони вважають нове
державне утворення незалеж. і суверен. державою, повноправ. членом міжнар. співтовариства.
Визнання може бути вираженим прямо (де-юре), коли відповід. стороні надсилають спец. документ
про визнання, або непрямо (де-факто), коли наслідки визнання реалізуються фактично. Встановлення
дипломат. відносин є ознакою цілковитого й остаточ. визнання.

37. Визнання урядів та інші види визнання.

Визнання уряду відбувається, як правило, одночасно з визнанням нової держави. Проте можливо
визнання уряду без визнання держави, наприклад, у випадку приходу уряду до влади у вже
визнаному державі неконституційним шляхом (громадянські війни, перевороти і т.п.). Основний
критерій для визнання нового уряду - це його ефективність, тобто дійсне фактичне володіння
державною владою на відповідній території та незалежне її здійснення. У цьому випадку уряд
визнається єдиним представником даного держави у міжнародних відносинах. Особливим видом
визнання урядів є визнання емігрантських урядів чи урядів у вигнанні. Практика їх визнання була
широко поширена під час Другої світової війни. Однак емігрантський уряд часто втрачає зв'язок з
відповідною територією і населенням і тому перестає представляти дане державу в міжнародних
відносинах. В даний час визнання урядів у вигнанні використовується рідко. У середині XX століття
широкого поширення набуло визнання органів опору і національно-визвольних рухів. Це визнання не
було ні визнанням держави, пі визнанням уряду. Органи опору створювалися всередині вже
визнаних держав, а їх повноваження відрізнялися від традиційних повноважень урядів. Як правило,
визнання органів опору передувало визнанню уряду та мало завданням уявити бореться за
звільнення народ в міжнародних відносинах, забезпечити йому міжнародну захист і можливість
отримання допомоги. В даний час спостерігається прагнення окремих лідерів національно-
сепаратистських рухів отримати статус органів опору, і, відповідно, права і переваги, що випливають з
цього.

38. Поняття правонаступництва та його підстави.

Правонасту́пництво — перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта до іншого. Воно може бути
універсальним або частковим. За універсального правонаступництва до правонаступника (фізичної
або юридичної особи) переходять усі права і обов'язки того суб'єкта, якому вони належали раніше.
Це має місце у разі спадкування, об'єднання в одне кількох підприємств, установ, організацій. За
часткового правонаступництва від одного до іншого суб'єкта переходять лише окремі права і
обов'язки. При правонаступництві держави вирішується питання про перегляд міжнародних
договорів, їх денонсацію, членство у міжнародних міжурядових організаціях, власність, фінансові
ресурси і державні борги. У міжнародному праві питання правонаступництва держави розглядаються
у Віденській конвенції про правонаступництво держав (1983 p.) Підставою заміни кредитора
внаслідок правонаступництва (так само як і внаслідок виконання зобов'язання за боржника
поручителем, майновим поручителем або іншою третьою особою) буде пряма вказівка акта
цивільного законодавства (ч.3 ст.11 ЦК України), а також настання певних обставин, які мають
юридичне значення (наприклад, припинення юридичної особи шляхом реорганізації).

39. Правонаступництво стосовно міжнародних договорів.

Основні питання правонаступництва держав щодо договорів урегульовано у Віденській конвенції про
правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. Конвенцією передбачено, що її положення
регулюють питання правонаступництва з угод між державами, а також між державами та іншими
суб’єктами міжнародного права. Правонаступництво держав не повинне порушувати права третіх
країн, які не мають з ними тих договірних відносин, зобов’язання щодо яких є предметом
правонаступництва. Загальним принципом правонаступництва держав є принцип непорушності
кордонів, у тому розумінні, що одна або кілька держав-правонаступниць не мають права змінювати
кордони, встановлені міжнародними договорами між державою-попередницею та іншими країнами.
У ст. 11 Віденська конвенція закріпила норму міжнародного звичаєвого права, відповідно до якої
факт правонаступництва держав жодним чином не стосується кордонів і договірних прав та
зобов’язань щодо їхніх режимів: встановлені в договірному порядку державні кордони під час
правонаступництва держав можуть бути переглянуті лише за згодою зацікавлених сторін.
40. Правонаступництво стосовно державної власності, архівів та боргів.
Віденською конвенцією 1983 року встановлені правила правонаступництва стосовно державної
власності, державних архівів і державних боргів. Відповідно до Конвенції державна власність — це
майно, а також права й інтереси, що на момент правонаступництва належали відповідно до
внутрішнього права держави-попередниці, цій державі. Державні архіви являють собою сукупність
документів будь-яких давнини і роду, зроблених або набутих державою-попередницею у ході її
діяльності, що належать державі на момент правонаступництва відповідно до її внутрішнього права, і
такі, що зберігаються під її контролем у якості архівів для різноманітних цілей. Під державним боргом
розуміється будь-яке фінансове зобов'язання держави стосовно іншої держави, міжнародної
організації або будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до
міжнародного права. Перехід власності, архівів і боргів при правонаступництві регулюється угодами
між державою-попередницею і державою-спадкоємницею. При відсутності таких угод діють наступні
правила: а) При передачі частини території держави іншій державі до правонаступника переходять:
— усе нерухоме майно, що знаходиться на відповідній території, а також рухоме майно, пов'язане з
діяльністю держави на даній території; — частина архівів, що стосується відповідної території і
необхідна для й нормального управління; — державний борг (у справедливій долі). б) При створенні
нової незалежної держави на території держави-попередниці до держави-правонаступниці
переходять: — нерухоме майно, що знаходиться на її території, а також нерухомість, що належить
державі-попередниці і знаходиться за кордоном. До правонаступника переходить також рухоме
майно, що знаходиться на території держави-попередниці; — архіви, що належать її території, а
також частина інших архівів, необхідних для нормального управління. Державні борги до
правонаступника не переходять. в) При об'єднанні декількох держав в одну до правонаступника
переходять: уся власність держав-попередників, їхні архіви і борги. г) При відділенні частини
території від держави до правонаступника переходять: — нерухоме майно, що знаходиться на даній
території, а також усе пов'язане з нею рухоме майно і частин» іншого рухомого майна (у
справедливій долі); — частина архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, необхідні
для управління нею; — державний борг (у справедливій долі). д) При поділі держави, коли частини
території утворюють дві або декілька держав-правонаступниць, до правонаступників переходять: —
нерухоме майно, що знаходиться на їх території, а також рухома власність, що належить їй; — частина
архівів, що стосується даної території, а також інші архіви, що мають безпосереднє відношення до неї;
— державний борг (у справедливій долі

41. Поняття і види території у міжнародному праві.

Термін «територія» використовується в міжнародному праві для позначення

земного, а також позаземного простору, відмежованого від інших просторів
певними межами, і такого, що має визначений юридичний статус (наприклад,
статус державної території) й відповідний правовий

З погляду правового режиму території можна поділити на такі види.

1. Державна територія - це територія, що правомірно перебуває під

суверенітетом конкретної держави, над якою здійснюється територіальне
верховенство, правовий режим якої визначається головним чином нормами
національного права.
2. Території з міжнародним режимом - це простір, що перебуває за межами
державної території, що не належать одній, а перебуває у спільному
користуванні всіх держав відповідно до міжнародного права (відкрите море за
межами територіальних вод, міжнародний район морського дна, деякі
міжнародні ріки, протоки й канали, Антарктика, космічний простір і небесні
тіла).

З точки зору міжнародного права, міжнародні території становлять спільну

спадщину людства. Така концепція передбачає, з одного боку, можливість
вільного дослідження й використання всіма державами цих територій, а з
іншого - заборону поширення державного суверенітету.

Правовий режим міжнародних територій визначається головним чином

міжнародними договорами.

Відкрите море - частина Світового океану, розташована за межами

територіальних вод і виключної економічної зони будь-якої держави.

Міжнародний район морського дна - дно морів та океанів, а також його надра за
межами дії національної юрисдикції. Він розташований за зовнішніми
кордонами континентального шельфу прибережних держав.

Антарктика - в широкому значенні південна полярна область Землі, до складу

якої входить материк Антарктида та ділянки Атлантичного, Індійського й
Тихого океанів, що межують з Антарктидою (або води Південного океану). З
міжнародно-правового погляду, Антарктика не перебуває під чиїмсь
суверенітетом, а перебуває в користуванні всіх держав. Її води є відкритими для
мореплавства, наукових досліджень і промислів.

Космічний простір - простір за межами повітряної сфери Землі, що не підлягає

присвоєнню жодною державою.

42. Державна територія, її склад.

Державна територія – це частина земної кулі, що належить певній державі на
законних підставах, у межах якої вона здійснює суверенітет.
Державна територія включає в
себе землі, внутрішні та прибережні територіальні води, разом з простором,
розташованим нижче поверхні і над поверхнею землі і води. Державна
територія країни може також включати острова й анклави землі.
Державна територія також розповсюджується на посольства, палуби кораблів і
борти літаків. Події, які відбуваються там, з юридичного погляду,
розглядаються так, ніби вони відбувалися на території держави (тобто під
юрисдикцією держави).
Державна територія складається із сухопутної, водної і повітряної території, а
також надр.
Надра — частина земної кори, розташована нижче грунтового прошарку і дна
водойм, що простирається до глибин, технічно доступних геологічному
вивченню й освоєнню.
Острівні території,
Анклав — частина території однієї держави, оточена зі всіх боків сухопутною
територією іншої держави і яка не має морського берега. Анклав складає
невід’ємну частину території тієї держави, якій належить.

43. Способи набуття та зміни території у міжнародному праві

Територія держави може змінюватися, внаслідок:

поділу існуючої держави, виходу частини території зі складу держави,

об'єднання двох або декількох держав;

національно-визвольної боротьби і реалізації права на самовизначення;

обміну державними територіями за згодою;

застосування заходів відповідальності за агресію;

Правомірними способами територіальних змін є:

 1. Цесія - це передача частини території однієї держави іншій на підставі

договору між ними. Вона, як правило, вимагає компенсації в грошовій чи
в іншій формі.
 2. Плебісцит - це всенародне голосування з питання державної
приналежності певній території.
 3. Ад'юдикація — підстава територіальних змін, яка передбачає взаємну
згоду держав сторін спору, згідно з якою вони звертаються до
міжнародних судових або арбітражних органів, чиї рішення обов'язкові
для сторін (Міжнародний суд ООН).

Неправомірними способами територіальних змін визначають:

Дебеляцію - завоювання, захоплення територій за допомогою сили в результаті

збройних конфліктів;

Анексію - загарбання, насильницьке приєднання державою території, яка

належить іншій державі або народу, грубе порушення норм міжнародного
права.

44. Поняття, види та правовий режим державних кордонів

Державні кордони - це фактичні чи уявні лінії на суходільному, водному,

повітряному просторі та в надрах, які визначають межі дії державного
суверенітету й поширення територіального верховенства держави.

Міжнародне право зобов´язує утримуватися від будь-яких посягань на кордони

інших держав, від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення частини
або всієї території будь-якої держави. Державні кордони можуть змінюватися
відповідно до міжнародного права лише мирним шляхом.

Лінія проходження кордонів і їх правовий режим закріплюються договорами

між прикордонними державами.

Розрізняють суходільні, водні й повітряні кордони державної території.

Водні кордони держави поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і

морські. Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. кожна
держава має право встановлювати ширину своїх територіальних вод у межах 12
морських миль.

Повітряними кордонами держави є бокові й висотні межі її повітряного

простору. Боковою межею повітряного простору є вертикальна площина, що
проходить по суходільній і водній лініях державного кордону. Висотні межі
державного кордону обмежуються 100-110 км.

За міжнародним правом процес установлення кордону передбачає два

послідовні етапи - делімітацію та демаркацію.

Делімітація кордону - це договірне визначення лінії проходження державного

кордону, яке здійснюється за допомогою великомасштабних карт, у яких
повністю визначено населені пункти, рельєф, гідрогеографію й інші
особливості місцевості

Демаркація кордону - проведення державного кордону на місцевості з

позначенням її спеціальними прикордонними знаками відповідно до договору
про делімітацію кордонів, до якого додаються карти й описи.

Із метою врегулювання прикордонних інцидентів уряди багатьох держав

призначають спеціальних прикордонних представників, що називаються
прикордонними комісарами або прикордонними уповноваженими. Вони
взаємодіють з аналогічними представниками сусідніх держав на основі
двосторонніх договорів.

45. Правовий режим міжнародних річок, проток та каналів.

Міжнародні ріки в міжнародному праві - це ріки, що протікають по територіях

чи розділяють територію двох або більше держав і використовуються для
різних потреб за згодою між цими державами. Їх поділяють на такі види:
багатонаціональні, міжнародні, прикордонні.

Багатонаціональними прийнято вважати ріки, що не мають безпосереднього

з'єднання з морем і в їх використанні заінтересовані виключно прибережні
держави.

Каботаж - це судноплавство поблизу берегів, уздовж узбережжя

Міжнародними називаються ріки, що мають судноплавне з'єднання з моремДо
прикордонних належать ріки, що є природним кордоном між двома або
кількома державами.

Угодами встановлена свобода судноплавства міжнародними ріками іноземних

невоєнних суден будь-яких держав. Іноземні судна зобов'язані дотримуватись
встановлених прибережними державами і міжнародними угодами правил
плавання. Плавання міжнародними ріками іноземних військових кораблів
неприбережних держав у більшості випадків заборонено.

Протоки це природний морський прохід, що з'єднує райони одного моря або

моря й океани між собою.

Держави, що межують з міжнародною протокою, вправі в рамках,

передбачених міжнародними угодами, регулювати транзитний і мирний прохід
суден і літальних апаратів через протоку.

Міжнародні канали - це штучні спорудження, які з'єднують моря й океани,

розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і
використовуються всіма державами відповідно до міжнародного права і
національних законодавств.

Принципами правового режиму міжнародних каналів визначають: повагу

суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи;
свободу судноплавства каналом для суден усіх держав без якої б не було
дискримінації; обов'язку користувачів дотримувати норм міжнародного права і
національного законодавства держави-власника каналу.

Режим судноплавства більшістю каналами характеризується тим, що канали в

мирний час відкриті для всіх невоєнних суден і військових кораблів усіх
держав; адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність
судна; установлюються правила походження каналу. У більшості каналів
обмежується проходження суден визначених розмірів і тоннажу, передбачена
сплата зборів.

46.Міжнародно-правовий режим Арктики

Арктика - це частина земної кулі з умовним центром (Північним полюсом), до

складу якої входять води Північного Льодовитого океану і його морів, а також
ділянки суші Європи, Азії й Америки.

Правовий статус Арктики формувався протягом довгого часу, процес його

розвитку триває дотепер. Нині правовий режим Арктики базується на нормах
міжнародного права і національного законодавства арктичних держав (Данії,
Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії, Швеції). В Арктиці діє низка
універсальних конвенцій (Конвенція ООН з морського права 1982 р., Чиказька
конвенція про цивільну авіацію 1944 р., Договір про заборону випробувань
ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. та ін.); одна регіональна конвенція -
Угода про збереження білих ведмедів 1973 р.;

Дотепер учасницями договору є більше 40 держав: Болгарія, Велика Британія,

Данія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Росія, Румунія,
Словаччина, США, Угорщина, Фракція, Чехія, Швеція, країни колишньої
Югославії, Японія та ін.

