МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА

ШЕВЧЕНКА

Філософський факультет
Кафедра Політології

Реферат з Сучасної політичної історії країн світу на

тему:
«Політичні погляди жирондистів та якобінців»

  
                                           
                           
             Виконала:
студентка II курсу I групи
спеціальності “Політологія”
Боровик Єва Вікторівна
Науковий керівник:
Папенко Наталія Степанівна
 

Київ 2018
 ЗМІСТ
1. Вступ……………………………………………………………….…………..2
2. Історичний виклад основних подій початку революції.……………………2
3. Якобінська диктатура…………………………………………………………4
4. Розкол у політичних клубах та Законодавчих зборах………………………
7
5. Жирондисти та якобінці: погляди та їх відмінності..….….….….….
……..11
6. Висновки……….….….….…….….….….…………………………………..15
7. Список використаної літератури……………………………………………
16

1
 Вступ
Актуальність теми. Політичні погляди жирондистів та якобінців часів
Французької революції 1789–1799 років, яка є однією з найвизначніших подій в
історії Франції, сформували політичну ситуацію у країні у той час. Політичні
партії, а особливо жирондисти та якобінці спричинили радикальні зміни у
французькому суспільстві. Французька революція вважається головним
переломним моментом в історії західної демократії — як епоха переходу від
віку абсолютизму і аристократії, до віку демократії і участі широких верств
населення в житті країни, тому дуже важливо розглянути весь спектр поглядів
головних політичних сил того часу.
Події того часу та тема революції висвітлювалась і продовжує
висвітлюватися в роботах багатьох істориків, соціологів та політологів. Серед
них Жан Жорес, Томас Карлейль, Альберт Манфред, Альфонс Олар, Петро
Кропоткін, Яків Захер, Анатолій Левандовський та багато інших.
Об’єкт роботи. Історичні події та політичне життя Франції часів
Революції 1789-1799 років.
Предмет роботи. Політичні та соціально-економічні погляди
жирондистів та якобінців.
Мета. Мета даної роботи полягає у вивченні, аналізі та освітленні
політичних концепцій представників жирондистів та якобінців, їх різниці та
схожості у поглядах.

Історичний виклад основних подій початку революції

Наприкінці 80-х рр. XVIII ст. Францію охопила гостра економічна,
соціальна й політична криза. Зростали ціни, збільшувалося безробіття, а
неврожай 1788 р. викликав у країні голод.

2
 На скликаних у 1787 р. Людовіком XVI зборах нотаблів було прийнято
рішення запровадити в країні загальний земельний податок з усіх станів. Однак
паризький парламент відмовився затвердити це рішення та запропонував
королю зібрати для цього Генеральні штати (вищі станово-представницькі
дорадчі збори у Франції), які не скликалися з 1614 р.
5 травня 1789 р. у Версальському палаці Людовік XVI відкрив засідання
Генеральних штатів і наказав депутатам затвердити нові податки. Однак
депутати третього стану виступили проти традиції голосувати за станами
(«один стан — один голос»), наполягаючи на рівному та спільному голосуванні
всіх депутатів. Депутатів третього стану підтримали деякі представники
привілейованих верств.
17 червня 1789 р. Генеральні штати проголосили себе Національними
зборами, що представляли інтереси всіх французів. Коли Людовік XVI наказав
зачинити залу засідань, депутати Національних зборів 20 червня 1789 р.
зібралися в залі для гри в м’яч і заприсяглися, що не розійдуться, поки не
підготують конституцію країни. Ця подія вважається початком Великої
французької революції кінця XVIII ст.
9 липня 1789 р. Національні збори проголосили себе Установчими,
підкресливши цим свій намір закласти підвалини нового державного ладу у
Франції. Тим часом у Парижі стали поширюватися чутки, що Установчі збори
буде розігнано, навколо міста зосереджуються війська, а гармати королівської
фортеці-в’язниці Бастилії націлені на міські квартали. На вулицях розпочалися
стихійні мітинги. 14 липня 1789 р. озброєний натовп парижан захопив і
зруйнував Бастилію, яку вважали символом абсолютизму. Упродовж наступних
тижнів революційна хвиля з Парижа швидко поширилася на провінції.
Протягом 1789—1791 рр. Установчі збори здійснили важливі заходи
щодо змін у системі організації державної влади у Франції. 4—11 серпня 1789
р. під тиском селянських виступів було прийнято декрети про скасування
багатьох феодальних повинностей.

