Василенко Вікторія

152 група
Історія та культура України
Семінар №11
Тема: Україна в другій половині 1940-х – 1980-ті рр.
1. Відбудова народного господарства (кінець 1940-х – початок 1950-х рр.). Голод 1946-1947
рр.
2. Розв’язання проблеми територіальних кордонів між УРСР і ПНР.
3. Деформуючий вплив сталінщини на політичну систему. Гоніння на діячів науки і творчої
інтелігенції.
4. Труднощі в суспільно-політичному житті західних областей України. Дії збройних
формувань ОУН-УПА.
5. Перші кроки десталінізації суспільного життя. XX з’їзд КПРС та його рішення.
6. Реформування промисловості і сільського господарства (друга половина 1950-х – початок
1960-х рр.).
7. Культурне життя УРСР в період «відлиги». Згортання перетворень доби «відлиги».
8. Партійно-політичний тиск на політичне і духовне життя. Дисидентський рух в Україні.
Відповіді:
1. Відбудова народного господарства (кінець 1940-х – початок 1950-х рр.).
Відбудова народного господарства України розпочалась відразу ж після визволення від
німецько-фашистських загарбників. У 1946 р. на основі Закону СРСР про п'ятирічний план
відбудови народного господарства прийнято Закон про відбудову народного господарства
України. - Відповідно з вище вказаним законом відбудову народного господарства
планувалося завершити до 1950 р. Насамперед відбудовувалась важка промисловість,
транспорт, енергетика. У ці галузі спрямовувалось 88 % капіталовкладень. Сільське
господарство одержало 7 % вкладень і відбудовувалось за рахунок більш жорсткої
дисципліни в колгоспах. Збільшився сільськогосподарський податок. Колгоспникам, як
правило, не виплачувалась заробітна платня.
Для відбудови народного господарства використовувались репарації з Німеччини (сировина,
устаткування), примусова праця військовополонених, колгоспників, робітників, інтелігенції.
Відбудувати народне господарство України допомагали всі республіки СРСР. Наприклад,
Дніпрогес відбудовували 120 підприємств СРСР, представники 26 національностей.
Відбудова народного господарства проходила в умовах патріотичного піднесення народу.
Заводи, шахти, дороги, електростанції, колгоспи були відбудовані ціною неймовірних
зусиль, самовідданої праці мільйонів людей. П'ятирічний план відбудови народного
господарства України в цілому було виконано. На відміну від країн Західної Європи,
відбудова економіки України здійснювалась без впровадження нових технологій і матеріалів.
Відкидались ринкові відносини, зміцнювався командно-адміністративний стиль керівництва
економікою. Поступово виникали засади техніко-технологічного відставання як України, так
і СРСР від розвинутих країн Заходу.
Легка й харчова промисловість, сфера охорони здоров'я, освіти, науки були відбудовані не в
повному обсязі, тому що їм приділялося замало уваги.
Відбудова народного господарства проходила в напруженій міжнародній обстановці -
розпочалась "холодна війна". У цих умовах розраховувати можна було лише на власні сили.
Країни Заходу згортали торгові відносини з СРСР, не здійснювали передбачених угодами
поставок.
Голод 1946-1947 рр.
У 1946 р. на значній території України була посуха.
План хлібозаготівлі у зв'язку із цим зменшено не було, держава фактично вивезла все зерно з
колгоспів та радгоспів, прагнучи виконати план. Підсобні господарства селян були розорені
війною. Керівництво країни продовжувало вивозити хліб за кордон, незважаючи на голод,
що розпочався. Голодуючим не надавали допомоги до березня 1947 р.
У 1946-1947 рр. голодували кілька мільйонів жителів сільської місцевості, з них близько 1
млн померли від голоду.
У тих районах, де голоду не було, становище населення було дещо кращим. Не вистачало
найнеобхідніших товарів: взуття, одягу, продовольства. У частини населення погіршилось
матеріальне становище у зв'язку з грошовою реформою, що була проведена в 1947 р. До
1947 р. діяла карткова система на продукти харчування; після її скасування ціни зросли
майже втричі. Тяжкими були умови праці. Як і раніше, численні види продукції випускались
просто неба, значна частина устаткування перебувала в аварійному стані, цехи й установи не
опалювались. У містах невід'ємною рисою побуту повоєнного часу були "комуналки",
бараки, напівпідвали.
2.Розв’язання проблеми територіальних кордонів між УРСР і ПНР.
Проблема кордонів УРСР стояла через протест польського уряду в екзилі, якого ще з
1939 року підтримували Англія та Франція. Лондон і Париж навіть хотіли, щоб колишні
урядовці країни ввійшли до майбутнього уряду Польщі.
Зрештою, 16.08.1945 року між Польською народною республікою (ПНР) та
Радянським Союзом було укладено угоду про державний кордон. За основу взято лінію
Керзона з відхиленням на користь Польщі.
На українській дільниці кордону відхилення становило переважно 5–8 км на схід. За
винятком території біля р. Солокія та м. Крилов (віддано 30 км) й району Немирів-Ялівка (17
км).
За межами УРСР лишалися українські етнічні землі – т. зв. «Закерзоння» – з площею майже
20 тис. кв. км. Тут частка українців становила понад 80% місцевого населення.
3. Деформуючий вплив сталінщини на політичну систему. Гоніння на діячів науки і
творчої інтелігенції.
Після Другої світової війни в результаті розгрому гітлерівського фашизму та японського
мілітаризму на міжнародній арені відбулися зміни у співвідношенні сил. Було створено
світову систему соціалізму, під тиском національно-визвольної боротьби зазнала краху
колоніальна система імперіалізму, внаслідок чого на політичній карті світу з'явились нові
незалежні держави.
      Поряд із цим почався тривалий період загострення відносин між двома світовими
системами - капіталістичною і соціалістичною, виникла "холодна війна", було створено
військово-політичні блоки: НАТО (1949 р.) та Організацію Варшавського Договору (1955 р.).
      Наприкінці ХХ ст. міжнародна обстановка набула нових рис під впливом особливостей
розвитку головних чинників, які визначають систему міжнародних відносин: завершилася
"холодна війна"; нова могутня хвиля революційних виступів у ряді країн Східної Європи
привела до краху світової системи соціалізму; розпалася Організація Варшавського
Договору. Для Радянського Союзу повоєнні роки були складні й суперечливі. Радянський
Союз, перемігши у Великій Вітчизняній війні, за повоєнні роки пройшов шлях від
максимального злету тоталітарної системи до її занепаду і розпаду країни на 15 окремих
незалежних держав.
У 30-ті роки XX століття саме інтелігенція стала головною рушійною силою
українського народу в прагненні самоідентичності та у відродженні патріотичного духу.
Однак тоталітарний режим Й. Сталіна вважав інтелігенцію потенційною загрозою для
держави. Адже діяльність мистецьких та освітніх об'єднань часто суперечила політиці
режиму. Саме тому починаючи з 1929 року, з поступовим згортанням політики так званої
«українізації», інтелігенція зазнає з боку влади значних утисків.
На першому етапі наступу тоталітарної машини на «потенційну опозицію на
Україні» (1929-1933) постраждала творча інтелігенція. Першопричина удару саме по цьому
прошарку вбачалась у підозрі зв'язку національної еліти з антирадянськими організаціями.
Загалом характерною рисою першого етапу є, хоча і сфабриковане, але формально наявне
обґрунтування репресій. Безумовно, більшість так званих процесів над «буржуазними
націоналістами» і різноманітними вигаданими антирадянськими організаціями було
вимислом, але, принаймні, було формально дотримано аргументацію.
 
