Конспект лекцій - КМПУ

ЗМІСТ
Змістовий модуль 1. Загальна характеристика конституційного права України. Інститут

правового статусу людини і громадянина
Тема 1. Конституційне право – галузь національного права України

Тема 2. Система конституційного права України
Тема 3. Загальна характеристика конституційного ладу
Тема 4. Конституція України – основний Закон держави
Тема 5. Конституційно-правові відносини та конституційно-правова відповідальність
Тема 6. Правовий статус людини і громадянина
Тема 7. Громадянство України
Тема 8. Форми безпосередньої демократії в Україні
Тема 9. Поняття та характеристика стадій виборчого процесу
Змістовий модуль 2. Конституційно-правові основи організації державної влади в

Україні
Тема 10. Поняття та система органів державної влади

Тема 11. Законодавча влада в Україні. Законодавчий процес
Тема 12. Конституційно-правовий статус народного депутата
Тема 13. Президент України
Тема 14. Виконавча влада в Україні
Тема 15. Судова влада в Україні
Тема 16. Система правоохоронних органів
Змістовий модуль 3. Загальні закономірності муніципального права України
Тема 17. Загальна характеристика муніципального права України

Тема 18. Конституційно-правові основи місцевого самоврядування
Тема 19. Територіальна громада в системі місцевого самоврядування
Тема 20. Правове регулювання діяльності місцевих рад
Тема 21. Правовий статус виконавчих органів місцевого самоврядування
Тема 22. Органи самоорганізації населення
Тема 23. Міжнародні стандарти місцевого самоврядування
Лекційне заняття 1
Конституційне право – галузь національного права України
Мета: розгляд конституційного права України у трьох проявах — галузь права,
юридична наука та навчальна дисципліна, розгляд предмету та методу правового регулювання
та джерел галузі.
План
1. Поняття та ознаки конституційного права України як галузі національного права України.
2. Предмет конституційно-правового регулювання.
3. Метод конституційного права України.
4. Джерела конституційного права України.
1. Конституційне право України – це провідна галузь національного права України,

що являє собою сукупність правових норм, які регулюють основні відносини народовладдя,
встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого
самоврядування), її організацію та форми здійснення, основи конституційного ладу, основи
правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій держави.
Загальні ознаки КПУ:
- нормативність;
- формальна визначеність;
- спрямованість на досягнення певного правового результату;
- можливість захисту правових приписів засобами державного впливу.
Спеціальні ознаки, які характеризують особливості та специфіку цієї галузі права:
- відноситься до галузей публічного права;
- має предметом правового регулювання найбільш важливі суспільні відносини у політичній
та інших сферах суспільного і державного ладу;
- має свій метод правового регулювання, тобто сукупність прийомів і способів юридичного
впливу на суспільні відносини, які є предметом цієї галузі права;
- має досить розгалужену систему;
- особлива система галузевих джерел права;
- функції конституційного права України, тобто основні напрямки і види його впливу на
суспільні відносини поширюються на всі або більшість сфер суспільного та державного життя
України;
- широке коло суб'єктів відповідних галузевих правовідносин;
- передбачає особливий вид суспільних відносин, пов'язаних із юридичною відповідальністю
за порушення конституційно-правових норм;
- має винятково важливе значення для національної системи права і правової системи України
загалом;
- відіграє дуже важливу роль у суспільстві та державі, виступаючи одночасно як
загальновизнаною соціальною цінністю (благом) так і засобом пізнання дійсності.
2. Предметом конституційно-правового регулювання є суспільні відносини, які
виникають і діють в процесі організації та здійснення влади народом України:
1. Відносини, які складають основоположні засади народовладдя, народного
суверенітету.
Народний суверенітет – це здатність народу бути повновладним і верховним на всій
території. Ст. 5 КУ – [Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ
здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого
самоврядування].
Суверенна воля народу України втілена у відповідних документах:
-Декларація про державний суверенітет (16 липня 1990 року)
-Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року)
-Конституція України (28 червня 1996 року)
-Конституційних законах та інших нормативно-правових актах.
Народ є єдиним джерелом державної влади. Будь-яке обмеження повноти народовладдя не
припустиме ні на рівні держави ні на окремих територіях. Сутність народовладдя
(повновладдя) народу України знаходить свій вияв у таких засадах:
1. Організаційно-політичні: багатопартійність, різноманітність форм волевиявлення.
2. Економічні передумови народовладдя: свобода підприємництва, різноманітність форм
власності.
3. Соціальна основа: поділ суспільства на класи.
4. Ідеологічна основа: сукупність уявлень, думок, ідей, які визначаються матеріальними
умовами життєдіяльності суспільства і які становлять духовні цінності народу, його
менталітет.
5. Морально-етична основа: суспільна влада має духовне, вольове, інтелектуальне наповнення.
Влада не може бути аморальною, інакше вона перетвориться на свою протилежність.
6. Соціально-психологічна основа: обумовлена характером психіки і свідомості людини.
2. Відносини, які розкривають побудову, устрій держави як організації влади
народу і для народу.
Влада - необхідний спосіб організації суспільства, процесів, що відбуваються в ньому,
в тому числі за рахунок авторитарних методів, які передбачають можливість нав'язування волі
суб'єкта влади, застосування в разі потреби примусу. Однак соціальна влада не завжди
ґрунтується на авторитарній команді, примусових методах здійснення. У сучасних умовах
дедалі більшого значення набуває соціальна злагода, консенсус, а примус відступає на задній
план. Найбільш універсальною організацією влади в суспільстві є держава. Ось чому
формування держави, її функціонування, розвиток, відносини, що опосередковують ці
процеси, є об'єктом конституційного регулювання.
Ці відносини пов’язані з:
-формою державного правління;
-формою державного устрою;
-політичним режимом тощо.
3. Відносини, які визначають основоположні засади функціонування держави.
Це засади, що забезпечують стабільність і належну цілеспрямованість функціонування
держави, її соціальний характер:
- гуманізм,
- демократизм,
- розподіл влад тощо.
4. Відносини, що визначають характер зв'язків між державою і конкретною
особою.
а) відносини громадянства – постійний правовий зв'язок між особою і державою, що надає їм
відповідні права і накладає відповідні обов’язки;
б) відносини фундаментальних прав і свобод людини і громадянина (економічних, політичних,
соціальних, культурних);
в) відносини гарантій реалізації прав та свобод;
г) відносини, що випливають із факту відповідальності держави перед особою і навпаки.
3. Метод конституційно-правового регулювання – це сукупність прийомів та
способів за допомогою яких, норми галузі конституційного права впливають на суспільні
відносини, що становлять предмет галузі конституційного права.
Загальні методами здійснення юридичного впливу права на суспільні відносини, що активно
застосовуються і в конституційному праві, є:
- позитивного зобов'язання;
- дозволу;
- установлення;
- заборони.
Метод конституційного зобов'язання виявляється в спонукальному щодо суб'єктів
конституційного права характері конституційних приписів:
- «Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати
завдані ним збитки» (ст. 66);
- «Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених
законом» (ст. 67).
Наприклад, «Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися КУ та законів України, не
посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68).
Метод конституційного дозволу знаходить своє нормативне вираження в положеннях
чинного конституційного законодавства України про міру можливої правової поведінки
суб'єктів конституційного права.
Так, ч. 1 ст. 41 Конституції України закріплює: "Кожен має право володіти,
користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї Інтелектуальної,
творчої діяльності".
Наприклад, «ВРУ за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів
України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність КМУ та
прийняти резолюцію недовіри КМУ більшістю від конституційного складу ВРУ» (ст. 87)
«ПУ може достроково припинити повноваження ВРУ якщо протягом 30 днів однієї чергової
сесії пленарні засідання не можуть розпочатися»( ст. 90).
Метод заборони - цей метод передбачає юридичне обмеження правосуб'єктності
учасників конституційно-правових відносин, що має на меті упередження конституційного
правопорушення.
Наприклад, ст. 74 Конституції України забороняє проведення всеукраїнського референдуму з
питань податків, бюджету та амністії:
- «Цензура заборонена» (ст. 15);
- «На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних
формувань, не передбачених законом» (ст. 17).
Метод конституційного установлення - полягає в нормативному установленні,
визначенні основ суспільного і державного ладу, безпосередньої демократії, правового статусу
людини, організації та функціонування органів державної влади, загальних засад місцевого
самоврядування тощо. Саме таким методом встановлюються порядок формування органів
державної влади, прийняття правових актів органів державної влади, тощо.
Прикладом застосування в Україні установлюючого методу є ст. 1 Конституції України:
"Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".
Для конституційного права традиційно характерним методом правового регулювання є
метод субординації або імперативний метод, що передбачає регулювання суспільних
відносин зверху донизу на власно-імперативних началах.
Методи конституційного права продовжують зберігати імперативний характер, що
обумовлюється визнанням домінування в конституційно-правових відносинах двох основних
суб'єктів, наділених абсолютним суверенітетом - народу України і Української держави. Усі
інші суб'єкти КПУ прямо чи опосередковано перебувають у стані субординації з цими
суб'єктами і залежать від народного суверенітету і державного суверенітету.
Тож для сучасного конституційного права властиве органічне поєднання двох основних
методів правового регулювання - субординаційного і координаційного, із домінуванням
імперативного методу.
4. Джерела конституційного права України – це чинні нормативно-правові акти, які
містять правові норми, що регулюють конституційно-правові відносини.
За юридичною силою джерела конституційного права поділяються на:
1. Конституція України;
2. Акти (закони) всеукраїнського референдуму;
3. Закони України (на конституційні та звичайні);
4. Міжнародні договори, ратифіковані ВРУ
5. Інші нормативні акти ВРУ – постанови, розпорядження тощо.
6. Підзаконні джерела конституційного права становлять відповідну ієрархічну систему:
- укази і розпорядження Президента України:
- постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України згідно зі ст. 117 Конституції України
є обов'язковими до виконання:
- накази, положення, інструкції міністерств, інших центральних органів виконавчої влади -
підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, які приймаються на виконання
вищезазначених правових актів:
- рішення і висновки Конституційного Суду України з питань відповідності Конституції
України інших нормативно-правових актів.
7. Локальні джерела конституційного права - це ті правові акти, які поширюються у межах
певної адміністративно-територіальної одиниці.
Питання для самоконтролю:

1. Які вам відомі основні риси конституційного права України?
2. Дайте визначення поняття «джерела конституційного права»?
3. Які суспільні відносини становлять предмет конституційного права України як галузі права?
4. Назвіть систему джерел конституційного права.
5. Використовуючи Конституцію України, приведіть приклад методу позитивного
зобов’язання.
6. В чому полягає імперативний характер методів конституційного права?
Список рекомендованої літератури:

1. Бабенко К. Методи конституційного регулювання політико-правових відносин /К. Бабенко.
— Вісник Центральної виборчої комісії. — 2009. — № 1. — С. 60-65.
2. Барабаш Ю. Конституційне право України на сучасному етапі (окремі проблеми викладання
та праворозуміння) /Ю. Барабаш. — Юридичний вісник. — 2015. — № 3. — С. 121-126.
3. Задорожня Г. В. Конституційне право України: підручник / Г. В. Задорожня, Ю. А. За-
дорожний, І. М. Сопілко. — К.: Вид-во Нац. авіац. ун-ту «НАУ-друк», 2010. — 448 с.
4. Колісник В. П. Конституційне право України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за заг. ред.
В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. — X.: Право, 2008. — 416 с.
5. Кравченко В. В. Конституційне право України : навч. посіб. / В. В. Кравченко. — Вид. 6-те,
випр. та доп. — К. : Атіка, 2009. — 608 с.
6. Конституційне право України: курс лекцій / Р. Я. Демків. — Львів: Львівський державний
університет внутрішніх справ, 2012. — 332 с.
7. Погорілко В. Ф. Конституційне право України : акад. курс : підруч. : у 2 т. — Т. 1 / за ред. В.
Ф. Погорілка. — К. : ТОВ «Вид-во «Юридична думка», 2006. — 544 с.
8. Совгіря О. Предмет конституційного права України: аксіологічна складова на сучасному
етапі / О. Совгіря. — Український часопис конституційного права. — 2016. — № 1. — С. 41-
46.
9. Фрицький О. Ф. Конституційне право України : підруч. — 3-є вид. доп. і перероб. / О. Ф.
Фрицький. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 512 с.
Система конституційного права
Мета: надати студентам системних знань щодо характеристики системи
конституційного права України та її структурних елементів, розглядаються норми
конституційного права, інститути та принципи.
План
1. Система конституційного права України.
2. Норми конституційного права України.
3. Інститути конституційного права.
4. Принципи конституційного права.
1. Система сучасного конституційного права є складним, історично сформованим

явищем правового буття, яка включає в себе в першу чергу інститути та норми
конституційного права, але поряд із ними існують й інші складові цієї галузевої системи,
наприклад, принципи. На сьогодні основними системоутворюючими елементами системи
конституційного права є загальна та особлива частини конституційного права, що об’єднують
у своєму складі інші підсистеми — природне і позитивне, національне і міжнародне,
матеріальне і процесуальне конституційне право, які, у свою чергу, репрезентовані
інститутами і нормами конституційного права (В. Л. Федоренко).
Система конституційного права України - це об'єктивно взаємодіюча сукупність
конституційно-правових норм, інститутів та принципів, що регулюють суспільні відносини,
які становлять предмет конституційного права.
Ознаки системи конституційного права:
- це історично сформоване й усталене під впливом пол., соц-екон., культ., інформаційних
чинників явище національного правового буття пов’язане з встановленням
конституціоналізму, КУ і розвитком суспільних відносин, що э предметом КПУ;
- є складовою національної правової системи і здіснює вплив на інші іі елементи: правову
ідеологію, систему национального законодавства та ін.
- характеризується поєднанням статистичних та динамічних характеристик (перебуваючи в
процесі розвитку зберігає свою і усталеність і завершеність на кожному етапі розвитку);
- їй притаманна внутрішня єдність;
- пов’язана з іншими категориями та явищами конституційного права.
2. Конституційно-правова норма – це загальнообов’язкове, формально визначене
правило поведінки, встановлене або санкціоноване українським народом або державою з
метою охорони та регулювання певних суспільних відносин, які становлять предмет галузі
конституційного права.
Структура норми конституційного права:
Гіпотеза – елемент структури норми права, що визначає умови при яких суб’єкти права
здійснюють свої права та обов’язки передбачені у диспозиції; (ст. 23 «Кожна людина має
право на розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших
людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний
розвиток іі особистості»).
Диспозиція – елемент структури норми права, що вказує на саме правило поведінки,
формулює права та обов’язки учасників правовідносин; (ст. 21«Усі люди э вільні і рівні у
своїй гідності та правах»).
Санкція – частина норми права, що встановлює міру державного впливу (відповідальність) до
порушника прав та обов’язків передбачених у диспозиції. Умовно це можна відобразити за
такою схемою «якщо –то - інакше». (ст. 111 «Президент України може бути усунений з поста
ВРУ в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину»).
Умовно це можна відобразити за такою схемою «якщо –то - інакше».
Конституційно-правовим нормам притаманні риси характерні для всіх норм права:
- носять формально-визначений характер норми конституційного права мають письмову
форму і закріплені в нормативно-правових актах;
- регулятивний характер - виступають регулятором суспільних відносин;
- загальний характер - характеризується багаторазовістю використання, дія поширюється на
всіх суб’єктів, що вступають в конституційно-правові відносини;
- виражають волю українського народу - встановлюються чи санкціонуються компетентними
державними органами, які формуються безпосередньо самим народом або представницьким
органом;
- закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами;
- їх виконання забезпечується примусовою силою держави - держава створює механізм
реалізації та захисту норм конституційного права, а в разі невиконання або порушення може
застосовувати ефективні санкції
- загальнообов’язковий характер конституційно-правових норм - дане правило поведінки є
обов’язковим для всіх суб’єктів конституційно-правових відносин.
Водночас конституційно-правовим нормам притаманні специфічні риси, які відрізняють їх
від інших норм права:
- найвища юридична сила - оскільки основоположним джерелом в яких вони виражені є перш
за все Конституція України;
- специфічним характером суб’єктів відносини між якими вони регулюють - наявність
суб’єкта, який відсутній в інших галузях права: народ, нація, держава
- установчий характер конституційно-правових норм - оскільки визначають та закріплюють
основи конституційного та державного ладу, основи правової системи та державного
механізму;
- найбільша стабільність у порівнянні з іншими галузями права - передбачає особливий
механізм внесення змін та доповнень (розділ XIII КУ);
- особливий механізм реалізації - реалізуються безпосередньо та через норми інших галузей
права;
- особливий предмет регулювання – відносини народовладдя;
- особливість структури: оскільки для норм конституційного права є нехарактерна тричленна
структура (гіпотеза, диспозиція, санкція). Деякі норми мають лише диспозицію ( ст. 2 Україна
є унітарною державою; ст. 5 Україна є республікою).
Деякі конституційно-правові норми містять гіпотезу і диспозицію (ст. 29 затримана
особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не
вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою; ст. 83 разі введення воєнного
чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у дводенний строк без
скликання).
І лише деякі диспозицію, санкцію і гіпотезу (ст. 111 Президент України може бути
усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним
державної зради або іншого злочину).
Класифікація конституційно-правових норм – це розподіл їх на групи в залежності
від того чи іншого критерію.
Традиційно конституційно-правові норми можна класифікувати за такими ознаками
(критеріями): за змістом, юридичною силою, територією дії, методом правового регулювання,
характером приписів, призначенням у механізмі правового регулювання, функціональною
спрямованістю, терміном дії, за колом суб’єктів, за структурою норми тощо.
За змістом, тобто колом суспільних відносин, що ними регулюються, норми
поділяються на ті, що регулюють:
1) державно-політичні відносини, в яких відображені основні владні інститути:
державний суверенітет, конституційний лад, якісні характеристики держави — форма
державного правління, політико-державний режим, форма державного устрою, загальні засади
організації і функціонування політичної системи, способи та механізми організації і
функціонування публічної влади, конституційно-правовий статус органів державної влади,
національно-державні символи;
2) базові соціально-економічні відносини, основні засади яких закладені в
конституційно-правових нормах і принципах: економічна та ідеологічна багатоманітність,
множинність форм власності, право кожного на підприємницьку діяльність, гарантії
соціального забезпечення членів суспільства та ін.;
3) відносини, що виникають у процесі взаємозв’язку особи і держави: основи
правового статусу людини і громадянина, тобто її правове становище в суспільстві та державі,
належність до громадянства, державно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина;
4) відносини, що складаються в процесі реалізації основ народовладдя: здійснення
влади народом безпосередньо на виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях та інших
формах безпосередньої демократії або через систему представницьких органів: Президента
України, Верховну Раду України, органи місцевого самоврядування;
5) відносини, що визначають основоположні засади функціонування державно-
владного механізму: законність, демократичність, гуманізм, розподіл влад;
6) відносини, що виникають у сфері територіального устрою держави та взаємодії
держави в цілому та її складових частин, у процесі реалізації права нації на самовизначення.
В залежності від того, у якому нормативно-правовому акті міститься норма і яке
місце посідає цей акт в ієрархії актів законодавства України, поділяються на норми, що
містяться у:
1) законах і постановах Верховної Ради України;
2) указах і розпорядженнях Президента України;
3) постановах Кабінету Міністрів України;
4) актах центральних органів виконавчої влади, актах органів місцевої
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
За територією дії розрізняють:
1) загальнодержавні конституційно-правові норми, які діють на території всієї
України;
2) регіональні, які діють на території Автономної Республіки Крим,
3) місцеві (локальні), які діють в окремих адміністративно-територіальних
одиницях.
За методом правового регулювання норми конституційного права поділяються на:
1) імперативні;
2) диспозитивні.
Більшість конституційно-правових норм є імперативними. До імперативних належать
норми, які надають суб’єктам державно-правових відносин тільки один варіант своєї
поведінки, без права вибору. Так, ч. 4 ст. 82 Конституції України встановлює, що «перше
засідання новообраної Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний
депутат України». Диспозитивні норми дають можливість суб’єктам конституційно-правових
відносин обирати варіант своєї поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин.
Так, наприклад, частина 1 статті 72 Конституції України встановлює, що «Всеукраїнський
референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно
до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією».
За характером приписів (характером диспозиції), що містяться в конституційно-
правових нормах, вони поділяються на:
1) уповноважуючи;
2) зобов’язуючі;
3) забороняючи;
Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів конституційно-правових відносин
виконувати певні дії, визначають межі їх повноважень. Такий характер мають норми, які
встановлюють компетенцію усіх державних органів. Наприклад, відповідно до частини 2
статті 89 Конституції України «Верховна Рада України у межах своїх повноважень може
створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань».
Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти певним чином або
утриматися від певних дій. Традиційно до цієї групи належать, в першу чергу, норми, які
закріплюють конституційні обов’язки громадян захищати Вітчизну, неухильно додержуватися
Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині,
сплачувати податки, шанувати державні символи (статті 65-68 Конституції України) тощо. До
цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов’язки органів державної влади:
«Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не
менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його
підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів» (ч. 4 ст. 94 Конституції України).
Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб’єктів порушувати правові
приписи. Наприклад, «народні депутати України не можуть мати іншого представницького
мандата...» (ч. 2 ст. 78 Конституції України). За призначенням у механізмі правового
регулювання норми конституційного права поділяються на матеріальні і процесуальні.
Матеріальні конституційно-правові норми містять приписи щодо правового регулювання
суспільних відносин («Верховна Рада України працює сесійно» — ст. 82 Конституції
України), а процесуальні (процедурні) норми визначають процедури, у межах яких повинна
бути здійснена матеріальна норма («Виборець особисто опускає заповнені виборчі бюлетені
до виборчої скриньки» — ч. 9 ст. 85 Закону України «Про вибори народних депутатів
України»).
За функціональною спрямованістю норми конституційного права України поділяють
на
1) регулятивні;
2) охоронні.
Більшість із них є регулятивними. Регулятивні норми містять приписи, безпосередньо
спрямовані на врегулювання суспільних відносин через надання їхнім учасникам прав і
покладання на них обов’язків, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України
«органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані
діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та
законами України». Охоронні конституційно-правові норми спрямовані на охорону наявних у
суспільстві відносин. Так, наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 37 Конституції України, «не
допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах
виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових
формуваннях...»
За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на:
1) постійні;
2) тимчасові;
3) виключні.
Більшість норм конституційного права України є постійними, оскільки строк їх дії
невизначений. Тимчасові норми містяться у розділі XV «Перехідні положення» Конституції
України (наприклад, в пунктах 4, 9-10).
За колом суб’єктів або за сферою їх дії конституційно-правові норми поділяються на:
1) загальні (неперсоніфіковані);
2) спеціальні (персоніфіковані);
3) виключні.
Більшість конституційно-правових норм є спеціальними (персоніфікованими). Загальні
(неперсоніфіковані) норми конституційного права України поширюються на всіх суб’єктів
конституційного права та на всі конституційні процеси. Такими нормами, насамперед, є
норми-принципи і норми-визначення (дефініції) та інші види норм, які не визначають
правосуб’єктність учасників конкретних конституційних правовідносин й особливості
конституційно-правових режимів чи станів. Так, Конституція України у частині 1 статті 5
встановлює, що «Україна є республікою», а у частині 1 статті 113 Конституції України
зазначається, що «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої
влади». Спеціальні (персоніфіковані) норми конституційного права України визначають
правосуб’єктність учасників конкретних конституційних правовідносин та умови й
особливості певних видів конституційних режимів і станів. Наприклад, відповідно до частини
4 статті 53 Конституції України «громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в
державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі». Під виключними
нормами конституційного права правознавці розуміють норми, які видаються як доповнення
до загальних і спеціальних норм та встановлюють певні винятки із правил, що містяться в цих
нормах. Наприклад, відповідно до частини 3 статті 76 Конституції України «не може бути
обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного
злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку».
За структурою конституційно-правової норми можна виділити:
1) трьохелементні (що місять гіпотезу, диспозицію і санкцію);
2) двохелементні (включають гіпотезу та диспозицію);
3) одноелементні (мають тільки диспозицію.
З них перші два види є складними, а останній — простим.
3. Слід розрізняти категорії «інститут права» і «правовий інститут». Під інститутом
права розуміють різновид соціальних інститутів, систему норм, які предметно
опосередковують соціальну діяльність людини. А правовий інститут є сукупністю норм права,
що регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин й утворюють
певну однорідну группу (В. Ф. Мелащенко).
Конституційно-правовий інститут – це відносно самостійний відокремлений
комплекс конституційно-правових норм, що регулюють у межах галузі конституційного права
певну сферу або групу однорідних суспільних відносин.
Систему конституційного права України становлять інститути:
- загальні конституційно-правові інститути – носять комплексний характер і їх
характеризують правові норми, що регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних
відносин;
- головні конституційно-правові інститути – в межах загальних інститутів об’єднують правові
норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Характеризуються більш
вузькою предметною та функціональною спеціалізацією.
- початкові конституційно-правові інститути – в межах головних інститутів об’єднують кілька
правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин.
Наприклад, інститут основ правового статусу людини та громадянина – загальний,
інститут громадянства – головний, інститут втрати громадянства – початковий.
4. Принципи конституційного права – це фундаментальні засади, беззаперечні
вимоги, керівні ідеї, які визначають сутність, зміст і політико-правове призначення галузі
конституційного права у регулюванні суспільних відносин.
Принципи конституційного права поділяються на:
- загальні;
- спеціальні.
Загальні принципи конституційного права - це найбільш узагальнені керівні засади,
ідеї, концепції конституційно-правового регулювання суспільних відносин, які прямо
закріплені в Конституції та законах України.
Спеціальні принципи конституційного права - це керівні засади ідеї, які цілеспрямовано
наповнюють концептуальним змістом конкретні інститути конституційного права.
Питання до сомоконтролю:
1. Які характерні риси притаманні конституційно-правовим нормам?
2. Яка структура конституційно-правової норми та в чому її особливість?
3. В чому відмінність між системою та структурою конституційного права?
4. В чому полягає відмінність між головними та початковими інститутами?
5. Які вам відомі загальні конституційно-правові інститути?
6. Назвіть спеціальні принципи конституційного права.

1. Колісник В. П. Конституційне право України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / За заг. ред.
2. Конституційне право України: прагматичний курс : навч. посіб. / М. В. Афанасьєва, Ю. Ю.
Бальцій, Ю. Д. Батан [та ін.] ; за заг. ред. М. В. Афанасьєвої, А. А. Єзерова ; тех. ред. Ю. Д.
Батан. — Одеса : Юридична література, 2017 — 256 с.
3. Мелащенко В. Ф. Основи конституційного права України : курс лекцій / В. Ф. Мелащенко.
— К. : Вентурі, 1995. — 240 с. 10.
4. Носенко О. В. Інститути конституційного права України : проблеми теорії та практики :
автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 / О. В. Носенко; Ін-т
зак-ва ВРУ. — К., 2007. — 23 с.
5. Погорілко В. Поняття, ознаки, види і структура конституційно-правових норм / В.
Погорілко, В. Федоренко // Право України. — 2001. — № 11. — С. 9-15.
Загальна характеристика конституційного ладу
Мета: засвоєння студентами основ конституційного ладу України, розгляд
конституційно-правових норм, які розкрвають зміст принципів та гарантій конституційного та
державного ладу України.
План
1. Поняття, суть та ознаки конституційного ладу.
2. Принципи конституційного ладу.
3. Гарантії конституційного ладу.
4. Конституційні основи державного ладу України.
1. Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і

гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі й відповідно до неї.
Конституційний лад за суттю – певний тип конституційно-правових відносин,
зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави і права.
Конституційний лад за змістом – опосередковує передбачені і гарантовані
конституцією державний та суспільний лад, конституційний статус людини та громадянина,
систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади й місцевого
самоврядування, територіальний устрій, основи національної безпеки та інші найважливіші
інститути конституційно-правових відносин.
Конституційний лад за формою – являє собою передбачену конституцією форму
держави за характером державного устрою і державного правління, форми безпосереднього
народовладдя.
Конституційний лад характеризується наступними ознаками:
- наявність та дія в державі юридичної конституції;
- підпорядкування держави праву;
- забезпеченість підпорядкування держави праву певними гарантіями.
- функціонування громадянського суспільства.
Розділ І Конституції України має назву "Загальні засади", хоча дослідники зауважують,
що цей термін є не досить вдалим, оскільки по суті у цьому розділі йдеться про засади
конституційного ладу.
Громадянське суспільство – це система взаємодій у межах права вільних та
рівноправних громадян держави їх добровільно сформованих об’єднань, котрі перебувають у
відносинах конкурентності та солідарності.
Громадянське суспільство передбачає наявність численних незалежних (прибуткових і
неприбуткових) інститутів, що діють у межах права і служать бар'єром для встановлення
монопольної влади держави: сім’я, церква, політичні партії, профспілки, банки, підприємства,
ЗМІ, суб’єкти місцевого самоврядування.
Ознаки громадянського суспільства:
- не існує до і поза державою;
- розвивається самостійно без втручання держави;
- взаємодіє з державою в межах права;
- складається із суб’єктів вільних і рівноправних;
- має право вимагати від держави захисту своїх прав;
- володіє пріоритетним положенням відносно держави;
- формує право, котре формується державою в законах;
- зацікавлене в розвитку і зміцненні держави;
- впливає на функціонування державних органів.
2. Принципи конституційного ладу України – це вихідні, фундаментальні засади
організації державної влади в конституційній державі, які покладені в основу взаємовідносин
конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.
До основних принципів конституційного ладу України належать наступні принципи:
Суверенність – визначення, встановлення конституційного ладу народом і можливість
його зміни лише волею народу. Право визначати й змінювати конституційний лад України
належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або
посадовими особами (ст. 5 КУ).
Демократизм – необмежена влада народу. Відповідно до Конституції (ст. 5) народ
визнається єдиним джерелом влади, яку він має право здійснювати безпосередньо (шляхом
виборів та референдумів) і через органи державної влади та місцевого самоврядування.
Гуманізм – полягає в закріпленні і гарантуванні такого порядку, який ґрунтується на
реальній і всебічній повазі до особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи,
а також гарантуванні цих прав.
Реальність – конституційний лад повинен відображати реально існуючі суспільні
відносини на момент прийняття відповідної конституції і на перспективу іі розвитку.
Системність – послідовність, логічність, всебічність, повнота закріплення в
Конституції основних інститутів суспільства і держави.
Гарантованість – наявність системи гарантій конституційного порядку (
організаційно-правових, нормативно-правових та інших).
Наступність – при розробці конституції України було враховано те, що було
позитивним в українському державотворенні в минулому (інститути прямого народовладдя,
місцевого самоврядування та інше).
3. Гарантії конституційного ладу – це механізм забезпечення, дотримання, виконання,
застосування, і використання конституційних норм, які закріплюють основні засади
конституційного ладу України.
Отже, система гарантій конституційного ладу - це єдність правових, інституційних та
процедурних засобів забезпечення конституційних норм і принципів.
Важливим елементом системи гарантій конституційного ладу є спеціальні, юридичні
гарантії, що включають нормативно-правові та організаційно-правові гарантії конституційного
ладу.
Так, нормативно-правові гарантії конституційного ладу визначаються досконалістю
системи чинного конституційного законодавства України, що визначає і закріплює основні
інститути суспільства і держави. Відповідні матеріальні та процесуальні норми
конституційного права знаходять вираження в чинних Конституції України, законах України
та підзаконних конституційних актах.
Нормативно-правові гарантії конституційного ладу постійно вдосконалюються, що
виявляється як у змінах Конституції України, так і в удосконаленні чинного законодавства, що
розвиває та деталізує нормативні положення Основного Закону.
Організаційно-правові гарантії конституційного ладу представлені системою
суб'єктів конституційного права України, уповноважених забезпечувати реалізацію основних
інститутів суспільного і державного ладу. Аналіз чинної Конституції України дає достатні
підстави дійти висновку про те, що вона закріпила відносно цілісну систему організаційно-
правових гарантій її конституційного ладу.
Гарантами конституційного ладу є:
- український народ;
- Конституція України та закони;
- українська держава в цілому;
- органи державної влади та місцевого самоврядування;
- політичні партії а громадські організації;
- інші суб’єкти конституційно-правових відносин.
4. Важливою складовою конституційного ладу є державний лад. Державний лад
України являє собою передбачену й гарантовану конституцією організацію (будівництво)
держави і її діяльність.
Державний лад України являє собою організацію і діяльність держави. Оскільки
держава сама є організацією, зокрема політичною організацією суспільства, то державний лад
іноді визначається і може визначатись як будівництво держави (державне будівництво), або її
устрій, діяльність.
Державний лад є складовою частиною конституційного ладу.
Основні принципи державного ладу опосередковують суть держави, її тип, місце і
роль в суспільстві.
За Конституцією основними принципами державного ладу України є такі
принципи:
Суверенності і незалежності держави – внутрішній і зовнішній суверенітет,
незалежність нашої держави у всіх основних сферах – політичній, економічній, соціальній та
культурній. За своєю суттю суверенітет, незалежність означає верховенство, повноту і
самостійність державної влади в середині країни та рівноправність й незалежність держави у
відносинах з іншими державами.
Згідно ст. 1 КУ Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною і
правовою державою. Даний принцип означає внутрішній і зовнішній суверенітет,
незалежність нашої держави в усіх основних сферах: політичній, економічній, соціальній,
культурній.
Соціальної і правової держави. Принцип соціальної держави полягає в тому, що держава
є і має бути виразником, представником і захисником інтересів як усього суспільства, усього
народу, так і інтересів кожної людини та громадянина. Соціальною є держава яка дбає про:
- бере на себе обов’язок піклуватись про соціальну справедливість;
- добробут громадян;
- їх соціальну захищеність;
- приймаючи закони держава повинна враховувати як загальні так і специфічні інтереси
громадян;
- найбільш повно соціальний захист держави виявляється у системі передбачених прав і
свобод людини і громадянина (соціальних, політичних, культурних, економічних) та в системі
їх гарантій.
Утвердження й забезпечення прав і свобод людини і громадянина є основним
обов’язком держави, оскільки людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і
безпека відповідно до ст.3 КУ є найвищою соціальною цінністю.
Правовий характер нашої держави виявляється у передбаченому конституцією
верховенстві права, у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу,
виконавчу та судову, у взаємній відповідальності держави та особи, гарантуванні прав та
свобод людини і громадянина.
Республіканської форми правління – полягає в такій організації державної влади
(форми правління) при якій вища державна влада здійснюється представницьким
загальнонаціональним органом влади.
Унітарності (єдності, соборності) держави – єдність, соборність в політичному,
економічному, соціальному, культурному та інших відношеннях. Територіальна єдність – у
КУ зазначається, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і
недоторканою.
Демократизму держави. Демократизм опосередковує відносини держави і суспільства,
держави і особи і знаходить своє виявлення в сучасних принципах формування органів
державної влади, в їх системі, структурі та складі, основних засадах функціонування.
Демократичною є держава, яка повно відображає волю народу. Народ за конституцією є
єдиним джерелом влади, який може виражати свою волю як безпосередньо (через вибори та
референдуми) так і через органи державної влади; лише народ може визначати й змінювати
конституційний лад.
Механізм держави.
Принципи державного ладу України знаходять своє вираження через конституційно-
правові інститути механізму держави. Саме механізм держави уособлює в собі "конструкцію"
держави у вузькому значенні - як устрій, організацію, будівництво держави.
Механізмом держави, як правило, вважається система органів державної влади та
інших основних елементів, інститутів держави.
Він включає політичний, економічний, соціальний і культурний механізми держави.
Механізм держави - це система органів, організацій та інших інститутів держави, які
становлять її організаційну основу.
До організаційно-політичної основи держави, тобто до її політичного механізму,
належать насамперед органи державної влади, територія держави, Збройні сили та інші
державні військові формування, державні символи, столиця держави.
До організаційно-економічної основи держави, тобто до її економічного механізму,
належать передусім бюджетна, грошова і банківська системи, державна власність та інші
організаційно-економічні важелі діяльності держави. На визначення характеру економічної
системи України суттєво впливають такі конституційно-правові інститути: конституційні
принципи економічної системи, конституцій по-правові основи власності, основні економічні
права і свободи людини і громадянина, конституційні засади економічної діяльності держави'.
До соціальної (організаційно-соціальної) основи держави, тобто до її соціального
механізму, належать переважно громадянство та державні соціальні системи: охорони
здоров'я, соціального захисту тощо.
До організаційно-культурної (духовної) основи держави, тобто до її культурного
(духовного) механізму, належать насамперед державна мова, державні системи освіти,
виховання, науки, культури тощо.
Форми держави
Форма держави - це спосіб організації і здійснення державної влади, що
характеризується єдністю структури, територіальної організації та методів здійснення
державної влади.
Форма державного правління - це елемент форми держави, який характеризує спосіб
формування і організації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини між собою та з
населенням.
Монархія – форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково
зосереджена в руках монарха (однієї особи), який здійснює владу за власним правом.
Найчастіше влада монарха є довічною передається в спадщину.
Необмежена – нічим не обмежена, ні органами влади, ні законом (деспотична,
абсолютна).
Обмежена – обмежується повноваженнями певних органів (дуалістична,
парламентарна).
Республіка - форма державного правління, де всі вищі органи державної влади
обираються населенням або формуються представницькими органами влади (президентська,
парламентська, змішана (парламентсько-президентська, президентсько-парламентська)).
Форма державного устрою – це територіальна організація державної влади, яка
характеризується статусом її складових частин та взаємозв’язком між ними та державою в
цілому.
Унітарна держава – єдина централізована держава територія якої поділяється на
адміністративно-територіальні одиниці, які не мають ознак суверенітету.
Види унітарних держав: залежно від наявності чи відсутності в іх складі
державоподібних територіальних утворень: проста (територія поділяється лише на
адміністративно-територіальні одиниці), складна (має у своєму складі автономні територіальні
одиниці).
Федеративна держава - це форма державного устрою, за якої територія держави
складається з автономних державних утворень (суб'єктів федерації), наділених юридичною і
певною політичною самостійністю.
Конфедерація - це тимчасовий союз суверенних держав, які добровільно об'єдналися на
підставі договору для досягнення певних спільних державних цілей у політичній, економічній
та військовій сферах зі збереженням свого суверенітету в повному обсязі.
Державний режим – сукупність форм і методів здійснення державної влади
характеризується станом демократичних прав і свобод людини та інших суб’єктів суспільних
відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.
Демократичний – стан політичного життя, за яким державна влада здійснюється на
основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної
політики, утворенні та діяльності органів держави, дотриманні основних прав людини.
Антидемократичний - обмеження чи усунення можливостей реального впливу
громадян на управління державою, обмеження чи порушення основних прав людини, коли
влада зосереджена в руках неконтрольованої групи осіб або однієї особи (авторитарний,
тоталітарний, вождізм, військово-диктаторський, фашистський, расистський).
Питання до самоконтролю:
1. Дайте визначення загального конституційного ладу. Визначте його складові.
2. Які основні гарантії конституційного ладу в Україні?
3. З яких складових складається форми держави?
4. Як співвідносяться між собою поняття «влада», «соціальна влада», «державна влада»,
«публічна влада», «політична влада»?
5. Як співвідносяться між собою поняття «суспільний лад», «конституційний лад»,
«державний лад», «державний устрій», «конституційний порядок»?
1. Колісник В. П. Конституційне право України: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за заг. ред.
— К. : Вентурі, 1995. — 240 с. 10.
Конституція України – основний Закон держави
Мета: сформувати уявлення про основне джерело конституційного права —
Конституцію України, розглянуто її поняття, види, сутність, зміст, функції та юридичні
властивості, форму і структуру, порядок прийняття і зміни, основи правової охорони і
конституційного контролю.
План
1.Поняття Конституції України.
2.Історія Конституції України 1996 р.
3.Структура і функції Конституції України.
4.ОхоронаКонституціїУкраїни.
1. Термін «Конституція України» досить поширений не лише в науці конституційного
права, а й в інших юридичних науках, а також у повсякденному вжитку. Він є похідним від
іншої історично сформованої юридичної категорії «конституція», яка виникла задовго до
зародження самого конституційного права як галузі права і вживалася у різних значеннях в
багатьох сферах суспільного життя. Сучасного значення термін «конституція» (від лат.
Constitutio –«встановлення», «устрій», «заснування») почав набувати лише в XVIIст., що
ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей у Великій Британії, Франції та
інших тогочасних країнах Західної Європи, а також у Північній Америці. Його етимологічне
походження викликало чимало наукових дискусій на всі часи. На думку С. С. Дністрянського
кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад. На кінець ХІХ–
поч. ХХ ст.ст. у європейському конституційному праві набуло поширення визначення
конституції Г. Елліника, який вважав, що вона є сукупністю правоположень, які визначають
вищі органи держави, порядок заклику їх до відправлення їхніх функцій, їх взаємнівідносини і
компетенцію, а також принципові положення індивіда по відношенню до державної влади.
Представники різних правових шкіл по-різному тлумачили поняття «конституції».
Представники природної школи права розуміли під нею суспільний договір, який виражає
волю народу; представники нормативістської школи –вираження абсолютної основоположної
норми права; інституціоналісти – статут держави і нації; марксистської–вищий закон, що
закріплює повновладдя правлячого класу тощо.У радянській юридичній науці конституцією
було прийнято вважати основний закон держави, що виражає, будь-який закон, соціально-
політичну природу держави і волю пануючого класу. Інші погляди сформувалися в незалежній
України. Надумку М. І. Козюбри, під конституцією розуміють систему загальнообов’язкових
норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною
і суспільством, з одного боку, і державою – з другого, а також засади організації самої
держави та її відносин зі світовим співтовариством. Конституція України є основою всієї
правової системи України. Вона становить базове, фундаментальне джерело, як для
конституційного права України, так і для всіх галузей національного права України –
адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального та ін. Система Конституції
України наперед визначає, обумовлює у загальних рисах систему конституційного права як
галузі національного права, систему науки конституційного права та систему навчальної
дисципліни з конституційного права.
Конституція - це система правових норм певної держави, яка приймається в
особливому порядку, має найвищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні
відносини в сфері організації та функціонування органів державної влади, державно-
територіального устрою та правового статусу людини і громадянина.
Класифікація конституцій.
Залежно від способу (форми) вираження конституції поділяються на:
- кодифіковані
- некодифіковані.
Кодифіковані конституції- це, як правило, єдиний акт, що має всі ознаки основного
закону та містить нормативний матеріал у систематизованій формі.
Некодифіковані конституції- це сукупність кількох нормативних актів, що регулюють
головні питання конституційного характеру і мають всі ознаки основного закону, але містять
нормативний матеріал у несистематизованій формі. Прикладом цього може слугувати
Конституція Держави Ізраїль, яка складається з 11 основних законів про державні органи,
права людини тощо.
За терміном дії (часом):
- постійні- не передбачають певного терміну дії;
-тимчасові;
– приймаються на обмежений строк або до настання певних подій в умовах перехідного
періоду.
За способом прийняття:
- народні – приймаються народом шляхом референдуму або від імені народу представницьким
органом (ВРУ);
- даровані – даровані народу монархом або надані колонії метрополією.
За способом внесення змін:
- жорсткі – які змінюються доповнюються з дотриманням ускладненої процедури
(референдуму тощо);
- гнучкі – які змінюються, доповнюються як звичайні закони.
Також конституції класифікуються залежно від форм державного правління, устрою та
режиму.
Згідно наведеної класифікації Конституцію України 1996 р. можна
охарактеризувати як кодифіковану, жорстку, унітарну, народну, постійну, демократичну,
республіканську.
2. Конституціоналізм в Україні має давні традиції, а час його зародження пов'язується з
Гетьманською державою (середина XVII ст. -кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після
закінчення Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б.
Хмельницького 1648-1654 pp. з'явився ряд актів, що мали велике конституційне значення та
були спрямовані на побудову демократичної держави. Початок новітнього конституційного
процесу в Україні пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України
від 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного
права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та
правового статусу людини і громадянина.
У цьому процесі можна виділити три основні етапи.
Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16
липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На першому етапі розпочалася робота з підготування
проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином:
– 24 жовтня 1990 р. Верховна РадаУкраїнської РСР утворила Конституційну комісію
(Комісію з розроблення нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням
тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука; Комісія розробила
Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загальнометодологічні
принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада
Української РСР 19 червня1991 p.; на основі Концепції Комісія підготувала проект нової
Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р. Паралельно з цим до
чинної на той час Конституції Української РСР 1978 р. вносилися зміни і доповнення з метою
привести її у відповідність із положеннями Декларації про державний суверенітет України від
16 липня 1990 р. та Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Через
загострення політичної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26
жовтня 1993 р. конституційний процес було фактично перервано.
Другий етап почався після завершення дострокових парламентських і президентських
виборів та охопив період від 10 листопада 1994 року по 8 червня 1995 року. Цей етап
характеризувався відновленням конституційного процесу. 10 листопада Верховна Рада
України затвердила новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент
України Л. Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз. Одночасно з
розробленням проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити
питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного
правопорядку. Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного
договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної
влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України.
Конституційний договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу
в Україні.
Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного договору
між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та
функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до
прийняття нової Конституції України») до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України
Верховною Радою України).
Четвертий (новітній) етап сучасного конституційного процесу в Україні розпочався
після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. і триває дотепер. Він пов'язаний з
необхідністю внесення змін до Конституції України 1996 p., спрямованих на трансформацію
форми правління в Україні.
Чинна Конституція України складається з 14 розділів. 166 статей зібрані в 13
розділів, а розділ ⅩⅤ містить 16 перехідних положень. Тексту Конституції передує
Преамбула. Розділ VII «Прокуратура» (статті 121—123) був виключений згідно з Законом
України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)».
3. Структура конституції – внутрішня будова конституції, поділ на частини,
внутрішня узгодженість складових частин, послідовність їх розташування. Структуру
конституції утворюють її складові частини. Зазвичай, структура конституції включає:
преамбулу, тобто вступну частину; основну частину; прикінцеві положення; перехідні
положення. Інколи можуть міститися і додатки. Преамбули містяться у переважній більшості
конституцій. У них можуть викладатися історія країни до прийняття конституції, визначатися
перспективи подальшого розвитку тощо. Преамбули мають важливе значення для тлумачення
всіх положень конституції, а також чинних законів. Основна частина конституції поділяється
на розділи, глави. Кількість розділів та глав, порядок їх розташування у значній мірі
визначається межами конституційного регулювання та принципами, що лежать в основі
конституції. Прикінцеві та перехідні положення в структурі Конституції України являють
собою розділи ХІV і XV, які містять різні за характером норми. Зокрема вони стосуються дії
чинного законодавства в перехідний період створення нового законодавства на основі нової
конституції. Також вони визначають порядок здійснення державної влади та місцевого
самоврядування в період до створення передбачених новою конституцією інститутів; норми
стосуються деяких тимчасових визначень щодо застосування певних положень конституції,
визначають деякі інші питання.
Функції Конституції відображають її вплив на суспільні відносини. Ці функції
розкривають сутність Конституції, її внутрішній зміст стосовно тих завдань, які стоять перед
суспільством і державою на певних етапах їхнього розвитку. Всі функції конституції
поділяються на групи: соціальні та правові.
Серед соціальних функцій Конституції виокремлюють:
- політичну;
- ідеологічну;
-програмну,
-інформаційну.
Серед правових:
- установчу;
-регулятивну;
-інтеграційну;
-охоронну.
Політична функція полягає в тому, що Конституція України є важливим політичним
документом. Здійснюючи політичну функцію, Конституція України визначає і закріплює
належність влади в Україні, напрямки внутрішньої і зовнішньої політики держави, форму
правління, форму державного устрою та політичний режим.
Здійснюючи ідеологічну функцію, Конституція формує певний тип суспільної
свідомості, важливою складовою якої є правосвідомість.
Зміст економічної функції полягає в тому, що Конституція регулює основоположні
суспільні відносини, які становлять економічні основи суспільного і державного життя, що є
матеріальною основою всіх інших інститутів.
За допомогою реалізації установчої функції Конституція здійснює первинне правове
регулювання найважливіших соціальних і правових інститутів суспільства.
Через установчі норми Конституції засновуються органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, різноманітні інститути демократії, тощо.
Програмна функція Конституції полягає у забезпеченні належності та ефективної дії
інститутів і норм основного закону. Це досягається за допомогою організаціїі функціонування
механізму забезпечення конституційної законності, створення й діяльності відповідного
органу, який забезпечує правову охорону конституції.
4. Правовий захист Конституції України здійснюють:
1. Вищі органи державної влади: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет
Міністрів України.
2. Правоохоронні органи (суди, прокуратура), центральні та місцеві органи виконавчої
влади.
3. Орган конституційної юрисдикції (КонституційнийСудУкраїни), який є основним,
визначальним елементом системи правових засобів захисту Конституції України.
4. Збройні Сили України, на яких покладається оборона України, захист її суверенітету,
територіальної цілісності і недоторканості.
5. Громадяни України.
Активні форми охорони Конституції України громадянами передбачені в її тексті. Так,
ст. 55 встановлює, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб.
1. У чому полягає зміст дефініції “Конституція”?
2. Які риси характеризують чинну Конституцію України як Основний Закон держави?
3. Які основні риси Конституції України?
4. Які принципи закріплює Конституція України?
5. Назвіть та охарактеризуйте основні етапи конституційного процесу в Україні.

