ТРАВНЕВІ СТУДІЇ - ВИПУСК 5 | 2020

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТУСА

ФАКУЛЬТЕТ ІСТОРІЇ ТА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ТРАВНЕВІ СТУДІЇ:
ІСТОРІЯ,

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ
Збірник матеріалів

МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

«ТРАВНЕВІ СТУДІЇ 2020: ІСТОРІЯ, МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ»

24 КВІТНЯ 2020 Р.

ВИПУСК 5

Вінниця 2020
УДК 94:32(063):378.4(477.62)ДонНУ

Рекомендовано до друку
вченою радою факультету історії та міжнародних відносин
Донецького національного університету імені Василя Стуса,
протокол № 10 від 22 квітня2020 р.

Травневі студії: історія, міжнародні відносини: Збірник матеріалів

Міжнародної наукової конференції «Травневі студії 2020: історія, міжнародні
відносини» / за ред. Ю. Т. Темірова. Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса,
2020. Вип. 5. 264 с.

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ
Богінська І. В., канд. іст. наук, доц., в. о. зав. кафедри міжнародних відносин і
зовнішньої політики Донецького національного університету імені Василя Стуса;
Замецький Лукаш, д-р філософії з політ. наук, ас. проф., заст. декана з наукової
роботи та міжнародної співпраці факультету політичних наук та міжнародних студій
Варшавського університету;
Кучеренко Л. Ю., студентка бакалаврату спеціальності «Історія та археологія»,
голова навчально-наукового департаменту Студентської ради факультету історії та
міжнародних відносин Донецького національного університету імені Василя Стуса;
Литвиненко Р. О., д-р іст. наук, проф., зав. кафедри всесвітньої історії та археології
Донецького національного університету імені Василя Стуса;
Паніна І. Г., канд. іст. наук, заст. декана з навчальної роботи факультету історії та
міжнародних відносин Донецького національного університету імені Василя Стуса;
Попов В. Ю., д-р філос. наук, проф., зав. кафедри філософії Донецького
національного університету імені Василя Стуса;
Прихненко М. І., канд. політ. наук, заст. декана з соціальної та виховної роботи зі
студентами факультету історії та міжнародних відносин Донецького національного
університету імені Василя Стуса (заступник головного редактора);
Пятницькова І. В., канд. іст. наук, заст. декана з наукової роботи факультету історії
та міжнародних відносин Донецького національного університету імені Василя Стуса;
Солдатова Д. Л., студентка бакалаврату спеціальності «Міжнародні відносини,
суспільні комунікації та регіональні студії», голова Студентської ради факультету історії
та міжнародних відносин Донецького національного університету імені Василя Стуса;
Темірова Н. Р., д-р іст. наук, проф., в. о. зав. кафедри історії України та спеціальних
галузей історичної науки Донецького національного університету імені Василя Стуса;
Теміров Ю. Т., канд. іст. наук, доц., декан факультету історії та міжнародних
відносин Донецького національного університету імені Василя Стуса (головний
редактор);
Шептицький Анджей, д-р габ., проф. кафедри стратегічних студій та міжнародної
безпеки Варшавського університету, проф. кафедри міжнародних відносин і зовнішньої
політики Донецького національного університету імені Василя Стуса.

КООРДИНАТОР ВИПУСКУ
Палагнюк О. С., студентка бакалаврату спеціальності «Міжнародні відносини,
суспільні комунікації та регіональні студії».

© ДонНУ імені Василя Стуса, 2020

© Факультет історії та міжнародних відносин, 2020
 ЗМІСТ

Круглий стіл. Україна та Польща: історичний досвід сусідства

та реалії сьогодення ......................................................................................................... 8
Столяренко Данило. Актуальність принципів Вестфалю на прикладі
україно-польських відносин ............................................................................................. 8
Блінова Уляна. Шляхетський стан князів на українських землях у
XIV–XVI ст. ..................................................................................................................... 11
Гончарова Ольга. Польська шляхта в розвитку торгівлі Київщини
другої половини ХІХ ст. ................................................................................................. 14
Дяжур Сергій Військово-політичний Польсько-Український союз
1920 року: до 100-річчя подій ........................................................................................ 17
Дяченко Вікторія. Варшавська битва 1920 р. у фокусі історичної пам’яті .............. 19
Захарова Ольга. Україно-польський конфлікт на Волині: стихійний
фактор і рушійна сила .................................................................................................... 22
Щур Юрій Агентурні розробки переселенців із Польщі на території Запорізької
області у другій половині 1940-х рр. ............................................................................ 25
Хаєцька Олеся. Україно-польське співробітництво як елемент системи безпеки у
Європі ............................................................................................................................... 27
Щербаков Ігор. Політика пам’яті як фактор впливу на україно-польські
відносини ......................................................................................................................... 31
Чарських Ігор, Шкарпітна Олена. Перспективи україно-польської
дипломатії у сфері збереження спільної культурно-історичної спадщини .............. 34
Бондар Ірина. Перша леді Польщі як громадський діяч і «культурний
дипломат» ........................................................................................................................ 37
Хрущ Захар. Деякі питання освітньої міграції українців до Польщі ......................... 41
Polewska Agnieszka. Relacje polsko-ukraińskie z perspektywy młodego
pokolenia Polaków ............................................................................................................ 44
Бабій Інна Інтеграція мігрантів у міський простір як складова «дипломатії міста»
(на прикладі польських міст) ......................................................................................... 46
Garbacz Michał. Migracje zarobkowe ludności ukraińskiej do Polski – korzyść
czy wada? .......................................................................................................................... 50

Секція 1. Сучасний міжнародний порядок: виклики, загрози, тенденції ............. 52

Воронецький Олександр. Формування нової системи міжнародних відносин ......... 52
Возович Анастасія.Трансформація світового порядку як наслідок
поширення вірусу SARS-COVID-19 ............................................................................. 55
Поліна Єлизавета. Європейська політика США за президентства
Джорджа Буша молодшого ............................................................................................ 58
Анісов Артур. Трансформація ролі НАТО в рамках сучасної системи
міжнародної безпеки ....................................................................................................... 61

3
Вілкова Дар’я. Транснаціональні загрози, що походять від слабких
держав, як ключові у ХХІ ст. ......................................................................................... 64
Черновол Ілля. Інформаційна безпека США в контексті актуальних
загроз і викликів .............................................................................................................. 67
Бердоус Діана. Екологічні ризики проєкту «Новий шовковий шлях» ...................... 70
Насадюк Сергій. Посилення позиції КНР в Африці .................................................... 73
Гуменна Наталія. Міжнародна екологічна безпека в сучасному розумінні............. 75
Войтко Юлія. Екологічний вимір у концепції безпеки людини ................................ 78
Стаднік Андрій. Американо-китайські відносини у контексті глобальної
противірусної координації: пандемія COVID-19 ......................................................... 81

Секція 2. Регіональні трансформації та зростання міжнародної

конфліктності ............................................................................................................... 84
Кибіч Яна. Навіщо британцям Brexit: причини та наслідки ....................................... 84
Шевченко Анастасія. Походження та ідеологічні засади британського
євроскептицизму ............................................................................................................. 86
Плешко Ірина. Економічний аспект виходу Великої Британії із ЄС ......................... 90
Viktor Savinok. Germany’s Foreign Policy toward Russia in the Coalition
Agreement of the 19th Legislative Period of the Bundestag ............................................ 93
Берегута Віталій. Політична активність курдської діаспори у ФРН як фактор
актуалізації курдської проблеми у міжнародних відносинах ..................................... 97
Шкодич Анна Сучасні тенденції міграції українських сімей до
Німеччини ...................................................................................................................... 100
Палагнюк Олеся Туреччина: форпост проти мігрантів чи «відкриті двері» до
Європи? .......................................................................................................................... 103
Сілантьєва-Папп Катерина. Етапи розвитку гібридної війни на прикладі
конфлікту між РФ та Україною ................................................................................... 106
Канюка Вікторія. Оцінки ОБСЄ щодо безпекової політики на
Сході України ................................................................................................................ 109
Кравець Ольга Медіація політичних конфліктів як інструмент
гармонізації системи міжнародних відносин ............................................................. 111

Секція 3. «М’яка сила» та сучасна публічна дипломатія .................................... 114

Рибак Дар’я. Культурна дипломатія як інструмент ребрендингу України ............. 114
Коберська Анастасія. Еволюція концепції культурної дипломатії ......................... 117
Яворська Ольга. Туризм як елемент іміджу Держави Ізраїль на
міжнародній арені сьогодні .......................................................................................... 121

4
Бондар Дар’я. Роль державного бренду в процесі забезпечення
міжнародних комунікацій ............................................................................................. 124
Авраменко Вікторія. Франкофонія у зовнішньополітичному курсі
сучасної Франції ........................................................................................................... 127
Сизонюк Валерія. Формування іміджу ісламських держав у регіоні
Західної Європи та Північної Америки ...................................................................... 129
Булега Кристина. Побудова міжнародного іміджу України через національний
бренд Ukraine Now ........................................................................................................ 133
Соловйова Вікторія. Особливості функціонування механізму ЮНЕСКО ............. 136
Парчевська Вікторія. Просторове мистецтво в культурній дипломатії України .. 139
Бабій Дар’я. Особливості сприйняття європейської ідентичності після
закінчення холодної війни ........................................................................................... 142
Мусіюк Інга. Образ Росії в глобальних ЗМІ ............................................................... 145
Оцвера Анна. Медіадискурс політичного твіттингу лідерів держав в
умовах пандемії   ............................................................................................................ 148

Секція 4. Особистість і соціум в історії .................................................................. 151

Сайчук Костянтин. Соціально-економічні зміни козацтва протягом
1648–1657 рр. ................................................................................................................. 151
Стоберська Надія. Потоцькі на Правобережній Україні:
історіографічний контекст ........................................................................................... 154
Лук’яненко Володимир. Доброчинно-меценатська діяльність
Миколи Потоцького ...................................................................................................... 157
Вовк Ольга. С. Й. Потоцький (1762–1829) та його роль у першопочатковій історії
Харківського університету (за матеріалами епістоляріїв) ........................................ 161
Коломійчук Іванна. О. Єфименко: на шляху до історії та України .......................... 163
Карпенко Олександр. Питання робітництва на шпальтах газети
«Визволення» в «кам’янецький» період Директорії УНР ........................................ 166
Драчук Юлія. Марія Волосевич – учасниця Першого зимового походу
армії УНР ....................................................................................................................... 169
Галатир Віталій. Роль Я. Токаржвського-Карашевича в міжнародних відносинах
щодо відновлення державності в Україні у 1922–1924 рр. ...................................... 172
Титаренко Олександр. Протоієрей Михаїл (Попель) у національно-релігійному
відродженні Волині першої половини ХХ ст. ........................................................... 175
Пустовіт Ліліана. Щоденники Ольги Кобилянської ............................................... 178
Зайцев Володимир. Політика радянської влади щодо Євангельського
руху в Україні у середині 40-х – середині 60-х рр. ХХ ст. ....................................... 181

5
Секція 5. Історична пам’ять та історична політика ......................................... 185
Григор’єва Олександра. Історичні політики: досвід для України ........................... 185
Пятіна Дарина. Україно-польські відносини у контексті імперських
амбіцій Російської федерації ....................................................................................... 188
Литвак Олег. Меморіальна політика в Україні щодо
Першої світової війни .................................................................................................. 191
Христан Назарій. Конфлікт пам’ятей про Симона Петлюру:
конструювання образу «ворога» в СРСР на прикладі
кінофільму «П.К.П.» .................................................................................................... 194
Порощук Лілія. «История ВКП(б). Краткий курс» – візитівка
тоталітарної історії ....................................................................................................... 197
Теміров Богдан. Використання імені Степана Бандери у російських
засобах масової інформації ......................................................................................... 200
Гуменчук Ірина. Що «пам’ятає» преса малого міста про
Другу світову війну? .................................................................................................... 203
Скідан Дар’я. Свято «Великого жовтня» як інструмент формування
«совєтськості» ............................................................................................................... 206
Глухенька Софія. Образ радянської жінки періоду «відлиги» на
сторінках журналу «Работница» ................................................................................. 208

Секція 6. Мистецтво в суспільному поступі .......................................................... 211

Гакало Анастасія. Практика супроводу поховань катакомбної області
шкурами / опудалами тварин ...................................................................................... 211
Касьян Валентина. Поховання з шийними гривнами культурного
кола Бабине ................................................................................................................... 213
Попова Тетяна. Український жіночий одяг Слобожанщини на початку ХХ ст. .. 216
Семенюк Лілія. Жінка-покритка як прояв девіації у традиційній
українській культурі ..................................................................................................... 219
Соболь Юлія. Вінниця доби модерну: архітектура та містобудування .................. 221
Кузьменко Валентина. Архітектурний доробок В. Городецького
на Поділлі ...................................................................................................................... 223
Ігнатова Катерина. Трансформація весільної обрядовості в УРСР у
середині 1940-х – 1960-х рр. ....................................................................................... 226
Кучеренко Лілія. Китайський агітаційний плакат 1965 р. як інструмент
відновлення політики ідеологічного виховання Мао Цзедуна ................................ 229
Петрова Інна, Попович Марія. Технологічні та композиційно-стилістичні
складові мозаїк А. Горської (на прикладі мозаїки в архітектурному ансамблі
експериментальної донецької ЗОШ № 5) .................................................................. 231

6
Марущак Віктор. В. Сосюра – поет і патріот України ............................................. 234
Петрова Інна, Лотоцька Світлана. Державна політика у сфері
монументального мистецтва в УРСР (50–80 рр. ХХ ст.) .......................................... 237
Моісеєва Ірина. Становлення арт-активізму в Росії .................................................. 241

Секція 7. Філософські рефлексії сучасних соціальних трансформацій .............. 244

Політанська Дар’я. Співвідношення філософії та медицини у творчій
спадщині Клавдія Галена ............................................................................................. 244
Труфанова Анна. Бачення концепту мистецтва в поглядах
давньогрецьких мислителів ......................................................................................... 246
Краснощок Олександр. Погляд на Першу світову війну в творчості її
учасників ........................................................................................................................ 249
Котець Яна Екзистенційні аспекти творчості Василя Стуса ................................... 252
Кожем’якіна Оксана Суспільні трансформації в концептуальних суперечностях
сучасності ...................................................................................................................... 255
Ковнєрова Ірина. Філософія злочинності епохи постмодернізму ........................... 258
Драч Дар’я. Юридична логіка: філософсько-правовий аспект ................................ 261

7
 КРУГЛИЙ СТІЛ
УКРАЇНА ТА ПОЛЬЩА: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД СУСІДСТВА
ТА РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ

Столяренко Данило

АКТУАЛЬНІСТЬ ПРИНЦИПІВ ВЕСТФАЛЮ НА ПРИКЛАДІ

УКРАЇНО-ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИН

Анотація. У статті розглядається сутність принципів Вестфалю, можливість і

доцільність їхнього застосування для аналізу сучасних україно-польських відносин. Автор
представляє на розгляд принципи реалістичного підходу до аналізу сучасних україно-
польських відносин.
Ключові слова. Левіафан, Вестфальська система, комбінація інтересів та ідеалів,
україно-польські відносини.

Abstract. The article reviews the essence of the principles of Westphalia, the possibility
and expediency of their application for the analysis of modern Ukrainian-Polish relations. The
author presents the principles of a realistic approach to the analysis of contemporary Ukrainian-
Polish relations.
Keywords. Leviathan, Westphalian system, combination of interests and ideals, Ukrainian-
Polish relations.

Вестфальська система нерідко розглядається як витоки та основи

сучасних систем міжнародних відносин, адже вона встановила та закріпила в
світовому порядку певні принципи, які понад 300 років працюють з деякими
змінами та доповненнями, а саме: принцип державного суверенітету;
принцип (юридичної) рівності держав; принцип невтручання однієї держави
у справи іншої [6]. Упродовж багатьох років Вестфальська модель стала
загальновизнаною в політичному та науковому середовищі. З часом, разом зі
змінами у суспільстві, розпочалася всебічна критика самої «ідеї Вестфалю», а
також організуючих принципів системи. Наразі проблемні питання цієї
моделі міжнародних відносин відзначають у різних її галузях, таких як
міжнародна безпека, гуманітарна діяльність і світова економіка. Тим не
менш, принципи Вестфальської системи продовжують відігравати свою роль
у сучасному світі, хоча й в значно меншому масштабі та з більш низьким
рівнем ефективності.
Філософськими витоками її принципів можна вважати ідеї Томаса
Гоббса з його політико-філософського трактату «Левіафан». Через викладені
аналізи природи людей та держав, їхньої взаємодії, його вважають «ідейним
батьком» реалістичної традиції в теорії міжнародних відносин. Як і сам
Гоббс, реалісти вважають, що світ у різних ступенях демонструє існування
порядку, співпраці та авторитету. Дійсно, міжнародні відносини
розгортаються в системі, де немає остаточного гаранта чи безпеки

8
(наднаціонального уряду), але ця система також пронизана співпрацею,
подібною до конфедерації (Commonwealth) Гоббса [1]. Альянси, режими,
договори, міжнародні організації та кооперативні мережі широко
розповсюджуються у світі, в якому реалісти викладали своє бачення
міжнародної політики. Отже, у світовій системі навряд чи була закладена
ідея «війни всіх проти всіх». Але, попри це усвідомлення порядку речей,
реалісти знайшли місце у глибокій структурі світової політики: що
відсутність переважаючої влади чи Левіафану завжди створює можливість
війни, а отже, нації повинні підготуватися до неприємного світу:
вседозволеної появи війни [7; 54]. Або вони розглядали саме співпрацю як
завуальований прояв такого ж реалістичного імперативу. «Міжнародна
політика, як і вся політика, – це боротьба за владу... Держави... можуть
визначити свої цілі з поглядів релігійного, філософського, економічного чи
соціального ідеалу..., технічного співробітництва з іншими країнами або
міжнародними організаціями. Але щоразу, коли вони прагнуть реалізувати
свою мету за допомогою міжнародної політики, вони роблять це, прагнучи
до влади» [5].
З емпіричного погдялу тенденція щодо співпраці в міжнародній політиці
стала більш прийнятною. При всій повазі до елегантності реалістичних
дедуктивних міркувань, заснованих на відсутності міжнародної
наднаціональної сили (Power), тоді, коли конфлікт все ще широко
проявляється по всьому світу, світова політика змінилася методами її
ведення, адже стимулів до вдавання у масштабне насильство стало менше
через стримуючі фактори, як ядерна зброя.
На прикладі сучасних україно-польських відносин можна помітити, що
вони розвиваються під впливом міркувань безпеки та обопільного прагнення
до більш тісної співпраці, і належать до категорії стратегічного партнерства.
Але і їм не вдалося уникнути ряду непорозумінь та конфліктів. Сусідство із
величезним потенціалом залишається вразливим через зміни регіонального
середовища, внутрішні політичні процеси та через частково невдале
комбінування інтересів та ідеалів обох сторін.
Для української зовнішньої політики періоду першого десятиріччя
незалежності характерне декларування значної кількості стратегічних
партнерів, що не відповідало реаліям відносин. Глибина стратегічного
партнерства між Польщею та Україною походить від спільного розуміння
безпекових викликів та загроз у Східній Європі. Незважаючи на те, що
Польща та Україна знаходяться у різних стратегічних умовах – Польща, на
відміну від України є членом ЄС та НАТО, – обидві вони розглядають
питання безпеки як найважливіші на порядку денному двосторонніх
відносин. Також важливо оцінити міцність економічного співробітництва
обох країн, адже Польща є другим найбільшим торговельним партнером
України, а Україна посідає чотирнадцяте місце серед найбільших
торговельних партнерів Польщі. Потенціал розвитку двосторонньої торгівлі
залишається величезним і може стати основою поглиблення
взаємозалежності [2]. Угода про асоціацію, укладена між Україною та ЄС,
9
надає додаткових імпульсів та простору для двосторонньої торгівлі, а
кількість української робочої сили сприяє розвитку польської економіки.
Однак, порядок денний двосторонньої співпраці певною мірою був
ускладнений питанням історичної пам’яті, що унеможливило зосередження
на пріоритетних проблемах стратегічного партнерства, зокрема у сфері
безпеки, оборони, гібридної війни, енергетики. Відсутня єдина формула
сприйняття спільного минулого не лише блокує формування майбутніх
перспектив для співпраці, а й стає гнучким інструментом для політичних
маніпуляцій, що вже відбилося на суспільних настроях. Історичні події, сам
факт визвольної боротьби українського народу проти польського панування
у XVII ст., польсько-українські сутички в регіонах Західної України та
Східної Польщі є чинниками, що нагадують про значні антагонізми в
минулому. На цьому ґрунті стикнулися схожі інтереси держав у
багатогалузевій взаємодії та розрізнене бачення історичного минулого, що
виявило відчуття ідейної ворожнечі на фоні стратегічного партнерства. Це
конфлікт між давно закладеними принципами Вестфалю та положеннями
сучасної міжнародної системи.
Підсумувавши все вищесказане, можна дійти висновку, що міжнародна
спільнота переживає ряд системних трансформацій, які супроводжуються
виникненням нових геополітичних загроз, глобальних криз та викликів
національній безпеці як окремих держав, так і цілих регіонів, і стає
необхідним пошук нових концептуальних підходів для вирішення
актуальних проблем сучасності та формування дієвих політичних
інструментів для реагування на виклики та загрози. Ці процеси, з одного
боку, актуалізують інтерес до Вестфальської системи, а з іншого, вимагають
їхнього критичного переосмислення. На прикладі України та Польщі, з
одного боку, процеси їхнього стратегічного партнерства та співпраці у різних
сферах свідчать про глобальність міжнародних відносин – зацікавленість
Польщі в залученні України в ЄС та НАТО, її інтеграції в європейський
політичний, економічний, безпековий та ідейний простір, але, з іншого боку,
питання співробітництва країн може бути заснованим суто на прагматизмі.
Співпраця в рамках міжнародних організацій, інтеграційні процеси та
регіональне співробітництво – лише кроки до реалізації власних державних
інтересів, про що й говорив Гоббс. А принциповий антагонізм Європи не
відступив на задній план, навіть за умов консолідації країн через спільність
ідеалів. Це підтвердилося на прикладі Польщі та України, де попри спільне
бажання взаємодопомагати, виник ряд проблем, що заглиблюються у давні
конфлікти та стримують співпрацю.

Джерела та література

1.  Гоббс Т. Левіафан. Київ: Дух і Літера, 2000. 600 с.

2.  Столярчук Я. М. Польща в євроінтеграційних пріоритетах України. Економіка та
держава. 2005. № 9. С. 25−27.
3.  Шмітт К. Левіафан у вченні про державу. СПБ.: Владимир Даль, 2006. 300 с.

10
4.  Kofi Annan’s remarks on accepting the pease of Westphalia Prize. Speech. 2008. URL:
http://kofiannanfoundation.org/newsroom/speeches/2008/10/kofi-annans-remarks-accepting-
peace-westphaliaprize-0
5.  Morgenthau H. Politics among nations: the struggle for power and peace». revised by
Kenneth W. Thompson. Brief ed. 245 p.
6.  The Peace of Westphalia. URL: https://courses.lumenlearning.com/suny-hccc-
worldhistory/chapter/the-peace-of-westphalia/
7.  Waltz K. Theory of International Politics K. Waltz. N. Y.: Random House, 1979. 250 p.

Блінова Уляна

ШЛЯХЕТСЬКИЙ СТАН КНЯЗІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

У XIV–XVI ст.

Анотація. У досліджені висвітлюються особливості шляхетського стану князів на

українських землях. Описуються різновиди князів та їхнє походження. Методологічною
основою дослідження послужили як загальнонаукові, так і спеціально-історичні методи.
Специфіка досліджуваної теми передбачає застосування порівняльно-історичного методу.
Ключові слова: князі, стан, українські землі.

Abstract. In this study the features of the noble status of the princes on Ukrainian lands
are covered. The varieties of princes and their origin are described. The methodological basis
of the study was both general scientific and special historical methods. The specificity of the
topic under study involves the use of a comparative-historical method.
Keywords: princes, state, Ukrainian lands.

Провідним, привілейованим станом княжої доби історії України були

князі. У зв’язку із завоюванням українських земель Великим князівством
Литовським, Польською державою цей соціальний стан вимушений був
адаптуватися до нових умов, переходити на службу до литовських та
польських правителів, набувати шляхетського стану. Незважаючи на нові
обставини, князівським родам вдалося зберегти свою провідну суспільну
позицію, зберегти та примножити культурний спадок часів Київської та
Галицько-Волинської держав.
Історію князівських родів, шляхти на українських землях XIV–
XVI ст. вивчали провідна історикиня сучасності Н. Яковенко, фахівці з
середньовічної та ранньомодерної історії України Н. Білоус,
В. Михайловський. У їхніх роботах знайшли відбиття історія соціального
стану, їхні права, привілеї, особливості світогляду, характерні риси
повсякденного життя, внесок у розвиток українських земель
досліджуваного часу.
Мета цієї наукової роботи полягає в аналізі процесу набуття
князівськими родами шляхетського стану на українських землях XIV–
XVI ст.
Привілейований соціальний стан у Речі Посполитій називали
загальною назвою шляхта. Його визначальними рисами з-пожім інших були

11
особливі привілеї, право на особисте володіння землею та обов’язок служити
королю. І хоча на законодавчому рівні всі шляхтичі були рівними і
користувалися однаковими привілеями, соціальний стан не був однорідним.
Відповідно до походження серед шляхти виділяли панів, зем’ян, бояр,
князів.
У XVI ст. стан зазнав певних змін, що були обумовленні політичними
процесами, соціально-економічним розвитком. Зокрема відбувалося
формування окремої групи шляхти – магнатів, що мали великі за площею
землеволодіння та вагомий вплив у політичній сфері. З формуванням
козацтва було започатковано процес виокремлення козацької старшини, яка
поступово трансформувалася у соціальну верству, що наслідувала
шляхетський стан Речі Посполитої [4].
Незважаючи на всі зміни, домінуюче становище серед шляхетського
стану займали князі.
Н. Яковенко у книзі «Українська шляхта з кінця XIV – до середини
XVII століття» наводить схему Юзефа Водьфа, за якою усі князівські роди,
розселені на території Великого князівства Литовського, умовно можна
розділити на чотири групи:
1. Князі литовського походження:
а) нащадки володарів литовських удільних князівств, зліквідованих у
ХІІІ ст. під час об’єднання литовської держави;
б) представники панівної династо Ґедиміновичів.
2. Князі руського походження (Рюриковичі).
3. Князі-вихідці з татарських орд з Кримського ханату.
4. Князі невстановленого походження [2, 90].
Представники кожної із цих груп були пов’язані з українськими
землями. Більшість князів мешкало на Волині. Один із найстаріших
князівських родів, які мешкали в місті Збаражі на межі XIV–XV ст., був рід
Несвіцьких. З часом рід почав розгалужуватися, і одна з його гілок оселилася
в Збаражі та оголосила себе князями Збаразькими. Наприкінці XV ст. саме з
цього князівського роду виділився знаменитий український рід
Вишневецьких. Також, на основі цього роду відбулося формування не менш
відомих панів Потоцьких та Воронецьких. З цього роду також походив
староста вінницького та брацлавського воєводства князь Януш Збаразький.
Одним із найвеличніших та найвпливовіших родів, не лише на
українських землях, а й у всьому Великому князівстві Литовському та з
часом й у Речі Посполитій були Острозькі.
Володіння українських князів простягалися й за межі Волині.
Стосовно цього потрібно згадати Східне Поділля. Упродовж усього XVI ст.
цей досить неспокійний край виключно належав князівським родам –
Сангушків, Осрозьких, Четвертинських. На Поділлі рід Сангушків з’явився
ще в середині XV ст.

12
 До князівських родів, що проживали на українських землях, належали
нащадки Рюриковичів: Лукомські, Пронські, Масальські, Четвертинські; й
численні представники Гедиміновичі: Заславські, Друцькі, Корецькі,
Сангушки; й такі, хто вів своє коріння від тюркських ханів: Темрюки,
Домонти, Половці-Рожиновські [1, 44–45].
Також були, й князі-заколотники – Єжи Любомирський, князі-козаки –
Дмитро Вишневецький, Богдан і Остафій Ружинський, Михайло, князі-
свавільники – Король Радзивілл, Єремій Вишневецький, князі-біженці,
утікачі з Московської держави – Андрій Кубський.
Для кожного правителя країни було добрим тоном знати всіх князів у
своїй крайні поіменно. У разі підготовки до військового походу особисто
кожному князеві надсилалося поіменне послання, що підтверджує високий
соціальний статус соціального стану [1, 46].
Портібно зауважити, що, незважаючи на всі зміни та трансформації,
князівський стан залишався достатньо закритою соціальною групою щляхти.
За весь час свого існування у Великому князівстві Литовському, а з часом і у
Речі Посполитій, князівські роди поповнювались за рахунок родів некняжого
походження лише двічі, та й то через пожалування, яке було надане
імператорами Священної Римської імперії. У 1547 р. імператором Карлом V
був наданий князівський титул Радзивілам, а у 1647 р. Фердинандом III –
Любомирським.
Закритість стану підтверджувалася й іншими фактами. Зокрема
ухвалою сейму 1638 р., що передбачала заборону на вживання князівського
титулу до всіх княжих родів, крім тих, чий підпис стояв під актом унії
1569 р. [2, 83].
Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що шляхетський стан
князів посідав провідне місце серед інших шляхетських станів. Князі ніколи
не розчинялися серед інших шляхтичів, вони були відділені певним
бар’єром, який мав певне ірраціонально-містичне походження. Князівські
роди відігравали важливу роль в історичному поступі українських земель
починаючи від часів Київської держави.

Джерела та література

1.  Семененко В., Потоцький В. Шляхта. Честь та гонор: факти, міфи, коментарі. Київ:
Школа, 2014. 672 с.
2.  Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і
Центральна Україна. Київ: Критика, 1993. 472 с.
3.  Блануца А. В. Земельні володіння волинської шляхти у другій половині XVI ст. Київ:
Вид-во Інститут історії України НАН України, 2007. 243 с.
4.  Михайловський В. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV –
70-х роках XVI ст. Київ: Темпора, 2012. 450 с.

13
Гончарова Ольга

ПОЛЬСЬКА ШЛЯХТА В РОЗВИТКУ ТОРГІВЛІ КИЇВЩИНИ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.

Анотація. Розглядаються соціокультурні трансформації протягом ХІХ ст.,

показано вплив поширення капіталістичних відносин на сферу торгівлі та
підприємництва.
Ключові слова: торгові відносини, гостинність, контрактовий ярмарок, польська
шляхта.

Abstract. The article deals with the socio-cultural transformations during the nineteenth
century, the influence of the spread of capitalist relations on trade and entrepreneurship is
shown.
Keywords: trade relations, hospitality, contract fair, Polish nobility.

Україно-польські відносини відомі нам багатою історією та

різнобічними напрямами міжетнічних стосунків. Причиною цього є
багатовікова присутність поляків на теренах України. Саме тому польська
шляхта обирала українські міста і Київ, зокрема для громадського та
ділового життя, проведення дозвілля та відвідування ярмарків.
Питання торгових відносин у своїх працях розглядали такі науковці,
як-от Н. Темірова [8], Я. Мочернюк [4], О. Гордуновський [1].
Ярмарок – характерне явище для святкової площі українських міст
ХІХ ст. У зв’язку із цим виник специфічний різновид гостинності –
ярмаркової, що досягла свого розквіту на Київських контрактах і
започаткувала формування інфраструктури української гостинності.
Контрактовий ярмарок – торг, заняття купівлею і продажем товарів, на
якому укладали контракти на оптовий продаж і купівлю товарів. З початку
заснування контракти – великі торги, приурочені указом імператора Павла
Петровича від 27 вересня 1797 р. до днів старовинних Водохресних
ярмарків, що відбувалися на Подолі, починаючи з XVI ст. Впродовж століть
роль контрактів видозмінювалася та набувала нових форм [7, 46].
Київ мав неофіційний статус духовно-православного центру всієї
Східної Європи. Його роль як економічного осередку такого великого
регіону, як Південно-Західний край, з останньої чверті ХІХ ст. ставала дедалі
більш очевидною. Перетворившись на важливий залізничний вузол, ця
«цукрова столиця» з бурхливими урбанізаційними процесами (з 75 тис. осіб
у 1870-х рр. населення зросло до близько 600 тис. у 1913 р.), чіткою
промисловою й торговельною динамікою, строкатим за етнічним складом
населенням стала тоді своєрідним дзеркалом процесів модернізації в усіх
сферах життя [3, 54].
У Києві шляхта, яка втратила землі і маєтності під час конфіскацій
після Січневого повстання 1863 р., або ж ті, хто віддавав їх в оренду,
відкривали для себе великі можливості. Науково-освітній, культурний,

14
адміністративний центр Київ з його чисельним польським населенням
надавав умови для розвитку підприємництва, розширення ділових контактів.
Заходи, які влаштовувалися різноманітними польськими інституціями –
бали, концерти, вистави, благодійні акції, – сприяли згуртуванню польської
людності.
У другій половині ХІХ ст. під впливом стрімкого розвитку цукрової
промисловості контракти набувають «цукрового» характеру. Ф. Ернст
дослідив історію київських контрактів ХІХ ст. та їхню роль у культурі
гостинності. У праці «Контракти та контрактовий будинок у Києві» автор
пише: «Контракти для киян – це ціла картина. Тут димлять вафлі, тут
продають «чортиків» та «тещині язики», тут цілі купи навалено нечаєвських
медяників, крамнички з галантереєю та усяким дріб’язком. На самісінький-
но Поділ – всенький Київ оживає. Готелі переповнені вщент, на Хрещатику
сила-силенна люду, що ледь уміщаються на тротуарах мальовничі постаті
«контрактовичів» у польських кунтушах та високих шапках. Рух на біржі, в
банках, в клубах, в «цукрових сферах». Це контракти за останні роки перед
Першою світовою війною, а далі – революція поклала їм край» [2, 3–4].
Польські мемуаристи у своїх спогадах залишили описи Київських
контрактів – зборів, на які приїздили з суто прагматичними і діловими
цілями, але які перетворювалися на Мекку в свідомості польських
землевласників. У повсякденній свідомості вони набули певного
символічного змісту завдяки тому, що Київ перетворювався на деякий час у
майже польське місто. У спогадах поляків-киян зустрічаємо повідомлення,
що на час контрактів квартира перетворювалася на гуртожиток, де в кожній
кімнаті проживали окремі сім’ї родичів [5, 279].
Під час контрактів чоловіки були зайняті вдень укладанням угод,
набором спеціалістів, продажем та купівлею різноманітної продукції.
Водночас жінки використовували можливість побути в столиці регіону і
побувати у родичів, заїхати до кравчинь та капелюшниць, відвідати
магазини. Обов’язковим елементом костюма був мундир, у який чоловіки
вбиралися під час відвідування костьолу. Ввечері розпочиналося світське
життя – вистави у театрі, бали та прийоми у найбагатших родинах. Саме тут
відбувалися неофіційні зустрічі, що були достатньо важливими [5, 279].
Польський драматург Я. Івашкевич пригадує, що після повернення з
Києва батьки привозили солодощі, ділилися враженнями, розповідали про
родичів і знайомих, яких зустріли в місті. У спогадах С. Желязовського
згадується, що після смерті батька, адміністратора маєтку, матір,
незважаючи на пенсію, яку отримувала, вирішила їхати з дітьми до Києва.
Причиною такого кроку стала впевненість у тому, що в місті багато поляків,
і в цьому середовищі вона знайде підтримку [5, 280].
Чого тільки «не бачив» контрактовий будинок, від вистав театральних
труп до польських маніфестацій – «киевское всех сословий общество дает
обед лукулловский (по 12 рублей) в контрактовой зале в выражение своего
15
сочувствия к проведенным Безаком (ген.-губернатором) русским идеям в
Юго-западном крае» [6, 126].
Із 1869 р. в Україні почала діяти Київська товарна біржа як нова форма
капіталістичної торгівлі, операції якої з плином часу помітно активізувалися.
Водночас кількість товарів, що привозилися на Контрактовий ярмарок, з
року в рік зменшувалася, товарообіг скорочувався [7, 49].
У листі Київського генерал-губернатора від 14 лютого 1897 р. «Про
Контрактовий ярмарок у м. Києві» йдеться про занепад Контрактів, їхню
відірваність від соціального життя: «Всі, хто тісняться на Подолі у цій
великій будівлі, названій «контрактовим будинком» й поряд у т. зв.
«балаганах» – простих, збитих з дошок лавках – не має відношення до справ,
що робляться в цей час у Києві... На Подолі також знаходиться ярмарок, де
провінційна публіка запасається різними необхідними для господарства
домашніми речами, переважно рибою та ікрою на весь піст. Та й це лише
звичай, так що ці так звані «балаганні» купці є звичайними українськими,
Подільськими або Волинськими скупниками» [9, арк. 1–3].
Отже, з початку відкриття Київських контрактових ярмарків їхня
діяльність набуває нових барв. Модернізація у другій половині ХІХ ст.
значно вплинула на культуру, зумовила появу нових культурно-побутових
практик, відкриття нових закладів ведення торгівлі для українських та
польських представників та виникнення нових традицій підприємницької
діяльності.

Джерела та література

1.  Гордуновський О. М. Поміщицькі господарства Правобережної України в умовах

розвитку товарно-грошових відносин у першій половині ХІХ ст.: дис. канд. іст. наук:
07.00.01. Донецьк: Черк. інженерно-технологічний ін-т, 2000. 167 с.
2.  Ернст Ф. Контракти та Контрактовий будинок у Києві. 1798–1923. Київ, 1923. 116 с.
3.  Київська Всеросійська виставка 1913 р. як виразний приклад презентації досягнень у
модернізації економіки й міського життя. Проблеми історії України ХІХ – початку
ХХ ст.: зб. наук. пр. 2016. Вип. 25. С. 50–69.
4.  Мочернюк Я. М. Дворянсько-поміщицьке господарство Київської губернії (1861–
1917 рр.): дис. … канд. іст. наук: 07.00.01. Київ, 2018. 256 с.
5.  Ніколаєнко О. Польські жінки Наддніпрянської України в другій половині ХІХ – на
початку ХХ ст.: громадське і приватне життя: монографія. Харків: Вид-во НТМТ, 2015.
360 с.
6.  Переписка М. А. Максимовича сь П. Г. Лебединцевымь. Киевская старина. Октябрь,
1904. С. 125–147.
7.  Русавська В. А. Ярмаркова гостинність України ХІХ століття. Українська культура:
минуле, сучасне, шляхи розвитку. 2012. Вип. 18(2). С. 45–50.
8.  Темірова Н. Р. Соціально-економічна еволюція поміщицтва України в 1861–1917 рр.:
дис. док. іст. наук: 07.00.01. Київ: КНУ ім. Т. Г. Шевченко, 2003. 517 с.
9.  Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Ф. 442, оп. 847, спр. 453,
арк. 1–3.

16
Дяжур Сергій

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ СОЮЗ

1920 РОКУ: ДО 100-річчя ПОДІЙ

Анотація. У статті на підставі джерельної бази та історіографії проаналізовано

сутність Військово-Політичного Союзу між Україною і Польщею в 1920 р. Дано
характеристику ситуації, яка була передумовою для створення союзу між двома сусідніми
державами. Роз’яснено суть військової та політичної конвенції між УНР та Польщею.
Показано наслідки цього союзу для двох держав. У висновках проаналізовано значення
військово-політичного союзу, і які можна з цього зробити уроки.
Ключові слова. УНР, Річ Посполита, Україно-Польська Політична конвенція,
Варшавський Договір, Військова конвенція.

Abstract. This article analyzes the essence of the Military-Political union between
Ukraine and Poland in 1920 on the basis of the sourse base and historiography. It describes the
situation that was a prereguisite for creating an alliance between two helghboring states. The
essence of the military and political convention between the UNR is Poland is explained. The
implications of this union for the two states are shown. The conclusions analyze the importance
of a military-political alliance and that lessons can be drawn from this.
Keywords. UNR, The Commonwealth, Ukrainian-Polish Political Convention, The
Warsaw Pact, Military Convention.

На початок XX ст. Україна, як і Польща, не мали своєї державності.

Українські і Польські землі були розділені між сусідніми державами. Але
саме під час Першої Світової Війни хвиля соціального і національного
піднесення під гаслом «За вашу і нашу свободу» принесла як полякам, так і
українцям державне відродження. Однак, тогочасна політична еліта Речі
Посполитої не усвідомлювала, яке значення для Європи має незалежна
Україна. З 1918 р. поляки почали збройну боротьбу проти Західноукраїнської
Народної Республіки. Та ситуація, за якої поляки завдали болючого удару
українцям в спину, спричинила дуже важке становище Української Народної
Республіки вже влітку 1919 р.
Для встановлення нормальних відносин між Польщею та Україною та
для того, щоб домогтися допомоги від Польщі в боротьбі з більшовицькою
Росією, уряд Української Народної Республіки у серпні 1919 р. створив
Надзвичайну Місію при уряді Польщі. Завдяки цьому уряд УНР зміг 1 вересня
1919 р. підписати угоду між польською та українською сторонами про
припинення бойових дій між Українською та Польською арміями [3, 3–4]. Це
було дуже важливим геополітичним рішенням, виходячи з тієї ситуації, в якій
опинилася українська армія, ведучи бойові дії на два фронти: проти Білої та
Червоної армій.
З огляду на ті обставини, в яких опинилася армія Української Народної
Республіки в листопаді 1919 р., а саме опинившись в трикутнику смерті між
польською, білою та червоною арміями, уряд УНР не бачив іншого виходу із
ситуації, як підписати договір про союз з поляками проти більшовиків.
Головний отаман військ Української Народної Республіки Симон Васильович
17
Петлюра 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави, і вів переговори із поляками
про формування військових частин із тих українських військових, які
потрапили в полон до поляків протягом 1918–1919 рр. [5, 296].
21 квітня 1920 р. було підписано україно-польську політичну конвенцію
про співпрацю між Українською Народною Республікою та Польщею, що
увійшла в історію під назвою «Варшавський договір 1920 року», або «Договір
Петлюри-Пілсудського». Згідно з цією конвенцією, Польща визнавала право
України на незалежне державне існування, а Директорію УНР польська сторона
визнавала за верховну владу України. Польща зобов’язувалася не підписувати
антиукраїнських угод згідно з пунктом четвертим конвенції: «Український уряд
зобов’язується не укладати жодних міжнародних угод, спрямованих проти
Польщі, таке ж зобов’язання бере на себе уряд Речі Посполитої перед
Українською Народною Республікою», також гарантувала українцям мінімум
культурних прав згідно з п’ятим пунктом «Національно-культурні права, які
Польський уряд забезпечить громадянам української національності на
території Речі Посполитої, будуть не меньшою мірою забезпечені громадянам
польської національності у межах Української Народної Респуьліки і
навпаки» [4, 30–31]. Ця конвенція також визначала кордони між УНР і
Польщею. На території Волині встановлювалися тимчасові кордони, які пізніше
підлягали перегляду [1, 345].
Також у Варшаві 24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР була
підписана Військова конвенція. Ця конвенція передбачала військову
допомогу Україні від Польщі разом зі спільною боротьбою проти
більшовиків. Польсько-Українська військова конвенція складалася із
17 пунктів. З боку Польщі військову конвенцію підписали майор Валеріан
Славек та капітан Вацлав Енджеєвич, з боку України конвенцію підписали
представники Генерального Штабу генерал-хорунжий Володимир Сінклер та
полковник Максим Дідовський. Згідно з цією військовою конвенцією, всі
залізниці на Україні передавалися у розпорядження польської влади, харчові
продукти, коні, підводи та інші засоби мав постачати до польського війська
український уряд. Відповідно до Варшавського договору, армія УНР
наступала на Україну разом з польською армією під загальним керуванням
польського командування. Поляки брали участь в цих військових операціях
тільки до Дніпра, тобто в межах лише Правобережної України, яку вони
вважали своєю територією в межах 1772 р. і нібито зобов’язувалися визнати
територію на користь України. Далі, на схід до Дніпра, поляки не
зобов’язувалися допомогати українцям [2, 401].
Військово-політичний Польсько-Український Союз 1920 р. мав велике
моральне значення, оскільки він свідчив про визнання «де-юре» державного
суверенітету України й забезпечував їй політичну, військову та фінансову
підтримку з боку представника Антанти на сході. Якби не було цього союзу з
Польщею, національно-визвольна боротьба українського народу за свою
незалежність завершилася б ще в 1919 р. без міжнародної підтримки. Україна
мала всі шанси бути незалежною державою разом з незалежною Польщею,
але, на превеликий жаль, поляки так ганебно поступили з Україною,
18
зрадивши та роззброївши українську армію в листопаді 1920 р. і спільно
поділивши разом з більшовицькою Росією українські землі. Польща повинна
це все глибоко усвідомити і більше ніколи в історії не повторювати таких
помилок.

Джерела та література

1. Литвин С. Симон Петлюра у боротьбі за Самостійну Україну. Київ: Смолоскип, 2018.

680 с.
2. Мазепа І. Україна у вогні й бурі революції 1917–1921. Київ: Темпора, 2003. 608 с.
3. Надія і розчарування Українства. До 90-річчя підписання Варшавського договору між
Українською Народною Республікою і Річчю Посполитою Польською / за ред.
В. Сергійчука, М. Черненко. Київ: ПП Сергійчук М. І., 2010. 264 с.
4. Польща та Україна в боротьбі за незалежність 1918–1920: збірник матеріалів
Міжнародної Наукової конференції в Луцьку, 14–15 листопада 2008 р. / за ред. Тадеуша
Кшонстка. Варшава–Київ, 2010. 524 с.
5. Сергійчук В. Українські державники: Симон Петлюра. Київ: ПП Сергійчук М. І., 2009.
568 с.

Дяченко Вікторія

ВАРШАВСЬКА БИТВА 1920 р. У ФОКУСІ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ

Анотація. Окреслено формування історичної пам’яті про Варшавську битву 1920 р.

З’ясовано, що, з одного боку, колективна пам’ять виступає засобом пізнання минувшини,
поширює та закріплює відповідні пам’яттєві смисли, які сприяють державно-національному
будівництву, з іншого – сама атуалізується та форматується під впливом відповідної
політики пам’яті. Проаналізовано засоби формування образу та міфологізації Варшавської
битви 1920 р. у польському суспільстві (через кіно, театр, реконструкції тощо).
Виокремлено питання, які потребують подальшого наукового осмислення.
Ключові слова: Варшавська битва, історична пам’ять, Польща.

Abstract. The historical memory of the Warsaw Battle of 1920 is outlined. It has been
found that, on the one hand, collective memory acts as a cognition of the past, extends and
consolidates relevant memory meanings that contribute to nation-building, on the other - it itself
is categorized and formatted under the influence of appropriate memory policy. The means of
image formation and mythologization of the Warsaw Battle of 1920 in Polish society (through
cinema, theatre, reconstruction, etc.) are analyzed. Issues that need further scientific reflection
are highlighted.
Keywords: Battle of Warsaw, historical memory, Poland.

Для сучасних поляків «чудо над Віслою» є однією з найважливіших

подій ХХ ст. [8], тобто точкою колективної пам’яті. У свідомості поляків ця
подія стала визначальною віхою національної історії, процесу відновлення
польської державності. Свого часу посол Великобританії у Берліні з 1920 р.
по 1926 р. лорд Едвард Вінцент д’Абернон (D’Abernon) стверджував, що
Варшавська битва виявилася переломною і вирішальною у світовій історії:
«Коли б битва під Варшавою завершилася перемогою більшовиків, настав би
19
зворотний пункт у розвитку Европи, немає сумніву, що з падінням Варшави
Центральна Европа стала б вікном для комуністичної пропаганди і для
радянської інвазії» [2]. Суголосно йому звучать слова Президента РП Анджея
Дуди (Andrzej Duda), який назвав Варшавську битву однією із битв за долі
людства, де вдалося отримати перелом, завдяки якому вдалося подолати
зростаючу в силі імперію зла [6]. Водночас, не варто забувати, що в
українській та литовській історичній пам’яті 1920 р. – це рік зради союзу
Пілсудський–Петлюра та рік втрати Вільнюса (за словами, наприклад,
литовського історика Кароліса Зікараса (Karolis Zikaras), те, що є безсумніву
перемогою Польщі, стало водночас початком однієї із найбільших воєнних
поразок в історії сучасної литовської держави).
Нині одним із важливих елементів формування історичної пам’яті став
кінематограф. Кіно актуалізує пам’ять про ті чи інші події, образи
кінематографу запам’ятовуються і відкладаються у пам’яті значно легше, ніж
виклади у наукових працях. Закодована у межах одного кінотексту
інтерперетація історичних подій свідомо чи не свідомо зчитується глядачем, дає
змогу подати їх крізь призму тієї чи іншої ідеології. Тож цілком очевидно, що
не втратила актуальності теза щодо того, що «держава, впливаючи на тематику
кіновиробництва, завжди буде вирішальним фактором для визначення
програмної лінії виробництва. І тому краще, щоб вона це робила не
опосередковано, через втручання, комісії, делегатури тощо, а виступала
безпосередньо як виршальний факт у визначенні кіновиробництва» [14]. Адже
історичні стрічки часто-густо мають національні обертони, їм притаманні
стереотипи та глорифікація. Не випадково чимало дискусій про сучасне
історичне кіно та телесеріали зводять до питання про точність відтворення
історичних деталей [10]. На переконання бельгійського теоретика кіно Філіпа
Меєрса (Philippe Meers), дослідження кіно оперує в трикутнику між
кінематографічним текстом (зміст, форма і стиль кінострічки), його
контекстами (фінансовий та інституційний контекст виробництва, а також
політичний, культурний, соціальний, історичний контексти кінематографа
тощо) та глядацькими практиками [7].
Яскравим втіленням цієї тематики у польському художньому кіно стала
перша 3D-стрічка Єжи Гоффмана (Jerzy Hoffman) «Варшавська битва 1920»
(Bitwa warszawska 1920). Хоч відразу потрібно визнати, що коментатори,
критики та й глядачі загалом сприйняли її без зайвого ентузіазму (як виняток
можна назвати відгук Яцека Раковєцького). Режисер, звертаючись до молоді,
наголошував, що фільм «не є підручником з історії, хоча його акція занурена
у реалії тих часів. Демонструє позиції і дії й історичних постатей, і звичайних
людей... Моїм прагненням є, щоб фільм розбудив у молодих людях
прагнення пізнання долі їхніх предків та дав змогу зрозуміти винятковість
дій об’єднаної нації, які 1920 р. врятували не лише свій край, але й цілу
Европу перед більшовизмом» [1; 4; 5]. Не випадково у рецензіях на стрічку
час від часу виринало порівняння образів у роботі сучасного польського
митця із візіями Генрика Сєнкєвіча [3; 9]. Адже у фільмі пропагується саме
міф Варшавської битви (хоч варто визнати – не прямолінійно), який має
20
зміцнити переконання у «слушності нашої справи», у справедливості дій та
вмотивованості керівників. Один із українських рецензентів, редактор
«Історичної правди» Павло Солодько, згодом підсумував, що подібного
штибу фільми важливі не історичною правдою, а атмосферою, адже вони
оживляють мертві чорно-білі знімки початку сторіччя для звичайного
громадянина, вони розповідають йому історію – хай навіть замість
львівських професорів в цій історії задіяні наркомани з варшавської богеми
(йдеться про один із історичних фактів «чуда над Віслою» – розшифровку
більшовицького радіокоду, яка уможливила вибір правильного місця для
контратаки польських військ) [13].
Тут же згадаємо про присутність теми Варшавської битви на
театральній сцені. Зокрема, на сцені Старого театру ім. Гелени
Моджейовської у Кракові Павел Демірські (Paweł Demirski) та Моніка
Стшепка (Monika Strzępka) у виставі 2013 р. з однойменною назвою показали
світ у розпаді, де «нічого не відбувається», де зустрічаються Пілсудський,
Бронєвський, Вітос, Люксембург та так звані «звичайні» люди (селянин,
акторка, леґіоністи).
З-поміж інших проєктів, пов’язаних із функціонуванням Варшавської
битви 1920 р. у історичній пам’яті поляків, варто назвати реконструкції,
здійснені у Рембертові (Rembertów) та Оссові (Ossów, gm. Wołomin).
Суспільний резонанс цих імпрез може підтвердити визнання реконструкції у
Оссові «Історичною подією року» 2009 р. та «Туристичний продукт
Мазовша» 2015 р. У цьому контексті варто нагадати про існування такого
туристичного продукту, як «Шлях Варшавської битви 1920» (Szlak Bitwy
Warszawskiej), який пропонує відвідати Оссова чи Радиміна, фортифікацій
Твердині Модлін, пам’ятних місць Варшави. Тут же нагадаємо про
нещодавні проєкти побудови пам’ятника Варшавської битви 1920 р. у
Варшаві та музею Варшавської битви у Оссові.
Як висновки до проведеного аналізу варто ствердити функціонування
пам’яті про Варшавську битву у польському суспільстві як
націєцементуючого елемента. Водночас потрібно зважати на вплив
пам’ятання про «чудо над Віслою» на сучасні міждержавні відносини,
зокрема польсько-російські.

Джерела та література

1.  Cud nad Wisła na wielkim ekranie: „Bitwa Warszawska 1920 roku” Jerzego Hoffmana. URL:
https://polskatimes.pl/cud-nadwisla-na-wielkim-ekranie-bitwa-warszawska-1920-roku-
jerzego-hoffmana/ar/454827
2.  D’Abernon E. V. Osiemnasta decydująca bitwa w dziejach świata pod Warszawa 1920 r. /
autor. przekł. z ang. przy współpr. tł. S. A. Arsena; oprac. i wyd. Artur Dobiecki; posł.
Andrzej Ajnenkiel. Łomianki: Wydawnictwo LTW, 2010. 150 s.
3.  Eisler J. 1920 Bitwa Warszawska. Pamiec.pl. 2015. Nr 7–8. S. 79–82.
4.  Hoffman J. Sukces krwią malowany / rozm. przepr. Piotr Najsztub. Wprost. 2011. 9. XI
(Nr 40). S. 80–84.

21
5.  Hoffman J. Wywiad z Jerzym Hoffmanem, reżyserem filmu pt. «Bitwa Warszawska 1920» /
rozm. przepr. Eliza Czapska. Realia i co dalej…: kwartalnik spoleczno-polityczno-kulturalny.
2010. Nr 4. S. 117–120.
6.  List na uroczystości z okazji 99. Rocznicy Bitwy Warszawskiej w Markach. URL:
https://www.prezydent.pl/aktualnosci/wypowiedzi-prezydenta-rp/inne/art,1093,list-na-
uroczystosci-z-okazji-99-rocznicy-bitwy-warszawskiej-w-markach.html
7.  Maltby Richard, Biltereyst Daniel, Meers Philippe, ed. Explorations in New Cinema History:
Approaches and Case Studies. Chchester: Wiley-Blackwell, 2011. 335 p.
8.  Najważniejsze wydarzenia, sukcesy i niepowodzenia w ostatnim stuleciu historii Polski.
Komunikat z badań Nr 124/2018. Wrzesień 2018. URL:
https://www.cbos.pl/SPISKOM.POL/2018/K_124_18.PDF
9.  Nowak A. Anty-Katyn: czy zwycięży rosyjska propaganda? / rozm. przepr. Rafał Pazio.
Najwyższy Czas!: pismo konserwatywno-liberalne. 2010. 12. VIII (Nr 33/34). S. IX.
10.  Ґюрата А. Тема історичної пам’яті та ностальгії у турецькому кінематографі. Наукові
записки Українського католицького університету. Серія: Журналістика.
Медіакомунікації. 2015. Ч. VII. С. 74–85.
11.  Рахаева О. В. Русские мотивы в польском кино. Киноведческие записки: историко-
теоретический журнал. 2012. № 100–101. С. 222–237.
12.  Сариуш-Вольська М. Трансформація національної пам’яті у польському кіно. Наукові
записки Українського католицького університету. Серія: Журналістика.
Медіакомунікації. 2015. Ч. VII. С. 112–118.
13.  Солодько П. «Варшавська битва» – просто кіно пролюбов і війну. URL:
https://www.istpravda.com.ua/columns/2011/11/3/61164/
14.  Шатова Е. Н. Польское кино первых послевоенных лет (1944–1956): влияние цензуры
на судьбу и содержание кинотекста. Вестник ЛГУ им. А. С. Пушкина. 2015. Т. 2.
Философия. № 4. С. 272–282.

Захарова Ольга

УКРАЇНО-ПОЛЬСЬКИЙ КОНФЛІКТ НА ВОЛИНІ:

СТИХІЙНИЙ ФАКТОР ТА РУШІЙНА СИЛА

Анотація. У тезах розглянуто деякі аспекти україно-польського протистояння на

Волині 1943–1944 рр., проаналізовано вплив холмських подій на розгортання
антипольських акцій, а також висвітлено причини, що розпалювали вогнище конфлікту і
зумовили його масовий характер.
Ключові слова: україно-польський конфлікт, Холмщина, Волинь, стихійний фактор.

Abstract. The article provides some aspects of the Ukrainian-Polish confrontation in

Volyn in 1943–1944, analyzes the impact of the conflict in Kholmschyna on the anti-Polish
actions and examines the reasons that escalated the conflict and caused its mass character.
Keywords: Ukrainian-Polish confrontation, Kholmschyna, Volyn, mass character.

Однією із найпроблемніших сторінок польсько-української історії є

взаємини українців і поляків періоду Другої світової війни. Аналіз причин
цих складних взаємин приводить нас ще до початку XX ст., у яке українці та
поляки входили народами, розділеними двома імперіями – Російською та
Австро-Угорською. Тривала відсутність у них власних держав з чітко
окресленими кордонами і є коренем кровопролитних конфліктів, адже їхнє
22
тисячолітнє протистояння постійно виникало на ґрунті територіальних
суперечок. Проблемними були землі Волині, Галичини, Холмщини,
Підляшшя, Надсяння та Лемківщини, які кожна зі сторін вважала своїми.
Різниця в розумінні того, якими можуть бути кордони майбутніх держав і
стала джерелом гострих міжнаціональних конфліктів.
Україно-польські відносини особливо загострилися напередодні війни.
Осадництво та соціальна дискримінація українців на Волині впродовж 1920–
1930-х рр., репресивна антиукраїнська акція – «пацифікація» 1930 р. на
Галичині, руйнування церков на Холмщині 1938 р. стали прологом до
відкритого збройного протистояння.
Перші вбивства українських активістів та напади на установи почалися
ще 1941 р. на Холмщині. В листопаді невідома польська група здійснила
напад на українське село Василів Великий. В січні 1942 р. відбувся напад на
села Розтоки, Клештів та Казимирівка гміни Жмудь Холмського повіту [1,
71–72]. Впродовж лютого–вересня 1942 р. було вбито десять мужів довір’я
Українського допомогового Комітету у Малицях, Которові, Жулицях,
Броніславці, Стрільцях, Гостинному. Як зауважив російський дослідник
О. Гогун, поляки влаштовували «терор проти націоналістично налаштованої
української еліти, в тому числі й тому, що розуміли: саме в цьому середовищі
гніздиться маса «сепаратистів», які мріють про відділення від Речі
Посполитої південно-східних окраїн» [2, 145].
Наприкінці 1942 р. на Холмщині польські боївки вчинили низку
репресивних заходів стосовно українців, звинувачуючи їх у співпраці з
німцями. Саме у відповідь на польські репресії проти українського населення
групи нелегалів на Волині, які переховувалися в лісах, почали здійснювати
відплатні репресії щодо польського населення, що перетворилися на постійні
напади на польські села і з Волині перекинулися на інші області Західної
України [8, 197]. Тисячі українських втікачів потягнулися через Західний Буг
на Волинь. Саме ці біженці були наочною агітацією, що істотно посилила
антипольські настрої волинян-українців і не сприяла примиренню між двома
народами, а, навпаки, провокувала загострення стосунків між ними.
Інформація про перебіг конфлікту циркулювала між різними
районами – Холмщиною, Волинню, Галичиною, попри їхню ізольованість.
Вона була одним із чинників посилення протистояння. Перші вбивства
польських селян на Волині були зафіксовані наприкінці 1942 р. під впливом
згадуваних подій на Холмщині та Люблінщині. У березні 1943 р. відбулися
масові вбивства поляків у Сарненському та Костопільському районах
Рівненської області [5, 36]. Реальне загострення ситуації виникло влітку та
восени 1943 р. Це було повʼязано з припливом польських біженців із Волині
та початком антипольських дій ОУН і УПА на Холмщині.
Саме на літо 1943 р. припадає пік антипольських акцій на Волині. Зранку
11 липня 1943 р. загони УПА, бульбівців і мельниківців одночасно напали на
десятки польських поселень у трьох повітах: Ковельському, Горохівському та
Володимирському. Польські партизанські загони та польська допоміжна поліція
відповіли на події 11 липня масовими нападами на українські села. У звіті за
23
вересень 1943 р. з Волині читаємо: «Поляки з Білина у кількості 40–50 осіб,
озброєні зброєю, а часто з вилами, косами і сокирами напали на с. Руду, забили
понад 20 осіб і багатьох поранили» [7, 91]. Використання предметів
домашнього реманенту свідчило: війна набула стихійного характеру, крім
озброєних учасників підпільних рухів обох народів, до неї активно долучалося
цивільне населення, селяни, яким бракувало зброї.
Як стверджують дослідники, антипольська акція на Волині потрапила
на «сприятливий» ґрунт загальної ненависті до поляків з боку українського
населення, в очах якого останні виступали гнобителями, окупантами,
колонізаторами та ще й колаборантами. Терор розвивався стихійно і масово
як підсвідома спроба одним ударом розв’язати гордіїв вузол протиріч [3, 56].
Цікавими є спогади учасників трагічних подій. Наприклад, Феодосій
Бохотниця згадував: «У нас (на Волині) було тихо, але ми почули з
Холмщини, що там біда – поляки б’ють, нищать наших українських людей.
Як дійшло все це до нас, у наших селах стали збиратися хлопці, рішати:
«Давайте допоможемо, бо там біда! Холмщину палять і б’ють!»» [4, 127].
Михайло Подворняк згадував: «Невідомо чи ті чутки були правдиві, але вони
запалювали наших людей ненавистю до поляків. Розуміється, що в усьому
тому була німецька рука, а може й рука більшовиків, щоб звести ті обидва
поневолені народи до взаємної боротьби. І розпалилася між поляками і
українцями нікому не потрібна братовбивча боротьба» [6, 175]. Спогади
підтверджують те, що емоційно насичені новини про жертви на одному
терені запалювали вогнище конфлікту на іншому.
На зламі 1943–1944 рр. у польсько-українських стосунках щораз у
більшому масштабі почав поширюватися принцип збірної відповідальності,
яка зводилася до вбивства за сам факт, що ти – українець або поляк. Це
створювало таку тяглість подій, в якій вже не можна було зрозуміти, яка
акція є відплатою і за яку [9, 167]. У 1944 р. протистояння сягнуло
найбільшого розвитку на Холмщині та в Галичині й водночас не згасало на
Волині. Конфлікт поширився на величезні території й активно тривав до
1947 р., коли польський та радянський тоталітарні комуністичні режими
зробили спробу розв’язати його взаємною депортацією поляків та українців.
Отже, у Волинських подіях 1943–1944 рр. значну роль відіграв
соціальний фактор. Головним мотиваційним чинником для більшості
українців, що підтримували боротьбу українських націоналістів, була
передусім поведінка їхніх супротивників – з одного боку німецьких
окупантів, з іншого – поляків. Саме жорстка окупаційна політика та утиски
українців у всіх сферах суспільного життя штовхала до лав підпільників та
повстанців звичайних селян. Останні були рушійною силою україно-
польського протистояння та основою української нації загалом.

Джерела та література

1. В’ятрович В. За лаштунками «Волині-43». Невідома польсько-українська війна. Харків:

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. 304 с. 

24
2. Гогун А. Между Гитлером и Сталиным. Украинские повстанцы. Санкт-Петербург:
Издат. дом «Нева», 2004. 416 с. 
3. Каліщук О. Стереотипні уявлення та ментальність як чинник ескалації українсько-
польського протистояння у роки Другої світової війни. Краєзнавство. 2013. № 3. С. 55–59. 
4. Кров українська, кров польська… Трагедія Холмщини та Підляшшя в роках 1938–1948
у спогадах / упоряд. Мирослав Іваник. Львів: Львівська політехніка, 2014. 392 с. 
5. Кучерепа М. Причини, хід та наслідки українсько-польського конфлікту на Волині в
роки Другої світової війни. Краєзнавство, 2013. № 3. С. 33–41. 
6. Подворняк М. Вітер з Волині. Спогади. Вінніпег: Накладом Товариства «Волинь»,
1981. 248 c. 
7. Польсько-українські стосунки в 1942–1947 роках у документах ОУН та УПА: у 2-х т. /
відп. ред. та упоряд. В. М. В’ятрович. Т. 1. Війна під час війни. 1942–1945. Львів: Центр
досліджень визвольного руху, 2011. 792 с. 
8. Поляки та українці між двома тоталітарними системами 1942–1945. Варшава; Київ,
2005. Т. 4. Ч. 2. 878 с. 
9. Sowa A. L. Stosunki polsko-ukraińskie 1939–1947. Kraków: Tow-wo Sympatykow Historii.
345 s. 

Щур Юрій

АГЕНТУРНІ РОЗРОБКИ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ ІЗ ПОЛЬЩІ НА ТЕРИТОРІЇ

ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1940-х рр.

Анотація. Дослідження присвячене спеціальним заходам радянських органів

державної безпеки, які були спрямовані на виявлення серед переселенців із Польщі
учасників українського націоналістичного руху та антирадянських організацій.
Розкриваються основні агентурні розробки, про які збереглося найбільше інформації у
архівах радянських спецслужб.
Ключові слова: Запорізька область, ОУН, Підкарпатське воєводство, Холмщина.

Abstract. Research is aimed to clear special interrogations of Soviet state security services,
which were aimed to espy activists of Ukrianian nationalist and anti-Soviet-organisations among
persons, who were resettled from Poland. There are opened the main agent development, which
information is saved in archives of Soviet state securoty services about.
Keywords: Zaporizzya region, OUN, Podkarpacie voivodeship, Chelm district.

Після 1945 р. на оперативному обліку радянських органів державної

безпеки у Запорізькій області за категорією «антирадянське націоналістичне
підпілля» перебували, здебільшого, учасники Організації українських
націоналістів, які як переселенці прибули на територію області з Польщі [7, 1].
Поступово до них долучалися й уродженці тих західноукраїнських територій,
які й далі перебували у складі УРСР. Оперативний інтерес спецслужб щодо
переселенців був цілком зрозумілий: процеси переселення жителів Західної
України (зокрема й тих, що перебували у складі Польщі, або відходили до неї
після війни) мали намір використати й керівники українського
націоналістичного руху. У зверненні «До керівних і рядових революціонерів»
(3 листопада 1947 р.) надавалися вказівки членам ОУН проводити роботу
серед тих, кого виселяють на Наддніпрянщину. Зокрема, переселенці повинні
25
були розповідати «східнякам» про те, що їх виселили за участь рідних в
УПА, а також пропагувати боротьбу повстанської армії й поширювати
підпільну літературу [8, 1–7].
Переселенську кампанію також намагалися використати для
збереження кадрів підпілля. Особливо це стосувалося членів ОУН та бійців
УПА, які були розконспіровані й перебували на межі арешту. Їхній переїзд на
Наддніпрянщину, разом із легалізацією та уникненням арешту, також
відкривав широке поле для налагодження нової мережі націоналістичного
підпілля, яка могла стати запасною базою для провідників українського
націоналістичного руху.
Від часу прибуття перших ешелонів з переселенцями органи
держбезпеки працювали над створенням серед них агентурної мережі.
Відповідно до вказівок, отриманих у січні 1945 р., відділом по боротьбі з
бандитизмом УНКВС по Запорізькій області станом на 1 липня вже було
завербовано 19 агентів [6, 82]. Однак, в наступні роки загальною успішністю
співробітники УМВС Запорізької області похвалитися не могли. У серпні
1946 р. до Запоріжжя надійшов лист з Міністерства внутрішніх справ УРСР,
в якому було підпадала під сувору критику тогочасна діяльність й були
надані поточні рекомендації, зокрема й щодо організації агентурної роботи
серед переселенців з Польщі. Для покращення роботи по боротьбі з
українськими націоналістами наголошувалося на необхідності проводити
вербування серед вчителів, агрономів, лікарів та інших представників
інтелігенції. Тобто, серед тих людей, які мають найбільшу довіру серед
односельців. Особливу увагу, знову ж таки, треба було приділити агентурній
роботі серед переселенців з Польщі для виявлення з-поміж них оунівців,
упівців та інших антирадянщиків [3, 116–120].
Серед агентурних розробок, про які збереглося найбільше інформації,
можна виокремити:
а) справа «Пораженці», заведена на переселенців з с. Гічва, гміна
Лісько Прикарпатського воєводства, які прибули до с. Федорівка
Приазовського району. Задіяні агенти «Моряков», «Потоцький» (Василь
Храпко), «Львівський» (Іван Лучейко) та «Якорь» (Яковлєв) [2, 82–84];
б) розробка переселенців з Холмщини Василя Хлопка, Лева Павлюка та
Матвія Громчевського, які проживали у с. Дмитрівка Бердянського району.
Їх підозрювали у створенні осередку ОУН-м у селі й залученні до його
діяльності місцевих жителів [1];
в) справа «Галичани» на переселенців з с. Кульно в гміні Курилувка
Підкарпатського воєводства Андрія Цаль та Степана Занько, які проживали у
Мелітопольському районі. Справу розробляла агентка «Степова» (Надія
Строцкевич) [5, 240–241];
г) справа-формуляр «Посох» на переселенця з Холмщини священика
Олега Мількова, який мешкав у Бердянську. Його підозрювали у співпраці з
«мельниківською» ОУН. До розробки у різний час залучалися агенти й
інформатори «Виноградов» (Йосип Дрожча), «Спасов», «Лев», «Степова»
(Надія Строцкевич), «Пчельніков» та «Проскуров» (Олександр Загорайко) [5,
259–266, 277–282].

26
 Аналіз наявних документів свідчить, що у 1949 р. питома вага
агентурно-оперативної діяльності з протидії українським націоналістам на
території Запорізької області також припадала на переселенців із Західної
України або земель, які перебували у складі Польщі. На оперативному обліку
перебували близько 30 осіб. Загалом в провадженні було 14 справ-
формулярів та 13 справ попередньої агентурної розробки. Станом на
15 серпня 1949 р. серед переселенців вже було заарештовано 18 осіб, з яких
15 – за належність до ОУН [4, 292–502].

Джерела та література

1. Архівний підрозділ Управління Служби безпеки України в Запорізькій області, фонд

припинених справ, спр. П-5556, т. 1–2.
2. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ), ф. 2, оп. 1, спр. 202.
3. ГДА СБУ, ф. 2, оп. 1, спр. 368.
4. ГДА СБУ, ф. 2, оп. 1, спр. 1961.
5. ГДА СБУ, ф. 2, оп. 1, спр. 12644.
6. ГДА СБУ, ф. 2, оп. 94, спр. 6.
7. ГДА СБУ, ф. 2, оп. 95, спр. 58.
8. ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 29.

Хаєцька Олеся

УКРАЇНО-ПОЛЬСЬКЕ СПІВРОБІТНИЦТВО ЯК ЕЛЕМЕНТ

СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ У ЄВРОПІ

Анотація. У статті представлений історичний екскурс для кращого розуміння

характеру відносин Польща–Росія–Україна. Російсько-український конфлікт висвітлено
як загрозу системі європейської безпеки. В цьому контексті україно-польське
співробітництво розглянуто як захисний елемент європейської колективної безпеки. У
процесі дослідження були використані такі методи та підходи: системний підхід, який
надав можливість розглянути явище, що вивчається як цілісний елемент; а також
методи індукції та дедукції, проблемно-історичний метод та метод порівняння, за
допомогою якого проаналізовані російсько-польські та україно-польські відносини.
Ключові слова: Україно-польське співробітництво, система безпеки, україно-
російський конфлікт, стратегічне партнерство.

Abstract. The article presents historical background for a better understanding of the
nature of Poland-Russia-Ukraine relations. The Russian-Ukrainian conflict is highlighted as a
threat to the European security system. In this context, Ukraine-Poland cooperation has
considered the protective element of European collective security. The following methods and
approaches were used in the study: a systemic approach that provided an opportunity to
consider the phenomenon of the subject as a whole; and induction and deduction techniques, a
problem-historical method, and the method of comparison by which the Russian-Polish and
Ukrainian-Polish relations are analyzed.
Keywords: Ukraine-Poland cooperation, security system, Russian-Ukrainian conflict,
strategic partnership.

Польсько-українські відносини в останні роки переживають непростий

період, тому що перед обличчям російської агресії країни як ніколи мають
потребу в тісній підтримці один одного. Але цієї співпраці ще й потребує вся
27
Європа. Отже, маємо на меті підкреслити важливість України та Польщі як
елементів системи безпеки в Європі.
Загалом нинішнє спіробітництво Польщі й України «містить у собі
амбітну надмету – сприяти поверненню Європи у свої визначені історією
кордони, подолати притаманний другій половині ХХ ст. розкол континенту».
Реальною загрозою для всієї системи європейської безпеки у 2014 р.
постала агресивна політика РФ. За цих умов передовим форпостом захисту
європейських цінностей і демократичного порядку виступила Україна.
Оскільки російсько-український конфлікт має не локальне, а глобальне
значення, це свідчить про кризу сучасного стану міжнародних відносин та
правових основ їхнього регулювання. За даними Центру Разумкова, до
головних викликів, спровокованих російсько-українським протистоянням,
належать: 1) руйнування регіональної та глобальної систем безпеки (79 %
опитаних); 2) можливість поширення російської військової експансії на інші
країни (73 % опитаних); 3) зростання ймовірності застосування сили у
вирішенні спорів між державами (59 % опитаних); 4) посилення політико-
економічної конфронтації по осі Захід–РФ (36 % опитаних); 5) зниження
ефективності міжнародних механізмів запобігання розповсюдженню ядерної
зброї (27 % опитаних) [9].
Цілком обґрунтованою є позиція аналітиків про те, що російсько-
український конфлікт, безперечно, впливає на сьогодення та вплине на
майбутнє ЄС і всієї євроатлантичної Європи. Цей вплив може мати негативні
наслідки і призвести до розбіжностей між країнами-членами ЄС щодо
економічних, політичних, воєнних засад Союзу. Російська Федерація вже
тривалий час намагається послабити та дестабілізувати позиції ЄС, і у такий
спосіб посилити власний вплив у європейському регіоні. Найбільш
вразливими до кремлівської пропаганди виявилися країни Центрально-
Східної Європи. Це і не дивно, оскільки так склалося історично, що Росія має
безпосередній вплив в тому регіоні, особливо на Польщу та Україну.
На нашу думку, варто нагадати історичний контекст польсько-
російських відносин.
Царство Польське, яке було створене внаслідок Віденського конгресу,
мало широку автономію, але під верховною владою Росії. Тобто тогочасна
Польща мала власну конституцію, що була однією з найліберальніших в
Європі, яка передбачала, зокрема, свободу слова та релігійну терпимість, а
також двопалатний парламент (сейм). Царство Польське мало власне
законодавство, адміністративну та судову систему, збройні сили, грошову
одиницю та митну територію. Проте Главою держави був російський
імператор, який і мав титул короля (царя) Польщі. Ось чому і зустрічаємо
такі визначення «Королівство Польське – автономна польська держава у
складі Російської імперії в 1815–1875 рр.» [10].
Проте, з часом ставлення Росії до Польщі перейшло на новий рівень,
від «підпорядкованої» Польща перетворилася на конкурента для РФ.
Оскільки вважали, що Польща може, по-перше, почати свою експансію на
схід, в ті землі, які тільки в кінці XVIII ст. були приєднані до Росії і ще не до
28
кінця русифіковані. По-друге, вона могла потрапити в залежність і стати
знаряддям в руках сусідніх держав – Австрії і Німеччини, які можуть
використовувати Польщу у своїй грі проти Росії.
Унаслідок російсько-українсько конфлікту посилилося і протистояння
між РФ та Заходом, що може призвести до ще більшої поляризації на
європейському континенті та початку нової «холодної війни».
Задля виправлення ситуації співробітництво України і Польщі є
необхідним. Обидві держави сприймають одна одну як стратегічних
партнерів, і таке сприйняття пережило майже тридцять років підйомів у
міжнародному середовищі та внутрішньополітичних перетворень обох країн.
Позиція двосторонніх відносин між ними продовжує залишатися одним з
ключових факторів загальної регіональної стабільності.
Довговічність нинішнього стратегічного партнерства Польщі та
України залежить від загального розуміння проблем безпеки в Східній
Європі. Незважаючи на те, що Польща і Україна знаходяться в абсолютно
різних умовах – Польща є членом ЄС і НАТО, а Україна – ні, – ці дві країни
сприймають російський ревізіонізм як значну загрозу. На це вплинула
однакова історія бути жертвами могутніх сусідів.
Загалом динамічний розвиток польсько-українського військового
співробітництва за останні 20 років був вираженням розвитку
добросусідських відносин між країнами, які сприймають одна одну як
«дружні» і водночас «основні» для формування «вашої» безпеки.
Також у цьому контексті треба розглянути найяскравіші прояви
двостороннього співробітництва:
• співпраця у здійсненні мирно-гуманітарних операцій під егідою ООН
та НАТО, прикладом якої є участь польських та українських військ у місії
ІФОР та СФОР у Боснії та Герцеговині, і передусім функціонуванні
польсько-українського батальйону, що діє з липня 2000 р. у в рамках місії
НАТО в Косові (КФОР) [12];
• здійснення з серпня 2003 р. по грудень 2005 р. заходів зі стабілізації
ситуації на території Іраку в складі коаліції, що вміщує багатонаціональний
відділ Centrum-Południe, який працює у польському секторі відповідальності;
• формування багатонаціональних підрозділів і підрозділів для
використання в миротворчих операціях, таких як: польсько-литовсько-
український батальйон (проєкт не реалізовано) та польсько-литовсько-
українська бригада, яка створена в Любліні [11].
Існують також інші рівні співпраці, такі як:
• постійні консультації з питань безпеки та оборони, з питаннями щодо
підготовки та участі військових контингентів у стабілізаційних та мирних
місіях (наприклад, місія ПМК в Афганістані) включно;
• допомога Україні розвивати співпрацю з євроатлантичними
структурами безпеки;
• обмін досвідом проведення реформ оборонної системи та збройних сил;
• підтримка співпраці в рамках спільних проєктів у сферах досліджень,
розробок та впровадження;
• співпраця в галузі управління повітряним простором;

29
 • співпраця, з технічною допомогою у проведенні заходів щодо зміцнення
довіри в рамках НБСЄ / ОБСЄ та Договору про відкрите небо включно.
Наслідком співпраці є відмова Польщі від проєктів, що завдають шкоди
інтересам України (Північний потік та так звана друга гілка трубопроводу
Ямал [13]), а також однозначна підтримка, надана українській стороні також
на форумі ЄС під час російсько-українських газових конфліктів у 2006 р. [7].
Можна зробити висновок, що співпраця у сфері безпеки – це не лише
приклад реального розвитку двосторонніх відносин та співпраці у створенні
та зміцненні стабільності Європи, а й здатність використовувати цей аспект
відносин для досягнення взаємної вигоди в рамках зміцнення власної
національної безпеки.
І пам’ятайте про дві рекомендації, які сформулювали відповідно Ігнасій
Дашинський, один із батьків незалежності Польщі в 1918 р., і Збігнєв
Бжезінський: «Не буде незалежної Польщі без незалежної України». Поляки,
пам’ятаючи заповіт батька-засновника сучасної польської державності
Юзефа Пілсудського, що без української незалежності не буде безпеки для
Польщі, належним чином оцінили героїчні зусилля українського народу. Так
чи інакше україно-польське співробітництво має велику силу та успішне
майбутнє, і є тим важливим елементом, без якого механізм системи безпеки у
Європі не буде функціонувати.

Джерела і література

1. Бабак О. І. Політика Польщі щодо України (кінець 1980-х – 1990-і роки): автореф. дис.
на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.02; Ін-т укр. археогр. та
джерелознав. ім. М. С. Грушевського НАНУ. Київ, 2002. 
2. Васильєв Д., Чекаленко Л. Українсько-польські відносини наприкінці XX століття.
Нова політика. 1998. No 4. С. 13–17. 
3. Герасимчук Т. Україна–Польща: стратегічне партнерство. Наукові записки
Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.
Серія: Історія. Тернопіль: ТДПУ, 2002. Вип. 5. С. 168–174. 
4. Горун Д. О. Українсько-польські відносини (1991–1997). Рукопис. 
5. Деревянко І. Українсько-польські взаємовідносини у 1918 р. Пам’ять століть. 2002.
№ 2. С. 68–72. 
6. Ігнатова О. Образ сучасної України в польському тижневику «Політика». Вісник
Львівського університету. Серія журналістика. 2004. Вип. 25. С. 499–504. 
7. Історія газового конфлікту: Роки незалежності 2009. URL:
https://www.epravda.com.ua/publications/2009/01/15/177711/ 
8. Николайчук И. А. О сущности гибридной войны в контексте современной военно-
политической ситуации. Проблемы национальной стратеги. 2016. № 3(36). С. 85–104. 
9. Центр разумкова. URL: http://razumkov.org.ua/ 
10. Ясь О. В. Царство Польське. Енциклопедія історії України: у 10-ти т. Т. 10: Т–Я /
редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. Київ: В-
во «Наукова думка», 2013. 688 с. URL: http://www.history.org.ua/
?termin=Tsarstvo_Polske (дата звернення: 07.04.2020). 
11. Ofi cjalnie został rozformowany 30 września 2010 r polukrbat/ 
12. Udział w następujących misjach: Misja Sił Implementacyjnych NATO w Bośni i
Hercegowinie (IFOR)grudzień 1995–grudzień 1996 r.; Misja Sił Stabilizacyjnych NATO w
Bośni i Hercegowinie (SFOR) grudzień 1996–grudzień 1999 r.; Misja Międzynarodowych
Sił Wsparcia Pokoju w Kosowie (KFOR) wrzesień 1999 r. –do dziś. 
13. Zięba R. Główne kierunki polityki zagranicznej Polski po zimnej wojnie, Warszawa, 2010.
S. 210–211. 
30
Щербаков Ігор

ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ ЯК ФАКТОР ВПЛИВУ НА

УКРАЇНО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ

Анотація. Стаття охоплює аналіз феномена політики пам’яті в контексті

україно-польських відносин. Були досліджені проблеми, пов’язані зі встановленням
офіційної політики пам’яті в Україні та залежність офіційного історичного курсу
Польщі та України від політичної влади.
Ключові слова: політика пам’яті, офіційний історичний курс, інститут
національної пам’яті, україно-польські відносини.

Abstract. The article includes the analysis of the phenome of politics of memory in the
context of Ukraine-Poland relations. It also includes the research of the problems connected
with implementation of Ukrainian official politics of memory and dependence of Ukrainian and
Poland official historical courses from the government.
Keywords: politics of memory, official historical course, the institute of national
remembrance, Ukraine-Poland relations.

Політика пам’яті є однією із важливих складових у питанні

державотворення. Цей феномен є відбиттям офіційного історичного наративу
держави, яким вона керується як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.
Зазвичай політика пам’яті вважається одним із можливих інструментів
консолідації суспільства, знаряддям для формування національної ідентичності.
Але дуже часто політика пам’яті стає об’єктом маніпулювання з боку
політичних еліт, що передусім робиться задля отримання підтримки електорату.
Такі дії мають негативні наслідки як для внутрішньої, так і для зовнішньої
політики держави. Питання політики пам’яті є важливим об’єктом дослідження
у контексті україно-польських відносин, адже якісно впливає на їхній стан.
Проблема політики пам’яті є аспектом багатостороннього дослідження
україно-польських відносин у контексті спільних історичних подій та діалогу
навколо них. Основними проблемами, що стають об’єктами досліджень
науковців, є: огляд сучасного стану відносин між Україною та Польщею, де
питання історичного діалогу є одним із важливих факторів впливу; аналіз
діяльності польського та українського інститутів національної пам’яті;
проблема інтерпретації спільних історичних подій; аналіз внутрішніх проблем
України у сфері побудови політики пам’яті. Вищезазначеними проблемами
займається широке коло дослідників, зокрема варто виділити: К. Зарембо [5],
А. Шептицького [12], В. Конончук [11], В. Лозового [7], А. Киридион [6],
С. Троян [9], М. Гон [3], Г. Войделко [13], Л. Адамського [1], О. Бетлій [2].
Актуальність дослідження впливу політики пам’яті на україно-польські
відносини обумовлюється її значенням для формування історичного діалогу
між Україною та Польщею, залежності українського та польського
історичних курсів від правлячої еліти та наявності проблем, пов’язаних з
формуванням української політики пам’яті.
Україна, як і будь-яка держава світу, потребує потужного інструменту для
консолідації свого суспільства, тому, спроби віднайти та впровадити той
31
історичний курс, що буде базисом для формування національної ідентичності та
буде вкладатися у рамки колективної пам’яті українців, є логічними. Але,
зважаючи, на відносно молодий вік нашої держави, непостійність у формуванні
історичного дискурсу та його залежність від політичної влади, варто зазначити,
що наша держава стикається з низкою проблем. Однією із таких проблем є
впровадження офіційної політики пам’яті в зовнішньополітичний діалог з
країнами-сусідами. Дуже часто труднощі виникають у спробах впровадити
український історичний курс у відносини з Польщею, адже спільність
історичних подій, полярність їхнього сприйняття унеможливлюють ефективний
діалог як між інститутами національної пам’яті, так і між політичними елітами
обох держав. Досліджуючи питання впливу політики пам’яті на двосторонні
відносини, варто було б коротко охарактеризувати зазначений феномен як в
Україні, так і в Польщі. А. Киридон виділяє п’ять основних етапів державної
політики пам’яті в нашій державі [6]:
• І етап – кінець 1980–1994 рр. – історія використовується для
легітимації новоствореної держави витіснення радянського минулого;
• II етап – 1994–2004 рр. – офіційний історичний курс – невизначений,
багатосторонній. Підписання у 1997 р. між Польщею та Україною Спільної
заяви «До порозуміння та єднання» [8], яка лише формально визначала
україно-польське співробітництво та початок історичного діалогу;
• ІІІ етап – 2005–2010 рр. – формування національної форми політики
пам’яті, створення Українського національного інституту пам’яті (діяльність
спрямована на боротьбу з російським історичним дискурсом, нерозуміння
польської проблеми), визнання С. Бандери та М. Шухевича національними
героями, напруження у відносинах з Польщею, як наслідок – резолюція
Європарламенту щодо зазначеного питання [11];
• IV етап – 2010–2014 рр. – проросійський курс політики пам’яті,
альтернативна діяльність до дій попереднього етапу, відмова від
«націоналістичних» героїв;
• V етап – 2014–2019 рр. – декомунізаційні процеси, глорифікація
діяльності ОУН-УПА та їхніх очільників, УІНП став політичним органом, а
не дослідницьким, відчутне загострення відносин з Польщею у сфері
політики пам’яті.
Державна політика пам’яті Польщі, започаткована ще наприкинці
ХХ ст., творцями якої виступили Юліуш Марошевський та Єжи Ґєйдориць,
була спрямована на пошук спільного діалогу з Литвою, Україною та
Білоруссю, підтримку їхньої незалежності. Польща на початку 1990-х рр.
обрала шлях євроінтеграції, визначила для себе зовнішньополітичні
пріоритети у співпраці з ЄС. Політика пам’яті була спрямована на вирішення
внутрішніх проблем, а саме участі поляків у Голокості, розуміння трагічних
подій на Волині в 1943–1944 рр. Починаючи з 2015 р., з приходом до влади
правої консервативної партії «Право і справедливість», питання Волинської
трагедії набуло для Польщі нового значення. Тепер основним завдання було
встановлення історичної правди і справедливості навколо зазначених подій.
Польща, яка, на відміну від України, була зацікавлена у вирішенні цієї
32
проблеми, активніше впроваджувала її у внутрішньо- та
зовнішньополітичний дискурс [7]. Питання встановлення історичної правди
стало важливим завданням для політичних еліт Польщі. Водночас українські
політичні кола, намагаючись побороти проросійський вплив та сформувати
національну ідентичність навколо борців за незалежність нашої держави,
почали впроваджувати процеси декомунізації.
Спільно з УІНП були розроблені так звані «декомунізаційні пакети»,
що вміщували закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за
незалежність України у XX столітті» [4]. Прийняття цих законів викликало
обурення у польських партнерів, адже очільники ОУН-УПА знову почали
вважатися національними героями, тоді як одним із основних завдань поляків
було засудження дій ОУН-УПА з боку України. Уже у 2016 р. Польський
Сейм, разом з ПІНП, розробляє, а потім й ухвалює резолюцію «Про
встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого
ОУН-УПА», що спричинило бурхливі дискусії в українському суспільстві.
Українська сторона виявила знак протесту проти зазначеної резолюції, адже
українські національні герої, які є прикладами патріотизму та відданості
Україні, визнавалися прямими учасниками геноциду щодо поляків [5]. З
прийняттям зазначеної резолюції та подальших дій з боку польської влади та
Інституту національної пам’яті українська сторона приймає доволі
радикальне рішення щодо введення мораторію на пошуково-ексгумаційні
роботи на польських похованнях ХХ ст. на території України.
Пізніше, підписання польським президентом Анджеєм Дудою закону про
Інститут національний, що містив норми про заборону «бандерівської
ідеології», спричинило значне погіршення співробітництва між польськими
та українськими дослідниками. Практично будь-які спроби діалогу були
заморожені на невизначений термін.
Зазначені події внесли напругу в україно-польські відносини і є
яскравими прикладом втілення так званої «війни пам’яті», розпочатої без
урахування можливих наслідків для їхніх двосторонніх відносин. Відсутність
ефективних координаційних механізмів на вищих ешелонах влади
спричинили істотне погіршення добросусідських відносин. Залежність
історичних дискурсів та роботи інститутів національної пам’яті обох держав
від політичних рішень та спроби маніпулювання історичними подіями
призвели до гострої кризи в україно-польському історичному діалозі.
Питання впровадження політики пам’яті в зовнішньополітичний дискурс
Україною досі є нагальним і вимагає негайного вирішення. На жаль,
проблеми, що виникають навколо конфліктів на історичному підґрунті,
якісно впливають як на Польщу, так і на Україну: визначення пріоритетів та
завдань з боку української та польської сторони, побудова рівноправного
історичного діалогу, що не повинен базуватися на взаємному звинуваченні та
акцентуванні уваги на негативних історичних подіях. Лише конструктивний
підхід зможе перетворити питання політики пам’яті в україно-польських
відносинах на фактор консолідації та мотивації до співпраці.