У 1929-1930 рр., в приналежності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка
визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших
представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія
Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу
Старицьку-Черняхівську.
 
«Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав,
емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його
соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши цей судовий процес для створення
атмосфери підозріливості та небезпеки, радянська влада перейшла до широкого наступу на
інтелектуальну еліту (4).
 
1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися
лише 36. За підрахунками Об'єднання Українських Письменників «Слово» у Нью-Йорку,
цифра 223 зниклих «розшифровується» так: розстріляно – 17, покінчили самогубством – 8,
репресовані (мається на увазі заарештовані, заслані в табори, розстріляні) – 175, зникли
безвісти – 16, померли своєю смертю – 75.
 
Комуністичний терор 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х
років, зупинив на злеті, перервав, відсунув назад на десятиліття розвиток української
культури, літератури, розвиток української нації як цілісного організму. Значна частина
української інтелігенції, молодих талановитих письменників, поетів, діячів культури, науки
та мистецтва загинула в сталінських тюрмах та концтаборах.
 
На другому етапі наступу, який починається з 1934 року, репресій зазнали 97 із 193 членів
Спілки письменників України. На цьому етапі тоталітарна машина знищує всіх, хто раніше
лише викликав підозру чи недовіру. Головним приводом для арешту є звинувачення у
приналежності чи «приналежність» до таємних антирадянських організацій. Реальною
причиною тиску на інтелігенцію є боротьба з «пережитками» українізації та спроби знищити
всіх, хто був якимось чином пов'язаний з раніше репресованими митцями. У цей час були
заарештовані і згодом розстріляні Г. Косинка Д. Фельківський, К. Буревій, М. Зеров, Л.
Гомін.
 
Кульмінацією подій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року, коли
«на честь» 20-ї річниці «Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення
було розстріляно більше сотні представників української інтелігенції, серед яких Лесь
Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний,
Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний,
Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та багато інших (6).
 
Загалом, в один день за рішенням несудових органів було страчено понад 100 осіб
представників української інтелігенції – цвіту української нації. Цей день став чорним для
історії української нації. Саме від тоді українське Відродження стало розстріляним.
 