1. Конституція в ХХІ столітті: порівняльно-правове дослідження: монографія / відп. ред. В. Є.
Чиркин. — К.: Норма: ИНФРА-М, 2011. — 656 с.
2. Конституція України: Науково-практичний коментар. — Харків: Вид-во «Право»; К.:
«Видавничий Дім«Ін Юре», 2003. — 808 с.
3. Мучника А. Г. Філософія гідності, свободи і прав людини. — К.: Парламентське вид- во,
2009. — 696 с.
4. Орзіх М. Ф. Конституція — Основний Закон держави і суспільства // Орзіх М. Ф. Вибрані
праці. — Одеса: Юридична література, 2015. — 568 с. 5. Хабрієва Т. Я., Чиркин В. Є. Теорія
сучасної конституції. — М.: Норма, 2005. — 320 с.
Конституційно-правові відносини та конституційно-правова відповідальність
Мета: висвітлити поняття, сутність та особливості конституційних правовідносин, їх
складу, підстав для виникнення, розвитку та припинення.
План
1. Поняття та особливості конституційно-правових відносин.
2. Структура та характеристика складових елементів конституційно-правових відносин.
3. Юридичні факти.
4. Поняття та особливі риси конституційно-правової відповідальності. Види конституційно-
правової відповідальності.
1. Суспільні відносини - це сталі, багатогранні, загальноприйняті зв'язки між членами
соціуму, які встановлюються в процесі їхньої спільної життєдіяльності. Частина суспільних
відносин регулюється нормами права, інша - ні, оскільки відносини дружби, кохання, вірності,
релігійної належності перебувають поза сферою правового регулювання.
Отже, правовідносини - це частина суспільних відносин, урегульованих нормами права.
Конституційно-правові відносини є різновидом правовідносин.
Конституційно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами
конституційного права, учасники яких наділяються взаємними правами і обов’язками згідно з
приписами конституційно-правових норм (Кравченко В.В.).
Ознаки конституційно-правових відносин:
- виникають між суб'єктами правовідносин з приводу реалізації конституційних прав та
обов'язків або виникнення правовідносин породжує ці права та обов’язки;
- це різновид політико-правових відносин, оскільки тісно пов'язані з суб'єктами політичного
процесу, з реалізацією владних повноважень органів державної влади, правовим статусом
людини і громадянина;
- найбільш суттєві суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення влади народом
країни.
- виникають, змінюються і припиняються на підставі дії конституційно-правової норми.
- виникають і реалізуються у сфері державної діяльності, що є основною формою прояву
народовладдя.
Види конституційно-правових відносин:

За змістом:
Відповідно до існуючої системи інститутів конституційного права (системи
конституційного права) можна виділити такі основні види конституційно-правових відносин:
- правовідносини, пов'язані з основами суспільного і державного ладу;
- правовідносини, що виникають у зв'язку з реалізацією прав, свобод і обов'язків людини і
громадянина;
- правовідносини, пов'язані зі здійсненням безпосередньої демократії;
- правовідносини у сфері здійснення державної влади (законодавчої, виконавчої, судової);
- правовідносини у сфері адміністративно-територіального устрою; правовідносини у сфері
місцевого самоврядування.
За суб'єктами конституційно-правові відносини можна поділити на три основні групи
залежно від домінування в конкретному виді правовідносин інтересів того чи іншого суб'єкта
конституційно-правових відносин:
- правовідносини, пов'язані з інтересами Українського народу;
- правовідносини, пов'язані з реалізацією інтересів держави та її органів;
- правовідносини, пов'язані з реалізацією інтересів територіальних громад і органів
За територією дії конституційно-правові відносини можуть бути:
- загальнодержавними;
- місцевими (локальними).
До першого виду правовідносин можна віднести вибори Президента України, до другого -
проведення місцевого референдуму.
За часом, тобто дією у часі конституційно-правові відносини є:
- постійними;
- тимчасовими.
Переважна більшість конституційно-правових відносин є постійними і не обмежуються
в часі. Хоча вони можуть припинитися і за настання певних умов (юридичного факту), як
правило юридичної події. Наприклад, смерть громадянина України веде до припинення
правовідносин, пов'язаних із його конституційними правами чи обов'язками. Тимчасові
конституційно-правові відносини виникають і припиняються за настання юридичного факту,
пов'язаного, як правило, з введенням особливого правового режиму, наприклад надзвичайного
стану.
2. Структура конституційно-правових відносин - це елементний склад
правовідносин і правові зв'язки між ними.
Структура конституційно-правових відносин:
- суб’єкти;
- об’єкти;
- зміст.
Суб’єкти конституційно-правових відносин – це учасники суспільних відносин,
наділені конституційною правосуб’єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що
визначається нормами конституційного права.
Конституційна правоздатність - це здатність суб'єкта конституційно-правових відносин
мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які встановлені і гарантовані конституційно-
правовими нормами і принципами. Конституційна правоздатність настає з моменту
народження і припиняється з настанням смерті. Конституційна правоздатність має
універсальний і абсолютний характер, тому нею володіють усі без винятку члени суспільства.
Конституційна дієздатність - це здатність суб'єкта конституційно-правових відносин
своїми діями набувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки, які встановлені і гарантовані
конституційно-правовими нормами і принципами.
Спеціальна конституційна дієздатність у конституційному праві встановлюється
Конституцією і законами України. Наприклад, народним депутатом України може бути обрано
громадянина України, який на день виборів досяг 21 року (ч. 2 ст. 76 Конституції України),
суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день
призначення досяг 40 років (ч. З ст. 148 Конституції України) тощо.
Конституційна деліктоздатність - це здатність суб'єкта конституційно-правових
відносин нести безпосередню юридичну відповідальність за порушення конституційно-
правових норм.
Суб'єктами конституційно-правових відносин є юридичні особи, які згідно зі ст. 81
Цивільного кодексу України поділяються на юридичних осіб публічного права і юридичних
осіб приватного права. Юридичними особами публічного права визнано організації, створені
розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної
Республіки Крим (далі - АРК) або органу місцевого самоврядування.
Суб’єктами конституційно-правових відносин можуть бути:
- фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства, особи з подвійним
громадянством);
- юридичні особи - органи місцевого самоврядування, підприємства, установи,
організації, органи державної влади;
- народ, нація;
- територіальні громади;
- Українська держава;
- Народні депутати, посадові та службові особи, виборці;
- Політичні партії та громадські організації та інші.
Об’єкти конституційно-правових відносин – правових відносин (від лат. - предмет) -
це закріплені і гарантовані нормами та принципами конституційного права загальнодержавні і
соціальні блага, з приводу яких суб'єкти конституційно-правових відносин вступають в
юридичні зв'язки і на що спрямовані їхні суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Класифікація об'єктів конституційно-правових відносин:
- політичні блага
- державний суверенітет, територіальна цілісність держави, влада українського народу,
державна влада, політична багатоманітність, політичні партії та їх блоки, народний і
національний суверенітети, громадянство, демократія та ін.;
- матеріальні блага - майно, цінні папери, гроші, природні ресурси, земля та ін.;
- нематеріальні блага - честь, гідність, ділова репутація, право інтелектуальної власності,
право на віросповідання, право на таємницю телефонних розмов, листування, право на
отримання освіти та ін.;
- дії (бездіяльність) - участь у виборах, референдумах, страйках, реалізація активного чи
пасивного виборчого права та ін.;
- результати дій (бездіяльності) - статус судді, президента, народного депутата, депутата
місцевих рад.
Зміст конституційно-правових відносин - це визначені й гарантовані конституційно-
правовими нормами і принципами суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників цих
відносин.
Зміст конституційно-правових відносин має двояку складову, зокрема в науці конституційного
права розрізняють юридичний і фактичний зміст. Це змістовно близькі, але не тотожні
поняття.
Юридичний зміст - це можливість суб'єктів конституційно-правових відносин вчиняти
відповідні дії або утриматися від їх вчинення. Юридичний зміст становлять:
1) суб'єктивне право - юридична гарантія можливості використання чи невикористання
конституційних прав вступати у конституційні правовідносини, наприклад, балотуватися на
певну посаду чи ні, подавати конституційне звернення до Конституційного Суду України чи
утриматися від учинення таких дій;
2) юридичні обов'язки - це вид і міра належної поведінки суб'єкта правовідносин, визначена і
гарантована конституційним законодавством. Наприклад, конституційним обов'язком
громадян України є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України,
шанування її державних символів (ст. 65 Конституції України).
Фактичний зміст - це конкретно обраний варіант юридичних можливостей. Наприклад, після
отримання фахової підготовки молодий спеціаліст має необмежену юридичну можливість
влаштуватися на роботу, проте основним місцем його роботи може бути лише одне.
Юридичні факти - це конкретні життєві обставини, з якими конституційно-правові
норми пов'язують виникнення, зміну або припинення конституційних правовідносин. Дії та
події становлять юридичні факти.
Дії - факти, які залежать від волі людини. Дії можуть бути правомірними, які
відповідають конституційно-правовим приписам, і неправомірні, які суперечать вимогам
конституційних норм. Наприклад, правомірні дії - реалізація конституційного права на участь
у виборах (активне, пасивне виборче право), неправомірні дії - нівелювання волі виборців
через підміну виборчих бюлетенів. Неправомірна поведінка - це правопорушення, за вчинення
якого передбачена юридична відповідальність.
Події - це юридичні факти, що не залежать від волі та свідомості суб'єкта, проте
конституційно-правове закріплення надає їм юридичної значущості та пов'язує з ними міру
можливої і навіть необхідної поведінки (народження, досягнення певного віку, смерть,
стихійне лихо). Наприклад, досягнення суддею 65-річного віку означає юридичну
необхідність припинення його суддівських повноважень.
Юридичні фактів за юридичними наслідками:
- правоутворюючі - прийняття громадянами України закону на всеукраїнському референдумі;
- правозмінюючі - Кабінет Міністрів України, згідно з положеннями ст. 115 Конституції
України, складає повноваження перед новообраним Президентом України і набуває статусу
виконуючого обов'язки;
- правоприпиняючі - у разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з
іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються
достроково на підставі закону за рішенням суду (ч. 4 ст. 81 Конституції України).
3. Одним із видів юридичної відповідальності є конституційно-правова
відповідальність. Складність проблеми інституту конституційно-правової відповідальності
полягає в тому, що більшість норм конституційного права не містить санкцій.
Конституційно-правова відповідальність – це самостійний політико-правовий вид
юридичної відповідальності, який настає за порушення норм конституційного права і полягає
у позбавленні суб'єкта конституційного правопорушення (делікту) блага політичного,
матеріального, морального чи іншого характеру.
До особливих рис конституційно-правової відповідальності відносять:
- має політичний характер;
- спрямована на правову охорону Конституції України;
- передбачає як пряму відповідальність, види і міра якої визначається конституційним правом
(конституційно-правова відповідальність), так і опосередковану (бланкетну) відповідальність,
види і міра якої визначається іншими галузями права (адміністративно-правова, кримінально-
правова).
Види конституційно-правової відповідальності:
- позитивна - є правовим станом, що включає відповідальність за що-небудь (за належне
виконання покладених обов'язків, ефективність та доцільність роботи) та перед ким-небудь
(втілюється у правових відносинах підзвітності-підконтрольності, в яких беруть участь дві
сторони). Наприклад, відповідно до ст. 118 Конституції України голови місцевих державних
адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і
Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого
рівня.
- ретроспективна – настає за винне діяння (дію чи бездіяльність), спрямоване на порушення
норм конституційного права. Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для
цього є нормативна та фактична основа.
Нормативні підстави, тобто ті законодавчі акти, у яких передбачені можливості та
умови притягнення до цього виду відповідальності.
Фактичні підстави, тобто юридичний факт неправомірної поведінки у конституційно-
правовій сфері.
Склад конституційного правопорушення, що є підставою для притягнення до
конституційно-правової відповідальності: суб’єкт, об’єкт, суб’єктивна сторона, об’єктивна
сторона.
Суб'єктами конституційно-правової відповідальності у ретроспективному аспекті є ті
суб'єкти конституційного права України, які наділені деліктоздатністю, тобто здатністю нести
юридичну відповідальність за свої протиправні вчинки.
Об'єктом конституційного правопорушення є суспільні відносини, що регулюються
нормами конституційного права.
Об'єктивною стороною правопорушення є протиправна поведінка суб'єкта, що не
відповідає нормам конституційного права.
Суб'єктивною стороною складу конституційного правопорушення є вина. Додаткові
ознаки – мотив і ціль.
Форми конституційно-правової відповідальності:
- дострокове припинення повноважень органів публічної влади та їх посадових осіб (усунення
Президента з поста в порядку імпічменту (ст. 111), дострокове припинення повноважень ВРУ
Президентом України (ст. 106 п.8), відставка КМУ або його окремих членів (ст. 115)).
- скасування, зупинення дії актів органів публічної влади та їх посадових осіб, накладання на
них вето (визнання Конституційним Судом законів та інших правових актів
неконституційними (ст.152), накладання Президентом вето на закони ВРУ (ст. 94)).
- встановлення обмежень щодо реалізації окремих конституційних прав і свобод відповідними
суб’єктами конституційного права (втрата громадянства України, скасування рішення про
оформлення набуття громадянства України (ст. 19, 21 ЗУ «Про громадянство України»),
відмова у реєстрації кандидатів у депутати (ст. 47 ЗУ «Про вибори народних депутатів
України»)).
1. Розкрийте сутність владних відносин у конституційному праві.
2. Які особливості правоздатності суб’єктів конституційних правовідносин?
3. Наведіть приклади матеріальних та нематеріальних об’єктів конституційних правовідносин.
4. Розкрийте юридичний та матеріальний зміст конституційних правовідносин.
5. Надайте характеристику юридичним фактам у конституційних правовідносинах.

1. Данилюк Ю. В. Теоретичні засади конституційних правовідносин в Україні: автореф. дис. ...
канд. юрид. каук. — К., 2009. — С. 6.
— К. : Вентурі, 1995. — 240 с. 10.
4. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України. Академічний курс: підруч.:
У 2 т. — Т. 1 / за ред. В. Ф. Погорілка. — К.: Видавництво «Юридична думка», 2006. — С. 459.
Правовий статус людини і громадянина
Мета: засвоєння студентами поняття конституційниих прав, свобод та обов’язків
громадян України та механізму їхнього захисту, а також правильного орієнтування в
інформаційно-правовому просторі з питань конституційно-правових відносин.
План
1. Правовий статус людини і громадянина як інститут конституційного права.
2. Основні принципи правового статусу людини і громадянина.
3. Поняття, суть та ознаки, класифікація конституційних прав і свобод людини і
громадянина.
4. Конституційні обов’язки людини і громадянина.
5. Гарантії правового статусу людини і громадянина.
1. Особа і держава перебувають у постійному взаємозв'язку, який виражається у формі

певних прав, свобод, обов'язків та законних інтересів, що в своїй єдності становлять правовий
статус особи.
Загалом статус можна визначити як правове положення когось, його місце та роль у
суспільстві і державі, в системі органів державної влади. Правовий статус особи визначає
певні стандарти поведінки людини, які визнаються державою як обов'язкові та корисні для
всіх членів соціуму.
У науці конституційного права спостерігається неоднакове тлумачення поняття
правового статусу особи. Вчений П.М. Рабінович стверджує, що правовий статус особи - це
комплекс її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків . Дійсно, правовий статус можна
розуміти як систему юридичних прав, свобод, обов'язків і законних інтересів у їхній єдності,
основу чи концентруючу вісь її правового становища. В.В. Кравченко стверджує, що правовий
статус особистості - це її юридично закріплене становище в державі й суспільстві; він
становить важливу складову суспільного статусу особистості, характеризує зв'язки
особистості з державою та державно організованим суспільством . Інший зміст у цьому
понятті вбачають вчені A.M. Колодій та А.Ю. Олійник: правовий статус особи - це юридичне
закріплення положення людини і громадянина у сучасному суспільстві" . Отже, незважаючи
на різні тлумачення цього поняття в юридичній літературі, центром правового статусу особи є
її юридично закріплене становище в суспільстві і державі.
Правовий статус особистості – це її юридично закріплене становище в державі і
суспільстві, яке характеризує зв’язки особистості з державою та суспільством.
Правові статуси за суб’єктами поділяються на:
- загальний - визначається конституцією і не залежить від певних поточних факторів, є рівним,
єдиним, стабільним, для всіх суб'єктів. Зміна цього статусу залежить від волі законодавця, а не
від бажання конкретного суб'єкта. Даний статус є базовим, вихідним для решти статусів, тому
він не повинен враховувати багатоманітності суб'єктів права, їх особливостей та специфіки
(однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану;
характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян,
рівність їх перед законом). Він визначає ступінь демократичності та соціальне призначення
держави. «Громадянин України».
- спеціальний – статус людини як представника тієї чи іншої соціальної групи, відособленої за
певними юридично значущими підставами, що наділений відповідно до законів та інших
нормативно-правових актів спеціальними, додатковими правами та обов’язками (студент,
пенсіонер, інвалід, посадова особа).
- індивідуальний правовий статус - цей правовий статус, може надаватися окремій особі чи
громадянину правозастосовчими актами. Такий правовий статус характеризує
індивідуалізовані юридичні можливості соціального суб'єкта в певній державі.
Усі зазначені правові статуси поєднані між собою. Наприклад, особа може бути
одночасно громадянином України (загальний правовий статус), викладачем у вузі
(спеціальний правовий статус, передбачений Законом України "Про вищу освіту"), Героєм
України (індивідуальний правовий статус, який надається особі правозастосовним актом -
Указом Президента України).
Залежно від того, нормами якої галузі права визначається положення людини і громадянина,
виокремлюються різні галузеві статуси: конституційно-правовий, адміністративно-правовий,
цивільно-правовий тощо.
Конституційно-правовий статус людини і громадянина посідає особливе місце в
системі галузевих статусів. Він єдиний для всіх (тобто загальний), та базовий для інших
статусів. Визначається КУ та ЗУ «Про громадянство», «Про біженців», «Про правовий статус
іноземців та осіб без громадянства». Адже, розрізняють конституційно-правові статуси
людини; індивіда; особи; особистості; громадянина; іноземця; особи без громадянства.
Норми, які сукупно визначають конституційно-правовий статус людини і громадянина,
складають загальний конституційно-правовий інститут «Основи правового статусу людини і
громадянина».
Основи правового статусу людини і громадянина – це загальний конституційно-
правовий інститут, норми якого закріплюють вихідні засади, що визначають статус особи в
державі й суспільстві, принципи взаємовідносин.
Основи правового статусу людини і громадянина як загальний інститут становлять наступні
головні інститути:
1) Інститут основних принципів правового статусу людини і громадянина;
2) Інститут основних прав, свобод та обов’язків;
3) Інститут гарантій прав, свобод та обов’язків;
4) Інститут громадянства;
5) Правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність).
Основні права, свободи, обов’язки закріплені в II розділі Конституції України і становлять
собою конституційно-правовий інститут.
2. Принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні засади, на основі
яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.
- принцип вільності і рівності людей у своїй гідності та правах( ч. 1 ст. 21) – усі люди є вільні і
рівні у своїй гідності та правах з моменту народження тобто вільність і рівність людей
розглядається з позицій природних прав людини;
- принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод (ч. 2 ст. 21). Права і свободи людини
є невідчужуваними і непорушними. Людина не може бути їх позбавлена, у разі порушення
вони повинні бути поновлені;
- принцип невичерпності прав і свобод (ч. 1 ст.22) можуть доповнюватися, розширюватися,
вдосконалюватися в майбутньому, так як міжнародно-визнаний перелік прав і свобод значно
ширший за змістом, ніж той, який захищається Конституцією;
- гарантованості і нескасованості конституційних прав і свобод людини і громадянина (ч.2 ст.
22) конституційні права і свободи мають бути забезпечені відповідними засобами, які б
сприяли їх реалізації у повсякденному житті, а також права і свободи за будь-яких умов не
можуть бути оголошені неіснуючими;
- принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ч.1 ст. 22) - нові
закони та зміни, що вносяться до діючих законів, не можуть містити положення, які б можна
було б розцінювати, як погіршення умов, зменшення уже існуючих прав людини;
- принцип права людини на вільний і всебічний розвиток своєї особистості (ст. 23) - кожна
людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються
права і свободи інших осіб;
- принцип рівності конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 24) –
забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, релігійною, статевою,
етнічною, соціальною чи іншими ознаками;
- принцип єдності прав та обов’язків – в кожного є одночасно і права і обов’язки.
3. Права людини – це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид і
міру своєї поведінки, з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб
шляхом використання певних соціальних благ в межах визначених законодавчими актами
Свобода – є первинним поняттям у системі прав людини і громадянина, пов’язані з
самим її існуванням, розвитком та можливістю діяти на власний розсуд, що характеризує, в
основному, соціально-політичний статус людини і громадянина.
Конституційні права і свободи людини і громадянина – закріплені в Конституції та
гарантовані Українською державою невід’ємні права і свободи людини і громадянина, що
належать їм від народження чи в силу наявності в них громадянства України і становлять ядро
(суть) правового статусу особи в Україні.
Основні права і свободи характеризуються певними рисами:
- вони є життєво важливі та найбільш соціально значимі як для окремої людини, так і для
суспільства і держави в цілому;
- вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина;
- характеризуються особливими юридичними властивостями (є ядром правового статусу,
закріплюються за кожною людиною та кожним громадянином, їх обсяг э однаковим для
кожної людини, закріплені в Конституції, виступають передумовою будь-яких правовідносин
у конкретній сфері).
4. Основні права і свободи становлять певну систему і класифікуються за різними
підставами:
У залежності від суб’єкта:
- права людини;
- права громадянина.
За черговістю їх включення до конституційних та міжнародно-правових документів:
- права першого покоління – проголошені першими буржуазними революциями;
- права другого покоління – стосуються середтни 19 ст.;
- права третього покоління – закрпілюються після другоі свытовоі выйни.
За ґенезою:
- природні – обумовлені природою людини, фактом іcнування та розвитку;
- похідні від них.
За видом суб’єкта:
- індивідуальні – належать окремому індивіду;
- колективні – належать певному колективу.
За ступенем їх абсолютизації:
- права, що підлягають обмеженню (ч. 2 ст. 64);
- права, що не підлягають обмеженню (ч. 2 ст 64).
За змістом:
- особисті (громадянські) права і свободи - це права, які відносяться до сфери особистого
життя людини незалежно від того, чи є вона громадянином певної країни. Реалізація більшості
особистих прав сприяє забезпеченню індивідуальної свободи. Свобода є передумовою гідного
людського існування.
Особисті права і свободи належать людині від народження, тобто є природними
правами і незалежать від її громадянства. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто
є не лише невід'ємними, а й такими, що не можуть бути обмежені. Особисті права і свободи
становлять основу правового статусу людини і громадянина.
Ст. 27 - право на життя ст. 28 - право на повагу до гідності; ст. 29 - право на свободу та
особисту недоторканість; ст. 30 - недоторканість житла; ст. 31 - право на таємницю
листування, телефонних, розмов іншої кореспонденції; ст. 32 – право на невтручання в
особисте життя…; ст. 33 – свобода пересування…; ст. 34 – право на свободу думки і слова; ст.
35 – право на свободу світогляду і віросповідання.
- політичні – під політичними правами і свободами розуміють можливість участі громадян (як
індивідуально, так і колективно) у суспільно-політичному житті держави та у здійсненні
державної влади, що забезпечується законом і публічною владою.
Зазвичай (однак не завжди) політичні права визнаються тільки за громадянами
держави.
До політичних прав і свобод людини і громадянина традиційно відносять право на свободу
об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36); право громадян України брати
участь в управлінні держав ними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах,
вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого
самоврядування (ст. 38); право громадян України збиратися мирно, без зброї і проводити
збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39); право направляти індивідуальні чи колективні
письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого
самоврядування (ст. 40).
- економічні - це нормативно визначена міра можливої поведінки або діяльності людини та
громадянина в економічній сфері суспільних відносин, пов'язана з правовим режимом
власності та господарської діяльності. Вони визначають можливість людини створювати
матеріальні та особисті нематеріальні блага, володіти ними та здійснювати господарську
діяльність. До основних економічних прав і свобод людини і громадянина відносять: право
приватної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом
(ст. 42); право на користування об'єктами права державної та комунальної власності (ст. 41).
- соціальні – це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері що
передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального
захисту та охорони здоров'я.
Ст. 43-право на працю, ст. 44- право для тих, хто працює на страйк; ст. 45 - право для тих,
хто працює на відпочинок; ст. 46 – право на соціальний захист; ст. 47 – право на житло; ст. 48-
право на достатній життєвий рівень; ст. 49 – право на охорону здоров’я, медичну допомогу.
- культурні – це міра можливої поведінки або діяльності особи щодо задоволення своїх
законних потреб у сфері освіти, літературної, художньої, наукової та технічної діяльності.
Ст. 53 – право на освіту, ст. 54 – свобода літературної, художньої, наукової, технічної
творчості, захист інтелектуальної власності.
5. Конституційний обов’язок людини і громадянина – це об’єктивно обумовлена
вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утримуватися від
здійснення певних дій.
Обов’язок характеризується наступними рисами:
- це міра (категорія) необхідної поведінки;
- це завжди певне обмеження прав людини;
- виконання обов’язку забезпечується спеціальним механізмом, який має держава.
Обов’язки:
- захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її
державних символів. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону (ст.
65 КУ);
- кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині,
відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66 КУ);
- кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених
законом (ст. 67 КУ);
- кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України,
не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не
звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68 КУ).
Гарантії основних прав і свобод людини і громадянина становлять собою систему норм,
принципів, умов і вимог, які забезпечують в своїй сукупності додержання прав та свобод і
законних інтересів особи.
Умовно гарантії можна поділити на дві групи:
- спеціальні (юридичні) гарантії;
- загальні (загальносуспільні) гарантії.
Загальні гарантії – це сукупність об’єктивних і суб’єктивних факторів, спрямованих на
практичне здійснення прав і свобод громадян на усунення можливих причин та перешкод
щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від порушень.
Загальні гарантії можуть бути:
- економічні - які складають спосіб виробництва, існуючі форми власності, наявність
ринкових відносин, економічну свободу громадян, вільний вибір форм та видів
трудової діяльності, наявність різноманітних форм підприємницької діяльності тощо;;
- політичні до яких належить діяльність держави, представництво політичних інтересів
інститутами політичної системи, наявність реально діючих інститутів безпосередньої та
представницької демократії, можливість населення звертатися за захистом прав до
спеціальних органів держави тощо;
- соціальні – передбачають наявність громадянського суспільства,Є соціальної держави
тощо;
- культурні – національна культура, повага до прав і свобод як до традиційних цінностей.
Юридичні гарантії – це надання державою формальної (юридичної)
загальнообов’язковості тим умовам, які необхідні для того, щоб кожна людини могла
скористатися своїми конституційними правами і свободами.
Спеціальні юридичні гарантії конституційних прав І свобод людини і громадянина в Україні
представлені нормативно- та організаційно-правовими механізмами реалізації цих прав і
свобод.
Нормативно-правові гарантії основних прав і свобод людини і громадянина
представлені системою норм конституційного права, що встановлюють і закріплюють основні
права і свободи, визначають принципи та шляхи їх реалізації. Нормативні гарантії знаходять
своє об'єктивне відображення в системі чинного законодавства України у сфері прав і свобод
людини і громадянина, а саме - в Конституції України, законах України та підзаконних
нормативно-правових актах.
Організаційно-правові гарантії представлені системою основних суб'єктів
конституційного права, що включає народ України, територіальні громади, органи державної
влади й органи місцевого самоврядування та їх посадові і службові особи, політичні партії,
громадські організації тощо. Ці суб'єкти конституційного права уповноважені визначати
основні права і свободи людини і громадянина, закріплювати механізми їх реалізації та
здійснювати судовий і позасудовий захист конституційних прав і свобод людини і
Юридичні гарантії закріплені з 55 по 64 статтю Конституції України:
- права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55 КУ);
- кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування
матеріальної та моральної шкоди завданої їх незаконними рішеннями, діями, бездіяльністю
(ст. 56);
- кожному гарантується право знати свої права і обов’язки (ст. 57);
- закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі крім випадків, коли
вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи (ст. 58);
- кожен має право на правову допомогу (ст. 59);
- ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60);
- ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й
те саме правопорушення (ст. 61);
- презумпція невинуватості (ст. 62);
- особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів
сім’ї чи близьких родичів коло яких визначено законом (ст. 63).
1. Назвіть які елементи входять до складу поняття «правовий статус людини і громадянина».
2. Який головний зміст принципу свободи та принципу рівноправності?
3. Як співвідносяться поняття «права людини» і «права громадянина» за обсягом?
4. Чим відрізняються один від одного поняття «конституційне суб’єктивне право» і
«конституційна суб’єктивна свобода».
5. З яких підставах можна проводити класифікацію прав, свобод і обов’язків особистості?
6. Назвіть особисті права людини за Конституцією України.
7. Назвіть юридичні гарантії прав та свобод людини.

1. Орзіх М. Ф. Конституційне положення людини в державі і суспільстві України / Орзіх М. Ф.
Вибрані праці. — Одеса: Юридична література, 2015. — С. 286-287.
2. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: навчальний посібник. — К.:
Атіка, 2004. — 464 с.
3. Тодика Ю. М. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні / Ю. М.
Тодика, О. Ю. Тодика. — К.: Концерн «Видавничий Дім«Ін Юре», 2004. — 368 с.
4. Конституція України. Науково-практичний коментар / В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В.
Баулін та ін.: ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. — Харків:
Видавництво «Право»; К.:Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 808с.
Громадянство України
Мета:
План
1. Поняття громадянських станів.
2. Поняття, ознаки та принципи громадянства України.
3. Підстави набуття та умови набуття громадянства України.
4. Підстави припинення громадянства України.
5. Правовий статус іноземців, осіб без громадянства та українських громадян за кордоном.
1. Громадянський стан особистості є формою вираження взаємин з конкретною

державою, що визначає обсяг її прав, свобод та обов’язків. Взаємини особи з конкретною
державою відображаються у відносинах громадянства, іноземства та безгромадянства. В
Україні правовий статус громадянина визначається Конституцією України та Законом України
«Про громадянство України», статус іноземців та осіб без громадянства визначається
Конституцією України та законами України «Про правовий статус іноземців та осіб без
громадянства», «Про імміграцію», «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або
тимчасового захисту», «Про закордонних українців». Поняття «громадянин» з’явилось в
середньовічних містах, які утворились в результаті поділу праці і характеризувались
формуванням суспільно-політичного ладу зі своїм середньовічним міським громадянством.
Для феодальних держав характерним було існування інституту підданства, який символізував
повну залежність людини від монарха. Така особа знаходилась під данню володаря. В той час
поняття «містянин» ототожнювалось з поняттям «громадянин», як синонім вільної особи,
наділеної певним об’ємом прав. В кінці XVIII — на початку XIX ст. в результаті буржуазних
революцій громадянство стало предметом правового регулювання, що призвело до
формування інституту громадянства в сучасному його розумінні.
В сучасному світі поряд з терміном «громадянство» використовується і термін
«підданство». Проте в сучасних державах з монархічною формою правління, на відміну від
феодальних держав, піддані користуються всією повнотою політичних, економічних,
культурних прав та їм гарантований захист як в державі, так і за її межами. За змістом сучасне
розуміння поняття «підданство» тотожне поняттю «громадянство».
Громадянство (патризм) — це стійкий правовий зв’язок особи з конкретною
державою, який знаходить вияв у їх взаємних правах і обов’язках. Перебування у громадянстві
держави визначає можливість особи реалізовувати максимальний об’єм прав та свобод.
Безгромадянство (апатризм) — це таке становище, при якому у особи відсутні
правові зв’язки з будь-якою державою світу. Апатризм — негативне явище, оскільки особа,
яка є апатридом не може претендувати на захист своїх прав будь-якою державою, вона є
виключеною з політичного життя, така особа обмежується в доступі до професій, опанування
якими законодавець пов’язує з наявністю громадянства цієї держави, тощо. Безгромадянство
може виникнути під впливом наступних чинників: конфлікт між законами в питаннях набуття
та припинення громадянства (наприклад, один із подружжя внаслідок вступу до шлюбу з
іноземцем втрачає своє громадянство, але громадянство другого з подружжя не набуває);
адміністративна практика; (громадянство, засноване виключно на походженні, часто на
походженні лише батька, що в ряді регіонів призводить до спадкового стану безгромадянства);
позбавлення і втрата громадянства; відмова від громадянства (без набуття іншого
громадянства).
Полігромадянство (поліпатризм) є похідним від громадянства як громадянського
стану особистості та означає, що особа перебуває в громадянстві двох чи більше держав.
Перебування особи в громадянстві двох держав отримало назву «біпатризм» або «подвійне
громадянство». До виникнення полігромадянства призводять відмінності у національних
законодавствах стосовно підстав та порядку набуття та припинення громадянства.
Полігромадянство — це аномалія, яка спричиняє появу ряду проблем, зокрема, це стосується
реалізації прав, свобод та виконання обов’язків особи, забезпечення дипломатичного захисту
особи тощо. У більшості країн світу полігромадянство сприймається як негативне явище,
оскільки може призводити до міжнародних конфліктів, коли іноземна держава під гаслом
захисту своїх громадян може втручатись у суверенні справи іншої держави, полігромадянство
загрожує спроможності держави управляти своїми громадянами та захищати їх інтереси за
кордоном.
2. Громадянство України — це стійкий, необмежений у просторі та часі правовий
зв’язок фізичної особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні
державою цієї особи громадянином України, внаслідок чого особа і держава набувають
взаємних прав і обов’язків в обсязі, передбаченому Конституцією та законами України.
Ознаками громадянства як зв’язку особи з державою є:
- правовий характер;
- необмеженість у просторі й часі;
- максимальний характер взаємних прав та обов’язків.
Цей зв’язок виявляється в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади
держави незалежно від місця її проживання — на території держави чи за її межами.
Необмеженість відносин громадянства у часі означає, що ці відносини існують з
моменту набуття громадянства до моменту припинення громадянства (смерть громадянина,
вихід з громадянства, втрата громадянства).
Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства, складає
головний конституційно-правовий інститут — інститут громадянства.
Джерелами цього інституту є:
- Конституція України;
- Закон України «Про громадянство України»;
- чинні міжнародні договори України з питань громадянства;
- підзаконні акти.
Принципи громадянства — це ті вихідні положення, які визначають істотні риси
відносин громадянства. Конституція України (статті 4, 25) та Закон України «Про
громадянство України» (ст. 2) закріплюють такі принципи громадянства України:
- єдиного громадянства, який передбачає, що громадянство держави Україна виключає
можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України, а
також у відносинах з Україною особа, яка набула українського громадянства, визнається лише
громадянином України;
- запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму);
- неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (невід’ємності
громадянства України). Цей принцип Конституція України закріплює відповідно до положень
ч. 2 ст. 15 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може бути безпідставно позбавлений
громадянства або права змінити своє громадянство»;
- визнання права громадянина України на зміну громадянства;
- неможливості екстрадиції чи депортації громадян України — громадянин України не може
бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25 Конституції України);
- захисту державою громадян України за кордоном — громадянам України, які проживають
або перебувають за межами України, гарантуються піклування та захист (ч. З ст. 25
Конституції України);
- неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без
громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства
України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України
одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України
другим із подружжя;
- рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття
ними громадянства України;
- збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.
3. Підставами набуття громадянства України є:
1) за народженням;
2) за територіальним походженням;
3) внаслідок прийняття до громадянства;
4) внаслідок поновлення у громадянстві;
5) внаслідок усиновлення;
6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в
дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну
сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя;
7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства
чи материнства;
10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Більша частина громадян отримують громадянство за народженням. Ця процедура
отримала назву філіація. Філіація реалізується на основі двох принципів — принципу «права
крові» та принципу «права ґрунту». Принцип «права крові» означає, що дитина отримує
громадянство батьків або одного з них. Принцип «права ґрунту» означає набуття громадянства
за місцем народження дитини. В Україні використовуються обидва принципи як доповнення
один до одного задля неможливості виникнення стану безгромадянства у новонародженої
дитини. Наступним за поширеністю способом отримання громадянства є прийом до
громадянства або натуралізація.
До особи, яка претендує на українське громадянство, висувається ряд вимог, а
саме:
1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;
2) подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без
громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців);
3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом
останніх п’яти років;
4) отримання дозволу на імміграцію;
5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування.
Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі):
6) наявність законних джерел існування. Виключення щодо дотримання окремих із
зазначених умов встановлюються для осіб, які отримали статус біженця або притулок в
Україні, осіб, які перебувають у шлюбі з громадянином України, осіб, які мають визначні
заслуги перед Україною, осіб, які в установленому законодавством України порядку
проходять військову службу у Збройних Силах України та нагороджені державною
нагородою, осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для
України.
Окрім цього, законом визначаються категорії осіб, які не можуть претендувати на
українське громадянство. До таких осіб відносять:
1) особу, яка вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;
2) особу, яка засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або
особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості) з урахуванням рівня загрози
для національної безпеки держави;
3) особу, яка вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством
України тяжким або особливо тяжким злочином. Процедура натуралізації є найбільш
складною та тривалою. Датою набуття громадянства України у випадку прийому до
громадянства, на відміну від інших підстав, є дата видання відповідного Указу Президента
України. Датою набуття громадянства України внаслідок поновлення у громадянстві України
(репатріація), набуття громадянства України дитиною у зв’язку з перебуванням у громадянстві
України її батьків чи одного з них, набуття громадянства України внаслідок визнання
батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства після
досягнення особою повноліття є дата реєстрації набуття особою громадянства України. В
інших випадках набуття громадянства України датою набуття громадянства України є дата
набрання чинності відповідного рішення (рішення відповідного органу або суду).
Припинення громадянства України (експатріація) можливе внаслідок:
- виходу з громадянства;
- втрати громадянства;
- за підставами, передбаченими міжнародно-правовими договорами.
Датою припинення громадянства у перших двох випадках є видання відповідного
Указу Президента України. Вихід з громадянства це спосіб припинення громадянства за
ініціативою особи. Право виходу з громадянства України мають громадяни України, які
постійно проживають за кордоном та бажають змінити громадянство, громадяни, які набули
громадянство іноземної держави або набудуть його в разі виходу з громадянства України.
Законодавство України передбачає випадки, які обмежують вихід з громадянства на
певний термін. Не може вийти з громадянства України особа, якій повідомлено про підозру у
вчиненні кримінального правопорушення або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок
суду, що набрав законної сили і підлягає виконанню. Тобто в Україні, як і в більшості
європейських держав, діє дозвільний порядок припинення громадянства.
Втрата громадянства — це переривання зв’язку громадянства за ініціативою держави.
Слід відрізняти втрату громадянства від позбавлення громадянства. Обидві процедури може
ініціювати держава, проте втрата громадянства можлива лише за наявності законодавчо
визначених підстав, а позбавлення громадянства, як правило, застосовується в тоталітарних
державах як спосіб розправи з політичними опонентами. В Україні позбавлення громадянства
заборонено. Втрата громадянства — це право держави на розірвання відносин громадянства з
конкретною особою за чітко визначених законодавством підстав і, відповідно, ця процедура
може бути зупинена на будь-якому етапі реалізації, якщо особа внаслідок завершення
процедури втрати громадянства стане особою без громадянства. Слід зазначити, що дане
положення законодавства не застосовується до осіб, які були прийняті до громадянства
України внаслідок обману, свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих
документів. Припинення громадянства на підставі міжнародного договору має місце тоді, коли
це пов’язано зі зміною території. Припинення громадянства у даному випадку залежно від
ситуації може відбуватися як у добровільному (оптація), так і в примусовому (трансферт)
порядку. Законодавством України передбачена можливість скасування рішення про
оформлення набуття громадянства України, яке може бути застосовано лише за умови набуття
громадянства за територіальним походженням та поновленням у громадянстві у випадку
набуття громадянства України шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих
відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за
наявності якого особа не може набути громадянство України. В Законі України «Про
громадянство України» не визначено строк, протягом якого таке рішення може бути прийняте.
На практиці дане положення законодавства застосовується в разі, якщо особа набула
громадянство за вказаними підставами та протягом двох років не виконала зобов’язання щодо
припинення іноземного громадянства та повернення паспортного документа державі свого
попереднього громадянства.
6. Конституція України чітко розмежувала поняття «іноземець» та «особа без
громадянства».
Іноземець — особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином
(підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства-особа, яку жодна держава
відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.
Іноземці можуть у встановленому порядку прибувати в Україну:
- на постійне проживання;
- для тимчасового проживання на території України;
- для тимчасового перебування на її території.
Прибуття в Україну чи залишення в Україні в установленому законом порядку
іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання визначається українським
законодавством як імміграція. Видача дозволу на імміграцію здійснюється в межах квоти
імміграції. Квота імміграції — гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким
передбачено надавати дозвіл на імміграцію в Україну протягом календарного року —
встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях
іммігрантів.
Конституцією та законами України іноземцям та особам без громадянства
гарантуються особисті (громадянські) права, що належать до загальновизнаного переліку
природних прав: право на життя та його захист; право на повагу до гідності; право на свободу
та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на шлюб і сімейні
відносини; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої
кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу
пересування, вільний вибір місця проживання; право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх переконань; право на свободу і віросповідання. Іноземці та особи без
громадянства користуються в Україні численними економічними, соціальними та
культурними правами і свободами. Як суб’єкти права приватної власності вони можуть
володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї
інтелектуальної, творчої діяльності. У їхній власності можуть перебувати житлові будинки,
квартири, предмети особистого користування, засоби виробництва, кошти тощо. Вони також є
суб’єктами свободи підприємницької діяльності, права на працю, права на страйк, права на
відпочинок, права на соціальний захист, права на житло, права на достатній життєвий рівень,
права на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, права на сприятливе
навколишнє середовище і екологічну безпеку. Іноземці та особи без громадянства мають
право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту їхніх особистих,
майнових та інших прав.
Іноземці не користуються в Україні більшістю політичних прав (не можуть
об’єднуватися в політичні партії; не беруть участі в управлінні державними справами; не
мають виборчих прав; не можуть брати участі в референдумах; не мають права рівного
доступу до державної служби; не можуть створювати профспілки тощо), мають дещо менший
порівняно громадянами України обсяг економічних, соціальних і культурних прав (не мають
права на захист від незаконного звільнення, права на соціальний захист, права безоплатно
здобути вищу освіту тощо); на них не поширюється обов’язок відбувати військову службу,
обов’язок щорічно подавати декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік,
обов’язок здобути в Україні повну загальну середню освіту.
Притулок — особливий правовий інститут, який має складний, комплексний характер,
пов’язаний зі співвідношенням міжнародного і національного права в його юридичній
регламентації. Притулок означає піклування, яке держава надає на всій території або в іншому
місці, що підвідомче яким-небудь органам цієї держави, особі, яка шукає такого піклування.
Надання притулку — це суверенне право держави допускати на територію, давати дозвіл на
перебування іноземця або особи без громадянства, що переслідується за політичними,
етнічними, релігійними чи іншими мотивами (з обмеженнями, які випливають з міжнародного
права), при гарантії відмови від видачі та вислання до тієї країни, де їм може загрожувати
небезпека, забезпечувати користування тими самими правами й свободами, а також виконання
тих самих обов’язків, які мають громадяни держави, за винятками, встановленими
конституцією, законами, міжнародними договорами, судовою практикою тощо. Право
притулку реалізується шляхом надання права в’їзду на територію певної держави і законного
там перебування. Особа, яка отримала притулок, за своїм статусом прирівнюється до іноземця,
але відмінність від іноземця полягає в тому, що час її перебування не обмежений і, головне,
той, хто отримав притулок, не може бути висланий із країни і не може бути виданий іноземній
державі. Не видавати — головний обов’язок держави, яка прийняла щодо такої особи рішення
про надання притулку. Порядок надання притулку в Україні законодавством не врегульовано.
В Конституції України в п.26 статті 106 зазначено, що Президент України приймає рішення
про надання притулку в Україні, проте законодавством не визначаються ні умови, ні порядок
надання притулку.
Закордонний українець — це особа, яка є громадянином іншої держави або особою
без громадянства, а також має українське етнічне походження або є походженням з України.
Умовами надання особі статусу закордонного українця є: українська самоідентифікація;
українське етнічне походження або походження з України; письмове звернення щодо бажання
мати статус закордонного українця; досягнення особою 16-річного віку; відсутність
громадянства України. Українське етнічне походження або походження з України заявник
підтверджує відповідними документами або свідченнями громадян України, закордонних
українців чи громадських організацій закордонних українців. Дія статусу закордонного
українця припиняється: 1) у разі подання особою відповідної заяви з дня її реєстрації у
Національній комісії; 2) у разі набуття закордонним українцем громадянства України; 3) якщо
цього статусу було набуто внаслідок подання завідомо неправдивих даних або підроблених
документів; 4) якщо протягом шести місяців з дня зміни імені, прізвища, громадянства або
місця проживання особа не повідомила про це Міністерство закордонних справ України або
дипломатичну установу України за кордоном; 5) якщо особа вчинила дії, які суперечать
інтересам національної безпеки України; подала завідомо неправдиві данні або підроблені
документи для отримання статусу. Закордонний українець, який перебуває в Україні на
законних підставах, користується такими самими правами і свободами, а також несе такі самі
обов’язки, як громадянин України, за винятками, встановленими Конституцією, законами
України чи міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України. Переваги отримання статусу закордонного українця в тому, що такі особи можуть
отримувати дозвіл на імміграцію в Україну поза визначених квот імміграції, можуть
отримувати безоплатно освіту у вищих навчальних закладах України в межах квот прийому до
таких закладів, мають право на безкоштовне оформлення багаторазової візи для відвідання
України без надання відповідного запрошення терміном дії на 5 років, якщо між Україною та
іноземною державою їх громадянства встановлений візовий режим, закордонні українці
можуть бути нагороджені державними нагородами України.
1. Визначити характерні риси громадянських станів особистості.
2. Визначити та охарактеризувати основні шляхи виникнення апатризму.
3. Назвати відмінності статусу особи, яка потребує додаткового захисту, та особи, яка
потребує тимчасового захисту.
4. Які переваги надає статус закордонного українця?