3
 Економічна ситуація у Франції залишалася нестабільною. Зростали ціни,
не вистачало хліба, збільшувалася кількість безробітних. Робітники
влаштовували страйки, бунти поширилися навіть на армію. У ніч із 20 на 21
червня 1791 р. король Людовік XVI здійснив невдалу спробу втекти за кордон,
але його затримали та повернули до Парижа. Місто охопили антимонархічні
виступи.
Досить складним було становище в районі північно-східного кордону
країни, де зосереджувалися вірні королю війська й дворяни, що втекли з
Парижа. Наприкінці серпня 1791 р. Австрія та Пруссія оголосили Пільницьку
декларацію про спільні дії в боротьбі проти революційної Франції.
3 вересня 1791 р. Установчі збори прийняли першу в історії Франції
Конституцію, згідно з якою країна стала конституційною монархією. Вища
законодавча влада надавалася однопалатним Законодавчим зборам, виконавча
— королю та міністрам, яких він призначав, судова — суддям, яких обирали
виборці. Право обирати надавалося лише «активним громадянам» — чоловікам
віком від 25 років, які жили в певній місцевості не менше року, сплачували
податок у розмірі не менше ніж платня за три робочі дні й не були ні в кого за
служника.
1 жовтня 1791 р. розпочали роботу нові Законодавчі збори, у яких узяли
участь політичні об’єднання, що існували на той час у Франції.
Це основні події першої частина Французької революції кінця XVIII ст..
Важливо зазначити, що початок революції був спричинений загостренням
соціальних суперечностей у країні, абсолютизмом і підтримуваним ним
«старим порядком». Але важливими здобутками першого періоду революції
стали ліквідація феодальних порядків, закріплення прав і свобод у «Декларації
прав людини і громадянина», прийняття першої Конституції 1791 р.,
установлення у Франції конституційної монархії.