Хвиля терору прокотилась у той час і серед художників. За професійні погляди були
заарештовані В. Седлер, І. Падалка та ін. (7).
 
Саме про цих людей прийнято говорити, що вони символізують «Розстріляне Відродження».
 
На останньому (третьому) етапі наступу на інтелігенцію (1937-1938 роки) 130
письменників було розстріляно, 11 – вчинили самогубство, 119 було заслано в табори, 188
повернулися з ув'язнення з погіршеним здоров'ям. Разом 481 жертва (8), хоча цей список не
можна вважати повним. У так званому третьому періоді дався взнаки 1937 рік, на який
припадає пік загальних репресій, остаточної партійної чистки та фобії Й. Сталіна. У цей час
будь-яке аргументування арешту чи розстрілу вже непотрібне (10).
 
Спостерігається відвертий геноцид проти інтелігенції. Ці роки характеризуються
найбільшим розгортанням репресивної машини, яка була спрямована проти всіх соціальних
груп та прошарків населення. Саме в цей час і вже на тривалий період було знищено останні
надії на культурно-патріотичне відродження України в Радянському Союзі.
 
Найважливіший висновок, який можна зробити з цієї трагедії – це констатувати факт того,
що в 30-ті роки XX століття Україна втратила не лише ціле покоління, а й багато ідей, які
митці вкладали у свої твори. Була знищена і загублена величезна кількість робіт, які могли б
зробити вагомий внесок у формування самоідентичності української нації в майбутньому,
стати її гордістю.
 
Протягом 1929-1938 років більшість українських митців того часу була репресована і
розстріляна (11).
 
Кожен митець сам обирав свій шлях: непокора чи пристосування. Шляхом боротьби та
непокори до режиму пішли Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня (репресії і концтабори),
М. Хвильовий (самогубство), В. Винниченко, Є. Маланюк (еміграція). Шлях пристосування
обрали В. Домонтович (замовчування), П. Тичина, М. Бажан (писання програмових творів на
уславлення партії).
 
Деякі з письменників, яким пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П.
Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях
конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників,
композиторів, художників), «реорганізовані» відповідними органами у середині 30-х років.
Усе це значно обмежувало в розвитку культуру, літературу та мистецтво, руйнувало творчий
потенціал народу, збіднювало його духовне життя.
 
У 1947 році Іван Багряний, будучи в еміграції, видав свою поетичну збірку «Золотий
бумеранг», другою назвою якої було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного».
Збірка складалася з творів, які вціліли та не потрапили до радянських спецсховів. Лише
деяким пощастило зберегтись у самвидаві, рукописних копіях, частина виходила за
кордоном. Багато з таких шедеврів було втрачено назавжди (12).
 
Для знищення нації перший удар було завдано саме по інтелектуальній еліті. Убивство цвіту
нації, інтелігенції призвело до посилення тоталітарної радянської країни та послаблення
України, що дозволило владі творити свавілля на її теренах. Основуючись на партійну
номенклатуру, керівництво намагалось утворити псевдоінтелігенцію, яка мала б повести
Україну вже іншою, схваленою диктатурою дорогою, ставлячи собі за головну мету при
цьому зробити з України, за словами Л. Кагановича, «провалину», тобто винищити цілий
народ, а на його місце поставити інший «совєцький», який відповідав би повністю вимогам
влади, чітко підпорядковувався їй і не йшов проти політики партії.
 
У 30-ті роки радянська влада завдала по Україні серйозного удару, проте не виконала
головної своєї мети – націю не було знищено. Знищено було більшу частину її інтелігенції,
яка і отримала назву «Розстріляне Відродження». Слід завжди пам'ятати, що це трагедія не
лише якогось окремого покоління України, це трагедія для усієї української історії. Для того
щоб не допустити помилок у майбутньому, треба бачити їх у минулому. Цю трагедію XX
століття, яка призвела до загибелі цвіту української нації, слід досліджувати з головною
метою – аби така трагедія не повторилась у майбутньому.
 
Таким чином, проаналізувавши періоди репресій проти української інтелігенції 30-х рр. XX
століття, можна стверджувати, що репресії проти інтелектуальної еліти є складовою
політики тоталітарної держави, спрямованої на своє остаточне утвердження шляхом
винищення національної самобутності українського народу.

