ДРУГА РЕСПУБЛІКА У ФРАНЦІЇ.

КОНСТИТУЦІЯ 1848
РОКУ
Засилля фінансової аристократії у сфері економіки і політики викликало
невдоволення не лише середньої та дрібної буржуазії, трудящих верств
французького суспільства, а й великих промисловців та торговців. У країні почався
масовий рух за виборчу реформу і насамперед - за зниження виборчого цензу. З
середини 1847 р. питання про необхідність реформи широко обговорювалось на
банкетах, які спеціально проводила опозиція.

22 лютого 1848 р. в Парижі відбулися стихійні виступи студентства, робітників,

опозиції. Уряд вжив рішучих заходів проти маніфестантів. На бік повсталих перейшла
Національна гвардія. 23 лютого повсталі оволоділи містом. Король Луї Філіп
врятувався втечею. Його трон, захоплений повсталими, було спалено на площі.
Невдовзі король зрікся влади і втік за кордон.

В результаті лютневої революції у Франції було повалено монархію. Влада

перейшла до рук Тимчасового уряду. До складу уряду за вимогою трудящих були
включені робітник, учасник повстання в Ліоні 1834 р. Альбер та історик Луї Блан.
Головну роль в Тимчасовому уряді грав поет та історик Ламартін, який став міністром
закордонних справ. 25 лютого за вимогою маніфестації робітників, які в
ультимативній формі зажадали відновлення республіки. Тимчасовий уряд
проголосив Францію єдиною та неподільною республікою.

Новий уряд розпустив палату перів, депутатів, відмінив дворянські титули, вивів з
Парижу війська, скасував цензові обмеження при вступі до Національної гвардії,
провів політичну амністію та відновив свободу слова, друку, зборів. Було введено 10-
годинний робочий день, встановлено загальне виборче право для чоловіків віком від
21 року, які проживають не менше шести місяців на певній території (внаслідок цього
кількість виборців зросла до 9,3 млн.чол.).

У квітні відбулися вибори до Установчих Зборів, які розпочали свою роботу 4 травня
1848 р. в приміщенні Бурбонського палацу. Ухваливши звіт про роботу Тимчасового
уряду, Установчі Збори передали повноту виконавчої влади Виконавчій комісії.

Непослідовна політика, яку проводили Установчі Збори, викликала незадоволення

серед робітничого люду Парижу. Особливої гостроти набув цей конфлікт у червні
1848 p., коли Париж знову охопило повстання. 24 червня з метою придушення
повстання Установчі Збори надали диктаторських повноважень військовому
міністрові, генералові Кавеньяку. Він жорстоко розправився з повсталими
парижанами. Війська протягом 4 діб вели вогонь по повсталих. В результаті терору
було заарештовано 25 тис. чол., 11 тис. розстріляно без суду та слідства. 28 червня
генерал Кавеньяк сформував новий уряд Франції.

4 листопада Установчі Збори затвердили Конституцію Другої республіки.

Основою суспільства в ній проголошувалась сім'я, власність, праця, громадський
порядок, а основними принципами - суверенітет, свобода, рівність,
братерство. Згідно Конституції 1848 р. законодавча влада переходила до
однопалатних Національних зборів. Вводились прямі загальні вибори при таємному
голосуванні (віковий ценз для чоловіків - 21 рік). Ценз осілості зберігався. Ці
громадяни мали активне виборче право. Пасивним виборчим правом наділялись ті,
хто обирався до Національних зборів (віковий ценз - 25 років). Виборчий корпус
збільшувався таким чином до 9 млн. чол.
Виконавча влада за Конституцією належала Президентові республіки, який обирався
загальним голосуванням строком на 4 роки. Президент мав право призначати та
знімати чиновників, офіцерів, підписувати договори, амністувати, але не міг
розпустити Національні збори чи відмінити їхнє рішення. Вибори президента
відбулися 10 грудня 1848 р. На них перемогу дістав Луї Бонапарт, племінник
Наполеона Бонапарта. Його підтримало селянство Франції.котре вбачало в
Бонапартах тих, хто затвердив їх право на землю, відібрану у поміщиків. З обранням
Луї Бонапарта вони пов'язували надії на збереження своїх наділів,
зниження податків. На виборах Бонапартові надали підтримку також фінансові кола
та католицька церква. Головою уряду було призначено прихильника монархії
Оділона Барро. Вжиті Бонапартом спроби відразу після приходу до влади відновити
імперію наштовхнулись на опір членів Законодавчого корпусу.

