Поняття

Міжнародне право — це система юридичних норм, які регулюють міжнародні

відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітництва, це
рішення і правові засоби їх застосування, прийняті повноважними суб'єктами для
реалізації спільних інтересів.
За період від Цицерона (в якого ми знаходимо перші спроби з'ясувати
суть міжнародного права)... і до сьогодні вченими запропоновано більш як 1000
визначень міжнародного права. Але їм так і не вдалося досягти згоди навіть із
найбільш принципових питань.
Залежно від того, ідеї якої школи, теорії чи концепції міжнародного права
сповідують автори, такі пропонуються й визначення:
Прихильники позитивістського напряму в міжнародному праві
обов'язково включають до визначення такі критерії і властивості: основний
компонент — система норм; основний суб'єкт — держава; основна функція —
регулювання міждержавних відносин; основна мета — мир і безпека між
народами.

Прихильники природно-правового погляду на міжнародне право

включають у його визначення поняття природного розуму, справедливості, моралі
та етики. Солідаристи бачать у визначенні міжнародного права центрального
суб'єкта — фізичну особу, головне джерело — умови життя, основний компонент
— біологічні норми, а об'єкт регулювання — міжнародні відносини як
міжіндивідуальні, міжгрупові зв'язки.
Для соціологів міжнародного права важливішим є факт, реальне становище, а
не норма права. Сучасні реалісти розглядають міжнародне право через силовий
компонент, процес прийняття владних рішень.
Часто різному розумінню міжнародного права сприяло ідеологічне
протиборство двох систем:
Вчені соціалістичних країн у визначенні поняття міжнародного права
виокремлювали лише загальне міжнародне право.
1) міжнародне право як загальна система має бути визнане всіма
державами, а тому є вираженням їхньої волі;
2) держави можуть утриматися від згоди на таку систему права і
відмовитися від неї;
3) створення нових або відміна старих норм звичаєвого права вимагає
згоди держав;
4) держава, яка не дає згоди на звичаєву норму права, вільна в будь-
який час відмовити в її застосуванні щодо неї;
5) будь-яка держава вільна здійснити її суверенне право відмовити в
застосуванні норм звичаєвого права на тій підставі, що воно не відповідає її
державній волі.
 Західні вчені не обмежувалися категоріями загального міжнародного
права. Найчастіше йшлося про: а) універсальне міжнародне право, яке
застосовувалося до всіх держав без винятку; б) загальне міжнародне право, яке
застосовувалося до багатьох держав незалежно від їхнього материкового
розташування, але за умови включення провідних держав світу; в) регіональне
міжнародне право, яке застосовувалося у певному регіоні (американське
міжнародне право, африканське міжнародне право, мусульманське міжнародне
право); г) партикулярне міжнародне право.
— не можна ставити волю держави в основу формування
міжнародного права, коли відсутній об'єктивний механізм його формування;
— під узгодженням волі розуміється процес, наслідком якого є не
спільна воля, а окремі волі, отже, саме узгодження не є необхідним;
— на практиці жодна держава не може відкинути норми системи
міжнародного права, що склалася до її утворення, не ризикуючи потрапити до
глибокої міжнародної ізоляції;
— виокремлюючи універсальне і загальне міжнародне право, західні
вчені, всупереч радянській доктрині, не вважали необхідною універсальну
згоду держав на становлення загального звичаю. Звичай створюється на од-
наковості практики та opinio juris, що не дає підстав стверджувати: утворення
звичаю базується виключно на згоді держав;
— не є коректним твердження про недійсність для держави норм
міжнародного права, на які вона не давала згоди;
— якщо погодитися з твердженням, що держава може заперечити
застосування до неї звичаєво-правової норми міжнародного права на тій
підставі, що вона не відповідає її теперішній волі або життєвим інтересам, то
можна досягти результату, коли держава буде зв'язана лише власною волею, що
взагалі суперечить природі міжнародного права.