Якобінська диктатура

4
 Загальне обурення французів, які й так зазнавали поразок, викликала
інформація про те, що королева Марія-Антуанетта таємно передала австрійцям
воєнні плани жирондистів. 10 серпня 1792 р. в Парижі спалахнуло повстання.
20-тисячний натовп захопив королівський палац. За наполяганням Комуни
Парижа (міського управління столиці) Законодавчі збори прийняли рішення
про позбавлення короля влади та скликання нового вищого органу влади —
Національного конвенту (зборів) для прийняття нової конституції. Людовіка
XVI було заарештовано й ув’язнено. Результатом цього повстання стала
ліквідація монархії у Франції.
Між тим війська антифранцузької коаліції розгортали наступ на Париж.
Ситуація стала критичною. У Парижі оголосили масовий набір добровольців.
Одночасно із цим натовп розгромив в’язниці та перебив «ворогів Вітчизни», що
там утримувалися. Ця «революційна самооборона», як називали ці дії,
започаткувала у Франції терор.
20 вересня 1792 р. поблизу селища Вальмі, що неподалік Вердена на
півночі країни, французи здобули першу перемогу над прусською армією.
Цього ж дня в Парижі зібрався Національний конвент, який своїм першим
актом від 21 вересня 1792 р. проголосив Францію республікою. Це
започаткувало період Першої республіки.
Ситуація в Конвенті була дуже хиткою. Одні вважали, що встановлення
республіки, завоювання політичних свобод стало завершенням революції, і
намагалися зупинити її. Інші обстоювали інтереси тих, хто прагнув
продовження революції.
За наполяганням депутатів-монтаньярів Конвент звинуватив Людовіка
XVI у зраді та засудив до смертної кари. 21 січня 1793 р. короля стратили, а в
жовтні позбавили життя його дружину Марію-Антуанетту. Унаслідок цих подій
кількість країн — учасниць антифранцузької коаліції значно збільшилася.
Навесні 1793 р. її війська перейшли в наступ, а французи стали відступати.
Поразки на фронтах поєднувалися з ускладненням внутрішнього
становища у Франції. Порушення господарських зв’язків викликало нестачу
5
продуктів. Паризькі санкюлоти вимагали обмежити зростання цін на хліб.
Монтаньяри, яких тепер вважали справжніми якобінцями, закликали
розправитися з винними в погіршенні ситуації «зрадниками», тобто
жирондистами, і вимагали створення сильної виконавчої влади в центрі.
Зростанню напруження сприяло контрреволюційне селянське повстання у
провінції Вандея, викликане примусовим набором солдатів.
31 травня — 2 червня 1793 р. в Парижі відбулося повстання, унаслідок
якого монтаньяри-якобінці захопили владу та вигнали з Конвенту жирондистів.
Незабаром лідерів жирондистів було страчено. У країні встановилася
якобінська диктатура.
Функції уряду Франції став виконувати Комітет громадянського
порятунку з 11 осіб, очолюваний М. Робесп’єром. Своєю метою він вважав
порятунок революції за будь-яку ціну. 24 червня 1793 р. Конвент прийняв нову
Конституцію, яка закріпила республіканську форму правління та запровадила
загальне виборче право. Однак в умовах війни якобінці вважали недоцільними
ці зміни.
Важливе значення мало прийняття якобінським Конвентом 17 липня 1793
р. Декрету про безоплатне знищення феодальних прав. Якобінці реорганізували
армію, і вже восени 1793 р. вона перейшла в наступ. Було звільнено всю
територію Франції. Під час визволення від англійців міста Тулона відзначився
капітан артилерії Наполеон Бонапарт. За цю перемогу він у віці 24 років здобув
звання бригадного генерала.
У липні 1793 р. дворянка Шарлотта Корде, щоб помститися за двох
загиблих родичів, убила одного з лідерів якобінців Жана Поля Марата. Це стало
приводом для разгортання терору проти «ворогів революції». 17 вересня 1793 р.
було прийнято Декрет про «підозрілих», за яким заарештовували всіх, кого
вважали прихильниками тиранії. Так було страчено тисячі французів.
До ворогів революції зараховували не лише дворян, прибічників монархії,
а й жирондистів. Один із керівників жирондистів перед стратою сказав:
«Революція... пожирає власних дітей».
6
 Для боротьби зі зростанням цін під тиском санкюлотів 29 вересня 1793 р.
Конвент прийняв Декрет про «загальний максимум», яким обмежив ціни на
зерно, борошно, сіль, мило тощо й одночасно зумовив збільшення заробітної
плати робітникам. Продукти швидко зникли з прилавків.
Якобінці навіть спробували створити для французів нову релігію — культ
Розуму й Вищої істоти, усіляко висміюючи при цьому християнство та його
прибічників. Однак ці наміри повністю провалилися.
24 червня 1794 р. французька армія здобула вирішальну перемогу над
австрійцями під Флерюсом у Бельгії. Франція переконливо перемагала у війні
проти першої антифранцузької коаліції. Зовнішня загроза зникла, і якобінці
опинилися наодинці з народом, який зневірився в їхній політиці та прагнув
припинення терору.
27 липня 1794 р. (якобінці дали цьому місяцю нову назву — термідор) у
Конвенті сформувалася більшість противників політики якобінців. М.
Робесп’єра та його прибічників заарештували, а наступного дня стратили.
Унаслідок термідоріанського перевороту, як називають цю подію, режим
якобінської диктатури у Франції було ліквідовано.