 4. Труднощі в суспільно-політичному житті західних областей України. Дії збройних

формувань ОУН-УПА.
Довготривалою й виснаженою виявилась боротьба влади проти Української
повстанської армії (УПА) і підпілля ОУН. Кількість вояків УПА була більше 100 тис. осіб.
На чолі стояв Тарас Чупринка (справжнє ім’я – Роман Шухевич). Степан Бандера тоді
перебував за кордоном, здійснюючи загальне керівництво ОУН. У 1944 р. було утворено
Українську Головну Визвольну Раду, яка стала українським урядом на тих землях, де діяли
ОУН-УПА. Там чітко проводилась ідея, що вони воюють проти московського
більшовицького уряду, за незалежність України, спираючись на підтримку інших народів.
Завершення війни ОУН-УПА зустріли під гаслом Р. Шухевича: "Домагатися, щоб ні одно
село не визнавало радянської влади. Діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були
знищені. Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Не залякувати, а
фізично знищувати. Хай із 40 млн. українського населення залишиться половина – нічого
страшного в цьому нема". Таким чином, УПА здійснювала акції не тільки проти радянських
урядовців, військових підрозділів, а й проти українців, які перейшли на бік радянської влади.
Про активність УПА свідчать кількість боїв і сутичок з радянськими військами. У 1946 р. їх
було 1945, у 1947 – 1005, у 1948 – 1441. За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис.
диверсій, терористичних актів, в яких загинуло не менше 30 тис. військовослужбовців,
працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів.
Боротьба точилася жорстока з обох боків. Вона ставала дедалі запеклішою. В її вогні часто
відкидалися норми моралі обома сторонами, що вело до великих жертв цивільного
населення. За найменшою підозрою у співробітництві з ОУН-УПА цілі села ставали
жертвами каральних операцій з боку радянських підрозділів. За офіційними даними, тут у
1944-1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. осіб, які підозрювалися у зв’язках з ОУН-
УПА. За цей час було виселено (за винятком Закарпатської області) майже 66 тис. сімей. У
1945-1953 рр. за різного роду "антирадянські політичні злочини" в Україні було
заарештовано 43379 чол. віком до 25 років, з них у західних областях України – 36340 чол.
Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на початок радянсько-американської
війни, ОУН і командування УПА з 1947 р. переходить до тактики партизанської війни. Якщо
спочатку переважали форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної
території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних
структур, діяльність крупних формувань), то в 1947 р. відбувається перехід до тактики
боротьби невеликими групами, широкої підпільної роботи, саботажу, антирадянської
пропаганди, індивідуального терору проти представників правлячого режиму.
Факторами, які визначили трансформацію тактичної лінії УПА, були також значні втрати у
протиборстві з радянськими військами, загибель багатьох лідерів, певні успіхи радянської
влади у суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні. З березня 1950 р. фактично
скінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеличкі загони
УПА та рештки підпілля ОУН діяли ще до середини 50-х років.

5. Перші кроки десталінізації суспільного життя. XX з’їзд КПРС та його рішення.