Предмет, об’єкт, характерні особливості МП

Під предметом міжнародного права розуміють особливий вид соціальних
відносин — міжнародні відносини, що мають міждержавний характер.
Це твердження різні автори формулюють по-різному. Одні (Г. М. Мелков)
предмет міжнародного права визначають як суспільні відносини, що виходять за
межі як внутрішньої компетенції, так і територіальних кордонів держав. Предме-
том міжнародно-правового регулювання вони вважають відносини між
суб'єктами міжнародного права. Другі (Г. І. Тункін) визначають предмет
міжнародного права як відносини між акторами міждержавної системи. Треті (Г.
В. Ігнатенко) вважають, що предметом міжнародного права є міжнародні
правовідносини, які включають відносини між державами, між державами та
міжурядовими організаціями, між державами і державоподібними утвореннями,
між міжнародними міжурядовими організаціями. Незалежно від деяких нюансів
ці визначення мають одну спільну ознаку — предметом міжнародного права у
них виступають відносини. Різниця полягає лише в тому, що одні автори не
виходять за межі суто міждержавних відносин як предмета міжнародного права,
інші — цю сферу розширюють.
Об'єкт міжнародного права—фактор, цінність матеріального чи
нематеріального характеру, з приводу яких склалися міжнародні відносини.
Міжнародно-правові відносини складаються з приводу таких благ, як природні
ресурси, континентальний шельф, об'єкти, що запускаються в космос, тощо. Під
фактором, з приводу яких склалися «об'єктні» відносини, не слід розуміти, що
міжнародне право впливає буквально на дії . Воно регулює відносини, які сприя-
ють, дозволяють чи забороняють певні дії або утримання від них.

Функції міжнародного права

Функції міжнародного права – основні напрями його впливу і взаємодії

із соціальним середовищем, з системою міжнародного права, її компонентів та
елементів з іншими управлінськими системами, "їхніми компонентами та
елементами.
Можна розглядати функції сучасного міжнародного права з таких
основних позицій (насправді вони гнучко взаємодіють, а не виокремлюються за
вказаними напрямами):
соціальні функції міжнародного права (стабілізації, зміцнення й
забезпечення відносин між суб'єктами міжнародного права);
власне юридичні функції (визначення прав та обов'язків суб'єктів
міжнародного права стосовно один одного, встановлення статусу різних
категорій суб'єктів, їх правосуб'єктності, зміцнення міжнародного права,
міжнародного правопорядку та ін.);
функції взаємодії з іншими управлінськими системами, що діють у
міжнародній сфері (внутрішньодержавним правом, політикою, мораллю,
релігією, етикою тощо);
функції програмування розвитку міжнародних відносин та
міжнародного права (програмування їхнього розвитку на перспективу,
прогнозування параметрів поведінки суб'єктів міжнародного права,
передбачення варіантів напрямів розвитку інших систем, з якими взаємодіє
міжнародне право, тощо);
інформаційна(забезпечення знаннями про зміст міжнародно-правових
актів, вплив на формування міжнародної свідомості.)
Регулятивна
Забезпечувальна
Особливості сучасного міжнародного права:
Особливості сучасного міжнародного права встановлюються, як правило, у
порівнянні з класичним міжнародним правом. Окрім зазначених раніше, назвемо
ще й такі:
 — заборона застосування сили і загрози силою, агресивних,
загарбницьких дій. Здійснення таких дій сучасне міжнародне право кваліфікує як
злочин проти миру, людства і людяності;
— мирне вирішення міжнародних конфліктів — імперативна норма
владнання суперечок;
— відмова від концепції «міжнародне право — право цивілізованих
народів»;
— гнучке поєднання універсального, загального, регіонального,
локального і партикулярного регулювання міжнародних відносин;
— наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і
застосування міжнародного права;
— зростання питомої ваги норм, що стосуються прав і свобод людини;
— перерозподіл ряду класичних функцій і повноважень держав завдяки
відповідним міждержавним організаціям;
— гуманізація міжнародного права, зменшення в ньому коефіцієнта
статичності;
— зростання ролі процесуальних, процедурних компонентів
міжнародного права;
— динамізм і взаємодія з іншими системами управління в процесі
регулювання міжнародних відносин;
— розширення сфери міжнародно-правового регулювання.