Розкол у політичних клубах та Законодавчих зборах

З того часу як у Франції відбулася революція, політична активність мас
неймовірно зросла. Люди самі починали брати участь в управлінні країною.
Так, в Парижі, наприклад, найважливішу роль грали органи районного
самоврядування - дистрикти, які пізніше були перетворені в «секції». У них
часто проводилися загальні збори, на які приходили жителі різних районів.
Таким чином, активізація мас досягла значній мірі.
У Парижі, а також в провінційних містах виникли різні політичні клуби.
Незабаром найбільший вплив придбали клуби якобінців і кордельєрів. Назви ці
виникли від найменувань монастирів, в приміщенні яких збиралися члени
клубів. Офіційне ж назву кожен з них мав іншу. Так якобінський клуб
називався «Товариство друзів конституції», а клуб кордельєрів - «Товариство
7
друзів прав людини і громадянина». Склад цих клубів був досить строкатим:
так в 1789 - 1791 рр. в якобінському клубі об'єдналися різні буржуазні
політичні діячі самих різних відтінків - від Мірабо до Робесп'єра.
Клуб кордельєрів виник у квітні 1790 року і служив політичним центром
для людей простих, які брали активну участь у подіях революції. У його складі
було багато «пасивних громадян», а в засіданнях брали участь навіть жінки.
Серед діячів цього клубу виділялися Жорж Дантон (1759-1794), який був
чудовим оратором, а також талановитий журналіст Камілл Демулен. З трибуни
клубу кордельєрів вони активно і досить різко критикували антидемократичну
політику Установчих зборів, а також цензову Конституцію 1791 року.
Також в Парижі існував і «Соціальний клуб», членами якого була
створена широка організація «Всесвітня федерація друзів істини». Члени цього
клубу висували в першу чергу соціальні вимоги, вони видавали газету «Залізні
уста». Організаторами «Соціального клубу» були абат Клод Фоше і журналіст
Н. Бонвілль.
Як вже було зазначено раніше, у ніч із 20 на 21 червня 1791 р. король
Людовік XVI здійснив невдалу спробу втекти за кордон, але його затримали та
повернули до Парижа. Місто охопили антимонархічні виступи.
Зрада короля, як вважали революціонери, знову породила гостру
політичну кризу всередині країни. Клуб кордельєрів тут же очолив рух
народних мас, які наполягали на відмові короля-зрадника від влади. Всі
вимагали встановлення республіканського правління, за яке і раніше виступали
кордельєри. Тепер ця ідея набула безліч прихильників не тільки в Парижі, але і
в провінції. Таку вимогу виставляли місцеві клуби в Страсбурзі, Клермон-
Феррані та інших містах. У селах знову почалася широка боротьба селян проти
феодальних порядків. У прикордонних департаментах селяни самостійно стали
створювати добровільні батальйони революційних військ.
Все це не входило в плани великої буржуазії, яка стояла при владі. Вона
не була зацікавлена в ліквідації монархічного режиму. Намагаючись врятувати і
реабілітувати монархію, Установчі збори прийняли рішення підтримати версію
8
про викрадення короля. Кордельєри, обурені цим, розгорнули широку агітацію
проти політики зборів. Це призвело до розколу якобінського клубу,
революційно-демократична частина якого підтримувала кордельєрів. Права
частина клубу - конституціоналісти - 16 липня вийшла зі складу якобінців і
створила свій новий клуб - клуб фельянів, який також отримав свою назву від
однойменного монастиря, в якому відбувалися його засідання.
17 липня по заклику клубу кордельєрів тисячі і тисячі парижан, головним
чином робочі, а також ремісники, зібралися на Марсовому полі. Вони ставили
свої підписи під петицією, яка вимагала скинення короля і переказ його суду.
Проти цієї мирної демонстрації рушила національна гвардія під командуванням
