1

Лекція № 1
Тема: Цивільне право в системі права України
(2 год)
Питання
1. Поняття цивільного права:
а) цивільне право як галузь права
б) цивільне право як галузь законодавства
в) цивільне право як наука
г) цивільне право як навчальна дисципліна.
2. Предмет цивільного права:
а) майнові відносини
б) особисті немайнові відносини.
3. Метод цивільного права.
4. Відмежування цивільного права від суміжних галузей.
5. Система цивільного права.
6. Принципи цивільного права.
7. Функції цивільного права.

1. Поняття цивільного права.

У юриспруденції будь-якого цивілізованого суспільства базовими є
правові категорії «приватне» і «цивільне» право. Терміном «цивільне право»
в сучасних правових системах позначають переважно ту сферу (галузь)
права, яка регулює майнові та деякі немайнові відносини, що ґрунтуються на
юридичній рівності їхніх учасників.
Цивільне право своїм походженням і назвою зобов’язане
Стародавньому Риму, в якому термін jus civile застосовувався для позначення
права, створеного тим чи іншим народом, громадянами окремо взятої країни.
Інституції Юстиніана визначали цивільне право таким чином: «Те, що кожен
народ заснував для себе як право, є власне право його громадян (civitas).
 2

У XIX ст. було запропоновано новий критерій розмежування права

приватного від права публічного, згідно з яким зазначені галузі права
розрізняються за методом правового регулювання. Для публічного права
властиве регулювання відносин приписами імперативного характеру, які не
можуть бути змінені жодною приватною волею окремої особи. У відносинах
публічно-правового характеру все підкорено волі державної влади, в
регулюванні таких відносин застосовується метод влади і підкорення.
Однак між приватним і публічним правом немає і не може бути, як
зазначав Й. Покровський, «різкої демаркаційної лінії». Так, у приватному
(цивільному) праві застосовуються суто публічні інститути, наприклад,
державна реєстрація юридичних осіб, обмеження права власності тощо. Це
пояснюється існуванням особливостей деяких об’єктів права власності,
наприклад земельних ділянок; необхідністю захисту економічно слабшої
сторони; обмеженням виникнення і діяльності монополій тощо. Навпаки, у
публічному праві можна знайти приклади регулювання відносин на загальних
засадах цивільного права. Так, юридичні особи публічного права діють у
цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин,
тобто на власний розсуд, реалізуючи свої права на засадах свободи договору,
свободи підприємницької діяльності, якщо інше не встановлено законом.
Отже, приватні відносини визначають правила здійснення суб’єктивних
цивільних прав між учасниками відносин (як приватними особами) як способу
реалізації власних приватних (індивідуальних) інтересів на свою користь.
Публічні відносини виникають між особою та державою щодо спільного
користування благами певною групою осіб як засобу впливу держави на
відносини з метою підтримання правового порядку.
У відносинах, які опосередковує приватне право, держава як влада
не бере участі. Приватне право регулює суспільні відносини на засадах
координації суб'єктів. Перевагу у приватному праві мають диспозитивні
норми, які забезпечують використання в регулюванні суб'єктивного розсуду
учасників відносин.
 3

Приватне право – це норми, які захищають інтереси окремих осіб

в їх взаємовідносинах з іншими особами і які реалізуються не на владно-
правовій основі. До галузі приватного права відносяться норми, які
регулюють шлюбно-сімейні відносини, відносини власності, спадкування,
зобов’язальні відносини тощо. Приватне право, звичайно, протиставляють
публічному праву і є галуззю, в яку безпосереднє втручання держави
обмежене. Вона надає відомий простір автономії окремих осіб. Ця
автономія має свої межі, які визначаються публічним правом. Норми
публічного права повинні дотримуватись при будь-яких умовах і не можуть
бути змінені окремими особами. В сукупності доповнюючи один одного
приватне і публічне право утворюють суцільну систему права України.
Основу приватного права становить цивільне право як найцінніший
елемент усієї системи приватноправових утворень, що найбільш повно і
послідовно втілює в собі ознаки приватного права.
У першу чергу треба відзначити, що цивільне право – це сукупність
норм, тобто правил поведінки, встановлених або визнаних і підтримуваних
державою. Цивільне право, як і право в цілому, впливає на суспільні
відносини доведенням до їх учасників відповідних правових приписів, які
забезпечені у своєму здійсненні державним примусом чи можливістю його
застосування. Цивільне право забезпечує регулювання певної сфери
відносин: відносини власності, товарно-грошового обігу, сфери особистого
життя громадян, їх творчої та інтелектуальної діяльності. Найголовніша
частина відносин, які регулює цивільне право, це майнові відносини
вартісного характеру. В умовах переходу до ринкової економіки роль цієї
галузі права невпинно зростає.
Отже, цивільне право як галузь права – це сукупність правових норм,
які регулюють майнові та особисті немайнові відносини на засадах
юридичної рівності сторін, вільного волевиявлення та майнової
самостійності учасників, сукупність нормативно-правових актів, що містять
норми цивільного права.
Або
 4

Цивільне право як галузь права – це системна сукупність правових норм,

що становлять основний зміст приватного права та регулюють особисті
немайнові й майнові відносини, які ґрунтуються на юридичній рівності,
вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, з метою
задоволення останніми власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.
Зверніть увагу!!
Європейський суд з прав людини дотримується розширеного тлумачення
поняття цивільного права, а саме, поширює поняття «цивільні права» на окремі
приватно-публічні права людини, захист яких впливає на майнові права
цивільного характеру. Суд істотно розширив сферу застосування поняття
«цивільне право», включивши до предмета останнього ще й деякі приватно-
публічні відносини з пенсійного забезпечення і соціальних допомог. Це
відповідає розширеному тлумаченню поняття майна, яке використовується у
ст. 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод.
При цьому в сучасній вітчизняній доктрині цивільного права дедалі
більшого поширення набуває розуміння цивільного права в широкому значенні,
що ґрунтується на ідеї ототожнення понять «цивільне право» та «приватне
право».
Цивільне право як галузь законодавства – це система нормативних актів,
у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові
відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері
інтелектуальної діяльності, а також відносини щодо охорони і захисту цих
особистих немайнових та майнових благ.
Цивільне право як наука – це систематизована певним чином
сукупність знань, теорій, ідей, що пояснюють: виникнення цивільного права як
галузь права і законодавства, призначення їх в суспільстві тощо. Це наука
про засоби отримання нових знань, необхідних для подальшого
удосконалення цивільного права, про цивільно-правове регулювання
суспільних відносин, про засоби ефективності такого регулювання. Вона
вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних
 5

відносин, акти цивільного законодавства. Вивчаючи цивільне законодавство,

наука виявляє його систему, ієрархію різного роду нормативних актів
цивільного законодавства, їх юридичну силу, визначає стан цивільного
законодавства, його відповідність потребам розвитку нашого суспільства,
визначає шляхи і засоби його удосконалення. У сферу цивільно-правової
науки входить вивчення цивільного права не тільки України, але і інших
країн як близького, так далекого зарубіжжя. Система науки цивільного
права містить теоретичні положення про предмет, метод, джерела цивільного
права, про цивільні правовідносини, про сутність і об’єкти цивільного права,
про угоди.
Цивільне право як навчальна дисципліна – це впорядковані та
систематизовані дані щодо основних цивільно-правових категорій та
постулатів. Предметом цивільного права як навчальної дисципліни слід
вважати вивчення цивільного права і науки цивільного права, теоретичних і
законодавчих категорій цивільного права, які розкривають зміст інститутів і
підгалузей цивільного права та практики застосування цивільно-правових
норм.

2. Предмет цивільного права.

Предмет правового регулювання - це певна частина суспільних
відносин, що регулюються нормами даної галузі права. Відповідно до ст. 1
ЦК України, цивільне право регулює майнові та особисті немайнові
суспільні відносини. Характерною ознакою цих відносин є те, що всі
вони засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій
самостійності їх учасників.
Зверніть увагу!!
Існує й інша думка, що цивільне право регулює три групи суспільних
відносин: майнові відносини, що пов'язані з використанням товарно-
грошової форми (відносини власності і відносини у галузі товарообігу);
 6

відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності; особисті

немайнові відносини.
Майнові відносини - це відносини між певними суб’єктами
(людьми чи особливими суб’єктами - юридичними особами) з приводу
майна. Майнові відносини, які належать до сфери цивільного права,
мають особливості, що стосуються характеру самих відносин і характеру
учасників цих відносин. Ринкова економіка передбачає активний обмін
матеріальних благ і їх присвоєння. Правове регулювання цих процесів
здійснюється за допомогою цивільного права, а саме таких його
правових інститутів, як право власності і зобов'язальне право, спадкове
право, реорганізація і ліквідація юридичних осіб. У літературі немає
єдності щодо питання про критерії розмежування майнових відносин, які
регулюються цивільним правом, від майнових відносин, що регулюються
іншими галузями права.
Характерною ознакою майнових відносин є те, що вони матеріальні,
об’єктивні, основуються на рівності їх учасників, є самостійними вольовими
відносинами і їх учасники відокремлені один від одного. Вони незалежні і
виступають один до одного як сторонні особи. За змістом майнові відносини
слід розуміти як знаходження майна у певної особи і перехід цих майнових
благ від однієї особи до іншої.
Слід мати на увазі, що для цивільного права важливими є не самі речі і
не способи їх виробництва, а вольові відносини між людьми, які спричинені
їх прагненням до задоволення різноманітних життєвих потреб. Цивільне
право вміщує норми, які дають змогу людині задовольняти свої потреби в
речах, але й встановлюють межі, в рамках яких суб'єкти можуть володіти,
користуватися, розпоряджатися своїм майном, не порушуючи при цьому
інтереси інших осіб. У суспільстві майнові інтереси однієї особи
переплітаються з подібними інтересами інших осіб і в своїй сукупній
взаємодії утворюють суспільні майнові відносини. Урегульовані правом,
такі відносини стають правовими майновими відносинами, знаходять свій
 7