У вересні 1996 р. вісім арктичних держав (Данія, Ісландія, Канада, Норвегія,

Росія, США, Фінляндія, Швеція) підписали в Оттаві Декларацію про створення
Арктичної Ради - нової регіональної міжнародної організації. Мета Арктичної
Ради - співробітництво, координація і взаємодія арктичних держав, за активної
участі корінних народів Півночі та інших жителів Арктики, із загально-
арктичних питань; контроль та координація виконання екологічних програм;
розробка, координація і контроль за виконанням програм сталого розвитку;
поширення інформації, заохочення інтересу й освітніх ініціатив з питань,
пов'язаних з Арктикою.

У Декларації зазначається, що Арктична Рада не буде займатися проблемами

військової безпеки й демілітаризації Арктики, незважаючи на те, що спочатку
ця галузь планувалась як одна із пріоритетних у її діяльності.

47.Міжнародно-правовий режим Антарктики.

Антарктика - значний за площею регіон земної кулі, що простягається від

Південного полюса до 60° пд. ш. До цього регіону входять континент
Антарктида, острови довкола нього і південні частини Тихого, Індійського й
Атлантичного океанів.

Плідне міжнародне співробітництво й високі наукові результати досліджень

сприяли тому, що уряд США виступив з ініціативою скликання міжнародної
конференції з метою укладення договору стосовно Антарктики. Така
конференція відбулася у Вашингтоні з 15 жовтня по 1 грудня 1959 р., і її робота
увінчалася підписанням 1 грудня 1959 р. безстрокового Договору про
Антарктику, що набрав чинності в 1961 р. Україна бере участь у договорі з 1992
р. На 1 січня 2009 р. до учасників Договору належало 46 держав, 28 з яких є
консультативними сторонами.

Договір е важливим правовим актом із забезпечення миру, безпеки й

різнобічного співробітництва у величезному за площею і значенням регіоні
Землі. У ст. І Договору встановлено: "Антарктика використовується тільки в
мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру,
такі як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а
також випробування будь-яких видів зброї". Заборонено також здійснювати
будь-які ядерні вибухи і скидати радіоактивні відходи в Антарктиці. У такий
спосіб був установлений режим повної демілітаризації й нейтралізації
Антарктики, що включає перетворення її на без'ядерну зону. Однак Договір про
Антарктику не забороняє використання військового персоналу або оснащення
для наукових досліджень, або з будь-якою іншою мирною метою. Договір
закріпив принцип свободи наукових досліджень.

У Договорі передбачено спеціальний механізм його реалізації - Консультативні

наради держав-учасниць (ст. IX). У роботі нарад можуть брати участь 12
держав, що підписали його, і ті з держав, що приєдналися та проводять активну
науково-дослідну діяльність в Антарктиці. Нині у Консультативних нарадах
беруть участь 28 держав (з 2004 р. до складу їх входить і Україна). У рамках
консультативних нарад були розроблені Конвенція про збереження
антарктичних тюленів 1972 р. і Конвенція про збереження морських живих
ресурсів Антарктики 1980 р. У вересні 2004 р. було створено Секретаріат
Договору про Антарктику зі штаб-квартирою в Буенос-Айресі (Аргентина).

48.Поняття населення у міжнародному праві.

Поряд із певною територією, урядом і здатністю бути учасником зносин з

іншими державами, наявність постійного населення є однією з головних ознак
держави.

Традиційно правовий статус населення визначається законодавством держави,

під чиїм суверенітетом перебуває територія, на якій це населення проживає.
Однак сучасне міжнародне право виходить з того, що деякі аспекти статусу
населення не можуть бути у виключній компетенції держави й регулюються
нормами міжнародного права. Існує низка норм міжнародного права, що прямо
чи опосередковано впливає на статус населення (як у цілому, так і окремих його
категорій або навіть окремих осіб). Ці норми стосуються, перш за все, прав
людини, правового статусу іноземців, осіб без громадянства, біженців, надання
притулку тощо.

У міжнародному праві, так само як і у внутрішньому праві більшості держав

світу, немає однозначного й чіткого визначення поняття «населення»,
незважаючи на те, що воно часто згадується в різних міжнародно-правових
актах. Загалом населення розуміється як проста сукупність індивідів, що
проживають на території держави чи її адміністративно-територіальної
одиниці. За цією ознакою категорія «населення» суттєво відрізняється від
схожих категорій, зокрема «нація», «народ» чи «етнос», ознакою яких є
наявність певної єдності, як правило історичної, соціальної, культурної чи
мовної.

Населення будь-якої держави складається з таких основних категорій осіб:

- громадяни або піддані;

- іноземні громадяни;
- особи без громадянства (апатриди).

Крім цього, можуть виділятися проміжні категорії населення, наприклад особи

з множинним (поліпатриди), у тому числі подвійним (біпатриди)
громадянством.

До складу населення певної країни не включаються фізичні особи з

міжнародними імунітетами, наприклад персонал дипломатичних представництв
та консульських установ, глави іноземних держав та урядів тощо, оскільки вони
не підпадають під юрисдикцію держави перебування.

Особливий правовий статус передбачено для біженців та осіб, що шукають

притулок. Варто зауважити, що хоча всі ці особи, і перебувають на території
певної держави, але користуються дипломатичними імунітетами й не належать
до складу населення.

Залежно від часу перебування на території держави фізичні особи поділяються

на резидентів, які постійно проживають на території країни, і нерезидентів, які
перебувають на ній тимчасово. Критерії віднесення певної особи до резидентів
чи нерезидентів визначаються національним законодавством, як правило
податковим.

Визначення правового статусу кожної з названих категорій населення

відповідно до принципу суверенітету належить до внутрішньої компетенції
держав.

У міжнародному праві існує чимало правових актів, які прямо чи

опосередковано стосуються визначення правового статусу населення, зокрема з
питань громадянства, екстрадиції, захисту прав людини, статусу іноземців
тощо. До них належать Загальна декларація прав людини 1948 р., Конвенція
про скорочення безгромадянства 1961 р., Міжнародний пакт про громадянські і
політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і
культурні права 1966 р., Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція про права дитини 1989 р. та інші.

49.Міжнародно-правові питання громадянства.

У сучасній науці міжнародного права громадянство визначають як стійкий
правовий зв´язок фізичної особи з певною державою, який виявляється у
наявності встановлених законом взаємних прав та обов´язків. Громадянство
вказує на певні юридичні та фактичні зв´язки між особою й державою.
Класичним виявом такого зв´язку є постійне проживання особи на території
держави. Громадянство можна розглядати як суб´єктивне право особи. У
деяких державах із монархічною формою правління замість терміна
«громадянство» використовують термін «підданство».

Правовий статус громадян визначається національним законодавством

(конституцією, законами й іншими нормативно-правовими актами), проте
важливу роль у його регулюванні відіграє міжнародне право, значення якого в
цій сфері постійно зростає. Крім визначення змісту окремих прав і свобод,
норми міжнародного права встановлюють певні мінімальні стандарти, яким має
відповідати національне законодавство держав.

Своєрідним правовим явищем є громадянство Європейського Союзу. Кожен

громадянин держави-учасниці є громадянином Європейського Союзу. Воно має
додатковий (субсидіарний) характер відносно громадянства держави- учасниці
й може враховуватися міжнародним правом лише у певних випадках
(наприклад, громадянин ЄС користується дипломатичним захистом не лише
своєї держави, а й усіх інших держав-учасниць).

У сучасному міжнародному праві не існує єдиного кодифікованого акта, який

би регулював питання громадянства. Серед основних універсальних
міжнародних договорів, які нині регулюють це питання, слід назвати такі:
Конвенція, що регулює деякі питання, пов´язані з колізією законів про
громадянство 1930 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р.
тощо. Існує також низка регіональних угод у цій сфері. Однією із таких є
Європейська конвенція про громадянство 1997 p., яка була ухвалена в межах
Ради Європи і тепер є головним джерелом для європейських держав, у тому
числі й України.

50. Правовий статус іноземців, апатридів та біпатридів.

Біпатриди - це особи з подвійним або множинним громадянством. Виникнення

даного явища може бути пов'язано з колізією законів, по-різному вирішують
питання громадянства (наприклад, у батьків, що мають громадянство країни з
національним законом, заснованим на принципі крові, дитина народилася на
території іншої держави, законодавство якої грунтується на принципі грунту).
Те ж саме може мати місце при усиновленні, вступ в шлюб і натуралізації.

Подвійне громадянство є ускладнений правовий статус, оскільки одна особа

одночасно має і права, і обов'язки по відношенню до двох держав (подвійна
дипломатична і консульський захист, а й подвійна військова повинність).
Статус біпатрид узаконений в міжнародному праві, однак його наявність
передбачає поєднання двох юридичних компонентів - національного закону і
міжнародного договору.

У Статуті Міжнародного Суду ООН передбачено, що особа, яка може

розглядатися як громадянин більш ніж однієї держави, вважається
громадянином тієї держави, в якому воно зазвичай користується цивільними і
політичними правами.

На практиці застосовується правило, що з державного суверенітету: держава,

громадянин якого має також громадянство іншої держави, розглядає таку особу
як свого громадянина, ігноруючи при цьому статус особи як біпатрид. Такої
практики дотримується більшість держав світу.

Біпатриди проходять військову службу в тій державі, на території якої вона

постійно проживає в момент призову. Особи, які вже пройшли обов'язкову
військову службу в одній державі, повинні звільнятися від призову в іншій
державі.

Апатриди (особи без громадянства) - це особливе правове стан індивіда. Як

правило, є наслідком колізій національних законів про громадянство. Це
правовий статус, який характеризується відсутністю в особи громадянства
будь-якої держави. Безгражданство вважається правової аномалією, оскільки в
міжнародному праві закріплено право особи на громадянство.

Безгражданство може бути абсолютним (апатриди по народженню)

і відносним (втрата громадянства). Наприклад, народження у батьків, держава
громадянства яких дотримується принципу грунту, дитини на території
держави, законодавство якої грунтується по принципу крові; одруження з
іноземцем жінки, національний закон якої передбачає в таких випадках
автоматичну втрату громадянства, а національний закон чоловіка не передбачає
автоматичного набуття громадянства.

Апатриди підкоряються юрисдикції тієї держави, на території якого вони мають

постійне місце проживання. За своїм правовим становищем вони прирівняні до
іноземних громадян, але при цьому не користуються захистом і заступництвом
будь-якої держави. Апатриди мають менший обсягом цивільних прав і свобод,
ніж громадяни держави перебування (відсутність конституційних і політичних
прав, позбавлення можливості звернутися до консульської або дипломатичного
захисту). Як і іноземні громадяни, апатриди не несуть військового обов'язку, на
них поширюються ті

У Конвенції про статус апатридів підкреслюється, що у кожного апатрида

існують зобов'язання перед країною місця знаходження; він повинен
підкорятися її законам і постановам.

Конвенція про скорочення випадків безгромадянства 1961 року передбачає, що

особі, яка народилася на території держави , має бути надано громадянство цієї
держави, якщо в іншому випадку така особа може стати апатридом;

Європейська конвенція про громадянство 1997 містить положення, спрямовані

на скорочення випадків безгромадянства. Наприклад, держава-учасниця може
дозволити особі вихід зі свого громадянства тільки в тому випадку, якщо це не
призведе до втрати особою громадянства взагалі.
51.Правовий статус біженців.

Основним міжнародним документом, який встановлює права та обов'язки

біженців, є Конвенція ООН про статус біженців 1951 року та її Протокол 1967
року.
Згідно з Конвенцією ООН, біженець - це особа, яка перебуває за межами своєї
країни походження через обґрунтований страх переслідування з причин
расової, релігійної, національної, соціальної чи політичної приналежності або
через страх переслідування за іншими причинами, що ставлять його поза
захистом цієї країни. Конвенція встановлює права біженців, зокрема право на
захист від відповідного страху та на недобивання до країни, де загрожує
переслідування.
Багато країн також мають свої національні закони та процедури, які визначають
правовий статус біженців на внутрішньому рівні. Наприклад, це може включати
процедури заявок на притулок, перевірку обґрунтованості страху
переслідування та встановлення статусу біженця, а також права та обов'язки
біженців після отримання статусу.
Важливо зазначити, що правовий статус біженців може різнитися в різних
країнах.

52.Правовий статус внутрішньо-переміщених осіб.

Правовий статус внутрішньо переміщених осіб (ВПО) регулюється

національними законами та політиками кожної країни. ВПО - це люди, які були
змушені покинути свої домівки, але залишились в межах своєї країни. Їх
переміщення може бути викликане конфліктом, насильством, природними
катастрофами, порушенням прав людини або іншими подіями.
Закони та політики, що стосуються ВПО, варіюються в різних країнах. Ці
закони можуть включати такі аспекти, як доступ до житла, освіти, медичних
послуг, зайнятості, соціального захисту та інших необхідних послуг.
Організація Об'єднаних Націй (ООН) також займається питаннями ВПО та
надає рекомендації щодо їх захисту та допомоги. Наприклад, Управління
Верховного комісара ООН з прав людини (OHCHR) та Управління Верховного
комісара ООН у справах біженців (UNHCR) займаються питаннями захисту
прав ВПО та надають підтримку країнам у розробці політик та програм для
ВПО. Часто ВПО стикаються зі складнощами, такими як брак доступу до
базових потреб, соціального відкидання, нерівність і дискримінація.

53.Поняття та види міжнародних спорів.

Міжнародні спори - це суперечки або конфлікти між двома або більше
країнами, які виникають у зв'язку з різними питаннями, такими як
територіальні претензії, торговельні спори, природні ресурси, права людини,
водні ресурси, громадянство, міжнародні договори тощо.
Існують різні види міжнародних спорів:
1. Територіальні спори: кордони, прикордонні зони, острови або пограничні
води.
2. Торговельні спори: ввізні мита, тарифи, квоти або недотримання угод про
вільну торгівлю. (ВОТ) для вирішення таких спорів.
3. Міжнародні спори про права людини: Це конфлікти, пов'язані з порушенням
прав людини в одній або кількох країнах.
4. Спори про природні ресурси: розподіл та використання природних ресурсів,
таких як нафта, газ, водні ресурси, рибні запаси тощо.
5. Спори про міжнародні договори: виникають при виконання або порушення
міжнародних договорів, таких як договори про торгівлю, безпеку, зброю,
кліматичні угоди тощо.

54.Роль і значення безпосередніх переговорів.

Ось кілька ролей та значень безпосередніх переговорів:
1. Встановлення комунікації: Безпосередні переговори створюють
можливість для прямого спілкування між сторонами конфлікту.
2. Вирішення конфлікту: Безпосередні переговори надають можливість
сторонам дійти взаємоприйнятного рішення, що задовольняє їхні інтереси
та потреби.
3. Збереження контролю: Безпосередні переговори дозволяють сторонам
мати вплив на процес вирішення конфлікту і результати, що будуть
прийняті.
4. Розбудова взаєморозуміння та довіри: Безпосередні переговори
допомагають покращити взаєморозуміння між сторонами конфлікту.
5. Створення стійкого мирного врегулювання: Безпосередні переговори є
важливою передумовою для досягнення стійкого мирного врегулювання
конфлікту.
6. Врахування інтересів всіх сторін: Безпосередні переговори забезпечують
можливість вислухати і врахувати інтереси всіх сторін конфлікту.

55. Добрі послуги і посередництво.