Лафайєта. Солдати національної гвардії відкрили вогонь. В результаті кількасот
поранених і безліч убитих залишилися лежати на Марсовому полі після того, як
беззбройні люди розбіглися.
Розстріл 17 липня 1791 року ознаменував собою відкритий перехід
великої буржуазії на сторону монархії і остаточний відхід її від революції.
В кінці вересня 1791 Установчі збори вичерпали свої повноваження і
розійшлися. Вже 1 жовтня того ж року відкрилися Законодавчі збори, які були
вибрані на основі цензової виборчої системи.
Праву частину Законодавчих зборів становили фельяни - партія великих
фінансистів і купців, судновласників-работоргівців і плантаторів, а також
власників копалин і великих земельних власників, промисловців, пов'язаних з
виробництвом предметів розкоші. Як вже зазначалося вище, ця частина великої
буржуазії, а також пов'язаними з нею ліберальне дворянство, всіляко були
зацікавлені в збереженні монархії і конституції 1791 року. Спираючись на
численну групу депутатів політичного центру, фельяни перший час грали в
Законодавчих зборах керівну роль.
Ліву ж частина зібрання складали депутати, пов'язані з якобінським
клубом. Незабаром і вони розкололися на дві групи, одна з яких отримала назву
жирондистів, так як найпомітніші депутати цієї партії були обрані в
департаменті Жиронда. Вони представляли собою торгово-промислову і нову
9
землевласницьку буржуазію, головним чином, вихідців з південних, південно-
західних і південно-східних департаментів. Вони були зацікавлені в докорінній
буржуазній перебудові суспільства та були налаштовані більш радикально, ніж
фельяни. Спочатку вони також підтримували конституцію 1791 року, але в
подальшому перейшли на республіканські позиції і перетворилися в
буржуазних республіканців. Найвизначнішими представниками жирондистів
били Бріссо, за професією журналіст, і Верньйо.
У клубі якобінців політика жирондистів піддавалася лютій критиці з боку
Робесп'єра та інших діячів, які представляли інтереси найбільш демократичних
верств суспільства. Крім цього, їх підтримувала вкрай ліва група депутатів
Законодавчих зборів. Ці депутати отримали назву монтаньярів, так як в
Законодавчих зборах, а також пізніше в Конвенті, вони займали місця на самих
верхніх лавах в залі засідання, так би мовити, на «горі» (по-французьки «гора» -
la montagne). Але незабаром монтаньяри практично злилися з якобінцями, і всі
разом вони стали називатися якобінцями.
Спочатку жирондисти і монтаньяри спільно виступали проти
контрреволюційної партії королівського двору і проти правлячої партії
фельянів. Але гак як згодом між жирондистами і монтаньярами почалися значні
розбіжності, незабаром вони перейшли у відкриту боротьбу один з одним.
«Розкол серед якобінців, що змусив помірну більшість цього клубу піти
до монастиря фельянів, з остраху «неспокійних і палких новаторів», і бажати
«конституції, всієї конституції і тільки однієї конституції»; розкол в
Національних зборах, в якому після того, як крайня права сторона перестала
брати участь в дебатах, налічувалося лише дві партії: демократи, що мали
своїми ораторами Робесп'єра, Петіона, Бюзо і Грегуара, і буржуа, або
конституціоналісти, ораторами яких були Барнав, д'Андре , Лешанелье та інш.;
подібний же розкол відбувся у всіх громадах Франції, поділ всієї нації на два
ворожих таборів – ось які були наслідки події 17 липня 1791 р, які вплинули
прямо або побічно майже на все дев'ятнадцяте сторіччя» [2; 192]. Такими
словами описує події розколу клубу якобінців на якобінців і фельянів, а потім і
10
самої партії якобінців на якобінців і жирондистів французький історик Альфонс
Олар.