Протягом 1848-1851 pp. проти монархістів виступав могутній демократичний

республіканський лівий блок. На додаткових виборах до парламенту 10 березня ліві
сили добилися значного успіху. У відповідь на це Законодавчі збори скасували
загальне виборче право, ввели ценз осілості, що спричинило невдоволення широких
верств суспільства.

Використовуючи цю ситуацію, Луї Бонапарт за допомогою армії 2 грудня 1851 р.

захопив столицю й розпустив парламент, звинувативши його у змові проти
республіки й оголосивши відновлення загального виборчого права. 14 січня 1852 р.
за кілька годин була написана і набула чинності нова конституція, згідно з якою вся
повнота влади переходила до президента, якого обирали строком на 10 років. Після
проведення плебісциту, 21 грудня 1851 p., Луї Бонапарт отримав всю повноту
влади,а також право видання нової конституції.

2 грудня 1852 р. було проголошено відновлення імператорської влади. Луї Бонапарт

проголосив себе Наполеоном III. Для утвердження державного перевороту 21 грудня
1851 р. був проведений плебісцит (опитування населення, всенародне голосування
з найбільш важливих питань державного життя), яке повинне було відповісти на
питання: «Чи бажає французький народ зберегти владу за Луї Наполеоном
Бонапартом і надати йому необхідні повноваження для встановлення конституції на
підставах, запропонованих в його прокламації від 2 грудня?» Плебісцит відбувався за
умов бонапартистського терору і демагогії і дав «бажаний результат». Відразу ж
після плебісциту були знищені всі залишки демократичних свобод.Так, на зміну
Другій республіці прийшла Друга імперія. Для першого періоду імперії характерним
був режим авторитарної влади. Парламентські установи зберігались, але роль їх
була суто декларативною. Засідання Сенату, Законодавчого корпусу, Державної
ради проводились без широкої інформованості населення про їхні рішення. В руках
імператора зосереджувалась вся повнота влади.

Демократичні свободи було скасовано, республіканці переслідувались, місцеве

самоврядування було залежним від центру. На виборах депутатів місцева влада
була зобов'язана підтримувати "офіційних кандидатів". Під пильним наглядом поліції
та церкви проводились плебісцити. Преса піддавалась суворому цензурному
контролю.

Другий період правління імператора Бонапарта характеризувався проведенням

політики лавірування: робітникам було дозволено проводити збори, Законодавчим
зборам та сенату - публікувати звіти про свої засідання. Проте вплив республіканців
на суспільно-політичне життя країни зростав. На виборах 1863 р. опозиція набрала 2
млн. з 7 млн. голосів.
Зростала кількість незадоволених політикою Другої імперії. Імператор, наляканий
посиленням опозиційних настроїв, активізацією республіканців, у квітні 1870 р. видав
чергову Конституцію, яка розширювала права парламенту та встановлювала
обмежену відповідальність міністрів перед імператором.

Зовнішня політика імператора також піддавалась критиці. В результаті Кримської

війни та участі в ній Франції погіршились відносини з Росією, непослідовність в
Італійській кампанії призвела до погіршення відносин з Австрією та Італією,
мексиканська експедиція загострила відносини з США. Лише війни в Індокитаї на
деякий час поліпшили авторитет режиму Наполеона III.

Для того щоб зупинити катастрофічне падіння свого престижу, Наполеон III вирішив
розпочати, як він сподівався, переможну війну. Використовуючи конфлікт з Пруссією
щодо наслідування трону в Іспанії, Наполеон III 19 липня 1870 р. оголосив війну
Пруссії. Ця війна привела до падіння імперії - Друга імперія у Франції проіснувала 18
років.

Висновок:У Франції була знищена завойована народом республіка і відновлена

монархія (Друга Імперія, 1852-1870 рр.). Країна була позбавлена політичної
свободи. В той же час, у Франції завершився промисловий переворот, відбувався
швидкий розвиток промисловості, торгівлі, банківської справи.

ДЕРЖАВИ НІМЕЧЧИНИ. НІМЕЦЬКИЙ СОЮЗ.