33
 Джерела та література

1. Aдамський Л. Польсько-українські відносини – від історії не втечеш. URL:

https://dt.ua/history/polsko-ukrayinski-vidnosini-vid-istoriyi-ne-vtechesh-_.html
2. Бельтій О. «Розмінувати» минуле. URL: https://dt.ua/international/rozminuvati-minule-
307772_.html
3. Гон М., Івчик Н. С. Політика пам’яті України й Польщі щодо жертв голокосту:
особливості реалізації. URL: http://intermarum.zu.edu.ua/article/view/67267/65927
4. Закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у
XX столітті». URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/314-19
5. Зарембо К. Аудит зовнішньої політики Україна-Польща. URL:
http://neweurope.org.ua/wp-content/uploads/2017/10/Aud_Ukr_Poland_ukr_net.pdf.
6. Киридон А. Політика пам’яті в Україні (1991–2015 рр.). URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ues_2015_15_24
7. Лозовий В. Сучасна історична політика Польщі: виклики для України. URL:
https://niss.gov.ua/sites/default/files/2017-03/Polsha-f4a08.pdf
8. Спільна заява Президентів Україниі Республіки Польща «До порозуміння і єднання»,
21.05.1997. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/616_005
9. Троян С. Компаративний аналіз сучасних політик пам’яті в Україні та республіці
Польща. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ntip_2013_6_24
10. Український інститут нацпам’яті припиняє діяльність форуму істориків у Польщі
через небезпеку українським дослідникам. URL: https://prm.ua/zayava-institutu-
natsionalnoyi-pamyati-pro-polskiy-zakon/
11. Еuropean Parliament resolution of 25 February 2010 on the situation in Ukraine. URL:
http://www.europarl.europa.eu/sides/getDoc.do?pubRef=-//EP//TEXT+TA+P7-TA-2010-
0035+0+DOC+XML+V0//EN
12. Kononczuk W. The Paradoxes of Polish-Ukrainian Relations, URL:
https://www.wilsoncenter.org/blog-post/the-paradoxes-polish-ukrainian-relations
13. Szeptycki A. Poland-Ukraine relations. URL: https://www.ucm.es/data/cont/
media/www/pag-78913/UNISCIDP40-4AndrzejSzeptycki.pdf
14. Woidelko G. The Polish-Ukrainian Battle for the Past. URL: https://carnegieeurope.eu/
strategiceurope/75029

Чарських Ігор, Шкарпітна Олена

ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНО-ПОЛЬСЬКОЇ ПУБЛІЧНОЇ

ДИПЛОМАТІЇ У СФЕРІ ЗБЕРЕЖЕННЯ СПІЛЬНОЇ
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОЇ СПАДЩИНИ

Анотація. Культурна дипломатія є потенційно сильним важелем зміцнення

україно-польських стосунків. Із суперечок навколо болючих проблем історії, а, тім
більше – політичних спекуляцій навколо них, – варто спрямовувати україно-польський
діалог на питання збереження пам’яток спільної культурно-історичної спадщини з
долученням до такого спілкування державних структур, меценатів, громадських
організацій, переводячи його у практичну площину і надаючи цьому процесу гідне
висвітлення в мас-медіа.
Ключові слова: україно-польські відносини, культурна дипломатія, міжкультурний
діалог, культурно-історична спадщина, Поділля.

34
 Abstract. Cultural diplomacy is a potentially durable tool for strengthening Ukrainian-
Polish relations. From the disputes over the painful problems of history, and, moreover, the
political speculations around them, it is worthwhile to direct the Ukrainian-Polish dialogue on
the preservation of monuments of the common cultural and historical heritage with the
involvement of state structures, charitable foundations, and public organizations. It is important
fulfil intentions into practice giving the process a decent coverage in the mass media.
Keywords: Ukrainian-Polish relations, cultural diplomacy; intercultural dialogue,
cultural and historical heritage, Podillya.

При усій різноманітності спільних інтересів України та Польщі,

відносини між дома сусідніми країнами важко назвати абсолютно безхмарними.
Хоча на рівні президентів обох держав досягнуто домовленості про оновлення й
перезавантаження двосторонньої робочої групи з вирішення проблемних
історичних питань [4], діалог по болючих проблемах історії першої половини
ХХ ст. йде дуже важко. З польської сторони зберігаються питання до
української влади стосовно суцільної українізації системи освіти, а також
затримок з наданням згоди на відновлення пошуково-ексгумаційних робіт на
території нашої країни. З боку української сторони існує невдоволення
недостатньою рішучістю польської влади у покаранні ксенофобських проявів
польських правих екстремістів проти українських мігрантів та студентів у
Польщі. Перелік можна продовжувати, але очевидно, що його позиції
стосуються доволі широкого кола гуманітарних питань, в якому іноді бракує
конструктивної співпраці та бажання сторін йти на компроміс. Співробітництво
України та Польщі матиме новий імпульс у разі зосередження уваги на
спільному розв’язанні завдань, навколо яких розбіжності відсутні.
Збереження й відновлення пам’яток спільної культурно-історичної
спадщини на території Поділля, зокрема Вінниччини, є одним з таких
завдань, що потребує скоординованих зусиль і відкриває можливості
пожвавлення україно-польської співпраці в гуманітарній сфері.
Історичне минуле Вінниччини, зокрема у культурному контексті, тісно
пов’язане із Польщею, з Річчю Посполитою. Польська шляхта залишила
глибокий мистецький, архітектурний слід на теренах Поділля. Мистецтво – це
те поле діяльності, яке є лакмусовим папірцем для суспільства у сенсі його
ментальності та розуміння культури. Зберегти архітектурні пам’ятки та
налагодити міжкультурний діалог у сфері мистецтва, реставрації є важливим
завданням для сучасних поколінь. Культурна дипломатія – це той важливий та
сильний важіль у взаємовідносинах України та Польщі, завдяки якому ми
маємо змогу врятувати архітектурні та мистецькі пам’ятки, а також створити
нові сучасні шляхи для реалізації та співпраці у сфері архітектури та мистецтва.
Так історично склалося, що у 1569 р. Люблінська унія об’єднала
Королівство Польське та Велике князівство Литовське в єдину державу – Річ
Посполиту. На території Поділля, зокрема Вінниччини, існувала ціла низка
оборонних пунктів Речі Посполитої – Брацлав, Бар, Могилів, Шаргород,
Вінниця, Ямпіль, Буша, Красне, Погребище, а також королівські замки та
фортеці, замки-резиденції магнатів, оборонні комплекси (зокрема «Мури» на
Вінниччині). У ХVІІІ ст. на подільських теренах проживало декілька десятків
польських або полонізованих руських родів, серед яких: Замойські,
Мошинські, Потоцькі, Сосновські, Любомирські, Жевуські та ін.
35
 На Поділлі функціонували католицькі чернечі ордени: єзуїтський,
домініканський і капуцинський, які споруджували костели та кляштори.
Відомі архітектурні надбання, такі як: Домініканський костел в Вінниці
(1758 р.), Костел св. Станіслава, с. Чортків, Кафедральний костел Петра й
Павла у Кам’янці, Троїцький костел в Браїлові (1767 p.).
Важливими пам’ятками архітектури є маєтки польських магнатів:
палац Потоцьких у Тульчині в стилі класицизму другої половини XVIIІ ст.,
палац Грохольських у стилі раннього класицизму у селиці Вороновиця, палац
Вітославських, який був побудований ще у XVII ст., палац Собанських,
розташований в Ободівці Тростянецького району [2]. Минувшина залишила
неоціненний золотий слід в архітектурі та культурі Поділля.
У сучасних міжнародних відносинах цінується міжкультурна
комунікація, різного роду обміни. Сфера мистецтва посідає важливе місце та
значення і є частиною дипломатичних відносин, між Україною та Польщею
зокрема. На порядку денному в міжкультурному діалозі двох країн дуже
актуальними є наукові розробки та дослідження спільного минулого. Норми
польсько-української співпраці закладені ще у «Декларації про принципи та
основні напрямки розвитку україно-польських відносин» від 13 жовтня
1990 р. [1], статті 5 і 9 якої визначають основні напрями і обсяги
гуманітарного співробітництва, зміст і кінцевий результат культурного,
наукового, освітнього обміну. Двостороння співпраця України та Польщі
мусить будуватися на демократичних засадах та взаємозобов’язаннях щодо
дотримання принципів та цінностей збереження культурної спадщини.
Прикладом вдалої дипломатії за рахунок організації міжкультурного
діалогу є робота Генерального консульства Республіки Польща у м. Вінниця.
Проведення різноманітних вечорів польської культури, підтримка громади,
організація творчих вечорів Товариства польської культури ім. Івана Павла ІІ в
Кам’янці-Подільському, відкриття мистецьких виставок із залученням
польських та українських митців, перегляд польського та українського кіно та
проведення днів Польщі в Україні – все це є важливими проявами культурної
дипломатії Польщі в Україні. Історія Поділля тісно пов’язана з польською
шляхтою та з Річчю Посполитою. На жаль, час невблаганний, та брак коштів, а
іноді – й політичної волі зі сторони України має негативні наслідки відносно
цінних культурних пам’яток, деякі з яких, навіть у занедбаному стані, є окрасою
Поділля. Держава має залучити усі ресурси до збереження та відновлення
культурних цінностей, залишених минулими поколіннями. Це важливий
пріоритет дипломатичних, міжкультурних відносин. Збереження історичної
спадщини є показником висококультурності нації.
Україно-польський діалог варто спрямовувати на питання збереження
пам’яток спільної культурно-історичної спадщини з долученням до такого
спілкування державних структур, меценатів, громадських організацій,
переводячи його у практичну площину і надаючи цьому процесу гідне
висвітлення в мас-медіа. Завдання дипломатичної служби полягає в тому,
щоб розвивати культурні взаємозв’язки між державами та залучати усі наявні
методи для досягнення спільної мети та співпраці.

36
 Джерела та література

1. Декларація про принципи та основні напрямки розвитку українсько-польських

відносин. 13.10.1990 р. Україна на міжнародній арені: зб. документів і матеріалів
1986–1990 рр. Київ: Україна, 1992. С. 27–30.
2. Малаков Д. В. По восточному Подолью (От Жмеринки до Могилева-Подольского).
Москва: Искусство,1988. 168 с.
3. Папакін А. Г. Поляки в Україні. URL: http://www.history.org.ua/?termin=poljaky_v_ukrajni
4. Україна та Польща домовились оновити й перезавантажити двосторонню робочу групу
з вирішення проблемних історичних питань – Володимир Зеленський. URL:
https://www.president.gov.ua/news/ukrayina-ta-polsha-domovilis-onoviti-j-perezavantazhiti-
dvos-57029
5. Kononczuk W. The Paradoxes of Polish-Ukrainian Relations. Kennan Institute Papers.
May 23, 2018. URL: https://www.wilsoncenter.org/blog-post/the-paradoxes-polish-ukrainian-
relations.

Бондар Ірина

ПЕРША ЛЕДІ ПОЛЬЩІ ЯК ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ І

«КУЛЬТУРНИЙ ДИПЛОМАТ»

Анотація. У дослідженні аналізується процес становлення інституту першої леді

Республіки Польща. Автор досліджує громадську діяльність і проєкти у галузі культурної
дипломатії перших леді Республіки Польща від Данути Валенси до Агати Корнхаузер-
Дуди для аналізу зарубіжного досвіду діяльності інституту першої леді.
Ключові слова: перша леді, діяльність першої леді, перша леді Польщі, культурна
дипломатія першої леді.

Abstract. The article analyzes the the process of establishing of the institute of the First
Lady in Republic of Poland. The author researches public activity of the first ladies of the
Republic of Poland from Danuta Wałęsa to Agata Kornhauser-Doody in order to analyze the
international experience of the institute of the First Lady.
Keywords. First lady, activities of first lady, first lady of Poland, first lady’s cultural
diplomacy.

Інститут першої леді дедалі набуває все більшої популярності в країнах

Центральної та Східної Європи. В Україні цей інститут має великий потенціал і
все ще перебуває на стадії становлення та розвитку. Відтак дослідження
діяльності перших леді інших країн є важливим для запозичення досвіду та
аналізу кращих практик використання цього інституту у сфері публічної і
культурної дипломатії. На нашу думку, варто звернути увагу на інститут першої
леді в Республіці Польща, оскільки ця держава є близькою нам не лише
територіально, а й через певну спільність нашої історії та культури.
Оскільки інститут першої леді – це елемент політичної культури
демократичної держави, то, на нашу думку, його дослідження потрібно
починати з аналізу діяльності дружини першого демократично обраного
президента Республіки Польща Леха Валенси Данути Валенси. Упродовж
президентського терміну свого чоловіка пані Данута залишалася в тіні,
37
займалася сім’єю та побутом, «створювала чоловікові умови для політичної
діяльності» [2]. Данута Валенса не займалася активною громадською
діяльністю та не часто з’являлася на публіці.
Йоланта Квасневська, дружина Александра Квасневського, була
повною протилежністю Данути Валенси. Активна та залучена в політичне
життя країни перша леді Квасневська вважається засновницею інституту
першої леді в Польщі. Йоланта Квасневська заснувала власний благодійний
фонд «Розуміння без бар’єрів», за підтримки якого було реалізовано чимало
ініціатив у різних сферах, серед них проєкти «Лікарні в метеликах», «Можеш
встигнути до раку», «Вони повинні жити», «Покажемо світ дітям» та інші [9].
До того ж пані Квасневська опікувалася незахищеними верствами населення,
а також культурою та медициною. Окрім соціальних питань, діяльність пані
Квасневської охоплювала й політичну сферу. У 2003 р. перша леді
Республіки Польща впродовж кількох місяців їздила зі своїм чоловіком по
всій країні та агітувала поляків проголосувати за вступ Польщі до
Європейського Союзу [9]. Досліджуючи діяльність Йоланти Квасневської,
варто згадати про її ініціативи у сфері культурної дипломатії. Відтак, у
1999 р. пані Квасневська з нагоди десятиріччя ратифікації конвенції з прав
дитини організувала у Варшаві «Форум дружин», на який запросила дружин
президентів та чотирьох королев [1]. Також Йоланту Квасневську називали
однією з найстильніших перших леді Європи.
Марія Качинська, на відміну від своєї попередниці, не займалася
політикою. Вона опікувалася мистецтвом, соціальною сферою, займалася
благодійністю та супроводжувала свого чоловіка під час закордонних
поїздок. Як культурний дипломат Марія Качинська просувала польське
мистецтво закордоном. Серед її здобутків можна відзначити фестиваль
польського кіно в Лос-Анджелесі у 2007 р., меценатом якого виступала сама
пані Качинська і на якому була присутня особисто, та відкриття з її
ініціативи польського дому в Санкт-Петербурзі [9]. Марія Качинська
публічно висловлювалася лише з тих політичних питань, які вважала
надзвичайно важливими. З-поміж таких були питання про права жінок,
зокрема про аборти та штучне запліднення, та питання, що стосувалися
збереження навколишнього середовища [9]. Пані Качинську на початку
діяльності критикували за порушення протоколу. Марія Качинська не
соромилася публічно проявляти турботу про свого чоловіка, хоча й
неодноразово отримувала за це зауваження від експертів з протоколу та
політтехнологів. Вона брала із собою сендвічі в поїздки, поправляла
чоловікові краватку, застібала ґудзики піджака, поправляла волосся [1].
Згодом така поведінка першої леді перетворилася з об’єкта насмішок на
частину іміджу Леха Качинського, зробивши його образ значно ближчим для
звичайних громадян. Марія Качинська увійшла в історію Польщі як перша
леді, яка передусім залишалася «дружиною свого чоловіка» [3] та
хранителькою сімейних цінностей. Марія та Лех Качинські були зразковим
та люблячим подружжям. Вони разом із членами польської делегації
загинули в авіакатастрофі 10 квітня 2010 р. під Смоленськом.
38
 Анна Коморовська, дружина Броніслава Коморовського, вважала, що
«роль першої леді – надзвичайно відповідальна, адже потребує прийняття
складних рішень, але не політичних, а навіть ще складніших, оскільки вони
стосуються безпосередньо громадян та їхніх проблем» [9], тому свою діяльність
вона присвятила саме соціальній сфері. Пані Коморовська під час перебування в
статусі першої леді Польщі займалася благодійними проєктами, збором коштів
на лікування дітей та екологічними ініціативами. Вона активно пропагувала
ідею усиновлення та надавала допомогу прийомним сім’ям. Анна Коморовська
також долучилася до ініціативи популяризації читання, читаючи дитячі казки та
організовуючи вечори читання [1].
Агата Корнхаузер-Дуда перебуває в статусі першої леді Республіки
Польща вже майже 5 років. Діяльність пані Агати як першої леді
відзначається неабиякою активністю, яка охоплює декілька сфер суспільного
життя. Передусім Агата Корнхаузер-Дуда як педагог з багаторічним
досвідом [4] опікується освітою, а також приділяє увагу медицині, зокрема
лікуванню раку молочної залози, ініціативам, що сприяють інтеграції в
суспільство людей з обмеженими можливостями, підтримці передчасно
народжених дітей та їхніх батьків, популяризації польської культури
всередині держави та закордоном [8]. Від початку своєї діяльності як першої
леді Агата Корнхаузер-Дуда приділяє особливу увагу популяризації читання
в Польщі. Сьогодні, в умовах карантину, Агата Корнхаузер-Дуда у рамках
кампанії «Залишайся вдома» читає уривки з книг. Відео-читання регулярно
публікуються на офіційній сторінці Президентського палацу в соціальних
мережах Фейсбук та Твіттер [10].
Культурна дипломатія першої леді Польщі здійснюється за допомогою
ознайомлення іноземних гостей з культурними здобутками поляків на
території Польщі, підтримки польської діаспори за кордоном, популяризації
польської мови через організацію мовних конкурсів та модної дипломатії [8].
Особливим інструментом культурної дипломатії чинної першої леді Польщі є
щорічна передріздвяна зустріч першої леді з послами та дружинами глав
дипломатичних місій, акредитованих у Республіці Польща. Перед Різдвом
Агата Корнхаузер-Дуда запрошує їх до Президентського Палацу на
святковий вечір, щоб «без суворих правил дипломатичного протоколу
познайомитися та поділитися своїми думками і досвідом» [7]. До участі в
заході запрошуються польські музичні колективи, які виконують польські
різдвяні пісні та колядки для створення святкової атмосфери та
ознайомлення гостей з частиною польської культури.
Дослідивши становлення інституту першої леді Республіки Польща,
можна зробити висновок про певну його схожість з українським інститутом
першої леді. Перші леді перших демократично обраних президентів в обох
державах – Данута Валенса та Антоніна Кравчук – залишалися в тіні своїх
чоловіків-президентів. Це можна пояснити наслідками спільного
«соціалістичного» минулого України та Польщі, в якому політика була
виключно «чоловічою справою», а інституту першої леді як такого не існувало.
Отже, роль дружини політика не обговорювалася і не бралася до уваги. Йоланта
39
Квасневська і Людмила Кучма, порівняно зі своїми попередницями,
відзначилися неабиякою активністю. Однак, якщо, попри комуністичне минуле,
пані Квасневській вдалося закласти помітну основу інституту першої леді в
Польщі та своєю діяльністю сприяти демократичним змінам в державі, то пані
Кучма так і не відійшла від образу «радянської жінки» і не стала прикладом для
своїх наступниць. У той час як Марія Качинська у своїй діяльності поєднувала
образ першої леді й образ «жінки свого чоловіка», Катерина Ющенко,
американка українського походження, намагалася стати для України першою
леді «американського зразка», але з українською душею. Обидві перші леді
своєю діяльністю пропагували сімейні цінності, що згодом перейняли і їхні
наступниці. У період, коли Анна Коморовська опікувалася переважно
соціальною сферою, Україна переживала часи «без першої леді», оскільки
Людмилі Янукович так і не вдалося впоратися з обов’язками першої леді.
Відтак можна сказати про певну паузу в процесі розвитку українського
інституту першої леді і відсутність нового досвіду. Марина Порошенко
намагалася наздогнати втрачене своєю активною громадською та благодійною
діяльністю, тоді як Агата Корнхаузер-Дуда продовжувала та вдосконалювала
ініціативи Анни Коморовської і започатковувала нові особисті проєкти. Чинна
перші леді України, Олена Зеленська, проаналізувавши діяльність своїх
попередниць та зарубіжних колег, сформувала основні завдання своєї
діяльності та наразі активно втілює їх в життя.
Отже, становлення інституту першої леді в Польщі відбулося раніше, ніж
в Україні. Це зумовлено, по-перше, швидшим процесом демократизації в
Польщі, і, по-друге, певною стагнацією українського інституту першої леді,
зумовленою періодом «без першої леді» (2010–2014 рр.). Перші леді Республіки
Польща ведуть більш активну громадську діяльність, ніж перші леді України.
Вони опікуються різними сферами громадського життя, виступають
меценатами різних проєктів та ініціатив. Діяльність перших леді Польщі як
культурних дипломатів також більш активна, ніж діяльність перших леді
України. Українські перші леді обирають інструментом своєї культурної
дипломатії моду, водночас польські перші леді популяризують національну
культуру у різні способи. Серед них можна виділити кінофестивалі польського
кіно, організацію та проведення міжнародних заходів у Польщі, підтримку
польської діаспори, проведення конкурсів польської мови серед іноземців,
організацію виставок польського мистецтва та щорічну передріздвяну зустріч
чинної першої леді Польщі Агати Корнхаузер-Дуди з послами та дружинами
глав дипломатичних місій, акредитованих у Республіці Польща. Досвід
активної діяльності перших леді Польщі може бути прикладом для українського
інституту першої леді, який наразі перебуває на етапі свого становлення.

Джерела та література

1. Бабакова О. Первые леди Польши: за что их любят и за что критикуют. URL:

https://www.eastbook.eu/ru/2016/11/06/babakowa-pierwyje-ledi-pl/
2. Дзикавицкий А. «Мечты и тайны» Дануты Валенсы. URL: https://www.svoboda.org/a/
24418104.html
40
3. Марія Качинська: «Завжди залишалася собою». URL: http://veche.kiev.ua/journal/1991/
4. Agata Kornhauser-Duda. URL: https://www.prezydent.pl/pierwsza-dama/biografia/
5 Kobieta WP: Dorota Goldpoint: нам повезло, что Agata Duda прекрасно представляет
нашу страну. URL: https://dorotagoldpoint.com/ru/dorota-goldpointнам-повезло-что-agata-
duda-прекрасно-предст/
6. Patronaty Pierwszej Damy. URL: https://www.prezydent.pl/pierwsza-dama/patronaty/
7. Pierwsza Dama: Chcemy wzajemnie się obdarowywać swoją obecnością. URL:
https://www.prezydent.pl/pierwsza-dama/aktywnosc/art,490,pierwsza-dama-chcemy-
wzajemnie-sie-obdarowywac-swoja-obecnoscia.html
8. Podsumowanie aktywności Pierwszej Damy Agaty Kornhauser-Dudy. URL:
https://www.prezydent.pl/pierwsza-dama/aktywnosc/art,438,trzy-lata-aktywnosci-pierwszej-
damy-agaty-kornhauser-dudy.html
9. Rogala M. Wybrane obszary działalności Pierwszych Dam RP w latach 1995–2011. URL:
http://cejsh.icm.edu.pl/cejsh/element/bwmeta1.element.cejsh-72a6c64c-90e0-40b2-8c74-
98adc0c2b2c4/c/Rogala.pdf
10. W Pałacu Prezydenckim. URL: https://m.facebook.com/WPalacuPrezydenckim/

Хрущ Захар

ДЕЯКІ ПИТАННЯ ОСВІТНЬОЇ МІГРАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ДО ПОЛЬЩІ

Анотація. Метою роботи є характеристика окремих питань освітньої міграції з

України до Польщі після 2014 р. У цій роботі розглядаються основні тенденції освітньої
міграції з України. Досліджується зростаюча кількість студентів, які мігрують з
України до Польщу в пошуках вищого рівня життя. Розглядаються позитивні та
негативні аспекти освітньої міграції з України.
Ключові слова: освітня міграція, українські студенти за кордоном, Україна, Польща.

Abstract. The purpose of the paper is to characterize some issues of educational

migration from Ukraine to Poland after 2014. This paper examines major trends in educational
migration from Ukraine. Taking a closer look at an increasing number of students immigrating
from Ukraine to Poland in search of a higher standard of living. Positive and negative aspects of
educational migration from Ukraine are considered.
Keywords: educational migration, Ukrainian students abroad, Ukraine, Poland.

Характеризуючи сутність освітньої міграції, О. Гринькевич стверджує,

що це – масове соціокультурне явище, пов’язане з переміщенням людей за
межі регіону чи країни постійного проживання задля підвищення свого
освітнього рівня, здобуття нових знань. Освітніх мігрантів об’єднують
спільна мета та мотиви, вони є споживачами освітніх послуг, учасниками
освітніх програм академічного обміну [3, 21].
Інтернаціоналізація стала необхідністю для польських університетів
протягом останніх років, оскільки країна стикається зі значними
демографічними проблемами. Багато хто з академічних кіл давно визначили
студентів з України ідеальним рішенням. Вони географічно близькі, говорять
подібною мовою, мають міцну академічну традицію та не мають доступу до
університетів достатньої якості у своїй країні.
Деякі з цих припущень потребують подальшої кваліфікації. Багато
українських магістрантів дійсно змогли досягти розмовного знання польської
41
мови за короткий проміжок часу, але цього не завжди достатньо для суворих
вимог академічного навчання. Щомісячні мовні підготовчі курси до початку
навчального року не обов’язково вирішують проблему, з надією самих
студентів проявити амбіції та завзятість у вивченні польської мови та
акліматизацію до нового середовища, подалі від сім’ї та друзів.
У цьому контексті варто ознайомитися з актуальною статистикою для
ілюстрації масштабів міграції з України до Польщі. Наприклад, у січні
2019 р. фірма Selectivv порахувала, скільки власників смартфонів із
польськими сім-картами використовують інтерфейс українською або
російською мовами і хоча б раз на рік перетинають польсько-український
кордон. Таких виявилося 1,27 млн – цю цифру Selectivv подає як найточніші
дані про кількість українців у Польщі [2, 45].
Згідно з польською офіційною статистикою, кількість українських
студентів та випускників постійно зростає. У 2012/2013 навчальному році
було 9 747 українських студентів, а вже в 2013/2014 це число зросло до
15 123. Наступного навчального року навчалося вже 23 392 українські
студенти, у 2015/2016 – 30 589. Станом на 2016/2017 навчальний рік у
польських університетах вчилися вже 35 584 українські студенти [1].
У 2017/2018 навчальному році в Польщі налічувалося понад 72 тис.
іноземних студентів зі 170 країн. У першому півріччі 2019 р. їхня кількість
зросла майже до 80 тис. Більше половини з них – це студенти з України. За
прогнозами міністра науки та вищої освіти Польщі Ярослава Ґовіна, у 2020 р.
кількість іноземних студентів може збільшитися до 100 тис. [6].
Освітня міграція є особливим видом міграції, характерними рисами
якої є короткотерміновість, більш-менш чітко окреслені часові рамки,
обмеження до певної вікової групи, а також мета виїзду – здобуття освіти за
кордоном [2, 46].
Збільшення кількості іноземних студентів у Польщі пов’язане
головним чином із безпрецедентним припливом студентів з України. За
останніми даними ОГС, у цьому навчальному році у нас навчається 30 589 –
на 797 студентів більше, ніж рік тому. Вони вже становлять понад 53 % від
загальної кількості іноземних студентів у Польщі [7].
Для самої Польщі дуже гостро постала проблема еміграції студентів. Так,
Європа прийняла Польщу, долучила її до інтеграційних процесів у всіх сферах,
зокрема у сфері освіти, а це, зі свого боку, відкрило колосальні можливості
академічної та наукової мобільності – студенти отримують дипломи провідних
європейських вищих навчальних закладів, які дають конкурентні переваги на
ринках праці розвинутих європейських країн і США [3, 22].
Закордонні студенти є особливою групою тимчасових мігрантів.
Належать до них особи, які здобувають за кордоном вищу, післядипломну та
іншу освіту. Із соціологічного погляду ситуація закордонного студента є
ситуацією чужого, прибульця, який є в контакті з новим середовищем, іншою
культурою та іншим суспільством протягом більш тривалого, але загалом
визначеного часу. З одного боку, це вимагає адаптації до середовища і
наявних у ньому умов, а з іншого – повне пристосування до культури
42
суспільства, що приймає, не є необхідним. Закордонний студент виконує у
новому середовищі кілька ролей: роль молодої особи, студента, іноземця,
представника своєї країни, а також посередника між культурами [2, 47].
Для українських магістрантів навчання в Польщі має багато очевидних
переваг. Ключовою привабливістю є якість освіти, яка контролюється
польським комітетом з акредитації та безпосередньо контролюється
Міністерством науки та вищої освіти. Це перетворюється на престижність
університетського диплому з країн Європейського Союзу, що відкриває двері
для подальших академічних можливостей та допомагає аспірантам
отримувати стипендії. Крім того, зростає кількість курсів англійської мови у
польських університетах, що означає ще більший міжнародний доступ.
Тільки в Любліні вже є понад 50 курсів англійської мови.
Також польські вищі навчальні заклади часто не вимагають знання
польської мови, пропонуючи мовні курси студентам під час першого року
навчання [4, 116].
Навчання в Польщі дає змогу українським магістрантам подорожувати,
жити в межах ЄС, водночас надаючи можливість їм залишатися відносно
близько від дому. Зростання української громади в Польщі призвело до появи
численних автобусних, залізничних та повітряних сполучень, що робить
подорожі між двома країнами зручнішими та все більш економічними. Тим не
менш, навчання в Польщі вимагає значних інвестицій [4, 114].
Більшість українських студентів, які вирішили навчатися у Польщі,
задоволені своїм вибором, повідомляє Інститут громадських справ (ISP),
провідний польський аналітичний центр та незалежний центр політичних
досліджень та аналізу. Близько 30 % цих студентів планують залишитися в
Польщі після закінчення навчання [5].
Попри виразний соціальний песимізм та навіть апатію, на нашу думку,
мають місце позитивні приклади успішного громадського активізму
українських освітніх мігрантів. Наприклад, у жовтневих 2019 р.
парламентських виборах у Польщі під гаслами «Українка в Сеймі» та
«Різноманітність збагачує» бере участь громадянка Польщі українського
походження Мирослава Керик. Уродженка міста Жовкви на Львівщині,
історик, соціолог є засновником і президентом Фонду Nasz Wybor,
редактором однойменного журналу, співзасновником Українського дому у
Варшаві, членом Ради у справах мігрантів при польському омбудсмені.
Тільки один приклад її успішного громадського активізму: в 2011 р. активно
долучилася до кампанії за впровадження амністії для мігрантів з
неврегульованим статусом. Завдяки підтримці багатьох середовищ та
депутата М. Сича, який представляв українську меншину, вдалося
переконати уряд, щоб таку амністію ввести у 2012 р. [2, 50].
Проведений аналіз дає змогу зробити такі висновки: освітня міграція має
позитивні наслідки для України лише тоді, коли отримана освіта повертається
назад до України, значна частина української молоді виїжджає на навчання за
кордон для отримання доступу до ринку праці країн ЄС та подальшої еміграції.
В таких умовах Українській державі вже зараз необхідно звернути увагу на
43
освітню міграцію українських громадян, насамперед змінивши власну освітню
політику, що фактично виштовхує багатьох енергійних молодих людей до
пошуку освіти за кордоном, насамперед у Польщі.
Джерела та література
1. Грач К., Пилат А. Українське студентство в Польщі: політики залучення, інтеграції та
мотивація і плани студентства 2018 р. URL: https://cedos.org.ua/uk/articles/ukrainski-
studenty-v-polshchi-polityky-zaluchennia-intehratsii-ta-motyvatsiia-i-plany-studentiv#sum
2. Гулай В., Дмитришин Н. Освітня міграція як «вікно можливостей»: українські студенти
в Польщі у дилемах активізму. Громадський активізм українських мігрантів Європи:
згуртовані новими викликами: збірник матеріалів Міжнародної науково-практичної
конференції (24 жовтня 2019 р.). Львів: Видавництво «Апріорі», 2019. С. 43–51.
3. Гулай В. В. Освітня міграція з України до Польщі (перша–друга декада ХХІ ст.):
виклики, загрози та можливості. Міжнародно-правовий захист прав трудящих мігрантів
в контексті сучасної міграційної політики: матеріали ІІІ–ї міжнар. наук.-практич.
інтернет-конф., 25 жовтня 2019 р., м. Ірпінь, УДФС України, 2019 р. С. 21–24. 
4. Польщі потрібні українські студенти-заробітчани. URL:
https://biz.ligazakon.net/ua/news/187317_polshch-potrbn-ukransk-studenti-zarobtchani 
5. Українське суспільство: міграційний вплив: нац. доповідь / Інститут демографії та
суспільних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України. Київ, 2018. 396 с. 
6. Ukrainian students happy with their studies in Poland. URL: https://english.swps.pl/
university/news/2663-ukrainian-students-happy-with-their-studies-in-poland 
7. W Polsce studiuje 57 119 studentów zagranicznych ze 157 krajów. URL:
http://perspektywy.pl/portal/index.php?option=com_content&view=article&id=2899:w-
polsce-studiuje-57-119-studentow-zagranicznych-ze-157-krajow&catid=22&Itemid=119 

Agnieszka Polewska
Uniwersytet Warszawski

RELACJE POLSKO-UKRAIŃSKIE Z PERSPEKTYWY MŁODEGO

POKOLENIA POLAKÓW
Słowa klucz: Polska, Ukraina, młode pokolenie, badania ilościowe.

W podświadomości Polaków wciąż istnieje „idea dwóch wrogów”.

Stwierdzenie to odnosi się do obecnej Republiki Federalnej Niemiec oraz Federacji
Rosyjskiej. Z jednej strony wynika to z rozbiorów Polski w XVIII wieku, a z
drugiej, pogląd ten został utrwalony w historii za sprawą paktu Ribbentrop-
Mołotow. Jednak analizując historię narodu polskiego, można zauważyć, że
historia uwydatnia konflikty ze wszystkimi państwami sąsiadującymi z Polską.
Jednym z takich państw jest Ukraina. Historia polsko-ukraińska ma duży
wpływ na postrzeganie obecnie narodu ukraińskiego przez Polaków – wojna polsko
ukraińska w 1918 roku czy akcja „Wisła”. Innym aspektem są obecne różnice
pomiędzy obydwoma państwami – Ukraina nie jest w Unii Europejskiej oraz istnieje
inny poziom gospodarczy. Poniższe tezy mają na celu opisać naród ukraiński z
perspektywy młodego pokolenia Polaków na podstawie badań ilościowych wśród
osób w wieku 18–30 lat. Badania zostały przeprowadzone na 203 respondentach w
formie formularza internetowego. Wszyscy badani zadeklarowali, że są narodowości
44
polskiej. Większość osób stanowiły kobiety – 79 %, a mężczyźni pozostałe 21 %.
Wszyscy badani mieli wykształcenie średnie bądź wyższe.
Pierwsze pytanie brzmiało «Co wpływa na Pana/Pani opinię o Ukrainie?».
Była to odpowiedź otwarta, bez limitu odpowiedzi. Jednak najczęściej pojawiała
się odpowiedź: media (86 %), doświadczenia własne (68 %), doświadczenia
znajomych/rodziny (54 %). Trochę rzadziej pojawiała się odpowiedź przeszłość
historyczna (33 %) i relacje polityczne (27 %). Pojedyncze odpowiedzi brzmiały:
wpisy w Internecie, inna mentalność, reklamy w Polsce. Jak widać dużo osób
świadomie ocenia relacje polsko-ukraińskie, jako że miało osobistą styczność z
przedmiotem badań jakim jest Ukraina. Więcej osób w tym badaniu jednak opiera
swoje stanowisko o przekazy medialne i opinie usłyszane od znajomych i rodziny.
Drugie oraz trzecie pytanie dotyczyło zalet i wad postrzeganych w osobach
narodowości ukraińskiej. W zaletach wymieniano pogodność, otwartość, brak
barier językowych, pracowitość. Wady natomiast głównie skupiały się na
pracowaniu w Polsce tj. pracy w Polsce, brak znajomość języka polskiego po
migracji, zaniżanie poziomu płac na rynku. Poza pojedynczymi przypadkami
(«zamknięci w sobie», «małomówni»), nie wymieniono żadnych osobowych wad,
ani nawet opartych na stereotypach. Co ciekawe mimo dużej ilości wypowiedzi na
temat pracy Ukraińców w Polsce, według badań to właśnie obcokrajowcy
napędzają gospodarkę Polski ze względu na panujące zjawisko starzenia się
społeczeństwa. A za kilka lat, o ile sytuacja nie zmieni się, Polska powinna nawet
zabiegać o konkurencyjność co do napływu nowych migrantów zarobkowych.
Można analizować czy taka odpowiedź respondentów wynika z ich wiedzy na
temat rynku pracy czy przyjętych stereotypów.
Czwarte pytanie dotyczyło znajomości osób pochodzenia ukraińskiego. Aż
73 % respondentów zadeklarowało znajomość osób pochodzących z Ukrainy. Były to
głównie znajomości ze szkół, z uczelni wyższych, z pracy bądź osoby poznane
podczas podróży). Pozostałe 27 % osób, które nie znają osobiście żadnego Ukraińca,
odpowiedziało na pytania «czy chciałoby poznać osobę z Ukrainy». Tutaj zdania były
podzielone 60 % osób chciałoby, a aż 40 % nie chciałoby. Taka statystyka budzi
kontrowersje. Z jednej strony świadczy o sporej niechęci do integracji z Ukraińcami.
Z drugiej strony za nieprzywiązywanie znaczenia do narodowość poznanych osób.
Ostatnie pytanie było w formie otwartej i dotyczyło oceny obecnych relacji
polsko-ukraińskich. Większość (66 %) uważa aktualne relacje polsko-ukraińskie za
dobre. Niektóre osoby rozgraniczały stosunki osobiste od stosunków politycznych.
Tutaj widać tendencję do pozytywnej oceny samych relacji Ukraińców z Polakami,
ale negatywne stosunki między państwami.
Podsumowując, młode pokolenie Polaków optymistycznie ocenia relacje
polsko-ukraińskie. Przede wszystkim każda osoba wymieniła przynajmniej jedno
źródło informacji, dzięki której wykształciła sobie zdanie na temat Ukrainy. Po
drugie wymieniono więcej zalet niż wad samych Ukraińców, co jest pozytywne
patrząc na rokroczny przyrost ukraińskich migrantów w Polsce. Co więcej dużo
osób zna osoby z Ukrainy, a jeśli nie zna to większość chciałaby je poznać
osobiście. Dlatego ta grupa respondentów relacje personalne oceniła przez pryzmat
ponadnarodowy. Natomiast były głosy o nienajlepszych stosunkach między
45
państwowych. Mimo tej oceny i dzisiejszego układu stosunków
międzynarodowych, młode pokolenie ma tendencje do oceniania ponadnarodowo.
Trudno jednak ocenić relacje wszystkich Polaków na podstawie jednego badania,
które stosunkowo wyraża jednoznaczną pozytywną opinię.
Bibliografia
1. Babbie E. Podstawy badań społecznych PAN, Warszawa 2009.
2. Czpliński M., Łoś A., Maroń J., Mrozowicz W. Historia w datach. Warszawa, 1997, wyd. I.
3. Badania własne z grudnia 2019 roku.

Бабій Інна

ІНТЕГРАЦІЯ МІГРАНТІВ У МІСЬКИЙ ПРОСТІР

ЯК СКЛАДОВА «ДИПЛОМАТІЇ МІСТА»
(на прикладі польських міст)

Анотація. Досліджено «дипломатію міста», яку проводять найбільші польські міста

для того, щоб сприяти інтеграції мігрантів. Виділено причини, які спонукали міста до
створення власних інтеграційних політик Також з’ясовано зв’язок між дипломатією міста
та міграційною політикою держави у контексті членства Польщі в ЄС.
Ключові слова: «Дипломатія міста», «Польща», «міграція», «інтеграція мігрантів».

Abstract. Іn these thesis it is researched «city diplomacy» which is led by the largest
Poland cities with the aim to support integration of migrants. The reasons, which motivate cities
to create their own integration policy, were allocated. Considered, connection between city
diplomacy and states migration policy in context Poland membership in EU.
Keywords: «city diplomacy», Poland, migration, migrants’ integration.

Масові переміщення людей між державами є актуальним питанням

сучасної міжнародної політики, адже вони створюють чимало проблем, які
неможливо вирішити на державному рівні. Оскільки великі міста з розвиненою
економікою та інфраструктурою продовжують залишатися найбільш
популярними пунктами призначення для зовнішніх і внутрішніх мігрантів, такі
міста починають проводити власну політику культурної і соціальної адаптації
та економічної інтеграції мігрантів. Загалом ця політика спрямована на
збереження міського простору і подальший розвиток міста, що у підсумку дає
змогу стверджувати про наявність такого феномена, як «дипломатія міста».
«Дипломатія міста» може бути визначена як інституції та процеси, через які
міста вступають в стосунки з іншими суб’єктами на міжнародній політичній
арені, щоб представити себе та свої інтереси [13, 11]. А зважаючи на сучасні
тенденції розвитку «дипломатії міста», це спонукає до створення власних
інтеграційних планів, до взаємодії та обміну досвідом із закордонними містами-
партнерами, до консультацій з міжнародними організаціями та в результаті
цього вироблення власної політики щодо міграції, яка не завжди повністю
збігається з міграційною політикою держави.
Польські міста в цьому випадку не є винятком, адже вони також
зазнають впливу від міграції різного характеру й так само розвивають свою
46
дипломатичну діяльність й у цьому напрямі. Ось чому постало завдання в
дослідженні особливостей діяльності польських міст, спрямованої на
інтеграцію мігрантів.
Польща відрізняється серед країн ЄС особливим ставленням до міграції,
адже вона не підтримує ідеї держав «старої Європи» щодо прийняття біженців з
Близького Сходу, проте має більш гнучку позицію щодо трудових мігрантів з
інших країн третього світу. Спроби впровадження міграційної стратегії під
назвою «Міграційна політика Польщі – Сучасний Статус та Імовірні Дії», яка
також містила деякі елементи інтеграційної політики, відбулися в 2012 р.,
сильний вплив на їхнє прийняття мала Європейська комісія. А у вересні 2015 р.
стійка заява була зроблена колишньою польською правлячою коаліцією (PO-
PSL), щодо того, щоб прийняти 7 082 шукачів притулку з Італії та Греції в рамках
Програми Європейської Комісії з переміщення та переселення [9, 6]. Проте з
приходом до влади партії «Право та справедливість» стратегія була офіційно
скасована. А Прем’єр-міністр Польщі Беата Шидло (2015–2017 рр.) заявила: «за
сучасного стану справ я не бачу жодної можливості, щоб будь-які мігранти були
прийняті Польщею [9, 7]. І країна й зараз дотримується подібних позицій. У
2018 р. з 4 131 заяви про надання захисту відмову одержали 2 128 осіб [1]. В
польському законодавстві немає визначення поняття «інтеграція». А так звані
«індивідуальні плани інтеграції» діють лише для біженців або ж тих, хто отримав
додатковий захист (subsidiary protection). Зважаючи на це, в державі не було
вироблено спеціального плану інтеграції мігрантів та біженців чи ухвалено
механізмів фінансування інтеграційних ініціатив на локальному рівні (за
винятком сфери освіти), які б діяли в довгостроковій перспективі. Структури, які
займаються інтеграцією – Управління у справах іноземців та Міністерство у
справах сім’ї, зайнятості та соціальної політики, – працюють на базі двох різних
законів й не збігаються одна з одною у широкому сенсі.
Але станом на 2018 р. на території Польщі постійно проживає
15 461 мігрант [7], право на перебування за дійсними документами (за винятком
віз) мали 266 218 осіб, із яких 103 457 – українців, дозвіл на роботу мають
235 622 іммігранти, а навчаються 65 793 іноземні студенти, і їхня кількість з
2012 р. зросла приблизно втричі [11, 5–8]. Цифри є достатньо значними і,
зважаючи на зростаючі тенденції, серед міської влади й постало питання
інтеграції мігрантів до міського простору. Беручи до уваги той факт, що
Польща відчуває на собі вплив відтоку власних трудових ресурсів до
Німеччини, Великої Британії тощо, зростає цінність мігрантів для розвитку як
міст, так і країни загалом. А атмосфера взаєморозуміння та відсутності
ворожості до мігрантів підвищує продуктивну та креативну активність
населення. В міській ініціативі свою роль також відіграла особливість
мультикультурного минулого Польщі, адже великі польські міста (за винятком
періоду після Другої Світової війни) населяли представники різних етносів:
українці, білоруси, німці, литовці, чехи, вірмени. Достатньо великою була
єврейська громада. Наприклад, у Вроцлаві є унікальний «Регіон Муніципальної
поваги», де в радіусі 300 м розташовані православна, євангелістська, католицька
церкви та синагога, яка належить єврейській громаді міста. В іншій частині
47
Вроцлава є мусульманський культурний центр, який залучений до місцевих
ініціатив з вивчення цінностей, які сповідують всі релігії [12, 66]. За
дослідженнями CBOS (Polish Public Opinion Research Institute) Польського
інституту громадської думки, 76 % мешканців Вроцлава не проти іноземних
громадян, які прибувають до міста. Однак на загальнодержавному рівні ця
цифра є значно нижчою: лише 44 % поляків поділяли цю думку [6, 60].
Зі свого боку мери крупних польських міст часто демонстрували
відкритість до мігрантів, тому 30 червня 2017 р. в рамках Об’єднання польських
мегаполісів була підписана декларація мерів щодо співпраці у питаннях
зовнішньої та внутрішньої міграції. Підписантами декларації виступили
12 найбільших польських міст. В рамках документа також було зазначено, що для
управління міграцією будуть залучатися спеціалісти МОМ та Управління
верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR). Так само при
Об’єднанні польських мегаполісів було створено Команду з міграції та інтеграції.
Кожне місто-підписант створило власну структуру як дорадчий орган при
мерові для того, щоб працювати у проблемному полі інтеграції мігрантів. У
Варшаві таким дорадчим органом виступає Комісія соціального діалогу з
питань іноземців, досягненням якої стало створення Міжкультурного центру в
місті. У Любліні – це Пункт обслуговування іноземців, що пропонує підтримку
та надає інформацію трьома мовами (англійською, польською та українською).
Також були розроблені плани розвитку інтеграційної політики, такі як
«Схема відкритого Кракова», або ж програма «Білосток для толерантності»
(2013–2017 рр.). Місто Люблін, будучи членом Міжкультурної організації
мережі міст Ради Європи, впровадив схему «Люблін для кожного», що привела
до створення Схеми управління культурним різноманіттям та участю. Краків
залучений у проєкт Британської Ради «Мурали – взаєморозуміння, повага та
навчання». Влада Бидгоща реалізує проєкт «Відкриті та толерантні школи».
Щецин впровадив проєкт «Нові компетенції в новій країн» у співпраці з
Університетом Щецина, спрямований до українців міста.
Суттєво відрізняється своєю інтеграційною політикою щодо мігрантів
Гданськ. Тут у 2015 р. мер міста Павел Адамовіч вперше у Польщі
запровадив ініціативу розвитку Моделі для інтеграції іммігрантів, до якої
було залучено 150 осіб та 70 організацій [4, 11]. Представники місцевої влади
долучилися до діяльності організації Eurocities, відвідували низку
конференцій в Осло, Брюсселі, Генті (2015 р.), Бремені. Це є свідченням того,
що польські міста є органічною частиною Європейської мережі міст, які
вводять ідентичні ініціативи, наприклад: міста Ґранд-Сінте (Франція) або ж
Ріаче (Італія), проте останні більш спрямовані на біженців та шукачів
притулку, а не на іммігрантів загалом. Також для підтримки iммігрантів був
створений сайт (gdansk.pl/migracje) та відео «Ми – місцеві Гданська».
А одним з нещодавніх кроків місцевої влади польських міст для
залучення прямого фінансування стала декларація так званого «альянсу вільних
міст», підписана 13 грудня 2019 р. мерами Варшави, Будапешту, Праги та
Братислави, в якій вони зобов’язалися «підтримувати та просувати спільні

48
цінності і свободи: людської гідності, демократії, рівності, верховенства права,
соціальної справедливості, толерантності та культурного різноманіття» [3].
Отже, польські міста приймають велику кількість мігрантів, які прямують
до ЄС у пошуках кращої долі. Спираючись на досвід історичної міжкультурної
комунікації, наявну мережу європейських міст як осередків
мультикультурності, мерія польських великих міст опрацьовує власну політику
інтеграції мігрантів, яка складає один з напрямів «дипломатії міста». Вже існує
чимало прикладів успішних культурних проєктів, спрямованих на адаптацію
мігрантів. Це є позитивним досвідом, що відповідає міграційній політиці ЄС.
Очевидно, що дипломатія міста виглядає певною противагою державній
політиці у питаннях мігрантів, яка залишається більш консервативною на фоні
міграційних політик інших держав-членів Євросоюзу.
Джерела та література
1.  Applications and granting of protection status at first instance:2018.Asylum Information
Database. URL: https://www.asylumineurope.org/print/646 (last accessed: 28.03.2020).
2.  Declaration of Mayors on cooperation of Cities of the Union of Polish Metropolises on
internal and external migration. P. 2.
3.  Eastern European mayors forge anti-populism pact / Deutsche Welle.16.12.2019. URL:
https://m.dw.com/en/eastern-european-mayors-forge-anti-populism-pact/a-51700933 (last
accessed: 20.03.2020).
4.  IMMIGRANT INTEGRATION MODEL /edit. K. Żelazek. Тrans. UNHCR / Gdansk:
Gdansk City Hall Social Development Department. Р. 190.
5.  Koss-Goryszewska M., Pawlak M. Integration of migrants in Poland: Contradictions and
imaginations. P 169–184.
6.  Latusek D., Ratajczak M. Crafting the idea of multiculturality. The case of Wroclaw, European
City of Culture 2016. Scandinavian Journal of Public Administration. 18(3). P. 49–66.
7.  Main direction emigration and immigration in the years 1966–2018(migration for permanent
residence. 09.07.2019. Statistics Poland.International migration. URL:
https://stat.gov.pl.en/topics/population/internationa-migration/ (last accessed: 28.03.2020).
8.  Mikulska-Jolles A. Who does what in the field of migration & integration in Poland –
stakeholder Analysis. Тrans. M. Kaluzna-Golab. URL:
https://pl.boell.orf/en/categories/publikacje (last accessed: 20.03.2020).
9.  Narkiewicz K. The problem of refugees as a factor of active citizenship OF inhabitants of Zielona
Góra / RELACjE. Studia z nauk społecznych. Nr 4 / 2017. University of Zielona Góra. P. 133–144.
10. Piłat A., Potkańska D. Local responses to the refugee crisis in Poland. Reception and
integration. Warsaw: Institute of Public Affairs, 2017.
11. Rozkurt D.Migration statistic in Poland: data and methodology / Present. Informal DGs
workshop 8.02.2018 Luxemburg.Statistic Poland. P. 19, 5–8.
12. Ryniejska-Kieldanowicz M., Ratajcyak M. Policy of Transcultural Diversity and Idea of City
Diplomacy: the Case of Wroclaw. Political Preferences. Vol. 23. 2019. P. 55–72.
13. Van der Plujm R. Melicen. J. City diplomacy the expanding role of cities in international
politics. 2007. Hague: Netherlands Institute of International Relations. Clingendael
Diplomacy Paper No. 10. Р. 43.
14. White B. Left to the Locals: the European town working to integrate refugees. 21.02.2018.
Green European Journal. URL: https://www.greeneuropeanjournal.eu/left-to-the-locals-the-
european-towns-working-to-integrate-refugees/ (last accessed: 30.03.2020).

49
Michał Garbacz
Uniwersytet Warszawski

MIGRACJE ZAROBKOWE LUDNOŚCI UKRAIŃSKIEJ DO

POLSKI – KORZYŚĆ CZY WADA?

Słowa klucz: migracje zarobkowe, płace, Ukraińcy.

Pojęcie emigracji pochodzi od łacińskiego słowa emmigratio, czyli

«wychodźstwo». Termin ten oznacza wyjazd z kraju dotychczasowego
zamieszkania do innego kraju, a osobę wyjeżdżającą nazywa się emigrantem .
Natomiast według słownika języka polskiego słowo emigracja posiada 3 definicje.
Pierwszą z nich jest proces wyjazdu z ojczystego kraju do innego państwa w celu
osiedlenia się tam, drugą jest stały lub okresowy pobyt w innym państwie,
natomiast trzecią i ostatnią jest ogół emigrantów mieszkających w jakimś kraju.
Definicje te doprowadziły do powstania kilku rodzajów emigracji, zależnie
od ich przyczyn, długości trwania itp. Przyczyną może być sytuacja polityczna (np.
reżim lub wojna), ekonomiczna (konieczność wyjazdu w celu poszukiwania
pracy), a także społeczna (przykładem może być związanie się z osobą zza
granicy). W kontekście długości trwania emigracji możemy wyróżnić emigracje
trwałe lub czasowe (związane z wykonywaniem np. pracy zawodowej). Niniejsze
tezy będą podejmowały temat emigracji ekonomicznej ludności ukraińskiej na
tereny Polski, czyli tej związanej z zarobkiem sezonowym lub stałym.
Ludność ukraińska migruje do Polski w podobnym lub nawet szybszym
tempie niż niedawno Polacy do Wielkiej Brytanii. Potwierdzenie można znaleźć w
danych z roku 2017 z których wynika, że Polska wydała obywatelom krajów spoza
Unii Europejskiej około 683 tys. pierwszych pozwoleń na pobyt, z czego ponad
585 tys, trafiło do obywateli Ukrainy. Dane te obrazuje poniższy wykres:

50
 Powyższe wartości można uzasadnić bliskością geograficzną, niską barierą
językową i dużo lepszymi wynagrodzeniami w stosunku do Ukrainy.
Aspekt finansowy jest tutaj głównym powodem dla osób decydujących się
na wyjechanie na emigrację, ponieważ obecnie minimalna płaca na Ukrainie
wynosi 4 723 hrywny co w przeliczeniu na polskie złote wynosi 722,15 zł. W
porównaniu do polskiej minimalnej płacy, która wynosi na dzień dzisiejszy
(6.04.2020) 2 600 zł brutto, daje to możliwość prawie czterokrotnie większego
zarobku dla Ukraińskiego emigranta. Dodatkowo aspekt ten potęgowany jest
faktem, gdy ma on mieć charakter krótkotrwały i powtarzalny – jak w przypadku
pracy w okresie ferii letnich. Dzięki temu ponowny przyjazd do Polski do pracy
planuje około 53 % Ukraińców, co potwierdza raport Personnel Service «Barometr
Imigracji Zarobkowej – II półrocze 2019».
Warto także zaznaczyć pozytywny wpływ emigracji ukraińskiej na polską
gospodarkę. W latach 2014–2018 proces pracy ludności Ukraińskiej znacząco
przyczynił się do zwiększenia wartości PKB mimo kurczących się zasobów
rodzimych. Największy wzrost zaobserwowano w latach 2016–2017.
Powyższe fakty i liczby ukazują jak bardzo zjawisko emigracji ludności
ukraińskiej na ziemie Polskie jest powszechne i czym jest spowodowane. Polska
jest krajem wybieranym przez Ukraińców między innymi z powodu niskiej bariery
językowej, ponieważ oba mają ze sobą wiele podobnie brzmiących wyrazów.
Dzięki temu nie wymagana jest bardziej zaawansowana ich znajomość, by móc
porozumiewać się ze sobą w sposób komunikatywny. Ważna jest też bliskość
geograficzna zapewniająca komfort psychiczny dla pracowników z Ukrainy i
aspekt finansowy, który jest prawie czterokrotnie większy niż we wschodnich
miejscach pracy. Dodatkowo warto jeszcze raz podkreślić wartość, którą niosą ze
sobą ukraińscy pracownicy dla polepszenia Polskiej gospodarki.
Bibliografia
1. https://biqdata.wyborcza.pl/biqdata/7,159116,25008972,ukraincy-w-polsce-przyjezdzaja-
szybciej-niz-polacy- wyjezdzali.html (9.04.2020). 
2. https://eszkola.pl/wos/emigracja-definicja-i-rodzaje-8183.html (9.04.2020). 
3. https://kresy24.pl/placa-minimalna-na-ukrainie-wyzsza-od-placy-minimalnej-w-rosji/ (8.04.2020). 
4. https://sjp.pwn.pl/slowniki/emigracja.html (7.04.2020). 
5. https://wgospodarce.pl/informacje/71248-ukraincy-chetnie-wracaja-do-pracy-w-polsce (7.04.2020). 
6. https://wgospodarce.pl/informacje/71248-ukraincy-chetnie-wracaja-do-pracy-w-polsce (7.04.2020). 

51
 СЕКЦІЯ 1
СУЧАСНИЙ МІЖНАРОДНИЙ ПОРЯДОК:
ВИКЛИКИ, ЗАГРОЗИ, ТЕНДЕНЦІЇ

Воронецький Олександр

ФОРМУВАННЯ НОВОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Анотація. Розкрито природу концепції «beyond the system moment» та її вплив на

правила гри у сучасному світі. З’ясовано можливість існування систем вищого та
нижчого порядку через осмислення сьогоднішньої анархічної системи міжнародних
відносин. Пояснюється необхідність наявності каталізатора, який би поклав початок
становленню певних автономних правил гри і формування наддержавної структури через
певну глобальну небезпеку, яка б визнавалася суб’єктами міжнародних відносин рівною
мірою такою, що може загрожувати самому існуванню людства і змусила б держави
сісти за стіл переговорів.
Ключові слова: «beyond the system moment», міжнародні відносини, анархія,
система, світовий порядок.

Abstract. The article explains the nature of the concept of «beyond the system moment» and
its influence on the rules of the game in a modern world. It determines the possibility of existence of
higher and lower systems of order be means of understanding today`s anarchical system of
international relations. Through clarification, it explains the necessity of catalysator that will
influence the development of the autonomous rules of the game and the formation of an above state
structure due to a certain global danger. This danger could be recognized by all subjects of
international relations as existential for humanity and force countries to start negotiations.
Keywords: «beyond the system moment», international relations, anarchy, system, world order.

Після розпаду біполярної системи міжнародних відносин і зникнення

одного з її полюсів пройшло вже майже тридцять років. Тим не менш у
наукових колах досі точаться дискусії з низки питань, зокрема: чи існує
система міжнародних відносин зараз? Який організуючий принцип лежить в
її основі? Які правила гри і якою буде наступна система? За визначенням
Кеннета Волтца, система міжнародних відносин – це певна структура, що
формує політичні взаємовідносини між її учасниками [9, 160–161]. З одного
боку анархічність, яка досі певної мірою впорядковує міжнародні відносини,
може вважатися різновидом системи [9, 59], проте не все так однозначно.
Загальні питання побудови систем міжнародних відносин були
предметом досліджень багатьох вчених, з-поміж яких вітчизняні теоретики
М. Мальський і М. Мацях [4]. Російські дослідники К. Гаджиєв [2],
М. Ломагін [3], П. Циганков [5], приділяючи основну увагу категорії сили та
геополітичним концепціям, зводять власні наукові розвідки до питання
багатополярного світу. Вже класичними стали роботи Зб. Бжезінського [1] та
С. Гантінгтона [8], в основі яких реалістична парадигма міжнародних відносин і
дискусія про анархію.

52
 Історіографія цього дослідження базується, передусім, на роботах
Кенета Волтца [9], зокрема в полі зору неореалістське бачення системи
міжнародних відносин, сутності та природи анархії. Обмежено корисним у
філософсько-теоретичному плані залишається також підхід Александра
Вендта, а саме соціальне конструювання реальності [6]. Крім того, важливим
аспектом нашої роботи є напрацювання Річарда Хааса про безполярний світ,
що має спільні риси з «beyond the moment system» та його прогностичні ідеї
стосовно майбутнього світового устрою.
Метою повідомлення є пояснення можливості існування систем вищого
та нижчого порядку, а також явища «beyond the system moment», тобто
Концептуалізація факторів, які працюють на формування нової системи
міжнародних відносин і таких, що працюють проти.
Класичні системи або так звані системи вищого порядку організації
(Вестфальська, Віденьська, Версальско-Вашингтонська, Ялтинсько-
Потсдамська) складаються з основи – анархії, та певної надбудови, що
складається з чітко визначених правил та норм, погоджених усіма акторами
(невтручання у внутрішні справи, визнання кордонів, дотримання договорів
тощо). Анархія як система нижчого порядку або як атрибут систем перелічених
вище існує незалежно від домовленостей великих держав. Вона є невід’ємною
складовою будь-якої системи вищого порядку, але її ступінь буде зменшуватися
відповідно до встановлених правил та норм, що будуть закладені в конкретну
систему. Послуговуючись математичною аналогією, анархія як атрибут системи
вищого порядку або як система нижчого порядку організації завжди виступає
найменшим натуральним числом в міжнародних відносинах.
На сьогодні міжнародні відносини існують у так званому «beyond the
system moment», тобто у стані, коли попередня система вищого порядку
організації вже припинила своє існування, а нова ще не створилася, тому що
«баланс сил», який існує, не влаштовує головних акторів міжнародних
відносин. Анархічна ж система продовжує існувати, адже, по-перше, анархія
є фундаментальною основою міжнародних відносин, а, по-друге, вона
практично не обмежує дії акторів. За Кеннетом Волтцом, система або
структура карає порушників, прикладом може стати Німеччина у Першій та
Другій світових війнах [9, 124]. Зрозуміло, що тут йдеться про систему
вищого порядку організації. Система ж нижчого порядку ніяк не реагує на
порушення певних правил та норм, адже їх просто не існує. Якщо автономні
принципи та правила ще не створилися, актори у природний спосіб
намагаються забезпечити власне виживання шляхом нарощення могутності і
впливу. Міжсистемний момент затягується, адже жодна з держав не здатна
створити систему самотужки. З іншого боку, жоден актор не буде припиняти
гру в накопичення могутності доти, доки є бодай найменша можливість
зменшити число учасників «ядра» і покращити свої позиції для встановлення
правил гри у наступній системі вищого порядку, яку вдало можна
охарактеризувати крилатою фразою: «Післявоєнний устрій – це устрій
переможців»; «Vae victis».
53
 Для того, щоб утворилася система вищого порядку, необхідний
поштовх, тобто каталізатор, який би поклав початок становленню певних
автономних правил гри і формування наддержавної структури. Один з
вірогідних сценаріїв вдало описує концепція «колективних потрясінь».
Відповідно до неї для того, щоб створилася система міжнародних відносини
вищого порядку організації, необхідний дуже вагомий чинник, який би
визнавався суб’єктами міжнародних відносин рівною мірою як такий, що
може загрожувати самому існуванню людства і змусив би держави сісти за
стіл переговорів. До таких чинників можна зарахувати: світову екологічну
катастрофу; регіональний конфлікт, який загрожує перерости у світовий;
посилення впливу недержавних акторів (терористичних угруповань); загроза
світової / ядерної війни. Звісно, виникнення будь-якого з цих явищ не
гарантує створення нової системи міжнародних відносин, тим не менш в
історії таким каталізатором завжди виступала війна, яка змушувала
переглянути усі основні принципи взаємовідносин держав.
Те, що ми сьогодні можемо спостерігати у міжнародних відносинах,
дуже нагадує другу половину ХІХ ст.: порядок після Другої світової війни та
«холодної війни» не може бути відновлений, проте світ ще не знаходиться на
межі системної кризи [10]. Навіть попри погіршення американо-китайських
відносин в певний період часу, конфронтацію з Росією, тривале
протистояння на Близькому Сході чи зміни клімату, анархічна система
міжнародних відносин продовжує діяти і проявляти певні риси системної
організації. Хороша новина полягає в тому, що світ зовсім не обов’язково
врешті-решт зазнає катастрофи; погана новина – немає жодних гарантій, що
цього не відбудеться.

Джерела та література

1.  Бжезинский З. Великая шахматная доска. Москва: Международные отношения, 1999.

256 с.
2.  Гаджиев К. С. Геополитика. Москва: Мысль, 1997. 340 с.
3.  Ломагин Н. А. Введение в теорию международных отношений и анализ внешней
политики: учеб. пособ. Санкт-Петербург: Сентябрь, 2001. 166 с.
4.  Мальський М. 3., Мацях М. М. Теорія міжнародних відносин: підручник. 3-тє вид.,
перероб. і доп. Київ: Знання, 2007. 461 с.
5.  Цыганков П. А. Теория международных отношений: учеб. пособ. Москва: Гардарики,
2003. 590 с.
6.  Haas R. N. How a World Oder Ends And What Comes in its Wake. Foreign Affairs.
January / February 2019. Vol. 98. Number 1. PP. 22–30.
7.  Haas R. N. The Age of Nonpolarity What Will Follow U. S. Dominance. Foreign Affairs.
May / June 2008. Vol. 87. Number 3. URL: https://www.foreignaffairs.com/articles/united-
states/2008-05-03/age-nonpolarity (last accessed: 30.03.2020).
8.  Huntington S. P. The Lonely Superpower. Foreign Affairs. March / April 1999. Vol. 78
Number 2. URL: https://www.foreignaffairs.com/articles/united-states/1999-03-01/lonely-
superpower (last accessed: 30.03.2020).

54
Возович Анастасія

ТРАНСФОРМАЦІЯ СВІТОВОГО ПОРЯДКУ ЯК НАСЛІДОК

ПОШИРЕННЯ ВІРУСУ SARS-COVID-19

Анотація. У статті висвітлено окремі аспекти трансформації світового порядку

на тлі розвитку пандемії, спричиненої вірусом SARS-COVID-19, крізь призму шостого
циклу Кондратьєва. Акцент зроблено на механізмах, які застосовують окремі актори
міжнародних відносин – КНР та США – для збереження свого лідерства в економічній
сфері, коли економіка Європи «зачинена» на карантин, а по всій території субрегіону
впроваджено жорсткі обмежувальні заходи. Також автор порушує питання стосовно
державних дій у вигляді наступу на свободи індивіда у контексті їхньої легітимізації на
тлі пандемії, проголошеної у 2020 році.
Ключові слова: трансформація світового порядку, пандемія, «втілене мислення»,
біотехнології.

Abstract. The article overviews particular aspects of world order transformation amid
the dynamic pandemic, caused by SARS-COVID-19, through the prism of the sixth Kondratieff
circle. Much attention is paid to mechanisms exercised by actors of international relations such
as China and U.S. for preserving their leadership within the economic realm while Europe has
locked down. Furthermore, the author highlights the issue relating to legitimization of state
actions, which infringe individual’s fundamental freedoms amid pandemic, proclaimed in 2020.
Keywords: world order transformation, pandemic, «embodied cognition»,
biotechnologies.

Сучасні реалії, сформовані на тлі стрімкого розповсюдження вірусу

SARS-COVID-19, безумовно, є широким полем для аналізу потенційних
трансформацій чинного світового порядку. Основне завдання, яке висунула
пандемія перед міжнародною спільнотою, полягає не лише у розробці дієвих
механізмів подолання її самої та деструктивних наслідків, але й усвідомлення
масштабів усіх тих змін, які відбулися за досить короткий період часу –
близько чотирьох місяців, та здатності пристосуватися до динамічних
модифікацій не лише в організації системи охорони здоров’я, але й у сфері
економіки, політики, соціально-культурного життя, проаналізувати які можна
за допомогою ознайомлення з теорією великих циклів Кондратьєва, зокрема
основних її елементів [3].
Суть цього теоретичного підходу полягає у виокремленні періодичних
циклів, які змінюються, ілюструючи піднесення та занепад світової
економіки почергово. Самі цикли тривають від 40 до 60 років. Найбільш
цікавим з погляду аналізу сучасних подій крізь призму цих теоретичних
міркувань є можливість накладання власне хвиль на технологічні уклади,
адже піднесення економіки тісно пов’язане з розробкою нових технологій для
збільшення обсягів виробництва, автоматизації праці та формування нових
секторів економіки. Черговий цикл Кондратьєва, який розпочинається за його
прогнозами близько 2018 року (de facto значно раніше), передбачає появу
окремих складових, які визначають чергову хвилю К-6 – біотехнологій,
NBIC-конвергенції, когнівістики, деглобалізації та «втіленого пізнання», і

55
саме останніх два елементи заслуговують неабиякої уваги, адже
визначатимуть саму сутність трансформованого світового порядку [3].
Деглобалізація. Рецесія та економічний спад внаслідок зворотного
процесу глобалізації та закриття низки країн на карантин почала зростати вже
з перших днів введення надзвичайних заходів. За прогнозами UNCTAD, обсяг
міжнародних прямих інвестицій буде зменшено на 5–15 %, машинобудівна
промисловість та сфера туризму зазнають численних збитків, падіння
нафтового ринку ставить під загрозу виживання держав з ресурсною
економікою (насамперед країни Близького Сходу та Африки, а також
Російської Федерації: золотовалютні резерви Центрального банку РФ станом
на березень 2020 р. скоротилися на 30 млрд дол. США), і на тлі входження в
епоху глобальної фінансової кризи деякі держави все ж намагаються
мінімізувати ризики, продовжуючи свою економічну діяльність, наскільки це
можливо [1]. Йдеться насамперед про Китайську Народну Республіку та
Сполучені Штати Америки. У той час, як Європа зосереджена на боротьбі з
пандемією, перебуваючи при цьому у залежності від поставок необхідного
медичного обладнання та товарів з КНР та Індії, лідери Китаю та США
продовжують нарощувати свої економічні показники. Це дає змогу
констатувати про ще один значний крок до втрати Європою свого місця
щонайменше в світовій економіці. Прогнози стосовно витіснення ЄС за
економічними показниками Індією стають реалістичними у контексті
сучасних умов. Конспірологічні теорії у цьому дослідженні залишимо поза
увагою, однак доповідь, складена американською розвідкою стосовно спроби
КНР приховати справжні показники інфікованих SARS-COVID-19, варто
розцінювати як доволі переконливий аргумент у контексті того, що вищі
ешелони влади в КНР надають пріоритет унеможливленню тотальної
зупинки економічного розвитку держави навіть на тлі розвитку пандемії [4].
Основними бенефеціарами ситуації, що склалася, виступають Китай та
Індія, які прагнуть посилити свої міжнародно-політичну та економічну
позиції. КНР та Індія залишаються «основними донорами» медичного
обладнання (експрес-тести, медичні маски, ліки), адже усе виробництво
американських та європейських компаній розміщено саме на території цих
країн, а, враховуючи непросту ситуацію з повноцінним режимом
функціонування інфраструктури та масштаби, в яких відбувається
«споживання» усіх тих товарів, значення цих азійських країн зростає.
Водночас американські компанії Amazon та Netflix б’ють рекорди за обсягами
прибутків, а президент США Дональд Трамп (перед виборами у листопаді)
прийняв рішення не вводити суворих карантинних заходів на цьому етапі [2].
Отже, поки економіка Європи перебуває на «локдауні», Вашингтон та Пекін
має усі шанси створити широку прірву між економічним розвитком «обраної
двійки» та рештою світу. Однак економіка – це лише одна зі сфер, в якій
відбуваються кардинальні зрушення, адже в політичній та соціально-
культурній сферах також протікають досить конверсійні процеси,
інструментами реалізації яких стають розробки біотехнологій, які
передбачені теорією великих циклів М. Кондратьєва.
56
 «Втілене пізнання». Під терміном «втілене пізнання» (theory of embodied
cognition) варто розуміти парадигму, яка передбачає необхідність розглядати
розум в процесі його взаємодії з фізичною природою людини. Йдеться
фактично про те, що всі біологічні та хімічні реакції, які відбуваються в
організмі живої істоти, тісно пов’язані з її розумом, а отже зі сприйняттям
навколишнього середовища, вибудовуванням цінностей та аналізом окремих
подій, явищ, індивідів. Якщо емоції приховати можливо, то біохімічні
процеси – ні, а біотехнології у вигляді додатків на смартфон якраз і
розраховані на зчитування цих реакцій. Ситуація, у якій на сьогодні
перебуває цілий світ, фактично легітимізувала тотальний контроль на рівні
держави у вигляді збору інформації не лише стосовно геолокації, переходів за
окремими посиланнями користувачами та їхніх уподобань, а й збору
інформації стосовно їхнього стану здоров’я. Позитивний вплив цих
інновацій, безумовно, існує, і він полягає у наданні можливості оцінювати
стан здоров’я, визначати час, коли сам користувач може становити загрозу
для навколишнього середовища тощо, на сьогодні завдяки таким підходам
Тайвань, Сингапур, Південна Корея демонструють позитивну динаміку
боротьби з вірусом, однак цей позитивний вплив відчутний в умовах сучасної
пандемії, за нормальних умов подібні розробки можуть бути використані для
посилення спостереження за громадянами окремої держави, що є
діаметрально протилежним прагненням розбудовувати громадянське
суспільство з наявністю гармонійного поєднання поваги до приватного життя
кожного індивіда та ефективною системою охорони його здоров’я. Варто
наголосити на тому, що деструктивний вплив таких технологій виявляється
при зловживанні ними в інтересах окремої частини населення. Найчастіше це
стосується владних кіл, оскільки держава має монополію на насильство і
через владні структури це зробити значно легше. У цьому контексті
ілюстративним прикладом буде гіпотетична ін’єкція своєрідного чіпу
окремому індивіду та спостереження за його реакцією на промову перших
осіб в державі, припустимо, у Північній Кореї чи в будь-якій іншій
тоталітарній країні. De facto це буде достатньою підставою для вжиття
необхідних заходів стосовно окремих осіб, які демонструватимуть
результати, що не відповідатимуть очікуванням вищих ешелонів влади [5].
Отже, пандемія, спричинена поширенням вірусу SARS-COVID-19,
стала не лише своєрідним «лакмусовим папером» на схильність до
тоталітаризму держав із низьким рівнем розвитку свідомого громадянського
суспільства, а й створює умови для трансформації світового порядку крізь
призму шостого циклу Кондратьєва, зокрема основних його елементів:
деглобалізації (остаточний відхід від європоцентричності або щонайменше
переоцінка Європи у світовому масштабі, поява нових претендентів на
світове лідерство – КНР та Індії) та «втіленого пізнання» (розширення
можливостей держави у сфері спостереження за своїми громадянами та, на
основі зібраних даних, маніпулювання тими елементами людської свідомості,
про які сам індивід може і не здогадуватися).

57
 Джерела та література

1.  Tooze А. The Coronavirus Is the Biggest Emerging Markets Crisis Ever. URL:
[https://foreignpolicy.com/2020/03/28/coronavirus-biggest-emerging-markets-crisis-ever/]
2.  Coronavirus could shrink global FDI by 5 % to 15 %. UNCTAD. URL:
[https://unctad.org/en/pages/newsdetails.aspx?OriginalVersionID=2299]
3.  Nefiodow L. The sixth Kondratieff. The growth engine of the 21st centure. URL:
[sociostidies.org/almanac/the_sixth_kondratieff/]
4. Wadhams N, Jacobs J. China Concealed Extent of Virus Outbreak, U. S. Intelligence Says.
URL: [https://www.bloomberg.com/news/articles/2020-04-01/china-concealed-extent-of-
virus-outbreak-u-s-intelligence-says]
5.  Yuval Noah Harari: the world after coronavirus, Financial Times. URL:
[https://www.ft.com/content/19d90308-6858-11ea-a3c9-
1fe6fedcca75?shareType=nongift&fbclid=IwAR2J54RwKQRkNb_VImXGOMnp-
JQd1nyZt7Vvdsmuai0iOpIoEpzJ9dfgsuY]

Поліна Єлизавета

ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИКА США ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА

ДЖОРДЖА БУША МОЛОДШОГО

Анотація. Тези присвячені актуальній темі міжнародних відносин – зовнішній

політиці США в роки правління Дж. Буша молодшого. Головний акцент роботи зроблений на
застосуванні адміністрацією Дж. Буша молодшого «м’якої сили» з метою поліпшення
іміджу Сполучених Штатів, який похитнувся серед країн ЄС. Автор доходить висновку, що
застосування «м’якої сили» не змогло пом’якшити той негативний ефект, який був
викликаний домінуванням «жорсткого» підходу Буша молодшого у зовнішній політиці США.
Підсумком роботи cтав висновок, що адміністрації Дж. Буша молодшого треба було не
стільки вносити «м’який компонент» у зовнішній політиці США, скільки коригувати її
основну «жорстку» лінію. Позиція ЄС та США часто відрізняється в питанні використанні
військової сили, контролю озброєнь та екологічних проблем, але такі розбіжності не
заважають підтримувати атлантичну єдність.
Ключові слова: м’яка сила, жорстка сила, військова сили, контроль озброєнь,
безпека, євроатлантична стратегія.

Abstract. Abstracts are devoted to the current topic of international relations - US foreign
policy during the reign of George W. Bush. The main focus of the work is on the use "Soft Power" by
the Bush administration to improve the image of the United States, which has been swayed among
EU countries. The author concludes that the use of "Soft Power" could not mitigate the negative
effect that was caused by the dominance of Bush's "hard" approach in US foreign policy. The result
of the work was the conclusion that the administration of J. Bush Jr. it was not so much a soft
component in the US foreign policy that it was necessary to adjust its basic "hard" line. The position
of the EU and the US is often different in terms of the use of military force, arms control and
environmental concerns, but such differences do not prevent the maintenance of Atlantic unity.
Keywords: soft power, hard power, military forces, arms control, security, Euro-Atlantic
strategy.

Теракти 11 вересня 2001 р. кардинально змінили пріоритети зовнішньої

політики і політики безпеки США, спровокувавши новий крок до
унілатералізму, але вже з нахилами до експансіонізму. Ознаки спаду
58
американської самостійності почали проявлятися тільки в середині 2004 р.,
коли ситуація в Іраку набрала значних обертів, і її було вже неможливо
приховувати, а ресурсів США для врегулювання ситуації виявилося
недостатньо через відсутність необхідної підтримки з боку світової спільноти
і міжнародних організацій. Прояви повернення США на шлях
мультилатералізму були значними до початку 2005 р., тобто до початку
формування нової зовнішньополітичної стратегії другої адміністрації
Дж. У. Буша. Принцип: «хто не з нами, той проти нас» був головним на
початковому етапі «глобальної війни з тероризмом», але з плином часу різка
політика діячів американської адміністрації стала більш лаконічною, а власне
євроатлантична політика Вашингтону стала більш прагматичною та
відкритою для співпраці з ЄС та Азією [1, 88]. Завдяки безпосередньому
залученню Європи до американо-центричної системи багатосторонніх
зобов’язань, інститутів і режимів безпеки, США виступали першочерговим
гарантом безпеки для Європи. Адже не дивлячись ні на що, будь-які дії
Америки у військово-силовій та політичній сферах могли стати негативними
наслідками для європейських країн, партнерів Північноатлантичного
Альянсу. Проте, концепція «абсолютної безпеки», яка передусім наголошує
та спонукає не до колективних, а до національних механізмів захисту
території Сполучених Штатів. Ця концепція ніби відсторонила США від
трансатлантичної системи оборони, даруючи унікальну можливість діяти
«без дозволу» партнерів по НАТО. В результаті американо-європейські
зобов’язання в цій сфері ставали в повній мірі рівноцінними.
З огляду на дії Вашингтона, серед західноєвропейських партнерів США
поширювалося занепокоєння, адже така політика була повною
протилежністью євроатлантичної стратегії Америки попередніх років, що була
націлена на об’єднання двох систем безпеки в одну. Американське керівництво
прийшло до усвідомлення необхідності негайного покращення відносин із
союзниками і міжнародними інститутами, без яких глобальна стратегія США
немає жодних шансів, а саме коли прорахунки в зовнішній і оборонній
політиці яскраво проявилися в Афганістані і Іраку [3, 74]. Паризький Інститут
проблем безпеки досить двояко розцінював перспективу розвитку діяльності
НАТО з ЄС у сфері безпеки. «Ніяке інше партнерство в світі не є таким
близьким, стійким і ефективним». Але також було відзначено, що «спільні
зусилля трансатлантичних партнерів вже не можуть бути достатніми для
формування міжнародних відносин, для упорядкування поведінки
неконтрольованих держав і інших суб’єктів, яких і ЄС і США вважають
загрозою своєї безпеки, для створення балансу сил в глобальних інститутах». І
також зауважувалося, що «трансатлантичне взаєморозуміння залишається
головною передумовою для ефективного міжнародного співробітництва в
більшості випадків» [2, 154]. Євросоюз не раз робив спроби грати свою роль в
питаннях безпеки, але його дії в основному дублювали функції НАТО. США
офіційно намагалися показувати свою підтримку Європейському Союзу щодо
формування власної політики у сфері безпеки, що на жаль було зафіксовано
лише на папері. У 2003 р. була укладена угода «Берлін плюс» між
59
Європейським Союзом та НАТО, яка передбачала координацію проведених
військових місій ЄС з НАТО. У 2010 р. була прийнята концепція стратегічного
розвитку Північноатлантичного альянсу, відповідно до якої «НАТО і ЄС
повинні доповнювати і підсилювати один одного в підтримці світової
безпеки», «існує необхідність проведення широких взаємних консультацій, що
охоплюють всі питання взаємної зацікавленості», «необхідності всебічного
зміцнення стратегічного партнерства з ЄС в дусі повної взаємної відкритості,
прозорості та взаємної доповнюваності, а також поваги автономності та
інституціональної цілісності обох організацій» (NATO Summit in Lisbon,
November19–20, 2010), але далі досить загальних закликів документ не
пішов [4, 198]. В деяких проблемах безпеки між Європейським Союзом і США
існували розбіжності. Європа не виявляла зацікавленості безпекою
Афганістану, хоч і брала участь у військових операціях, але ніколи не мала
справжної потреби у збільшенні своїх військ в цій країні та в збільшенні
витрат на проведення операцій. Та попри все активно бере участь в різних
заходах громадянського характеру в Афганістані, що є невластивим для ЄС.
Підходи до проблеми Ірану також мають певні відмінності. Деякі європейські
країни, маючи бажання скоротити енергетичну залежність від Росії, вважають
Іран потенційним джерелом газу і нафти і роблять все задля уникнення
ситуації, коли Вашингтон, навпаки, затверджував жорсткі економічні санкції,
що призводило до відчуження Ірану від Європи. Щодо палестино-
ізраїльського конфлікту, Європа довго та активно співпрацювала з
Палестиною, і це певною мірою врівноважувало проізраільську позицію
Вашингтону. Але після перемоги ХАМАС на виборах 2007 р. відносини між
Палестиною і Європейським Союзом ускладнилися, та все ж збереглися, через
що виникають суперечки між Брюсселем і Вашингтоном [5, 2].
Позиція ЄС часто відрізняється від США з питань використання
військової сили, контролю над озброєннями, екологічних проблем, проте такі
розбіжності і сьогодні не загрожують Атлантичній єдності. У віддаленій
перспективі, залежно від розвитку самостійної європейської зовнішньої і
військової політики в рамках проведення спільної зовнішньої політики і
політики безпеки, відмінності між ЄС і США мають стимул зрости, але в разі
спільності інтересів дизгармонія між ними представляється невірогідною.
Підтвердженням такого припущення є не лише спільність політичних і
економічних інтересів, а також і відсутність претензій щодо територій.
Проте, незважаючи на заядлість конфліктів, що часто перебільшується
засобами масової інформації зі сторони обох союзників, ЄС та США добре
розуміють взаємозвязок і важливість союзу, тому намагаються знаходити
можливості для їхнього вирішення.

Джерела та література

1. Гавриков Д. Європейський союз як територія суперечностей. Світова економіка і

міжнародні відносини. 2004. № 12. С. 88–90. 
2. Демчук П. О. «Міжнародні відносини та проблеми євроатлантичної інтеграції: навч.
посіб. Київ: ППП, 2004. 252 с. 
60
3. Коварский Н. Особливості підходів ЄС і США до забезпечення безпеки. Оглядач –
Observer. 2007. № 4. С. 74–78. 
4. Ладний Ю. А. Вплив зовнішньої політики США Дж. У. Буша (2001–2009 рр.) на
світову систему міжнародних відносин. Науковий вісник Дипломатичної академії
України. Київ, 2011. Вип. 17: Зовнішня політика і дипломатія: погляд із ХХІ століття
С. 198–203. 
5. Уткін А. І. США–ЄС: два полюси два погляди. США-епі. 2005. № 7. 

Анісов Артур

ТРАНСФОРМАЦІЯ РОЛІ НАТО В РАМКАХ СУЧАСНОЇ

СИСТЕМИ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ

Анотація. У тезах висвітлено проблематику новітніх загроз для сучасного світу.

НАТО як організація, що покликана зберегти систему міжнародної безпеки, внаслідок свого
створення взяла на себе відповідальність протидіяти новим небезпекам, котрі в будь-який
момент можуть обрушитися не лише на Євроатлантичний простір, а й на весь світ.
Ключові слова: НАТО, нові загрози, гібридна війна, інформаційна війна, тероризм.

Abstract. Theses cover the latest threats to the modern world. NATO, as an organization
committed to maintain the international security system. From its creation alliance has taken on
the responsibility of countering new threats that can hit not only the Euro-Atlantic area but the
entire world at any time.
Keywords: NATO, new threats, hybrid war, information war, terrorism.

За останні шість років ми звикли сприймати гібридну війну лише в

контексті подій на Сході України. Але застосування цього явища далеко не
обмежувалося територією нашої держави. На сучасному етапі розвитку
міжнародних відносин гібридна війна виступає ключовим елементом
новітнього протистояння, що прийшло на зміну стану холодної війни [3, 16].
Наразі серйозно занепокоєною є Євроатлантична спільнота, яка зі свого боку
намагається віднайти шляхи протидії новій загрозі. Країни-члени НАТО,
більшість із яких є членами Європейського Союзу, постійно продовжують
наголошувати на своєму пріоритеті збереження основних європейських
цінностей – миру та стабільності, вбачаючи вихід у подальшому зміцненні
колективної безпеки [8, 36].
Метою чинного дослідження є проаналізувати роль НАТО в умовах
сучасної системи міжнародної безпеки.
Для кращого розуміння розглянемо дефініції поданих вище понять.
Гібридна війна виступає комбінацією військових елементів і масового впливу
на суспільство засобами пропаганди та дезінформації [1]. Інформаційна війна –
це викладення наявної інформації у спосіб, необхідний для формування
потрібної точки зору та громадської думки [2]. За своїм змістом ці поняття
полягають у застосуванні антонімічних підходів, проте на практиці вони, як
правило, застосовуються разом. Саме ці нові форми ведення боротьби в
сучасному світі розглядаються в контексті нової загрози сьогодення.
61
 Однією із ключових складових гібридної війни є тероризм, в основі
якого полягає несанкціоноване насилля [5]. Такий вид агресії, на відміну від
класичних бойових дій, не відзначається жодними обмеженнями з боку
міжнародного права, а також, як правило, є непередбачуваним. У свій час
США значно похитнули події 11-го верезня 2001 р. У такий спосіб практика
показує, що чітко спланований терористичний акт може завдати значного
удару й по наддержаві. Цей факт змушує турбуватися європейську спільноту,
чий сумарний військовий потенціал, хоч і є другим за потужністю в світі,
однак, усе ж, після США.
Тим не менш, на цьому перелік сучасних загроз не завершується. За
поданням Європарламенту існує ризик небезпеки у кіберпросторі. У 2013 р.
Європейська комісія офіційно запровадила підхід, що розповсюджує на
кіберпростір наявні закони, прирівнюючи його до повітря, суші, моря та
космосу [8, 36]. Створення інфраструктури кібербезпеки є надто масштабним
процесом, оскільки сама варіативність заподіяння шкоди цифровим шляхом є
надто широкою. Це може бути як просто кібератака без використання
фізичної сили, так і застосування гібридних технологій із залученням
безпілотників у місцях бойових дій [8, 11].
В умовах сучасного різноманіття новітнього виду загроз НАТО як
безпекова організація намагається вживати заходів щодо сторін, які
порушили укладені з ними угоди, використовуючи різного роду важелі
впливу. Наприклад, 2-го серпня 2019 р. було оголошено заяву
Північноатлантичної ради щодо чергового порушення Російською
Федерацією угоди із США про обмеження використання ракет середньої та
малої дальності. У зв’язку із дотриманням Сполученими Штатами цієї угоди
зі свого боку, останні вирішили в односторонньому порядку розірвати угоду
з причини постійного порушення її положень Росією. НАТО ж зі свого боку
підтримала рішення США та розпочала розробку пакету заходів, які в
майбутньому можна було б застосувати проти РФ. А також було узгоджено
алгоритм протидії сил Альянсу у разі наявності агресії [6].
Важливим інструментом розвитку організації є зокрема прагнення
збільшити рівень фінансування. Країни-члени НАТО планують довести
витрати на оборону до 2 % від ВВП до 2024 р. [4].
Іншим засобом збереження НАТО й досі виступає політика
розширення, що сьогодні виражається в межах програми східного
партнерства. І якщо за часів холодної війни демократичним країнам
необхідно було закріпити наявність буферної зони, враховуючи загрозу того
часу у вигляді активних бойових дій, то на сьогодні для Заходу
співробітництво зі східноєвропейськими країнами є важливим задля
потенційної можливості дипломатичного впливу на світову політику. У
рамках цієї програми і відбувається взаємодія НАТО з Україною, яка до того
ж виступає одним із стратегічних партнерів США поза НАТО. Організація
Північноатлантичного договору регулярно надає всебічну дипломатичну
підтримку Україні, очікуючи, зі свого боку, впровадження з боку останньої
необхідних реформ для наближення до європейських стандартів, що є
62
неодмінно важливим для Заходу [7]. Статут НАТО не передбачає надання
військової допомоги країнам, що не є членами організації, тому Альянс
підтримує Україну дипломатичними та такими засобами, як-от фінансова
допомога, медична реабілітація, командування і управління або логістика, а
також підтримка ЗСУ на всіх етапах реформ [4].
Отже, сучасний стан міжнародних відносин доводить актуалізацію
новітніх проблем у вигляді гібридної загрози, інформаційної війни та безпеки
у кіберпросторі. Із цього приводу публікуються офіційні документи країн-
членів НАТО, які можуть розкрити позицію Альянсу та показати серйозне
занепокоєння з приводу власної безпеки. Це стає приводом для розробки
заходів попередження загроз та посилення власне військового потенціалу для
можливості протистояння у разі необхідності. У світлі подій останніх років
Україна знаходиться в епіцентрі новітнього гібридного протистояння, що
робить цю проблематику особливо актуальною для нашої країни. Та в рамках
співробітництва Захід намагається надавати всебічну підтримку для
забезпечення демократичного правопорядку на теренах партнерського
простору євроатлантичних країн.

Джерела та література

1. Варкентин А. «Гибридная война» – новая угроза или пропагандистский трюк? Німецька

хвиля. URL: https://www.dw.com/ru/гибридная-война-новая-угроза-или-
пропагандистский-трюк/a-18278421 (дата звернення: 03.04.2020).
2. Інформаційна війна. Вільна енциклопедія «Вікіпедія». URL:
https://uk.wikipedia.org//wiki/Інформаційна_війна (дата звернення: 03.04.2020).
3. Місько В. Світова гібридна війна: український фронт: монографія / за заг. ред.
В. П. Горбуліна. Харків: Фоліо, 2017. 496 с.
4. Степанюк О. Рівень підтримки НАТО України за останні роки безпрецедентний.
АрміяInform. URL: https://armyinform.com.ua/2019/09/riven-pidtrymky-nato-ukrayiny-za-
ostanni-roky-bezpreczedentnyj/ (дата звернення: 03.04.2020).
5. Фітьо А. Що таке «гібридна війна» і чи можливий в Україні радіоактивний тероризм?
Гал-Інфо. URL:
https://galinfo.com.ua/articles/shcho_take_gibrydna_viyna_i_chy_mozhlyvyy_v_ukraini_radi
oaktyvnyy_teroryzm_176600.html (дата звернення: 03.04.2020).
6. Statement by the North Atlantic Council on the Intermediate-Range Nuclear Forces Treaty.
NATO: Official Texts. URL:
https://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_168164.htm?selectedLocale=en (last
accessed: 03.04.2020).
7. Statement of the NATO-Ukraine Commission. NATO: Official Texts. URL:
https://www.nato.int/cps/uk/natohq/official_texts_170408.htm?selectedLocale=en (last
accessed: 03.04.2020).
8. Trimintzios P. Cybersecurity in the EU Common Security and Defence Policy (CSDP):
Challenges and risks for the EU. Brussels: Scientific Foresight Unit (STOA), European
Parliamentary Research Service, European Parliament (2017).