Жирондисті та якобінці: погляди та їх відмінності

У статті В. Сергєєва «Тигр в болоті», опублікованої у журналі «Знання-
сила» йде мова про те, що різниця у політичних поглядах жирондистів і
якобінців – найбільш незрозуміле питання, яке викликає суперечки в істориків.
Це дійсно так.
Жирондисти – прихильники особистої свободи, шанувальники
демократичної політичної теорії Руссо, скоро почали виступати в
республіканському дусі, полум'яні захисники революції, яку вони бажали
перенести і за межі Франції, жирондисти відрізнялися прекрасним
красномовством, але не виявили ні організаторського таланту, ні партійної
дисципліни.
Якобінці – як і жирондисти – шанувальники Руссо, а республіка і
демократія для них є синонімами. В історичній пам’яті назва «якобінці»
закріпилася саме за радикальними діячами, що прийшли до влади в період так
званої якобінської диктатури (1793—1794) — революційно-терористичної
форми державного правління Франції від падіння жиронди до
термідоріанського перевороту.
Через якобінський клуб пройшли і фельяни, і жирондисти, і монтаньяри.
Тому помилково вважати якобінцями лише прихильників М. Робесп’єра, Ж.-П.
Марата, Ж.-Ж. Дантона, Л.-А. Сен-Жюста, Ж. Кутона, тобто тих, хто залишився
в клубі після вигнання з нього жирондистів у жовтні 1792 р. Маркіз де Лафайєт,
А. Барнав, брати Ламети також належали до цього клубу. Проте після розколів
у клубі та пізніше в самій партії погляди на революцію та основні проблеми
суспільства дещо змінюються у представників двох таборів.