1. Комогоров Ю. Громадянство в Україні: Правові та соціологічні питання/ Ю. Комого- ров //
Право України — 2000. — № 8. — С. 115-117.
2. Конституційне право України : підручник / Л. К. Байрачна, Ю. Г. Барабаш, Ф. В. Ве-
ніславський [та ін.] ; за ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. — X. : Право, 2008. — 416 с.
3. Конституція України : прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 України 1996 р. //
Відомості Верховної Ради — 1996. — № 30. — Ст. 141. 5. Копиленко О. Проблема подвійного
громадянства у законодавстві України/ О. Копи- ленко// Юридичний вісник України. — 1999.
— 28 січня — 3 лютого. — С. 28-31.
5. Майданник О. О. Конституційне право України : навч. посіб. / О. О. Майданник. — К. :
Алерта, 2011. — 380 с.
6. Майданник О. Про інститут громадянства України/ О. Майданник // Право України. —
1999. — № 2. — С. 70-75.
7. Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб [Електронний ресурс] : Закон
України від 20 жовтня 2014 р. — Режим доступу: zakon3rada.gov.ua
8. Про правовий статус закордонних українців : Закон України від 4 березня 2004 р. //
Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 25. — Ст. 343.
9. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства : Закон України від 22 вересня 2011
р. // Відомості Верховної Ради України. — 2012. — № 19-20. — Ст. 179.
Конституційні форми народовладдя в Україні
Мета: розкрити сутність народовладдя, охарактеризувати засади та форми
безпосередньої та представницької демократії, розглянути правові особливості проведення
референдумів в Україні.
План
1. Конституційно-правові основи безпосередньої демократії.
2. Поняття та форми представницької демократії.
3. Загальна характеристика референдуму.
1. Стаття 5 Конституції України встановлює, що народ здійснює свою владу як

безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Дана стаття
визначає основні форми демократії: безпосередню (пряму) та представницьку
(опосередковану). Конституційно-правові основи демократії закріплено, крім статей 1 і 5
Конституції України, також у розділі III Конституції України (стосовно безпосередньої
демократії) та подальших її розділах (щодо представницької демократії).
Безпосередня демократія — форма демократії, яка полягає у юридично значущому
волевиявленні народу без передання владних повноважень окремим органам або особам.
Відповідно до статті 69 Конституції України, народне волевиявлення здійснюється через
вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії, тобто Конституція України не
визначила вичерпне коло таких форм.
Такими «іншими формами» безпосередньої (прямої) демократії є:
1) мирні зібрання. Відповідно до статті 39 Конституції України, громадяни мають
право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про
проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого
самоврядування. Окремою формою мирних зібрань є загальні збори громадян, передбачені у
ст. 8 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також збори громадян за
місцем проживання у місті Києві, передбачені ст. 8 Закону України «Про столицю України —
місто-герой Київ»;
2) політичні страйки, протести, голодування, пікетування, революції, які є
результатом права народу на повстання. За своєю структурою вони є фактично сукупністю
масових зібрань, об’єднаних спільною політичною метою. У новітній українській історії
термін «революція» є особливо поширеним: ним позначають події 2-17 жовтня 1990 р.
(«революція на граніті»), літа — зими 1991 р. («оксамитова революція»), січня 2000 р.
(«оксамитова революція-2»), 22 листопада — початку грудня 2004 р. («помаранчева
революція»), а також події кінця 2013 — початку 2014 р. («революція гідності»). Слід
констатувати їх значущість, зокрема, для конституційного права, оскільки результатом
«оксамитової революції» стало ухвалення Акта проголошення незалежності України, а
«помаранчевої революції» та «революції гідності» — внесення змін до Конституції України;
3) народні та місцеві ініціативи. Народними ініціативами можуть бути референдна (ч.
2 ст. 72 Конституції України), правотворча ініціатива та народне вето. Останні дві форми в
Україні поки не передбачені. Порядок внесення місцевих ініціатив встановлюється
«місцевими конституціями» — ст. 22 Статуту територіальної громади м. Одеси передбачає
такий порядок;
4) краудсорсинг (англ. crowdsourcing, crowd — «натовп» і sourcing — «використання
ресурсів»), який схожий із інститутом народної законодавчої ініціативи, але якщо у
краудсорсингу певні повноваження (зокрема, і на створення конституції чи закону)
делегуються народу, то сутність народної ініціативи полягає в тому, що громадяни, які зібрали
встановлену законодавством відповідної держави кількість голосів виборців, можуть вимагати
від законодавчого органу розгляду парламенту. Яскравим проявом інституту краудсорсингу
стала розробка проекту Конституції народом Ісландії, який обрав 25 громадян серед 522
дорослих, які не належали до жодної партії та яких рекомендували як мінімум 30 громадян.
Вони он-лайн відбирали пропозиції, внесені користувачами соціальних мереж. Ця
Конституційна рада працювала з квітня до липня 2011 р., представивши готовий проект
Конституції Ісландії, потім затверджений на консультативному референдумі;
5) електронні петиції (у тому числі муніципальні петиції), які є особливою формою
колективних звернень громадян. Відповідно до ст. 23-1 Закону України «Про звернення
громадян», громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради України,
Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування з електронними петиціями
через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського
об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції;
6) громадські слухання — зустрічі з депутатами відповідної ради та посадовими
особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади можуть
заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення,
що належать до відання місцевого самоврядування (ст. 13 Закону України «Про місцеве
самоврядування»). Порядок їх організації визначається статутом територіальної громади (в
Одесі — статті 23-25 Статуту територіальної громади міста Одеси). Обов’язкові громадські
слухання проводяться у випадках обговорення проектів: містобудівної документації; тарифів
на житлово-комунальні послуги; регуляторних актів органів місцевого самоврядування;
7) участь у відправленні правосуддя. Стаття 124 Конституції України закріплює, що
народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Стаття 127
Конституції гарантує, що у визначених законом випадках правосуддя здійснюється за участю
присяжних. Такі випадки визначаються, передусім, Законом України «Про судоустрій і статус
суддів» (глава 3 розділу III) та Кримінальним процесуальним кодексом України (статті 31,
383-391).
Іншими формами безпосередньої демократії є народні та громадські обговорення;
виявлення громадської думки; соціальні опитування; відкликання обраного представника;
громадські експертизи; звернення громадян, їх об’єднань тощо.
2. Поняття та форми представницької демократії. Філософи Стародавньої Греції
(Анаксагор, Аристотель, Горгій, Демосфен, Перікл, Платон, Протагор) та Риму (зокрема,
Цицерон) вважали за необхідне народне представництво як одну із засад державного
правління». Завершеного характеру явища безпосереднього та представницького
народовладдя набули в епоху Просвітництва. Теоретичну основу становлення відповідних
конституційних форм становили ідеї, запропоновані французькими мислителями у XVIII ст. У
XIX- XX ст. представницьке народовладдя набуло переважного значення в найрозвиненіших
державах.
Представницькою є форма демократії, яка ґрунтується на теорії народного
представництва та полягає у делегуванні народом частини належних йому прав органам, які
обираються на регулярних вільних демократичних виборах і діють як представники інтересів
Українського народу (органи первинного представництва), а також іншим органам публічної
влади (органам вторинного представництва), які одержують повноваження від органів
первинного представництва.
Найяскравішою й історично першою формою представницького народовладдя є
парламентаризм. В Україні основними властивостями парламенту є:
1) виборний орган — весь склад обирається Українським народом шляхом проведення
прямих таємних загальних рівних виборів;
2) орган народного представництва — забезпечує виявлення, вираження та публічне
обговорення інтересів різних соціальних груп населення держави, їх трансформацію у
політичну волю та рішення Верховної Ради України народними депутатами України, які
мають вільний мандат. Здійснення представницької функції парламенту опосередковане
такими факторами, як багатопартійність, демократичне виборче право; територіальне
представництво;
3) орган загальної компетенції, до відання якого належать усі питання, які потребують
законодавчого врегулювання;
4) єдиний орган законодавчої влади, хоча виконує також установчу, фінансово-
бюджетну, контрольну та інші функції;
5) загальнодержавний (загальнонаціональний) орган, повноваження якого
поширюються на територію усієї держави;
6) колегіальний постійно діючий орган, члени якого працюють на професійній основі й
обираються на посаду періодично, кожні 5 років;
7) однопалатний за своєю структурою (О. В. Олькіна).
До складових представницького народовладдя нечасто відносять інститут глави
держави, адже становлення теорії народного представництва поряд із парламентаризмом
пов’язано із середньовічними монархіями, де не було глави держави, який би обирався.
Щоправда, є і компромісний погляд: мандат виборного глави держави є представницьким, при
цьому інститут виборного глави держави не є представницьким органом через неколегіальний
характер цього органу (В. Шаповал).
Іноді окремою формою народовладдя називають і місцеве самоврядування.
Необхідно вказати на співвідношення представницького народовладдя з безпосереднім.
їх синтез, поєднання, взаємопроникнення полягає в тому, що:
1) інститути безпосереднього народовладдя є джерелом, основою виникнення
представницького народовладдя;
2) окремі інститути безпосереднього народовладдя можуть заміщувати інститути
представницького народовладдя, виконувати їх роль в ухваленні рішень (наприклад,
референдум є альтернативним парламентському засобом ухвалення законів);
3) шляхом реалізації певних інститутів безпосереднього народовладдя (референдум,
петиції, збори) громадяни впливають на зміст, основні напрямки діяльності представницьких
органів влади;
4) окремі інститути безпосереднього народовладдя одночасно є складовою, інститутами
представницького народовладдя (вибори, звіти, відкликання депутатів та ін.). Вони утворюють
точки дотику, перехрещення безпосереднього та представницького народовладдя (М. І.
Ставнійчук).
3. Поняття і конституційно-правова регламентація референдумів.
Всесвітня історія становлення та розвитку референдумів надає змогу пересвідчитися в
тому, що перший референдум було проведено через понад половину тисячоліття після
першого достеменно відомого зарубіжного референдуму у швейцарському кантоні Базель, що
відбувся 1439 р. (на думку А. Дюнана — 1449 р.). Термін «референдум» походить від
давньошвейцарського «ad’referendum» — «те, що має бути повідомлене». Референдум є
формою волевиявлення публічного колективу (народу або територіальної громади) стосовно
значущих (зазвичай найсуттєвіших) для даного колективу політико- громадських проблем
шляхом таємного голосування.
Всеукраїнський референдум є однією з форм безпосередньої демократії в Україні,
способом здійснення влади безпосередньо Українським народом, що полягає у прийнятті
(затвердженні) громадянами України (далі - громадяни) рішень з питань загальнодержавного
значення шляхом таємного голосування.
Референдуми можна класифікувати за такими критеріями:
За сутністю (походженням):
- обов’язковий (якщо на необхідність проведення референдуму прямо вказує
законодавство);
- ініціативний (якщо законодавство передбачає можливість проведення референдуму);
За предметом:
- конституційний (про схвалення нової редакції Конституції України, внесення до неї
змін, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до
- ратифікаційний (про зміну території держави);
- законодавчий (щодо ухвалення чи скасування закону або внесення змін до чинного
закону);
- загальний (з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не
допускається);
За юридичними наслідками:
- імперативний (результати референдуму є загальнообов’язковими);
- консультативний (результат референдуму має лише політичне значення);
За формою публічної влади (публічним колективом):
- загальнодержавний (в Україні — всеукраїнський, є формою народного
волевиявлення);
- місцевий (є формою волевиявлення територіальної громади).
Право громадян на участь у місцевому референдумі закріплено, насамперед, у статтях
38, 69, 70, 92 та 143 Конституції України. Стаття 38 проголошує, що громадяни мають право
брати участь у місцевих референдумах. Згідно зі статтею 143, територіальні громади села,
селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування
забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів. Закон України
«Про всеукраїнський та місцевий референдуми» був чинним до набрання чинності згаданим
Законом України «Про всеукраїнський референдум». Таким чином, зараз проведення місцевих
референдумів в Україні є ускладненим у зв’язку з відсутністю законодавчого регулювання.
Референдний процес складається з таких процедур:
1) призначення референдуму;
2) підготовка референдуму;
3) голосування;
4) підрахунок та визначення підсумків референдуму;
5) оприлюднення та введення у дію рішень, нормативно-правових актів, прийнятих
референдумом.
Згідно зі статтею 14 Закону України «Про всеукраїнський референдум», суб’єктами
ініціювання референдуму є Український народ і Верховна Рада України, а суб’єктами
призначення (проголошення) — Президент України та Верховна Рада України.
Президент України за ініціативою Верховної Ради України призначає конституційний
референдум щодо внесення змін до розділів I, III, XIII Конституції України; Верховна Рада
України призначає ратифікаційний референдум щодо зміни території України; Президент
України проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Датою проведення
є остання неділя п’ятдесятиденного строку від дня видання указу.
Оголошення про початок процесу всеукраїнського референдуму здійснює Центральна
виборча комісія на своєму засіданні на наступний день після дня опублікування постанови
Верховної Ради України про призначення всеукраїнського референдуму чи указу Президента
України про призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму.
Всеукраїнський референдум проводиться в єдиному загальнодержавному окрузі
референдуму, який включає в себе всю територію України та закордонний округ. Для
проведення всеукраїнського референдуму Центральна виборча комісія утворює в єдиному
загальнодержавному окрузі референдуму 225 територіальних округів з приблизно рівною
кількістю громадян, які мають право голосу. Дільнична комісія референдуму утворюється
відповідною окружною комісією референдуму.
Голосування проводиться в день голосування з восьмої до двадцятої години без
перерви. Підрахунок голосів учасників референдуму здійснюється після закінчення
голосування і виключно членами дільничної комісії референдуму на її засіданні, яке
проводиться без перерви до закінчення підрахунку голосів. Пакети з виборчою документацією
невідкладно після закінчення засідання дільничної комісії доставляються до окружної комісії
референдуму, яка встановлює підсумки голосування у територіальному окрузі референдуму.
Центральна виборча комісія на своєму засіданні на підставі протоколів окружних комісій
референдуму про підсумки голосування в межах відповідних територіальних округів
референдуму та протоколу Центральної виборчої комісії про підсумки голосування у
закордонному окрузі референдуму не пізніш як на десятий день з дня голосування встановлює
результати всеукраїнського референдуму.
Оприлюднення результатів всеукраїнського референдуму здійснюється Центральною
виборчою комісією не пізніше ніж на третій день з дня офіційного оголошення Центральною
виборчою комісією результатів всеукраїнського референдуму шляхом опублікування в газетах
«Голос України» та «Урядовий кур’єр» та оприлюднюються в інших засобах масової
інформації.
1. Хто є автором ідеї народного суверенітету?
2. Що закріплено у ст. 5 Конституції України?
3. Які є форми безпосередньої демократії? Які з них передбачені в тексті Конституції України?
4. Що таке представницька демократія та які її форми?
5. Які ви знаєте класифікації референдумів?
6. Чому проведення місцевих референдумів в Україні з 2013 року є ускладненим?

1. Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2003. – 732 с.
2. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. – Вид. 3-тє, виправл. та
доповн. – К.: Атіка, 2004. – 512 с.
3. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко. – К.: Українська
енциклопедія, 1998–2004 р.;Коментар до Конституції України. – 2-ге вид. – К.: Інститут
законо-давства Верховної Ради України, 1998. – 418 с.
4. Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення):
Збірник нормативних актів / Автори-упорядники: С. В. Линецький, М. І.Мельник, А. М.
Ришелюк. – К.: Атіка, 2000. – 898 с.
5. Бисага Ю. М. Конституційне право України. – Ужгород: Ліра, 2007. – 372 с.
6. Бисага Ю. М., Чичерський В. І. Конституційно-процесуальне право: Навчальний посібник. –
Ужгород, 2003.
Поняття та характеристика стадій виборчого процесу
Мета: проаналізувати положення виборчого права та процесу в Україні, розглянути
виборчі системи та з’ясувати які з них застосовуються під час проведення виборів в Україні.
План
1. Поняття та особливості виборчого права.
2. Загальна характеристика стадій виборчого процесу.
3. Виборча система: поняття і принципи.
4. Відповідальність за порушення виборчого законодавства.
1. Наразі виборче законодавство набуває особливого соціально-політичного статусу в

сучасній державі і, як наслідок, цілком обґрунтовано претендує на самостійне призначення в
публічно-правовій системі України. Поняття «виборче право» вживається в об’єктивному та
суб’єктивному розуміннях.
Об’єктивне виборче право варто вважати підгалуззю в системі конституційного права
України. Воно обіймає особливе місце в системі конституційного права України у зв’язку з
тим, що, по-перше, більшою мірою (порівняно з іншими інститутами та підгалузями
конституційного права) зазнає впливу норм та тенденцій міжнародного та європейського
права; по-друге, значна частина його норм є полівалентними, тобто такими, що належать
водночас до двох та більше галузей права; по-третє, переважна більшість норм виборчого
права є процесуальними (В. В. Кравченко).
Об’єктивне виборче право можна визначити як підгалузь конституційного права, що
являє собою систему взаємопов’язаних норм, субінститутів й інститутів, регулює відносини,
що складаються з приводу підготовки, організації, проведення та підбиття підсумків виборів, а
також зачіпають міжвиборчий період (виборчі правовідносини), має специфічні джерела,
методи та принципи правового регулювання.
Суб’єктивним виборчим правом є можливість і реальна здатність особи вільно
обирати (активне виборче право) і балотуватися (пасивне виборче право) до виборних органів
публічної влади.
Принципами суб’єктивного виборчого права є:
- принцип загального виборчого права;
- принципи рівного виборчого права;
- принцип прямого виборчого права;
- принцип добровільності участі у виборах;
- принцип таємного голосування;
- принцип особистого й одноразового голосування.
Вибори – це передбачена Конституцією та законами України форма прямого
народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування
якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого
самоврядування.
Класифікація виборів:
За територіальною ознакою:
- загальнонаціональні - які здійснюються на території всієї країни (наприклад, народних
депутатів, Президента України);
- місцеві - які здійснюються на певній території (наприклад сільських, селищних, міських
голів, депутатів місцевих рад).
За суб’єктами:
- вибори Президента України;
- вибори народних депутатів;
- вибори до органів місцевого самоврядування.
За часом проведення:
- чергові (проводяться у зв'язку із закінченням визначеного Конституцією України строку
повноважень виборного органу або посадової особи);
- позачергові (проводяться у разі дострокового припинення повноважень);
- повторні (місцеві вибори проводяться у разі визнання відповідних виборів у цьому
виборчому окрузі такими, що не відбулися, чи в разі визнання особи такою, яка відмовилася
від депутатського мандата у відповідному одномандатному, одномандатному мажоритарному
виборчому окрузі; повторні вибори Президента України мають ряд інших підстав;
- проміжні (призначаються територіальною виборчою комісією у разі дострокового
припинення повноважень депутата, обраного в одномандатному, одномандатному
мажоритарному виборчому окрузі);
- перші вибори (ними можуть бути лише місцеві вибори, і проводяться вони у разі утворення
нової або поділу існуючої адміністративно-територіальної одиниці).
За кількісною ознакою участі виборців:
- загальні (участь у виборах беруть всі виборці);
- часткові (бере участь частина виборців (характерно для місцевих виборів)).
За правовими наслідками:
- дійсні (проведені з дотриманням процедури передбаченої в КУ і ЗУ);
- недійсні (вибори в ході яких були допущені порушення законодавства).
2. Виборчим процесом є здійснення виборчих процедур суб’єктами виборчого
процесу. Він включає такі етапи:
1. Утворення виборчих округів;
2. Висування та реєстрація суб’єктів виборчого процесу;
3. Утворення та формування складу виборчих комісій;
4. Проведення передвиборної агітації; утворення спеціальних виборчих дільниць;
5. Складання списків виборців, їх перевірка та уточнення;
6. Голосування у день виборів;
7. Підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків голосування і результатів виборів та
їх офіційне оголошення;
8. Припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій.
Окремо слід виокремити засади (принципи) виборчого процесу:
- законність та заборона незаконного втручання будь-кого у цей процес;
- політичний плюралізм та багатопартійність; публічність та відкритість;
- рівність всіх суб’єктів виборчого процесу;
- свобода передвиборної агітації, рівні умови доступу суб’єктів передвиборної агітації до
засобів масової інформації;
- неупередженість органів публічної влади, підприємств, закладів, установ і організацій, їх
керівників, інших посадових і службових осіб до суб’єктів виборчого процесу.
У разі необхідності виборчий процес може включати також етапи повторного
голосування та встановлення підсумків повторного голосування.
Виборча система - це політико-правовий інститут, який забезпечує реалізацію
виборчих прав громадян, формування владних виборних органів та певний тип організації
публічної влади через сукупність відносно самостійних, але взаємообумовлених та
взаємодіючих у межах виборчого процесу, правових технологій балотування кандидатів на
виборні посади, голосування виборців, встановлення результатів виборів» (М. Афанасьева).
Залежно від об’єкту, що обирається, вибори можуть проходити на підставі наступних
виборчих систем.
Мажоритарна виборча система – система, за якою обраним вважається кандидат,
який отримав встановлену більшість голосів виборців у виборчому окрузі.
Мажоритарна виборча система має кілька різновидів:
Мажоритарна система абсолютної більшості - перемогу на виборах здобуває
кандидат, який набрав більше половини голосів у відповідному окрузі (50%+1 голос).
Застосовується у «першому турі» президентських виборів.
Мажоритарна система відносної більшості - перемогу здобуває той кандидат, який
одержав більшість голосів ніж усі інші кандидати.
В Україні застосування цієї системи передбачено на виборах народних депутатів
України (половини від складу Верховної Ради України).
Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що обраним вважається
кандидат (список кандидатів), який отримав кваліфіковану кількість голосів, яка перевищує
абсолютну більшість (2/3,3/4 тощо).
Пропорційна виборча система – система, за якою депутатські мандати
розподіляються пропорційно кількості голосів виборців, зібраних партією у межах виборчого
округу.
Передбачено, що 225 депутатів обираються за пропорційною системою у
загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів
у депутати від політичних партій.
Яка в свою чергу поділяється на пропорційну виборчу систему з жорсткими списками,
напівжорсткими списками чи преференціями.
За жорсткими списками - розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному
порядку, який визначається самою політичною партією (блоком), виборець голосує за список
партії в цілому (застосовується в Україні на всіх видах виборів з використанням пропорційної
виборчої системи). Законодавчо встановлюється загороджувальний бар'єр, тобто певний
відсоток голосів виборців, які повинен отримати список політичної партії для того, щоб партія
була допущена до розподілу депутатських мандатів. Відповідно Закону України "Про вибори
народних депутатів України" право на участь у розподілі депутатських мандатів набувають
кандидати у депутати, включені до виборчих списків партій, що отримали п'ять і більше
відсотків голосів виборців, у відношенні до сумарної кількості голосів виборців, поданих за
кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій.
З преференціями - виборець не просто голосує за список партії, що обирає, а й робить
помітку напроти номеру того кандидата в списку від партії якому він віддає свій голос.
Розташування прізвищ кандидатів у списку зазначаються в алфавітному порядку.
За напівжорсткими списками передбачають, що виборець голосує за список в цілому,
а також має право зробити преференцію, помітивши чи вписавши прізвище одного або
декількох кандидатів.
Змішана виборча система - передбачає поєднання у різних варіаціях мажоритарної та
пропорційної систем. За такої системи виборцю надаються два голоси. Змішана виборча
система застосовується у процесі пошуку оптимальної для держави виборчої системи'.
Відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" вибори депутатів
здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою.
Вибори депутатів здійснюються за змішаною (пропорційно-мажоритарною) системою:
1) 225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному
багатомандатному виборчому окрузі (далі - загальнодержавний округ) за виборчими списками
кандидатів у депутати (далі - виборчі списки) від політичних партій (далі - партії);
2) 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в
одномандатних виборчих округах (далі - одномандатні округи)].
Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня
п'ятого року повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес чергових виборів
депутатів розпочинається за дев'яносто днів до дня голосування. Центральна виборча комісія
оголошує про початок виборчого процесу не пізніш як за дев'яносто один день до дня
голосування. Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю
шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове
припинення повноважень Верховної Ради України, виданого відповідно до Конституції
України. Виборчий процес позачергових виборів депутатів починається з дня, наступного
після дня опублікування Указу Президента України, зазначеного у частині третій цієї статті.
Повторні вибори в одномандатному окрузі призначаються не пізніш як через десять днів від
дня визнання виборів такими, що не відбулися, або прийняття Центральною виборчою
комісією рішення про визнання обраної особи такою, що не набула депутатського мандата.
Повторні вибори відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня
опублікування Центральною виборчою комісією рішення про їх призначення. Виборчий
процес повторних виборів депутатів починається з дня, наступного після дня опублікування
рішення Центральної виборчої комісії про їх призначення.
Рішення про призначення проміжних виборів депутата в одномандатному окрузі
приймається Центральною виборчою комісією не пізніш як у десятиденний строк з дня
дострокового припинення повноважень депутата, обраного в цьому окрузі. Проміжні вибори
відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Центральною
виборчою комісією рішення про їх призначення. Виборчий процес проміжних виборів
депутатів починається з дня, наступного після дня опублікування рішення Центральної
виборчої комісії про їх призначення.
Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою
відносної більшості в одномандатних виборчих округах. Вибори міського (міст, кількість
виборців у яких дорівнює або є більшою ніж 90 тисяч) голови проводяться за мажоритарною
системою абсолютної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі. Вибори
старости, сільського, селищного, міського (міст, кількість виборців у яких є меншою ніж 90
тисяч) голови проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єдиному
одномандатному виборчому окрузі. Чергові місцеві вибори проводяться одночасно на всій
території України в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень рад, голів, старост,
обраних на попередніх чергових місцевих виборах.
Рішення про проведення чергових виборів депутатів обласних, районних, міських,
районних у містах, сільських, селищних рад, сільських, селищних, міських голів, старост
приймається Верховною Радою України. Чергові місцеві вибори призначаються не пізніше ніж
за 90 днів до дня виборів, позачергові місцеві вибори призначаються не пізніше ніж за 60 днів
до дня виборів. Виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня чергових, позачергових
місцевих виборів.
Порядок підготовки, проведення й оголошення підсумків усіх видів виборів є доволі
схожим, що зумовлює необхідність кодифікації й уніфікації виборчих процедур, не
зумовлених відмінностями типів відповідних виборчих систем. Голосування проводиться в
день голосування з восьмої до двадцятої години без перерви. Підрахунок голосів здійснюється
після закінчення голосування дільничною виборчою комісією на її засіданні, яке проводиться
без перерви до закінчення підрахунку голосів. Пакети з виборчою документацією невідкладно
після закінчення засідання дільничної комісії доставляються до виборчої комісії вищого рівня
(на загальнодержавних виборах — окружної; на місцевих — територіальної).
Стосовно загальнодержавних виборів Центральна виборча комісія на своєму засіданні
на підставі протоколів окружних виборчих комісій про підсумки голосування у відповідних
територіальних виборчих округах та протоколу Центральної виборчої комісії про підсумки
голосування у загальнодержавному окрузі в межах закордонного округу не пізніш як на
десятий (на виборах Президента України) або п’ятнадцятий (на виборах народних депутатів
України) день з дня голосування встановлює результати виборів, про що складає протокол.
Сільська, селищна територіальна виборча комісія на своєму засіданні на підставі складеного
нею протоколу про результати виборів депутатів у єдиному одномандатному виборчому
окрузі не пізніш як на п’ятий день з дня голосування, а виборча комісія АРК, обласна,
районна, міська, районна у місті (у містах, де утворені районні у місті ради) територіальна
виборча комісія — не пізніш як на десятий день з дня голосування — установлює результати
відповідних місцевих виборів. Центральна (стосовно загальнодержавних) або територіальна
(стосовно місцевих виборів) виборча комісія не пізніш як на п’ятий день з дня встановлення
результатів виборів офіційно оприлюднює результати виборів шляхом опублікування в газетах
«Голос України» та «Урядовий кур’єр» або у відповідних місцевих друкованих засобах
масової інформації.
3. З метою запобігання (превенції) виборчим правопорушенням, зокрема,
застосовується механізм притягнення винних у порушенні виборчого законодавства осіб
до відповідальності, який би складався з нормативного, інституційного та динамічного
елементів. Нормативним елементом є наявність правових норм, на підставі яких
встановлюється, що певне діяння є забороненим, за його вчинення передбачається конкретна
санкція. Інституційний елемент передбачає наявність конкретних органів або посадових осіб,
які повинні виявляти правопорушення, притягати до відповідальності, розглядати скарги на
рішення інших органів щодо притягнення до такої відповідальності тощо. Динамічний
елемент полягає в наявності способів, засобів і процедур притягнення до відповідальності.
Основними видами відповідальності за виборчі правопорушення є кримінальна,
адміністративна та конституційна. Кримінальна відповідальність передбачена розділом V
Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти виборчих, трудових та
інших особистих прав і свобод людини і громадянина» за перешкоджання здійсненню
виборчого права або права брати участь у роботі виборчої комісії чи діяльності офіційного
спостерігача (ст. 157); надання неправдивих відомостей до органу ведення Державного
реєстру виборців або фальсифікація виборчих документів, підсумків голосування або
відомостей Державного реєстру виборців (ст. 158); незаконне використання виборчого
бюлетеня, голосування виборцем більше ніж один раз (ст. 158-1); незаконне знищення
виборчої документації (ст. 158-2); порушення таємниці голосування (ст. 159) тощо. Глава 15-А
Кодексу України про адміністративні правопорушення «Адміністративні правопорушення, що
посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його
забезпечення» передбачає адміністративну відповідальність.
Конституційно-правова відповідальність за порушення виборчого законодавства
відзначається особливими учасниками (суб’єктами) притягнення до відповідальності, а також
особливими санкціями.
Переважно суб’єктом притягнення до конституційно-правової відповідальності є
виборчі комісії всіх рівнів. Саме вони мають, зокрема, право застосовувати такі санкції:
1) оголосити попередження кандидатам;
2) скасувати рішення про реєстрацію кандидата;
3) достроково припинити повноваження виборчої комісії, яку вони утворили, та її
членів;
4) відмовити в реєстрації кандидата, офіційного спостерігача, довіреної особи,
уповноваженої особи, представника тощо;
5) позбавити кандидата, довірену особу, уповноважену особу, офіційного спостерігача,
представника засобів масової інформації права бути присутніми на засіданні виборчої комісії;
6) скасувати рішення виборчої комісії нижчого рівня, що суперечить законодавству
України або ухвалене з перевищенням її повноважень;
7) визнати голосування на виборчій дільниці недійсним;
8) визнати голосування у виборчому окрузі недійсним (на місцевих виборах).
Адміністративні суди також можуть застосувати заходи конституційно-правової
відповідальності у разі їх незастосування відповідними виборчими комісіями.
1. Чим відрізняються об’єктивне та суб’єктивне виборче право?
2. Які ви знаєте етапи виборчого процесу?
3. Які виборчі системи застосовуються на місцевих виборах?
4. Які нормативні акти передбачають відповідальність за порушення виборчого
законодавства?
5. Чим відрізняється конституційна відповідальність від інших форм відповідальності?

1. Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2003. – 732 с.;
2. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. – Вид. 3-тє, виправл. та
доповн. – К.: Атіка, 2004. – 512 с.
3. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко. – К.: Українська
енциклопедія, 1998–2004 р.;Коментар до Конституції України. – 2-ге вид. – К.: Інститут
законо-давства Верховної Ради України, 1998. – 418 с.
4. Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення):
Збірник нормативних актів / Автори-упорядники: С. В. Линецький, М. І.Мельник, А. М.
Ришелюк. – К.: Атіка, 2000. – 898 с.
5. Бисага Ю. М. Конституційне право України. – Ужгород: Ліра, 2007. – 372 с.
6. Бисага Ю. М., Чичерський В. І. Конституційно-процесуальне право: Навчальний посібник. –
Ужгород, 2003.
Змістовий модуль 2. Конституційно-правові основи організації державної влади в

Україні
Поняття та система органів державної влади
Мета: розглянути зміст конституційно-правового інституту державної влади,
характерні ознаки компетенції органу державної влади, а також засвоїти систему органів
державної влади.
План
1. Конституційно-правовий інститут державної влади України.
2. Конституційні засади побудови і діяльності органів державної влади України.
3. Система органів державної влади України: конституційно-правове регулювання.
1. Одним із основоположних принципів конституційного ладу України, відповідно до

Конституції України, є принцип народовладдя. Згідно із статтею 5 Конституції, носієм
суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Це визначається як народовладдя.
Український народ здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через систему
органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Політична влада - це сукупність соціально-вольових відносин, які виникають, існують
та припиняються як конституційно-правові відносини, суб'єктами яких є: Українська держава,
народ України, вищі посадові особи та державні органи України, відповідні ланки політичної
системи українського суспільства та неформальні угруповання, громадяни України тощо.
Державна влада - це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її
органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі поведінку людей та діяльність
об'єднань, що знаходяться на її території.
Відмінності між політичною і державною владою:
- політична влада здійснюється більш широким колом суб’єктів політичної системи;
- будь-яка державна влада має політичний характер, але не кожна політична влада є
державною;
- політична і державна влада мають різні механізми їх здійснення;
- атрибутом державної влади є її територіальна організація, а політична влада – це влада
певної партійно-політичної ідеології, яка може виходити за межі країни.
Орган державної влади – це, передовсім, певна державна інституція, установа, органи
державної влади уособлюють державу, яка являє собою найбільш важливий компонент
механізму здійснення повновладдя народу.
Органи державної влади – це колегіальні або одноособові органи, наділені юридично-
визначеними державно-владними повноваженнями та необхідними засобами для здійснення
функцій і завдань держави.
Наука конституційного права виділяє наступні ознаки органу держави:
-конституційно-правовий статус;
-особливості його формування;
-характер державно-владних повноважень;
-специфіка взаємовідносин різних державних органів і структур громадянського суспільства.
Державно-владні повноваження характеризуються тим, що:
- порядок формування і діяльність органу, його структура і компетенція закріплюються
нормами права, насамперед конституційного;
- орган держави наділяється правом видання юридичних актів, які є обов’язковими для
виконання суб’єктами права (закони України, укази Президента України, постанови Кабінету
Міністрів тощо);
- встановлені цими нормативно-правовими актами приписи забезпечуються засобами
переконання, виховання, можливості застосування примусової сили держави;
- державний орган при реалізації своїх функцій і повноважень спирається на матеріально-
фінансове забезпечення своїх приписів. В законах детально регламентується всі сторони
організації і діяльності окремих видів органів, визначається їх компетенція, форми і порядок
здійснення державними органами своїх повноважень, види відповідальності, характер
взаємовідносин з іншими органами і організаціями тощо.
Класифікацію органів державної влади України можна також здійснити за такими
критеріями:
За способом формування органів державної влади:
- виборні (Президент України, Верховна Рада України);
- призначувальні (Кабінет Міністрів України, органи прокуратури);
За територією, на яку поширюються:
- загальнодержавні (Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України,
Верховний Суд України);
- центральні (міністерства, служби, агентства, інспекції);
- місцеві (місцеві державні адміністрації, місцеві суди загальної юрисдикції);
За характером компетенції:
- загальної компетенції (Президент України, Верховна Рада Украни, Кабінет Міністрів
України, місцева державна адміністрація);
- спеціальної компетенції: галузевої компетенції (Міністерство внутрішніх справ, Міністерство
закордонних справ України, Державне агентство лісових ресурсів України);
- міжгалузевої компетенції (Міністерство енергетики та вугільної промисловості України);
- внутрішньогалузевої компетенції (місцеві органи галузевих міністерств);
За складом / за порядком вирішення питань, віднесених до їх компетенції:
- колегіальні (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України);
- одноосібні/одноособові (Президент України);
За часом дії:
- постійно діючі (Президент України, Верховна Рада України);
- тимчасові (спеціальні слідчі комісії Верховної Ради України.
За правовими формами роботи і функціональною спрямованістю:
- правотворчі (Верховна Рада України);
- правозастосовні (суди загальної юрисдикції);
- правоохоронні (Служба безпеки України, Національна поліція);
- Контрольно-наглядові (Контрольно-ревізійне управління, Генеральна прокуратура).
Різновидами державних органів є:
- державні підприємства, які створюються для господарської діяльності в державному секторі
економіки);
- державні установи, які надають послуги у сфері освіти, медичного обслуговування …
- державні організації, які виконують роботи, надають послуги, наприклад, у сфері
будівництва, перевезень тощо.
2. Побудова і діяльність органів державної влади України базується на певних засадах,

що закріплені в Конституції України і втілені у відповідних законах.
До загальних конституційних засад формування і функціонування органів
державної влади належать:
1. Принцип народовладдя. Відповідно до Конституції (ст. 5): Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу
безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право
визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може
бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати
державну владу.
2. Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Принцип розподілу
влад дає можливість забезпечити рівновагу між різними гілками державної влади з тим, щоб
виключити можливість узурпації влади однією особою чи групою осіб тієї чи іншої гілки
державної влади. Відповідно до Конституції (ст. 6): Державна влада в Україні здійснюється на
засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та
судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і
відповідно до законів України.
Засобами забезпечення ефективного функціонування державного механізму,
побудованого на засадах розподілу влади, і недопущення узурпації влади є такі передбачені у
законодавстві інститути:
- інститут промульгації законів (промульгація від лат. Promulgacio–публічне оголошення,
обнародування, опублікування державного акту; промульгація законів –право Президента
скріплювати підписом і обнародувати закони, прийняті Парламентом);
- інститут вето (вето від лат. Veto – забороняю; право Президента забороняти введення в дію
законів, якщо вони суперечать чинному законодавству);
- право порушувати питання про недовіру і висловлювати недовіру;
- інститут імпічменту (порядок притягнення до відповідальності і судового розгляду справ
про злочини найвищих посадових осіб держави);
- інститут інаугурації (інаугураціявідлат. Inauguro–посвячую; урочиста процедура вступу на
посаду глави держави, коронація монарха).
До зазначених засобів також належать:
- встановлення різних дат виборів парламенту та ПрезидентаУкраїни;
- право парламенту на дострокове припинення повноважень президента країни;
- право президента на розпуск парламенту;
- спільне призначення президентом і парламентом найвищих посадових осіб держави тощо.
3. Принцип верховенства права. Цей принцип закріплено у ст. 8 Конституції України:
В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу
юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції
України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення
до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на
підставі Конституції України гарантується.
4. Принцип законності (ст. 6, 19): Державна влада в Україні здійснюється на засадах її
поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової
влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно
до законів України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких
ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи
державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти
лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України.
5. Принцип політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15):
Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної
багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура
заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, незабороненої Конституцією і
законами України.
6. Принцип гласності і відкритості у діяльності державних органів. Відповідно до
цього принципу зміст всієї роботи центральних і місцевих органів держави має бути
доступним і відомим кожному (Висвітлення роботи Верховної Ради України, її органів,
систематичне надання інформації про роботу Президента України, уряду України,
центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, висвітлення роботи судових
органів), за винятком діяльності, пов’язаної з державною таємницею. Спеціальні принципи
стосуються побудови і діяльності окремих видів органів державної влади України, що
уособлюють законодавчу, виконавчу і судову гілки державної влади. Вони регламентуються
законодавчими актами відповідних галузей права.
3. Розподіл державної влади - принцип та правова теорія, згідно яких державна влада
повинна бути поділена на три незалежні одна від одної, які за необхідності можуть
контролювати одна одну гілки: законодавчу, виконавчу та судову.
Термін увів французький філософ просвітитель Шарль-Луї де Монтеск'є (фр. séparation
des pouvoirs, лат. trias politica) в таких своїх працях, як «Перські листи» (1721), «Про дух
законів» (1748).
Принцип поділу влади був уперше закріплений у Конституції США 1787 p., Декларації
прав людини і громадянина 1789 р. у Франції, іКонституції Франції 1791 р.
На території Україні цей принцип мав відображення в Конституції Пилипа Орлика 1710 року,
хоча офіційно конституційним актом цей документ не став, але ідеї системи стримування і
противаг були висвітлені.
Розподіл влади на гілки – це важлива й необхідна умова формування правової,
соціальної держави, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до
основних досягнень світової цивілізації і загально-людської культури. Соціальна цінність
розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження
повноти влади в руках якої-небудь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо
вважають важливою гарантією політичної свободи особистості.
Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму.
Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична
ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно
до якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним від представницької
влади. Вважається, що адміністративні та судові дії держави виконуються за дорученням
представницьких органів державної влади і як такі є не владою, а лише функцією,
здійснюваною від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності
влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади навіть не у формально
представницькому органі, а в руках апарату комуністичної партії і небачених зловживань
владою.
В основу принципу розподілу влад покладено поділ єдиної за своєю природою
державної влади на відокремлені, взаємо врівноважені гілки, кожна з яких являє собою
систему державних органів.
Політичне обґрунтування поділу влади на три гілки полягає в тому, щоб поділити і
збалансувати державно-владні повноваження за принципом компетентності між різними
державними органами, встановити взаємний контроль, унеможливити узурпацію влади –
зосередження всіх повноважень або більшої їх частини у єдиному органі державної влади або
в посадової особи і тим самим запобігти сваволі. Влада в демократичній державі у вигляді її
трьох галузей (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади
народу. Будучи поділеною, влада в державі має залишатися цілісною, єдиною.
Цей принцип включає певну систему вимог:
- розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до
вимог поділу праці;
- закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх
повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття;
- наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу
держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці;
- наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів
держави неконституційним шляхом.
Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг, яка
передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й
підтримки відносної рівноваги сил. Система стримування і противаг, з одного боку, сприяє
співпраці і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого створює потенціал для
конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.
Поділ влади — це лише один з багатьох елементів механізму демократичного здійснення
державної влади і сам по собі не є гарантією демократії. Більше того, за незбалансованої
системи стримувань і противаг жорсткий поділ влади може спричинити протистояння гілок
влади. Особливої гостроти протистояння законодавчої та очолюваної главою держави
виконавчої гілок влади набуває за президентської та змішаної форм республіканського
правління у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська
більшість представляють різні партійно-політичні сили.
Система стримувань і противаг — це сукупність законодавчо закріплених
повноважень, засобів, форм, методів, процедур, головним завданням яких є забезпечення
реалізації принципу розподілу єдиної державної влади, недопущення домінування однієї гілки
влади над іншою і досягнення динамічної стабільності між ними.
Система стримування і противаг є основою демократичного політичного режиму. Саме
вона забезпечує демократичний, правовий характер держави та ефективність її
функціонування. В різних країнах має свої особливості, залишаючи при цьому незмінним
головний принцип: на будь-яку спробу будь-якої гілки влади перебрати на себе функції та
повноваження іншої гілки остання має законодавчо закріплені механізми протидії.
Реалізація системи стримувань і противаг пов'язується з необхідністю не лише
запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість діяльності
державних інститутів, слугувати ліпшій їх організації та злагодженості діяльності, подоланню
можливого протистояння всередині державного механізму.
У широкому сенсі стримування і противаги є особливими формами й методами, за
допомогою яких підтримується їхні відносна рівновага. З одного боку, вони створюють
потенціал для вирішення конфліктів шляхом переговорів, угод і компромісів, а з іншого,
заохочують органи влади до взаємного пристосування та співпраці.
Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є:
Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд
України і Верховний Суд України. Дана система виражається насамперед через повноваження
цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.
У Конституції України передбачені такі інститути системи стримувань і противаг:
- накладання права «вето» Президентом на законопроект прийнятий Верховною Радою
України;
- ініціювання Верховною Радою України імпічменту Президента, що призводить до його
усунення з поста;
- прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його
відставку;
- участь Верховної Ради та Президента у формуванні Конституційного Суду (призначення
третини складу);
- контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових
актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки
Крим;
- дострокове припинення Президентом повноважень Верховної Ради у визначених
Конституцією випадках;
- парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини (омбудсманом) за
дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.
1. Визначте систему органів публічної влади в Україні.
2. Назвіть спільні та відмінні риси політичної та державної влади.
3. Яке поняття є ширшим: держава влада чи політична влада?
4. Наведіть ознаки, за якими класифікують органи державної влади.
5. Перелічіть основні принципи організації і діяльності органів державної влади України?
6. В чому полягає основне призначення системи стримувань і противаг в системі органів
державної влади в Україні?

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. -
№ 30. – Ст. 141/http://zakon.rada.gov.ua/
2. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.// Відомості Верховної
Ради УРСР. – 1990. – № 31. Ст. 429 /http://zakon.rada.gov.ua/
3. Про регламент Верховної Ради України: Закон України від 10.02. 2010 року // Відомості
Верховної Ради України. - 010, № 14-15, № 16-17, ст.133
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1861-17
4. Про вибори президента України: Закон України від 5.03. 1999 р. // Відомості Верховної Ради
України (ВВР), 1999, № 14, ст.81 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/474-14.
5. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 27 лютого 2014 р. // Відомості Верховної
Ради України. – 2014. – № 13. – Ст. 222.
6. Совгиря О.В., Шукліна Н.Г. Конституційне право України : Навч. посіб- ник. – К. : Юрінком
Інтер, 2008. – 632 c.
7. Теорія держави і права. 2-е вид. перероб. й доп.: Підручник / кол.авт.; кер. авт. кол. канд.
юрид. наук, проф. Ю.А. Ведєрніков. –Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ,
2015. – 471 с.
8. Теорія держави і права: навч. посіб. / А.Є. Шевченко, А.В. Старостюк, М.В. Кармаліта; за
заг. ред.. А.Є. Шевченка. – Ірпінь: Університет ДФС України, 2017. – 258 с.
9. Барабаш Ю. Конституційне право України на сучасному етапі (окремі проблеми ви
кладання та праворозуміння) / Ю. Барабаш. — Юридичний вісник. — 2015. — № 3.
Законодавча влада в Україні. Законодавчий процес
Мета: дослідити основоположні питання щодо змісту і сутності конституційно-
правового інституту законодавчої влади, формування інституту парламентаризму, процесу
його становлення і розвитку в Україні, засвоїти основи конституційно-правового статусу
Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади в Україні.
План
1. Поняття, структура та ознаки Верховної Ради України.
2. Комітети та комісії Верховної Ради України.
3. Функції та повноваження Верховної Ради України.
5. Основні форми діяльності Верховної Ради України.
6. Законодавчий процес в Україні.
1. Законодавча влада - це делегована народом своїм представникам у парламенті
державна влада, що має виключні повноваження на прийняття законів.
Парламент – колегіальний, загальнонаціональний, представницький, законодавчий
орган в демократичних державах, який відображає суверенну волю народу і працює на
постійній основі.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – ВРУ.
Основні риси Верховної Ради України
- загальнонаціональний представницький орган - Верховна Рада України представляє
увесь український народ – громадян України всіх національностей і виступає від імені всього
народу.
- виборний характер - ВРУ формується шляхом виборів народних депутатів.
- колегіальний характер - Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів;
рішення приймаються на пленарних засіданнях шляхом голосування.
- загальнодержавний характер - Діяльність і повноваження Верховної Ради України
поширюються на всю територію держави.
- орган загальної компетенції - до відома Верховної Ради України належать усі питання, що
потребують законодавчого регулювання.
- постійно-діючий характер - Верховна Рада України діє безперервно і є основним місцем
роботи обраного народного депутата.
Строк повноважень Верховної Ради України – це термін, протягом якого ВРУ
України відповідного скликання здійснює повноваження передбачені статтею 85 Конституції
України. Строк повноважень ВРУ– 5 років.
Повноваження Верховної Ради України починаються у день відкриття першого
засідання Верховної Ради України нового скликання, закінчуються у день відкриття першого
засідання Верховної Ради України нового скликання або достроково Президентом України, у
разі якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Структура Верховної Ради України:
Керівні посадові особи Верховної Ради України
Голова Верховної Ради України
Перший заступник Голови Верховної Ради України
Заступник Голови Верховної Ради України
Органи Верховної Ради України
Комітети Верховної Ради України
Комісії Верховної Ради України
Апарат Верховної Ради України
Депутатські групи та фракції
Голова Верховної Ради України
Обирається Верховною Радою України на строк її повноважень з числа народних
депутатів
Повноваження Голови Верховної Ради України:
- веде засідання Верховної Ради України;
- організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;
- підписує акти, прийняті Верховною Радою України;
- представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України
та органами влади інших держав;
- організовує роботу апарату Верховної Ради України.
2. Комітет Верховної Ради України - орган Верховної Ради України, який
утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами
законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до
повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій.
Функції комітетів Верховної ради України:
- законопроектна функція;
- організаційна функція;
- контрольна функція
Комісії Верховної Ради України - це органи ВРУ, які створюються з числа народних
депутатів, які дали на це згоду, на основі пропорційного представництва депутатських груп і
фракцій:
Тимчасові спеціальні комісії створюються Верховною Радою України для підготовки
і попереднього розгляду питань, віднесених до її компетенції.
Тимчасові слідчі комісії створюються для проведення розслідування з питань, що
становлять суспільний інтерес, якщо за це проголосувала не менше як одна третина від
конституційного складу Верховної Ради України. Висновки і пропозиції тимчасових слідчих
комісій не є вирішальними для слідства і суду.
Депутатські групи – об’єднання народних депутатів на позафракційній основі,які
поділяють однакові або схожі погляди з питань державного і соціально-економічного
розвитку, до складу якого повинно входити не менше 15 народних депутатів та бути
зареєстроване апаратом Верховної Ради України.
Депутатські фракції – об’єднання народних депутатів на партійній основі, обраних за
списком політичних партій (виборчих блоків політичних партій), які за результатами виборів
отримали депутатські мандати.
Апарат Верховної Ради України - орган, який здійснює правове, наукове,
організаційне, документальне, інформаційне, кадрове, фінансово-господарське, матеріально-
технічне, соціально-побутовета інше забезпечення діяльності ВРУ, народних депутатів
України.
3. Функції Верховної Ради України:
1. Законодавча – полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні такими, що
втратили юридичну силу, скасуванні або у призупиненні їх дії.
Повноваження:
- прийняття законів;
- внесення змін до Конституції України;
- призначення всеукраїнського референдуму;
- затвердження Державного бюджету.
2. Установча – полягає у формуванні органів державної влади, власних
парламентських структур, призначення, обрання (наданні згоди) чи звільнення з посад,
вирішення інших питань, стосовно механізму держави.
- надання згоди на призначення Президентом України прем’єр-міністра;
- створення комісій та комітетів ВРУ;
- затвердження загальної структури, чисельності функцій ЗСУ, СБУ, МВС;
- утворення і ліквідація районів;
- призначення виборів Президента України та інші.
3. Парламентського контролю – контроль за діяльністю органів державної влади,
бюджетно-фінансовий контроль.
- контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України та прокуратури;
- контроль за додержанням прав і свобод людини і громадянина;
- контроль за використанням коштів Державного бюджету;
- направлення депутатських запитів.
4. Основними формами роботи ВРУ є сесії та засідання.
Сесії – організаційно-правова форма роботи ВРУ, протягом якої вона проводить
пленарні засідання та приймає рішення з питань віднесених до її компетенції Конституцією
України.
Чергові - починаються без скликання першого вівторка лютого і першого вівторка
вересня щороку.
Позачергові - скликаються Головою Верховної Ради України із зазначенням порядку
денного на вимогу не менш як третини народних депутатів від конституційного складу ВРУ
або Президента України.
У разі запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада
України збирається у дводенний строк без скликання.
Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день
після офіційного оголошення результатів виборів (у разі обрання не менш як 2/3 народних
депутатів від конституційного складу ВРУ).
Засідання Верховної Ради України - форма роботи ВРУ, що передбачає обговорення
питань та прийняття рішень всім складом ВРУ чи представниками органів ВРУ
засідання Верховної ради України
засідання комітетів, тимчасових слідчих комісій, тимчасових спеціальних комісій. Бувають
відкриті та закриті.
5. Законодавчий процес – чітко врегульована Конституцією України та Регламентом
ВРУ діяльність, яка полягає у творенні законів.
Стадії законодавчого процесу:
1. Законодавча ініціатива;
2. Попередній розгляд законопроекту у комітетах ВРУ;
3. Розгляд і прийняття законопроекту ВРУ на пленарних засіданнях;
4. Підписання закону;
5. Оприлюднення закону та набрання ним чинності.
1. Законодавча ініціатива.
Законодавча ініціатива – внесення суб’єктами права законодавчої ініціативи до парламенту
проектів законів або пропозиції.
Суб’єкти права законодавчої ініціативи:
- народні депутати;
- Президент України;
- Кабінет Міністрів України;
- Національним банком України.
2. Попередній розгляд законопроекту у комітетах Верховної Ради України.
Попередній розгляд законопроекту у комітетах Верховної Ради України
здійснюється з метою надання висновку про доцільність їх прийняття і включення до порядку
денного сесії, а також про порядок подальшої роботи над ним.
Висновок, який може бути прийнятий головним комітетом за результатами
розгляду законопроекту:
а) повернути законопроект суб’єкту права законодавчої ініціативи без його розгляду на
пленарному засіданні ВРУ;
б) про доцільність прийняття і включення законопроекту до порядку денного сесії ВРУ.
3. Обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України з
наступним прийняттям чи відхиленням.
Перше читання – обговорення основних принципів, положень, критеріїв, структури
законопроекту та прийняття його за основу.
Рішення, що можуть бути прийняті за результатами першого читання:
- прийняття законопроекту за основу та підготовка його до другого читання;
- відхилення законопроекту;
- повернення законопроекту суб’єкту права законодавчої ініціативи на доопрацювання або
направлення його до головного комітету для підготовки на повторне перше читання;
- опублікування законопроекту у визначеному ВРУ друкованому засобі масової інформації для
всенародного обговорення.
Друге читання – постатейне обговорення і прийняття законопроекту у другому
читанні. Законопроект подається у вигляді таблиці, що містить текст законопроекту;
пропозиції та поправки; висновок головного комітету щодо пропозицій та поправок; остаточна
редакція статей законопроекту, що пропонується головним комітетом.
Рішення, що можуть бути прийняті за результатами другого читання:
- прийняття законопроекту в другому читанні, за винятком окремих розділів, глав, статей та
направлення їх головному комітету на доопрацювання з наступним поданням на повторне
друге читання;
- прийняття законопроекту у другому читанні та в цілому;
- прийняття законопроекту в другому читанні та доручення головному комітету підготувати
його до третього читання;
- повернення законопроекту головному комітету на доопрацювання з наступним поданням на
повторне друге читання.
Третє читання – прийняття законопроекту, який потребує доопрацювання та
узгодження, в цілому. До законопроекту вносяться лише поправки щодо внесення виправлень,
уточнень та ін., а також поправки, внесені з метою узгодження між собою структурних частин
законопроекту без зміни його змісту.
Рішення, що можуть бути прийняті за результатами третього читання:
- прийняття закону в цілому і направлення його на підпис Президенту України;
- відхилення законопроекту;
- перенесення голосування;
- схвалення тексту законопроекту в цілому і винесення його на всеукраїнський референдум;
- Звичайні закони приймаються більшістю від конституційного складу Верховної Ради
України.
Підписання та оприлюднення закону:
- закон підписує Голова Верховної Ради України в п’ятиденний строк;
- президент у 15-денний термін після отримання закону підписує закон, беручи до виконання
та офіційного оприлюднення (промульгація);
- повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до ВРУ для
повторного розгляду (право відкладального вето) (ВРУ може погодитися з його зауваженнями,
тоді до закону вносяться запропоновані Президентом України зміни, у порядку,
встановленому законодавчою процедурою; ВРУ може відхилити зауваження Президента, тоді
для прийняття цього рішення потрібно не меншу 2/3 голосів від конституційного складу
парламенту);
- якщо Президент протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду,
- закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно
оприлюднений.
Оприлюднення закону та набрання ним чинності:
- закон офіційно оприлюднюється Президентом України протягом 10-ти днів в офіційних
друкованих виданнях – «Голос України», «Відомості Верховної Ради України»;
- закони набирають чинності в 10-денний термін з дня офіційного оприлюднення, якщо інше
не зазначено в самому законі, але не раніше дня його опублікування.
1. Визначте статус Верховної Ради України.
2. Який конституційний склад українського парламенту?
3. Який строк повноважень Верховної ради України?
4. Які функції здійснюються Верховною Радою України як парламентом?
5. Що являє собою законодавча функція Верховної Ради України?
6. В чому сутність установчої функції українського парламенту?
7. Які повноваження охоплюються функцією парламентського контролю в Україні?
8. Який статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини?
9. Яка основна функція Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини?
10. Які функції здійснюються Рахунковою палатою?