63
Вілкова Дар’я

ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ ЗАГРОЗИ, ЩО ПОХОДЯТЬ ВІД

СЛАБКИХ ДЕРЖАВ, ЯК КЛЮЧОВІ У ХХІ ст.

Анотація. Розглянуто суть та еволюцію поняття «слабких держав», а також

ряд транснаціональних загроз, що походять з таких країн. З-поміж ключових викликів для
системи міжнародної безпеки та сучасного міжнародного порядку наведено
транснаціональний тероризм, гуманітарні та міграційні загрози.
Ключові слова: слабкі держави, транснаціональні загрози, міжнародна безпека.

Abstract. The core and evolution of the term “fragile states” as well as transnational threats
coming from such contexts are analyzed. Transnational terrorism, humanitarian threats and
migration crises are considered as key challenges international security system faces nowadays.
Keywords: fragile states, transnational threats, international security

Із моменту появи поняття «слабких держав» в академічних колах

Сполучених Штатів Америки цей концепт пройшов декілька етапів
переосмислення [2, 3]. Від так званих невдалих держав, які з’явилися на
політичній арені світу внаслідок закінчення Холодної війни, поняття
еволюціонувало до «слабких контекстів». Саме такою термінологією
користуються нині дослідники ОЕСР у щорічних звітах.
З 1993 р. з’явився ряд досліджень, які зосереджувалися на аналізі
поняття, критеріях визначення, методології індексів слабкості тощо.
Наприклад, нині існує декілька провідних світових рейтингів вимірювання
слабкості держав. З-поміж них: найвідоміший Fragile (раніше Failed) States
Index, що готується щорічно американським Фондом миру, Country indicators
for Foreign Policy (CiFP) – Покраїнні індикатори для зовнішньої політики
Карлтонського університету, World Bank Country Policy and Institutional
Assessment (CPia) – оцінювання зовнішньої політики та ефективності
інституцій країн, що готується Світовим Банком, Brookings institution Index of
state weakness in the developing world (iSW) – Індекс слабкості держав у світі,
що розвивається Інституту Брукінгса.
Згідно з останнім виданням Індексу слабких держав, за 2019 р.
найгірша ситуація за всіма показниками спостерігається в таких країнах, як-
от Ємен, Сомалі, Південний Судан, Сирія, Демократична Республіка Конго,
Центральноафриканська Республіка, Чад, Судан та Афганістан [6, 7].
Найгіршу динаміку, порівняно з попередніми роками, демонстрували такі
держави, як-от Венесуела та Бразилія.
Така непересічна увага до певних контекстів має бути зумовлена
конкретними чинниками впливу, які ці елементи здійснюють на середовище
системи – міжнародні відносини. Наочним доказом як серйозності уваги до
подібних акторів, так і їхньої «ваги» зокрема в системі міжнародної безпеки є
поява цього терміна на сторінках Стратегії національної безпеки США [7, 10].
Ключові загрози, що походять від слабких держав, були окреслені ще в
2010 р. у звіті, представленому перед Конгресом США групою дослідників
64
на чолі з Дж. Роллінсом. Головним чином ішлося про так звані
транснаціональні загрози безпеці [5, 1].
До них традиційно зараховують поширення та активізацію діяльності
терористичних організацій, тобто транснаціональний тероризм, поширення
зброї (як нелегальний трафік, так і загроза появи ядерних програм у різних
регіонах), а також виклики у сфері енергетичної безпеки та кластер
гуманітарних проблем, як-то поширення епідемій, загрози довкіллю тощо.
Слабкі держави, тобто такі країни, які мають проблеми в одному або
декількох з трьох вимірів ефективності держави, створюють ряд проблем для
міжнародної спільноти загалом і на регіональному рівні зокрема. Перш ніж
окреслювати загрози, зазначимо, що під тривимірним підходом ідеться про
модель ACL, запропоновану американськими дослідниками [1, 1492].
Ця абревіатура розшифровується як authority, capacity, legitimacy –
тобто, авторитет влади, спроможність / ефективність і легітимність. Під
першим мається на увазі рівень контролю над насиллям у державі, тобто
гарантія безпеки громадян. Прикладами редукованого авторитету влади у
слабких державах є кейси Афганістану, Іраку та деяких
Центральноамериканських країн, для яких характерні громадянські війни,
заворушення та високий рівень криміналітету.
Уряди держав, у яких бракує інструментів у контексті спроможності до
забезпечення населення благами та / або легітимності (як на рівні
міжнародного визнання, так і у випадку з власними громадянами), часто не
здатні або не мають політичної волі до гарантування безпеки у сфері ядерної,
хімічної, біологічної та радіологічної зброї, матеріалів та устаткування.
Корумпованість суспільств та неспроможність адекватно захистити
кордони лише підвищує вірогідність подібного розвитку подій. Ще одна
загроза світовій безпеці – міжнародна злочинність. Як і у випадку
терористичних угрупувань, міжнародні кримінальні організації мають вигоду
з тих «гаваней», що їх утворюють слабкі держави. Ними здійснюється
транзит контрабанди, там простіше відмивати гроші через слабкість
законодавства та високий рівень корупції чиновників.
Ще в 1990-х рр., після падіння попередньої міжнародної системи, світ
відчув наслідки діяльності міжнародних злочинних угрупувань, що базувалися
насамперед на Балканах, у Центральній Азії та Західній Африці. У таких
державах простіше здійснювати діяльність подібних кримінальних груп, і
багато слабких чи недостатньо легітимних режимів відзначилися допомогою
таким агентам за фінансову чи збройну підтримку. Особливо цікавими є
ситуації, коли ООН встановлює ембарго на трафік зброї, однак завжди
залишається можливість здійснювати торгівлю нелегально, що і траплялося в
Афганістані, Анголі, Ліберії, Сьєрра-Леоне, Судані та інших слабких державах.
Нестабільність однієї країни здатна ширитися й поза її кордони через
слабкість останніх у вигляді потоків біженців, незаконного обігу зброї,
порушення регіональної торгівлі тощо. Ще у 2007 р. Рада національної
розвідки США визнала, що слабкість держав та ті наслідки регіональної

65
нестабільності, що ширяться від них, коштують Америці значних витрат
ресурсів і часу [3, 4].
Це твердження можна застосувати і в ширшому контексті – загрози,
котрі несуть слабкі держави, та політичне насилля коштують міжнародній
спільноті дорого і призводять до вкрай негативних наслідків за умови
невирішеності таких проблем.
Певні наслідки є наочними, як-от міграційні кризи чи поширення
епідемій. Згадаємо такий очевидний факт, як міграційну кризу, що стала
серйозним викликом перед ЄС у 2015 р. Неефективність інституцій у
слабких державах створюють вакуум, за якого еліти мають доступ, почасти
неконтрольований, до ресурсів, передбачених для потреб усього населення.
Так створюється база для економічної нерівності, що потім
закономірно переходить у підвищення кримінальної активності. Вакууми,
створені у суспільстві, можуть захоплювати озброєні угрупування. Це
посилює соціальні розриви й призводить до поширення насилля.
У таких державах уряди часто нехтують критично важливими
питаннями. Серед них такі життєво важливі питання, як підтримка і
розвиток системи охорони здоров’я, сфери освіти, захисту довкілля.
Черговим доказом того, що транснаціональні загрози є ключовими у
ХХІ ст., безперечно стане статистика наслідків пандемії COVID-19,
хвороби, що шириться світом.
Згідно з аналізом ОЕСР, більше трьох мільярдів людей живе в слабких
державах або поблизу них і відчуває наслідки транснаціональних загроз, що
від них походять [4, 13]. Отже, навіть розвинуті держави, де якщо політично
вмотивоване насилля й має місце, то в значно меншій і більш локалізованій
формі, не можуть врятуватися чи абстрагуватися від подібних викликів,
адже транснаціональні загрози не поважають державних кордонів.
Саме такі загрози, поряд з кібернетичними, екологічними, а також
трансформацією конфліктів у гібридні, є ключовими у ХХІ ст.
Джерела та література
1. Call C. The Fallacy of the «Failed State». Third World Quarterly. 2008. P. 1491–1507.
2. Helman G., Ratner S. Saving failed states. Foreign Policy No. 89 (Winter, 1992–1993), pp. 3–20.
3. Nonstate Actors: Impact on International Relations and Implications for the United States.
National Intelligence Officer for Economics and Global Issues. 2007. URL:
https://fas.org/irp/nic/nonstate_actors_2007.pdf. (дата звернення: 04.04.2020).
4. OECD. States of Fragility Highlights. 2016. URL: https://www.oecd.org/dac/states-of-
fragility-2016-9789264267213-en.htm (дата звернення: 02.04.2020).
5. Rollins J. International Terrorism and Transnational Crime: Security Threats, U.S. Policy, and
Considerations for Congress. Congressional Research Service. 2010. URL:
https://fas.org/sgp/crs/terror/R41004-2010.pdf (дата звернення: 03.04.2020).
6. The Fund for Peace. Fragile States Index 2019. URL: https://fragilestatesindex.org/wp-
content/uploads/2019/03/9511904-fragilestatesindex.pdf (дата звернення: 04.04.2020).
7. United States. The National Security Strategy of the United States of America. Washington,
President of the US. 2002. URL: https://2009-
2017.state.gov/documents/organization/63562.pdf (дата звернення: 28.03.2020).

66
Черновол Ілля

ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА США В КОНТЕКСТІ

АКТУАЛЬНИХ ЗАГРОЗ І ВИКЛИКІВ

Анотація. Зосереджено увагу на актуальних проблемах, загрозах та викликах

інформаційній безпеці США в добу Дональда Трампа. Надано стислу інформацію про
наявні суперечки між двома основними політичними партіями США щодо реалізації
інформаційної безпеки, російського втручання в американський електоральний процес та
вплив коронавірусної інфекції COVID-19 на інформаційну безпеку Сполучених Штатів. На
основі системного підходу з використанням методу критичного аналізу досліджено
основні проблеми, загрози та виклики інформаційній безпеці США, окреслено шляхи
їхнього вирішення.
Ключові слова: інформаційна безпека США, Д. Трамп, міжпартійні суперечки,
російське втручання, COVID-19.

Abstract. This study focuses on the current problems and challenges of the US information
security in the time of Donald Trump. In particular, brief information is provided regarding the
existing disputes between the two American main political forces regarding the implementation of
information security, the Russian interference in the American electoral process and the impact of
COVID-19 coronavirus infection on the US information security. Based on a systematic approach,
using the method of critical analysis, the main problems, threats and challenges of the US
information security are investigated, possible ways to solve them are identified.
Keywords: the U.S. information security, D. Trump, cross-party disputes, Russian
intervention, COVID-19.

Сполучені Штати Америки – один з найбільш могутніх політичних,

економічних, технологічних і військових акторів сучасних міжнародних
відносин. Внаслідок активного використання інформаційних технологій США
раніше за інші країни зіткнулися із негативними наслідками інформаційних
загроз. Виявилися потенційно вразливі місця інформаційної сфери, а саме:
небезпечний когнітивний вплив у негативній конотації з боку певних засобів
масової інформації та соціальних мереж на суспільну думку всередині країни, а
також прогалини у сфері захисту персональних даних, державних та приватних
комп’ютерних мереж. Сполученим Штатам бракує наявності єдиної візії в
контексті протиборства інформаційним атакам та рішучості у реалізації
політики інформаційної безпеки, а сучасні загрози та виклики, такі як постійні
міжпартійні суперечки, російське втручання та вплив коронавірусної інфекції
COVID-19, не наближають американців до цього.
Проблема інформаційної безпеки США широко досліджується в
американських та вітчизняних науково-концептуальних та суспільно-
політичних колах. Д. Альперович, Е. Накашіма, П. А. Афанасьєва,
Н. Б. Бєлоусова, О. Ю. Бусол, О. В. Олійник, О. А. Собко, І. Р. Боднар,
О. П. Дзьобань, В. Жуган, В. Пашков, О. М. Косогов, М. Маззетті, Дж. Маркс
та інші присвятили свої дослідження проблемам реалізації інформаційної
безпеки у США в умовах глобалізації та зростання інформаційних загроз.
Проте, відсутність достатньоого усвідомлення глибини та багатогранності

67
цієї проблеми з погляду існування вищезазначених загроз та викликів дає
можливість вивчати її в різних ракурсах та обумовлює актуальність.
Особливістю політики захисту інформаційної безпеки в США є брак
наступності та послідовності. Кожна нова президентська адміністрація
пропонувала і реалізовувала свої власні тактичні і стратегічні дії. Після
опублікування Стратегії національної безпеки у грудні 2017 р. [5]
адміністрація Дональда Трампа була розкритикована демократами, оскільки
документ, хоч і визначав інформаційну безпеку одним із головних
пріоритетів країни, не передбачав реальних заходів для її досягнення [1]. В
рамках розпорядження президента від 11 травня 2017 р. № 13800 «Посилення
кібербезпеки федеральних мереж і критичної інфраструктури» було
розроблено нову Національну кіберстратегію (The National Cyber Strategy of
the USA – далі NCS), яка була опублікована у вересні 2018 р. [6]. Цей
документ містить цілі, подібні до тих, що поставлені у попередніх схожих
документах: політикою у сфері кіберпростору адміністрації Б. Обами 2009 [7]
та Національною стратегію безпеки Дж. Буша 2002 [8] щодо безпеки
кіберпростору. Однак, незважаючи на схожість з планами попередніх
адміністрацій, NCS Д. Трампа знову викликала критичні відгуки з боку його
опонентів, оскільки замість того, щоб продовжувати концепцію зміцнення
захисних технологій і мінімізувати вплив інформаційних загроз,
адміністрація Д. Трампа планує посилити наступальні попереджувальні
кібероперації та змусити інші країни боятися притягнення до
відповідальності за свої дії у відповідь на такі кібератаки з боку США.
Критики звернули увагу на той факт, що ця стратегія не вказує на
можливості захисту виборів від інформаційних загроз, що є надзвичайно
актуальним у світлі подій 2016 р. [9].
В американському політикумі головним показником зростання
проблеми захисту інформаційної безпеки Сполучених Штатів та
символічною точкою відліку при її сучасному описі вважається російське
втручання в американські президентські вибори 2016 р. Це безпрецедентне
явище, оскільки така масштабна кампанія з боку Росії, що була з успіхом
проведена, мала місце вперше в контексті історії інформаційної безпеки
США. Це був болісний удар не тільки для інформаційної сфери та
національної безпеки країни, але й для американської ідеології та іміджу.
Так, у червні 2016 р. в американських мас-медіа з’явилася інформація про
несанкціоноване втручання в інформаційну систему Національного комітету
Демократичної Партії США, особливо було згадано російське «Агенство
інтернет-досліджень» (далі – IRA), яке фінансувалося Євгеном Пригожиним
(російський бізнесмен, засновник «фабрики тролів» з Ольгіна, одна з
ключових фігур в російсько-українській інформаційній війні), скандально
відомим як «кухар Путіна» [2]. У 2017 р. було розпочато розслідування
фактів російського втручання у вибори, яке очолив спеціальний прокурор
Роберт Мюллер. За результатами майже дворічного розслідування було
виявлено, що російське втручання у вибори здійснювалося за трьома
основними напрямами: викрадення та оприлюднення документів основних
68
опонентів Д. Трампа; масове шахрайство з акаунтами популярних соціальних
мереж для анти-пропаганди Г. Клінтон; хакерське проникнення до
державних та приватних комп’ютерних мереж для отримання важливої
конфіденційної інформації державного значення, що містила дані стосовно
американського електорального процесу [4].
Провальна реакція Сполучених Штатів на загрозу коронавірусної інфекції
COVID-19 завдала значного удару по американській позиції міжнародного
лідера у суперництві з Китаєм, а також знайшла своє негативне відбиття у сфері
інформаційної безпеки. Йдеться про нещодавню заяву посадовців Держдепу
стосовно чергового використання вищезгаданим російським IRA тисячі
фейкових акаунтів у соціальних мережах, зокрема Facebook, Instagram та
Twitter, для поширення фейкової інформації про Covid-19. Мовляв, нібито
Covid-2019 є біологічною зброєю, розробленою Центральним розвідувальним
управлінням США (ЦРУ) задля економічної війни з Китаєм [3].
Актуальні загрози та виклики мають значний дестабілізуючий вплив на
критично важливу американську інформаційну інфраструктуру, а отже,
складають серйозну загрозу національній безпеці США. Основним завданням
уряду за таких умов має бути вироблення та розвиток єдиного
(двопартійного) бачення державної політики щодо сфери інформаційної
безпеки з формуванням потужної системи захисту та постійним
удосконаленням останньої для протидії зовнішнім та внутрішнім загрозам.
Такі кроки унеможливили б інформаційні атаки та когнітивний зовнішній
вплив на громадськість у подальшій перспективі, за умови досягнення
консенсусу між основними політичними силами США.
Джерела та література

1. Довгопол Я. Трамп ігнорує серйозні загрози для національної безпеки з боку Росії.
URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-world/2184991-so-i-ak-skazav-tramp-kongresu.html
2. Жигалкин Ю. Доказательства вмешательства России в выборы президента США. URL:
https://www.svoboda.org/a/usa-russia-indictment/29044968.html
3. Macmillan A., Shaun Tandon. Russia-linked disinformation campaign fueling coronavirus
alarm, US says // AFP. February 22, 2020. URL: https://news.yahoo.com/russia-linked-
disinformation-campaign-fueling-coronavirus-alarm-us-134401587.html
4. Mazzetti M., Bennet K. Mueller report summary. URL:
https://www.nytimes.com/2019/03/24/us/politics/mueller-report-
summary.html?rref=collection%2Fnewseventcollection%2Frussian-election-hacking.html
5. The White House. National Security Strategy of the United States of America. Washington
DC, December 2017. 56 p. URL: https://www.whitehouse.gov/wp-
content/uploads/2017/12/NSS-Final-12-18-2017-0905.pdf
6. The White House. National Cyber Strategy of the United States of America. Washington DC,
September 2018, 29 p. URL: https://www.whitehouse.gov/wp-
content/uploads/2018/09/National-Cyber-Strategy.pdf
7. The White House. Cyber Security Review. Washington DC, March 2009, 47 p. URL:
https://obamawhitehouse.archives.gov/cyberreview/documents/
8. The White House. The National Security Strategy, Washington DC, September 2002. URL:
https://georgewbush-whitehouse.archives.gov/nsc/nss/2002/
9. Wolff J. Trump’s Reckless Cybersecurity Strategy. URL: https://www.nytimes.com/
2018/10/02/opinion/trumps-reckless-cybersecurity-strategy.html
69
Бердоус Діана

ЕКОЛОГІЧНІ РИЗИКИ ПРОЄКТУ «НОВИЙ ШОВКОВИЙ ШЛЯХ»

Анотація. Стаття присвячена питанню екологічних ризиків проєкту «Новий

Шовковий Шлях». Актуальність дослідження полягає у необхідності встановлення
екологічних норм та формування глобальної екологічної безпеки. Проєкт охоплює морські,
сухопутні та авіаперевезення. Виникає ряд питань щодо збереження екосистеми певних
регіонів та екології загалом. У контексті зазначеної теми необхідно проаналізувати роль
КНР у реалізації проєкту, а також основні ризики на шляху реалізації «Нового шовкового
шляху».
Ключові слова: «Новий Шовковий Шлях», КНР, екологічний ризик, екологічна безпека.

Abstract. The article is devoted to the issue of environmental risks of the New Silk Road
project. The relevance of the study lies in the need to establish environmental standards and the
formation of global environmental safety. The project covers maritime, land and air
transportation. A number of questions arise regarding the conservation of the ecosystem of
individual regions and the ecology as a whole. n the context of the given topic, it is necessary to
analyze the role of the PRC in the implementation of the project, as well as the main risks in the
implementation of the «New Silk Road».
Keywords: «New Silk Road», PRC, environmental risk, environmental safety.

Вивченням екологічного виміру «одного поясу – одного шляху» (у

вітчизняному дискурсі частіше використовують назву «Новий Шовковий
Шлях» – авт.) займаються І. П. Глазиріна, Р. А. Салімбаєва, Є. А. Симонов.
Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників, які займаються політичними
та економічними чинниками Нового шовкового шляху, можна виділити
А. В. Калахан і О. В. Хоменко.
Мета повідомлення – виявити екологічні ризики проєкту «Новий
шовковий шлях» та проаналізувати можливі наслідки цих ризиків.
Ініціатива «один пояс – один шлях» запропонована головою КНР
Сі Цзінпінем у 2013 р. Проєкт мав на меті формування коридорів Великого
шовкового шляху, який охоплюватиме всі види перевезень: морські,
автомобільні, залізничні дороги, авіаперевезення та газопроводи. Мета
проєкту полягає в налагоджені зв’язків між державами Євразії та створенні
інфраструктури. Основна ідея спрямована на формування торгового
коридору для прямих поставок товарів на пільгових умовах [4, 1].
На сьогодні реалізовано більше 3 000 проєктів по всьому світу: від
нафтопроводу в М’янмі до залізниці в Кенії. У 2018 р. ініціатива поширилася
на Південну Америку, Карибський басейн і навіть Арктику. Італія в 2019 р.
стала першою країною групи семи, що підписалася, відмахнувшись від
попереджень своїх американських і європейських союзників [1].
Китайський проєкт має на меті стати альтернативою міжнародних
екологічних угод та порядку. Сі Цзіньпін називає свій проєкт «дорогою до
миру», певна група держав, як-то Японія і США, виявляють скептицизм

70
стосовно заявлених ідей і стурбовані невисловленими цілями, особливо тими,
які натякають на військову експансію [2].
Зважаючи на маштабність «Нового шовкового шляху» та занепокоєння
учасників щодо зазначених цілей, експерти виділили чотири групи ризиків у
реалізації проєкту:
1. Природно-екологічний. Стихійні лиха, що несуть шкоду будівництву
Нового Шовкового шляху.
2. Техногенно-екологічний:
 розливи нафти, хімічних речовин в межах морських шляхів
«одного поясу – одного шляху»;
 викиди парникових газів;
 викиди забруднюючих речовин в атмосферу;
 забруднення землі та виникнення відходів.
3. Соціально-екологічний. Охоплює потенційний вплив зміни якості
навколишнього середовища та екологічних проблем на здоров’я населення і
соціально-екологічний розвиток.
4. Транскордонний [6, 3].
На сьогодні в зоні ризику знаходиться понад 1 739 важливих районів
перебування птахів, 200 екорегіонів, гарячі точки [6, 3–4]. У звіті 2017 р.
Всесвітній фонд дикої природи висвітлив проблеми будівництва «одного
поясу – одного шляху». Зазначивши, що дороги проєкту будуються на
територіях зникаючих екосистем. За підрахунком фонду під загрозою,
знаходиться 265 територій. Дороги проєкту проходять по 46 гарячим точкам
біорізноманіття [6, 9]. Морський шовковий шлях може вплинути на місцеві
господарства, рибальство та мангрові болота у порту Багамойо в Танзанії.
Деградація та знищення тропічних лісів Борнео та Суматри, центрального
лісового хребта в Малайзії, мангрових лісів в Бангладешці та Шрі-Ланці
можуть викликати ерозію ґрунтів.
Наслідки потенційних загроз можуть нести не тільки проблеми в
екосистемі, але й створювати політичні проблеми на міжнародній арені. Як
відомо, питання екології тісно пов’язане з політикою. Досить часто за
рахунок особливостей регіону та його екосистеми формуються пріоритетні
партнери для держав [6, 2]. Оскільки Китай офіційно декларує
невикористання політичного та військового впливу, проте, за оцінками
коментаторів США, бажає створити нові міжнародні та економічні інститути,
на противагу винятковому лідерству США. Тоді можна говорити про
неоднозначність китайських зелених ініціатив. В 2015 р. Джастін Іфу Лін
(політичний радник та головний економіст Всесвітнього банку) заявив, що
«один пояс – один шлях» було створено для збалансування політики США в
Транстихоокеанському партнерстві, а також для закріплення своїх позицій у
регіоні [5].

71
 Просуваючи енергетичні проєкти, Пекін посилює забруднення. 40 %
витрат китайського банку розвитку вироблення електроенергії були
спрямованні на вугілля [1]. Енергетичні проєкти займають центральне місце
для ініціативи «Нового шовкового шляху» з моменту його створення.
Наприклад, на енергоносії припадає приблизно 44 % розробки проєкту, а на
транспорт – 30 % [3].
На першому форумі «Нового Шокового Шляху» у травні 2017 р.
«озеленення» стало однією з ключових тем. КНР бажає стати лідером у
глобальному екологічному розвитку. Китай бачить своїм моральним
зобов’язанням ділитися своїм «досвідом та практикою в екологічній
цивілізації та зеленому розвитку» з іншими зростаючими економіками світу,
сприяти глобальній торгівлі, інвестиціям та фінансовим системам, які є
екологічно стійкими. На період 2018 р. 40 % інвестицій «Нового шовкового
шляху» в енергетичному секторі були спрямовані на вугільний сектор [5].
Деякі держави, через які проходить проєкт, висловлюють занепокоєння щодо
зазначених вугільних проєктів. Основною причиною є їхній вплив на місцеве
середовище, а також потенційне витіснення альтернативних видів
вироблення енергії, з нижчим рівнем вуглецю.
Формування фонду «Зеленого шовкового шляху» викликає ряд питань.
По-перше, це стосується причин просування зелених ініціатив. По-друге,
упереджене ставлення учасників проєкту формує проблематику просування
екологічної складової. По-третє, наскільки проєкт враховує особливості
регіонів і здатен боротися з виникненням екологічних проблем на шляху
просування своїх ініціатив?
Очевидним є те, що «Новий шовковий шлях» є перспективною
ініціативою КНР. Просування зелених ініціатив у майбутньому може сприяти
поширенню успішних екологічних проєктів за рахунок кооперації учасників
«одного поясу – одного шляху». Китайський проєкт має всі можливості стати
альтернативою міжнародним організаціям, адже охоплює важливі сфери
міжнародних питань: торгівля, інвестування, екологія, культура.

Джерела та література

1. Польовик С. В. Марш Китаю на Захід: наскільки насправді є небезпечним «Новий

шовковий шлях». Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень Борисфен
Інтел. 2019. URL: http://bintel.com.ua/uk/article/marsh_kytayu_na_zakhid/ 
2. Can China Lead the Climate Change Fight? Belt & Road News. 2019. URL:
https://www.beltandroad.news/2019/12/02/the-climate-change-fight-can-china-lead/ 
3. China shows way as Urgent action needed on Global Warming. Belt & Road News. 2019.
URL: beltandroad.news/2019/12/13/china-shows-way-as-urgent-action-needed-on-global-
warming/ 
4. Callanan W. China’s Belt and Road Initiative and a New Eurasian Order. NUPI. 2016. Р. 1–4. 
5. How is the Belt & Road Initiative impacting Women and Forests? Belt & Road News. 2019.
URL: https://www.beltandroad.news/2019/12/20/how-is-the-belt-road-initiative-impacting-
women-and-forests/ 
6. The belt and road initiative. WWF. 2017. Р. 1–14. 
72
Насадюк Сергій

ПОСИЛЕННЯ ПОЗИЦІЇ КНР В АФРИЦІ

Анотація. У статті розглянуто зовнішньополітичну діяльність Китаю щодо

Африканського континенту, проаналізовано його політичні, економічні, безпекові та
ідеологічні інтереси. Між іншим, досліджено роль і місце Китайської Народної Республіки
та приділено увагу питанню боротьби за вплив між США, РФ та КНР на континенті.
Ключові слова: інтереси Китаю, КНР, Африка, китайсько-африканські відносини,
африканська політика.

Abstract. The article examines China’s foreign policy on the African continent and
analyzes its political, economic, security and ideological interests. Besides, the role of the
People's Republic of China is explored and the struggle for influence on the continent between
the US, the Russian Federation and the PRC is reviewed.
Keywords: China’s interests, China, Africa, Sino-African relations, African policy.

Упродовж останніх років Китайська Народна Республіка почала

активно виходити на якісно новий рівень взаємовідносин із різними країнами
світу та займати провідні позиції на міжнародній арені. На сьогодні
пріоритети Китаю у веденні зовнішньополітичної діяльності змінюються,
розширюється географія впливу, а також зміцнюється його національна
потуга. Наразі інтереси КНР полягають не тільки у внутрішньому
економічному розвитку, але й проєктуються практично на всі регіони світу,
зокрема на Африканський континент.
Аналіз досліджень та публікацій свідчить про те, що питанням
африкансько-китайських відносин та присутністю КНР на континенті були
присвячені роботи як українських науковців, так і зарубіжних, серед них:
Юн Сун (Yun Sun), О. Волович, М. Мовчан та інші.
Метою повідомлення є з’ясувати роль і місце Китайської Народної
Республіки на Африканському континенті.
Африкансько-китайські відносини пов’язує довга історія, наповнена
злетами та падіннями. Сьогодні ж Китай є найактивнішим гравцем на
Африканському континенті, тому часто цей континент називають «China’s
Second Continent». У 2006 р. китайський уряд уперше опублікував офіційний
документ, який отримав назву «Політика Китаю щодо Африки». У ньому
зафіксовано те, що Китай та Африка повинні всебічно сприяти розвитку їхніх
взаємовідносин, а також подавати хороший приклад для розробки нової
моделі міжнародних відносин, заснованої на взаємовигідній кооперації [5].
Юн Сун, науковий співробітник програми Східної Азії центру Генрі
Л. Стімсона, виділяє 4 блоки зовнішньополітичних інтересів Китайської
Народної Республіки на Африканському континенті:
– політичні інтереси (встановлення дипломатичних відносини з
країнами континенту та підтримка з боку африканських країн за ключовими
питаннями на міжнародній арені, форумах тощо; співробітництво з
організаціями, наприклад, Африканським Союзом);

73
 – економічні інтереси (природні ресурси; проєкт «Один пояс – один
шлях»; китайські інвестиції; економічна співпраця та торгівля);
– безпекові інтереси (нестабільна політична ситуація на континенті –
загроза китайським інвестиціям, компаніям та хуацяо; напади сомалійських
піратів на китайські судна; військово-технічне співробітництво);
– ідеологічні інтереси (поширення та популяризація моделі розвитку
Китаю, зокрема за допомогою «м’якої сили») [6].
Із 1956 р. Китай почав активно встановлювати дипломатичні відносини
з країнами Африки, і першою такою державою став Єгипет. До кінця 1990-
х рр. кількість африканських країн, з якими КНР встановила такого роду
відносини, зросла до 45. До того ж, як зазначає політолог-міжнародник
Олексій Волович: «Китай всіляко сприяє у підготовці молодих африканських
дипломатів, організовуючи для них курси професійної підготовки,
стажування при дипломатичних місіях Китаю і надаючи гранти для
проведення спільних досліджень у сфері міжнародних відносин» [1].
Щодо економічних інтересів, то уряд Китаю розуміє, що Африка
володіє значними природними й людськими ресурсами та має великий ринок
збуту для китайських товарів й послуг. Звертаючи увагу на нестабільну
політичну ситуацію в Африці, напади сомалійських піратів на китайські
судна, китайських громадян тощо, безпекові інтереси Китаю на континенті
передусім спрямовані на захист хуацяо, а також на забезпечення
сприятливого інвестиційного клімату.
Ба більше, на відміну від Заходу, Китай готовий співпрацювати з
Африканським континентом, незважаючи на певну політичну нестабільність,
недотримання прав людини, порушення принципів демократії тощо. Уряд
КНР розуміє, що тільки насаджуючи власну модель розвитку вона зможе
заручитися підтримкою африканських країн на шляху до світового лідерства.
Тим не менш, ми не повинні забувати про «апетити» Російської Федерації
та Сполучених Штатів Америки на Африканському континенті. Так, наслідуючи
приклад з КНР, Росія також почала проводити форуми «Росія–Африка», які
мають на меті зблизити їхні відносини у різних сферах діяльності [4].
Розуміючи, що США почали поступатися у позиціях впливу в Африці,
Джон Болтон, радник Білого дому з питань національної безпеки, заявив:
«Великі держави-конкуренти, а саме Китай та Росія, швидко розширюють свій
фінансовий і політичний вплив у Африці. Вони навмисно та агресивно
спрямовують свої інвестиції в регіон, щоб отримати конкурентну перевагу над
США» [3]. Відповідно, щоб зменшити присутність КНР та РФ на континенті,
Сполучені Штати Америки використовують різноманітні методи / засоби
впливу, імплементують проєкти, наприклад, проєкт «Power Africa», який
покликаний надати доступ до електрики усім жителям континенту.
Зважаючи на вищезазначене, можна говорити про те, що Африка
дійсно посідає одне з провідних місць у зовнішній політиці Китаю.
Китайська модель зовнішньої політики є значно привабливішою для
африканських країн. Отже, не дивлячись на таких конкурентів, як-от РФ та
США, КНР досягла значних успіхів на континенті. Очевидно, що жодна з
74
держав не поступиться у боротьбі за вплив на Африканському континенті, як
результат – наразі він є ще одним полем, де стикаються інтереси провідних
держав світу.

Джерела та література

1. Волович О. Африканська політика Китаю. Аналітичний центр «Борисфен Інтел». 2019.

URL: http://bintel.com.ua/uk/article/afrykanska-polityka-kytayu/ (дата звернення:
30.03.2020). 
2. Мовчан М. П. Політичні та економічні інтереси Китаю на Африканському континенті.
The Economic Annals-XXI. 2015. 3–4 (1). C. 12–15. URL:
http://soskin.info/userfiles/file/2015/3-4_1_2015/Movchan.pdf (дата звернення: 30.03.2020). 
3. Радник Трампа: США стануть на заваді стрімкому росту впливу Китаю і РФ у Африці.
Європейська правда. 2018. URL: https://www.eurointegration.com.ua/
news/2018/12/13/7090629/ (дата звернення: 31.03.2020). 
4. Vladimir Putin opens first ever Russia-Africa Summit. Deutsche Welle. 2019. URL:
https://www.dw.com/en/vladimir-putin-opens-first-ever-russia-africa-summit/a-50943192
(last access: 01.04.2020). 
5. Ministry of Foreign Affairs, the People's Republic of China. 2006. URL:
https://www.fmprc.gov.cn/zflt/eng/zgdfzzc/t481748.htm (last access: 01.04.2020). 
6. Yun Sun. Africa in China’s Foreign Policy. John L. Thornton China Center and Africa
Growth Initiative. 2014. URL: https://www.brookings.edu/wp-
content/uploads/2016/06/Africa-in-China-web_CMG7.pdf (last access: 01.04.2020). 

Гуменна Наталія

МІЖНАРОДНА ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА

В СУЧАСНОМУ РОЗУМІННІ

Анотація. У статті аналізується розуміння екологічної безпеки на сучасному

етапі, її вплив на міжнародну співпрацю та розвиток екологічного права. Також
розглядаються дії, до яких вдається світова спільнота, аби уникнути кліматичної
катастрофи.
Ключові слова: екологія, екологічна безпека, кліматичні зміни, міжнародно-
правове регулювання.

Abstract. The article analyzes the modern understanding of environmental security, its
impact on international cooperation and development of environmental law. It also looks to the
actions that the world community is taking to prevent a climate disaster.
Keywords: ecology, environmental safety, climate change, international legal regulation.

У XXI ст. екологічна складова стала важливою та невід’ємною

частиною світової політики. Оскільки людство щоденно стикається з
екологічними проблемами, що можуть нести за собою непередбачувані
наслідки, навіть летальні, аж до вимирання усього живого на планеті.
Сучасний світ характеризується стрімким зростанням чисельності
населення, збільшенням диспропорцій у соціально-економічному розвитку та

75
забезпеченні ресурсами між багатими й бідними країнами, посиленням
антропогенного навантаження на довкілля. Все це призводить до протиріч у
так званій системі «людина–природа», а екологічні проблеми помалу стають
джерелом ускладнень у міжнародних відносинах. Проте, для уникнення цих
ускладнень держави намагаються взаємодіяти. Починає проявлятися
феномен глобалізації, який проявляється у тому, що держави вибудовують
єдину екологічну політику і відповідне правове регулювання, взаємозалежне
з економічним розвитком і вирішенням соціальних питань. Під час
інтеграційних процесів склалася правова структура, що забезпечує
«зчеплення» міжнародно-правового та національного регулювання, вона
створює правову основу для гармонізованих зусиль задля, наприклад,
збереження біорізноманіття, управління відходами та з багатьох інших
екологічно-значущих напрямів [1; 2].
Процес регулювання у сфері охорони навколишнього середовища на
міжнародному рівні вимагає активної участі кожної держави, нехай і з
урахуванням різних можливостей, які вони мають для вирішення екологічних
проблем. Важливою частиною є встановлення та дотримання норм
екологічного права. А особливості сучасного етапу в розвитку цієї сфери
обумовлені якісно новими концептуальними ідеями і відповідними
правовими принципами:
– ідеєю сталого розвитку, яка отримує нову інтерпретацію;
– особливим акцентом на розвитку змісту і застосування принципів
запобігання шкоди навколишньому середовищу в потенційному джерелі
шкоди;
– принципами обережності, а також тезою «забруднювач платить».
У руслі цих принципів відбувається формування нового напряму і
розширення спектру правових механізмів у сфері природокористування та
збереження навколишнього середовища, також взято курс на екологізацію
всіх політик [2].
Наразі країни світу найбільше стурбовані кліматичними змінами, з
цього приводу проводяться зустрічі та переговори, укладаються угоди.
Важливою і наймасштабнішою є Паризька кліматична угода, яка набула
чинності у 2016 р. [3]. ЇЇ головна мета – не допустити зростання глобальної
середньої температури, а також мінімізувати викиди парникових газів в
атмосферу. Оскільки глобальне потепління може призвести до різних
проблем, навіть до наймасштабнішої кризи біженців, кожні п’ять років
держави повинні звітувати про вже зроблені досягнення та ставити нові
цілі. Проте виконання вже поставленої мети є суто добровільним, і ніяких
покарань за недотримання правил не передбачено, через це угода
піддається критиці. Воно й не дивно, тому що країни можуть навіть без
будь-яких наслідків вийти з угоди. Чим, власне, і скористалися Сполучені
Штати. Однак, офіційний вихід відбудеться лише 4 листопада 2020 р., бо
все ж таки у Паризької кліматичної угоди була умова – вихід можливий

76
лише через 4 роки після набуття її чинності. Можливо, США ще змінять
свою думку до того часу. Але поки президентом є Дональд Трамп, він
своєї думки, що ця угода сповільнює розвиток економіки, певно, не
змінить [3].
Не менш важливим став Форум у Давосі, на якому було проголошено,
що кліматичні зміни є найбільшим ризиком для світової економіки. Також на
зустрічі було прийнято план допомоги природі та клімату. Він має на меті
об’єднання урядів, неурядових організацій, підприємств та приватних осіб
задля «масового відновлення та збереження природи» [4]. Основна мета –
висадження 1 трлн дерев у всьому світі. Адже, як заявив Прем’єр-міністр
Іспанії Педро Санчез: «Надзвичайна кліматична ситуація – це катастрофа, яка
не знає кордонів, і ми є останнім поколінням, яке зможе ефективно впоратися
з нею» [5].
Отже, екологічна безпека перетворюється у сучасному світі на один з
найважливіших вимірів. Суб’єкти міжнародного права, передусім держави,
докладають постійних зусиль для створення міцної міжнародно-правової
основи управління відносинами у сфері охорони навколишнього
середовища. Можна дійти висновку, що ступінь міжнародно-правової
свідомості в суспільстві привела певною мірою до розуміння того, що
екологічні загрози та виклики (забруднення, виснаження природних
ресурсів, забруднення води, ускладнення проблем утилізації відходів,
зміни клімату тощо) не повинні розглядатися як проблеми самі по собі, але
як наслідок людських дій, що спрямовані на досягнення суто економічних
зисків. Отже, сьогодні світове співтовариство усвідомлює необхідність
координації максимальних зусиль у сфері захисту та охорони
навколишнього середовища, сприянню розвитку гармонізованої
нормативної бази для досягнення збалансованого розвитку, посилення
уваги до питань екологічного стану довкілля та необхідності здійснення
спільних заходів у сфері екологічної безпеки.

Джерела та література

1. Декларація Конференції Організації Об’єднаних Націй з проблем оточуючого людину

середовища. URL:
https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/declarathenv.shtml 
2. Джигирей В. С., Сторожук В. М., Яцюк Р. А. Основи екології та охорони
навколишнього природного середовища: підручник. Львів: Афіша, 2001. 102 с. 
3. UNFCCC/ The Paris Agreement. URL: https://unfccc.int/process-and-meetings/the-paris-
agreement/the-paris-agreement 
4. World Economic Forum/URL: https://www.weforum.org/events/world-economic-forum-
annual-meeting-2020 
5. World Economic Forum Plan – One trillion trees. URL:
https://www.weforum.org/agenda/2020/01/one-trillion-trees-world-economic-forum-
launches-plan-to-help-nature-and-the-climate 

77
Войтко Юлія

ЕКОЛОГІЧНИЙ ВИМІР У КОНЦЕПЦІЇ БЕЗПЕКИ ЛЮДИНИ

Анотація. У статті йдеться про питання навколишнього середовища в розумінні

прибічників концепції безпеки людини. Розглянуто місце екологічного виміру в контексті
сучасного критичного підходу до безпеки. Запропоновано заходи для залучення концепції
проти екологічних проблем та розподіл ролей їхніх виконавців.
Ключові слова: безпека, концепція безпеки людини, виклики навколишнього
середовища, екологічний вимір.

Abstract. The article is about environment issue as a part of the human security concept.
The author reviewed the place of ecological dimension in contemporary critical approach to
security. One suggested measures in order to engage the human security concept against
ecology problems and distribution of responsibilities among entities.
Keywords: security, human security concept, environmental challenges, ecological
dimension.

Початок постбіполярної системи міжнародних відносин сприяв

переосмисленню багатьох аспектів світових процесів. Це стосувалося і
поняття «безпеки», яке повсякчас було подразником для суб’єктів
міжнародної політики і визначало їхню поведінку. Новий підхід до розуміння
безпеки охоплює традиційну частину та концепцію безпеки людини (human
security) [1, 493]. Особливості концепції безпеки людини полягають у тому,
що оновлені умови середовища змістили акцент розгляду об’єкта безпеки з
держави на людину. Тепер відсутність загрози існуванню саме індивіда, а не
країни, визначається метою діяльності в безпековому питанні. Крім цього, у
фокусі уваги опинилися невійськові загрози життю людини [2, 6]. Таке
розширення підходу до явища безпеки стимулює його дослідження для
подальшої імплементації у рішення органів, які відповідають за формування
зовнішньої та внутрішньої політики.
Розглянемо детальніше концепцію безпеки людини. Загалом вона
породжує дискусії серед науковців, які займаються міжнародними
відносинами. Диспути починаються вже з часу зародження концепції та
визначення її меж. Як було зазначено вище, початок її оформлення у
науковий підхід припав на радикальні зміни у конфігурації світу. Проте
відлік зародження концепції в азійському регіоні починають з його власного
потрясіння, а саме фінансової кризи у 1997 р. та подальших політичних
змін [2, 12]. Немає і одностайного рішення щодо визначення поняття
«безпека людини». На наш погляд, потрібна дефініція, яка обмежує явище
шляхом розуміння загроз. Так, вдало визначає концепцію звіт ПРООН від
1994 р., а саме: як «безпеку від постійних загроз, таких як голод, хвороби і
політичні репресії, та від раптових і шкідливих руйнівних ситуацій в умовах
повсякденного життя: вдома, на роботі або в суспільстві» [5, 23]. Водночас
варто ще раз наголосити, що об’єктом секьюритизації стає людина, а не
національна держава.

78
 Концепція безпеки людини має кілька вимірів. З-поміж них виділяють
сім, які відбивають суспільно-економічне життя громадянина: економічна,
продовольча, екологічна, особиста, громадська, політична безпека та безпека
для здоров’я [5, 24]. Нас цікавить третій вимір безпеки людини – екологічна
безпека, або безпека навколишнього середовища. Вона зі свого боку також
поділяється на 2 частини: загрози природного та технологічного походження.
Як і інші 6 складових безпеки людини, екологічна містить загрози, які є
проблемами транскордонного значення і потребують спільних зусиль для
вирішення [3, 21].
Ключовими далі будуть питання, хто повинен нести відповідальність за
розв’язання проблем навколишнього середовища, а також, яким має бути це
вирішення. Оскільки сфера екології досить специфічна, робота над пошуком
виходу із ситуації ускладнюється тим, що потребує співпраці профільних
науковців, наприклад, екологів, біологів, хіміків, океанографів тощо. У
нашому випадку наслідком дослідження цієї тематики повинні бути рішення
урядів, тому залучити варто ще політологів, юристів та економістів [4, 5]. Не
виключено, що знадобиться також допомога професіоналів з технічної галузі
для надання рекомендацій щодо практичної сторони вирішення проблеми.
Визначення філософського підходу до місця людини у світі і потенціалу
об’єму її прав – ще один сектор, який доповнює глибину теоретичних
пошуків відповіді на виклики навколишнього середовища. Інакше кажучи,
ефективним стане міждисциплінарний підхід.
На нашу думку, відповідальність за вирішення питань екології в
контексті концепції безпеки людини потрібно першочергово покладати на
державу [1, 494]. Водночас, виходячи з різноманіття сучасних акторів
міжнародних відносин, необхідно розподілити між ними на різних рівнях,
залежно від їхньої ефективності, необхідні заходи. Наприклад, ООН як
найвищий представник усіх країн, може виступати промоутером ініціативи
безпеки людини і формувати стратегічний план боротьби з екопроблемами.
Через негнучкий механізм прийняття рішень цим її роль поки що
обмежується. Уряди держав повинні контролювати виконання плану,
оновити концепції національної безпеки, поставивши її основним об’єктом
людину, та сприяти науковим дослідженням на тему концепції безпеки
людини й екології. На сьогодні уряди проявили себе недостатньо
ефективними у боротьбі з проблемами навколишнього середовища через
залежність від великих підприємств, ТНК й інших економічних кіл. Наразі
існують перепони для міжнародної співпраці у цій сфері: конфлікт між
спільним благом і національними інтересами, напруження між розвинутими
державами і країнами, що розвиваються, певна економічна невигідність та
ідеологічні перешкоди. Водночас умови, які склалися після «холодної війни»,
дають можливість починати долати ці перепони, оскільки проблематика
безпеки була винесена за рамки лише держави. Отже, недержавні учасники
процесів, а саме міжнародні і громадські організації, рухи активістів та
окремі особи, на нашу думку, повинні стати основними виконавцями завдяки
найбільшому рівню зацікавленості у позитивному результаті. Для успішного
79
виконання поставлених цілей варто надати їм більших повноважень і
ресурсів саме у цьому вимірі концепції безпеки.
Продовжимо огляд теми питанням про те, яким повинно бути
вирішення проблем навколишнього середовища. На природні катаклізми
людство не має змоги вплинути, але їхні руйнівні наслідки вчергове
підкреслюють світову нерівність, адже менш забезпечені верстви населення
страждають більше за інших. Цей факт ще раз демонструє важливість
розвитку і залучення концепції безпеки людини. Єдине, що населення
планети може вжити у випадку надзвичайних природних ситуацій, –
дізнатися про них до початку катастрофи за допомогою розвитку технічних
пристроїв, а також пристосувати інфраструктуру вразливих регіонів.
Розглядаючи другу частину екологічного виміру – зміни навколишнього
середовища, спричинені людською діяльністю, – зауважимо, що у цьому
випадку чи не єдиними можливими заходами також є превентивні. Отже,
розробляючи теоретичну і прикладну базу рішень щодо екологічних
проблем, необхідно концентруватися на прогнозах і діях на перспективу.
Додатковим до попередніх є питання поширення концепції безпеки
людини, одним із вимірів якої є актуальний наразі екологічний. На нашу
думку, повинен існувати єдиний концептуальний підхід до її розуміння.
Натомість практична його реалізація змушена варіювати залежно від регіону
через повсюдно різні природні умови і виклики. Щодо популяризації
теоретичної сторони концепції, варто почати з винесення людини в центр у
різних сферах життя держави. Розуміння збереження життя і благополуччя
людини як найвищої цінності повинно вкорінитися і стати вихідною точною
для всіх політичних рішень. Це прямо пов’язане саме з екологічним виміром
концепції, тому що людина зможе існувати в добробуті тільки за
сприятливих умов середовища.
Отже, відсутність загрози для основних цінностей людини і її фізичної
безпеки наразі стала частиною розуміння сутності поняття «безпеки».
Концепція безпеки людини була сформована після закінчення «холодної війни»
на основі оновленої реальності. З часом її актуальність посилюється через те,
що виміри сучасних викликів збігаються з наповненням самої концепції. Її
розробка і залучення принципів до процесу прийняття рішень дасть змогу
пошуку більш влучних відповідей на проблеми, які виходять за межі держав,
зокрема екологічні. Реальний прогрес у подоланні викликів навколишнього
середовища можливий за умови зацікавленості в успішному результаті тих, хто
залучений до протидії. Отож, припускаємо, що спонукати виконавців може
вихідне положення безпекового підходу, коли в центрі – людина.

Джерела та література

1. Acharya A. Human security. Chapter 28. URL: http://www.amitavacharya.com/sites/

default/files/Human%20Security.pdf (last accessed: 01.04.2020).
2. Caballero-Anthon M. Understanding non-traditional security An Introduction to Non-
traditional Security Studies. London, Thousand Oaks CA, New Delhi, Singapore, 2016.
P. 4–19.
80
3. Mitchell R. B. Defining and distinguishing international environmental problems.
International Politics and the Environment. URL: https://uk.sagepub.com/
sites/default/files/upm-assets/29032_book_item_29032.pdf (last accessed: 02.04.2020).
4. Mitchell R. B. Explaining international environmental politics. International Politics and the
Environment. URL: https://uk.sagepub.com/sites/default/files/upm-
assets/29031_book_item_29031.pdf (last accessed: 02.04.2020).
5. United Nations Development Programme (UNDP) HUMAN DEVELOPMENT REPORT
1994. URL: http://hdr.undp.org/sites/default/files/reports/255/
hdr_1994_en_complete_nostats.pdf (last accessed: 29.03.2020).

Стаднік Андрій

АМЕРИКАНО-КИТАЙСЬКІ ВІДНОСИНИ У КОНТЕКСТІ

ГЛОБАЛЬНОЇ ПРОТИВІРУСНОЇ КООРДИНАЦІЇ:
ПАНДЕМІЯ COVID-19

Анотація. Досліджуються американо-китайські відносини під час перших місяців

пандемії COVID-19 2019–2020 рр. На основі системного підходу оцінено заходи США та
Китаю у стримуванні пандемії, відгуки на них у світових мас-медіа та їхній вплив на
перебіг боротьби за глобальне лідерство.
Ключові слова. міжнародні суперечки, США, Китай, глобальний вимір, лідерство,
пандемія COVID-19.

Abstract. The article examines US-China relations during the first months of the COVID-
19 pandemic.
According to systematic approach, the paper assesses US and Chinese responses to the
pandemic, comments on them in the global media, and their impact on the struggle for global
leadership.
Keywords: international disputes, USA, China, global dimension, leadership, pandemic
COVID-19.

Американо-китайські відносини знаходилися не в кращому стані перед

тим, як поява нової коронавірусної хвороби стала проблемою глобального
виміру. Наразі криза, пов’язана з розповсюдженням хвороби, не покращила
стосунки провідних гравців міжнародних відносин та виявила низку
серйозних помилок вищого керівництва в обох країнах. Ще на етапі появи
коронавірусної інфекції Китай продемонстрував як сильні, так і слабкі
сторони в протидії загрозі. Жорстока цензура, придушення зворотного
зв’язку та зменшення вільного обміну інформацією дали змогу пандемії
перейти на міждержавний рівень. Водночас, коли щільний карантин в
м. Ухань зменшив поширення хвороби, у Пекіні розпочали урядову
пропагандистську кампанію, просуваючи тему вчасних та якісних
китайських заходів протидії поширення вірусу, до цього епізоду можна
додати підозри державного радника Китаю Яна Цзечі про походження вірусу
в Ухані американським військовим, що викликало бурхливу реакцію у
представників адміністрації Дональда Трампа, зокрема держсекретаря США
Майка Помпео [5].
81
 Президент Д. Трамп ініціював скорочення внесків до бюджету ВООЗ,
розформування підрозділу, відповідального за протидію епідемії, та відмову від
співробітництва з Китаєм, яка була налагоджена за попередніх адміністрацій,
коли впроваджувалися спільні дії під час спалаху гострого респіраторного
синдрому в 2002 та 2003 рр. [7]. До спалаху вірусу в США, Вашингтон
запропонував допомогу, яку Китай неохоче прийняв, хоча американським
експертам у галузі охорони здоров’я, врешті, було дозволено приєднатися до
делегації Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) [3].
Непрозорість Пекіна щодо справжнього масштабу спалаху COVID-19,
обумовлена політичними мотивами та економічними занепокоєннями,
викликала підозри в США із самого початку [2]. Раніше позиція Сполучених
Штатів як світового лідера була побудована на такому важливому елементі, як
легітимність, що випливає із особливостей впровадження внутрішньої політики,
намаганні забезпечення глобальних благ та здатності стати на чолі координації
міжнародної реакції на кризи [1]. Цього разу уряд Китаю звинуватив
Сполученні Штати у створенні «паніки» у відповідь на загрозу поширення
вірусу [6], та і тому, що «вони були однією з перших країн, яка наклала
обмеження на тих, хто подорожує з Китаю». Прес-секретар міністерства
закордонних справ Китаю Хуа Чунінінг заявила, маючи на увазі США, що
«країни ігнорують рекомендації Всесвітньої організації охорони здоров’я та
Міжнародної організації цивільної авіації, які не рекомендують скасовувати
маршрути польотів і обмежувати поїздки для вражених вірусом держав» [4].
Після того як розповсюдження вірусу в Китаї було успішно взято під
контроль, було вирішено ввести серйозні обмеження щодо іноземців, які
в’їжджають до країни, включно з 14-денним карантином для людей, які
приїжджають з країн, що сильно постраждали від пандемії. Цей крок є
подібним до заборони подорожей, введених багатьма іншими країнам, які
Китай свого часу критикував за подібні дії.
Утім, Комуністична партія Китаю вдало використовує провал
організаційних заходів Сполучених Штатів як лідера противірусної
координації. Китай рухається швидко і вправно, заповнюючи вакуум, щоб
позиціонувати себе як глобального лідера у галузі реакції на пандемію.
Перевага Пекіна в торгівлі захисними засобами та медобладнанням в
матеріальній допомозі країнам, що страждають від пандемії, посилюється
тим, що величезна частина медпрепаратів та обладнання виробляється в
Китаї. У Сполучених Штатів, де відсутня можливість повністю забезпечити
власні потреби, не має можливості суттєво допомагати ліками та
обладнанням іншим країнам. Здійснюючи потужну дипломатичну кампанію,
Китай за допомогою широкого спектру інструментів здійснення зовнішньої
політики заповнює той вакуум, який не змогли заповнити США на чолі
глобальної противірусної координації. Однак, спалах коронавірусу
розгортається, і зрозуміло, що надзвичайна ситуація в галузі охорони
здоров’я ще більше напружила вже непрості відносини США та Китаю та
підкреслила питання стосовно місця Китаю у все більш взаємопов’язаному
світі. Незалежно від невдач у сфері політичних та економічних відносин,
82
фактор глобалізації продовжує зростати. Пандемії та зміни клімату
загрожують не тільки окремим державам але і людству загалом. Впоратися із
сучасними загрозами можна тільки у тісній та чіткій міждержавній
координації, а тим паче у плідній співпраці між провідними гравцями, як-от
Сполученні Штати і Китай, що керівництво цих країн і розуміє, але вони й
досі не готові йти на поступки стосовно національних інтересів своїх держав

Джерела та література

1. Campbell K. M., Doshi R. The Coronavirus Could Reshape Global Order // Foreign Affairs.
2020. March 18. URL: https://www.foreignaffairs.com/articles/china/2020-03-
18/coronavirus-could-reshape-global-order 
2. Haenle P. What the Coronavirus Means for China’s Foreign Policy. Carnegie Endowment for
International Peace. 2020. March 11. URL: https://carnegieendowment.org/2020/03/11/what-
coronavirus-means-for-china-s-foreign-policy-pub-81259 
3. Jaipragas B. Coronavirus: US says Beijing will allow its health experts into China to help
combat outbreak. South China Morning Post. 2020. February 20. URL:
https://www.scmp.com/news/china/article/3048801/coronavirus-us-actions-are-science-
based-and-arent-overreaction-health 
4. Marlow I. China Lashes Out at Countries Restricting Travel Over Virus. Bloomberg. 2020.
February 7. URL: https://www.bloomberg.com/news/articles/2020-02-06/china-lashes-out-at-
countries-restricting-travel-over-virus 
5. Palmer J. The Coronavirus Has Put the U.S.-China Relationship on Life Support. Foreign
Policy. 2020. March 18. URL: https://foreignpolicy.com/2020/03/18/the-coronavirus-has-put-
the-u-s-china-relationship-on-life-support/ 
6. Salcedo A., Cherelus G. Coronavirus Travel Restrictions, Across the Globe. The New York Times.
2020. April 1. URL: https://www.nytimes.com/article/coronavirus-travel-restrictions.html
7. Seligsohn D. The U. S.-China collaboration on health collapsed under Trump. This is the cost.
The Washington Post. 2020. February 28. URL: https://www.washingtonpost.com/
opinions/2020/02/28/us-china-collaboration-health-collapsed-under-trump-this-is-cost/ 
 

83
 СЕКЦІЯ 2
РЕГІОНАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ТА ЗРОСТАННЯ
МІЖНАРОДНОЇ КОНФЛІКТНОСТІ

Кибіч Яна

НАВІЩО БРИТАНЦЯМ BREXIT: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

Анотація. У розвитку сучасного суспільства відбуваються зміни, які сигналізують

про те, що існуючий стан речей перестає влаштовувати учасників торгових і політичних
міжнародних угод. Перспектива виходу Сполученого Королівства з ЄС застала ринки й
політиків зненацька. Брекзит несе економічні й політичні наслідки дезінтеграційних
процесів не тільки для Сполученого Королівства та його партнерів у ЄС, а й для
майбутньої європейської інтеграції загалом. Отож сьогодні, коли Брекзит є чи не
найбільш обговорюваною темою світової спільноти, а у Великобританії тривають
невладнані конфлікти між політичними силами, світ розмірковує – навіщо британцям
знадобилося виходити з ЄС, та як країна житиме після доленосного рішення.
Ключові слова: Великобританія, Європейський союз, Brexit, причини виходу з ЄС,
наслідки виходу.

Abstract. Changes occur in the development of modern society, signaling that the current
state of affairs ceases to satisfy the participants of trade and political international agreements. The
prospect of the United Kingdom’s leaving the EU has caught markets and politicians by surprise.
Brexit carries the economic and political consequences of disintegration processes not only for the
United Kingdom and its partners in the EU, but for the future of European integration as a whole. So
today, when Brexit is perhaps the most talked about topic in the world community, and in Britain
there are ongoing unsettled conflicts between political forces, the world is pondering why the British
needed to leave the EU and how the country would live after a fateful decision.
Keywords: Great Britain, European Union, Brexit, reasons for leaving the EU,
consequences of exit.

У 2016 р. на загальнодержавному референдумі британці проголосували

за вихід Великобританії з Європейського Союзу. У світі миттєво вигадали
назву для цієї безпрецедентної ініціативи – Брекзит (Brexit – від Britain
(Британія) та Exit (вихід), а у королівстві розпочалися політичні чвари, що не
завершилися до сьогодні.
В історії Євросоюзу це перший подібний випадок. Велика Британія
залишила ЄС 31 січня. Попри побоювання минулого року, найгіршого
варіанта Brexit вдалося уникнути: країна вийде з ЄС зі схваленою угодою між
Лондоном і Брюсселем. Відповідно до неї, ще майже рік триватиме
перехідний період: до 31 грудня 2020 р. торговельні та митні угоди між ЄС і
Великою Британією залишаться чинними. За цей час Лондон має укласти
нові двосторонні угоди у сфері торгівлі та інших галузях. Однак багато
політичних наслідків Brexit для Британії набувають чинності вже з 1 лютого.
Світ намагається відшукати приховані причини, які на референдумі
23 червня 2016 р. штовхали 51,9 % опитаних британців проголосувати за
вихід із ЄС. Проте причини прості, і британців легко зрозуміти. Окрім
84
престижу від членства у Євросоюзі, впливу на світову економіку та політику
і надійне плече сусідів по ЄС, Великобританія багато віддає. Британці
вважають, що від членства у ЄС вони втрачають більше, завдаючи збитків
своєму добробуту та стримуючи розвиток країни.
Як відзначали тоді британські ЗМІ, результати голосування стали
сюрпризом, зокрема і для прихильників Brexit. Тодішній Прем’єр-міністр
Девід Кемерон підтримував проведення референдуму, але при цьому
виступав за збереження членства Сполученого Королівства (СК) в ЄС і
розраховував, що негативні результати референдуму зміцнять його політичні
позиції. Але після того, як британці підтримали Brexit, Кемерону довелося
поступитися своєю посадою Терезі Мей.
Євроскептики наполягали на тому, що Великобританія, економіка якої
складає близько 15 % всієї економіки ЄС, змушена «годувати» менш
розвинені європейські країни, а також приймати у себе мігрантів, які
«забирають» робочі місця у жителів Королівства.
Отож, причини, якими керувалися британці на референдумі 2016 р.,
чіткі і зрозумілі – вони втомилися жити у країні, яка віддає у спільний
«євробюджет» мільярди фунтів, накладає надто багато правил на бізнес.
Цікаво, що, окрім внутрішнього добробуту, на який британці
сподіваються після Брекзиту, вони хочуть, аби країна відновила жорсткий
контроль над кордоном, зменшивши потік трудових мігрантів, котрі
залишаються жити у Британії.
Загалом британцям перестав подобатися головний принцип
Євросоюзу – «свобода пересування», що дає право подорожей та переїзду до
країн-членів євроспільноти без візи.
Експерти одноголосно стверджують, що у британському уряді досі не
втихають жорсткі непорозуміння. Також вони допускають, що Брекзит може
призвести до розколу королівства, що об’єднує Шотландію, Уельс, Англію та
Північну Ірландію [1].
Дослідження британських аналітичних центрів демонструють [2], що
вихід ВБ з ЄС призведе до економічних втрат насамперед для ВБ. За
підрахунками Центру економічної ефективності та дослідницької ініціативи
«Сполучене Королівство в Європі, що змінюється» [3], вихід ВБ з ЄС на
умовах досягнутої угоди зменшить британський ВВП на душу населення на
1,9–5,5 % до 2030 р. Нові угоди про вільну торгівлю ВБ з іншими державами
навряд зможуть компенсувати втрати від зменшення обсягів торгівлі з ЄС.
Несприятливі наслідки найбільше відчують Ірландія, Нідерланди та Бельгія.
Аналітики прогнозують, що Брекзит зашкодить британській економіці.
Після виходу Великобританії з ЄС ВВП у країні може скоротитися на 1,5 %,
а курс фунта стерлінгів – впасти на 10 % відносно євро. Обсяги торгівлі,
вірогідно, скоротяться, а економічне зростання протягом наступних 15 років
сповільнюватиметься на 0,5 % на рік [4].
Європейський Союз у випадку Брекзиту також не залишиться у
виграші. Збитки будуть, і це очевидно – друга за обсягами економіка ЄС
різко припинить брати участь у регулюванні спільного ринку.
85
 Все ж очевидно, що британці не були одноголосними: «за» Брекзит
проголосували 51 % громадян. Це означає, що не усі піддані королівства
готові бачити себе поза ЄС. До того ж, поки не зрозуміло, як невелика
Великобританія зможе зберегти високі економічні показники особливо, якщо
«посвариться» з Брюсселем, жорстко залишивши ЄС. Яке економічне та
політичне життя розпочнеться для Великобританії у реаліях, коли Європа
замислюється над формуванням так званих «Сполучених Штатів Європи»,
світ побачить уже найближчим часом.
Злагоджений або хаотичний вихід ВБ з ЄС суттєво вплине на майбутні
відносини між ними. За всіх сценаріїв між ВБ та ЄС збережуться економічні
зв’язки та безпекове партнерство. Водночас відбудеться певна переорієнтація
зовнішньої та торговельної політики на інші держави / регіони.
Підсумовуючи, можемо сказати словами В. Черчилля: «Це ще не кінець. Це
навіть не початок кінця, але можливо – це кінець початку».

Джерела та література

1. The Economic Consequences of the Brexit Deal, Centre for Economic Performance, The UK
in a Changing Europe. URL: http://ukandeu.ac.uk/wp-content/uploads/2018/11/The-
economic-consequences-of-Brexit.pdf 
2. Understanding the economic impact of Brexit, Institute for Government. URL:
https://www.instituteforgovernment.org.uk/publications/understanding-economic-impact-brexit 
3. Гомон Д. Операція Brexit: Чому британці хочуть вийти з Європи і чим це загрожує світу. URL:
https://espreso.tv/article/2016/02/19/operaciya_brexit_chomu_brytanci_khochut_vyyty_z_yevropy_i_
chym_ce_zagrozhuye_svitu 
4. Коментар: Грандіозний провал курсу Терези Мей щодо Brexit. 

Шевченко Анастасія

ПОХОДЖЕННЯ ТА ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

БРИТАНСЬКОГО ЄВРОСКЕПТИЦИЗМУ

Анотація. автором розкриваються походження та ідеологічні засади

британського євроскептицизму в історичній ретроспективі та сьогодні. Акцент зроблено
на роль євроскептичного впливу у формуванні та розвитку британського
зовнішньополітичного курсу, який призвів до Brexit.
Ключові слова: Велика Британія, британський євроскептицизм, Європейський
Союз, Брекзит.

Abstract. The author reveals the origin and ideological principles of British
Euroscepticism in historical retrospective and today. The emphasis on the role of eurosceptical
impact in formation and development of British foreign-policy course, which led to the BREXIT.
Keywords: Great Britain, British Euroscepticism, European Union, Brexit.

Євроскептицизм – достатньо новий термін, який носить неоднозначний

характер: якщо для когось – це ворожість в загальному до ЄС, для інших – це
ненависне ставлення лише проявляється в деяких аспектах, наприклад,
86
поглиблення інтеграції. У нашому дослідженні «євроскептицизм» буде
окреслюватися як неузгодженість (що призводить до бажання вийти із
проєкту від представників певних партій), пов’язаний із централізацією
влади Брюсселя та надто глибокою інтеграцією, яка охоплює усі аспекти.
Відносини Сполученого Королівства з ЄС,– або, політично кажучи,
«Європою» – давно стали одними із найбільш розбіжних, емоційних питань у
британській політиці. Сьогодні знову ми вчергове стикнулися із посиленим
євроскепичним настроєм, що призвів до Брекзиту.
Але чому Європа виробляє таку поляризовану реакцію? Багато
британців відвідують європейські країни та понад 1,5 млн громадян
переїхали туди для постійного проживання.
У чому проявляється «відмінність» Британії від Європи? Отже:
1) історичне минуле: держава – конституційна монархія, це поставило її
в опозицію до абсолютистських режимів в інших державах, що спричинило
формування «іншого» [7];
2) британське почуття прагматизму та емпіризму: різниця між
неписаною конституцією Лондона та континентальною традицією цивільного
права – відчуженість до Європи [8];
3) географічний фактор: саме він став причиною відхилу до прийняття
держави у 60-х рр. до ЄЕС (де різниця між неписаною конституцією Лондона
та континентальною традицією цивільного права (де Голль). Водночас,
британці прийняли спокійно цей факт, адже у брошурі лейбористської партії
«Європейське єдність» у 1951 р. було висловлено твердження, що «у будь-
якому відношенні, крім відстані, ми, Британія, ближче до наших родичів в
Австралії та Новій Зеландії на далекій стороні світу, ніж ми до Європи» [12];
4) імміграція: посилення напруги між громадянами та іммігрантами ще
з кінця ХХ ст. через прибуття останніх із колишніх імперій, коли негативне
ставлення до іммігрантів набуло свого «піку» [8], тому після деколонізації у
Лондоні було заборонено формувати національну ідентичність на основі
етнічної приналежності чи громадянських особливостей [6];
5) доктрина «трьох сфер впливу» В. Черчилля, де з одного боку
підкреслюється роль Європи в політиці Сполученого Королівства, але
водночас відчайдушні євроскептики не готові були поступатися власними
глобальними амбіціями і не обмежувати себе рамками регіонального
проєкту [2];
6) вплив Другої світової війни: участь Великої Британії у війні, її роль
та внесок розкривалися у ЗМІ, а особливо на телебаченні як героїчний вчинок
та стовідсоткова перемога. Цей фактор, а також «імперське бачення»,
Співдружність та «особливі відносини» із США лише доповнювали
глобальний образ Сполученого Королівства у власній інтерпретації [2];
7) роль преси: дослідники англійського євроскептицизму схиляються до
того, що недоліки ЄС були надто гіперболізовані, а інколи і неправдиві, а
переваги взагалі не зазначалися – це сформувало негативне враження від
проєкту в розумінні британського суспільства [14].

87
 Таке ставлення не могло залишитися непоміченим. Антиєвропейське
ставлення, відмова від приєднання до європейського проєкту формували
негативне сприйняття й до решти світу, окрім Співдружності та США. Не
будучи ніколи антиєвропейським чи єврофобом, ці жорстокі, але в кінцевому
рахунку недалекоглядні розрахунки британських інтересів спонукали
британські вагання щодо Європи та підсилювали її основне почуття
євроскептицизму.
На початку 50-х рр. минулого століття ситуація залишилася незмінною:
британські уряди та населення дотримувалися одностайного рішення щодо
Європи, тобто залишатися осторонь, пояснюючи це раніше встановленими
чинниками. Переосмислення чи навіть обговорення цього питання не мало
необхідності: новостворений європейський проєкт, на їхню думку, вважався
протекціоністським, що, звичайно, не задовольняло потреби держави. Це
стало ще однією відмінною ознакою Сполученого Королівства від
європейських держав: поки ті прагнули до регіонального, європейського,
митного союзу, заснованого на системі регульованої торгівлі, Британія
завжди надавала перевагу глобальній, багатосторонній і вільній торгівлі [16].
У 60-ті–70-ті рр. виникли такі проблеми: послаблення у відносинах із
англомовним світом, економічні проблеми, Суецька криза 1956 р. – всі ці
чинники зруйнували усі спроби відновити державну могутність після
закінчення Другої світової. Цією ситуацією скористалися єврооптимісти на
чолі з Е. Хітом, які, хоча і з третьої спроби, але у 1973 р. привели Британію
усередину ЄЕС. Це могло б свідчити про перемогу єврооптимістичних сил,
але саме вступ підсилив багаточисельні протиставлення, які виникли між
національними та загальноєвропейськими інтересами [16].
Важливу роль зіграла М. Тетчер, яку прозвали «духовною матір’ю»
євроскептицизму, радикалізуючи його. В подальшому прийняв цей виклик її
наступник Джон Мейджор, у якого навпаки питання розвитку євроінтеграції
стало центральним. Тетчер не розуміла прагнення політика перетворити
Британію в «серце Європи»; євроскептицизм бушував в рядах консерваторів,
а Тетчер – неофіційний створювач [12].
Т. Блер та Г. Браун не продовжили політику М. Тетчер, вони були
сильними проєвропейцями і навіть були готові розглянути питання щодо
прийняття євро. За часи їхнього правління все більше підписувалося
європейських договорів, що приводили до більшої інтеграції, що не могло не
турбувати євроскептиків, які рішуче виступили за вихід із ЄС [15].
2010 р. Браун програв Кемерону, що поклало кінець 13-річному
правлінню лейбористів. Але на долю Лондона випало чимало випробувань:
2013 р. – криза євро, боргова катастрофа Греції, імміграція, яка перетворилася
в непереможну політичну битву – спричинили невідворотнє зростання
євроскептицизму в політичному спектрі [17].
Під тиском євроскептичних сил Кемерон проголошує референдум про
вихід із ЄС. Хоча політик намагався добитися кращих умов для держави та
залишитися при підтримці європейського проєкту, євроскептики діяли,

88
особливо преса. І результати дали про себе знати: 51 % – «за»; проти –
49 % .Британія виходить із ЄС [11].
Британський євроскептитизм під час правління Т. Мей та теперішнього
прем’єр-міністра Б. Джонсона перебуває на «піку» свого розвитку: і хоча Мей
не змогла вивести державу із ЄС, її наступник Джонсон зміг домовитися із
Європою про угоду, та 1 лютого 2020 р. вийти із регіонального проєкту. Та
водночас обидва політики зазначали, що Брекзит надасть можливість
продемонструвати всю силу та могутність держави, що начебто всі ці роки
затьмарював ЄС [3].
Отже, ми можемо зробити висновок, що британський євроскептицизм є
достатньо складним явищем, і його становлення та розвиток починається ще
далеко в минулому, зумовлений географічними, національними та історичними
причинами. Відчуття власної «особливості» відіграє значну роль. І хоча
євроскептицизм існує понад 60 років, він спирався на ті ж фактори та мав
практично одну мету – «Brexit». Ми можемо спостерігати за його
трансформацією, пов’язаною із політичними змінами на міжнародній арені та
зміною характеру проблем в ЄС з розпаду біполярного світу і до сьогодні.

Джерела та література

1. Bebel J., Collier J. «Euroskepticism’s Many Faces: The Cases of Hungary and the UK».
Claremont-UC Research Conference on the European Union 2016, vol. 2015(4). P. 13–24.
2. Beloff M. Churchill and Europe. Churchill / R. Blake, W. Roger Louis (eds). Oxford, 1996.
P. 443–453.
3. Britain and the European Union: Lessons from History. URL:
https://www.qmul.ac.uk/mei/media/mei/documents/publications/499_16-Britain-and-
European-Union-brochure-artwork2-(web)
4. Britain, proud home of Euroscepticism, The Guardian, January 26, 2012. URL:
https://www.theguardian.com/world/2012/jan/26/britain-proud-home-euroscepticism
5. Emerson M., Theresa May’s Brexit speech of 17 January 2017 – Decoding its clarity and
ambiguity. Policy Insight for CEPS. 25 January 2017. URL: www.ceps.eu
6. Gifford C. ‘The rise of post-imperial populism: the case of right-wing Euroscepticism in
Britain’. European Journal of Political Research.2006. 45(5). P. 851–69.
7. Grant Charles. Why is Britain Eurosceptic? Center for European Reform Essays, 2008.
Modeofaccess:http://www.cer.org.uk/sites/default/files/publications/attachments/pdf/2011/ess
ay_eurosceptic_19dec08-1345.pdf
8. Ellison J. «Is Britain more European than it thinks?». History Today. 62, no. 2(2012).
9. Oliver T. «To be or not to be in Europe: is that the question? Britain’s European question and
an in/out referendum». International Affairs. 2015, 91(1). P. 77–91.
10. The road to Brexit: how euroscepticism tore the Conservative Party apart from within, The
Conversation, December 14, 2018. URL:https://theconversation.com/the-road-to-brexit-how-
euroscepticism-tore-the-conservative-party-apart-from-within-108846
11. The UK’s EU referendum: Everything you need to know / BBC News. URL: http :// www.
bbc. com / news / uk - politics32810887 (дата обращения: 26.10.2016)]
12. Toby. British Euroscepticism: a brief history, The Guardian, February 6, 2016. URL:
https://www.theguardian.com/politics/2016/feb/07/british-euroscepticism-a-brief-history (55)
13. Why Britain is so Eurosceptic. The Economist. March 3, 2014. URL:
https://www.economist.com/the-economist-explains/2014/03/03/why-britain-is-so-
eurosceptic

89
14. Благовещенский Р. И. Британский евроскептицизм: Определение и основные факторы.
Актуальные проблемы Европы. 2019. C. 121–145.
15. Петрович И. В. Эволюция британского евроскептицизма: от М. Тэтчер до Т. Мэй. 76-я
научная конференция студентов и аспирантов Белорусского государственного
университета: материалы конф. В 3-х ч. Ч. 3, Минск, 13–24 мая 2019 г. С. 611–614.
URL: http://elib.bsu.by/bitstream/123456789/238186/1/611-614.pdf
16. Капитонова Н. К., Романова Е. В. История внешней политики Великобритании: учеб.
Москва: Международные отношения, 2016. 840 с.
17. Солодова Д. Brexit: Почему Британия хочет покинуть ЕС – Bird In Flight. URL:
https://birdinflight.com/ru/mir/20160617-brexit-2016.html

Плешко Ірина

ЕКОНОМІЧНИЙ АСПЕКТ ВИХОДУ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ ІЗ ЄС

Анотація. Змінюється Велика Британія, змінюється сам Європейський союз.

Виклики Brexit зачіпають не тільки економічну сферу всередині Великої Британії, але й
позиції країни на світовому ринку та її вплив на світові процеси. В роботі визначено, що
основою Brexit стали процеси переорієнтації економічної політики щодо доходів
населення Британії на внутрішній ринок.
Ключові слова: Brexit, Велика Британія, ЄС, наслідки Brexit.

Abstract. The UK is changing, the European Union is changing. The challenges of Brexit
affect not only the economic sphere in the middle of the UK, but also the country's position on
the world market and its impact on world processes. The paper found that Brexit was based on
the process of reorientation of the UK’s domestic income policy.
Keywords: Brexit, UK, EU, Brexit implications.

Економіка Сполученого Королівства високо розвинена і орієнтована на

світовий ринок. Це п’ята за величиною національна економіка у світі, яка
вимірюється номінальним валовим внутрішнім товаром, дев’яте місце за
величиною паритету купівельної спроможності, а дев’ятнадцяте місце за
величиною – ВВП на душу населення, що становить 3,5 % світового ВВП.
Останній час Великобританія була десятим за величиною експортером
товарів у світі та п’ятим за величиною імпортером товарів. Вона також мала
другий за величиною внутрішній прямий іноземний капітал та третій за
величиною зовнішній прямий іноземний капітал. Великобританія є однією з
найбільш глобалізованих економік, і вона складається з економік Англії,
Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії, а також заморських територій.
При цьому, за словами визнаних у світі експертів, економіка Британії
офіційно відмовилася від своєї претензії бути п’ятою за впливовістю країною
світу. І це є основний наслідок внутрішньої неполітичної кампанії із
забезпечення росту рівня доходів населення всередині країни та Brexit.
Підтвердженням політики забезпечення населення є те, що споживчі
витрати всередині країни зростали з 2012 р. і досягли історичного максимуму з
1955 р. в четвертому кварталі 2019 р. – 342 млрд фунтів стерлінгів, та в першому
кварталі 2020 р. трохи зменшилися до 341 млрд, згідно з прогнозом [1].
90
 Водночас середні доходи населення також б’ють історичні рекорди –
останні п’ять років щорічно зростає ця сума з максимуму у 1960 р.
На підтвердження такої політики є згортання участі Британії у політичних
проєктах партнерів у світі, а також поточних інвестиційних проєктів з країнами
ЄС та зростання долі Північної Америки – США та Канади. Але при цьому
Велика Британія залишається «великим» економічним партнером ЄС, навіть за
факту Brexit.
Констатуємо, що розмови про Brexit активізували переорієнтацію
економічної політики щодо доходів населення, його споживання та
інвестиційної політики у світі з глобального на національний, що створює
підвалини сталого, проте незначного (порівняно з ЄС) подальшого зростання.
Тож зовнішньополітична активність стала заручником внутрішніх
економічних інтересів.
Велика Британія більше залежить від ЄС, оскільки 12,6 % ВВП
Великобританії пов’язано з експортом до ЄС, лише 3,1 % ВВП серед інших
27 держав-членів пов’язане з експортом до Великобританії. ЄС є місцем
призначення 44 % експорту Великобританії та 60 % загальної торгівлі
Великобританії покривається членством в ЄС, пільговим доступом, який він
надає 53 ринкам за межами ЄС. Якщо TTIP та інші поточні переговори
досягнуть успіху, ця цифра впливу може зрости до 85 % [2].
Великобританія – це економіка послуг, в якій сектор послуг становить
майже 80 % своєї економіки. Євросоюз є одним із найбільших партнерів з
36 % загального експорту Великобританії в ЄС.
Великобританія також є провідним місцем призначення прямих іноземних
інвестицій із ЄС, оскільки об’єднує англомовний та відносно гнучкий ринок
праці з безперешкодним доступом до єдиного ринку ЄС. Розмір ринку є
основним визначальним чинником розміру потоків прямих іноземних інвестицій,
а членство в ЄС розширює ринок Великобританії. Бар’єри, що мають значення
для інвесторів у конкурентоспроможній сучасній економіці, – це не тарифи, а
нетарифні бар’єри, такі як розбіжності національних стандартів та правил.
Єдиний ринок ЄС забезпечує рівні умови, замінюючи 28 наборів правил єдиною
книгою правил та вільним доступом до 500 мільйонів клієнтів для компаній, що
працюють з нею. За межами ЄС Великобританія, швидше за все, втратить повний
доступ до єдиного ринку, зробить його менш привабливим місцем для компаній,
які хотіли б використати його як базу для своїх інвестицій на ринок ЄС [2].
Велика Британія більше імпортує з ЄС, ніж експортує, та не так
залежна від цього експорту, ніж країни ЄС. У 2018 р. ВВП Великої Британії
відносився до експорту на рівні близько 30 %, водночас цей показник для
європейської спільноти – 44,7 %. Навіть на основі цього показника
торговельна війна між Великою Британією і ЕС може мати різні сценарії. І
хоча Велика Британія внаслідок Brexit має стати більш сильною та
незалежною, проте в більшості випадків це має стосуватися товарних ринків.
Проблема полягає у специфіці Великої Британії, яка багато років
залишалася для Європи фінансовим центром, проте після Brexit ведення
банківського та особливо страхового бізнесу в цій країні стало менш
91
привабливим, і тому ряд страховиків та банкірів почали переносити свої філії
на континент, а окремі європейські фінансові холдинги почали згортати свою
діяльність у Великій Британії. Цей фактор трохи компенсував переваги
Великої Британії у торговельній війні. І зараз сторони приблизно рівні у
своїх можливостях [3].
Учасники кампанії Brexit стверджують, що торговельний профіцит ЄС
з Великобританією є досягненням для вільного життя. Однак це ігнорує той
факт, що, хоча експорт Великобританії до ЄС становить 44 % загального
експорту Великобританії, в середньому інші 27 держав-членів експортують
лише 7 % загального експорту до ЄС.
Згідно з даними Центру європейських реформ, половину позитивного
торгового балансу ЄС з Великобританією нараховують лише дві держави-
члени: Німеччина та Нідерланди. Більшість держав-членів ЄС не мають
значного торгового профіциту з Великобританією, а деякі з них мають дефіцит.
Крім того, ЄС має лише торговельний профіцит на основі експорту товарів, але
торговельний дефіцит у розмірі 10,3 млрд фунтів стерлінгів на послуги. Отже,
доступ до товарів ЄС не буде таким серйозним, як доступ Великобританії до
послуг, що належить до набагато меншої частки загальної торгівлі ЄС [2].
31 січня 2020 р. в 23:00 за Лондоном Великобританія залишила ЄС.
Оглядаючи та оцінюючи різноманітні звіти та аналізи, очевидно, що
вихід з боку Великої Британії з ЄС несе великі економічні та політичні
витрати. Це також зменшить положення Великобританії у світі та її здатність
впливати на міжнародні події, які найбільше впливають на неї. Очевидно
також, що жодні з альтернативних відносин із ЄС не є вигідними, порівняно з
членством в ЄС. З цих причин ми дійшли висновку, що вихід з ЄС стане
історичною помилкою найважливіших масштабів, її наслідки будуть
відчуватися різко у короткостроковій перспективі та мати довготривалі
наслідки для Великої Британії протягом багатьох наступних років [2].
Варто зауважити, що конфлікт між ЄС та Великою Британією не має
рис звичайного торгового конфлікту. Відразу ж після Brexit планується
підписання торговельної угоди між Великою Британією та США, як запевняє
Дональд Трамп. Проте Європа може стати навіть ближче, ніж раніше. Зараз у
зовнішній торгівлі Великої Британії на США припадає всього 18 % експорту
і 11 % імпорту, частка ж Євросоюзу в рази вище: 45 % та 53 % відповідно. До
того ж британцям набагато легше домовитися з Брюсселем, оскільки бізнес в
цих країнах оперує єдиними правила та регуляторними вимогами, що є
важливою умовою для безперешкодної торгівлі.
Зауважимо, що Європейська унія та Британія суттєво змінюються. В
світі відбуваються пошуки рішень на виклики Brexit. В результаті має
змінитися Всесвітня торговельна організація СОТ зі своїми регуляціями.
Зростає напруга у протистоянні США та Китаю, Японії та Південної Кореї,
Європейського Союзу та США. Глобалізується світова економіка.
Змінюється архітектура світу фінансів через запровадження нових
технологій. Змінюється світова логістика постачання енергоносіїв [3].

92
 Джерела та література

1. United Kingdom Consumer Spending. 1955–2019 Data and 2020–2022 Forecast. URL:
https://tradingeconomics.com/united-kingdom/consumer-spending 
2. The consequences of a British exit from the European Union. URL: https://europeanmovement.eu/
wp-content/uploads/2016/05/EMI_16_PolicyPosition_Brexit_17_ VIEW_ FINAL.pdf 
3. Торговельні війни сучасності та їх вплив на економічне зростання і розвиток у світі та
Україні / наук. ред. В. Юрчишин. Київ: Заповіт, 2019. 190 с. 

Viktor Savinok

GERMANY’S FOREIGN POLICY TOWARD RUSSIA IN THE

COALITION AGREEMENT OF 19th LEGISLATIVE PERIOD OF THE
BUNDESTAG

Abstract. The paper contributes to contemporary debate on the issue of coalition governance
in Germany’s foreign policy. It explores to which extent the provisions of the current coalition
agreement between Christian Democratic Union, Christian Social Union and the Social Democratic
Party on Germany’s policy toward Russian Federation were shaped by each of the sides.
Keywords: Germany, foreign policy, coalition, Russia.

Incumbent Germany’s federal government of the Christian Democratic

Union (CDU), Christian Social Union (CSU) and the Social Democratic Party of
Germany (SPD) assumed office on March 14, 2018 [1]. Coalition agreement
between the CDU, CSU and SPD for the 19th legislative period of the Bundestag
provides framework for foreign political activities of current cabinet of the «grand
coalition» under Angela Merkel [2].
Generally, the coalition agreement includes three major chapters, related to the
foreign policy of Germany. Among them chapter 1 concerning the Federal Republic’s
policy in the European Union (EU), chapter 9 on Germany’s migration policy, and
chapter 12 named «Germany’s responsibility for peace, liberty and security in the
world». The last chapter includes a section on bilateral and regional cooperation in
Europe and in the world. This part of the coalition agreement contains a separate
paragraph related to the Federal Republic’s foreign policy toward Russia.
However, yet in the introduction to the first chapter of the coalition
agreement, related to Germany’s policy in the EU, there is a reference to the
Russian Federation. The parties that concluded the document, mentioned Russian
policy in Europe as one of the challenges for the Union and as one of the reasons
why the Federal Republic aims to contribute to strengthening of the EU [2, 6].
Mentioned chapter on Germany’s responsibility in the world contains further
points on foreign policy toward Russia. The paragraph devoted to the Federal
Republic’s engagement within the NATO, OSCE and the Council of Europe
contains a reference on renewal of consultations in the NATO-Russia Council. The
coalition parties welcome this step and consider the Council as an instrument of
confidence building and reduction of conflict potential [2, 148]. However, a
93
reference on the NATO-Russia Council as an instrument of «strategic importance»
and necessity to strengthen it can be found also in the coalition agreement, which
the parties concluded in 2013 for the previous 18th legislative period of the
Bundestag [3, 117].
Functioning of the NATO-Russia Council was suspended following the
escalation of Russian aggression against Ukraine in April 2014 [4]. However,
basing on the decision of North Atlantic Council taken during the summit in
Warsaw in July 2016, consultation within the Council were revived [5].
Meanwhile, this point of the coalition agreement resonates with the provision of
government programme of German Social Democratic Party issued before 2017
parliamentary election, stating that «Europe, the USA, Russia and China bear
common responsibility for global peace» [6, 8]. On the other hand, the CDU / CSU
considered Russia in its governmental programme to be a threat for European
security due to its aggression against Ukraine and pleaded in favor of broadening
of Germany’s contribution to the EU’s foreign and security policy capacities due to
the conflict between Russia and Ukraine [7, 55–56]. Hence, this point of the
coalition agreement has most likely come from the SDP.
Further group of provisions on Germany’s policy toward Russia is located in
chapter 12 within the paragraph on bilateral and regional cooperation in Europe.
This part of the paragraph is devoted specifically to Russia and sets up a
framework of coalition’s foreign policy toward the RF touching upon different
policy aspects starting with security and economic issues and ending with civil
society cooperation [2, 149–150]. This constitutes a continuation of practice from
previous coalition agreement, which includes a separate subparagraph on diverse
dimensions of Germany’s policy toward Russia as well [3, 118].
At the beginning of the paragraph, the coalition partners reaffirm their
commitment to uphold good relations with the RF. They consider the Federation to
be Germany’s «biggest European neighbor», with whom the FRG is willing to
guarantee peace in Europe. This corresponds with the clause from the electoral
programme of the SPD, stating, «Peace and security in Europe can be only
achieved with Russia, and not without or against the RF» [6, 107].
On the other hand, the coalition parties claim violations of human rights in
Russia to influence Germany’s policy toward Moscow in a negative way. Appeals
to the Russian side regarding observance of human rights do not constitute a
novelty for normative based German foreign policy [8, 24]. Previous coalition
agreement reflected Germany’s concerns on the situation with human rights in the
Russia, as the coalition parties appealed to official Moscow «to observe the
standards of rule of law and democratic governance» according to its international
obligations [3, 118]. The electoral programs of both sides do not include any
provisions on this particular topic. However, transferring of the point on human
rights situation in Russia by the CDU / CSU and SPD from one coalition
agreement into another and even in a harsher version allows concluding that there
is a consensus between them on this issue.
Likewise, the coalition parties transferred a point on further civil society
cooperation with Russia, inter alia within the framework of the civil society forum
94
«Petersburg Dialogue» (Ger. – Petersburger Dialog) into a new agreement from
that of 2013 [3, 118], although neither CDU / CSU block, nor the Social
Democrats touched upon this issue in their electoral programs. For Germany, civil
society cooperation remains a part of its «normative power» and belongs thus to
the principles of its foreign policy. Therefore, it remained a priority stipulated in
the coalition agreement even in spite of the situation with human rights in Russia
as well as internal transformations in the «Petersburg Dialogue» [9, 26–28].
Furthermore, there is a consensus between the coalition parties on
condemnation of Russian illegal annexation of Crimea and intervention in the Eastern
Ukraine. This is also reflected in the subparagraph of the agreement related to the
RF [2, 150]. Mentioned point matches with a reference in the CDU / CSU
government programme, stating that Russian aggression challenged territorial
integrity of Ukraine and endangered Germany’s neighborhood in Europe [7, 55].
Meanwhile, the Social Democrats described Russia’s illegal annexation of Crimea as
a breach of international law and claimed this step together with «actions of Russian
government in the Eastern Ukraine» to burden the relations between official Berlin
and Moscow [6, 107]. Hence, it allows concluding that coalition parties agree both on
negative influence of Russian aggression against Ukraine on German-Russian
relations and on the fact, that Russia’s interference in Ukraine «poses a threat to
European order», as the sides actually note in the coalition agreement [2, 150].
However, the approaches to conflict resolution in Ukraine proposed by the
coalition parties in light of parliamentary elections in September 2017 were
slightly different. While the CDU / CSU urged Russia to adhere to the Minsk
accords on a long-term basis [7, 64], the Social Democrats continued their rhetoric
on the armed conflict in the Eastern Ukraine in the spirit of the Ostpolitik (Ger. –
Eastern policy), created under Chancellor Willy Brandt in early 1970s [8, 21]. The
approach on Russian interference in Donbass, the SPD suggested in its 2017
electoral programme was a rather cooperative one, basing on the principles of
«détente, de-escalation and dialogue». Meanwhile, German Social Democrats
expressed their readiness to contribute to revival of negotiations within the
framework of «Minsk process» on conflict settlement in the Eastern Ukraine as
well as to gradual removal of sanctions in case of «substantial progress by
implementation of the Minsk accords». In addition, the SDP insisted on a necessity
to create «an inclusive security architecture for the whole Europe» [6, 107]. Hence,
the SPD demonstrated more readiness to engage the Federal Republic in dialogue
with Russia than their former and current coalition partners from CDU / CSU
block. Therefore, the points of the coalition agreement regarding conflict
settlement in the Eastern Ukraine constitute rather a consolidated version of the
positions of both sides. As, on the one hand, the coalition parties declared their
readiness to engage into the process together with France and to facilitate the
achievement of sustainable ceasefire along with retraction of heavy armaments
from the contact line in Donbass. On the other hand, the sides urged both Ukraine
and Russia to fulfil their obligations from the Minsk accords and agreed to discuss
possible relief of sanctions against Russia in case of implementation of the
accords [2, 150].
95
 Therefore, the coalition agreement of the 19th legislative period of the
Bundestag reflects the views of both coalition partners – the CDU / CSU and the
Social Democratic Party – on Germany’s policy toward Russia in a rather balanced
way. So far, actions of German federal government with regard to Russia confirm
this suggestion, as there are no significant deviations from the principles stipulated
in the agreement in the governmental policy. Disputes between the coalition
partners or inside the parties were predominantly concentrated over options for
dialogue with Russia, especially on Syrian or Iranian agenda, the extent of such
dialogue and the necessity to put the issue of removal of the sanctions into
bargaining package. Meanwhile, the ambitions on return to confidence-based
relationship with Russia as well as creation of a common economic area from
Lisbon to Vladivostok remain unimplemented.
Further studies on this topic may be conducted both on theoretical and
empirical tracks. The first one may include, for instance, a study on coalition foreign
policy making basing on the policy of incumbent German federal government toward
Russia. Practical track studies may concern diverse aspects of current Germany’s
foreign policy toward the RF starting with specifics of political dialogue or economic
cooperation, and ending with regional or cultural contacts between the Federal
Republic and Russia. However, the fact that the cadence of incumbent government
finishes in autumn 2021 at the earliest can be considered as a possible limitation for
the scholarly activities due to potential lack of empirical research material.