РЕВОЛЮЦІЯ 1848-1849 pp.
Німеччина пізніше за інші європейські країни стала на шлях капіталістичного
розвитку. Аграрні реформи 1807, 1816, 1821 pp. мали обмежений характер.
Практично по всіх німецьких державах переважало феодальне землеволодіння.
Лише у Пруссії, її Рейнській провінції, та в державах Південно-Західної Німеччини
феодальні відносини були ліквідовані під впливом Великої Французької революції.

Митні кордони між державами Німецького Союзу, відсутність єдиної валютної

системи, єдиного комерційного законодавства негативно впливали на розвиток
внутрішнього ринку та промисловості. Незважаючи на це, розвиток капіталістичних
відносин протягом 1816-1847 pp. призвів до: зростання кількості підприємств, які
використовували парові двигуни; швидких темпів розвитку вугільнодобувної та
хімічної промисловості; процесу урбанізації (зростання населення міст), який
супроводжував розвиток промисловості.

Найбільших успіхів капіталістичне виробництво досягло у трьох районах: Рейнсько-

Вестфальському, Сілезії, Саксонії. Але чим швидше розвивався капіталістичний
спосіб виробництва, тим у гостріші протиріччя він вступав з політичною
роздробленістю країни, засиллям консервативних елементів у державному апараті.

На початку XIX століття Німеччина, як і раніше, складалась із багатьох держав з

власними митними системами, органами управління, законодавствами, системами
мір та ваги. Уряди цих держав мало цікавили проблеми єдності німецької нації. В
галузі внутрішньої та зовнішньої політики вони керувались лише власними
інтересами. Абсолютна монархія в цих державах до наполеонівських війн
переважала як форма правління. Велика Французька революція помітно вплинула на
всі сфери суспільного життя німецьких держав, особливо західних, де значно
посилився опозиційний рух.
Наполеон розбив австрійські війська, поклав кінець існуванню Священної Римської
імперії. У серпні 1806 р. Франц II відмовився від титулу імператора. Міжнародний
авторитет Габсбургів було підірвано. Політична самостійність багатьох феодальних
держав була ліквідована. Вони перетворились на васалів наполеонівської Франції.
Феодальні повинності були скасовані. У 1811 р. в Австрії набув сили кодекс,
аналогічний кодексу Наполеона.

Поразка французької армії в Росії допомогла німецьким державам здобути

незалежність. Але Віденський конгрес 1815 р. не усунув роздробленості Німеччини,
бо створення єдиної національної держави не відповідало інтересам членів
Священного Союзу. Однак кількість самостійних німецьких держав конгрес зменшив
до 38 (34 монархії та 4 вільних міста). Найбільшими з них були Австрія, Пруссія,
Саксонія, Баварія, Ганновер. Конгрес зобов'язав усі німецькі держави ввійти до
складу Німецького Союзу. Оскільки монархи Англії, Данії, Нідерландів мали
володіння в Німеччині, вони також стали повноправними членами цього союзу.
Вищим органом Німецького Союзу був союзний сейм (бундесрат). Він складався із
представників усіх держав. Для прийняття основних законів потрібна була
одностайність всіх членів сейму, а для звичайних рішень - кваліфікована більшість
(2/3 голосів). Уповноважені від держав з кожного питання повинні були запитувати
думку своїх урядів, що надовго затягувало роботу. Фактично з моменту створення
сейму його діяльність була приречена на безрезультативність. Питання про єдність
Німеччини не було вирішене. Німецький Союз не мав загальної армії, в ньому не
було союзного суду, єдиної фінансової системи, єдиного дипломатичного органу і
навіть єдиної державної печатки.

Основну роль в роботі сейму відігравав посол Австрії, що був його постійним
головою. Тривалий час роботою сейму керував австрійський канцлер Меттерніх.
Засідання сейму відбувались у приміщенні австрійського посольства у Франкфурті-
на-Майні.

В німецьких державах наростав опозиційний рух, провідниками і рушійною силою

якого виступили студенти. Вони організовувались у таємні товариства, проводили
маніфестації, мітинги, демонстрації. У відповідь влада застосовувала терор,
посилювала поліцейський нагляд, проводила арешти.

Суспільно-політичне життя німецьких держав першої половини XIX століття

характеризувалось наростанням робітничого руху. Яскравим проявом його став
виступ сілезьких ткачів 1844 p., який був придушений за допомогою військ.