прояв у правах осіб на майно. Ці права мають самостійний характер і

відрізняються від інших прав.
Одним з основних видів майнових прав є право власності.
Відносини власності закріплюють існуючий у суспільстві розподіл
матеріальних благ (засобів виробництва і предметів споживання),
виражають статику майнових відносин. Характерною ознакою цих відносин є
те, що власник наділений правом володіти, користуватися й розпоряджатися
належним йому майном. Суспільна суть цих відносин проявляється в
тому, що власник є уповноваженою особою. Він може зажадати від кожного,
хто порушує його права, припинити порушення. Для права власності немає
значення поведінка власника стосовно належного йому майна до того
моменту, поки власник не вийде за межі дозволеного законом. Іншим
видом майнових відносин є відносини у галузі товарообігу. Ці відносини
називають товарно-грошовими, оскільки вони виникають на базі товарного
виробництва і відображають рух товарів від виробника (або посередника) до
споживача, а також добровільний опосередкований вартістю перехід
матеріальних благ від одних суб'єктів до інших. Ці відносини, як
правило, в умовах товарного виробництва мають вартісний характер. Товар
обмінюється на певну кількість грошей. На відміну від відносин власності,
котрі відображають статику майна, товарно-грошові відносини відображають
його динаміку. Так, якщо власник виявить бажання розпорядитися своїм
майном шляхом передачі його іншим суб'єктам у власність або у
користування, маючи намір отримати за це обумовлену суму грошей, то він
стане учасником товарно-грошових відносин. Найчастіше такі відносини
виникають у сфері підприємництва, а також при задоволенні особистих
потреб громадян (договір купівлі-продажу).
Майнові відносини виникають: а) між фізичними особами; б) між
фізичними і юридичними особами; в) між юридичними особами; г) з участю
держави і фізичних або юридичних осіб. Слід також мати на увазі, що не всі
майнові відносини регулюються цивільним правом.
 8

Зверніть увагу!!
Значна частина майнових відносин є предметом регулювання
інших галузей права. Так, майнові відносини, що виникають у зв'язку із
сплатою податків, митних зборів, адміністративних штрафів, регулюються
фінансовим і адміністративним правом. Тому відповісти на запитання, які
майнові відносини регулюються цивільним правом, можна таким чином:
ті майнові відносини, в яких державні організації виступають не як
суб'єкти влади, а як рівноправні (звичайні) суб'єкти. Відносини, що
виникають у сфері інтелектуальної діяльності, ґрунтуються на нормах
двох самостійних правових інститутів, які склалися у цивільному праві і в
цивільному законодавстві, авторського права і права промислової власності.
Ці відносини виникають у зв'язку зі створенням, використанням, охороною
винаходів, промислових зразків, товарних знаків, фірмових найменувань,
раціоналізаторських пропозицій, секретів виробництва і селекційних
досягнень, творів науки, літератури і мистецтва, інших результатів
інтелектуальної діяльності. Чинним законодавством всі результати творчої
діяльності визнані товаром. Вони можуть бути об'єктом будь-яких цивільних
угод. В умовах ринкової економіки це має істотне значення, оскільки
результати творчої діяльності в такий спосіб стають об'єктами цивільного
обороту і створюють власний ринок духовної і науково-технічної
продукції. Суб'єктами цих відносин, як і майнових, можуть бути як
громадяни, так і юридичні особи й держава.
Особисті немайнові відносини – це відносини, що виникають з
приводу немайнових благ, в яких здійснюється індивідуалізація особистості
громадянина чи організації завдяки виявленню і оцінці їх моральних і
інших соціальних якостей. Особисті немайнові відносини, в свою чергу
підрозділяються на: особисті немайнові, не пов’язані з майновими
(тобто суто особисті немайнові відносини, що до останнього часу
мали незначний обсяг і розглядались як невідчужувані нематеріальні
 9

права осіб (честь, гідність тощо)) і особисті немайнові, пов’язані з

майновими (належать до виключних прав).
В науці існує думка, що особисті немайнові відносини не
регулюються цивільним правом, оскільки не мають оціночно-вартісного
характеру (завдяки нематеріальній природі їх об'єктів). У даний час,
враховуючи прийнятий Верховною Радою України ЦК, де мають місце
глава 15 «Нематеріальні блага» і глава 20 «Особисті немайнові права
фізичної особи», більш прийнятною слід вважати думку, що цивільне
право не лише охороняє особисті немайнові відносини, а й регулює їх.
Звісно, цивільне право не наділяє фізичну особу честю, життям,
особистою свободою тощо. Ці права належать фізичній особі від
народження і тривають довічно. Цивільне право констатує лише
наявність цих прав у особи і регулює порядок їх здійснення.
Для особистих немайнових відносин характерні такі ознаки:
 вони позбавлені економічного змісту;
 предметом особистих немайнових відносин є нематеріальні блага (ім’я,
честь, гідність, авторство, право на життя, охорону здоров’я, на сім’ю,
безпечне довкілля, на свободу і особисту недоторканість тощо; для
юридичних осіб – недоторканість ділової репутації, таємниця
кореспонденції, право на найменування, товарний знак тощо). Вони
виникають з приводу таких нематеріальних благ, котрі невід’ємні від
особи;
 особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом,
тісно пов’язані з особою суб’єкта і їх можна поділити на дві групи:
особисті немайнові права на нематеріальні блага, які породжують
можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального
блага. Такими є права на результати інтелектуальної діяльності (авторське
право, право на винаходи, промислові зразки, торгівельну марку,
комерційне найменування тощо). При цьому самі результати
 10

інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка

їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо);
особисті немайнові права на нематеріальні блага, які не породжують
у їх носія права на грошову винагороду чи інше матеріальне благо. До
них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і
здоров’я, на особисту та сімейну таємницю тощо.

Юридична рівність суб’єктів цивільних (приватних) відносин

обумовлена тим, що у цій сфері підпорядкованість одного суб’єкта іншому
є неможливою. Тут ідеться саме про юридичну рівність, яка не залежить
від майнового стану учасників цивільних (приватних) відносин, що може
бути нерівним (неоднаковим). Норми цивільного права виходять від рівності
правового положення сторін, їх не підпорядкованості. Це означає, що жоден
із суб’єктів цивільного права не може визначати з власної ініціативи
поведінку іншого суб’єкта, на відміну від інших галузей публічного права
(адміністративного, фінансового тощо).
Вільне волевиявлення суб’єктів цивільних (приватних)
відносин є проявом автономії їх волі, що забезпечує можливість кожному
з них вільно вирішувати питання, пов’язані перш за все з участю чи
неучастю їх у певних цивільних відносинах, із визначенням їх
узгодженого змісту на власний розсуд, у тому числі й шляхом
саморегулювання у сфері договірних (правочинних) відносин.
Майнова самостійність суб’єктів цивільних (приватних)
відносин знаходить свій прояв у майновій відокремленості кожного з
учасників цих відносин. При цьому, як наголошує Р. Майданик,
майнову самостійність учасників цивільних відносин не слід
ототожнювати з обов’язковою наявністю у них певного майна, що
належить їм на певному правовому титулі. Відсутність у певного суб’єкта
майна на певному титулі не тягне за собою неможливості віднесення
суспільних відносин за його участю до цивільно-правових.
 11

3. Метод цивільного права.

Між предметом правового регулювання, який відповідає на питання, що
регулює та чи інша галузь права, і методом правового регулювання , який
відповідає на питання яким чином це відбувається, існує не тільки тісний
зв’язок, а обумовленість методу предметом правового регулювання.
Цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин - це
сукупність прийомів та способів впливу на майнові та особисті
немайнові суспільні відносини, які характеризуються юридичною рівністю,
диспозитивністю і ініціативою в формуванні і реалізації цивільних
правовідносин, покладання мір майнової відповідальності і захисту (у
випадках порушення цивільних прав), які виконують в основному
відновлюючу функцію.
Цивільно-правовому методу правового регулювання властиві
наступні ознаки:
 юридична рівність.
 диспозитивність (головна ознака). Під диспозитивністю в
цивільному праві розуміється: заснована на нормах даної
галузі права юридична свобода(можливість) суб’єктів
цивільних правовідносин обрати лінію поведінки.
 ініціатива в формуванні і реалізації цивільних правовідносин.
Ініціативність суб’єктів цивільного права полягає в тому, що
- перший крок у розвитку вказаних відносин належить, як
правило, самим суб’єктам цивільного права.
 майновий характер мір цивільно-правової відповідальності.
Характерна особливість цього елемента цивільно-правового
регулювання полягає в тому, що:
1. міри відповідальності не роблять безпосереднього впливу на
особистість правопорушника, а впливають на його майнові інтереси, тобто
цивільно-правова відповідальність є майновою;
 12

2. за шкоду, заподіяну одними особами можуть нести відповідальність

інші;
3. цивільно-правова відповідальність заснована на принципі
повного відшкодування шкоди;
4. відповідальність заснована на презумпції вини відповідача.

Отже, диспозитивні начала методу цивільного права проявляються у

диспозитивних правових нормах, які надають суб'єктам цивільного права
можливість у певних межах, за своєю волею, на свій розсуд врегульовувати
ті чи інші належні їм цивільні права і обов'язки. Як результат цього, договір
чи одностороння угода є не лише юридичними фактами, а й засобами
врегулювання змісту цивільних прав та обов'язків.
Наявність диспозитивних засад у цивільному праві не означає, що в
ньому відсутні імперативні норми. Але вони не є визначальними. В
основному цивільні правові відносини формуються під впливом
диспозитивних норм. Виходячи із засад рівності і незалежності учасників
цивільних правовідносин, закон надає можливість вирішувати спори, що
виникають між ними, або безпосередньо самим учасникам конкретних
відносин на підставі взаємної домовленості або спеціально створеним для
розгляду таких спорів державним органам чи третім особам. Важливим є те,
що такий орган не повинен бути пов'язаним з жодною із сторін особистими,
майновими або адміністративними відносинами, оскільки за наявності
такого зв'язку буде порушено принцип рівності сторін.

4. Відмежування цивільного права від суміжних галузей права.