References
 
1.  Die neue Bundesregierung ist im Amt (New Federal Gouvernement in Office) Die Zeit.
URL: http://www.zeit.de/politik/deutschland/2018-03/bundesregierung-kabinett-minister-
vereidigung-bundestag (last accessed: 14.03.2020).
2.  Koalitionsvertrag zwischen CDU, CSU und SPD, 19. Legislaturperiode (Coalition
Agreement between the CDU, the CSU and the SPD, 19th Legislative Period) CDU. URL:
https://www.cdu.de/system/tdf/media/dokumente/koalitionsvertrag_2018.pdf?file=1 (last
accessed: 14.03.2020).
3.  Deutschlands Zukunft gestalten. Koalitionsvertrag zwischen CDU, CSU und SPD. (Shaping
Germany’s Future. Coalition agreement between CDU, CSU and SPD) [Electronic source].
CDU. URL: https://www.cdu.de/sites/default/files/media/dokumente/koalitionsvertrag.pdf
(last accessed: 21.03.2020).
4.  NATO-Russia Council. NATO. URL: https://www.nato.int/cps/en/natohq/topics_50091.htm
(last accessed: 18.03.2020).
5.  Warsaw Summit Communiqué [Electronic source] // NATO. – Mode of Access:
https://www.nato.int/cps/en/natohq/official_texts_133169.htm?selectedLocale=en (last
accessed: 18.03.2020).
6.  Zeit für mehr Gerechtigkeit. Unser Regierungsprogramm für Deutschland (Time for more
Justice. Our Government Programme for Germany). SPD. URL:
https://www.spd.de/fileadmin/Dokumente/Bundesparteitag_2017/Es_ist_Zeit_fuer_mehr_G
erechtigkeit-Unser_Regierungsprogramm.pdf (last accessed: 19.03.2020).
7.  Für ein Deutschland, in dem wir gut und gerne leben. Regierungsprogramm 2017-2021 (For
Germany, where we live good and gladly. Government Programme 2017–2021). CDU. URL:
https://www.cdu.de/system/tdf/media/dokumente/170703regierungsprogramm2017.pdf?file=1
(last accessed: 19.03.2020).

96
8.  Forsberg T. From Ostpolitik to «frostpolitik»? Merkel, Putin and German foreign policy
toward Russia. International Affairs. 2016. URL: https://www.chathamhouse.org/
sites/default/files/publications/ia/INTA92_1_02_Forsberg.pdf (last accessed: 24.03.2020).
9.  Савінок В. Трансформація німецько-російської взаємодії в гуманітарній сфері в
2010-х роках. Актуальні проблеми міжнародних відносин: Матеріали міжнародної
науково-теоретичної конференції молодих вчених. Кb]d: Київський національний
університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, 2017. Ч. 1. С. 25–30.

Берегута Віталій

ПОЛІТИЧНА АКТИВНІСТЬ КУРДСЬКОЇ ДІАСПОРИ У ФРН ЯК

ФАКТОР АКТУАЛІЗАЦІЇ КУРДСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ У
МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

Анотація. У тезах окреслено історію та умови формування курдської діаспори у

Німеччині. Виділено головні напрями діяльності курдських ЗМІ та неурядових організацій
і проаналізовано найпоширеніші форми курдської політичної активності у Німеччині.
Ключові слова: діаспора, курди, Німеччина, політична активність.

Abstract. The article describes the history and conditions of the formation of the Kurdish
diaspora in Germany. The main areas of activity of the Kurdish media and non-governmental
organizations are identified and the most common forms of Kurdish political activity in Germany
are analyzed.
Keywords: diaspora, the Kurds, Germany, political activity.

Курдська проблема, що виникла внаслідок розпаду Османської імперії,

є одним із невирішених питань міжнародних відносин XX–XXI ст., оскільки
курди досі залишаються найбільшою недержавною нацією у cвіті. За різними
підрахунками їхня чисельність складає 30–35 млн осіб [6] у понад
30 державах Європи, Північної Америки, Центральної Азії, Кавказу тощо.
Незважаючи на те, що вони проживають у великій кількості країн,
етнокультурне визнання їхньої самобутності дає змогу розглядати створену
ними мережу у категоріях діаспори.
Формування курдської діаспори в Європі розпочалося у 1960–1980-х рр.
Це стало наслідком політики асиміляції та дискримінації за національною
ознакою, яку проводили уряди держав компактного проживання курдів –
Туреччини, Іраку, Ірану та Сирії. За даними Курдського інституту
Парижа [6], внаслідок постійного збільшення кількості новоприбулих курдів
їхня чисельність зросла до понад 1,7 млн осіб сьогодні у Європі. Серед
основних причин міграції до Європи – пошук роботи, підвищення власного
рівня життя та захист від переслідувань, політичних заворушень і війн в
області Курдистана.
Близько половини всієї курдської діаспори Європи (0,85 млн) [6] сьогодні
проживає у ФРН. Її формування розпочалося із двосторонніх договорів ФРН із
Туреччиною про трудову міграцію курдів, а після державного перевороту в
Туреччині 1980 р. міграція до Німеччини набула, окрім економічного, ще
політичний характер через початок переслідувань курдів.
97
 Саме у Німеччині були створені сприятливі умови для розвитку
курдської ідентичності та етнокультурного визнання курдів не як «турецьких
громадян та мігрантів». На відміну від Туреччини, у ФРН немає жодних
законодавчих обмежень щодо вільного використання курдської мови та
культури у повсякденному житті і публічній сфері, що дало, зокрема, змогу
сформувати великі курдськомовні громади у Кельні. Розглядаючи мову як
ознаку етнічної приналежності, курди потрапили із середовища
«незахищеності» в Туреччині до країни, де вони можут вільно виражати
власну етнічну приналежність.
Становлення політичної активності курдської діаспори відбувалося під
час хвилі протестів і демонстрацій після заборони діяльності Робітничої партії
Курдистану (далі – РПК) в 1993 р. і визнання її як такої, яка несе загрозу
німецькій внутрішній безпеці [1, 7]. Водночас у ФРН з’являлися перші
неурядові курдські організації, частина з яких підтримувала радикальну
діяльність РПК, що призвела до активізації курдів у Європі. Однак, на фоні
криміналізації насильницьких методів курдського національного руху в
Німеччині та запровадження кримінальної відповідальності за прихильність до
терористичних курдських організацій, подібних до РПК, значно зменшилася
кількість курдів, охочих вступати до них, оскільки вірили, що цим кроком вони
будуть названі «такими, що підтримують тероризм» [1, 15]. Внаслідок такої
заборони німецьким урядом в Німеччині виникли сприятливі обставини для
розвитку курдських правозахисних організацій, які мали б змогу діяти
легальними методами, боротися за етнокультурне визнання курдів і досягати
політичних цілей мирними методами.
Із 1990-х рр. головним завданням курдської діаспори в Німеччині є
підтримка обізнаності населення та привернення уваги ЗМІ та інших держав
Європи різноманітними методами до ситуації із курдами в Туреччині. Це
реалізовується крізь діяльність ЗМІ та курдських неурядових громадських
організацій в Європі, завданнями яких є формування і захист «курдської
ідентичності» від асиміляції через розвиток курдської мови і культури,
досягнення її повного етнокультурного визнання та вплив на формування
політики як у Європі, так і в Туреччині на користь курдського населення [2, 34].
Сьогодні в Європі існує декілька потужних транснаціональних
курдських ЗМІ, які діють зокрема у ФРН. Так, варто виділити головну
щоденну газету Yeni Ozgur Politika і новинні портали Kurdistan24,
Kurdistan TV, Rudaw TV та Zagros TV. Усі вони повністю або частково
публікують актуальну інформацію про події, що відбуваються в області
Курдистана, а також новини, що цікаві саме для німецьких курдів, наприклад
історії курдських мігрантів у ЄС та Німеччині і успіхи співпраці Іракського
Курдистану із урядом ФРН у політичній та військовій сфері [3]. Окрім того,
вони створюють позитивний образ курдів у світі, висвітлюючи їх як націю,
яка готова до відкритого діалогу, та нові шляхи розуміння курдської
ідентичності як правомірної і такої, що має право на існування.
З-поміж найбільш відомих курдських організацій ФРН можна виділити
Курдську громаду Німеччини (Kurdische Gemeinde Deutschland) та Асоціацію
98
студентів з Курдистану (Verband der Studierenden aus Kurdistan). Перша з них
є безпартійною організацією, що позиціонує себе як «голос курдських
іммігрантів в Німеччині» і має на меті визнання курдської ідентичності та
формування публічного дискурсу курдської громади в Німеччині шляхом
розвитку освітньої сфери та демократичного представництва курдів через
співпрацю із політиками та ЗМІ [7], а друга є головною організацією
курдських студентів у ФРН та Австрії. Своїм завданням вона визначає
інформування студентів та громадськості в Європі щодо становища курдів на
Батьківщині, аби дати можливість зрозуміти сутність курдського питання та
пов’язані із ним конфлікти через організацію різних форумів, днів
курдського кіно, панельних дискусій, концертів тощо [9].
Найпоширенішими методами курдської політичної активності в Європі
сьогодні є демонстрації та мітинги як реакція на політику дискримінації
турецького уряду щодо турецьких курдів та проведення культурних заходів.
Наприклад, у жовтні 2019 р. в низці європейських країн, зокрема у ФРН та
Франції, відбулися протести проти військової операції «Джерело миру», яку
розпочала Туреччина на північному сході Сирії [4]. Дії турецької армії могли
спровокувати гуманітарну катастрофу і створювали загрозу для існування
курдської автономії в Сирії. Понад 10 000 курдів у Кельні, Гамбурзі, Берліні
та Мюнхені вимагали припинення турецького наступу та зупинення продажу
зброї в Туреччину. В січні 2020 р. відбувся великий концерт у м. Леверкузен
за участю відомих артистів курдської діаспори з Іраку, Сирії, Туреччини та
Ірану [5], метою якого був прояв солідарності із сирійськими курдами та
підвищення обізнаності людей про їхні страждання.
Окрім того, курдська діаспора у ФРН представляє себе як потужна і
добре організована система лобістів, які виступають за курдський рух та
забезпечення прав курдів. Так, до них можна зарахувати курдських лікарів,
юристів, науковців та політиків у Німеччині та Нідерландах, які, як вважає
О. Кларксон [8], вже впливають на німецьку інституційну систему прийняття
рішень, зокрема переконали ЄС не підтримувати операцію «Джерело миру»
та призупинити експорт зброї до Туреччини.
Отже, політична активність курдської діаспори у ФРН є одним із
історично сформованих методів її боротьби за власне етнокультурне
визнання та отримання прав в Німеччині. Саме в цій країні наприкінці ХХ ст.
уряду вдалося викорінити радикальні форми курдського національного руху,
спричинені впливом РПК, та створити сприятливі умови і можливості для
розвитку курдських неурядових громадських та правозахисних організацій,
щоб надати можливість курдам відстоювати свої права, політичні погляди і
розвивати власну мову та культуру в публічній сфері. Метою їхньої
політичної активності є поширення інформації серед громадян про
становище курдів, які боряться за власну незалежність в Сирії, Іраку, Ірані та
особливо Туреччині, а також вплив на прийняття ключових політичних
рішень ЄС щодо Туреччини. Найпоширенішими методами курдської
політичної активності в Німеччині та Європі є проведення мітингів,
демонстрацій, культурних заходів, а також діяльність через курдські
неурядові громадські організації та ЗМІ.
99
 Джерела та література:

1. Baser B. Diaspora Politics and Germany’s Kurdish Question. University of Kent Diasporas
and Security CARC Working Papers. 2014. URL:
https://www.academia.edu/7570064/Diaspora_Politics_and_Germanys_Kurdish_Question 
2. Baser B. The Kurdish diaspora in Europe: identity formation and political activism. 2013.
Boğaziçi University – TÜSİAD Foreign Policy Forum. 69 р. 
3. German delegation meets with top Kurdistan Region officials. 2020. URL:
https://www.kurdistan24.net/en/news/8e635bb7-0120-4085-88a4-42df0afe6d34 
4. Germany: Thousands protest Turkish operation in Syria. Deutsche Welle. 2019. URL:
https://www.dw.com/en/germany-thousands-protest-turkish-operation-in-syria/a-50809300 
5. How Kurdish diaspora groups are pushing for unity over their divided homeland. The
Conversation. 2020. URL: https://theconversation.com/how-kurdish-diaspora-groups-are-
pushing-for-unity-over-their-divided-homeland-130103 
6. Kurdish population. Wikipedia. URL: https://en.wikipedia.org/wiki/Kurdish_population 
7. Kurdische Gemeinde Deutschland. URL: https://kurdische-gemeinde.de/ueber-
uns/selbstdarstellung/ 
8. Lepeska D. Turkey zeroes in on enemies abroad. Ahval News. 2020. URL:
https://ahvalnews.com/turkish-intelligence/turkey-zeroes-enemies-abroad 
9. Verband der Studierenden aus Kurdistan. URL: https://www.yxkonline.org/ueber-
uns/selbstverstaendnis/ 

Шкодич Анна

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІГРАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ

СІМЕЙ ДО НІМЕЧЧИНИ

Анотація. У статті досліджуються міграційні процеси українських сімей до

Німеччини з урахуванням сучасного стану міграційної кризи в Європі. Здійснено спробу
охарактеризувати важливість інституту сім’ї у міграційних процесах з України,
оскільки в умовах глобалізації та права на вільне пересування питання міграції
залишається актуальним. Сім’ї є повноправними одиницями сучасного суспільства, яке
формує нове бачення та розуміння світу мігрантів. Дослідження доводить те, що
українські мігранти є вагомою складовою німецького суспільства.
Ключові слова: міграція, інститут сім’ї, Німеччина, українські сім’ї.

Abstact. The article examines the migration processes of Ukrainian families to Germany,
considering the current state of the migration crisis in Europe. An attempt has been made to
characterize the importance of the family institute in migration processes from Ukraine, since in
the context of globalization and the right to free movement, the issue of migration remains
relevant. Families are full-fledged units of a modern society that shapes a new vision and
understanding of the migrant world. The study proves that Ukrainian migrants are a significant
component of German society.
Keywords: migration, family institute, Germany, Ukrainian families.

Міграція відбиває соціальні, економічні та демографічні процеси,

переміщення людей на різних рівнях, що пов’язане з політичними, етнічними
та релігійними складовими. Інститут сім’ї безпосередньо залучений до
міграційних процесів громадян України, оскільки відбувається перетворення
100
тимчасової міграції та постійну через об’єднання сімей українців за
кордоном, що раніше виїхали тимчасово, але прийняли рішення залишитися
на тривалий проміжок часу та перевезли решту членів родини за кордон, або
одразу переміщення всієї сім’ї на територію Німеччини.
Причинами перших міграційних процесів після здобуття Україною
незалежності стали початок економічної кризи та зниження рівня життя,
проблема працевлаштування та поява безробіття. За статистичними даними
найбільша кількість мігрантів притаманна тим областям України, де
найвищий рівень безробіття, з-поміж них: Херсонська, Кіровоградська,
Полтавська, Донецька та Луганська [2].
За останні роки можна спостерігати тенденцію до зростання потоку
трудових мігрантів з України, оскільки з 2014 р. в Україні спостерігаються
економічна та політична криза, окупація Криму та військові дії на Донбасі
сприяють пожвавленню міграційних процесів. До того ж, економічний спад,
девальвація національної валюти й різке зростання внутрішніх цін
спричинили зниження рівня життя українців.
Міграційні потоки підпадають під вплив цілої низки причин:
економічні, національні, релігійні, політичні, екологічні чинники. Особливе
місце з-поміж мотивів міграції населення посідає якість навколишнього
середовища, стихійні лиха, низький рівень економічного розвитку того чи
іншого регіону, галузева структура народного господарства, наявність
розгалуженої транспортної мережі, розвиток соціальної інфраструктури.
Найпоширенішим фактором, що впливає на переміщення сім’ї до іншої
країни, є економічний чинник. На думку самих українців, найголовнішою
причиною міграцій є низька середня заробітна плата в Україні. Станом на
серпень 2019 р. середня заробітна плата в Україні становила 10 537 грн на
місяць (менше 400 євро) [3]. Водночас у Німеччині – 1 945 євро на місяць [8].
Німеччина як держава призначення мігрантів є привабливою для
українських сімей не лише з огляду на економічний фактор, а ще й через
доступну систему освіти та можливість працевлаштування, оскільки
протягом останніх років спостерігається відтік мізків з Німеччини до
Швейцарії, Австрії, Великої Британії, Нідерландів та інших держав як в
Європі, так і поза її межами [7].
За даними Державної служби зайнятості за кордоном працює понад
5,5 млн українців [1]. У 2019 р. 230 тисяч громадян України проживало на
території Федеративної Республіки Німеччина [6].
Міграція – це один із способів покращеного стандарту життя з великим
потенціалом подальшого розвитку для мігрантів та їхніх сімей, особливо з
економічного боку. Сім’я як структурна одиниця має значний вплив на
соціальне згуртування та розвиток суспільства як в країні походження, так і в
країні перебування [5].
Сімейна міграція тісно пов’язана з трудовою, оскільки у членів родини
є безпосередня залежність від міграційних потоків трудового чи
економічного класу, а отже, – і від економічної міграційної політики.
Матеріальне забезпечення є необхідною складовою функціонування сім’ї.
101
 Реальність сучасного процесу міграції кидає чимало викликів сім’ям та
їхнім членам, вони виражаються у відокремленні та розділенні членів родини
на досить довгий проміжок часу. Саме цей фактор стає рушійним для
об’єднання сім’ї, тобто міграції всіх її членів. Існують два критерії, що
сприяють вибору права на возз’єднання сім’ї. Перший – це статус заявника:
тимчасові мігранти, постійні мігранти, громадяни ЄС, громадяни, які можуть
вільно пересуватися в ЄС, натуралізовані громадяни користуються різними
можливостями і правами, навіть можливо, повністю позбавлені цієї
можливості (як це зазвичай відбувається з сезонними мігрантами, а також для
інших категорій мігрантів, визначених як тимчасові).
Другий критерій стосується рівня інтеграції. Усі національні
законодавства визначають реквізити, які мігрант повинен мати для того, щоб
подати заяву на в’їзд членів їхніх сімей: проживання, дохід, страхування від
хвороби тощо. Тим не менш, останнім часом ми спостерігали тенденцію до
певного рівня інтеграції також для члена сім’ї, який приєднується, як
правило, це мовний тест або відвідування обов’язкових курсів. Зважаючи на
все це, переплетення цих критеріїв призводить до вибіркового доступу до
права на приєднання до сім’ї, вводячи дискримінацію на основі
громадянства, правового статусу, соціально-культурних умов чи статі.
Німеччина є представником країн з консервативним типом сімейної
політики, для якого є характерними середній рівень державної підтримки,
роль жінки не є рівною чоловічій, існує традиційний погляд на гендерну
рівність, коли чоловік має більше суспільних повноважень. Впродовж
останніх років у Німеччині відбувається процес імплементації реформ, що
стосуються сімейної політики, вони сприяють покращенню умов праці,
наданню соціальної допомоги сім’ям та працевлаштуванню їхніх членів [4].
Основний закон Німеччини шанує та охороняє інститут сім’ї, незалежно від
того, чи це сім’я іммігрантів.
Отже, можна зробити висновок, що вирішальним фактором у
регулюванні трудових міграційних процесів в Україні є соціально-економічний,
що зумовлений умовами життя та трудової діяльності громадян, які
трансформуються через перерозподіл державних коштів. Основною тенденцією
щодо міграції сім’ї залишається процес їхнього об’єднання, а також пошук
джерел покращення свого економічного становища через підвищення рівня
заробітної плати та додаткових надходжень, наявність кращих можливостей в
соціальній сфері, насамперед у медицині, освіті, пенсійному забезпеченні тощо.
Зважаючи на це, можна стверджувати, що інститут сім’ї відіграє чималу роль у
міграційних процесах будь-якого населення.

Джерела та література

1. Державна служба зайнятості України. URL: https://www.dcz.gov.ua 

2. Економічна активність населення України 2018. Статистичний збірник / Державна
служба статистики України. Київ, 2019. 
3. Мінфін. URL: https://index.minfin.com.ua/ua/labour/salary/average/ 

102
4. Правове регулювання переміщень населення (міграції, депортації, трансфери,
проблеми біженців) історія і сучасність. Матеріали п’ятої всеукраїнської науково-
теоретичної інтернет-конференції. Львів, 2016. 
5. Ровенчак О. Визначення та класифікації міграцій: наближення до операційних понять.
Політичний менеджмент. 2006. № 2. C. 127–127. 
6. Фітісова А., Солодько А. Українці просять притулок у ЄС: справді біженці чи
економічні мігранти? URL: https://cedos.org.ua/uk/articles/ukraintsi-prosiat-prytulok-u-yes-
spravdi-bizhentsi-chy-ekonomichni-mihranty 
7. Organization for Economic Co-operation and Development URL:
https://www.oecd.org/germany/bytopic/internationalmigration/ 
8. Statista. URL: https://de.statista.com/statistik/daten/studie/370558/umfrage/monatliche-
nettoloehne-und-geha

Палагнюк Олеся

ТУРЕЧЧИНА: ФОРПОСТ ПРОТИ МІГРАНТІВ ЧИ «ВІДКРИТІ

ДВЕРІ» ДО ЄВРОПИ?

Анотація. У статті аналізуються проблеми міграції сирійських біженців з

Туреччини до Європейського Союзу; взаємозв’язки між ЄС та Туреччиною, і, зокрема, те,
як Туреччина користується своїм положенням і чи прагне насправді вислати біженців
«відкривши двері» до Європи.
Ключові слова: ЄС, Туреччина, Сирія, біженці, міжнародні відносини.

Abstract. The present article analyzes the problems of migration of Syrian refugees from
Turkey to the European Union; the relationship between the EU and Turkey, and how Turkey is
using its position and whether it really wants to send refugees «by opening the door» to Europe.
Keywords: EU, Turkey, Syria, refugees, international relations.

Нерідко збройні та політичні повстання у країнах призводять до того,

що пересічні громадяни, які у конфліктах відіграють роль жертв, змушені
тікати, адже їхнім життям загрожує серйозна небезпека. У 2011 р. подібний
конфлікт зачепив Сирію; все розпочалося з демонстрацій, які були частиною
Арабської весни. Поступово вони переросли у громадянську війну у 2012 р.
Кожна війна так чи інакше зачіпає права та свободи громадянина, виправдане
невдоволення силує покинути країну, знайти краще місце та осісти там, але
нерідко від цього страждає країна, яка мігрантів приймає [4, 58–60]. Стається
це через їхнє недобросовісне ставлення, через надмірну кількість прибульців,
чи відсутність досвіду у цій проблематиці, однак проблема має місце бути.
Так сталося із Туреччиною, яка досить спокійно прийняла до себе надмірно
велику кількість «нових» громадян, а врешті-решт скористалася ситуацією і
тепер погрожує країнам Європейського Союзу.
Метою статті є аналіз проблеми міграції сирійських біженців з
Туреччини до Європейського Союзу; взаємозв’язків між ЄС та Туреччиною, і,
зокрема, того, як Туреччина користується своїм положенням у ситуації, що
склалася.
103
 Як зазначено вище, сирійський конфлікт – частина Арабської весни.
Вона є хвилею переворотів та протестів у низці країн Арабського світу, які
вимагали більше політичних прав та свобод і повалення самодержавства.
Невдоволені сирійці так надихнулися успішними революціями в Тунісі та
Єгипті, що вирішити застосувати такі засоби, як-от марші, голодування,
заворушення та вандалізм, хоча спочатку все і розпочалося із мирних маршів
i демонстрацій. Однак через одну відмінність – релігійну ознаку – все не
минуло легко та просто. З перших днів повстання революція набула
релігійного забарвлення – більшість, права якої обмежувалися вже тривалий
час, хотіла поквитатися з меншістю, в руках якої була зосереджена вся влада.
Спочатку Башар Асад намагався вирішити усе мирно – повністю змінив
Кабмін, розгорнув програму демократичних реформ, скасував режим
надзвичайного стану, що діяв у країні протягом останніх 48 років, однак
людям цього було замало. Народ, вийшовши на вулиці, хотів не поступок від
нього, а його владу. Армія в країні у переважній більшості була
укомплектована алавітами, які безжально вбивали усіх протестувальників. І
дуже швидко суніти почали отримувати допомогу з інших ісламських країн.
Через це і розгорнулася громадянська війна на теренах країни, а мирне
населення змушене було тікати. За офіційними даними, до кінця 2014 р.
тимчасовий притулок як переміщені особи отримали 1 623 тис. біженців із
Сирії [2, 82]. Закон Туреччини про іноземців та міжнародний захист 2014 р.
можна вважати як перший міграційний закон в Туреччині. Він у багатьох
відношеннях є величезним кроком вперед до перетворення і регулювання
міграції у Туреччини з тих самих пір, як країна ратифікувала Конвенцію про
біженців 1951 р. [6].
28 липня 2016 р. була схвалена Спеціальна програма, яка передбачала
три напрями фінансування для задоволення потреб біженців, яких приймає
Туреччина, в таких пріоритетних галузях, як-от освіта, охорона здоров’я,
муніципальна інфраструктура та надання соціально-економічної підтримки
в 10 найбільш постраждалих провінціях, у разі, якщо Туреччина виконає
72 умови [5, 189–192]. Перший напрям передбачав надання прямих грантів
міністерствам освіти і охорони здоров’я Туреччини для покриття витрат на
послуги освіти і охорони здоров’я і забезпечення доступу до них для
сирійських біженців та їхніх дітей. Другий напрям передбачав надання
фінансової підтримки з боку ЄС освітнім установам і структурам, які
забезпечують охорону здоров’я. Третій напрям Програми передбачав
виділення коштів для поповнення Регіонального трастового фонду ЄС у
відповідь на кризу в Сирії, що дало змогу продовжити надання фінансової
допомоги за принципом «знизу вгору» сирійським біженцям [3, 89–91].
Є дані від офіційного представника зовнішньополітичної служби ЄС
Майї Косьянчич, що Євросоюз перерахував Туреччині 5,6 з 6 млрд євро,
обіцяних на закриття кордонів країни для мігрантів, які прагнуть потрапити у
Європейський Союз з країн Африки та Близького Сходу. Закриття
104
Туреччиною своїх кордонів в 2016 р. дало змогу призупинити східний
маршрут, яким мігранти потрапляли в ЄС через Туреччину, Грецію та країни
Балкан. Західний міграційний маршрут – через Лівію і Середземне море – до
Італії продовжує діяти до сьогодні [1]. Туреччина виконала 65 з 72 умов,
необхідних для скасування візового режиму з ЄС, але невиконаними
залишаються сім вимог. Виходить, що обіцяне полегшення візового режиму
не вступить в силу, як мінімум доти, допоки уряд в Анкарі категорично
відкидає можливість змінити своє антитерористичне законодавство. Раз за
разом спливали новини, де зазначалося, що Анкара то чекає створення
інфраструктури, для чого необхідна допомога Брюсселя, то чекає грошей, які
Євросоюз обіцяв виділити для допомоги з біженцями, але кошти так і не
надав.
Питання залишається відкритим. Проблема імміграції є однією з
ключових не тільки за реальним впливом на світові процеси, а також у
питанні, чи зможуть країни налагодити міжнародну взаємодію і колективне
вирішення складних ситуацій. Поки домовитися не виходить – схоже, між
країнами, які готові масово приймати нових іммігрантів, і тими, які бачать
для себе в цьому велику загрозу, існує розкол. У кожного на цю проблему
свої погляди. Хтось шукає для себе вигоду, хтось не хоче вступати у
конфлікт з іншою країною, а хтось не хоче витрачати на це час. Однак факт
залишається фактом, міграція – важлива проблема, вирішення якої
потребує негайного втручання. Євросоюзу варто уважніше поставитися до
погроз Туреччини, адже вона має багато «козирів», які може використати
проти них.

Джерела та література

1. ЕС перечислил Турции почти шесть миллиардов евро за закрытие границ для

мигрантов. Сегодня.ua. 2019. URL: https://www.segodnya.ua/world/europe/es-perechislil-
turcii-pochti-shest-milliardov-evro-za-zakrytie-granic-dlya-migrantov-1303916.html
2. Купрейчук В. Ю. Вплив сирійського конфлікту на політичні процеси близькосхідного
регіону. Київ: Actual problems of international relations. Release 124 (part I). 2015. С. 56–64.
3. Моргун Ю. Ф. УВББ ООН: Международная защита беженцев. Белорусский журнал
международного права и международных отношений. 2000. С. 87–94.
4. Свистунова И. А. Турция и сирийский кризис: вызовы и возможности для внешней
политики Анкары. Проблемы национальной стратегии. № 1(46). 2018. С. 74–96.
5. Шульга М. Міграція як форма розширення ареалу життя особистості. Соціальний ареал
життя особистості. Київ: Інститут соціології НАН України, 2005. С. 181–195.
6. Turkey: Law No. 6458 of 2013 on Foreigners and International Protection. URL:
https://www.refworld.org/docid/5a1d828f4.html.
elter-je-arbeitnehmer-in-deutschland/ 

105
Сілантьєва-Папп Катерина

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ НА ПРИКЛАДІ

КОНФЛІКТУ МІЖ РФ ТА УКРАЇНОЮ

Анотація. Агресія Російської Федерації щодо України створила нові виклики не лише
національній безпеці України, а й безпеці у світі загалом. На даному етапі саме термін
«гібридна війна» найкраще характеризує дії РФ щодо України. Саме цей тип ведення війни
об’єднує в собі не лише військові засоби, а й інформаційні, економічні, дипломатичні.
Гібридний сценарій розвитку політичних відносин активно використовується РФ,
починаючи ще з 1990-х рр. Він був використаний у подіях в Абхазії, Осетії та Нагірному
Карабаху. Маючи подібну загальну модель, у нас є змога перевести її на події, що
відбулися в Україні.
Ключові слова: агресія, гібридна війна, конфлікт.

Abstract. The Russian Federation’s aggression against Ukraine has created new challenges
not only to Ukraine's national security, but also to the security of the world as a whole. The term
«hybrid war» describes the Russian Federation's actions against Ukraine. This type of warfare
combines not only military means, but also informational, economic, diplomatic ones.
The hybrid scenario of political relations has been actively used by the Russian
Federation since the 1990s. It was used in events in Abkhazia Ossetia and Nagorno-Karabakh
too. With a similar general model, we are able to transform it into doings that have taken place
in Ukraine.
Keywords: aggression, hybrid war, conflict.

Метою дій РФ є послабити та децентралізувати нашу державу,

привести до влади проросійське, підконтрольне Росії керівництво, зірвати її
європейський курс, повернувши Україну під контроль Російської Федерації.
Водночас стратегія та тактика дій Москви проти України охоплює послідовні
кроки з реалізації розглянутих вище підходів.
Аналізуючи послідовність етапів, можна зазначити, що перший етап
гібридної війни для нас розпочався ще на початку 2000-х рр. і тривав до
2013 р. [1]. Під час цього періоду відбулися такі події. За президентської
діяльності Леоніда Кучми відбулося значне посилення впливу РФ на
керівництво держави. По суті, було визначено, що новим президентом стане
Віктор Янукович, однак події Помаранчевої революції не дали цим планам
здійснитися [4]. За президентства Віктора Ющенка РФ була змушена
розпочати програму з дискредитації ідей Помаранчевої революції, а також
керівництва України та його європейського і євроатлантичного курсу.
Активно розпочав культивуватися розкол України на західну та східну
частини, з власними баченнями розвитку держави. Розпочався потужній
економічний та енергетичний тиск на Україну. Це створило передумови для
перемоги Віктора Януковича на президентських виборах, та для
«розвертання» вектору руху нашої держави із Заходу на Схід. За власне
президентства Януковича відбулося максимальне послаблення та
деморалізація українських силових структур, насамперед в Криму
(керівниками майже всіх силових відомств України за часів Віктора

106
Януковича були громадяни Росії); посилення російської присутності в
українській економіці; поширення у нашій державі ідей приєднання до
російських інтеграційних ініціатив в обмін на кредити та економічні
преференції; розгортання масштабних проросійських рухів в Україні та її
окремих регіонах (передусім на Кримському півострові та у східних і
південних областях). Як наслідок, у 2013 р. відмова від Угоди про асоціацію з
ЄС та переорієнтація на Митний Союз. Відповідно це призводить до подій
Революції Гідності [3].
Другий етап агресії тривав в період 2013–2014 рр. Насамперед
розпочалася активна інформаційна війна, що мала на меті висвітлити
революцію як процес фашистського заколоту, що призвів до встановлення
режиму військової хунти, що зі свого боку вимагає активних заходів щодо
захисту російськомовного населення на українській території [1]. Наступним
кроком стала організація в Криму та на сході України так званих «загонів
самооборони» з числа місцевих жителів та російських громадян, зокрема
співробітників спецслужб, військовослужбовців сил спеціального
призначення, членів козачих та інших напіввійськових формувань. Зі свого
боку РФ проводить масштабне накопичення військових резервів на кордоні,
мотивуючи це проведенням навчань, та створюючи ще один сильний важіль
тиску на Україну. Водночас свої активні дії в українському Криму Росія
розпочала в найбільш сприятливий для неї момент, який характеризувався
послабленням української влади через об’єктивну тимчасову відсутність
президента, прем’єр-міністра та керівників силових відомств (які втекли до
Росії), а також деморалізацією особового складу українських правоохоронних
органів в умовах революційних подій в нашій державі.
Другим кроком стала анексія Криму. Під видом кримського
«ополчення» було взято під контроль урядові будівлі та усунено від
керівництва уряд АРК. Нашвидкоруч було організовано розгортання в Криму
«загонів самооборони» («зелених чоловічків»), які взяли під контроль владні
структури Кримського півострова та ключові об’єкти його інфраструктури,
блокували підрозділи силових структур України на території АРК. Їм на
допомогу у вигляді військових навчань було надіслано регулярні війська РФ,
чому посприяла Угода про умови перебування Чорноморського флоту РФ на
території України. Врешті відбулася «легалізація» факту окупації Криму
шляхом проведення «референдуму» з питання статусу АРК, а також
прийняття відповідних рішень парламентом та президентом Російської
Федерації щодо зарахування Криму до Росії як суб’єкта РФ. У такий спосіб
Росія анексувала Крим та створила «підстави» для його інтеграції до складу
Російської Федерації. Водночас російська анексія Криму не була визнана
переважною більшістю країн та викликала негативну реакцію США, ЄС і
їхніх партнерів, які ввели санкції проти Росії.
Третім кроком другого етапу гібридної війни стало створення проєкту
«Новоросія» та початок збройного конфлікту на території України. Під час
цього відбулася активна дестабілізація в 9-ти східних та південних областях
України шляхом організації масових антивладних («антимайданівських»)
107
акцій протесту, сутичок з правоохоронними органами та прихильниками
єдності України, а також захоплення адміністративних будівель. Спроба
реалізації «Кримського сценарію» на території Донецької та Луганської
області. Встановлення контролю над частиною їхніх територій, створення
«загонів ополченців» з числа представників російських спецслужб,
криміналізованих правоохоронних органів та місцевих проросійських сил,
проведення «Референдумів» та створення Донецької та Луганської народних
республік. Все це за всебічної підтримки Росії сепаратистів у фінансовій та
військовій сферах. Окрім того, відбулося здійснення Російською Федерацією
політичного та економічного тиску на Україну, а також нарощування
угруповання ЗС РФ поблизу українського кордону, дискредитація військової
операції України проти російсько-терористичних угруповань та
дезінтеграція країни [2].
Фактично, з кінця цього етапу «гібридна війна» Росії проти України
перетворилася у збройний конфлікт між двома країнами з безпосереднім
залученням військ обох сторін. При цьому, незважаючи на спроби російської
сторони приховати участь своїх збройних сил у зазначеному конфлікті, цей
факт був визнаний переважною більшістю світової спільноти, що призвело до
посилення санкцій США та ЄС щодо Росії.
Отже, другий етап гібридної війни фактично завершений і РФ
намагається реалізувати певні пункти з третього. Російська Федерація
намагається «заморозити» конфлікт на сході України, примушуючи Україну
визнати сепаратистів «стороною переговорного процесу» та розпочати з ними
переговори на їхніх, а фактично – російських умовах. З цією метою Росія
посилює тиск на Україну, зокрема збільшуючи кількість своїх військ біля
українських кордонів та на українських окупованих територіях. Так само
вона намагається максимально посилити свою військову присутність у
регіоні шляхом введення в регіон конфлікту власних «миротворчих сил».
Росія заперечує свою участь у конфлікті та одночасно проводить масштабну
інформаційну кампанію антиукраїнської спрямованості. Виходячи із
зазначеного, варто мати на увазі, що Росія намагатиметься реалізувати свої
плани як у формі продовження «гібридної війни» (повзучого поширення
нестабільності на інші українські регіоні), так і відкритої агресії з
масштабним застосуванням військової сили.

Джерела та література

1. Гетьманчук М.«Гібридна війна» Росії проти України: інформаційний аспект. URL:

http://www.asv.gov.ua
2. Кравченко В. Ю. Теорія «гібридної війни»: український вимір. Вісник
Дніпропетровського університету. Сер. Політологія. 2015. № 2. URL:
http://repo.dma.dp.ua
3. Рущенко І. П. Підривні соціальні технології у структурі гібридної війни. Право і
безпека. 2015. № 2. URL: http://oaji.net/articles
4. Чекаленко Л. Про поняття «гібридна війна». Віче. 2015. № 5. С. 41–42. URL:
http://www.irbis-nbuv.gov.ua

108
Канюка Вікторія

ОЦІНКИ ОБСЄ ЩОДО БЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ НА

СХОДІ УКРАЇНИ

Анотація. Військовий конфлікт на Сході України після підписання Мінських угод

перейшов у стадію низької інтенсивності, але не відбулося встановлення миру.
Міжнародна участь у врегулюванні на сьогодні обмежена моніторингом та оцінками
конфлікту та сприянням у роботі контактної групи з боку ОБСЄ.
Ключові слова: ОБСЄ, моніторингова місія, конфлікт, інспекції, спостерігачі.

Abstract. After the signing of the Minsk agreements, the military conflict in eastern
Ukraine passed the stage of low intensity, but no peace was reached. International participation
in the settlement currently limited to monitoring and evaluation of conflict and the promotion of
the work of the contact group of the OSCE.
Keywords: OSCE, monitoring mission, conflict, inspections, observers.

Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) залишається

одним із ключових регіональних міжнародних гравців, активно залучених у
врегулювання російсько-українського конфлікту. Попри глибокі кризові
явища в загальній системі сучасної європейської безпеки, які напряму
впливають на ефективність діяльності ОБСЄ, ця міжнародна організація
продовжує виконувати роль своєрідної платформи для діалогу між усіма
задіяними гравцями безпекової сфери.
З-поміж інструментів, прямо чи опосередковано задіяних Україною в
рамках наявних ОБСЄ зобов’язань, найбільш значущими є:
– інспекції неозброєного військового персоналу згідно з Віденським
документом 2011 р. про заходи зі зміцнення довіри та безпеки. Водночас
механізм спрямування такої місії був задіяний в ОБСЄ вперше з моменту
ухвалення найпершого Віденського документа про заходи зі зміцнення
довіри та безпеки у 1990 р. Наприклад, розділ 3 Віденського документа (у
чинній редакції 2011 р.) передбачає можливість добровільного запрошення
експертів для розвіювання будь-яких сумнівів щодо наявності в країні
незвичайної військової діяльності, що й було зроблено делегацією України в
ОБСЄ для виявлення незвичайної військової присутності в Україні,
передусім, «зелених чоловічків» у Криму у березні 2014 р. та на півдні
Луганської / півночі Донецької областей у квітні–травні 2014 р. перед
проведенням незаконних «референдумів» у регіонах [3];
– направлення Місії з оцінки ситуації у сфері прав людини в Україні;
– заснування додаткових польових присутностей ОБСЄ – Спеціальної
моніторингової місії (СММ) в Україні та Місії спостерігачів ОБСЄ на
контрольно-пропускних пунктах «Донецьк» та «Гуково» у Ростовській
області РФ [1];
– сприяння діалогу національної єдності в Україні (реалізація
відповідного проєкту Секретаріату ОБСЄ та Координатора проєктів ОБСЄ в

109
Україні, а також залучення В. Ішінгера як Спеціального представника
Діючого голови ОБСЄ до національних круглих столів в Україні [5];
– призначення і подальше надання «добрих послуг» Спеціальними
представниками Діючого голови ОБСЄ (або ж безпосередньо Діючим
головуванням), зокрема в рамках Тристоронньої контактної групи [2];
– направлення Бюро з демократичних інститутів і прав людини
(БДІПЛ) ОБСЄ місій зі спостереження за виборами (президентськими – у
травні, парламентськими – у жовтні 2014 р., та висловлена готовність
направити місію за спостереження за місцевими виборами в Донецькій та
Луганській областях після узгодження модальностей їхнього проведення
згідно з Мінськими домовленостями 12 лютого 2015 р. [5].
Водночас саме додаткові польові операції ОБСЄ – Спеціальна
моніторингова місія (СММ) та Місія спостерігачів ОБСЄ на контрольно-
пропускних пунктах «Донецьк» та «Гуково» у Ростовській області РФ є тими
механізмами, на які усіма державами-учасницями покладається надія у
врегулюванні кризової ситуації. Ці дві місії є додатковими польовими
операціями ОБСЄ, заснованими у 2014 р. у контексті вирішення ситуації, що
склалася в та довкола України, відкриття яких не було попередньо
заплановано в рамках діяльності Організації і які фінансуються за рахунок
добровільних внесків держав-учасниць [6].
ОБСЄ, всупереч поширеній серед пересічних українців критики щодо її
недієздатності, продовжує залишатися одним із найголовніших міжнародних
акторів, долучених до врегулювання російської агресії проти України.
Спецпредставник ОБСЄ виступає посередником на мирних переговорах у
Мінську, а Спеціальна моніторингова місія (СММ) ОБСЄ є «очима та
вухами» міжнародної спільноти для розуміння того, що відбувається на сході
України. Ще одна місія спостерігачів Організації розгорнута на двох
російських пунктах пропуску на кордоні з Україною, хоча й має дуже
обмежений через позицію РФ мандат.
Відзначаючи важливу роль Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ
(СММ) в Україні у сприянні мирному врегулюванню ситуації на Донбасі на
основі поваги до незалежності, суверенітету, політичної єдності та
територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справ України
вітає рішення Постійної Ради ОБСЄ про продовження мандата CММ.
Постійна Рада ОБСЄ на звернення України уже декілька разів
продовжувала діяльність мандата СММ в Україні, який поширюється на всю
територію України у межах її міжнародно визнаних кордонів, з Автономною
Республікою Крим та м. Севастополем включно. Чергове пролонгування
мандата оголошено до 31 березня 2021 р. [4].
Україна підтримує подальше зміцнення СММ людськими ресурсами та
технічними засобами для забезпечення ефективного спостереження за
виконанням Мінських угод для мирного врегулювання конфлікту на Донбасі,
моніторингу та звітування в рамках свого мандата про ситуацію щодо
подальшої мілітаризації Криму та обмеження свободи мореплавання в
Азовському морі і Керченській протоці.
110
 Отже, міжнародна спільнота вкотре закликає Російську Федерацію
забезпечити безперешкодний доступ та свободу пересування спостерігачів
Місії на території окупованих районів Донецької та Луганської областей, з
тимчасово неконтрольованою ділянкою україно-російського державного
кордону, а також анексованим Кримом включно.

Джерела та література

1. Експертні безпекові дебати «Prism Security Debates». URL:

http://fes.kiev.ua/n/cms/fileadmin/upload2/prism_security201602.pdf 
2. Коментар МЗС України у зв’язку з продовженням мандату Спеціальної
моніторингової місії ОБСЄ в Україні. URL:
https://www.kmu.gov.ua/news/1043019komentar-mzs-ukrayini-u-zvyazku-z-
prodovzhennyam-mandatu-specialnoyi-monitoringovoyi-misiyi-obsye-v-ukrayini 
3. Мінські домовленості: чи можливі зміни. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-
polytics/2835631-minski-domovlenosti-ci-mozlivi-zmini.html 
4. Місія ОБСЄ в Україні продовжила мандат на рік. URL:
https://www.slovoidilo.ua/2020/03/19/novyna/polityka/misiya-obsye-ukrayini-prodovzhyla-
mandat-rik 
5. Розгортання поліцейської збройної місії ОБСЄ на Донбасі: перспективи та ризики.
URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2008269-rozgortanna-policejskoi-zbrojnoi-
misii-obse-na-donbasi-perspektivi-ta-riziki.html 
6. Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ в Україні. URL: https://www.osce.org/uk/special-
monitoring-mission-to-ukraine 

Кравець Ольга

МЕДІАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ ЯК ІНСТРУМЕНТ

ГАРМОНІЗАЦІЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Анотація. Досліджується медіація як узгоджувальний механізм політичної

комунікації та політичного дискурсу. Особлива увага приділяється дослідженню медіації в
ситуаціях політичних конфліктів, а також політичної кризи. Сформульовано поняття
гармонізації політичних відносин у політичному процесі.
Ключові слова: політична медіація, політичний дискурс, політична згода,
політичний конфлікт, політична криза, політична гармонія, гармонізація політичних
відносин.

Abstract. The consensual aspects of the political communication and the political
discourse are conducted and it’s formulated as the mediation. The special attention is paid to
researching of the mediation in political conflicts and political crisis. The notion of the political
relations harmonizing is defined.
Keywords: political mediation, political discourse, political consensus, political conflict,
political crisis, political harmony, harmonizing of the political relations.

Проблеми світового спілкування на політичній арені пов’язані зі

ступенем ефективності процесів досягнення взаємовигідних угод між
політичними суб’єктами, довгостроковістю, виконуваністю. В реальному часі

111
кожен із нас може спостерігати, як процес дискусії, дебатів та інших форм
реалізації політичного дискурсу стає однією з передумов або навіть
причиною комунікативної та соціальної напруги, його ескалації та / або
загострення.
Станом на сьогодні політичний конфлікт реалізується в
комунікативному просторі із залученням широких верств населення,
наприклад обговорення на ток-шоу, дискурс в ЗМІ тощо. Політичний
конфлікт зі свого боку може зачепити всі аспекти соціального, культурного,
конфесійного чи етнічного дискурсу держави, а що найголовніше – може
стати приводом для сутичок між населенням та людських жертв.
Будь-який політичний конфлікт може призвести до розвитку політичної
кризи, що завдає сильний, а іноді нищівний удар по економіці та розвитку
держав.
Ця стаття має на меті привернути увагу до проблеми ефективності
політичного спілкування в рамках концепту гармонізації політичних
відносин, одним із провідних механізмів якого виступає медіація.
В умовах сьогодення поняття «політичної гармонії» розглядається з
двох основних тлумачень.
Одні науковці, такі як-от К. Сатрвелл, В. Бушанський, Дж. Лоолер,
Х. Арендт, Р. Харіман розглядають різні аспекти гармонії та гармонізації
політичних відносин як проблеми естетики політичної влади та політичної
естетики. О. Баталов, П. Циганков, І. Кант тлумачать політичну гармонію як
спеціальні аспекти політичної науки, орієнтовані на концепції «балансу сил»,
«балансу інтересів», «вічного миру» в міжнародних відносинах.
Узагальнюючи всі ці праці, можна зробити висновок, що політична
гармонія – це стан політичних відносин, за якого є наявна політична згода та
злагода між акторами МВ, що характеризується балансом сил і балансом
політичних інтересів, які ефективно реалізуються в рамках динамічної
стабільності системи політичних відносин.
Відповідно протилежним до поняття «гармонія» за логікою має бути
«дисгармонія», що зі свого боку означає стан політичних відносин, за якого
актори перебувають в стані конфліктної ситуації або кризової взаємодії, яка зі
свого боку відбувається в хаотичному, непідконтрольному порядку.
Політична дисгармонія часто провокує нестабільність політичної
міжнародної системи.
Загалом політичні відносини в стані гармонії можна інтерпретувати як
стабільні, узгоджені, консенсусні, на противагу яким є такі: конфліктні,
кризові, провокуючі. Основним способом узгодження політичних інтересів
використовують політичне спілкування як елемент політичних дискусій
та / або переговорів. Найбільш поширеними та ефективними елементами
політичного спілкування вважаються політичні переговори та політична
медіація.
Якщо виходити з класичного розуміння медіології, можна говорити про
медіацію як про мистецтво посередництва в процесі врегулювання
політичних конфліктів. У загальному розумінні медіація – це: «процедура
112
примирення конфліктуючих сторін шляхом їхнього вступу у добровільні
переговори в присутності нейтральної особи-медіатора (посередника) для
досягнення взаєморозуміння та прийняття взаємоприйнятних рішень, які
вирішують конфліктну ситуацію» [5].
Мистецтво медіації – це не лише мистецтво дипломатії або
міжнародних переговорів, це процес організації такої дискурсивної практики
між сторонами політичного конфлікту, коли політичні протиріччя ефективно
розв’язуються, рішення конфлікту не нав’язується однією зі сторін або
третьою стороною, а знаходиться сторонами у добровільному порядку з
урахуванням їхньої специфіки [6].
Попри доведену ефективність медіації як інструмента політичної
гармонізації існує кілька проблем, для прикладу наведемо деякі з них:
– по-перше, кризи політичних систем є нормальним явищем, яке
свідчить про розвиток держави;
– по-друге, політична криза є сигналом для необхідності зміни системи
політичних відносин;
– по-третє, що є найбільш вагомим, медіація вимагає добровільної
участі в цьому процесі, готовності узгоджувати свої інтереси з інтересами
інших сторін, навіть якщо вони найлютіші ідеологічні опоненти.
Отже, гармонізація політичних відносин, передусім, передбачає
гармонізацію між політичним інститутом і громадянським суспільством.
Саме тому медіація має бути неформальною формою участі або
посередництва в умовах розв’язання проблем соціального значення.

Джерела та література

1. Бесемер Х. Медиация. Посредничество в конфліктах / пер. с нем. Н. В. Маловой.

Калуга: Духовное познание, 2004. 176 с.
2. Делёз Ж. Переговоры / пер. с фр. В. Ю. Быстрова. СПб: Наука. 2004. 232 с.
3. Здравомыслов А. Г. Социология конфликтов. Москва: Аспект Пресс, 1996. 261 с.
4. Козер Л. Функции социального конфликта / пер. с англ. Москва, 2000. 208 с.
5. Литвинов А. Основной курс медиации. Москва: ГОУ «МАРТИР», 2011. 180 с.
6. Лукашук И. И. Дипломатические переговоры и принимаемые на них акты. Москва:
NOTA BENE, 2004. 144 с.
7. Цыганков П. А. Международная система. Типы и структуры международных систем.
Теория международных отношений. Гл. 6. Москва: Гардарики, 2003. С. 183.

113
 СЕКЦІЯ 3
«М’ЯКА СИЛА» ТА СУЧАСНА ПУБЛІЧНА ДИПЛОМАТІЯ

Рибак Дар’я

КУЛЬТУРНА ДИПЛОМАТІЯ ЯК ІНСТРУМЕНТ

РЕБРЕНДИНГУ УКРАЇНИ

Анотація. Культурна дипломатія як елемент державної політики є дуже

важливою. Україна почала реалізовувати культурну дипломатію як таку лише після
2015 р., коли і державна влада, і суспільство відчули потребу у сильній українській
позиції. Автор характеризує етапи культурного брендингу країни. Також у статті
розглянуто феномен бренду «Україна» у міжнародній політиці.
Ключові слова: культурна дипломатія, бренд «Україна», імідж.

Abstract. Cultural diplomacy as an element of public policy is very important. Ukraine

began to implement cultural diplomacy as such only after 2015, when both the government and
society felt the need for a strong Ukrainian position. The author describes the stages of the
country's cultural branding. The article also discusses the phenomenon of Ukraine brand in
international politics.
Keywords: cultural diplomacy, brand Ukraine, image.

Культурна дипломатія як складова концепції «м’якої сили» сприяє

формуванню позитивного іміджу держави, є каталізатором у досягненні її
зовнішньополітичних цілей. Процес культурного брендингу, промоції
культурних досягнень за кордоном є довготривалим і потребує насамперед
стратегічного бачення у державної влади.
Питання культурної дипломатії України досліджували, А. Гончарук,
Г. Луцишин, В. Петров. У своїх роботах автори звернули увагу на досягнення
культурного брендингу України в сучасних умовах. На думку дослідників,
культурна дипломатія є важливим інструментом протидії гібридним
загрозам, а також як засіб сприяння іміджу країни.
Мета повідомлення – з’ясувати зв’язок між брендингом і культурною
дипломатією на прикладі України.
Культурна дипломатія не є новим явищем у міжнародних відносинах,
однак про ефективну культурну дипломатію України ми можемо говорити
лише після 2015 р. До цього часу промоція нашої держави за кордоном
спиралася на культурну спадщину з вектором, спрямованим у минуле.
Наприклад, з 2006 р. свою діяльність розпочали культурно-інформаційні
центри при дипломатичних представництвах України за кордоном, діяльність
яких зосереджувалася на поширенні інформації про минуле і традиції
українського народу [1; 28].
Зауважимо, що на початку свого шляху Україні довелося стикнутися з
низкою проблем та викликів. Найбільший виклик – хронічне недофінансування
сфери. Відсутність комунікації, а отже, і спільного бачення у представників

114
державної влади того, як має реалізовуватися промоція української культури.
Вітчизняний істеблішмент був недостатньо обізнаним в таких напрямах, як-от
брендинг, плейсбрендинг, культурна дипломатія.
Тривалий час промоутерами української культури були громади
української діаспори та активісти-волонтери. Вони лобіювали інтереси
держави за кордоном та загалом впливати на імідж країни. Українська
діаспора впевнено просуває українську культуру за кордоном, створюючи
науково-освітні, академічні, молодіжні та культурні організації, культурні
центри (Український національно-культурний центр у Празі, Український
інститут у Швеції та інші).
Суттєво вплинули на культурний брендинг держави події Революції
Гідності та 2014 р., які привернули увагу міжнародної спільноти до України.
Офіційно держава заявила про намір розвивати національну культуру за
кордоном у 2015 р. Позитивним кроком можна вважати створення мережі
молодих високоосвічених експертів – Global Ukrainians [3], які зацікавлені у
сприянні позитивного іміджу нашої держави. На I Форумі Global Ukrainians
2015 р. було затверджено Маніфест організації – документ, де прописувалися
цілі та принципи роботи мережі [3]. Їхній слоган «Українські бренди в
глобальні тренди» свідчить про те, що громадська організація має на меті
позиціонувати Україну як сучасну успішну державу.
У 2015 р. розпочалися розмови про створення державної культурної
інституції – Українського Інституту [5]. Це була зовсім інша модель
культурного інституту: він мав на меті сприяти позитивному іміджу країни за
кордоном, поширення української культури, створення та популяризація
бренду «Україна». Зрештою, у 2017 р. Кабінет Міністрів України прийняв
рішення про створення державної установи «Український інститут». Модель
інституту була створена за зразком європейських культурних установ, що
діють в Україні: Польський інститут, Французький інститут, Британська
Рада, Чеський центр, Інститут-Гете та ін. Для контролю діяльності
Українського Інституту було створено Наглядову раду, до складу якої
входять авторитетні українські та іноземні культурні діячі. 18 жовтня 2018 р.
відбулася стратегічна сесія Українського інституту, де остаточно
розроблялась Концепція інституту, її місія, цілі та перспективи розвитку.
Екс-міністр закордонних справ України Павло Клімкін зазначав, що метою
Українського інституту є просування України за кордоном, поширення
інформації про державу та зростання довіри у міжнародній спільноті [2; 188].
На порядку денному постало питання створення бренду «Україна».
Бренд-стратегія нашої держави, на жаль, є слабкою, адже в деяких країнах
навіть не чули про Україну. Як відомо, міжнародний імідж є віддзеркаленням
ситуації всередині держави, тому внутрішній дисбаланс України суттєво
впливає на її імідж у світі. Україна, однак, є у світових рейтингах, що вказує
на її сприйняття у світі.
FutureBrand є компанією з глобальної трансформації бренду, і щороку її
експерти публікують The FutureBrand Country Index. Він впорядковує топ-75
країн Світового банку за ВВП відповідно до сили сприйняття. The 2019 Index
115
показує, які країни кваліфікуються як «сильний бренд» і, внаслідок цього,
мають конкурентну перевагу серед інших. Україна хоч і ввійшла у топ-75
країн, але посіла передостаннє місце, поряд з Пакистаном, Іраном та
Іраком [7]. Оцінка якості життя в Україні в 2019 р. складає лише 12 % [7]. У
рейтингу конкурентоспроможності The Global Competitiveness Index у 2019 р.
Україна посіла 85 місце, поряд з Шрі Ланкою та Молдовою; лідером є
Сингапур [9].
Незважаючи на це, у травні 2018 р. уряд схвалив новий бренд України
«Ukraine Now», розроблений українською агенцією Banda в рамках роботи
Комісії з питань популяризації України при Мінінформполітики [6]. Бренд
має на меті просування України в країнах Західної та Центральної Європи,
Північної, Південної Америки та Азії.
Такі кампанії-іміджмейкери, як-от «Ukraine Now», Ukraїner, успішно
розвіюють міфи, що Україна – це закрита, корупційна та бідна країна, а
українці – непривітний народ. «Ukraine Now» акцентує увагу саме на слові
Now. Це означає, що Україна сьогодні – це відкрита сучасна держава. Бренд має
на меті, за допомогою яскравого логотипу, сприяти промоції України, залучати
інвесторів та туристів. Ukraїner просувають українську культуру, знімаючи
вражаючі відео про куточки країни з давньою традицією та культурою.
Отже, модель культурної дипломатії України відрізняється від
стратегій провідних держав і потребує багато зусиль для досягнення
відповідного рівня. Водночас, створення культурно-інформаційних центрів
та інститутів як всередині України, так і за кордоном сприяє розвитку
культурної дипломатії країни, її престижу на міжнародній арені. Кожна
держава намагається ретельно продумати свою бренд-стратегію для
позитивного іміджу та репутації, тому національний брендинг стає
складовою програми розвитку держави.

Джерела та література

1. Луцишин Г., Гончарук А. Особливості розвитку культурної дипломатії України в

сучасних умовах. Humanitarian vision. 2017. Vol. 3, Num. 1. С. 25–30.
2. Петров В. Культурна дипломатія як інструмент протидії гібридним загрозам. Вісник
Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. 2019. № 1. С. 186–189.
3. Стратегія розвитку народної дипломатії через мережу Global Ukrainians на 2017–
2018 роки. С. 3–29. URL: https://global-ukraine.com/wp-content/uploads/2017/01/2017-01-
18-Global-Ukrainians-Final-Strategy-UKR.pdf (дата звернення: 30.03.2020).
4. Україна 2018–2019: обережний оптимізм напередодні виборів. Український центр
економічних та політичних досліджень імені О. Разумкова. URL:
http://razumkov.org.ua/uploads/article/2019_Pidsumky_2018.pdf (дата звернення: 29.03.2020).
5. Український інститут. URL: http://ui.org.ua/ (дата звернення: 29.03.2020).
6. Klaus Schwab The Global Competitiveness Report. World Economic Forum 2019. URL:
http://www3.weforum.org/docs/WEF_TheGlobalCompetitiveness Report2019.pdf (дата
звернення: 30.03.2020).
7. Future Brand Country Index 2019. URL: https://www.futurebrand.com/uploads/
FCI/FutureBrand-Country-Index-2019.pdf (дата звернення: 30.03.2020).

116
Коберська Анастасія

ЕВОЛЮЦІЯ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

Анотація. Здійснюється огляд історичної еволюції культурної дипломатії та

методів її здійснення. Доводиться актуальність вивчення та застосування культурної
дипломатії. Описуються сучасні та майбутні тренди в контексті вибудови ефективної
моделі культурної дипломатії.
Ключові слова: культурна дипломатія, тенденції культурної політики, зовнішня
політика.

Abstract. The historical evolution of cultural diplomacy and the methods of its
implementation are reviewed. The relevance of studying and applying cultural diplomacy is
proven. Current and future trends are explored in the context of building an effective model of
cultural diplomacy.
Keywords: cultural diplomacy, cultural policy tendencies, foreign policy.

Світова історія розглядає культуру як динамічний процес, за

допомогою якого люди пізнають світ і формують своє сприйняття у такий
спосіб, що приводить до взаємоприйнятних цінностей [8, 123]. Незважаючи
на те, що поняття «культурна дипломатія» (КД) з’явилося у ХХ ст., саме
явище існувало впродовж століть. Мандрівники, вчені, художники, артисти
відігравали важливу роль у процесі становлення сучасних держав. Культурна
дипломатія, спочатку пов’язана з неоколоніальною експансією та
пропагандою, поступово набула інших характеристик, інституційних форм і
методів, а також різних цілей [10, 275]. Сьогодні нові можливості та виклики
диктують свій порядок денний і в царині КД. Спробуємо розглянути її
еволюцію, сучасний вимір та проєкцію у майбутньому.
Науковці та дослідники виокремлюють 4 етапи історичного розвитку
КД [10, 280]:
1. Культурний націоналізм (1870–1914 рр.). Початковий етап містив
політику, спрямовану на поширення мови та культури на конкретні соціальні
сфери, де уряди мали обмежений вплив [10, 281]. Наприклад, Альянс
Франсез під назвою «Національна асоціація з розповсюдження французької
мови в колоніях і за кордоном» (1883) чи Товариство Данте Аліг’єрі (1889).
2. Культурна пропаганда (1914–1945 рр.). Наступний етап ознаменував
урядову інституціоналізацію та політизацію КД у зв’язку з формуванням
системи націй-держав [12, 200] та світовими війнами. Наприклад, у 1920 р.
уряд Німеччини під егідою МЗС створив Департамент культурних справ та
німців за кордоном, а через кілька років було створено Deutsche Akademie,
попередника Інституту ім. Ґете. Через три роки Франція також створила своє
Управління з питань культурних зв’язків МЗС [4, 230]. Велика Британія, зі
свого боку, неохоче розробляла власну зовнішню систему культурних справ,
але Друга світова війна та пропагандистські тенденції решти країн спонукали
Британію до створення у 1936 р. Британської Ради. Американська культурна
дипломатія розвивалася ще до початку війни, але мала передусім характер

117
тісної співпраці з інтелектуальним світом [9, 35]. Були створені Відділ
культурних відносин (призначений для мистецької та інтелектуальної
дифузії) та Державний департамент міжнародної комунікації (відповідальний
за ЗМІ), однак така політика згодом набула контр-пропагандистського
характеру [4, 225].
Показовим у цьому аспекті є і приклад України. У 1919 р. після Першої
світової війни та в умовах, ідентичних до сьогодення, Україна потребувала
міжнародного визнання. З ініціативи глави Директорії УНР Симона Петлюри
створюється Українська Республіканська Капела під проводом диригента
О. Кошиця, яка мала інтернаціоналізувати українське питання шляхом
промоції української музичної культури. Протягом 1919–1924 рр. колектив
дав тисячу концертів по всьому світу та здобув грандіозний успіх. Саме
завдяки Капелі український «Щедрик» став відомим в усьому світі [2].
3. Культурна дипломатія (1945–1989 рр.). Міжвоєнна та післявоєнна фази
розглядаються як розширений період КД. Після Другої світової війни КД
артикулювала культуру як інструмент міжнародного примирення, морального
відновлення, згуртованості. У 1946 р. була створена Рада мистецтв
Великобританії, а у 1959 р. Франція створила перше Міністерство культури.
Культурне поле було виокремлене як область організованого державного
втручання [14, 175]. Як результат, організаціями, призначеними для управління
зовнішньою культурною політикою, стали міністерства культури, відомства
закордонних справ, відповідні ради тощо. Хоча ці процеси спершу були
зосереджені в Європі, вони загалом трансформували гегемонію західної КД та
сприяли прогресивній диверсифікації агентів у всьому світі та в подальшому –
перерозподілу влади в глобальній системі [13, 175].
Зі створенням ЮНЕСКО міжкультурна співпраця вийшла на новий етап.
Підсилюючи культурну політику на національному рівні, різні країни, які раніше
не були акторами, почали брати участь у глобальних культурних відносинах.
Післявоєнна консолідація США як культурної сили глобального охоплення
трансформувала КД. Згідно з обставинами, в яких світ виявився поділеним на
ідеологічні та військові блоки, США підвищували свою привабливість та
пропагували американський стиль життя, використовуючи різні майданчики.
Досить інноваційним рішенням виявилася Програма Фулбрайта (1948 р.), що
сприяла науковому та культурному спілкуванню [5, 125].
Загалом, перебудова геополітичної карти в цей період також призвела до
створення нових фронтів протистояння в міжнародній сфері. Холодна війна, що
мала також культурний та ідеологічний виміри, виявляла актуальність культури
та постійну «спокусу» до пропаганди [7, 200]. Поява терміна «публічна
дипломатія», навіть як евфемізм для пропаганди, виник у контексті
диверсифікації культурної політики, точніше за її логікою дії [13, 180].
4. Культурний капіталізм (1989 р. – теперішній час). Наприкінці 1980-
х рр. соціально-економічні події давали наступ у процесі диверсифікації,
зростання та автономізації КД. У контексті постіндустріальної глобалізації
відбулося декілька процесів, таких як технологічний розвиток та
лібералізація торгівлі, що сприяло схильності до культурного брендингу та
118
встановленню нових урядових форм втручання. КД просувала певні
культурні уявлення, які прагнули синтезувати певний спосіб «буття» у світі.
Отже, ці зміни також сприяли побудові КД, спрямованої на підвищення
конкурентоспроможності націй та міст за допомогою творчості та інновацій.
Усі ці фактори вплинули на «глобальний» характер територіальної
культурної політики, яка тепер охоплює нові вимоги, дії та цілі [10, 283].
Більшість заходів культурної дипломатії в країнах Західної Європи
перетворилися на концепцію міжнародних культурних відносин. Отже,
західноєвропейські країни розвивали культурну дипломатію шляхом
створення незалежних культурних установ для більш ефективної координації
програм та діяльності в галузі культурних відносин за кордоном шляхом
залучення різних недержавних та приватних суб’єктів. Такі нові управління
спонукали культурних агентів у цих установах взяти на себе подібні ролі, які
мали дипломати, будуючи стосунки та мережі через двосторонні комунікації
з іноземною громадськістю та сприяючи взаєморозумінню та співпраці через
партнерські стосунки. Розглядаючи успіх роботи Британської ради, можна
зробити висновок, що чим більший ступінь автономії інституція надавала
своїм культурним агентам, тим кращий імідж національної держави був
згенерований [13, 170].
Відтак, КД країн Західної Європи переросла в куди більш широку
концепцію в рамках міжнародних культурних відносин. Крім того,
різноманітні соціальні та інституційні зміни в країнах, що розвиваються,
перетворили традиційних «країн-рецепторів» культурної дипломатії в самих
організаторів таких подій [13, 167].
Лібералізація культурних обмінів та динамічність транснаціональної
комунікації призвели до коливання КД між інтелектуальними та
мистецькими обмінами, пропагандою, використанням маркетингу та мережі
Інтернет. Загалом, варто сказати, що відбулося переналаштування культурної
дипломатії від традиційних політичних та культурних центрів до складної
схеми діалогу.
Сучасна концепція КД базується на рівності всіх культур (насамперед
йдеться про те, що немає «великих» культур і другорядних культур) та
важливості між- або транскультурного співробітництва. Культурне
співробітництво, зі свого боку, здійснюється за допомогою таких
інструментів: мобільність для суб’єктів культури (це можуть бути культурні
обміни або програми резиденцій); організація культурних заходів (виставки,
концерти, фестивалі, конференції та урочистості як майданчики для
поширення знань, традицій та ідей); двосторонні роки культури як
комплексний інструмент для налагодження міжкультурної співпраці; обмін
досвідом (технічна допомога та розбудова потенціалу в різних галузях
культури від спадщини до культурних підприємств); сприяння освіті та
викладанню мов як певних культурних практик чи мистецьких форм;
переговори щодо складних чи конфліктних аспектів тощо [6].
Можемо зробити висновок, що в процесі свого еволюційного становлення
концепція здійснення КД трансформувалася прямо пропорційно до подій у
119
світі: від реалізації проєктів до організації подій; від «монологів» до
багатосторонності»; від самопрезентації до співпраці. Актуальності набув
процес дискусії, просування цінностей відтепер превалює над саморекламою, а
презентація культурного продукту виступає скоріше майданчиком для дискусії.
Пандемія коронавірусу виявилася одним із чинників зміни нашої
реальності, відтак можна припустити, що суттєвих змін зазнає й культура та
механізми здійснення культурної політики. Такі тренди, як-от діджиталізація
світової та національної культур, трансформація культурних просторів,
формування візії та системи цінностей, глокалізація, колаборація, взаємодія
індустрій, онлайн-освіта вже продемонстрували свою актуальність в умовах
сьогодення. Ймовірно, вплив сучасних технологій на усі сфери життя лише
зростатиме [1, 3].
Очевидно, під впливом історії культура як інструмент м’якої сили
навряд чи втратить свою актуальність. Однак, аби культурна дипломатія
залишалася ефективною, важливо також використовувати новітні
інструменти та враховувати сучасні тенденції.

Джерела та література

1. Заболотна Н. Як COVID-19 може сприяти українському Ренесансу. Українська правда.

Життя. 2020. URL: https://life.pravda.com.ua/columns/2020/03/16/240234/
2. Пересунько Т. Тріумф Української Республіканської Капели. 100 років успіху
культурної дипломатії. Український центр культурних досліджень. 2018. URL:
http://uccs.org.ua/proekty-doslidzhennia/proekty/triumf-ukrainskoi-respublikanskoi-kapely-
100-rokiv-uspikhu-kulturnoi-dyplomatii/
3. Тейлор К. Інтерактивність і глокалізація. Сім світових трендів у культурі на 2020 рік.
URL: https://nv.ua/ukr/style/blogs/suchasne-mistectvo-kulturni-trendi-2020-50068475.html
4. Arndt R. T. The first resort of kings: American cultural diplomacy in the twentieth century,
Dulles: Brasseypely-100. 608 p.
5. Dizard P. W. Inventing Public Diplomacy: The Story of the U. S. Information Agency, Lynne
Rienner Publishers, USA, 2004. 255 p.
6. Filevska T., vska Publishers, USA, 2004. 255 y of the U.plomacy in the twentieth century, Dulles:
Brasseypely-100-rokiv-uspikhu-kulturnoi-dyplomatiihing/cultural-diplomacy/lecture-18-2
7. Nigel C. D. The Logic of Soviet Cultural Diplomacy. Diplomatic history. Oxford: University
Press, 2003. Р. 2, 27, 193–214.
8. Nye J. Public Diplomacy and Soft Power. The ANNALS of the American Academy of
Political and Social Science. 2008. 616 p.
9. Parsons A. Vultures and Philistines: British Attitudes to Culture and Cultural Diplomacy,
International Affairs. Oxford: University Press, 1984. 61 p. Р. 1–8.
10. Paschalidis G. Exporting national culture: histories of Cultural Institutes abroad,
International Journal of Cultural Policy. London: Routledge, 2009. Р. 3, 15, 275–289.
11. Soft Power Ranking 30, USC Center on Public Diplomacy, Portland, 2019. 123 p. Р. 111–
115.
12. Watson A. Diplomacy. The dialogue between states. London: Routledge, 1991. 240 p.
13. Zamorano M. M. Reframing Cultural Diplomacy: The Instrumentalization of Culture under
the Soft Power Theory, Culture Unbound, 2016. Р. 166heory,Zimmer A., Stefan T. Cultural
Policies and the Welfare State: The Cases of Sweden, Germany, and the United States. The
Journal of Arts Management, Law and Society, USA. 1996. Р. 26, 167–193.

120
Яворська Ольга

ТУРИЗМ ЯК ЕЛЕМЕНТ ІМІДЖУ ДЕРЖАВИ ІЗРАЇЛЬ НА

МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ СЬОГОДНІ

Анотація. У тезах розглянута актуальність дослідження ролі туризму як одного

з ключових елементів формування іміджу Держави Ізраїль на міжнародній арені,
встановлено місце паломництва, класичного та медичного туризму в системі іміджевих
складових, проаналізовано вплив туризму на зовнішню та внутрішню політику держави.
Ключові слова: Держава Ізраїль, туризм, імідж, паломництво, медичний туризм.

Abstract. The thesis examines the relevance of the study of the role of tourism as one of
the key elements of the image of the State of Israel on the international arena, identifies the place
of pilgrimage, classical and medical tourism in the system of image components, analyzes the
impact of tourism on the foreign and internal policies of the state.
Keywords: State of Israel, tourism, image, pilgrimage, medical tourism.

Актуальність дослідження полягає в необхідності з’ясувати та

усвідомити роль туризму для Ізраїлю як однієї з головних іміджевих
складових держави. Оскільки Держава Ізраїль є однією з провідних держав у
регіоні Близького Сходу, а також виступає своєрідним феноменом, це
обумовлює його вплив на міжнародній арені. Таке положення відбиває
походження та історія країни. Розкриття цієї теми надасть можливість
зрозуміти зміст політики Держави Ізраїль, а також розкрити внутрішнє
формування зовнішньополітичного курсу єврейської країни.
Метою дослідження є визначити місце туризму в системі іміджевих
складових Держави Ізраїль.
Динамічна трансформація Близького Сходу в останні роки перетворила
цей регіон у центр уваги багатьох дослідників. Зовнішня політика Ізраїлю у
XXI ст. є достатньо продуманою, цілісною і такою, яка дала змогу йому
вийти на високий рівень взаємодії з провідними гравцями сучасної системи
міжнародних відносин. Багатовекторність політики привела до того, що
держава не замкнулася на внутрішніх регіональних проблемах та питанні
визнання. Розвиток туризму в Державі Ізраїль багато в чому допоміг.
Загалом, імідж держави – явище достатньо складне. Він складається з
традицій та інновацій, відбиває найбільш нові тенденції та гострі проблеми
сучасності і, безумовно, пов’язаний як із зовнішньою, так і внутрішньою
політикою держави в багатьох сферах. Імідж впливає на всі сфери
суспільного, соціально-економічного та політичного життя країни. У зв’язку
з цим можна стверджувати, що «імідж держави» є інструментом, який дає
змогу підтримувати процеси становлення відносин однієї держави з іншою,
одночасно впливаючи на її внутрішній розвиток та обумовлюючи вектори
цього розвитку. Отже, виділяють внутрішньополітичний та
зовнішньополітичний імідж держави. Проте, незважаючи на те, що значну
роль у формуванні іміджу країни на світовій арені відіграють питання
міжнародного співробітництва, значимість якого, особливо в сучасному світі,

121
важко переоцінити, внутрішні чинники є набагато важливішими, що
демонструє на своєму прикладі Держава Ізраїль.
Ізраїль – біблійна Земля обітована – сьогодні це сучасна, процвітаюча,
сповнена життя держава. Але протягом довгих століть він був ареною
найдивовижніших подій в історії людства. Цей аспект багато в чому вплинув
на імідж Ізраїлю, зокрема на розвиток туризму. На сьогодні державу можна
назвати центром паломництва, оскільки Земля Ізраїлю – батьківщина
єврейського народу. Тут відбулися найважливіші події в його багатовікової
історії. Тут сформувалися його культурні, релігійні і національні особливості.
В епоху розсіювання єврейський народ не послабив свої історичні зв’язки з
Державою Ізраїль, пам’ятаючи про неї завжди. І у 1948 р. з народженням
Ізраїлю була відроджена незалежність єврейського народу, втрачена 2 тисячі
років тому [4]. Одним із найбільш давніх паломницьких маршрутів є шлях до
Святої Землі. Поклонитися землі, де ступали ноги Христа, було найбільшим
бажанням багатьох поколінь. Для будь-якого християнина відвідати місця
земного життя Ісуса Христа, апостолів, багатьох святих завжди було одним із
пріоритетів на шляху до їхнього духовного становлення. Вважається, що під
час паломництва у людини відкривається духовне бачення, людина починає
по-новому дивитися на християнський світ, його історію, сучасну дійсність.
Крім того, у людини оновлюється бачення суті самого буття, його мети і
призначення, з’являється більш тонке розуміння проблем світобудови.
Тяжіння до святині іноді настільки сильне, що людина, ще не покинувши межі
землі Ізраїлю, починає планувати свій майбутній приїзд [3]. Загалом, 54 %
туристів 2017 р. – християни і 21 % – євреї. 25 % визначили свій візит до
Ізраїлю як паломництво до святих місць [1].
Саме завдяки цьому аспекту формується такий імідж Ізраїлю: Ізраїль як
центр туризму. За даними Міністерства закордонних справ Ізраїлю, у 2017 р.
Ізраїль відвідали приблизно 3,5 млн туристів, що на 25 % більше, ніж в
2016 р. З урахуванням туристів, що відвідали країну з одноденними візитами,
це число зростає до 3,86 млн. Для 41 % туристів це була вже не перша
поїздка в Ізраїль. 59 % всіх іноземців, які відвідали Ізраїль, назвали метою
свого візиту туризм, 24 % – зустріч з родичами і 10 % – ділові переговори або
участь в конференціях [1].
Постійне зростання туризму в Ізраїль – результат ретельної роботи
міністерства туризму, яке провело і проводить широкий спектр заходів із
залучення туристів у країну. Туристичний бізнес в Ізраїлі підтримується на
державному рівні. Для розвитку і просування туризму щорічно виділяються
істотний бюджет, розробляються робочі плани, в яких намічаються короткі і
довгострокові цілі і завдання. Туризм – це динамічна галузь, яка вимагає
постійних внесків і творчого підходу [1].
Розглядаючи туризм як такий, можна сказати, що в Ізраїлі велику роль
відіграє й медичний туризм. В Ізраїлі розташована велика кількість медичних
центрів, яка приваблює людей з усього світу, а особливо з тих куточків нашої
планети, де медицина ще не досягла належного рівня розвитку. Сучасне
медичне обладнання, яке дає змогу проводити точну діагностику, новітні
122
методи лікування, висококваліфіковані дипломовані спеціалісти з безцінним
досвідом та професійною репутацією – усе це приваблює туристів, які цінують
своє здоров’я та прагнуть лікуватися за світовими стандартами та на належному
рівні. Лікарі Ізраїлю домагаються відмінних результатів в лікуванні
найскладніших захворювань, особливо багатий позитивний досвід накопичений
в наданні допомоги пацієнтам з хворобами хребта, з безпліддям, складними
кардіологічними проблемами. Щодня в країні проводяться унікальні кардіо- та
нейрохірургічні операції, які в інших країнах робляться тільки в
експериментальному порядку. Візитною карткою ізраїльської медицини
заслужено вважається лікування онкологічних захворювань. Завдяки своєчасній
і точній діагностиці вдається виявляти пухлини на ранніх стадіях і видаляти їх з
мінімальними ушкодженнями сусідніх тканин [2].
Отже, можна зробити висновок, що розвиток туризму посідає одне з
провідних місць як у внутрішній, так і в зовнішній політиці Держави Ізраїль.
Історія країни багато в чому вплинула на її імідж та обумовила його складові.
Історія єврейського народу, що йде корінням в Землю Ізраїлю, триває вже
тридцять п’ять століть. Саме тут, за словами Декларації Незалежності,
«склався його духовний, релігійний та політичний вигляд», та, незважаючи
на багаторазову трагедію вигнання, століттями зберігалася єврейська
присутність. Багато хто вважає країну святим місцем, саме з цієї причини
кожного року туди направляються сотні паломників, які прагнуть осягнути
життя з нової сторони та доторкнутися на місць сили. Звичайно, це впливає
на розвиток туризму як такого, який формує ще один аспект іміджу держави.
Держава приваблює своїми краєвидами та загадковою історією. Тисячі
туристів прагнуть побувати в таких місцях, як-от: Єрусалим, Тель-Авів-Яффо,
Хайфа, Беер-Шева. Варто зазначити й те, що сьогодні Ізраїль вважають однією
з провідних держав у розвитку медицини, що дає поштовх для розвитку
медичного туризму. Ізраїль відомий на весь світ своїм сучасним медичним
обладнанням, новітніми методами лікування, висококваліфікованими
дипломованими спеціалістами. Усі ці складові дають можливість Державі
Ізраїль виступати привабливим місцем не тільки для туристів, але й для всієї
міжнародної спільноти, демонструючи бажання країни долучитися до лав
активних та впливових гравців на міжнародній арені.

Джерела та література

1. Ізраїльський туризм 2017 – висновки року. Міністерство закордонних справ Ізраїлю.

URL: https://mfa.gov.il/MFARUS/IsraelExperience/Tourism/Pages/Israel-Tourism-Summary-
2017.aspx
2. Медицинский вопрос в Израиле – вопросы и ответы. Тель-Авивский медицинский
центр Сураски. URL: https://www.tasmc.org.il/sites/ru/ichilov/Pages/voprosi-i-otveti.aspx
3. Паламаренко Е. В. Паломничество в Святую землю на современном этапе. Религия.
Церковь. Общество. 2016. № 5. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/palomnichestvo-v-
svyatuyu-zemlyu-na-sovremennom-etape
4. Факти про Ізраїль: Ізраїль. Міністерство закордонних справ Ізраїлю. URL:
https://mfa.gov.il/MFARUS/AboutIsrael/History/Pages/HistoryMain.aspx

123
Бондар Дар’я

РОЛЬ ДЕРЖАВНОГО БРЕНДУ В ПРОЦЕСІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

МІЖНАРОДНИХ КОМУНІКАЦІЙ

Анотація. На сьогодні державі важливо проводити ефективну інформаційну

політику для підтримання своєї позиції та унікальності в світі. Міжнародні комунікації
допомагають у просуванні своїх цілей на міжнародній арені, у такий спосіб держави
дбають не лише про репутацію, але й про підтримання власної безпеки.
Ключові слова: міжнародні відносини, бренд, державний бренд, міжнародні
комунікації.

Abstract. Today, it is important for the state to implement an effective information policy
to maintain its position and uniqueness in the world. International communications help
advance their goals in the international arena, so states care not only about their reputation but
also about maintaining their own security.
Keywords: international relations, brand, state brand, international communications.

XXI ст. на політичній арені відзначається епохою швидкого піднесення

інформаційних технологій, часом, коли надзвичайної популярності здобули
певні методи і прийоми маркетингу. Держави й нині активно
використовують безліч маркетингових технологій для покращення власного
бренду заради притягнення туристів, інвесторів, споживачів експортних
товарів, розвитку у населення відчуття національної ідентичності. Саме
застосування сучасних маркетингових технологій дає змогу державному
бренду встановитися у масовій свідомості не тільки у межах країни, але й за
її межами. Отже, питання побудови та розвитку сильного державного бренду
як ніколи актуальне серед держав.
Упродовж останніх років спостерігається підвищений інтерес до
питання ролі державного бренду на міжнародній арені, яке популярне як серед
вітчизняних, так і серед зарубіжних науковців. Одні вбачають бренд держави
як такий, що має позиціонувати себе через торгові марки, які є світовими
лідерами та якими володіють великі корпорації цієї держави [1, 9]. Інші ж
зауважують, що він повинен бути розроблений згідно з єдиною концепцією,
задля досягнення кращого результату в побудові державного бренду [4, 10].
Метою нашого дослідження є дослідити роль позитивного бренду
держави на міжнародній арені в процесі реалізації міжнародної комунікації.
Світ за умов глобалізації можна представити як єдиний ринок, в
межах якого міжнародні відносини відбуваються через національні бренди
держав: країни борються за першість із сусідами та регіональними
групами. Отже, бренд держави є виразом її образу у політиці та
нестандартним «провідником» національних інтересів у внутрішній та
зовнішній політичній сфері [11].
Бренд держави визначається як унікальна, багатовимірна суміш
елементів, які забезпечують націю культурно обґрунтованою диференціацією

124
та актуальністю для всіх своїх цільових аудиторій. Це визначення
підтверджує багатогранний характер державного бренду.
Для поліпшення державного бренду як усередині самої країни, так і за
її межами необхідна цілеспрямована системна робота, яка потребує
концептуального підходу та моніторингу результатів. Ініціатором такої
діяльності має виступати держава. Державна підтримка на всіх етапах
формування бренду – важливий фактор успіху [7].
Від того, яким формують бренд країни та її репутацію, великою мірою
залежать ефективність та успіх політичного напряму держави. Отже,
професійна брендингова політика вважається одним із найважливіших
засобів для досягнення країною політичних та економічних цілей. В цьому
разі бренд є одним із головних ресурсів «м’якої влади» держави, яка повинна
просувати її національні інтереси.
«М’яка сила» позначається спроможністю країни «впливати на світову
суспільну думку силою і привабливістю національної культури,
майстерністю переконувати у власній правоті і виборювати симпатії в
різноманітних верствах громадськості іноземних країн».
Сучасна політична діяльність є такою, що для аргументації своєї
переваги державі уже мало зброї та воєнних перемог. Зараз «м’яка влада»,
без перебільшення, є одним із вирішальних показників сили держави [8].
Бренд держави та її репутація є найголовнішими елементами
стратегічного капіталу держави.
Фахівець з брендигу С. Анхольт стверджував, що «країни роблять
висновки по тому, що вони роблять, і тому, що вони виробляють, зі їхнім
внеском у життя планети і вирішення спільних проблем людства, за їхньою
корисністю і їхням ставленням до життя людей в інших місцях» [2].
Сучасні міжнародні відносини, політична та економічна сфери
спираються на новітні технології встановлення і підтримання інформаційних
зв’язків. Міжнародна інформаційна політика вимагає все більшої кількості
каналів впливу на цільові аудиторії. Отже, інформаційне представлення країни
відіграє важливу роль для формування бренду держави. Держави, що не здатні
забезпечувати позитивне інформаційне поле, потрапляють у категорію
слабких і невпливових країн, опиняються в несприятливих обставинах при
розподілі ринків, ресурсів, стають жертвами інформаційних війн.
Існуючі технології дають змогу створювати позитивний імідж
державної політики країни, запускати нові позитивні характеристики, які
закріплять позиції держави на міжнародній арені і в міжнародному
співтоваристві.
Використання технологій брендингу має дати позитивний результат.
Консолідовані дії представників усіх сфер діяльності країни повинні бути
спрямовані на створення неповторного і сильного образу, що є однією з
головних задач застосування державою маркетингових та
PR-технологій [3].
125
 Потужний бренд країни може стати запорукою позитивного
сприйняття зовнішньополітичної діяльності держави – певних ініціатив та
акцій на міжнародні арені, позиції країни з того чи іншого питання
міжнародного життя та сприяти діяльності дипломатичної служби країни за
кордоном.
Отже, брендинг є важливим і безальтернативним комунікативним
засобом, що дає змогу державі ефективно реалізовувати свої інтереси на
міжнародній арені. У сучасному політичному дискурсі брендинг розглядається
як повноцінний інструмент зовнішньої політики держави, спрямований на
забезпечення конкурентних переваг країни на міжнародній арені.