11
 Про виникнення назв та причини взагалі виникнення клубів та партій, та
розколу в них, згадано у попередніх розділах, тому слід зосередитися на
політичних концепціях і діях.
По-перше, різницю між жирондистами та якобінцями можна знайти в
проектах конституції двох таборів. У проекті конституції жирондистів є два
основних положення – пряма демократія і принцип поділу влади. Немає
двоступінчастих виборів, безпосередньо зібраннями виборців назначаються
муніципальна влада, адміністрація департаментів, судді, міністри. Рішення
первинних зібрань двох департаментів достатньо для передачі закону на
народний референдум.
Конституція ж 1793 року декларує зовсім інші процедури організації і
функції влади. Немає народних референдумів, а вибори чиновників –
двоступеневі, коли вибори міністрів – триступеневі, з участю законодавчого
корпусу.
По-друге, радикально різна політика в питанні релігії. Жирондисти дуже
обережно виражаються за відділення церкви від держави, якобінці, або
монтаньяри, ж проголошують права людини «в присутності Верховного
єства».
Цікаво, що жирондисти наполягали на негайному веденню Конституції у
дію, коли монтаньяри відкладали цей процес на майбутнє.
Ще однією принциповою різницею між жирондистами та якобінцями
були погляди на війну з інтервентами. На початку 1792 року з'явився конфлікт
між Францією і німецькими князями, які раніше володіли землями в Ельзасі і
які втратили їх після революції. Це призвело до подальшого різкого
загострення відносин Австрії та Пруссії з Францією. Король Людовик XVI,
його наближені, а також більшість офіцерів і генералів французької армії зі
свого боку, прагнули всіляко прискорити війну. Вони вважали, що Франція не
витримає зовнішнього натиску і, як тільки інтервенти просунуться в глиб
країни, з їх допомогою вдасться придушити революцію. Прекрасно розуміючи
все це, Робесп'єр в якобінському клубі всіляко заперечував проти негайного
12
оголошення війни. Він вимагав попереднього очищення командного складу
армії від контрреволюціонерів і застерігав, що в іншому випадку генерали-
аристократи відкриють інтервентам дорогу на Париж. Але жирондисти
підтримували пропозицію про оголошення війни. Вони побоювалися
подальшого зростання виступів народних мас і розраховували, що війна
відверне їх увагу від внутрішніх проблем. У великих же торгових центрах -
Бордо, Марселі та інших - жирондисти намагалися всіляко розпалити войовничі
настрої, переконуючи місцевих жителів, що успішна війна призведе до
значного розширення меж Франції, зміцненню її економічних позицій і,
внаслідок цього - до ослаблення її головного конкурента - Англії. Саме питання
про війну привело до різкого загострення боротьби між якобінцями -
прихильниками Робесп'єра, з одного боку, і жирондистами - з іншого.
Суперечливі погляди у двох таборів був і на подальший перебіг
революції.
Як вже говорилося вище, жирондисти представляли інтереси тих верств
торгово-промислової і землевласницької буржуазії, які вже встигли домогтися
здійснення своїх основних економічних і політичних вимог. Саме тому
жирондисти боялися виступу народних мас і не хотіли подальшого розвитку
революційних подій. Вони намагалися зупинити, загальмувати їх, обмежити
досягнутими успіхами.
Якобінці ж відображали інтереси революційно-демократичної, головним
чином дрібної, буржуазії, яка не встигла ще скуштувати шматочок від
«монархічного пирога», який роздирається на частини. Тому якобінцям нічого
не залишалося як виступити в блоці з широкими народними масами міста і села
- вони прагнули розвивати революцію далі. Сила якобінців полягала в тому, що
вони змогли залучити на свою сторону народ, зуміли очолити його стихійні
виступи, направити їх в потрібне для себе русло.
Таким чином, жирондисти намагалися зупинити революцію, а якобінці,
спираючись на народні маси, прагнули рушити її вперед. В цьому і полягала
суть боротьби жирондистів з якобінцями, в цьому були їх основні розбіжності.
13
 Одним з головних політичних питань, які були предметом спору і
боротьби між жирондистами і якобінцями, в кінці 1792 року стало питання про
долю колишнього короля - питання набуло більшої гостроти. Народні маси
вимагали перекази поваленого короля суду. Якобінці підтримали цю вимогу і
наполягли на ньому в Конвенті. Коли в Конвенті почався судовий процес над
королем, жирондисти докладали всіх зусиль, щоб врятувати життя поваленого
монарха. І жирондисти, і якобінці прекрасно розуміли, що питання про долю
колишнього короля - це не особисте, а політичне питання. Стратити короля -
означало далі увергнути країну в хаос революційної боротьби, зберегти ж
життя Людовику XVI - означало затримати революцію на досягнутому рівні і
зайнятися наведенням порядку всередині країни. Але народ, відчувши запах
крові, вже не міг зупинитися, а якобінці, які жадібно рвалися до влади і грошей,
всіляко розпалювали в ньому лють і нетерпіння. Це призвело до того, що
старання жирондистів врятувати життя Людовику XVI або хоча б відстрочити
його страту зазнали фіаско.
Різний погляд був і в економічному секторі. Уряд жирондистів
намагалося покрити витрати на ведення війни збільшенням випуску паперових
грошей. В обіг було випущено величезну кількість асигнацій, що призвело до їх
різкого знецінення і, як наслідок цього, до швидкого зростання цін на товари, в
першу чергу на продовольчі. Заможні селяни і великі торговці-оптовики, які
скуповували зерно, притримували хліб, не випускаючи його на ринок. Вони
розраховували в подальшому добре заробити на підвищенні цін. В результаті
цього хліб, а слідом за ним і інші продукти споживання, стали зовсім зникати з
продажу або продавалися за спекулятивними цінами.
У країні почався голод, на ґрунті якого зростало невдоволення робітників,
дрібних ремісників, сільської і міської бідноти. Восени 1792 в Парижі, а також
в провінційних містах і сільських місцевостях почався широкий рух народних
мас. Повсюдно робітники влаштовували страйки, вимагаючи поліпшення умов
праці і введення твердих цін ( «максимуму») на продукти харчування. У Туре і

14
деяких інших містах плебейство силою домагалося встановлення твердих цін
на хліб.
Якобінці спочатку висловлювалися проти введення «максимуму» і
ставилися негативно до агітації «скажених», але незабаром вони зрозуміли всю
вигоду рішучих революційних заходів і активної участі в них народних мас, а
тому з квітня 1793 року змінили свою позицію і стали виступати за
встановлення твердих цін. Одночасно з цим вони запропонували для покриття
зростаючих військових витрат ввести надзвичайний податок на великих
власників у вигляді примусового позики.
Це вимога викликала лють з боку жирондистів, які захищали інтереси
торгово-промислової буржуазії і великих землевласників. Вони бачили в ньому
замах на «священне право власності» і свободу торгівлі.