Кожна галузь права відзначається самостійним предметом і
методом правового регулювання. Основними галузями права, які
межують з цивільним правом, є: адміністративне, трудове, фінансове,
сімейне, природо-ресурсне, цивільно-процесуальне та кримінальне право.
 13

Частина 2 статті 1ЦК України вказує на неможливість застосування

до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому
владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, а також до податкових,
бюджетних відносин цивільного законодавства. Це означає, що цивільні
правовідносини у цих випадках не виникають.
Від адміністративного права цивільне відрізняється тим, що
адміністративне право належить до сфери зобов'язувального правового
регулювання, а цивільному праву властивий дозвільно-диспозитивний
характер. Організаційним відносинам, які регулюють адміністративне
право, властивий характер влади і підкорення, що в цивільному праві, де
сторони не мають змоги і не повинні діяти на засадах примусу,
неможливе.
Кримінальному праву властива чітко визначена правоохоронна
функція, яка виражається у тому, що ним встановлені заборони, в тому
числі й у сфері відносин, які належать до цивільних правовідносин, і
порушення цих заборон тягне за собою застосування кримінального
покарання.
Цивільне процесуальне право регламентує відносини, що
стосуються порядку і процедури вирішення цивільно-правових спорів,
тобто відносини, пов'язані з цивільним процесом, а цивільне право є
матеріальним правом, яке у своїх нормах регулює сутність відносин, що
становлять предмет цивільного права.
Природо-ресурсне право регулює відносини, які виникають з
приводу таких об'єктів, як земля, ліси, води, інших об'єктів, створених
природою, що викликають особливості правового регулювання, тісно
пов'язаного з цивільно-правовим регулюванням.
Прийняття Земельного кодексу України зумовило більш широке
втягнення природних об'єктів у товарообіг, розповсюдження на них
вартісного характеру, що викликає щодо них застосування можливостей
 14

цивільно-правового регулювання, яке дістало відображення в главі 27 ЦК

України «Право власності на землю (земельну ділянку)».
Цивільне і трудове право межують між собою. Вони мають багато
спільних рис, але мають і суттєві відмінності,пов'язані з тим, що
предметом трудового права є трудові відносини, тобто відносини,
пов'язані з використанням праці людини. Майнові відносини, які регулює
трудове право, позбавлені застосування методу юридичної рівності сторін,
а натомість визначається перевага юридичних інтересів працівника.
Майнові відносини стосуються не лише цивільного, а й
фінансового права. Різниця між ними суттєва. Майнові відносини, що
належать до фінансового права, виникають у процесі діяльності органів
державної влади. Це – організаційно-майнові відносини, що зумовлені
владною діяльністю держави в особі уповноважених її органів з приводу
створення, розподілу і використання нею фондів і коштів. Засновані
вони на адміністративному або іншому владному підкоренні однієї
сторони іншою,застосовуються в податкових та інших фінансових і
адміністративних відносинах.
Цивільно-правові відносини близькі до сімейно-правових, проте
відмежовуючою їх ознакою є відсутність у майнових сімейно-правових
відносинах вартісної ознаки і в значній мірі сімейно-правовий характер
визначення їх учасників.

5. Система цивільного права.

Право - це не просто сукупність правових норм, а й певна їх система.
Правова система складається з галузей права, кожна з яких, в свою чергу
також системно організована, має свій предмет і метод регулювання,
свою структуру розподілу правових елементів. Елементами правової
структури є юридичні норми та інститути. Цивільне право, як і інші галузі
права, має свою систему. Структуризація цивільно-правових елементів
 15

проводиться не стихійно, а на підставі вироблених наукою і практикою

загальних підходів.
Існують такі підходи до побудови системи цивільного права.
Інституційний підхід він передбачає розподіл правових норм за окремими
інститутами. Під цивільно-правовим інститутом розуміють групу цивільно-
правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини (відносини
найму, купівлі-продажу, спадкування тощо).
Пандектний підхід. Його суть полягає в тому, що він передбачає
виділення загальної частини цивільного права і відокремлення речового
права від зобов'язального. Цивільне право України будується за
Пандектною системою. Можливість виділення загальної частини цивільного
права свідчить про те, що окремі інститути галузі мають спільні
характеристики, які фактично можуть бути відокремлені в самостійний блок
(вони утворюють Загальну частину цивільного права – це норми про: основні
положення; суб’єктів та об’єкти цивільних прав; правочини; представництво
і довіреність; строки і терміни у цивільному праві та позовна давність).
Інші ж, які регулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті
немайнові відносини, утворюють Особливу (спеціальну) частину цивільного
права. До них належать норми про: особисті немайнові права; речове право;
право інтелектуальної власності; зобов’язальне право; спадкове право.

6. Принципи цивільного права.

Правовий принцип - це певне начало, керуюча ідея, у
відповідністю з якою здійснюється правове регулювання суспільних
відносин. Принцип цивільного права - це виявлені в його нормах
фундаментальні положення, у відповідності з якими здійснюється
регулювання майнових і особистих немайнових відносин. Принципи
цивільного права тісно пов'язані з предметом і методом регулювання
цивільно-правових відносин. Вони мають визначальне значення при
застосуванні цивільно-правових норм.
 16

Керуючись принципами права, законодавець проводить

удосконалення цивільного законодавства, врегульовує ті суспільні відносини,
які раніше цивільним правом не регулювалися. Становлення і розвиток
цивільного права базується як на загально-правових принципах, так і на
спеціальних. Загально-правові принципи визначаються в Конституції
України. Вони поширюються на всі галузі права (принцип демократизму,
гуманізму, верховенства права, законності).
До спеціальних слід віднести такі принципи:
 створення рівних умов для розвитку всіх форм власності та їх
захисту;
 закріплення рівності прав і обов'язків суб'єктів цивільного права;
 поєднання інтересів особи і суспільства;
 матеріальної зацікавленості суб'єктів цивільно-правових
відносин;
 трудового характеру створення і примноження доходів суб'єктів
цивільно-правових відносин;
 недопущення такого здійснення цивільних прав, яке б
суперечило їх призначенню;
 захисту цивільних прав від будь-яких порушень та інші.
Принцип створення рівних умов для розвитку всіх форм власності
та для їх захисту. Він полягає в тому, що всі форми власності в державі є
рівними. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Особи можуть мати майно на праві спільної власності. Держава
безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб'єктів права
власності та забезпечує їм рівні умови захисту права власності.
Принцип закріплення рівності прав і обов'язків суб'єктів
цивільного права. Втіленням цього принципу в законодавстві говориться,
що власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди
навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом
інтереси громадян, юридичних осіб і держави.
 17

Принцип поєднання інтересів особи та суспільства. В Україні

проголошується право кожного громадянина на одержання частки з
суспільних фондів споживання. Кожен громадянин має право у
відповідності із законодавством України користуватися природними
об'єктами для задоволення власних потреб і зобов'язаний охороняти землю,
повітряний простір, водні та інші ресурси, сприяти їх відновленню як
першооснов свого життя і життя суспільства.
Принцип матеріальної зацікавленості суб'єктів цивільно-правових
відносин. Цей принцип має своє втілення в нормативному положенні,
згідно з яким власникові надається право на свій розсуд володіти,
користуватися й розпоряджатися належним йому майном.
Використовуючи майно для здійснення господарської та іншої
незабороненої законом діяльності, він, зокрема, може передавати його
безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.
Принцип трудового характеру створення і примноження доходів
суб'єктів цивільно-правових відносин. Праця громадян є основою
створення і примноження їх власності. Громадянин набуває права власності
як на доходи від участі у суспільному виробництві, від індивідуальної праці,
підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи,
акціонерні товариства, так і на майно, одержане внаслідок успадкування
або укладення інших угод, не заборонених законом.
Принцип недопущення здійснення цивільних прав, яке б суперечило
їх призначенню. Цей принцип дістав своє відображення в ст. 5 ЦК України,
яка встановлює, що «цивільні права охороняються законом, за винятком
випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав».
Принцип захисту цивільних прав від будь-яких правопорушень. На
підставі цього принципу носієві цивільних прав надається можливість
застосування до правопорушника засобів примусового впливу. При цьому
можливість застосування таких засобів потрібно розуміти не лише як
можливість звернення до компетентних органів з вимогою захистити
 18

порушені права. Принцип захисту цивільних прав включає: можливість

уповноваженої особи самостійно використати дозволені законом засоби для
примусового впливу на правопорушника (самозахист цивільних прав -
необхідна оборона, застосування засобів у стані крайньої необхідності);
можливість застосування засобів оперативного впливу на порушника
зобов'язань безпосередньо самою уповноваженою особою; можливість
уповноваженої особи звернутися до компетентного органу (суду) з вимогою
примусити зобов'язану особу дотримуватися певної поведінки.
Окрім цього у статті 3 ЦК України, закріплені наступні принципи:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя
людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім
випадків,встановлених законом;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;
5) судовий захист цивільного права та інтересу;
6) справедливість, добросовісність та розумність.
1) Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого
життя людини означає вимогу забезпечення свободи особистості, яку іноді
іменують «суверенітетом особистості», вкладаючи в це поняття можливість
індивіда визначати тип і характер поведінки, своє місце в суспільстві в
системі цивільних правовідносин і т.п. за власним розсудом;
2) Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків,
встановлених законом, полягає у забезпеченні правової охорони власності,
незалежно від її форм та видів. Разом із тим, власник може бути позбавлений
свого права, наприклад, у випадку реквізиції, конфіскації майна за вироком
суду, вилученні майна в інших випадках;
3) Свобода договорів полягає у визнанні за суб´єктом цивільного права
можливості укладати договори (або утримуватися від укладення договорів) і
 19

визначати їх зміст на свій розсуд відповідно до досягнутої з контрагентом

домовленості;
4) Свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом,
означає закріплення у законодавчому порядку загального правила про право
зайняття підприємницькою діяльністю, а також встановлення юридичних
гарантій реалізації цього права;
5) Принцип судового захисту цивільного права та інтересу
відображає та розвиває положення ст. 124 Конституції України про те, що
правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких
поширюється на всі правовідносин, що виникають в державі. При цьому
судовий захист можливий як щодо тих цивільних прав, що прямо вказані у
ЦК, так і відносно тих, що випливають із норм Конституції України чи
іншого закону. Проте слід мати на увазі, що реалізація принципу судового
захисту цивільного права та інтересу не означає встановлення вимоги
звернення за захистом виключно до суду. ЦК та інші закони України
передбачають для суб´єктів цивільних відносин можливість діяти іншим
чином.
6) Вимога справедливості, добросовісності та розумності
цивільного законодавства практично виражається у встановленні його
нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах;
закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права
або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення
реалізації цивільного права, з шануванням прав і інтересів інших осіб, моралі
суспільства тощо.
При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою
права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи
адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає
прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання
цивільних обов´язків. Розумність – це зважене вирішення питань
 20

регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а

також інтересів громади (публічного інтересу).