Добрі послуги і посередництво є двома інструментами, які використовуються
для сприяння вирішенню конфліктів та спорів між сторонами.

1. Добрі послуги (Good offices): Добрі послуги використовуються для надання

сприяння та фасилітації діалогу між сторонами конфлікту. У цьому випадку
третя сторона, часто нейтральна, може виконувати роль посередника, яка
допомагає сторонам знаходити спільну мову та пропонує допомогу в
організації зустрічей, спільних переговорів та обговорення спірних питань.
Вони можуть стимулювати довіру, полегшувати обмін інформацією та
допомагати сторонам знаходити взаємно прийнятні рішення. Однак, добрі
послуги не передбачають активного втручання в розробку рішення і не
виступають як посередник, що пропонує конкретні компроміси.
2. Посередництво (Mediation): Посередництво є процесом, в якому третя
нейтральна сторона - посередник - активно допомагає сторонам у досягненні
врегулювання конфлікту. Посередник виступає як активний учасник
переговорного процесу, сприяючи сторонам у вирішенні спірних питань і
пропонуючи різні варіанти компромісних рішень. Посередник може вносити
пропозиції, розробляти альтернативні варіанти розв'язку, сприяти обговоренню
інтересів та потреб кожної сторони, а також допомагати в узгодженні угоди і
домовленостей. Основна мета посередництва полягає в тому, щоб сторони
самостійно знайшли прийнятне рішення
56. Слідчі та узгоджувальні комісії.

Слідчі та узгоджувальні комісії є інструментами, які використовуються для

розслідування подій, встановлення фактів і рекомендацій з проблем, що
стосуються суспільства, політики або правопорядку.
1. Слідчі комісії: Слідчі комісії створюються з метою проведення розслідування
щодо певної події або інциденту, який має велике суспільне значення. Їх
завданням є з'ясування фактів, збір доказів, встановлення відповідальності,
ідентифікація причин та рекомендації щодо подальших дій. Слідчі комісії
мають повноваження проводити допити, отримувати свідчення та документи, і
вони можуть мати незалежність від владних структур. Результати роботи
слідчої комісії можуть бути використані для притягнення винних осіб до
відповідальності або для внесення змін у систему.
2. Узгоджувальні комісії: Узгоджувальні комісії зазвичай формуються для
вирішення складних суспільних або політичних проблем шляхом обговорення,
консультацій та пошуку компромісів. Їх завданням є встановлення діалогу між
різними сторонами конфлікту або проблеми, вислуховування різних поглядів,
пошук спільних інтересів та вироблення рекомендацій для досягнення мирного
вирішення. спрямовані на дослідження обставин, з'ясування правди та
формулювання рекомендацій для майбутнього дії.
57.Міжнародні третейська (арбітражна) процедура.
Арбітра́ж міжнаро́ дний — спосіб мирного розв’язання міжнародних спорів,
що полягає в обранні сторонами спору за взаємною згодою третьої сторони
(одноособового арбітра чи кількох арбітрів), яка розглядає справу і виносить
обов’язкове для сторін рішення. Сторонами спору можуть
бути держави та міжнародні організації. Звернення до третейського суду
тягне за собою обов’язок сторін спору добросовісно виконати третейське
рішення.
 Застосування міжнародного арбітражу як одного з можливих засобів
мирного розв’язання міжнародних спорів передбачено у ст. 33 Статуту ООН,
Декларації принципів міжнародного права 1970, Заключному акті Наради з
безпеки та співробітництва в Європі 1975, ст. 21 Статуту Організації
Американських Держав, ст. 5 Пакту Ліги Арабських Держав тощо.
Незалежно від виду арбітражної угоди, третейський розгляд складається, як
правило, з двох частин: письмової й усної. Рішення міжнародного арбітражу
остаточне. Сторони спору мають право звернутися з проханням про його
перегляд

58.Роль міжнародних судових органів у вирішенні міжнародних спорів.

Основні міжнародні судові органи - Міжнародний Суд ООН, Міжнародний

кримінальний суд (МКС), Міжнародний трибунал зі справ бывшей Югославії
(МТЮЮ) та Міжнародний трибунал зі справ Руанди (МТСР), Міжнародний
суд щодо прав людини, Міжнародний суд арбітражу,Регіональні суди.
Основні ролі міжнародних судових органів включають:
1. Розгляд спорів
2. Тлумачення міжнародного права
3. Роз'яснення правових зобов'язань
4. Забезпечення правосуддя
5. Виконання рішень
6. Засвідчення права та прецедентів:
7. Збереження миру та міжнародної безпеки
Загалом, міжнародні судові органи відіграють важливу роль у вирішенні
міжнародних спорів, забезпечуючи правосуддя, тлумачення міжнародного
права та виконання рішень

59.Поняття та кодифікація права міжнародних договорів.

Поняття права міжнародних договорів відноситься до галузі міжнародного

права, яка стосується укладання, тлумачення, застосування та припинення
договорів міжнародного характеру між суб'єктами міжнародного права, якими
можуть бути держави, міжнародні організації або інші суб'єкти.
Кодифікація права міжнародних договорів означає систематичне
впорядкування та узагальнення норм та принципів, що стосуються укладання,
тлумачення та застосування міжнародних договорів.
Один з найбільш важливих прикладів кодифікації права міжнародних договорів
- це Віденська конвенція про договори міжнародних організацій або державами
і міжнародними організаціями (1969 р.). Ця конвенція встановлює загальні
принципи та правила, що стосуються укладання, тлумачення та застосування
міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями.
Кодифікація права міжнародних договорів має декілька цілей.
По-перше, вона сприяє стандартизації та уніфікації правил, що регулюють
укладання та застосування міжнародних договорів.
По-друге, кодифікація допомагає заповнити прогалини в міжнародному праві
та унормувати суперечливі або неоднозначні питання, що виникають у зв'язку з
мі жнародними договорами.
По-третє, кодифікація права міжнародних договорів сприяє забезпеченню
єдності та стабільності в системі міжнародного права.
Для забезпечення кодифікації права міжнародних договорів проводяться
спеціальні конференції, на яких представники різних держав та міжнародних
організацій обговорюють та узгоджують текст міжнародних конвенцій чи
інших документів

60.Поняття та види міжнародних договорів.

Міжнародний договір - це письмова угода між двома або більше суб'єктами

міжнародного права, які можуть бути державами, міжнародними організаціями
або іншими суб'єктами міжнародного права. Договір встановлює юридичні
зобов'язання для сторін і регулює їхні взаємовідносини у певних сферах.
Види міжнародних договорів включають:
1. Двосторонні договори: Це договори, укладені між двома суб'єктами
міжнародного права, зазвичай між двома державами.
2. Багатосторонні договори: Це договори, укладені між трьома або більше
суб'єктами міжнародного права.
3. Мультисторонні договори: Це договори, укладені між трьома або більше
суб'єктами міжнародного права, але не обов'язково всіма державами.
4. Регіональні договори: Це договори, укладені між державами, які належать до
однієї регіональної групи або організації, наприклад, договори між країнами
Європейського Союзу або країнами Африки.
5. Міжнародні угоди: Це широке поняття, яке охоплює будь-яку форму угоди,
укладеної між суб'єктами міжнародного права, яка встановлює права та
обов'язки сторін
6. Договори з обмеженою часовою дією: Це договори, які мають обмежений
строк дії або певні умови, при яких вони припиняються.
7. Конститутивні договори: Це договори, що створюють нові міжнародні
організації або встановлюють основні принципи та структури існуючих
організацій.
8. Рамкові договори: Це договори, що встановлюють загальні принципи та
основні правила для певної сфери співробітництва.
61. Стадії укладення міжнародних договорів.
1) призначення уповноважених осіб для ведення переговорів;
2) подання та перевірка повноважень;
3) узгодження тексту договору;
4) обговорення й ухвалення проєкту договору;
5) установлення автентичності, парафування договору;
6) підписання договору;
7) заява застережень;
8) ратифікація(процес надання юридичної сили документу) договору;
9) обмін ратифікаційними грамотами та їх депонування;
10) промульгація (опублікування) договору;
11) реєстрація договору;
12) передання ратифікаційних грамот депозитарію
62 Депозитарій міжнародного договору.
Депозитарій міжнародного договору — в міжнародному праві держава або
міжнародна організація, що узяли на себе зобов'язання зберігати текст
міжнародного договору, документи про його ратифікацію і так далі.

Депозитарія договору може бути призначено державами, які брали участь у

переговорах, або в самому договорі або яким-небудь іншим порядком.
Депозитарієм може бути одна або кілька держав, міжнародна організація або
головна виконавча службова особа такої організації.
2. Функції депозитарію договору є міжнародними за своїм характером, і при
виконанні своїх функцій депозитарій зобов'язаний діяти неупереджено.
Зокрема, той факт, що договір не набрав чинності між деякими учасниками або
що виникла суперечність між державою і депозитарієм, яка стосується
виконання функцій останнього, не впливає на цей обов'язок.
63 Форма та структура міжнародного договору.
Міжнародний договір - це узгоджене волевиявлення двох або більше суб'єктів
міжнародних відносин про встановлення взаємних прав і обов'язків.
Міжнародний договір може мати різні форми і назви: договір, угода, пакт,
конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін.
За структурою міжнародний договір переважно складається з преамбули,
основних статей і прикінцевих положень.
Міжнародні договори класифікують за різними підставами.
За рівнем, на якому вони укладаються: міждержавні, міжурядові, відомчі.
За кількістю сторін: дво- та багатосторонні.
За об'єктом регулювання: політичні, економічні, зі спеціальних питань.
За способом легалізації: договори, що підлягають ратифікації, і ті, що
затверджуються уповноваженими органами.
64 Дія міжнародних договорів у часі та просторі.
Дія договору у просторі й часі визначається умовами договору. Віденська
конвенція визначає, що територіальна сфера дії договору поширюється на всю
територію його учасника, якщо інший намір не випливає з договору або не
встановлений в інший спосіб (ст. 29).
У міжнародному праві існує загальне правило: договір не створює зобов'язань
або прав для третьої держави без її на те згоди .
Залежно від строків дії, міжнародні договори можна об’єднати в три групи:
строкові, безстрокові та з невизначеним терміном (відповідно і строком - у
даному випадку це те ж саме).
Найчастіше строк дії договору встановлюється в тексті самого договору.
Договір, укладений на певний строк, автоматично припиняє свою чинність
після закінчення цього строку, якщо сторони спеціально не домовляться про
його продовження або відновлення дії договору на новіто строк.
65 Підстави недійсності міжнародних договорів.
Підстави недійсності договору:
1) помилка;
2) обман;
3) підкуп представника держави;
4) примус представника держави;
5) примус держави шляхом погрози силою або її застосування;
6) норми jus cogens і дійсність договорів.
Збройні конфлікти та проблема дійсності міжнародних договорів.
66 Застереження до міжнародних договорів.
Застереження: учасниками сучасних багатосторонніх договорів зазвичай є
сторони з різними інтересами та цілями, яким дуже складно узгодити зміст і
текст договору таким чином, щоб він влаштовував усі сторони. Тому на
Віденській конференції було прийнято і зафіксовано положення про те. що
формулювання застережень до договорів – це суверенне право кожної держави,
для якого не потрібне прийняття або згода з боку інших держав.
Застереження - одностороння заява в будь-якому формулюванні і під будь-
якою назвою, зроблена державою при підписанні, ратифікації, прийнятті чи
затвердженні договору або приєднанні до нього, за допомогою якої вона бажає
виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому
застосуванні до цієї держави.
Отже, застереження може бути зроблене стороною при вираженні згоди на
обов’язковість договору. Застереження, зроблені на попередніх стадіях
укладання договору, можна вважати попередніми.
67 Припинення та призупинення дії міжнародних договорів.
Важливою процедурою, пов’язаною з чинністю і дією міжнародних договорів, є
процедура їхнього припинення або призупинення. Що регулюються ст.ст. 54-
64 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.
Міжнародний договір може бути припинено за взаємною згодою його
учасників або відповідно до положень самого договору (ст. 54). Найчастіше
юридичною підставою припинення договору є закінчення строку його дії або
його виконання.
У багатьох договорах обумовлена можливість їхньої денонсації, тобто
одностороннього правомірного припинення договору на умовах, у ньому
зазначених. Навіть коли в договорі не міститься формального положення про
можливість його денонсації, вона визнається можливою, якщо це випливає з
характеру договору . Якщо ж було встановлено, що учасники договору мали
намір допустити можливість денонсації, то в такому випадку повідомлення про
денонсацію має бути направлене не менш, ніж за 12 місяців (ст. 56 Віденської
конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).
Міжнародний договір також може бути анульований. Це означає, що держава
правомірно припинила договір в односторонньому порядку на умовах, які в
ньому не передбачені. Підстави для анулювання міжнародного договору
визначені у ст.ст. 60-64 Віденської конвенції про право міжнародних договорів
1969 p.), а саме:
1. Істотне порушення положень договору іншими учасниками.
2. Подальша неможливість виконання договору.
3. Докорінна зміна обставин.
4. Розірвання дипломатичних або консульських відносин між державами-
учасниками договору.
5. Виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права jus
cogens, якій суперечать положення договору

68. Поняття права зовнішніх зносин та система органів зовнішніх зносин

держави.
Право зовнішніх зносин – галузь міжнародного права, що складається із
системи міжнародно-правових норм, що визначають особливості
функціонування дипломатичних та консульських представництв держав,
спеціальних місій, а також представництв міжнародних організацій.
Діяльність держав у галузі зовнішніх зносин, здійснювана за допомогою
дипломатичних за своїм характером форм і методів реалізації їх зовнішньої
функції, завжди має міжнародно-правове значення. Саме в процесі зовнішніх
зносин встановлюються і оформлюються офіційні відносини між державами, і
дії органів зовнішніх зносин юридично розцінюються як дії самих держав, що
зобов’язують їх у міжнародно-правовому сенсі, свідчать про прийняття та
реалізацію ними прав і обов’язків держав у міжнародному спілкуванні.
Органи зовнішніх зносин держави утворюють систему інституцій, діяльність і
компетенція яких урегульована як міжнародними договорами, так і
внутрішніми нормативними актами. У державах органи зовнішніх зносин
можна розділити на внутрішньодержавні та закордонні.

69 Правовий статус та функції дипломатичних представництв.

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган
зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на
території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне
представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються
відносин з іншою стороною.
Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів
дипломатичних представництв:
 посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом
або тимчасово повіреним у справах;
 місія - представництво другого класу, очолюване посланником або
повіреним у справах;
  постійне представництво при міжнародних організаціях;
 дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та
особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у
Лівії).

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р.

дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають
відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості,
володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути
направлені у довготермінове відрядження.
Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської
конвенції 1961 р. Найважливішими з них є:
 представництво акредитуючої держави у державі перебування;
 захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у
рамках міжнародного права;
 ведення переговорів з урядом держави перебування;
 консульська;
 інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про
умови і події у державі перебування і повідомлення про них уряду
акредитуючої держави;

Заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне

представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у
галузі економіки, культури, науки тощо.