1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. //
Відомості Верховної Ради України. — 1996. — No 30. — Ст. 141.
2. Про статус народного депутата України: Закон України від 17 листопаду 1992 року //
3. Про Регламент Верховної Ради України: Закон України від 10 січня 2010 року // Відомості
Верховної Ради України. — 2010. — No 14-15. — Ст. 133.
4. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17 листопада 2011 року //
Відомості Верховної Ради України. — 2012. — No 10-11. — Ст.73.
5. Барабаш Ю. Г. Парламентський контроль в Україні (конституційно-правовий аспект) / Ю. Г.
Барабаш. — Харків, 2004. — 192 с.
6. Конституція України: Науково-практичний коментар / В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В.
Баулін та ін.; ред. кол. В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. — Харків; Київ, 2003.
— 808 с.
7. Майданник О.О Конституційне право України.: навч. посіб. – к: алерта, 2011. – 380 с.
Конституційно-правовий статус народного депутата
Мета: розглянути поняття та характерні ознаки правового статусу народного депутата
України, конституційно-правову природу мандата народного депутата України та законодавче
регулювання його правового статусу.
План
1. Загальна характеристика конституційно-правового статусу народного депутата України.
2. Права та обов'язки народного депутата України.
3. Гарантії діяльності народного депутата України.
1. Згідно із Законом України «Про статус народного депутата України», народні

депутати України є представниками Українського народу у Верховній Раді України і
уповноважені ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження
передбачені Конституцією та законами України.
Народні депутати України (парламентарії) – це обрані народом особи, члени
парламенту, які наділяються спеціальною правосуб’єктністю, що дає їм можливість
брати участь у законотворчій діяльності та здійсненні інших функцій Верховної Ради
України.
Правовий статус народного депутата України встановлюється положеннями
Конституції України (ст. 78-81), Законом України «Про статус народного депутата України»
від 17 листопада 1992 р.(в редакції 11.10.2017 р.), Регламентом Верховної Ради України від 16
березня 2006 р. та іншими актами. В них закріплюються принципи статусу народного депутата
України, строк його повноважень, права і обов’язки та гарантії депутатської діяльності.
Народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі. При виконанні
своїх повноважень народний депутат керується Конституцією України, законами України та
загальновизнаними нормами моралі. Держава гарантує народному депутату забезпечення
необхідними умовами для здійснення ним депутатських повноважень. Звання народного
депутата із зазначенням порядкового номера скликання Верховної Ради України зберігається
за ним довічно, за винятком дострокового припинення повноважень народного депутата.
Повноваження народного депутата починаються після складення ним присяги на вірність
Україні перед Верховною Радою України з моменту скріплення присяги особистим підписом
під її текстом.
Народний депутат не може брати участі у засіданнях Верховної Ради України та її
органів, а також здійснювати інші депутатські повноваження до того часу, поки він не
скріпить присягу особистим підписом під її текстом. Відмова скласти та підписати присягу
має наслідком втрату депутатського мандата. Повноваження народного депутата
припиняються з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового
скликання.
Народний депутат не має право:
- бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;
- мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

- обіймати посаду міського, сільського, селищного голови;
- займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької,
наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків
народного депутата час;
- залучатись як експерт органами у кримінальному провадженні, а також займатися
адвокатською діяльністю;
- входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що
має на меті одержання прибутку.
Народний депутат, призначений (обраний) на посаду, що є несумісною з депутатським
мандатом, і повноваження якого не припинено в установленому законом порядку,
допускається до виконання обов'язків за такою посадою не раніше дня подання ним до
Верховно.ї Ради України заяви про складення повноважень народного депутата України.
Повноваження народного депутата припиняються достроково у разі:
- особистої письмової заяви про складення депутатських повноважень;
- набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
- визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
- припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;
- смерті.
Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата відповідно до
пунктів 1-5 статті 4 цього Закону приймається у десятиденний строк за поданням комітету, до
компетенції якого входять питання депутатської етики, більшістю від конституційного складу
Верховної Ради України. У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського
мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата припиняються
достроково на підставі закону за рішенням суду.
Комітет, до компетенції якого входять питання депутатської етики, розглядає відповідні
матеріали і подає висновок Голові Верховної Ради України, який у десятиденний строк
звертається до суду або повертає матеріали комітету з обгрунтуванням відмови у зверненні до
суду. За дорученням Голови Верховної Ради України до суду з питання дострокового
припинення повноважень народного депутата також може звернутися Перший заступник чи
заступник Голови Верховної Ради України.
Мандат (від латинського mandatum, що означає доручення) – це юридичне
відношення представництва, а також документ, що засвідчує законність цього представництва.
Мандат депутата (депутатський мандат) — це строкове уповноваження особи
(мандатарія) на здійснення представницької влади в об'ємі, делегованому сувереном влади —
народом (мандатором), підтверджений фактом обрання депутата на відповідну посаду.
Депутатський мандат може бути вільним, імперативним, або змішаним вільно-
імперативним в різних пропорціях.
Сучасні позиції щодо імперативного («залежного») мандата виглядають так: - депутат
вважається представником тієї частини населення (територіальної громади), яка безпосередньо
обрала його до ради;
- депутат здійснює свої повноваження в умовах відсутності реального парламентаризму, без
відриву від основного місця роботи, на громадських засадах, почасти не отримуючи
винагороди від держави;
- депутат зобов'язаний періодично звітувати перед своїми виборцями, які можуть давати йому
накази;
- виборці можуть відкликати депутата.
Вільний (загальнодержавний представницький) мандат депутатів характеризується
наступним чином:
- народний депутат вважається представником усього народу;
- народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі, його трудовий статус
подібний до статусу державних службовців;
- депутат звітує перед виборцями за своїм бажанням. Звітування про діяльність фактично може
бути підмінено саморекламою, «піаром»;
- виборці фактично позбавлені важелів упливу на обранця.
З поняттям мандату тісно пов'язане питання несумісності депутатського мандату з
певними видами діяльності.
Мандат народного депутата України є вільним, що означає:
- мандат є загальним всенародним, – хоча депутати і можуть обиратися по виборчих округах,
вони представляють усю націю;
- мандат є не імперативним, а факультативним – його здійснення вільне від примусу, депутат
жорстоко не зв’язаний думкою своїх виборців;
- мандат не підлягає відкликанню;
- мандат при своєму здійсненні не потребує схвалення дій мандатарія (від. лат. mandataire –
той, кого уповноважено, носій мандата) – презумпція відповідності волі депутатів волі народу
не підлягає запереченню.
2. Народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються
на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано. Кожний
народний депутат у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано, має
один голос. Народний депутат може брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради
України з правом дорадчого голосу, якщо інше не передбачено законом. Народний депутат
бере особисту участь у засіданнях Верховної Ради України чи її органів, до складу яких його
обрано. При опрацюванні і прийнятті законопроектів, постанов та інших актів Верховної Ради
України поправки, пропозиції та зауваження, внесені народним депутатом, розглядаються і по
них приймаються рішення щодо їх врахування чи відхилення.
Народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати
голосування або висловлювання у Верховній Раді України та її органах, за винятком
відповідальності за образу чи наклеп.
Депутатський індемнітет (лат. indemnitas, род. в. indemnitatis — «захист від шкоди»,
«забезпечення збереження») — означає, що депутат не несе ніякої відповідальності за свої
рішення і висловлення у парламенті; також депутатська заробітна плата (винагорода) за його
діяльність.
Права народного депутата України на пленарних засіданнях Верховної Ради
України:
- обирати і бути обраним на посади Голови Верховної Ради України, Першого заступника і
заступника Голови Верховної Ради України;
- обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України;
- пропонувати питання для розгляду Верховною Радою України або її органами;
- виступати із законодавчою ініціативою у Верховній Раді України;
- звертатися із депутатськими запитами, вимагати відповіді на них;
- брати участь у дебатах, ставити запитання доповідачам, головуючому на засіданні;
- виступати з обгрунтуванням своїх пропозицій і з мотивів голосування;
- висловлювати свою думку щодо кожного питання, яке розглядається на засіданні;
- висловлювати думку щодо кандидатів, які обираються чи призначаються на посади,
звільняються з посад Верховною Радою України, а також щодо яких Верховна Рада України
надає згоду на призначення і звільнення з посад;
- порушувати питання про заміну головуючого на пленарному засіданні Верховної Ради
України;
- порушувати питання про довіру складу органів, утворених Верховною Радою України, а
також посадовим особам, яких обрано, призначено на посади або щодо призначення на посади
яких Верховною Радою України надано згоду у випадках, передбачених Конституцією
України;
- порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій,
розташованих на території України і щодо яких є дані про порушення ними законодавства
України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій;
- передавати для внесення до протоколу і стенографічного бюлетеня засідання текст свого
виступу, окремої думки, заяви, пропозиції і зауваження з питань, що розглядаються
Верховною Радою України.
Народні депутати попередніх скликань, крім тих, повноваження яких припинено достроково у
зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо них або за рішенням суду у
разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата, мають право бути
присутніми на відкритих пленарних засіданнях Верховної Ради України на гостьових місцях.
Народний депутат має право законодавчої ініціативи, яке реалізується у формі
внесення до Верховної Ради України законопроекту, проекту постанови, або іншої
законодавчої пропозиції.
Народні депутати мають право об'єднуватися в депутатські фракції та депутатські
групи.
Депутатські фракції (групи) утворюються, реєструються, діють, а також припиняють
свою діяльність відповідно до закону про регламент Верховної Ради України та інших законів
України. Організація роботи депутатських фракцій (груп) регулюється законами та прийнятим
відповідно до них Положенням про депутатську фракцію (групу). Народний депутат має право
бути членом лише однієї зареєстрованої депутатської фракції (групи) та має право вільно
вийти зі складу депутатської фракції (групи). Народний депутат може не входити до жодної
зареєстрованої депутатської фракції чи депутатської групи.
Народний депутат як член депутатської фракції (групи) має право:
- обирати та бути обраним до керівних органів депутатської фракції (групи);
- брати участь у затвердженні Положення про депутатську фракцію (групу);
- пропонувати питання для розгляду депутатською фракцією (групою);
- вносити пропозиції до питань, які розглядаються на засіданні депутатської фракції (групи),
виступати з обгрунтуванням своїх пропозицій;
- брати участь в обговоренні будь-якого питання, яке розглядається на засіданні депутатської
фракції (групи).
Народний депутат за погодженням з відповідною депутатською фракцією може
бути обраний членом одного комітету Верховної Ради України і бути одночасно членом
однієї тимчасової слідчої та однієї тимчасової спеціальної комісій. При цьому Верховна
Рада України забезпечує пропорційне обрання народних депутатів до складу відповідних
комітетів.
Право народного депутата України на депутатський запит.
Народний депутат має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до
Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до
керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до
керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно
від їх підпорядкування і форм власності.
Депутатський запит - це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету
Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента
України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників
інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників
підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх
підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх
компетенції.
Верховна Рада України приймає рішення про направлення депутатського запиту відповідному
органу або посадовій особі, до яких його звернуто, однією п'ятою від її конституційного
складу.
Рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата,
групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо
підтримане не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.
Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування,
підприємств, установ і організацій, до яких звернуто запит, зобов'язані повідомити народного
депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України у письмовій формі про
результати розгляду його (їх) запиту у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання або в
інший, встановлений Верховною Радою України, строк.
Якщо запит з об'єктивних причин не може бути розглянуто у встановлений строк, Президент
України, керівник відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування,
підприємства, установи, організації, до якого звернуто запит, зобов'язаний письмово
повідомити про це Голову Верховної Ради України та народного депутата, групу народних
депутатів, комітет Верховної Ради України, який вніс (які внесли) запит, і запропонувати
інший строк, який не повинен перевищувати одного місяця після одержання запиту.
Народний депутат має право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним
запиту керівником органу державної влади чи органу місцевого самоврядування,
підприємства, установи та організації.
Народний депутат має право на депутатське звернення до органів державної влади
та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і
організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, об'єднань громадян з питань,
пов'язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді порушених ним питань.
Депутатське звернення - викладена в письмовій формі пропозиція народного
депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх
посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян здійснити
певні дії, дати офіційне роз'яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх
компетенції.
Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники
підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське
звернення, зобов'язані протягом 10 днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову
відповідь. У разі неможливості розгляду звернення народного депутата у визначений строк
його повідомляють про це офіційним листом з викладенням причин продовження строку
розгляду. Строк розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження, не може
перевищувати 30 днів з моменту його одержання.
Депутатське звернення до правоохоронного органу або його посадової особи може бути
розглянуто регіональним підрозділом цього органу, до компетенції якого безпосередньо
належить вирішення порушених народним депутатом питань. Керівник регіонального
підрозділу зобов'язаний надати відповідь народному депутату з дотриманням строків,
визначених цією статтею.
Народний депутат, який направив звернення, може бути присутнім при його розгляді,
про що він повідомляє відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування,
їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, яким
адресовано депутатське звернення. Посадова особа, відповідальна за розгляд звернення
народного депутата, зобов'язана завчасно, але не пізніше ніж за день повідомити народного
депутата про час і місце розгляду звернення.
Вмотивована відповідь на депутатське звернення повинна бути надіслана народному депутату
не пізніш як на другий день після розгляду звернення. Відповідь надається в обов'язковому
порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування,
до якого було направлено звернення, за підписом його керівника чи посадової особи,
керівником підприємства, установи та організації, об'єднання громадян, крім випадків,
установлених цим Законом.
Народний депутат має право виступу з питань його депутатської діяльності не рідше одного
разу в місяць у друкованих засобах масової інформації, у прямому ефірі на радіо або у режимі
прямого ефіру (до 10 хвилин в місяць) та в прямому ефірі або у режимі прямого ефіру на
телебаченні (до 20 хвилин в місяць), на радіо (до 10 хвилин в місяць) та телебаченні (до 20
хвилин в місяць), безкоштовно, засновником (співзасновником) яких виступають органи
державної влади, організації або установи, що фінансуються повністю або частково за рахунок
коштів державного бюджету. Редакції газет, засновниками яких виступають органи державної
влади, зобов'язані публікувати подані народним депутатом матеріали не р.ідше одного разу на
місяць обсягом до 1/16 загальної газетної площі.
Обов`язки народного депутата :
- дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та
держави;
- додержуватися вимог Конституції України, ЗУ «Про статус народного депутата» , ЗУ «Про
регламент Верховної Ради України» та інших законів України, додержуватися присяги
народного депутата України;
- бути присутнім та особисто брати участь у засіданнях Верховної Ради України та її органів,
до складу яких його обрано;
- особисто брати участь у голосуванні з питань, що розглядаються Верховною Радою України
та її органами;
- виконувати доручення Верховної Ради України, відповідного комітету, депутатської фракції
(групи), тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України, до
складу яких його обрано;
- інформувати Верховну Раду України та її органи, до складу яких його обрано, про виконання
доручень Верховної Ради України та її органів;
- додержуватись вимог трудової дисципліни та норм депутатської етики;
- як член депутатської фракції (групи):
- додержуватись вимог Положення про депутатську фракцію (групу);
- виконувати функції, закріплені Положенням про депутатську фракцію (групу), відповідно до
цього Закону, закону про регламент Верховної Ради України та інших законів України;
- представляти інтереси депутатської фракції (групи) у комітеті, тимчасовій спеціальній або
тимчасовій слідчій комісії, до складу яких його обрано;
- як член комітету, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії:
- бути присутнім на засіданнях комітету, підкомітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової
слідчої комісії, до складу яких його обрано, та брати участь у їх роботі;
- додержуватись порядку та норм депутатської етики на засіданнях комітету, його
підкомітетів, тимчасової спеціальної або тимчасової слідчої комісії та робочих груп органів
Верховної Ради України;
- виконувати доручення комітету, підкомітету, тимчасової спеціальної чи тимчасової слідчої
комісії, визначені їх рішеннями;
- завчасно повідомляти про неможливість бути присутнім на засіданні Верховної Ради України
чи її органів керівників цих органів;
- постійно підтримувати зв'язки з виборцями, вивчати громадську думку, потреби і запити
населення, а у разі необхідності повідомляти про них Верховну Раду України та її органи,
вносити пропозиції та вживати в межах своїх повноважень заходи щодо їх врахування в роботі
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та
організацій;
- інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації, на
зборах виборців періодично, але не рідше двох разів на рік;
- розглядати звернення виборців відповідно до вимог та в порядку, встановленому Законом
України "Про звернення громадян".
Народний депутат розглядає всі одержані ним пропозиції, заяви та скарги виборців,
узагальнює їх, за необхідності вносить відповідні пропозиції до Верховної Ради України та її
органів, а також до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.У разі
необхідності народний депутат надсилає пропозиції, заяви та скарги громадян органам
державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам, установам та
організаціям, до повноважень яких входить розгляд звернень громадян чи вирішення
порушених у них питань по суті.
Про результати розгляду пропозицій, заяв та скарг громадян органи та посадові особи
зобов'язані повідомити громадянина, від якого надійшло звернення, і народного депутата у
терміни, встановлені Законом України "Про звернення громадян";
- проводити особистий прийом громадян у дні, визначені Верховною Радою України для
роботи з виборцями.
У випадку залучення до участі у розгляді пропозицій, заяв і скарг, а також у прийомі
громадян посадових осіб органів державної влади чи органів місцевого самоврядування,
керівників підприємств, установ та організацій не пізніш як за три дні до початку прийому
народний депутат повідомляє їх про час і місце проведення прийому, а також про орієнтовне
коло питань, які мають розглядатися на прийомі;
- здійснювати безпосередньо або із залученням своїх помічників-консультантів,
представників громадськості контроль за розглядом у органах державної влади та органах
місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях пропозицій, заяв та
скарг громадян, які надійшли на його ім'я;
- використовувати депутатські бланки лише для офіційних запитів, звернень та листів, які
підписуються ним власноручно.
Народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і
умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до
них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується
Верховною Радою України.
Помічником-консультантом народного депутата може бути лише громадянин України,
що має середню спеціальну чи вищу освіту і вільно володіє державною мовою.
Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за
строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах
у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-
консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов'язки
між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-
консультантів.
3. Систему гарантій депутатської діяльності складають заходи щодо забезпечення
успішного здійснення депутатами своїх повноважень.
Юридичні гарантії:
- непорушність повноважень народного депутата України;
(Ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата України, за винятками,
передбаченими Конституцією, Законом «Про статус народного депутата України» та
іншими законами України. При запровадженні надзвичайного чи військового стану
повноваження народного депутата України та його конституційні права і свободи не
можуть бути обмежені).
- недоторканність народного депутата (депутатський імунітет);
(Депутат не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий або
заарештований без згоди Верховної Ради України; заборонені догляд, обшук, затримання,
порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів або
застосування інших заходів, що обмежують свободу народних депутатів. Депутатський
імунітет передбачений конституційним законодавством багатьох країн світу, однак на
всеукраїнському референдумі, проведеному 16 квітня 2000 року, переважна більшість
громадян України висловились за скасування цієї гарантії депутатської діяльності. Народний
депутат на строк виконання своїх повноважень звільняється від призову на військову або
альтернативну службу, а також від призову на навчальні та спеціальні збори).
Організаційні гарантії:
- для роботи з виборцями народному депутату Верховною Радою України встановлюються
щомісячно відповідні дні у визначеному порядку;
- народний депутат на строк виконання депутатських повноважень забезпечується окремим
технічно обладнаним службовим кабінетом у приміщеннях Верховної Ради України з
розташуванням у ньому постійного робочого місця його помічника-консультанта.
Службовий кабінет народного депутата має бути обладнаний персональним комп’ютером з
підключенням його до інформаційних мереж та наданням адреси електронної пошти.
Управління державної охорони України разом з органами СБУ та МВС забезпечує безпеку
народному депутату при виконанні ним депутатських повноважень, а також за місцем його
проживання та членів його сім’ї.
У межах виконання депутатських повноважень народний депутат має право безперешкодно
і безкоштовно скористатись урядовим та іншими видами зв’язку, якіє у наявності в органів
державної влади та органів місцевого самоврядування чи підприємства, установи та
організації.
За вимогою народного депутата державні органи і посадові особи зобов’язані забезпечити
його консультаціями фахівців з питань, пов’язаних з його депутатською діяльністю.
Апарат Верховної Ради, виконкоми місцевих рад, посадові особи державних підприємств,
організацій, наукових, юридичних установ, правоохоронних органів зобов’язані забезпечити
народному депутату безкоштовну допомогу з правових питань, що виникають у його
депутатській діяльності.
Інформаційні гарантії:
- Апарат Верховної Ради України зобов’язаний забезпечити народного депутата актами
Верховної Ради України, а на вимогу народного депутата також актами Президента України,
нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України та інших центральних органів
виконавчої влади, рішеннями Конституційного Суду України, Верховного Суду України,
офіційними матеріалами Рахункової палати і Центральної виборчої комісії;
- органи влади Автономної Республіки Крим, органи державної влади та органи місцевого
самоврядування при зверненні народного депутата зобов’язані надати йому офіційні матеріали
щодо своєї діяльності;
- на вимогу народного депутата посадові особи органів публічної влади, державних
підприємств, установ та організацій зобов’язані забезпечити його консультаціями відповідних
фахівців з питань депутатської діяльності і надати невідкладно, а за відсутності такої
можливості – не пізніш як у 5-денний строк, необхідні інформацію і документацію;
- Народний депутат має право знайомитися з будь-якою конфіденційною та таємною
інформацією з питань депутатської діяльності;
- Народний депутат має право безкоштовно виступати з питань його депутатської діяльності
не рідше одного разу в місяць у друкованих засобах масової інформації, на радіо (до 10 хвилин
в місяць) та телебаченні (до 20 хвилин в місяць), засновником яких виступають органи
державної влади, організації або установи, що фінансуються повністю або частково за рахунок
коштів державного бюджету. Редакції газет, засновниками яких виступають органи державної
влади, зобов’язані публікувати подані народним депутатом матеріали не рідше одного разу на
місяць обсягом до 1/16 загальної газетної площі.
- друковані та аудіовізуальні засоби масової інформації, засновником яких виступають органи
публічної влади, організації або установи, що фінансуються повністю або частково за рахунок
коштів державного чи місцевого бюджету, зобов’язані безкоштовно давати оголошення про
зустріч виборців з народним депутатом і забезпечують висвітлення таких зустрічей, а також
надають народному депутату не менше 15 хвилин ефірного часу на місяць для звіту перед
виборцями.
Соціально-економічні гарантії:
- Народному депутату встановлюється Верховною Радою України щомісячний посадовий
оклад.
- Народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення
прирівнюється до членів Кабінету міністрів України.
- життя і здоров’я народного депутата підлягають обов’язковому державному страхуванню за
рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України на суму
10-річного грошового утримання народного депутата.
- на період виконання депутатських повноважень народному депутату надається службове
житлове приміщення для спільного проживання з членами сім’ї згідно з Положенням про
порядок надання народним депутатам України службових жилих приміщень і користування
ними, затвердженим Постановою Верховної Ради України. При цьому право на житлову
площу за місцем їхнього постійного проживання за ними зберігається. Службові жилі
приміщення, як правило, надаються народним депутатам України, які постійно проживають за
межами м. Києва. Однак вони можуть надаватися і тим народним депутатам України, які
проживають у м. Києві, але потребують поліпшення житлових умов і перебувають на обліку
потребуючих поліпшення житлових умов. Будинки, в яких розміщені службові жилі
приміщення, призначені для заселення народними депутатами України і членами їх сімей,
знаходяться на балансі Управління справами Верховної Ради України. Службове жиле
приміщення має бути розташоване поблизу будинків Верховної Ради України і благоустроєне
стосовно до умов м. Києва, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам,
обладнане меблями, побутовою технікою тощо. Наймач службового жилого приміщення і
члени його сім’ї користуються цим приміщенням безкоштовно. Народним депутатам України і
членам їх сімей службові жилі приміщення надаються у межах норм жилої площі,
встановлених законодавством України, з наданням додаткової службової жилої площі у
вигляді окремої кімнати для організації робочого кабінету. Народний депутат України поблизу
службового жилого приміщення, яким він користується, у разі потреби забезпечується місцем
для стоянки автомобіля.
За бажанням народного депутата замість службового житла йому може бути надана
одноразова грошова компенсація для створення належних житлових умов.
- Народний депутат безкоштовно забезпечується медичним обслуговуванням та путівками для
санаторно-курортного лікування.
- на всій території України народні депутати користуються правом безкоштовного проїзду
залізничним, автомобільним, водним і повітряним транспортом.
– місцеві держадміністрації, виконкоми місцевих рад повинні надавати народному депутату у
виборчому окрузі окремі службові приміщення, обладнані необхідною технікою, а також
автотранспорт для потреб, пов’язаних із його депутатською діяльністю.
– в усіх населених пунктах депутат має право позачергового одержання місця в готелі.
Трудові гарантії:
- після закінчення терміну повноважень народного депутата він повертається на попереднє
місце роботи, а якщо це неможливо (наприклад, у випадку ліквідації підприємства), він
зараховується до резерву кадрів державної служби, у системі якої він працював.
- Верховна Рада України забезпечує колишньому народному депутату безпосередньо після
закінчення строку його повноважень, на період його працевлаштування, виплату матеріальної
допомоги у розмірі заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, яку отримують
працюючі народні депутати, але не більше одного року, а в разі навчання чи перекваліфікації –
не більше 2 років після закінчення строку повноважень народного депутата.
- у випадку неможливості працевлаштування після зазначеного строку за народним депутатом
зберігається виплата матеріальної допомоги у розмірі 50% зарплати з урахуванням всіх доплат
і надбавок, яку отримують працюючі народні депутати, до досягнення ним пенсійного віку за
наявності трудового стажу більше 25 років для чоловіків і 20 років – для жінок.
Народний депутат, який є військовослужбовцем, атестованим працівником органів МВС
України, СБУ, органів і установ виконання покарань, інших правоохоронних органів, на строк
виконання депутатських повноважень прикомандировується до Верховної Ради України із
залишенням на строк виконання депутатських повноважень на службі в зазначених органах і
установах.
Час роботи народного депутата у Верховній Раді України зараховується до стажу державної
служби, а також до його загального і безперервного трудового стажу, стажу роботи за
спеціальністю.
Час роботи у Верховній Раді України поширюється на строки присвоєння військових та
спеціальних звань.
При досягненні народним депутатом під час строку його депутатських повноважень віку або
вислуги років, встановлених законом про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб
начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, він має право на пенсію, що
обчислюється виходячи із заробітку працюючого народного депутата.
При досягненні встановленого законом пенсійного віку за наявності трудового стажу для
чоловіків – не менше 25 років, для жінок – не менше 20 років, а також у разі визнання
інвалідом І або ІІ групи народному депутату призначається пенсія в розмірі 80% місячної
заробітної плати нині працюючого народного депутата з урахуванням усіх доплат та надбавок
до посадового окладу.
Народним депутатам надається щорічна оплачувана відпустка у міжсесійний період
тривалістю 45 днів з виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі двох
місячних зарплат.
Дружина (чоловік) народного депутата діючого скликання, у разі її (його) переїзду на
проживання до м.Києва, за її (його) бажанням звільняється із свого місця роботи і
повертається на нього у порядку переведення, а державна служба зайнятості першочергово
пропонує їм рівноцінну роботу (службу).
1. Дайте характеристику конституційно-праового статусу народного депутата України.
2. Визначте особливості вільного мандату народного депутата України.
3. В чому полягає право законодавчої ініціативи народного депутата України?
4. В чому полягає відмінність між депутатським зверненням і депутатським запитом?
5. Визначте юридичні гарантії діяльності народного депутата України.
6. Охарактеризуйте організаційні гарантії народного депутата.
1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. -
№ 30. – Ст. 141/http://zakon.rada.gov.ua/ 2. Декларація про державний
суверенітет України від 16 липня 1990 р.// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 31. Ст.
429 /http://zakon.rada.gov.ua/
3. Про статус народного депутата: Закон України від 17.11.1992 року // Відомості Верховної
Ради України. – 1993. - №3. Ст. 18 https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ru/2790-12
4. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 11 листопада 2011 року .//
Відомості Верховної Ради України. - 2012. - № 10-11. - Ст.33 / http://zakonrada.gov.ua/
5. Барабаш Ю. Конституційне право України на сучасному етапі (окремі проблеми ви
кладання та праворозуміння) / Ю. Барабаш. — Юридичний вісник. — 2015. — № 3.
6. Конституційне право України : навч. посібник [для підгот. до іспиту за кредитно-
модульною сист. навчання]. – 2-е вид., перероб. і доп. / В. О. Боняк, В. А. Завгородній, А. В.
Самотуга, Л. А. Філяніна. – Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2017. – 293 с.
Лекційне заняття 13.

Президент України
Мета: розкрити становлення та охарактеризувати сучасний стан інституту президентства в
Україні. Розглянути роль та місце Президента України в систем і органів держ авної влади та
порядок вступу на поста Президента України. Окреслити коло повноважень Глави держави.
План
1. Становлення інституту президенства
2. Конституційно правовий статус Президента України
3. Функції та повноваження Президента України. Акти Глави держави.
4. Правові засади діяльності та фукнкції Офісу Президента
1. У кожній державі світу є орган, який називають «Главою держави», основне

призначення якого – це концентроване на найвищій сходинці державної ієрархії здійснення
державної влади та як правило в «одних руках» та представництво держави загалом та за її
межами.
Інститут Глави держави притаманнй всім політично організованим країнам, але в
різних країнах місце й роль Глави держави є різною та обумовлена йогог юридичною формою
правління, характером державного режиму, об’ємом конституційних повноважень тощо…
В сучасних державах існують такі юридичі форми Глави держави:
Монарх – суверенна і не пов’язана політичною відповідальністю особа, якій влада
належить за власним правом. Різновидами інституту монарха є: монарх, який успадкував свій
пост (Велика Британія, Іспанія, Швеція), монарх, призначений своєю сім’єю – правлячою
династією (Саудівська Аравія), монарх федерації, обраний монархами федерації (Малайзія)
Президент – обраний народом, парламентом або представницькою колегією глава
держави, який отримує владу на визначений термін у порядку делегації. (Україна, Франція…
Об’єднані арабські емірати, які за формою держави є Абсолютною монархією та Федерацією
семи еміратів (абсолютних монархій). Проте, Главою держави є президент, який обирається
Радою шейхів зі свого складу.
Колегіальна президентура – обраний парламентом на визначений термін колегіальний
орган, який здійснює функції глави держави два капітан-регенти в Сан-Маріно, колективні
голови держави в Сан-Марино. Обираються по двоє на 6 місяців генеральною радою Сан-
Марино, вступаючи на посаду 1 квітня або 1 жовтня кожного року. Зазвичай належать до
протилежних партій. Федеральна Рада в Щвейцаріїї - це сім членів виконавчої ради, які є
федеральним урядом і виступають як колективний глава держави Швейцарії.У той час як вся
рада відповідає за керівництво федеральною адміністрацією Швейцарії, то кожен радник керує
одним з семи федеральних відомств виконавчої влади.)
Серед нетипових на сьогодні юридичних форм Глави держави, точніше сказати,
антидемократичних представників, можна також виокремити:
Одноосібного, або колегіального узурпатора – які здійснюють владу без правових
підстав;
Хунту – який приходить до влади внаслідок військового перевороту і утримує владу
силовими методами.
Серед найоригінальниіших легітимних Глав держав – Вождь племені – в острівній
країні Океанії – Західному Самоа. Це вождь, якйи отримав свою владу довічно від імені свого
народу – Маметоа Танумафілі ІІ.
Деякі науковці-конституціоналісти окремо виділяють досід здійснення функцій глави
держави за сумісництвом. Мається на увазі поєднання функцій Глави уряду як Глави держави.
Найближче за ознаками сюди сожна віднести, наприклад Главу уряду ФРН – Ангелу Меркель.
Проте,хоча й формально, але в цій країні є Президент - Франк-Вальтер Штайнмаєр, якого було
обрано 19 березня 2017 року.
Фактично, є два основних напрямки діяльності Глави держави – внутрішньо-політичний
та зовнішньо-політичний. Залежно від реального наповнення владних повноважень за цими
двома напрямками можна говорити про характер самої держави в багатьох аспектах.
Сьогодні, в абсолютній більшості випадків глава держави є одноособовим органом, хоча в
історії з цього приводу є багато цікавих моментів, які я рекомендую вас дослідити.
Інститут президентства як один із найважливіших інститутів сучасних політичних
систем багатьох країн світу має свою давню історію виникнення та довгий шлях розвитку.
Термін “президент” походить з латинської мови praesidens і означає: «той, що сидить спереду
– голова».
Перша держава, в якій було запроваджено посаду президента як глави держави і
виконавчої влади – це США, де Конституцією 1787 р. Затверджено цей пост. Першим
президентом у світі був Джордж Вашингтон. У Європі пост президента вперше було
зпроваджено у Франції та Швейцарії у 1848 р. У XX ст. поширилося запровадження цього
поста у багатьох країнах.
Для загалу перший президент України - Михайло Грушевський. Грушевський і сам
підписувався в листуванні французькою: "president (du parlement)". У протоколах засідань
Центральної Ради УНР, яку очолював, він називався українським словом "голова". Правда
полягає в тому, що за часів Української Народної Республіки він був вищою посадовою
особою держави безумовним, хоч, можливо, і не дуже харизматичним, лідером першого етапу
української революції. Михайло Грушевський співавтор першої нашої декларації про
незалежність. Йдеться про IV універсал Української Центральної Ради, прийнятий у 1918 році.
Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії. Тому, в Україні
прийнято вважати саме його першим президентом.
Інститут глави в держави в Україні має свій щлях розвитку. І в його назві і в реальному
наповненні цього інституту владними повноваженнями відобрнпзилась вся наша національна
історія державотворення. Зокрема, у Київській Русі – Великий Київський князь, у Галицько-
Волинському князівстві – спершу Князь, потім Король, у Козацькій державі – Гетьман. В
радянський період в поста Глави одноосібного органу не було – його функції виконував
колегіальний орган – президія Верховної Ради УРСР.
На сьогодні у світі з більш як 180 країн –членів ООН понад 130 мають президентів.
В Україні пост президента було впроваджено незадовго до проголошення ВР УРСР
Акту проголошення незалежності України Законом України «Про заснування поста
Президента УРСР і внесення змін та доповнень до Конституціх УРСР» від 5 липня 1991 р.
Того ж дня, 5 липня ВР УРСР були прийняті Закони «Про Президента УРСР» і «Про вибори
Президента УРСР». Згідно з конституційними змінами Президент УРСР визнавався найвищою
посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади.
Перші вибори Президента у незалежній Україні відбулись 1 грудня 1991 року. Всього
на посаду претендувало 6 кандидатів. Серед них відомі на той час політичні діячі Левко
Лук’яненко, Вячеслав Чорновіл – який згодом загинув при загадкових обставинах. Та першим
обраним на загальний виборах президентом став Леонід Макарович Кравчук, якого вже у
першому турі обрала більша половина населення.
Конституційним договором між Верховною Радою та Президентом України «Про
основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в
Україні на період до прийняття нової Конституції» від 8 червня 1995 року, ПУ визнавався
Главою держави, главою виконавчої влади і главою Уряду.
В юридичній літературі та конституційному праві, розрізняються поняття «Інститут
президента» та «інститут президентства». Суть останнього є ширшою і розглядається як
система норм , які спрямовані на регулювання процесу виборів президента, його повноважень
і функціональних обов’язків, а також всі інші вспеки виконання ним владних повноважень.
Інститут глави держави – це сукупність владних повноважень президента у сфері
державного управління, заснованих на конституційних нормах, що регулюють
функціонування президентської влади.
До основних підстав введення інституту президентства в незалежній Україні можна
віднести:
а) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління та поділу влади,
а також досвіду розбудови президентських інституцій в політичній історії України (зокрема за
часів УНР);
б) інституціалізація поста Президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР
зупинити процес розпаду СРСР;
в) суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були
пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-
х років здобути більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу —
Президента.
Станом на сьогодні в незалежній Україні уже було 7 президентів:
З 5 грудня 1991 року - 19 липня 1994 року – Л. М. Кравчук;
З 19 липня 1994 року – 23 січня 2005 року – Л. Д. Кучма;
З 23 січня 2005 року – 25 лютого 2010 року – В.А. Ющенко;
З 25 лютого 2010 року – 23 лютого 2014 року – В.Ф. Янукович
З 23 лютого 2014 року – 7 червня 2014 року– в.о., Голова Верховної Ради – О. В Турчинов;
З 7 червня 2014 року – 20 травня 2019 року – П. О. Порошенко
20 травня 2019 року президентом обрано Володимира Олександровича Зеленського.
2. Конституційно-правовий статус президента України закріплено у V розділі
Конституції України, де сформульовані права та обов’язки Президента як глави держави,
порядок його обрання, а також можливість усунення з поста та припинення його повноважень.
Згідно ч.1 ст.102 Конституції україни – Главою української держави є Президент України.
Президент України - це загальнодержавний, представницький, виборний, одноособовий,
постійно діючий орган державної влади, який визнається главою держави.
Ознаки інституту Президента України:
загальнодержавність означає, що його компетенція поширюється на всю територію України;
представництво означає, що він офіційно уповноважений представляти інтереси України;
виборність вказує на те, що зайняти пост Президента України можна виключно на підставі
прямих, загальних, рівних виборів шляхом таємного голосування;
одноособовість означає, що інститут Президента України представлений однією особою, яка
наділена державно-владними повноваженнями, тобто правом приймати нормативно-правові
акти;
постійна дія означає, що він виконує свої повноваження на постійній основі, тобто отримує
матеріальну винагороду за здійснення наданих йому Конституцією та законами України
повноважень. Крім того, дія інституту президентства в Україні не обмежена часовими
рамками.
Отже, згідно Основного Закону, Президент є гарантом державного суверенітету,
територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і
громадянина, обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого
виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти
п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем
виборів років та володіє державною мовою.
Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого
року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень
Президента України вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня
припинення повноважень.
Порядок проведення виборів Президента України встановлено Законом України «Про вибори
Президента України» від 05.03.1999 р. № 474-XIV.
Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими та повторними.
Чергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із закінченням конституційного
строку повноважень Президента України.
Позачергові вибори Президента України проводяться у зв'язку із достроковим припиненням
повноважень Президента України у випадках, передбачених Конституцією України.
Повторні вибори Президента України проводяться у випадках:
якщо до виборчого бюлетеня для голосування було включено не більше двох кандидатів на
пост Президента України і жодного з них не було обрано;
якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня
виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури (ст. 15 Закону
України«Про вибори Президента України»).
Право висування кандидата на пост Президента України належить громадянам України, які
мають право голосу. Це право реалізується ними через політичні партії та їх виборчі блоки
(далі – партії (блоки), а також самовисуванням у порядку, визначеному Законом. Партія
(блок) може висунути лише одного кандидата на пост Президента України (ст. 10
зазначеного Закону).
Щодо оцінки норми Закону про існування самовисування як форми реалізації права висування
кандидата на пост Президента України, то у літературі з конституційного права слушно
зазначається, що, якщо йдеться про реалізацію політичної реформи, метою якої є
структуризація суспільства та оптимізація державної влади, то, безперечно, що політичні
партії мають стати єдиним суб'єктом висування кандидатів на виборах Президента
України. Виборець має чітко усвідомлювати, за яку політичну силу він голосує як на
парламентських, так і на президентських виборах. А відтак знати, чого йому чекати від
керівництва держави, якщо він обирає представників однієї і тієї ж політичної сили і до
парламенту, і на президентську посаду або, якщо голосуватиме за представників різних
політичних партій чи їх блоків.
Виборчий процес включає такі етапи:
утворення територіальних виборчих округів;
утворення виборчих дільниць;
утворення територіальних та дільничних виборчих комісій;
формування списків виборців, їх перевірка та уточнення;
висування та реєстрація кандидатів
проведення передвиборної агітації;
голосування у день виборів Президента України;
підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування і результатів виборів
Президента України.
У разі необхідності виборчий процес може включати також такі етапи:
1)повторне голосування;
2)підрахунок голосів виборців і встановлення підсумків повторного голосування та
результатів виборів Президента України (ст. 11 Закону України «Про вибори Президента
України»).
Вибори Президента України проводяться за єдиним загальнодержавним одномандатним
виборчим округом, який охоплює всю територію України. Для проведення виборів територія
України поділяється на 225 територіальних виборчих округів (ст. 19 Закону).
Для проведення голосування та підрахунку голосів по виборах Президента України територія
сіл, селищ, міст, районів у містах, що входять до складу територіального виборчого округу,
поділяється на виборчі дільниці.
Виборчі дільниці поділяються на звичайні, спеціальні та закордонні (ст. 20 Закону).
Вибори Президента України організовують і проводять:
Центральна виборча комісія;
територіальні виборчі комісії;
дільничні виборчі комісії.
Обраним у день виборів Президентом України вважається кандидат, який одержав на
виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Якщо до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів було включено не більше двох
кандидатів на пост Президента України і за результатами голосування у день виборів
Президента України жодного кандидата не було обрано, Центральна виборча комісія
приймає рішення про звернення до Верховної Ради України з поданням про призначення
повторних виборів Президента України, про що зазначається у протоколі про підсумки
голосування в день виборів Президента України.
Якщо до виборчого бюлетеня для голосування у день виборів було включено більше двох
кандидатів на пост Президента України і за результатами голосування у день виборів
Президента України жодного кандидата не було обрано, Центральна виборча комісія
приймає рішення про проведення повторного голосування (ст. 84 Закону України «Про вибори
Президента України»).
Якщо до бюлетеня для повторного голосування було внесено дві кандидатури, обраним
Президентом України за підсумками повторного голосування вважається кандидат, який за
підсумками повторного голосування одержав більшу, ніж інший кандидат, кількість голосів
виборців, які взяли участь у голосуванні.
Якщо до виборчого бюлетеня для повторного голосування було включено лише одну
кандидатуру, кандидат вважається обраним Президентом України, якщо він одержав
більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Якщо в результаті повторного голосування обидва кандидати, що балотувалися, набрали
однакову кількість голосів, або якщо голосування проводилося по одній кандидатурі і вона не
отримала більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні, вибори
Президента України вважаються такими, що не відбулися (ст. 85 зазначеного Закону).
Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів
(5 днів якщо вибор позачергові) після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту
складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України.
Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду
України.
Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.
Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки
Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.
Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного президента.
Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:
1) відставки;
2) неспроможності виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
3) усунення з поста в порядку імпічменту;
4) смерті.
Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку
імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється
більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу
комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.
Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради
України.
За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її
конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.
Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається
Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після
перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо
додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та
отримання висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується Президент
України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.
У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей
108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов’язків Президента України на період до
обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради
України. Голова Верховної Ради України в період виконання ним обов’язків Президента
України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6-8, 10-13, 22, 24, 25,
27, 28 статті 106 Конституції України.
3. Компетенція Президента України - це його юридичні права та обов'язки, форми і
методи їх реалізації, а також предмети відання.
Предмет відання - це той суспільний простір, на який поширюється владно-регулюючий
вплив Президента України через прийняття ним відповідних правових актів.
Повноваження Президента України - це його права та обов'язки, визначені Конституцією та
законами України.
Функції Президента України - це основні напрями і види його діяльності як глави держави.
Компетенції Президента України класифікують на певні види.
Представницькі повноваження - права та обов'язки Президента України як глави держави
здійснювати загальне представництво держави як у межах державного кордону, так і в
зовнішньополітичних відносинах.
Внутрішньополітична діяльність Президента України як глави держави:
виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання
Конституції України, прав і свобод громадян України (ч. 2 ст. 102 Конституції України);
забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави (п. 1 ч.
1 ст. 106 Конституції України);
звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до
Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України (п. 2 ч. 1 ст., 106
очолює Раду національної безпеки та оборони України (п. 18 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення
воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки
державній незалежності України (п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
здійснює помилування (п. 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
нагороджує державними нагородами; встановлює відзнаки Президента України, нагороджує
ними (п. 25 ч. 1 ст. 106 Конституції України) та ін.
Зовнішньополітична діяльність Президента України як глави держави:

представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною
діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України (п. З ч. І ст. 106
приймає рішення про визнання іноземних держав (п. 4 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при
міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників
іноземних держав (п. 5 ч. 1 ст. 106 Конституції України) та ін.
2. Законодавчі повноваження - права та обов'язки Президента України у сфері розробки,
прийняття і набуття чинності законами України:
має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (ч. 1 ст. 93 Конституції
України);
визначає законопроекти невідкладними, що зумовлює позачерговий їх розгляд Верховною
Радою України (ч. 2 ст. 93 Конституції України);
має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про
внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд
Верховної Ради України (п, 30 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
підписує закони, прийняті Верховною Радою України (п. 29 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є
обов'язковими до виконання на території України (ч. З ст. 106 Конституції України). Потрібно
звернути увагу на те, що для виконання своїх повноважень Президент видає акти
нормативного або індивідуального значення - укази і розпорядження. В окремих випадках
акти Президента потребують контрасигнування, тобто підписання крім нього ще Прем'єр-
міністром і міністром, відповідальним за підготовку та виконання акту.
Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і
розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Формулювання про
те, що Президент видає укази і розпорядження на основі та на виконання Конституції і
законів України, є основним свідченням того, що вони мають підзаконний характер.
Укази – це рішення Президента, що мають нормативний характер, тобто містять загальні
правові приписи невизначеному колу суб'єктів, розраховані на довготривале і багаторазове
застосування. Укази Президента у теорії конституційного права поділяють на:
нормативні укази – це укази, в яких коло суб'єктів, що підпадають під дію положень указу, є
невизначеним, а час дії тривалим (тобто якщо хоча б одне з положень акта розраховане на
багаторазову або постійну дію). Необхідність прийняття нормативних указів у
повсякденному житті визначається передусім значним відставанням вітчизняного
законодавчого регулювання у сфері економіки, соціального і державного розвитку. Щодо
розмежування предмета закону і нормативного указу Президента, то обмеження
нормотворчої компетенції глави держави полягає у тому, що він не може видавати укази з
питань, які вже регламентовані законом чи щодо яких Конституція містить прямі вказівки
про те, що вони мають бути регламентовані законом. Крім того, предмет і сфера
«указного» регулювання мають базуватися на компетенції Президента, яка визначена
Конституцією;
ненормативні укази – це укази, в яких визначено коло осіб, на яких поширюється дія акта,
статус дії за територією є локальним, а за часом – обмеженим.
Розпорядження – це владний акт Президента, виданий у межах його компетенції, що має
обов'язкову силу для фізичних та юридичних осіб, яким його адресовано. Розпорядження
можуть бути тривалої дії, а можуть мати разові наслідки для конкретного виконавця. Це
організаційно-оперативні акти, які мають допоміжне значення в правовому регулюванні
діяльності глави держави.
3. Установчі повноваження - права та обов'язки Президента України у сфері утворення,
реорганізації та ліквідації інших державних органів:
Приймає участь в призначенні Прем'єр-міністра України, а також міністра оборони та
міністра закордонних справ, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні
повноваження на цих посадах (п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального
прокурора України (п. 11 ч. І ст. 106 Конституції України);
призначає половину складу Ради Національного банку України (п. 12 ч. 1 ст. 106
призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і
радіомовлення (п. 13 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову
антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову
Державного комітету телебачення і радіомовлення України (п. 14 ч. 1 ст. 106 Конституції
України);
утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства
та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на
утримання органів виконавчої влади (п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
призначає третину складу Конституційного Суду України (п. 22 ч. 1 ст. 106 Конституції
України);
утворює суди у визначеному законом порядку (п. 23 ч. 1 ст. 106 Конституції України).
4. Контрольні повноваження - права та обов'язки Президента України у сфері нагляду за
дотриманням законності у діяльності інших органів державної влади:
припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової
сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (п. 8 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради Міністрів АРК(п. 16 ч. 1 ст. 106
пропонує Верховній Раді України розглянути питання про відповідальність Кабінету
Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України.
Отже, Президент України наділений широким колом повноважень для здійснення функцій
державного управління та контролю.
4. Офіс Президента України — постійно діючий орган, утворений Президентом
України для здійснення його повноважень.
Загальне керівництво Офісом здійснює керівник Офісу. Основними завданнями Офісу є
забезпечення здійснення Президентом України його конституційних повноважень на засадах
відкритості, гласності та прозорості.
Для забезпечення здійснення своїх повноважень як Глави держави Президентом
України Леонідом Кравчуком 13 грудня 1991 (указ № 6/1991) було створено чинний орган,
який отримав назву «Адміністрація Президента України». Загальне керівництво
Адміністрацією Президента здійснював Секретар Адміністрації, який призначався на посаду і
звільнявся з неї Президентом України. Основними завданнями Адміністрації були
організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше
забезпечення діяльності Президента України. Першим (і єдиним) Секретарем став Микола
Хоменко.
Майже кожен новообраний президент України, намагався реформуати цей орган, якщо
не внутрішньо, то точно змінювавши його назву Адміністрація – Секретаріат – знову
Адміністрація. Зараз орган має назву – Офіс Президента України.
Основними завданнями Офісу є організаційне, правове, консультативне,
інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення здійснення Президентом України
визначених Конституцією України повноважень.
Офіс відповідно до покладених на нього завдань здійснює такі повноваження:
здійснює аналіз політичних, економічних, соціальних, гуманітарних та інших процесів, що
відбуваються в Україні і світі, готує за його результатами для подання на розгляд
Президентові України пропозиції з питань формування та реалізації внутрішньої і зовнішньої
політики держави, спрямованої на забезпечення додержання Конституції України, прав і
свобод дюдини і громадянина, державного суверенітету, територіальної цілісності України;
здійснює підготовку пропозицій щодо здійснення керівництва зовнішньополітичною
діяльністю держави та вносить їх на розгляд Президентові України, забезпечує здійснення
Президентом України представництва держави у міжнародних відносинах;
бере участь в опрацюванні пропозицій щодо попередження та нейтралізації загроз
національній безпеці України, здійснення Президентом України керівництва у сфері
національної безпеки і оборони України, виконання ним повноважень Голови Ради
національної безпеки і оборони України, контролю за реалізацією заходів у цій сфері,
забезпечує здійснення повноважень у сфері контролю за діяльністю Збройних Сил України,
інших військових формувань;
забезпечує підготовку проектів послань Президента України до народу, щорічних і
позачергових послань Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє і
зовнішнє становище України, оприлюднює такі послання;
забезпечує взаємодію Президента України з Верховною Радою України, Кабінетом
Міністрів України, правоохоронними, іншими державними органами, органами місцевого
самоврядування, об'єднаннями громадян (у тому числі політичними партіями, професійними
спілками), підприємствами, установами, іншими організаціями, сприяє підвищенню
ефективності такої взаємодії;
здійснює в установленому порядку експертизу прийнятих Верховною Радою України
законів, що надійшли на підпис Президентові України, готує пропозиції щодо підписання
законів або застосування щодо них права вето;
забезпечує планування діяльності Президента України;
опрацьовує і подає на підпис Президентові України проекти указів, розпоряджень
Президента України, інших документів;
забезпечує підготовку проектів законів, що вносяться Президентом України до Верховної
Ради України в порядку законодавчої ініціативи; готує пропозиції щодо визначення
Президентом України законопроектів як невідкладних для позачергового розгляду Верховною
Радою України;
забезпечує офіційне оприлюднення підписаних Президентом України законів України, а
також указів і розпоряджень Президента України та багато інших повноважень, перелічених у
Положенні про Офіс Президента України.
1. Охарактеризуйте конституційно-правовий статус Президента України.
2. Прокласифікуйте повноваження Президента України.
3. Назвіть акти Президента України.
4. Окресліть коло повноважень Ради національної безпеки та оборони.
5. Визначте роль допоміжних, консультативних та інших органів і служб при Президентові
України.
1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996.
— No 30. — Ст. 141.
2. Про вибори Президента України: Закон України від 05.03.1999 року // Відомості Верховної
Ради України. — 1999. — No 14. — Ст.81.
3. Про Раду національної безпеки і оборони України: Закон України від 05.03.1998 року //
Відомості Верховної Ради України. — 1998. — No 35. — Ст.237.
5. Агафонов С. А. Інститут Президента в системі державної влади України : дис. — К, 2003. —
С. 7.
6. Барабаш Ю. Президент у змішаних республіках: деякі питання конституційно-правової
теорії та практики / Ю. Барабаш // Право України. -2012. — No 8. — С. 93-100.
8. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: підручник //О. Ф. Фрицький. — К: Юріком
Інтер, 2003. — 536 с.
9. Шатіло В. А. Інститут президентства в системі державної влади України : моногр. / В. А.
Шатіло; Укр. центр політ. менедж. — К., 2004. — 159 с.