7. Функції цивільного права.

Термін «функція» походить від латинського слова functia, яке
означає виконання, здійснення. Вважається, що функції права поряд з
методом правового регулювання і принципами права становлять правові
категорії, які відображають. основні елементи змісту сучасного права і
характеризують його в цілому. Функції цивільного права - це напрями
впливу цивільно-правових норм на суб'єктів права.
Функції цивільного права - це зумовлені предметом і забезпечувані
законодавством цілі правової галузі, певні напрями цивільно-правового
впливу на майнові та особисті немайнові відносини. Найбільш точно
відображають специфічні риси цивільного права такі функції:
1. Регулятивна - направлена на регламентацію конкретної поведінки
людей у суспільстві, нею охоплюються відносини, які виникають із актів
правомірної, дозволеної і, як правило, соціально-корисної діяльності
суб’єктів цивільного права.
2. Виховна - направлена на виховання певної поведінки суб’єктів
в суспільстві, стимулювання потрібної суспільству поведінки громадян і
організацій;
3. Попереджувальна (превентивна) - направлена на проведення
профілактичних мір в суспільстві;
4. Захисна (охорона) - направлена на захист прав і інтересів від
порушень. Отже, її реалізація можлива тільки у поєднанні з регулятивною.
Нею охоплюються відносини, що виникають унаслідок правопорушень
(деліктів). Охоронна функція набуває відновлювального значення для
правовідносин.
5. Компенсаційна - направлена на відновлення порушеного блага. Ця
функція найбільш наближена до охоронної функції.
 21

З вище перерахованого найбільш значимими є регулятивна і

охоронна функції.
Лекція № 2
Тема: Джерела цивільного права
(2 год)
План
1. Поняття цивільного законодавства. Співвідношення цивільного
законодавства і цивільного права. Поняття системи цивільного
законодавства.
2. Дія цивільного законодавства.
3. Характеристика найважливіших нормативних актів цивільного
права:
а) Конституція України;
б) міжнародні договори;
в) закони;
г) підзаконні акти;
д) цивільно-правовий договір;
е) звичай;
з) корпоративні правила;
ж) судова практика;
4. Тлумачення цивільного законодавства.
5. Аналогія права і аналогія закону у цивільному праві.

1. Поняття цивільного законодавства. Співвідношення цивільного

законодавства і цивільного права. Поняття системи цивільного
законодавства.
В Україні, як і у всьому світі, продовжується тенденція
зростання масиву нормативно-правових актів, в тому числі в сфері
приватного права. Історично справжня містика закону (або писаного
права) стала наслідком Французької революції, яка висунула
 22

нову філософську і політичну концепцію права (право як спосіб

захисту свободи і рівності). Відповідно до цієї концепції на перший
план серед джерел виходить закон. За своєю природою закон у
широкому розумінні породжує складні проблеми та має багато вад,
наприклад, неминучість протиріч між приписами різних актів,
нечіткість і незрозумілість окремих норм, пробільність, складні правила
тлумачення, тривала процедура прийняття та внесення змін тощо.
Але такі вади закону – ніщо, порівняно з тим, що трапилося з
людством в результаті гіпертрофування його ролі. Людство
потрапило у полон такого позитивізму, коли закон почали
ототожнювати з правом. Більшості народів вдалося вирватися (через
війни, колосальні жертви) із цього полону. Якщо право не зводити до
закону, то природно з'являється місце для інших регуляторів.
Україна ще до кінця не вирвалася з полону позитивізму. Не тільки
серед пересічних людей, а і у середовищі юристів переважає думка,
що закон і є правом. Мрією (на щастя, нездійсненою) кожного
сучасного судді є такий закон, в якому все би було записано.
Нині закон у сфері приватного права не здатний «самотужки»
впоратись з регулюванням цивільних правовідносин, тому виникає
необхідність у таких регуляторах як: принципи природного права,
цивільно-правові договори, міжнародні договори, звичаї, судова
практика тощо. Останні джерела починають зміцнювати свої позиції в
Україні. Зростання частки інших, крім актів законодавства, регуляторів
цивільних відносин є об'єктивним процесом, що зумовлений
наступними причинами:
 природною нездатністю законів «покривати» окремі
життєві ситуації;
 багатьма вадами самих законів, як виду джерел
(неминучість протиріч між приписами різних актів,
нечіткість і незрозумілість окремих норм, складні
 23

правила тлумачення, тривала процедура прийняття і внесення

змін тощо);
 становленням і розвитком громадянського суспільства, в
якому виникають недержавні центри нормотворчості.
Посилення ролі кожного із так званих «нетрадиційних» джерел
має також індивідуальні пояснення. Так, закони природного
приватного права стали найголовнішим джерелом завдяки
визнанню ст. 8 Конституції України принципу верховенства права,
який, серед іншого, передбачає ґрунтування позитивного права на
природному (позадержавному) праві.
Роль міжнародного договору в регулюванні цивільних
відносин в Україні стрімко зростає внаслідок здобуття Україною
незалежності. У новому ЦК України відбулося «поновлення у правах»
звичаю як самостійного джерела права у приватній сфері, значення
якого значно підвищується в умовах переходу до ринкової організації
економіки та розвитку майнового обороту в Україні. Все більшого
визнання набуває думка про віднесення до джерел права цивільно-
правових договорів, в яких встановлюються обов'язкові
правила поведінки для двох сторін.
Одним із проявів демократизації суспільства є подолання
заборони судової правотворчості. Зростання ролі, так би
мовити, «нових» для України джерел ставить питання про їх
співвідношення із законом (між собою також).
Так, в ієрархії джерел права природні закони стоять вище за всі
інші. У випадку будь-яких протиріч з ними застосовуються закони
природного права. Кодекс встановлює пріоритет міжнародного
договору по відношенню до цивільного законодавства. Відповідно до
ч. 2 ст. 7 ЦК України звичай за своєю юридичною силою поступається
як договору, так і нормам цивільного законодавства (на нашу
 24

думку, тільки імперативним нормам), положення договору

відміняють диспозитивні норми закону тощо.
Підсумовуючи все вище зазначене, звернемо увагу на необхідність у
розмежуванні таких понять як «цивільне законодавство» та «цивільне
право».
Цивільне законодавство – це система законодавчих і підзаконних
нормативно-правових актів, які містять цивільно-правові норми. Цивільне
законодавство відрізняється від цивільного права як правової галузі тим, що
в першому випадку йдеться про сукупність нормативних актів, а не норм
права, сукупністю яких є цивілістика як галузь права.
Цивільне законодавство – система нормативних актів. Цивільне право -
внутрішня форма права, зміст якого визначається соціально-економічними
особливостями суспільних відносин, що ним регулюються; цивільне
законодавство – зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Отже,
цивільне право становить зміст цивільного законодавства, а останнє є
формою вираження цивільного права.
Особливість цивільного законодавства полягає в наявності значної
кількості диспозитивних правил, які діють лише в тому випадку, якщо самі
учасники регульованих відносин не передбачають інший варіант своєї
поведінки. Однак цивільне законодавство містить багато
загальнообов'язкових, імперативних норм, які не допускають жодних
відступів від змісту, особливо при визначенні статусу суб'єктів і режиму
речових та виключних прав. У разі сумніву в юридичній природі конкретної
цивільно-правової норми слід виходити з її імперативного характеру,
оскільки диспозитивність повинна бути прямо, недвозначно виражена в ній.
Структура цивільного законодавства є будовою і внутрішньою
формою організації системи цивільних нормативних актів. Цивільно-правові
акти залежно від їх юридичної сили і престижу перебувають на різних
структурних рівнях, а тому система цивільних правових актів у цілому є
 25

поліструктурною. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони

поділяються на основні (конституційні) і звичайні.
Цивільне законодавство – це сукупність актів різної юридичної сили,
які розташовані у суворій ієрархічній системі. Чим вищою є юридична сила
акта цивільного законодавства, тим вищим є його положення у системі
законодавства.
До основних законів належать:
Конституція України
міжнародні договори
закони;
підзаконні нормативні акти (укази Президента України, постанови
уряду, галузевих міністерств, відомств, органів виконавчої влади);
- нормативні акти СРСР та УРСР (ті, що не втратили силу).
В сучасному цивільному праві особливого значення набувають
такі джерела права, як:
- корпоративні правила;
- принципи права;
- звичаї;
- юридична доктрина.

2. Дія цивільного законодавства.

Дія цивільного законодавства у часі – момент набуття ним чинності і
момент припинення його дії. Норми права, що містяться у цивільному
законодавстві, регулюють суспільні відносини, які становлять предмет
цивільного права. Цивільне законодавство періодично оновлюється. В ньому
з'являються нові норми цивільного права, а застарілі норми припиняють
свою дію. В Україні постійно виникають суспільні відносини, які піддаються
регулюванню нормами цивільного права. В цих умовах дуже важливо
встановити, з якого моменту набирає чинності відповідна цивільно-правова
норма і на які відносини вона поширюється. Порядок набрання чинності
 26

законами визначається ст. 94 Конституції України, в якій передбачається, що

закон набирає чинності після 10 днів з дня його офіційного оприлюднення,
якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його
опублікування.