На вимогу підприємців та ліберального юнкерства у 1834 р. 18 німецьких держав, де

проживало 30 млн. чол., утворили Митний союз. Австрія та її союзники до нього не
ввійшли. Учасники союзу домовились скасувати тарифи й мито на товари, які
ввозились. Дрібні держави без будь-якого ентузіазму увійшли до союзу, оскільки для
них він означав поступову ліквідацію їхньої економічної та державної самостійності.
Найвигіднішим союз був для Пруссії.

Розвиток торгівлі, розширення внутрішнього ринку, будівництво доріг, особливо

залізниць, зруйнували державну обмеженість та партикуляризм у праві.
Підприємництво вимагало свободи дій. Однак політична роздробленість та
невідповідність законодавства новим економічним реаліям стримували його
розвиток. Конфлікт між новими та старими відносинами загострювався. Німецькі
держави жили ПЕРЕДДНЕМ РЕВОЛЮЦІЇ.
Наприкінці 40-х років ситуація в німецьких державах ускладнилась через фінансово-
економічну кризу та неврожай. Наростала хвиля соціального невдоволення: у квітні
1847 р. в Берліні тривала "картопляна війна", в ході якої було розгромлено
продовольчі магазини. Берлінські події знайшли відгук в інших містах Союзу. В травні
1847 р. соціальні виступи охопили південь Союзу. В Вюртемберзі, Штутгарті
відбулися повстання, які були придушені за допомогою військ. У німецьких державах
склалась революційна ситуація.

Повідомлення про революції у Франції та Італії дали поштовх до початку

революційних виступів в німецьких землях. На початку лютого масові заворушення
відбулися в Бадені, Гессен-Дармштадті, Вюртемберзі. В результаті уряди подали у
відставку і були сформовані нові уряди в складі представників ліберальної опозиції.

У землях наростав селянський рух, який загрожував перерости в селянську війну.

Монархи Бадена, Баварії, Пруссії пішли на деякі поступки: в окремих місцевостях
було скасовано феодальні повинності, проголошено свободи, пообіцяно конституцію.
Початок революції в Пруссії був пов'язаний із масовими виступами у Кельні та
Берліні. Наростання революції змусило прусського короля 18 березня 1848 р. піти на
поступки. Прусський монарх видав два накази: першим передбачалось скликання
Установчих зборів, дарування конституції, створення загальнонімецької армії,
ліквідація митних кордонів та ін.; другим - відмінялась цензура. Спроба придушити
силою народне повстання в Берліні зазнала поразки. Рятуючи своє становище,
король створив новий уряд, до складу якого було включено опозиційних лібералів.
Новий уряд, який очолив лідер рейнських лібералів Кампгаузен, було сформовано
29 березня 1848 р.

Нове піднесення революційних виступів у Берліні пов'язане з подіями квітня-травня

1848 р. та повстанням у червні 1848 р. Але всі ці виступи були придушені
регулярними частинами. Національно-визвольний рух у німецьких землях мав своїм
результатом скликання в кінці 1848 р. Предпарламенту, який прийняв рішення
провести загальнонаціональні вибори до Національних зборів Німеччини. 18 травня
1848 р. у Франкфурті-на-Майні, в соборі святого Павла, розпочали свою роботу
Національні збори. За своїм складом депутати Національних зборів належали до
республіканської фракції, поміркованих лібералів та монархістів. Основним
завданням франкфуртського парламенту було: об'єднання Німеччини; визначення
форм правління; формування загальнонімецького уряду. 29 червня 1848 р.
Національні збори обрали імперським намісником австрійського ерцгерцога Йогана.
Також було сформовано Тимчасовий центральний уряд. Національні збори
ліквідували митні кордони, прийняли рішення про об'єднання всіх німецьких земель в
єдиний митний союз, про свободу пересування на території союзу. Але уряди земель
не вжили заходів, щоб ці рішення перетворити в реальність. Спроба Національних
зборів виступити в ролі основного зовнішньополітичного центру також зазнала
невдачі: не були створені загальноімперські збройні сили, європейськими державами
не було визнано за центральним урядом повноважень представляти всі німецькі
держави. Спроба призначити в інші країни послів також зазнала невдачі.