Виконавча влада в Україні
Мета: розглянути основоположні питання щодо сутності виконавчої влади, як самостійної
гілки державної влади, її функціонального призначення, системи та конституційно-правових
засад функціонування виконавчої влади в Україні
План
1. Поняття та зміст виконавчої влади
2. Система органів виконавчої влади
3. Конституційне закріплення функціонування Кабінету Міністрів України
4. Характеристика центральних та місцевих органів виконавчої влади.
1. Успішна діяльність будь-якої держави тісно пов'язана з ефективним

функціонуванням виконавчої влади, створенням оптимальної системи її органів, що
здійснюють державне управління у різних сферах і галузях суспільного життя. Серед
науковців-конституціоналістів і теоретиків права існує багато точок зору щодо поняття
виконавчої влади. Більшість із них дотримується думки, що державна виконавча влада - це
носій державної виконавчої волі, що реалізує свою компетенцію в закріпленій сфері
державного управління і має свій юридичний (нормативно зафіксований) статус державного
органу.
Виконавча влада - гілка державної влади, що має універсальний характер, спрямована
на виконання законів та інших актів законодавчої влади шляхом здійснення виконавчо-
розпорядчих повноважень.
Ознаки виконавчої влади:
- призначувальність;
- відносна самостійність у системі єдиної державної влади;
- органи виконавчої влади здійснюють особливий вид діяльності – виконавчу і розпорядчу
(виконавча функція характеризується тим, що органи виконавчої влади безпосередньо
виконують закони та інші нормативно-правові акти законодавчої влади і глави держави, а
розпорядча функція характеризується тим, що для виконання нормативно-правових актів
законодавчої влади і глави держави органи виконавчої влади від свого імені видають
управлінські акти, дають відповідні розпорядження);
- органи виконавчої влади здійснюють свою діяльність на засадах поєднання
єдиноначальності та колегіальності.
- організаційний характер впливу на суспільні відносини, (тобто якщо державна влада в
цілому стосовно суспільства виступає як основний інститут соціального управління, то
виконавчу владу можна охарактеризувати як основний інститут державного управління. При
цьому організаційний аспект виконавчої влади виявляється в усіх сферах суспільних відносин
та зв'язків, на які впливає державне управління: економічній, політичній, соціальній,
культурній, національній, охоронній тощо. Виконавча влада безпосередньо організовує
внутрішній правопорядок, оборону, суспільну і державну безпеку, здійснює організаційні,
координаційні та контрольні функції стосовно найрізноманітніших явищ суспільного життя.
професіоналізм, тобто ця влада здійснюється спеціально утвореними і підготовленими
суб'єктами);
- універсальність існування в часі та просторі; (тобто виконавча влада здійснюється
безперервно й на всій території держави);
- універсальний характер виконавчої влади, (тобто виконавча влада здійснюється на території
держави всюди, де проживають люди, де виникають суспільні відносини. Межі виконавчої
влади збігаються з кордонами держави. Універсальність виконавчої влади виявляється і в
здійсненні правотворчості шляхом прийняття різних підзаконних нормативних актів, які
уточнюють, деталізують, застосовують закон до конкретних суспільних відносин та в
юрисдикційній діяльності - у вигляді застосування уповноваженими на це органами
(посадовими особами) адміністративних чи дисциплінарних стягнень).
- вторинність і підвладність законодавчій владі;
- прерогативний характер виконавчої влади, (тобто поява нових, не урегульованих чинним
законодавством суспільних відносин, викликає необхідність їх негайної регламентації
органами виконавчої влади).
- наявність ієрархічно побудованого, чітко структурованого апарату виконавчої влади.
Виконавчу владу можуть очолювати Глава держави, Уряд, або Глава держави разом з
Урядом. Як правило, критерієм функціонування виконавчої влади в державі є форма
державного правління.
Зокрема, у президентських республіках і абсолютних монархіях (Аргентина, Білорусь,
Бразилія, Єгипет, Мексика, Панама, Саудівська Аравія, США, Уругвай) виконавчу владу
очолює Глава держави (президент або монарх). Наприклад, у ст. II Конституції США 1787 р.,
проголошено що "виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки", у
ст. 76 Конституції Федеративної Республіки Бразилія 1988 р. зазначено, що "виконавча влада
здійснюється Президентом республіки, якому допомагають державні міністри", у ст. 137
Конституції Арабської Республіки Єгипет 1971 р. у редакції 1980 р. встановлено, що
"Президент республіки володіє виконавчою владою і здійснює її у способи, які встановленні
Конституцією", у ст. 95 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. визначено, що "Президент
Республіки Білорусь є главою держави та виконавчої влади"
За зазначеною системою глава держави особисто очолює уряд, одноосібно, без участі
парламенту, призначає міністрів, які підпорядковані йому та відповідальні перед ним. При
цьому посада прем'єр-міністра відсутня. Уряд не підконтрольний парламенту і парламент не
може висловити йому вотум недовіри.
У країнах з парламентарними формами правління (Естонія, Ізраїль, Німеччина, Японія)
виконавчу владу очолює уряд. Наприклад, у ст. 86 Конституції Естонської Республіки 1992 р.
зазначено, що "виконавча державна влада належить Урядові Республіки", у ст. 65 Конституції
Японії 1946 р. проголошено, що "виконавча влада здійснюється Кабінетом", який згідно ч. 1
ст. 66 цієї Конституції "... складається з Прем'єр-міністра... і інших державних міністрів". При
цьому глава держави не входить до системи виконавчої влади, на нього покладено суто
представницькі функції і тому він на процес прийняття важливих політичних рішень не
впливає. Уряд формується парламентом і є відповідальним перед ним. Парламент може
висловити уряду вотум недовіри, що в подальшому призводить до його відставки.
У країнах зі змішаною республіканською формою правління (Греція, Росія, Україна,
Франція) повноваження виконавчої влади формально розподіляються між урядом і
президентом. Взаємовідносини між ними прийнято визначати як дуалізм (подвійність)
виконавчої влади. Проте, необхідно зазначити, що відношення президента і уряду до гілки
виконавчої влади не є однаковим. Уряд входить до неї саме як окрема структурна ланка, а
президент - через певний обсяг своїх повноважень щодо виконавчої влади.
Вищим органом держави у системі виконавчої влади є уряд. У конституціях і
законодавстві багатьох країн світу встановлені різноманітні назви урядів: уряд (Ірландія,
Колумбія, Молдова, Словаччина, Угорщина, Чехія), федеральний уряд (Австрія, Німеччина,
Швейцарія), державна рада (Данія, Китай, Норвегія, Фінляндія, Швеція), рада міністрів
(Болгарія, Греція, Індія, Італія, Франція), кабінет (Великобританія, Японія), кабінет міністрів
(Латвія, Україна). Наприклад, згідно п. 2 ст. 28 Конституції Ірландії 1937 р. у редакції 1995 р.
"виконавча влада держави...здійснюється урядом...", у ст. 108 Конституції Словацької
Республіки 1992 р. встановлено, що "Уряд Словацької Республіки є вищим органом
виконавчої влади", у ст. 62 Основного Закону ФРН 1949 р. зазначено, що "Федеральний уряд
складається із Федерального канцлера і федеральних міністрів", у ст. 174 Федеральної
Конституції Швейцарської Конфедерації 1998 р. - "Федеральний уряд є найвищим
розпорядчим та виконавчим органом Конфедерації", у ст. 85 Конституції КНР 1982 р.
встановлено, що "Державна рада Китайської Народної Республіки, тобто, центральний
Народний Уряд, є виконавчим органом верховного органу державної влади, верховним
державним адміністративним органом", у п. 1 ст. 81 Конституції Греції 1975 р. визначено, що
"Урядом є рада міністрів...", а в ч. 1 ст. 113 Конституції України 1996 р. проголошено, що
"Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади".
Термін "уряд" може використовуватись у двох значеннях:
в першому випадку, ним позначають систему державних органів і посадових осіб, які
здійснюють виконавчу владу. Звідси уряд фактично ототожнюється з поняттям виконавчої
влади в її організаційному прояві.
В іншому випадку, урядом називають конкретний державний орган, який фактично є вищим
колегіальним органом виконавчої влади.
Конкретне трактування зазначеного терміну насамперед залежить від форми державного
правління у тій чи іншій країні. У президентських республіках, дуалістичних і абсолютних
монархіях уряд - це сукупність міністрів при Главі держави, повноваження яких похідні від
повноважень останнього. У країнах з парламентарними формами державного правління уряд -
це колегіальний орган виконавчої влади загальної компетенції, який здійснює керівництво
виконавчою і розпорядчою діяльністю в країні.
За своїм політичним складом уряди поділяються на:
Однопартійний уряд формується в країнах з парламентарними та змішаними формами
державного правління, де одна з політичних партій має абсолютну чи близьку до неї більшість
місць у парламенті (Австралія, Великобританія, Індія, Канада, Швеція, Японія), а також у
президентських республіках, де президент формує уряд з представників своєї політичної партії
і лише іноді вводить до його складу окремих представників інших партій або безпартійних
фахівців. Але це не змінює однопартійного характеру уряду, бо представники інших партій і
безпартійні урядовці повинні діяти в такому уряді відповідно до політики президента.
Коаліційний (багатопартійний) уряд формується в країнах з парламентарними та змішаними
формами державного правління зазвичай тоді, коли жодна з політичних партій за підсумками
виборів не змогла отримати в парламенті абсолютної більшості мандатів, що дало б їй змогу
сформувати однопартійний уряд (Бельгія, Данія, Індія, Італія, Нідерланди, Німеччина,
Румунія, Японія).
Коаліційний уряд - це результат угоди між політичними партіями про загальну урядову
програму. У кризові моменти може бути утворено коаліційний уряд особливого роду - уряд
національної єдності, із широким представництвом різних партій, що взяли на себе
відповідальність за керівництво державою.
Безпартійний (службовий) уряд формується в абсолютних монархіях, де взагалі немає
політичних партій або вони заборонені й перебувають на нелегальному становищі (Бахрейн,
Бруней, Бутан, Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія), а також у країнах із змішаними
формами державного правління, коли політичним партіям, які представлені в парламенті, не
вдалося домовитися про утворення постійно діючої парламентської більшості і формування на
її основі уряду. В такому разі уряд створюється главою держави не з представників партій, а з
фахівців відповідних галузей господарства. Такий уряд називається перехідним або
службовим. Він, як правило, діє недовго - до обрання нового складу парламенту на
позачергових виборах або за висловлення йому парламентом вотуму недовіри.
2. Після проголошення незалежності України та визнання одним із провідних
принципів національного державного будівництва принципу поділу державної влади на
законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6 Конституції України) відбувається становлення якісно
нової системи органів виконавчої влади України. На відміну від радянського періоду, коли
органи виконавчої влади вважалися технічними щодо державно-партійного апарату загалом і
здійснювали основну, закріплену в тогочасних радянських конституціях функцію - функцію
державного управління, сьогодні органи виконавчої влади в Україні це, в першу чергу,
органи, що наділені відповідними державно-владними повноваженнями в усіх сферах
суспільного і державного життя.
Порядок організації та діяльності органів виконавчої влади в Україні визначається
Розділом VI Конституції України та законами України. До прикладу, законами України «Про
Кабінет Міністрів України» та «Про центральні органи виконавчої влади», «Про місцеві
державні адміністрації»…
Органи виконавчої влади в Україні – це система центральних і місцевих,
єдиноначальних і колегіальних органів загальної та спеціальної компетенції на чолі з
Кабінетом міністрів, що відповідно до Конституції та законів забезпечують виконання
Конституції, законів України, указів президента, постанов ВРУ в найважливіших сферах
суспільного і державного життя України.
Загальними принципами організації та діяльності органів виконавчої влади є принципи
демократії, верховенства права, поваги до прав і свобод, честі та гідності людини І
громадянина, єдиноначальності та колегіальності, гласності, громадського контролю,
компетентності, територіальності та ін.
Органи виконавчої влади знаходяться на бюджетному фінансуванні і є юридичними
особами, тобто мають цивільну правоздатність. Діючи у межах своєї компетенції, вони
користуються відносною юридичною самостійністю. їх взаємодія із законодавчими
(представницькими) і судовими органами здійснюється у різноманітних організаційних
формах таких, як представництво, погоджувальні комісії, взаємоінформація тощо. Будучи
визначеними в Конституції України як самостійний вид державних органів, вони як такі
відрізняються від виконавчих органів системи місцевого самоврядування, а також виконавчих
органів комерційних і некомерційних організацій та громадських об'єднань.
Місце виконавчої влади в системі єдиної державної влади визначається перш за все
метою діяльності виконавчої влади — забезпеченням реалізації прав і свобод людини і
Класифікація органів виконавчої влади:
За походженням:
первинні (Кабінет міністрів України);
похідні (центральні та місцеві органи);
За порядком організації та діяльності:
колегіальні (Кабінет міністрів України);
єдиноначальні (міністерства).
За характером компетенції:
загальної компетенції (Кабінет міністрів України);
галузевої компетенції (Міністерство охорони здоров`я);
міжгалузевої (спеціальної) компетенції (Міністерство фінансів України);
За територією дії:
загальнодержавні (Кабінет міністрів України);
Локальні (місцеві) (Місцеві, обласні адміністрації)
Систему органів виконавчої влади в Україні утворюють:
- Кабінет Міністрів України, що є вищим органом у системі органів виконавчої влади згідно
зі ст. 113 Основного Закону України;
- центральні органи виконавчої влади, до яких за Законом України "Про центральні органи
виконавчої влади" належать міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади
(служби, агентства, інспекції, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом);
- органами виконавчої влади України місцевого або територіального рівня є, по-перше, органи
виконавчої влади загальної компетенції, місцеві державні адміністрації в областях і
районах, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. По-друге, до
цього рівня належать також органи спеціальної (галузевої та функціональної) компетенції,
які безпосередньо підпорядковані як центральним органам виконавчої влади, так і відповідним
місцевим органам виконавчої влади.
Єдність системи органів виконавчої влади обумовлена: єдністю всієї державної влади, яка
випливає з державної цілісності України; розмежуванням компетенції органів виконавчої
влади; їх спільною діяльністю. У межах цієї системи визначається порядок формування
окремих її елементів.
Компетенція органів виконавчої влади визначається окремо для кожної ланки системи органів
виконавчої влади.
Згідно з ч. 12 ст. 92 Конституції України, виключно законами України визначаються
організація і діяльність органів виконавчої влади.
3. Загальні основи компетенції та функції Кабінету Міністрів України визначені у ст.
116 Конституції України, а в повному обсязі — в Законі України "Про Кабінет Міністрів
України".
Кабінет Міністрів України — відповідно до Конституції України є вищим органом у
системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу
міністерств, інших органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом і Верховною Радою України,
підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України, в межах передбачених Конституцією
України.
В свій час уряд України очолювали:
Вітольд Фокін, Леонід Кучма, Віталій Масол, Євген Марчук, Павло Лазаренко, Валерій
Пустовойтенко, Віктор Ющенко, Анатолій Кінах, Віктор Янукович, Юлія Тимошенко, Юрій
Єхануров, Микола Азаров, Арсеній Яценюк, Володмир Гройсман. Станом на січень 2020 року
Прем’єр мінісром України є Олексій Гончарук.
Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням
Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Премєр`єр-міністра України
вносить Президент за поданням коаліції депутатських фракцій, до складу якої входить
більшість народних депутатів України від конституційного складу ВРУ.
Посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого Кабінету Міністрів
визначається Верховною Радою України за поданням Прем`єр-міністра одночасно з
призначенням персонального складу Кабінету Міністрів.
Мінстр оборони, Мінстр закордонних справ України призначаються Верховною Радою
України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів призначаються
Верховною Радою за поданням Прем`єр-міністра України.
Стосовно складу Кабінету Міністрів слід мати на увазі, що він залежить від структури органів
виконавчої влади, яка, у свою чергу, визначається метою та завданням діяльності цієї влади у
той чи інший період. За діючим законодавством постійним органом уряду є його Президія.
До її складу входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-
міністри, міністри, міністр Кабінету міністрів України.
Секретаріат Кабінету Міністрів України здійснює організаційне, експертно-аналітичне,
правове, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Кабінету Міністрів
України.
Програма діяльності Кабінету Міністрів України базується на узгоджених
політичних позиціях та програмних завданнях коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді
України. Програма подіється Прем`єр-міністром до Верховної Ради у строк до одного місяця з
дня формування Кабінту Міністрів. Він особисто представляє її на планарному засіданні
Парламенту, відповідає на питання народних депутатів. Програма вважається схваленою,
якщо за неї проголосувала більшість від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення про схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів приймається у формі
постанови Верховної Ради України.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та
ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.
У більшості країн світу до складу уряду поряд з його головою входять міністри, державні
міністри, міністри без портфеля. Державні міністри очолюють найбільш важливі сфери
діяльності уряду і в силу цього координують діяльність деяких суміжних міністерств (як,
наприклад, у Франції, Португалії). Міністри без портфеля, як правило, виконують окремі
доручення Глави уряду. У більшості країн світу, Конституції не визначають кількісний склад
уряду, оскільки таке питання звичайно регулюється актами Глави держави про призначення
уряду. В деяких країнах (зокрема латиноамериканських) подібна регламентація протирічить
офіційній доктрині, яка стверджує, що ніякий конституційний бар’єр не повинен
стримувати зростання обсягу і форм реалізації урядової діяльності. Проте законодавство
ряду країн встановлює як мінімальну, так і максимальну кількість членів уряду. До складу
уряду Норвегії, наприклад, можуть входити Прем’єр-міністр і не менше семи Міністрів. До
складу уряду Ірландії можуть входити від семи до п’ятнадцяти Міністрів.
Організаційною формою роботи Кабінету мінстрів України є засідання.
Відповідно до ст. 116 Конституції України, Кабінет Мінстрів України:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення
внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів
Президента України;
11) забезпечує реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства
України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики
у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони
природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного,
соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами
державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання
затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній
Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України,
громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної
справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
91) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні
органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів
виконавчої влади;
92) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників
центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;
10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
Кабінет Міністрів в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є
обов’язковими для виконання.
Кабінет Міністрів України дає на підставі та виконання вимог Конституції, законів України та
актів Президента, у зв’язку з чим йому надане право вирішувати такі питання виконавчої
влади, які не відносяться згідно з Конституцією або законами до компетенції Президента і
Верховної Ради. З цією метою Конституція встановлює види правових актів уряду України –
постанови і розпорядження та зазначає, що вони є обов’язковими для виконання на всій
території України.
Постанова уряду — нормативний правовий акт, що приймається в силу компетенції
виконавчою владою і володіє юридичною силою на території держави. Даний документ має
широку сферу застосування і, як правило, не обмежений тимчасовими рамками. Коло
суб’єктів найчастіше строго не визначений, тому дія постанови поширюється на всіх жителів
України, якщо не обумовлено інше.
Розпорядження уряду — управлінський акт, який покликаний вирішити оперативні питання і
не створює правовідносин. Даний документ має вузьку сферу застосування і зачіпає окремий
сегмент людської діяльності. Як правило, розпорядження обмежено тимчасовими рамками і
підлягає негайному виконанню особами, дія яких на нього поширюється.)
Існує спеціальна процедура підготовки правових актів Кабінету Міністрів, передбачена
положенням про підготовку проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України,
яке затверджено постановою Кабінету Міністрів від 8 липня 1993 року, і передбачає
підготовку як тексту акту, так і пояснювальної записки до нього, в якій подаються необхідні
обгрунтування і прогнози очікуваних соціально-економічних та інших наслідків його
реалізації.
Акти Кабінету Міністрів підписує Прем’єр-міністр і вони набирають чинності з дня їх
підписання, якщо інші строки не передбачені в цих актах.
Кабінет Міністрів України повинен здійснювати контроль за виконанням прийнятих ним
правових актів через підлеглих йому органи або безпосередньо.
Указом Президента “Про єдиний державний реєстр нормативних актів” від 27 червня 1996
року в Україні запроваджується Державний реєстр нормативних актів Кабінету Міністрів
України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Національного банку.
Відповідно до ст. 114 Конституції України, Кабінет Міністрів України складає свої
повноваження перед новообраною Верховною Радою України.
Відставка Кабінет Міністрів України настає внаслідок:
- прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України;
- відставки Прем’єр-міністра України;
- смерті Прем’єр-міністра України.
4. Правовий статус центральних органів виконавчої влади визначено Конституцією
України, Законом України "Про Кабінет Міністрів України" та Законом України "Про
центральні органи виконавчої влади".
Центральні органи виконавчої влади – це органи, що забезпечують реалізацію
державної політики у відповідній галузі чи сфері на всій території України, здійснюють
керівництво дорученою йому сферою управління.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є юридичними обобами публічного
права.
Систему центральних органів виконавчої влади згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України
"Про центральні органи виконавчої влади" утворюють Міністерства та інші центральні
органи виконавчої влади.
Міністерство (від лат. - служба, посада) – це центральний орган виконавчої влади, який
забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених
Кабінетом Міністрів сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України
Конституцією та законами України.
(Міністерство освіти і науки України, Міністерство фінансів України, Міністерство
внутрішніх справ України…)
Іншими центральним органами виконавчої влади згідно ч. 2 ст. 17 Закону України "Про
центральні органи виконавчої влади" є:
1) служби – центральні органи виконавчої влади, які виконують функції з надання
адміністративних послуг фізичним і юридичним особам.
(Державна фіскальна служба, Державна аудиторська служба, Державна служба України у
справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції…)
2) агентства – центральні органи виконавчої влади, які виконують функції з управління
об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління.
(Державне агентство водних ресурсів України, Державне агентство екологічних інвестицій
України, Державне агентство земельних ресурсів України…)
3) інспекції – центральні органи виконавчої влади, які виконують контрольно-наглядові
функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування,їх
посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства.
(Державна екологічна інспекція України, Державна інспекція навчальних закладів України,
Державна інспекція енергетичного нагляду України, Державна інспекція ядерного
регулювання України…)
До інших центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом відносяться фонди та
інші органи, які мають визначені Конституцією та Законами особливі завдання та
повноваження. Щодо них може встановлюватись спеціальний порядок утворення,
реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, призначення і звільнення керівників.
Серед них: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Фонд державного майна України, Фонд
соціального страхування України, Антимонопольний комітет України Державний комітет
телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо), Національне агентство з питань
запобігання корупції (НАЗК) Державне бюро розслідувань…
Місцевими органами виконавчої влади є:
- місцеві державні адміністрації - місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції;
- територіальні органи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади – це
органи, завданням яких є реалізація повноважень міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
Правовий статус місцевих державних адміністрацій встановлюється Конституцією України
(статті 118-119), Законом України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. та
іншими законами України.
Керівництво місцевою державною адміністрацією здійснює її Голова. Він також формує і її
склад. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з
посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Повноваження голів
місцевих державних адміністрацій припиняються Президентом України. Відповідні ради
можуть впливати на вирішення питання щодо голови місцевої державної адміністрації.
Згідно зі ст. 119 Конституції України місцеві державні адміністрації на відповідній території
забезпечують:
- виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів
України, інших органів виконавчої влади;
- законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
- виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного
розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і
національних меншин - також програм їхнього національно-культурного розвитку;
- підготування і виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
- звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;
- взаємодію з органами місцевого самоврядування;
- реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами
повноважень.
1. Назвіть ознаки виконавчої влади.
2. Назвіть склад та порядок формування Кабінету Міністрів України.
3. Надайте конституційно-правову характеристику центральних органів виконавчої влади зі
спеціальним статусом.
4. В чому полягає функціональна відмінність між інспекціями, службами та агентствами?
5. Які повноваження виконують місцеві державні адміністрацій
1. Авер’янов В. Державне управляння та виконавча влада: зміст і співвідношення // Вісник
державної служби України. — 2004. — No 1. — С. 13-16.
2. Авер’янов В. Європейські стандарти належного урядування та напрямки їх запровадження у
сфері виконавчої влади України // Вибори та демократія: Науково-просвітницький журнал. —
2006. — No 3. — С. 43-50.
3. Битяк Ю. П. Органи виконавчої влади і проблеми становлення державності // ІКонсти-
туційно-правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. То- дика, О.
Г. Данильян та ін.; за ред. В. Я. Тація, Ю. М. Тодики. — X.: Право, 2003. — С. 208-232.
4. Борденюк В. Конституційно-правові аспекти вдосконалення організації виконавчої влади та
місцевого самоврядування у містах Києві та Севастополі // Вісник Конституційного Суду
України. — 2004. — No 4. — С. 28-35.
5. Борденюк В. Особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті
Києві // Вісник прокуратури. — 2001. — No 4. — С. 39-46.

Судова влада в Україні
Мета: розглянути та засвоїти основоположні питання, стосовно судової влади, як самостійної
гілки державної влади, сутності, функціонального призначення органів судової влади,
конституційно-правових засад їх функціонування в Україні.
План
1. Поняття та сутність судової влади
2. Конституційні принципи правосуддя
3. Система судів загальної юрисдикції
4. Місце Конституційного Суду України в механізмі державної влади
1. Існує декілька підходів до тлумачення поняття "судова влада". Відповідно до

першого судову владу визначають як сукупність судових установ, тобто як владу державного
органу - суду. Такий підхід має назву організаційного, оскільки пов'язаний він із
характеристикою судової системи, принципами її організації, правовим статусом суддів,
місцем суду в системі інших державних органів.
Другий підхід зветься функціональним. За ним судова влада визначається як сукупність
повноважень суду з відправлення правосуддя, тобто діяльність суду щодо розгляду й
вирішення у визначеній законом процесуальній формі справ, що мають юридичні наслідки.
Третій підхід (організаційно-функціональний) поєднує два перших і визначає судову владу як
систему створених згідно із законом органів, наділених виключними повноваженнями щодо
розгляду юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, із застосуванням
спеціальної процедури.
Однак зазначені підходи до визначення поняття судової влади не враховують її владних
проявів, державно-атрибутивної природи. Також не дається відповіді, чому судова влада є
однією з гілок державної влади, які ознаки споріднюють її із законодавчою та виконавчою
гілками державної влади, а які є притаманними лише владі судовій, характеризують її
виключність і самостійність.
Влада - категорія багатогранна, яку слід розглядати через концепцію управління, засобу
нав'язувати свою волю, примусу, нарешті, владовідносин. Поняття "судова влада"
характеризується наявністю, як правило, не менше двох суб'єктів відносин, одним з яких є суд.
Влада - це засіб функціонування суспільства, який залежить від характеру й рівня суспільного
життя, сутність якого полягає у відносинах підкорення волі окремих осіб та об'єднань керівній
у цьому суспільстві волі. Розуміння сутності й ролі судової влади в державі буде змінюватись
відповідно до певного історичного етапу розвитку суспільства, залежатиме від того, яке місце
відведено в ньому суду як органу судової влади.
Ознаки судової влади:
Загальні:
1. Соціальний характер влади. Влада завжди притаманна людській спільноті. Без неї соціум
існувати не може. Судова влада належить до сфери соціальних відносин: Вона не
поширюється безпосередньо на тваринний світ, на природні явища. Але якщо останні
становлять собою елемент соціальних відносин (наприклад, щодо їх використання, права
власності на них тощо), то судова влада може поширюватися і на них. Але її дія може бути
лише опосередкована через соціальні відносини, тобто через взаємовідносини людей або
поведінку окремого індивіда. Потреба суспільства в особливій сфері розв'язання юридичних
справ визначається в першу чергу неминучістю й систематичністю виникнення в ньому низки
конкретних ситуацій, здебільшого конфліктного характеру, що потребують постійного
вирішення на підставі встановлених державою правил шляхом підведення конкретних
обставин під найбільш типові можливості врегулювання поведінки людей.
Обов'язковий характер актів судової влади, забезпеченість їх засобами примусового виконання