Дія цивільного законодавства у просторі - цивільні відносини

регулюються однаково на всій території України. Разом з тим орган, що
видав цивільно-правовий нормативний акт, може обмежити територію дії
даного акта.
Дія цивільного законодавства за колом осіб. Дія цивільного
законодавства України поширюється на всіх осіб, що перебувають на її
території. До цих осіб належать громадяни України, українські юридичні
особи, держава Україна, територіальні громади. Дія цивільного
законодавства поширюється також на іноземних громадян, осіб без
громадянства, на іноземні юридичні особи, якщо інше не передбачено
законами України. Якщо дія цивільно-правового нормативного акта
поширюється на певну територію України, то зазначений нормативний акт
діє тільки щодо тих осіб, які перебувають на даній території. Іноді в самому
нормативному акті передбачено або випливає з його змісту, що він
застосовується лише до певної групи суб'єктів.
Припинення дії законі та інших нормативно-правових актів настає у
випадках, коли спливає строк, на який вони приймалися, при прямому
скасування їх дії, а також у випадках прийняття нового закону або іншого
нормативно-правовго акту, які по-іншому регулюють ті самі відносини.

3. Характеристика найважливіших нормативних актів цивільного

права:
Конституція
Конституція має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативні
акти приймаються на основі Конституції.
 27

Для цивільного права особливе значення мають ст. 13, 14, 41 Конституції
України, в яких встановлюються цивільно-правові засади регулювання
відносин власності та ст. 21-24, 27-34, які визначають основні права і
обов'язки громадян України, зміст правоздатності громадян у нормах
цивільного права.
Стаття 13. Кожний громадянин має право користуватися природними
об'єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов'язує.
Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під
особливою охороною держави.
Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і
свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією
Конституцією, не є вичерпними.
Стаття 23. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості,
якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має
обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний
розвиток її особистості.
Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є
рівними перед законом.
Стаття 27. Кожна людина має невід'ємне право на життя.
Стаття 28. Кожен має право на повагу до його гідності.
Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту
недоторканність.
Стаття 30. Кожному гарантується недоторканність житла.
Стаття 31. Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише
судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи
з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими
способами одержати інформацію неможливо.
 28

Стаття 32. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне

життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Стаття 33. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території
України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання,
право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які
встановлюються законом.
Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань.
Стаття 41. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Норми міжнародного права і міжнародні договори.
Статтею 9 Конституції України встановлено, що укладені і належним
чином ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною
національного законодавства України і застосовуються в порядку,
передбаченому для норм національного законодавства. Коли такий порядок
не встановлено, пріоритет згідно з нормами міжнародного права мають
норми міжнародних договорів.
Закони
Для розуміння системи законодавства України слід звернути увагу на
те, що ЦК є основним актом цивільного законодавства (абз.1 ч. 2 ст. 4). Інші
закони (у тому числі й ті, що названі кодексами), які містять приватно
правові норми, мають прийматися відповідно до Конституції та ЦК.
Практичне значення особливого положення ЦК у системі актів цивільного
законодавства полягає в тому, що у випадку колізії норм будь-якого
нормативно-правового акта з нормами ЦК слід керуватися останніми. Тому
загальний принцип дії законів, відповідно до якого пізніше прийнятий акт
витісняє попередній, а спеціальний – загальний акт, у данному випадку не
діє. У переважній більшості випадків норми ЦК з метою їх конкретизації
відсилають саме до законів.
Підзаконні акти
 29

Нормотворчість міністерств й відомств України, а також інших органів

влади України обмежена випадками й межами, встановленими Конституцією
та законами України. Елементами системи цивільного законодавства поряд
із законами є також укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів
України. Але у разі, якщо указ Президента України, постанова Кабінету
Міністрів України, нормативний акт Автономної Республіки Крим
суперечать положенням Цивільного кодексу або іншому законові України,
застосовують відповідно положення Цивільного кодексу або іншого закону
України.
Цивільно-правовий договір
Все більшого визнання набуває думка про віднесення до джерел права
цивільно-правових договорів, у яких встановлюються обов’язкові правила
поведінки для сторін договору. У такий спосіб сторони договору створюють
для себе «своє право». Основні договори майнового обороту передбачені у
цивільному законодавстві. Це так звані понайменовані договори. Їх
законодавче регулювання носить переважно диспозитивний характер.
Диспозитивні правила мають поповлювальний характер, тому що
розраховані на поповнення відсутньої з будь-яких причин волі самих
учасників цивільних відносин. Останнім у рамках свободи договору
дозволяється вибрати найбільш доцільний варіант поведінки.
У громадянському суспільстві свобода договору, які будь-які інші
свободи, не може мати абсолютного характеру. Договір має відповідати
імперативним приписам цивільного законодавства, і сторони договору
відступити від них не можуть.
Співвідношення між актами цивільного законодавства і договорами, які
укладають суб'єкти між собою, полягає в тому, що учасники цивільних
правовідносин мають право укладати між собою договір, який не
передбачений актами цивільного законодавства, або врегулювати в договорі,
що передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не
врегульовані цими актами. Сторони в договорі мають право відступати від
 30

положень, визначених в актах цивільного законодавства, і самостійно

врегульовувати свої відносини. Але сторони в договорі не можуть відступати
від положень, визначених в актах цивільного законодавства, коли у них
прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін
положень актів цивільного законодавства випливає зі змісту або із суті
відносин між сторонами.
Звичай
Звичай - це правила поведінки в цивільному обігу, які складалися
тривалий час і які санкціонуються суспільством для правозастосовної
практики. В ЦК прямо передбачено, що цивільні відносини можуть
регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обігу, тобто правилом
поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, таким,
що широко застосовується у певній сфері підприємництва і не суперечить
цивільному законодавству або договору.
Так, ст. 149 КТМ передбачає, що за відсутності угоди сторін тривалість
вантажних робіт, розмір плати перевізнику за простій розмір винагороди за
дострокове закінчення розвантаження визначаються відповідно до термінів і
ставок, прийнятих у відповідному порту.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 ЦК звичай за своєю юридичною силою
поступається як договору, так і нормам цивільного законодавства. Якщо він
суперечить названим джерелам права, говориться в ЦК, він не
застосовується. Існує думка, що це правило не виправдано категоричне. Воно
не враховує те, що звичай стоїть «ближче» до природного права (деякі
дослідники навіть вважають звичай проявом природного права), ніж
законодавство та відповідний досвід західних країн.
Наприклад, зі ст. 526 ЦК України можна зробити висновок, що умовою
застосування звичаїв ділового обороту до питань виконання зобов’язання є
відсутність відповідного регулювання в договорі, ЦК України, інших актах
цивільного законодавства. Водночас із інших статей ЦК України (ст. ст.
527, 529, 531, 532, 538, 539, 613, 652, 687 (2), 846) випливає пріоритетність
 31

застосування звичаїв, порівняно з нормами ЦК України (так, відповідно до

ст. 527 ЦК України: «Боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а
кредитор – прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено
договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового
обороту».
Особливе значення звичаю спостерігається у французькому
цивільному праві. В окремих випадках він прирівнюється до закону. Так,
відповідно до ст. 1135 Цивільного кодексу Франції, угоди зобов’язують не
лише до того, що в них виражено, а й до всіх наслідків, виконання яких,
відповідно до характеру цього зобов’язання, вимагають справедливість,
звичай або закон.
Цивільний кодекс Квебеку чітко окреслює коло питань, щодо яких
можуть застосовуватися звичаї. Так, звичаї порту допускаються до
застосування для визначення строку, протягом якого вантаж повинен бути
завантаженим або вивантаженим, якщо такий строк не визначений у договорі
(ст. 2025); розрахунку демереджу, якщо він не встановлений у договорі (ст.
2027); визначення часу та місця доставки майна перевізником, якщо вони не
визначені договором (ст. 2063).
За загальним правилом, установленим у праві Швейцарії,
застосування звичаїв можливе за наявності прогалин у законодавчому
регулюванні. Так, відповідно до ст. 1 Цивільного кодексу Швейцарії, якщо
закон не містить необхідної норми, суддя повинен приймати рішення,
виходячи зі звичаєвого права, а за відсутності такого, діяти відповідно до
правила, яке він установлює самостійно, як ніби він був би законодавцем.
Корпоративні правила.
Важливою формою приватного регулювання цивільного обігу
виступають корпоративні норми поведінки. Регулювання цивільного обігу
шляхом прийняття норм, які є обов'язковими для певного кола осіб,
здійснюється шляхом прийняття установчих документів господарських
товариств, договорів про приєднання, статутів різноманітних громадських
 32

організацій та інших актів цивільно-правового характеру. Такі акти

приймаються відповідно до вимог цивільного законодавства і вимагають
певної поведінки від осіб, на яких поширюється їх дія.
Юридична доктрина
Юридична доктрина як джерело права становить собою наукові правові
ідеї, офіційно визнані на практиці загальнообов'язковими положеннями. В
сучасній теорії юридична доктрина втратила значення самостійного джерела
права. Водночас не можна заперечувати практичне значення юридичної
доктрини у формуванні понятійного апарату, тлумаченні правових норм,
концептуальному обґрунтуванні проектів нормативних актів. Досить
поширеними є випадки, коли юрисдикційні органи звертаються до фахівців
(наприклад, з авторського права, винахідницького права) за роз'ясненнями у
зв'язку з необхідністю кваліфікації того чи іншого юридичного факту.
Судова практика
Вважалося аксіомою, що судові рішення мають прийматися на підставі
попередньо встановлених та доведених до відома населення норм права,
тому суддя не може у процесі правозастосування створювати правові норми,
позаяк це підриває легітимність судової влади та призводить до суддівського
свавілля. У демократичних країнах світу така «філософія» вже подолана.
Україна – на черзі. Нині в Україні спостерігається зміна поглядів на судову
практику – від повного заперечення у недавньому минулому будь-яких
видів судової практики у якості джерела права до поступового визнання
окремих її видів. Так, на законодавчому рівні визнано джерелом права судову
практика Європейського суду з прав людини. Згідно зі ст. 17 Закону
України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського
суду з прав людини» 2006 р. суди України при розгляді справ застосовують
Конвенцію про захист прав людини і основних свобод та практику Суду як
джерело права.
Питання про віднесення національної судової практики до джерел
права ще залишається відкритим та дискусійним. Попри відсутність її
 33

офіційного визнання, судова практика (в тому числі й судовий прецедент)

вже давно використовуються в Україні де-факто як джерело права. Дійсно,
важко заперечувати фактичну прецедентність рішень Конституційного Суду
України, окремих положень Постанов Верховного Суду України,
нормативних тлумачень вищих спеціалізованих судів, окремих рішень вищих
судових інстанцій.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання
на всій території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Важливе
значення для ефективного функціонування правової системи мають
постанови Пленуму Верховного Суду України, в яких даються керівні
роз’яснення судам з питань застосування цивільного законодавства. За новим
законодавством роз’яснення Верховного Суду та вищих спеціалізованих
судів мають рекомендаційний характер.