27 березня 1849 р. Національні збори прийняли Конституцію. Згідно з нею, влада

36 німецьких монархів полишалась недоторканою та незмінним - апарат управління
землями. Таким чином, конституція створила федерацію німецьких монархій. Носієм
центральної влади мав стати імператор та загальноімперський двопалатний
парламент-рейхстаг. Конституція також проголошувала свободи, рівність перед
законом. 28 березня 1849 р. Національні збори вирішили запропонувати імперську
корону прусському королю Фрідріху-Вільгельму IV. Прусський король дав згоду
очолити "загальнонімецьку батьківщину", але при згоді інших монархів земель.
Протягом квітня імперську конституцію відхилили монархи Австрії, Баварії,
Ганновера, Саксонії. 28 квітня прусський король опублікував ноту, в якій повідомив
про відхилення ним імперської конституції та про свою відмову від імперської корони.
Невдовзі прусський та австрійський уряди відкликали з франкфуртського парламенту
своїх депутатів. Новою резиденцією Національних зборів став Штутгарт, столиця
Вюртембергу. Деякий час парламент ще проявляв вже нікому не потрібну активність.
Але 16 червня 1849 р. він припинив своє існування , коли вюртемберзький король
силою розігнав його депутатів.

Порівняно з Великою Французькою революцією XVIII століття революція в Німеччині

1848 р. була менш результативною: її основні завдання не були вирішені; Німеччина
не стала єдиною національною державою; революція мала незавершений характер,
що, в свою чергу, означало перемогу "прусського шляху" економічного розвитку
німецьких земель по утвердженню капіталістичного способу виробництва.

§11. Революція в Італії та Австрійській імперії

1. Особливості революції в Італії

Італійські держави, як і австрійські володіння в Італії, також були охоплені 1848-
1849 рр - революційними подіями. Причини їх нагадували ті, що призвели до
революції в Німеччині.
Особливістю Італії було те, що значна частина країни перебувала під
австрійським ярмом (Ломбардія, Венеціанська область, Парма, Модена, Тоскана).
Для Австрійської імперії Італія була, як висловився канцлер Меттерніх, "виключно
географічним поняттям". Боротьба за визволення від австрійського панування
розглядалася італійськими патріотами як необхідна передумова національного
відродження країни.
У Римській області зберігалася світська влада папи, що також стало однією з перешкод до
національного об'єднання Італії. Королівство обох Сицилій (його континентальну частину за
давньою звичкою називали Неаполітанським королівством) знаходилося під владою
іспанської гілки роду Бурбонів і лишалося найвідсталішою частиною Італії, де зберігалися
феодальні відносини.
Боротьба за національне визволення та об'єднання країни поєднувалася з виступами
селян і міської бідноти. Разом з ними у боротьбі проти феодально-абсолютистських сил
діяли ліберально-демократичні кола, які домагалися запровадження парламентської форми
правління, забезпечення громадянських і політичних прав. Виходило на те, що в революційних
подіях в Італії брала участь більшість верств населення - ліберальне дворянство та
підприємці, студентство, ремісники, робітники, селяни, міська біднота. До боротьби за
національне визволення були залучені навіть монархи. Наслідком цього була як
різноманітність форм і методів боротьби, так і непослідовність дій учасників революційних
подій.