свідчать, що суд у взаємовідносинах із суб'єктами судочинства є саме органом влади, який,
будучи інститутом із владними повноваженнями, впливає на їх поведінку.
2. Структура владних відносин. Природа судової влади характеризується через соціальні
відносини, які мають певну структуру: суб'єкт, об'єкт і зміст відносин між ними. Кожен із цих
елементів має свою специфіку, яка відбиває місце суду в суспільстві.
3. Цілеспрямованість влади. Владовідносини виникають лише, коли необхідний певний
цілеспрямований вплив владного суб'єкта на підлеглий об'єкт, щоб досягти зміни його
поведінки. Ця ознака в повній мірі характерна для судової влади, оскільки передбачає
усвідомлення владовідносин всіма їх учасниками. Не випадково у сфері судової влади важливе
правове значення мають такі поняття як "дієздатність" і "осудність", які свідчать про здатність
особи усвідомлювати, розуміти свої дії, осмислено й цілеспрямовано будувати свою
поведінку. Судова влада має своїм призначенням виключно розв'язання правових конфліктів і
сприяння поновленню порушеного права незалежно від того, чиє право порушено і хто вчинив
порушення, а також сприяння суб'єктам права в реалізації їх прав.
4. Вольовий характер влади. Стосовно влади судової ця ознака виражається у прийнятті
судового рішення щодо порушеного й розглянутого в судовому засіданні питання. Якщо
вольовий акт не отримав матеріального визначення у формі акта судової влади, то судова
влада себе ще не визначила, навіть якщо суддя вже знає, як слід вирішити те чи інше питання.
5. Примусовий характер влади. Ця ознака є природною, оскільки влада завжди пов'язана з
примушенням одним суб'єктом іншого до вчинення (або припинення) певної дії
(бездіяльності). Судова влада як ніяка інша поєднана з примусом, без якого існувати не може.
Але примус, характерний для судової влади, є доволі специфічним. З одного боку,
функціонуючи у правовій сфері, вона вправі застосовувати примус - від владного посвідчення
юридичного факту або порушеного права до застосування до злочинця покарання у вигляді
позбавлення волі. З другого боку, судова влада своїми власними силами не в змозі реалізувати
жодного заходу примусу, які вона визначила у своїх владних (судових) актах. Для цього
необхідні державні ресурси, дії виконавчої влади. Тому судова влада може ефективно
функціонувати не як абсолютно незалежний інститут, а лише у взаємодії з іншими гілками
влади в межах системи стримувань і противаг.
На відміну від законодавчої й виконавчої гілок влади примус, який застосовує судова влада,
має не загальний, а завжди конкретний і персоніфікований характер. Визначаючи вид,
характер, розмір примусу, суд у своєму рішенні зобов'язаний вказати його точно й конкретно.
Він визначає всі персональні дані правопорушника, і крім нього ніхто не може бути
притягнутий до відповідальності. Але суд повинен зіставляти примус, який призначається, з
характеристиками й індивідуальними особливостями суб'єкта, щодо якого він застосовується.
Крім загальних ознак, притаманних будь-якій владі, судова влада характеризується й певними
ознаками, які належать лише їй і виражають її власну специфіку
Спеціальні:
1. Об'єктивнісь. Із давніх давен людство усвідомлювало, що судова влада повинна бути
об'єктивною. У первіснообщинних актах посередництва посередником у розв'язанні суперечок
обиралася людина, яка не належала до роду сторін і була здатна неупереджено вирішити
конфлікт. У найстаріших правових актах, що дійшли до нас, уже містилися вимоги щодо
справедливості, сумлінності суддів, їх незаінтересованості у справі, необхідності пошуку й
використання достовірних доказів для прийняття правильного рішення. Твердження, що ніхто
не може бути суддею у власній справі, ні в кого не викликає сумніву. Закон передбачає право
сторони висловити недовіру судді, мотивуючи його заінтересованістю у справі, а також низку
обставин, які виключають участь судді у справі саме внаслідок його можливої упередженості
(правила відводу суддів передбачені процесуальним законом). Соціальна роль судової влади
полягає у вирішенні юридично значущих справ, що мають правові наслідки. Право є
об'єктивним критерієм правомірності дій судової влади, оскільки воно зосереджує систему
цінностей, підвладних сфері реалізації судової влади. Застосовуючи право, вирішуючи
конфлікт на підставі норми права, судова влада об'єктивно реалізує суспільну думку
підвладних. Саме тому рішення суду повинні мати соціальне підґрунтя в праві. Приймаючи
рішення, судді обов'язково аргументують його, посилаючись на правову норму.
Будь-яке процесуальне рішення, винесене суддею одноособово або колегією суддів,
сприймається об'єктивно. Воля судді (суддів), викладена в ухвалі, постанові, рішенні, вироку,
трансформується у волю судової влади, яка знайшла своє матеріальне закріплення в акті
судової влади, винесеному від імені України.
2. Легітимність. Ця ознака свідчить про ступінь довіри суспільства судовій владі, його згоду
на неї, готовність до виконання її рішень. Легітимність дуже тісно пов'язана із законністю, а
законність є обов'язковою умовою легітимності. Але легітимність передбачає не лише
відповідність судової влади вимогам закону, а й неформальне, процесуально не визначене
ставлення суспільства до судової влади та її рішень. Формуванню її легітимності сприяє не
лише законність і справедливість дій та рішень суду, а й уміння суддів, зокрема головуючого в
судовому процесі, правильно побудувати відносини з учасниками процесу та іншими особами,
присутніми в залі судового засідання, тощо.
До чинників, що впливають на рівень легітимності судової влади, належать:
а) незалежність і безсторонність суду при розв'язанні юридичних справ.
б) об'єктивність процесу пізнання, правильність його результату; в) справедливість у
матеріально-правовому (відповідність діяння і покарання за нього) і процесуально-правовому
(надання сторонам рівних можливостей для відстоювання своїх інтересів) аспектах; г)
законність (відповідність дій і рішень суду правовим нормам).
Останнім часом значно зросла кількість звернень до суду з приводу розв'язання правових
суперечок. Безумовно, разом з іншими чинниками це є проявом підвищення легітимності
судової влади.
3. Нормативність. Соціальна сфера, у якій функціонує судова влада, і процес реалізації нею
своїх владних повноважень, їх зміст і форма здійснення закріплені в нормах матеріального і
процесуального права. Судова влада шляхом передбачених законом процедур сприяє
поновленню порушеного права суб'єкта, тим самим захищає суб'єктивне право. Вона діє лише
у сфері права. Розглядаючи юридичну справу, суд застосовує загальну правову норму до
конкретної життєвої ситуації, тобто здійснює правозастосування.
Судова влада здійснюється лише у процесуальній формі, визначає зміст і порядок реалізації
цієї влади. Порушення встановленої законом процедури є передумовою визнання такої
діяльності суду неправомірною. Нормативне закріплення судової процедури гарантує не лише
правомірність дій суду, а й можливість їх наступної перевірки, своєчасного виявлення й
усунення судових помилок.
4. Особлива предметна сфера. Предметна сфера функціонування судової влади має
виключний характер. Судову владу залучають до дії лише в умовах розгляду юридичної
справи, тобто за умов, якщо: а) хоча б два суб'єкти знаходяться у стані суперечки; б) спір
виник щодо відносин, які регулюються правом. Сторони звертаються до суду з проханням
виступити безстороннім арбітром у розв'язанні їх справи. Будь-який конфлікт, що має правову
природу, може стати предметом розгляду судової влади. Деякі правові конфлікти вирішуються
в адміністративному, дисциплінарному або іншому порядку поза цариною дії суду.
Можна вирізнити три групи правових конфліктів, які належать до юрисдикції суду. Це
конфлікти:
а) матеріально-правові, вирішення яких згідно із законом є виключною компетенцією суду
(наприклад, визнання особи винною у вчиненні злочину; застосування до особи заходів, що
обмежують її конституційні права та свободи; застосування до особи заходів примусового
лікування тощо);
б) процесуальні, що виникають під час судового розгляду справи (наприклад, апеляційне або
касаційне оскарження судового рішення, відвід судді за мотивом його заінтересованості у
справі та ін.);
в) процесуально-правові, що не мають передбаченого в законі шляху вирішення (наприклад, у
випадку конфлікту закону і міжнародного договору, принципів цивільного, господарського чи
адміністративного судочинства тощо). За наявності прогалин у законодавстві особливого
значення набуває суддівська правосвідомість і нормотворчість.
Усі конфлікти, що належать до юрисдикції судової влади, мають конкретний,
індивідуалізований характер. Завжди відомі сторони конфлікту, час, місце й обставини його
виникнення, оскільки це є необхідною передумовою звернення до суду.
5. Ситуативний характер. Судова влада функціонує лише за умови звернення до неї суб'єктів
права. За своєю ініціативою суд не розпочинає розгляд юридичних справ, тобто судова влада
"пробуджується" актом звернення до суду і функціонує на час розгляду справи. Реалізація
судової влади лише в умовах конкретної юридичної справи і лише за умови звернення до неї
заінтересованих сторін є ознаками, які підкреслюють ситуативний характер судової влади, її
відмінність від законодавчої і виконавчої гілок влади, предметна сфера яких поширюється на
більш загальне коло правовідносин.
Таким чином, якщо діяльність суду характеризується в Україні як владна, то слід визнати, що
особливості такого соціального феномену як влада повинні мати в ній своє адекватне відбиття.
Розкриваючи поняття "судова влада", треба враховувати наступні положення:
- за своїми властивостями судова влада є державною з усіма належними владі атрибутами й
чітко визначеною компетенцією;
- вона є одним із продуктів застосування принципу поділу державної влади з ознаками
незалежності й самостійності, що випливають із цього принципу;
- судова влада повинна мати такі механізми забезпечення її функціонування, які гарантували б
її самостійність;
- вона здійснюється в певних організаційних і процесуальних формах, установлених у законі;
-судова влада має універсальний і виключний характер;
- вона здійснюється на професійній основі.
Отже, судову владу можна визначити як самостійну на незалежну гілку державної
влади, яка створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між державою та
громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю
законів; захисту прав громадян в їх відношеннях з органами виконавчої влади та посадовими
особами, контролем за додержанням прав громадян при розслідуванні злочинів та проведенні
оперативно – розшукової діяльності, встановленням найбільш значущих юридичних фактів.
Судову владу реалізують через:
- здійснення правосуддя;
- конституційний контроль;
- контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів і
посадових осіб;
- формування органів суддівського самоврядування;
- роз’яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;
- утворення державної судової адміністрації.
2. Згідно ст. 5 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», правосуддя в Україні здійснюється
виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства.
Принципами правосуддя називаються норми найбільш загального керівного значення,
що визначають природу і сутність правосуддя, структуру його основних інститутів і
спрямовані на вирішення завдань правосуддя. Принципи діють у межах єдиної цілісної
взаємопов'язаної та взаємозалежної системи, тому порушення одного з принципів тягне за
собою порушення й інших.
Система принципів правосуддя не залишається незмінною. Розвиток держави впливає на зміст
уже існуючих принципів, змінюючи або доповнюючи його, а також на появу нових.
До складу чинної системи принципів належать такі:
– здійснення правосуддя виключно судом;
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судом. Це принципове положення, закріплене в
ч. 1 ст. 124 Конституції і п. 1 ст. 5 Закону "Про судоустрій і статус судців" , означає, що
ніякий: інший орган, крім суду, не наділений функцією здійснення правосуддя. Навіть якщо
діяльність того чи іншого органу в зовнішньому прояві імітуватиме процедуру здійснення
правосуддя, визнати її правосудцям не можна, оскільки її не виконав суд. Конституція України
гарантуючи здійснення правосудця виключно судом зазначає, що судочинство здійснюється
Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Створення особливих та
надзвичайних судів не допускається.
Необхідність переліку судів, що діють в Україні, обумовлена негативним досвідом 30-х –
початку 50-х років, коли не судові органи, а різні "двійки", "трійки", "особливі наради"
вирішували питання про винність осіб і застосування до них заходів покарання.
Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним
вироком суду.
– право громадян на судовий захист
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на
оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб.Цей принцип нормативно закріплений у ст. 55
Конституції України, а також у ст. 7 Закону "Про судоустрій і статус суддів".
Можливість безперешкодно звертатися до суду за захистом від будь-яких актів виконавчої
влади – перша умова свободи.
Можливість особистого звернення до суду залежить і від наявності у особи, що звертається,
цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності. Істотною гарантією захисту цього
права є положення про те, що відмова від права на звернення до суду є недійсною (ч. 2 ст. 4
ЦПК).
Суттєвою гарантією захисту прав і законних інтересів громадян є також розширення
контрольних функцій суду відносно основних рішень, що приймаються в досудових стадіях
кримінального судочинства. Такі рішення прокурора, як відмова у порушенні кримінальної
справи, припинення кримінальної справи, а також санкція прокурора на арешт, можуть бути
оскаржені до суду.
- правова допомога при реалізації права на справедливий суд
Згідно зі ст. 10 Закону "Про судоустрій і статус судців" кожен має право на правову допомогу,
у випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у
виборі захисника своїх прав, порядок та умови надання правової допомоги визначаються
законом. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги
при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура
– незалежність суддів і народних засідателів та підкорення їх лише закону;
Згідно зі ст. 127 Конституції України – суд є носієм судової влади, який здійснює правосуддя
незалежно від законодавчої та виконавчої влади: "Судді при здійсненні правосуддя незалежні і
підкоряються лише закону".
Незалежність суддів і народних засідателів під час здійснення їх процесуальної діяльності,
зокрема під час розгляду та вирішення конкретної кримінальної справи означає:
а) незалежність від впливу і думки різних органів державної влади і управління, посадових
осіб, громадських організацій, партій та рухів, засобів масової інформації, окремих громадян;
б) незалежність від вищих судів;
в) незалежність від висновків слідчих органів і прокурора, а також від висновків і думки
учасників розпорядчого або судового засідання; г) незалежність у самому суді, зокрема
народних засідателів – від суддів, суддів – від головуючого, тобто можливість кожного із
суддів і народних засідателів брати участь у дослідженні доказів, обговоренні та прийнятті
рішень за своїм переконанням, їх непідзвітність будь-кому.
Суддя не зобов'язаний давати будь-які пояснення по суті розглянутих справ або справ, які
знаходяться у його провадженні, а також давати їх будь-кому для ознайомлення не інакше як у
випадках та порядку, передбачених законом.
Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до
суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово
або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність
суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (ч. 2 ст. 6 Закону
"Про судоустрій і статус суддів").
– мова судочинства і діловодства в судах;
Судочинство і діловодство в судах України проводяться державною мовою. Суди
забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Суди
використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на
використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.
– гласність і відкритість судового процесу;
Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам
охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою суду, з метою запобігання
розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, у справах
про злочини осіб, які не досягли 16-ічного віку, у справах про статеві злочини та в разі коли
цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист (КПК), а також таємниці
усиновлення (ст. 10 ЦПК). У господарських судах – коли це суперечить вимогам щодо
охорони комерційної або банківської таємниці або коли сторони чи одна зі сторін
обґрунтовано вимагає конфіденційності розгляду справи і подає відповідне клопотання до
початку розгляду справи по суті (ст. 10 ЦПК, ст. 44 ГПК України). Рішення і вирок судів у всіх
випадках проголошуються публічно, крім рішень про усиновлення (ст. 212 ЦПК), їх зміст
може бути доведений до відома населення і засобами масової інформації. Однак у вироках і
рішеннях у справах, які слухалися у закритих судових засіданнях, не повинно бути
відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового розгляду.
Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні, у відкритому судовому
засіданні мають право робити письмові нотатки. Суд може в порядку, встановленому
процесуальним законом, дозволити проводити в залі судового засідання фото- і кінозйомки,
теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 11 Закону України
"Про судоустрій і статус суддів").
– здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом;
Згідно ст.9 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», правосуддя в Україні здійснюється на засадах
рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального
походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.
Суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у
реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов’язків, визначених
процесуальним законом.
– одноособовий та колегіальний розгляд справ;
Справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним
законом, - колегією суддів, а також за участю присяжних. Суддя, який розглядає справу
одноособово, діє як суд. У судах функціонує Єдина судова інформаційна (автоматизована)
система. Визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється
Єдиною судовою інформаційною (автоматизованою) системою у порядку, визначеному
процесуальним законом.Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів,
навантаження кожного судді, заборони брати участь у перегляді рішень для судді, який брав
участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого порушується питання (крім
перегляду за нововиявленими обставинами), перебування суддів у відпустці, відсутності у
зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, відрядження, а також інших передбачених законом
випадків, через які суддя не може здійснювати правосуддя або брати участь у розгляді судових
справ.
У разі розгляду справи за участю присяжних їх персональний склад визначається за
допомогою Єдиної судової інформаційної (автоматизованої) системи, якщо інше не
встановлено законом.
Відомості про результати розподілу зберігаються в автоматизованій системі та мають бути
захищені від несанкціонованого доступу та втручання.
Несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи та в розподіл справ між
суддями має наслідком відповідальність, встановлену законом.
Автоматизована система не застосовується для визначення судді (складу колегії суддів, якщо
справа розглядається колегіально) для розгляду конкретної справи виключно в разі настання
обставин, які об’єктивно унеможливили її функціонування та тривають понад п’ять робочих
днів. Особливості розподілу судових справ у таких випадках визначаються Положенням про
Єдину судову інформаційну (автоматизовану) систему.
Положення про Єдину судову інформаційну (автоматизовану) систему затверджується
Вищою радою правосуддя за поданням Державної судової адміністрації України та після
консультацій з Радою суддів України.
– змагальність, рівноправність сторін;
Принцип змагальності судового процесу є однією з гарантій установлення істини під час
судового розгляду. Цей принцип співзвучний із принципом здійснення правосуддя на засадах
рівності перед законом і судом, однак зазначені принципи не є тотожними. Принцип рівності
перед законом і судом стосується всіх, хто так чи інакше стикається із судом і, відповідно, –
правосуддям. Це можуть бути обвинувачувані, потерпілі, свідки, експерти, перекладачі та ін.
Що стосується принципу змагальності, то він поширює свою дію не на всіх громадян, а лише
на сторони, які беруть участь у судочинстві.
Змагальність як принцип правосуддя означає таку побудову процедури його здійснення, яка
забезпечує у судовому розгляді рівні можливості особам, які беруть у ньому участь, щодо
захисту своїх прав та законних інтересів.
Іншими словами, правосуддя є змагальним тоді, коли сторони (учасники) розгляду судової
справи можуть активно і на рівних сперечатися, доводити свою правоту, викладати вільно свої
доводи, давати своє тлумачення фактів, подій, доказів.
– обов'язковість судових рішень;
Згідно ст. 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», судове рішення, яким закінчується розгляд
справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є
обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого
самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та
їх об’єднаннями на всій території України. Обов’язковість урахування (преюдиційність)
судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового
рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом.
Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
– презумпція невинуватості;
Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і
не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ні хто не зобов'язаний доводити свою
невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах,
одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини
особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава
відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Символами судової влади є державні символи України - Державний Герб України і
Державний Прапор України. Суддя здійснює правосуддя в мантії та з нагрудним знаком.
Зразки мантії та нагрудного знака затверджуються Радою суддів України. Суд як державний
орган має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.
Чітке додержання системи принципів забезпечує повний, всебічний, об'єктивний розгляд
кримінальних, цивільних, господарських та інших справ і у підсумку – вирішення завдань
правосуддя.
3. Судоустрій — сукупність правових норм, які встановлюють судову систему, її
організацію, завдання, компетенцію окремих судів та процедуру їх діяння.
Організація системи судів в Україні характеризується розподілом юрисдикції. Під
юрисдикцією в контексті судової влади розуміється компетенція, якою наділені тільки суди,
щодо розгляду справ і прийняття у них обов‘язкових рішень, які є кінцевими в рамках
національної правової системи і не можуть бути переглянуті у позасудовому порядку. Це
поняття певною мірою тотожне поняттю “підвідомчість”, яке традиційно вживалося, коли
йшлося про розмежування повноважень між судами та іншими державними органами, або між
загальними і господарськими судами. Однак використання останнього стосовно судів
видається неправильним, оскільки етимологічно “підвідомчість” походить від слів “відання”,
“відомство”, які найчастіше вживаються щодо органів виконавчої влади. Термін “юрисдикція”
точніше характеризує природу судової діяльності.
Судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.
Принцип територіальності побудови судової системи забезпечує розмежування
територіальної юрисдикції однорідних судів, тобто визначає межі судового округу.
Найбільшого значення дія цього принципу набуває при визначенні мережі судів першої
інстанції, оскільки вона має бути розгалуженою, щоб забезпечити кожній особі реальну
можливість дістатися судової установи для вирішення своєї справи за суттю.
Спеціалізація судової системи (ч. 1 ст. 125 Конституції України) як спеціальний прояв
загальнотеоретичного принципу розподілу функціональних повноважень може мати зовнішні і
внутрішні прояви.
Відповідно до зовнішньої спеціалізації створюється відокремлена підсистема судів, які мають
чітко окреслену юрисдикцію і правила розгляду справ. Відповідно до ст. 18 Закону України
"Про судоустрій і статус суддів" суди загальної юрисдикції спеціалізуються на розгляді
цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про
адміністративні правопорушення.
Внутрішня спеціалізація судової діяльності реалізується у функціональному розподілі
обов'язків між суддями одного суду, коли створюються спеціальні палати (окремі структурні
одиниці) або запроваджується спеціалізація окремих суддів з розгляду конкретних категорій
справ. Внутрішня спеціалізація у межах одного суду спрямована на підвищення
компетентності судді при розгляді справ, що, у свою чергу, позитивно відбивається на
скороченні строків судового провадження та якості винесеного рішення.
Інстанційність. Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про судоустрій і статус
суддів" одним із принципів побудови системи судів загальної юрисдикції є принцип
інстанційності. Ця засада зумовлена необхідністю забезпечити конституційне право на
апеляційне й касаційне оскарження судових рішень, що передбачено Основним Законом (п. 8
ч. 3 ст. 129).
Під інстанційністю розуміють організацію судів відповідно до необхідності
забезпечити право на перегляд судового рішення судом вищого рівня. Судовий порядок
розв'язання спорів є найбільш складним і тривалим. Формалізованість судового процесу є
виправданою, наскільки це потрібно для створення гарантій ухвалення правосудного судового
рішення. В умовах ускладнення суспільних відносин, а отже, і їх правового регулювання
навіть із досягненням реальної незалежності суду не можна говорити про непогрішність
судових рішень. Інстанційна побудова судової системи дає можливість невдоволеній судовим
рішенням стороні звернутися до вищої судової інстанції з вимогою про його перегляд.
Систему судоустрою складають:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди;
3) Верховний Суд.
Для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють
вищі спеціалізовані суди.
Єдність системи судоустрою забезпечується:
1) єдиними засадами організації та діяльності судів;
2) єдиним статусом суддів;
3) обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом;
4) єдністю судової практики;
5) обов’язковістю виконання на території України судових рішень;
6) єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів;
7) фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України;
8) вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.
Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських,
адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. У випадках,
визначених законом, а також за рішенням зборів суддів відповідного суду може
запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ. У місцевих
загальних судах та апеляційних судах діє спеціалізація суддів із здійснення кримінального
провадження щодо неповнолітніх.
Суд утворюється і ліквідовується законом. Проект закону про утворення чи ліквідацію
суду вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою
радою правосуддя. Місцезнаходження, територіальна юрисдикція і статус суду визначаються з
урахуванням принципів територіальності, спеціалізації та інстанційності.
Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної ЗУ «Про судоустрій та
статус суддів» системи судоустрою, необхідність забезпечення доступності правосуддя,
оптимізації видатків державного бюджету або зміна адміністративно-територіального устрою.
На посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не
старший шістдесяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної
діяльності у сфері права щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє
державною мовою.
Місцевий суд є судом першої інстанції і здійснює правосуддя у порядку,
встановленому процесуальним законом.
Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а
також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених
процесуальним законом. Утворення суду може відбуватися шляхом створення нового суду або
реорганізації (злиття, поділу) судів. Кількість суддів у суді визначає Державна судова
адміністрація України за погодженням з Вищою радою правосуддя з урахуванням судового
навантаження та в межах видатків, визначених у Державному бюджеті України на утримання
судів та оплату праці суддів. Суд є юридичною особою, якщо інше не визначено законом.
Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених
процесуальним законом, - як суди першої інстанції, з розгляду цивільних, кримінальних,
господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про
адміністративні правопорушення є апеляційні суди, які утворюються в апеляційних округах.
Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду
адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні
адміністративні суди, які утворюються у відповідних апеляційних округах. У складі
апеляційного суду можуть утворюватися судові палати з розгляду окремих категорій справ.
Судову палату очолює секретар судової палати, який обирається з числа суддів цього суду
строком на три роки.
Повноваження апеляційного суду
1) здійснює правосуддя у порядку, встановленому процесуальним законом;
2) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, інформує про
результати узагальнення судової практики відповідні місцеві суди, Верховний Суд;
3) надає місцевим судам методичну допомогу в застосуванні законодавства;
4) здійснює інші повноваження, визначені законом.
У системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди як суди першої інстанції з
розгляду окремих категорій справ.
Вищими спеціалізованими судами є:
1) Вищий суд з питань інтелектуальної власності;
2) Вищий антикорупційний суд.
Вищі спеціалізовані суди розглядають справи, які віднесені до їх юрисдикції процесуальним
законом. У складі вищого спеціалізованого суду можуть утворюватися судові палати. Рішення
про утворення судової палати, її склад, а також про обрання секретаря судової палати
приймаються зборами суддів відповідного вищого спеціалізованого суду за пропозицією
голови суду.
Повноваження вищого спеціалізованого суду
Вищий спеціалізований суд:
1) здійснює правосуддя як суд першої інстанції у справах, визначених процесуальним
законом;
2) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, інформує про
результати узагальнення судової практики Верховний Суд;
Верховний Суд - найвищий суд у системі судоустрою України
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та
єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Верховний Суд:
1) здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним
законом, - як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним
законом;
2) здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;
3) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства,
статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням
системи судоустрою;
4) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент
України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради
України письмове подання про неспроможність виконання Президентом України своїх
повноважень за станом здоров’я;
5) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших
правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України;
6) забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та
спосіб, визначені процесуальним законом;
До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот суддів.
У складі Верховного Суду діють:
Велика Палата Верховного Суду;
Касаційний адміністративний суд;
Касаційний господарський суд;
Касаційний кримінальний суд;
Касаційний цивільний суд.
До складу кожного касаційного суду входять судді відповідної спеціалізації.
У кожному касаційному суді утворюються судові палати з розгляду окремих категорій справ з
урахуванням спеціалізації суддів.
Кількість та спеціалізація судових палат визначаються рішенням зборів суддів
касаційного суду з урахуванням вимог частин п’ятої та шостої цієї статті та судового
навантаження.
У Касаційному адміністративному суді обов’язково створюються окремі палати для розгляду
- справ щодо:
- податків, зборів та інших обов’язкових платежів;
- захисту соціальних прав;
виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян.
У Касаційному господарському суді обов’язково створюються окремі палати для
розгляду справ щодо (про):
банкрутство;
захисту прав інтелектуальної власності, а також пов’язаних з антимонопольним та
конкурентним законодавством;
корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів.
Інші палати у касаційних судах створюються за рішенням зборів суддів касаційного
суду.
У Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду для вирішення питань, визначених
Конституцією України та цим Законом. Склад і порядок діяльності Пленуму Верховного Суду
визначаються цим Законом.
Суддею Верховного Суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду
судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати
правосуддя у Верховному Суді, а також відповідає одній із таких вимог:
- має стаж роботи на посаді судді не менше десяти років;
- має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше
десять років;
- має досвід професійної діяльності адвоката, в тому числі щодо здійснення представництва в
суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше десять років;
- має сукупний стаж (досвід) роботи (професійної діяльності) щонайменше десять років.
Верховний Суд очолює Голова Верховного Суду, якого обирає на посаду та звільняє з
посади шляхом таємного голосування Пленум Верховного Суду з числа суддів Верховного
Суду в встановленому Законом порядку.
Пленум Верховного Суду обирає Голову Верховного Суду на посаду та звільняє його з
посади більшістю голосів від загального складу Пленуму шляхом таємного голосування.
Голова Верховного Суду обирається з числа суддів Верховного Суду строком на чотири роки з
правом обіймати посаду Голови Верховного Суду не більше двох строків поспіль.
Вища рада правосуддя - колегіальний, незалежний конституційний орган державної
влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення
незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед
суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання
норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і
прокурорів.
Вища рада правосуддя складається з двадцяти одного члена, з яких десятьох - обирає
з’їзд суддів України з числа суддів чи суддів у відставці, двох - призначає Президент України,
двох - обирає Верховна Рада України, двох - обирає з’їзд адвокатів України, двох - обирає
всеукраїнська конференція прокурорів, двох - обирає з’їзд представників юридичних вищих
навчальних закладів та наукових установ.
1. Вища рада правосуддя:
1) вносить подання про призначення судді на посаду;
2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності;
3) забезпечує здійснення дисциплінарним органом дисциплінарного провадження щодо судді;
4) утворює органи для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів;
5) розглядає скарги на рішення відповідних органів про притягнення до дисциплінарної
відповідальності судді чи прокурора;
6) ухвалює рішення про звільнення судді з посади;
7) надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою чи арештом;
8) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;
9) вживає заходів щодо забезпечення авторитету правосуддя та незалежності суддів;
10) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого, рішення про відрядження
судді до іншого суду того самого рівня і спеціалізації;
11) ухвалює рішення про припинення відставки судді;
12) погоджує кількість суддів у суді;
13) затверджує Положення про Єдину судову інформаційну (автоматизовану) систему,
Положення про Державну судову адміністрацію України та типове положення про її
територіальні управління, Положення про Службу судової охорони, Положення про
проведення конкурсів для призначення на посади державних службовців у судах, органах та
установах системи правосуддя, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної
служби в системі правосуддя, Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень;
14) погоджує Типове положення про апарат суду, Положення про порядок створення та
діяльності служби судових розпорядників;
15) надає обов’язкові до розгляду консультативні висновки щодо законопроектів з питань
утворення, реорганізації чи ліквідації судів, судоустрою і статусу суддів, узагальнює
пропозиції судів, органів та установ системи правосуддя стосовно законодавства щодо їх
статусу та функціонування, судоустрою і статусу суддів;
16) здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо
фінансового забезпечення своєї діяльності; бере участь у визначенні видатків Державного
бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя;
17) затверджує за поданням Державної судової адміністрації України нормативи кадрового,
фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів;
18) погоджує в установленому порядку перерозподіл бюджетних видатків між судами, крім
Верховного Суду;
19) призначає на посаду та звільняє з посади Голову Державної судової адміністрації України,
його заступників;
20) визначає за поданням Голови Державної судової адміністрації України граничну
чисельність працівників Державної судової адміністрації України, у тому числі її
територіальних управлінь
21) здійснює інші повноваження, визначені цим Законом та Законом України "Про судоустрій
і статус суддів".
4. Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який
забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції
України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів,
здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до
Конституції України.
Конституційний Суд здійснює свою діяльність на засадах верховенства права,
незалежності, колегіальності, гласності, відкритості, повного і всебічного розгляду справ,
обґрунтованості та обов’язковості ухвалених ним рішень і висновків.
Конституційний Суд знаходиться у місті Києві. Невід’ємними атрибутами Зали засідань Суду
є Державний Герб України та Державний Прапор України.
Розгляд справ на пленарних засіданнях Великої палати Конституційного Суду, Сенату
Конституційного Суду здійснюється відкрито, за винятком закритої частини цих засідань,
коли ухвалюється рішення, надається висновок, постановляється ухвала Суду.
Закрите пленарне засідання допускається, якщо розгляд справи на відкритому

пленарному засіданні може призвести до розголошення державної таємниці та (або) іншої
інформації, що охороняється законом.
Осіб, які виявили бажання бути присутніми на відкритій частині пленарного засідання
Великої палати, Сенату, допускають до приміщення Суду та до Зали засідань Суду в порядку,
встановленому Регламентом.
Представники засобів масової інформації, акредитовані в Суді, можуть здійснювати відео- та
фотофіксацію, вести аудіозапис відкритої частини пленарного засідання Великої палати,
Сенату в порядку, встановленому Регламентом.
Повноваження Конституційного Суду України:
- вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України
та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету
Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
- офіційне тлумачення Конституції України;
- надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних
депутатів України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції
України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що
вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
- надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п’яти народних
депутатів України висновків про відповідність Конституції України (конституційність)
питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною
ініціативою;
- надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання конституційної
процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в
порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 151 Конституції України;
- надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності законопроекту
про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України;
- надання за зверненням Верховної Ради України висновку про порушення Верховною Радою
Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України;
- вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України нормативно-
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим за зверненням Президента
України згідно з частиною другою статті 137 Конституції України;
- вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України
(їх окремих положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в
остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України.
Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) чинних
актів (їх окремих положень).
З метою захисту та відновлення прав особи Суд розглядає питання щодо відповідності
Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який втратив чинність,
але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності.
Суд не розглядає питання щодо відповідності законам України актів Верховної Ради України,
Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, актів інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та
органів місцевого самоврядування, крім випадків, передбачених пунктом 28 частини першої
статті 85 та частиною другою статті 137 Конституції України.
Склад Суду становить 18 суддів Конституційного Суду.
Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість
суддів Конституційного Суду.
Суд є повноважним здійснювати конституційне провадження, якщо у його складі є
щонайменше 12 суддів Конституційного Суду, які набули повноважень.
Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який володіє державною
мовою, на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж професійної
діяльності у сфері права щонайменше п’ятнадцять років, високі моральні якості, є правником
із визнаним рівнем компетентності.
1. Конституційні принципи правосуддя та система судів України.
2. Які вимоги висуває законодавство до члена Вищої ради правосуддя?
3. Підстави для звільнення та припинення повноважень судді.
4. Назвіть склад та порядок формування Конституційного Суду України
1. Про відновлення довіри до судової влади в Україні : Закон України від 8 квітня 2014 р. //
2. Про забезпечення права на справедливий суд: Закон України від 12 лютого 2015 р. // Голос
України. — 2015. — 26 лютого. — No 35.
3. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 2 червня 2016 р. // Голос України. — 2016.
— 16 липня.
4. Бринцев В. Прокурорський нагляд у системі контрольної влади: конституційні засади та
проблеми здійснення в Україні / В. Бринцев // Право України. — 2008. — No 11. — С. 87-91.
5. Прилуцький С. Концептуальні підходи до реформування судової влади України /С.
Прилуцький // Право України. — 2015. — No 11. — С. 106-112.
6. Селіванов А. О. Теорія і практика застосування конституційного права України /A. О.
Селіванов. — К.: Лотос, 2016. — 176 с.
7. Скомороха Л. Окремі питання професійних якостей судді в Україні / Л. Скомороха // Право
України. — 2015. — No 11. — С. 113-125.

Система правоохоронних органів
Мета: визначити сутність функціонального призначення органів Прокуратури в Україні;
охарактеризувати систему правоохоронних органів; розкрити порядок їх формування, розглянути
проблеми конституційно-правового регулювання діяльності правоохоронних органів.
План
1. Поняття правоохоронної діяльності
2. Конституційно-правовий статус правоохоронних органів в Україні
3. Функції правоохоронних органів України та нормативна регламентація їх виконання
1. Сучасна модель української держави потребує нових концептуальних підходів до

розв’язання проблем реалізації правоохоронної функції. Адже існування демократії без
ефективної системи захисту й охорони прав людини та громадянина є неможливим. Реальність
їх забезпечення є одним із найбільш важливих показників рівня цивілізованості суспільства.
В планах реформ, започаткованих українською владою, питання безпеки посідають
пріоритетні позиції: як підкреслюється в програмному документі «Україна 2020. Стратегія
розвитку», «вектор безпеки – це наша впевненість у завтрашньому дні. У тому, що він буде
мирним та щасливим. Це впевненість у справедливості. У тому, що жоден злочин не
залишається непокараним. У тому, що жодна людина не може бути несправедливо
засудженою. У тому, що безпека інвестицій та власності є гарантованою». Гарантування
необхідного рівня внутрішньої безпеки великою мірою залежить від спроможності
правоохоронних органів виконувати функції, що покладаються на них національним
законодавством, їх здатністю служити суспільству.
Як показує досвід, конституційне визнання державою основних прав та свобод людини і
громадянина, ще не є гарантією створення належних умов для їх охорони та захисту від
протиправних посягань і подальше їх поновлення. Саме якісна і злагоджена робота державних
інституцій, створених задля досягнення такої мети, повинна стати запорукою забезпечення
реалізації конститутційних прав і свобод людини і громадянина.
Правоохоронна діяльність - це владна державна діяльність, яка здійснюється спеціально
уповноваженими державою органами на підставі закону і у встановленому нею порядку з
метою охорони і захисту прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави
шляхом застосування правових заходів впливу.
До системи правоохоронної діяльності належать такі напрямки:
- діяльність із забезпечення охорони учасників кримінального судочинства;
- діяльність органів прокуратури;
- діяльність із виявлення, запобігання та розслідування злочинів;
- діяльність із захисту державної (національної) безпеки державного кордону та
провопорядку.
Ознаки правоохоронної діяльності:
Основна ознака правоохоронної діяльності полягає в її властивості охороняти права
фізичної або юридичної особи публічно встановленими процедурами. Вона впливає на
поведінку людей за допомогою використання дозволів, приписів, заборон або реалізації
юридичної відповідальності. Вона виступає своєрідним охоронним інструментом держави.
Протидія правоохоронній діяльності є небажаною, а в певних випадках, не допустимою. Осіб,
які перешкоджають правоохоронній діяльності, може бути притягнуто до юридичної
відповідальності.
Другою ознакою правоохоронної діяльності є процедурний характер діяльності.
Способи здійснення правоохоронної діяльності складаються із спеціально встановлених
юридичних процедур, таких як подання позову, звернення, опитування, допит та ін.
Порушення посадовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнають
істотним порушення процесуального законодавства. Усі процедури правоохоронного
призначення є формально визначеними і мають протокольну форму. Це означає, що будь - яка
процесуальна дія (порушення кримінальної справи, затримання підозрілого, допит, обшук) має
протоколюватися з дотриманням вимог закону.
Третьою ознакою правоохоронної діяльності визнають професійну ознаку особи, яка є
суб'єктом такої діяльності. Здійснювати таку діяльність має лише компетентна, фахово
підготовлена, вповноважена державою посадова особа. За характером виконуваних
повноважень слід розмежовувати прокурорські, слідчі, оперативні, дізнавательські,
нотаріальні, виконавчі та контрольно – перевірочні правоохоронні дії. Право здійснювати такі
дії не можуть делегуватись іншій посадовій особі.
Обсяг повноважень залежить від посади, яку обіймає особа, її професійного рангу або
спеціального звання. Повноваження керівника органу завжди ширші, ніж у підлеглої особи.
Відповідно до меж своєї компетенції посадові особи видають відповідні акти, які діють у
певній галузі. Кадри правоохоронних органів формують переважно з юристів або осіб, які
мають спеціальну підготовку.
Структура правоохоронної системи – це стала єдність її елементів, які утворюють
відповідні три основні підсистеми:
- нормативну (регулятивну) – правові норми і принципи, що регулюють відносини між
суб’єктами правоохорони, які знаходять свій вияв у правових актах, що регулюють
правоохоронну діяльність;
- інституційну, яку складають правоохоронні органи, для яких правоохоронна діяльність є
основним завданням, а також об’єкти правоохоронного впливу;
- функціональну, яка включає правоохоронну діяльність, взаємодію та координацію між
правоохоронними органами
2. Термін «правоохоронні органи» є відносно новим. Він виник у колишньому СРСР на
початку 1960-х рр. як заміна терміну «каральні органи» і фактично означав те ж саме, проте
був позбавлений асоціацій з часами сталінських репресій. Він не був відтворенням будь-якої
історичної термінології. Сьогодні він використовується виключно у східнослов’янських мовах
і не має прямих перекладів на інші мови. Найближчий переклад англійською «law enforcement
bodies». В Україні поняття «правоохоронні органи» набуло широкого вжитку після прийняття
Конституції України 1996 року. Норми Основного закону передбачають, що забезпечення
державної безпеки і захист державного кордону України є прерогативою відповідних
військових формувань та правоохоронних органів держави, організація і порядок діяльності
яких визначаються законом. Так, у чинній Конституції України поняття «правоохоронні
органи» вживається лише раз – у частині 3 статті 17, де спеціальне завдання щодо
забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на
«відповідні військові формування та правоохоронні та правоохоронні органи держави,
організація і порядок діяльності яких визначаються законом».
З даного приводу В. Тацій зазначає, що у результаті широкого тлумачення
правоохоронної функції до правоохоронних органів включаються майже всі органи виконавчої
влади, які в тій чи іншій мірі займаються виконанням правоохоронних функцій, тобто
опосередковано й правоохоронною діяльністю. За таким критерієм в системі державного
апарату виділяються близько 80 органів, які прямо чи опосередковано здійснюють хоча б одну
таку функцію. Разом з тим, за своєю правовою природою та поставленими перед ними
завданнями до правоохоронних органів не мають жодного відношення.
Правоохоронний орган є державним органом, який уповноважений чинним
законодавством на здійснення правоохоронної діяльності. Віднесення недержавних органів,
зокрема професійних спілок, правозахисних громадських організацій до правоохоронних
органів є методологічно неправильним. Це пояснюється тим, що діяльність названих органів
не відповідає ознакам правоохоронної діяльності, оскільки вони не мають владних
повноважень, не можуть використовувати заходи примусу, а також не можуть притягати до
відповідальності.
Ознаки правоохоронних органів:
- правоохоронний орган є органом державної влади (державно- владний характер діяльності
правоохоронного органу);
- наявність повноваження на застосування засобів державного примусу;
- виконання спеціальних повноважень із реалізації правоохоронної функції держави як мета і
основний напрямок діяльності, що здійснюється на професійній основі;
- необхідність спеціального матеріально-технічного та кадрового забезпечення діяльності
(зброя, спецзасоби, криміналістична техніка тощо);
- спеціальні вимоги та обмеження щодо кадрового складу, особливий порядок добору і
проходження служби, відповідальність, додаткові гарантії діяльності).
Отже, правоохоронний орган – це орган державної влади, метою утворення та основним
напрямком діяльності якого є виконання на професійній основі повноважень із реалізації
правоохоронної функції держави згідно із чинним матеріальним і процесуальним
законодавством.
Згідно ч.1 ст.2 ЗУ «Про захист працівників суду і правоохоронних органів» до
правоохоронних органів належать:
- органи прокуратури;
- Національна поліція України,
- Служба безпеки України,
- Військова служба правопорядку у Збройних Силах України,
- Національне антикорупційне бюро України (НАБУ),
- державна прикордонна служба,
- органи доходів і зборів (служба фінансових розслідувань);
- органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори,
- органи державного фінансового контролю,
- органи рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють
правозастосовні або правоохоронні функції.
3. Питання безпосереднього складу системи правоохоронних органів у науці
вирішуються досить неоднозначно. Вказане зумовлюється відсутністю як узгодженого
теоретичного розуміння складу системи й видів правоохоронних органів, так і законодавчої
регламентації критеріїв приналежності тих чи інших правоохоронних інституцій до числа
правоохоронних органів.
Хоча правові засади і виступають єдиним легітимним джерелом визначення
проблематики приналежності органу державної влади до правоохоронного, проте сутність
правоохоронних органів зводиться не лише до визначення їх формально-правового статусу,
але й до законодавчого наділення їх ознаками правоохоронних органів. Розглянемо основні:
Прокуратура України не наділена законодавчо визначеним статусом правоохоронного
органу, однак, є ним за своєю компетенцією, до якої відноситься у тому числі нагляд за
додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання,
досудове розслідування, а також при виконанні судових рішень у кримінальних справах, що є
основним напрямком діяльності органів прокуратури.
Основним нормативно-правовим актом, який регламентує діяльність органів
прокуратури Закон України «Про прокуратуру», прийнятий 14 жовтня 2014 року на заміну
Закону «Про прокуратуру» 1991 року, що діяв двадцять чотири роки. Закон визначає правові
засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення
прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. У 2015 році до
Закону внесли зміни, пов'язані з утворенням Національного антикорупційного бюро України,
Національного агентства з питань запобігання корупції, Спеціалізованої антикорупційної
прокуратури. У зв'язку з набуттям чинності Законом, у Генеральній прокуратурі України було
скорочено три тисячі посад.
Згідно ст. 2 ЗУ «Про прокуратуру», на ці органи покладаються такі функції:
- підтримання державного обвинувачення в суді;
- представництво інтересів громадянина або держави в суді;
- нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову
діяльність, дізнання, досудове слідство;
- нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах,
а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з
обмеженням особистої свободи громадян.
Систему прокуратури України становлять:
1. Генеральна прокуратура України
Генеральна прокуратура України організовує та координує діяльність усіх органів
прокуратури з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури. Генеральну
прокуратуру України очолює Генеральний прокурор, який має першого заступника та
чотирьох заступників, а також заступника Генерального прокурора - Головного військового
прокурора.
Генеральний прокурор України — посадова особа, що очолює єдину централізовану
систему прокуратури України, найвища адміністративна посада Генеральної прокуратури
України, призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України за згодою
Верховної Ради України. Крім того, Верховна Рада України може висловити недовіру
Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Термін
каденції – 6 років.
2. Регіональні прокуратури
У системі прокуратури України діють регіональні прокуратури, до яких належать
прокуратури областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя. Їх очолюють
прокурори областей, які мають перших заступників та не більше трьох заступників.
3. Місцеві прокуратури
У системі прокуратури України діють місцеві прокуратури, перелік та територіальна
юрисдикція яких визначається в ЗУ «Про прокуратуру». Місцеву прокуратуру очолює
керівник місцевої прокуратури, який має першого заступника та не більше двох заступників.
4.Військові прокуратури
До військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах
структурного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів
(на правах регіональних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури (на
правах місцевих).
5.Спеціалізована антикорупційна прокуратура
У Генеральній прокуратурі України утворюється (на правах самостійного структурного
підрозділу) Спеціалізована антикорупційна прокуратура, на яку покладаються такі функції:
- здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно-розшукової
діяльності, досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України;
- підтримання державного обвинувачення у відповідних провадженнях;
- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених
цим Законом і пов’язаних із корупційними або пов’язаними з корупцією правопорушеннями.
У межах реалізації своїх функцій Спеціалізована антикорупційна прокуратура здійснює
міжнародне співробітництво.
До загальної структури Спеціалізованої антикорупційної прокуратури входять
центральний апарат і територіальні філії, які розташовуються в тих самих містах, в яких
розташовані територіальні управління Національного антикорупційного бюро України.
Керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури підпорядковується безпосередньо
Генеральному прокурору.
Національна поліція України
Діяльність національної поліції України регламентовано ЗУ «Про національну поліцію»,
який набрав чинності 02.07.2015 року. Згідно цього Закону, національна поліція – це
центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони
прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Його
діяльність спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра
внутрішніх справ України.
Завданням національної поліції є надання поліцейських послуг у сферах:
- забезпечення публічної безпеки і порядку;
- охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;
- протидії злочинності;
- надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих,
економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують
такої допомоги.
У складі поліції функціонують:

1) кримінальна поліція;
2) патрульна поліція;
3) органи досудового розслідування;
4) поліція охорони;
5) спеціальна поліція;
6) поліція особливого призначення
Служба безпеки України
Згідно чинного Закону України «Про службу безпеки України» від 25.03.1992 року,
Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення,
який забезпечує державну безпеку України, підпорядкований Президенту України.
Завдання Служби безпеки України:
- захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності,
економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів
держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних
служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб;
- забезпечення охорони державної таємниці;
- попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки
людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і
економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво
важливим інтересам
України.
Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників грунтується на
засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності та відповідальності перед
народом України.
В оперативно-службовій діяльності Служба безпеки України
дотримується принципів поєднання єдиноначальності і
колегіальності, гласності і конспірації.
Голова СБУ призначається і звільняється Верховною Радою України за поданням
Президента України. Він здійснює керівництво всією діяльністю Служби безпеки України, її
Центральним управлінням. Голова СБУ несе персональну відповідальність за виконання
завдань, покладених на Службу безпеки України.
Військова служба правопорядку у Збройних Силах України
Відповідно до ЗУ «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України»
від 7.03.2002 року, війскова служба правопорядку у ЗСУ – це спеціальне правоохоронне
формування у складі ЗСУ, призначене для забезпечення правопорядку і військової
дисципліни серед військовослужбовців ЗСУ у місцях дислокації військових частин, у
військових навчальних закладах, установах та організаціях, військових містечках, на
вулицях і в громадських місцях; для запобігання злочинам, іншим правопорушенням
у ЗСУ, їх припинення; для захисту життя, здоров'я, прав і законних інтересів
військовослужбовців, військовозобов'язаних під час проходження ними зборів, працівників
ЗСУ, а також для захисту майна Збройних Сил України від розкрадання та інших
протиправних посягань, а також для участі у протидії диверсійним проявам і
терористичним актам на військових об'єктах.
Національне антикорупційне бюро України (НАБУ)
Діяльність та компетенція Національного антикорупційного бюро України регламентується
ЗУ «Про Національне антикорупційне бюро України» від 14. 10. 2014 р.
Національне антикорупційне бюро України – це державний правоохоронний орган, на який
покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних
правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових.
Завданням Національного бюро є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які
вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або
місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці. Утворюється
Президентом України.
Керівництво діяльністю Національного бюро здійснює його Директор, який
призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада
України за наявності затверджених підстав, за пропозицією не менш як третини народних
депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може прийняти
рішення про звільнення Директора Національного бюро з посади.
1. В чому полягає проблема визначення поняття та системи правоохоронних органів України?
2. Яке місце займає Прокуратура в системі органів державної влади України.
3. Які функції здійснюються правоохоронними органами?
4. Нормами яких законодавчих актів регулюється діяльність правоохоронних органів України?
1. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14 жовтня 2014 р. //
2. Про національну поліцію: Закон України від 2 липня 2015 р. // Відомості Верховної Ради
України. — 2015. — No 40-41. — Ст. 379.
3. Бринцев В. Прокурорський нагляд у системі контрольної влади: конституційні засади та
проблеми здійснення в Україні / В. Бринцев // Право України. — 2008. — No 11. — С. 87-91.
4. Прилуцький С. Концептуальні підходи до реформування судової влади України /С.
Прилуцький // Право України. — 2015. — No 11. — С. 106-112.
5. Святоцька В. Адвокатура України у світлі євроінтеграційних прагнень / В. Святоцька //
Право України. — 2015. — No 10. — С. 105-112.
6. Селіванов А. О. Теорія і практика застосування конституційного права України /A. О.
Селіванов. — К.: Лотос, 2016. — 176 с.
Змістовий модуль 3. Загальні закономірності муніципального права України

Загальна характеристика муніципального права України
Мета: розгляд муніципального права України у трьох проявах — галузь права, юридична
наука та навчальна дисципліна, розгляд предмету та методу правового регулювання та джерел
галузі, системи.
План
1. Поняття, предмет, методи муніципального права України.
2. Джерела муніципального права України.
3. Система муніципального права України: муніципально-правові норми, принципи та
інститути.
4. Поняття муніципально-правових відносин.
1. За своїм змістом муніципальне право виступає регулятором суспільних відносин у
сфері місцевого самоврядування, тобто відносин, пов'язаних з виникненням і існуванням
місцевого самоврядування в межах певних адміністративно-територіальних одиниць, оскільки
воно має у своїй основі природний, громадський характер, а також з його організацією і
здійсненням.
За формою муніципальне право являє собою галузь права, джерелами якого є акти як
локальних (статути територіальних громад, регламенти рад тощо), так і загальних,
загальнонаціональних (Конституції, законів, підзаконних актів) норм права.
У системі права муніципальне право належить до публічного права, оскільки стосується
насамперед і головним чином самостійного виду публічної (політичної) влади (демократії),
яка, у свою чергу, належить територіальним громадян і здійснюється ними безпосередньо або
через утворювані ними органи (ради та інші органи).
Муніципальне право України — галузь права України, норми якої виражають волю й
інтереси її народу, держави та територіальних громад і регулюють суспільні відносини у сфері
місцевого самоврядування (Погорілко В.Ф.).
Проблемність назви "муніципальне право" полягає передусім у тому, що в Конституції
України використаний термін "місцеве самоврядування" і не вживається термін
"муніципалітет", під яким, зазвичай, розуміють сукупність виборних органів системи
місцевого самоврядування, "муніципальне утворення" як міське чи сільське поселення, в
межах якого здійснюється місцеве самоврядування і існує муніципальна власність, місцевий
бюджет, виборні органи місцевого самоврядування.
Муніципаліте́т (з нім. Munizipalität, що походить від лат. municipium, від munis —
«тягар» і capio — «приймаю») — термін, який залежно від контексту може означати:
1. орган місцевого самоврядування;
2. приміщення, яке займає орган місцевого самоврядування;
3. адміністративну одиницю найнижчого рівня у Франції та багатьох інших країнах.
Зважаючи на положення чинної Конституції України та реформу децентралізації влади в
Україні, що передбачатиме передачу більшості повноважень на місця ми не можемо
розглядати реалізацію муніципальної влади без участі територіальної громади.
Обґрунтування і конкретизація місця територіальної громади в системі сучасного
муніципалізму зумовлює потребу виокремлення низки критеріїв первинності територіальної
громади: по-перше, історичного (унікальність історії становлення та розвитку інституту
територіальної громади полягає в тому, що вона має власні глибинні корені та давні історичні
традиції; історія територіальної громади та самоврядування являє собою процес формування
суспільної цінності, яка здатна акумулювати інші політичні, правові та соціальні цінності –
демократію, законослухняність, права людини, соціальний, релігійний, мовний плюралізм,
забезпечити громадянську самоідентифікацію та засади громадянського суспільства); по-
друге, правового (територіальна громада є первинним суб’єктом права на здійснення
місцевого самоврядування); по-третє, владного (територіальна громада є первинним суб’єктом
муніципальної влади); по-четверте, системоутворюючого (територіальна громада є
первинним, системоутворючим елементом системи місцевого самоврядування); по-п’яте,
матеріально-фінансового (територіальній громаді належить право комунальної власності)
тощо (Батанов О.В.).
Отже, місцеве самоврядування опосередковує собою відносно самостійний вид влади, а
саме — муніципальну владу як владу територіальних спільнот здійснювану безпосередньо,
так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі
органи. Це дає достатні підстави стверджувати, що муніципальні норми мають відносно
самостійний предмет свого регулювання.
Предметом муніципального права є місцеве самоврядування як відносно самостійний
вид суспільних відносин, пов'язаних з організацією і здійсненням влади територіальними
громадами.
Предмет муніципального права являє собою певну систему. Основними складовими цієї
системи є відносини:
- що пов'язані з організацією і проведенням місцевих виборів, референдумів та з іншими
формами безпосереднього волевиявлення територіальних громад;
- що пов'язані з діяльністю представницьких органів місцевого самоврядування (рад) і
депутатів місцевих рад;
- що пов'язані з діяльністю виконавчих органів місцевого самоврядування та муніципальних
службовців;
- що пов'язані з діяльністю сільських, селищних і міських голів;
- що пов'язані з діяльністю органів самоорганізації населення;
- органів місцевого самоврядування з органами державної влади, з іншими органами місцевого
самоврядування, з об'єднаннями громадян, а також з підприємствами, установами й
організаціями;
- фінансові, цивільні, земельні, соціальні, трудові, житлові та інші.
Кожній галузі права властивий, як правило, ряд методів. Метод муніципального права є
способом її впливу на суспільні відносини, зокрема на відносини в системі місцевого
Пріоритетним є імперативний метод, який характеризується тим, що відповідні
норми права не передбачають альтернативної поведінки чи діяльності, а в разі невиконання
рішень місцевого самоврядування, прийнятих в межах компетенції відповідних суб'єктів
місцевого самоврядування, настає відповідальність згідно з чинним законодавством. Також
виділяють декларативний метод.
Поряд з цими методами поширення набули методи рекомендацій (порад) і декларацій
(проголошення принципів тощо), які характерні, зокрема, для міжнародно-правових актів
(хартій, декларацій тощо) і статутів (хартій) територіальних громад.
Методи – установлення, дозволу, заборони, зобов’язання.
2. Місцеве самоврядування як складова публічної влади розвивається відповідно до
системи законодавства, а саме регламентується нормативними актами, які є джерелами
муніципального права.
Пріоритетним джерелом муніципального права України є Конституція України. Вона
містить насамперед положення про визнання і гарантування державою місцевого
самоврядування (ст. 7), про здійснення народом України влади через органі місцевого
самоврядування (ст. 5), про право громадян України брати участь у місцевих референдумах,
вільно обирати й бути обраним до органів місцевого самоврядування, користуватися рівним
правом доступу до служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38), про основні засади
виборів до органів місцевого самоврядування (ст. 71), про повноваження Верховної Раді
України в галузі місцевого самоврядування, про основні засади місцевого самоврядування
(розділ XI), функції і повноваження територіальних громад порядок формування і склад
представницьких органів місцевого самоврядування, їх основні функції і повноваження та
механізм здійснення місцевого самоврядування.
Зокрема, Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації
влади)» передбачається затвердження принципу децентралізації влади – передача значних
повноважень та бюджетів від державних органів органам місцевого самоврядування. А також
визнання громади первинною одиницею у системі адміністративно-територіального устрою
України та ін.
У Європейській хартії місцевого самоврядування визначаються конституційні та
законодавчі основи місцевого самоврядування, поняття місцевого самоврядування, сфера
компетенції місцевого самоврядування; передбачається відповідність адміністративних
структур і засобів завданням органів місцевого самоврядування, адміністративний контроль за
діяльністю органів самоврядування, право місцевих органів самоврядування на об'єднання та
ряд інших положень.
Загальним і основним Законом в галузі місцевого самоврядування в Україні є Закон України
"Про місцеве самоврядування в Україні". Цей Закон визначає систему місцевого
самоврядування, засади організації і діяльності органів і посадових осіб місцевого
самоврядування, їх функції, повноваження і відповідальність та гарантії місцевого
А також до джерел муніципального права належать закони України:
1. Закон України “Про місцеві вибори”
2. Закон України “Про статус депутатів місцевих рад”
3. Закон України “Про службу в органах місцевого самоврядування”
4. Закон України “Про добровільне об’єднання територіальних громад”
Значне місце серед джерел муніципального права посідають підзаконні нормативні акти
органів державної влади: відповідні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів
України, нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів виконавчої
влади, місцевих державних адміністрацій, рішення Конституційного Суду України з питань
місцевого самоврядування та нормативні акти інших органів державної влади. А також
нормативні договори.
Найбільш розгалуженим джерелом муніципального права є нормативно-правові акти суб'єктів
системи місцевого самоврядування, зокрема відповідні акти територіальних громад: акти їх
безпосереднього волевиявлення, акти представницьких органів місцевого самоврядування рад,
акти їх виконавчих органів, акти сільських, селищних, міських голів, акти органів
самоорганізації населення тощо.
Особливе місце серед локальних нормативних актів місцевого самоврядування як джерел
муніципального права посідають статути територіальних громад сіл, селищ, міст.
-3-
Систему муніципального права складають інститути та норми муніципального права,
принципи.
Первинним елементом системи муніципального права є муніципальні норми.
Муніципально-правова норма – це встановлений народом, державою (в тому числі шляхом
ратифікації), територіальною громадою або органами місцевого самоврядування
загальнообов'язковий припис, що містить правило поведінки суб'єктів суспільних відносин у
сфері місцевого самоврядування, розраховане на багаторазове застосування, забезпечене
організаційно, матеріально-фінансово, а в разі необхідності іншими засобами, у тому числі
примусу публічної влади.
Класифікація норм муніципального права:
За юридичною силою розрізняють такі муніципально-правові норми: 1) конституційні,
що мають найвищу юридичну силу; 2) законодавчі, що мають вищу юридичну силу; 3) норми
підзаконних актів та 4) норми суб'єктів місцевого самоврядування.
За змістом волі, що виражається в муніципально-правових нормах, останні бувають: 1)
уповноважуючі (норми, що надають або визнають права суб'єктів правовідносин); 2)
зобов'язуючі (норми, що передбачають обов'язки); 3) забороняючі (норми, що передбачають
заборони щодо певних напрямів, способів або засобів діяльності, поведінки) та 4) дозвільні
(норми, що передбачають дозволи щодо певної поведінки або діяльності).
За способом вираження волі муніципально-правові норми поділяють на: а) імперативні
(норми, що передбачають, як правило, однозначність їх розуміння, тлумачення і дії, поведінки
відповідно до них); б) диспозитивні (норми, що передбачають багатоманітність у їх розумінні,
тлумаченні та поведінці згідно з ними); в) рекомендаційні (норми, що пропонують певні види
чи напрями діяльності, які обираються на розсуд, з волі суб'єкта відповідних правовідносин) і
г) декларативні (норми, що проголошують як об'єктивно найбільш прийнятні правила
поведінки суб'єктів муніципальних правовідносин).
За характером здійснюваних функцій муніципально-правові норми класифікують на
правотворчі, установчі, регулятивні, охоронні та інформаційні (норми-дефініції та ін.)
Залежно від характеру відносин, що регулюють муніципально-правові норми, розрізняють
матеріальні та процесуальні (процедурно-процесуальні) норми.
За простором і територією дії муніципально-правові норми поділяють на 1) ті, що діють на
всій території України, і 2) ті, що діють в межах відповідних адміністративно-територіальних
одиниць (норми актів, що приймаються територіальними громадами й органами місцевого
самоврядування).
За часом дії муніципально-правові норми бувають постійні і тимчасові.
Також до основних складових системи муніципального права належать інститути
муніципального права - групи правових норм, що регулюють найбільш споріднені
муніципальні відносини, тобто системи відносин у сфері місцевого самоврядування.
Відповідно до чинної Конституції України, цього Закону та інших законодавчих актів,
прийнятих на їх основі і згідно з ними, основними інститутами муніципального права України
визнані:
- інститут загальних засад місцевого самоврядування;
- інститут територіальних громад;
- інститут форм безпосереднього волевиявлення територіальних громад: місцевих виборів,
місцевих референдумів та інших форм безпосередньої демократії;
- інститут представницьких органів місцевого самоврядування (рад);
- інститут виконавчих органів місцевого самоврядування;
- інститут сільських, селищних, міських голів;
- інститут органів самоорганізації населення;
- інститут територіальних основ місцевого самоврядування;
- інститут комунальної власності;
- інститут фінансових основ місцевого самоврядування;
- інститут об'єднань органів місцевого самоврядування;
- інститут гарантій місцевого самоврядування;
- інститут юридичної відповідальності органів і посадових осіб системи місцевого
Муниципально-правові принципи - це керівні ідеї, фундаментальні засади, що
відображають його сутність і соціальне призначення.
Основні принципи місцевого самоврядування слід умовно поділити на дві групи:
1) ті, що є універсальними, тобто властивими як місцевому самоврядуванню та його органам,
так і державному управлінню та його органам, іншим органам державної влади;
2) ті, що властиві лише місцевому самоврядуванню та його органам.
До першої групи слід, як нам видається, віднести такі: народовладдя, законності, гласності,
колегіальності, виборності.
До другої групи передбачених ст. 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»
принципів місцевого самоврядування слід віднести такі : правової, організаційної та
матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими
законами; поєднання місцевих і державних інтересів; державної підтримки та гарантій
місцевого самоврядування; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами
їх органів та посадових осіб; судового захисту прав місцевого самоврядування.
4. Муніципально-правові відносини можна визначити як урегульовані нормами
муніципального права і гарантовані державою суспільні відносини в галузі місцевого
самоврядування, учасники яких вважаються носіями юридичних прав і обов'язків.
Муніципально-правові відносини мають ряд особливостей, зокрема щодо територіальної
сфери цих відносин, щодо їх суб'єктів і об'єктів, значне коло яких не характерне для інших
правовідносин, а також щодо прав і обов'язків суб'єктів цих відносин та їх форм.
Суб'єкти цих відносин, насамперед територіальні громади (сіл, селищ, міст), мають визнані
державою природні права, на відміну від органів державної влади, які мають надані їм
народом і державою повноваження. Муніципально-правовим відносинам притаманний
локальний (місцевий) характер. Права і обов'язки суб'єктів цих відносин обмежуються
певними адміністративно-територіальними одиницями. Муніципально-правові відносини як
відносини з приводу організації і здійснення публічної влади мають переважно імперативний
характер.
Основними елементами муніципально-правових відносин, як і інших правовідносин, є
насамперед суб'єкти, об'єкти, зміст.
Суб'єктами муніципально-правових відносин є учасники цих відносин, які мають відповідні
суб'єктивні права і виконують відповідні юридичні обов'язки в межах і порядку, передбачених
муніципально-правовими нормами.
Основні суб'єкти муніципально-правових відносин: Український народ, Українська держава;
органи державної влади; політичні партії і громадські організації, їх об'єднання і осередки;
громадяни України; територіальні громади, жителі відповідних адміністративно-
територіальних одиниць; представницькі органи місцевого самоврядування (місцеві ради),
виконавчі органи місцевих рад; сільські, селищні, міські голови, органи самоорганізації
населення, депутати місцевих рад, посадові особи місцевого самоврядування, підприємства,
установи, організації; асоціації та інші об'єднання органів місцевого самоврядування;
юридичні особи.
Основні об'єкти муніципально-правових відносин: влада народу; державна влада;
права, свободи і обов'язки людини і громадянина; влада територіальних громад; питання
місцевого значення; функції (напрями й види діяльності) суб'єктів місцевого самоврядування;
об'єкти комунальної власності; місцеві бюджети, доходи місцевих бюджетів, місцеві податки і
збори, місцеві позики; природні блага, природні об'єкти, природні ресурси, об'єкти природно-
заповідного фонду, земля; духовні блага (освіта, наука, культура, інформація, пам'ятки історії,
культури, архітектури, містобудування); соціальні блага (об'єкти житлово-комунального
господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського харчування,
транспорту і зв'язку, охорони здоров'я, фізкультури і спорту тощо); програми економічного та
соціально-культурного розвитку сіл, селищ, міст і цільові програми з інших питань
самоврядування; плани підприємств і організацій; адміністративно-територіальний устрій
тощо.
Зміст муніципально-правових відносин: суб'єктивні права та юридичні обов'язки
суб'єктів цих відносин.
За змістом повноваження є у сфері соціально-економічного розвитку, планування та обліку; у
галузі бюджету, фінансів і цін; щодо управління комунальною власністю; у галузі житлово-
комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, громадського
харчування, транспорту і зв'язку; у галузі будівництва; у сфері освіти, охорони
здоров'я,культури, фізкультури і спорту; у сфері регулювання земельних відносин та охорони
навколишнього природного середовища; у сфері соціального захисту населення; тощо.
Повноваження можуть бути власними та делегованими.
1. Місце муніципального права в системі національного права України.
2. Муніципально-правові відносини (поняття, види, зміст).
3. Муніципально-правові норми та муніципально-правові інститути.
4. Поняття, предмет, система науки муніципального права.
5. Методологічні основи і джерела науки муніципального права.
6. Функції науки муніципального права.
7. Навчальна дисципліна “Муніципальне право” та її значення для підготовки юристів.
8. Роль муніципального права в процесі становлення та розвитку місцевого самоврядування в
Україні.
1.Батанов О.В. Муніципальне право України : Підручник для студентів вузів / О.В.Батанов. –
Х. : Одіссей, 2008. – 528 с.
2.Любченко П.М. Муніципальне право України: навч. посіб. / П.М.Любченко. – Харків:
Видавництво «ФІНН», 2012. – 496 с.
3.Муніципальна влада в Україні : проблеми теорії та практики. / О.В.Батанов; відп. ред. М. О.
Баймуратов; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К.: Юрид. думка,
2010. – 653 с.
4.Муніципальне право України: Підручник / Погорілко В.Ф., БаймуратовМ.О.,
БальційЮ.Ю. та ін. / За ред. Баймуратова М.О. – 2-ге вид. доп. –К.: «Правова єдність», 2009. –
720 c.
5.Муніципальне право України: навчальний посібник для підготовки до іспитів / упор.
І.В.Тетарчук, Т. Є. Дяків. – К.: «Центр учбової літератури», 2013. – 206с.