4. Тлумачення цивільного законодавства

Необхідність тлумачення викликана багатьма факторами як
об’єктивного так і суб’єктивного характеру. При цьому можна стверджувати,
що необхідність тлумачення зумовлена не тільки і не стільки технічною
недосконалістю зовнішньої форми частини правових норм (їх
незрозумілістю, неоднозначністю), а випливає із суті правореалізації,
оскільки в самій природі правової норми закладена необхідність її
інтерпретації.
Також тлумачення майже завжди вимагають такі оціночні поняття, які
широко застосовують в понятійному апараті юридичних норм. Отже,
враховуючи зазначене, можемо стверджувати, що тлумачення – доволі
складний процес, результатом якого може бути правильне розуміння
правової норми, але також і помилкове, що викривляє її зміст та породжує
помилки.
Питання про способи тлумачення права є важливими у вченні про
тлумачення, оскільки дають нам уявлення про механізм та інструментарій
 34

такої діяльності. Під способом тлумачення в правовій літературі розуміють

об’єднані за визначеними підставами і наявністю спільних рис у відносно
виділену сукупність конкретні прийоми і правила пізнання, необхідні
суб’єкту тлумачення для з’ясування дійсного змісту правової норми.
Проаналізуємо окремо основні з них.
Граматичний спосіб (мовний, словесний, філологічний, буквальний,
лексичний – варіанти назви) найбільш розповсюджений. Заснований на
знанні мови, використанні правил застосування слів, морфології та
синтаксису. Сутність його полягає у з’ясуванні лексичного значення окремих
правових термінів і словосполучень, а також синтаксичному аналізі
словосполучень та речень. Граматичне тлумачення відбувається за
встановленими правилами, які дають змогу з’ясувати значення окремих слів і
термінів, згодом речень, а потім – і правової норми в цілому. Коли суб’єкт
тлумачення з’ясовує зміст речення, велика увага приділяється розділовим
знакам, вступним словами, сполучникам. Недостатнє знання правил
граматики, неправильна їх інтерпретація призводять до неточного розуміння
змісту норми, а, отже, і до її порушення в процесі реалізації.
Логічне тлумачення – це тлумачення правового акта за його змістом з
використанням законів логіки. Саме за допомогою зазначеного способу
встановлюється весь обсяг змісту норми, усуваються наявні в ній неясності.
Якщо при граматичному тлумаченні стоїть завдання з’ясувати буквальний
сенс того, що закріплено безпосередньо в тексті, то логічне має на меті за
допомогою правил формальної логіки виявити те, що законодавець хотів
виразити в тексті закону, але не висловив.
Існування системного тлумачення зумовлюється системністю права.
Норми права не існують незалежно одна від одної, а тому для глибокого і
повного з’ясування змісту норми недостатньо її внутрішнього аналізу, а
потрібно дослідження її змісту, зв’язків з іншими нормами. Під системним
способом тлумачення розуміють діяльність, що здійснюється суб’єктами, яка
полягає в зіставленні норм з метою встановлення їх змісту і точного
 35

застосування та заснована на використанні ряду прийомів системного

способу тлумачення.
Дослідження волі законодавця, правової системи і норм у розрізі їх
генетичного розвитку має важливе значення для з’ясування дійсного змісту
норми права і обумовлює існування історичного способу тлумачення. З
метою правильного розкриття змісту норми доцільно ознайомитися з
історією виникнення законодавчого акта. Для цього піддають аналізу тексти
нормативно-правових актів, що втратили силу, але регулювали схожі
відносини, матеріали підготовки та прийняття актів. Це дає змогу порівняти
чинні та скасовані норми,визначити мету, обставини, причини, які зумовили
прийняття певного припису.
Досить часто застосовується обмежувальне та розширювальне
тлумачення норм залежно від співвідношення смислу і тексту відповідного
правила. Дійсний смисл норми в принципі повинен збігаються з її текстом, а
при їх розходженні перевага має надаватися тексту, а не намірам
законодавця.
Іншим видом тлумачення є наукове або доктринальне тлумачення, яке
міститься в навчальній і науковій літературі, у тому числі в спеціальних
коментарях до закону. Таке тлумачення не має обов'язкової сили. Однак його
авторитетність, яка базується на науковому аналізі і знаннях авторів, вчиняє
певний вплив на нормотворчу і правозастосовчу практику.
За суб'єктами (або за юридичною силою його результатів) тлумачення
цивільно-правових норм права поділяється на офіційне та неофіційне.
Неофіційне тлумачення не має обов'язкового значення, поділяється на
компетентне і повсякденне. Офіційне тлумачення здійснюється
уповноваженим органом і має обов'язкове значення.
Офіційне тлумачення поділяється на нормативне (легальне) та
каузальне. Нормативне тлумачення має загальнообов'язковий характер і
неодноразово використовується в юридичній практиці. Легальним може бути
тлумачення цивільно-правових норм у випадках, коли його надає державний
 36

орган, який або сам прийняв відповідний акт, або має компетенцію з
роз'яснення змісту такого акта або актів. Загальнообов'язкове тлумачення
змісту законів України, які приймаються Верховною Радою України,
здійснюється Конституційним Судом України відповідно до положень
Закону «Про Конституційний Суд України». Офіційне тлумачення
здійснюють пленуми вищих судових органів шляхом надання роз'яснень з
питань судової практики, які містять обов'язкове для судів тлумачення
чинного законодавства. Легальне тлумачення, по-суті, створює нову норму
права, яка діє із зворотною силою, оскільки таке тлумачення є обов'язковим.
Каузальне тлумачення (судове та адміністративне) має обов'язкове
значення лише для конкретного випадку і стосовно осіб, які мають до нього
певне відношення. Щодо будь-яких інших випадків і осіб результати
каузального тлумачення юридично обов'язкового характеру не мають. У
зв'язку з цим тлумачення закону, яке будь-який суд надає з конкретної
справи, є обов'язковим лише для даної ситуації і не має
загальнообов'язкового характеру. Це зумовлене тим, що прецедент у
вітчизняному праві зазвичай не є джерелом права.
Каузальне судове тлумачення здійснюється судовими органами при
розгляді конкретних справ і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях з
цих справ. Каузальне судове тлумачення має обов'язкове значення лише для
конкретного судового спору і стосовно осіб, які мають до нього певне
відношення. Щодо будь-яких інших спорів і осіб результати каузального
судового тлумачення ніякого значення не мають.

5. Аналогія права та аналогія закону

Суспільні відносини, які залишаються поза полем правового
регулювання, утворюють прогалини в праві. Під прогалиною в праві
звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують
правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом,
 37

правовою нормою. Засобом усунення прогалин є прийняття нових норм або

редагування застарілих.
Однак життя не стоїть на місці, і учасники цивільних відносин не
можуть чекати, поки прогалину в праві усуне законодавець. Вихід полягає в
тому, що суб'єктам цивільних правовідносин і суду надається право
вирішувати справи такого роду за допомогою аналогії.
Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні
відносини) носить назву аналогія закону. Сутність цього виду полягає в тому,
що певні цивільні відносини, не врегульовані Цивільним кодексом України,
іншими актами цивільного законодавства чи договором, можуть
регулюватися тими правовими нормами цих актів, що регулюють подібні за
змістом цивільні відносини.
Аналогія закону має місце, якщо:
• відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують
цивільно-правового регулювання;
• ці відносини не регулюються якимись конкретними нормами права;
• є закон, який регулює схожі відносини і який може бути застосований за
аналогією.
Вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен
не лише покластися на конкретну норму закону, а й обґрунтувати, чому він
вважає за можливе її застосувати.
Трапляються і більш суттєві прогалини в законі, коли відсутні не лише
прямі, а й аналогічні норми. Такі прогалини заповнюють за допомогою
аналогії права. Їх сутність полягає в тому, що у разі неможливості
використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони
регулюються відповідно до принципів цивільного законодавства. При
використанні аналогії права необхідно визначити, якими засадами і змістом
цивільного законодавства суд керується, оскільки без такого детального
аргументування рішення суду вважається необґрунтованим.
 38

Тема 1.4 «Цивільні правовідносини»

(2 год)

План

1. Поняття та ознаки цивільних правовідносин.

2. Елементи цивільного правовідношення.

3. Класифікація цивільно-правових відносин.

4. Підстави виникнення цивільних правовідносин.

1. Поняття та ознаки цивільних правовідносин

Цивільне право, як і будь-яка галузь права, впливає на волю людей,

належним чином спрямовує їх поведінку. В системі суспільних
правовідносин значне місце посідають цивільно-правові відносини, оскільки
вони найчастіше виникають у суспільстві.
Наприклад, укладаючи договір купівлі-продажу, продавець і покупець
водночас виступають і учасниками відносин, які регулюються нормами
цивільного права. Так, відповідні статті ЦК України покладають на продавця
обов'язок передати товар, а покупця - оплатити його.
Під цивільно-правовими відносинами потрібно розуміти певні майнові
або особисті немайнові суспільні відносини, які виникають у процесі
цивільного обігу між його учасниками. Під цивільним обігом розуміється
обіг товарів, надання послуг, ринок науково-технічної продукції тощо.
Або
Цивільні правовідносини - це врегульовані нормами цивільного права
майнові й особисті немайнові відносини, засновані на вільному
волевиявленні, майновій відокремленості, юридичній рівності учасників, що
є носіями суб’єктивних цивільних прав і обов’язків, які виникають,
змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються
можливістю застосування засобів державного примусу.
 39

Приймаючи до уваги аспекти, що є характерними для цивільних

правовідносин, можна виділити наступні особливості цивільно-правових
відносин:
 вони є різновидом лише тих суспільних правовідносин, які
відповідають вимогам предмету та методу цивільного права;
 це відносини формалізовані нормами цивільного права;
 вони знаходяться під захистом норм цивільного права;
 вони виникають, змінюються і припиняються на підставі тих
юридичних фактів, які притаманні здебільшого приватному
праву;
 їх учасниками є лише ті суб’єкти, які є рівними та мають майнову
самостійність;
 учасниками цивільних правовідносин може бути широке коло
суб’єктів;
 суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів цивільних
правовідносин врегульовані чи змодельовані нормами цивільного
права;
 вони мають широке коло об’єктів правовідносин;
 ці відносини здебільшого мають диспозитивний характер і їх
учасники можуть змінювати свої права та обов’язки та
доповнювати їх;
 стабільність цих відносин гарантується можливістю
майнового впливу на порушників юридичних обов’язків на
засадах відшкодування;
 при порушені юридичного обов’язку захист прав і законних
інтересів переважно здійснюється через позовну форму в судах.