2. Події революції 1848-1849 pp. в Італії

Подією, що започаткувала революцію, стало повстання
12 січня 1848 р. в Палермо на о. Сицилія. Повстання швидко охопило увесь острів.
Війська Бурбонів були безсилі проти повсталих. Звістка про перемогу на Сицилії швидко
поширилася в країні. У містах відбувалися мітинги Й демонстрації з вимогами об'єднання
країни, запровадження конституції, війни за визволення від австрійського гноблення.
Революційна хвиля викликала запровадження в усіх італійських державах (окрім Ломбардії
та Венеції) конституцій, обрання парламентів та формування урядів
із поміркованих лібералів.
Звістка про революційні виступи у Відні стала поштовхом до антиавстрійських виступів у
березні 1848 р. у Венеції та Ломбардії. Наприкінці місяця австрійці вимушені були вивести
війська з Венеції, де було проголошено республіку і створено Тимчасовий уряд.
18 березня 1848 р. повстання проти австрійців спалахнуло в Мілані. Місто вкрилося
барикадами. Міланцям довелося вести боротьбу проти 15-тисячної австрійської армії. П'ять
днів тяжких боїв завершилися перемогою повстанців.
Звістка про вигнання австрійців з Мілана миттю облетіла всю країну. Патріотичне
піднесення, що охопило Італійців, спонукало короля П'ємонту Карла-Альберта 24 березня
1848 р. оголосити війну Австрії. У цьому він убачав можливість здійснити свою мрію та
об'єднати під своєю владою Північну Італію. Про підтримку короля П'ємонту оголосили
й інші монархи. Приєднався до п'ємонтської армії Джузеппе Гарібальді, який,
дізнавшись про події на Батьківщині, повернувся з загоном своїх прибічників із
Південної Америки. Одначе наприкінці липня 1848 р. австрійці зуміли завдати
поразки армії повсталих і знов окупували Північну Італію.
Попри репресії австрійців, італійці не припинили боротьби. На початку 1849 р.
спалахнуло повстання в Римі. Папа римський втік. Установчі збори скасували
світську владу папи та проголосили Римську республіку. Було проведено
демократичні перетворення: націоналізовано церковні землі, відокремлено школу від
церкви, зменшено податки й мита тощо.
Проти Римської республіки виступила об'єднана коаліція Австрії, Франції, Іспанії
та Неаполітанського королівства. Понад два місяці римляни захищали своє місто. У
найнебезпечніших місцях проти ворога билися одягнені в червоні сорочки
гарібальдійці. З липня місто впало. За допомогою іноземних багнетів папа римський
повернув собі владу. Гарібальді знову залишив республіку.
За той час, поки тривала облога Рима, австрійці зуміли придушити опір у
більшості областей Італії. Було придушено повстання на Сицилії та відновлено там
владу неаполітанських Бурбонів. 22 серпня впала Венеціанська республіка - останнє
вогнище революції. В Італії розпочався австрійський терор, італійських патріотів
страчували за вироками військово-польових судів, як злочинців.
Революція в Італії зазнала поразки, не вирішивши основних завдань - визволення
та об'єднання країни, соціальних перетворень і запровадження демократичного
устрою. Але вона надала італійському народові досвід, необхідний для подальшої
боротьби.