Десталінізація розпочалася зі створення комісій з перегляду справ невинно засуджених у
1934-1953 рр. і з реабілітації їх.
1953-1956 рр. Початок десталінізації (до XX з’їзду КПРС).
3 1956 р. поглиблення десталінізації, масова реабілітація політичних в’язнів (з XX з’їзду
КПРС).
Рішення XX з’їзду КПРС (лютий 1956 р.)
1. З’їзд підтвердив лінію на розрядку міжнародної напруженості та обґрунтовувалося
положення про відсутність неминучості третьої світової війни.
2. На з’їзді прийнято план шостої п’ятирічки на 1956-1960 рр.
3. У галузі внутрішньої політики особлива увага зверталася на поліпшення становища в
сільському господарстві, забезпечення випередження темпів виробництва товарів народного
споживання, розгортання житлового будівництва.
4. На закритому засіданні М. Хрущов виступив з доповіддю «Про культ особи та його
наслідки». У цій доповіді викривався культ особи Й.Сталіна.
Сталінська політика характеризувалася як хибна та злочинна через організацію масових
рересій, депортацію народів під час війни, введення незаконних методів слідства тощо.
На фактах доводилася особиста відповідальність Сталіна за:
• трагедію перших років війни з гітлерівською Німеччиною;
• депортації цілих народів;
• масові репресії 1937-1938 рр. і післявоєнних років.
XX з’їзд затвердив курс на відмову від заснованих на масовому терорі сталінських методів
керівництва і він набув незворотності.
Розвиток і поглиблення процесу «відлиги» став основою десталінізації.
1. Глибоко не було розглянуто причини культу Й. Сталіна та масових репресій.
2. Усі недоліки зводилися лише до особливостей характеру Й. Сталіна і труднощів
внутрішнього й зовнішнього становища.
3. Початком злочинної політики визначався 1934 р., тобто не ставилися під сумнів методи
проведення колективізації, голодомор 1932-1933 рр. тощо.
4. Правляча верхівка не бажала розділити відповідальність за вчинені злочини.
5. Жодного слова не було сказано й про відповідальність самого М.Хрущова, який, будучи
першим секретарем ЦК КП(б)У з 1938 р., був причетний до сталінських репресій.
6. Жодним словом не вказувалося на злочини всієї системи й режиму більшовицької влади,
яка її породила.
7. Він не дав відповіді на головне питання — що за система існує в СРСР, за якої людина
типу Й. Сталіна може доступитися до влади і впродовж десятиліть тримати суспільство у
стані страху.
8. М. Хрущов негативно оцінював лише репресії, а водночас схвально відгукувався на внесок
Й. Сталіна в побудову соціалізму.
9. Нічого не було сказано про згортання непу, насильницьку колективізацію з жахливим
голодомором, ліквідацію демократичних свобод.
10. Політика партії на всіх етапах «соціалістичного і комуністичного будівництва»
визнавалася правильною.
30 червня 1956 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про подолання культу особи та його
наслідків», в якій викладено основні положення доповіді в дещо пом’якшеному вигляді.
Найрадикальніших рис процес десталінізації набув після XX з’їзду КПРС.
Утім дії М. Хрущова з викриття «культу особи» Й. Сталіна не були послідовними та
завершеними. Його доповідь XX з’їзду КПРС не публікували в СРСР аж до 1989 р., хоча
текст її одразу потрапив за кордон.
6. Реформування промисловості і сільського господарства (друга половина 1950-х –
початок 1960-х рр.).
У період відлиги (середина 1950-х – середина 1960-х рр.) промисловість Радянської України
демонструвала позитивну динаміку. Її середній щорічний приріст становив:
 12,3% – протягом 1951–1959 рр.;
 8,8% – у 1959–1965 рр.
Тогочасне господарство пов’язане з економічними реформами Хрущова, які диктувалися
волюнтаризмом партійного керівництва, мали суперечливий характер та не реалізували
поставлені завдання.
Аграрна політика у другій половині 1950-х – першій половині 1960-х рр. найбільше
запам’яталася хрущовськими надпрограмами та першим імпортом хліба в 1963 році.
Можемо виділити два етапи:
 1955–1958 рр. – впевнене зростання сільського господарства;
 1959–1964 рр. – падіння темпів приросту та дефіцит основних харчів (хліб, молоко,
м’ясо).
Важлива віха – березень 1958 року, коли радянський уряд (Раду міністрів СРСР) очолив М.
Хрущов, максимально сконцентрувавши владу у своїх руках.
Ефективність господарств мізерна. Колгоспники не були зацікавлені в результатах праці.
Більшість населення країни – селяни, мали статус, наближений до кріпаків:
 працювали за трудодні, які оплачувалися в кінці року, здебільшого натурою;
 не мали паспортів і були невиїзними;
 за кожне дерево, курку чи корову платили податок державі, незалежно від
урожайності та плодючості.
Молодь утікала до міст.
Ситуацію не зміг виправити відновлений парк сільськогосподарської техніки. 1950 року її
частка до 1940 становила:
 трактори – 104%;
 вантажівки – 120%;
 комбайни – 95,3%.