Висновки
Спочатку жирондисти припускали для досягнення панування в Зборах
скористатися, як своїми знаряддями, крайніми демагогами, вождями клубів і
діячами революційної преси; але поступово між ними і більш крайньою
партією, що отримала назву монтаньярів, виникло сильне суперництво, і до цієї
останньої партії, яка відрізнялася більшою послідовністю і рішучістю і
міцнішою організацією, перейшло панівне становище серед революційних
елементів паризького населення.
Перша розбіжність між жирондистами і монтаньярами виникла з питання
про війну за межами Франції, яку жирондисти вважали за необхідне почати
проти іноземних дворів, «вступили в змову» проти Франції; монтаньяри також
були не проти почати цю війну, але спочатку вони самі хотіли зайняти то
впливове становище, яке на початку 1792 вже належало жирондистам.
Крах монархії знову повернув владу в руки жирондистів, з представників
яких і було складено новий уряд. Спочатку в Конвенті чільне місце зайняли
жирондисти, до яких приєдналися Бюзо, Ланжюіне, Петіон, колишні члени

15
Установчих зборів, і деякі нові депутати, як Барбару; проте їх вплив
оскаржували монтаньяри.
Жирондисти звинувачували монтаньярів в прагненні до диктатури, але
самі піддалися відповідного звинувачення в тому, що в їх наміри входило
розчленувати Францію ( «федералізм»). Солідарно з монтаньярами виступивши
в справі проголошення республіки і початку суду над королем, жирондисти не
бажали йти цим шляхом далі, так само як і не бажали страти Людовика XVI,
розуміючи, що ця страта буде початком терору всередині країни і викличе
надзвичайні ускладнення зовнішньополітичної обстановки.
10 квітня Робесп'єр виголосив в конвенті промову з прямими
звинуваченнями жирондистів, а Камілл Демулен випустив проти них памфлет
«Історія бріссотинців». 14 квітня Паризька комуна зажадала виключення з
конвенту 22 жирондистів, після чого і Демулен став радити «бріссотінцям»
добровільно піти з конвенту. Коли жирондисти чинили опір встановленню стелі
цін на продукти харчування і організували для відновлення порядку в Парижі
спеціальний комітет, Комуна, Якобінський клуб і революційні комітети Парижа
зажадали у конвенту винятку вже 34 жирондистів.
31 травня налаштована проти жирондистів Національна Гвардія оточила
Конвент, вимагаючи виключення жирондистів, а повторний напад 1 червня
змусив Конвент виконати цю вимогу, причому 31 жирондист був відданий під
суд. Так була встановлена якобінська диктатура
У партії жирондистів було багато людей освічених, обдарованих
блискучими талантами, з артистичними і літературними смаками, щирих і
переконаних ідеалістів, пройнятих великодушними і благородними почуттями,
які вірили в силу ідей, в хороші сторони людської природи, в благодіяння
свободи людей, чесних і у багатьох відношеннях морально педантичних. За
інших обставин ці люди могли здійснити на практиці багато зі своїх принципів,
але їм довелося жити в ті важкі часи, коли для перемоги потрібні від
політичних діячів саме ті якості, яких у жирондистів не було.

16
 Історики, які відстоюють ідеї класової боротьби, ідеалізують не
жирондистів, а якобінців як єдиних і справжніх виразників і захисників
інтересів народу, жирондистів же, навпаки, бачать як захисників лише одних
класових (буржуазних) інтересів.

Список використаної літератури

1. Всемирная история: Великая Французская революция / И. А. Алябьева
(ред. кол.). - Минск: Харвест, 2000. - 560с. Глава 1 (с. 6-69).
2. Олар А. Политическая история Французской революции.
Происхождение и развитие демократии и республики (1789 — 1804). М.,
1902.Часть первая, Глава 6 (192-193).
3. Сергеев В. «Тигр в болоте». Журнал «Знание-сила» 1988, 7. С. 64-74.
4. А. Чудинов «Французская революция: история и мифы». М.: Наука,
2007. Глава 2, с. 25-55.

17