Конституційно-правові основи місцевого самоврядування
Мета: розглянути місцеве самоврядування як вид публічної влади в Україні, принципи та
систему національного місцевого самоврядування, а також сучасні тенденції його розвитку.
План
1. Поняття місцевого самоврядування. Теорії місцевого самоврядування
2. Принципи місцевого самоврядування
3. Система місцевого самоврядування
1. У кожній державі залежно від особливостей її політико-територіального та
адміністративно-територіального устрою, форми державного правління та політичного
режиму, історичних, національних, географічних та інших особливостей місцеве
самоврядування має специфічну форму та назву.
Місцеве самоврядування – є правом територіальної
громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську
громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно
вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і
законів України.
Найбільшого поширення у світі набула громадівська теорія, сприйнята більшістю держав
Європи. В основі цієї концепції місцевого самоврядування лежить ідея природних прав
територіальної громади, її своєрідного "суверенітету" стосовно держави, яка лише визнає та
гарантує природні права територіальної громади. Прихильники цієї концепції розглядають
громаду як самостійне джерело такої публічної влади, яка не належить державі, а є
самостійною публічною владою, так званою "муніципальною".
В основі державницької теорії — теорія децентралізації частини державної виконавчої
влади, її передачі на рівень територіальних спільнот громадян та тих органів, які вони
обирають. Місцеве самоврядування розглядається прихильниками цієї теорії як засіб
здійснення державних функцій за допомогою недержавних за своєю суттю суб'єктів права
(місцевого населення та його органів).
Теорія муніципального дуалізму. За цією теорією, муніципальні органи, здійснюючи
відповідні управлінські функції, виходять за межі місцевих інтересів і повинні діяти як
інструмент державної адміністрації. Органи місцевого самоврядування незалежні від держави
лише в суто громадських справах, до яких держава байдужа, а у сфері політичній
розглядаються як органи держави, що виконують її функції і повноваження.
Відповідно до цього й ті справи, які покликані вирішувати органи місцевого
самоврядування, мають поділятися на "власні" і "делеговані". Якщо при вирішенні власних
справ, на думку прихильників цієї теорії, органи місцевого самоврядування мають діяти
незалежно й самостійно від державних органів, дотримуючись лише закону, то при вирішенні
делегованих - під контролем та адміністративною опікою відповідних державних органів.
Місцеве самоврядування здійснюється безпосередньо шляхом:
Місцевого референдуму - є формою вирішення територіальною
громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення
Загальних зборів громадян - зібрання всіх чи частини жителів села (сіл),
селища, міста для вирішення питань місцевого значення
Місцевих ініціатив - ініціювання розгляду у раді будь-якого питання,
віднесеного до відання місцевого самоврядування
Громадських слухань - зустрічі жителів з депутатами відповідної ради та
посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади
можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого
значення, що належать до відання місцевого самоврядування
2. Принципи місцевого самоврядування - основні засади організації та здійснення
Народовладдя – територіальна громада є первинним суб’єктом місцевого
самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень
Законності – суб’єкти місцевого самоврядування здійснюють свої функції на відповідній
території у відповідності із законодавством України
Гласності – відкритий (публічний) характер діяльності органів місцевого
самоврядування, систематичне інформування населення про цю діяльність
Колегіальності – органи місцевого самоврядування вирішують питання, що належать до
їх компетенції більшістю голосів на засадах колективного, вільного та ділового обговорення
Поєднання місцевих і державних інтересів – місцеві і державні інтереси збігаються та
забезпечуються на місцевому рівні
Виборності – всі органи місцевого самоврядування формуються шляхом виборів
Державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування – місцеве
самоврядування в Україні визнається і гарантується на рівні Конституції України
Судового захисту прав місцевого самоврядування – органи місцевого самоврядування
мають право на звернення до суду з метою забезпечення виконання їх рішень
Правової, організаційної та матеріально-фінансової
самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими
законами
Підзвітності та відповідальності перед територіальними
громадами їх органів та посадових осіб.
3. Система місцевого самоврядування України - це визначена Конституцією та
законами України сукупність суб'єктів місцевого самоврядування, що, відповідно до
Конституції та законів України, здійснюють основні функції місцевого самоврядування.
Система місцевого самоврядування включає:
територіальну громаду;
сільську, селищну, міську раду;
сільського, селищного, міського голову;
староста;
виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ, міст;
органи самоорганізації населення.
Територіальна громада - жителі, об'єднані постійним
проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-
територіальними одиницями. Територіальні громади в порядку, встановленому законом,
можуть об’єднуватися в одну сільську, селищну, міську територіальну громаду, утворювати
єдині органи місцевого самоврядування та обирати відповідно сільс., селищного, міського
голову.
Повноваження, які здійснюють територіальні громади поділяються на власні (які
належать виключно їм – ч.1 ст. 143 КУ) та делеговані (надані їм органами виконавчої влади).
Додаток А
Сільська, селищна, міська рада - є органами місцевого самоврядування, що
представляють відповідні територіальні громади
та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого
самоврядування, визначені Конституцією
України, цим та іншими законами.
Сільський, селищний, міський голова - є головною посадовою особою
територіальної громади відповідно села (добровільного об'єднання в одну територіальну
громаду жителів кількох сіл), селища, міста.
Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати
свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах, займатися
іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики,
інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю.
Депутат місцевої ради як представник інтересів територіальної громади, виборців свого
виборчого округу зобов'язаний виражати і захищати інтереси відповідної
територіальної громади та її частини – виборців свого виборчого
округу, виконувати їх доручення в межах своїх повноважень, наданих
законом, брати активну участь у здійсненні місцевого
самоврядування. Депутат місцевої ради здійснює свої повноваження, не
пориваючи з виробничою або службовою діяльністю. Депутатом може бути громадянин
України, який досяг 18 років, має право голосу, не має судимості (в т. ч. не знятої чи не
погашеної).
У селах, селищах, визначених за рішенням місцевої ради об’єднаної територіальної
громади, утвореної відповідно до Закону України "Про добровільне об’єднання
територіальних громад", за винятком її адміністративного центру, обирається староста на
строк повноважень місцевої ради.
Староста:
1) представляє інтереси жителів села, селища у виконавчих органах сільської, селищної,
міської ради;
2) сприяє жителям села, селища у підготовці документів, що подаються до органів
місцевого самоврядування;
3) бере участь у підготовці проекту бюджету територіальної громади в частині
фінансування програм, що реалізуються на території відповідного села, селища;
4) вносить пропозиції до виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради з питань
діяльності на території відповідного села, селища виконавчих органів сільської, селищної,
міської ради, підприємств, установ, організацій комунальної форми власності та їх посадових
осіб;
5) здійснює інші обов’язки, визначені Положенням про старосту.
Виконавчі органи сільської, селищної, міської ради - органи, які відповідно до
Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими,
районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і
повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами
Районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси
територіальних громад сіл, селищ, міст - органи місцевого самоврядування, що
представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Голова районної та
обласної ради обираються депутатами відповідної ради.
Органи самоорганізації населення - представницькі органи, що
створюються частиною жителів, які тимчасово або постійно
проживають на відповідній території в межах села, селища, міста (будинкові, вуличні
комітети).
1. Охарактеризуйте відмінності місцевого самоврядування від державної влади.
2. Які принципи місцевого самоврядування ви знаєте?
3. Які елементи формують систему місцевого самоврядування в Україні?
4. Надайте визначення поняттю «територіальна громада».
5. Які види державного контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування
застосовуються в Україні?
1. Бориславська О. М. Конституційно-правові засади місцевого самоврядування в Україні та
їх реалізація: дис.... канд. юрид. наук / Олена Марківна Бориславська. — Львів, 2003. — 212 с.
2. Любченко П. М. Компетенція місцевого самоврядування: організаційно-правові питання
реалізації / П. М. Любченко. — X. : Модель всесвіту, 2001. — 221 с.
3. Любченко П. М. Конституційно-правові основи розвитку місцевого самоврядування як
інституту громадянського суспільства: монографія / П. М. Любченко. — Харків: Одіссей,
2006. — 352 с.
4. Мішина Н. В. Конституційно-правове регулювання діяльності органів самоорганізації
населення: порівняльно-правове дослідження: монографія / Н. В. Мішина. — Одеса:
Друкарський дім, 2009. — 298 с.
5. Мішина Н. В. Конституційна регламентація місцевого самоврядування в Україні:
сучасність та перспективи / Н. В. Мішина // Публічне право. — 2015. — No 3. — С. 67-72.
6. Орзіх М. П. Місцеве самоврядування в незалежній Україні: десятиріччя досягнень та
прорахунків / М. П. Орзіх // Місцеве самоврядування: 10 років здобутків / за ред. М.
Пухтинського. — К. : Атіка, 2002. — С. 61-71.

Територіальна громада в системі місцевого самоврядування
Мета: розглянути поняття та знаки територіальної громади, форми реалізації права на
місціеве самоврядування.
План
1. Правовий статус територіальних громад
2. Форми реалізації права на МС
3. Органи самоорганізації населення
1. Територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села,
селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або
добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.
Виходячи з проведеного аналізу різних підходів можна виявити такі основні ознаки
територіальної громади, що знайшли закріплення в законодавстві України:
1) територіальна — спільне проживання осіб (жителів), котрі входять до громади на
певній території (у межах певної адміністративно-територіальної одиниці — села, селища,
міста, ч. 1 ст. 140 Конституції);
2) інтегративна — територіальна громада виникає на основі об'єднання всіх жителів, що
мешкають на певній території незалежно від того, чи є вони громадянами даної держави, тобто
членами територіальної громади можуть бути громадяни даної держави, а також іноземні
громадяни, особи без громадянства, котрі постійно мешкають на певній території. Можливо
включення до територіальної громади біженців і переміщених осіб (за змістом ст. 1 Закону
України від 21 травня 1997 p.);
3) інтелектуальна — в основі конституювання територіальної громади лежать спільні
інтереси жителів, які мають специфічний характер і виявляються у вигляді широкого спектра
виникаючих між ними системних індивідуально-територіальних зв'язків (основний об'єкт
діяльності територіальної громади — питання місцевого значення, ч. 1 ст. 140 Конституції
України);
4) майнова — територіальна громада є суб'єктом права комунальної власності (їй
належать рухоме й нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, інші кошти, земля,
природні ресурси, що перебувають у власності відповідних територіальних громад — ч. 1 ст.
142 Конституції України);
5) фіскальна — члени територіальної громади є платниками місцевих податків і зборів
(податок на майно; єдиний податок тощо).
Виходячи з ч. 1 ст. 140 Конституції України, яка містить визначення місцевого
самоврядування, можна виділити такі види територіальних громад:
а) територіальну громаду села;
б) територіальну громаду селища;
в) територіальну громаду міста.
Статут територіальної громади
Статут – це мала конституція територіальної громади, яка визначає правовідносини у
самій громаді та з зовнішнім середовищем. Статут територіальної громади не може
суперечити Конституції України та законам України, прийнятим на її основі.
Реєстрація статуту територіальної громади
Прийняття статуту територіальної громади – це компетенція самої територіальної
громади. Статут вступає в силу з моменту його прийняття на загальних зборах громади
більшістю голосів.
Територіальна громада не зобов’язана реєструвати свій статут. Водночас, для реальної
дієздатності громади в сучасних вітчизняних умовах, якщо є така можливість, доречно
зареєструвати статут територіальної громади або безпосередньо, або через представницький
орган, що затвердив статут територіальної громади в якості регламентуючого документа своєї
діяльності.
Що регламентує статут територіальної громади?
В статут територіальної громади громадяни-власники можуть внести будь-які норми, що
стосуються безпосередньо їхньої власності.
Статут територіальної громади визначає керівні органи територіальної громади – це
голова територіальної громади та виконавчі органи: комітети територіальної громади:
громадських представників, присяжних засідателів, тощо. Статутом територіальної громади
визначено склад комітетів та їх повноваження.
Статут територіальної громади також може регламентувати процедуру висловлення
недовіри радам, головам рад та окремим депутатам.
Також статут територіальної громади може регламентувати процедуру проведення
місцевих референдумів.
Зміни до статуту територіальної громади
Зміни до статуту територіальної громади можуть вноситись за потребою на загальних
зборах територіальної громади.
Що повинен містити статут територіальної громади?
Статут територіальної громади публічного власника Національного багатства України
обов’язково повинен передбачати:
1. Найменування юридичної особи публічного права власності Національного багатства
України, територіальної громади села (селища, міста, району в місті з районним поділом);
2. Мету і предмет господарської діяльності публічного власника територіальної громади;
3. Порядок обліку майна територіальної громади як юридичної особи публічного права
власності;
4. Перелік встановлених органів влади для управління комунальними підприємствами,
організаціями, установами на території територіальної громади;
5. Процедуру і умови відкликання місцевого голови і депутатів через встановлений
територіальною громадою державний орган: територіальну виборчу комісію;
6. Рішення про інвентаризацію активів, майна, публічних фінансів територіальної
громади на дату 28.06.1996 року;
7. Порядок використання і оренди землі і нерухомості, що належить територіальній
громаді;
8. Порядок люстрації посадових і службових осіб, що є державними службовцями
власних внутрішніх органів встановлених територіальною громадою;
9. Заборони, необхідні на території територіальної громади;
10. Перелік громадських комітетів (малі ради): органів самоорганізації населення;
комітет виборців; комітет громадських представників; надзвичайний комітет; комітет
присяжних та народних засідателів територіальної громади, через які публічний власник
територіальна громада здійснює контроль представницьких органів;
11. Перелік заснованих комунальних підприємств;
12. Затвердження статуту територіальної громади загальними зборами публічного
власника національного багатства України територіальної громади;
13. Вказати, що на територіїї територіальної громади не діють закони, що протирічать
Конституції України;
14. Питання про дострокове припинення повноважень сільської, селищної, міської,
районної в місті ради за рішенням місцевого референдуму, яке може бути порушене
сільським, селищним, міським головою, а також не менш як однією десятою частиною
громадян, що проживають на відповідній території і мають право голосу (ч.3ст.79 ЗУ «Про
місцеве самоврядування»);
15. Про надання повноважень отримати печатку територіальної громади;
16. Про повноваження відкрити рахунки власності територіальної громади у Ощадбанку
та утворити відділення Ощадбанку з відкриттям рахунків територіальної громади.
Згідно ЗУ «Про добровільне об’єднання територіальних громад» суб’єктами
добровільного об’єднання територіальних громад є суміжні територіальні громади сіл, селищ,
міст. Об’єднана територіальна громада, адміністративним центром якої визначено місто, є
міською територіальною громадою, центром якої визначено селище, - селищною, центром якої
визначено село, - сільською.
Ініціаторами добровільного об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст можуть
бути:
1) сільський, селищний, міський голова;
2) не менш як третина депутатів від загального складу сільської, селищної, міської ради;
3) члени територіальної громади в порядку місцевої ініціативи;
4) органи самоорганізації населення відповідної території (за умови представлення ними
інтересів не менш як третини членів відповідної територіальної громади).
Функції територіальної громади.
Політичні функції, покликані забезпечувати реалізацію громадянами конституційного
права брати участь в управлінні державними та громадськими справами. Дані функції
полягають у формуванні (обранні) громадянами органів місцевого самоврядування.
Економічні функції територіальних громад спрямовані на утворення локального сектора
економіки. Вони полягають у розгляді і вирішенні економічних питань місцевого значення, у
тому числі діяльності щодо утворення, реорганізації та ліквідації комунальних підприємств, а
також здійсненні контролю за їх діяльністю; у виконанні програм економічного розвитку
відповідних адміністративно-територіальних.
Культурні функції свідчить, зокрема, систематичне вирішення ними різноманітних
соціально-культурних питань місцевого значення, реалізація ними програм соціального і
культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Так, до відання
представницьких органів територіальних громад віднесене управління закладами освіти,
охорони здоров'я, культури, оздоровчими закладами.
2. Місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань
місцевого значення шляхом прямого волевиявлення. Предметом місцевого референдуму може
бути будь-яке питання, віднесене Конституцією України, цим та іншими законами до відання
місцевого самоврядування. На місцевий референдум не можуть бути винесені питання,
віднесені законом до відання органів державної влади. Рішення, прийняті місцевим
референдумом, є обов'язковими для виконання на відповідній території. Порядок призначення
та проведення місцевого референдуму, а також перелік питань, що вирішуються виключно
референдумом, визначаються законом про референдуми.
Загальні збори громадян. Загальні збори громадян за місцем проживання є формою їх
безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого значення. Рішення загальних зборів
громадян враховуються органами місцевого самоврядування в їх діяльності. Порядок
проведення загальних зборів громадян за місцем проживання визначається законом та
статутом територіальної громади.
Загальні збори громадян за місцем проживання скликаються сільськими, селищними,
міськими головами, виконавчими органами відповідних рад, органами територіальної
самоорганізації населення для обговорення найважливіших питань, що зачіпають інтереси
громадян, формування органів місцевого самоврядування та інші питання. У загальних зборах
мають право брати участь громадяни, мешканці територіальних громад з правом голосу, тобто
фізичні особи, які проживають у територіальній громаді, є її членами і відповідають усім
вимогам закону про вибори до органів місцевої влади. З цим статусом деякі автори пов'язують
право здійснювати вплив на політичні, економічні, культурні, соціальні, екологічні та інші
процеси розвитку територіальної громади.
Місцеві ініціативи. Члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд у
раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого
самоврядування. Порядок внесення місцевої ініціативи на розгляд ради визначається
представницьким органом місцевого самоврядування або статутом територіальної громад.
Місцева ініціатива, внесена на розгляд ради у встановленому порядку, підлягає обов'язковому
розгляду на відкритому засіданні ради за участю членів ініціативної групи з питань місцевої
ініціативи. Рішення ради, прийняте з питання, внесеного на її розгляд шляхом місцевої
ініціативи, обнародується в порядку, встановленому представницьким органом місцевого
самоврядування або статутом територіальної громади.
Це можуть бути питання, пов'язані з: управлінням майном, що перебуває у комунальній
власності; затвердженням програм соціально-економічного та культурного розвитку і
контролем за їх виконанням; встановленням місцевих податків і зборів відповідно до закону;
забезпеченням проведення місцевих референдумів і реалізацією їх результатів; утворенням,
реорганізацією та ліквідацією комунальних підприємств, організацій і установ, а також
здійсненням контролю за їхньою діяльністю та ін. Розглянувши питання, внесене на розгляд
шляхом місцевої ініціативи, приймає рішення. Це рішення, яким би воно не було, обов'язково
має бути оприлюднене. Порядок оприлюднення визначається органом місцевого
самоврядування або статутом територіальної громади. Слід зазначити, що порядок
оприлюднення такого рішення залежить від території громади, чисельності її мешканців,
технічних і фінансових можливостей тощо. Як правило, оприлюднення рішень відбувається
через їх опублікування в одній або декількох щоденних газетах, повідомлення через інші
засоби масової інформації.
Громадські слухання. Територіальна громада має право проводити громадські слухання
- зустрічатися з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого
самоврядування, під час яких члени територіальної громади можуть заслуховувати їх,
порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до
відання місцевого самоврядування. Громадські слухання проводяться не рідше одного разу на
рік. Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, підлягають обов'язковому
розгляду органами місцевого самоврядування. Порядок організації громадських слухань
визначається статутом територіальної громади.
1. Поняття та ознаки територіальної громади
2. Види територіальних громад в Україні
3. Функції та повноваження територіальних громад
4. Форми діяльності територіальних громад
5. Порядок об’єднання територіальних громад
6. Правова природа статуту територіальної громади
7. Порядок прийняття та реєстрації статуту територіальної громади
8. Зміст (структура) статуту територіальної громади
Х. : Одіссей, 2008. – 528 с.
2010. – 653 с.
720 c.

Правове регулювання діяльності місцевих рад
Мета: розглянути порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування,
зокрема місцевих рад. Ознайомитись з нормативно-правовими актами, які врегульовують їх
діяльність та функціонування.
План
1. Порядок формування, функції та повноваження представницьких органів місцевого
2. Правовий статус депутатів та голів місцевих рад. Інші положення служби в органах
3. Форми і методи діяльності представницьких органів місцевого самоврядування.
4. Гарантії місцевого самоврядування. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого
1. Створювані на території цих населених пунктів представницькі органи місцевого
самоврядування здійснюють свої повноваження від імені та в інтересах територіальних
громад, які, у свою чергу, впливають на діяльність цих рад, застосовуючи відповідні форми
безпосередньої демократії: місцеві референдуми, місцеві ініціативи, громадські слухання
тощо.
Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють
відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в інтересах всіх функції і
повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією, цим та іншими законами.
Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні
інтереси територіальних громад сіл, селищ, місту межах повноважень, визначених
Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм
сільськими, селищними, міськими радами.
Основою цих прав і обов'язків рад є повноваження місцевого самоврядування, які згідно з п. 2
ст. З Закону про місцеве самоврядування здійснюються як територіальними громадами
безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: представницькими й
виконавчими органами базового рівня, а також через районні та обласні ради, які
представляють інтереси територіальних громад базового рівня.
ЗУ «Про місцеві вибори» 14.07.2015
1. Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою
відносної більшості в одномандатних виборчих округах на які поділяється територія
відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об’єдналися у сільську громаду),
селища, територія утвореної відповідно до Закону України "Про добровільне об’єднання
територіальних громад" об’єднаної сільської, селищної територіальної громади (далі -
територія об’єднаної сільської, селищної територіальної громади).
2. Вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних,
міських, районних у містах рад проводяться за пропорційною виборчою системою в
багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками місцевих організацій політичних
партій (далі - виборчі списки) із закріпленням кандидатів за територіальними виборчими
округами на які поділяється багатомандатний виборчий округ, що збігається з територією
відповідно Автономної Республіки Крим, області, району, району в місті, територією міста
згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм або територією утвореної
відповідно до Закону України "Про добровільне об’єднання територіальних громад"
об’єднаної міської територіальної громади (далі - територія об’єднаної територіальної міської
громади).
3. Вибори міського (міст, кількість виборців у яких дорівнює або є більшою ніж 90 тисяч)
голови проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості в єдиному
одномандатному виборчому окрузі, що збігається відповідно з територією міста згідно з
існуючим адміністративно-територіальним устроєм або територією об’єднаної міської
громади (далі - територія міста).
4. Вибори сільського, селищного, міського (міст, кількість виборців у яких є меншою ніж
90 тисяч) голови проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в єдиному
одномандатному виборчому окрузі, до якого входить територія відповідного села (кількох сіл,
жителі яких добровільно об’єдналися у сільську громаду), селища, територія об’єднаної
сільської, селищної громади (далі - територія села, селища), територія міста.
5. Вибори старости проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в
єдиному одномандатному виборчому окрузі, до якого входить територія відповідного
населеного пункту (села або селища) у складі об’єднаної сільської, селищної, міської
територіальної громади.
Види місцевих виборів та порядок їх призначення.
Чергові місцеві вибори проводяться одночасно на всій території України в останню
неділю жовтня п’ятого року повноважень рад, голів, старост, обраних на попередніх чергових
місцевих виборах.
Позачергові місцеві вибори призначаються Верховною Радою України у разі
дострокового припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим,
обласної, районної, міської, районної у місті, сільської, селищної ради, сільського, селищного,
міського голови,
Позачергові вибори старости призначаються радою відповідної об’єднаної територіальної
громади в разі дострокового припинення повноважень старости.
Повторні вибори депутатів (депутата) у відповідному багатомандатному,
одномандатному виборчому окрузі призначаються відповідною територіальною виборчою
комісією в порядку, встановленому цим Законом, у разі визнання відповідних виборів у цьому
виборчому окрузі такими, що не відбулися, з підстав, визначених цим Законом, чи в разі
визнання особи, обраної у відповідному одномандатному виборчому окрузі депутатом, такою,
яка відмовилася від депутатського мандата у відповідному одномандатному виборчому окрузі.
Повторні вибори сільського, селищного, міського голови, старости призначаються
відповідною територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому цим Законом, у
разі визнання відповідних виборів такими, що не відбулися, чи в разі визнання особи, обраної
сільським, селищним, міським головою, старостою, такою, яка відмовилася від посади
сільського, селищного, міського голови, старости.
Проміжні вибори депутата сільської, селищної ради призначаються в одномандатному
виборчому окрузі територіальною виборчою комісією в порядку, встановленому цим Законом,
у разі дострокового припинення повноважень депутата сільської, селищної ради, обраного у
відповідному одномандатному виборчому окрузі.
Перші вибори депутатів, сільських, селищних, міських голів призначаються
Центральною виборчою комісією у порядку, визначеному законом.
Перші вибори старости призначаються відповідною радою об’єднаної територіальної
громади.
Загальний склад (кількість депутатів) сільської, селищної, міської, районної в місті, районної,
обласної ради визначається залежно від кількості виборців, які належать до територіальних
громад сіл, селищ, міст, проживають на території району в місті, району, області.
Загальний склад (кількість депутатів) місцевої ради становить при чисельності виборців:
1) до 1 тисячі виборців - 12 депутатів;
2) від 1 тисячі до 3 тисяч виборців - 14 депутатів;
3) від 3 тисяч до 5 тисяч виборців - 22 депутати;
4) від 5 тисяч до 20 тисяч виборців - 26 депутатів;
6) від 50 тисяч до 100 тисяч виборців - 36 депутатів;
9) від 500 тисяч до 1 мільйона виборців - 64 депутати;
10) від 1 мільйона до 2 мільйонів виборців - 84 депутати;
11) понад 2 мільйони виборців - 120 депутатів.
Виборчий процес включає такі етапи:
1) утворення одномандатних, територіальних виборчих округів. Утворюються загальні та
спеціальні дільниці.
2) утворення (у разі необхідності), формування складу територіальних виборчих комісій,
утворення дільничних виборчих комісій.
- Центральна виборча комісія, яка є виборчою комісією вищого рівня для всіх виборчих
комісій з усіх місцевих виборів;
- територіальні виборчі комісії:
- виборча комісія Автономної Республіки Крим;
- обласні виборчі комісії;
- районні виборчі комісії;
- міські виборчі комісії;
- районні у містах виборчі комісії (у містах з районним поділом);
- селищні, сільські виборчі комісії;
- дільничні виборчі комісії.
3) складання списків виборців, їх перевірка та уточнення. Органи ведення Державного реєстру
виборців складають попередні списки виборців для звичайних виборчих дільниць відповідно
до Закону України "Про Державний реєстр виборців", а також виготовляють іменні
запрошення.
4) висування та реєстрація кандидатів.
5) проведення передвиборної агітації;
6) голосування у день виборів;
7) підрахунок голосів виборців, установлення підсумків голосування і результатів місцевих
виборів.
Виключна компетенція сільських, селищних, міських рад
1. Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі
питання:
1) затвердження регламенту ради;
2) утворення і ліквідація постійних та інших комісій ради, затвердження та зміна їх складу,
обрання голів комісій;
3) утворення виконавчого комітету ради, визначення його чисельності, затвердження
персонального складу; внесення змін до складу виконавчого комітету та його розпуск;
4) обрання на посаду та звільнення з посади секретаря ради у порядку, передбаченому цим
Законом;
5) затвердження за пропозицією сільського, селищного, міського голови структури
виконавчих органів ради, загальної чисельності апарату ради та її виконавчих органів
відповідно до типових штатів, затверджених Кабінетом Міністрів України, витрат на їх
утримання;
6) утворення за поданням сільського, селищного, міського голови інших виконавчих органів
ради;
7) затвердження плану роботи ради та заслуховування звіту
8) заснування аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації відповідної ради,
призначення і звільнення їх керівників;
9) заслуховування звіту сільського, селищного, міського голови про діяльність виконавчих
органів ради, у тому числі щорічного звіту про здійснення державної регуляторної політики
виконавчими органами ради;
10) прийняття рішення про недовіру сільському, селищному, міському голові;
11) заслуховування звітів постійних комісій, керівників виконавчих органів ради та посадових
осіб, яких вона призначає або затверджує;
12) заслуховування повідомлень депутатів про роботу в раді, виконання ними доручень ради;
13) розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по запитах;
14) прийняття рішень щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку,
встановленому законом;
15) скасування актів виконавчих органів ради, які не відповідають Конституції чи законам
України, іншим актам законодавства, рішенням відповідної ради, прийнятим у межах її
повноважень;
16) прийняття рішення щодо дострокового припинення повноважень сільського, селищного,
міського голови;
18) прийняття рішення про проведення місцевого референдуму;
19) прийняття відповідно до законодавства рішень щодо організації проведення референдумів
та виборів органів державної влади, місцевого самоврядування та сільського, селищного,
міського голови;
20) прийняття рішень про наділення органів самоорганізації населення окремими власними
повноваженнями органів місцевого самоврядування, а також про передачу коштів,
матеріально-технічних та інших ресурсів;
21) прийняття рішень про об'єднання в асоціації або вступ до асоціацій, інших форм
добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування та про вихід з них;
22) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних
адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого
самоврядування;
23) затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього; затвердження звіту про
виконання відповідного бюджету;
24) встановлення місцевих податків і зборів;
25) утворення цільових фондів, затвердження положень про ці фонди
26) прийняття рішень щодо здійснення місцевих запозичень;
27) прийняття рішень щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету;
28) прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного законодавства пільг по місцевих
податках і зборах, а також земельному податку;
29) встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної
власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає
зарахуванню до місцевого бюджету;
30) прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна;
затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності,
які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів
права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом
порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна,
відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку
розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об'єктів права комунальної
власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств,
установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади. ТОЩО….
Питання, які вирішуються районними і обласними радами виключно на їх
пленарних засіданнях.
1) обрання голови ради, відповідно заступника голови районної ради та першого заступника,
заступника голови обласної ради, звільнення їх з посади;
2) утворення, обрання і ліквідація постійних та інших комісій ради, зміна їх складу, обрання
голів комісій;
3) утворення президії (колегії) ради, затвердження положення про неї;
4) затвердження за пропозицією голови ради структури виконавчого апарату ради, його
чисельності, встановленої відповідно до типових штатів, затверджених Кабінетом Міністрів
України, витрат на утримання ради та її виконавчого комітету;
6) затвердження плану роботи, заслуховування звіту про його виконання;
7) заснування аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації відповідної ради,
призначення і звільнення їх керівників;
8) заслуховування звітів постійних комісій, керівників органів, які рада утворює, обирає та
призначає;
9) розгляд запитів депутатів, прийняття рішень по них;
10) прийняття рішень щодо дострокового припинення повноважень депутата ради в порядку,
встановленому законодавством;
11) затвердження регламенту ради;
13) здійснення відповідно до закону повноважень щодо організації проведення всеукраїнських
референдумів та виборів органів державної влади і місцевого самоврядування;
14) затвердження відповідно до закону Положення про зміст, опис та порядок використання
символіки району, області;
15) прийняття рішень щодо об'єднання в асоціації, вступ до асоціацій та інших форм
добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси
територіальних громад, а також про вихід із них;
16) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно
району, області, цільових програм з інших питань, заслуховування звітів про їх виконання;
17) затвердження відповідно районних, обласних бюджетів, внесення змін до них,
затвердження звітів про їх виконання;
18) розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій відповідно
між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст
районного значення;
20) вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об'єктами спільної
власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в
управлінні районних і обласних рад; призначення і звільнення їх керівників;
21) вирішення питань регулювання земельних відносин;
22) вирішення відповідно до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання
природних ресурсів відповідно районного, обласного значення, а також про скасування такого
дозволу;
25) прийняття за пропозицією відповідних сільських, селищних, міських рад рішень,
пов'язаних зі створенням спеціальних вільних та інших зон, зміною у статусі цих зон, внесення
до відповідних органів пропозицій;
26) прийняття рішень з питань адміністративно-територіального устрою в межах і в порядку,
визначених законом;
27) прийняття рішень щодо делегування місцевим державним адміністраціям окремих
повноважень районних, обласних рад;
28) заслуховування звітів голів місцевих державних адміністрацій, їх заступників, керівників
структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій про виконання програм соціально-
економічного та культурного розвитку, бюджету, рішень ради із зазначених питань, а також
про здійснення місцевими державними адміністраціями делегованих їм радою повноважень;
29) прийняття рішення про недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації;
30) прийняття рішень про звернення до суду щодо визнання незаконними актів місцевих
органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права
територіальних громад у сфері їх спільних інтересів, а також повноваження районних,
обласних рад;
31) внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо голови відповідної місцевої
державної адміністрації;
32) надання згоди на передачу об'єктів з державної власності у спільну власність
територіальних громад сіл, селищ, міст та прийняття рішень про передачу об'єктів права
спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні
районних, обласних рад, у державну власність, а також щодо придбання об'єктів державної
власності.
2. Кандидатом у депутати, кандидатом на посаду депутата місцевої ради, сільського,
селищного, міського голови може бути громадянин України, якому виповнилося 18 років.
Немає цензу осілості.
Депутат може суміщати свою діяльність з виконанням інших виробничих чи службових
обов’язків.
На час сесій, засідань постійних комісій рад, а також для здійснення депутатських
повноважень в інших, передбачених законом випадках, депутат звільняється від виконання
виробничих або службових обов'язків з відшкодуванням йому середнього заробітку за
основним місцем роботи та інших витрат, пов'язаних з депутатською діяльністю, за рахунок
відповідного місцевого бюджету.
Депутат зобов'язаний брати участь у роботі сесій ради, засідань постійної та інших
комісій ради, до складу яких його обрано. У разі пропуску депутатом протягом року більше
половини пленарних засідань ради або засідань постійної комісії, невиконання ним без
поважних причин рішень і доручень ради та її органів відповідна рада може звернутися до
виборців з пропозицією про відкликання такого депутата у встановленому законом порядку.
Голова сільської, селищної, міської ради.
Повноваження сільського, селищного, міського голови починаються з моменту
оголошення відповідною сільською, селищною, міською виборчою комісією на пленарному
засіданні ради рішення про його обрання.
Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати
свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах (крім
викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), займатися підприємницькою
діяльністю.
Сільський, селищний, міський голова:
1) забезпечує здійснення у межах наданих законом повноважень органів виконавчої влади на
відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів
Президента України та відповідних органів виконавчої влади;
2) організує в межах, визначених цим Законом, роботу відповідної ради та її виконавчого
комітету;
3) підписує рішення ради та її виконавчого комітету;
4) вносить на розгляд ради пропозицію щодо кандидатури на посаду секретаря ради;
5) вносить на розгляд ради пропозиції про кількісний і персональний склад виконавчого
комітету відповідної ради;
6) вносить на розгляд ради пропозиції щодо структури виконавчих органів ради, апарату ради
та її виконавчого комітету, їх штатів, встановлених відповідно до типових штатів,
затверджених Кабінетом Міністрів України;
7) здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету;
8) скликає сесії ради, вносить пропозиції та формує порядок денний сесій ради і головує на
пленарних засіданнях ради;
9) забезпечує підготовку на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та
культурного розвитку, цільових програм з інших питань самоврядування, місцевого бюджету
та звіту про його виконання, рішень ради з інших питань, що належать до її відання;
оприлюднює затверджені радою програми, бюджет та звіти про їх виконання;
10) призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів, управлінь та інших виконавчих
органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності
відповідних територіальних громад, крім керівників дошкільних, загальноосвітніх та
позашкільних навчальних закладів;
11) скликає загальні збори громадян за місцем проживання;
11-1) вносить на розгляд ради пропозиції про утворення спеціалізованої установи з надання
безоплатної первинної правової допомоги;
11-2) вносить на розгляд ради пропозиції щодо кандидатури на посаду керівника установи з
надання безоплатної первинної правової допомоги;
12) забезпечує виконання рішень місцевого референдуму, відповідної ради, її виконавчого
комітету;
13) є розпорядником бюджетних коштів, використовує їх лише за призначенням, визначеним
радою;
14) представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з
державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян,
підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а
також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства;
15) звертається до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого
самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які
обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її
органів;
16) укладає від імені територіальної громади, ради та її виконавчого комітету договори
відповідно до законодавства, а з питань, віднесених до виключної компетенції ради, подає їх
на затвердження відповідної ради;
17) веде особистий прийом громадян;
18) забезпечує на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звернень
громадян та їх об'єднань;
18-1) бере участь у здійсненні державної регуляторної політики у сфері господарської
діяльності в межах та у спосіб, встановлені Законом України "Про засади державної
регуляторної політики у сфері господарської діяльності";
19) здійснює інші повноваження місцевого самоврядування, визначені цим та іншими
законами, якщо вони не віднесені до виключних повноважень ради або не віднесені радою до
відання її виконавчих органів;
20) видає розпорядження у межах своїх повноважень.
Голова районної, обласної, районної у місті ради здійснює свої повноваження до
припинення ним повноважень депутата ради відповідного скликання. Голова ради вважається
звільненим з посади з дня припинення ним депутатських повноважень або повноважень
голови. Голова ради працює у раді на постійній основі, не може мати інший представницький
мандат, суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, у тому числі на громадських
засадах, займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності,
медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою
діяльністю, входити до складу правління, інших виконавчих чи контрольних органів, чи
наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім
випадків, коли особи здійснюють функції з управління акціями (частками, паями), що
належать державі чи територіальній громаді, та представляють інтереси держави чи
територіальної громади в раді (спостережній раді), ревізійній комісії господарської
організації).
У своїй діяльності голова ради є підзвітним раді та може бути звільнений з посади
радою шляхом таємного голосування. Питання про звільнення голови ради може бути внесено
на розгляд ради на вимогу не менш як третини депутатів від загального складу ради.
Звільнення особи з посади голови ради не має наслідком припинення нею повноважень
депутата цієї ради.
Повноваження голови районної, обласної, районної у місті ради також вважаються
достроково припиненими без припинення повноважень депутата ради в разі звернення з
особистою заявою до відповідної ради про складення ним повноважень голови ради.
Голова районної, обласної, районної у місті ради:
1) скликає сесії ради, повідомляє депутатам і доводить до відома населення інформацію про
час і місце проведення сесії ради, питання, які передбачається внести на розгляд ради, веде
засідання ради;
2) забезпечує підготовку сесій ради і питань, що вносяться на її розгляд, доведення рішень
ради до виконавців, організує контроль за їх виконанням;
3) представляє раді кандидатури для обрання на посаду відповідно заступника голови
районної, районної у місті ради чи першого заступника, заступника голови обласної ради;
вносить на затвердження ради пропозиції щодо структури органів ради, її виконавчого
апарату, витрат на їх утримання;
4) вносить раді пропозиції щодо утворення і обрання постійних комісій ради;
5) координує діяльність постійних комісій ради, дає їм доручення, сприяє організації
виконання їх рекомендацій;
6) організує подання депутатам допомоги у здійсненні ними своїх повноважень;
7) організує відповідно до законодавства проведення референдумів та виборів до органів
державної влади і місцевого самоврядування;
8) організує роботу президії (колегії) ради (у разі її створення);
9) призначає і звільняє керівників та інших працівників структурних підрозділів виконавчого
апарату ради;
10) здійснює керівництво виконавчим апаратом ради;
11) є розпорядником коштів, передбачених на утримання ради та її виконавчого апарату;
12) підписує рішення ради, протоколи сесій ради;
13) забезпечує роботу по розгляду звернень громадян та доступу до публічної інформації; веде
особистий прийом громадян;
14) забезпечує гласність у роботі ради та її органів, обговорення громадянами проектів рішень
ради, важливих питань місцевого значення, вивчення громадської думки, оприлюднює
рішення ради;
15) представляє раду у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого
самоврядування, об'єднаннями громадян, трудовими колективами, адміністрацією
підприємств, установ, організацій і громадянами, а також у зовнішніх відносинах відповідно
до законодавства;
16) за рішенням ради звертається до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів
виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних
громад у сфері їх спільних інтересів, а також повноваження районних, обласних рад та їх
органів;
17) звітує перед радою про свою діяльність не менше одного разу на рік.
Староста:
У селах, селищах, визначених за рішенням місцевої ради об’єднаної територіальної громади,
утвореної відповідно до Закону України "Про добровільне об’єднання територіальних
громад", за винятком її адміністративного центру, обирається староста на строк повноважень
місцевої ради.
2. Староста є посадовою особою місцевого самоврядування.
3. Староста:
1) представляє інтереси жителів села, селища у виконавчих органах сільської, селищної,
міської ради;
2) сприяє жителям села, селища у підготовці документів, що подаються до органів місцевого
самоврядування;
3) бере участь у підготовці проекту бюджету територіальної громади в частині фінансування
програм, що реалізуються на території відповідного села, селища;
4) вносить пропозиції до виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради з питань
діяльності на території відповідного села, селища виконавчих органів сільської, селищної,
міської ради, підприємств, установ, організацій комунальної форми власності та їх посадових
осіб.
Староста є членом виконавчого комітету ради об’єднаної територіальної громади за посадою.
3. Сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення), районна, обласна
рада проводить свою роботу сесійно. Сесія складається з пленарних засідань ради, а також
засідань постійних комісій ради.
Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю
депутатів від загального складу ради. Сільський, селищний, міський голова, голова районної у
місті, районної, обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження.
Постійні комісії ради є органами ради, що обираються з числа її депутатів, для
вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які належать до її відання, здійснення
контролю за виконанням рішень ради, її виконавчого комітету. Постійні комісії обираються
радою на строк її повноважень у складі голови і членів комісії. Всі інші питання структури
комісії вирішуються відповідною комісією. До складу постійних комісій не можуть бути
обрані сіл., сел., міський голова, секретар сільської, селищної, міської ради, голова районної у
місті, районної, обласної ради, їх заступники.
Постійні комісії за дорученням ради або за власною ініціативою попередньо
розглядають проекти програм соціально-економічного і культурного розвитку, місцевого
бюджету, звіти про виконання програм і бюджету, вивчають і готують питання про стан та
розвиток відповідних галузей господарського і соціально-культурного будівництва, інші
питання, які вносяться на розгляд ради, розробляють проекти рішень ради та готують
висновки з цих питань, виступають на сесіях ради з доповідями.
Тимчасові контрольні комісії ради є органами ради, які обираються з числа її депутатів
для здійснення контролю з конкретно визначених радою питань, що належать до повноважень
місцевого самоврядування. Контрольні комісії подають звіти і пропозиції на розгляд ради.
Рішення про створення тимчасової контрольної комісії ради, її назву та завдання,
персональний склад комісії та її голову вважається прийнятим, якщо за це проголосувало не
менше однієї третини депутатів від загального складу ради.
4. Гарантії місцевого самоврядування:
1. Органи виконавчої влади, їх посадові особи не мають права втручатися в законну
діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
2. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду
щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних
громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
3. Підзвітність і підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, обласним
радам. Місцеві державні адміністрації є підзвітними відповідним районним, обласним радам у
виконанні програм соціально-економічного і культурного розвитку, районних, обласних
бюджетів, підзвітними і підконтрольними у частині повноважень, делегованих їм
відповідними районними, обласними радами, а також у виконанні рішень рад з цих питань..
Районна, обласна рада може шляхом таємного голосування висловити недовіру голові
відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає
рішення і дає відповідній раді обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної,
обласної державної адміністрації висловили не менш як дві третини депутатів від загального
складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої
державної адміністрації.
4. Обов'язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого
5. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед
територіальними громадами. Територіальна громада у будь-який час може достроково
припинити повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, якщо вони
порушують Конституцію або закони України, обмежують права і свободи громадян, не
забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень.
6. Повноваження сільської, селищної, міської, районної в місті, районної, обласної ради
можуть бути достроково припинені у випадках:
якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції України, цього та інших законів, прав
і свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих
рішень у відповідність із законом;
якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у строки, встановлені цим Законом, або
рада не вирішує питань, віднесених до її відання;
передбачених Законом України "Про військово-цивільні адміністрації".
Повноваження сільського, селищного, міського голови, вважаються достроково припиненими
у разі:
1) його звернення з особистою заявою до відповідної ради про складення ним повноважень
голови;
2) припинення його громадянства;
3) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3-1) набрання законної сили рішенням суду про притягнення його до відповідальності за
правопорушення, пов’язане з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права
займати посади або займатися діяльністю, що пов’язані з виконанням функцій держави або
4) відкликання з посади за народною ініціативою;
5) визнання його судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошення таким, що помер;
6) його смерті.
1. Місцеві ради – представницькі органи місцевого самоврядування в Україні.
2. Специфіка правового статусу та порядку функціонування районних і обласних рад.
3. Особливості взаємовідносин сільського, селищного, міського голови з представницькими і
виконавчими органами місцевого самоврядування.
4. Організація управління районами в місті.
5. Правове регулювання взаємовідносин органів державної влади з органами місцевого
6.Особливості нормотворчого процесу в органах місцевого самоврядування.
1. Бориславська О. М. Конституційно-правові засади місцевого самоврядування в Україні та
їх реалізація: дис.... канд. юрид. наук / Олена Марківна Бориславська. — Львів, 2003. — 212 с.
2. Любченко П. М. Компетенція місцевого самоврядування: організаційно-правові питання
реалізації / П. М. Любченко. — X. : Модель всесвіту, 2001. — 221 с.
3. Любченко П. М. Конституційно-правові основи розвитку місцевого самоврядування як
інституту громадянського суспільства: монографія / П. М. Любченко. — Харків: Одіссей,
2006. — 352 с.
4. Мішина Н. В. Конституційно-правове регулювання діяльності органів самоорганізації
населення: порівняльно-правове дослідження: монографія / Н. В. Мішина. — Одеса:
Друкарський дім, 2009. — 298 с.
5. Мішина Н. В. Конституційна регламентація місцевого самоврядування в Україні:
сучасність та перспективи / Н. В. Мішина // Публічне право. — 2015. — No 3. — С. 67-72.
6. Орзіх М. П. Місцеве самоврядування в незалежній Україні: десятиріччя досягнень та
прорахунків / М. П. Орзіх // Місцеве самоврядування: 10 років здобутків / за ред. М.
Пухтинського. — К. : Атіка, 2002. — С. 61-71.