2. Елементи цивільних правовідносин

 40

Структура правовідношення складається з трьох необхідних елементів:

суб’єктів, об’єктів, змісту.
Суб’єкти
До суб’єктів цивільних правовідносин закон відносить фізичних і
юридичних осіб, державу, Автономну Республіку Крим, територіальні
громади, іноземні держави й інших суб’єктів публічного права.
В будь-яких цивільно-правових відносинах завжди має бути не менше
двох суб’єктів. Можливість особи стати учасником цивільного
правовідношення називається правосуб'єктністю. Складовими частинами
правосуб'єктності є правоздатність та дієздатність. Деякі вчені включають у
склад правосуб'єктності окрім правоздатності і дієздатності ще й такі
елементи:
 деліктоздатність (здатність відповідати за заподіяну шкоду);
 трансдієздатність (можливість делегувати частину своїх
повноважень представникові або виступити представником
іншого суб'єкта);
 тестаментоздатність (можливість скласти заповіт).
Для того, щоб громадянин виступав суб’єктом цивільних
правовідносин, перш за все він повинен володіти цивільною правоздатністю.
Цивільна правоздатність - це здатність мати цивільні права та обов’язки.
Вона виникає в момент народження та припиняється в момент смерті
фізичної особи. Всі громадяни, незалежно від віку і стану здоров’я, наділенні
цивільною правоздатністю. Жоден громадянин за свого життя не може бути
позбавлений цивільної правоздатності, але може бути обмежений в ній за
рішенням суду.
Цивільна дієздатність - це здатність своїми діями набувати цивільних
прав і самостійно їх здійснювати, а також створювати для себе цивільні
обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх
невиконання. Набуття дієздатності залежить від віку та стану здоров’я.
 41

Цивільна дієздатність поділяється на: повну, неповну, часткову,

обмежену. За загальним правилом повна дієздатність настає по досягненню
повноліття, тобто 18 річного віку, проте в окремих випадках може наставати
і скоріше у випадку: одруження, зайняття підприємницькою, трудовою
діяльністю тощо.
Неповна дієздатність виникає у неповнолітніх осіб. Часткова
дієздатність надається малолітнім особам, які не досягли 14 років.
Правоздатність юридичних осіб називається спеціальною (хоча
окремі науковці говорять і про загальну), оскільки встановлюється
відповідно до цілей кожної юридичної особи. Дієздатність юридичних осіб
виникає одночасно з правоздатністю, а саме в момент державної реєстрації,
та припиняється також одночасно - у момент ліквідації юридичної особи і
виключення її з державного реєстру.
Держава як суб’єкт цивільних правовідносин діє через органи
державної влади, а територіальні громади – через органи місцевого
самоврядування.
Зверніть увагу!! При цьому особи і публічно-правові утворення в
цивільних відносинах знаходяться в рівному становищі. Це означає, що в
цивільно-правових відносинах публічно-правові утворення не здійснюють
владних повноважень; тут вони підкоряються загальним принципам
цивільного права, виступають на рівних засадах з іншими їх учасниками -
фізичними та юридичними особами, не мають права використовувати ніяких
своїх владних повноважень щодо інших учасників (контрагентів) і не мають
будь-яких переваг та пільг порівняно з іншими учасниками цивільних
відносин.
Об’єкти
Об’єктами цивільних правовідносин є те, з приводу чого ці відносини
виникають. Так, якщо Ви вирішили придбати картоплю, то об'єктом
правовідносин буде виступати, відповідно, саме ця картопля. Безоб'єктних
цивільних відносин не існує. З огляду на особливості того чи іншого об'єкта
 42

законодавець визначає і відповідний їх правовий режим, оборотоздатність,

особливий порядок захисту.
За цільовим призначенням та правовим режимом об’єкти цивільних
правовідносин поділяються на види: речі, дії, результати інтелектуальної
творчості, робіт, послуги, інформацію, особисті немайнові блага.
Речами визнають матеріальні предмети, які здатні задовольнити певні
потреби людини та складають певну цінність.
Дії можуть бути об’єктами цивільно-правових відносин, якщо вони
мають юридичне значення. Виникають найчастіше з договорів та інших
зобов’язань.
Результати інтелектуальної творчості також є об’єктами цивільно-
правових відносин, оскільки з фактом створення такого результату, його
використання і правової охорони виникають певні права і обов’язки між
суб’єктами.
Одним із різновидів цивільних правовідносин є правовідносини, що
виникають між його суб’єктами з приводу особистих немайнових благ. До
них належать честь, гідність, ім’я, життя, здоров’я, тощо.
Зміст
Зміст цивільних правовідносин становлять суб’єктивні права та суб
´єктивні обов’язки його учасників. Так, праву позикодавця вимагати
повернення боргу - відповідає обов'язок боржника повернути борг.
Здійснення суб'єктивного права власника полягає в його правомочностях
щодо володіння, користування та розпорядження майном, а цьому праву
відповідають обов'язки інших осіб не створювати перешкод власникові у
здійсненні цього права.
Суб’єктивне право характеризується як єдність трьох елементів:
 право на власні дії - вид і міра можливої (дозволеної) поведінки
уповноваженої особи, у якій виявляється її самодіяльність, свобода
вибору варіанта поведінки в межах наданого суб’єктивного права;
 43

 право на чужі дії - право (можливість) вимагати від інших осіб

поведінки, що забезпечує здійснення власної діяльності;
 право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу
до зобов’язати осіб.
Суб’єктивне цивільне право - це вид і міра можливої (дозволеної)
поведінки уповноваженої особи, що забезпечується виконанням обов’язків
іншими суб’єктами та можливістю застосування до них державного примусу.
Суб’єктивний цивільний обов’язок - це міра належної поведінки
суб’єкта. Суть обов’язків полягає в тому, що суб’єкт має виконувати певні
дії, прийняті ним добровільно чи покладені на нього законом, або ж
утримуватися від такій дій.
Залежно від характеру зв’язку між суб’єктивним правом і суб’єктивним
обов’язком зобов’язана особа відіграє:
активну роль, тобто виконує певні дії (передає майно, сплачує гроші);
пасивну роль, тобто утримується від активних дій для виконання свого
обов’язку.

3. Класифікація цивільних правовідносин

Класифікація цивільних правовідносин має не лише суто теоретичне, а
й практичне значення, оскільки дозволяє правильно застосувати норми
цивільного права у кожному конкретному випадку.
Виходячи із предмету цивільного права традиційно вирізняють
такі види цивільних правовідносин:1) майнові та особисті немайнові.
За підставами виникнення цивільні правовідносини поділяються на
регулятивні й охоронні.
Регулятивні відносини - це правовідносини, через які здійснюється
регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-
грошових) і особистих немайнових. Тож за їхньою допомогою здійснюється
правомірна діяльність фізичних та юридичних осіб. Саме тому вони
виникають із договорів, односторонніх правочинів.
 44

Охоронні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків

правопорушень, поновлення нормального правового й економічного чи
особистого становища. Отже, вони виникають із правопорушень, тобто
порушень правових норм, суб’єктивних прав і заподіяння шкоди потерпілим.
За характером взаємозв´язку між управомоченою і зобов’язаною
особами правовідносини поділяються на абсолютні та відносні.
Абсолютні правовідносини - управомоченому суб’єкту протистоїть
необмежене коло осіб, від яких уповноважена особа може вимагати
виконання певних обов’язків, й утримуватися також від порушення її прав і
законних інтересів (наприклад, право власності).
Відносні правовідносини - особі, суб’єктові права протистоїть певна
особа (особи), наділена правами й обов’язками, що мають виконуватися.
Зазвичай, кожна зі сторін має комплекс прав і обов’язків. До цього виду
відносяться, наприклад, зобов’язальні правовідносини.
За характером поведінки зобов´язаної сторони правовідносини
поділяються на активні та пасивні.
Так, якщо зобов’язана сторона характеризується активною поведінкою,
то суб’єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями - правом
вимоги та правом захисту порушеного суб’єктивного права (у разі
невиконання обов’язку). При цьому суб’єктивне право покликане
забезпечити виконання обов’язку, тобто досягнення активної діяльності
зобов’язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов’язальні
відносини. У них боржник зобов’язаний вчинити на користь уповноваженої
особи (кредитора) певну дію - передати майно, виконати роботу, сплатити
гроші тощо.
У пасивних правовідносинах сутністю суб´єктивного обов’язку є
пасивна поведінка: зобов’язана сторона повинна утримуватися від
порушення суб’єктивного права уповноваженої сторони. До пасивних
правовідносин належать відносини власності, авторські та винахідницькі
відносини, особисті немайнові відносини.
 45

Залежно від характеру задоволення інтересів уповноваженої особи

діями інших осіб правовідносини поділяються на речові й зобов’язальні.
Якщо майновий інтерес уповноваженої особи може бути задоволений її
власними діями, а всі інші особи зобов’язані лише не заважати їй, то такі
правовідносини називаються речовими (правовідносини власності).
Якщо ж для задоволення інтересу уповноваженої особи необхідні
активні дії конкретних зобов’язаних осіб, то такі правовідносини називають
зобов’язальними.
За структурою змісту правовідносини можуть бути простими та
складними.
Прості правовідносини містять одне право й один обов’язок або по
одному праву та одному обов’язку в кожного з його суб’єктів.
Складні правовідносини характеризуються наявністю кількох прав і
обов’язків.
За існуванням відносин у часі розрізняють строкові і безстрокові
правовідносини.