70. Передумови та порядок призначення глави дипломатичного

представництва.
Одне з основних питань, що виникає після домовленості між сторонами про
встановлення дипломатичних зносин - це призначення глави дипломатичного
представництва. Надзвичайно важливо правильно розуміти, з якого моменту
починається здійснення останнім своїх повноважень.
Порядок призначення дипломатичних представників регулюється нормами
національного та міжнародного права. Призначення дипломатичного
представника здійснюється главою держави й від його імені згідно з існуючою
конституційною практикою держав.
Процедура призначення глави дипломатичного представництва
називається акредитуванням і складається з кількох стадій:
1. Підбір кандидатури посла або посланника.
2. Запит агреману.
3. Видання акта внутрішнього права, яким оформлюється призначення.
4. Одночасне (в обох столицях) офіційне повідомлення в пресі про
призначення, що відбулося.
5. Видача вірчих грамот.
6. Попередня зустріч із міністром закордонних справ країни перебування після
прибуття посла або посланника й подання йому копії вірчих грамот.
7. Вручення під час офіційної церемонії вірчих грамот главі держави
перебування.
Підбір кандидатури посла або посланника регламентується
внутрішньодержавним правом.
71.Структура та персонал дипломатичного представництва
Структура:
1. Адміністративний відділ: Цей відділ відповідає за управління та
адміністрацію дипломатичного представництва. Він займається кадровими
питаннями, фінансами, логістикою, а також веде документацію та архіви.
2. Політичний відділ: Цей відділ відповідає за аналіз та моніторинг політичної
ситуації в країні, взаємодію з урядом та іншими політичними структурами. Він
також проводить дипломатичні переговори, розробляє зовнішньополітичну
стратегію та забезпечує виконання договорів та угод.
3. Консульський відділ: Цей відділ забезпечує консульські послуги громадянам
своєї країни, які перебувають або мають інтереси в іншій країні. Він видає візи,
займається документальним супроводом громадян, надає допомогу у разі
кризових ситуацій, таких як надзвичайні події або невідкладні ситуації.
4. Економічний відділ: Цей відділ відповідає за розвиток та підтримку
економічних відносин між державами. Він займається просуванням
торговельних інтересів, залученням інвестицій і тд
Персонал:
1. Дипломати: виконують політичні, економічні та консульські функції. Вони
ведуть дипломатичні переговори, займаються аналізом політичної ситуації,
розробляють зовнішньополітичну стратегію та представляють інтереси своєї
країни.
2. Адміністративний персонал: забезпечують адміністративну роботу,
включаючи кадрове управління, фінансове планування, організацію подорожей
та логістичну підтримку.
 3. Консульський персонал: працюють у консульському відділі та займаються
видачею віз, наданням консульських послуг громадянам своєї країни, а також
вирішенням консульських питань.
4. Економічний персонал: займаються розвитком економічних відносин між
країнами, залученням інвестицій, просуванням торговельних інтересів та
підтримкою бізнесу.
5. Культурний персонал: які працюють в культурному відділі або відділі
зв'язків з громадськістю
72.Дипломатичний корпус.
Дипломатичний корпус складається з дипломатичних представників, які
представляють свою країну в іншій країні. Вони зазвичай мають спеціальний
статус та наділені дипломатичними привілеями та імунітетами.
Основні складові дипломатичного корпусу включають наступне:
1. Посли: Посли є найвищими дипломатичними представниками однієї країни
в іншій країні. Вони представляють державу на рівні міжнародних відносин та
виконують політичні, економічні та культурні функції.
2. Надзвичайні і повноважні посланці: Це високопосадові дипломатичні
представники, які мають особливий статус та повноваження для вирішення
конкретних дипломатичних питань, таких як мирні переговори або конфліктні
ситуації.
3. Консули: Консули відповідають за надання консульських послуг громадянам
своєї країни в іншій країні. Вони видають візи, надають допомогу громадянам у
разі надзвичайних ситуацій та займаються іншими консульськими питаннями.
4. Міністри та радники: Міністри та радники є членами дипломатичного
корпусу, які спеціалізуються в певних галузях, таких як політика, економіка,
культура, право тощо. Вони надають поради та підтримку головному
дипломатичному представнику.
5. Атташе: Атташе є спеціалістами з різних сфер, таких як військові справи,
торгівля, наука, туризм тощо. Вони підтримують зв'язки з відповідними
73. дипломатичні привілеї та імунітети
Основні дипломатичні привілеї включають:
1. Непорушність особистості: Дипломати та члени їхніх сімей мають імунітет
від арешту, визову до суду або інших форм примусового заходу. Вони також
захищені від обшуку своїх особистих речей та документів.
2. Непорушність місця проживання: Дипломати мають право на недоторканість
свого місця проживання. Таке місце вважається територією представництва
їхньої держави і недоступне для втручання з боку приймаючої країни.
 3. Імунітет від цивільного та кримінального переслідування: Дипломати не
можуть бути притягнуті до відповідальності за свої вчинки в приймаючій
країні, за винятком деяких випадків, коли вони порушують серйозні
кримінальні закони або вчиняють злочини проти безпеки держави.
4.Імунітет від оподаткування: Дипломати та міжнародні організації, яким
надано статус дипломатичних агентств, зазвичай звільняються від сплати
податків на свої офіційні доходи
Імунітети
1. Імунітет від юрисдикції: Дипломати мають імунітет від юрисдикції
приймаючої держави. Це означає, що вони не можуть бути судово
переслідовані або притягнуті до відповідальності в цивільних або кримінальних
справах. Однак, у випадках серйозних злочинів, які становлять загрозу безпеці
країни, дипломатичний імунітет може бути знятий.
2. Імунітет від арешту та арештування: Дипломати не можуть бути арештовані
або арештовані в приймаючій державі, за винятком деяких випадків, коли вони
вчиняють серйозні злочини. В таких випадках може бути необхідна згода
держави, яка відправила дипломата, для розпочаття судового переслідування.
3. Імунітет майна та комунікацій: Дипломатичний імунітет розповсюджується
також на майно дипломата та дипломатичну місію. Майно, включаючи будівлі,
автомобілі та документи, захищене від обшуку або конфіскації. Крім того,
дипломати мають право на конфіденційність своїх комунікацій, включаючи
пошту та телефонні розмови.

74. Правовий статус та функції консульських установ

Правовий статус дипломатів визначається міжнародними договорами,
конвенціями та внутрішнім законодавством кожної країни. Основним
міжнародним документом, який регулює правовий статус дипломатів, є
Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 року. Більшість країн
світу є сторонами цієї конвенції і визнають дипломатичні привілеї та імунітети,
які вона передбачає
Основні функції консульських установ включають:
1. Надання консульської допомоги: Консульські установи забезпечують
допомогу громадянам своєї країни, які перебувають за кордоном. Це може
включати надання консульських консультацій, допомогу в разі втрати
документів, надання правової допомоги та захисту прав громадян, допомогу у
разі надзвичайних ситуацій (наприклад, природних лих або конфліктів) та інші.
2. Видача віз та інших консульських документів: Консульські установи
відповідають за обробку заяв та видачу віз, паспортів, свідоцтв про
народження, шлюбу, смерті та інших консульських документів своїм
громадянам. Вони також можуть здійснювати нотаріальні послуги та
легалізацію документів.
3. Представництво та захист інтересів своїх громадян: Консульські установи
виступають як представництво держави в іншій країні та захищають інтереси
своїх громадян. Вони можуть діяти як посередники в спорах, відстоювати права
своїх громадян у судових процесах, надавати інформацію про місцеві закони та
норми поведінки.
4. Промоція торгівлі, економічного співробітництва та культурного обміну
75.Порядок призначення глави консульської установи
1. Номінація: Міністерство закордонних справ або інша відповідна установа
країни, яка відправляє дипломата, номінує кандидата на посаду глави
консульської установи. Це може бути особа з досвідом в консульській роботі,
кар'єрний дипломат або особа з інших професійних сфер.
2. Затвердження: Номінація глави консульської установи передається до
міністерства закордонних справ або іншої відповідної установи приймаючої
країни для затвердження. Перед затвердженням кандидата зазвичай
проводяться перевірки та вивчення його професійної кваліфікації та зв'язків.
3. Призначення: Після затвердження кандидата, міністерство закордонних
справ або відповідна установа призначає його на посаду глави консульської
установи. Призначений дипломат отримує дипломатичний статус та починає
виконувати свої обов'язки після прибуття до країни призначення.
Важливо відзначити, що процес призначення глави консульської установи
може відрізнятися залежно від країни та контексту.
Основними функціями консульської установи є:
1. Видача консульських документів: Консульська установа відповідає за
обробку заяв та видачу паспортів, віз, свідоцтв про народження, шлюбу, смерті
та інших консульських документів своїм громадянам.
2.Надання консульської допомоги: Консульська установа надає допомогу
громадянам своєї країни, які перебувають за кордоном. Це може включати
консультації, допомогу в разі втрати документів, підтримку в кризових
ситуаціях, захист прав та інтересів громадян.
3. Проведення консульських процедур: Консульська установа може
здійснювати нотаріальні послуги, апостиль та легалізацію документів,
оформлення довідок та інших адміністративних процедур.
4. Захист прав та інтересів громадян: Консульська установа виступає як
представництво держави в іншій країні та забезпечує захист прав та інтересів
своїх громадян. Вона може втручатися у судові справи, посередничати в спорах
та забезпечувати правову допомогу.
5. Промоція торгівлі та економічного співробітництва: Консульська установа
сприяє розвитку торгівлі, економічного співробітництва та інвестиційних
зв'язків
Консульський округ - це територіальна одиниця, в межах якої функціонує
консульська установа
76-Консульські привілеї
1. Імунітет від юрисдикції: Консули та їхні сім'ї зазвичай мають імунітет від
юрисдикції приймаючої держави. Це означає, що їх не можна арештувати або
судити за дії, які вони здійснюють у виконанні своїх обов'язків, за винятком
деяких випадків, коли імунітет може бути знятий.
2. Недоторканість особистості та майна: Консули мають недоторканість
особистості, що означає, що ніхто не може втручатися в їхню приватну сферу
без їх згоди. Вони також користуються захистом свого майна, включаючи
консульські приміщення та консульську пошту.
3. Конфіденційність документів та кореспонденції: Консули мають право на
конфіденційність документів та кореспонденції, пов'язаної з їхніми
дипломатичними та консульськими функціями. Це означає, що така інформація
не може бути перевірена або конфіскована приймаючою державою.
4. Привілеї в митному та податковому плані: Консули та їхні сім'ї зазвичай
мають привілеї щодо митного оформлення свого майна та звільнення від
деяких місцевих податків і зборів.

Основні консульські імунітети включають:

1. Імунітет від юрисдикції: Консули мають імунітет від юрисдикції
приймаючої держави відносно дій, які вони здійснюють у виконанні своїх
офіційних обов'язків. Це означає, що їх не можна арештувати, викликати до
суду або обшукати без згоди відправної держави. Проте, імунітет не
застосовується до цивільних справ, пов'язаних з приватною діяльністю
консулів.
2. Імунітет особистості та майна: Консули користуються імунітетом
особистості, що означає, що їхні особистість і свобода переміщення захищені.
Вони також мають імунітет від примусового виконання рішень або
розпоряджень виконавчих органів приймаючої держави. Консули та їхні сім'ї
також мають певний рівень захисту свого майна від досліджень, конфіскації
або обшуку.
 3. Конфіденційність документів та кореспонденції: Консули мають право на
конфіденційність своїх офіційних документів та кореспонденції. Це означає, що
приймаюча держава не має права перевіряти або конфісковувати такі
документи без згоди відправної держави.
77.Міжнародно-правові основи організації та діяльності спеціальних
дипломатичних місій.
Основними міжнародно-правовими основами організацій є наступні:
1. Устав (статут): Це основний документ, який визначає цілі, принципи та
правовий статус організації. Устав організації зазвичай приймається за участю
держав-учасниць і встановлює правові основи її функціонування.
2. Міжнародні договори та угоди: Організації можуть мати договори або угоди
з державами-учасницями або з іншими міжнародними суб'єктами. Ці договори
можуть регулювати права та обов'язки організації, а також встановлювати
процедури та механізми прийняття рішень.
3. Резолюції та рішення органів організації: Організації часто приймають
резолюції та рішення для регулювання своєї діяльності та виконання своїх
цілей. Ці резолюції та рішення можуть мати юридичну силу для держав-
учасниць та інших суб'єктів, які обов'язкові для виконання.
4.Принципи та норми міжнародного права: Організації базуються на
загальноприйнятих принципах та нормах міжнародного права, таких як
принципи суверенітету, невтручання, рівноправності, добросусідства та інші.

1. Відповідність міжнародним договорам: Спеціальні дипломатичні місії діють

у відповідності до міжнародних договорів, які регулюють дипломатичні
відносини між державами. Зокрема, це може включати Віденську конвенцію
про дипломатичні відносини 1961 року, яка визначає статус та права
дипломатичних місій.
2. Домовленості з господарськими та міжнародними організаціями: Спеціальні
дипломатичні місії можуть мати угоди та домовленості з міжнародними
організаціями, в рамках яких вони функціонують. Ці угоди можуть визначати
режим доступу, привілеї та імунітети, а також встановлювати процедури
співпраці та взаємодії.
3. Законодавство господарюючої держави: Діяльність спеціальних
дипломатичних місій підпорядковується законодавству господарюючої
держави, в рамках якої вони знаходяться. Дипломати повинні дотримуватись
внутрішніх правил та норм, які стосуються дипломатичної діяльності, безпеки,
майна та інших аспектів їх присутності на території.
 4. Міжнародні звичаї та принципи: Спеціальні дипломатичні місії також
повинні дотримуватись загальноприйнятих норм

78.Початок та закінчення функцій спеціальної місії:

Початок
1. Назначення: Дипломатичні представники спеціальної місії призначаються
державою-посиланцем або відповідними органами. Це може включати
формальне письмове призначення, яке містить повноваження та мету місії.
2. Запроси на прийом: Місія може почати свою роботу після отримання
запрошення від господарюючої держави або міжнародної організації. Це
запрошення може бути надіслано у письмовій формі та вказувати дату початку
місії.
3. Прибуття на територію: Дипломатичні представники спеціальної місії
прибувають на територію, де вони будуть функціонувати. Це може включати
зустріч з представниками господарюючої держави або місії, реєстрацію
відповідно до внутрішніх правил та формальностей.
Закінчення:
1. Завершення мети місії: Спеціальна місія може бути завершена після
досягнення своєї мети або виконання покладених на неї завдань. Це може
статися, наприклад, після успішного проведення переговорів, виконання
миротворчих функцій або вирішення специфічного завдання.
2. Закінчення терміну повноважень: Дипломатична місія може бути призначена
на обмежений термін. Після закінчення цього терміну місія вважається
завершеною, і дипломатичні представники повертаються до своєї держави.
3. Відкликання: Держава-посиланець може відкликати дипломатичних
представників спеціальної місії до кінця їх повноважень. Це може бути
обумовлено політичними, стратегічними або іншими факторами, які змінюють
відносини між державами.
4. Випадки форс-мажору: У разі виникнення непередбачуваних обставин,
таких як війна, природні катастрофи або інші надзвичайні події, спеціальна
місія може бути припинена. У таких випадках безпека та захист дипломатичних
представників стають пріоритетом.
Привілеї та імунітети спеціальних дипломатичних місій.
Імунітети:
1. Імунітет щодо юрисдикції: Дипломатичні представники спеціальної місії
мають імунітет від юрисдикції господарюючої держави у відношенні до дій,
вчинених у зв'язку з виконанням їхніх офіційних функцій. Це означає, що вони
не можуть бути арештовані, викликані на допит або судитися у цивільних чи
кримінальних справах, за винятком випадків, коли дипломатичний представник
зловживав своїми привілеями.
2. Імунітет майна та комунікацій: Майно спеціальної місії, включаючи будівлі
місії та транспортні засоби, користується імунітетом від претензій, обшуків,
конфіскації або будь-яких інших заходів з боку господарюючої держави. Крім
того, комунікації спеціальної місії, зокрема дипломатичні кореспонденція та
спілкування, є недоторканими і не підлягають перехопленню або цензурі.
3. Імунітет особистості: Дипломатичні представники спеціальної місії, у тому
числі члени їх сімей, користуються особистим імунітетом, що охороняє їх від
арешту, затримання або будь-якого обмеження своєї свободи
Привілеї:
Основні привілеї спеціальних дипломатичних місій включають наступне:
1. Імунітет щодо юрисдикції: Дипломатичні представники спеціальних місій
мають імунітет від юрисдикції господарюючої держави у відношенні до дій,
вчинених у зв'язку з виконанням їх офіційних функцій. Це означає, що вони не
можуть бути арештовані, затримані або судитися у цивільних або кримінальних
справах, за винятком випадків, коли дипломатичний представник зловживав
своїми привілеями.
2. Імунітет майна та комунікацій: Майно спеціальних дипломатичних місій,
включаючи будівлі місій, офісне устаткування та транспортні засоби,
користується імунітетом від претензій, обшуків, конфіскації або будь-яких
інших заходів з боку господарюючої держави. Крім того, дипломатична
кореспонденція та інші комунікації спеціальних місій є недоторканими і не
підлягають перехопленню або цензурі.
3. Недоторканність особистості: Дипломатичні представники спеціальних
дипломатичних місій та члени їх сімей користуються недоторканністю
особистості.
80.Правовий статус постійних представництв держав при міжнародній
організації
Основні аспекти правового статусу постійних представництв включають
наступне:
1. Дипломатичний статус: Постійне представництво держави є дипломатичним
представництвом тієї держави при міжнародній організації. Це означає, що
вони користуються дипломатичним імунітетом, включаючи імунітет щодо
юрисдикції та недоторканність особистості, відповідно до Віденської конвенції
про дипломатичні відносини.
 2. Право представляти державу: Постійне представництво має право
представляти державу при міжнародній організації. Це означає, що вони
виконують функції дипломатичного представника своєї держави, в тому числі
участь у засіданнях, голосуваннях та інших роботах органів міжнародної
організації.
3. Привілеї та імунітети: Постійне представництво має право на привілеї та
імунітети, які забезпечують його незалежність та ефективність виконання
функцій. Це включає імунітет від юрисдикції господарюючої держави, імунітет
майна та комунікацій, а також інші привілеї, які забезпечують недоторканність
та безпеку представництва.
81.Делегації та місії спостерігачі держав на міжнародних конференціях.
Статус делегацій та спостерігачів держав в органах міжнародних організацій і
на міжнародних конференціях визначений згідно з ч. III і IV Віденської
Конвенції 1975 р.
Делегація — це тимчасовий закордонний орган зовнішніх зносин держави,
створений для виконання певних, здебільшого чітко визначених, завдань під
час роботи міжнародної конференції, який припиняє діяльність після
завершення своєї місії.
Функцій та ролі:
1. Представництво держави: Делегації на міжнародних конференціях є
офіційними представниками держави. Вони представляють свою країну
та її позиції з питань, що обговорюються на конференції. Їх мета полягає
в захисті національних інтересів, сприянні розробці політики і укладанні
угод з іншими державами.
2. Участь у переговорах і тлумаченні: Делегації беруть участь у
переговорах та обговореннях на конференції з метою досягнення
консенсусу та прийняття рішень. Вони працюють над формулюванням
текстів документів, тлумаченням положень та вирішенням спірних
питань.
3. Висловлення позицій та пропозицій: Делегації представляють позицію
своєї держави на різних питаннях. Вони висловлюють свої становища,
аргументують свої позиції та вносять пропозиції щодо формулювання
документів або вирішення конкретних питань.
4. Звіти та інформування: Делегації звітуватимуть перед власними
урядами та громадськістю про хід конференції, результати переговорів та
укладені угоди. Вони також інформуються про роботу інших делегацій та
сприяють зближенню позицій між державами.
5. Спостереження та моніторинг: Деякі делегації можуть виконувати
функцію спостерігачів або місій з моніторингу виконання угод або
 дотримання норм та стандартів, що приймаються на конференції. Вони
можуть стежити за реалізацією ухвалених рішень та вносити звіти про
свої спостереження та рекомендації.
82.Поняття, ознаки та юридична природа міжнародної міжурядової
організації (ММО).
Міжнародна міжурядова організація (ММО) є юридичною структурою,
утвореною на основі договору або угоди між кількома державами. Вона має на
меті спільну роботу держав-членів у різних сферах, включаючи політику,
економіку, соціальні питання, культуру, науку та інші галузі.
Ознаки та юридична природа ММО:
1. Створення: ММО формується шляхом підписання державами-
учасниками договору або угоди, яка встановлює її статут, правила та
функції. Цей документ може мати назву статут, хартія, конвенція або
інше.
2. Учасники: ММО складається з держав-членів, які добровільно
приєднуються до неї, підписуючи статут або інші документи. Кількість
держав-членів може бути різною, і вони мають рівні права та обов'язки.
3. Органи: ММО має власні органи, які відповідають за прийняття рішень,
управління та координацію діяльності організації. Це можуть бути
Генеральна Асамблея, Рада, Секретаріат та інші структури. Кожен орган
може мати власні компетенції та функції.
4. Юридична природа: ММО має свою юридичну особистість, що надає їй
право на укладання угод, володіння майном, здійснення позовної
діяльності та інші юридичні дії. Вона може мати свою власну символіку,
фінансову систему та привілеї та імунітети.
5. Міжнародне співробітництво: Основною метою ММО є сприяння
міжнародному співробітництву між державами-членами в певних сферах.
Це може включати обмін інформацією, координацію політик, спільні
програми та проекти, а також вирішення спільних проблем та конфліктів.
83.Компетенції, функції та структура ММО.
1. Компетенції: Це сфери діяльності, в яких ММО має право приймати
рішення та здійснювати дії. Компетенції можуть бути широкими або
обмеженими, залежно від мети та завдань організації. Наприклад, ММО
може мати компетенцію в галузі міжнародної безпеки, прав людини,
торгівлі, екології тощо.
2. Функції: Це завдання та обов'язки, які ММО виконує для досягнення
своїх цілей. Функції можуть включати розробку політики, координацію
діяльності держав-членів, надання технічної підтримки, нагляд та
 контроль, сприяння діалогу та співробітництву, розробку стандартів та
рекомендацій, вирішення спорів тощо.
3. Структура: ММО може мати різні органи та підрозділи, які виконують
різні функції та мають свою організаційну структуру. Типові органи
ММО включають:
 Генеральна Асамблея або Конференція: Це найвищий орган, де
представлені всі держави-члени ММО. Вона відповідає за
прийняття стратегічних рішень та політичних орієнтирів.
 Рада: Це орган, у якому зазвичай представлені окремі держави-
члени або групи держав. Рада відповідає за координацію та
виконання рішень, прийнятих Генеральною Асамблеєю або
Конференцією.
 Секретаріат: Це виконавчий орган, який забезпечує підтримку та
адміністративне керівництво ММО. Він виконує практичні функції,
такі як організація засідань, підготовка документів, забезпечення
комунікації тощо.
 Комітети та робочі групи: ММО може мати різні комітети та групи,
які займаються спеціалізованими питаннями та підготовкою
рішень.
84.Порядок прийняття актів ММУ.
1. Підготовка: Перед прийняттям акта відбувається підготовчий процес. Це
може включати розробку проекту акта, консультації та дискусії серед
держав-членів або інших зацікавлених сторін. Спеціалізовані комітети та
робочі групи можуть брати участь у цьому процесі.
2. Подання: Після підготовки проект акта подається на розгляд
відповідного органу ММО, який має компетенцію у відповідній сфері. Це
може бути Генеральна Асамблея, Рада або інший орган, визначений у
статуті ММО.
3. Розгляд та обговорення: Орган ММО розглядає проект акта і проводить
обговорення з питань, пов'язаних з його змістом, положеннями та
можливими наслідками. Члени органу можуть висловлювати свої
погляди, пропозиції та зауваження щодо проекту.
4. Голосування: Після обговорення орган ММО здійснює голосування
щодо прийняття акта. Голосування може проводитись за різними
процедурами, включаючи простий більшість голосів або кваліфіковану
більшість. Результат голосування відображається в рішенні органу.
5. Прийняття та оприлюднення: Якщо акт отримує необхідну кількість
голосів, він приймається органом ММО. Після прийняття акт може бути
 оприлюднений та поширений серед держав-членів та інших зацікавлених
сторін.
Конкретний порядок прийняття актів ММО може бути визначений її статутом
або регламентом, а також може варіюватись залежно від типу акта (наприклад,
резолюції, рішення, рекомендації тощо) та її важливості.
85.Організація Об’єднаних Націй та її спеціалізовані установи.
Організація Об'єднаних Націй (ООН) є міжнародною міжурядовою
організацією, створеною для сприяння співробітництва між державами та
вирішення глобальних проблем. ООН була утворена у 1945 році і налічує зараз
193 держави-члени.
1. Генеральна Асамблея: Це найвищий орган ООН, в якому представлені
всі держави-члени. Кожна держава має по одному голосу, і Генеральна
Асамблея займається широким спектром питань, включаючи прийняття
резолюцій та політичних рішень.
2. Рада Безпеки: Рада Безпеки відповідає за збереження світового миру та
безпеки. Вона складається з 15 членів, з яких 5 є постійними членами з
правом вето (США, Росія, Китай, Франція, Велика Британія), а решта 10
членів обираються на дворічний термін.
3. Секретаріат: Секретаріат є адміністративним органом ООН та виконує
практичні функції, такі як організація засідань, підготовка документів,
координація діяльності різних органів ООН.
Крім того, ООН має спеціалізовані установи, які працюють у певних галузях і
сприяють досягненню цілей ООН:
 Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)
 Міжнародна організація праці (МОП)
 Організація Організації та розвитку промисловості (ЮНІДО)
 ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та
культури)
 ЮНІСЕФ (Фонд ООН з дітей)
 ЮНФПА (Фонд ООН з народонаселення) та інші.
86.Загальна характеристика, структура та функції регіональних
міжнародних організацій (Рада Європи, ОБСЄ, НАТО, Ліга Арабських
держав, Африканський Союз).
1. Рада Європи (Council of Europe):
 Структура: Рада Європи складається з 47 держав-членів.
  Функції: Рада Європи працює над захистом прав людини, пропагує
демократію, забезпечує співробітництво у сфері правосуддя,
культури, освіти та соціальних питань. Її основний орган -
Парламентська Асамблея, яка проводить засідання та приймає
резолюції.
2. Організація з безпеки та співробітництва в Європі (Organization for
Security and Cooperation in Europe, ОБСЄ):
 Структура: ОБСЄ налічує 57 держав-учасниць, що охоплюють
Європу, Центральну Азію та Північну Америку.
 Функції: ОБСЄ сприяє вирішенню конфліктів, підтримує
демократію, проводить спостереження за виборами, здійснює
моніторинг прав людини та забезпечує безпеку та стабільність у
регіоні.
3. Північноатлантичний договір (North Atlantic Treaty Organization,
НАТО):
 Структура: НАТО складається з 30 держав-членів, включаючи
США, країни Європи та Канаду.
 Функції: НАТО є військовим альянсом, який забезпечує колективну
оборону та безпеку своїх членів. Воно спрямоване на збереження
стабільності у регіоні та виконання обов'язків згідно зі статтею 5
Договору, яка передбачає взаємну оборону у разі нападу на одну з
держав-членів.
4. Ліга арабських держав (League of Arab States):
 Структура: Ліга арабських держав налічує 22 держави-члени, що
охоплюють Арабський світ.
 Функції: Ліга арабських держав сприяє політичному та
економічному співробітництву між державами-членами, вирішенню
спільних питань та впровадженню міжнародного права. Вона також
займається координацією політики в сфері безпеки та сприяє
врегулюванню конфліктів.
5. Африканський Союз (African Union):
 Структура: Африканський Союз об'єднує 55 африканських держав-
членів.
 Функції: Африканський Союз працює над зміцненням політичного,
економічного та соціального розвитку на континенті. Він сприяє
мирному вирішенню конфліктів, захисту прав людини,
забезпеченню безпеки та спільній розвитку африканських країн.
87.Поняття, предмет та система міжнародного економічного права.
Міжнародне економічне право - це галузь міжнародного публічного права,
яка регулює економічні відносини між державами та іншими суб'єктами
міжнародного публічного права.
Предметом міжнародного економічного права є міждержавні економічні, в
широкому розумінні, комерційні відносини, а також міжнародне економічне
співробітництво держав, МО та інших суб'єктів міжнародного публічного права
у різних сферах світової господарської діяльності: міжнародній торгівлі,
міжнародних валютно-фінансових і кредитних відносинах, міжнародних
інвестиційних відносинах, міжнародних митних відносинах, відносинах
міжнародної економічної допомоги, у сфері транспорту, зв'язку, енергетики,
інтелектуальної та іншої власності, туризму тощо.
88.Джерела міжнародного економічного права.
Основні джерела міжнародного економічного права :
1. Міжнародні договори: Двосторонні або багатосторонні угоди між
країнами, які встановлюють права та обов'язки держав у сфері
міжнародної торгівлі, інвестицій, фінансів та інших аспектів
міжнародного економічного співробітництва. Прикладами є Всесвітня
торговельна організація (WTO) та її угода про торгові послуги (GATS),
угоди про встановлення зон вільної торгівлі, подвійні оподаткування
тощо.
2. Міжнародні організації: Організації, створені державами для сприяння
міжнародному економічному співробітництву. Вони приймають правові
документи, рекомендації та розділиють норми, що регулюють економічні
питання. Приклади включають Міжнародний валютний фонд (МВФ),
Світовий банк, Організацію економічного співробітництва та розвитку
(ОЕСР), Європейський Союз тощо.
3. Міжнародні резолюції та декларації: Заяви, резолюції та декларації,
прийняті міжнародними організаціями, такими як ООН, для висловлення
спільної позиції з економічних питань. Наприклад, Декларація ООН про
права людини, Резолюція Генеральної Асамблеї ООН щодо стабільності
фінансової системи та ін.
4. Кутоматеріали: Документи, які використовуються при тлумаченні
правових норм. Це можуть бути судові рішення міжнародних судів або
рішення судів національних держав, академічні дослідження та думки
вчених, звіти спеціалізованих комітетів тощо.
5. Звичаєве міжнародне право: Загальноприйняті практики, що
розвиваються в міжнародному співтоваристві і вважаються за
 зобов'язуючі норми. Наприклад, звичаєве право щодо обороту товарів,
встановлене міжнародною торговельною практикою.
6. Загальні принципи права: Загальні правові принципи, що
використовуються в міжнародному економічному праві, такі як принцип
добросовісної поведінки, принцип рівного оброблення, принцип захисту
прав іноземних інвесторів тощо.

89.Принципи міжнародного економічного права.