Реформи Г. Маленкова (1953–1955)
Уряд Г. Маленкова приступив до реформ одразу. Нові перетворення ґрунтувалися на
принципі: повернути економіку обличчям до людини. Так, збиралися змістити акцент з
важкого машинобудування на легку промисловість, розгорнути соціальні програми,
розвинути систему охорони здоров’я тощо.
Аграрна політика отримала особливу увагу. Щоб покращити ситуацію господарств і
добробут самих колгоспників, уряд провів низку заходів:
1. Запровадив тверде оподаткування, залежно від площі землі. До того податки збирали
за прогресивною шкалою. Тобто найефективніші господарства платили більше, що
знищувало мотивацію ефективно працювати.
 2. Різко підвищив закупівельні ціни. Так, у другій половині 1953 року ціни на м’ясо
виросли в 5,5 раз, на молоко – в 2 рази. Згодом зерно «подорожчало» у 7,4 рази.
3. Зменшив частку обов’язкового постачання державі. Плани хлібозаготівлі
наблизилися до реальності. А сама «заготівля» стала «закупівлею».
4. Списав борги колгоспам (кредитні та податкові).
5. Знизив податки на присадибні (особисті селянські) господарства. 1954 року їх було
на 60% менше, ніж у 1952, а 1958 року скасовано повністю. У сталінський період
існував податок на плодові дерева, домашню живність, через що селяни часто
позбувалися їх (рубали/різали).
6. Держава зобов’язалася збільшити капіталовкладення в сільське господарство. Так,
протягом повоєнної відбудови (1946–1950 рр.), на село в середньому йшло лише 7%
усіх державних інвестицій.
7. Перевів плату за використання МТС з натурної на грошову. До того часу колгоспи
розплачувалися з машинно-тракторними станціями відсотком від урожаю. Часто це
становило половину, при цьому цифра виводилася від прогнозу на основі біологічної
врожайності. Тому нерідко селяни віддавали понад 50% від реального врожаю.
З середини 50-х рр. сільське господарство СРСР стало об’єктом реформ Хрущова. Микита
Сергійович уважав себе фахівцем у аграрній галузі, тому його бурхлива діяльність головним
чином зосередилася довкола радянського села.
Аграрна політика у другій половині 1950-х – першій половині 1960-х рр. найбільше
запам’яталася хрущовськими надпрограмами та першим імпортом хліба в 1963 році.
Можемо виділити два етапи:
 1955–1958 рр. – впевнене зростання сільського господарства;
 1959–1964 рр. – падіння темпів приросту та дефіцит основних харчів (хліб, молоко,
м’ясо).
Важлива віха – березень 1958 року, коли радянський уряд (Раду міністрів СРСР) очолив М.
Хрущов, максимально сконцентрувавши владу у своїх руках
1962 року кукурудзяні посіви перевищували 20% орних площ. Однак через низьку
врожайність (знизилася з 25,2 до 15 центнерів) валовий збір не перекривав урожаї
традиційних культур, які було скорочено. Так, в Україні площі озимини скоротилися на 31%,
а ярої пшениці – більш як утричі.
1957 року уряд проголосив «наздогнати та перегнати США» за виробництвом м’ясо-
молочної продукції на душу населення. Озвучили нереальний термін виконання: за три роки.
Статистика, якою користувалися в уряді, переконувала, що темпи зростання радянської
економіки в кілька разів вищі за американські, а різниця в добробуті громадян США та СРСР
становить 40%. Проте статистика брехала.
Реально ефективність праці в СРСР відставала від західних показників. Так, щоб отримати
1 центнер молока колгоспнику необхідно працювати в 15 разів більше, ніж фермеру США.
Для яловичини ця цифра становила 112 разів.
У колгоспах на 1 центнер зерна несли витрати в 7,3 рази більше, ніж на американських
фермах. Радянська картопля виявилася у 5,1 рази затратною, ніж американська.
У результаті «битви за м’ясо та молоко» в магазинах СРСР зникли м’ясо та молоко.
Хрущов щиро вірив, що його сучасники побудують світле майбутнє – комунізм. Тому настав
час викоренити пережитки приватного володіння. Один із них – індивідуальне господарство.
Яке, здавалося, відволікало жителів від роботи в колгоспах і на промислових підприємствах.
Цей процес виразно проявився після зняття Г. Маленкова з посади голови уряду СРСР
(лютий 1955).
1955 року розпорядилися зменшити вдвічі площі присадибних ділянок.
1956 року оподаткували худобу, яку тримали в містах.
1959 року заборонили громадянам тримати худобу в містах і передмісті.
Як наслідок, скоротилося поголів’я тварин, на колгоспних ринках поменшало продуктів і
виросли ціни.
Хоча 1964 року скасували низку обмежувальних указів, нові правила встановлювали ліміт на
кількість худоби в особистому селянському господарстві. Коней і волів заборонено тримати.
Продукцію зі свого двору селяни здавали колгоспам/радгоспам. Продавати на риночках
могли, маючи відповідну довідку сільської ради.
Хоча такі дії влади стали кроком назад, відносно аграрної політики Маленкова, ситуація була
кращою, ніж за життя Сталіна.