Правовий статус виконавчих органів місцевого самоврядування
Мета: дослідити особливості правового статусу органів виконавої влади, їх особливості та
функції, детально розглянути та проаналізувати нормативно-правові акти, які врегульовують
їх функціонування.
План
1. Поняття виконавчих органів місцевих рад.
2. Гарантії місцевого самоврядування.
3. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
1. Виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього
Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх
створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого
самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами на строк її повноважень.
Кількісний склад виконавчого комітету визначається відповідною радою.
Персональний склад виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради затверджується
радою за пропозицією сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради - за
пропозицією голови відповідної ради. Виконавчий комітет ради утворюється у складі
відповідно сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради - голови відповідної
ради, заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови, голови районної у
місті ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів,
управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб. До складу виконавчого комітету
сільської, селищної, міської ради входять також за посадою секретар відповідної ради,
староста (старости).
Очолює виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради відповідно сільський,
селищний, міський голова, районної у місті ради - голова відповідної ради. У виконавчому
комітеті сільської ради функції секретаря виконавчого комітету за рішенням ради може
здійснювати секретар відповідної ради.
Особи, які входять до складу виконавчого комітету, крім тих, хто працює у виконавчих
органах ради на постійній основі, на час засідань виконавчого комітету, а також для
здійснення повноважень в інших випадках звільняються від виконання виробничих або
службових обов'язків з відшкодуванням їм середнього заробітку за основним місцем роботи та
інших витрат, пов'язаних з виконанням обов'язків члена виконавчого комітету, за рахунок
коштів відповідного місцевого бюджету.
На осіб, які входять до складу виконавчого комітету ради і працюють у ньому на
постійній основі, поширюються вимоги щодо обмеження сумісності їх діяльності з іншою
роботою (діяльністю), встановлені цим Законом для сільського, селищного, міського голови.
Виконавчий комітет ради є підзвітним і підконтрольним раді, що його утворила, а з питань
здійснення ним повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольним відповідним
органам виконавчої влади.
До складу виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради не
можуть входити депутати відповідної ради, крім секретаря ради.
Виконавчий комітет ради:
1) попередньо розглядає проекти місцевих програм соціально-економічного і культурного
розвитку, цільових програм з інших питань, місцевого бюджету, проекти рішень з інших
питань, що вносяться на розгляд відповідної ради;
2) координує діяльність відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств,
установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідної територіальної
громади, заслуховує звіти про роботу їх керівників;
3) має право змінювати або скасовувати акти підпорядкованих йому відділів, управлінь, інших
виконавчих органів ради, а також їх посадових осіб.
Повноваження виконавчих органів ст. 27-41 ЗУ «Про місцеве самоврядування».
Сільська, селищна, міська, районна у місті (у разі її створення) рада у межах затверджених
нею структури і штатів може створювати відділи, управління та інші виконавчі органи для
здійснення повноважень, що належать до відання виконавчих органів сільських, селищних,
міських рад.
2. 1. Органи виконавчої влади, їх посадові особи не мають права втручатися в
законну діяльність органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
2. Органи та посадові особи місцевого самоврядування мають право звертатися до суду щодо
визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів місцевого
самоврядування, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних
громад, повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
3. Підзвітність і підконтрольність місцевих державних адміністрацій районним, обласним
радам. Місцеві державні адміністрації є підзвітними відповідним районним, обласним радам у
виконанні програм соціально-економічного і культурного розвитку, районних, обласних
бюджетів, підзвітними і підконтрольними у частині повноважень, делегованих їм
відповідними районними, обласними радами, а також у виконанні рішень рад з цих питань..
Районна, обласна рада може шляхом таємного голосування висловити недовіру голові
відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає
рішення і дає відповідній раді обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної,
обласної державної адміністрації висловили не менш як дві третини депутатів від загального
складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої
державної адміністрації.
4. Обов'язковість актів і законних вимог органів та посадових осіб місцевого самоврядування.
5. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування перед
територіальними громадами. Територіальна громада у будь-який час може достроково
припинити повноваження органів та посадових осіб місцевого самоврядування, якщо вони
порушують Конституцію або закони України, обмежують права і свободи громадян, не
забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень.
6. Повноваження сільської, селищної, міської, районної в місті, районної, обласної ради
можуть бути достроково припинені у випадках:
якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції України, цього та інших законів, прав
і свобод громадян, ігноруючи при цьому вимоги компетентних органів про приведення цих
рішень у відповідність із законом;
якщо сесії ради не проводяться без поважних причин у строки, встановлені цим Законом, або
рада не вирішує питань, віднесених до її відання;
передбачених Законом України "Про військово-цивільні адміністрації".
Повноваження сільського, селищного, міського голови, вважаються достроково припиненими
у разі:
1) його звернення з особистою заявою до відповідної ради про складення ним повноважень
голови;
2) припинення його громадянства;
3) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3-1) набрання законної сили рішенням суду про притягнення його до відповідальності за
правопорушення, пов’язане з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права
займати посади або займатися діяльністю, що пов’язані з виконанням функцій держави або
4) відкликання з посади за народною ініціативою;
5) визнання його судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошення таким, що помер;
6) його смерті.
1. Система виконавчих органів сільських, селищних, міських рад
2. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної в місті ради: порядок утворення
та склад
3. Повноваження виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної в місті ради
4. Організація роботи виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної в місті ради
5. Відділи, управління та інші виконавчі органи сільської, селищної, міської, районної в місті
ради: порядок утворення, види
6. Основні функції та повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад та
проблеми їх удосконалення
7. Апарат виконавчого комітету сільської, селищної, міської,районної в місті ради
Х. : Одіссей, 2008. – 528 с.
2010. – 653 с.
720 c.
Міжнародні стандарти місцевого самоврядування
Мета: розглянуть міжнародні нормативно-правові акти ц сфері місцевого самоврядуання, які
ратифіковані Верховною Радою України і становлять частину національного законодавства.
План
1. Поняття міжнародних стандартів місцевого самоврядування
2. Міжнародно-правові акти у сфері місцевого самоврядування
3. Загальна характеристика Європейської хартії місцевого самоврядування
4. Світова практика організації роботи представницьких та виконавчих органів місцевого
самоврядування
1. При проведенні досліджень щодо проблем реалізації Українською державою

міжнародних стандартів місцевого самоврядування, важливо дослідити становлення і
формування самих міжнародних стандартів та їх юридичної природи. Фактично цими
стандартами виступають міжнародні норми, що регламентують основні принципи, форми й
методи здійснення муніципальної діяльності, прийняті державами світу в рамках
міждержавних організацій.
Особливостями міжнародних стандартів у цій сфері є те, що вони регламентують
спільно вироблені державами принципові підходи і міжнародно-легальні принципи
становлення, формування і функціонування інституту місцевого самоврядування на території
конкретних держав. Закріплення таких положень на рівні співтовариства держав, за
допомогою рамкових норм міжнародного права, свідчить про важливість цього інституту не
тільки в національному (внутрішньодержавному), а й у міжнародному аспекті, що
характеризується актуалізацією і глобалізацією предметів правового регулювання. Отже,
міжнародні стандарти функціонування місцевої демократії належать до міжнародних
конвенцій спеціального порядку, що встановлюють правила, визнані більшістю держав.
Причому, в деяких з них зазначається, що міждержавні угоди, що укладаються у сфері
управління, прямо зумовлені прагненням досягти "більш сильної єдності" між державами
(Преамбула Європейської хартії про місцеве самоврядування 1985 р.)' або затверджується, що
вони приймаються зі спеціальною метою: "бути для всіх націй стандартом, до якого слід
прагнути, намагаючись досягти більш демократичного процесу, поліпшуючи, таким чином,
добробут свого населення" (Преамбула Всесвітньої Декларації місцевого самоврядування 1985
р.).
В аспекті формування міжнародних стандартів інтерес становить не тільки спільна
діяльність держав з розробки основних міжнародних угод концептуального характеру, а й
процес одностороннього приєднання держав до вже розроблених міжнародних документів, які
включають міжнародні стандарти. Можна стверджувати, що прийняття двома і більше
державами міжнародних угод з широкого кола питань міжнародних відносин, їх подальша
легалізація і реалізація — це процес розробки, визнання, взяття зобов'язань з виконання і
реалізації міжнародних правил поведінки, що мають нормативний, типологічний,
стереотипний характер і внаслідок своєї обов'язковості, повторюваності та гіпотетичного
передбачення стають стандартами.
Отже, міжнародні стандарти — це норми міжнародного права, які містяться в
міжнародних договорах, що розробляються державами в рамках міжнародних міжурядових
організацій (ММУО). На процеси розроблення таких норм впливають глобальні тенденції
інтернаціоналізації міжнародного життя. Вони опосередковано впливають на
внутрішньодержавні й міждержавні відносини, в результаті чого суб'єкти міжнародного права
розробляють стандартизовані правила поведінки і визнають їх юридично обов'язковими.
Таким чином, міжнародні стандарти уявляються як "правовий провісник" майбутньої
людської цивілізації, що усвідомлює себе єдиним цілим, вони відбивають якісно новий рівень
свідомості людської цивілізації — усвідомлення всесвітньої спільності.
Використання міжнародно-правових норм і стандартів у нормативному регулюванні
організації і функціонування місцевого самоврядування є дуже своєчасним. Входження
України у світове співтовариство як повноправного члена наділило її певними обов'язками з
реалізації своїх міжнародно-правових зобов'язань не тільки на міжнародній арені, а й у себе в
країні. З останнім виникають істотні складності, зумовлені як важкою економічною кризою, в
якій опинилася Україна, і, як наслідок, відсутністю матеріальних умов і політичної волі, так і
особливостями менталітету народу, який прожив і виростив не одне покоління в умовах
тоталітарного мислення, що припускає досить низький рівень і правосвідомості, і правової
культури.
Процес створення міжнародних стандартів у Західній Європі виявився відбитком
інтеграційних процесів, що відбуваються на території західноєвропейських держав. Ці
процеси розпочалися ще з 1949 p., з моменту створення Ради Європи — регіональної
міжнародної міжурядової, організації, що об'єднує сьогодні 43 держави континенту.
Домінантою філософської ідеї РЄ є права людини, їх визнання в рамках держав, а також
охорона і захист на внутрішньодержавному і міжнародному рівнях. Це знайшло своє
закріплення у ст. З Статуту РЄ, яка говорить, що "кожен член Ради Європи в обов'язковому
порядку зобов'язаний визнати принципи верховенства права і здійснення прав і свобод
людини всіма особами, котрі перебувають під його юрисдикцією, щиро й ефективно
співробітничати в досягненні мети Ради Європи"1. Свідченням реалізації цієї мети є понад 150
різного роду конвенцій і угод, що обіймають різні аспекти захисту прав людини, охорони
навколишнього природного середовища, культури, спорту і фахової освіти.
2. Зближення правових систем європейських держав, впровадження єдиних
демократичних стандартів є важливою традицією формування нових галузей, інститутів
національного права і законодавства чи удосконалення вже існуючих. У цьому контексті
актуальним є дослідження важливих інститутів громадянського суспільства в Україні та їх
відповідність загальновизнаним нормам.
Саме інститут місцевого самоврядування сприяє розвитку соціально-політичного та
економічного потенціалу територіальних громад у суспільстві, поєднанню інтересів населення
з державними інтересами. Основні засади його організації і діяльності закріплені у
міжнародно-правових документах локальної демократії, які розробляються у рамках:
- міжнародних міжурядових організацій універсального характеру (ООН, ЇЇ
спеціалізовані установи тощо);
- міжнародних міжурядових організацій регіонального характеру (Рада Європи,
Європейський Союз, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, та ін.) і сприймаються
державами-членами цих організацій за допомогою підписання міжнародних договорів;
- у рамках міжнародних неурядових організацій місцевої влади (наприклад.
Міжнародний Союз місцевої влади. Всесвітня асоціація місцевого самоврядування і т. ін.), що
потім лобіюються міжнародною громадськістю й органами місцевого самоврядування
конкретних держав з метою включення їх основних положень у національне законодавство
цих держав.
Так, наприклад, у ЄС такі її органи як, насамперед, Європейська комісія. Комітет
регіонів ЄС, у Раді Європи — Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ), Конгрес
місцевих і регіональних влад Європи (КМРВЄ) — покликані сприяти розвитку демократії на
місцях, системи місцевого самоврядування в окремих державах і на рівні міжнародних
організацій, розробляти та удосконалювати єдині стандарти у цій сфері. Демократичні
стандарти ЄС і Ради Європи, без сумніву, не є суперечливими.
Також у межах європейського співробітництва створено Раду європейських муніципалітетів і
регіонів. Організацію об'єднаних міст, Зібрання регіонів Європи, Раду регіонів і громад
Європи, Європейський фонд регіонального розвитку, створюється "Європа регіонів" як
міжрегіональне об'єднання. їх завданням є захист І представництво інтересів регіонів,
взаємний обмін досвідом, надання інформаційно-консультативної, правової та ін. допомоги.
На момент проголошення незалежності України уже існувала міжнародно-правова база
розвитку місцевого самоврядування. Ще 1948 р. прийнято Загальну декларацію прав людини
ООН, ст. 21 якої зазначає, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю
державою як безпосередньо, так і за допомогою вільнообраних представників. 1969 р.
Генеральна асамблея ООН схвалила Декларацію Суспільного прогресу та розвитку,
підкресливши необхідність втілення в країнах-членах ООН законів, гарантуючих ефективну
участь усіх елементів суспільства в підготовці та здійсненні національних планів і програм
соціально-економічного розвитку.
Ці міжнародні документи стали основою для ухвалення двох інших фундаментальних
документів — Всесвітньої Декларації місцевого самоврядування, схваленої
Інтернаціональною спілкою місцевих влад 1985 р., та Європейської Хартії про місцеве
самоврядування, схваленої Радою Європи 1985 р. Обидва міжнародно-правові документи
передбачають правовий захист місцевого самоврядування для забезпечення вільного
здійснення ним своїх повноважень (ст. 11 Декларації та ст. 11 Хартії). В українському
законодавстві з питань місцевого самоврядування знайшли своє втілення положення
Декларації щодо функцій і діяльності місцевих виборних осіб та органів місцевого
самоврядування, гарантій їх діяльності, матеріально-фінансової основи тощо. Проте ще
попереду необхідність подальшого удосконалення чинного законодавства у цій сфері.
3.Основний міжнародний документ країн-членів Ради Європи — Європейська хартія
місцевого самоврядування 1985 р., яка містить стандарти щодо організації управління на
місцях на засадах місцевого самоврядування, зобов'язує застосовувати норми, які гарантують
політичну, адміністративну і фінансову незалежність місцевих влад. У літературі цей
документ характеризують як "стандарт місцевої демократії для країн-членів Ради Європи",
"еталон у вирішенні питань місцевого самоврядування для держав-членів європейської
співдружності"1 п.
У преамбулі Європейської хартії місцевого самоврядування зазначено:
• місцеве самоврядування — одна з основ демократичного ладу:
• право громадян брати участь в управлінні суспільними справами;
• для забезпечення ефективного, наближеного до громадянина управління створюються органи
місцевого самоврядування, наділені реальною владою;
• збереження І закріплення місцевого самоврядування в країнах Європи є внеском у
будівництво Європи на принципах демократії і децентралізації влади;
• місцеві органи влади, наділені правом прийняття владних рішень, мають створюватися
демократичним шляхом з широкою компетенцією;
• права територіальних громад та органів місцевого самоврядування мають бути надійно
захищені.
Ратифікована Україною ця хартія відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною
національного законодавства, її положення мають обов'язкову юридичну силу. Конституція
певною мірою конкретизує частину принципів Європейської хартії місцевого самоврядування
щодо національних особливостей. Визнається місцеве самоврядування як засада організації
публічної влади на місцях, втілюючи ст. 2 хартії (статті 5. 7,). Отже, взаємовідносини
центральних і місцевих органів влади мають будуватися не на основі жорсткої централізації
чи так званого демократичного централізму, а на принципах правової, організаційної та
матеріально-фінансової самостійності (автономії) місцевого самоврядування.
Правова автономія цих органів полягає в тому, що вони є юридичними особами і
наділяються власними повноваженнями, у межах яких діють самостійно і несуть
відповідальність за свою діяльність згідно з законом. Відповідно до ст. 4 хартії, ці
повноваження мають бути повними та виключними, тобто не повинні належати одночасно
іншим органам.
Організаційна автономія полягає в тому, що основні суб'єкти місцевого
самоврядування—територіальні громади та їх органи—не є елементами державного апарату.
Тому вони повинні мати можливість самостійно визначати власну структуру відповідно до
місцевих потреб і закону, будь-який адміністративний контроль за їх діями можливий лише
для забезпечення законності. Матеріально-фінансова автономія місцевого самоврядування
полягає в праві територіальних громад та утворених ними органів на володіння, користування
і розпорядження майном, яке перебуває в комунальній власності, а також власними
фінансовими коштами, достатніми для здійснення повноважень місцевого самоврядування та
Його органів (ст. 9 хартії).
У хартії "місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого
самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою
суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого
населення"113.Таке визначення частково закріплено в ч. 1ст. 140 Конституції України та ст. 2
Закону "Про місцеве самоврядування в Україні". Проте останнім часом виявлено
невідповідність офіційного перекладу Європейської хартії місцевого самоврядування
українською мовою англомовному оригіналу. Деякі вчені вважають, що офіційний переклад
не адекватний, бо звужує значення повноважень органів місцевого самоврядування лише до
загальнодержавних питань114.
У частині 2 ст. З хартії перелічені суб'єкти місцевого самоврядування, які реалізують
безпосередньо чи опосередковано самоврядні повноваження громад: "Це право здійснюється
радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого,
рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це
положення жодним чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів або будь-
якої іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється законом"115. Слід зазначити,
що дали положення в основному відповідають статтям 140,141,143 Конституції України і
статтям 2, 5, 7, 8, 10 закону 1997 р., але 1998 р. КМРВЄ рекомендував Україні забезпечити
радам усіх рівнів можливість мати не лише підзвітні, але й власні, підпорядковані їм
адміністративні органи116.
Окремої уваги потребує термін "компетенція місцевого самоврядування", який
вживається в хартії. Це встановлена нормативними актами сукупність прав, обов'язків та
предметів відання територіальної громади, органів та посадових осіб місцевого
самоврядування для здійснення функцій і завдань самоврядування117. Цей термін поки не
отримав належного нормативного і доктринального визначення в Україні, однак є гарантією
права територіальної громади на самостійне вирішення всіх питань місцевого значення. Тобто
принцип правової автономії потребує уточнення й удосконалення в національному
законодавстві.
У частині 2 ст. 4 хартії закріплено принцип, за яким "місцева влада за законом має
право вільно вирішувати будь-яке питання, не вилучене зі сфери її компетенції і вирішення
якого не доручене ніякому іншому органу". Цій вимозі частково відповідає ст. 4 закону 1997 р.
і суперечить ст. 19 Конституції: "органи державної влади та органи місцевого самоврядування,
їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України". На таку невідповідність зауважив КМРВЄ
2001р. у рекомендації № 102 щодо місцевої та регіональної демократії в Україні118.
Частина 3 ст. 4 хартії закріплює загальний принцип децентралізації функцій
державного управління (принцип субсидіар-ності): "муніципальні функції здійснюються
властями, які мають найтісніший контакт з громадянином. Наділяючи тією чи іншою
функцією інший орган, необхідно враховувати обсяг і характер завдання, вимоги досягнення
ефективності та економії". Хартія чітко визначає, що органи вищого рівня зобов'язані
допомагати органам нижчого рівня у здійсненні своїх завдань, що відображено в ст. 142, 143
Конституції, розділі II закону 1997 р.
Частина 4 ст. 4 хартії проголошує принцип повноти повноважень місцевого
самоврядування самоврядних прав: "Повноваження, якими наділяються органи місцевого
самоврядування, як правило, мають бути повними і виключними. Вони не можуть
скасовуватися чи обмежуватися іншим, центральним або регіональним органом, якщо це не
передбачене законом". Цей загалом закріплено в ст. 25 Закону "Про місцеве самоврядування в
Україні". У Рекомендації КМРВЄ 2001 р.
зазначається, що надмірна кількість правових актів, у деяких випадках, суперечливих, має
відношення до функцій органів місцевої та регіональної влади. Тому слід замінити ряд
важливих делегованих повноважень, які для місцевих органів влади є обтяжливими.
У частина 6 ст. 4 хартії закріплено принцип урахування інтересів територіальних громад, що
відображений у статтях 4,71 закону 1997 р.; ч. 5. ст. 4 хартії—принцип адаптації делегованих
повноважень до місцевих умов, якому частково відповідає ч. З ст. 143 Конституції, Указ
Президента "Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні" 2001 р.
Однак делегування повноважень "знизу-вверх" від районних і обласних рад до місцевих
держадміністрацій не є добровільним, у законі не зазначається "можуть", а лише
"делегують"119. Тому органи місцевого самоврядування України навряд чи мають можливість
вільно пристосовувати здійснення таких повноважень до місцевих інтересів, що змушує
змінити внутрішнє законодавство.
Стаття 5 хартії закріплює принцип цілісності території: і відповідно до Конституції (п. 13 ст.
92) територіальний устрій України, порядок вирішення питань адміністративно-
територіального устрою має визначатися виключно законами. У законодавстві України не
визначено територіальної основи місцевого самоврядування — території, у межах якої
територіальна громада здійснює місцеве самоврядування, тому проблемною є реалізація
принципу незмінності територіальних меж органів місцевого самоврядування.
Пункт 2 ст. 6 хартії передбачає умови проходження служби співробітниками органів
самоврядування, що відображено у ст. 38 Конституції, розмежовуючи державну службу і
службу в органах місцевого самоврядування, у Законі "Про службу в органах місцевого
самоврядування".
Міжнародні норми про адміністративний контроль за діяльністю органів місцевого
самоврядування зафіксовані у ст. 8 хартії, а саме такий контроль може:
• здійснюватися у формах і випадках, передбачених конституцією і законом;
• призначатися для забезпечення дотримання законності, включаючи контроль за здійсненням
органами місцевого самоврядування делегованих їм повноважень;
• здійснюватися таким чином, щоб ступінь втручання контролюючого органу відповідав
значимості інтересів, які це втручання має захистити.
Водночас закон "Про місцеве самоврядування в Україні" не визначає об'єктів, форм та підстав
адміністративного контролю, містить лише загальні положення реалізації державного
контролю за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування (ст. 20).
Стаття 9 хартії регламентує джерела фінансування органів місцевого самоврядування, які
мають право на власні фінансові ресурси, якими вони можуть вільно розпоряджатися в межах
своїх повноважень. У цілому це положення закріплено в ст. 142 Конституції, статтях 3, 16
закону 1997 р., однак повна реалізація в Україні принципу фінансової автономності місцевого
самоврядування можлива в умовах зростання економіки країни, виконання і контролю за
виконанням місцевих бюджетів, збору і витрати місцевих податків і зборів в єдиному законі.
Стандарти співробітництва органів місцевого самоврядування, зокрема і міжнародного,
закріплені у ст. 10 хартії, зокрема його обов'язковий характер120. Стаття 15 Закону "Про
місцеве самоврядування в Україні" зазначає, що для ефективного здійснення своїх
повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад органи місцевого
самоврядування можуть об'єднуватися в асоціації та ін. форми добровільних об'єднань,
входити до міжнародних асоціацій. Однак їм не можуть передаватися повноваження органів
місцевого самоврядування"121. У статті 11 хартії визначено, що свобода дій органів місцевого
самоврядування, у межах закріплених законом повноважень, повинна бути захищена і це
відтворює Конституція (ст. 145) І базовий закон 1997 р. (ст. 4, 71), але необхідними є
ефективні механізми їх реалізації у життя.
Як бачимо, основна частина хартії є зводом принципів, за якими має організовуватись І
функціонувати місцеве самоврядування в країнах. Принципи локальної демократії
розглядаються не щодо населення певної території, а крізь призму органів місцевого
самоврядування, їх компетенції, порядку здійснення повноважень і коштів для цього122.
Потребує змін і доповнень національне законодавство, прийняття нових нормативних актів на
виконання Резолюцій і Рекомендацій Конгресу місцевих і регіональних влад Європи.
Удосконалення потребує і зворотній процес, коли при опрацюванні та прийнятті
національного законодавства не завжди враховуються норми обов'язкових для України
міжнародних договорів.
До міжнародних документів рамкового характеру можна віднести І Європейську конвенцію
про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними громадами або
органами влади, прийняту РЄ 1980 р. Вона містить основні положення та засади створення
системи міжнародного співробітництва між сусідніми регіонами держав та їх місцевою
владою, започаткувала створення "єврорегіонів" — макрорегіональних інтеграційних структур
міжнародного характеру з розвинутою спільною соціально-економічною інфраструктурою.
Приєднання України до цієї конвенції 1993 р. І створення "Карпатського еврорегіону",
єврорегіону "Буг" свідчить про позитивний досвід сприйняття Україною стандартів місцевого
самоврядування, стимулює її бажання інтенсифікувати участь у міжнародному
співробітництві місцевої влади123. Також важливими є Європейська урбаністична хартія 1993
р., Хартія про участь молоді в муніципальному та регіональному житті 1994р. тощо для
активізації розвитку місцевого самоврядування та відповідного міжнародного
співробітництва.
Таким чином, у Європейській хартії місцевого самоврядування та інших документах
закріплено рамкові норми міжнародного характеру, без визнання державами яких і
закріплення у внутрішньому законодавстві, їх виконання, важко говорити про спільні підходи
країн Європи до проблем становлення і функціонування місцевих співтовариств, їх
представницьких органів як основи демократичного устрою, про гармонізацію національного
законодавства в цій сфері І, отже, про домінування інтеграційних тенденцій у Європі. Активне
співробітництво з РЄ, ОБСЄ. ЄС. іншими організаціями дозволять Україні створити
ефективний інструментарій демократичних правових реформ, наблизити органи влади і
населення до європейських правових цінностей.
Національне законодавство в цілому відповідає світовим стандартам, але доцільно
удосконалити належним чином конкретні норми законодавства у цій сфері, зокрема щодо
фінансування органів місцевого самоврядування, обмежити компетенцію місцевих
держадміністрацій до контрольних функцій і посередництва у відносинах органів
самоврядування з виконавчою владою та Президентом, забезпечити механізм запровадження
міжнародно-правових стандартів місцевого самоврядування у практиці суб'єктів місцевого
самоврядування в Україні.
4. У законодавстві зарубіжних країн і правовій науці існує безліч класифікацій органів
місцевого самоврядування. Основними їх критеріями є функції, спосіб формування, обсяг
повноважень і порядок прийняття рішень органами місцевого самоврядування. Так, з огляду
на функції, що виконуються певними органами, виділяють представницькі і виконавчі органи
До першої групи належать ради, збори жителів і їх представників, які виступають від імені
населення відповідної самоврядної одиниці І представляють інтереси його різних соціальних
груп. Представницькі органи звичайно мають вирішальні повноваження і є невід'ємною
ланкою місцевого самоврядування. Вони функціонують на низовому і середньому рівні
(регіон).
Регіональні ради часто виконують загальнокорпоративні функції відносно
представницьких нижчої ланки, приймають бюджети територіальних одиниць. Обирають їх на
строк 2-6 років: у Швеції - на 3 роки: в Німеччині крайстаги — на 4 роки; генеральні ради
французьких департаментів — на 6 років. Деякі міста поєднують регіональний і низовий
рівень управління. Так, закон 1982 р. передбачає статус Парижа як комуни і департаменту,
справами обох колективів управляє рада Парижа. Представницькі органи столиць Скандинавії
також здійснюють функції і міських, і регіональних зборів. У федеративних державах великі
міста можуть поєднувати повноваження суб'єктів федерації 1 місцевого управління (Берлін,
Бремен, Відень, Гамбург, Москва, Санкт-Петербург).
У багатьох країнах стираються відмінності міської і сільської місцевостей, великі міста
набувають вигляду урбанізованих районів. У Франції представницькі органи обираються у
муніципалітетах залежно від кількості жителів — від 9 до 69 членів, за винятком великих міст
Парижа, Марселя, Ліона. У Болгарії чисельність представницьких органів становить від 9 до
65 осіб. (Софії 101). у Бельгії 5-55; Італії 15-80, Голландії 7-45, Норвегії 13-85; Данії 5-35
(Копенгагені 55), Латвії—7-15 членів (Ризі 60). У США, як правило, невелика кількість членів
муніципалітетів, за винятком великих міст. В Японії склад рад, навпаки, досить чисельний (у
Токійській метрополітенській асамблеї 130 членів, він. 12-100)138.
Строк повноважень представницьких органів — питання постійних дискусій вчених.
Невеликий строк не дає можливості ввійти в курс справ, але орган легше контрольований, а
часті вибори є недешевими для місцевих бюджетів. Більш тривалий час економніший з
фінансової точки зору і це дозволяє представникам не думати постійно про своє переобрання.
Невеликі ради обираються частіше в єдиному окрузі, більші — за окремими округами. В
Угорщині в єдиному окрузі обираються члени муніципальних рад населених пунктів, жителі
яких не перевищує
10 тис. осіб. У Словенії вибори муніципальних рад, які складаються не більше 12 осіб,
здійснюються за мажоритарною системою, якщо склад ради більший — за пропорційною.
Як правило переобирається весь склад ради, хоча з метою забезпечення спадковості можливе
переобрання частини її членів. Муніципальна рада Сан-Франциско, наприклад, складається з
11 осіб, які представляють окремі райони міста. П'ять чи шість з них по черзі переобираються
кожні два роки на чотирирічний строк. Подібна ситуація і у Великій Раді Лондона.
Окрім обраних, в склад рад можуть включатись і члени, яких призначають (інститут
олдерманів у Великобританії не більше 1 /3 від загального складу ради як нагорода певним
особам, які мали заслуги перед місцевим співтовариством).
Критеріями для утворення муніципалітету можуть бути кількість населення і загальний рівень
розвитку територіальної одиниці, її дохід, історичне значення. У більшості адміністративних
штатів основна вимога — кількість населення, петиція з підписами частини жителів даного
населеного пункту, які мають право голосу (20-30 %).
Великі міста країн сучасного світу поділяють на округи або райони, де функціонують
свої ради. У таких містах два рівні управління — загальноміський І районний (Брюссель,
Відень, Париж, Торонто). Так, Париж поділяється на 20 округів, Марсель —16, Ліон — 9.
Округи не мають свого бюджету, не є самостійними юридичними особами. До ради округу
входять члени загальноміської ради, обрані в даному окрузі, окружні радники, число яких
повинно бути вдвічі більшим, ніж загальноміських — 10-40 осіб. Окружні ради обираються
одночасно Із загальноміською радою, мер округу обирається окружною радою з членів, які
входять в склад загальноміської ради.
Своєрідною є організація влади в Лондоні — тут 32 округи, що управляються
муніципальними радами. Зараз функціонує загальноміський орган Рада Великого Лондона,
окружні ради, спеціалізовані структури (управління поліцією, пожежною безпекою,
громадським транспортом).
Поділ великих міст на райони має ряд переваг практичного характеру, у той же час це
породжує проблему координації дій різних місцевих органів, наприклад у сфері міського
транспорту тощо, підтримки певної рівності у фінансовій сфері між районами, які мають
неоднакові джерела самофінансування.
Основною формою роботи міських представницьких органів є сесії. У низових
адміністративних одиницях вони скликаються частіше, ніж у вищих. У Франції комунальні
ради збираються на чергові сесії чотири рази на рік, а генеральні ради департаментів—два
рази. Законодавство Великобританії вимагає, щоб всі місцеві ради засідали не рідше чотирьох
разів на рік, ради графств звичайно засідають щоквартально або частіше встановленого
мінімуму, а сесії органів нижчого рівня, як правило, кожного місяця.
Крім чергових сесій можуть скликатись і позачергові (надзвичайні) на вимогу уряду,
відповідного представника державних адміністрацій на місцях, членів місцевого
представницького органу та з ініціативи місцевого населення.
У межах своєї компетенції місцеві представницькі органи можуть утворювати комісії
(комітети) — постійні й тимчасові, галузеві, функціональні і територіальні. Постійні комітети
формуються після обрання ради і функціонують протягом всього терміну повноважень ради.
Тимчасові (спеціалізовані) комітети створюються за необхідністю для вирішення чи вивчення
певної проблеми і розпускаються після виконання свого завдання та відповідного звіту перед
радою. їх створення надає системі місцевої влади гнучкості з врахуванням обставин, що
змінюються, і можливість вирішувати проблему, яка не належить до компетенції постійних
комітетів.
У країнах континентальної системи комітети і комісії представницьких органів
здійснюють підготовчі і контрольні функції, діючи в рамках делегованих їм повноважень і не
виходячи за межі компетенції рад. В англосакських державах вони наділяються і
розпорядчими повноваженнями.
Обов'язкові комітети призначаються відповідно до законодавства країни, за рішенням ради з
врахуванням її можливостей виконувати певні функції. Так шведські муніципалітети повинні
формувати комітети з освіти, охорони навколишнього середовища і охорони здоров'я,
будівництва, соціального благоустрою, виборів. Муніципалітети Чехії утворюють лише
фінансовий і контрольний комітет Міські ради Норвегії утворюють постійні комітети з
будівельного розвитку, освіти, соціального забезпечення, членами яких є як депутати ради, так
і місцеві службовці.
Галузеві (вертикальні) комітети створюються за напрямком муніципальної діяльності (охорона
здоров'я, освіта), тоді як функціональні (горизонтальні) комітети виконують обслуговуючі
функції щодо ін. комітетів ради і вирішують комплексні, спеціальні питання (комітети кадрів,
юридичні, фінансові комітети тощо). У країнах англосаксонського права, де часто відсутній
одноосібний глава виконавчої влади, важливу роль відіграє виконавчий комітет ("комітет
політики і ресурсів" у Великобританії), який діє як своєрідний кабінет, що координує і
контролює роботу різних комітетів. Якщо він не утворюється, то координація здійснюється
функціональними комітетами (фінансовий, господарський).
Територіальні комісії об'єднують членів ради, обраних від певного району, і
відповідальних за нього. Можуть утворюватися консультативні комісії, до складу яких
входять муніципальні радники та представники населення. У Франції, наприклад, це
"позамуніципальні" комісії, що дозволяють членам місцевих рад і громадянам обмінюватись
думками з актуальних проблем. Це неофіційні органи комуни, інструменти залучення
населення до розгляду адміністративних питань.
Більшість членів комітету повинні бути членами місцевих рад, хоча інколи дозволяється
залучення зовнішніх експертів (кооптація). Угорське законодавство допускає можливість
включення до будь-якого комітету спеціалістів за його профілем, які не є членами даної ради.
Найбільший ринок система кооптацій отримала у Великобританії, де регулюється
регламентами місцевих рад.
Виконавчі органи покликані запроваджувати в життя рішення представницьких
установ, тобто це:
1) глава виконавчого апарату місцевого самоврядування -мер, бургомістр, алькальд і в
окремих країнах він може мати також повноваження голови ради. Ширше розповсюджується
система "рада-менеджер", де функції керівника виконавчої влади рада передає професійному
управлінцю-менеджеру;
2) колегіальні виконавчі органи: виконавчі бюро, постійні або виконавчі комітети, джунти. які
підлеглі радам, координують роботу виконавчого апарату місцевого самоврядування, у період
між сесіями рад можуть виконувати деякі повноваження представницьких установ;
3) спеціалізовані органи у складі муніципальних службовців — департаменти, інспекції,
служби, відділи.
Отже, при аналізі структури місцевого самоврядування використовується широке
поняття "виконавчий апарат", що включає як виконавчий орган загальної компетенції
(бургомістр, мери, колегіальні виконавчі органи), так і підпорядковані йому органи галузевої і
спеціальної компетенції (департаменти, бюро).
Виконавчий орган може виконувати функції державних адміністрацій, особливо на низовому
рівні. Це характерно для Німеччини, Японії, Франції та інших країн, де виконавчий орган має
подвійний статус: орган місцевого самоврядування та низова ланка виконавчої вертикалі
(реалізує загальнодержавні нормативні акти, забезпечення порядку і безпеки, реєстрацію актів
громадського стану, видачу різних дозволів). Французький мер як представник комуни
скликає і готує засідання муніципальної ради, встановлює порядок денний, готує проекти
рішень, головує, є головним розпорядником місцевих доходів, укладає угоди, виступає в суді
від імені комуни. Як представник державної адміністрації він реєструє акти громадського
стану, оприлюднює закони та інші акти, слідкує за їх виконанням, забезпечує проведення
виборів, перепису населенняІ42. У такій подвійній якості функціонують мери Італії, Японії
тощо.
У світовій практиці є ряд способів формування виконавчих органів на місцях. Місцеві
представницькі органи можуть обирати виконавчий орган (часто одноособовий) зі свого
складу. У невеликих містах США зустрічається система "слабкий мер-рада", яка ефективно
працює на основі добросусідських відносин і непридатна для великих міст, яким потрібен
політичний і адміністративний лідер. У Великобританії муніципальні ради щорічно обирають
своїх голів (мери, лорд-мери) не мають реальних виконавчих функцій, впливу на роботу
адміністративного апарату муніципалітету, оскільки керівництво тут зосереджене в кількох
комітетах, які формуються радою. Роль голови зводиться до ведення засідань і зовнішнього
представництва.
У німецьких землях бургомістр (обербургомістр) обирається населенням або радою, але
має більші повноваження: опротестувати рішення ради, зупинити їх виконання тощо. Це вища
посадова особа місцевої влади, представник уряду відповідної землі.
Обрання одноособового виконавчого органу (голови виконавчого апарату) радою притаманне
Австрії, Данії, Франції, Чехії, Іспанії, латиноамериканських країнах, Єгипті, Тунісі і т. д. В
Угорщині система обрання мера залежить від кількості жителів: якщо більше 10 тис. —
бургомістри обираються представницькими органами, а якщо менше — населенням.
Місцеві ради можуть обирати і колегіальні виконавчі органи. В Італії обласна рада на
першому засіданні обирає зі свого складу голову й інших членів джунти - виконавчого органу
ради, що виконує рішення ради, представляє на її засідання проекти обласних планів,
бюджетів, схеми програм розвитку, координує їх здійснення, управляє їх майном.
У Фінляндії комунальний представницький орган — збори уповноважених—обирає
комунального керівника—мера, який є вищою посадовою особою комуни і відповідає за
ведення господарських справ. Виконавчим органом комуни є не мер, а колегіальний орган —
комунальне управління, що також обирається зборами уповноважених. Колегіальні виконавчі
органи місцевих рад функціонують в Бельгії, Голландії, Швеції, великих містах Данії.
Своєрідним виконавчим органом є "контрольна рада" (рада контролерів), яка утворюється
муніципальними радами канадської провінції Онтаріо в містах з населенням від 100 тис. Вони
складаються з мера і чотирьох контролерів (у містах з меншою кількістю жителів за їх згодою
це мер і 2 контролери). Контрольна рада на колегіальній основі керує поточною діяльністю
муніципального апарату, призначає глав департаментів муніципалітету, представляє проект
бюджету.
Колегіальні органи місцевих рад характерні для радянської системи місцевої влади
(КНР, Куба). У Китаї виконавчими органами місцевих зборів народних представників є
місцеві народні уряди, відповідальні перед зборами народних представників і вищестоящими
державними органами. Роботою їх урядів керують 1) губернатори провінцій; 2) голови
автономних районів; 3) мери міст; 4) начальники повітів, районів; 5) владні старшини і
селищні старости.
У ряді країн одноособовий виконавчий орган обирається безпосередньо населенням,
що,формує його досить сильні позиції в системі місцевої влади і породжує проблеми з
представницькими органами, які будуються на основі "системи противаг". У більшості
великих міст США є класичний варіант моделі, відомої як система "сильний мер—рада".
Сильний мер повинен бути лідером муніципалітету, відповідальним за його курс і розробку
програм міського розвитку, має право вето на рішення ради, готує рекомендації, призначає і
звільняє муніципальних чиновників, розподіляє повноваження між муніципальними
департаментами, здійснює їх реорганізацію. Тут запроваджуються посади так званого
головного адміністратора, який призначається мером для надання технічних та професійних
порад, здійснення певної частини адміністративних повноважень мера, координації
повсякденної діяльності муніципалітетів.
Подібна система функціонує в німецьких землях Баварія та Баден-Вюртенбург
("Південнонімецька рада"), Канаді. Інститут "муніципального менеджера-управляючого" існує
і в ряді європейських країн — Німеччині, Ірландії, Норвегії, Фінляндії, Швеції.
У Японії населенням обираються голови виконавчої влади адміністративних одиниць,
так звані головні виконавці: а) губернатори в префектурах, б) мери в муніципалітетах, в)
старости в селах. Глава має значну самостійність відносно місцевої ради і виступає в якості
представника уряду. Головний виконавець може перебрати на себе повноваження ради, її
розпустити тощо. У свою чергу місцевий представницький орган може відсторонити його від
посади більшістю голосів.
Значно рідше населенням обирається колегіальний виборний орган. В Португалії
колегіальним органом муніципалітету є муніципальна палата, члени якої обираються
громадянами, які проживають наданій території. До складу даної палати входять від 5 до 11
осіб (у Лісабоні 17 осіб).
Виконавчий орган може не вибиратись, а призначатись зверху. Така практика
зустрічаються як виняток у Бельгії, Голландії, Люксембурзі мер або бургомістр призначається
главою держави за пропозицією відповідної муніципальної ради. Наприклад, у Люксембурзі
виконавчими органами місцевого самоврядування є правління і мери (бургомістри), які
водночас є місцевими органами державної влади, які, як правило, призначаються главою
держави за рекомендацією рад з їх складу, у Нідерландах бургомістри і королівські комісари в
провінціях призначаються центральним урядом після узгодження, з представницькими
органами громад і провінцій143.
У системі місцевої влади можуть використовуватися й комбіновані способи
формування виконавчих органів. У США функціонує І так звана "комісійна форма" місцевого
управління в рамках якої рада, обрана населенням ("рада комісіонерів" з 3-7 Членів), що є
представницьким і виконавчим органом. Кожний з комісіонерів очолює один чи декілька
функціонально пов'язаних департаментів. Інколи мером стає особа, яка набирає серед
комісіонерів найбільшу кількість голосів, він не має особливих владних повноважень, лише
головує на засіданні ради і виконує представницькі функції; інколи комісіонери самі обирають
його самі. Для вказаної системи характерні налівавтономні організації, які самостійно
здійснюють окремі муніципальні функції. Вона зараз діє у містах зі слабо вираженими
соціальними протиріччями на півдні І північному сході СІЛА.
Оригінальною є організація влади у великих містах Канади Калгарі, Едмонтон.
Вінніпег. Це синтез трьох класичних американських форм "системи мер-рад", "рада —
менеджер", "комісійної системи".
Важливим елементом муніципальної влади є чиновницький апарат, тобто різноманітні
департаменти, відділи, бюро. Які комітети, департаменти можуть бути галузеві і
функціональні (в англосаксонських країнах). У німецьких містах департаменти виконавчого
апарату мають єдину нумерацію, кожний з них очолюється обраним чи призначуваним
керівником. Міська адміністрація включає департаменти загального управління, фінансів,
безпеки, порядку, культури й освіти, молоді, охорони здоров'я, соціальних проблем
будівництва, управління суспільними справами, економіки й транспорту. Департаменти
французьких муніципалітетів називають дирекціями, їх є близько семи: здоров'я, спорту,
культури, відпочинку, санітарії, соціальних справ, урбанізації.
У невеликих муніципалітетах штат виконавчого апарату, як правило, невеликий, окремі
посади можуть займатись за сумісництвом. Чиновники призначаються і звільняються главою
місцевої адміністрації чи муніципальною радою. Останнім часом у Великобританії, США
виділяється так званий головний виконавчий чиновник, покликаний керувати всіма
чиновниками і очолюваних ними департаментами. Муніципальні чиновники мають подвійну
відповідальність: вони виконують вказівки відповідних органів муніципалітету й несуть
юридичну відповідальність за виконання своїх функцій. У США окремі категорії
муніципальних чиновників обираються населенням (шериф, клерк, скарбник), що ставить їх у
достатньо незалежне становище відносно ради І гарантує свободу дій.
Взаємини між представницькими і виконавчими органами в різних країнах різні. В
одних розподіл влади на місцевому рівні не визнається і представницькі органи володіють
повнотою влади, наданої місцевому самоврядуванню. Офіційний глава муніципалітету
обирається радою, може діяти тільки від Його Імені і на виконання його функцій (Данія,
Фінляндія. Австралія. Місцеві співтовариства США і Великобританії, де застосовується
система "слабкий мер-рада"). Виконавчі органи в цих випадках підлеглі представницьким.
У Німеччині, країнах Північної Європи, Японії, США, де застосовується система "сильний
мер-рада") здійснено чіткий розподіл влади на місцях. Виконавчі органи володіють відносною
самостійністю і протистоять політиці представницьких установ. У Бельгії виконавчі комітети
муніципальних рад наглядають за управлінням місцевими справами, збором доходів,
виконують рішення ради, управляють суспільною власністю і кадрами муніципальних служб.
Спостерігається тенденція чіткого розмежування їх повноважень. У Великобританії, що
традиційно відмовлялася від розподілу влади на місцях. Закон про місцеве управління 2000 р.
зобов'язав усі ради сформувати самостійний орган виконавчої влади, до якого входять обраний
населенням мер, його помічники або управляючий, призначений радою.
1. Дайте визначення поняття «міжнародні стандарти»;
2. Яку роль відіграє Рада Європи в розробці міжнародних стандартів місцевого
самоврядування?
3. Охарактеризуйте роль Європейської хартії місцевого самоврядування в становленні
інституту місцевого самоврядування на теренах Європи?
4. Охарактеризуйте зміст Європейської хартії місцевого самоврядування;
5. Охарактеризуйте Всесвітню декларацію місцевого самоврядування;
6. Яку роль відіграє Європейська типова конвенція про основні принципи транскордонного
співробітництва між територіальними громадами або органами влади в європейській
інтеграції?
7. Охарактеризуйте стандарти місцевого самоврядування, розроблені в межах Європейського
Союзу;
8. Визначте роль європейських стандартів місцевого самоврядування у розвитку місцевого
самоврядування в Україні;
Х. : Одіссей, 2008. – 528 с.
2010. – 653 с.
720 c.

Конспект лекцій - КМПУ

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Конспект лекцій - КМПУ

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

ЗМІСТ

Змістовий модуль 1. Загальна характеристика конституційного права України. Інститут

Тема 1. Конституційне право – галузь національного права України

Змістовий модуль 2. Конституційно-правові основи організації державної влади в

Тема 10. Поняття та система органів державної влади

Змістовий модуль 3. Загальні закономірності муніципального права України

Тема 17. Загальна характеристика муніципального права України

1. Конституційне право України – це провідна галузь національного права України,

Питання для самоконтролю:

Список рекомендованої літератури:

1. Система сучасного конституційного права є складним, історично сформованим

Список рекомендованої літератури:

1. Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і

Список рекомендованої літератури:

Види конституційно-правових відносин:

Список рекомендованої літератури:

1. Особа і держава перебувають у постійному взаємозв'язку, який виражається у формі

Список рекомендованої літератури:

1. Громадянський стан особистості є формою вираження взаємин з конкретною

Список рекомендованої літератури:

1. Стаття 5 Конституції України встановлює, що народ здійснює свою владу як

Список рекомендованої літератури:

1. Наразі виборче законодавство набуває особливого соціально-політичного статусу в

Список рекомендованої літератури:

Змістовий модуль 2. Конституційно-правові основи організації державної влади в

1. Одним із основоположних принципів конституційного ладу України, відповідно до

2. Побудова і діяльність органів державної влади України базується на певних засадах,

Список рекомендованої літератури:

Список рекомендованої літератури:

1. Згідно із Законом України «Про статус народного депутата України», народні

- мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі;

Лекційне заняття 13.

1. У кожній державі світу є орган, який називають «Главою держави», основне

Зовнішньополітична діяльність Президента України як глави держави:

Лекційне заняття 14.

1. Успішна діяльність будь-якої держави тісно пов'язана з ефективним

Лекційне заняття 15.

1. Існує декілька підходів до тлумачення поняття "судова влада". Відповідно до

Обов'язковий характер актів судової влади, забезпеченість їх засобами примусового виконання

Закрите пленарне засідання допускається, якщо розгляд справи на відкритому

Лекційне заняття 16.

1. Сучасна модель української держави потребує нових концептуальних підходів до

У складі поліції функціонують:

Змістовий модуль 3. Загальні закономірності муніципального права України

Лекційне заняття 17.

Лекційне заняття 18.

Лекційне заняття 19.

Лекційне заняття 20.

Лекційне заняття 21.

1. При проведенні досліджень щодо проблем реалізації Українською державою

You might also like