 принцип сприяння розвитку міжнародного економічного і науково-
технічного співробітництва;
 принцип справедливості та взаємної вигоди;
 принцип недискримінації одних учасників міжнародних економічних
відносин порівняно з іншими.
 принцип свободи вибору форми організації двосторонніх та
багатосторонніх економічних зв’язків
 принцип непорушного суверенітету держави над своїми природними та
іншими ресурсами, а також економічною діяльністю;
 принцип свободи транзиту, тобто свобода перевезення товарів (вантажів)
найбільш зручними шляхами та недискримінація товарів (вантажів)
залежно від країни походження чи країни призначення.
 принцип гласності зовнішньоторговельного законодавства.
90.Суб’єкти міжнародного економічного права.
1. Держави: Держави є основними суб'єктами міжнародного економічного
права. Вони мають права та обов'язки, включаючи право на укладання та
виконання міжнародних договорів з питань міжнародної торгівлі,
інвестицій, фінансів та інших аспектів міжнародного економічного
співробітництва. Держави також можуть взаємодіяти через міжнародні
організації та участі в міжнародних форумах.
2. Міжнародні організації: Міжнародні організації, такі як Всесвітня
торговельна організація (WTO), Міжнародний валютний фонд (МВФ),
Світовий банк, Організація економічного співробітництва та розвитку
(ОЕСР) та інші, мають своїм членам набір прав та обов'язків у галузі
міжнародного економічного співробітництва. Вони сприяють розвитку та
регулюванню міжнародних економічних відносин, укладають договори,
приймають рішення та надають рекомендації.
 3. Інші суб'єкти: До інших суб'єктів міжнародного економічного права
входять недержавні суб'єкти, такі як приватні компанії, неприбуткові
організації, професійні асоціації, академічні установи та інші. Вони
можуть мати роль у розвитку економічного права, участь у створенні
стандартів та регулюванні економічних відносин.
Важливо відзначити, що різні суб'єкти мають різну юридичну природу та
ступінь правової обов'язковості. Держави є основними суб'єктами з
обов'язковими правами та обов'язками, тоді як міжнародні організації та
інші суб'єкти можуть мати меншу ступінь обов'язковості в рамках своїх
членських угод або статутів.
91. Основні галузі міжнародного економічного права
Основні галузі міжнародного економічного права включають наступні аспекти:

Міжнародна торгівля: Ця галузь права регулює торгівельні відносини між

країнами. Основними документами, що регулюють міжнародну торгівлю, є
Світова торговельна організація (СТО) і її Угода про збільшення міжнародної
торгівлі (ГАТТ), яка була замінена Спільним договором про тарифи і торгівлю
(СДТТ).

Інвестиції: Ця галузь права визначає правові стандарти, які регулюють іноземні

інвестиції. До найважливіших міжнародних документів у цій сфері входять
Багатостороння угода про захист інвестицій (МАІ), яка встановлює правила для
захисту інвестицій між країнами, і Конвенція Організації Об'єднаних Націй про
міжнародну торгівлю (КОНМІТ).

Фінанси: Ця галузь права стосується регулювання міжнародних фінансових

відносин. Вона включає такі аспекти, як міжнародні валютні відносини,
банківська діяльність, фінансові послуги і контроль за легалізацією доходів,
отриманих незаконним шляхом. Один із основних міжнародних документів у
цій галузі - це Статут Міжнародного валютного фонду (МВФ).

Конкуренція: Ця галузь права стосується антимонопольних норм і правил, які

регулюють конкуренцію на світовому ринку. Основними міжнародними
документами, що регулюють конкуренцію, є Угода про антимонопольні
правила і торгівельну політику СТО і Угода про заборону обмежень
конкуренції в міжнародній торгівлі (УЗОКК).

Інтелектуальна власність: Ця галузь права стосується охорони і захисту

інтелектуальної власності на міжнародному рівні. До важливих міжнародних
документів, що регулюють інтелектуальну власність, входять Паризька
конвенція про охорону промислової власності і Угода про торгові аспекти прав
інтелектуальної власності (ТРІПС).

92. Кодифікація міжнародного морського права.

Кодифікація міжнародного морського права означає процес створення і
узгодження правових норм, які регулюють міжнародні відносини в морському
просторі. Цей процес включає розробку і прийняття міжнародних договорів,
конвенцій, рекомендацій і резолюцій, що стосуються різних аспектів морського
права.

Основним організмом, який займається кодифікацією міжнародного морського

права, є Міжнародна морська організація (ММО). ММО є спеціалізованою
агенцією Об'єднаних Націй, відповідальною за розробку і узгодження
міжнародних стандартів і правил, що стосуються безпеки судноплавства,
захисту морського навколишнього середовища і соціально-економічного
розвитку мореплавства.

Найважливішими кодифікованими документами міжнародного морського

права є:

Конвенція Організації Об'єднаних Націй про морське право (UNCLOS): Ця

конвенція, прийнята в 1982 році, встановлює комплексну правову рамку для
використання і охорони морського простору та його ресурсів. UNCLOS
визначає права і обов'язки країн у відношенні до територіальних вод,
економічної зони, континентального шельфу, вільного судноплавства і захисту
морського навколишнього середовища.

Міжнародні правила уникнення зіткнень на морі (Правила дорожнього руху на

морі): Ці правила, також відомі як Правила 15-ти морських знаків,
встановлюють міжнародні стандарти безпеки на морі. Вони визначають
правила поведінки для суден на відкритому морі і визначають пріоритети
проходження суден, уникнення зіткнень і сигнальні знаки.

Міжнародна конвенція про відповідальність за шкоду, спричинену нафтовим

забрудненням: Ця конвенція встановлює правовий режим і відповідальність за
шкоду, спричинену забрудненню морського середовища нафтою або іншими
небезпечними речовинами. Вона визначає обов'язки країн щодо запобігання
забрудненню, компенсації за завдану шкоду і відшкодування витрат на
прибирання наслідків забруднення.

93. Правовий статус внутрішніх вод та територіального моря

Правовий статус внутрішніх вод та територіального моря регулюється

Конвенцією Організації Об'єднаних Націй про морське право (UNCLOS) - це
найважливіший міжнародний документ, який встановлює правила і принципи
щодо використання і охорони морського простору та його ресурсів.

Внутрішні води: Внутрішні води належать до суверенитету держави і є її

внутрішніми водами. Вони включають річки, озера, канали і ставки, які
знаходяться на території держави. У внутрішніх водах держава має повний
суверенітет і контроль, включаючи право встановлювати свої закони і правила,
що стосуються природного ресурсу, навігації, екології та інших аспектів.

Територіальне море: UNCLOS визначає територіальне море як морську зону,

яка простирається від базовій лінії вздовж узбережжя до ширини не більше 12
морських миль. Територіальне море належить до суверенитету держави, і ця
держава має суверенні права на його використання. Держава має повний
контроль над своїм територіальним морем, включаючи право встановлювати
закони і правила щодо безпеки, морської навігації, економічних діяльностей,
природоохоронних заходів та інших аспектів.

Для навігації суден у територіальному морі застосовуються Правила

дорожнього руху на морі (Правила 15-ти морських знаків), що встановлюють
правила поведінки та пріоритети на морі.

Важливо зауважити, що UNCLOS встановлює також права та обов'язки інших

держав щодо свободи невинноного проходження через територіальне море,
правила щодо державного корабля, правила використання повітряного
простору над територіальним морем та інші аспекти, пов'язані з міжнародними
відносинами у морському просторі. UNCLOS створює правовий каркас, який
сприяє розвитку мирного співробітництва та забезпеченню стабільності в
морських відносинах між державами.

94. Правовий статус прилеглої зони, виключної економічної зони та

континентального шельфу.
Правовий статус прилеглої зони, виключної економічної зони (ВЕЗ) та
континентального шельфу регулюється Конвенцією Організації Об'єднаних
Націй про морське право (UNCLOS). UNCLOS встановлює правила і принципи
стосовно використання і охорони морського простору та його ресурсів.

Прилегла зона: Прилегла зона є зоною, що простирається від краю

територіального моря до максимальної ширини 24 морські милі (миля - це
міжнародна одиниця відстані на морі). У прилеглій зоні держава має певні
права та їй належать деякі правила контролю. Зокрема, держава має право
здійснювати контроль за дотриманням митних, податкових, митних та
імміграційних законів, а також проводити наукові дослідження та охорону
морського середовища.

Виключна економічна зона (ВЕЗ): ВЕЗ є зоною, що простирається за межі

територіального моря на відстань до 200 морських миль від базової лінії. У ВЕЗ
держава має право на суверенітет щодо природних ресурсів, які знаходяться в
водних стовпах, морському дні та підморському підлозі. Держава також має
ексклюзивні права на використання і господарську діяльність, таку як
рибальство, видобуток мінеральних ресурсів, енергетичні проекті та наукові
дослідження.
Континентальний шельф: Континентальний шельф охоплює морське дно та
підморську підлогу, що розташовані поза територіальним морем, але не
перевищують 200 морських миль від базової лінії або відкриваються до краю
крайового краю. Держава має право на експлуатацію природних ресурсів на
континентальному шельфі, таких як нафта, газ, мінеральні ресурси. Вона також
зобов'язана здійснювати наукові дослідження та забезпечувати охорону
морського навколишнього середовища на континентальному шельфі.

UNCLOS встановлює права та обов'язки держав щодо ВЕЗ та континентального

шельфу, а також визначає механізми врегулювання спорів та співробітництва
між державами, які мають прилеглу зону, ВЕЗ або континентальний шельф.

95. Міжнародно-правовий режим відкритого моря.

Міжнародно-правовий режим відкритого моря включає низку принципів та
правил, які регулюють використання та охорону відкритого моря. Основні
засади цього режиму визначаються Конвенцією Організації Об'єднаних Націй
про морське право (UNCLOS) та іншими відповідними міжнародними
інструментами. Деякі з найважливіших принципів та правил, що стосуються
відкритого моря, включають:

Свобода невинного проходження: Всі держави мають право на свободу

невинного проходження через відкрите море. Це означає, що судна будь-якої
держави мають право вільно перетинати відкрите море без необґрунтованого
перешкоджання.

Свобода судноплавства: Держави мають право на свободу судноплавства у

відкритому морі. Це означає, що судна будь-якої держави мають право вільно
рухатися, працювати та здійснювати інші дії на відкритому морі.

Принцип нейтралітету територій: Відкрите море вважається міжнародним

простором, що є нейтральним щодо територіальних претензій держав. Ні одна
держава не може претендувати на суверенні права над відкритим морем, і всі
держави мають рівні права на його використання.

Запобігання забрудненню: Держави зобов'язані запобігати забрудненню

відкритого моря та здійснювати необхідні заходи для охорони морського
середовища. UNCLOS містить ряд положень, які стосуються забруднення
морського середовища та захисту морських ресурсів.

Міжнародний режим рибальства: UNCLOS встановлює правила щодо

використання морських ресурсів, зокрема рибальства, у відкритому морі. Ці
правила включають зобов'язання зберігати та керувати рибними ресурсами з
метою забезпечення їх стійкого використання.
Міжнародний режим наукових досліджень: UNCLOS встановлює правила щодо
наукових досліджень у відкритому морі, зокрема стосовно наукового
дослідження та дослідницьких станцій. Держави мають право на проведення
наукових досліджень та співпрацю у вивченні морського середовища та його
ресурсів.

96. Правовий режим дна морів та океанів та його надр.

Правовий режим дна морів та океанів та його надр регулюється Конвенцією
Організації Об'єднаних Націй про морське право (UNCLOS) та іншими
відповідними міжнародними документами. UNCLOS встановлює принципи та
правила, які визначають правовий статус дна морів та океанів, а також права та
обов'язки держав щодо їх надр.

Основні положення щодо правового режиму дна морів та океанів та його надр
включають:

Суверенні права держав: Згідно з UNCLOS, кожна прибережна держава має

суверенні права на прилегле дно та його надра в межах своєї територіальної
морської зони, виключної економічної зони (ВЕЗ) та на континентальному
шельфі. Це означає, що держава має право на експлуатацію природних
ресурсів, включаючи нафту, газ, мінерали, що знаходяться в дні та надрах цих
областей.

Міжнародний режим спільної експлуатації: UNCLOS передбачає можливість

спільної експлуатації ресурсів дна та надр поза національними межами. Це
стосується областей, що перебувають за межами національних юрисдикцій,
таких як Міжнародне морське дно (ММД) та Міжнародний район дна океану
(МРДО). Згідно з UNCLOS, ММД та МРДО є спільним спадщиною людства, і
держави зобов'язані спільно експлуатувати та ділитися ресурсами цих областей
на користь всього світового співтовариства.

Режим наукових досліджень: UNCLOS надає правила щодо наукових

досліджень дна морів та океанів. Держави мають право на проведення наукових
досліджень та досліджень надр для вивчення морського середовища, його
ресурсів та природних процесів. UNCLOS також передбачає обмін інформацією
та співробітництво в галузі наукових досліджень між державами.

Охорона довкілля: UNCLOS містить положення про захист морського

середовища від забруднення та несанкціонованої діяльності, які можуть
шкодити дну морів та океанів. Держави зобов'язані вживати заходів для
запобігання забрудненню та збереження екологічної стійкості дна морів та
океанів.
 97. Міжнародний інституційний механізм у галузі мореплавства та
використання морських просторів.

Міжнародна морська організація (International Maritime Organization, ІМО) була

заснована у 1948 р. і при прийнятті Конвенції ООН з морського права отримала
свою сьогоднішню назву.

Вона належить до спеціалізованої установи ООН. Згідно зі ст. 1 Конвенції,

основні цілі ІМО зводяться до такого:

1) забезпечувати механізми співробітництва урядів у сфері урядового

регулювання та практики з технічних питань будь-якого роду, що стосуються
міжнародного торговельного судноплавства; заохочувати та сприяти
всезагальному прийняттю практично можливих максимальних норм стосовно
безпеки на морі, ефективності судноплавства, відвернення забруднення моря з
суден і боротьби з ним, а також розглядати адміністративні питання, що
пов'язані з цілями, викладені у цій статті;
2) заохочувати усунення дискримінаційних заходів і надмірних обмежень, що
зачіпають міжнародне торговельне судноплавство, з боку урядів для того, щоб
надавати світовій торгівлі можливість без дискримінації користуватися
послугами судноплавства; створювати та заохочувати зусилля урядів і з метою
гарантування безпеки;
3) забезпечувати розгляд організацією будь-яких спорів, що стосуються
судноплавства та впливу судноплавства на морське середовище, котрі можуть
бути передані їй будь-яким органом або спеціалізованою установою ООН;
4) забезпечувати обмін інформацією між урядами з питань, що знаходяться на
розгляді ІМО.
З питань, які належать до юрисдикції ІМО, вона виносить рекомендації, а також
розробляє проекти конвенцій, угод та інших документів, котрі пропонують
урядам і МО. Саме при допомозі ІМО були розроблені, а в подальшому
прийняті такі важливі конвенції, як СОЛАС, МАРПОЛ та ін.

Вищим органом ІМО є Асамблея, котра складається з усіх членів ІМО. Сесія
Асамблей скликається раз на два роки. У період між сесіями працює
виконавчий орган - Рада ІМО, котра складається із 40 членів урядів держав, що
обирають на Асамблеї.