Такі заходи стимулювали селян збільшувати виробництво як на своїй присадибній ділянці,

так і в колгоспах.
В результаті, протягом 1954–1959 рр. приріст виробництва сільськогосподарської продукції
становив понад 7% щорічно.
Проте ці темпи та валовий збір урожаю не влаштовував уряд. Він удався до радикальних
кроків, що увійшли в історію під назвою хрущовські надпрограми.
У Москві вирішили подолати проблему з хлібом, розоравши нові площі на схід від
традиційних районів зернового виробництва: на Уралі, Поволжі, Північному Кавказі та в
Казахстані. Останній регіон став центром «битви за врожай».
У вересні 1954 року новобраний Перший секретар Микита Хрущов висловився освоїти
цілинні та перелогові землі. Партійне керівництво підтримало ініціативу нового лідера.
Тому «цілинна» надпрограма була колективним рішенням.
Збиралися освоїти 43 млн га, створюючи з нуля радгоспи та необхідну інфраструктуру на
нових місцях.
З УРСР на цілину виїхало понад 80 тис. спеціалістів, вивозили сільськогосподарську техніку
тощо. Українські колгоспники створили 54 радгоспи в Казахстані.
Вже 1954 року зібрано 27,1 млн т. на цілині, що становило майже 32% від
загальнодержавного показника (85,5 млн т.).
1960 року це було 47% (58,7 млн т. з 125 млн).
Утім до кінцевого споживача доходило не все зерно. Зібраний урожай часто псувався,
оскільки не вистачало зерносховищ, елеваторів, була відсутня переробка зерна тощо.
Швидко виснажились ґрунти, зазнали вітрової ерозії; виникли солончаки на попередньо
осушених ділянках та інше. Ба більше, заходи з покращення врожайності спеціально
ігнорувалися (не дотримувалися травопільної сівозміни, фактично заборонили пар – не
засіювати поля через рік) та не вистачало мінеральних добрив.
До середини 60-х рр. ефективність господарств зменшилася на 65%. Крім того зернове
виробництво виявилося збитковим. Собівартість зерна на 20% перевищувала середню по
країні.
Попри освоєння цілини проблема з продовольством не зникла.
7. Культурне життя УРСР в період «відлиги». Згортання перетворень доби «відлиги».
Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою
пробудження стала публікація в червні 1955 р. в „Литературной газете" статті О.Довженка
„Мистецтво живопису і сучасність". У ній містився заклик „розширювати творчі межі
соціалістичного реалізму". Він сприймався як сигнал нових можливостей для вільного
творчого пошуку.
Першим на нову ситуацію зреагували письменники. З позицій „розширенного трактування
методу соціалістичного реалізму" написані автобіографічна повість О.Довженка „За
ширмою", поеми „Розстріляне безсмертя", „Мазепа" та повість „Третя рота" В.Сосюри,
Л.Первомайського „Дикий мед", роман Гр.Тютюнника „Вир". У поезії та прозі активно
виступали В.Симоненко, М.Руденко, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський,
Р.Лубківський, Ю.Мушкетик, І.Чендей, І.Драч, В.Шевчук. Літературну критику
представляли І.Дзюба, Є.Верстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, В.Мороз та ін.
Політична „відлига" привела до нової хвилі „українізації". Знову було відкрито поставлено
питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання.  На захист
української мови виступили М.Рильський, Л.Дмитренко, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін.
Письменник М.Шумило, військовий кореспондент під час війни, у журналі „Смена" за
липень 1956 р. писав: „На жаль, ще є люди, які нехтують мовою українського народу.
Декому з них здається, що українська мова недовговічна. Мине, мовляв, небагато часу, і
українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних
націоналістів типу Суворіна, що видавав  газету „Новое время", і Шульгіна- видавця такої ж
реакційної назети „Киевлянин". Це абсолютно ворожі нам, радянським людям, думки. Ніяка
мова не повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням
мови зникає, гине і нація". Період „відлиги" був характерний і певним відновленням
історичної справедливості - поверненням українській культурі імен незаслужено забутих або
несправедливо репресованих. Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо
впорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В.Чумака,
В.Еллана-Блакитного, а також репресованих сталінщиною письменників - Б.Бобинського,
О.Досвітнього, Г.Косинки, М.Ірчана, М.Куліша та багатьох інших. Ряд письменників було
поновлено у правах членів Спілки українських письменників. Серед них: Н. Забіла, Г.Епік,
Б.Коваленко, В.Поліщук, Г.Овчаров, Г.Хоткевич, Е.Шехтман, О.Сорока, В.Гжицький. Того ж
1956 р. були реабілітовані Б.Антоненко-Давидович, А.Костенко, П.Кононенко, П.Колесник,
А.Петрусь-Карпатський, Ю.Шкрумеляк. Після довгих репресій повернулися в 1957 р. до
літератури М.Андрущенко, М. Годованець, М.Гаско, М.Доленго, О. Журлива, М.Марфієвич.
У жовтні 1957 р. був поновлений у письменницькому товаристві репресований О.Ковінька, а
в грудні - В.Мисик.
Реабілітація давала право на видання деяких творів письменників, визнаних найкращими.
Ряд творів письменників, які були репресовані за сталінського режиму, опубліковано в
„Антології української поезії" та збірнику „Революційні поети Західної України". В газетах і
журналах друкувалася велика кількість статей про реабілітованих. З'явилися
літературознавчі праці про них. Реабілітовані діячі культури, які лишилися живими,
поступово втягнулися в культурне життя народу, хоча не всі зберегли життєві сили й могли
так само енергійно й настирливо відстоювати його інтереси, як раніше.
„Відлига" породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво - рух
творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і
стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Характеризуючи шістдесятництво, один
із його представників В.Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в
університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови
існування... Чорновіл, наприклад, був редактором комсомольської загальноукраїнської
газети. Дзюба був одним з найважливіших критиків у Спілці письменників України. Стус
був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях...
які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в
розумінні моральному... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити
кар'єру, дивитись, як твій нарід російщать, - це багно. Значить, у тих людей виникло
природне бажання вирватись з багна".
Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи
русифікація". З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму" автор
розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття
„націоналізм поневоленої нації" позитивний зміст. Саме цю працю Б.Антоненко-Давидович
назвав референдумом покоління.
Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х рр. Ліна Костенко ЇЇ перші збірки
написані під час „відлиги", „Проміння землі", „Вітрила", „Мандрівки серця" засвідчили
непересічний талант поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмислювати дійсність,
генерувати нові, оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі.