Джерела та література

1. ANDREJA, Sršen. The Aspects of National Branding: Conceptual and Theoretical

Framework. European Journal of Interdisciplinary Studies, [S. l.]. V. 4. N. 3. Р. 45–53. Dec.,
2018. ISSN 2411-4138. Available at:
<http://journals.euser.org/index.php/ejis/article/view/3909>. Date accessed: 31 mar. 2020.
doi: http://dx.doi.org/10.26417/ejis.v4i3.p45-53
2. Anholt, Simon (2011) «Beyond the Nation Brand:The Role of Image and Identity in
International Relations, Exchange». The Journal of Public Diplomacy. Vol. 2. Iss. 1.
Article 1. Available at: https://surface.syr.edu/exchange/vol2/iss1/1
3. Гаджиев Д. В. Использование маркетинговых и PR-технологий при формировании и
коррекции имиджа государственной политики страны. Управление экономическими
системами: электронный научный журнал. 2017. № 3(97).
4. Горбатенко В. «М’яка сила» як основа сучасної геополітичної стратегії. Studia
politologica Ucraino-Polonа. [S. l.]. № 4. P. 27–31. Oct. 2014. URL:
http://journals.uran.ua/spup/article/view/167451 (дата звернення: 31.03.2020).
5. Карпчук Н. П. Міжнародна інформація та суспільні комунікації: навч. посіб. для навч.
закл. вищ. освіти. Луцьк: Східноєвропейський національний університет імені Лесі
Українки, 2018. 514 с.
6. Левченко О. В. Реалізація «м’якої сили» для просування національних інтересів. URL:
file:///C:/Users/USERok/Downloads/Znpcvsd_2014_3_8.pdf
7. Логунцова И. В. Продвижение национального и региональных брендов
отечественного производства как государственная задача. Государственное
управление. Электронный вестник. Москва, 2010. № 23.
8. Процюк М. В. Основні підходи до розкриття змісту поняття «м’яка сила» та її
інструментів у науковій думці сучасної Польщі. Актуальні проблеми міжнародних
відносин: збірник наукових праць. Вип. 126. Ч. ІІ. Київ: Київський національний
університет імені Тараса Шевченка; Інститут міжнародних відносин, 2015. С. 45–53.
9. Семченко О. А. Іміджева політика України: монографія. Київ: Знання, 2014. 272 с.
10. Слободяник О. Г. Сучасний інструментарій зовнішньополітичних комунікацій у
міжнародних відносинах. Гілея: науковий вісник. Київ, 2019. Вип. 143. № 4. Ч. 3.
Політичні науки.
11. Штельмашенко А. Д. Бренд держави: сутність та особливості формування. Науковий
вісник академії муніципального управління. Серія: Управління. 2013. Вип. 2. С. 348–
356.

126
Авраменко Вікторія

ФРАНКОФОНІЯ У ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОМУ КУРСІ

СУЧАСНОЇ ФРАНЦІЇ

Анотація. В статті розглядається роль міжнародної організації Франкофонія в

процесі впровадження зовнішньої політики Франції. Авторка акцентує увагу на тому, що
організація виступає як один з інструментів збереження французького випливу на
франкомовних територіях, а також просування бренду «французької мови» у світі.
Ключові слова: Франкофонія, Франція, зовнішня політика.

Abstract. The article examines the role of the Francophone international organization in
the process of implementing France’s foreign policy. The author emphasizes the fact that the
organization acts as one of the instruments of preserving the French language in French-
speaking territories, as well as promoting the brand of «French language» in the world.
Keywords: Francophonie, France, foreign policy.

Франкофонія є одним з інструментів для реалізації

зовнішньополітичного курсу Франції. Міжнародна організація Франкофонія
(Organization Internationale de la Francophonie) – міжнародна установа,
створена в 1970 р. і спрямована на зміцнення та пропаганду французької
мови та загальнолюдських цінностей. В організації 54 повноправні члени,
7 асоційованих та 27 держав-спостерігачів. У 32 з цих держав французька
мова має статус офіційної або другої офіційної мови. Сукупне населення
країн, що беруть участь в OIF, становить 900 млн, з яких 274 млн –
французькомовні. Держави, що беруть участь в OIF, розповсюджені на п’яти
континентах. Варто також зазначити, що більше третини держав-членів ООН
є членами цієї організації. Особливим є те, що Французька Республіка на
80 % фінансує бюджет цієї організації [2].
Мета цього дослідження – дослідити місце Франкофонії у
зовнішньополітичному курсі Франції.
20 березня 2018 р. президент Еммануель Макрон підтвердив, що
просування французької мови та Франкофонії є важливим пріоритетом для
Франції [1].
Мета Франції у рамках міжнародної організація Франкофонія полягає в
тому, щоб зробити французьку мову, яка вже є п’ятою найбільш розмовною мовою
на планеті і кількість носіїв якої стає все більшою, однією з великих світових мов
завтрашнього дня в умовах глобалізації. Також завданнями Франції є:
 посилення місця французької мови в системах освіти європейських
та міжнародних партнерів;
 пропагування професії вчителя французької мови у всьому світі;
 зміцнення мережі французьких середніх шкіл під час зростаючого
попиту на французьку освіту;
 заохочування французьких університетів до міжнародних організацій;
 поліпшення доступу до французької мови для найбільш вразливих
груп населення, зокрема для біженців.
127
 Створення у 2022 р. в Шато-де-Віллерс-Коттерец (Франція) «Лабораторії
Франкофонії» є також завданням Франції у рамках міжнародної організації
Франкофонія. Ця установа запропонує простір для представлення та
дослідження всіх франкомовних культур. Це буде місце для дискусій та дебатів,
зустрічей та заходів для художників, творців, дослідників з усіх куточків світу.
Також Франція сприяє створенню франкомовної академії, яка буде
об’єднувати мережі академій франкомовних країн і збиратися раз на рік. Ця
академія зможе зібрати різноманітність використання французької мови та
сприяти випуску франкомовних словників.
Колишні африканські колонії Франції є членами Франкофонії (Буркіна-
Фасо, Бенін, Кот д’Івуар, Гвінея, Мавританія, Нігер, Сенегал). Наприклад,
Міжнародною організацією Франкофонія було проведено семінар на тему
«Щоденне вживання французької мови в 2050 році: умови передачі». Він був
організований спільно з Дирекцією програмування та стратегічного розвитку
та Демографічною і статистичною обсерваторією франкомовної області.
Проведений він був у столиці Сенегалу, Дакар, в грудні 2016 р. [3, 41;4, 1].
Особливістю те, що держави «пострадянського простору» також
представлені у цій організації. Членами є Вірменія та Молдова,
спостерігачами – Естонія, Грузія, Латвія, Литва, Україна [4, 1].
Широковідомою організація є в Європі, членами якої є Швейцарія,
Франція, Греція, Румунія, Монако, Болгарія, Північна Македонія,
Люксембург, Бельгія [4, 1].
Наприклад, починаючи з 2000 р., щороку у березні, цілий місяць, Литва
святкує дні Франкофонії. Протягом цього місяця організовуються різні
заходи: французькі тижні та ночі в школах, французька олімпіада для
литовських студентів, фестивалі французьких пісень, виставки, лекції,
семінари та вікторини. Оскільки дні Франкофонії дають можливість людям
ознайомитися з культурою Франції та інших франкомовних держав, уряд
Литви щороку організовує спеціальні заходи для представлення таких країн,
як-от Кот-д’Івуар, Малі, Марокко, Сенегал, Мадагаскар [6].
Також, наприклад, у Франкофонії було визначено Вірменію країною, що
приймає саміт організації у 2018 р. Міністерство освіти і науки Республіки
Вірменія організовувало 3 Міжнародну олімпіаду з французької мови у
співпраці з Франкофонією. У 2017 р. був підписаний Меморандум про
партнерство в галузі освіти у сфері освіти між Вірменією та Франкофонією [5].
28 лютого 2020 р. відбулася зустріч Держсекретаря України з послом
Королівства Марокко та послом Французької Республіки. Під час зустрічі
обговорювалися питання, пов’язані з активізацією співпраці України з
міжнародною організацією Франкофонії, зокрема в рамках проведення в
березні цього року в Україні «Днів Франкофонії» [7].
У 2020 р. Франкофонія святкує 50-тиріччя свого існування. Завдяки
грамотній політиці Франції вдалося об’єднати навколо себе не тільки
колишні колонії, а й держави, які не мають ніякого відношення до
французької мови. За допомоги Франкофонії Франція разом з Бельгією,
Канадою та Швейцарією надає допомогу державам Африки. Також завдяки
128
Франкофонії Франція зміцнює торгові, економічні та політичні зв’язки з
державами Європи.
Отже, міжнародна організація «Франкофонія» використовується
Францією для підтримки високого статусу французької мови на міжнародній
арені. Завдяки цій організації французька мова – мова, яка використовується в
багатьох міжнародних організаціях в Європі та Африці. Вона також визнана
мовою «кохання та романтики». Визнання та повага іноземними державами
французької мови вже є позитивним фактором для реалізації
зовнішньополітичного курсу Франції.
Джерела та література

1. Campus France. Emmanuel Macron’s ambition for the French language and multilingualism.
URL: https://www.campusfrance.org/en/emmanuel-macron-s-ambition-for-the-french-
language-and-multilingualism
2. International organization of Francophonie. URL:www.francophonie.org
3. LA LANGUE FRANÇAISE DANS LE MONDE. USAGES ET AVENIR DU FRANÇAIS
DANS L’ESPACE FRANCOPHONE DU SUD. P. 41.Éditions Gallimard, 2019.
4. Liste des 88 États et gouvernements membres de plein droit, membres associés et
observateurs de l’Organisation internationale de la Francophonie. Service des instances de
l’OIF 2019.
5. The Ministry of foreign affairs of Armenia. Foreign Policy. URL: https://www.mfa.am/en/
6. The Ministry of foreign affairs of Lithuania. Foreign Policy. URL:
https://www.urm.lt/default/en/
7. The Ministry of foreign affairs of Ukraine. URl: https://mfa.gov.ua/en

Сизонюк Валерія

ФОРМУВАННЯ ІМІДЖУ ІСЛАМСЬКИХ ДЕРЖАВ У РЕГІОНІ

ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ

Анотація. У статті досліджується вплив релігійного чинника на формування

іміджу ісламських держав у міжнародній спільноті. Розглянута проблематика
розмежування лінії між агресивною зовнішньою політикою певних держав Близького
Сходу та, на їхню противагу, тих країн, що досягли налагодження відносин із країнами
Західної Європи та Північної Америки.
Ключові слова: імідж, Близький Схід, США, зовнішня політика.

Abstract. The article examines the influence of a religious factor on the image of Islamic
states in the international community. The problem of demarcation of the line between the
aggressive foreign policy of certain countries of the Middle East and, in contrast, those countries
which have reached the establishment of relations with the countries of Western Europe and
North America is considered.
Keywords: image, Middle East, USA, foreign policy.

В сучасних умовах проблема конкурентних переваг є однією з ключових

задач, які стоять перед кожною країною ХХІ ст. Позиціонування образу
держави, її політичної системи та окремих територіально-адміністративних
129
одиниць впливають на загальне сприйняття. Надійний позитивний імідж
розцінюється як важливий стратегічний ресурс, що дає змогу зробити голос
країни на світовій арені вагомим, а її саму – привабливим місцем як для
зовнішніх цільових аудиторій, так і для власних громадян.
Мета дослідження – проаналізувати особливості іміджу держав
ісламського світу в регіоні Західної Європи та Північної Америки.
Імідж є свідомо сконструйованим, тобто формується відповідно до
чітко поставлених цілей. В конструюванні іміджів не повинно бути нічого
маніпулятивного: у разі невідповідності своєму об’єкту, по-перше,
порушуються етичні принципи соціальної комунікації, по-друге, подібна
діяльність все одно не була б успішною тривалий період часу [1].
Конкретизувати поняття іміджу потрібно, встановивши взаємозв’язок між
психічними процесами сприйняття людини і соціальними процесами
формування тих чи інших характеристик об’єктів у свідомості. Як такий
сполучний елемент виступає поняття соціального стереотипу. Імідж країни
може бути визначений як стійка система стереотипів, сформованих в аудиторії
щодо певної країни. Він формується шляхом оцінки таких елементів: політика
країни, соціальна сфера, культура, географічний чинник та інші [2].
Релігія має значний вплив на формування іміджу держави, особливо
якщо йдеться про одну з найвпливовіших релігій світу – іслам. У країнах
сповідування він набуває глобального характеру та досить часто задає темп
розвитку міжнародних відносин.
В усі часи релігії виконували суперечливу функцію в трансформації
різних сфер суспільства: з одного боку, виступаючи хранителями постулатів,
вони відігравали консервативну роль, а з іншого – були бар’єром, що
розділяє різні ідеї і готовність людей до змін.
Іслам значною мірою визначає напрям економічних відносин, форми
державного управління, соціальну структуру тощо. Це – релігія, що активно
розширює не лише свої географічні, але й політичні межі, утримуючи позиції
фактора світового розвитку, свідченням чого є стрімке збільшення кількості
її прихильників. У більшості держав Близького й Середнього Сходу іслам
оголошений державною релігією. Саудівська Аравія, Іран, Пакистан –
яскраві приклади країн, в яких іслам виконує роль не лише основи державної
влади в політико-ідеологічному розрізі, але й регулює публічну та приватну
сфери життя, релігійні діячі обіймають впливові посади, а сама релігія
нерідко використовується як механізм маніпуляції свідомістю людей для
досягнення власних корисливих цілей.
Негативний вплив на імідж держав Близького Сходу має процес
врегулювання арабсько-ізраїльського конфлікту. Роками США докладають
значних зусиль для того, щоб досягти мирного врегулювання конфлікту між
арабськими країнами та Ізраїлем, врешті-решт розв’язавши проблему.
Підтримка Сполученими Штатами резолюції про створення на території
Палестини єврейської держави мало негативні наслідки для американських
стратегічних інтересів на Близькому Сході, адже вороже налаштовані до ідей
Заходу арабські країни можуть припинити постачання нафти.
130
 Регіональну силу формують країни, багаті на запаси нафти: такі як,
наприклад, Саудівська Аравія – країна, що досягла значного етапу розвитку
за досить короткий проміжок часу. Країна посідає друге місце у світі за
видобутком нафти і є лідером в її експорті. Саудівська Аравія відіграє
важливу роль у процесі економічних відносинув регіоні і загалом є досить
впливовою. Країна входить до Організації Ісламського співробітництва,
ОПЕК, Ліги арабських держав і, поки що, це – перша арабська країна, що
отримала членство у Великій двадцятці.
У Саудівській Аравії панує авторитарний режим і, спираючись на це,
міжнародна організація Freedom House оцінює її як «Не вільна».
Дипломатичним шляхом країна усіляко просуває інтереси ісламу в усьому
світі. Хоча, незважаючи на союзницькі відносини із Заходом, Саудівська
Аравія часто піддається критиці за поблажливість до ісламу зі сторони
сусідів, що провокує формування досить неоднозначної ситуації і стає
причиною локальних конфліктів. Водночас засоби масової інформації у
Саудівській Аравії знаходяться під жорстким контролем, порівняно з іншими
країнами Близького Сходу.
Подію 11 вересня 2001 р. вважають стартовою в обговореннях агресії на
релігійному підґрунті. Під впливом репортажу американського телеканалу новин
CNN, де літаки терористів врізаються у вежі-близнюки, в аудиторії сформувалася
стійка негативна асоціація із ісламом. Водночас, вже сьогодні теми, які раніше не
виносилися на загал, з’являються в обговореннях. Випадки тероризму, що
безпосередньо торкнулися міжнародної спільноти, сприяли реформації ставлення
до ЗМІ та появі відвертіших публікацій у Саудівській Аравії.
Важливо говорити про іслам у контексті медіа, тому варто зазначити,
що починаючи з 2003 р., все ж почали з’являтися ознаки більшої відкритості.
Роль медіа у формуванні громадської думки та культури не можна
недооцінювати. Дезінформація призводить до поширення стереотипів, і, у
такий спосіб, образ типового терориста ототожнюється із представниками
арабських народів не лише на побутовому, а й на державному рівнях.
Водночас ігнорується вивчення легальних ісламських організацій, які могли
б бути джерелом інформації для усвідомлення особливостей суспільного
становища в певному мусульманському регіоні.
Наприклад, Чарльз Курцман, американський соціолог, вважає, що така
політика висвітлення тероризму призводить до консервативного ставлення та
уявлення про мусульман; поведінки, повністю протилежній толерантній, а
разом із тим і до невиправданої диспропорції в інших аспектах [2].
На противагу нестабільним відносинам США та деякими країнами
Близького Сходу виступають Об’єднані Арабські Емірати. Вони мають
стратегічне розташування вздовж південних підходів до Ормузської протоки,
життєво важливого транзитного пункту для світового нафтового лобі.
Завдяки прискореному розвитку нафтогазової промисловості в ОАЕ
забезпечено найвищий серед держав Аравійського півострова середній
річний прибуток на душу корінного населення. Зважаючи на те, що в країні
високий рівень життя та економічних можливостей, уряд намагається
131
залучати висококваліфікованих працівників із сусідніх країн, у такий спосіб
більшу частину населення складають емігранти. Розвинуті медицина,
архітектура, мистецтво та сфера туризму – неабиякий показник стрімкого
розвитку держави за такий короткий час, що може бути прикладом
продуманої іміджевої політики навіть для Західних країн.
Варто зазначити, що близько 97 % населення сповідують іслам, проте
конституція передбачає свободу віросповідання відповідно до встановлених
звичаями релігійних течій, і уряд дотримується цього правила на практиці.
Загалом перспективи відкриття нових родовищ нафти і газу, значний
стрибок розвитку, суттєві покращення усіх сфер життя країни, впровадження
новітніх технологій, та й, в принципі, досить ліберальний погляд на цінності,
що у цьому регіоні прийнято вважати західними, пов’язують із
налагодженням відносин ОАЕ та країн Західної Європи і Північної Америки,
які останнім часом особливо демонструють позитивну динаміку.
Наприклад, у 2009 р. президент Обама запропонував новий початок між
Сполученими Штатами та мусульманами у всьому світі, заснований на
взаємному інтересі та взаємоповазі. Зокрема президент зазначив, що США
будуть прагнути до всебічного взаємодії з країнами зі значним мусульманським
населенням шляхом розширення партнерських відносин у таких сферах, як
освіта, економічний розвиток, наука і технології та охорона здоров’я, серед
інших, продовжуючи спільну роботу над вирішенням проблем, що викликають
спільний інтерес: «Я приїхав сюди до Каїра, щоб шукати нового початку між
Сполученими Штатами та мусульманами у всьому світі, який базується на
взаємному інтересі та взаємній повазі і ґрунтується на істині, що Америка та
Іслам не є винятковими і не повинні конкурувати. Натомість вони
перетинаються та поділяють загальні принципи – принципи справедливості та
прогресу; толерантність та гідність усіх людей» [3].
На сьогодні західна цивілізація все ще утримує лідерські позиції, проте
водночас мусульманські суспільства активно примножують свій економічний
та військовий потенціал. Багато арабських країн опинилися на такому етапі
економічного та соціального розвитку, які є значним стрибком розвитку.
Сумнозвісна «вісь зла», що охоплює п’ять мусульманських держав: Іран,
Ірак, Сирію, Лівію, Судан, у повсякденній свідомості західних людей
побутують стійкі уявлення, які стосуються ісламського світу, – він викликає
страх і недовіру, увага фокусується на негативі, і ми забуваємо про позитивні
зрушення сусідніх країн регіону, за якими майбутнє.
Оскільки іслам і релігійна свобода є однією з найважливіших проблем
нашого часу, світова спільнота потребує продуманих стратегій: побороти
догмат насильства і ненависті можна лише реформацією, а активне
використання медіа-ресурсів, залучення лідерів думок для поширення ідей
миротворчості та мирного співіснування у межах багатоконфесійного
суспільства сприятиме покращенню ситуації і допоможе розмежувати лінії
між реальною загрозою і країнами з партнерськими можливостями.

132
 Джерела та література

1. Люльчак З. Бренд та брендинг країни – інноваційні інструменти та перспективи

становлення. Національний університет «Львівська політехніка». URL:
http://essuir.sumdu.edu.ua/bitstream/123456789/26102/1/Liulchak.pdf (дата звернення:
01.04.2020).
2. Євтушенко О. Н., Присяжненко І. О. Політологічний вимір концепту «брендинг
держави». Наукові праці. Політологія 236.224 (2014).
3. Обама закликав США та мусульманський світ до порозуміння. Голос Америки. URL:
https://ukrainian.voanews.com/a/a-49-2009-06-04-voa4-86879057/222039.html (дата
звернення: 01.04.2020).
4. Іслам і Захід. Frontline URL: https://www.pbs.org/wgbh/pages/frontline/
shows/muslims/themes/west.html (дата звернення: 01.04.2020).
5. Мусульмани в Європі: побудова «проблеми». The Search for Europe: Contrasting
Approaches. URL: https://www.bbvaopenmind.com/en/articles/muslims-in-europe-the-
construction-of-a-problem/ (дата звернення: 01.04.2020).

Булега Кристина

ПОБУДОВА МІЖНАРОДНОГО ІМІДЖУ УКРАЇНИ ЧЕРЕЗ

НАЦІОНАЛЬНИЙ БРЕНД UKRAINE NOW

Анотація. Дослідження присвячене феномену національного бренду держави,

розкриває його сутність та складові. Теоретичним підґрунтям виступає концепція
бренду держави С. Анхольта, а основною метою є вивчення концепції національного
бренду України як інструмента формування позитивного іміджу держави у
міжнародних відносинах. Розглянуто сутність брендової кампанії Ukraine Now, виділено
перші маркери іміджевого зростання держави в очах міжнародної спільноти.
Ключові слова: національний бренд, державний брендінг, імідж, міжнародні
відносини, Ukraine Now.

Abstract. The research tells about the phenomenon of the state`s national brand, its
meaning and elements. The main theoretical background is the S. Anholt’s state brand
conception. The main goal is to study the concept of the national brand of Ukraine as a tool for
forming a positive image of the state in international relations. The essence of the branding
campaign Ukraine Now is considered, the first markers of image growth of the state in the eyes
of the international community are highlighted.
Keywords: national brand, state branding, image, international relations, Ukraine Now.

Одним із завдань діяльності акторів на міжнародній арені, в нашому

випадку – держави, є створення позитивного іміджу та образу в очах світової
спільноти. Із цим завданням може впоратися особистий бренд країни, який у
науковому обігу називають національним або державним.
Якщо раніше основним завданням державних очільників було
створення образу сильної у політичному, економічному та військовому плані
країни, образу надійного союзника чи партнера, то сьогодні варіацій
позиціонування держави на міжнародній арені, які виходять за рамки цих
критеріїв доволі багато. З-поміж них – образи туристично привабливих

133
країн, країн, привабливих для інвестування чи розвитку бізнесу, країн з
багатою та різноманітною культурною та історичною спадщиною тощо.
Постулатами такої «м’якої» привабливості на міжнародній арені
намагається скористатися й Україна.
Метою цієї статті є дослідження концепції національного бренду
України як інструмента формування цілісного образу та позитивного іміджу
країни на світовій арені.
У цій роботі використовувалися такі методи: спостереження, аналіз,
синтез, узагальнення, а також системний підхід.
Питаннями політичного піару, брендингу та міжнародного іміджу
займаються такі зарубіжні та вітчизняні дослідники, як-от Е. Аронсон,
Е. Пратканіс, Ф. Зімбардо, М. Ляйппе, С. Катліп, А. Сентер, Г. Брум,
У. Ліппман, С. Поцелуєв, Г. Почепцов, Дж. Цаллер, Є. Магда, Т. Примак та ін.
Феномен національного бренду є важливим як для
зовнішньополітичного позиціонування держави, так і для
внутрішньополітичних процесів. Наприклад, наявність єдиного образу
країни, в якому закладені її основні цінності, інтереси та орієнтири,
допомагає формувати не тільки зовнішньополітичний імідж, але і
сприйняття та відношення до України власного населення, сприяє
згуртованості та кристалізації національної ідентичності.
Термін «національний бренд» було введено британським експертом з
брендингу С. Анхольтом, який визначив його як систематичний процес
узгодження дій, поведінки, інвестицій, інновацій і комунікацій країни для
реалізації стратегії конкурентної ідентичності [1]. Дослідник вважає, що
бренд країни транслює, куди рухається його власник, має транслювати
внутрішній та зовнішній спільноті його державні цінності, ідеї та орієнтири.
Окрім дефініції, С. Анхольт вивів формулу основних складових
національного бренда, які помістив у 6-тикутник, який утворюється з таких
компонентів: туризм, експорт, люди (населення), культура та історія,
інвестиції та імміграція, управлінська модель. Практика ефективного
державного брендингу випливає з постановки у центр 6-тикутника такого
питання: «Якими є сутність індивідуальності та унікальні характеристики
нації / держави?». Саме відповідаючи на це питання у кожному з 6-ти
пунктів, або обравши декілька, що найбільше виражають державні
особливості та сильні сторони, вибудовується доцільний державний бренд.
Український державний бренд на світовій арені з часів незалежності і
до 2018 р. не мав єдиного обличчя, він формувався кластерно, за допомогою
культурних та освітніх проєктів, силами української діаспори, діячів
культури та мистецтва, окремих політиків. Простежувалася негативна
тенденція сприйняття образу держави на міжнародній арені, бо її образ
збирався з обривчастої, часто негативної інформації, яка, до того ж,
походила не від самої України, а від інших акторів міжнародної арени,
зокрема Російської Федерації. Головною проблемою була відсутність єдиної
концепції позиціонування української держави для світової спільноти, а

134
також сформованого механізму та інструментів, завдяки яким ця концепція
могла б популяризуватися.
У 2018 р. почалися зміни на краще, адже було розроблено та запущено
в дію український національний бренд, що має назву Ukraine Now [6]. Він
був розроблений українським дизайнерським агентством, що має назву
banda.agency, у співпраці з Британською радою та лондонським агентством
M&C Saatchi та за активної підтримки Кабміну України.
Уже 10 травня 2018 р. Кабінет міністрів України затвердив форму
брендового знаку України, а у вересні того ж року Міністерство
інформаційної політики України презентувало бренд-бук, де описало як,
коли і для чого може бути використаний державний логотип [3].
Головний посил бренду – це слово «Now», тобто «зараз». У ньому
закладена така ідея: «Зараз – це найкращий час, щоб подорожувати,
інвестувати або «приїхати» з власним бізнесом в Україну».
Сутність самого логотипу найкраще пояснили його творці: «Новий
брендинг України – динамічний, відкритий і позитивний. Логотип вийшов
саме таким, тому що ми хотіли ніби «підкреслити» жовтим маркером
головне слово повідомлення – NOW. А синій елемент за формою нагадує
сповіщення, які ми бачимо в соцмережах. Це символ чогось нового, того що
привертає увагу. А Україна зараз дійсно варта уваги» [6].
Завданнями нового державного бренду є: привернення уваги іноземних
туристів, бізнесменів та інвесторів до України; боротьба з негативними
асоціаціями та образом держави на міжнародному рівні; позиціонування України
як відкритої, сучасної країни, «де все найцікавіше відбувається прямо зараз».
Новий державний бренд було високо оцінено міжнародною
спільнотою. Наприклад, у 2018 р. він отримав престижну дизайнерську
нагороду Red Dot Design Award 2018, виграв у номінації «Змінюйся або йди
додому» на X-Ray Marketing Awards 2018, а також дві нагороди на EFFIE
AWARDS UKRAINE-2019 [2]. Так само показником ефективності бренду є і
неспішне, але стабільне зростання України у рейтингу Nation Brands 100.
Якщо у 2015 р. Україна посідала в ньому 63 місце, то у 2019 р. піднялася вже
до 56-го [4], [5].
Отже, на сьогодні Україна, нарешті, має своє власне «міжнародне
обличчя», яким і виступає Ukraine Now. Воно є пізнаваним та динамічним,
привертає увагу до України і поступово стирає негативні стереотипи з
іміджевого коду держави на міжнародній арені.

Джерела та література

1. Анхольт С. Бренд Америка. Москва: Добрая кн., 2010. 232 с.

2. Бренд Украина Ukraine NОW, который в свое время много критиковали, получил
две премии Effie в украинском конкурсе рекламы Awards Ukraine 2019.
Укрінформ. URL: https://www.ukrinform.ru/rubric-culture/2838231-brend-ukraine-
now-polucil-dve-prestiznye-premii-effie-v-konkurse-reklamy.html

135
3. Разработчик бренда Ukraine NOW получил международную премию. Delo.ua.
2018. URL: https://delo.ua/lifestyle/pazrabotchik-brenda-ukraine-now-poluchil-
mezhdun-347382/
4. Nations Brands 2015. The annual report of the world`s most valuable national brands.
Brand Finance. URL: https://brandirectory.com/rankings/nation-brands/2015/
5. Nations Brands 2019. The annual report of the world`s most valuable national brands.
Brand Finance. URL: https://brandirectory.com/rankings/nation-brands
6. Ukraine NOW Новий брендинг України. Banda.agency. URL:
https://banda.agency/ukrainenow/

Соловйова Вікторія

ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕХАНІЗМУ ЮНЕСКО

Анотація. У тезах висвітлено основні функції діяльності та механізм

функціонування ЮНЕСКО. Особливу увагу приділено одній із головних форм діяльності –
розробці та здійсненню програм, а також висвітлено організаційну структуру організації.
Ключові слова: Організація Об’єднаних Націй (ООН), ЮНЕСКО, документаційні
центри, регіональні бюро, комісії.

Abstract. The main features of the activity and mechanism of UNESCO functioning are
investigated in the theses. Particular attention is paid to one of the main forms of activity –
program development and implementation, as well as the organizational structure of the
organization.
Keywords:  United Nations (UN), UNESCO, documentation centers, regional offices,
commissions.

Глобалізація світових господарських зв’язків породжує суттєві

протиріччя та суперечності, розв’язання яких можливе лише завдяки пошуку
компромісу, узгодженню інтересів країн у формі міжнародних угод та
домовленостей. Мир має будуватися на основі діалогу і взаєморозуміння, а
також на інтелектуальній і моральній солідарності людства. У цьому
контексті особливу роль відіграє Організація Об’єднаних Націй з питань
освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), роль якої в сучасному світі істотно
зростає, оскільки саме у сферах міжнародного співробітництва, що зачіпає
інтелектуальний і духовний світ людини, лежать довгострокові, стратегічні
відповіді на численні виклики XXI ст.
У різні періоди окреслена тематика досліджувалася науковцями,
такими як Л. С. Ринейська [4], І. Г. Бабець [3], Ю. А. Кочубей [2],
А. І. Мокій [3], Т. П. Яхно [3] та ін.
Мета статті полягає в обґрунтуванні функціонування механізму
ЮНЕСКО.
Особливе місце серед всіх міжнародних організацій посідає
Організація Об’єднаних Націй (ООН) – це глобальна, універсальна,
багатофункціональна, міждержавна організація. Переважна більшість
програм, комісій, спеціалізованих закладів, фондів ООН спрямована на

136
регулювання різних сфер діяльності [4]. ЮНЕСКО (United Nations
Educational, Scientific and Cultural Organization) – спеціалізована установа
Організації Об’єднаних Націй, яку засновано 16 листопада 1945 р. на
Установчій конференції в Лондоні. До неї входять 195 держав-членів, серед
них і Україна [1, 310].
Діяльність ЮНЕСКО спрямована на утвердження миру і безпеки
шляхом розширення співробітництва народів у сфері освіти, науки і культури
в інтересах забезпечення загальної поваги справедливості, законності і прав
людини, а також основних свобод, проголошених в Статуті ООН [5].
Основні функції ЮНЕСКО:
– розробка й здійснення соціальних програм;
– організація світових Конференцій з проблем освіти, науки й
культури;
– охорона пам’ятників історії й культури; публікації з питань освіти й
культури.
Розробка та здійснення програм – одна з головних форм діяльності
ЮНЕСКО. Серед найважливіших програм варто назвати:
– програма ліквідації неписемності;
– програма технічної допомоги;
– програма «Наука, технологія й суспільство»;
– програма «Людина й біосфера» (Man and Biosphere» – MAB);
– загальна програма інформації;
– міжнародна програма розвитку комунікацій;
– програма «Початкова освіта для всіх»;
– програма перекладів ЮНЕСКО (переклад найславетніших творів
світової літератури) тощо.
ЮНЕСКО має свою організаційну структуру. До керівних органів
ЮНЕСКО належать: Генеральна конференція; Виконавча рада; Національні
комісії; Регіональні бюро; Секретаріат [3, 106].
Найвищий орган ЮНЕСКО – Генеральна конференція, яка складається
з представників усіх країн-членів, що мають по одному голосу. Конференція
визначає цілі й програму діяльності ЮНЕСКО, скликає міжурядові
конференції з питань освіти, природничих і гуманітарних наук, поширення
загальних знань, обирає генерального директора.
До виконавчої ради входять більше 50 членів, які обираються за
принципом географічної справедливості. Членами Ради повинні бути особи,
компетентні в галузі мистецтва, літератури, науки, освіти й поширення знань,
авторитетні кожен у своїй галузі. Виконавча рада готує порядок денний
Генеральної конференції, розробляє бюджет, реалізує рішення, прийняті
Конференцією.
Національні комісії координують роботу ЮНЕСКО з відповідними
урядовими органами країн-членів. Вони консультують уряди, інформують
громадськість про програми ЮНЕСКО.
Регіональні бюро (їх близько 50) підтримують зв’язок ЮНЕСКО з
регіонами, на які розгалужені держави-члени.
137
 Секретаріат здійснює адміністративну роботу. Він складається з
департаментів: виховання, природничі науки, соціальні й гуманітарні науки,
культура, комунікація, інформація й інформатика. Секретаріат очолюється
Генеральним директором.
ЮНЕСКО підпорядковані міжнародні комісії з питань освіти, науки й
культури. Серед них:
– Міжнародна комісія з історії наукового й культурного розвитку
людства;
– Міжнародна океанографічна комісія;
– Комісія з культури й розвитку;
– Міжнародна комісія з питань освіти в ХХІ сторіччі. В м. Гамбурзі
функціонує Інститут ЮНЕСКО з питань виховання [3, 107].
Окрім центрального апарату, ЮНЕСКО має дуже розвинуту мережу
організаційних утворень, які безпосередньо підпорядковуються їй, як
наприклад регіональні відділення, або співпрацюють на договірних чи інших
засадах як система асоційованих з нею установ. Існують регіональні бюро
ЮНЕСКО з питань освіти для Африки, арабських держав, Азії та Тихого
океану, Латинської Америки та Карибського басейну, а також Регіональні
центри з питань вищої освіти в Бухаресті та Каракасі. Всесвітня система
асоційованих шкіл ЮНЕСКО, утворена в 1953 р. для інформаційного обміну
між навчальними закладами, сьогодні охоплює понад 2 тис. шкіл у 90 країнах.
У безпосередньому контакті із Секретаріатом ЮНЕСКО працюють
Міжнародний інститут планування освіти (МІПО), який у Парижі готує
спеціалістів-планувальників та адміністраторів у галузі освіти для багатьох
країн світу, а також Міжнародне бюро освіти (МБО) в Женеві. МБО
координує діяльність Міжнародної мережі інформації в галузі освіти (ІНЕД),
розповсюдженої у всіх головних регіонах світу [2, 31].
Окрім цього, існують Регіональні бюро з питань науки та технології,
Регіональне бюро з питань культури для Латинської Америки в Гавані й
Регіональне бюро з питань розвитку друкарства в країнах Азії та Тихого
океану в Карачі. Діють також 20 регіональних і субрегіональних радників.
Майже всі структурні відділи ЮНЕСКО мають свої інформаційні
документаційні центри.
Отже, ЮНЕСКО є своєрідним інтелектуальним форумом, спеціальний
мандат якого базується на постулаті, що мир і стабільність суспільства
повинні ґрунтуватися на моральній та інтелектуальній солідарності людства.
Структурну основу організації становлять три органи: Генеральна
конференція, Виконавча рада, Регіональні бюро, Секретаріат, який очолює
генеральний директор, якого обирає Генеральна конференція.
Особливості функціонування ЮНЕСКО полягають у тому, що через
залучення досвіду, інститутів та інструментів міжнародної співпраці на
національному рівні створюється необхідна організаційна, нормативна,
інституціональна, матеріальна, інформаційна база для охорони та збереження
культурної спадщини у всіх її проявах та формах.

138
 Джерела та література

1. Глущенко К. В. Становлення міжнародно-правового співробітництва держав у сфері

вищої освіти в рамках ЮНЕСКО. Часопис Київського університету права. 2018. № 3.
С. 310–313.
2. Кочубей Ю. ЮНЕСКО – це ООН у галузі освіти, науки і культури. Зовнішні справи.
2014. № 5, С. 30–32. 
3. Мокій А. І., Яхно Т. П., Бабець І. Г. Міжнародні організації : навч. посіб. Київ: Центр
учбової літератури, 2011. 280 с.
4. Ринейська Л. С. Роль міжнародних організацій у формуванні міжнародних стратегій
економічного розвитку. URL: http://www.economy.nayka.com.ua (дата звернення:
04.03.2020).
5. Статут Організації Об’єднаних Націй. Міжнародний документ від 24 жовтня 1945 р.
База даних «Законодавство України». URL: https://zakon.rada.gov.ua (дата звернення:
03.04.2020).

Парчевська Вікторія

ПРОСТОРОВЕ МИСТЕЦТВО В КУЛЬТУРНІЙ

ДИПЛОМАТІЇ УКРАЇНИ

Анотація. Автором проаналізовано значення просторового мистецтва для

культурної дипломатії України. Охарактеризовано основні функції, які він виконує, що
впливають на відбиття суспільних процесів. Окреслено вплив просторового мистецтва
на формування національного культурного продукту. Виявлено переваги залучення
просторового мистецтва до формування іміджу України у світі, зокрема у сфері
розвитку креативних індустрій.
Ключові слова: просторове мистецтво, культурна дипломатія, Україна,
національний культурний продукт, креативні індустрії.

Abstract. The author analyzes the importance of spatial art for the cultural diplomacy of
Ukraine. The main functions performed by him, which influence the reflection of social
processes, are characterized. The influence of spatial art on the formation of a national cultural
product is outlined. The advantages of involving spatial art in forming the image of Ukraine in
the world, particularly in the field of creative industries development, are revealed.
Keywords: spatial arts, cultural diplomacy, Ukraine, national cultural product, creative
industries.

Просторове мистецтво є однією з форм суспільної свідомості, що

відбиває дійсність у конкретно-чуттєвих образах. Завдяки здатності
відтворювати сприйняття людиною навколишніх процесів воно є важливим
напрямом культурної дипломатії держави. Просторове мистецтво є частиною
візуального, існує в просторі й не змінюється в часі. Ці характеристики
утверджують його потенційну ефективність у культурній дипломатії.
У контексті теорій міжнародних відносин постає бачення культурної
дипломатії як складного багатогранного явища, зокрема це питання
розглянуте в роботах М. Камінгса, Дж. Ная, Дж. Розенау. Серед фахової
літератури наявні дослідження, присвячені вивченню впливу інструментів

139
культурної дипломатії на зовнішню політику України (Н. Мусієнко,
О. Розумна, О. Чепелик та інші). Тема просторового мистецтва як елемента
культурної взаємодії частково розглянута в роботах В. Даниленко,
Л. Плазовської, Д. Хрісанфової, проте в контексті культурної дипломатії ця
проблема ще не розкрита й вимагає подальшої розробки.
Мета повідомлення – визначити роль і місце просторового мистецтва в
культурній дипломатії загалом та в Україні зокрема.
2015-й в Україні став роком, коли держава вперше офіційно виявила
інтерес до такого інструмента політики, як культурна дипломатія. Думка про
необхідність інституалізації культурної дипломатії отримала схвалення
найширшого кола представників влади та реалізувалася у кількох кроках [3].
Зокрема Розпорядженням від 1 лютого 2016 р. Кабінет Міністрів України
схвалив Довгострокову стратегію розвитку української культури – стратегію
реформ, в основу якої було покладено результати дослідження стану
розвитку вітчизняної культури, проведеного державними й недержавними
інституціями, міжнародними організаціями та незалежними експертами [2].
Концепція реформ визначила одним із пріоритетів культурної дипломатії
України розвиток креативних індустрій. Їхні напрями збігаються з деякими
видами просторового мистецтва. Наприклад, найбільш актуальними сьогодні
є образотворче, декоративно-прикладне мистецтво і всі типи дизайну
(графічний, промисловий, костюмний, інтер’єрний).
Зорове мистецтво є масштабною сферою діяльності не лише в Україні,
а й в усьому світі. Особливо поширеними є практики, зорієнтовані на
сприйняття зором: образотворче мистецтво, театр, кіно; арт-терапія, дизайн,
численні медіаформи за посередництва фото- й відеопродукції. У сучасному
зоровому мистецтві можна виокремити такі напрями: мистецтво медіа-арту,
мистецтво об’єкта, мистецтво мурал-арту та стрит-арту, мистецтво ленд-арту,
мистецтво перформансу [7, 74]. Візуальне мистецтво активно
використовується у сфері комунікацій і реклами.
Значущість просторового мистецтва показують функції, які він
виконує:
1) гносеологічна – пізнання через суб’єктивний характер відображення,
метафоричне ставлення до дійсності, що створює художню картину світу;
2) аксіологічна (ціннісна) – відтворення інформації, зафіксованої в
певних ідеалах;
3) сугестивна – навіювання певних думок, почуттів, що впливають на
психіку людини;
4) виховна – вплив на свідомість етичних норм, які розкривають
художні образи, спонукання до їхнього осмислення;
5) компенсаторна, що складається з трьох аспектів: відволікання, втіха,
власне компенсаторний аспект (сприяє духовній гармонії людини);
6) комунікативна – передача й отримання інформації;
7) гедоністична – здатність насолоджуватися знаками краси через
відчуття єдності з художніми образами;

140
 8) естетична – головна функція мистецтва, формує смаки, здібності й
потреби людини, пробуджує творчий дух особистості, прагнення до
гармонійного співіснування з навколишнім світом [1, 154].
Варто зауважити, що просторове мистецтво є корисним інструментом
створення національного культурного продукту. Це зумовлюють декілька
чинників. По-перше, здебільшого сенси й цінності, створені за допомогою
статичних образів, які можна довго розглядати й аналізувати, завдяки
«відфільтрованим» у такий спосіб суспільним міркуванням, гармонійно
інтегруються в загальний процес культуротворення. Імовірно, причиною
цього є природна свобода мистецтва як джерела творчого самовияву.
По-друге, характерною рисою будь-якого мистецтва як важеля
національних перетворень є тяжіння до здобуття ролі суспільно-духовного
орієнтира. Естетична спрямованість сприяє утвердженню й розвитку
національної самосвідомості.
По-третє, просторове мистецтво – це постійна дискусія зорових
образів, яка породжує істину. Саме це відбиття об’єктивної дійсності у
синтезі з суб’єктивними поглядами митця потенційно можуть стати
концептуальною основою національного культурного продукту, за умови
наявності особливих прикмет, що створили б його ціннісне підґрунтя та
сенсове наповнення.
Просторове мистецтво, завдяки можливості його ефективного впливу на
зорову пам’ять, є надзвичайно корисним візуальним елементом культурної
дипломатії. Закріплені у просторових мистецьких творах ідеї та сенси важко
змінити, скоригувати, перекрутити. Така прозорість творчої думки забезпечує
неухильне дотримання визначеного зовнішньополітичного курсу держави, що,
зі свого боку, сприяє продуктивному міжкультурному діалогові.
Завдяки залученню просторового мистецтва як потужної візуальної
складової нам вдасться створити імідж сучасної України, що сприятиме
впровадженню актуальних напрямів розвитку сфер людської діяльності за
тенденціями інформаційного суспільства. Безумовно, такий підхід допомагає
результативно вирішувати завдання культурної дипломатії, генерує
змістовний міжкультурний діалог. В царині його дослідження та реалізації в
Україні працюють Український Інститут [4], Український культурний
фонд [5] та Український центр культурних досліджень [6].
Отже, просторове мистецтво відбиває сприйняття суспільних процесів
завдяки виконанню численних функцій. Послуговуючись своєю статичністю,
роллю суспільно-духовного орієнтира та відбиттям об’єктивної дійсності в
синтезі з суб’єктивними поглядами митця, воно може стати концептуальним
підґрунтям національного культурного продукту. Просторове мистецтво в
контексті культурної дипломатії України є не лише необхідним візуальним
елементом, а й втіленням розвитку креативних індустрій. Такий
багатогранний підхід дає змогу впливати на суспільні процеси для розбудови
подальшого міжкультурного діалогу.

141
 Джерела та література

1. Борев Ю. Б. Эстетика: учебник. Москва: Высш. шк. 2002. 511 с.

2. Про схвалення Довгострокової стратегії розвитку української культури – стратегії
реформ: розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 лютого 2016 року № 119-р.
Урядовий портал. URL: https://www.kmu.gov.ua/npas/248862610 (дата звернення:
01.03.2020).
3. Розумна О. П. Український Інститут як інструмент культурної дипломатії: проблеми і
шляхи їх подолання: аналітична записка. НІСД. URL:
http://old2.niss.gov.ua/articles/2111/ (дата звернення: 01.03.2020).
4. Український Інститут [офіційний сайт]. URL: http://ui.org.ua/ (дата звернення:
01.03.2020).
5. Український культурний фонд [офіційний сайт]. URL: https://ucf.in.ua/ (дата звернення:
01.03.2020).
6. Український центр культурних досліджень [офіційний сайт]. URL: http://uccs.org.ua/
(дата звернення: 01.03.2020).
7. Хрісанфова Д. В., Даниленко В. Я. Напрямки візуального мистецтва. Теорія
мистецтва. 2016. № 3. С. 72–78.

Бабій Дар’я

ОСОБЛИВОСТІ СПРИЙНЯТТЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

ПІСЛЯ ЗАКІНЧЕННЯ ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ

Анотація. у цій роботі досліджено основні підходи до визначення феномена

«європейської ідентичності». Автором зроблено акцент на двох підходах, які
розділяються за принципом історичної приналежності до європейської спільноти або
ідентифікацію себе як такої.
Ключові слова: ЄС, європейська ідентичність, європейські цінності, об’єднана Європа.

Abstract. this work investigates main approaches to determine the phenomenon

“european identity”. The author emphasizes two approaches, which differs by the historical
principal of belonging to the European community or the identification itself as such.
Key words: EU, european identity, european values, united Europe.

Європейські інтеграційні процеси актуалізували дискусії навколо таких

понять, як-от «європейська ідентичність» та «об’єднана Європа». В
політичному дискурсі центральною тезою для обговорення почало виступати
саме те, які цінності мають полягти у процесі дефініції спільно європейської
ідентичності – чи культурно-історичні, релігійні, чи ті, що претендують на
універсалізм, ліберальні.
Проте варто зауважити, що конкретно ідентифікувати поняття
«європейська ідентичність» неможливо, хоча б через те, що вона може
трактуватися відносно різних аспектів: економічного, політичного,
історичного, лінгвістичного, географічного та навіть релігійного. Недаремно
британський публіцист Т. Еш [6] стверджує, що «кожен має власну Європу».
Метою цієї роботи є дослідження основних підходів до визначення
європейської ідентичності.
142
 Вважається, що одним із перших дослідників, хто поставив питання
про європейську ідентичність, був французький соціолог Еміль Дюркгейм,
який на початку ХХ ст. констатував формування колективної свідомості
європейських суспільств [1].
Перший документ, який був присвячений поняттю європейської
ідентичності (на той час ЄЕС), була Декларація європейської ідентичності [8]
від 1973 р. Тоді це питання обговорювалося лише в контексті спільних
позицій держав-членів на міжнародній арені і стало складовою європейської
інтеграції. Загалом декларація поділена на 3 секції, з яких друга присвячена
«європейській ідентичності відносно світу». У ній викладені основні керівні
принципи для «спільної політики щодо третіх країн», а в огляді зовнішніх
зв’язків підкреслювалося, що «європейське об’єднання не спрямоване проти
будь-кого і не натхненне прагненням до влади»; в третьому – коротко
підкреслюється «динамічний характер будівництва єдиної Європи».
26 червня 1984 р. на саміті в Фонтенбло голови десяти країн-членів
оголосили про те, що хочуть посилити європейську ідентичність громадян
своїх держав, з огляду на що була організована робоча група, яка розробляла
заходи щодо посилення європейської ідентичності та формування
внутрішнього простору Європи без кордонів. Цей проєкт отримав назву
«Народна Європа» [7].
У Хартії Європейської ідентичності [5] дається різнобічна
характеристика європейської ідентичності. По-перше, вона розглядається як
спільність долі, залежність народів Європи один від одного у спільному
будівництві мирного європейського порядку. По-друге, європейська
ідентичність виявляється у спільності цінностей, що беруть початок у
класичній старовині, християнстві, Ренесансі та Просвітництві й засновані на
толерантності, гуманізмі і братерстві, визнанні фундаментальних прав
людини і норм права, впровадженні в загальних принципах, що
підтверджують волю індивідуальної і соціальної відповідальності. По-третє,
європейська ідентичність виявляється як спільність життєвого простору, в
якому розвивається європейське громадянство, згідно з яким всі громадяни у
всіх державах-членах мають ті самі права й обов’язки. По-четверте,
європейська ідентичність означає створення політичної, економічної та
соціальної спільнот. По-п’яте, згідно з Хартією, європейська ідентичність
виявляється у специфічній відповідальності: тільки через співробітництво,
згуртованість і єдність Європа може ефективно допомагати вирішувати
власні та світові проблеми, розбіжність у європейській політиці –
безвідповідальність, яка може призвести до хаосу [2].
Наприклад, Вацлав Гавел, чеський політик, у своїй промові в
Стразбурзі говорив: «Європейський Союз заснований на великому наборі
цінностей, корені якого сягають в античність і християнство, і які за 2000-
ні рр. перетворилися в те, що ми сьогодні визнаємо основами сучасної
демократії, верховенства закону і громадянського суспільства. Цей набір
цінностей має свою чітку моральну основу і свої очевидні метафізичні
коріння, незалежно від того, визнає це сучасна людина чи ні. Отже, не можна
143
сказати, що Європейський Союз позбавлений свого власного духу, з якого
випливають всі конкретні принципи, на яких він заснований. Схоже, однак,
що цей дух досить важко побачити. Він здається занадто прихованим за
горами системних, технічних, адміністративних, економічних, монетарних та
інших заходів, які його містять. Ось чому мені здається, що, мабуть,
найважливіше завдання, яке стоїть сьогодні перед Європейським Союзом, –
це «вигадати щось нове і дійсно чітке, роздум про те, що можна назвати
європейською ідентичністю, нове і дійсно чітке визначення європейської
відповідальності»… Я б, наприклад, вітав би, якби Європейський союз
заснував власну хартію, яка б чітко визначала ідеї, на яких він заснований,
його значення і цінності, які він має намір втілювати» [4].
Загалом можна виділити різні підходи щодо дефініції цього «феномена», і
також може бути різною типологія цих підходів. Наприклад, можна виділити
два наступні підходи, де: перший передбачає бути громадянином європейської
держави, а другий ідентифікувати себе саме із Європейським Союзом. Одні
автори заперечують європейську ідентичність; інші, навпаки, висувають
концепції «єдиної Європи» або навіть «Європи регіонів», у яких на перше місце
висувається європейська ідентичність і на другий план відноситься значення
національної ідентичності. Виділяється й окрема група дослідників, яка поєднує
декілька елементів у тлумаченні європейської ідентичності: національний на
звичному державному рівні; пан’європейський або транснаціональний, що
формується на наднаціональному рівні, створюючи феномен «європейської
ідентичності»; і етнічний, що спостерігається на регіональному рівні
поліетнічних суспільств [1].
Поняття європейської ідентичності може передбачати в собі різні
конотації: для однієї частини громадян Європи це будуть культурні аспекти
(здебільшого це характерно для Польщі, Румунії, Литви або бельгійської
Фландрії), водночас для інших важливіші громадянські орієнтири (це можна
прослідкувати у Німеччини, Фінляндії, Ірландії, Греції). Найвищий рівень
ідентифікації з Європою можна побачити в Італії, Іспанії, Португалії,
Угорщині, Естонії та бельгійській Валлонії, на порядок нижче він у
Великобританії, Швеції, Данії та Литві.
Отже, можна визначити, що європейський континент – це
інтелектуальний конструкт, політичний та ідеологічний проєкт, відповідно й
поняття «європейської ідентичності» буде комплексним та широким.
Насамперед інтеграція в європейський простір передбачає приєднання до
європейських структур не лише на фізичному рівні, а й на економічному,
політичному та соціокультурному. Отже, варто визначати європейську
ідентичність не тільки як прийняття та усвідомлення демократичних
цінностей та свобод, європейського способу життя чи статусу, а і як
відповідальність за дотримання нових стандартів в різних галузях, за
збереження національної ідентичності в рамках інтеграційного розвитку,
відповідальність за вироблення умов збереження власної культури в рамках
європейської мультикультурності.

144
 Джерела та література
1. Козловець М. А. Європейська ідентичність: уніфікація чи «єдність в розмаїтті».
Гуманітарний вісник ЗДІА. Вип. 37, Житомир, 2009.
2. Тихомирова Є. Б. Формування європейської ідентичності як чинник європейської
інтеграції. Наукові записки. Т. 45. Політичні науки, 2005.
3. Тихонова Л. А. Европейская и национальная идентичность: проблемы и перспективы.
Весник ХНУ им. В. Н. Каразина. № 1029-I/2012. Серия «Теория культуры и философия
науки». 2012.
4. Extract from the speach made by the President of the Czech Republic to the European
Parliament in Strasbourg on March 8th, 1994.
5. Корнієнко В. О., Денисюк С. Г. Формування європейської ідентичності: аргументи для
України. URL: http://www.eurit.it/Eurplace/diba/citta/cartaci.html
6. У кожного своя власна Европа. З Тімоті Гертоном Ешем розмовляє Ян Стремковскі.
URL: http://www.ji.lviv.ua/n22texts/ash.htm
7. В. О. Корнієнко. Європейська ідентичність: міф чи реальність? URL:
https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=1&ved=2ahUKEwiojN
yvjtvoAhWuy6YKHUUEDlEQFjAAegQIBRAB&url=https%3A%2F%2Fconferences.vntu.edu.u
a%2Findex.php%2Fall-hum%2Fall-hum-
2018%2Fpaper%2Fdownload%2F4836%2F3944&usg=AOvVaw2BBy8CjouhTHmbfMWSJrDM
8. Declaration on European Identity. URL: https://penguincompaniontoeu.com/
additional_entries/declaration-on-european-identity/

Мусіюк Інга
ОБРАЗ РОСІЇ В ГЛОБАЛЬНИХ ЗМІ
Анотація. У статті висвітлено питання конструювання образу держави глобальними
засобами масової інформації на прикладі Російської Федерації. У результаті проведеного
аналізу зроблено акцент на особливостях репрезентації Росії як актора міжнародних відносин
на сторінках BBC і CNN, а також сформованому ними образу цієї держави.
Ключові слова: образ держави, глобальні ЗМІ, Російська Федерація, CNN, BBC.

Abstract. The article highlights the issue of constructing the state image by global media
on the example of the Russian Federation. As a result of the analysis, an emphasis is placed on
the features of the Russia representation as an actor in international relations on the pages of
the BBC and CNN and the formed image of this state.
Keywords: image of the state, global media, the Russian Federation, CNN, BBC.

Процес розвитку держави не може відбуватися окремо від сприйняття та

подальшого аналізу її дій з боку інших учасників міжнародних відносин, а
також тих обговорень і дискусій, які існують в їхньому інформаційному полі.
Сьогодні держави опиняються під дедалі більшим впливом з боку засобів
масової інформації, стаючи їхнім своєрідним об’єктом, тому складно випустити
з поля зору ті держави, які є найбільш помітними на світовій арені.
Питанням конструювання образу держав займається велика кількість
дослідників. Важливими є праці відомих зарубіжних вчених С. Анхольта і
К. Дінні та вітчизняних науковців А. Вендель, О. Гарбери, О. Євтушенка та
інших. Роль засобів масової інформації у сучасному суспільстві висвітлена в
роботах Л. Артца, Д. Ван Беля, Ф. Кобана, П. Робінсона, П. Сейба,
Р. Фрьоліха, М. Лебедєвої, Н. Саліма, І. Сидорської, які працюють в

145
парадигмі можливого політичного впливу ЗМІ, визначення їхнього статусу та
значення у світовій політиці.
Мета повідомлення – з’ясувати, яким є образ Росії в BBC та CNN, і
визначити засоби, за допомогою яких він створюється.
Сьогодні популярність мережі Інтернет швидко зростає, більшість
медіа мають власні сторінки в Інтернеті та YouTube-канали, але вплив
глобальних ЗМІ на суспільство ще є значним. Найпростішим способом
отримати корисну інформацію про те, що відбувається у світі для мільйонів
людей є глобальні новинні мережі CNN International [3] і BBC World [2].
Саме BBC і CNN є вдалими представниками глобальних медіа для
проведення аналізу особливостей конструювання образу важливих гравців на
світовій арені, зокрема Росії.
Образ будь-якої держави, передусім, асоціюється з тими діями, які вона
виконує на міжнародній арені, але в конструюванні такого образу велику
роль відіграють глобальні ЗМІ. Історичний контекст образу Росії пройшов
довгий шлях формування, наповнюючись різними змістами. Порівнюючи
зовнішню політику Російської Федерації на сучасному етапі з політикою, яку
вона проводила в минулому, можна помітити, що вона є продовженням
дорадянської та радянської зовнішньої політики, повністю вписуючись в
історичні традиції минулого. Схильність до імперіалізму, претензії на
широкий географічний простір і протистояння західним цінностям повністю
успадкувалися нинішньою Росією. У цьому контексті цікавим видається
публікація BBC 2019 р. «Йосип Сталін: чому так багато росіян люблять
радянського диктатора» [6]. BBC наводить дані соціології, згідно з якими
51 % опитаних у 137 містах і селищах громадян РФ поважають, люблять або
захоплюються Сталіним [6], що демонструє сумування за минулим та запит
росіян на недемократичну владу.
Особливості репрезентації в BBC і CNN російської дійсності
стосуються питань цензури, використання соціальних мереж, домашнього
насильства, ЛГБТ-спільноти. Окрема увага приділена політичному режиму з
акцентом на персоніфікованій владі та сильному контролі з боку уряду всіх
сфер життя. Найбільш гостро проблема централізації Росії проявляється в
тиску на ЗМІ, монополія над якими належить уряду, обмеженні особистих
свобод шляхом втручання влади в діяльність користувачів мережі Інтернет і
відсутності на практиці будь-яких демократичних засад. Як пише CNN,
1 листопада 2019 р. набрав чинності закон, підписаний В. Путіним, про нові
правила, які дадуть змогу створити національну мережу з можливістю
функціонування незалежно від решти світу [5]. У профілі BBC World при
подання інформації про нинішнього російського лідера є рядок, де
вказується, що після приходу до влади у 2000 р. президент Росії посилив свій
контроль над державними інститутами та ЗМІ [7]. BBC зазначає, що
президент РФ має негативну репутацію як всередині країни, так і за
кордоном, переважно через відхід від демократії та посилення впливу
владної еліти. Внаслідок такої специфіки політичного режиму нинішнього
президента Росії багато дослідників визначили його як «путінізм» [7].
У питанні ролі Російської Федерації на міжнародній арені немає
однозначних поглядів. Компанія BBC формує профілі по країнам, де показані
146
і аспекти зовнішньої політики держав. Росія в 2000-х рр. стрімко розвивалася
економічно, тому BBC Russia Profile зазначає, що вона зайняла більш рішучу
зовнішньополітичну позицію і стала відкрито просувати свої потенційні
інтереси в колишніх радянських державах, навіть за рахунок протидії Заходу.
Як результат виникла напруженість, яка особливо загострилася в 2008 р.
через агресію в Грузії. Подальші розбіжності, як зазначає BBC, були
пов’язані з планами США щодо протиракетної оборони в Східній Європі та
роллю Москви в ядерній енергетичній програмі Ірану [8].
На сторінках CNN International Російська Федерація в особі
міжнародного актора подається переважно в контексті політики США.
Зростає інтерес до таких проблем, як-от вплив росіян на вибори в США та
відстеження підозрілих російських акаунтів. У дослідженні CNN 2019 р. «Як
одне питання ілюструє поділ Америки над Трампом і Росією» новинне
агентство посилається на опитування, проведене газетою The Washington
Post. Питання, чи намагалася Росія втрутитися в президентські вибори
2016 р., було поставлено 841 дорослому. Серед всіх дорослих 43 % були
одноголосні в думці, що спеціальний радник Роберт Мюллер довів російську
змову і втручання у вибори в США [9].
У статті журналіста Джилл Догерті, яка також є керівником
московського бюро, «We need a new approach to deal with an aggressive
Russia» за 2018 р. піднімається питання потреби зміни підходу США до
Росії [4]. В. Путін, на думку дослідниці, ніколи не сприймав західні ідеї,
цінності, принципи і «ліберальний міжнародний порядок» загалом [4].
Нинішня стратегія США щодо Росії не працює, водночас держава стає більш
агресивною у зовнішній політиці і менш демократичною у внутрішній. Для
вирішення проблеми, на думку експертів CNN International, необхідна більш
гнучка стратегія, на відміну від простої конфронтації: додати у відносини з
Росією складові конкуренції та співробітництва [4].
Виходячи з викладеного матеріалу, Росія виступає як неоднозначний
актор міжнародних відносин з позиції таких глобальних засобів масової
інформації, як BBC та CNN. Особливості репрезентації російської дійсності
BBC і CNN зводяться до переважно негативного висвітлення держави,
внаслідок чого в очах міжнародної громадськості Російська Федерація
розглядається як централізована держава з широким спектром соціальних
проблем і нерозвиненим інститутом демократії.

Джерела та література

1. Орлова О. Г. Образ России в зарубежных СМИ. Грамота. 2015. № 7(49). C. 146–149.

URL: www.gramota.net/materials/2/2015/7-1/41.html (дата обращения: 28.03.2020).
2. BBC World. URL: https://www.bbc.com/news/world (last accessed: 01.04.2020).
3. CNN International. URL: https://edition.cnn.com/ (last accessed: 01.04.2020).
4. Dougherty J. We need a new approach to deal with an aggressive Russia. CNN Opinion. Nov.
30, 2018). URL: https://edition.cnn.com/2018/11/30/opinions/us-new-approach-to-russia-
opinion-intl/index.html (last accessed: 01.04.2020).
5. Ilyushina M., Hodge N., Gold H. Russia rolls out its «sovereign internet». Is it building a
digital Iron Curtain? CNN Business. November 1. 2019. URL:
https://edition.cnn.com/2019/11/01/tech/russia-internet-law/index.html (last accessed:
02.04.2020).

147
6. Joseph Stalin: Why so many Russians like the Soviet dictator. BBC World News. April 18.
2019. URL: https://www.bbc.com/news/world-europe-47975704 (last accessed: 02.04.2020).
7. Russia country profile. BBC World News. April 26. 2019. URL:
https://www.bbc.com/news/world-europe-17839672 (last accessed: 02.04.2020).
8. Russia profile – Overview. BBC World News. December 27. 2016. URL:
https://www.bbc.com/news/world-europe-17839881 (last accessed: 02.04.2020).
9. Stelter B. How a single poll question illustrates America’s divide over Trump and Russia.
CNN Business. February 14. 2019. URL: https://edition.cnn.com/2019/02/13/media/trump-
russia-poll-question/index.html (last accessed: 31.03.2020).

Оцвера Анна

МЕДІАДИСКУРС ПОЛІТИЧНОГО ТВІТТИНГУ

ЛІДЕРІВ ДЕРЖАВ В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ

Анотація. У дослідженні аналізується медіадискурс політичного твіттингу

Дональда Трампа, Джастіна Трюдо та Бориса Джонсона на предмет використання
впливу на громадськість в умовах боротьби з новою загрозою ХХІ ст. – пандемією
COVID-19.
Ключові слова: медіадискурс, політичний твіттинг, мікроблогінг, лідер держави,
twiplomacy.

Abstract. This study has a goal to analyze the media discourse of political tweeting by
Donald Trump, Justin Trudeau, and Boris Johnson. How the contex of the tweets influence on
the public in the face of a new 21st century threat - the COVID-19 pandemic.
Keywords: media discourse, political tweeting, microblogging, state leader, twiplomacy.

У сучасному світі політична комунікація є одним із ефективних способів

впливу на колективне мислення. Головним завданням політичного
медіадискурсу є мовленнєвий вплив на аудиторію. Раніше під політичним
дискурсом розуміли «дискурс політичних текстів, що належать представникам
конкретної національної спільноти і призначені для представників тієї ж
національної спільноти» [6]. На сьогодні функціонування політичного дискурсу
відбувається в умовах формування нових комунікативних просторів. Саме
таким комунікативним простором є соціальна мережа Твіттер.
Різноманітність висловлювань лідерів держав у Твіттері змусило
дослідників розглядати портал мікроблогінгу крізь призму жанрів, які
застосовують користувачі в політичному дискурсі своїх твітів. Жанрові
особливості політичного твіттингу вивчаються дослідниками з погляду
різних аспектів комунікації: залежно від комунікативної мети
(Шмельова Т.) [7], відповідно до комунікативних функцій твітів (Daer A.,
Hoffman R., Goodman S.) [1], виокремлюючи Твіттер в самостійний жанр –
«твіттинг» (Кобрин Н., Гончарова Е.) [5], [3].
Використання Твіттер політичними лідерами вплинуло на появу такого
явища, як Twiplomacy. Термін Twiplomacy вперше з’явився у серпні 2012 р. в
доповіді женевської фірми Burson-Marsteller, яка вивчала роль світових
лідерів у Твіттері і намагалася проілюструвати, як соціальні медіа
зменшують розрив між ними та громадськістю. Twiplomacy надає
можливість збирати інформацію, передбачати, аналізувати, керувати та
148
швидко реагувати на міжнародні події, відслідковувати настрої
громадськості, особливо в умовах появи нових загроз в міжнародному
середовищі. Однією з таких загроз сьогодні є світова пандемія COVID-19.
Метою дослідження є проаналізувати політичний твіттинг лідерів
держав на предмет комунікації з громадськістю в умовах пандемії.
Для аналізу було обрано акаунти в Твіттер трьох лідерів держав:
Президента США Дональда Трампа @Donald J. Trump (лідера політичного
твіттингу у світі за рейтингом Twiplomacy 2018) [2], Прем’єр-міністра
Великої Британії Бориса Джонсона @BorisJohnson та Прем’єр-міністра
Канади Джастіна Трюдо @Justin Trudeau.
Інструменти впливу на аудиторію, що використовують лідери держав,
різняться залежно від офіційної позиції держави щодо пандемії,
загальноповедінкових та світоглядних імперативів лідера та методів
боротьби з пандемією всередині кожної держави. Універсальними способами
впливу на аудиторію є маніпуляції з інформацією (заклики, звертання,
риторичні запитання, використання фото та відео, а також позначень, таких
як #), що допомагають звернутися до певної соціальної групи, акцентувати
увагу на події та стимулювати аудиторію до дії. У процесі комунікації для
визначення впливу повідомлення на аудиторію в когнітивному аспекті
політичного медіадискурсу Твіттер впливає на знання, думки і ціннісні
установки адресата, формує знання, образи і відносини у членів суспільства,
спонукає до певних реакцій або відношення до дії за допомогою типів
інформації, в когнітивному аспекті, а також за допомогою мовних засобів [4].
Основними складовими медіадискурсу твіттингу трьох обраних
політичних лідерів в умовах пандемії є заклик до дотримання карантинних
норм, висвітлення заходів уряду щодо протидії пандемії та подяка усім тим,
хто активно долучається до боротьби з вірусом. Проте співвідношення цих
складових у кожного лідера є відмінною.
Наприклад, приблизно 85 % твітів Дональда Трампа присвячені темі
COVID-19, водночас інші 15 % Президент США використовує для дискусій з
демократами та спростування фейків від ЗМІ. Головний акцент Трамп робить
саме на діяльності уряду в контексті протидії пандемії. Твіти, що містять
заклик чи подяку, використовується рідше. Проте особливістю твіттингу
Трампа є формат заклику та особливий стиль власне твітів. Президент США
використовує такі способи звернення до аудиторії, як риторичні запитання,
часте використання знаків оклику та позначок за допомогою @, цілі слова та
речення, виділені великими літерами (Сaps Lock) [10]. Такий формат дає
змогу дописувачу привернути увагу читача до цього твіту та долучити до
дискусії. Також Дональд Трамп використовує фото та відео для висвітлення
новин на тему COVID-19.
Позиція Джастіна Трюдо та Бориса Джонсона в мікроблозі Твіттер
досить подібна. Обидва лідери в твіттингу акцентують увагу на заклику до
своєї аудиторії, використовуючи особисті відеозвернення, фото та відео з
рекомендаціями щодо перевірки на наявність перших симптомів вірусу,
заходів протидії та посиланнями на служби швидкого реагування. Акаунтам
Прем’єр-міністрів Великої Британії та Канади характерна висока
інформативність твітів, де міститься статистична інформація, офіційні дані
149
щодо кількості волонтерів, залучених до заходів протидії вірусу, та тестів на
виявлення COVID-19, зроблених в державі (чого бракує акаунту Дональда
Трампа). Особливістю медіадискурсу твітів Джастіна Трюдо є акцент на
міжнародній співпраці та підтримці Канадою інших держав. У контексті
цього Прем’єр-міністр Канади згадує і Україну [9].
Найбільш вживаними хештегами, що закликають населення залишатися в
ізоляції та дотримуватися карантинних норм, є #COVID19 та #coronavirus. Але
кожен лідер також додатково використовує хештеги, притаманні дискурсу в
його державі. Наприклад, Дональд Трамп користується хештегом #CaresAct та
#MAGA (найулюбленіший хештег Президента ще до пандемії), а Джастін
Трюдо іноді використовує хештег #NVN2020. Медіадискурсу політичного
твіттингу Бориса Джонсона та багатьох представників уряду Великої Британії
притаманне використання хештегу #StayHomeSaveLives, який об’єднує
інформацію щодо пандемії в державі. Прем’єр-міністр Великої Британії навіть
закріпив у своєму акаунті зображення із закликом до громадян своєї держави
дотримуватися карантинних норм [8].
Отже, використовуючи політичний твіттинг, лідери держав формують
образ держави, що протидіє новій загрозі ХХІ ст., а також встановлюють
комунікативні зв’язки з громадськістю. Медіадискурс твіттингу Дональда
Трампа, Бориса Джонсона та Джастіна Трюдо відрізняється інформативністю
твітів та інструментами впливу на аудиторію залежно від методів боротьби
держави з вірусом та загальноповедінкових і світоглядних імперативів
особистості. Проте в усіх лідерів присутній єдиний меседж: дотримання
карантинних заходів та боротьба з пандемією.
Джерела та література
1. Daer A., Hoffman R., Goodman S. Rhetorical functions of hashtag forms across social media
applications. Communication Design Quarterly Review archive. Vol. 3. Issue 1. New York, USA.
Nov., 2014. P. 12–16. URL: http://williamwolff.org/wp-content/uploads/2016/08/Daer_et_al-
SIGDOC_Poster_Final_with_Permissions_2014.pages-libre.pdf
2. Twiplomacy Study 2018. July 10. 2018. URL: https://twiplomacy.com/blog/twiplomacy-
study-2018/
3. Гончарова Е. Жанрообразующие характеристики англоязычного Твиттера.
Актуальные проблемы филологии и педагогической лингвистики, 2019. URL:
https://cyberleninka.ru/article/n/zhanroobrazuyuschie-harakteristiki-angloyazychnogo-
mikrobloga-tvitter/viewer
4. Кобрин Н. Медиатексты твиттера в когнитивном аспекте (на материале английского
языка): автореф. дис. канд. филол. наук. Москва. МГУ, 2016. URL:
http://dissovet.philol.msu.ru/docs/2016_KobrinNV_avtoreferat_10.02.04_80.pdf
5. Кобрин Н. Твиттинг – новый социокоммуникативный жанр интернет-коммуникации,
2016. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/tvitting-novyy-sotsiokommunikativnyy-zhanr-
internet-kommunikatsii/viewer
6. Чикилева Л. Прагмалигвистический аспект политического медиадискурса как средства
формирования ценностей нации. Москва, 2017. URL:
http://libartrus.com/arch/files/2017/1/07_170303_Chikileva_v3_82-94.pdf
7. Шмелева Т. Модель речевого жанра. Жанры речи. Саратов: Колледж, 1997.
8. URL: https://twitter.com/BorisJohnson
9. URL: https://twitter.com/justintrudeau/status/1240730103702831107
10. URL: https://twitter.com/realdonaldtrump/status/1242455267603877894

150
 СЕКЦІЯ 4
ОСОБИСТІСТЬ І СОЦІУМ В ІСТОРІЇ

Сайчук Костянтин

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ КОЗАЦТВА

ПРОТЯГОМ 1648–1657 рр.

Анотація. У статті розглядаються соціально-економічні зміни козацтва

протягом 1648–1657 рр. Зокрема прослідковується економічна політика Богдана
Хмельницького в досліджуваний період, розглядаються важливі соціальні питання. 
Ключові слова: козацтво, визвольна війна, Богдан Хмельницький, економічна
політика.
 
Abstract. The article deals with the socio-economic changes of the Cossacks over the
years 1648–1657. In particular, the economic policy of Bohdan Khmelnitsky is traced during the
studied period, important social issues are considered. 
Keywords: Cossacks, liberation war, Bohdan Khmelnytsky, economic policy. 
 
У процесі еволюції якісні зрушення часто бувають пов’язані з
конкретними подіями та явищами. Для українського козацтва такою подією
стала Національно-визвольна війна середини XVII ст. 
Відомо, що провідною силою, на яку спирався у визвольній війні
Б. Хмельницький, були козаки. Козацтво продовжувало відігравати ту саму
важливу роль і після визвольної війни. 
Козаки мали такі привілеї: їм дозволяли торгувати, виготовляти
горілку, мати самоврядування. Військова служба давала козакам право на
власність на землю, звільнену від сплати податків. Єдине, що було
заборонено козакам, це примушувати селян працювати як кріпаків. 
Насправді під час визвольної війни в Україні виділялися дві групи
населення: козацтво та міщани і селяни. Міщани та селяни набували повних
цивільних прав і, зокрема, ставали повноправними власниками своїх
наділів [5, 90]. 
Б. Хмельницький значне місце приділив аграрному питанню.
Основною формою ведення бізнесу було вільне мале та середнє
землеволодіння. Селянсько-козацьке дрібне господарство стало основним
видом господарства на Дніпрі, і це, на наш погляд, можна вважати
прототипом ведення господарства. Орендна плата, яку виплачували селяни
на користь гетьманства, була значно нижчою від тієї, яку отримували
феодали напередодні визвольної війни [3, 128]. 
Б. Хмельницький намагався покращити рентні відносини. В
універсалах 1648 р. він вимагав ліквідації кріпацтва. У 1651 р. він уже
запропонував замінити відробіткову ренту оброком, тобто мала місце

151
тенденція до переходу на натуральну і навіть грошову ренту. Безумовно, це
був прогресивний крок у формуванні нових економічних поглядів гетьмана. 
Ставлення Б. Хмельницького до феодального землеволодіння було чітко
визначено у численних універсалах, виданих ним для різних соціальних груп
населення. Основна частина землі, яка була звільнена після вигнання польських
феодалів, перейшла у власність Війська Запорозького. З цього фонду гетьман
дарував маєтки козацьким старшинам, українській знаті, православним
монастирям; частина землі була продана тим же соціальним групам. Крім того,
українському дворянству, яке перейшло на бік визвольної армії, забезпечили
право на колишні земельні володіння, дозволили використовувати всі
надходження від успадкованих маєтків, незалежно від їхнього географічного
розташування. Виняток становили королівські (державні) та інші скарбні землі,
які були виключені із користування дворянства [5, 13]. 
Економічній політиці Б. Хмельницького в галузі торгівлі та ремесел
притаманні елементи меркантилізму: ствердження необхідності активного
втручання державної влади в економічне життя країни, заохочення імпорту
та обмеження експорту золота, заохочення експорту товарів, покарання
українських купців за посередницькі обов’язки, допомогу (фінанси,
обладнання) підприємницькій діяльності ремісників та купців. Подібні
погляди гетьмана були зумовлені внутрішніми процесами, що відбувалися в
економіці України, та впливом політики російського уряду. 
Економічна політика, яку проводив Б. Хмельницький, створила
сприятливі умови для накопичення початкового капіталу та розвитку
мануфактурного виробництва [1, 35]. 
Гетьман приділяв значну увагу у своїй економічній діяльності
фінансовій політиці. Був створений фінансовий апарат. Фінанси
безпосередньо управляли гетьманською скарбницею. В українській
фінансовій системі існувало три основні рівні управління: загальний,
полковий та сотенний уряд, кожен з яких відповідав за фінанси. 
Фінансова та торговельно-промислова політика протягом 1648–
1657 рр. забезпечила створення економічних основ Української козацької
держави. За формою це була національна політика, яка містила елементи
меркантилізму та протекціоністських заходів. Реалізація такої політики
сприяла формуванню нової економічної структури з вільними
товаровиробниками, конкуренцією, розгалуженим внутрішнім ринком та
міжнародними торговельними відносинами [2, 44]. 
Пріоритетами Богдана Хмельницького в економіці козацької доби
були: ліквідація кріпацтва, визнання приватної власності на землю та майно,
вільне підприємництво та конкуренція, потреба в соціальному захисті та
просуванні культури та освіти. 
Отже, протягом 1648–1657 рр. в Україні сформувалася економічна
система з особливостями буржуазного способу виробництва, що спричинило
нові підходи до навчання та виховання підростаючого покоління. 
Поступовий розвиток економіки країни спричинив зміни у формуванні
економічних поглядів молоді. Традиційно молоді люди набували економічних
152
знань та певних навичок у сім’ї, беручи активну участь у господарській
діяльності. Далі основи економічних знань засвоювалися в школі. 
За словами І. Д. Яворницького, у Запоріжжі існували такі типи шкіл, як
січова, монастирська та парафіяльна. Школи останнього типу існували при
парафіяльних церквах і навчали дітей запорізьких козаків, які мешкали у
селищах, господарствах [6, 216]. 
У січових школах хлопчиків, яких приймали та усиновляли козаки, або
які приїхали з України та Польщі без їхньої волі, або завезли заможні батьки
на Січ для навчання, називали «молодиками». Січові студенти навчалися
читати, писати, співати, рахувати. Вони мали власну військово-комунальну
систему; у них був спільний шкільний фонд, їхній дохід був частково від
батьків, частково за службу в церкві та читання псалмів над загиблими
козаками, за продаж у січовій церкві, на колядки. Крім того, студенти Січі
отримували певну кількість бойових припасів, свинцю та пороху. Вже цей
опис майна та діяльності учнів свідчить про те, що вони знали основи
економічних знань, які вони здобували переважно під час роботи. 
За успіхами козацьких дітей уважно стежили вчителі, і, помітивши
обдарованих дітей, їх рекомендували для подальшого навчання у вищих
навчальних закладах, що можна вважати першими паростками вищої школи.
З-поміж них Львівська, Луцька братські школи, Харківський, Чернігівський,
Київський колегіуми (останній став академією у 1701 р.), Острозька
академія [4, 217]. 
Козаки, як правило, віддавали своїх дітей до Київської академії, яка
дала найбільший відсоток грамотних козаків на Січі. Київська академія була
навчальним закладом європейського типу, де студенти отримували
багатогранну освіту. Вони вивчали слов’янську, українську, польську,
грецьку, латинську, давньоєврейську, а пізніше – французьку, німецьку,
російську мови; поетику, риторику, діалектику, філософію, теологію, історію,
географію, математику, геометрію, астрономію. 
Отже, в період соціально-економічних змін козацтва протягом 1648–
1657 рр. в Україні почали розвиватися капіталістичні відносини, що знайшло
своє відбиття в новітніх на той час поглядах Богдана Хмельницького і
спричинили потребу в нових економічних знаннях. 
 
Джерела та література

1. Брехуненко В. Богдан Хмельницький. Київ, 2017. 72 с.

2. Гайбондюк В. Д. Богдан Хмельницький – славний син і видатний гетьман України.
Рівне, 2015. 132 с.
3. Костомаров М. І. Богдан Хмельницький: Історична монографія. Дніпропетровськ: Січ,
2014. 843 с.
4. Кривошея В. В. Козацька еліта Гетьманщини. Київ: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН
України, 2018. 452 с.
5. Стороженко І. С. Реформування Запорозької Січі Хмельницьким. Київська старовина.
1999. № 2. С. 10–28.
6. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: в 3-х т. Київ: Наук. думка, 2015. Т. 1.
592 с.
153
Стоберська Надія

ПОТОЦЬКІ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ:

ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ КОНТЕКСТ

Анотація. У розвідці проаналізовано стан сучасної української історіографії щодо

представників роду Потоцьких у правобережних губерніях. Показано, що науковці
приділили увагу генеалогії, економічній та меценатській діяльності представників цього
роду, визначили їхнє місце у політичному сегменті Російської імперії. Вони наголошують
на тому, що Потоцькі протягом поколінь були підприємцями, які створювали потужні
підприємства, хоча на межі ХІХ–ХХ ст. переживали кризу.
Ключові слова: Потоцькі, польські землевласники, Правобережна Україна,
історіографія.

Abstract. The investigation analyzes the state of contemporary Ukrainian historiography

with respect to the members of the Pototskyi family in the right-bank provinces. The study
revealed that scientists looked into the genealogy, economic and patronage activities of the
family members, and identified their place in the political segment of the Russian Empire. They
emphasize the fact that several generations of the Pototskyis were involved in entrepreneurial
activity, founding prosperous companies, despite the crisis they were hit by at the turn of the
ХІХ–ХХ centuries.
Keywords: the Pototskyis, Polish landowners, Right-Bank Ukraine, historiography.

Польські землевласники, незважаючи на малочисельність, були

потужною соціальною верствою у Правобережній Україні через великі
землеволодіння. Внаслідок активної господарської діяльності, використання
новітніх технологій і перетворення своїх маєтків на великі сільськогосподарські
підприємства, польські землевласники відігравали важливу роль у соціально-
економічному розвитку Правобережної України. Серед найвпливовіших були
графи Потоцькі, яким належали Уманщина, Тульчинський, Могилевський,
Дашівські, Ямпільський, Краснянський, Махновський, Любарський,
Гусятинський ключі, Ольховецьке та інші староства в Брацлавському та
Подільському воєводствах. На початку ХІХ ст. Станіслав-Фелікс Потоцький на
Уманщині володів 159 містечками і селами [6, 16].
Історіографічний вимір історії роду Потоцьких вже потрапив у поле
зору науковців. Зокрема Т. Чубіна виділила п’ять груп досліджень:
узагальнюючі праці українських, російських і зарубіжних дослідників; студії,
в яких простежуються окремі представники Потоцьких; праці, присвячені
суспільно-політичним і соціально-економічним аспектам; дослідження
власне Тульчинської лінії Потоцьких; генеалогічно-бібліографічні
видання [11]. Дослідник І. Кривошея вивчав джерела до історії та генеалогії
шляхти Правобережної України Уманського повіту [4]. З огляду на великий
інтерес науковців до роду Потоцьких наразі є потреба систематизувати
наявну наукову інформацію та визначити перспективні напрями дослідження
цих землевласників, що і є метою нашої розвідки.
Вивченням історії походження польських землевласників, зокрема
Потоцьких, займається О. Лобко. На основі широкого кола джерел авторка

154
дослідила комплекс маєтків і землеволодіння цієї родини. Їй вдалося
визначити обставини переходу маєтків від одного власника до іншого,
простежити їхній вплив на соціально-економічну сферу Правобережної
України, зокрема внесок у становлення промисловості. У працях О. Лобко
детально досліджено еволюцію маєткового комплексу графів Потоцьких
(герб Пилява) у Правобережній Україні 1830–1917 рр. [6, 21]. Після
повстання 1830–1831 рр. Потоцьких врятувало від конфіскації
правобережних землеволодінь довічне володіння цими землями. У власності
Потоцьких перебував один із найбільших маєтків Правобережної України –
Теплицько-Бубновецько-Ситковецький маєток. Саме у Ситківцях (1836 р.)
був побудований один із перших цукрових заводів. Загалом станом на кінець
ХІХ ст. Потоцькі у власності мали Соболівський і Ситковецький цукрові
заводи, два винокурінні заводи, млини, цегельний завод. Тобто на
правобережних землях станом на ХІХ ст. сформувалися потужні промислові
комплекси. О. Лобко зауважила, що, незважаючи на численні конфіскації та
продажі земель, Потоцькі залишалися найбільшими землевласниками
Уманщини на середину ХІХ ст. [6, 23].
Дослідниця Н. Темірова позиціонує Потоцьких як латифундистів, яким
вдалося зберігати доволі міцні позиції у правобережних губерніях до початку
ХХ ст. У монографії та статейних публікаціях вона показала, що,
орієнтуючись на ринок, на їхніх землях було організовано високотоварне
сільське господарство з розвиненою переробною промисловістю [9, 66].
Господарську діяльність Потоцьких у Волинській губернії дослідив
В. Павлюк. Автор зауважив, що соціально-економічний розвиток краю
залежав від активної господарської діяльності польських землевласників, які
перетворювали свої маєтки на капіталістичні підприємства. Польські
землевласники посідали провідне місце у цукровому, винокурінному,
борошномельному та суконному виробництві. Цукрові заводи створювалися
на базі великих латифундій, зокрема Потоцьким належало 7 заводів [7, 103].
О. Петренко проаналізував особливості ренти у панських маєтках,
зокрема Потоцьких. Він охарактеризував фільварок як форму організації
панського господарства у маєтку. Досліджено особливості соціально-
економічних відносин у маєтках польських землевласників Східного Поділля
наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. [8, 17].
Т. Клименко привернула увагу до ролі Потоцьких у розвитку Умані.
Вона подала цікаві відомості про Потоцьких, зокрема про Станіслава
Потоцького, Францішека Салезія Потоцького, Станіслава Щесного (Фелікс),
Софію Потоцьку [2, 236]. Потоцьким належало велике землеволодіння в
Липовецькому повіті – «Уманщина» площею 640,5 тис. дес.
сільськогосподарської землі та 126,8 тис. дес. лісу [1, 98]. Ф. Потоцький свої
великі маєтки, зокрема і м. Умань, віддавав в оренду, отримуючи взамін
великі прибутки. С. Потоцький займався вдосконаленням сільського
господарства. Вирощував пшеницю, жито, овес. Селян було переведено на
грошові податки [2, 237]. Все це сприяло розвиткові господарства.

155
 Водночас дослідники привернули увагу до проблем, що наростали
довкола маєтностей Потоцьких у ХІХ ст. О. Лобко виокремила основні
причини розпорошення польських маєтностей та земель: поділ між кількома
спадкоємцями; продаж чи застава маєтків; дарування земель. До цих
міркувань І. Кривошея додав про нездатність пристосуватися до нових
капіталістичних умов господарювання; поступове збільшення кількості
російських землевласників через шлюби з польськими магнатами, зокрема з
Потоцькими; обмежувальна політика російського керівництв щодо
зменшення польського землеволодіння [3, 157].
Науковці долучилися до просопографічного вивчення Потоцьких, які
були не лише великими землевласниками, заможними підприємцями, а й
обіймали високі посади у Російській імперії. І. Кривошея проаналізував
життєвий шлях трьох представників Тульчинської лінії, нащадків Станіслава
та Софії Потоцької, а саме Александра, Болеслава та Мечислава. Автор
зазначив, що всі три брати служили російському царизму, але лише
Александр був польським патріотом – прихильником відновлення
незалежності польської держави. Т. Чубіна дослідила генеалогію роду та
меценатську діяльність магнатів. Дослідниця зауважила, що маєтки були
великими історико-культурними осередками європейського значення [10,
399]. Авторка охарактеризувала представниць роду Потоцьких – Жозефіни
Потоцької, Софії Потоцької, Ольги Наришкіної та ін. [11, 228]. Вона
зауважила, що жінки в особі Потоцьких, виконували роль не тільки матері,
сестри чи дочки, але і мали особливе значення у суспільстві в образі
землевласниці, організаторки виробництва, меценатки тощо.
Отже, ознайомлення зі здобутками сучасних українських істориків
щодо вивчення Потоцьких у правобережних землях показало доволі високу
зацікавленість у проблемі. Науковці приділили увагу генеалогії, економічній
та меценатській діяльності представників цього роду, визначили їхнє місце у
політичному сегменті Російської імперії. Вони наголошують на тому, що
Потоцькі протягом поколінь були підприємцями, які створювали потужні
підприємства, хоча на межі ХІХ–ХХ ст. переживали кризу, зумовлену як
соціально-економічними процесами, так і політичними рішеннями імперської
влади. У подальшому науковцям доречно зануритися у вивчення інших родів
польського походження в українських землях загалом, співставити їхнє
становище у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій.

Джерела та література

1. Клименко Т. А. Економічний розвиток Черкащини в ХІХ ст. Проблеми історії

України ХІХ–ХХ ст. Вип. ХІV. С. 97–156.
2. Клименко Т. А. Умань за часів Потоцьких: документальна замальовка. Архіви
України. № 4(257). Київ, 2005. С. 237–241.
3. Кривошея І. Шляхта Уманщини в імперську добу (кінець ХVIII – перша половина
ХІХ ст.). Умань: ВПЦ «Візаві», 2014. 254 с.
4. Кривошея І. Три несхожих пагони одного родового дерева: непроста доля
Александра, Мечислава і Болеслава Потоцьких герба «Пилява» (Тульчинська лінія).

156
 Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. Київ: Інститут історії України,
2007 р. Вип. ХІV. С. 301–308.
5. Кривошея І. Джерела до історії та генеалогії шляхти Правобережної України: список
родів, внесених до родовідної книги Київської губернії по Уманському повіту кінця
ХVIII – першої третини ХІХ ст. Генеалогічні записки. Львів, 2012. Вип. 10. С. 36–44.
6. Лобко О. Еволюція маєткового комплексу графів Потоцьких (герб Пилява) у
Правобережній Україні 1830–1917 рр. Дух і література. Польські студії. № 20. Київ,
С. 13–46.
7. Павлюк В. Магнатерія Волині в умовах розвитку ринкових відносин у другій половині
ХІХ ст. Український історичний журнал. № 1. Київ, 2001. С. 102–108.
8. Петренко О. С. Панський маєток на Східному Поділля наприкінці ХVІІІ – у першій
третині ХІХ ст.: соціально-економічні та етноконфесійні відносини: автореф. дис…
канд. іст. наук: 07.00.01; НАН України. Ін-т історії України. Київ, 2005. 19 с.
9. Темірова Н. Р. Промислове підприємництво у поміщицьких господарствах
українських губерніях на зламі ХІХ–ХХ ст. Історичні і політологічні дослідження.
2014. № 1–2. С. 64–72.
10. Чубіна Т. Д. Рід Потоцьких в Україні (Тульчинська лінія). Черкаси: Черкаський
ЦНТЕУ, 2008. 512 с.
11. Чубіна Т. Д. Рід Потоцьких в Україні (Тульчинська лінія): суспільно-політичні та
культурологічні аспекти: дис…д-ра іст. наук: 07.00.01. Черкаси, 2008. 407 с.

Лук’яненко Володимир

ДОБРОЧИННО-МЕЦЕНАТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
МИКОЛИ ПОТОЦЬКОГО

Анотація. Мета дослідження – розглянули доброчинно-меценатську діяльність

Миколи Потоцького. Магнат Микола Потоцький був суперечливою постаттю, однак
його доброчинна довготривала й широкомасштабна діяльність на користь української
культури визначає його місце в когорті видатних українських меценатів.
Ключові слова: меценатська діяльність, мистецтво, скульптура, культура,
фінансова підтримка.

Abstract. The purpose o this study examines philanthropy activity of Mykola Pototskyi.
Magnate Mykola Pototskyi was a controversial figure, but his long-term and large-scale
charitable activity in favor of Ukrainian culture determines his place in a cohort of prominent
Ukrainian philanthropists. Among the motivating factors that led to the selection of patronage
objects moral, religious, aesthetic and patriotic ones dominated.
Keywords: philanthropy activity, art, sculpture, culture, financial support.