Робочими органами ІМО є Комітети - із захисту морського середовища, з

безпеки на морі, юридичний, з технічного співробітництва. Штаб-квартира ІМО
розташована в Лондоні.

98. Поняття та зміст міжнародно-правового захисту прав людини

Міжнародне право прав людини можна визначити як галузь, міжнародного

публічного права, яка регулює співробітництво держав у сфері поваги та
дотримання прав людини. Основне завдання цієї групи норм полягає у
створенні міжнародно-правових основ захисту прав людини і забезпечення
відповідних гарантій їх дотримання через міждержавну співпрацю.
Становлення цієї галузі засвідчує подальший поступальний розвиток
міжнародного публічного права загалом, виступає однією з його якісних,
характерних ознак.

Відносини по лінії "держава - людина" традиційно вважались внутрішньою

справою. Ще й сьогодні трапляються випадки, коли намагання міжнародного
співтовариства вплинути на покращення ситуації з правами людини в певній
державі оцінюються останньою як спроба втручання в її внутрішні справи. В
зв'язку з цим виникає питання про розмежування компетенції у сфері поваги до
прав людини. Очевидно, що в такому випадку для держави та міжнародного
співтовариства мова може йти про різні можливості, завдання та методи
реалізації повноважень у процесі забезпечення прав людини.

Аналіз національного законодавства і міжнародних актів показує, що і держави,

і міжнародна спільнота при розмежуванні компетенції у сфері прав людини
визнають положення про те, що безпосередня регламентація та захист прав і
свобод людини реалізуються самою державою. Для цього вона володіє всіма
потрібними реальними та ефективними засобами захисту прав людини:
системою відповідних органів, необхідною законодавчою базою; важливим
фактором виступають фінансові можливості. При цьому враховують
особливості державного та суспільного устрою, стан економіки, реальну
ситуацію в державі. Зважаючи на ці та деякі інші фактори, кожна держава може
планувати співпрацю з іншими державами, брати на себе відповідні
зобов'язання і виконувати їх.

Основні напрями міжнародного захисту прав людини полягають: 1) у створенні

рекомендацій, які адресуються державам і спрямовані нате, щоб привернути їх
увагу до тих чи інших проблем захисту прав людини, варіантів їх вирішення,
тенденцій розвитку цього інституту тощо. Роль таких рекомендацій -
відображати позицію всього світового співтовариства (якщо такі рекомендації
виходять з ООН, МОП. ЮНЕСКО, інших авторитетних інституцій всесвітнього
масштабу). Таким способом для всіх держав висувають спільні вимоги,
орієнтири, створюють умови для досягнення певної мети. У той же час
рекомендації, які не є обов'язковими для держав, залишають за останніми
свободу дій. Це теж сприяє збільшенню довіри до рекомендацій;

2) у розробці проектів міжнародних договорів, які накладають певні

зобов'язання на їх держави-учасниці і, відповідно, передбачають тісніше
міжнародне співробітництво з виконання міжнародних договорів; 3) у
створенні спеціальних міжнародних механізмів з перевірки виконання
державами своїх міжнародних зобов'язань. Такі механізми поширюються тільки
на ті держави, які дали на це свою згоду.

99. Джерела міжнародного права прав людини.

Джерела міжнародного права прав людини охоплюють різні види міжнародних
документів та механізмів, які встановлюють та захищають права людини.
Основні джерела міжнародного права прав людини включають:

Універсальні декларації та конвенції: Універсальна Декларація прав людини

(1948) є фундаментальним документом у галузі прав людини. Крім того, існує
цілий ряд міжнародних конвенцій, таких як Міжнародний пакт про
громадянські та політичні права (ICCPR), Міжнародний пакт про економічні,
соціальні та культурні права (ICESCR) та Конвенція проти катувань, які
встановлюють специфічні права та обов'язки держав щодо захисту прав
людини.

Регіональні документи: Багато регіональних організацій також приймають

документи з прав людини, які встановлюють стандарти та механізми захисту
прав на рівні конкретних регіонів. Наприклад, Європейська конвенція з прав
людини (ECHR) та Американська конвенція з прав людини (ACHR) є
важливими регіональними інструментами.

Рішення міжнародних судових органів: Міжнародні суди, такі як Міжнародний

Суд ООН та Європейський суд з прав людини, видавали рішення та
консультативні висновки, які становлять джерело права і встановлюють
стандарти захисту прав людини.

Механізми моніторингу та звітування: В рамках багатьох міжнародних

документів з прав людини передбачені механізми моніторингу, такі як комітети
та комісії, які перевіряють виконання зобов'язань держав щодо прав людини та
роблять рекомендації. Наприклад, Комітет з прав людини ООН відповідає за
моніторинг виконання зобов'язань згідно з ICCPR.

Загальна практика держав: Загальна практика держав щодо захисту прав

людини, включаючи законодавство, судову практику, політичні зобов'язання та
інші дії, також може бути джерелом міжнародного права.

Звичаєве міжнародне право: Звичаєве міжнародне право, включаючи

загальноприйняті принципи міжнародного права, може також мати значення у
захисті прав людини.

100. Класифікація основних прав та свобод людини.

Основні права та свободи людини можна класифікувати за такими категоріями:

Індивідуальні права:
1) Право на життя
2) Свобода виразу
3) Право на приватне життя та недоторканість
 4) Свобода думки, совісті та релігії
5) Свобода віросповідання
6) Право на справедливий судовий процес
7) Свобода пересування
8) Право на недискримінацію

Політичні права:
1) Право на вільні та справедливі вибори
2) Свобода об'єднання та зібрань
3) Право на участь у політичному житті
4) Право на участь у культурному та громадському житті

Соціальні та економічні права:

1) Право на працю та справедливі умови праці
2) Право на соціальне забезпечення
3) Право на житло
4) Право на освіту
5) Право на охорону здоров'я
6) Право на культурний розвиток

Права в галузі правосуддя та справедливості:

1) Право на незалежний та безпристрасний суд
2) Право на доступ до правосуддя
3) Право на захист прав та свобод

Групові права:
1) Права жінок
2) Права дітей
3) Права національних меншин
4) Права мігрантів та біженців
101. Механізм контролю за дотриманням прав людини на універсальному
рівні.
Механізми міжнародного захисту прав людини – це система міжнародних
(міждержавних) органів і організацій, які безпосередньо займаються захистом
прав людини.
Універсальні правозахисні органи поділяють на три види:
1) Постійні органи - Комісія ООН з прав людини, Комісія становища жінок.
Комісія з прав людини (1946) — універсальний орган, повноваження якого не
пов’язані з участю держави в міжнародних договорах про права людини.
Комісія складається із представників 53 держав — членів, обраних на три роки.
Комісія - має широкі повноваження щодо контролю за дотриманням прав
людини,
- проводить дослідження у сфері захисту прав людини
- надає рекомендації та пропозиції,
- готує проекти міжнародних документів щодо прав людини
- співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі.
Комісія вправі створювати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія
з попередження дискримінації прав і захисту меншин.
2) Органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під егідою
ООН. На виконання усіх цих угод були створені: Комітет ООН з прав людини
(не плутати з Комісією ООН), Комітет з економічних, соціальних і культурних
прав, Комітет з расової дискримінації, Комітет проти катувань тощо.У рамках
ООН було розроблено безліч міжнародних договорів про захист прав людини:
Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, Конвенція про
запобігання катуванням та іншому жорстокому, нелюдському або такому, що
принижує гідність поводженню чи покаранню іншого.
3) Спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй є постійно
діючими міжнародними організаціями, які працюють на підставі власних
статутів і угод з ООН. Сьогодні існує 16 таких організацій, які займаються
правами людини. До таких установ відносяться насамперед Міжнародна
Організація Праці (МОП) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти,
науки і культури (ЮНЕСКО).

102. Європейський механізм захисту прав людини.

Головний європейський правозахисний орган – Європейський суд прав людини.
Рішення цього Суду впливають на формування світових стандартів прав
людини.
Європейський Суд з прав людини (1959 р.) - основний елемент регіонального
контрольного механізму із дотримання положень Європейської конвенції по
захисту прав людини й основних свобод 1950 року. Штаб-квартира Суду - в
Страсбурзі (Франція).
На даний час у контрольному механізмі із дотримання положень Конвенції
відбулися зміни. Відповідно до Протоколу № 11 до Конвенції, що вступив у дію
в листопаді 1998 року, у ньому беруть участь два органи: Комітет міністрів
Ради Європи і Європейський Суд з прав людини.
Європейський Суд з прав людини є єдиним органом контролю за дотриманням
державами-учасницями положень Конвенції.

103. Поняття права міжнародної безпеки.

Право міжнародної безпеки - система принципів і норм, що регулює
військово-політичні відносини держав і інших суб’єктів міжнародного права з
метою запобігання застосуванню військової сили в міжнародних відносинах,
обмеження й скорочення озброєнь.

Міжнародне право спирається на загальні принципи цієї галузі, й особливо на

такі: незастосування сили або погрози силою; мирного розв’язання суперечок;
територіальної цілісності й непорушності кордонів. А також на низку таких, як
принцип рівності й однакової безпеки; незавдавання шкоди тощо.

Право міжнародної безпеки має одну особливість: його принципи під час
регулювання міжнародних відносин тісно переплітаються з принципами та
нормами решти галузей міжнародного права й, отже, утворюють вторинну
структуру, що обслуговує, по суті, всю систему сучасного міжнародного права.
Тобто право міжнародної безпеки є комплексною галуззю сучасного
міжнародного права.

Основним джерелом, що регламентує міжнародно-правові способи й засоби

забезпечення миру, є Статут ООН (гл. I, гл. VI, гл. VII). Підтримувати
міжнародний мир і безпеку, вживаючи ефективних колективних заходів, —
головна мета Організації Об’єднаних Націй .

104. Протиправне та правомірне застосування сили.

Правомірне застосування: Статут ООН визначає лише два випадки
правомірного застосування сили: а) в цілях самооборони; б) за рішенням Ради
Безпеки ООН.

Для того щоб застосування сили під час гуманітарних силових операцій було
правомірним, необхідно дотримуватись таких критеріїв:
1) об'єктивна кваліфікація гуманітарної кризи;
2) терміновість застосування сили для вирішення гумані тарної проблеми;
3) співробітництво з місцевими органами державної влади у випадку їх згоди
на спільні дії;
4) повне вичерпання мирних засобів вирішення спору (пе реговорів, добрих
послуг, посередництва, розслідування тощо);
5) нейтральність та неупередженість сил ООН до ворогую чих сторін;
6) правильний підбір етнічного, расового складу контин генту ООН;
7) постійний контроль операцій ГА ООН для запобігання зловживанням;
8) пропорційність сил ООН розмірові гуманітарної кризи.
Протиправне застосування сили – агресія, застосування сили всупереч
правам і нормам міжнародного права.
105. Універсальні та регіональні системи колективної безпеки.

Універсальною системою колективної безпеки є Організація Об'єднаних Націй

(ООН), що була утворена 1945 року. її головним завданням є підтримка і
зміцнення міжнародного миру та безпеки на основі спільних дій держав.

Регіональні системи колективної безпеки є частиною універсальної системи

колективної безпеки.
Мета регіональних систем - підтримання міжнародного миру і безпеки.
Найбільш ефективно функціонують ті регіональні організації, в яких бере
участь більшість держав даного регіону. У Статуті ООН закріплено можливість
створення регіональних організацій безпеки "для вирішення таких питань з
підтримки миру, які є придатними для регіональних дій" (ст. 52). Раніше в
доктрині міжнародного права панувала однозначна точка зору щодо
регіональних організацій безпеки.

Сфера дії регіональних організацій вважалася суворо обмеженою:

 - регіональні організації не беруть приймати рішення з питань, що

зачіпають інтереси всіх держав світу або держав, що належать до інших
або декількох регіонах;
 - учасники регіональної угоди вправі вирішувати тільки такі питання, які
стосуються регіональних дій, зачіпають інтереси держав тільки даного
регіону.

Головне завдання регіональних систем безпеки - забезпечення мирного

вирішення спорів, мирне запобігання війни.

РБ ООН може використовувати регіональні організації для здійснення під своїм

керівництвом примусових дій. Регіональні організації не можуть брати
примусових заходів без дозволу СБ ООН. Виняток - примусові заходи із
застосуванням збройних сил для відображення вже вчиненого нападу на одного
з учасників системи регіональної безпеки (право на колективну самооборону -
ст. 51).

106. Без’ядерні зони.

Без'я́ дерна зо́ на — територія, вільна від випробування, виробництва,
розміщення, зберігання і транзиту ядерної зброї, а також у межах якої і проти
якої виключається застосування ядерної зброї.
107. Право регулювання роззброєння та обмеження озброєнь.
Під роззброєнням потрібно розуміти сукупність заходів, спрямованих на
зниження воєнного потенціалу держав і скорочення, обмеження та ліквідацію
засобів ведення війни. Такі заходи можуть включати скорочення озброєнь,
військового персоналу тощо.
Найбільш розвинутим є комплекс норм, який стосується зброї масового
знищення.
10 квітня 1972 р. було підписано Договір про заборону розробки, виробництва,
зберігання та набуття бактеріологічної зброї. 29 квітня 1997 р. набула чинності
Угода про заборону розробки, виробництва, зберігання та застосування такої
зброї, а також про знищення такої зброї. Хімічна зброя масового знищення була
заборонена на універсальному рівні у 1993 р. Конвенцією про заборону
розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та її
знищення171.
108. Поняття, джерела та принципи міжнародного гуманітарного права.
Міжнародне гуманітарне право (МГП) – це галузь міжнародного публічного
права, яка застосовується під час збройних конфліктів з метою обмеження
засобів та методів ведення воєнних дій.

Ця галузь права спрямована на захист цивільного населення від впливу

збройного конфлікту та тих, хто припинив брати участь у воєнних діях. МГП
покликане на обмеження наслідків конфліктів, виходячи з міркувань
гуманності.

Джерела Міжнародного гуманітарного права:

 Женевська конвенція (І) про про поліпшення долі поранених та хворих в

регулярних арміях.
 Женевська конвенція (II) про поліпшення долі поранених, хворих і осіб,
потерпілих корабельну аварію, зі складу озброєних сил на морі.
 Женевська конвенція (III) про поводження з військовополоненими.
 Женевська конвенція (IV) про захист цивільного населення під час війни.
 Додатковий протокол І, що стосується захисту жертв міжнародних
збройних конфліктів.
 Додатковий протокол ІІ, що стосується захисту жертв збройних
конфліктів неміжнародного характеру.
 Додатковий протокол ІІІ про введення додаткової відмітної емблеми у
вигляді Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

Принцип гуманності є найбільш загальним принципом у міжнародному

гуманітарному праві, він об’єднує всі положення у логічно побудовану систему
норм, які застосовують під час збройних конфліктів і тісно пов’язані з
суміжними галузями міжнародного права.

109. Поняття агресії у міжнародному праві.

Агре́сія — поняття міжнародного права, яке означає протиправне, пряме чи
опосередковане, застосування збройної сили
однією державою проти суверенітету, територіальної цілісності чи
політичної незалежності іншої держави.
Воєнна агресія, іноді її також називають загарбницькою війною — це
військовий конфлікт, який ведеться не посилаючись на самооборону, як
правило, для приєднання і підкорення територій.

110. Поняття збройного конфлікту та його види.