3. Соціальні та національні проблеми імперії Габсбургів

Австрійська, або Габсбурзька, імперія була багатонаціональною, "клаптиковою"
державою з територією понад 500 тис. кв. км (друга після Російської імперії в Європі).
З більш як 37 млн її населення слов'яни становили 18 млн, австрійські німці - 7 млн,
мадяри (угорці) - 5 млн, решта - румуни та італійці. У своєму розвитку вона значно
відставала від передових європейських країн. Існували кріпосне право (особливо в
Угорщині та в більшості слов'янських областей), свавілля землевласників. В імперії
налічувалося 240 видів податків і повинностей. Характерним для. країни була
нерівномірність економічного розвитку окремих її частин: центральні провінції мали
досить розвинену промисловість (наприклад, Чеські землі), а східні (Східна Галичина,
Закарпаття) - залишалися їхніми аграрно-сировинними придатками.
За формою правління Австрійська держава була абсолютною монархією з
необмеженою владою імператора, який водночас був і королем Угорщини. Протягом
майже 40 років за імператора Франца І та Фердинанда І імперією управляв
всесильний міністр, князь Меттерніх (з 1809 р. він був міністром закордонних справ
і фактично керівником уряду, в 1821-1848 pp. - канцлером), виразник консервативних
поглядів. Усю країну було обплутано поліцейським стеженням, придушувалася будь-
яка вільна думка. Меттерніх створив систему, в якій влада Габсбургів трималася
завдяки розпалюванню національної ворожнечі між народами імперії. Сам імператор
Франц так характеризував її: "Мої народи чужі один одному: тим краще. Вони не
хворіють одночасно на ті самі хвороби... Я ставлю угорців в Італію, італійців в
Угорщину, кожен стереже свого сусіда. Вони не розуміють і ненавидять один одного.
З їхньої неприхильності народжується порядок, з їхньої ворожнечі - загальний мир".
4. Передумови та завдання революції
Економічна криза 1846 р. і три поспіль неврожайних роки мали для імперії
Габсбургів катастрофічні наслідки. Інфляція, дорожнеча, зростання цін на хліб і на
головну їжу бідняків - картоплю, небачене раніше масове безробіття створили в
країні небезпечну ситуацію. У березні 1847 р. у Відні, Празі, Пешті та інших містах
імперії сталися голодні бунти й заворушення міської бідноти та безробітних.
Опозиційне ставлення до влади об'єднало ліберальну інтелігенцію, підприємців,
студентів і навіть частину чиновників. Проти влади Габсбургів боролася також
національна опозиція з представників народів, пригноблених Імперією.
Особливістю революційних подій 1848-1849 pp. в Австрійській імперії було
поєднання завдань: проведення загальнодемократичних перетворень і ліквідації
абсолютизму Габсбургів; визволення пригноблених народів та утворення
незалежних національних держав; ліквідація залишків феодальних порядків.
5. Революція в Австрійській імперії
Початок революції спричинили повідомлення про лютневі події в Парижі.
13 березня 1848 р. у столиці Австрії Відні розпочалися маніфестації під гаслами:
"Конституція!", "Свобода!", "Геть Меттерніха!". Спроба з допомогою військ припинити
виступи викликала ще більшу активізацію робітників, студентів, дрібних власників. У
місті з'явилися барикади. Імператор Фердинанд пішов на поступки, пообіцявши
скликати рейхстаг (парламент) і ввести конституцію. Меттерніха відправили у
відставку.
У квітні уряд опублікував проект конституції Австрійської імперії. Конституція
проголошувала свободу слова, друку, зборів, відповідальність уряду перед
парламентом. Одначе вона передбачала збереження імперії, повністю ігноруючи
національні інтереси народів Парламент мав складатися з двох палат -
аристократичного сенату І палати депутатів. Передбачалося виборче право лише
для власників нерухомості та збереження всієї повноти виконавчої влади за
імператором. Таку конституцію було сприйнято як спробу відновлення абсолютизму.
Революційні виступи 15-26 травня зумовили втечу імператора та уряду з Відня до
столиці Тіролю Інсбрука та письмового запевнення про введення загального
виборчого права.
Заворушення селян і робітників поширювалися по всій Австрії. 12 червня у Празі
війська розстріляли мирну демонстрацію. Вибухнуло повстання. Місто вкрилося
барикадами. Повсталі вимагали загального виборчого права і самоврядування. До
Праги було стягнуто велику армію, яка 17 червня придушила повстання.
У липні 1848 р. розпочав роботу австрійський парламент (рейхстаг). Серед його
депутатів, крім австрійських німців, було чимало італійців, поляків, словенців, українців,
хорватів, чехів. Більшість місць у парламенті належала поміркованим лібералам,
чверть депутатів становили селяни. Найбільш енергійно представники
селян намагалися вирішити аграрне питання, але їм бракувало досвіду політичної та
парламентської боротьби. Пропозиції про розкріпачення селян без усякого викупу
гаряче підтримали селянські депутати-українці Іван Капущак і Лук'ян Кобилиця.
Рейхстаг прийняв закон про скасування феодально-кріпосницьких повинностей. Але
панщина та оброк підлягали викупові, причому 2/3 суми викупу сплачували селяни, а
1/3 компенсувала землевласникам держава. Уряд домігся санкціонування цього
закону імператором, щоб переконати селян у благодійності Габсбургів.
Завдяки здобутій прихильності селянських депутатів уряд провів через
парламент рішення про фінансування придушення революцій в Італії та Угорщині.
Останні події революції пов'язані з виступами робітників, ремісників, студентів в
імперській столиці - Відні. Повстанці намагалися не допустити відправлення частин
віденського гарнізону на придушення революції в Угорщині. Бої тривали протягом 6
жовтня - 1 листопада. Урядові війська здобули місто штурмом. Близько 5 тис. віденців
загинуло.
Після розправи з повстанням у Відні Імперський уряд заходився придушувати
революцію в Угорщині.