У сучасному світі політичні, економічні, наукові та культурні

відносини між Україною і Польщею певною мірою можуть бути прикладом
добросусідства і партнерства в Європі й у світовій спільноті. У цих
відносинах відіграє українська і польська історична пам’ять та свідомість, які
сприяють усебічному переосмисленню подій та явищ минулого та
сьогодення в міжнародних стосунках.
Нині спостерігається особливе підвищення інтересу українців та
поляків до спільної україно-польської історії та культури не лише в

157
професійних сферах діяльності, а й на побутовому рівні спілкування
пересічних громадян.
Дослідження суспільної та благодійної діяльності ХVІІІ–XIX ст. –
перспективний і актуальний напрям сучасної історичної науки. Потоцькі,
нащадки польських магнатів, маючи всі права загальноросійського
дворянства, відігравали помітну роль у житті не лише свого регіону, а й
держави загалом.
Історія роду Потоцьких дотепер залишається малодослідженою.
Поворотним пунктом у вивченні історії представників родини Потоцьких
стали розвідки А. Ю. Ролле [1]. Однак, при уважнішому аналізі праці Ролле
викликають суперечливі оцінки. Найбільш ґрунтовними на сьогодні є праці
польського історика Є. Лоєка [8].
Розрізнені відомості про меценатську діяльність окремих історичних
осіб містить дорадянська українська історіографія – праці В. Антоновича [2],
Д. Багалія [3], Ф. Лебединцева [7].
Проблема доброчинності й меценатства починає привертати увагу
українських дослідників лише наприкінці 1980-х рр., а після проголошення
державної незалежності стає в Україні актуальним предметом наукових
досліджень. На початку XXI ст. з’являється ряд наукових публікацій, автори
яких вивчають окреслену проблему – праці Н. Яковенко [11], Т. Чубіної [10],
Н. Колосової [5].
Метою нашої роботи є дослідження доброчинно-меценатської
діяльності магната Миколи Потоцького.
Наприкінці ХVІІІ ст. Україна втрачає будь-які ознаки національної
держави, її територія розділяється між Росією, Польщею та Австрією.
Культура, мова, церква й меценатство як джерело їхньої підтримки
потрапляють під жорсткий контроль з боку домінуючих держав.
Серед українських і польських магнатів-меценатів ХVІІІ ст. траплялися
суперечливі постаті, котрі, з одного боку, виявляли себе жорстокими
кріпосниками, кривдниками народу, а з іншого – видатними доброчинцями у
сфері культури [5, 27]. До таких належав, зокрема, Микола Василь (Базилій)
Потоцький (1707 чи 1708–1782), староста канівський і богуславський,
католик, який прийняв греко-католицтво, польський аристократ, який
перейшов в українство. Безчинства М. Потоцького як магната-самодура такі
ж очевидні, як його внесок у розвиток храмового будівництва та львівської
скульптурної школи. Видатні скульптори ХVІІІ ст. Пінзель (Іоан Георгій
Пільзе), Франсиск Оленський розвивали свій талант саме на творчих
«фабриках» М. В. Потоцького [4, 6].
М. В. Потоцький був третім за розміром статків у тогочасному роді
Потоцьких: власником замків і міст Бучач, Гологори, Золотий Потік. У двох
замках в м. Бучач містилася головна резиденція магната. Замолоду він
відзначався скандальною поведінкою, розгульним життям, жорстокою
поведінкою із дрібною шляхтою, селянами і єврейським населенням. Палац
М. В. Потоцького в Бучачі (нині Тернопільська обл.) здобув недобру славу як
місце гучних бенкетів та оргій. Дослідники припускають, що переломним
158
моментом у житті магната став випадок, коли він у люті вбив дівчину,
названу в українській народній баладі Бондарівною. Нібито відтоді на знак
спокути М. В. Потоцький почав активно займатися меценатською діяльністю,
вкладаючи значні кошти в будівництво та оздоблення храмів.
Історичну постать М. В. Потоцького позитивно характеризує те, що він
не брав участі у Барській конфедерації, котра спричинила в Україні гнівну
протидію в формі повстання гайдамаків. Він демонстративно позиціонував
себе як шляхтич-«неформал», намагався наслідувати якісь елементи
козацького побуту, розмовляв переважно руською мовою [9, 14].
Н. М. Яковенко зазначає, що саме М. В. Потоцький започаткував
процес переходу частини польської шляхти в українство. В своїх працях
дослідниця зазначає, що саме на кінець ХVІІІ ст. припадають... перші прояви
«дивацтв» з-поміж осіб польського походження, які починали виклично
ідентифікувати себе з українською стороною. Початок цьому, на думку
вченої, поклав герой відомої балади про Бондарівну, канівський староста
Микола Потоцький. У 1773 р. магнат-«неформал» перейшов із католицького
обряду на унійний і став щедрим ктитором Почаївської Лаври [11, 476].
Окрім фундування Почаївської лаври, М. В. Потоцький збудував у
м. Городенках греко-католицьку церкву і костел із кляштором для театинців і
греко-католицьку церкву. У 1753 р. зафундував монастир Василіан у
м. Бучачі, надавав фінансову підтримку вірменській парафії в Городенці,
домініканському монастирю у Підкамені, Тисмениці, костелу, церкві Юрія та
убогих у Гологорах тощо [6, 134].
Важливою ділянкою меценатської діяльності Миколи Потоцького є
організація в його маєтку в Бучачі мистецьких майстерень («фабрик»). Саме
в цих майстернях активно і плідно працювали видатні представники
львівської скульптурної школи.
Близько 1750 р. при дворі магната в м. Бучачі з’явився Майстер
Пінзель, котрий знайшов в особі М. В. Потоцького щедрого замовника й
мецената, який добре розумівся на мистецтві скульптури й умів цінувати
талант. У співдружності з львівським архітектором Бернардом Меретином
Пінзель творив упродовж десятиліття. Саме на замовлення М. В. Потоцького
Пінзель виконав свої перші роботи на західних землях України. До них
можна зарахувати ансамбль дерев’яної скульптури в Городенці та групу
кам’яних фігур для ратуші в Бучачі. Українські дослідники наголошують, що
умови праці, атмосфера, створена меценатом у його мистецьких «фабриках»,
значною мірою посприяли реалізації таланту Майстра Пінзеля. Науковець
Б. Г. Возницький зазначає, що саме через меценатську діяльність Миколи
Потоцького Пінзель створює шедеври, рівних яким важко знайти в
Центральній і Західній Європі [4, 28].
У 1759–1760-х рр. Майстер створює кінну статую св. Юрія для
новозбудованого собору св. Юра, різбить дерев’яний ансамбль вівтаря в
с. Городовиці під Львовом. Після смерті архітектора Б. Меретина –
керівника «фабрики» (будівництва) – Пінзель повертається до Бучача, де
разом зі своїм помічником, львівським скульптором Антоном Штилем,
159
робить два вівтарі для м. Монастириська. У 1763 р. різбить дерев’яну
скульптуру вівтаря св. Миколая в бучацькому кафедральному костелі. Після
переходу М. В. Потоцького у греко-католицький обряд Пінзель здійснює ряд
замовлень для оформлення церков у Городенці та Бучачі [6, 137].
Продуктивні творчі стосунки з меценатом М. В. Потоцьким мали учні
та послідовники Майстра Пінзеля – львівські скульптори.
В одному з листів до Почаївського монастиря скульптор львівської
школи Матвій Полейовський, характеризуючи мецената, писав: «Його
величність фундатор наполіг на тому, щоб я почав сницарську роботу в
Почаївській церкві, тому що цінував мою майстерність, знаючи мене з
дитячих літ навчання сницарці та архітектурі в його метрів, які при його
фабриках повмирали» [9, 220].
Отже, магнат Микола Потоцький був суперечливою постаттю, однак
його доброчинна довготривала й широкомасштабна діяльність на користь
української культури визначає його місце в когорті видатних українських
меценатів. Меценатська діяльність магната була спрямована головним чином
на будівництво й оздоблення католицьких і греко-католицьких храмів,
забезпечення продуктивної роботи запровадження у його маєтках творчих
майстерень («фабрик»), підтримку видатних представників двох поколінь
майстрів львівської скульптурної школи. Серед спонукальних чинників, що
зумовили вибір об’єктів меценатської діяльності, домінували: морально-
релігійні, естетичні й патріотичні мотиви.
Вивчення меценатської діяльності Миколи Потоцького має суттєве
значення для виховання кращих патріотичних традицій меценатства і
суспільно-благодійної діяльності серед сучасних українських філантропів.

Джерела та література

1. Antoni J. [Rolle]. Dwor tulczynski. Wyborpism. T. II. Krakow, 1966.

2. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ: Дніпро, 1991. 238 с.
3. Багалій Д. Історія Слобідської України. Харків: Дельта,1993. 255 с.
4. Возницький Б. Г. Франсис Оленський – львівський скульптор другої половини
ХVIII ст.: каталог виставки. Львів, 1995. 31 с.
5. Колосова Н. А. Микола Потоцький як магнат та меценат. Культура і сучасність. 2017.
№ 1. С. 26–30.
6. Лазечко П., Лазечко Л. Меценати української культури. Дзвін. 2003. № 11–12. С. 133–138.
7. Лебединцев Ф. Братства. Исторический обзор братств от первого их появления до
настоящего времени. Киевские епархиальные ведомости. 1862. № 8–10. С. 258–274,
310–325, 353–359.
8. Lojek J. Potomkowie Szczesnego. Dzieje fortune Potockich. 6-e wyd. Warshava, 1995.
9. Слабошпицький М. Українські меценати: Нариси з історії української культури. Київ:
В-во М. Коця, В-во «Ярославів Вал», 2001. 328 с.
10. Чубіна Т. Миколай Потоцький – великий гетьман коронний. Наукові записки
Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира
Гнатюка. Серія: Історія / за заг. ред. проф. М. М. Алексієвця. Тернопіль: Вид-во
ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2006. Вип. 2. С. 102–108.
11. Яковенко Н. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України: 3-тє вид.,
перероблене та розшир. Київ: Критика, 2006. 584 с.
160
Вовк Ольга

С. Й. ПОТОЦЬКИЙ (1762–1829) ТА ЙОГО РОЛЬ У

ПЕРШОПОЧАТКОВІЙ ІСТОРІЇ ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
(ЗА МАТЕРІАЛАМИ ЕПІСТОЛЯРІЇВ)

Анотація. У публікації висвітлюється роль представника старовинного

польського роду, попечителя Харківського навчального округу Северина Йосиповича
Потоцького (1762–1829) у процесі підготовки до відкриття Харківського університету
та перших років його функціонування. Наголошено на важливості переписки
С. Й. Потоцького цього періоду як джерела з університетської історії.
Ключові слова: С. Й. Потоцький, Й.-В. Гете, І. І. Бахтін, переписка, Харківський
університет.

Abstract. The present paper deals with the role of representative of the ancient Polish
family, trustee of Kharkiv educational district Seweryn Antoni Potocki (1762–1829) in the
process of preparation for the opening of Kharkiv University and initial years of his work.
Significance of the S. A. Potocki’s correspondence of this period as a source of university history
is noted.
Keywords: S. A. Potocki, J. W. Goethe, I. I. Bakhtin, correspondence, Kharkiv University.

Значення Харківського університету для розвитку української освіти,

науки, культури важко переоцінити. Будучи одним із найстаріших
університетів не лише нашої країни, а й Східної Європи, він уже з початку
своєї діяльності став потужним інтелектуальним осередком, зі стін якого
вийшло не одне покоління вітчизняних учених, просвітителів і громадських
діячів.
Протягом усієї своєї 215-річної історії Харківський університет був
відкритий до світу, що давало можливість як залучати передовий досвід
закордонних країн, так і ділитися з ними результатами власних
напрацювань [7]. У розвиток університету зробили вагомий внесок
представники різних країн і націй; зокрема, в його історії простежується і
помітний «польський слід» [3].
Однією з найважливіших фігур у першопочатковій історії Харківського
університету поряд з головним натхненником його створення
В. Н. Каразіним став Северин Йосипович Потоцький (1762–1829) –
представник старовинного польського роду, відомий державний діяч епохи
Олександра І. Після того, як на початку 1803 р. у Російській імперії були
запроваджені навчальні округи, він був призначений попечителем
Харківського навчального округу. С. Й. Потоцький був одним із тих, хто
особисто клопотався про формування та прирощення матеріально-технічної
бази нового університету, зокрема зробив чимало цінних пожертвувань
(картини, колекції мінералів і дорогоцінних монет тощо). Не менш важливою
була його роль і у процесі комплектування професорського корпусу: завдяки
сприянню всесвітньовідомих німецьких літераторів і мислителів, зокрема Й.-
В. Гете і Ф. Шиллера, він запросив до Харкова низку професорів з
європейських країн.
161
 Біографія С. Й. Потоцького та його досягнення на посаді попечителя
неодноразово висвітлювалися у біографічних та біобібліографічних виданнях
[див., наприклад: 2, 258; 5, 17–21; 8, 240 та ін.] та узагальнюючих працях [див.,
наприклад: 1; 3; 6; 7 та ін.] з історії Харківського університету. Водночас, і
донині до наукового обігу вводяться нові джерела, які дають змогу уточнити і
доповнити знання про особисту роль попечителя у процесі створення та перших
років функціонування Харківського університету. Зокрема, йдеться про
переписку С. Й. Потоцького з уже згаданим вище Й.-В. Гете, а також зі
слобідсько-українським цивільним губернатором І. І. Бахтіним.
Варто відзначити, що листи Й.-В. Гете до С. Й. Потоцького вперше
були видані у 1895 р. німецькою мовою у так званому «Веймарському
виданні» [11], яке нараховує 143 томи і вважається найбільш повним
зібранням творів видатного німецького поета і мислителя. Існує низка
німецькомовних перевидань цих епістоляріїв. Вони залучалися під час
написання деяких розвідок з історії Харківського університету [1, 107–114],
фрагментарно були представлені у публікаціях археографічного характеру [5,
832–833], але не публікувалися повністю в перекладі українською або
російською мовами, тому, відповідно, не були доступні широкому загалу
вітчизняних дослідників. Щодо листа С. Й. Потоцького до І. І. Бахтіна [6],
який зберігся у фондах Державного архіву Харківської області, то його текст
також раніше не публікувався.
Наскрізною темою епістоляріїв є формування штату перших професорів
та підготовчі роботи з облаштування майбутнього навчального закладу. Ці
листи дають змогу наочно уявити напружену, але водночас бурхливу і творчу
атмосферу, яка панувала в Харкові у переддень відкриття університету. Крім
того, вони дають можливість скласти уявлення про масштаби соціальної
мережі осіб, які були безпосередньо залучені до процесу створення
Харківського університету.
Чотири листи, написані у період з 27 лютого 1804 р. по 13 вересня
1804 р., на сьогодні підготовлені до друку (відбір джерел, текстологічне
опрацювання, підготовку науково-довідкового апарату забезпечила
О. І. Вовк, переклад з німецької мови – О. М. Бєлозьорова) і передані до
публікації у журналі «UNIVERSITATES. Наука та просвіта», який видається
у Харківському університеті. Тож, невдовзі з ними зможуть ближче
познайомитися усі охочі.

Джерела та література

1. Абашник В. А. Харьковская университетская философия (1804–1920): монография: в

2-х т. Харьков: «БУРУН и К», 2014. Т. 1 : 1804–1850 гг.
2. Багалей Д. И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным
материалам): в 2-х т. Харьков: Паровая тип. и литогр. М. Зильберберг, 1893–1904.
Т. 1: 1802–1815 гг. 203 с.
3. Вкарбовані в літопис науки / уклад. О. І. Вовк, А. В. Григор’єв, С. М. Куделко: вст. ст.
В. С. Бакіров; гол. ред. В. С. Бакіров. 2-ге вид., перероб. і доповн. Харків: ХНУ імені
В. Н. Каразіна, 2020. 376 с.

162
4. Вовк О. І., Посохов С. І. Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна:
сторінки історії. Каразінський університет у Харкові – університет ім. Адама
Міцкевича в Познані: 50 років співпраці (1967–2017) / за наук. ред. Т. Біткової,
М. Міколайчика; вст. ст. В. С. Бакірова, Т. Валласа. Харків; Познань, 2019. С. 10–36.
5. Габричевский А. Автографы Гете в СССР. Литературное наследство. Т. 4–6 / редкол.:
Л. Авербах, И. Ипполит (Ситковский), Ф. Раскольников; отв. ред. И. Ипполит; зав.
ред. И. Зильберштейн. Москва, 1932. С. 817–854.
6. Державний архів Харківської області (ДАХО), ф. 3, оп. 10, спр. 112.
7. Зайцев Б. П., Посохов С. И. Попечители Харьковского учебного округа. Харьков: Изд-
во ХУВД, 2000. 123 с.
8. Класика, що випереджає час: до 215-річчя Каразінського університету / редкол.:
В. С. Бакіров (гол. ред.) та ін.; кол. авт. Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2020. 212 с.
9. Обличчям до світу: історія міжнародних зв’язків Каразінського університету / кол
авт.; за ред. проф. В. С. Бакірова. Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2019. 180 с.
10. Почесні члени Харківського університету. Біографічний довідник / кол. авт.; гол. ред.
В. С. Бакіров; заст. гол. ред. С. І. Посохов; ред.: І. О. Гірка, І. І. Залюбовський,
В. І. Кадєєв, В. В. Александров, Ю. В. Холін. Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2015.
356 с.
11. Goethes Werke. Hrsg. im Auftrag der Großherzogin Sophie von Sachsen. IV Abteilung:
Goethes Briefe. Bd. 17: 1804 – Mai 1805. Weimar : Böhlau, 1895. 340 s.

Коломійчук Іванна

О. ЄФИМЕНКО: НА ШЛЯХУ ДО ІСТОРІЇ ТА УКРАЇНИ

Анотація. Публікація присвячена одній із найвідоміших історикинь України

Олександрі Ставровській (Єфименко), яка першою серед жінок здобула ступінь доктора
історії та вчене звання професора. Увагу закцентовано на дитячих, юнацьких роках і
дорослій молодості, які припали на доукраїнський період у її житті. Проаналізовані
фактори становлення інтересу до історії – батьківське виховання, освіта, коло
спілкування, знайомство з П. Єфименком.
Ключові слова: Олександра Ставровська (Єфименко), історикиня, становлення
особистості, науковий інтерес.

Abstract. The publication is dedicated to one of the most famous historians of Ukraine
Oleksandra Stavrovska (Yefymenko), who was the first among women to receive a doctorate in
history and the academic title of professor. Attention is focused on children, youth and adult youth,
which fell on the pre-Ukrainian period in her life. Factors of formation of interest to history –
parenthood, education, circle of communication, acquaintance with P. Yefymenko are analyzed.
Keywords: Oleksandra Stavrovska (Yefymenko), historian, the formation of personality,
scientific interest.

Олександра Єфименко належить до покоління дослідників доби

піднесення української історичної науки на зламі ХІХ–ХХ ст. Опинившись в
Україні у доволі зрілому віці, вона, будучи родом з Архангельської губернії,
перетворилася на активну українську діячку, яка обстоювала інтереси
українства як у науковій, так і в суспільній площині. Процес становлення
такої непересічної особи становить дослідницький інтерес. Метою розвідки є
аналіз факторів становлення О. Єфименко як історика.
163
 Народилася Олександра Яківна 30 травня 1848 р. у селі Варзуга в
Архангельській губернії. Батько Яків Іванович Ставровський служив у
поліції на посаді станового пристава Кольського повіту, а потім титулярним
радником. Оскільки батько погано переносив місцевий клімат, 1851 р. сім’я
переїхала в м. Мезень, а згодом – до Архангельська. Про матір Олександри
Яківни інформація майже відсутня, відомо тільки те, що Єлизавета Петрівна
була дуже хворобливою. Сім’я майбутньої історикині була багаточисельною.
Олександра була найстаршою, маючи чотирьох братів: Самсона, Лева,
Олександра, Луку, і сестру Фівею [1, 39].
Дитинство Олександрі запам’яталося суворим і похмурим. За її
власними враженнями, у становленні як особистості велику роль відігравали
легенди, міфи, перекази, звідки, ймовірно, зародився інтерес до фольклору
північних народів, а згодом і в ширшому форматі. Сім’я жила бідно, тому
що, як писала О. Ставровська, батько був чесний і «відданий ідеї – служити
без хабарів». Родина не розуміла його і критикувала через постійну нестачу
коштів. Але для Олександри батько був взірцем: його чесність і стійкість
була успадкована вже у дорослому житті. З ним вона мала тісний душевний
зв’язок, одним із виявів чого були довгі бесіди на серйозні дорослі теми [3,
16].  Через бездоганну репутацію державного службовця Якова Івановича
перевели до Архангельська, де він отримав посаду відповідального за ревізію
повітових казначейств, промислових і торгових закладів.
1857 р. О. Ставровська вступила до Маріїнської жіночої гімназії, яку
закінчила у 1863 р. Спочатку навчання було важким, оскільки Олександра
потерпала від знущань і насмішок через свій не надто ошатний одяг, який
демонстрував невисоку заможність її родини. Проте дівчина на це намагалася
не звертати особливої уваги, тому що, як вона згадувала, «терпіти кепкування за
батькову честь – це справжня насолода». Вже у цьому сюжеті бачимо вияв
неабиякої внутрішньої мужності Олександри, що в решті-решт увінчалося
успіхом. Згодом кепкування припинилися, тому що гімназистка Ставровська
стала найкращою ученицею – любила читати і багато читала, була допитливою
та схильною до аналізу. Вчителі говорили про неї як про «чудо-дитину», після
завершення кожного навчального року за гарну успішність і зразкову поведінку
вона отримувала похвальний лист і книгу [1, 40].
Після завершення навчання у гімназії О. Ставровська отримала
свідоцтво домашньої вчительки та наставниці, що відкривало дорогу до
педагогічної діяльності. Проте невгамовна дівчина відчувала неповноту вже
здобутих знань – вона не знала арифметики, особливо дроби і пропорції, а
також алгебру та геометрію, не була обізнаною у російській історії. Це все їй
доводилося опановувати самотужки, адже жодні курси Олександра у
подальшому не відвідувала, проте її любов до книг, потяг до здобуття нового
посприяли самоосвіті [3, 17].
Самостійне життя Олександра розпочала у шістнадцятирічному віці,
коли влаштувалася працювати вчителькою жіночого відділення двокласного
парафіяльного училища і стала годувальницею сім’ї. На той момент батько
помер у 45-річному віці. Доводилося працювати по 10–15 годин на добу. При
164
цьому вона подорожувала Архангельською губернією, вивчаючи її історію та
звичаї й традиції місцевих жителів.
В одній із таких подорожей Олександра познайомилася з політичним
засланим Петром Єфименком, який помітно вплинув на її подальше життя.
Як пише сама історикиня, кохання спалахнуло з першого погляду. Проте на
шляху одруження молодих людей постала серйозна перешкода – пов’язавши
своє життя з політично неблагодійною особою, вона сама набула б такого
статусу та втратила б можливість вчителювати, через що не могла б
забезпечувати свою сім’ю. Лише через п’ять років, коли наймолодша сестра
закінчила школу, Олександра та Петро одружилися. Її чоловік, будучи
етнографом, став для неї наставником і вчителем, завдяки йому вона
опановувала алгоритм наукового пошуку, метод обробки емпіричного
матеріалу, способи формулювання та викладу власних думок і їхнє
узагальнення. Він долучив її до розробки словника місцевого діалекту, також
згодом вона писала кореспонденцію в газету, розповіді для дітей і навіть
статтю про правове становище сільської жінки. Редакції радо приймали її
роботи, що не в останню чергу й окреслило її майбутнє [3, 18]. 
Сімейне життя Єфименків було непростим, адже Петро Савич мав
хронічне захворювання шлунку, що супроводжувалося тяжкими нападами.
Постійна нестача коштів змушували О. Єфименко знаходити якийсь підробіток.
До того ж, вони обоє перебували під наглядом поліцейських, через що
доводилося вести постійне листування з адміністрацією та прохати дозволу на
вільне пересування губернією. Та не зважаючи на всі перешкоди, Олександра
Яківна не втрачала свого запалу і ще більше цікавилася різного роду
дослідженнями. Перейнявши від чоловіка філософію народолюбства, вона
активно публікувалася у різних виданнях, що приносило не лише внутрішнє
задоволення, а й гонорари, які були важливим засобом існування [2, 58].
Через два роки після одруження Олександра Єфименко та її чоловік
переїхали у Воронеж. На той час вона вже була достатньо успішною
авторкою з доброю репутацією. Нарешті вона побачила інше життя, щось
нове і зовсім незнане, а чоловіка звільнили від нагляду поліції. Олександра
Яківна весь свій час присвячувала вивченню та систематизації емпіричних
матеріалів, які були зібрані ще в Архангельську. Вона поринула у
дослідницьку діяльність, адже дітей ще не було, і часу було вдосталь для
самоосвіти. Згодом вона з чоловіком переїхала до Самари, де Петро Савич
займав посаду секретаря статистичного комітету [3, 18]. Наступною
сторінкою її життя стане зустріч з Україною.
Отже, дитинство Олександри Ставровської (Єфименко) пройшло в
імперській провінції у бідності. Великий вплив на її особистісне становлення
мала духовна близькість з батьком. Навчання у гімназії стало стартовим
майданчиком для педагогічної діяльності, а знайомство з П. Єфименком
остаточно визначило подальший напрям її діяльності. Її допитливість,
порядність, твердість переконань, здатність досягати мети – визначальні риси
О. Єфименко, які у подальшому дали змогу їй, жінці, яка потрапила у суто
чоловічий простір науки, досягти вершини професійної історії.
165
 Джерела та література

1. Драч О. О. «Особисте життя не розніжило її»: О. Я. Єфименко (1848–1918) – учена

трудівниця. Гуржіївські історичні читання: зб. наук. пр. Черкаси, 2017. Вип. 11. С. 38–47.
2. Драч О. О. «Трудове життя дало Вам учену славу»: Олександра Яківна Єфименко –
науковиця модерної доби. Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки.
Черкаси, 2017. Вип. № 3. С. 54–62.
3. Стариков Г. М. Матеріали до біографій Петра та Олександри Єфименків. Сумський
історико-архівний журнал. 2009. № VI–VII. С. 36–61.

Карпенко Олександр

ПИТАННЯ РОБІТНИЦТВА НА ШПАЛЬТАХ ГАЗЕТИ

«ВИЗВОЛЕННЯ» В «КАМ’ЯНЕЦЬКИЙ» ПЕРІОД ДИРЕКТОРІЇ УНР

Анотація. У статті досліджено інформаційний потенціал газети «Визволення»

щодо вирішення питань робітництва, проблеми влаштування робітничого життя краю
в «кам’янецьку» добу Директорії УНР (червень–листопад 1919 р.).
Ключові слова: газета «Визволення», Директорія УНР, «кам’янецька» доба,
питання робітництва.

Abstract. The article explores the information potential of the newspaper «Liberation»
in solving the issues of labor, the problem of arranging the working life of the region in the
«Kamyanets» days of the UNR Directory (June–November 1919).
Keywords: newspaper «Liberation», UNR Directory, Kamianets’ka day, labor issues.

Повалення влади Гетьманату П. Скоропадського в грудні 1918 р.

привело до влади Директорію УНР, яка поновила ряд законів Центральної
Ради: про національно-персональну автономію, земельну реформу,
8-годинний робочий день, профспілки. Під натиском більшовицьких сил
Директорія була вимушена постійно змінювати місце перебування: 2 лютого
перебралася з Києва до Вінниці, 6 березня переїхала до Проскурова, потім до
Рівного, Кам’янець-Подільського. Важливим, іноді чи не єдиним джерелом
вивчення цього періоду є преса, зокрема часопис «Визволення». Неабиякого
значення набуває періодика часів революції і в контексті уваги до проблем
історичної пам’яті, до матеріальних носіїв якої Я. Калакура зараховує усі
різновиди історичних джерел, наголошуючи на важливій ролі
джерелознавства в її формуванні [4, 474–475].
Пресу періоду Української революції 1917–1921 рр. вивчали
В. О. Гандзюк, П. І. Губа, Г. Я. Рудий, О. В. Богуславський, О. П. Позняков,
І. В. Крупський. Серед літератури, присвяченої історії Поділля
«кам’янецького» періоду Директорії УНР, варто відзначити праці
В. С. Лозового, О. П. Реєнта, В. П. Рекрута.
У червні 1919 р. розпочинається «кам’янецька» доба Директорії УНР.
Третього червня війська Армії УНР звільняють від більшовиків Кам’янець-
Подільський. Кам’янець було вирішено зробити тимчасовою столицею
166
УНР [2]. Фактично влада Директорії обмежувалася територією Подільського
краю, котрий став театром активних бойових дій. Перед владою постав ряд
проблем: нестача фінансів, спекуляція, значне зростання цін, відсутність
ефективного зв’язку тощо [3, 181]. Ситуація влітку 1919 р. була для
Директорії складною: з півночі і сходу наступала Червона Армія, із заходу
напирали польські війська. Праця міністерств та інших державних інституцій
проходила в надзвичайно складних умовах. Через слабкість багатьох
виконавських структур та обмеженість території дуже важко було втілити в
життя розроблені проєкти [2].
«Визволення» – соціал-демократична газета, орган Кам’янецького
комітету української соціал-демократичної робітничої партії. Перший номер
її вийшов 24 червня 1919 р. Матеріали в часописі подавалися за такими
рубриками: «Останні вісти», «По Україні», «Хроніка», «Телеграми», «З
газет», «На фронтах».
Яку ж інформацію про становище робітників дає часопис
«Визволення»? Загалом відомості щодо питань робітництва можна поділити
на групи: офіційна позиція уряду; ставлення політичних партій; відновлення
нормальної робітничої атмосфери краю та самоорганізація робітників; дії
влади чи відповідних установ для вирішення їхніх потреб. Це матеріали
редакційного походження.
Уже в першому номері з’являється репортаж «Великоробітничі збори в
Кам’янці», де розповідається про те, що 22 червня відбулися робітничі збори.
Метою зібрання було «з’ясування позиції уряду УНР в робітничій і
загальнодержавній політиці та становище організації місцевого робітництва і
його проблеми та завдання». Офіційну позицію влади презентував міністр
праці О. Безпалко, який наголосив: «обставини, в яких тепер перебуваємо, є
надзвичайно тяжкі, і тому необхідно цілковите об’єднання як всього
інтернаціонального пролетаріату на території України, так і всіх кол
громадянства для борьби зі спільними зовнішніми ворогами» [1, № 1,
24.06.1919]. Про негайні вимоги робітництва міністр сказав, «що робітництво
зараз перебуває в неможливому економічному становищі, і що Уряд зробить
все можливе для розв’язання цієї справи» [1, № 1, 1919]. У другому номері
газети опубліковане інтерв’ю з міністром праці, де на запитання щодо того,
що зроблено в справі організації робітництва, і що робиться міністерством,
він відповів: «На сьогодні всі робітничі організації на нашій території
знищені; руйнували їх як більшовики, так і наші військові частини. Біржі
праці не мають коштів для утримання безробітніх – в Проскурівській біржі
праці записано до 3 100 безробітних, які не мають ніякої допомоги. Зараз
міністерством вживаються заходи з відновлення як робітничих організацій,
так і установ охорони робітництва, та готується закон про контроль
підприємств робітниками» [1, № 2, 25.06.1919].
Так само на робітничих зборах в Кам’янці-Подільському було
проголошено промови представників соціалістичних партій, які заявляли, що
будівництво Української держави буде за трудовим принципом – «оскільки в
Україні немає великих капіталістів, тому не вийде збудувати буржуазну
167
Українську Державу, а тому спиратися потрібно на другу могутню силу,
якою є наше трудове селянство та робітництво»; «де буде забезпечено краще
життя для більшості, тієї більшості, яка працює, і тому одна вона має право
на панування» [1, № 1, 24.06.1919]. Газета також опублікувала декларацію
українських і єврейських соціалістичних партій м. Кам’янця-Подільського на
загальноробітничому мітингу, в якій представники єврейських
соціалістичних партій заявляли, що «тільки соціалістична демократія всіх
націй України мусить власними силами будувати вільну Українську
Народню Республіку; уряд мусить негайно прийти з реальною допомогою
робітництву в справі відбудови робітничих організацій, які майже остаточно
зруйновані, а також повинні бути утворені робітничі інституції з охорони
праці, такі як: каси хворих, робітничі секретаріати та ін.» [1, № 2, 25.06.1919].
На шпальтах «Визволення» також присутні відомості про відновлення
нормальної робітничої атмосфери краю та приклади самоорганізації
робітників. Наприклад, інформація про те, що «в міністерстві праці є
відомості, що подекуди самі робітники організували й проводять працю на
цукроварнях» [1, № 1, 24.06.1919]. В іншій замітці повідомляється про
робітничі збори в Проскурові, які мають відбутися у справі організації
робітництва [1, № 1, 24.06.1919]. Наведемо і такі повідомлення: «Центральне
бюро професійних союзів м. Кам’янець-Подільський знову починає свою
працю і закликає всі професійні союзи також відновити свою діяльність,
сповістивши про це центральне бюро» [1, № 7, 01.07.1919]; «Згідно з
постановою загальних зборів робітників Кам’янецького депо від 15 липня,
продовольчий комітет скликав 24 липня загальні збори, де було розглянуте
питання про обновлення комітету для більшої працездатності. Більшістю
голосів було ухвалено, щоб комітет повним складом був перевибраний, а
також ревізійна комісія» [1, № 28, 06.08.1919].
Ще одним блоком інформації були публікації про дії влади чи
відповідних установ для вирішення нагальних потреб робітників. Газета
повідомляла: «Міністерство праці просить Раду Народних Міністрів
асигнувати в його розпорядження сто тисяч для видачі кам’янецькому
робітничому кооперативу «Пролетарій» для збільшення оборотного капіталу.
А також міністерство праці просить Раду Народних Міністрів асигнувати
один мільйон гривень в її розпорядження для видачі зруйнованим
професійним спілкам та просвітним робітничим організаціям п’ятдесят тисяч
гривень для безробітних м. Проскурова та чотири тисячі гривень для
працівників біржі праці [1, № 6, 29.06.1919]; «Комісією у справі вирішення
конфлікту між робітниками друкарень Губерніяльної Народньої Управи і
Міністерством преси та інформації була вироблена така згода:
1) міністерство преси та інформації має збільшити платню робітникам на
85 % з того дня, коли вони стануть до роботи; 2) за дні страйку міністерство
теж погодилося задовольнити робітників, якщо на це погодиться Державний
контроль» [1, № 16, 10.07.1919].
Отже, беручи до уваги матеріали газети «Визволення», можна скласти
цілісну картину становища робітників та робітничих організацій влітку 1919 р.
168
Незважаючи на всю складність ситуації влітку 1919 р., уряд Директорії УНР
намагався вирішити проблеми робітництва. Позиції влади та політичних партій
збігалися, адже всі говорили про зруйнованість робітничої організації, шляхи
відновлення на засадах трудового принципу. На шпальтах часопису
«Визволення» з’являлися повідомлення про заходи влади та установ для
вирішення робітничих проблем. Крім того, в газеті відбиті приклади відбудови
нормального життя трудового класу – організація самими робітниками праці,
відкриття професійних союзів, скликання зборів робітників.

Джерела та література

1. Визволення: соціал-демократична газета. 1919. 

2. Лозовий В. С. Кам’янецька доба Директорії УНР. URL: http://tovtry.com/ua/history/statti/
direktoria_unr.html 
3. Реєнт О. П., Рекрут В. П. Нариси життя Літинщини 1917–1921 рр.: революційні події
та повсякденність. Київ: Інст. іст. НАН України, 2017. 298 с. 
4. Культура історичної пам’яті: європейський та український досвід / за заг. ред.
Ю. Шаповала. Київ: ІПІЕНД, 2013. 600 с. 

Драчук Юлія

МАРІЯ ВОЛОСЕВИЧ – УЧАСНИЦЯ ПЕРШОГО

ЗИМОВОГО ПОХОДУ АРМІЇ УНР

Анотація. Доповідь присвячено Марії Волосевич, джерелом інформації про

життя якої послужили публікації в закордонній періодиці української громади.
Ключові слова: Марія Волосевич, жіноча історія, некролог, Перший зимовий похід,
армія УНР.

Abstract. This article is dedicated to Maria Volosevych, a source of information on life

served by publications in the Ukrainian community overseas.
Keywords: Maria Volosevych, women’s history, obituary, First Winter Campaign,
Ukrainian People’s Army.

Період Української Народної Республіки ознаменувався не тільки

неймовірним національним підйомом, а й розвитком жіночого руху. Жінки
залучалися та ставали активними учасницями більшості сфер життя держави,
і військова справа не стала виключенням. Українські жінки воювали у різних
формуваннях того періоду: Легіон українських січових стрільців, Галицька
армія та армія УНР.
В українському вимірі жіночої історії відома невелика кількість імен,
які стали частиною національно-визвольної боротьби українського народу у
1917–1921 рр. у лавах армії. Серед них: Харитина Пекарчук, Христина
Сушко, Олена Степанів, Світлана Харченко, а також Марія Волосевич,
вивчення біографії якої дасть змогу поглибити розуміння місця жінок у
військовій історії української революції.
169
 Життєвий шлях М. Ю. Волосевич дослідив В. Манзуренко у роботі
«Героїчне життя Марії Волосевич», подавши досить детальну біографію
жінки [3]. Частково згадується про непросте життя воячки у працях
І. Скалькальської та Я. Середницького [5; 4].
Доповідь присвячена аналізу тексту некролога на смерть Марії Волосевич
як одного з цінних інформативних джерел до конструювання життєпису воячки.
Некролог було опубліковано в українському щоденнику «Свобода» 14 серпня
1990 р., що видавався у США [1]. Джерелом для нас також послужив матеріал із
журналу пластового юнацтва «Юнак», що видавався у Канаді [6].
Вітчизняний джерелознавець С. Макарчук зараховує некрологи, так
само як і автобіографії, щоденники, спогади та записки, до мемуарної
літератури [2]. На прикладі М. Волосевич це джерело є чи не єдиним
варіантом відомостей про жінку у відкритому доступі.
Передусім некролог розпочинається із сумної звістки – смерть Марії
Юстимівни у м. Торонто [1, 4]. Повідомляється про процес панахиди та
людей, які прийшли вшанувати пам’ять померлої: П. Бублик, О. Івахів,
В. Марко, Ю. Головата, Ф. Цимбалюк та інші видатні громадяни міста.
Більшу частину некрологу займає висвітлення непересічної біографії
М. Волосевич (Теріди). Вона народилася 19 серпня 1899 р. у Варшаві в
родині військового, проте потім сім’я була змушена переїхати до
м. Крем’янець, що на Волині [1, 4]. Марія розпочинає навчання у місцевій
гімназії. Проте під час Першої світової війни її батько був мобілізований до
війська, а мати з Марією переїхали до Києва [1, 4]. У 1917 р. дівчина закінчує
гімназію та стає студенткою Вищих Жіночих Курсів.
Під час революційних подій вона не могла залишитися осторонь, тому
вступила до агітаційно-освідомлюючого гуртка. Як відзначено у некролозі:
«Вир революційних подій, зародження нової української держави захоплює
молоду дівчину й запалює в ній бажання працювати для України» [1, 4].
Через деякий час вона вже працює в Генеральному Секретаріаті Освіти (уряд
Центральної Ради): спершу була секретарем міністра, згодом керувала так
званим «столом персонального складу» Міністерства [1, 4].
У січні 1918 р. М. Волосевич стає свідком події, яка завершила процес
складного та суперечливого розвитку українського національно-визвольного
руху – проголошення Четвертого Універсалу УЦР [6]. На початку 1919 р. на тлі
наступу більшовиків Волосевич була запрошена на роботу у Штаб
Правобережного Фронту, і згодом в культурно-освітній відділ Штабу Дієвої Армії
Директорії УНР. На неї була покладена подвійна відповідальність: обов’язки
урядовця для особливих доручень та зв’язкової внутрішньої служби [1, 4].
Уже в травні 1919 р. вона потрапила у вороже оточення більшовиків,
приєдналася до антибільшовицького повстання, почала працювати у
Повстанському Штабі [1, 4]. Саме ці події змусили Марію Волосевич
подивитися на військову справу під іншим кутом. Вона розпочинає роботу в
інспектурі 11-го полку 4-ї Сірої Дивізії та в нелегкі моменти сама йде у
розвідку та надихає солдат на звершення власним прикладом. «Була вона й
на тому фронті, де українська армія стримувала навалу трьох ворогів:
170
большевиків, денікінців і поляків, настала прикра хвилина, бо наші війська
опинилися в так званому «трикутнику смерті», – так пише про це автор
некрологу, на жаль невідомий [1, 4].
Ще одна яскрава сторінка життя Марії – участь у Першому Зимовому
поході: «Її обов’язки були різні: працівниця канцелярії, зв’язкова, сестра-
жалібниця, вона також читала воякам лекції з історії України, щоб
протидіяти большевицькій пропаганді, що розраховувала на менш свідомих
козаків. Два з половиною місяці Марія ділила важку долю легендарних
вояків 1-го Зимового походу» [1, 4].
Після повернення до Крем’янця у липні 1920 р. жінка вийшла заміж за
начальника штабу 2-ї Волинської дивізії Олександра Волосевича, уродженця
Поділля. Під натиском більшовиків українська армія відступила за Збруч та
подружжя опинилося в таборі інтернованих українських вояків. Саме там був
заснований «Союз українок» – найбільша жіноча організація в Галичині. У
тексті некролога зазначається, що Марія Волосевич була однією з членів-
основоположниць і першою секретаркою союзу [1, 4]. У 1923 р., коли вона
змогла виїхати до Крем’янця, аналогічна організація засновується і там. В
подальшому це товариство займало важливі позиції у житті міста [3]. 1931 р.
Волосевич стала головою філії Союзу Українок і займала це почесне
становище аж до самої ліквідації Союзу в 1939 р. [3].
Через черговий більшовицький наступ та арешт чоловіка у 1939 р.
Марія Юстимівна разом з сином Павлом змінює місце проживання. У
м. Холм її обирають головою Союзу українок міста та околиці. З початком
Другої світової Волосевич повертається додому, але це повернення було
нетривалим, адже розпочинається нова окупація. Під час еміграції вона
перебувала в Польщі, Словаччині та Німеччині, а з 1949 р. оселилася в
Канаді [1, 4]. Довгі поневіряння ніяк не змінили її громадську позицію, тому
невдовзі жінка стає членом Союзу українок Канади.
Усе життя вона продовжувала спілкування з ветеранами армії УНР,
була членом різноманітних організацій та об’єднань, активною учасницею
громадського життя української діаспори Торонто. Її заслуги на полі бою та в
громадській діяльності були відмічені високими нагородами: Лицар Ордену
«Залізного Хреста», Хреста «Симона Петлюри» та «Воєнного Хреста» [2].
Отже, проаналізувавши некролог на смерть Марії Волосевич (Теріди),
можна сказати, що зазначений текст містить повну та різносторонню
інформацію про життя та діяльність українки. Біографія жінки є прикладом
непересічної мужності, незламності та героїчності. За своє життя Марія
Юстимівна спробувала себе у ролі працівниці канцелярії, медсестри,
зв’язкової, воячки армії УНР. Навіть знаходячись в еміграції, вона
продовжувала боротися за права жінок та популяризувати українську
культуру. Про її авторитет та активність свідчить також публікація в журналі
українських пластунів «Юнак» 1987 р. [6].
Питання, розглянуті у запропонованому дослідженні, повністю не
вичерпують всієї складності та різноманітності проблеми. Для більш повного
та всебічного аналізу біографії М. Волосевич планується додавання свідчень
більш широкої бази джерел.
171
 Джерела та література

1. Знову схиляємо прапори. Свобода. Український щоденник. 1990. 14 серпня. Ч. 154.

2. Макарчук С. Писемні джерела з історії України: курс лекцій. Львів: Світ, 1999. 351 с.
3. Манзуренко В. Героїчне життя Марії Волосевич. Воєнна історія України. Волинь та
Полісся: зб. наук. праць за матеріалами Всеукраїнської наукової військово-історичної
конференції / Національний військово-історичний музей України. Київ. 2013. С. 299–301.
4. Середницький Я. Пані Льоля: втекти від більшовиків. Київ: Темпора, 2019. 428 с.
5. Скакальська І. Б. Громадський потенціал української інтелігенції Західної Волині
(1921–1939 рр.). Наукові праці історичного факультету Запорізького національного
університету. 2015. Вип. 42. С. 77–81.
6. Степанюк С. Зустріч з ветераном визвольний змагань. Юнак. 1987. Квітень. Ч. ІІ.
4(276).

Галатир Віталій

РОЛЬ Я. ТОКАРЖВСЬКОГО-КАРАШЕВИЧА
В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ ЩОДО ВІДНОВЛЕННЯ
ДЕРЖАВНОСТІ В УКРАЇНІ У 1922–1924 рр.

Анотація. Висвітлено заходи Я. Токаржевського-Карашевича, керуючого

міністерством закордонних справ Державного Центру Української Народної Республіки
в екзилі на міжнародній арені щодо відновлення української державності протягом січня
1922 – вересня 1924 рр.
Ключові слова: Я. Токаржевський-Карашевич, Польща, Державний Центр, УНР.

Abstract. The events of Y. Tokarzhevsky-Karashevich, the head of the Ministry of Foreign

Affairs of the State Center of the Ukrainian People's Republic in exile in the international arena,
on the restoration of Ukrainian statehood during January 1922 – September 1924 are covered.
Keywords: J. Tokarzhevsky-Karaszewicz, Poland, State Center, UNR.

Окупація більшовиками Кам’янця-Подільського змусила українське

військо та урядові структури 21 листопада 1920 р. покинути українську
територію та виїхати до Польщі. Водночас утворюється Державний Центр УНР,
який об’єднав виконавчі та законодавчі структури влади. Місцем перебування
урядових структур до середини 1923 р. був Тарнів (Польща) [1, 290].
Органом, що мав швидко реагувати на ситуацію та поліпшувати
міжнародне становище України й висвітлювати положення, в якому вона
опинилася через агресію більшовицької Росії, було міністерство закордонних
справ. Після розпорядження С. Петлюри з 12 січня 1922 р. до нього входили:
міністр – О. Лотоцький (мав перебувати у Відні (Vien XV. Hacken), віце-
міністр – Я. Токаржевський-Карашевич (у Варшаві (Alea Roz № 6, m. 9),
радник міністерства – Кочерган (буковинець) директор департаменту –
Дяконенко (галичанин), скарбник – Ворончук [2]. Уже з 9 лютого 1922 р.
Я. Токаржевський-Карашевич обіймає посаду т. в. о. міністра закордонних
справ, а з 12 лютого – керуючого міністерством закордонних справ.

172
 Оперативно зреагувавши на засідання Ради Послів, що відбулося на
початку січня 1922 р. у Каннах «для приготування внесків, що стосуються
участі Польщі в міжнародній акції економічної відбудови Росії...», за
ініціативи Я. Токаржевського-Карашевича утворена міжміністерська комісія
мала дослідити український ринок та можливості його використання
поляками, і надати представникам польського МЗС якнайбільше вичерпної
інформації про ситуацію в Україні [3].
Керівник міністерства переговори, що пройшли у Берліні, не вважав
успіхом, тому що змушений був погодитися на поділ України. Вважав, що
дійсного визнання Радянської Росії, крім як у німців, більшовики з Генуї не
привезуть. Звертав увагу на те, що французи думали тільки про німецькі
гроші, а поляки в Генуї пропонували умови, говорячи про окупацію
Правобережної України, нібито за згодою деяких українських груп. Вважав
за потрібне виїзжати до Генуї лише після зустрічі у Римі та Ватикані з
італійськими політиками, які мали почути українську позицію в авторитетній
формі. Наголошував на небезпеці фінансової залежності, в яку Державний
Центр забирався. Висловлював незадоволення послами Смаль-Стоцьким та
Онацьким, зауважував, що їхня політика була занадто персональною [4].
Шукаючи шляхи вирішення ситуації та для інформування міжнародних
представників, Я. Токаржевський-Карашевич у Берліні зустрічався з
англійським послом лордом Аберноном, бельгійським графом де ля Рауль,
французьким графом де Ценкантен, німецьким директором департаменту
фон Блюхером і деякими київськими фінансистами. У Відні – з канцлером
Шобером, міністерством закордонних справ іспанського посла де Авілла,
французьким послом і консулом, аргентинським послом Перецом. Також
вбачав можливість для перспектив справи у Румунії та Парижі. Наголошував
на поганій орієнтації українських послів. Зауважував, що програшним
фактором під час праці за кордоном була відсутність інформації із центру,
тим більше це все вимагало фінансування і чітко поставленого завдання [5].
Влітку 1922 р., реагуючи на погіршення розуміння становища
української державності, дипломати пішли на скасування відносин з
Шимоном Ашкеназі як польським представником при Лізі Націй [6].
Як один із способів боротьби на міжнародній арені за українську
державність був виданий інструктивний лист за підписом Я. Токаржевського-
Карашевича 8 серпня 1923 р. до всіх підлеглих послів з пропозицією
розвінчувати незаконну діяльність більшовицького уряду в Україні. В ній він
закликав країни Європи не входити в контакти з СРСР, посли мали
сформулювати ноти протесту, де вказати, що «Українська нація свідома своєї
окремішності, інтересів і сили, ніколи не погодиться на ті всі спроби
приборкати її остаточно під російське ярмо…» [7].
У листопаді цього ж року керуючий міністерством, реагуючи на
Ризький мирний договір, який відтягнув визнання Польщею уряду УНР, що
втратив спеціальний статус на її території спільним зверненням з очільником
уряду УНР до міністра закордонних справ Польщі, зазначав, що заходи
московського уряду перед урядом Польської Республіки у справі визнання
173
СРСР – нової форми російського деспотизму, дають привід до певних
побоювань. За тих умов, за його словами, уряд УНР не міг повірити, що
Польща, яка більше століття боролася за своє визволення з-під російського
ярма, умовою від 21 квітня 1920 р. визнала незалежність України, могла
відразу перекреслити всі акти і визнати російський уряд тимчасового
характеру, який тримався на чужій збройній силі та видавав ілюзорною
самостійність всіх тих республік, що входили до складу Радянського Союзу.
Наголошував на розчаруванні українством Ризьким договором. За таких умов
нічого іншого не залишалося, ніж висловлювати надію на зближення між
Україною та Польщею. Уряд у своїй позиції вважав, що визнання
Радянського Союзу, в якому окремі республіки зведено до становища
простих російських провінцій, могло б мати для Польщі непередбачені, важкі
наслідки. І врешті-решт розглядалося питання під впливом громадської
думки переглянути і радикально змінити певні рішення та відношення до
Польщі, що їх свідомо і розважливо прийняв український уряд та відклав,
незважаючи на всі труднощі останніх років [8].
Перед від’їздом до Парижу Я. Токаржевський, завдяки досвіду та
вмінням і знайомствам, контактував із міністром закордонних справ Грузії
Чхенкелі у питанні можливості підтримки повстань у цій країні та вигоди від
них для України [9, 565].
Напруженість у польсько-українських відносинах підтвердила заміна
українського посольства у Варшаві – Центральним комітетом української
еміграції [10, 295]. Урядовці та емігранти почали роз’їжджатись. 1923 р. у
Польщі ліквідували табори для інтернованих. Урядові установи УНР
розмістилися у трьох європейських столицях – Варшаві, Парижі, Празі,
частково – у Бухаресті. Прем’єр-міністр УНР з більшістю співробітників
переїхав до Варшави, С. Петлюра та віце-прем’єр-міністр В.Прокопович
оселилися у Парижі [11, 298]. 3 вересня 1924 р. туди переїхав і
Я. Токаржевський-Карашевич, коли, за його словами, «...подався до демісії і
виїхав з Тарнова через Прагу до Франції» [12]. Згодом розпочався новий
період його міністерської діяльності – «паризький».
Отже, Я. Токаржевський-Карашевич під час обіймання посади
керуючого міністерством зосередив свою діяльність на пошуку виходів із
ситуації, що склалася, для України на міжнародній арені. Основними
заходами було надання вичерпної інформації та матеріалів про Україну для
польських урядовців, вирішення питань, що піднімалися на конференції в
Генуї, вирішення фінансового питання, висловлення незадоволення деякими
послами, інформування міжнародних представників, видання інструктивного
листа-розвінчування незаконної діяльності більшовицького уряду в Україні,
реагування на Ризький мирний договір тощо.

Джерела та література

1.  Малюта О. Органи влади ЗУНР та УНР в екзилі у 20–40-і рр. ХХ ст.: боротьба за
національну державність як форму організації повсякденного життя української

174
 еміграції. Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: зб. ст. Київ, 2007. Вип. 12.
С. 287–308.
2.  Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України (ГДА СЗР України),
ф. 1, спр. 8102, т. 1, арк. 107.
3.  Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО
України), ф. 3696, оп. 2, спр. 61, арк. 16; Бетлій О. Українське питання у польско-
чехословацьких переговорах напередодні конференції в Генуї 1922 р. Наукові записки
НаУКМА. Спеціальний випуск. Т. 20. Ч. І. Київ, 2002. С. 202–207.
4.  ГДА СЗР України, ф. 11012, т. 16, арк. 99.
5.  Там само, арк. 100.
6.  Там само, арк. 25.
7.  ЦДАВО України, ф. 3696, оп. 2, спр. 83, арк. 41–41 зв.
8.  Там само, арк. 43–43 зв.
9.  Симон Петлюра. Статті, листи, документи. Т. II. Українська вільна академія наук у
США, Бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі / редкол.: Л. Дражевська,
П. Йосипишин, Н. Лівицька-Холодна, С. Ріпецький. Нью-Йорк, 1979. С. 564–566.
10.  Малюта О. Органи влади ЗУНР та УНР в екзилі у 20–40-і рр. ХХ ст.: боротьба за
національну державність як форму організації повсякденного життя української
еміграції. Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: зб. ст. Київ, 2007. Вип. 12.
С. 287–308.
11.  Там само.
12.  Винниченко І. Український лицар литовського роду. Урядовий кур’єр. 29 листопада
2014. URL: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/ukrayinskij-licar-litovskogo-rodu/;
Токаржевський-Карашевич Ян. Curriculum vitae. Архів Є. Архипенка. Бахмет’євський
архів Колумбійського університету.

Титаренко Олександр

ПРОТОІЄРЕЙ МИХАЇЛ (ПОПЕЛЬ) У НАЦІОНАЛЬНО-

РЕЛІГІЙНОМУ ВІДРОДЖЕННІ ВОЛИНІ І пол. ХХ ст.

Анотація. Стаття присвячена характеристиці основних періодів життєвого

шляху та аспектів діяльності протоієрея Михайла Попеля, його внеску в національно-
релігійне відродження Волині І половини ХХ ст. Зокрема активна праця в містечку
Мельниця Ковельського повіту, де священник організував заходи для гуртування молоді
та розповсюдження преси як релігійного змісту, так і світського.
Ключові слова: православна церква, протоієрей, національно-релігійне
відродження, релігійні процеси.

Abstract. The article is devoted to the characteristics of main periods of life and aspects
of the activity of Archpriest Mykhailo Popel, his contribution to the national-religious revival of
Volyn region in the first half of the 20th century. The great activity was in the town of Melnytsia,
Kovel district where the Archpriest organized events to rally young people and distribute the
press of religious and secular content.
Keywords: Orthodox church, archpriest, national-religious revival, religious actions.

Історія Української держави ХХ ст. – це не лише минуле українського

автохтонного населення, але й представників інших національностей, що
своє життя присвятили служінню на благо нашого краю. Діяльність Михаїла

175
Попеля, уродженця Лемківщини, стала внеском у формування новітньої
релігійності волинян.
Мета дослідження полягає в тому, щоб відтворити життєвий шлях та
основні аспекти діяльності протоієрея, визначити його внесок у контекст
релігійних процесів Волині. У зв’язку з поставленою метою визначені такі
завдання: з’ясувати стан наукової розробки проблеми та джерельну базу
дослідження; висвітлити особливості священницької та культурно-
просвітницької діяльності отця Михаїла; з’ясувати роль та місце священника
в церковно-релігійному та громадському відродженні Волині першої
половини ХХ ст.
У результаті дослідження з’ясовано, що отець Михаїл Попель
народився 21 лютого 1886 р. у селі Добра-Шляхецька Сяноцького повіту
Підкарпатського воєводства (Лемківщина) у великій родині інженера-
агронома Пилипа Івановича та домогосподарки Юстини Демкович.
Протягом 1898–1906 рр. навчався у Сяноцькій гімназії, де виявив нахил
до історії релігії та «православного священства». Уже з юних років гімназист
стає українським патріотом, що був незадоволений тогочасним церковним
керівництвом.
Опрацювавши ряд архівних документів, стало відомо, що навчання в
університеті було неможливим через заборону батька, тому майбутній
священник вступив добровольцем до військової школи і після однорічного
навчання здобув підстаршинське звання. У 1908 р. залишив службу в
австрійському війську, мотивуючи тим, що «було неприємно усвідомлювати
собі, що служиш чужому народові, для ворожих сил-поневолювачів свого
українського народу» [1, 34].
8 березня 1909 р. переїжджає до Америки, міста Чикаго, де пізніше
вступає на старокатолицький теологічний факультет Чиказького
університету.
У 1916 р. Михайло Попель був висвячений в сан диякона, а 27 вересня
старокатолицьким єпископом С. Канфорою – в сан священника.
Збереглися численні свідчення сучасників про особливості богословської
практики священника (богослужіння відбувалися українською мовою,
видозміни загальноприйнятих правил індивідуальної сповіді). Він дбав про
організацію церковних громад в містах, де проживали українці з Польщі,
Буковини, Галичини. Організував православну церкву в місті Мілуока та у
1919 р. – Трентонську парафію, з якої розпочалася широка організація
українських православних парафій у США. Саме тут Михайло Попель прийняв
православ’я. Коли почув про зміни в Україні (під час першої революції), разом з
дружиною, дітьми та тещею вирушив на Україну, а саме на Волинь.
Із 5 грудня 1919 р. життєвий шлях Михайла Попеля починається на
Волині [1, арк. 104]. Церковна діяльність в цьому регіоні була спрямована на
допомогу українському православ’ю вижити в складних умовах.
17 серпня 1922 р. о. Михайла було призначено священником у Свято-
Михайлівський храм села Карасин на Маневиччині. Як свідчать старожили
села, він користувався заслуженим авторитетом у парафіян та мав власну
176
печатку [3; 4]. Цей факт підтверджено. У Державному архіві Волинської області
зберігаються метричні книги, у яких дійсно є штамп із прізвищем отця У цей
час значно активізувалася економічна діяльність церкви. У 1924 р. з ініціативи
отця Михайла було проведено ремонт храму. Важливим досягненням стало
викладання у школі Закону Божого українською мовою. З ініціативи
священника карасинці залучалися до відзначення урочисто-траурних заходів,
проведення яких на «Козацьких могилах» пробуджувало історичну пам’ять.
У 1931 р. отець отримав парафію у селі Воютин Луцького повіту.
Почав організовувати національне життя парафії, проте не все міг зробити,
бо село було «скомунізоване». Цікавим є той факт, що після звернення послів
(депутатів) від Української парламентської репрезентації Волині до
митрополита Діонисія і Синоду про зняття анафеми з гетьмана Івана Мазепи,
змусили церковну ієрархію дати мовчазну згоду на проведення панахид у
храмах Божих Волині й цілої Польщі. Як повідомляє газета «Українська
нива», яка виходила в Луцьку у 1930-х рр., першу таку панахиду на Волині
відправив саме отець Михаїл.
Судячи зі спогадів та документів, у 1938 р. він розгорнув активну
діяльність у містечку Мельниця Ковельського повіту. «Негайно взявся до
праці і поставив собі мету: передусім підняти національну свідомість серед
парафіян» [5, 481]. Ним був організований гурток молодого церковного
братства, створена українська бібліотека, яку він придбав за власні кошти,
зібрана хорова капела. Священнослужитель розповсюджував часопис
«Шлях» та двотижневик «Церква і нарід», які видавала теологічна секція
Товариства імені митрополита Петра Могили. Звертаємо увагу на те, що
о. Михайло входив до філії товариства, що діяла у Кременці. Цікавим є той
факт, що у місцевій Свято-Михайлівській церкві час від часу лунало «Боже
Великий, єдиний». Отець Михайло організував самодіяльний гурток, до
якого входили «і молоді, і старі люди». Соціально-просвітницька діяльність
священника проявилася у матеріальній і духовній допомозі, спочатку лише
власними силами та засобами, а також розповсюдженням львівського
часопису «Новий час». Отець спонукав чимало молоді до навчання в
гімназіях Ковеля та вищих навчальних закладах Львова. Двох своїх доньок,
Наталю та Галю, направив учитися до Торгівельної Української гімназії у
Львові. Після нищівної пожежі у селі священник добився створення
пожежної команди, створив фонд допомоги для погорільців та організував
кооператив з переробки молока, яєць. Священник Михайло став
співорганізатором громадського шпіхліра. Протоієрей організував у селі
курси куховаріння та ручних робіт, а у школі – лекції з релігії.
Улітку 1938 р. згадану парафію інспектував Блаженний Полікарп,
єпископ Луцький, який разом із отцем Михайлом провів богослужіння у
храмі, що підняло національний дух волинян. У 1939 р., з приходом
радянської влади, з церкви вивезли дзвони, конфіскували бібліотеку, а отця
Михайла змушували публічно зректися віри [5, 469].
Масив виявлених та проаналізованих документів, які стосуються
перебування отця на Волині, засвідчують, що він став організатором
177
українізаційного процесу у релігійному житті краю, активним діячем
«Просвіти» та доклав зусилля до підготовки нової генерації борців за
інтереси православних українців у Польщі. Після повернення на Волинь
постійно брав участь у з’їздах Ковельського деканату, Єпархіальних з’їздах.
Отже, лемківський протоієрей дав волинському народу приклад для
наслідування. Завдяки активній діяльності отцю Михайлу вдалося зблизитися
зі світською та церковною громадськістю Волині та з допомогою Божого
слова пожвавити церковне життя і підняти авторитет православної церкви.

Джерела та література

1. Державний архів Тернопільської області. Фонд 148. Волинська духовна православна

консисторія. Оп. 5. Спр. 1461. Особова справа священика Михайла Попеля. 176 арк.
2. Спогади Жуківського Бориса Адамовича, 1921 р. н., с. Мельниця Ковельського району,
записані автором 23.06.2018 р.
3. Спогади Макарчук Любові Степанівни, 1922 р. н., с. Карасин Маневицького району,
записані автором 23.06.2018 р.
4. Спогади Шишик Євстинії Іванівни, 1918 р. н., с. Карасин Маневицького району,
записані автором 23.06.2018 р.
5. Попель І. Доля родини Попелів: рукописний фоліант. Торонто, 1986. 609 с.

Пустовіт Ліліана

ЩОДЕННИКИ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ

Анотація. Дослідження присвячено мемуарам української письменниці Ольги

Кобилянської. Увагу зосереджено на особистості Ольги Кобилянської як української
письменниці, громадської діячки ХІХ–ХХ ст. У нашому дослідженні ми зосередилися на
родинному оточенні, адже воно мало найбільший вплив на формування її особистості.
Ключові слова: мемуари, Ольга Кобилянська, родина, особистість.

Abstract. The research is devoted to the memoirs of the Ukrainian writer Olga
Kobylyanska. The attention is focused on the personality of Olga Kobylyanska, as a Ukrainian
writer, public figure of the ХІХth and ХХth centuries. In our study, we focused on the family
environment, because it had the greatest influence on the formation of the individual.
Key words: memoirs, Olga Kobylyanska, family, personality.

Українська історія багата на визначні жіночі особистості, що активно

проявляли себе в культурі, громадському житті тощо. У ХІХ ст. з’являється
ціле сузір’я українських письменниць, що відбивали у своїй літературній
творчості не тільки тогочасні реалії, а й своє власне відчуття навколишнього
світу. Багато своїх думок вони повіряли щоденникам, згодом писали спогади,
автобіографії, які наразі є для нас дуже цікавим джерелом для вивчення як
історії ХІХ ст. загалом, так і місця жінки в тогочасному суспільстві зокрема.
Визначною особистістю української історії та культури, безумовно, є
одна із тогочасних визначних жінок – Ольга Кобилянська. Одним із яскравих
прикладів жіночих мемуарів ХІХ ст. є її щоденники. Життєвий шлях і

178
творчість письменниці, зокрема її щоденники та автобіографії, досліджували
В. О. Вознюк, Л. Ю. Луців, Ф. П. Погребенник, Ю. С. Кобилецький,
М. Ю. Павлишин та ін. [3; 9; 13; 7; 10].
Метою доповіді є показати родинний світ Ольгі Кобилянської через її
щоденникові записи та автобіографії.
Народилася Ольга Юліанівна Кобилянська 27 листопада 1863 р. в
глухому провінційному містечку Гура-Гуморулуй в родині дрібного службовця.
Родина була багатодітною – п’ять синів і дві доньки. Якщо хлопцям батьки
вважали за необхідне дати освіту, і вони згодом стали юристами, вчителями,
один – військовим, то доньки отримали лише початкову освіту. Цього
вважалося достатнім для того, щоб вести домашнє господарство.
Згадки про сім’ю О. Кобилянська залишила в щоденниках та
автобіографіях. Родина посідала провідне місце в житті письменниці, саме сім’я
найбільше вплинула на становлення української письменниці та усе її життя.
Уже з перших сторінок щоденника ми одержуємо багато інформації про
родинне оточення Кобилянської, зокрема про її братів, батьків, сестру Євгенію.
По суті перший запис був спричинений від’їздом старшого брата Максима на
навчання, тоді студента юридичного факультету Чернівецького університету.
Ольга Юліанівна в автобіографії 1927 р. писала: «Батько й мати
піддержували в нас, дітей, дуже рано стремління й охоту до освіти». Батька
характеризувала так: «Строгий, жестокий, мужчина, котрий лиш рідко бував
ніжний» [3, 17].
Надзвичайно багато ніжних, добрих слів адресувала письменниця
матері. Зокрема, в 1921 р. вона зазначає: «Збираючись до писання своєї
біографії, я не могла не спімнути хоч одним словом ту свою матір, вдачі
котрій я чи не все своє єство завдячую, і вічно трудящого батька» [3, 5]. А
ось як пише в автобіографії «Про себе саму»: «Ох, та доброта, свята мати! Та
глибока, тиха мислителька. Яка велика вона була для своїх дітей, який
великий благородний вплив ішов від неї на умовний і чуттєвий розвій дітей.
Як тихо, безгомінно допомагала вона батькові, що, мов у ярмі, працював день
у день нижчим урядником у бюрі, без відпочинк, без відпусток…» [3, 21].
Формування О. Кобилянської як людини і письменниці відбувалося у
складних і не завжди несприятливих обставинах. Живучі далеко від
культурних центрів, вона виросла в оточенні маломістечкової німецької і
румунської буржуазної інтелігенції. Ні історії свого народу, ні його культури,
ні мови Кобилянська в школі не вивчала; середовище, в якому жила, було
переважно німецьке [13, 6].
«Я сама знала і відчувала, що не володію своєю матірною мовою, як
німецькою, та що ж могла я проти обставин вдіяти, котрі держали мене
далеко від українців у глухім гірськім місці, де я годувалась хіба самою
красою природи! Дуже прикро і болісно вражали мене для того слова таких
людей, як, між іншим, Остапа Терлецького (котрого я особисто не знала):
«Ольга Кобилянська в українські літературі лиш екзотична квіточка, бо ж
вона ховалась на «німеччині»…» [14, 287].
Становлення молодої дівчини як особистості, а також її розвиток
відбувалися під впливом старших братів. З братів письменниці найстаршим
був Максим. Вікова різниця між ним і Ольгою – неповних шість років. Він у
179
свої студентські роки привозив молодшим братам і сестрам з Чернівців
книги, допомагав займатися самоосвітою, а найголовніше – був першим
критиком, порадником і помічником О. Кобилянської на літературні ниві.
Ольга була дуже близька із своїм братом, про що у своєму щоденнику
1 листопада 1883 р. писала: «Рідко трапляється, щоб брат і сестра були так
тісно зв’язані одне з одним, як ми… Я живу тільки для Макса, для Куци
(подруга О. Кобилянської), для своїх ідей, більше в мене нічого немає. Я
цілими днями нічого не роблю, лише читаю, Макс теж казав мені якомога
більше читати…» [14, 17].
Брат Максим був чи не найголовнішою людиною в житті Ольги, її
авторитетом та наставником, він безумовно впливав на становлення її
особистості та літературного таланту.
Сім’я для письменниці була дуже важливою, вона любила своїх рідних
і часто жертвувала собою: «Майже все, що я коли-небудь діставала за
письма, я майже все давала мамі. Не можу терпіти як вона журиться. Тому я
ніколи не могла собі більшу суму зложити, бо все «визичала» – тай сиділа
дома, як та курка. Тепер не хочу дальше так жити…» [8, 237].
Сторінки щоденника заповнювали і слова радості, щастя але, правду
кажучи, їх було не так і багато. Мати, яку вона дуже любила і з якою могла
поділитися усім, часто хворіла, хворіла і сестра Євгенія, батько також мав
погане здоров’я. І як наслідок – тягар домашньої роботи, домашні клопоти
лягали на плечі Ольги. До того ж нерідко давалася в знаки нестача грошей, на
що вона часто скаржилася у своїх записах.
12 березня 1887 р.:«Я така стомлена. А все моє теперішнє життя
спокійне. Тим глибше мене зачіпають злигодні і турботи, що торкаються
нас… Татко посивів і занепав на силі, так само й бідолашна мамця. А в нас
стільки видатків. О, горе і злидні так стомлюють людину, що їй життя стає
немиле» [14, 149].
Саме родина письменниці відіграла значну роль в становленні її
таланту митця, в формуванні її громадських інтересів. Її рідні і близькі –
люди різних професій, уподобань і захоплень, але всі вони намагалися в міру
своїх можливостей допомагати Ользі в її житі, літературних пошуках.
На тлі цього щоденника постає і молода натура Ольги Кобилянської.
Щоденник дає змогу вималювати образ письменниці, відкриває тонкощі її
натури. Добра, чуйна молода дівчина, що найбільше в житті хоче бути
освічено, хоче здобути освіту та займатися улюбленою літературною
справою, але через брак коштів мусить займатися самоосвітою. Дівчина, що
пожертвувала своїми мріями заради своїх рідних. З одної сторони вона дуже
любить свою сім’ю і не може її залишити, і водночас сім’ – це її тягар.
Сильна духом і характером дівчина, що цікавиться долею простих селян та
захоплюється ними. Дівчина, якій не байдужа доля жінки і яка вже з ранніх
літ цікавиться «жіночим питанням», «жіночою емансипацією». Дівчина, яка
так і не відчула, що таке бути по-справжньому щасливою.
Для нас важливі записи, які залишила Ольга Кобилянська, для
розуміння, в яких умовах формувалася майбутня письменниця, хто її
оточував, та хто мав вплив на неї. Щоденник свідчить про духовне зростання
молодої письменниці. Це помітно із нотаток про те, як вона сприймала
180
життя, навколишню дійсність, з її особистих роздумів про творчість та
оточуючих. Щоденники дають змогу краще зрозуміти ту епоху, в якій жила
та формувалася О. Кобилянська, в яких умовах доводилося їй жити. Та з її
щоденників постає вона сама, незнана для усіх натура.
Джерела та література
1. Кобилянська О. Ю. Слова зворушеного серця. Автобіографії. Київ: Дніпро, 1982.
С. 197 ̶ 206.
2. Агеєва В. Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму. Київ:
Факт, 2008. 360 с.
3. Богачевська М. Дума України жіночого роду. Київ: Воскресіння, 1993. 100 с.
4. Вознюк В. О. Про Ольгу Кобилянську: нові матеріали, роздуми, знахідки. Київ:
Дніпро, 1983. 184 с.
5. Гентош Л., Кісь О. Гендерний підхід: історія, культура, суспільство. Львів: ВНТЛ-
Класика, 2003. 250 с.
6. Гнатчук О. О. Кобилянська і жіночий рух на Буковині. Науковий вісник Чернівецького
університету. 1999. Вип. 58, 59. С. 100–105.
7. Кобилецький Ю. Буковинська краса: (літ.-біогр. нарис про О. Кобилянську). Київ;
Харків: Укр. держ. вид-во, 1944. 31 с.
8. Кобилянська О. Ю. Слова зворушеного серця. Листи. Київ: Дніпро, 1982. С. 223–296.
9. Луців Л. Ю. Ольга Кобилянська: в 100- річчя її народин. Нью-Йорк: Свобода, 1965. 72 с.
10. Павлишин М. Ольга Кобилянська: прочитання. Харків: Акта, 2008. 360 с.
11. Русова С. Наші визначні жінки: літ. характеристики-силюети. Коломия, 1934. 86 с.
12. Кобилянська О. Ю. Слова зворушеного серця. Статті та спогади. Київ: Дніпро, 1982.
С. 299–319.
13. Кобилянська О. Ю. Слова зворушеного серця: щоденники, автобіографії, листи, статті
та спогади. Київ: Дніпро, 1982. 359 с.
14. Кобилянська О. Ю. Слова зворушеного серця. Щоденники. Київ: Дніпро, 1982. С. 17–197.

Зайцев Володимир

ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

ЩОДО ЄВАНГЕЛЬСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ
У СЕРЕДИНІ 40-х – СЕРЕДИНІ 60-х рр. ХХ ст.
Анотація. У статті на основі наукової літератури, законодавчих, особових джерел
проаналізовано особливості політики радянської влади відносно євангельського руху. Було
визначено, що конституційні гарантії свободи віросповідання на тлі жорсткої
антирелігійної політики уряду СРСР мали формальний характер і не відповідали дійсності.
Ключові слова: євангельський рух, пропаганда, релігійна громада, політика, кодекс.

Abstract. In the article, on the basis of scientific literature, legislative and personal
sources, the peculiarities of the policy of the Soviet authorities in relation to the evangelical
movement are analyzed. It was determined that the constitutional guarantees of freedom of
religion, against the backdrop of the USSR government's harsh anti-religious policies, were
formal in nature and untrue.
Keywords: evangelical movement, propaganda, religious community, politics, code.

На зламі епох: післявоєнного десятиріччя відбудови – останньої декади

культу особистості «отця народів» та оманливого потепління – хрущовської
«відлиги», у вирі історії повстає доля євангельського руху. Це унікальне
181
явище, відбиток складних суспільно-релігійних процесів у радянському
соціумі, незважаючи на всі складнощі суспільно-політичної ситуації,
поширювалося та розвивалося, вдосконалюючи принципи релігійної
спільноти, зберегло християнські цінності для нащадків.
Мета статті полягає у комплексному висвітленні політики радянської
влади відносно євангельського руху з середині 40-х до середині 60-х рр.
ХХ ст. та аналізі трагічної дійсності на тлі декларованих владою принципів
свободи віросповідання.
«Сталінська» конституція 1936 р. гарантувала свободу совісті,
віросповідання, свободу друку, свободу зібрань, богослужінь, проведення
культурно-просвітницьких масових заходів, утворення об’єднань та спілок,
захист особистих прав, власності та особистої таємниці [6, 310–311].
Насправді всі ці пункти були грубо порушені представниками влади,
органами МВС та КДБ.
Християни не мали можливості отримувати вищу освіту, були
обмежені у працевлаштуванні. Потерпали від утисків, переслідувань,
репресій, конфіскацій, позбавлення батьківських прав, позбавлення волі,
тортур та фізичної розправи. За ст. 135, незалежно від віросповідання,
кожний громадянин міг висувати свою кандидатуру на посаду депутата всіх
рівнів. Згідно зі ст. 141, організації та об’єднання також мали право висувати
своїх кандидатів для представлення своїх інтересів у органах влади [6, 312–
313]. Але реальною реакцією радянського уряду на діяльність та ініціативи
релігійних громад, їхніх окремих представників були переслідування,
репресії та фізичне знищення. До сьогодні залишається остаточно
невизначеною кількість жертв репресивної політики радянської влади.
Каральні органи приховували справжню кількість своїх злочинів. Про це
свідчать мимовільні учасники цих трагічних подій. Зокрема
О. І. Солженіцин, який відбував покарання у виправно-трудових таборах у
1945–1953 рр., пише: «Христиан было множество, этапы и могильники,
этапы и могильники, – кто сочтёт эти миллионы? Они погибли безвестно,
освещая, как свеча, только в самой близи от себя. Это были лучшие
христиане России…» [9, 97].
На тлі питання про виживання серед християн навіть не йшлося про
політичну діяльність. Всі приклади, коли посадовці-атеїсти ставали
християнами, свідчать про неминучі наслідки: позбавлення посади, судовий
розгляд, покарання, конфіскація майна тощо [8]. Задовго до досліджуваного
періоду постановою ЦВК та Раднаркому РРФСР 1929 р. «Про релігійні
об’єднання» заборонялися: благодійна, комерційна, освітня, оздоровча та
просвітницька діяльність; участь священнослужителів у навчальному
процесі закладів освіти; діяльність керівника громади обмежувалася ареалом
мешкання її членів. Скликання релігійних з’їздів та рад мало бути узгоджено
з відповідними контролюючими державними установами. Постановою
визначено умови оренди й користування власними храмами й молитовними
будинками, тобто власну нерухомість громади мали орендувати у держави.
Органи влади могли позбавити оренди, визнати церковну споруду
182
історичною пам’яткою та обмежити її експлуатацію. Постанова
зобов’язувала у річний термін зареєструватися всім релігійним громадам за
місцем розташування. Незареєстрована релігійна організація була зачиненою
з наслідками, вказаними у постанові [7]. За рішенням контролюючих органів,
церква могла бути позбавлена реєстрації з усіма відповідними наслідками.
Насправді, християни в умовах комуністичної диктатури були б задоволені,
якби влада дотримувалася принаймні цих суворих постанов і обмежень. Але
реальність була значно жорстокішою, а «архіпелаг ГУЛАГ» систематично
поповнювався новими поселенцями.
Кримінальний кодекс УРСР в редакції 1949 р. лише поглиблював
прірву непорозуміння між державою та віруючими. До контрреволюційних
злочинів радянське «правосуддя» зараховує релігійну діяльність,
звинувачуючи у посяганні на робітничо-селянську владу, у шпигунстві,
підриві безпеки та зраді батьківщини. Покарання: позбавлення волі, розстріл,
конфіскація майна, висилання до віддалених районів Сибіру членів родини
зрадника батьківщини. Розповсюдження євангельського вчення, запрошення
до богослужінь, зокрема неофіційних (якщо у реєстрації було відмовлено),
розцінювалися як агітація та пропаганда проти радянського строю та
каралися позбавленням волі. Транспортування та розповсюдження
християнської літератури розглядалися як співучасть у контрабанді.
Викладання релігійного віровчення неповнолітнім, звичайні релігійні
практики, богослужіння, просвітництво, взаємодопомога, користування
релігійною літературою розцінювалися як кримінальні злочини [5, 16–31].
Поширеною практикою було зловживання владою, службовим
становищем, використання неправдивих доносів, фальсифікація судових
справ працівниками. А коли рідні та одновірці засуджених зверталися з
проханням про перегляд справ, вони були звинувачені у наклепі й ганьбі
радянського правосуддя. Яскравим прикладом може бути розгін та арешт
делегації віруючих, які домагалися зустрічі з урядом СРСР в Москві у
1966 р. [1, 81].
Записка Відділу пропаганди й агітації ЦК КПРС «О недостатках
научно-атеистической пропаганды» від 12 вересня 1958 р. ілюструє
справжню політику влади відносно євангельського руху періоду «відлиги».
Занадто оманливими видалися сподівання амністованих після смерті Сталіна
та засудження культу особистості. Незабаром уряд М. Хрущова оголосив
непримиренну боротьбу «залишкам релігійного мракобісся». Секретна
директива до керівництва республік СРСР була зосереджена на подоланні
суттєвих «недоліків» у роботі «пропагандистської машини» [3]. Черговий
документ свідчить про розгортання цілеспрямованої антирелігійної боротьби,
для реалізації якої були використані всі адміністративні ресурси. Наукові
інституції, ЗМІ, ВНЗ, видавництва та армія пропагандистів активно
долучилися до дискредитації церкви та віри [11].
Отже, радянська влада реалізовувала політику знищення
євангельського руху шляхом обмеження діяльності та маргіналізації церков,
втручання у внутрішні справи християнських громад, позбавлення християн
183
основних громадянських прав. Комуністичні ідеологи боролися проти
громадян, які могли бути дуже корисними для суспільства та держави,
утримуючи армію вчених-атеїстів, лекторів, пропагандистів, шпигунів,
слідчих та ін. Радянський уряд розглядав християн як гальма прогресу, як
зайвий елемент у побудові соціалізму. Однак репресивна політика була
майстерно прихована від світової громадськості та виправдана перед власним
населенням ідеєю боротьби з залишками «ворожих елементів» буржуазії.

Джерела та література

1. Винс Н. Рубежи детства. Автобиография. Elkhart: Russian Gospel Ministries. 2000.

175 с.
2. Законодательство о религиозных культах: сборник материалов и документов / под
общ. ред. В. А. Куроедова и А. С. Панкратова. Москва. Юридическая литература,
1971. 336 с.
3. Записка Отдела пропаганды и агитации ЦК КПСС по союзным республикам «О
недостатках научно-атеистической пропаганды» г. Москва 12 сентября 1958 г. URL:
https://rusoir.ru/03print/03print-02/03print-02-239/
4. Информация Отдела пропаганды и агитации ЦК КПСС по союзным республикам в
ЦК КПСС о мероприятиях по усилению научно-атеистической пропаганды г. Москва
29 ноября 1958 г. URL: https://rusoir.ru/03print/03print-02/03print-02-241/
5. Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. (в редакції 1949 р.). URL:
https://www.twirpx.com/file/2126134/
6. Конституция Союза Советских Социалистических Республик от 5 декабря 1936 года.
URL: http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/cnst1936.htm
7. Постановление ВЦИК и Совнаркома РСФСР от 8 апреля 1929 года «О религиозных
объединениях». URL: http://docs.cntd.ru/document/9055640
8. Райчинец А. В. Воздвигнутые Богом. Одесса: Духовное возрождение. 2010. 147 с.
9. Солженицын А. Малое собрание сочинений: в 7-ми т. Москва: ИНКОМ НВ, 1991.
Т. 6. 431 с.
10. Уголовный кодекс РСФСР от 27 октября 1960 г. URL:
http://pravo.levonevsky.org/kodeksru/uk/19601027/index02.htm
11. Франчук В. И. Пробуждение: от центра Одессы до окраин России. Одесса: «Симэкс-
принт», 2011. 712 с.
12. Цорн Вальдемар. Листая памяти страницы. Корнталь: Свет на Востоке, 2005. 176 с.

184
 СЕКЦІЯ 5
ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ТА ІСТОРИЧНА ПОЛІТИКА

Григор’єва Олександра

ІСТОРИЧНІ ПОЛІТИКИ: ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Анотація. Мета дослідження полягає в аналізі європейських практик та

інструментарію історичної політики задля формування позитивного іміджу, мобілізації
суспільства та програмування суспільної орієнтації; оцінці їхньої ефективності
використання для просування позитивного іміджу України з урахуванням світового досвіду.
Ключові слова: імідж, історична політика, європейські практики, суспільна
орієнтація, національна ідентичність.

Abstract. The purpose of the study is to analyze European practices and instruments of
historical policy in order to develop a positive image, mobilize society and program public
orientation; assessing their effectiveness in promoting Ukraine's positive image in the light of
international experience.
Keywords: image, historical policy, European practices, public orientation, national
identity.

Аналіз ситуації, що склалася у сучасній Україні щодо питань,

пов’язаних з формуванням історичної пам’яті, свідчить про постійно
зростаючу роль політиків у цьому процесі. Дискусії щодо відбору та оцінки
важливих аспектів історичного минулого України давно вийшли не лише
поза рамки наукових обговорень, а й поза межі державних кордонів.
Достатньо згадати глибокі екскурси в історію та етногенез українців, до яких
вдається російське політичне керівництво, намагаючись запропонувати
вигідні для себе трактування [2]. Неодноразові висловлювання щодо
«штучності» кордонів сучасної України, твердження про те, що «українці і
росіяни – один народ» дійсно можуть негативно впливати на імідж України.
Отже, у політиці формування позитивного іміджу України окреслився ще
один напрям, пов’язаний з боротьбою за «історичну правду». Ця політика не
обмежується необхідністю створення єдиного національного історичного
наративу, а передбачає діалог з сусідами – Польщею, Росією, Угорщиною,
Туреччиною тощо.
За таких обставин європейський досвід історичної політики, спрямованої
на мобілізацію власного суспільства, може стати у нагоді. Використання медіа
виступає одним із механізмів реалізації історичної політики. Задля формування
позитивного мислення і нового німецького національного почуття у 2005 р. у
ФРН пройшла потужна соціальна рекламна кампанія під гаслом «Ти –
Німеччина». Однією з її цілей було ініціювання широкої дискусії про
національну самосвідомість у засобах масової інформації. Реклама по
телебаченню і радіо забезпечила колосальне охоплення аудиторії – більше 200
мільйонів осіб і досягла значних позитивних результатів. Як наслідок,

185
відбулася трансформація німецького войовничого патріотизму в індивідуалізм,
що дало змогу сконструювати нове формулювання патріотизму: «Німеччина
всередині тебе». Також у Франції у 2009 р. держава ініціювала широку
дискусію «Що нині означає бути французом?». І хоча частина інтелектуалів
негативно ставилася до обговорення, розцінюючи його як нав’язування
державою своїх принципів, все ж історико-політична дискусія порушила
важливі питання національної ідентифікації та консолідації нації і вплинула на
політичну свідомість людей [1]. В українському суспільстві також існує
потреба відкритого майданчику для обговорень і консолідації. Упровадження
державними органами історичної політики повинно здійснюватися у формі
відкритого суспільного діалогу.
Використання контролю над системою історичної освіти – ще один
потужний інструмент. Країни Балтії після здобуття незалежності стикнулися
із дилемою балансування між внутрішньою консолідацією та європеїзацією.
На порядку денному постала політична мобілізація, підвищення рівня
національної свідомості, посилення патріотизму та відкидання усього
радянського, комуністичного. Зокрема це відбилося на реформуванні освіти
із завуальованим завданням консолідації нації. Шкільна система у Латвії до
сьогодні продовжує відтворення міжетнічного розколу, який частково
засновується й актуалізується відмінностями у тлумаченні радянського
минулого. Попри реальні зміни у політичному дискурсі, завдання
консолідації нації досі лишається визначальним і надалі диктує більш-менш
виразно окреслену стратегію виключення щодо осіб, які оселилися у країні
за радянських часів [4]. Погодитися варто із тим, що формування державної
версії національної історії має значення для самоідентифікації та особистої
безпеки. Насправді дезінтеграційний потенціал політики історичної пам’яті
не становить загрози, якщо та чи інша сторона не намагається здобути
монополію на істину (що практично неможливо у взаєминах з Росією). У
цьому контексті увалення закону «Про забезпечення функціонування
української мови як державної» – це великий крок вперед.
Організація меморіальних установ. В Україні існує потреба в подальшій
інституалізації державної політики пам’яті з чітко визначеними суб’єктами
впровадження, координуючим і контролюючим органом. Для вирішення
завдань формування і реалізації державної політики пам’яті було створено
Український інститут національної пам’яті як спеціальний орган виконавчої
влади. Однак для виконання координуючих функцій він так і не приступив.
Українському інституту є що перейняти у більш активного та
різнопланового польського «колеги». У структурі Інституту національної
пам’яті Польщі діють чотири різнопланові вертикалі (так звані «піони»):
Комісія розслідування злочинів проти польського народу, Бюро надання та
архівації документів, Бюро публічної освіти, Бюро люстрацій. Окрім
центрального управління, у Варшаві діє 11 регіональних відділів і управлінь.
ІНП на постійній основі видає шість журналів; збірники статей і документів;
монографії; історичні додатки до преси; навчальні матеріали; Інтернет-
публікації; організовує виставки. Функціонує освітній Інтернет-портал
186
«Пам’ять.pl», каталоги архівних матеріалів, цифрова бібліотека, віртуальний
музей ІНП. Інститут проводить роботу за різними історичними напрямами,
постійно взаємодіє із державними органами, міжнародними партнерами та
зовнішньою аудиторією. Це допомагає не лише виконати функцію з
мобілізації населення, але й сформувати позитивний імідж Польщі як
європейської держави [3].
Для України має виняткове значення провадження історичної політики в
такому вигляді, який буде сприяти національному історичному примиренню та
забезпеченню європейської традиції плюралізму. Для консолідації суспільства
треба популяризувати теми, які об’єднують усі регіони. Зіставлення різних
історичних оповідей та досвіду й аналіз розбіжностей у їхніх інтерпретаціях
дасть можливість наблизитися до розуміння позиції іншого, може стати
дискусійним майданчиком для подальшого примирення і застосування
важливого європейського принципу: «вибачаємо й просимо вибачення».
Практика застосування міжкультурного діалогу також стане у нагоді для
багатонаціонального складу населення України. Серед етнічних меншин в
Україні представлені росіяни, кримські татари, болгари, білоруси, молдавани,
поляки, євреї, вірмени, греки, роми, грузини та ін.
Отже, мають бути прийняті такі кроки:
 проведення всеукраїнської дискусії «Хто ми, що означає бути
українцем, що означає бути європейцем?»;
 вироблення єдиної стратегії консолідації України та плану дій в
контексті забезпечення гуманітарної безпеки та поліпшення міжнародного
іміджу України;
 розробка державної комплексної програми втілення політики
примирення в українському суспільстві та профілактики проявів історичної
маніпуляції;
 сприяння вдосконаленню системи історичної освіти як основи
формування історичної пам’яті та національної свідомості.

Джерела та література

1. Лозовий В. С. Європейський досвід втілення історичної політики як політичної

технології міжнаціонального примирення. Освіта, наука і культура на Поділлі. Т. 23.
С. 170–177.
2. Симоненко І. Концептуальні засади державної політики пам’яті. Аналітична записка.
Національний інститут стратегічних досліджень. URL: http://www.niss.gov.ua/
articles/269
3. Троян C. С. Компаративний аналіз сучасних політик пам’яті в Україні та республіці
Польща. Національна та історична пам’ять. 2013. Вип. 6. С. 230–238.
4. Миллер А. Вызов из прошлого. Историческая политика: витки спирали в Восточной
Европе начала XXI века. URL: http://www.globalaffairs.ru/number/Vyzov-iz-proshlogo-
15354

187
Пятіна Дарина

УКРАЇНО-ПОЛЬСЬКІ ВІДНОСИНИ У КОНТЕКСТІ ІМПЕРСЬКИХ

АМБІЦІЙ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

Анотація. Розкрито проблему україно-польських відносин та Російської Федерації

в історичному контексті формування сучасної політичної карти світу, спроби Російської
Федерації дискредитувати Україну та Польщу на міжнародній політичній арені, щоб
отримати визнання законною анексії Кримського півострову та введення військ на
території України.
Ключові слова: Україна, Польща, анексія Криму, Українське питання, СРСР,
Російська Федерація, збройний конфлікт.

Abstract. The problem of Ukrainian-Polish relations and the Russian Federation, in the
historical context of the formation of a modern political map of the world, the attempts of the
Russian Federation to discredit Ukraine and Poland upon international political arena in order
to gain recognition of the legal annexation of the Crimean peninsula and the introduction of
troops in Ukraine are revealed.
Keywords: Ukraine, Poland, Annexation of Crimea, The Ukrainian Question, The USSR,
Russian Federation, Military conflict.