4. Підстави виникнення цивільних правовідносин.

Цивільно-правові норми самі по собі не породжують цивільних
правовідносин. Виникнення, зміна або припинення цивільних правовідносин
відбувається в силу різноманітних юридичних фактів, тобто життєвих
обставин, з настанням яких пов´язані певні правові наслідки. Але не всі
життєві обставини можна назвати юридичними фактами. Необхідно, щоб
норми цивільного законодавства пов´язували з ними настання певних
правових наслідків. Отже, юридичний факт характеризується двома
чинниками: по-перше, це життєві обставини; по-друге, держава визнає їх
юридичними фактами (вони закріплені у законі).
Слід зазначити, що в більшості випадків наявності одного юридичного
факту недостатньо для настання наслідків, закріплених в моделі поведінки
учасників цивільних правовідносин. Необхідним є сукупна послідовність
 46

кількох юридичних фактів. Така їх множинність має назву юридичний

склад. Під ним розуміють сукупність юридичних фактів, які в структурній
єдності спричиняють настання наслідку в формі встановлення, реалізації і
припинення суб’єктивних цивільних прав, юридичних обов’язків, цивільних
правовідносин в цілому.
Звичайно, законодавець не в змозі закріпити в нормах права повний
перелік юридичних фактів. Цей перелік не є вичерпним.
Отже, юридичні факти - це обставини, з настанням яких норми права
(закону) пов´язують виникнення, зміну або припинення цивільних
правовідносин.

Підставою цивільних правовідносин може бути як одиничний

юридичний факт (прості юридичні факти), так і сукупність юридичних
фактів (складні юридичні факти). Але без юридичних фактів жодні цивільні
правовідносини не встановлюються, не змінюються і не припиняються.
Події - настають незалежно від волі людей (стихійні лиха, смерть
людини, закінчення строку тощо). Але внаслідок подій у спадкоємців
виникає право на спадщину, у страхувальника - право на відшкодування
шкоди.
Події не є однорідними. Інколи юридична подія може виникнути і
внаслідок дії особи. Тому, залежно від того, зумовлено виникнення події
волею особи чи ні, їх поділяють на абсолютні та відносні.
Абсолютні події - явища, виникнення і розвиток яких не пов´язаний з
вольовою діяльністю суб´єктів (стихійні лиха, перебіг часу тощо).
Відносні події - явища, які виникають за волею суб´єктів, але
розвиваються і проходять незалежно від їх волі (наприклад, настання смерті
внаслідок заподіяння тілесних ушкоджень). Відносна подія відрізняється від
дії не стільки характером її виникнення, скільки характером розвитку
процесу цих явищ.
Зверніть увагу!!
 47

До прикладу, така подія як град або посуха безпосередньо не тягне за

собою виникнення цивільних правовідносин. Для цього необхідні інші
юридичні факти, зокрема договір страхування, настання майнової шкоди
тощо.
Дії - результат свідомої діяльності людини. Вони поділяються на:
правомірні (такі, що відповідають приписам закону); неправомірні (такі, що
суперечать закону).
Більшість юридичних фактів складають дії суб´єктів. Це укладання
угод (правочинів); виконання зобов´язань, прийняття спадщини тощо. Вони
відбуваються за волею суб´єктів (фізичних і юридичних осіб).
Правомірні дії поділяються на правочини, юридичні вчинки,
адміністративні акти.
Найбільш поширеною підставою виникнення цивільних правовідносин
є правочин. Відповідно до статті 202 ЦК України під ним розуміють дію
особи, яка спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав
та обов'язків. Переважно підставою виникнення речових правовідносин є
односторонній правочин. Односторонній характер такого правочину
обумовлений тим, що для виникнення відповідних цивільних правовідносин
достатньо односторонньої дії його майбутнього власника.
Правочин не завжди служить підставою виникнення цивільних
правовідносин. В деяких випадках такою підставою є індивідуальний
правовий акт (припинення права власності на майно, яке не може належати
особі (стаття 348 ЦК України), викуп земельних ділянок, інших об'єктів
нерухомого майна, приватної власності для суспільних потреб чи з мотивів
суспільної необхідності (стаття 350 ЦК України), викуп пам'ятки культурної
спадщини (стаття 352 ЦК України), реквізиція (стаття 353 ЦК України),
конфіскація (стаття 354 ЦК України).
Юридичні вчинки - правомірні дії суб´єктів цивільних правовідносин,
які призводять до настання певних юридичних наслідків, передбачених
 48

законом, незалежно від того, бажав їх настання суб´єкт чи ні (написання

автором твору).
Вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював
чи не усвідомлював суб'єкт їх правове значення, бажав чи не бажав їх
настання. До числа таких відносяться придбання права власності на
безхазяйну річ (стаття 335 ЦК України); придбання права власності на
рухому річ, власник від якої відмовився (стаття 336 ЦК України); придбання
права власності на знахідку (стаття 338 ЦК України); придбання права
власності на бездоглядну домашню тварину (стаття 341 ЦК України);
придбання права власності на скарб (стаття 343 ЦК України).
Також слід зазначити, що юридичний вчинок призводить до
виникнення цивільних правовідносин в сфері інтелектуальної власності
(створення літературного, художнього, музичного чи наукового твору (стаття
437, 451, 458 ЦК України), винаходу, корисної моделі, промислового зразка
(стаття 462 ЦК України), раціоналізаторської пропозиції (стаття 484 ЦК
України), комерційної таємниці (стаття 506 ЦК України) тощо.
Створення літературного твору є підставою виникнення авторських
правовідносин незалежно від того, усвідомлював автор значення своїх дій
або ні. Мотивація суб'єкта права інтелектуальної власності спрямована не
стільки на досягнення певних юридичних наслідків, скільки на реалізацію
власних творчих здібностей індивідуума.
Адміністративні акти. До цієї групи належать: акти органів державної
влади, органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого
самоврядування. В даному випадку слід розуміти приписи індивідуальних
актів, а не нормативно-правових актів, оскільки на останні поширюється
норма ч. 3 ст. 11 ЦК. При цьому, індивідуальні акти публічних органів
можуть створювати цивільні права та обов'язки лише у випадках,
встановлених актами цивільного законодавства, тобто в межах компетенції
відповідного публічного органу. Зокрема, актами, що підпадають під дію ч. 4
ст. 11 ЦК, є акти комунальних підприємств про державну реєстрацію
 49

нерухомого майна, свідоцтва про право власності на об'єкти нерухомого

майна, що видаються місцевими органами виконавчої влади, державними
органами приватизації.
Юридичні факти класифікують також залежно від наслідків, які вони
спричиняють. Адже в одних випадках юридичний факт може породжувати
цивільні права та обов´язки у суб´єкта, а в інших - змінювати чи припиняти.
Тому юридичні факти поділяють на правовстановлюючі, правозмінюючі,
правоприпиняючі і правовідновлюючі.
Окрім наведених класифікацій пропонується класифікувати юридичні
факти за ознакою документальної фіксації - оформлені і неоформлені, які
також називаються в юридичній літературі суворо формалізованими і
неформалізованими. Як відомо, для певних обставин документальна фіксація
відіграє важливу роль. У більшості випадків для юридичної сили того чи
іншого акта настання одного лише юридичного факту недостатньо, останній
має бути оформлений відповідно до законодавства. Наприклад, руйнування
об’єктів нерухомості до моменту внесення записів про припинення права
власності на неї до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно не
має відповідної юридичної сили.
За важливістю у правовій літературі виділяють такі юридичні факти:
первинні і вторинні.
ЦК України закріплює відкритий (орієнтовний) перелік юридичних
фактів, які визнаються підставами виникнення цивільних прав та обов'язків.
У статті 11 ЦК України серед підстав виникнення цивільних прав та обов
´язків передбачено:
а) договори та інші правочини;
б) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів
інтелектуальної, творчої діяльності;
в) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
г) інші юридичні факти.
Додатково
 50

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів

цивільного законодавства, тобто коли цивільні права та обов'язки
безпосередньо виникають лише з такого акта. Прикладами таких випадків
може бути встановлення законом мораторію на виконання певних
зобов'язань, виникнення відносин законного представництва, яке
здійснюється батьками від імені своїх неповнолітніх дітей (статті 32, 34 ЦК).
Однак в останньому випадку цивільні права та обов'язки (із законного
представництва) виникають в результаті настання юридичного факту,
виникло право на представництво (народження дитини, встановлення
батьківства).
ЦК в ч. 5 ст. 11 закріплює норму про те, що у випадках, встановлених
актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть
виникати з рішення суду. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків
може бути рішення суду, яке набрало законної сили. За своєю правовою
природою рішення суду є публічним актом правозастосування державного
органу (що приймається одноосібним суддею, колегією суддів або складом
відповідної судової палати), спеціально уповноваженого здійснювати
судочинство від імені держави Україна.
Судове рішення, яке набрало законної сили, може бути підставою
набуття, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. У зв'язку з цим,
рішення суду може бути правоприпиняючим, правозмінюючим,
правовідновлюючим. Сфера дії таких рішень суду універсальна, і тому може
стосуватися як абсолютних прав (речової та інтелектуальної власності) і
корпоративних прав, так і договірних та недоговірних зобов'язань.
Зокрема, рішенням суду може бути визнано право власності на
відповідне майно за особою. На підставі рішення суду може бути визнано
недійсним рішення зборів учасників товариства з обмеженою
відповідальністю про виключення учасника з цього товариства. Судові
рішення можуть бути підставою виникнення цивільних прав і обов'язків у
зв'язку з правами інтелектуальної власності.
 51

Фактичний склад
Система фактичних обставин, що призводить (в сукупності з
необхідними передумовами і умовами) до настання відомих цивільно-
правових наслідків, називається фактичним складом. Окремі факти, що
складають цю систему, називаються елементами фактичного складу.
Основна риса поняття фактичного складу - його системність.
Фактичний склад - це саме система, але не звичайний хаотичний набір фактів
реальної дійсності. Системність фактичного складу проявляється, зокрема, в
тому, що відсутність в ньому хоча б одного, навіть найнезначнішої (за
життєвими мірками) обставини, юридично знецінює всі інші факти.
52