Порівняння міжнародного права та внутрішньодержавного права:

Міжнародне право Внутрішньодержавне
право
Визначення Система юридичних Система права, що виникає за
норм, що регулюють посередництвом
відносини між державами та нормотворчості держави і
іншими суб’єктами забезпечує внутрішнє правове
міжнародного права з метою регулювання.
забезпечення миру і
співробітництва
Спосіб Самими суб'єктами права Законодавчими, виконавчими,
створення (насамперед державами) а в деяких правових системах –
норм і судовими органами
Суб'єкти Держави, міждержавні Як правило, фізичні та
права організації, народи і нації, що юридичні особи, органи
борються за незалежність, державної влади й місцевого
державоподібні утворення і самоврядування, політичні
лише частково і в суттєво партії, громадські організації,
обмеженому обсязі фізичні інші соціальні об'єднання
особи
Предмети Міжнародні відносини, Відносини між
правового що мають міждержавний суб'єктами національної
регулювання характер. системи права, які перебувають
 у межах юрисдикції конкретної
держави
Об'єкти Міжнародні відносини, які Внутрішньодержавні
права складаються з приводу певних відносини, які складаються з
матеріальних і нематеріальних приводу тих самих благ і благ,
благ що перебувають цілком у
юрисдикції конкретної
держави
Характер Координаційна система права Субординаційні
побудови
системи
права

норми міжнародного права норми внутрішньодержавного

особлива мають загальнодемократичний права завжди збігаються із
соціальна характер сутністю держави-правотворця
сутність (соціалістичні, буржуазні тощо
права

Джерела Міжнародний договір, — Закони та

права міжнародний звичай, рішення підзаконні акти
міжнародних міждержавних
організацій і деякі інші
Особливий у міжнародному праві примус у внутрішньодержавному праві
порядок здійснюється самими примус здійснюється тільки
застосування суб'єктами права на інди- державними органами в межах
примусу відуальній чи колективній повноважень, окреслених
основі, на основі діючих прин- національним правом.
ципів і норм у межах,
зазначених чинними
міжнародними договорами і
звичаями

Співвідношення МПП і МПрП

Загалом спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і

міжнародного приватного права, оскільки вони:

• у широкому розумінні регулюють міжнародні відносини;

• їх загальні засади стосуються основних принципів міжнародного

публічного права;

• і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві

завжди є визнання правосуб'єктності іншої держави;
 • міжнародні договори з питань міжнародного приватного права не
можуть суперечити принципам міжнародного публічного права, встановлюючи
у такий спосіб загальні правові умови міжнародного співробітництва в різних
галузях.

Розмежування між МПрП і МПП можна здійснювати на таких підставах:

за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави і нації,

що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному
приватному праві - фізичні та юридичні особи.

за предметом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це

міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві -
міжнародні приватноправові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.);

за джерелами: міжнародний договір, міжнародний звичай та ін. у

міжнародному публічному праві, а також національне законодавство,
міжнародні договори та ін. в міжнародному приватному праві;

за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві - це

узгодження волі держав; у міжнародному приватному праві - подолання
колізій;

за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві

передбачається міжнародно-правова відповідальність, у міжнародному
приватному праві — цивільно-правова;

за сферою дії: у міжнародному публічному праві її можна визначити як

глобальну (охоплює всі держави й інші суб'єкти міжнародного права), а в
міжнародному приватному праві вона має національні межі (у кожній державі є
своє міжнародне приватне право).