«Українське питання» – це словосполучення часто можна зустріти у

російських ЗМІ та у виступах в ООН. Воно протягом тривалого часу описує
становище, в якому опинилася Україна з моменту підписання
«Переяславських статей» у 1654 р. Б. Хмельницьким. Стратегічна помилка
Б. Хмельницького, що має наслідки і досі. Боротьба за власну незалежність –
це не лише провідний мотив історії та літератури України, а й важлива
частина сучасного життя українців.
Історіографія проблеми охоплює роботи українських і російських
істориків, європейських експертів міжнародних відносин. Ґрунтується на
різному баченні Української держави та Російської федерації своєї історії та
подальшого розвитку. Зокрема історик Андреас Каппелер у своїх роботах
зауважує заперечення Росією окремості українців як окремої нації. Детально
описані україно-польські відносини у роботах К. І. Мєлєкєсцева, в яких
досліджена співпраця України та Польщі у період новітньої історії, даючи
змогу оцінити масштаби підтримки та перспективи подальшої співпраці двох
держав. Особливої актуальності відносини двох держав набули після анексії
Кримського півострова у 2014 р.
Метою нашого повідомлення є з’ясування правової складової дій
Російської Федерації на законних територіях Української держави та
способів маніпулювання історичними фактами задля обґрунтування
присутності російських військ на території України.
24 серпня 1991 р. було підписано «Акт проголошення незалежності
України», відповідно до якого Україна виходила зі складу СРСР [2].
«Декларація про державний суверенітет України» визнавала незалежною
державу зі своїми суверенними кордонами [3]. Обидва документи базувалися
188
на міжнародному праві, закріплювалися статутом ООН та набули чинності
шляхом проведення всенародного референдуму, згідно з яким 90,32 %
громадян, що взяли участь у голосуванні, підтвердили своє бажання вийти зі
складу СРСР.
Територіальні претензії Російської Федерації тривалий час залишалися
лише усними претензіями та ніяк не впливали на політичну ситуацію в Україні.
Проте, під час Революції гідності, коли всі військові сили України були
спрямовані на подолання внутрішнього конфлікту, російська армія злочинно
захопила Кримський півострів, встановивши контроль над територією.
16 березня 2014 р. було проведено загальнокримський референдум, на якому
96,57 % осіб, що брали участь у голосуванні, висловилися за приєднання
Кримського півострова до складу Російської Федерації. 18 березня 2014 р.
Президент Російської Федерації Володимир Путін підписав «Договір про
приєднання республіки Крим до Російської Федерації».
Такі дії були незаконними, а більшість країн-членів асамблеї ООН не
визнали Крим частиною Російської Федерації [5]. Як наслідок, на Росію було
накладено чимало санкцій за недотримання міжнародних домовленостей, за
порушення державного суверенітету Української держави та введення військ на
територію іншої держави, що фактично можна розцінити як військову агресію.
Події продовжили розгортатися на Сході України, коли 6 квітня 2014 р.
російські війська увійшли на територію України. 14 квітня 2014 р. було
підписано указ про «Початок антитерористичної операції», внаслідок чого
тимчасова влада формально не визнала російські війська загрозою
незалежності держави, а перетворила збройний конфлікт на атаку
терористичних угрупувань. Відповідно військові сили України не були
мобілізовані у достатній для протистояння мірі, що дало Російській
Федерації перевагу та можливість захоплення Донецької та Луганської
областей. Конфлікт триває уже 6 років, 30 квітня 2018 р. антитерористична
операція була замінена на Операцію Об’єднаних сил, покликану відновити
мир на окупованих територіях та повернути їх до складу України.
У цей період Президент Російської Федерації починає маніпуляції з
історією України, влаштовуючи показові виступи під час святкування
9 травня, проголошуючи Київ «Русской столицей», згодом на зустрічі з
Президентом Франції Еманюелем Макроном він стверджує: «С поездки
Петра Первого во Францию не началась история российско-французских
отношений. Она имеет гораздо более глубокие корни. Образованная
французская публика знает русскую Анну – королеву Франции», хоча у часи
правління Ярослава Мудрого ні про яку Росію не могло бути й мови. Спроби
привласнення історії України – чудово продуманий політичний хід, адже,
якщо вслухатися у розмови президента Російської Федерації, стає зрозумілим
його істинний мотив – приєднання територій України до складу Росії,
своєрідне відродження імперського складу Росії, в якому українці не мали
прав і були «робочими руками» та «гарматним м’ясом» Російських царів.
Спроби Президента Росії перетворити Україну на провінцію Росії
підкріплюються радянською історіографією, котра задля зміцнення своїх
189
позицій по суті анулювала історію всіх республік, приєднаних до складу СРСР,
задля створення національної ідеї єднання братніх народів, що насправді не
мало під собою нічого, окрім пропагандистських мотивів. Документи часів Русі
дають чітке уявлення про склад та історію Українських земель. Уся історія
України – зразок боротьби проти агресора. Водночас історія Московського
Царства, згодом Російської імперії та сучасної Російської Федерації демонструє
амбіції Кремля щодо демонстрації потужного суперництва щодо Європейського
Союзу та Сполучених Штатів Америки [1].
На фоні наростаючої військової та політичної агресії Росії Україна
знайшла союзника у вигляді Польщі – ще однієї жертви Радянської політики
та предмету таких самих абсурдних реплік Путіна. Сусідство країн, а також
спільні історичні втрати від Російської політики зближують Україну та
Польщу не лише історично, а й економічно – чимало українців після початку
збройного конфлікту на Сході знайшли робочі місця у сусідній Польщі.
Під час Українського ланчу на Мюнхенській безпековій конференції
Яцек Чапутович, голова польського МЗС, висловив готовність підтримки
України у її боротьбі за територіальну цілісність та підтримку у залученні
провідних країн до вирішення конфлікту [4]. Співпраця України та Польщі
розпочалася з моменту проголошення незалежності України та відкриття
першого посольства Республіки Польща в Україні, повага та підтримка, що
супроводжували відносини двох держав, продовжуються і у складні
історичні моменти [6]. Ця підтримка є дуже важливою, оскільки Польща
поділяє політику України щодо захисту своїх територій, та як чинний член
Європейського союзу оцінює дії Російської Федерації як потенційно
небезпечні не лише для території України, Польщі та Чехії, а й для усього
Європейського Союзу.
Спроби В. Путіна дискредитувати держави, на котрі він завуальовано
заявляє претензії, досить легко зрозуміти – для своїх громадян він не агресор,
котрий прагне захопити нові території, не бажаючи цікавитися думкою
населення, інтереси котрого зобов’язаний представляти. Для росіян він –
визволитель нещасних, поневолених і стражденних від дискримінації
російськомовних громадян. Схожа ситуація була і з Судетською областю, що
в результаті завершилося досить погано для нацистської Німеччини, тож
пану Путіну варто не лише «писати» історію, а й хоча б читати її. Адже у
сучасному толерантному суспільстві мирно вживаються українці, поляки,
росіяни, мусульмани, християни та євреї. Отже, причина не в розбіжностях, а
у вихованні та бажанні жити у новому демілітаризованому світі.

Джерела та література

1. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: виникнення, історія, розпад. Львів: Вид-

во Католицького Українського університету, 2005. 360 с.
2. Литвин В. М. Акт проголошення незалежності України. Енциклопедія історії
України: Т. 1: А–В / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; НАН України; Інститут історії
України. Київ: Наук. думка, 2003. 688 с.

190
 3. Мельникова І. М. Декларація про державний суверенітет України. Енциклопедія
історії України: Т. 2: Г–Д / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; НАН України; Інститут
історії України. Київ: Наук. думка, 2004. 688 с.
4. Польща виступає за зміну «нормандського формату». URL:
https://www.ukrinform.ua/rubric-polytics/2877178-polsa-vistupae-za-zminu-normandskogo-
formatu.html
5. Backing Ukraine’s territorial integrity, UN Assembly declares Crimea referendum
invalid. URL: http://www.un.org.ua/en/information-centre/news/1814-2014-03-27-22-35-40
6. Mieliekiestsev K. Polish-Ukrainian relations and the issue of historical grievances in the
societies of two countries. Історичні і політологічні дослідження. Вінниця: ДонНУ імені
Василя Стуса, 2017. № 1. С. 270–283.

Литвак Олег

МЕМОРІАЛЬНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ

ЩОДО ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Анотація. Автор аналізує меморіальну політику щодо Першої світової війни в

Україні впродовж ХХ ст., за часів УНР, УРСР, незалежної України. Привертається увага
до спроб увічнення полеглих, які були згорнуті за радянської влади Показано певне
пожвавлення меморіальних заходів у незалежній Україні.
Ключові слова: меморіальна політика, Перша світова війна, Україна, меморіали,
поховання.

Abstract. The author touches on the issue of conducting a memorial policy in honor of
the Great War, which made the whole of the twentieth century: during the times of the UPR, the
USSR, and independent Ukraine. Mention is made of researchers and volunteers who happen
periodically. Pay attention to burials, churches, monuments.
Keywords: memorial policy, World War I, Ukraine, memorials, burial.

Актуальність дослідження зумовлюється необхідністю переосмислення

Великої війни в українській свідомості. Адже з австро-угорського боку у ній
узяли участь понад 300 тис. українців, з російського – 3–4 млн осіб (чверть
особового складу царської армії). Загальні втрати українського населення в
Першій світовій коливаються від 0,5 до 1,5 млн осіб [9, 10–14]. Окрім цього,
західні райони України лежали в руїнах, господарство було виснажене. Отже,
українці мають власний рахунок Першій світовій війні, який зростає з огляду на
практично повне забуття протягом ХХ ст. полеглих на її полях. Збереження
пам’яті про учасників тих подій наразі становить дослідницький інтерес.
Лише у 2000-ні роки у зв’язку з ювілейними роковинами тих подій
дослідники почали порушувати 100-літньої давнини історію. У працях
В. Горбика, В. Грінченка, Г. Денисенко, В. Войналовича та П. Тронька
розглянуті окремі питання висвітлення воєнної історії України в
пам’ятках [1; 2; 4; 5; 11]. Проблеми вивчення і збереження пам’яток
української історії за кордоном досліджують З. Кисіль, О. Колянчук,
Б. Корте, М. Палієнко [7; 8; 12; 10]. Проте ці питання ще не знайшли

191
належного висвітлення, з огляду на що мета нашого дослідження полягає в
окресленні меморіальної політики в Україні щодо Першої Світової війни.
Перша Світова війна в національній пам’яті українського народу не
відбилася як така, оскільки вона не мала українського виміру. Виняток
становлять Січові Стрільці, які уособлюють окрему віху дотичності українців
до неї [10, 102]. Вшанування пам’яті загиблих почалося ще під час війни.
1915 р. у Києві було відкрито Братське кладовище, де за рік було зведено
храм на честь померлих у шпиталях воїнів. Зі встановленням радянської
влади комітет, який займався вшануванням пам’яті, був закритий,
будівництво зупинилося. У 1950-х рр. недобудований храм передали
науковій установі [10, 104].
1917 р. новостворений громадський комітет у Черкасах зайнявся
спорудженням церкви на честь померлих воїнів. У цьому ж році відбулося
відкриття та освячення церкви, що проіснувала до 1933 р., коли була
розграбована та закрита [10, 105]. Великий внесок зробив Державний
військовий музей, створений злиттям двох музеїв – щодо Першої Світової та
Української Революції. Він займався порятунком архіву Першої Світової,
збереженням матеріалів Російського воєнно-історичного товариства. Проте
музей було передано у розпорядження військовим частинам, на чому
меморіальна діяльність зупинилася [1, 40].
Проводилися урочисті заходи і за часів Української держави
П. Скоропадського. У 1918 р. гетьманська адміністрація видала накази щодо
реставрування кладовищ, вшанування на них пам’яті воїнів Першої світової.
Того ж року в Одесі зібрався громадський комітет, який запланував
вшанування пам’яті моряків, але реалізувати намір не вдалося через
встановлення влади більшовиків, які, як відомо, від самого початку
виступали за поразку Росії у війні [1, 105]. За правління П. Скоропадського
захист меморіальних пам’яток Першої світової був складовою охорони
меморіалів загалом [1, 36–37]. У 1918 р. до гетьмана звернулася громадська
організація «Пам’ять воїнів 1914–1918», яка відновлювали кладовища,
хрести, церкви, збирала списки щодо загиблих, у планах мала підготовку
каталогів загиблих воїнів [1, 38].
Ще у 1920–1921 рр. створювалися історично-військові музеї, які
займалися створенням меморіалів на вшанування воїнів Першої світової та
Української революції. Ці організації працювали до 1925 р., проте в решті-
решт припинили існування [5, 5–10]. Всі перелічені здобутки розбилися об
нищівну скелю радянської влади, яка призупинила пам’яткоохоронні заходи
як і загалом націотворення українського народу [1, 41].
Лише від початку 1990-х рр. у незалежній Україні поволі повертався
інтерес до меморіалізації учасників Першої світової війни. В Івано-
Франківській області краєзнавці-аматори виявили та описали приблизно
2 500 поховань. На Тернопільщині виявлено понад 200 кладовищ, братських і
одиночних могил, 57 поховань січових стрільців. У Львові обстежені руїни
фортеці у районі Брюховичів. У Чернівецькій області поблизу м. Новоселиці

192
збереглися фортифікаційні споруди. Під час роботи над «Зводом пам’яток
історії та культури України» у Волинській, Івано-Франківській,
Закарпатській, Львівській, Тернопільській, Чернівецькій областях було
виявлено й відновлено десятки цвинтарів і поховань не тільки українських
воїнів, а й усіх сторін, що воювали [6, 380–381].
Отже, Перша світова війна доволі слабко відбилася в пам’яті
українського народу, на відміну від західноєвропейської традиції. Це
насамперед спричинено відсутністю власної державності та неукраїнською
політикою пам’яті радянської влади. У другій половині ХХ ст. Першу світову
затьмарила Друга світова війна, що стала центральною подією в історичній
політиці СРСР. Лише в останні три десятиліття в Україні відновлюються
інститути пам’яті, що дає надію на меморіалізацію полеглих у Першій
світовій війні.
 
Джерела та література

1. Горбик В. О., Денисенко Г. Г. Воєнна історія України в пам’ятках. Київ: Ін-т історії
України, 2003. 177 с.
2. Грінченко В. Увічнення пам’яті полеглих у Першій світовій війні в російській
церковній архітектурі. Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного
університету імені Володимира Винниченка. Серія: Історичні науки. 2014. Вип. 19.
С. 102–107.
3. Денисенко О. А. Громадські ініціативи з охорони пам’яток історії та культури в
Українській Державі 1918 р. Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. 2014. Т. 156.
С. 36–42.
4. Денисенко Г., Денисенко О. Досвід підготовки «Зводу пам’яток історії та культури» в
державах на пострадянському просторі. Україна XX століття: культура, ідеологія,
політика. 2014. Вип. 19. С. 232–243.
5. Денисенко Г., Денисенко О. Культурна спадщина про Першу світову війну у
формуванні історичної пам’яті в сучасній Україні. Україна XX століття: культура,
ідеологія, політика. 2015. Вип. 20. С. 372–381.
6. Діяльність Миколи Біляшівського в роки першої світової війни. Киев: Библиотека
Украины (ELIBRARY.COM.UA). Дата обновления: 27.08.2014.
7. Кисіль З. Воєнно-історичне товариство (1920–1939). Український історичний журнал.
2001. № 2. С. 100–112.
8. Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі: 1920–1939. Львів, 2000. 276 с.
9. Лавер О. Статистика втрат населення у війнах і конфліктах 1900 –1924 рр. Проблеми
історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. 2005. Вип. 14. С. 3–23.
10. Палієнко М. Пам’яткоохоронна діяльність Михайла Обідного в Україні, Польщі та
Чехословаччині. Пам’ятки України. Історія та культура. 2005. № 2. С. 92–119.
11. Тронько П. Т., Войналович В. А. Увічнена історія України. Київ: Наук. думка, 1992.
275 с.
12. Barbara Korte (Hrsg.). Der erste Weltkrieg in der populären Erinnerungskultur. Essen:
Klartext, 2008. S. 7–24.

193
Христан Назарій

КОНФЛІКТ ПАМ’ЯТЕЙ ПРО СИМОНА ПЕТЛЮРУ:

КОНСТРУЮВАННЯ ОБРАЗУ «ВОРОГА» В СРСР НА ПРИКЛАДІ
КІНОФІЛЬМУ «П.К.П.»

Анотація. Пропоноване дослідження зосереджує увагу на проблемі конфлікту

пам’ятей про Симона Петлюру у сучасній Україні. Шукаючи причини неоднозначного
сприйняття постаті Головного отамана, автор звертає погляди читачів на способи
конструювання образу «чужого / ворога» у Радянському Союзі. Одним із прикладів
зазначеного ідеологічного механізму впливу на суспільну свідомість були і залишаються
способи візуалізації пам’яті про минуле за допомогою кінострічок. Фільм «П.К.П.» став
яскравим втіленням радянської пропагандистської машини та сприяв формуванню образу
«Петлюри-ворога».
Ключові слова: кінофільм, конструювання, пам’ять, образ, свідомість.

Abstract. The proposed study focuses on the problem of the memory conflict of Symon
Petliura in contemporary Ukraine. Seeking reasons for the ambiguous perception of Chief
Ataman’s figure, the author draws readers views on ways to construct an image of «alien /
enemy» in the Soviet Union. One example of this ideological mechanism for influencing the
public consciousness was and remains a way of visualizing the memory of the past through film.
The film «PKP» became a vivid embodiment of the Soviet propaganda machine and contributed
to the formation of the image of «Petliura-enemy».
Keywords: motion picture, cunstruction, memory, image, consciousness.

Симон Петлюра є одним із найбільш видатних і водночас найбільш

суперечливих героїв / діячів періоду Української революції 1917–1932 рр. Ми
продовжуємо спостерігати стійкі міфи та кліше радянського минулого, які й
досі знаходять своє відбиття у суспільній свідомості. Внаслідок чого образ
«Головного отамана» й досі перебуває в системі координат – «між пам’яттю
та забуттям» й продовжує творити обмежені вектори досліджень.
Яким же було сприйняття Симона Петлюри у Радянській Україні?
Масштабну кампанію з дискредитації Головного отамана радянські органи
безпеки розпочали у перші ж роки встановлення своєї влади на українських
землях. Конфліктне минуле й труднощі «вгамування пам’ятей» про революцію
зумовили більшовиків розпочати справжнісіньку війну / пропаганду у
культурному просторі українського суспільства. Відповідно, образ Петлюри-
борця за незалежність повинен бути знищений із пам’яті населення.
Під час роботи Всеукраїнської надзвичайної комісії у 1921 р. постать
Головного отамана посіла почесне місце у пантеоні «антигероїв»:
«Злейшим врагом Советской Украины является Петлюра, – йдеться у
звіті Всеукраїнської надзвичайної комісії за 1921 р. – А поэтому и борьба с
петлюровской контрреволюцией требовала приложения максимума усилий и
энергии, дабы разрушить в корне планы как местной, так и закордонной
петлюровщины» [3, 335].
Конструювання пам’яті в культурному просторі зосередило усі можливі
механізми впливу на суспльну свідомість, особливо кінематограф. Більшовики

194
дуже рано усвідомили величезну роль кіно як засобу впливу на масову
культуру. За допомогою кіномистецтва партійне керівництво прагнуло
сформувати «правильне» уявлення про дійсність, цим самим виховуючи народ
в дусі «комунізму та інтернаціоналізму». Показовою була стрічка Георгія
Стабового та Якова Лівшиці «П.К.П.» (Пілсудський купив Петлюру).
Донедавна «П.К.П.» був недоступним глядачам. Сюжет фільму, в
основу якого лягли події 1920–1921 рр., знали лише кіномитці. Значення
заголовка, який розшифрували як «Пілсудський купив Петлюру», розуміли
лише ті, хто цікавилися чи вивчали історію радянського кіно і читали
кіножурнали середини 1920-х рр. Популярності фільму надавала участь у
ньому генерала-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника, який «зіграв сам
себе». Після 1929 р. фільм було заборонено, і на майже 80 років він був
втрачений для широкого глядача. У 2007 р. вперше у незалежній Україні
фільм «П.К.П.» презентували в кіноклубі НаУКМА з копії, яку віднайшов у
Парижі французький кінознавець українського походження Любомир
Госейко. Сьогодні стрічка доступна на багатьох сайтах [2, 355].
Створення кінокартини дуже довго було поза зоною дослідницької
уваги, адже у розпорядженні дослідників не було ні самого фільму, ні
матеріалів які б проливали світло на його створення. Основною для студій у
зазначеному аспекті стали спогади Юрка Тютюнника. Всі деталі, що
стосувалися картини – розмови, зустрічі, перебіг зйомок, думки, – він
ретельно фіксував у записниках. У 1929 р. Тютюнника заарештували чекісти,
а наступного – розстріляли. Його архів, зокрема й записники, були вилучені
на вісімдесят років. І тільки в кінці 2009 р. ці матеріали розсекретив
Галузевий архів Служби зовнішньої розвідки України.
У червні 1923 р. до Радянської України повернулася друга після
Петлюри людина у визвольному русі – Ю. Тютюнник. Обдурений та згодом
арештований чекістами Тютюнник розпочав свою співпрацю із чекістами. І
як показали дослідження Я. Файзуліна, Юрко щиро повірив у радянську ідею
майбутнього, що власне і зумовило видання ним ряду політичних памфлетів.
Наприкінці жовтня 1923 р. орган ЦК КП(б)У газета «Більшовик»
поінформувала читачів про щирість намірів Юрія Тютюнника співпрацювати
з радянською владою. Переконався сам Всеволод Балицький, голова
ГПУ УРСР [2]. Згодом Тютюнник видав свої 10 фейлетонів. Апогеєм його
творчості стада книга-памфлет «З поляками проти Вкраїни» [5, 6]. Один із
найбільш потужних антипетлюрівських елементів у довгій боротьбі
більшовиків із образом «Петлюри-героя».
«Откровення» Тютюнника надихнули Якова Ліфшица на ідею
створення фільму. Ліфшиц, начальник Київської губернської Че-Ка, на
початку двадцятих років був одним із найбільш впливових чекістів в Україні.
Він не тільки брав безпосередню участь в протистоянні, але й керував
низкою важливих чекістських операцій. Участю в фільмі «П.К.П.» Я. Ліфшиц
хотів не тільки задовольнити свої амбіції або ж розповісти про свої
«подвиги», він прагнув увіковічити свої «заслуги» перед радянською владою.
Отже, дав згоду бути не тільки актором і зіграти самого себе, але й одним із
195
авторів кіносценарію та режисерів. Мовляв, кому, як не йому, краще відомі
нюанси чекістської праці [7, 290].
Популярні газети і журнали, ще до виходу фільму в прокат, обіцяли
глядачам справжню сенсацію. На екранах люди мали побачити
«запроданство» Петлюри й закулісні інтриги «буржуазних» Польщі й
Франції, підлих «бандитів»-повстанців і «героїв»-чекістів [6].
«Новий фільм, що його цими днями здала Державна Кінофабрика, не є
історичною хронікою», – зазначав один із авторів спеціалізованого журналу
«Кіно» в червні 1926 р. – Історична хроніка на екрані в цьому випадку не до
речі. Ми маємо художній фільм, змістом якого є лише історична дійсність,
лише історичні факти. Мистецтво, в цьому разі кіномистецтво, повинно було
з величезного історичного матеріалу вибрати головне, яскраве, характерне і,
буквально захопивши історичні події на гарячому вчинку, показати його
мільйонам глядачів. Тому мистець, беручи самий факт запроданства
Петлюри Пілсудському, висвітлює його з моменту, коли панська Польща в
особі Пілсудського вже значною мірою використала Петлюру» [4, 15].
Головна ідея стрічки – візуально продемонструвати й закріпити
уявлення про те, як Петлюра допомагав білополякам грабувати Україну, а
червона кіннота героїчно цьому перешкоджала. Перед нами цікавий і
«якісний» (в контексті механізмів впливу на суспільну свідомість) продукт
боротьби з «ідейними ворогами», кінострічка – погляд переможної сторони
(більшовиків) на переможця (український національний рух).
Фільм «П.К.П.» будувався на контрасті сил добра і зла: позитивними
героями в ньому виступають різного калібру радянські функціонери і
Червона армія, а негативними – діячі з табору УНР. Контраст мав бути
настільки разючим, щоб ні в кого, хто подивиться картину, в жодному разі не
виникала думка захищати останніх. В гротескному стилі зображується Симон
Петлюра, у фільмі він прямо звинувачується в запроданстві, асоціюється з
готелем та грішми.
Фільм «П.К.П.» вийшов у рік вбивства Петлюри (крім того, ще до
виходу фільму загинув і Григорій Котовський). Смерть Голови Директорії і
Головного отамана військ УНР викликала значний резонанс по всій Україні.
Для того, щоб уникнути небажаних наслідків, передусім не допустити
перетворення імені Симона Петлюри на символ українських національно-
визвольних змагань, радянська влада розгорнула масштабну
пропагандистську кампанію із його дискредитації.
У десятиліття після більшовицької революції прийшов новий етап
політики, коли вже не так йшлося про закріплення влади, як про стирання
пам’яті про найбільші конкурентні проєкти, тобто про Українську революцію.
Про це свідчить листування з приводу цієї картини між ЧК та ВКП(б) з лютого
1929 р., в якому йдеться про те, що представники Повстанського комітету
представлені як «цілком симпатичні люди», а гасла, під якими виступають
петлюрівці, аж надто нагадують більшовицькі. Фільм «ПКП» було вилучено із
широкого прокату і на довгих 80 років стрічка була забута.

196
 Не забутими виявилися гасла фільму та їхня подальша репрезентація у
культурній творчості. Союз «Петлюра–Пілсудський» і досі позбавлений
однозначної оцінки. Головний отаман продовжує бути втіленням
контроверсійності в культурній пам’яті українців – героєм української
революції та зрадником.

Джерела та література

1. «Більшовик», 27 жовтня 1923.

2. Гнатюк О. За кулісами фільму «П.К.П.». Боротьба з пам’яттю про Українську
революцію на прикладі кінострічки 1926 р. Революція, державність, нація: Україна на
шляху самоствердження (1917–1921 рр.). Київ; Чернігів: Сіверський центр
післядипломної освіти, 2017. С. 352–371.
3. Збір законів і розпоряджень робітничо-селянського уряду України за 1921 р. Рада
Народних Комісарів УРСР, Народний Комісаріат Юстиції УРСР. 2-е офіц. вид.
Харків: Вид. Народ. Комісаріата Юстиції, 1921. 703 с.
2. Сетар В. П.К.П. Кіно. № 8. 1926. С. 15–17.
3. Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. Харків: Державне видавництво України.
1924. 192 с.
4. Файзулін Я. Документи з архівів КГБ розкривають закадрові таємниці фільму-агітки
«П.К.П.» – «Пілсудський купив Петлюру». URL: https://old.uinp.gov.ua/publication/
dokumenti-z-arkhiviv-kgb-rozkrivayut-zakadrovi-taemnitsi-filmu-agitki-pkp-pilsudskii-kup
(дата звернення: 14.03.2020).
5. Файзулін Я. Невідомі спогади генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника.
Український історичний збірник. 2011. Вип. 14. С. 290–302.

Порощук Лілія

«ИСТОРИЯ ВКП(Б). КРАТКИЙ КУРС» – ВІЗИТІВКА

ТОТАЛІТАРНОЇ ІСТОРІЇ

Анотація. У розвідці проаналізовано концепцію, викладену в «Истории ВКП(б).

Кратккий курс», яка на кілька десятиліть заклала основи радянського бачення минулого,
в якому Україні місця не було. На догоду партійно-державній верхівці СРСР
викривлювалися реальні події, драматичні, а багато в чому і злочинні.
Ключові слова: Історія ВКП(б), концепція історії, ідеологія, пропаганда.

Abstract. The article is analyzed the concept outlined in «The History of the CPSU(b). A
Short Course», which laid the foundations for a Soviet vision of the past, in which Ukraine there
was no place. For the delight of the party-state leadership of the USSR, real events were
distorted, dramatic and, in many respects and criminal.
Keywords: History of the CPSU(b), the concept of history, ideologу, propaganda.

На початку XX ст. відбулася остаточна інституалізація української

національної історіографії. Але радянський режим, поставивши під жорсткий
контроль рух історичної інформації, створив механізм маніпулювання станом
історичної науки та суспільної історичної свідомості, і тому більшість
істориків були змушені піти на співробітництво з радянською владою.

197
 Знаковою подією сталінської епохи став вихід в 1938 р. підручника
«История Всесоюзной Коммунистической партии (большевиков). Краткий
курс». Книга відразу стала еталоном при висвітленні вітчизняної історії кінця
XIX – першої третини XX ст. Із постанови ЦК ВКП(б) від 14 листопада 1938 р.
можна чітко виокремити мету створення цієї праці – «необходимо было дать
партии единое руководство по истории партии, руководство, представляющее
официальное, проверенное ЦК ВКП(б) толкование основных вопросов истории
ВКП(б) и марксизма-ленинизма, не допускающее никаких произвольных
толкований» [5]. Постанова офіційно заклала «Краткий курс» в основу
пропаганди марксизму-ленінізму і встановила обов’язкове вивчення
«Короткого курсу» у вищих навчальних закладах.
У доступній формі у книзі викладалися найважливіші віхи і події
історії Росії, починаючи з 1861 р., тобто зі скасування кріпосного права. Хоча
реформа відкрила шлях для розвитку капіталізму, зростання промисловості і
пролетаріату, проте зберігалися феодальні форми експлуатації і грабежу
народу. Ця передісторія не випадково висвітлювалася в колективній праці,
оскільки вона давала змогу пояснити тип і сутність протиріч між
феодальними формами залежності, експлуатацію селян і зростання
капіталізму, наростання антагонізму між власниками засобів виробництва та
пролетаріатом, між різними групами населення і, головне, між необмеженою
монархічною напівфеодальною владою і пограбованим, безправним,
безграмотним народом [7].
Побутує думка, що появу цієї роботи можна оцінювати і як ідеологічну
підготовку до війни. У популярній формі в ній пояснювалося, які цінності,
створені за роки Радянської влади, покликані захищати народи СРСР.
Розгорнуту статтю про роль «Короткого курсу» в історичних
дослідженнях опублікувала член-кореспондент А. Панкратова, якій належала
ключова роль у пропагуванні сталінських постулатів в історичній науці.
«Украинские историки, находясь под влиянием идей буржуазных
националистов, совершили грубые просчеты в «Кратком курсе истории
Украины»… Не были вскрыты закономерности исторического развития
Украины; основные периоды ее истории различаются не по способам
производства, а по внешнеполитическим ситуациям, какие складывались на
Украине в тот или иной период…» [7].
Змальовуючи становище територій, що входили до Російської імперії,
наголошувалося на обійнятті всіх державних посад російськими
чиновниками, а всі справи в установах, судах велися російською мовою. Було
заборонено видавати газети і книги національними мовами, у школах
заборонялося навчання рідною мовою. Царський уряд прагнув задушити
всякий прояв національної культури, проводив політику насильницького
«обрусіння» неросійських національностей. Царизм виступав як кат і
мучитель неросійських народів [1, 5–6]. Такий посил готував ґрунт для
демонстрації історичної справедливості постання партії більшовиків і в
подальшому її приходу до влади.

198
 У тексті акцентується увага на революційних подіях 1905–1907 рр. При
цьому наголос зроблений на виступах робітників, селянському русі,
повстанні на броненосці «Потемкин». Зауважимо, що у процесі викладу
вказуються міста, губернії, але назва «Україна» не фігурує зовсім. Прикладом
такого ігнорування може бути такий сюжет: «В авангарде революционного
рабочего движения шел героический пролетариат Петербурга, за
Петербургом шли Прибалтийский край, Москва и Московская губерния,
затем Поволжье и юг России. В 1913 году движение охватывает Западный
край, Польшу, Кавказ» [1, 144]. Характеризуючи процес виникнення партій
після маніфесту 17 жовтня, згадуються лише загальноросійські партії,
українські навіть не називаються.
Теза про послідовну позицію партії в національному питанні, боротьбу за
повну рівноправність націй і за знищення всіх форм національного гніту і
національного нерівноправності, які забезпечили їй симпатії і підтримку
пригноблених національностей, дисонує із заявою про відкидання партією
пролетаріату «культурно-національної автономії». Така позиція аргументується
тим, що робітників, які живуть в єдиній місцевості і навіть працюють в одних і
тих самих підприємствах, культурно-національна автономія штучно
розмежовує за приналежністю до тієї чи іншої «національної культури», тобто
підсилює зв’язок робітників з буржуазною культурою окремих націй, між тим
як завдання соціал-демократії полягає в посиленні інтернаціональної культури
всесвітнього пролетаріату [1, 186–187].
У «Кратком курсе» детально викладена владна версія приходу
більшовиків до влади. Водночас про таке явище, як Українська революція, не
йдеться взагалі. Переговори у Брест-Литовську трактуються як такі, що велися
для запобігання захопити величезні шматки території колишньої царської
імперії «німецькими імперіалістами», які прагнули Польщу, Україну і
Прибалтійські країни перетворити в залежні від Німеччини держави [1, 211].
Німецький імперіалізм, вдершись у Радянську країну, задався метою повалити
Радянську владу і перетворити нашу батьківщину в свою колонію. На погляд
авторів, Україна у 1918 р. відокремлювалася від Радянської республіки і
перетворювалася на васальну (залежну) німецьку державу [1, 212].
«Німецькі імперіалісти» відірвали від Радянської Росії та ввели на
Україну на прохання «білогвардійської Української Ради» свої війська і стали
«нелюдяно грабувати і пригнічувати український народ, забороняючи йому
підтримувати будь-який зв’язок з Радянською Росією» [1, 222–223]. Але, як
пишеться у тексті, внаслідок революційних подій у Німеччині радянська
влада була відновлена, а Україна була звільнена від «гніту германського
імперіалізму» [1, 226].
Отже, в «Кратком курсе» була сформатована концепція історії не лише
ВКП(б), а і СРСР загалом. На його сторінках бачимо штампи на кшталт
«радянського будівництва», «пролетарського інтернаціоналізму»,
«подолання опору куркулів у процесі колективізації сільського
господарства», «незначні помилки в колгоспному будівництві» та інші, що
були покладені в основу концепції вітчизняної історії на кілька десятиліть і
199
які на догоду партійно-державній верхівці СРСР викривлювали реальні події,
драматичні, а багато в чому і злочинні. Показово, що в цій концепції місця
Україні вже не було.

Джерела та література

1. История Всесоюзной коммунистической партии (большевиков). Краткий курс под ред.

Комиссии ЦК ВКП(б). Москва, 1938. 352 с. URL: http://grachev62.narod.ru/vkpb_hist/
content.htm
2. Історик і Влада. Колективна монографія. Київ: Інститут історії України НАН України,
2016. 543 с.
3. Кравченко В. Україна, Імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії.
Київ: «Критика», 2011. 548 с.
4. Нуреев Р. Краткий курс истории ВКП(б) в кривом зеркале партийной пропаганды. URL:
https://cyberleninka.ru/article/n/kratkiy-kurs-istorii-vkp-b-v-krivom-zerkale-partiynoy-propagandy
5. Постановления ЦК ВКП(б) о постановке партийной пропаганды в связи с выпуском
«Краткого курса истории ВКП(б)» 1938 г. URL:
https://runivers.ru/philosophy/chronograph/180756/
6. Світло й тіні українського радянського історіописання: Матеріали міжнародної
наукової конференції (Київ, Україна, 22–23 травня 2013 р.). Kиїв: Інститут історії
України НАН України, 2015. 212 с.
7. Тихонов В. Юбилей «Краткого курса истории ВКП(б)» и советская историческая наука.
1948 г. Актуальные проблемы исторических исследований: взгляд молодых ученых: сб.
материалов III Всероссийской молодежной научной конференции. Новосибирск:
Институт истории СО РАН, 2013. URL: http://cliohvit.ru/view_post.php?id=117
8. Якимов К. «Краткий курс истории ВКП(б)» как фактор эволюции общественных
настроений молодежи конца 1930-х годов. Человек и культура. 2016. URL: http://e-
notabene.ru/ca/article_19647.html#1

Теміров Богдан

ВИКОРИСТАННЯ ІМЕНІ СТЕПАНА БАНДЕРИ У РОСІЙСЬКИХ

ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Анотація. У розвідці показана роль використання імені Степана Бандери у різних

аспектах подачі інформації російськими ЗМІ. Прослідковано негативні контексти, у яких
використовується ім’я лідера ОУН. Також визначено претензії російських ЗМІ до
української історичної пам’яті.
Ключові слова: фашизм, націоналізм, пам’ять, міф.

Abstract. The intelligence shows the role of using the name of Stepan Bandera in various
aspects submission of information by the Russian media. Negative contexts in which the name of the
OUN leader was traced. Russian media claims to Ukrainian historical memory was also identified.
Keywords: fascism, nationalism, memory, myth.

У занадто тривожний час, який зараз переживає українська держава, на

перший план виходять не лише події, а й постаті. Історичний компонент
відіграє велику роль у сучасних подіях в ОРДЛО та Криму. Російська
Федерація використовує різні історичні сюжети для позначення

200
неповноцінності української державності. До таких можна зарахувати
боротьбу ОУН за незалежність України. Степан Бандера є постаттю, на яку
спирається РФ задля позначення української постмайданної влади. Зокрема,
ім’я лідера ОУН часто використовується для обвинувачення України у
прославленні «радикальних патріотів».
На сьогодні немає спеціальних досліджень, які були б присвячені саме
аналізу використання імені Провідника ОУН будь-якими ЗМІ, не лише
російськими. Опосередковано елементи цієї теми були вивчені Станіславом
Кульчицьким, Володимиром Трофимовичем, Володимиром Сергійчуком,
Ярославом Грицаком. Саме ці науковці й сформували свого часу перші
дослідження про Провідника ОУН.
До російських ресурсів, в яких використовується ім’я Бандери,
належать «Московский комсомолец», «Комсомольская правда», «Vesti.ua»,
«Первый канал» та інші. Такі ресурси використовують постать лідера ОУН
як привід згадати історичну пам’ять українців. До фокуса уваги згаданих
видань і телеканалів належить діяльність Бандери та традиції, пов’язані з ним
(наприклад, факельна хода). Такого роду події трактуються російськими ЗМІ
негативно, показуючи акцент української історії на неоднозначних постатях.
«Комсомольская правда» опублікувала новину у січні 2020 р. про
оприлюднення ЦРУ архівних матеріалів про лідера ОУН. Йдеться про статтю
з журналу «Соціалістичний вісник», де його називали «українським
фашистом» та «агентом Гітлера». Назва цієї статті «Степан Бандера та
Українська держава 1941 року». Цікаво, що фігурує в назві «Українська
держава». Тобто ЦРУ визнає наявність держави 1941 р. Наводиться уривок із
цієї публікації: «30 червня 1941 року український фашист і професійний
агент Гітлера Степан Бандера (агентурне прізвисько Консул 2) проголосив у
Львові відновлення держави Західна Україна». Далі дається інформація про
вбивство націоналістами євреїв, поляків і українців. Наведено інформацію
про те, що документи були розсекречені відповідно до «Закону про викриття
нацистських військових злочинців». Такі факти свідчать про те, що
публікація повторює тези російської влади про «фашиста Бандеру».
Важливою є обставина використання міфів російською пресою, оскільки
«фашизм» Бандери є одним із брутальних міфів. Характерно й те, що стаття
була опублікована після зміни влади в Україні 2019 р. [4, 1].
Особливо заслуговує на увагу сюжет із Володимиром Зеленським.
Президент планував участь у форумі, присвяченому Холокосту. При цьому
газета «Московский комсомолец» звертає увагу на походження президента
Зеленського. Мається на увазі вислів президента про те, що він єврейського
походження, а це нікого не бентежить. Крім того, Президент України
відзначив, що в Україні не так багато тих, хто, крім своєї нації, нікого не
бачить. На думку президента, їхня роль у державі незначна.
Далі видання «Московский комсомолец» заперечує останню тезу
президента. Наводиться сюжет про святкування Дня народження Степана
Бандери із смолоскипною ходою 1 січня 2020 р. Також у ресурсі підкреслено,
що на приміщенні Київської міської адміністрації було поміщено портрет
201
Степана Бандери. Як повідомляє «Московский комсомолец», Польща та
Ізраїль, держави, які особливо прискіпливо ставляться до проблем
українського націоналізму, засудили таку ходу. Прес-секретар МЗС України
Катерина Зеленко, за словами видання, заявила у відповідь про те, що кожна
країна сама може вирішувати, кого вшановувати.
Цей сюжет є особливим, тому що в цьому разі російські автори
намагаються ніби показати протиріччя в контексті історичної пам’яті щодо
Степана Бандери між Україною та Польщею з Ізраїлем. Польща, яка є
«адвокатом України», виступає проти вшанування лідера ОУН в Україні.
Останній свого часу виступав проти польського поневолення, після чого було
проголошено «Акт відновлення Української держави». Російські ЗМІ цим
фактом користуються з огляду на те, що питання Степана Бандери несе
політичний відтінок. Російський імперіалізм проявляється у такому контексті
і в науковій частині, оскільки, атакуючи історичну пам’ять України, Росія
використовує політично забарвлені сюжети [2, 1].
Інший інтернет-ресурс «Vesti.ua» у статті «Бандера и пустота» згадує
всю історію вшанування Степана Бандери в Україні. У статті пригадується
2008 р., коли Бандера посів третє місце у телепроєкті «Великі українці».
Увагу закцентовано на нібито скандалі з фальсифікацією результатів
голосування. 2012 р. у Верховній Раді з’явилися, як зазначає видання,
депутати, що називали себе «бандерівцями». Такими названо депутатів від
ВО «Свобода». І знову відзначено російським ресурсом лише негатив. Як
висновок, стаття наводить прогноз про забуття образу Бандери [1, 1].
22 січня 2010 р. російський «Первый канал» показав негативний бік
указу про присвоєння звання «Герой України» Степану Бандері. У новині про
указ президента В. А. Ющенка щодо С. Бандери говориться про суто негатив
від такого кроку. Зазначено, що Бандера співпрацював з фашистами та
сприяв організації есесівських батальйонів. Указ президента, як зазначає
«Первый канал», викликав обурення у ветеранів Другої світової війни. Як і в
минулому сюжеті, російська сторона зробила акцент на можливому
охолодженні відносин України та Польщі [3, 1].
Отже, російські ЗМІ доволі скептично ставляться до постаті Степана
Бандери в контексті його вшанування. Його ім’я використовується для
висвітлення у негативному сенсі української влади та заходів на честь лідера
ОУН. Також ім’я Бандери фігурує на фоні охолодження відносин України з
Польщею (за версією російських авторів).
Джерела та література

1. Бандера и пустота. URL: https://vesti.ua/politika/354047-bandera-i-pustota

2. Зеленскому припомнили Бандеру: эксперты оценили уровень антисемитизма на
Украине. URL: https://www.mk.ru/politics/2020/01/20/zelenskomu-pripomnili-banderu-
eksperty-ocenili-uroven-antisemitizma-na-ukraine.html
3. Президент Украины Виктор Ющенко присвоил звание Героя Степану Бандере. URL:
https://www.1tv.ru/news/2010-01-22/151930-
prezident_ukrainy_viktor_yuschenko_prisvoil_zvanie_geroya_stepanu_bandere
4. ЦРУ обнародовало архивные документы о Бандере. URL: https://www.kp.ru/online/
news/3742993/

202
Гуменчук Ірина

ЩО «ПАМ’ЯТАЄ» ПРЕСА МАЛОГО МІСТА

ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ?

Анотація. Дослідження присвячено аналізу ступеня репрезентації пам’яті про Другу

світову війну на шпальтах газети малого міста Калинівки – «Прапор перемоги» за 1990-ті –
2000-ні рр. Привертає увагу домінування комеморативних практик, успадкованих від
радянської доби, хоча вже від 2015 р. поширюється європейська риторика.
Ключові слова: преса, мале місто, місце пам’яті, Друга світова війна.

Abstract. The study is devoted to the analysis of the degree of representation of memory
of the World War II on the front pages of the small town of Kalinivka – «Victory Flag» in the
1990s – 2000s. The attention is attract to the dominance of commemorative practices inherited
from the Soviet era, although European rhetoric has been spreading since 2015.
Keywords: press, small town, memory location, World War II.

Динамічність історичної пам’яті у медійному полі актуалізує

дослідження сучасних тенденцій її формування, репрезентації та впливу на
колективні уявлення про минуле, у нашому випадку пов’язане з Другою
світовою війною, 75-ті роковини завершення якої припадають на поточний
рік. Традиційно історики здебільшого привертають увагу до минувшини
великих населених пунктів, оминаючи «малі» міста. Перші є очевиднішими
як великі об’єкти, другі – складніші для дослідження. Водночас наразі
прийшло усвідомлення того, що останні виступають носіями потужного
шару історичної пам’яті, одним із місць представлення якої виступає місцева
періодика. Як об’єкт дослідження обрано періодику малого міста Калинівки,
20-тисячного райцентру у Вінницькій області.
Історіографічна доля малих міст характеризується невисоким рівнем
опрацювання їхньої минувшини, що повною мірою демонструє стан вивчення
історії Калинівки. Радянська версія цього населеного пункту представлена у
виданні «Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область» [4]. У 1981 р.
В. Загалилом та М. Запорожцем був підготовлений популярний нарис з історії
Калинівки, який «знайомить з сьогоденням і героїчним минулим» [3]. Отже,
місто залишається з радянською версією власної минувшини, з огляду на що
підноситься значення сучасного періодичного видання як динамічного носія
інформації. Щодо проблеми пам’яті про останню світову війну, то таке
історіографічне поле є доволі розлогим, на ньому працюють Г. Касьянов,
О. Лисенко та чимало інших науковців [5; 7; 8]. Водночас проблема специфіки
колективної пам’яті про Другу світову на рівні конкретного малого міста поки
що залишається поза увагою науковців.
З огляду на викладене, мета цього дослідження полягає в аналізі
ступеня репрезентації пам’яті про події Другої світової війни на шпальтах
газети малого міста – Калинівки. Як джерело обрано газету «Прапор
перемоги» за 1992–2018 рр., яка має понад 80-річну історію [1].

203
 Опрацювання наявних номерів газети, починаючи з 1992 р., показало,
що публікації про Другу світову війну впродовж року з’являються переважно
до пам’ятних дат. Наприклад, 18 березня, до Дня визволення Калинівки від
окупантів; 9 травня, до Дня Перемоги; 22 червня, Дня вшанування пам’яті
жертв війни в Україні; 22 вересня, до Дня партизанської слави; до
28 жовтня – Дня визволення України від нацистських загарбників.
Щороку на шпальтах видання розміщені публікації про урочистості в
Калинівці до 9 травня. У 2018 р. традиційний парад модернізували, і замість
проходження колон дітей і молоді, центральною площею Калинівки
крокували військові, ветерани війни в Афганістані, учасники російсько-
української війни. Переважну більшість публікацій становлять інтерв’ю з
ветеранами війни і сухий виклад історичних подій без будь-якого їхнього
аналізу. Таким, наприклад, є матеріал до Дня оборони Києва «Пам’яті
доблесних воїнів» [9]. Протягом 1992 р. – початку 2000-х рр. доволі частими
є згадки понять «фашизм», «німецько-фашистські загарбники», як наприклад
у статті «Вшануємо пам’ять безневинних жертв фашизму» авторства
учасника війни І. Фрімермана [14].
Опрацювання примірників газети показало, що протягом двадцяти
років у Калинівському районі було відкрито один пам’ятник Герою
Радянського Союзу М. Степовому – у 2014 р. на території загальноосвітньої
школи № 1 [4]. У 2016 р. у селі Лісова Лесіївка відновили та урочисто
відкрили пам’ятник загиблим землякам у роки Другої світової війни [12].
Порівняння випусків газети за 1992, 1999, 2014 роки показало таке. У
номерах газети «Прапор перемоги» за 1992 р. не повідомлялося про будь-які
меморіальні акції, за 1999 р. у рубриці «Фото факт» редакція газети інформує
населення про прибирання могили загиблих воїнів учнями Уладівської
школи під час літніх канікул, у 2014 р. зустрічаємо дві статті: «Герої не
вмирають!» і «Розквітають маки навесні» [2; 11; 13]. У першій ідеться про
висадження учнями Комунарівської школи трояндових кущів у пам’ять про
загиблих Небесної сотні та воїнів Другої світової війни, друга присвячена
започаткуванню учнями м. Калинівки європейської традиції вшанування
учасників Другої світової війни червоним маком.
У № 85 газети від 9 листопада 2005 р. розміщена стаття викладачки
технікуму Л. Тесецької «Пісня в пам’ять про визволителів», в якій ідеться
про «конкурс військово-патріотичної пісні, присвячений 61-й річниці
визволення України від німецько-фашистських загарбників» у
Калинівському технологічному технікумі. Завершується публікація
емоційним висновком: «Цей захід став справжнім святом єднання різних
поколінь, свідченням безмежної шани до подвигу визволителів нашого
народу, злету патріотичного духу молоді» [10].
Газета «Прапор перемоги» повідомляє про долучення учнів шкіл до
меморіальних акцій. Простежується, що до 2007 р. статті, присвячені
меморіальним акціям, влаштованим учнями, були поодинокими, а вже з 2007
по 2018 роки їхня кількість помітно зростала.

204
 Отже, перегляд випусків газети «Прапор перемоги» протягом 1990-х –
2000-х рр. показує зростання кількості меморіальних акцій, присвячених Другій
світовій війні. З-поміж них позначені такі їхні форми: відкриття пам’ятника
учасникам Другої світової війни, реставрація наявних монументів,
перепоховання воїнів Другої світової війни, мітинги-реквієми, урочисті паради
тощо. Зауважимо, що у меморіальних заходах переважно брала участь
учнівсько-студентська молодь, тобто на ці заходи покладалося, передусім,
виховне значення. Загалом у процесі опрацювання обраного видання привертає
увагу домінування комеморативних практик, успадкованих від радянської доби,
хоча вже від 2015 р. у Калинівському районі, як і загалом в Україні, поступово
поширюється європейська символіка та риторика. Останнє, що привернуло
увагу – актуалізація проблематики Другої світової війни з 2014 р. Це відбулося
як реакція на військову агресію Росії на теренах України. Масова стурбованість
українців призвела до зацікавленості пересічних громадян в історії Другої
світової війни. Ця ситуація цілком підтверджує думку П. Коннертона: «Hаше
сприйняття теперішнього великою мірою залежить від нашого знання про
минуле» [6, 17].

Джерела та література

1. Газета «Прапор перемоги». Калинівська районна рада. Офіційний сайт. URL:

http://kalynivka-rr.org.ua/zasobi-masovoi-informacii/gazeta-prapor-peremogi/
2. Герої не вмирають. Прапор перемоги. № 33. 2014. 13 травня.
3. Загалило В. І., Запорожець М. А. Калинівка: путівник. Одеса: Маяк, 1981. 44 с.
4. Історія міст і сіл Української РСР: в 26-ти т. Вінницька область / гол. ред. кол.:
П. Т. Тронько (гол. редкол.). Київ: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1972. 777 с.
5. Касьянов Г., Смолій В., Толочко О. Україна в російському історичному дискурсі:
проблеми дослідження та інтерпретації. Київ: Інститут історії України, 2013. 128 с.
6. Коннертон П. Як суспільства пам’ятають / пер. з англ. С. Шліпченко. Київ: Ніка-
Центр, 2004. 184 с.
7. Лисенко О. Є.  Подолання «міфу війни», або від якої спадщини ми відмовляємося:
науковий дискурс, політика пам’яті та сучасні виклики (з приводу 70-річчя перемоги
над нацизмом і фашизмом). Український історичний журнал. 2015. № 2. С. 4–21.
8. Лисенко О. Є. Український вимір Другої світової війни крізь призму історичної
пам’яті. Український вимір Другої світової війни крізь призму історичної пам’яті.
Національна та історична пам’ять. 2013. Вип. 9. С. 140–167.
9. Пам’яті доблесних воїнів. Прапор перемоги. № 69. 1996. 11 вересня.
10. Пісня в пам’ять про визволителів. Прапор перемоги. № 44. 2005. 13 листопада.
11. Розквітають маки на весні. Прапор перемоги. № 33. 2014. 13 травня.
12. У Лісовій Лесіївці відреставрували пам’ятник загиблим односельчанам. Прапор
перемоги. № 19. 2016. 13 травня.
13. Фото факт. Прапор перемоги. № 67. 1999. 1 вересня.
14. Фрімерман І. Вшануємо пам’ять безневинних жертв фашизму. Прапор перемоги.
№ 47. 1992. 28 травня.
 
 

205
Скідан Дар’я

СВЯТО «ВЕЛИКОГО ЖОВТНЯ» ЯК ІНСТРУМЕНТ

ФОРМУВАННЯ «СОВЄТСЬКОСТІ»

Анотація. У розвідці досліджується процес формування свята «Великого

Жовтня» та його ритуальної складової. Показано, що воно мало виразну мобілізуючу
роль, оскільки спрямовувалося на підтримання радянських цінностей.
Ключові слова: свято «Великого Жовтня», «совєтський», ментальність.

Abstract. The research is about he process of formation of the Feast of the Great October
and its ritual component. It has been shown that this process had a clear mobilizing role in
upholding Soviet values.
Keywords: the Great October holiday, soviet, mentality.

Святкова обрядовість має важливе значення у формуванні колективних

цінностей, закріпленні стереотипної поведінки, виокремленні ментальних
особливостей соціумів. Найяскравіше це простежується у тоталітарних
державах, зокрема в СРСР, де було сформовано цілу систему визначних дат.
Однією з таких було 7–8 листопада, коли відзначалися річниці так званої
«Великої Жовтневої соціалістичної революції».
Проблема радянської святкової обрядовості та її впливу на формування
ментальності вивчалася радянськими та зарубіжними науковцями [6; 7].
Проте переважна більшість досліджень мають узагальнюючий характер, хоча
предметний аналіз конкретного дійства до знакових для радянського
суспільства дат дає змогу поглибити розуміння їхнього впливу на
формування та підтримання «совєтської» ментальності. Метою розвідки є
висвітлення особливостей відзначення свята «Великого Жовтня». Джерелами
виступають офіційні документи уряду СРСР, зокрема декрети радянської
влади, Конституція СРСР, документи Комуністичної партії СРСР.
Зі зміцненням позицій влади більшовиків наголошувалося на
необхідності беззастережного слідування завданням побудови «нового
суспільства», встановленні «нового ладу», значна роль у якому належала
святковому календарю. Питання про календарну реформу було поставлене
вже в листопаді 1917 р. [3, 404–405]. У декреті Раднаркому «Про
восьмигодинний робочий день»» від 11 листопада 1917 р. йшлося: «Усього
вихідних днів, окрім неділі щотижня, було названо п’ятнадцять, причому
тринадцять – це традиційні православні свята та Новий рік, а два дні – то вже
нові свята, відзначення яких стало безпосереднім результатом Російської
революції. Такими стали 27 лютого (День повалення самодержавства) та
1 травня. У вересні 1918 р. святковий календар поповнився ще одним
вихідним – річницею «Жовтневої революції». Її було вирішено відзначати у
«день фактичного перевороту», тобто 7 листопада [4].
Напередодні свята керівні органи Компартії публікували заклики,
рекомендовані для використання, які цілеспрямовано публікувалися у
газетах, як наприклад газета «Молодий комунар» [5]. Кожне підприємство

206
готувало тематичні автоплатформи, які були яскравою прикрасою колон
трудящих. Такий формат святкування очікувано впливав на становлення
свідомості дітей і молоді, які активно долучалися до ритуальних дій.
Радянські свята загальнодержавного значення відзначалися відповідно
до певного алгоритму. Святкуванню була характерна масштабність,
велелюдність, оскільки вони супроводжувалися масовими дійствами –
маршами, демонстраціями, у процесі яких велика увага приділялась ході, на
якій кожен учасник мав продемонструвати позитивне ставлення до
Комуністичної партії та радянської влади. Святкування річниць «Великої
Жовтневої соціалістичної революції» набуло саме такого формату. Колони
трудящих, студентів, учнів, які брали участь в урочистій ході, у певний
спосіб оформлювалися – портретами, прапорами, гаслами, транспарантами,
символічними фігурами, декорованими авто. Під час проходження такої
колони вздовж трибуни, де розміщувалося керівництво держави (у столичних
містах) або області, району, населеного пункту, деякі колективи
влаштовували театралізовані вистави [6, 16]. Тобто масові карнавалізовані
видовища, що влаштовувалися в ці святкові для радянських людей дні, були
поєднанням політичних мітингів і народного театру.
Для свят було характерне ретельне планування, обов’язковість участі
військових частин, робітничих, партійних і громадських організацій,
різноманітність культурних форм – мітингів, маніфестацій, демонстрацій,
інсценівок, урочистих засідань [1, 155]. Важливою складовою цього свята
були «трудові подарунки»: кожен виробничий колектив до 7 листопада
повинен був відрапортувати про успіхи, зокрема про дострокове виконання
планових завдань.
Такі дії влади давали свої результати, адже люди вірили в те, що це свято
є дійсно важливим. 7 листопада був головним святом країни і справжнісіньким
торжеством. Підтвердженням цьому є напружена робота поштових відділень,
які напередодні 7 листопада перевантажувалися пересиланням святкових
карток. Радянські люди без якихось вказівок згори розсилали один одному
листівки з привітаннями. А після урочистої ходи демонстранти розходилися по
своїх домівках, де на них чекав святковий обід. Примітно, що за такими
столами збиралися не тільки родичі, а й друзі, і колеги, і сусіди.
Отже, 7 листопада – день «Великої Жовтневої соціалістичної
революції» – посідало важливе місце у радянській святковій обрядовості.
Особливою помпезністю воно вирізнялося у другій половині ХХ ст., маючи
виразний театралізований, карнавальний формат. Свято мало виразну
мобілізуючу роль, оскільки його відзначення спрямовувалося на підтримання
радянських чи, точніше сказати, «совєтських» цінностей.

Джерела та література

1. Гаєвська Т. Державні радянські свята: історико-культурологічний аспект. 2013. № 6.

С. 153–159.
2. Декреты Советской власти: сборник / ред. комиссия: Г. Д. Обичкин и др. Т. 1. Москва:
Государственное издательство политической литературы, 1957. 625 с.
207
3. Декрет СНК РСФСР от 29.10.1917 «О восьмичасовом рабочем дне». URL:
https://constitution.garant.ru/history/act1600-1918/5306/
4. Єфіменко Г. «День фактическаго переворота» та інші неробочі дні радянської
України. URL: http://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-den-fakticheskago-perevorota-ta-inshi-
nerobochi-dni-radyanskoyi-ukrayini.html
5. Заклик ЦК КПРС до 68-ї річниці Великої жовтневої соціалістичної революції.
Молодий комунар. 1985. 15 жовтня. URL: http://library.kr.ua/elib/molkom/1985/MK3631-
19851015.pdf
6. Мазаев А. И. Праздник как социально-художественное явление: Опыт историко-
теоретического исследования. Москва: Наука, 1978. 392 с.
7. Рольф М. Советские массовые праздники. Москва: РОССПЭН, 2009. 439 с.

Глухенька Софія

ОБРАЗ РАДЯНСЬКОЇ ЖІНКИ ПЕРІОДУ «ВІДЛИГИ»

НА СТОРІНКАХ ЖУРНАЛУ «РАБОТНИЦА»

Анотація. У статті зроблена спроба виокремлення основних рис та

характеристик радянської жінки 50–60-х рр. ХХ ст. за матеріалами масового суспільно-
політичного та художньо-літературного журналу «Работница».
Ключові слова: жінка, гендерні дослідження, СРСР.

Abstract. This article attempts to highlight the main features and characteristics of the
Soviet woman of the 50–60’s of the twentieth century based on the materials of the mass socio-
political magazine «Rabotnitsa».
Keyworlds: women, gender studies,USSR.

Актуальність тематики дослідження визначається як необхідністю

теоретичного осмислення питань гендерної політики СРСР періоду
«відлиги», так і практичним виміром проблематики, її важливості для життя
жінок пострадянського простору. Дослідженням життя радянських жінок на
матеріалах масових жіночих журналів займалися Е. В. Гамелько [1] та
В. В. Смеюха [6]. Основу джерельної бази запропонованої роботи складає
корпус випусків журналу «Работница», що збігається хронологічно з
рамками періоду «відлиги» в СРСР.
У 50–60-х рр. ХХ ст. жіноча преса в СРСР набуває все більшого
поширення, адже не лише продовжується випуск відомих всесоюзних видань, а
й з’являється цілий ряд нових регіональних. Проте і в цей період зберігається
провідна роль центральних «Работницы», «Крестьянки» і «Советской
женщины». Російська філологиня Вікторія Смеюха зазначає, що масовий
жіночий суспільно-політичний журнал є ефективним засобом зміни поведінки
жінок, їхнього об’єднання у виробничі колективи, координації праці та
побутової діяльності, заміни особистих інтересів загальнодержавними [6].
Журнал «Работница» був одним із наймасовіших, на що вказує його
тираж. Адже якщо в 1955 р. він складав 900 тис. екземплярів, то вже у
1963 р. – 4 мільйони. Увагу до журналу привертає і той факт, що у 1964 р.
журнал було нагороджено орденом Леніна за «велику роботу з ідейно-
208
партійного виховання радянських жінок та заохочення їх до активної участі в
побудові комунізму» [5, 12].
Якою постає жінка на сторінках журналу «Работница»? Даючи
відповідь на це питання, ми розуміємо, що це є певний ідеологічний канон,
який закладався в уявлення людей протягом не одного десятиліття. Отож, це
і передова працівниця, і гарна господиня, і турботлива дружина та мати.
Звісно, чільне місце в журналі відведено матеріалам щодо роботи в
цеху та на будівництві, зростає кількість публікацій щодо освоєння цілинних
земель. «Жінки-інженери активно беруть участь в конструкторському
бюро…», «Певне, робота – не те слово, просто там мій дім...», «Виготовлення
приладдя для промивки затягнулося, тому Лідія Василівна цілими днями
просиджувала в механічних майстернях…» [4]. Подібні цитати можна знайти
ледь не на кожній сторінці журналу, і всюди підноситься віддана, постійна, а
ще краще – ледь не цілодобова праця жінок. 
Окрім того, у 1957 р. редколегія журналу «Работница» вирішує
повернути популярність руху суспільниць, задля цього вводиться нова
рубрика, де постійно публікують листи домогосподарок, що входять в
«женсоветы» при заводах, шахтах, будівництвах. Цей факт підкреслює, що,
незалежно від роду занять жінки, на неї покладалися зобов’язання щодо
активної участі в громадському житті та розбудові «світлого майбутнього».
«Працює вона поряд з чоловіком у станка чи несе нелегку домашню роботу і
виховує дітей, від неї, від її енергії і старання значною мірою залежить
робота цілих підприємств» [2, 5].
Жінка як господиня згадується в текстах журналу побіжно. Звісно,
після робочої зміни необхідно і нагодувати всіх членів родини, і прибрати, і
випрати та випрасувати одяг. Але інформація щодо домашніх справ
подається в невеликій рубриці «Корисні поради», ніби і зовсім немає ніякого
додаткового навантаження: повноцінна робоча зміна, а після хвилин 20 на
побут. Очевидно, бачення, що формувалося журналом щодо цього аспекту
жіночої зайнятості, є викривленим та розбіжним з дійсністю.
«Работница» не забуває про обов’язки жінки як дружини та матері. В
розповідях щодо стосунків між чоловіком та жінкою пропагується шлюб, в
якому партнери йдуть один одному на поступки, працюють, не покладаючи
рук, та виконують кожен свою гендерну роль. Постійно друкуються статті
щодо виховання та навчання дітей: «Педагогічна хвилинка», «Про
брязкальце, зайчика і матрьошку», «Для майбутньої матері». Піднімаються і
складні теми, що пов’язані зокрема з матерями-одиначками, кількість яких
зростає у післявоєнний період.
Проте і цих ролей для жінки виявляється недостатньо, адже їй
необхідно постійно займатися саморозвитком та досягати нових вершин. До
прикладу наведемо перелік занять працівниці та студентки вечірнього
технікуму Ніни, завдяки якому їй вдалось стати помітною з-поміж інших
дівчат на заводі: грала у волейбольній команді, багато читала, співала в
ансамблі, а по суботах вибиралась в туристичні походи [2, 23]. Крім того як
активний член радянського суспільства жінка повинна була цікавитися
209
політичними питаннями та міжнародною політикою СРСР: «Випробування
ядерної зброї», «Венесуела бореться» тощо.
При цьому жінка мала приділяти час і зовнішньому вигляду, про що
свідчить наявність рубрики «Мода». Проте інтерес не повинен бути
надмірним, зокрема ставлення до підборів або ж брюк та шортів було
негативним. Зручність та помірність ставилася вище за зовнішній вигляд.
На сторінках журналу перед нами постає справжній приклад для
наслідування. Адже жінка, окрім всього перерахованого, повинна бути
сміливою та жертовною. Як працівниця залізної дороги Зіна, яка ціною
власного здоров’я врятувала дитину від коліс паровоза [3, 13].
Отже, образ жінки, який вимальовується авторами суспільно-
політичного та художньо-літературного журналу «Работница», є досить
багатогранним. По суті, всі героїні є частково або цілком ідеальними
працівницями, матерями, господинями, активістками. По суті, видання не
репрезентує реальну земну жінку, а кожного разу описує і відточує її уявний
ідеологічний канон.

Джерела та література

1. Гамелько Е. В. Образ советской женщины на страницах журнала «Работница» за 1940–

1953 гг. URL: https://moluch.ru/archive/7/543/
2. Работница. 1957. № 1. URL: http://publ.lib.ru/ ARCHIVES/R/%27%27Rabotnica%27%27/
_%27%27Rabotnica%27%27.html#1989
3. Работница. 1963. № 10. URL: http://publ.lib.ru/ARCHIVES/R/ %27%27Rabotnica%27%27/
_%27%27Rabotnica%27%27.html#1989
4. Работница. 1964. № 6. URL: http://publ.lib.ru/ARCHIVES/R/%27%27Rabotnica%27%27/
_%27%27Rabotnica%27%27.html#1989
5. Работница. 1989. № 3. URL: http://publ.lib.ru/ARCHIVES/R/%27%27Rabotnica%27%27/
_%27%27Rabotnica%27%27.html#1989
6. Смеюха В. В. Женские журналы в СРСР в 1945–1991 гг.: типология, проблематика,
образная трансформація. URL:  https://cyberleninka.ru/article/n/zhenskie-zhurnaly-sssr-v-
1945-1991-gg-tipologiya-problematika-obraznaya-transformatsiya/viewer

210
 СЕКЦІЯ 6
МИСТЕЦТВО В СУСПІЛЬНОМУ ПОСТУПІ

Гакало Анастасія

ПРАКТИКА СУПРОВОДУ ПОХОВАНЬ КАТАКОМБНОЇ ОБЛАСТІ

ШКУРАМИ / ОПУДАЛАМИ ТВАРИН

Анотація. У статті загально подано особливості розташування такого елемента

поховального ритуалу катакомбної культурної області, як череп з кінцівками домашніх
тварин. Цей елемент поховального ритуалу вперше отримав назву «шкури» у 1980-х рр.
Наявна характеристика особливостей розміщення шкур тварин в таких культурах
катакомбного культурного кола, як донецька, харківсько-воронезька (середньодонська),
маницька (передкавказька) катакомбних культурних утворень.
Ключові слова: Північне Причорномор’я, бронзовий вік, курганні культури,
катакомбна культурна область, поховальний обряд, шкури / опудала тварин.

Abstract. The article gives general features of the location of such element of a burial rite
as a skull with the limbs of domestic animals.This element of the burial rite was firstly given its
name «the stuffed animal» in 1980s of the 20th century. The given characteristics of the peculiar
location of animals’ skins of such cultures of сatacomb cultural regions as donetsk’, kharkiv &
voronezh (middle dnieper), manyts’ka (pre-Caucasian) catcomb cultural formations.
Keywords: Black Sea region, Bronze Age, kurgan`s cultures, catacomb’s culture area,
funeral rite, animal’s stuffed / skins.

У поховальному обряді культур бронзового віку мала місце традиція

супроводу небіжчиків шкурами / опудалами тварин, який археологічно
фіксується у формі своєрідного набору кісток свійських копитних: череп і
чотири обрубані в колінному суглобі кінцівки. Культури катакомбної області
середньобронзового віку теж демонструють цю практику. В кожній окремій
катакомбній культурі / групі вони трапляються неоднаковою мірою,
відрізняються за формою, місцем розміщення і складом тварин, яких
використовували для цього ритуалу. Попри поширеність такої практики, досі
не існує узагальнюючої праці, яка б дослідила зазначеніритуальні об’єкти як
за окремими катакомбними угрупуваннями, так і в рамках усієї культурної
області. Можна згадати лише статистичне зведення практики забезпечення
поховань шкурами / опудалами тварин, укладене Р. О. Литвиненком [4, 187].
Доволі поширеною практика супроводу поховань ритуальними рештками
черепа з кінцівками тварин була в донецькій катакомбній культурі [2, 34].
Зазначається наявність в камерах кісток тварин кози або вівці. Кістки великої
рогатої худоби з’являються в розвинений та пізній катакомбний періоди і є
унікальними для ранньодонецьких поховань, лише 6 % поховань яких мають
цей поховальний елемент [4, 187; 5, 30]. За нашими підрахунками, в донецьких
катакомбних похованнях кістки тварин відомі у 30,77 % випадків. В 3 випадках
шкури / опудала локалізуються у вхідній шахті перед входом до камери, і в
одному – біля голови, але на заплічках [5, 141].
211
 Регіональні групи донецько-донської катакомбної культури (ДДКК)
демонструють різну питому вагу поховань зі шкурами / опудалами тварин: в
середньодонській групі ДДКК – 13 ; в луганській – 13–22 %; в лисичанській –
30,7 %; в бахмутсько-берекській – 42,3 %; в осколо-краснянській –
60,7 % [4, 187].
У поховальному обряді харківсько-воронезької або середньодонської
культури теж наявний такий своєрідний елемент, як шкури / опудала
тварин [5, 80], які відомі у 18,52 % поховань вибірки (100 поховань). Вони
розміщувалися у вхідній шахті, представлені кістками черепа та передніх ніг
дрібної рогатої худоби [6, 112]. Ще у 8,77 % вибірки або 47 похованнях
шкури / опудала розташовувалися у вхідному колодязі, рідше – в поховальній
камері. Вони представлені «черепом + кістками передніх ніг» великої рогатої
худоби [6, 114]. За іншими даними, поховання зі шкурами / опудалами
складають 15,2 % або 16,4 % [4, 187].
Маницька (передкавказька) катакомбна культура поділяється на східно-
і західноманицький локальні варіанти [1, 12]. Східноманицький локальний
варіант має кістки тварин у 13 % поховань. Шкури тварин локалізуються в
шахтах або на заплічках ям. Більшість знахідок належать дрібній рогатій
худобі (10,1 %), велика рогата худоба трапляється рідше (2,1 %) [5, 117]. Для
західноманицької катакомбної культури шкури / опудала тварин відомі у
16,8 % поховань. Розміщувалися вони в шахті або камері катакомби. Їхня
форма представлена черепом та кістками кінцівок. Кістки великої рогатої
худоби наявні лише в шахті, тоді як кістки дрібної рогатої худоби
розміщуються як в шахті, так і в камері [3, 126].
У західній частині катакомбної області, зайнятої інгульською
катакомбною культурою, не практикувалося супроводження поховань
шкурами / опудалами тварин.
Отже, практика супроводу небіжчика шкурами / опудалами тварин є
притаманною для східної половини катакомбної культурної області, а саме
басейну Сіверського Дінця, Північного Приазов’я, Донщини, степового
Передкавказзя. Натомість катакомбні культури і групи цього східного ареалу
демонструють різну частотність цієї практики – від 13 % до 60,7 %.
Найбільше подібних поховань спостерігається у басейні Сіверського Дінця і
Нижньої Донщини. Локалізуються ці ритуальні об’єкти по-різному: як у
шахті, так і у поховальній камері катакомби, проте завжди відокремлено від
небіжчика. Сам об’єкт складається з кісток черепа та кінцівок або черепа та
передніх ніг. В більшості випадків (10,1–18,52 % від загальної кількості
катакомбних поховань) це кістки дрібної рогатої худоби, кістки великої
рогатої худоби траплялися рідше (2,1–8,77 %).
На останок зазначимо, що для предметного дослідження цього явища
відкривається неабияка перспектива, оскільки його результати матимуть
важливе значення для розв’язання важливих наукових проблем, зокрема
з’ясування рівня культурно-генетичної спорідненості як між самими
катакомбними угрупуваннями, а також між катакомбними культурами і
культурними утвореннями ранньої та пізньої бронзи, що передували їм або
були наступними в часі.
212
 Джерела та література

1. Андреева М. В. Восточноманычская катакомбная культура: анализ материалов

погребальных памятников. Москва, 2014. 272 с.
2. Братченко С. Н. Нижнее Подонье в эпоху средней бронзы (периодизация и хронология
памятников). Киев: Наук. думка, 1976. 252 с.
3. Власкин Н. М. Сравнительная характеристика катакомбных культур манычского типа
эпохи средней бронзы: дис. на соискание ученой степени канд. ист. наук: спец.
07.00.06 «Археология». СПб., 2010. 258 с.
2. Литвиненко Р. О. Донецько-донський катакомбний компонент у бабинській
культуроґенезі. Матеріали та дослідження з археології Східної України. № 11.
Луганськ: Вид-во СНУ, 2011. С. 179–200.
3. Смирнов А. М. Курганы и катакомбы эпохи бронзы на Северском Донце. Москва,
1996. 181 с.
4. Федосов М. Ю. Катакомбные культуры Донецко-Доно-Волжского региона (по
материалам погребальных памятников): дис. на соискание ученой степени канд. ист.
наук. Волгоград, 2012. 291 с.

Касьян Валентина

ПОХОВАННЯ З ШИЙНИМИ ГРИВНАМИ

КУЛЬТУРНОГО КОЛА БАБИНЕ

Анотація. Вироби з металу є однією з найбільш вивчених категорій археологічних

джерел загалом, однак існують культури, для яких такі вироби є великою рідкістю.
Такою культурою є Бабине. Серед нечисленного переліку прикрас з металу у бабинців
гривня зустрічається найрідше. З огляду на нечисленність знайдених на розкопках гривен,
в статті розглянуті вже описані вченими раніше знахідки, знайдені на території
Приазов’я і Придніпров’я в похованнях Бабинської культури, і представлена гіпотеза
смислового навантаження цього виробу як елемента поховального обряду.
Ключові слова: Східна Європа, бронзовий вік, культурне коло Бабине, дніпро-
донська бабинська культура, поховання, гривни, семіотика.

Abstract. Metal products are one of the most studied categories of archaeological
sources in general, however, there are cultures for which such products are very rare. Such a
culture is Babin. Among the few list of metal jewelry from Babinets, the hryvnia is least likely to
occur. Considering the small number of hryvnias found during excavations, the article discusses
the earlier finds already described by scientists found on the territory of Priazovye and Dnieper
in the burial grounds of the Babin culture and presents the hypothesis of the semantic load of
this product as an element of a funeral rite.
Keywords: Eastern Europe, Bronze Age, Babin cultural circle, Dnipro-Don Babin
culture, burial, hryvnia, semiotics.

Шийні гривни завжди манили дослідників своєю красою та

витонченістю форм. Відомі від бронзового – початку ранньозалізного віку на
великому просторі від Середземномор’я до Уралу, від Західної Європи до
Скандинавії, вони були ознакою високого соціального статусу. На тлі
східноєвропейських культур бронзової доби виділяється одна з трьох культур
Бабинського культурного кола – дніпро-донська, в гарнітурі прикрас якої
213
відомі металеві гривни, тоді як решта бабинських культур, як і переважна
більшість культурних утворень Східної Європи, не мали гривен у своєму
матеріальному комплексі.
Дніпро-донська бабинська культура (ДДБК) посідає ключове місце в
почті бабинських культур, з огляду на її первинну роль в бабинському
культуроґенезі та високий рівень дослідженості. Племена бабинців розселялися
у зоні степу-лісостепу від Пруту до Волги. Час існування ДДБК припадає на
перехідний період від середньої до пізньої бронзи, 2200–1900 BC cal.
Дротяні шийні гривни поділяються на кручені та гладкі. Цікавими є
припущення щодо ймовірного прототипу нашийної гривні взагалі. Цікаву
версію запропонували Е. А. Хуснутдинов, А. А. Шайхулахметов,
зазначивши, що прототипами розглянутого типу прикрас, найімовірніше,
були вироби з іклів кабана, оброблені у певний спосіб для додання їм форми
півмісяця. Такі вироби вперше з’являються в енеоліті, вони відомі в
Північному Причорномор’ї, наприклад, підвіска з ікла кабана, яка була
знайдена у похованнях Маріупольського могильника [3, 281].
Шийна гривна не була типовим явищем у поховальному обряді
бабинського суспільства, ця металева прикраса зустрічається вкрай рідко (як
і взагалі металеві предмети у похованнях цієї культури), і тому у дослідників
виникає детективний інтерес дізнатися, яку семантику мала гривна у
поховальному обряді бабинців.
Поховання з крученою гривнею було знайдено неподалік с. Гноровське
(Волнянський район, Запорізька обл). У похованні в ґрунтовій ямі з
заплічками, в якій знаходилася споруда на кшталт дерев’яної рами, було
знайдено кістяк підлітка, що лежав скорчено на лівому боці, з південно-
західною орієнтацією. До додаткового реманенту додавалися напутня їжа,
бронзові скроневі підвіски, керамічні горщик з тричасним профілем і банка,
крем’яний відщеп. Цей комплекс є досить схожим з похованням 2/4
могильника Відродження ІІ (Бахмутський район, Донецька обл.) [2, 195]. На
увагу заслуговує гривна з округлої проволоки з поховання Мамай-Гора, що
зберіглася фрагментовано. Поховання підлітка-чоловіка, скорчена лівобічна
поза із західною орієнтацією: по обидва боки стегна – горщики ліпні,
банковидні, у руці – кремінь зі слідами обробки [7]. Цікавим є поховання
5 могильника Керчик-Гать ІІІ: кістяк підлітка-хлопця (14–17 років),
скорчений на лівий бік, головою на захід, з кистями рук на стегнах. До
складу поховального реманенту, крім крученої гривни із загнутими кінцями,
входили свердлена сокира-молоток з пісковика – біля обличчя, біля лівого
ліктя – кістяна пряжка [6]. Поховання з Хохольського могильника
(Воронезька обл.) воронезької культури середньої бронзи, де гривна
зафіксована в жіночому похованні. Спільними рисами є: захоронення в
курганах, підлітковий вік небіжчиків, наявність гривен, наявність крем’яних
відщепів [5, 199]. Проте, самі гривни відрізнялися типологічно: прикраси з
Гнаровського, Керчика і Хохольського були крученими, а гривна з
Відродження – з гладкого круглого в перетині дроту. На підставі цієї

214
невеликої вибірки дослідники припускають, що гривна була рідкісною
прикрасою, притаманною хлопцям-підліткам.
Залучаючи дані етнографії, ми припускаємо, що гривна могла
виступала владним або воїнським атрибутом. Наприклад, у етрусків та,
потім, римлян шийна гривна була символом воїнської честі, нагороди за
подвиги, символом проходження бойового хрещення. У мідян і персів її
носили знатні чоловіки й жінки. У галлів вона була спочатку тільки жіночою
прикрасою, а потім – знаком гідності чоловіків-вождів. І хоча ці аналогії є
дещо пізнішими, їхні витоки могли заглиблюватися в більш давні часи,
зокрема у бронзовий вік.
Поховання з Відродження ІІ, Гнаровського й Керчика дають нам підстави
припускати, що гривна клалася як супутній реманент до поховань хлопців-
підлітків [5, 160]. Це дає підставу думати, на основі етнографічних порівнянь,
представлених вище, що ці гривні могли бути ідеомою знатного походження саме
підлітків-чоловіків. Або, ймовірно, була елементом обряду посвяти хлопця-
підлітка у чоловіка-воїна, тобто мала таку семантику, що вказувало на перехідний
стан майбутнього воїна з підлітка до дорослого. Якщо говорити про гривну з
Мамай-гори, то її фрагментарність утруднює пошук смислового навантаження.
Щодо Хохольського могильника, то тут семантика гривни могла бути зовсім
іншою, бо поховання належить не до ДДБК, а до воронезької культури. Однак,
джерельна база для дослідження питання обряду ініціації взагалі та ролі у цьому
обряді металевої гривни зокрема наразі недостатня. Перевірка висунутих нами
припущень потребує значно більшої кількості поховань з гривнами. З огляду ж на
те, що одне таке поховання припадає приблизно на 400 бабинських захоронень, за
нинішніх темпів поповнення джерельної бази сформувати презентабельну вибірку
поховань з гривнами вдасться нескоро.
Отже, наразі питання дослідження ролі нашийної гривни у
поховальному обряді КК Бабине залишається відкритим. Гривна є, скоріш,
унікальним винятком, ніж правилом, щоб без застереження залучати її до
різноманітних концепцій. Ця проблема потребує подальшого нагромадження
джерельної бази, статево-вікових даних та етнографічних аналогій.
Джерела та література

1. Андрух С. И. Тощев Г. Н., Шахров Г. И. Великознаменские курганы (№ 14–5).

Запорожье, 1995. 92 с.
2. Вангородская О. Г. О связях культуры многоваликовой керамики по материалам
украшений. Межплеменные связи эпохи бронзы на территории Украины. Київ: Наук.
думка, 1987. С. 38–48.
3. Литвиненко Р. А. Курганный могильник Возрождение на Донетчине. Российская
археология. 1993. № 3. С. 188–197.
4. Литвиненко Р. О. Статево-вікова диференціація в поховальному обряді бабинських
культур. Матеріали та дослідження з археології Східної України. Від неоліту до
кіммерійців. Луганськ: Вид-во СНУ, 2007. № 7. С. 156–172.
5. Пряхин А. Д, Синюк А. Т. Курган эпохи бронзы у пос. Хохольский. Советская
археология. 1983. № 3. С 197–202.
6. Труды Новочеркасской археологической экспедиции. В. 4. Азов, 1999.
7. Хуснутдинов Э. А., Шайхулахметов А. А. Пластинчатые бронзовые гривны финала
эпохи бронзы – начала раннего железного века. Поволжская археология. № 3(25). 2018.
С. 279–287.
215
Попова Тетяна

УКРАЇНСЬКИЙ ЖІНОЧИЙ ОДЯГ СЛОБОЖАНЩИНИ

НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

Анотація. Розглянуто традиційне жіноче вбрання населення Слобожанщини

(особливості крою та оздоблення сорочок, плахт, поясу, спідниць, керсеток), а також
зміни в одязі на початку ХХ ст., що були викликані впливом міської моди, культури та
появою промислових товарів.
Ключові слова: одяг, сорочка, плахта, оздоблення.

Abstract. It was considered the traditional women’s clothing of the Slobozhanshchina

(North-East of Ukraine) population (features of tailoring and decoration of shirts, sheets, belts,
skirts, dresses), as well as changes in clothing at the beginning of the twentieth century, caused
by the influence of urban fashion, culture and the appearance of industrial goods.
Keywords: clothing, shirt, bed sheet, decoration.

Характерною рисою традиційного українського вбрання є його

декоративна мальовничість, яка відбиває розвиток ремесел, високу культуру
виробництва матеріалів для одягу, створення різноманітних його форм,
опанування багатьох видів і технік декорування одягу. Традиційний одяг
населення Слобожанщини мав свої певні відмінності від одягу інших регіонів.
Важливо зазначити, що серед основою святкового і буденного
жіночого одягу була сорочка. Найбільше розповсюдження мала сорочка з
прямими плечовими вставками (полики або уставки), які з’єднували рукав зі
станком. Уставки розширювали плечову частину сорочки і давали
можливість зробити об’ємнішою горловину та рукав, який часто
призбирували біля уставки. Для вишивки сорочки дуже часто
використовували техніку білим по білому, вкладаючи у символи вишивки
закодовану інформацію (наприклад, древо на рукавах було символом
родючості). До вишивки в техніці «лиштва» додавалася мережка – ажурна
техніка, що в поєднанні з вишивкою біллю створювало дуже витончений та
елегантний виріб. Вишивалися і мережилися рукави і місця, де з’єднувалися
рукава з поличкою, уставки, і обов’язково подола, оскільки вони мали бути
видні з-під поясного одягу – плахти. Мережані, а не вишиті подола –
характерна особливість Слобожанщини [2, 5].
Цікавою особливістю для Харківщини та Луганщини було
використання сорочок з обшивкою-стійкою, часом висотою 2–3,5 см, який
називався ожерелок, ошийник, і з виложистим коміром, а також на пазусі
нашивалася накладна нашивка. Широкий рукав – з полотна у півтори пілки –
збирали в зап’ясті у вузьку обшивку або ставили на широкий чохіл
(манжету), з-під якого випускали брижі, прикрашені стрічками, мереживом,
блискітками. Такі особливості в одязі не були характерними для
українського костюма, а більш притаманні російському одягу. Іноді за
російським зразком на рукави жіночих сорочок нашивали червоні стрічки.
Наприклад, для української сорочки, яка також була поширена, притаманним

216
було те, що її виготовляли без комірів, під шиєю вона оброблялася
вузенькою обшивкою – руликом; рукав по низу також оброблявся вузькою
обшивкою або збирався «на нитку» [1, 57].
Жінки майже всіх слов’янських народів носили поневу – елемент
одягу, що прикриває нижню частину тіла та кріпиться на талії. Українки
носили три різновиди поневи: дергу або запаску – в звичайні дні, плахту – у
свята. Колір плахти, яку одягали, вказував на те, якого віку та статусу
господиня: дівчина чи молодиця, молода чи стара. Дівчата носили плахти
червоного або малинового («червчатки») кольору. Молода жінка носила
червчатку до народження першої дитини, а після одягала червоно-синю.
Зазначимо, що чим більше старішала жінка, тим темнішого кольору одягала
плахту. Під час посту всі жінки носили «синятки» – сині плахти. Плахти
спереду закривали «завісою» – ошатним порадником фартухом [2, 5].
Підв’язували плахту до стану поясом. Дослідниця Т. Кара-Васильєва
наголошує, що пояси у жіночому костюмі – узорноткані і вишиті. Вони були
широкі, з тонкої вовняної пряжі червоного, зеленого, фіолетового кольорів.
Обидва кінці вишивалися великими галузками з квітами та листям. Їхньою
особливістю було те, що вишивався лише контур малюнка тамбурним швом
білого кольору або з поступовим переходом одного кольору в інший [3, 58].
Зазначимо, що у промислово розвинених районах Слобожанщини
(Харківщина, Луганщина) формування капіталістичних відносин
відбувалося швидше, ніж у інших регіонах України, що призвело до
ліквідації більшої частки дрібного селянського господарства і зокрема
домашнього виробництва сировини та одягу. Раніше, ніж в інших районах,
тут з’являються на селі фабричні вироби, зокрема тканини, з яких народ
виготовляв також традиційне вбрання [1, 17].
Зокрема на початку ХХ ст., натомість традиційних плахт, дерг і
кольорових запасок, на Слобожанщині поширюються спідниці з фабричних
кубових тканин (шарафан), шиті із чотирьох–семи пілок. Зверху їх збирали
на вузькій обшивці або на шнур, поділ звичайно обшивався у декілька рядів
плисом, позументом (гнучка і м’яка плетена стрічка різної ширини і різних
кольорів). Підперізували шарафан широким червоним поясом. У східних
районах Харківщини побутували також спідниці-саяни на лямках, шиті
переважно з синьої китайки [2].
Зверху на сорочку одягався нагрудний безрукавний одяг – керсетки,
які були до трьох–дев’яти вусів (клинів), довжиною трохи нижче стегон,
обшиті кольоровою тасьмою – висічкою. Святкову керсетку шили з дорогих
тканин – наприклад, з шовку, парчі або плису; оздоблювали тасьмою, з
зубцями на погрудді, обшитими, як і поли корсетки, кольоровою тасьмою –
висічкою. Крій її мав підкреслювати фігуру, для чого завищували лінію талії,
розшивали низ вставними клинами ззаду по лінії талії. Лінія відрізу
прикрашалася вишивкою, тасьмою, нефункціональними ґудзиками.
Рослинний орнамент у керсетках розміщувався асиметрично, точніше: на
верхній полі і по низу виробу [3, 58].

217
 Розвиток промисловості України у ХХ ст., особливо Слобожанського
регіону, сприяв тому, що стали виготовляти більший асортимент якісних
м’яких мануфактурних тканин (крепдешин, креп-жоржет, файдешин, атлас,
муар, маркізет, тафта, вовна, оксамит, плюш, сукно, люстрин, молескін,
ситець з малюнками, вовняна та напіввовняна мануфактура), збільшилася
ширина тканин, ускладнилися і змінилися особливості крою одягу
(укоротилася лінія плеча, окат рукава збирався у складки та по низу,
оброблявся пришивною високою манжетою, що застібалася на ґудзики,
з’явилися високі види коміру –стійка), поліпшилася технологія пошиву
(відбулася поступова заміна ручної техніки на машинну), форма жіночого
одягу (овальна на трикутну), покращилася посадка виробів на постаті,
з’являються нові стилі жіночого костюма (модерн), силуети одягу
(прилягаючий, до низу розширений), види оздоблення (мереживом,
стрічками, комбінуванням різних тканин, бісером, стеклярусом, бахромою,
рюшами, буфами), поступово зникли деякі види одягу (вовняна плахта
замінюється спідницею, біла вишиванка – на різноманітні фасони блуз,
сукняні свити – вистібані на ваті юпки), і взагалі виникли нові види одягу
(жакет, жилет, пальто, спідниця «колокол», блузка), головні убори та
способи їхнього використання (шляпа, шаль, платки фабричного
виробництва), взуття (з’являються туфлі на підборах), а також у заможні
жінки почали носити коштовні ювелірні прикраси [2, 4].
Швидке зростання промисловості, кустарних промислів сприяли
зростанню населення міст, промислових центрів. Процес перестрою також
торкнувся і села. В одязі та образі селян відбилися зміни, що були викликані
впливом міської моди та культури, появою на селі промислових товарів.
Водночас спостерігалося і використання традиційного одягу з появою
певних особливостей міщанського костюма: з’явились нові види костюмів,
відбулася зміна способів його носіння, а також розширилися види
орнаментально-колористичних композицій в оздобленні одягу [4, 78–181].
Отже, в містах Слобожанщини з кінця ХІХ та на початку ХХ ст.
чудовий народний костюм стає символом, що поетизує минувшину і стає у
ранг історичного костюма. Зокрема у містах одяг почав заміщуватися
міським костюмом з елементами традиційного.
Отож, початок ХХ ст. – це період розвитку українського одягу який
можна характеризувати змішанням різних стилів в одязі (еклектика),
пошуком власних стильових форм, які б відповідали новим матеріалам,
технічним засобам, суспільним потребам і смакам.
Джерела та література
1. Астахова О. В., Крупа Т. М., Сушко В. А. та ін. Свята та побут Слобожанщини: альбом.
2-ге вид., доп. Харків: Колорит, 2008. 143 с.
2. Білан М. С., Стельмащук Г. Г. Український стрій. Львів: ПП Видавництво «Апріорі»,
2011. 310 с.
3. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: альбом. Київ: Мистецтво, 1993. С. 58.
4. Николаева Т. А. Украинская народная одежда. Киев: Наук. думка, 1987. 247 с.
5. Україночка. URL: http://photo.i.ua/user/2585461/433838/

218
Семенюк Лілія

ЖІНКА-ПОКРИТКА ЯК ПРОЯВ ДЕВІАЦІЇ У ТРАДИЦІЙНІЙ

УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

Анотація. У статті розглянуто особливості правового статусу матерів-

одиначок (покриток) крізь призму традиційного українського світогляду. Висвітлено
ставлення до покритки та її дитини з боку тогочасного суспільства. Охарактеризовано
основні методи покарання покриток за вчинену ними аморальну поведінку.
Ключові слова: покритка, аморальна поведінка, позашлюбна дитина.