Більш плідною й багатою в новій суспільно-культурній атмосфері була творчість
композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напряму в музиці.
Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б.Лятошинського, Анатольського,
С.Людкевича, братів Г. і П. Майбород, Ю.Меитуса, А.Штогаренката ін. Новаторством
позначена була авангардна музика композиторів - „шістдесятників" Л.Грабовського,
В.Годзяцького. В.Сильвестрова, В.Загоруєва.
Відбулися зміни в спрямованості  образотворчогомистецтва. З рухом „шістдесятників" тісно
пов'язане ім'я талановитої художниці, учениці Ф.Кричевського Т.Яблонської, яка на
противагу „соціалістичному реалізму", що тяжів фактично, до натуралізму, демонструє нові
рішення для образів, в яких яскраво вирізняється давня традиція українського народного
живопису. Т.Яблонська разом з В.Зарецьким та іншими художниками - „шістдесятниками"
стала основоположницею й фундатором фольклорного напряму в українському
образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні
десятиріччя. Пожвавлення в національно-культурному житті привело до зростання інтересу в
суспільстві до театрального мистецтва: протягом 1958-1965 рр. кількість глядачів у театрах
республіки зросла з 14,3 млн. до 15,5 млн. на рік. 
З новими ідеями й творчими знахідками влилися в потужний струмінь суспільно-
культурного руху шістдесятників десятки й сотні відомих і менш відомих трудівників і
творців української культури новітнього часу. „Відлига" дещо розкріпачила творчий
потенціал українського народу, сприяла піднесенню національної гідності та самосвідомості,
збереженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Пік
„відлиги" для України припав на кінець 50 - початок 60-х рр. Це видно особливо виразно на
результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою
складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими
роками повоєнної історії. В 1957 р. вони становили 53%, у 1958 - 60, у 1960-му - 49, але уже
в 1965 р. цей показник опустився фактично до рівня 1940 р. - 41%. Далі - лише неухильно
зменшувався.
8. Партійно-політичний тиск на політичне і духовне життя. Дисидентський рух в
Україні.
Під кінець „хрущовської відлиги” ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного
пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до
часткової критики лише однієї особи – Сталіна. Масовими були факти порушення прав
людини, переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний
наступ ставав тотальним.
Характерними рисами „брежнєвського” курсу в ідейно-політичному і духовному житті були:
– перетворення КПРС і її бойового загону – Компартії України на стрижень державної
структури і зосередження в її руках усієї повноти влади. Ці положення знайшли законодавче
закріплення в Конституції СРСР 1977 р. і Конституціїх УРСР 1978 р., в яких
наголошувалось, що КПРС є „керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його
політичної системи, всіх державних і громадських організацій”;
– підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у радах,
профспілках, комсомолі, народному контролі та інших громадських організаціях, зведення
нанівець самостійності громадських організацій, їх фактичне одержавлення;
– зростання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій
виконавчою владою;
– заідеологізованість суспільно-політичного і духовного життя, згортання демократії і
гласності, масовий наступ на релігію, посилення атеїстичної пропаганди і боротьби з
проявами „українського буржуазного націоналізму” та егоїзму.
Але в суспільстві не зникли ідеї боротьби проти режиму.
Один із виявів останнього – формування наприкінці 50-х – на початку 60-х років
українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над
Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л.
Лук’яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, а
після цього був направлений на партійну роботу до Західної України. Спілка ставила за мету
домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції
СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це
юрист-дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув’язненням у
таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук’яненком були засуджені В. Луцьків, І.
Кандиба та ін.
У 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко.
Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов’язано з Київським
університетом ім. Т. Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція,
учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.
Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру.
Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була
праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Влада відповіла на це посиленням
репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові,
Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі „Україна” в день
прем’єрного показу кінофільму „Тіні забутих предків” представники української творчої
інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В.
Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р.
звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П.
Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І.
Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно
роз’яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко,
М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М.
Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.
Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що
тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш
брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім
ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї
„парасолі гласності”, котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж
проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного
інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не
сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й
широким масам. Разом із тим український правозахисний рух зазначеного періоду відіграв
відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.
Проте адміністративно-командна система робила все, щоб виключити національний фактор
із суспільних відносин. У 1967 р. в структурі КДБ було створено „п’яте управління” по
боротьбі з „ідеологічними диверсіями”, а в дійсності – з інакомисленням. Цьому
підпорядковувалися і гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної
спільності – радянського народу, про його „загальнонаціональну гордість” і т. п. Будь-яка
спроба українського керівництва діяти без вказівок з Москви розцінювалась як прояв
націоналізму і нещадно присікалась. Перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест,
який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у
збільшенні інвестицій в її економічний і духовний розвиток, у мовній і культурній сферах,
був усунутий з посади за звинуваченням у „м’якотілості” джо українського націоналізму і
потуранні економічному „місництву”.