Юридична обов’язкова сила МП

Питання природи юридично обов'язкової сили міжнародного права — це
питання науки, а не практики. У практиці міжнародно-правових відносин вони
практично ніколи не обговорювалися, а коли й обговорювалися, то лише під
впливом наукових дискусій.

Можна назвати лише два випадки негативної відповіді на юридично

обов'язкову силу міжнародного права. І в обох випадках авторів цієї відповіді не
підтримали ні теоретики, ні практики міжнародного права. Якщо на практиці
держави й не дотримувалися певних міжнародних зобов'язань, то це не тому, що
окремі вчені не визнавали юридично обов'язкової сили міжнародного права.
Міжнародно-правовий нігілізм мав досить обмежену сферу прояву (в теорії
міжнародного права окремих країн: Німеччина, Велика Британія, частково
США) і період популярності (друга половина XIX — перша половина XX ст.).
 Спочатку спробував узяти під сумнів (точніше, заперечити) юридично
обов'язкову силу міжнародного права Дж. Остін (1790—1859). Виходячи із засад
загальної теорії права, він стверджував, що міжнародне право має лише моральну
силу. Так, він підсумував негативне ставлення до міжнародного права деяких своїх
попередників (Т. Гоб-бса, С. Пуффендорфа, і. Бентама та ін.).
На сьогодні спробу заперечити юридичну обов'язковість норм міжнародного
права зробив X. Л. А. Харт (див. розділ X його монографії «Концепція права»,
Лондон, 1961, 1994). Показово, що він, як і його попередник Дж. Остін, виходить
лише із загальнотеоретичних засад права (що саме по собі не може бути
підставою для неправильних суджень), продемонструвавши досить віддалене
розуміння природи міжнародного права.

На відміну від національного права, у міжнародному праві немає вищої

влади за самих суб'єктів. Тобто міжнародному праву не притаманна верховна
влада, воно не нав'язується зверху яким-небудь органом влади, що є вищим за
держави. Такого органу тут просто не може бути. Звідси випливає ще одна
особливість міжнародного права, а саме: на відміну від національного права,
воно є горизонтальною, а не вертикальною системою, тобто покликане
координувати діяльність суб'єктів, а не забезпечувати їх субординацію.

1. Виконання норм міжнародного права забезпечується системою

міжнародно-правових санкцій. Як і раніше, основним засобом гарантування
виконання міжнародних зобов'язань є самозахист держав. все частіше в
міжнародному праві застосовують санкції в рамках міжнародних організацій.

2. Довгий час одним із аргументів на користь заперечення юридично

обов'язкового характеру міжнародного права була відсутність універсального
органу вирішення міжнародних спорів. Проте це не так. З моменту створення
Міжнародного суду ООН такий орган існує. Хоча юрисдикція Суду
поширюється тільки на спори юридичного характеру, вона охоплює всі
міжнародні спори, оскільки, крім політичного, в них завжди містяться і
юридичний елемент.

Важливу роль у забезпеченні дотримання норм міжнародного права

відіграє взаємність. Так, наприклад, держави дотримуються норм про імунітети
і привілеї дипломатів, оскільки їхнє недотримання спричинило б таку саму
реакцію з боку інших держав, як наслідок - їхні власні дипломати опиняться без
захисту.

4. Держави дотримуються норм міжнародного права, оскільки факти їх

недотримання будуть засуджені міжнародною спільнотою і в кінцевому
результаті держава-порушник може опинитися в міжнародній ізоляції

5. Юридичну обов'язковість норм міжнародного права засвідчує і той

факт, що держави завжди, вчиняючи ті чи інші дії на міжнародній арені
практично, намагаються аргументувати їх з точки зору міжнародного права.
 6. Більшість конституцій, які прийняті впродовж останніх ЗО років,
містять посилання на норми міжнародного права, що теж підтверджує
юридично обов'язковий характер норм цієї галузі права. Не є винятком
Конституція України. Так, у ст. 18 є згадка про "загальновизнані принципи і
норми міжнародного права".