6. Революція в Угорщині
Звістка про повстання у Відні швидко досягла Угорщини. 15 березня у Пешті (тоді
Буда і Пешт, які згодом об'єдналися, були окремими містами) пройшла маніфестація
з вимогами надання демократичних свобод. Події в місті відбувалися під
керівництвом групи радикальної молоді, очолюваної угорським поетом-демократом,
лідером організації "Молода Угорщина" Шандором Петефі (1823-1849). Створена
ним напередодні "Національна пісня" стала ГІМНОМ революції. Вимоги повстанців
було сформульовано у програмному документі "12 пунктів": надання демократичних
свобод, знищення панщини, виведення з країни австрійських військ і повернення на
Батьківщину угорських частин, створення самостійного уряду тощо.
Визначним діячем угорської революції був Лайош Кошут (1802-1894). Він мріяв
про демократичну незалежну Угорщину, але ідею проголошення республіки не
підтримував, віддаючи перевагу парламентській монархії.
Після виступів 15 березня австрійський імператор змушений був задовольнити вимоги
угорської опозиції, створивши перший національний угорський уряд. До цього уряду
Кошут увійшов як міністр фінансів і відігравав у ньому провідну роль. Уряд скасував
кріпосне право в Угорщині. У вересні 1848 р. розпочалася війна угорців проти
австрійських військ. Угорський парламент створив новий уряд на чолі з Кошутом -
"Комітет захисту Батьківщини".
Після поразки угорської армії під Віднем у жовтні 1848 р. австрійські війська
вторглися в Угорщину, захопили в січні 1849 р. фортецю Буду та, переправившись
через Дунай, м. Пешт. Молодий австрійський імператор Франц-Иосиф І, який сів на
трон наприкінці 1848 p., оголосив про перетворення Угорщини на провінцію імперії та
скасував усі рішення угорського парламенту, винесені 1848 р. Та в березні 1849 р.
почався контрнаступ угорської армії, і австрійців було вигнано з країни.
У квітні 1849 р. угорський парламент проголосив Угорщину незалежною
республікою і позбавив Габсбургів угорської корони. Кошута обрали правителем-
президентом. Він енергійно переймався створенням армії, чисельність якої сягнула
170 тис. вояків. Було здобуто перемогу над австрійськими військами, відкривався
шлях на Відень.
Однак в таборі повсталих не було єдності. Великі поміщики - аристократи
прагнули до миру і згоди з Австрією. Угорські дворяни не погоджувалися на
безоплатне скасування феодальних провинностей, чинили опір установленню
рівноправності угорців з Іншими національностями (хорватами, словаками,
українцями).
 Кошут, відображаючи настрої дворянства, виявляв у цих двох найважливіших
питаннях революції - селянському й національному - вагання, нерішучість. Угорську
армію не було кинуто проти Відня.
Австрійський імператор, діставши перепочинок, звернувся по допомогу до
"жандарма Європи" - російського імператора Миколи І. Долю революції вирішило
вторгнення в Угорщину 200-тисячної царської армії на чолі з фельдмаршалом
Паскевичем. Російські та австрійські війська значно переважали сили угорців. Лише
після тяжких поразок у липні 1849 р. Кошут пішов на поступки селянам і оголосив про
рівноправність національностей, але час було згаяно. 13 серпня 1849 р. угорська
армія, оточена звідусіль, склала зброю. Командирів революційної армії (серед них 9
генералів), взятих у полон, було повішено. Жорстоко розправилися з селянами. В
угорських селах діяли каральні експедиції, воєнні суди. Повсюдно відбувалися
страти. Поразка революції в Угорщині завершила революційні події 1848-1849 pp. в
імперії Габсбургів.
Революція в Австрійській імперії виявилася незавершеною. Вона не повалила
монархії та не привела до знищення національного гніту. Поразка її була спричинена
нерішучістю й неорганізованістю основної маси повсталих, національною
ворожнечею, інтервенцією російських військ.
Та все ж ця революція примусила уряд здійснити деякі реформи, сприяла
ліквідації феодальної залежності селян і розвиткові національно-визвольної
боротьби. Одним із наслідків революції було перетворення австрійської імперії в
1867 р. у двоєдину державу - Австро-Угорську монархію.

7. Результати та історичне значення революцій 1848-1849 pp.

Революційна хвиля 1848-1849 pp. накрила більшість країн Європи. У ній
поєдналися боротьба проти старого порядку, за демократизацію політичного життя і
національні рухи. Завдяки реформам, проведеним під тиском революцій, у
європейських країнах було ліквідовано залишки кріпосництва. Склалися сприятливі
умови для розгортання промислової революції та завершення формування націй. У
Німеччині та Італії виникли передумови для об'єднання в національні держави. Владу
багатьох монархів більшою чи меншою мірою обмежили конституції та парламенти.
Революції 1848-1849 pp. закінчилися поразкою, але вони сприяли подальшому
розвиткові європейської цивілізації. Боротьба за здобуття громадянських прав і
запровадження конституцій стали кроком до формування у країнах Європи
громадянського суспільства і правової держави. Революційні події вивищили
національну самосвідомість народів Європи, які збагнули, що природа наділила їх
невід'ємними правами. Людина почала розуміти свою роль суб'єкта політичного
життя і боротися за те, щоб форма державного устрою відповідала її
вимогам. Одначе для втілення цих ідей у життя слід було подолати тернистий шлях.