Збройний конфлікт – це збройне протистояння, що відбувається між
державами, або тривале збройне протистояння між урядовою владою та
організованими збройними угрупуваннями, або ж лише між організованими
збройними угрупуваннями.
Види збройного конфлікту:
- міжнародний
- внутрішній
111. Учасники збройних конфліктів.
Основні категорії учасників збройних конфліктів в МГП включають наступне:
1. Держави: МГП розглядає держави як основних учасників міжнародних
збройних конфліктів, встановлює правила, що регулюють поведінку державних
сил, таких як армії, повітряні та морські сили, у збройних конфліктах.
2. Незалежні групи та збройні формування: неконтрольовані військові
формування, партизанські групи та інші нелегальні збройні формації.
3. Іноземні війська: Якщо іноземні війська вступають у військову дію на
території іншої держави, МГП регулює їхню поведінку та надає правила для
захисту цивільного населення.
4. Міжнародні та неправлені гуманітарні організації: Деякі міжнародні та
неправлені гуманітарні організації, такі як Червоний Хрест, мають спеціальний
статус та захищеність в рамках МГП. Вони можуть надавати гуманітарну
допомогу, діяти як посередники або сприяти виконанню гуманітарних норм у
збройних конфліктах.
Всі учасники збройних конфліктів підлягають обов'язковому дотриманню
принципів МГП, таких як принципи диференціювання, відповідальності та
пропорційності, які спрямовані на захист цивільного населення та обмеження
впливу військових операцій на цивільні об'єкти.

112. Міжнародно-правовий захист жертв війни.

МГП має на меті забезпечення захисту осіб, що перебувають під впливом
збройних конфліктів, зокрема цивільних осіб, поранених, в'язнів війни та інших
осіб, які втратили свободу або зазнають страждань в результаті конфлікту.

Основні засади міжнародно-правового захисту жертв війни:

 1. Принципи диференціювання та не допуску незаконної атаки: сторони
конфлікту повинні розрізняти цивільних осіб та бойовиків, а також цивільні
об'єкти та військові об'єкти. Атака на цивільних осіб та незаконні атаки
заборонені.
2. Заборона надмірного застосування сили та пропорційності: використання
сили повинно бути обмеженим і пропорційним до досягнення легітимних
військових цілей. Надмірне та неконтрольоване застосування сили проти
цивільних осіб та цивільних об'єктів заборонене.
3. Захист медичного персоналу та гуманітарних працівників: МГП гарантує
особливий захист медичного персоналу, госпіталів, медичних транспортних
засобів та гуманітарних працівників. Напади на них заборонено, і вони мають
бути захищені виключно за їхньою гуманітарною роботою.
4. Захист в'язнів війни та цивільних осіб, що втратили свободу: правила для
поводження з в'язнями війни та цивільними особами, що втратили свободу.
Вони повинні бути утримані в людських умовах, не піддаватися знущанням або
тортурам.
5. Заборона використання заборонених засобів та методів ведення війни:
заборона на використання хімічних, бактеріологічних та ядерних зброї, а також
методів ведення війни, що можуть спричиняти непотрібне страждання або
непропорційні наслідки для цивільного населення.
6. Гуманітарна допомога: надання гуманітарної допомоги жертвам війни.
Вона передбачає захист та полегшення доступу до гуманітарної допомоги,
включаючи медичну допомогу, харчі, притулок та інші необхідні блага.

113. Засоби та методи ведення воєнних дій.

Деякі засоби ведення воєнних дій, що підлягають регулюванню МГП,

включають:
1. Зброя: Забороняється використання заборонених засобів, таких як
хімічна, бактеріологічна та ядерна зброя. Використання звичайної зброї, такої
як вогнепальна зброя, артилерія, ракетні системи, танки та авіація, підлягає
обмеженням щодо своєї використання та місця застосування з метою
зменшення ризику для цивільного населення.
2. Вибухові речовини та міни: МГП встановлює правила щодо використання
вибухових речовин і мін. Зокрема, вона забороняє використання анті особових
мін, які можуть залишати довготривалі наслідки та створювати небезпеку для
цивільного населення. Застосування вибухових речовин та мін підлягає
дотриманню принципу пропорційності та захисту цивільного населення.
3. Атаки з повітря та артилерії: Забороняється нападати на цивільні об'єкти,
такі як школи, госпіталі, мирні житлові райони, які не використовуються для
військових цілей. Атаки мають бути спрямовані лише на військові цілі та
військову інфраструктуру.
4. Інформаційна війна: Забороняється використання пропаганди або
дезінформації з метою викликати паніку серед цивільного населення або
вплинути на здоров'я та безпеку цивільних осіб.

Деякі методи ведення воєнних дій, які регулюються МГП, включають:

1. Принцип відокремлення: воюючі сторони повинні розрізняти між
військовими цілями та цивільним населенням. Необхідно уникати нападу на
цивільних осіб і цивільні об'єкти, які не беруть безпосередньої участі у воєнних
діях.
2. Заборона незаконного нападу: МГП забороняє незаконний напад, тобто
напад, який не має підстави в міжнародному гуманітарному праві. Напад
повинен бути виправданим відповідно до принципу необхідності та
пропорційності.
3. Попереджувальні заходи: МГП передбачає, що воюючі сторони повинні
вживати всіх можливих заходів для попередження цивільного населення про
наближення воєнних дій та надання можливості евакуюватися з небезпечних
зон.
4. Захист культурних цінностей: МГП надає особливий захист культурним
цінностям, таким як пам'ятники, музеї, археологічні розкопки тощо. Вони
повинні бути шановані та захищені від зайвих пошкоджень під час воєнних дій.
 5. Заборона насильства статевого характеру: МГП розглядає насильство
статевого характеру, таке як насильство над жінками та сексуальне насильство,
як серйозне порушення міжнародного гуманітарного права. Воюючі сторони
зобов'язані запобігати та покарати такі вчинки.

114. Право неміжнародних збройних конфліктів.

Право неміжнародних збройних конфліктів (також відоме як гуманітарне право
війни або міжнародне гуманітарне право) є галуззю міжнародного права, яка
регулює поведінку сторін в збройних конфліктах. Його основна мета полягає в
забезпеченні захисту осіб, які не беруть безпосередньої участі в бойових діях
(нетекучого населення, військовополонених тощо), а також обмеженні методів
та засобів ведення війни.
Основними джерелами права неміжнародних збройних конфліктів є Женевські
конвенції 1949 року та їхні Додаткові протоколи 1977 року, а також Гаазькі
конвенції 1899 і 1907 років. Ці міжнародні документи встановлюють норми, що
обов'язкові для всіх сторін конфлікту, незалежно від їхнього статусу чи мети
війни.
Деякі основні принципи, які регулюють поведінку сторін в збройних
конфліктах, включають:
5. Принцип відокремлення: воєнні дії мають бути спрямовані тільки проти
військових цілей і не можуть спрямовуватися безпосередньо проти цивільного
населення або цивільних об'єктів.
6. Принцип не ушкодження: цивільні особи та цивільні об'єкти повинні бути
захищені від нападу та неушкодженими. Це означає, що безпорадні особи, такі
як діти, лікарні, школи та інфраструктура, не повинні стати об'єктом
насильства.
7. Заборона злочинів війни: такі дії, як умисне вбивство, жорстоке
поводження з військовополоненими, насильство стосовно жінок та сексуальне
насильство, пограбування та знищення майна, вважаються злочинами війни і
можуть бути карані відповідно до міжнародного права.
 8. Принцип гуманітарної допомоги: сторони конфлікту повинні дозволити
надання гуманітарної допомоги населенню, що постраждало від війни, та
забезпечити безперешкодний доступ до гуманітарних організацій та медичних
служб.
9. Захист військовополонених: воєннополонені особи мають бути захищені
від жорстокого поводження, піддавання катуванню, поганому ставленню та
забезпечені гуманні умови утримання.

115. Поняття міжнародного кримінального права.

Міжнародне кримінальне право - це галузь міжнародного права, що регулює
кримінальну відповідальність за серйозні порушення міжнародного характеру.
Його основна мета - притягнути до відповідальності осіб, які вчинили злочини,
що становлять загрозу міжнародному спокою, безпеці та гуманітарним
цінностям.
Основні поняття, пов'язані з міжнародним кримінальним правом, включають:
1. Злочини проти миру: Вони охоплюють такі діяння, як злочини проти
людства, геноцид, воєнні злочини і агресію. Ці злочини вважаються
серйозними порушеннями міжнародного права і можуть бути притягнуті до
відповідальності перед міжнародними трибуналами, такими як Міжнародний
кримінальний суд (МКС).
2. Юрисдикція: Міжнародне кримінальне право встановлює, хто має право
проводити судові розслідування і судити осіб, звинувачених у вчиненні
міжнародних злочинів. Це може бути національна юрисдикція держави або
міжнародні суди, такі як МКС.
3. Принципи відповідальності: Міжнародне кримінальне право встановлює,
що індивідуальні особи можуть нести відповідальність за міжнародні злочини,
незалежно від їх посади або національності. Це називається принципом
особистої відповідальності.

116. Поняття, види та форми відповідальності в міжнародному

публічному праві.
В міжнародному публічному праві існують різні поняття, види та форми
відповідальності, які використовуються для регулювання поведінки держав та
інших суб'єктів міжнародного права. Основні з них включають такі:
5. Поняття відповідальності: Це поняття відноситься до обов'язку суб'єкта
міжнародного права нести наслідки за порушення ним своїх міжнародних
зобов'язань. Це може включати шкоду, спричинену іншим державам або
міжнародній спільноті в цілому.
6. Види відповідальності: Відповідальність може бути цивільною,
кримінальною або дисциплінарною. Цивільна відповідальність виникає
внаслідок зобов'язань держави перед іншими суб'єктами міжнародного права та
може включати компенсацію за завдану шкоду. Кримінальна відповідальність
стосується вчинення злочинів проти міжнародного права, таких як воєнні
злочини або злочини проти людяності. Дисциплінарна відповідальність
застосовується до державних службовців або інших осіб, які порушують
міжнародні правила.
7. Форми відповідальності: Відповідальність може бути індивідуальною або
колективною. Індивідуальна відповідальність передбачає, що конкретна особа
несе наслідки за свої дії або бездіяльність, незалежно від дій інших осіб.
Колективна відповідальність виникає, коли декілька суб'єктів міжнародного
права несуть спільну відповідальність за порушення міжнародного права.

117. Міжнародні злочини та індивідуальна кримінальна відповідальність

за міжнародним правом.
Ці злочини включають такі діяння, як воєнні злочини, злочини проти
людяності, геноцид та злочини агресії.
Римський статут –він містить визначення міжнародних злочинів і перелік
злочинів, за вчинення яких Міжнародний кримінальний суд може притягати до
відповідальності і також містить процедуру розгляду справ перед Міжнародним
кримінальним судом.

118. Міжнародні кримінальні судові установи.

Міжнародний кримінальний суд (МКС) – «перший постійний міжнародний суд
з кримінальних справ, створений на основі міжнародного договору з метою
подолання безкарності осіб, відповідальних за найтяжчі міжнародні злочини».
МКС розслідує та, за потреби, судить осіб, обвинувачених у найтяжчих
злочинах: геноцид, військові злочини, злочини проти людяності та злочини
агресії. Міжнародний кримінальний суд працює на постійній основі з 1 липня
2002 року. Договір, що заснував МКС та є правовою основою його діяльності –
Римський статут Міжнародного кримінального суду. Станом на березень 2022
року 123 держави світу ратифікували договір з МКС.
На відміну від інших міжнародних і змішаних кримінальних судів,
Міжнародний кримінальний суд є установою, що діє постійно.
МКС розташований̆ у місті Гаазі, проте за ініціативою Суду, його засідання
можуть проходити в іншому місці. Міжнародний̆ кримінальний̆ суд не слід
плутати з Міжнародним судом ООН, який також знаходиться в Гаазі, але має
іншу компетенцію. МКС не входить в офіційні структури Організації̈
Об'єднаних Націй, хоча може порушувати справи за поданням Ради Безпеки
ООН.
Держава, громадянин якої засуджений МКС, не зможе змінити вирок або
звільнити засуджену особу до закінчення терміну її ув'язнення. Міжнародний
кримінальний суд може видати міжнародний ордер на арешт навіть глави
держави.

119. Форми співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю.

Міжнародне співробітництво держав у сфері боротьби зі злочинністю
розвивається на трьох рівнях:
• • рівень двостороннього співробітництва між державами;
• • регіональний рівень;
• • співробітництво на універсальному (загальносвітовому) рівні.
Форми міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю надзвичайно
різноманітні, однак усі вони зводяться до таких видів:
• 1. Укладання міжнародних угод (про правову допомогу в кримінальних та
інших справах, конвенції щодо боротьби з окремими злочинами міжнародного
характеру тощо);
• 2. Створення відповідних міжнародних організацій (спеціально створені
для протидії міжнародній злочинності — Інтерпол або організації загальної
компетенції, для яких боротьба зі злочинністю є одним з напрямів роботи -
ООН, ОБСЄ, Рада Європи та ін.).
На підставі міжнародних угод та в рамках міжнародні: організацій держави
вирішують різноманітні питання, а саме узгодження національних законодавств
у сфері боротьби з злочинністю; надання правової допомоги у кримінальних
справа; та екстрадиція; взаємодія правоохоронних органів; обмін досвідом
надання технічної та фінансової допомоги; створення спільних спеціалізованих
банків даних про злочини і злочинців.
Залежно від кількості учасників договори, у тому числі у сфер боротьби зі
злочинністю, поділяють на двосторонні і багато сторонні. Основну масу
договорів становлять двосторонні. Порядок укладення, дотримання,
припинення дії двосторонніх між народних договорів регулюється Віденською
конвенцією про праве міжнародних договорів 1969 р. і Віденською конвенцією
про прав< договорів між державами та міжнародними організаціями або між
міжнародними організаціями 1986 р.
Двосторонні договори, як правило, стосуються наданню правової допомоги у
кримінальних, цивільних, сімейних справах
Важливе місце в справі співробітництва держав у боротьбі з: злочинністю
займають багатосторонні угоди щодо припиненні злочинів міжнародного
характеру і покарання за них. Такі договори покликані розв'язати, як правило,
значні проблеми загальнолюдського і регіонального значення (Договір про
нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., міжнародні конвенції г морського і
космічного права тощо).
У багатосторонніх міжнародно-правових актах дається кваліфікація злочинів
міжнародного характеру (наприклад, міжнародного тероризму, розкрадання
ядерного матеріалу, незаконного обороту наркотичних засобів і психотропних
речовин, "фальшивомонетництва", рабства, работоргівлі, торгівлі жінками і
дітьми, піратства й ін.).

120. Юридична допомога та екстрадиція.

Юридична допомога відноситься до міжнародної співпраці між країнами у
забезпеченні правосуддя та виконанні правових процедур. Вона включає обмін
інформацією, доказами, свідченнями, документами та іншою необхідною
інформацією для проведення розслідування, судочинства та покарання за
злочини. Юридична допомога може включати такі процедури, як екстрадиція,
заміна покарання, обмін засудженими особами, надання свідчень, передача
доказів та інше.
Екстрадиція - це процедура, в рамках якої одна країна передає іншій країні
підозрювану або засуджену особу для проведення судового переслідування або
виконання покарання. Екстрадиція зазвичай ґрунтується на двосторонніх або
багатосторонніх договорах між країнами або на принципах міжнародного
права.