Abstract. The article deals with the peculiarities of the legal status of single mothers
(pokrytkas) of the traditional Ukrainian worldview. Illuminated attitude to pokrytkas and her
baby from the side of contemporary society. Described of basical methods punishment pokrytkas
for their immoral behavior.
Keywords: single mothers (pokrytkas), immorality, illegitimate child.

Проблематика девіантної поведінки не набула широкого вивчення в

сучасній історичній науці. Водночас вивчення суспільних уявлень про аморальну
поведінку є цікавою і разом важливою темою, що дає можливість відтворити
повну картину суспільного світогляду того чи іншого періоду. Важливим є те, що
девіантна поведінка є досить відносною категорією, і те, що для традиційного
суспільства вважалося не припустимим, аморальним, для сучасного суспільного
виміру є цілком звичним явищем, що не викликає суспільного осуду. Одним із
таких проявів жіночої девіантної поведінки у традиційній українській культурі
вважалося народження позашлюбних дітей. Доля такої жінки та її дитина
підлягали суспільному осуду та була вкрай складною.
Загалом історії українського жіноцтва в історіографії приділялося
багато уваги. Цій проблематиці присвячені дослідження сучасних вчених
О. Кісь, І. Ігнатенко, М. Маєрчик, В. Жайворонка.
Метою цієї наукової розвідки є аналіз одного із проявів девіантної
поведінки в традиційному суспільному уявлені, а саме матерів одиначок,
яких у тогочасній традиції називали «покритками»; вивчення ставлення до
них та їхніх позашлюбних дітей у тогочасному суспільстві, визначення долі
матері-одиначки після народження дитини.
У традиційному українському світогляді існував певний сценарій
життя, який умовно можна поділити на періоди, пов’язані з народженням,
одруженням, народженням та вихованням дітей, смертю. Кожному з етапів
були властиві загальновизнані сценарії поведінки, ритуали переходу до
нового етапу. Для людей, які не дотримувалися цього сценарію, не було
місця в суспільстві, їхня поведінка вважалася аморальною та підлягала осуду.
До категорії таких суспільних вигнанців у традиційній українській уяві
належали дівчата, що утратили цноту до шлюбу, народили позашлюбних
дітей. Їх називали покритками [1, 28]. Це стара народна назва дівчини, що
втратила незайманість, народила позашлюбну дитину; у старому селі таку
дівчину могли називати ще «стригою». Ця назва була пов’язана з тим, що як
покарання дівчині могли публічно обстригти волосся [2].
219
 Сама назва «покритка» пов’язана з обрядом покривання на весіллі
голови дівчини хусткою. Голову покривала вона сама або старші жінки. Сам
обряд покривання голови пов’язаний зі зміною стану – переходом від
дівоцтва до жіноцтва. Жінка, на відміну від дівчини, вже не мала права
ходити з непокритою головою. Після того, як відбулося покривання голови,
жінка уже не мала права ходити на вечорниці, носити яскраві червоні стрічки
та одягатися так, як дівчина [1, 28].
У разі з дівчатами, які втратили цноту до шлюбу або завагітніли, обряд
покривання проводився без весілля. Покривання зазвичай відбувалося двома–
трьома поважними жінками похилого віку, які приходили в дім до такої особи.
Вони оголошували їй вину, а потім «скривали» її, як заміжню жінку. Покритка
просила прощення у присутніх та кланялась на чотири сторони.
Давні звичаєві структури мали чіткий регламент контролю, який
здійснювала громада; її рішення не підлягало оскарженню, а тим паче
невиконанню. Такою усталеністю традицій можна пояснити випадки, коли
винувата у втраті дівочої цноти самостійно здійснювала над собою обряд.
Покритка в соціумі була ізольованою та небажаною особою. Подальше
її життя було сповнене принижень та затавроване людським осудом: хлопці
вимазували ворота дьогтем, могли силоміць зрізати косу – ознаку дівочої
гордості. Батьків дівчини висміювали. Це часом змушувало їх відмовлятися
від власної дочки.
Молодіжна громада, яка засуджувала «блуд» та викривала аморальну
поведінку своїх членів, могла влаштувати «весілля», тобто його імітацію,
дівчині, запідозреній у нестатечній поведінці. У її присутності співали
сороміцькі пісні, робили з коров’яку весільне «гільце», яке обвішували
ганчір’ям. Інколи брали попід руки матір і доньку і вели їх селом,
примушуючи бити поклони на кожному кроці, у їхньому дворі влаштовували
танці з музикою, хату обкидали нечистотами, розбивали піч [5, 123].
Покритка вилучалася з громади, а подекуди таку жінку жорстоко
карали, прив’язавши її до стовпа або закидавши камінням. Коли ж
позашлюбну дитину охрещували, то покритка повинна була стояти протягом
всієї служби на колінах на певній відстані від церкви [1, 28].
Ставлення до покритки в українському селі диктувалося моральними
нормами патріархально-сімейного устрою. Особливо ж негативно
сприймалося народження позашлюбної дитини, оскільки неслава падала не
лише на дівчину, її матір та родину, а й на усе село. Вважалося, що за цей
гріх його мешканці будуть покарані неврожаєм або мором. Отже, село
намагалося позбутися дівчини та її дитини.
Водночас народна соціонормативна культура, крім накладання санкцій
на покритку та зведення стилю її взаємин із громадою до уникання, все-таки
давала їй шанс стати суспільно повноправною жінкою. Шляхом до такого
виправдання міг стати шлюб, переважно з вдівцем, який вже мав дітей.
Шанси на вдалий шлюб зростали, якщо покритка була із заможної родини й
могла розраховувати на посаг у вигляді землі, худоби тощо.
Ставлення у народі до незаконнонароджених дітей було досить
неоднозначним. З одного боку у традиційній культурі вважали, що з них
220
виходять погані люди. Такі діти зазнавали суспільного цькування,
висміювання. Але разом з тим у науковій літературі з проблеми описано
кардинально протилежне ставлення до позашлюбних дітей. Воно полягало у
тому, що таким дітям, навпаки, передбачували щасливе життя. Нібито тими
висміюваннями та знущаннями, що вони зазнавали, ці діти заслуговували на
щастя та удачу. З огляду на останнє, охоче йшли в куми до покритки,
зокрема навіть заможні люди, маючи сподівання, що частина щасливої долі
байстряти-позашлюбної дитини може перейти до хрещених батьків, яким
добре вестиметься у господарстві [3, 5].
Отже, інтимні стосунки, вагітність до шлюбу в традиційному
українському суспільстві вважалися аморальною поведінкою та підлягали
суспільному осуду, особливим практикам суспільного покарання, що були
пов’язані з обрядом покривання голови, зрізанням коси, проведенням імітації
весілля. Із часом ставлення до такої жінки та народжених нею дітей дещо
покращується. Пояснення цьому варто шукати в модернізаційних процесах.
Джерела та література
1. Кругляк М. Е., Миронюк М. А. Ставлення до матері-одиначки та підкинутих дітей у
суспільстві Наддніпрянської України ХІХ – початку ХХ століть. Вісник Національного
технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Політологія.
Соціологія. Право. 2018. № 3. С. 27–31. URL:
http://nbuv.gov.ua/UJRN/VKPI_soc_2018_3_5
2. Ставлення до проявів сексуальності в Україні XVII–XVIII століть. URL:
https://genderindetail.org.ua/season-topic/seksualnist/stavlennya-do-proyaviv-sexualnosti-v-
ukraini-xvii-xviii-stolit-134310.html (дата звернення: 09.04.2020).
3. Нахлік Є.  Шевченкова покритка: життєва основа, літературна інтертекстуальність,
сюжетні варіації, семантика й еволюція образу. Педагогічна думка. 2014. № 1. С. 5–17.
4. Блохин Д. Романтичне возвеличення жінки в українській і західноєвропейській
літературі. Паралелі: Т. Шевченко і західноєвропейські письменники. Українознавчий
альманах. 2011. № 6. С. 50–59.
5. Малютіна І. Громадські санкції і покарання покритки. Матеріали до української
етнології. 2007. № 6. С. 123–127.

Соболь Юлія
ВІННИЦЯ ДОБИ МОДЕРНУ: АРХІТЕКТУРА ТА МІСТОБУДУВАННЯ
Анотація. У статті описані передумови виникнення нового стилю модерн на
території Вінниці, містобудування кінця XIX – початку XX ст. Розглядаються
найвизначніші побудови архітектора Григорія Артинова на початку XX ст.
Ключові слова: класицизм, модерн, зодчество, побудова, забудова.

Abstract. The article describes the prerequisites for the emergence of a new style of Art
Nouveau in the territory of Vinnitsa, as well as describes the urban development of the late
XIX – early XX centuries. The most prominent constructions of the architect Artinov at the
beginning of XX century are torn.
Keywords: classicism, modernism, architecture, construction, development.

Наприкінці ХVIII ст. домінуючим архітектурним стилем був

класицизм. У цей час у Вінниці було лише 5 кам’яних будинків, а разом з
дерев’яними – 839. З початку XIX ст. нове місто поступово забудовується,
221
розсуваючи свої межі все далі і далі від Мурів. З’являється чимало цегляних
будинків на кам’яних фундаментах, причому їх споруджували уже не тільки
багаті землевласники-дворяни, а й представники зміцнілої буржуазії – купці
та заможні міщани, головним чином євреї [1].
Наприкінці ХVIII ст., коли Вінниця була центром Брацлавського
намісництва, тут почали будувати палац для генерал-губернатора – на місці,
де тепер знаходиться кінотеатр ім. М. Коцюбинського. Переважна більшість
житлових будинків була дерев’яними. Заможні громадяни жили в рублених
та обшитих дошками будинках [3].
Примітним на той час явищем поєднання соціально-економічного
анахронізму з вишуканістю нової архітектури стала П’ятничанська садиба
Грохольських. Близько 1831 р. в цьому помісті парко-будівничим Діонісієм
Мак-Клером був закладений новий пейзажний, або «англійський», парк, а
також дещо реконструйовано припалацову частину регулярного парку [4].
Наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. у Вінниці поселяється чимало
рантьє – відставних військових, чиновників та поміщиків, які продали свої
маєтки. Це спричинило нову хвилю індивідуального будівництва. З кінця
XIX ст. переважним типом житла заможних вінничан став особняк, оточений
садком, з відступом на 3–10 метрів від вулиці. Спочатку особняки будували з
червоної цегли. Своїм оздобленням вони мало чим відрізнялися від
староміщанських будинків 60–80 рр. ХІХ ст. Згодом двоповерхові будинки
мали балкони із залізними гратами. Намагаючись не відставати від великої
буржуазії, міщани-рантьє почали споруджувати житлові будинки з дорогої
білої цегли, як це робили в країнах Західної Європи [2].
Архітектуру міста 80–90-х рр. XIX ст. характеризує широка палітра
будівельних засобів та стилізацій, притаманних класичному зодчеству. Отже,
у Вінниці розповсюджується так званий «цегляний стиль», що поєднував
пластичні досягнення популярних стилізацій. Саме із застосуванням
художньої виразності цегляних мурувань у 1881–1885 рр. у приміській садибі
Вишня (нині в міському мікрорайоні Пирогово) побудований винятковий за
культурним значенням та функцією об’єкт – комплекс церкви-усипальниці
М. І. Пирогова, в храмовій крипті якого було встановлено саркофаг з
набальзамованим тілом великого вченого-хірурга [2].
Нового вигляду місту надали великі адміністративні будинки та
будинки громадських закладів, що в більшості своїй були дво-, три-, а деякі й
багатоповерховими. Цегляні фасади цих будинків прикрашені незначними
оздобами. В червні 1900 р. міський голова Оводов запросив на посаду
міського архітектора (спочатку як експерта за сумісництвом) цивільного
інженера Григорія Григоровича Артинова – молодого, але вже досвідченого
службовця Головної казарменої та будівельної комісії Генерального штабу
імперії. Діяльність Г. Артинова, що розпочалася з 1900 р. на вулиці Поштовій
(Соборна) з побудови двоповерхового будинку жіночої гімназії (тепер
середня школа № 2). Класи розташовані також дуже зручно. Зовні ж будинок
не мав ніяких прикрас. Про таку визначну подію збереглися записи в міській
управі: «В 1900 году была открыта в г. Винница первая Женская Гимназия с
222
обязательством местного Городского общества обеспечить эту гимназию
помещением и гарантировать средствами города ее содержание» [3].
У 1910 р. збудований міський театр ім. Садовського на вулиці
Театральній. Будинок театру був зменшеною копією Київського оперного
театру. Тут був зал на 1 000 місць, невеликий вестибюль, фойє на другому
поверсі, сцена та службові кімнати. Треба відзначити, що небагато міст,
подібних до Вінниці, мало в той час такі зручні і гарні театральні
приміщення. За неповним переліком, громадські об’єкти вінницького
Срібного відродження, створені за проєктами та під керівництвом
Г. Артинова, були: 1907 р. – міська бібліотека ім. М. В. Гоголя (нині обласна
універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва, після розширення та
реконструкції), Свято-Вознесенська церква (не збереглася); 1910 р. – міський
театр (нині обласний музично-драматичний театр, після розширення та
реконструкції), 1911 р. – міська дума або «Біла Зала» (нині адмінбудинок),
1912 р. – водонапірна башта (нині відділення обласного краєзнавчого музею),
готель «Савой» (завершений у 1913 р.). Стилістично Г. Артинов
дотримувався або раціонального модерну, із його символістичною
трактовкою, або модернізованої класики. Для храмів застосовувався
неоросійський стиль, для споруд римо-католицьких та іудейських – стилізації
під готику або мавританський стиль [1].
Джерела та література
1. Бондарчук А. Д. Дещо про Вінницю XIX – поч. XX ст. Вінниця: Панорама, 2003.
2. Вінниця: історичний нарис / ред. А. М. Подолинний. Вінниця: Книга Вега, 2007. 304 с.
3. Плясовица Ю. Эссе о Виннице и винничанах. Винница: ПП «ТД «Эдельвейс и К», 2010. 252 с.
4. Ящук С. С. Бережімо архітектурні перлини – садиба Грохольських, 2003.

Кузьменко Валентина

АРХІТЕКТУРНИЙ ДОРОБОК В. ГОРОДЕЦЬКОГО НА ПОДІЛЛІ

Анотація. Дослідження присвячено висвітленню творчого доробку видатного

українського архітектора Владислава Городецького в скарбницю архітектурних споруд
стилю модерн та узагальнюється його творчість на Поділлі. Автором наголошується,
що найвизначніші шедеври були створені Городецьким саме на Поділлі.
Ключові слова: Поділля, пам’ятки архітектури, художній стиль.

Abstract. The research is devoted to the illumination of the creative work of the
prominent Ukrainian architect Vladislav Gorodetsky in the treasury of architectural buildings of
Art Nouveau style and summarizes his work in the Podillya region. The author points out that the
most outstanding masterpieces were created by Gorodetsky on Podillya.
Keywords: Podillya, architectural monuments, artistic style.

Владислав Городецький був талановитою людиною, фахівцем високого

класу, що залишив людям чудові зразки архітектури не тільки в Україні, але
й у Польщі та Ірані. На нашу думку, особливу увагу потрібно звернути саме

223
на творчість майстра на Поділлі, адже він сам родом із села Шолудьки (нині
Немирівський район, Вінницька область). І хоча починає Городецький свій
творчий шлях у Києві, де знаходить найбільше визнання, проте і не обходить
стороною свою батьківщину – Поділля.
У 1897 р. відкрилася Київська сільськогосподарська та промислова
виставка. Її окрасою стали оригінальні павільйони графів Юзефа та Костянтина
Потоцьких, споруджені В. Городецьким, відповідно – в «мисливському» та
неоренесансному стилях. Прикрашали його декоративні щіпці, які увінчувалися
оленячими і лосячими рогами – ось де можна шукати витоки декору
майбутнього шедевра Владислава Городецького – його власний будинок на
вул. Банківській, 10, відомий як «Будинок з химерами» [1, 52].
Виставковий павільйон для Юзефа Потоцького вражав поєднанням
природних, навіть необроблених, матеріалів, з вишуканими зразками
еклектики – ажурні електричні люстри, різьблені двері тощо.
Натомість, павільйон графа Костянтина Потоцького було вибудовано за
проєктом Владислава Городецького у формах ренесансного палацу з пишним
декором, який особливо примхливо вкривав купол будівлі. На противагу
екзотичному павільйону графа Юзефа, виконаному у вигляді мініатюрного
мисливського замку, ніби призначеного для тимчасового, епізодичного
перебування, павільйон графа Костянтина унаочнював образ вельми
шляхетської панської резиденції зі стильними ризалітами, канелюрованими
пілястрами, балюстрадами, вазами, урочистими сходами та квітниками [1, 53].
Успішно проведена виставка ще більше зблизила поміщика з
архітектором, тому коли постало питання будівництва сімейної каплиці, для
її проєктування було запрошено саме його.
За складеним ним проєктом в 1904 р., на території маєтку сім’ї графів
Потоцьких починається будівництво стилізованого під романський стиль
мавзолею. Існує думка, що будівництво нової каплиці велося на тому місці,
де перед цим стояла каплиця колишніх власників маєтку – Свєйковських. Із
колишньої споруди, яка була заздалегідь розібрана будівельниками,
Городецький розпорядився залишити тільки мавзолей, який потім вміло
додав у план нової каплиці. Будівництво костьолу велося досить швидкими
темпами й у 1905 р. було завершене.
Ця споруда з криптою для поховань може бути взірцем майстерного
поєднання природних і штучних будівельних матеріалів, зокрема і
найновіших. Це єдина відома споруда, де на плиті цоколя польською мовою
викарбуване: «Проєктував Владислав Городецький».
Костянтин Потоцький та його дружина Яніна були дуже задоволені
витвором Владислава Городецького, тому запропонували йому чималу
грошову винагороду за роботу. Але, як свідчили очевидці, зважаючи на
давню дружбу, гроші В. Городецький взяти відмовився [2, 102–107].
Тривалий час Владислав Городецький працював для російських дворян
Балашових, які мали величезні маєтності на Київщині та Поділлі.
Микола Петрович Балашов, обер-єгермейстер Височайшого двору,
володів у Подільській губернії «благоприобретенными» 24 269 десятинами
224
української землі, зокрема: при містечку Шпикові – 12 000 дес., селах Рахни-
Лісові – 2 853 дес., Левківці – 5 359 дес., Жабокрич – 4 057 дес. [3]. Ось так
російська експансія змінювалася на польську.
Селище Шпиків (суч. Вінницька область), розташоване неподалік
Жабокрича, лежить на старовинному шляху, що веде до Могилів-
Подільського і далі – до Молдови. Містечко відоме з XVI ст. У другій
половині XVIII ст. воєвода брацлавський Леонард Марцин Свєйковський
побудував тут замок з чотирма однаковими будинками, наріжними й
надбрамними вежами, радше декоративними, ніж оборонними. Цей вельми
оригінальний ансамбль частково зберігся й донині.
У Шпикові діяла одна з перших на Поділлі цукроварень, побудована
Свєйковськими ще 1844 р. та розбудована пізніше. Збереглися детальні
описи заводу, а за довідником на 1914 р. Шпиковський цукроварний завод
М. П. Балашова виробляв 250–300 тис. пуд. цукрового піску, тобто 4–
4,8 тис. т щороку; на заводі працювало 230 робітників, контора знаходилася
при заводі, тобто в Шпикові. Саме цей завод та будинок управителя
Шпиківськими маєтками проєктував Владислав Городецький.
Завод працює й досі, зберігся й будиночок управителя, споруджений у
стилі еклектики. Архітектор, будуючи на замовлення суто еклектичний
котедж, все ж ввів «від себе» деталь, яка пов’язує нову будівлю зі старою
«шпиківською» архітектурою: рисунок віконниць маєтку той самий, що і в
замку. Біля котеджу – постамент з переляканим левом. Котедж знаходиться
поряд з колишньою цукровнею, на території колишнього ж дитячого садка.
У Рахнах-Лісових, що лежать далі на захід від Могилівської дороги,
теж здавна існував великий маєток того ж Балашова. У розлогому
старовинному парку, де росли трьохсотрічні ясені, і досі стоїть невеличкий
двоповерховий палац, побудований наприкінці XVIII ст. В селищі Владислав
Городецький спроєктував і спорудив каплицю для палацу для Балашова [3].
На Поділлі Городецький створив одну з перлин його творчої фантазії –
мавзолей графів Потоцьких у селі Печера Тульчинського району, що
розташований на мальовничому березі Південного Бугу, вище його рідних
Шолудьок. Там, серед старовинного парку, стояв тоді двоповерховий палац
паладіанської архітектури. На цоколі польською мовою викарбувано:
«Планував Владислав Городецький» та «Будували Костянтин і Яніна з
Потоцьких подружжя Потоцькі. 1904» [2, 104]. Це чи не єдиний напис, що
засвідчує авторство славетного архітектора. Будівля мавзолею виконана в
стилі романської архітектури. Невеличкий меморіальний ансамбль у Печері є
справжнім шедевром архітектури історизму, однією з його кращих робіт.
Отже, Владислав Городецький, безперечно, був талановитим
архітектором, фахівцем високого класу, чудово знав і вміло використовував
архітектурні стилі різних часів. А ще відзначався дивовижною
працездатністю. Про це свідчить хоча б той факт, що свої найвидатніші
пам’ятники архітектури, що залишаються окрасою українських міст і понині,
він спорудив майже одночасно.

225
 Джерела та література

1. Донік О. М. Київська всеросійська виставка 1913 р. як виразний приклад презентації

досягнень у модернізації економіки й міського життя. Сторінки вітчизняної соціально-
економічної історії. Проблеми історії України ХІХ – поч. ХХ ст. 2016. Вип. 25. С. 50–
69.
2. Кошолап О. Ф. Історія Печери. Вінниця, 2011. 432 с.
3. Малаков Д. В. Архітектор Городецький. Архівні розвідки. Роботи для Балашових. Київ:
Кий, 2013. 464 с. URL: http://www.alyoshin.ru/Files/publika/malakov/malakov_gor_15.html

Ігнатова Катерина

ТРАНСФОРМАЦІЯ ВЕСІЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ В УРСР У

СЕРЕДИНІ 1940-х – 1960-х рр.

Анотація. У дослідженні проаналізовано традиції весільної обрядовості в

радянській Україні у повоєнні роки. Аналіз останніх джерел показав, що українці
намагалися зберігати давні весільні звичаї, однак внаслідок атеїстичної політики
комуністичної влади культивувалася нова для того часу весільна обрядовість.
Ключові слова: весілля, весільні звичаї, українські традиції, радянська Україна.

Abstract. This study provides information on wedding rituals in Soviet Ukraine in the
postwar years. An analysis of recent sources showed that Ukrainians tried to preserve their
ancient wedding customs, but as a result of the atheist policy of the communist government, a
number of new forms of new family formation were created.
Keywords: weddings, wedding customs, Ukrainian traditions, Soviet Ukraine.

Союз Радянських Соціалістичних Республік у повоєнний період був

однією з держав, яка чинила значний ідеологічний вплив на всі сфери
життєдіяльності своїх громадян. Поруч із утвердженням комуністичної
ідеології рівності, також культивувалося бачення нового атеїстичного
суспільства, яке передбачало відхід від «релігійних пережитків» [5, 61].
Нова радянська обрядовість проникла не лише в громадську, але й
досягла сімейно-побутової сфери. За таких умов чи не найбільших
трансформацій зазнало українське весілля, що здавна було пов’язане з
народними звичаями, морально-етичними та соціально-правовими нормами,
сімейними традиціями та давніми віруваннями.
Проблему радянської весільної обрядовості досліджували
В. Борисенко, О. Кувеньова, В. Лисак, А. Олещенко.
Мета цієї наукової розвідки полягає в аналізі характерних рис весільної
обрядовості в радянській Україні у повоєнний період.
Укладення шлюбу, так само як таїнства хрещення або поховання, ще
довгий час після утвердження радянської влади залишалися прерогативою
церкви. Це явище було пов’язане із тяглістю традицій, згідно з якими
функціонував спеціально розроблений та вже усталений церемоніал для
трьох найголовніших подій у житті кожного українця [2, 108]. Радянська

226
влада декларувала проведення нових обрядів родинно-індивідуального
побуту, що мали виключно антирелігійний характер.
На заміну церковному вінчанню у 1950 р. з’явилися показові весілля-
вечірки, колгоспні та комсомольські зібрання, що були характерними для
представників сільської інтелеґенції. [7, 87]. Однак, незважаючи на
функціонування нових форм весілля, селяни все ще були залежними віл
традиційних обрядів, вкладаючи іноді у цю форму новий зміст. Наприклад, за
словами Анни Олещенко, першою шлюбною ніччю молодих, за традицією
Киселівки на Менщині, все ж залишалася ніч з неділі на понеділок,
незважаючи на запровадження у повоєнні роки державної реєстрації шлюбів
по суботах. Жителі селища пригадували, що у той час весільні обряди суботи
в Киселівці виглядали у такий спосіб: після офіційного «розпису» і фотосесії,
наречені їхали до батьківського будинку молодої, де на весіллі святкували
наречені та їхня рідня. Однак, за словами дівчини, весілля якої відбулося
влітку 1978 р., ночували майбутні чоловік та дружина окремо, кожен у
будинку своїх батьків [6]. Зберігався також звичай перевірки цнотливості
нареченої, згідно з яким в понеділок вранці дружба намагався вкрасти
простирадло молодих, а згодом вивісити біля хати дівчини. У такий спосіб
біле полотно означало сором, дошлюбну нечистоту молодої, а червоне – її
чесність та незайманість.
За повоєнних часів трансформацій зазнала і сама форма святкування.
На зміну масовим весільним гулянням, які часто об’єднували усю родину,
прийшла так звана вечірка. Такий вид застілля характеризувався мінімальним
зверненням до традиційних весільних обрядів та використанням незначної
кількості весільних елементів. Зазвичай це були рушники, які вишила
наречена, квіти та коровай. Натомість основний акцент під час вечірки
ставився на церемонію реєстрації шлюбу, яка відзначалася особливою
урочистістю з використанням традиційних обрядів.
Комсомольсько-молодіжні весілля виникли у 20-х рр. ХХ ст., проте
апогею свого розвитку досягли саме у 50–60-х рр. як форма громадських
урочистостей, що мала усталений сценарій. Відповідно до рекомендацій
партійної верхівки, будь-яке весілля передбачало участь у ньому
представників партійних, громадських організацій, проголошення наказів
членам трудових колективів, клятв молодих на вірність.
Традиційні українські звичаї переосмислювалися радянською владою і
поставали в «шароварському» вигляді: «рушничок щастя», вітання наречених
хлібом та сіллю, обсипання зерном, відзначення весільних чинів
традиційними атрибутами, обрання почесних батьків, рядження.
У 1959 р. модифікацій зазнали і відділи реєстрації актів цивільного
стану, на зміну яким радянська влада сформувала так звані «палаци
одружень» та «палаци щастя». У цих місцях відтворювалася спеціальна
святкова атмосфера, яка б сприяла утвердженню популярності громадянської
реєстрації шлюбу та нівелювала б церковний ритуал. Існував також звичай
публікувати оголошення про весілля в місцевій газеті, надсилати запрошення
на майбутнє святкування поштою для колег та профспілок, членами яких
227
були наречені [4, 7]. У «палацах» молодята мали нагоду замовити усю
весільну атрибутику: квіти, каблучки, стрічки. Також тут після проведення
церемонії у спеціально облаштованій кімнаті відбувалося частування гостей
шоколадом, фруктами та радянським шампанським, робили фото.
У 60-х рр. ХХ ст. у моду увійшли традиції, що є популярними до
сьогодні: біла весільна сукня та урочистий марш Мендельсона. В. Борисенко
також наголошує, що у цей час сформувалося правило покладати квіти біля
пам’ятників Леніна чи Сталіна або монумента загиблим воїнам [1, 156].
Неодмінним атрибутом святкування стали привітання піонерів, які
демонстрували зв’язок між поколіннями.
Не лише церемонія, але й застілля супроводжувалося музикою. Однак
на зміну українським народним пісням прийшли спеціально запрошені
оркестри, які виконували марші та урочисті соціалістичні пісні.
Деформувалися і давні українські звичаї осипати молодят зерном, що
мало символізувати добробут майбутнього сімейства та плодючість жінки.
Тепер вітання наречених квітами, цукерками та дрібними грошима «на
щастя» стало виразом помпезності події. Замість ікон під час церемонії
почали використовувати державний прапор УРСР, погруддя або портрет
Леніна, Сталіна. Якщо порівняти безрелігійний обряд із вінчанням, то можна
впевнено стверджувати, що портрети вождів перебирали на себе функції
ікони, адже теж ставали свідками союзу. Але цей союз набирав нових
пояснень – не перед Богом, а перед СРСР.
Отже, весілля як вияв сімейно-побутової обрядовості в українському
суспільстві в повоєнні роки набуває громадсько-масових форм. Утвердження
радянської весільної культури було ознаменовано низкою заходів, серед яких
було заперечення її церковної складової, створення спеціальних закладів та
розробкою церемоніалів. Старі форми весільних традицій критично
переосмислювалися та наповнювалися новими соціалістичними значеннями.
Будучи засобом антирелігійного та ідеологічного впливу на масову
свідомість, новостворені обряди стали важливим інструментом у вихованні
«нової радянської людини».

Джерела та література

1. Борисенко В. Радянські свята і обряди в комуністичному вихованні. Київ: Політвидав

України, 1978. 255 с.
2. Кувеньова О. Ф. Нові свята колгоспного села. Народна творчість та етнографія. 1957.
№. 3. С. 107–111.
3. Кувеньова О. Ф. Свята колгоспної України. Київ: Товариство «Знання» УРСР. 1963. 36 с.
4. Нова обрядовість як один з важливих компонентів радянського способу життя. Народна
творчість та етнографія. 1979. №. 2. С. 3–11.
5. Лисак В. Ф. Святкова буденність українських селян у 1950–1960-х рр. Наукові записки.
Серія: Історія. Випуск XVII. Вінниця: ВДПУ ім. М. Коцюбинського, 2009. С. 61–65.
6. Олещенко А. Перша шлюбна ніч. Весільні традиції Менщини. Сусіди. City. 2019. URL:
https://susidy.city/read/blog/47152/persha-shlyubna-nich-vesilni-tradicii-menschini
7. Радянські свята та обряди в комуністичному виховані. Київ: Вид-во політичної
літератури, 1978. 228 с.

228
Кучеренко Лілія

КИТАЙСЬКИЙ АГІТАЦІЙНИЙ ПЛАКАТ 1965 р. ЯК

ІНСТРУМЕНТ ВІДНОВЛЕННЯ ПОЛІТИКИ ІДЕОЛОГІЧНОГО
ВИХОВАННЯ МАО ЦЗЕДУНА

Анотація. У статті розглянуто історію китайського агітаційного плакату в

1965 р. та передумови організації виставки, присвяченої новій політиці Мао Цзедуна.
Ключові слова: Китай, КПК, Мао Цзедун, агітаційний плакат, «Три червоні
знамена».

Abstract. The paper is devoted to the history of Chinese propaganda poster in 1965 and
preconditions organization of the exhibition devoted to the new policy of Mao Zedong.
Keywords: China, CCP, Mao Zedong, agitation poster, Three Red Banner.

Політичні кампанії Мао Цзедуна майже завжди супроводжувалися

численними людськими втратами та економічною нестійкістю. Але досі
залишається відкритим питання, чому ідеї Великого керманича так
цінувалися серед народу, і яке місце в цій діяльності посідала пропаганда.
Щодо джерел, то насамперед необхідно опрацювати саме візуальні
матеріали, тобто агітаційні плакати. Щоб дослідити історію розвитку
китайського плакату, уникаючи чітко вираженого радянського ідеологічного
підґрунтя, необхідно залучити праці сучасних дослідників, зокрема
Д. В. Кузнєцова «Пропаганда та наочна агітація в КНР: історія та
сучасність» [2] і статтю Ю. Г. Смертіна «Політика та візуальна пропаганда в
Китайській Народній Республіці» [4].
Крах політики «Великого стрибка» (1958–1960 рр.) та «Трьох червоних
знамен» породив сумніви в правильності обраного шляху не тільки в
простого населення країни, але і в партійного керівництва. Курс Мао Цзедуна
зазнав нищівної критики від інших членів партії, зокрема маршал Пен
Дехуай висловив незгоду з поспішною комунізацією населення й поставив
питання про відповідальність всіх керівників партії, «включно з товаришем
Мао Цзедуном», за жахливі наслідки кампанії [3, 660]. Результатом стало те,
що лідер КНР покинув свій пост. При владі опинилися Лю Шаоци і Ден
Сяопін, які спробували виправити ситуацію. Вони почали повернення до
старих методів управління і оголосили деколективізацію. Однак Цзедун
незабаром повернувся до управління країною і розпочав проводити політику
помсти всім, хто вирішив піти «капіталістичним шляхом» [1].
Проте спочатку повернення Мао не супроводжувалося репресіями та
ув’язненнями. Реабілітація соціалістичних ідей почалася з пропаганди,
зокрема візуальної, що реалізувалася також через агітаційні плакати. КПК
взяла курс на соціалістичний освітній рух, який було розгорнутого в
1963 р. Він був спрямований на припинення кадрової корупції та
посилення ідеологічного виховання, тобто поновлення вектора
соціалістичної ідеї, відходячи від капіталістичного шляху, який
впроваджували Лю Шаоци і Ден Сяопін [5].
229
 Цей рух також перегукувався з «трьома революційними рухами»
(трьома червоними знаменами), які Мао Цзедун визначив в 1963 р.: довіряти
науці, покладатися на колектив, встановлювати соціалізм.
У певному сенсі 1965 р. став прелюдією до культурної революції, адже,
починаючи з 1964 р., для розповсюдження науки та пригноблення
капіталістичних відносин були організовані місцеві виставки. «Тематика
пропагандистських плакатів стала більш різноманітною: вона стала
охоплювати практично всі сторони життя Китаю: робітники і селяни, які
вчиняють трудовий подвиг в ім’я Батьківщини, молодь, яка веде
безкомпромісну боротьбу з ворогами революції, військові, які стоять на варті
Батьківщини, жінки нарівні з чоловіками здійснюють будівництво
соціалізму, діти, що представляють майбутнє Китаю, і нарешті,
Комуністична партія Китаю і «Великий Керманич» – Голова КНР Мао
Цзедун впевнено ведуть країну до світлого майбутнього» [2]. 
Для забезпечення керівництва такими виставками в 1965 р.
видавництвом популяризації науки була видана серія плакатів на 35 аркушах.
Порушені плакатами теми варіювалися від викриття провісників і
майстрів фен-шуй до пояснення сонячних затемнень, роботи людського мозку і
відповіді на питання, як з’являються діти [5]. Здебільшого плакати розкривали
поняття релігії та культів, які побутували в суспільстві, ілюстрували процес
появи тих чи інших міфічних уявлень. На звичайних прикладах, як
землевласники можуть використовувати вигаданих духів та відьом, щоб
зберегти свою владу над селянином, агітували робітників долучатися до
сільських комун задля просвітлення знаннями та ідеологічним підґрунтям для
боротьби з реакціонерами. Спростовуючи такі буддиські поняття, як «Діюй»
або ж пекло, іллюстрації пояснювали людям внутрішню будову землі, або те,
що на небесах не існує «Нефритового імператора» – верховного божества
даоського пантеону, а метеорити й комети ніяк не впливають на удачу людей.
Отже, китайський агітаційний плакат 1965 р. служив не лише для того,
щоб вербувати людей для побудови соціалістичного майбутнього країни,
навіть після всіх невдач, але мав просвітницький характер, який здебільшого
розвінчував релігійні міфи.
Дослідження не вичерпує всієї глибини й різноманітності проблеми.
Для повнішого та всебічного аналізу візуальної пропаганди в Китаї ХХ ст.
планується залучення ширшого списку джерел та літератури.

Джерела та література

1. Большой китайский «скачок». URL: https://diletant.media/articles/30444853/

2. Кузнецов Д. Пропаганда и наглядная агитация в КНР: история и современность.
Москва: Флинта, 2016.
3. Меликсетов А. История Китая. Москва: Высшая школа, 2002. 736 с.
4. Смертин Ю. Политика и визуальная пропаганда в Китайской Народной Республике.
Человек. Общество. Управление. 2012. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/politika-i-
vizualnaya-propaganda-v-kitayskoy-narodnoy-respublike/viewer
5. Eliminate Superstition. Kexue puji chubanshe. 2019. URL: https://chineseposters.net/themes/
eliminate-superstition.php
230
Петрова Інна, Попович Марія

ТЕХНОЛОГІЧНІ ТА КОМПОЗИЦІЙНО-СТИЛІСТИЧНІ СКЛАДОВІ

МОЗАЇК А. ГОРСЬКОЇ (НА ПРИКЛАДІ МОЗАЇКИ В
АРХІТЕКТУРНОМУ АНСАМБЛІ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОЇ
ДОНЕЦЬКОЇ ЗОШ № 5)

Анотація. У статті визначено основні композиційні принципи застосування

мозаїчних творів в опорядженні фасадів та інтер’єрів архітектури Донеччини.
Проведено дослідження мистецької діяльності А. Горської, зокрема розглянуто її
творчий внесок у відродження монументального мистецтва не лише Донецької області,
але й для інших регіонів України.
Ключові слова: мозаїка, мозаїчний твір, композиційні принципи, опорядження
фасадів, колір, архітектура, композиція, декоративний елемент.

Abstract. The basic compositional principles of application of mosaic works in furnishing

of facades and interiors of architecture of Donetsk region have been defined in the article. The
research of A. Gorskayaʼs artistic activity has been carried out, in particular, her creative
contribution to the revival of monumental art not only in Donetsk region but also in other
regions of Ukraine has been considered.
Keywords: mosaic, mosaic composition, compositional principles, facade decoration,
color, architecture, composition, decorative element.

Монументальні мозаїки, вітражі, сграфіто в громадських та житлових

спорудах Донеччини почали масово з’являтися після 1955 р., зі зміною
принципів будівництва (державна постанова від 1955 р. «Об устранении
излишеств в проектировании и строительстве» та низка інших документів,
як-от наказ «Про заходи щодо подальшої індустріалізації, поліпшення якості
та зниження вартості будівництва» 1956 р. і «Про розвиток житлового
будівництва в СРСР» 1957 р). 1960-ті рр. стали часом піднесення
монументального мистецтва в Україні. Поява нових матеріалів і технік
привела до поширення використання мозаїки для оформлення не лише
інтер’єрів, але й екстер’єрів, як унікальних будівель, так і споруд масового
призначення та житлових будинків. Серед розмаїття напрямів і стилів у
середині 1960-х рр. актуальним стало звернення до використання мотивів
українського народного мистецтва у монументальному оздобленні.
Мета дослідження: визначити закономірності розвитку мозаїчного
мистецтва Донецької області та розкрити художні особливості мозаїчних
творів А. Горської.
Загальна ідея оновлення мистецтва об’єднала митців різного профілю
та різних поколінь під час роботи над проєктом оформлення екстер’єру
донецької експериментальної школи № 5 (архітектор І. Ю. Каракіс
(головний), за участю В. І. Волика, А. П. Страшнова, П. І. Вігдергауза). До
складу бригади увійшли: митець, учень і послідовник бойчукізму Г. Синиця,
митці-станковісти А. Горська, В. Зарецький, В. Парахін, О. Коровай,
Г. Марченко, І. Кулик, митець-монументаліст Г. Зубченко та філолог
Н. Світлична. Бригада склалася за ініціативи Г. Зубченко, котра, отримавши
231
від Академії архітектури замовлення на оформлення середньої
експериментальної школи в м. Донецьку, запросила до співпраці А. Горську
та Г. Синицю, з якими підтримувала творчі стосунки з часів діяльності
КТМ «Сучасник». Як більш досвідчений майстер і автор власної мистецької
концепції на чолі бригади став Г. Синиця [2].
Створені групою дев’ять монументальних композицій об’єднує спільна
сюжетно-тематична основа міфологічного характеру. Зображення
розкривають космологічні погляди праукраїнців і відтворюють давні міфи
про створення світу. Композиції утворили послідовну розповідь, про що
свідчить взаємне розташування та їхні назви – «Космос», «Вода», «Вогонь»,
«Земля», «Шахтарський край», або «Прометеї», «Повітря», «Сонце»,
«Надра», «Життя», що відбивають створення світу, зародження та розквіт
життя. Важливо відзначити, що тогочасній мистецтвознавчій літературі
наолошувалося на «казковому характері» зображень бічних фасадів [1, 202].
Пояснення цього лежить у площині сюжетно-тематичних меж офіційного
образотворення та статусу будівлі як дитячого навчального закладу.
Виконання проєкту супроводжував постійний нагляд та контроль, через що
національно-міфологічна тематика існувала приховано й була відома у
вузьких колах. Вісім панно екстер’єру школи відтворюють давні язичницькі
уявлення про створення світу – зародження через єднання вогню як
чоловічого початку та води як – жіночого у первісному хаосі космічного
простору земної тверді, виникнення наземного та підземного світу, життя
якого підтримує зірка-Сонце.
Кожне мозаїчне панно донецької школи неповторне у колористичному
вирішенні. Мозаїка «Життя», на якій серед прекрасних квітів зображені олені
(які в народному мистецтві уособлюють чистоту почуттів), побудована на
зіставленні та в єдності великих тепло-жовтих плям на контрастному темно-
зеленому тлі. У центрі панно «Земля» – зображення яскраво-жовтого
декоративного соняшника в оточенні зеленого листя. Воно, як сонце ланів,
що несе багатство та радість людям. Колоски пшениці, мов плетені стрічки,
високі з неповторним малюнком і кольором. Тепла сонячна пшениця та
соняшник дуже виразно виглядають на чорному тлі, що нагадує родючу
українську землю. Викладене керамічною плиткою під різними кутами тло,
залежно від освітлення, грає різноманітними відтінками світла, що збагачує й
прикрашає панно [3, 55].
Мозаїка «Вогонь» є яскравим взірцем того, як колорит (у поєднанні з
динамікою форм і малюнком) формує композицію твору. Образ вогню
втілений у вигляді гарячої велетенської квітки з палаючими пелюстками на
синьо-зеленому тлі. Відчуття розпеченості серцевини створюється
поєднанням двох протилежних кольорів – холодного білого та гарячого
помаранчевого. Вони концентрують у собі найсильнішу напругу полум’я [3,
54]. Жовті, більш холодні червоні пелюстки, що відходять від центру,
закручуючись, охолоджуючись та перетворюючись на блакитні, сині, –
приєднуються до холодного тла. Палаючий вогонь, зображений у невпинній
динаміці, створює враження постійного горіння. Тло також «перебуває» весь
232
час у русі: переливається гнучкими формами мінливих синьо-зелених барв,
виблискує жовтими гострими уламками теплих променів.
У центрі панно «Космос» – стрілоподібний жовтий птах. Його рух
підкреслював архітектурні горизонталі. Назустріч мчить синій птах.
Протилежні рухи створюють враження великої швидкості. Кладка
керамічних плиток синього птаха геометризована, а жовтого за своїм
образним вирішенням – суто народна. Серед кольорів птахів переважають
синій, блакитний та світло-жовтий – це кольори вогню та води [4, 34].
Панно «Вода» – всю поверхню панно займають риби. Вони ніби
продовжують рух стрілоподібного птаха з панно «Космос», але це вже рух
риб у їхній рідній стихії. Всі риби виконані в теплих кольорах, а вода – в
холодних. Кольори переливаються від найсвітліших до найтемніших.
Сполучення жовтого й синього кольорів символізують світотворчу та
життєдіяльну дію сонця та води, зелений колір символізує результат цієї дії –
життя. Наявність на панно медузи свідчить, що перед глядачем – море або
океан, які є символом первісної світової «вологи», з якої постав світ.
Більшу частину панно «Сонце» займає зображення сонця, від якого
відходить гаряче проміння. Концентричні кола навколо сонця підкреслюють
хвильову природу руху сонячної енергії. Рух та дію сонячної енергії передає
колір. Це досягається переходом синіх кольорів у блакитні, бірюзові й зелені.
Останні є символом життя. На панно «Надра» привертає увагу зміїний вихор,
що рухається зліва направо хвилями води, утворюючи на верхньому краї
панно рухому спіраль. Міфологічний образ Ящура-змії в українській
архаїчній культурі пов’язується з функцією першородності, першопочатку.
Панно «Повітря» має ще іншу назву – «Верба» [5, 26].
На центральному фасаді робота під назвою «Прометеї». Її площа – 132 кв. м.
В основі твору лежить сучасне трактування подвигу античного героя Прометея,
який викрав вогонь у богів і передав його людям. У центрі мозаїки – два герої,
шахтар та сталевар, які створюють вогонь, що несе тепло й світло людям. Ці
сучасні Прометеї донецької землі стали символами епохи перетворень. Вони
стоять, високо піднявши руки, одягнені в сині рукавиці. З рук б’ється здобутий
вогонь, що символізує енергію вугілля та розплавленого металу.
На сьогодні мозаїки перебувають під загрозою знищення. Кілька років
тому розглядалося питання про реставраційні та ремонтні роботи. У 2008 р.
вартість ремонтних робіт оцінювалася у 200 тисяч гривень. У 2012 р. мозаїки
внесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, однак грошей
на реставрацію до війни не виділили.

Джерела та література

1. Авер’янова Н. Мистецька еліта України. Алла Горська в когорті шістдесятників.

Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Українознавство.
2014. Вип. 1. С. 57–59.
2. Горська А. Душа українського шістдесятництва / упоряд. Л. Огнєва. Київ: Смолоскип,
2015. 712 с.

233
3. Кукіль Н. Григорій Синиця і мозаїчний комплекс школи № 5 м. Донецька (1965–
1966 р.). Студії мистецтвознавчі. 2018. № 4. С. 50–62.
4. Огнєва Л. Міфи та легенди на стінах донецької школи № 5 [про мозаїки художників-
шістдесятників]. Донецьк, 2009. 40 с.
5. Огнєва Л. Перлини українського монументального мистецтва на Донеччині. Івано-
Франківськ: Лілея НВ, 2008. 52 с.

Марущак Віктор

В. СОСЮРА – ПОЕТ І ПАТРІОТ УКРАЇНИ

Анотація. На базі поглибленого прочитання творів поета і новітньої літератури

розкривається доля одного зі своєрідних дарувань, митця-пошукача, свого погляду на
історію своєї батьківщини та України. Як результат, складається образ великого поета-
патріота з важкою долею в умовах тоталітаризму.
Ключові слова: тоталітаризм, поет-патріот, Володимир Миколайович Сосюра.

Abstract. On the basis of a comprehensive reading and analysis of the poet’s own
writings and contemporary literature, this article details the fate of a uniquely gifted, soul-
searching artist, along with revealing his views on the history of his regional homelands and on
Ukraine as a whole. As a result, it showcases the image of a great, patriotic poet, doomed to
suffer under totalitarianism.
Keywords: totalitarianism, poet-patriot, Volodymyr Sosiura.

Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 р. в селищі

станції Дебальцеве на Донеччині. У подальшому любов до рідного краю стала
провідним мотивом його поетичної творчості. Дитячі роки поета минали в
с. Третя Рота (нині м. Верхнє) у старому будинку над берегом Дінця.
Щоб якось утримувати сім’ю, батькові, виходцеві з селян, кресляру за
фахом, доводилося часто змінювати професії: він був шахтарем,
будівельником, землеміром, писарем, мандрівним учителем. Гарно малював і
віршував. У пошуках роботи побував у Харкові, Воронежі, на Кавказі. Мати,
людина лагідної вдачі, часто співала народні пісні. Любов батьків до
мелодійного слова передалася і дітям.
Початкову освіту хлопець здобув у двокласній школі в рідному селищі.
Вчився майбутній поет добре, і після закінчення одержав похвальний лист і
зібрання творів Гоголя.
Батько помер рано, а на Володимира, старшого в сім’ї, випали турботи
про сімох менших братів і сестер. Одинадцяти років хлопець пішов
працювати до бондарного цеху содового заводу, наймитував у багатіїв.
Дванадцяти років спустився в шахту коногоном, а потім працював
телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Влітку
працював, узимку ходив до школи. Деякий час вчився у
сільськогосподарській школі на станції Яма.

234
 Володимир багато читає. Його серце окрилювали Шевченкові пісні.
Захоплюється творами І. Франка, Лесі Українки, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова,
О. Некрасова. Пробує і свої сили в поезії – спочатку російською, а потім
українською мовою.
14 жовтня 1917 р. Лисичанська газета «Голос рабочего» друкує його
вірш «Плач волн», згодом – перший вірш українською мовою «Чи вже не
пора», а наприкінці жовтня – «Товаришу», написаний у стилі революційного
маршу.
У 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу В. Сосюра бере
участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської
армії, входить до особистої варти самого Петлюри. Згодом він втік з її лав і
потрапив в полон до денікінців. Його розстрілювали як петлюрівця, але рана
виявилася несмертельною, і поет вижив. Судив В. Сосюру і червоний
ревтрибунал, і тільки мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у
хлопчині поета, врятувала йому життя. У1920 р. В. Сосюра опинився в Одесі,
де його, хворого на тиф, прийняли до своїх лав бійці Червоної армії. У 1920–
1921 pp. він воює з білополяками та армією Нестора Махна. Це роздвоєння
Сосюри-поета на націоналіста і комуніста призводить до постійної
внутрішньої боротьби [1].
Трагедія В. Сосюри схожа з трагедією М. Хвильового. Різниця тільки в
тому, що Сосюра лишився жити далі з тягарем своєї двоїстості, а Хвильовий
не витримав внутрішнього конфлікту й покінчив життя самогубством. А дві
особистості Сосюри, щоб жити, змушені були піти на компроміс і поділити
сфери вияву: комуніст існує в розумовому сприйнятті дійсності, а українець
неподільно панує у сфері почуття.
Отже, в кожному з тих його віршів, де наявні обидва ці елементи, немає
взаємопроникнення цих сфер, хоча водночас обидва Сосюри дуже щирі.
Взагалі Сосюра щирий і як поет, і як людина. І зовсім ясно, що у радянської
влади не було жодних підстав звинувачувати його в зраді. Адже він тільки в
серці українець, але це не його провина, це його нещастя.
Рання поезія Володимира Сосюри вбирала художні здобутки різних
стилів і течій того часу (символізму, імпресіонізму) і вилилася у риси його
власного стилю: романтика боротьби й кохання, любов до життя, злиття
суб’єкта лірики з навколишньою дійсністю. У 1921 р. побачила світ перша
збірка Сосюри «Поезії» (за деякими документами, першу збірку поезій,
видану 1918 p., було загублено). Цього ж 1921 р. виходить поема «Червона
зима», яка зробила Сосюру знаменитим [2].
Після закінчення громадянської війни Сосюра поселився в Харкові і
повністю віддався літературній роботі. Упродовж 1922–1923 pp. навчався в
Комуністичному університеті імені Артема, а потім два роки– на робфаці
Харківського інституту народної освіти.
Гучну славу принесли Сосюрі перші збірки – «Поезії» (1921 р.) та
«Червона зима» (1922 р.). Вчорашній воїн щиро й безпосередньо, з ліричною
235
теплотою розповідає про пережите. Темі громадянської війни присвячено
також поеми «1917 рік» (1921 p.), «Оксана» (1922 p.), багато віршів.
У деяких творах В. Сосюри цих років зазвучали мотиви розгубленості.
Чудовий вірш «Місто» починається мальовничим пейзажем: «Од трамваїв
синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги...». Але людині в ньому жити
дискомфортно, бо «місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої».
Ось чому поет лине думкою в рідну Третю Роту.
Пам’ять про полеглих ніколи не згасала у серці поета. Учасник
революційних подій В. Сосюра свої враження від пережитого передав так
щиро й сердечно, що не повірити в правдивість його поетичних переконань
просто неможливо. Впродовж всього творчого життя В. Сосюра не написав
жодного байдужого рядка.
У 1941 р. поет був евакуйований до Башкирії, згодом працював в
Українському радіокомітеті в Москві, а в 1943 р. входив до редакції
фронтової газети «За честь Батьківщини».
Лірику В. Сосюри років Другої світової війни проймають два мотиви.
Це – показ людського горя і віра в перемогу. Повоєнна творчість поета – це
новий злет йоге самобутнього таланту. За збірку поезій «Щоб сади шуміли»
Сосюра був удостоєний Державної премії І ступеня (1949 p.), а за книги
«Ластівки на сонці» та «Щастя сім’ї трудової» – Державної премії імені
Тараса Шевченка (1963 p.) [3].
Безліч творів В. Сосюри присвячено патріотичній темі. Впродовж
цілого життя він сповідався в любові та клявся у вірності рідній землі.
Причому образ Вітчизни поступово розростається – від степів Донеччини до
всієї української землі з «ясними зорями» й «тихими водами». Після смерті
Сталіна 1953 р. зникла загроза, яка нависла над Сосюрою. І тоді з’являються
нові книги віршів «За мир» (1953 р.), «На струнах серця» (1955 p.),
«Солов’їні далі» (1957 p.). В. Сосюра завершує свої давні задуми, які
переслідували його з двадцятих років, в результаті чого народжуються
повість «Третя Рота», поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа». Тема
України знаходить своє продовження і в темі рідної мови, яку він пристрасно
любив, оберігав і збагачував. У вірші «Як не любити рідну мову» (1959 р.)
йдеться про значення мови, адже «мова – це душа народу, народ без мови –
не народ». 8 січня 1965 р. обірвалася доля талановитого патріота.

Джерела та література

1. Моренець В. Володимир Сосюра. Київ: Дніпро, 1990. 262 с.

2. Сосюра В. Всім серцем любіть Україну: Вибрані твори. Київ, 2003. 270 с.
3. Гальченко С. А. Сосюра Володимир Миколайович. Енциклопедія історії України: у 10-ти т. /
редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. Київ: Наук. думка, 2012. Т. 9. С. 715.

236
Петрова Інна, Лотоцька Світлана

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ МОНУМЕНТАЛЬНОГО

МИСТЕЦТВА В УРСР (50–80 рр. ХХ ст.)

Анотація. У статті визначено основні засади державної політики у галузі

монументального мистецтва в УРСР у 50–80-ті рр. ХХ ст. Висвітлено особливості
функціонування українського монументального мистецтва в радянський період та творчі
досягнення митців.
Ключові слова: мозаїка, мозаїчний твір, вітраж, опорядження фасадів,
архітектура, композиція, декоративний елемент.

Abstract. The article identifies the basic principles of state policy in the field of
monumental art in the USSR in the 1950ʼs and 1980ʼs. The peculiarities of the functioning of
Ukrainian monumental art in the Soviet period and the creative achievements of the artists are
highlighted.
Keywords: mosaic, mosaic, stained glass, facade decoration, architecture, composition,
decorative element.

Невід’ємною складовою історико-культурного надбання радянської

України є пам’ятки монументального мистецтва – однієї з важливих сфер
духовної культури нашого народу [3, 7]. До монументального мистецтва
традиційно зараховують мозаїки, фрески, пам’ятники й погруддя, різні
скульптурні та декоративні композиції (наприклад, декоративні рельєфи),
вітражі, оформлення водограїв. Після встановлення в Україні влади
більшовиків монументальне мистецтво й, передусім, скульптура, стає
знаряддям пропаганди комуністичних ідей, своєрідною ідеологічною зброєю.
Ще в квітні 1918 р. у радянській Росії Радою Народних комісарів було
прийнято декрет під назвою «Про зняття пам’ятників, споруджених на честь
царів та їхніх слуг, і розроблення проєктів пам’ятників Російської
Соціалістичної революції», відомий як ленінський план монументальної
пропаганди [3, 30]. Аналогічний декрет в Україні «Про знесення з майданів
та вулиць пам’ятників, збудованих царям та царським посіпакам» було
оприлюднено у травні 1919 р. Ці документи визначили політику нової
державної влади стосовно художньої спадщини, а також зумовили основні
напрями розвитку монументального мистецтва майже до кінця ХХ ст.
Натомість, поряд із практикою знесення пам’ятників «царського режиму»,
що, на думку влади, «не мали історичної та художньої цінності»,
розгорнулася довготривала кампанія зі спорудження монументів на
ознаменування перемоги соціалістичної революції та на честь політичних,
громадських та культурних діячів, пам’ять про яких, на думку
більшовицьких ідеологів, заслуговувала на увічнення [3, 31].
Монументальні мозаїки, вітражі, сграфіто в громадських та житлових
спорудах у містах та селах України почали масово з’являтися після 1955 р., зі
зміною принципів будівництва (державна постанова від 1955 р. «Про
усунення надмірностей у проєктуванні та будівництві» та низка інших
документів, як-от наказ «Про заходи щодо подальшої індустріалізації,
237
поліпшення якості та зниження вартості будівництва» 1956 р. і «Про
розвиток житлового будівництва в СРСР» 1957 р). За вмілої прив’язки
типових проєктів за допомогою різних за кольором декоративних
облицювань і тематичних композицій споруди набували індивідуальних
архітектурно-художніх якостей. Як приклади можна навести будівлі
сучасного Центру позашкільної роботи м. Краматорська Донецької області
(колишній Палац піонерів), Центру дитячої творчості (м. Саранськ,
Республіка Мордовія, Російська Федерація), Центру дитячої творчості
(м. Абакан, Республіка Хакасія, РФ), Центру дитячої творчості імені
Г. Карчевського (м. Ухта, Республіка Комі, РФ), Палацу дитячої та юнацької
творчості (м. Ішимбай, Республіка Башкортостан, РФ), Палац дитячої
(юнацької) творчості (м. Лисьва, Пермський край, РФ) та ін. Усі вони були
збудовані за типовими проєктами, але завдяки творам монументального
мистецтва отримали індивідуальні художні якості.
Наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХ ст. з’являється серія
нормативних актів, спрямованих на встановлення контролю над розвитком
монументального мистецтва в УРСР. Серед них потрібно назвати: постанову
ЦК КП України та Ради міністрів УРСР «Про порядок проєктування та
спорудження пам’ятників та монументів» (12 серпня 1965 р. № 606);
постанову ЦК КП України «Про заходи до поліпшення монументального та
архітектурно-художнього оформлення міст і сіл Української РСР» (2 квітня
1969 р. № 222) тощо. В останній постанові зазначалося, що «до цього часу
з’являються пам’ятники, монументи, пам’ятні знаки, мозаїчні панно,
виконані на низькому ідейно-художньому рівні, позначені елементами
формалізму й модернізму, в яких образи наших людей представлені у
збідненому, огрублому вигляді». Отже, Художній фонд УРСР запропонував
проєкти архітектурно-художнього оформлення громадських споруд після
ухвалення художньою радою підприємства обов’язково подавати на
Республіканську раду ХФ УРСР, а потім на художню раду Держбуду
(особливо останнє зауваження поширювалося на проєкти архітектурно-
художніх рішень фасадів та інтер’єрів громадських споруд і житлових
будинків, вартість робіт за якими перевищувала 5 тис. крб).
Однак, уже 28 березня 1974 р. була прийнята чергова постанова
Держбуду УРСР «Про грубі порушення містобудівної дисципліни в місті
Сєвєродонецьку та інших містах республіки», в якій було зазначено, що
виконані роботи у Дніпропетровську, Кривому Розі, Донецьку, Запоріжжі,
Одесі, собівартістю більше 5 тис. крб, і «художньо-декоративні роботи у
великих громадських спорудах виконуються без узгодження з Архітектурно-
художньою радою Держбуду УРСР» (протягом 1972–1974 рр. в межах
республіки було узгоджено лише 34 проєкти) [5, 45–46]. В ролі превентивного
заходу боротьби з порушниками попереднього наказу пропонувалося не
проводити оплату вже виконаних робіт, якщо проєкт було реалізовано без
узгодження з керівними органами; надати до Держбуду УРСР плани
проведення архітектурно-монументальних робіт у регіоні на найближчі 2–
3 роки; розробити заходи щодо недопущення таких порушень. Для
238
подальшого контролю за діяльністю співробітників художніх установ
25 листопада 1975 р. були затверджені зональні експертні Республіканські
ради ХФ УРСР, які долучалися до попереднього обговорення ескізів
монументальних творів [4, 10]. Також 27 березня 1974 р. було затверджено
«Постанову першого пленуму правління Художнього фонду СРСР
IV скликання», де знову акцентувалася увага на «випуску творів низької
художньої якості, виконання незначних непрофільних робіт, недоліки в роботі
Художніх рад, окремі факти безвідповідального ставлення директорів і
головних художників підприємств до затвердження протоколів Художньої
ради, порушення в регулюванні завантаженості та заробітків художників,
випадки неправильного застосування ставок авторського гонорару й
розцінки» [4, 12].
28 квітня 1975 р. з’являється друком чергова постанова Колегії
Міністерства культури УРСР «Про серйозні недоліки у монументальній
пропаганді в республіці», в якій обвинувачуються експертні ради, що
«допускають невимогливість, занижені критерії оцінки при схваленні окремих
проєктів. На неналежному рівні відбувається контроль за ідейно-художнім
рівнем та своєчасним виконанням авторськими групами державних замовлень
у галузі монументальної пропаганди. Не всі пам’ятники, що споруджуються,
мають високий художній рівень, розкривають політичний та громадський
зміст подій» [4, 33]. У функції превентивних заходів Управлінню
образотворчих мистецтв рекомендувалося подати на затвердження інструкцію
«Про порядок проєктування, виконання та прийняття творів монументального
мистецтва на території Української РСР». Пізніше було прийнято рішення, що
на обговорення та затвердження Художнього фонду УРСР надаються ескізи
усіх творів монументально-декоративного мистецтва, вартість робіт яких
перевищує 1 тис. крб, та рекомендується надсилати фотографії вже
реалізованих творів живопису, скульптури та монументально-
оформлювального мистецтва». 7 березня 1975 р. у постанові Президії
правління Союзу художників УРСР теж наголошується на недоліках у сфері
розвитку монументально-декоративного мистецтва. Повідомлялося, що
«частими є випадки, коли ескізи на затвердження Республіканської художньої
ради мають маловиразні якості» [4, 70].
Для підвищення естетичного рівня творів монументального мистецтва
у 1975 р. починають видавати журнал «Радянське монументальне
мистецтво», метою якого є дослідження основних тенденцій у розвитку
монументального мистецтва СРСР, популяризація серед широкої
громадськості мозаїчних творів, вітражів, сграфіто. Задля систематизації
інформації про основні твори монументального мистецтва, які були створені
протягом 1977–1979 рр., 25 квітня 1979 р. Секретар правління художників
УРСР Є. Афанасьєв спрямовував до голови правління Вінницької обласної
організації Союзу художників УРСР лист із проханням надіслати
фотоматеріали найкращих творів монументально-декоративного мистецтва з
додаванням анотацій (автор, назва твору, техніка, матеріал, розташування
об’єкта, назва міста). 13 червня 1979 р. Вінницькою організацією союзу
239
художників СРСР, Художньою радою та адміністрацією Вінницьких
художньо-виробничих майстерень було надіслано перелік творів
монументально-декоративного мистецтва та матеріали про такі твори
мистецтва: рельєфна мозаїка «Прометей» (автор В. Байбеков, смальта,
Ладиженська ТЕС, м. Ладижин, 1977 р.); мозаїка «Людина та Земля» (автори
П. Гонтарь, Г. Солдатов, В. Коваленко, смальта, Обласне управління
сільського господарства, Вінниця, 1977 р.); вітраж «Праця», «Наука» та
«Виробництво» (автори С. Кочерган, І. Ященко, завод «Кристал», Вінниця,
1977 р.); «Камінь Сонця» (автори В. Рубиш, В. Вакалюк, смальта, завод
«Кристал», Вінниця, 1978 р.); розпис (темпера) «Дари Землі», «Відпочинок»
(автори О. Попенко, І. Попенко, завод «Сектор», «Жмеринка», 1978 р.);
«Дружба народів» (О. Ступніков, СШ № 25, левкас, 1978 р., Вінниця),
мозаїка «Мрійте, пишіть, дерзайте» (автор Ю. Кізімов, керамічна плитка,
Якушинецьке СПТУ, Якушинці, 1979 р.), розпис «Дерево знань» (автори
А. Бурдейний, В. Байбеков, вестибюль бібліотеки, Ладижин) тощо [2, 6–7].
Більшість замовлень на виробництво монументальних композицій у
громадських спорудах місцеві художники отримували через Вінницькі
художньо-виробничі майстерні художнього фонду СРСР (зараз – Вінницький
художньо-виробничий комбінат). Вінницькі художньо-виробничі майстерні
були створені у 1963 р. Вони входили до складу Художнього фонду
Української РСР, поряд із іншими відповідними інституціями: Київським
живописно-скульптурним комбінатом, Київським художнім творчо-
виробничим комбінатом, Кримським, Донецьким, Ворошиловградським,
Харківським, Львівським художньо-виробничими комбінатами; Львівською
кераміко-скульптурною фабрикою; Харківськими, Закарпатськими,
Севастопольськими, Кіровоградськими, Черкаськими, Запорізькими,
Сумськими художньо-виробничими майстернями тощо. При кожній установі
функціонували Художні ради, на яких відбувалося попереднє обговорення
проєктів, і надалі вже приймалося рішення щодо реалізації цього проєкту чи
відправлення його на доопрацювання або взагалі заміна його виконавців.
Отже, монументальні твори в радянській період активно впроваджують
в оформлення містобудівних комплексів та міських магістралей, екстер’єрів
житлових будинків, шкіл, кінотеатрів, в оформленні Палаців культури та
одруження, готелів, кафе, ресторанів, санаторіїв, лікарень тощо.
Монументалістика стає різноманітнішою за формально-пластичними
рішеннями, техніками (керамічний рельєф, вітраж, декоративні композиції зі
скла, дерева, тканини). Однак твори монументального мистецтва в
радянський період здебільшого сприймаються як засіб пропаганди.
Джерела та література
1. Выписки из протокола заседания правления Художественного фонда УССР от
25 ноября 1975 г. и протоколы заседания экспертной комиссии областного управления
культуры. Державний архів Вінницької області. Ф. 5698. Оп. 1. Спр. 163. 11 арк.
2. Документы по работе с молодыми художниками, о монументально-декоративной
живописи (17 января 1979 г. – 13 июня 1979 г.). Державний архів Вінницької області.
Ф. 6025. Спр. 20. 56 арк.

240
3. Ковпаненко Н. Г. Проблеми висвітлення мистецької спадщини у «Зводі пам’яток історії
та культури України». Київ: Інститут історії України НАН України, 2011. 120 с.
4. Постановление первого пленума правления Художественного фонда СССР IV созыва,
приказы, выписки из протоколов заседания правления Художественного фонда УССР,
решения облисполкома, переписка об организации выставки и другим вопросам
основной деятельности (24 января 1975 г. – 2 февраля). Державний архів Вінницької
області. Ф. 5698. Оп. 1. Спр. 162. 118 арк.
5. Приказы Художественного фонда УССР, выписки из протоколов заседания правления,
решения горисполкома, приказы облуправления культуры и другие материалы об
организации выставки, и вопросам основной деятельности (6 марта 1974 – 7 января
1975 г.). Державний архів Вінницької області. Ф. 5698. Оп. 1. Спр. 153. 70 арк.

Моісеєва Ірина

СТАНОВЛЕННЯ АРТ-АКТИВІЗМУ В РОСІЇ

Анотація. У статті проаналізовано деякі аспекти ефекту перебудови як

політичного процесу в радянському мистецтві. У другій половині ХХ ст. в Радянському
Союзі поступово формувалася неофіційна «підпільна» культура. Епоха перебудови стала
для Союзу можливістю змінити сприйняття митця як творця та створення нової
публіки як «глядача-споживача мистецтва». Протестне мистецтво 90-х ставить
питання про те, як мистецька діяльність набирає сили в соціальному просторі – завдяки
естетичній досконалості чи через засоби масової інформації?
Ключові слова: арт-активізм, протестна культура, акціонізм.

Abstract. The article analyses some aspects of the effect of restructuring as a political
process in Soviet art. In the second half of the twentieth century unofficial «underground»
culture was gradually formed in the Soviet Union. The era of perestroika was for the Union an
opportunity to change the perception of the artist as a creator and the creation of a new public
as «spectator-consumers of art». Protest art of the 1990s raises the question how the artistic
activity gains power in the social space – thanks to aesthetic perfection or through the media?
Key words: art activism, protest culture, action.

Після початку відлиги та більш ліберального відношення до мистецтва

у Радянському союзі з 1950-х рр. культура почала набирати нових обертів.
Мистецтво почало розвиватися у більш західному руслі. Але це було не
надовго, тому що влада не змирилася з активним та шокуючим виявом
свободи митців. Існувало лише одне офіційне мистецтво, яке
підпорядковувалося тоталітарному режиму, а митці, які створювали щось
проти системи, засуджувалися та заборонялися радянською владою.
Художники, музиканти та інші діячі культури були вимушені йти в підпілля.
У другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр. у Східній Європі відбулися
важливі зміни, як в політичному житті суспільства, так і в культурному, що
спричинило зміну у світогляді людей.
Поступово зміни стали зачіпати не тільки економічні, політичні чи
культурні сторони розвитку країни, але також і мистецтво. У другій половині
ХХ ст. у Радянському Союзі стала формуватися неофіційна андеграунд-
культура, яка виступала альтернативою дозволеному радянському мистецтву,
241
завданням якого було «служіння народу, відстоювання спільної справи
боротьби за соціалізм і комунізм, донесення до людей правди, народження в
них творчого начала» [2]. Художники звертаються до нових форм мистецтва,
вдаються до створення власної художньої мови, що спирається на певні
естетичні, смислові та світоглядні основи.
У період перебудови традиційні для підпільного радянського мистецтва
квартирні виставки стали зникати і на їм прийшли особливі колективні покази,
особливо серед художників московської школи концептуалізму. Просторами
для виставок служили кафе, міські парки і вулиці.
1988 р. називають роком завершення історії неофіційного мистецтва
СРСР і зникнення терміна «нонконформізм». Після розпаду Радянського
Союзу прийшли «епоха Єльцина» і «лихі дев’яності». В історію мистецтва
цей час увійшов як зародження на пострадянському просторі протестного
мистецтва. Багато в чому формування протестного мистецтва було спробою
вписатися в художній контекст Заходу, а також традицією, створеною
поколінням художників-концептуалістів. Протестне мистецтво було тією
областю, в якій такі форми творчих практик, як практики протестного
активізму та художні практики, стають єдиним цілим. Результатом подібного
синтезу є художній протест. Основною рисою протестного мистецтва є те,
що, як правило, воно здійснюється не одним художником-активістом, а
цілою групою, яка часто носить назву арт-групи або групи арт-активістів.
Головними ознаками таких груп є публічність, спонтанність, епатажність, а
також, безумовно, чітко декларована соціальна та політична спрямованість
діяльності. Ефективний протест повинен задовольняти такі вимоги, як
змістовність (наявність чітко сформульованої ідеї) і спрямованість [4].
Можна відзначити, що кінець 1980-х – початок 1990-х рр. – це час
формування різних об’єднань і груп художників, які мали відношення як до
офіційного, так і до неофіційного мистецтва, базуючись на схожості поглядів
і суджень. Одна із найбільш важливих ознак, що відрізняють мистецтво часів
перебудови від попереднього йому, полягає в усвідомленні спільності
художника з оточуючими.
Одним із напрямів протестного мистецтва можна назвати арт-активізм –
«... мистецтво, спрямоване на прогресивні суспільні зміни» [3], що дає змогу
висловити своє ставлення до подій, відбиваючи дійсність у вигляді художніх
образів. Арт-активізм – соціальне явище, що передає конкретне повідомлення,
яке змінює існуючу реальність за допомогою художніх засобів. Для арт-
активізму характерні інтерактивність, медіа-ефект, які дають змогу створювати
свої засоби масової інформації для просування проєктів [4].
Акціонізм як форма сучасного мистецтва виник в 1960-і рр. Художники
прагнули до нових форм художнього вираження, до іншої динаміки і подачі
творів мистецтва. Бажання стерти грань між мистецтвом і реальністю,
сучасною дійсністю стає поштовхом для появи акціонізму. У такій формі
мистецтва художник постає суб’єктом або об’єктом художнього твору.
Зауважимо, що радикальні перформанси 1990-х рр. московських акціоністів
Олега Кулика, Анатолія Осмоловського, Авдія Тер-Оганьяна і Олега
242
Мавроматі не втратили своєї актуальності донині. Акціоністи того часу
зробили подібний спосіб художньої дії затребуваною і цікавою публіці.
Виділяють декілька форм арт-активізму: стріт-арт, поетичний
акціонізм, музичний акціонізм (реп), політичний перформанс, монстрація,
нет-арт та інші.
Протестна активність молоді є найефективнішим способом для ініціювання
конструктивних дій з боку влади, «... в суспільній свідомості все міцніше
закріплюється ланцюжок «проблема–протест–суспільна увага–дії влади»» [3].
Протестна культура безпосередньо пов’язана з критикою, а іноді і повним
запереченням існуючих в суспільстві норм і цінностей, ідеалів, що домінують.
Наведемо декілька прикладів артивізму в Росії. Одним із перших
проявів протестних акцій культури напередодні розпаду Рядянського Союзу
була акція арт-групи «Э.Т.И.» на Червоній площі в Москві 18 квітня 1991 р.
На чолі з Анатолієм Осмоловським тілами учасників групи було викладено
відоме нецензурне слово з трьох букв. Ця акція є прикладом зіткнення
неформального (нецензурна лексика) і сакрального (Червона площа як
символ політичного життя).
Основне завдання молодіжного протесту – принести зміни, заявити про
соціальні, політичні, економічні, проблеми, які потребують вирішення, і молодь
проявляє себе, демонструючи протест в мистецтві. Цей протест в мистецтві
виконує функцію консолідації, концентруючи увагу навколо проблеми
громадськості, підштовхує суспільство на осмислені проблемних моментів [1].
Отже, епоха перебудови для мистецького життя СРСР стала
можливістю зміни сприйняття художника як творця і формування нової
публіки «глядача – споживача мистецтва». Арт-активізм в Росії став дуже
популярним виявом протесту серед суспільства і перейняв більшість своїх
форм із концептуального мистецтва Радянського союзу. Протестна культура
закріпилася в культурному житті сучасної Росії.

Джерела та література

1. Трофимов А. 12 самых громких художественных акций протеста в России Forbes. URL:

http: // www.forbes.ru / sobytiya-photogallery / lyudi / 84791-12-samyh-gromkih-
hudozhestvennyhaktsii-protesta-v-rossii / photo /
2. Андреева Е. Ю. Постмодернизм. Искусство второй половины XX – начала XXI века.
СПб.: Азбука-классика, 2003.
3. Акунина Ю. А. Арт-активизм как актуальная форма про теста: социокультурный
анализ. Вестник МГУКИ. Москва. 2014. 1(57).
4. Акунина Ю. А., Кашапова Д. В. Социокультурный феномен протестной культуры в
молодежной среде. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/sotsiokulturnyy-fenomen-
protestnoy-kultury-v-molodezhnoy-srede/viewer
5. Артимович Т., Шпарага О. Искусство вне «музея»: между эстетическим и
остросоциальным. URL: http://artaktivist.org/ iskusstvo-vne-muzeya-mezhdu-esteticheskim-
i-ostrosocialnym
6. Искусство и перестройка. Круглый стол художников, арт-критиков и кураторов.
Искусство кино. Сентябрь, 2008.
7. Рауниг Г. Искусство и революция. Художественный активизм в долгом двадцатом веке.
СПб.: Изд-во Европейского университета, 2011.
243
 СЕКЦІЯ 7
ФІЛОСОФСЬКІ РЕФЛЕКСІЇ СУЧАСНИХ СОЦІАЛЬНИХ
ТРАНСФОРМАЦІЙ

Політанська Дар’я

СПІВВІДНОШЕННЯ ФІЛОСОФІЇ ТА МЕДИЦИНИ У ТВОРЧІЙ

СПАДЩИНІ КЛАВДІЯ ГАЛЕНА

Анотація. Робота присвячена аналізу зв’язку медицини з філософією у роботах

відомого в часи Античності лікаря Галена. Розкривається відповідь на питання, чому
давньоримський лікар наполягав на тому, що лікар повинен бути ще й філософом.
Проблема людини як об’єкта медичного дослідження розглядається наряду з виявленням
тих раціональних способів пізнання, які відстоює Гален. Приділяється увага питанню
формування особистості лікаря, значенню філософського знання у лікарській справі.
Ключові слова: Гален, антична філософія, медицина, логіка, епістемологія.

Abstract. The work is dedicated to the analysis of the connection of medicine with philosophy
in the works of the physician known during the Antiquity named Galen. The work describes why the
ancient Roman doctor insisted that the doctor should also be a philosopher. The problem of human
as an object of medical research is studied, along with the identification of those rational ways of
knowing that Galen defends. Attention is paid to the question of the formation of the physician's
personality, the importance of philosophical knowledge in medical affairs.
Keywords: Galen, antique philosophy, medicine, logic, epistemology.

Світова пандемія вірусу COVID-19, яка торкнулася способу життя і

кожного українця, створила не лише медичну кризу глобальних масштабів, а
й породила низку складних питань і проблем, які потребують філософського
осмислення. Незабаром після того, як розпочалася імплементація стратегії
стримування захворювання, стало очевидним, що самих лише наукових знань
не буде достатньо для протидії пандемії.
В умовах сучасної технологічної та науково-орієнтованої культури
філософія навряд чи є першим, що спаде на думку у контексті зв’язку з
лікарською практикою чи медициною. Втім, за словами відомого римського
лікаря другого століття Клавдія Галена, «найкращий лікар – це також і
філософ». Галенове поєднання лікарської практики із заняттями філософією
задало вектор розвитку медицини загалом протягом наступних п’ятнадцяти
століть аж до епохи Відродження.
Вивчаючи людину, її тіло як об’єкт медицини, Гален продовжував
залишатися філософом. Він не лише розробив цілу систему принципів стосовно
умов терапевтичного втручання в тіло для лікування та позбавлення від недуги,
але й звернув увагу на епістемологічний фактор та значення тієї філософської
позиції, якої повинен дотримуватися сам лікар, і яка є необхідною умовою
успішного лікування. Зокрема, у своєму трактаті «Про те, що найкращий лікар –
це також і філософ» Гален безапеляційно стверджує: «Для того, щоб мати
знання про природу тіла, про різновиди хвороб, а також розумітися на ліках,
244
лікар повинен тренувати свої здібності до логічного мислення. Щоб розумітися
в цих питаннях, він повинен зневажати грошима та вести помірний спосіб
життя, але, окрім того, він повинен опанувати всі знання в області філософії,
логіки, фізики та етики» [2].
Отже, Гален наполягає на «необхідності знання та використання у
повсякденній лікарській діяльності природничих дисциплін – астрономії,
геометрії, фізики тощо» [2] і розглядав ці науки як зразки раціонального
способу пізнання, які повинен засвоїти лікар, щоб досягти успіху у лікуванні
хвороб. Згідно з Галеном, знання цих дисциплін відточує пізнавальну
здібність вченого й лікаря, доводячи його професійні вміння до досконалості
і наближаючи саме заняття медициною до рівня філософського осмислення
дійсності. Вдосконалюватися у своєму мистецтві лікар (вчений, філософ)
повинен настільки ж старанно, як це робили, наприклад, атлети, з їхніми
ідеально натренованими тілами у прагненні отримати перемогу в
Олімпійських іграх (саме таку аналогію наводить автор у своєму трактаті).
Однією з найважливіших тез Галена є ствердження особливої
властивості душі людини, а саме того факту, що вона наділена розумним
початком, який дає можливість осмислено і цілеспрямовано пізнавати світ
навколо себе. Осягнення істинного знання є метою раціонально-емпіричної
активності. Людина, як вважав давньоримський філософ і лікар, здатна на
свідомий вибір сфери своєї діяльності. Стабільність набутих навичок, що
спираються на знання і закріплені логікою, і є результатом послідовної праці
(процес осмислення емпіричного досвіду, наочна практика) і щоденних вправ
(як практичних, так і теоретичних).
Водночас оцінка, яку дає Гален своїм сучасникам, не тільки занурює
нас у проблематику самої медицини як науки, але й вчить тому, яким
повинен і яким не повинен бути лікар, вчений і філософ. Автор трактату
нарікає на те, що «в наш час лікарі позбавлені всякої волі та розуміння
вдосконалюватися у мистецтві зцілення… Той, хто цінує багатство більше,
ніж доблесть і мужність, хто вивчає лікарське мистецтво не на благо людям,
а задля накопичення багатства, не в змозі досягнути мету, яку передбачає
медицина, тому що лікарі у погоні за наживою не можуть досягти того, чому
відповідає мистецтво лікування. Неможливо пристрасно бажати багатства,
водночас вивчаючи таке шляхетне мистецтво, як медицина» [2]. Отже,
шляхетність лікарської справи співвідноситься та узгоджується з
філософським уявленням Галена про благо, тому інтелектуальна і практична
діяльність, що спрямована на благо людини, зближує лікаря та філософа.
Примітним є те, що давньоримського лікаря цікавить не оцінка
теоретичних положень, що відстоюється тими чи іншими науковими школами,
не дебати між їхніми представниками, а та пізнавальна діяльність, яку ми
характеризуємо з погляду елементів раціональності. До них можна зарахувати
домінуючі в його творчості і пропоновані як для лікаря, так і для філософа
методи пізнання: спостереження, аналіз, диференціація, ретельна конкретизація
спостережуваних фактів тощо. Що стосується фізичних проявів хвороби, то з
цього погляду важливими є зовнішні ознаки цих хвороб, або симптоми. Ці ж
методи він застосовує і до сфери філософського аналізу.

245
 У працях Галена втілилася в життя ідея об’єднання медичного та
філософського мислення, які вирішують одну і ту ж саму проблему – існування
і виживання на Землі людства в широкому сенсі, і проблему самовизначення і
самопізнання людини як культурної і природньої істоти у вузькому сенсі.
Інтеграція ідеального і матеріального, теоретичного і практичного, медичного і
філософського знання все-таки відбувається, незважаючи на різну
спрямованість руху і різні підходи до пошуку істини (філософія обирає шлях
теоретичної консолідації та рефлексії, медицина ж – практичні дії).
Загалом, на нашу думку, твердження Галена, що хороший лікар
повинен бути і філософом, сьогодні є не менш актуальним, ніж за часів життя
славетного вченого, адже розвиток технологій йде випереджаючими
темпами. Важливо пам’ятати, що вчення Галена – це більш ніж просто
етичне ставлення до професії. У своїх працях Гален не раз писав, що лікар
повинен знати ще й природничі науки і логіку, прагнути до універсальних
знань, щоб застосовувати їх до такого особливого об’єкта, як людина, з її
духовними прагненнями і складними індивідуальними особливостями, у
такий спосіб виходячи на рівень філософського пізнання людської природи.
Джерела та література
1. Балалыкин Д., Щеглов А., Шок Н. Гален: врач и философ. Москва: «Весть», 2014.
2. Galen K. That The Best Physician Is Also a Philosopher. URL:
https://www.carloscardosoaveline.com/that-the-best-physician-is-also-a-philosopher/ (дата
звернення: 10.04.2020).
3. Тиелеман Т. Гален о медицине как науке и искусстве. История медицины. 2015. Т. 2.
№ 2. С. 172–182.

Труфанова Анна

БАЧЕННЯ КОНЦЕПТУ МИСТЕЦТВА В ПОГЛЯДАХ

ДАВНЬОГРЕЦЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ

Анотація. З давньогрецької філософії починається дуже багато теорій і наук, і

всі майбутні філософські течії беруть у ній свій початок. Філософсько-мистецька
спадщина античності належить до вагомих здобутків світової культури. Виходячи з її
основ, проаналізовано вплив класичного бачення концепту мистецтва на формування
його сучасних ознак.
Ключові слова: мистецтво, філософія, філософи Стародавньої Греції, ознаки
прекрасного.

Abstract. A lot of theories and sciences begin with ancient Greek philosophy, and all
future philosophical trends originate in it. The philosophical and artistic heritage of antiquity is
one of the important achievements of world culture. The influence of the classical conception of
the concept of art on the formation of its contemporary features is analyzed.
Keywords: art, philosophy, philosophers of ancient Greece, characteristics of the beautiful.

«Бувають невиховані діти і по-старечому розумні діти. Багато зі

стародавніх народів належить до цієї категорії. Нормальними дітьми були
греки», – писав К. Маркс [2, 7]. Так само, як діти завжди всім цікавляться, так
усім цікавилися і стародавні греки. Вони осмислювали філософські життєво
246
важливі проблеми, і коли нікому було відповісти на їхні запитання, вони
давали відповіді на них самі. І настільки цікавими, сміливими та глибокими
були їхні думки та здогади, що в майбутні часи вчені часто зверталися до
створеного ними.
Давньогрецькі філософи мали дуже багато цікавих суджень про
прекрасне і про мистецтво. Ці питання поєднані із загальними проблемами
філософії, і таке поєднання естетики з філософією надає всім судженням про
мистецтво і про прекрасне глибини і конкретності, життєвості і
переконливості. Художня творчість Еллади вперше в історії світу установила
реалізм як абсолютну норму мистецтва. Але не реалізм у точному копіюванні
природи, а в завершенні того, чого не змогла довершити природа. Отже,
дотримуючись намірів природи, мистецтву належить створювати таку
досконалість, яку природа лише започаткувала, але сама не змогла
досягти [3, 188].
Піфагор, виходячи зі своєї філософії, проблему краси пов’язував з
проблемою гармонії, а гармонія для нього зливалася з досконалістю: що
досконале – те гармонійне, і навпаки, що гармонійне – те прекрасне. Як і
багато інших греків, він надавав перевагу музиці, бачив у ній відбиття
закономірностей космосу, в музичній звуковій гармонії – відбиття світової
гармонії, гармонії «небесних сфер». Він вважав, що, відбиваючи лад руху
Всесвіту, музика спроможна давати лад і рухові душі.
Геракліт в основі прекрасного також бачить гармонію, але вважає, що
красу не можна звести до незмінних законів числових відношень, як це було
у Піфагора. Краса і гармонія складаються зі злиття, поєднання протилежних
елементів, протилежних сторін. Бачить Геракліт і відносність прекрасного:
«Найпрекрасніша мавпа потворна, порівняно з родом людей».
Демокріт вважав, що мистецтво виникло від наслідування природи і
тварин. «Від тварин ми шляхом наслідування навчилися дуже важливих
справ: (а саме: ми – учні) павука в ткацькому і кравецькому ремеслах, (учні)
ластівок у будівництві житла, (учні) співочих пташок, лебедів і солов’я у
співах». «Ні мистецтво, ні мудрість не можуть бути досягнуті, якщо їм не
вчитися». Прекрасна певна міра в усьому. Надмір і недостатність не
подобаються мені», – писав Демокріт.
Центральна проблема діалогів Сократа, як виховати прекрасну духом
і тілом людину. У вченні про гармонію Сократ розглядає єдність
зовнішньої форми з прекрасними властивостями духу. Проте Сократ не
залишив після себе письмових свідчень, про його ідеї ми знаємо лише з
творів учнів. Найбільш видатним з них був Платон, який вважав, що
«…Прекрасне існує вічно, воно не виникає, не зникає, не збільшується, не
зменшується…». Краса дійсності – лише кволий відблиск ідеї прекрасного.
Ставлення Платона до мистецтва було подвійне. Він визнавав дієвість
мистецтва, але водночас вважав, що, відбиваючи чуттєві предмети і речі,
які самі – лише копія чи тінь ідей, воно створює лише копію з копії, або
тінь з тіні. Платон мріяв про ідеальну державу, але в цю державу він не

247
допускав поетів і художників, виганяв з неї мистецтво, бо з мистецтвом
з’являється неспокій і розніженість.
Аристотель чітко визначає естетичні якості предметів і речей,
доводячи, що прекрасне – властивість самих предметів, речей, явищ. Він
вважає обов’язковими для творів мистецтва цілісність, єдність, єдність у
різноманітті, довершеність, ясність, розмірність, пропорційність,
відповідність форми й змісту. Мистецтво Аристотель цінує високо,
вважаючи, що воно облагороджує людину і дає їй знання. Він визначає
принципи, на яких має ґрунтуватися аналіз художніх творів, і каже, в
якому разі витвір мистецтва заслуговує осуду. Витвір мистецтва може бути
осуджений, якщо його зміст логічно неможливий, незрозумілий,
шкідливий для моральності, має внутрішні суперечності і розходиться з
правилами мистецтва. Можна сказати, що він уперше висуває критерії, які
визначають художні якості витвору мистецтва. Вони не застаріли і до
сьогодні [2, 10–13].
Античні філософи (Демокрит, Платон, Аристотель) використовують
поняття «мімезис» (грец. mimesis, лат. imitation – наслідування). Хоча
Платон і Аристотель тлумачили наслідування із протилежних позицій. За
Платоном, мистецтво – недостовірне наслідування, недосконала форма
споглядання, лише копія копій ідеального сущого; мистецтво не має
пізнавального значення, художник не може пізнати сутність речей.
Аристотель вважав, що наслідування ґрунтується на визнанні сущого в
реальному світі. Звідси дві причини виникнення мистецтва: наслідування
(властиве людям із дитинства) і насолода (наслідок наслідування).
Наслідування – не натуралістична копія дійсності, а художнє узагальнення
мистецькими засобами (фарби, форми, ритм, гармонія тощо). Художник
відтворює чуттєві речі, природу, а головне – людину. Аристотелю властиве
системне бачення мистецтва («Поетика») [4].
На основі проаналізованих думок можемо виокремити певні ознаки
«прекрасного»: матеріалізм (Піфагор), аксіологічність і відносність
(Геракліт), наслідуваність (Демокріт), доцільність та утилітарність (Сократ),
дуалізм Платона (приймає позиції піфагорійців, і абсолютизує прекрасне як
ідею), об’єктивність, величина, порядок (Аристотель).

Джерела та література

1. Ильина Т. В. История искусств. Западноевропейское искусство: учеб. 3-е изд., перераб.

и доп. Москва: Высш.шк., 2013. 368 с.
2. Еренгросс Белла. Незвичайна наука естетика. Київ: «Веселка», 1982, 193 с.
3. Любимов Л. М. Искусство древнего мира. Москва: Просвещение, 1980. 320 с.
4. Світлана Черепанова Мистецтво в системі філософії освіти. Ч. 1. Філософія освіти.
Philosophy of Education. 2017. № 1(20).

248
Краснощок Олександр

ПОГЛЯД НА ПЕРШУ СВІТОВУ ВІЙНУ

В ТВОРЧОСТІ ЇЇ УЧАСНИКІВ

Анотація. В дослідженні здійснено порівняння поглядів на Першу світову війну

очима її учасників, які передали свої враження через творчість. Для дослідження було
взято як художню літературу («На західному фронті без змін» Е. М. Ремарка,
«Прощавай, зброє!» Е. Хемінгуейя, «Вогонь» та «Ясність» А. Барбюса), так і
автобіографічний щоденник «В сталевих грозах» Е. Юнгера.
Ключові слова: Перша світова війна, «втрачене покоління», окопна правда.

Abstract. This thesis compares the views of the First World War with the eyes of its
participants, who conveyed their impressions through creativity. For the study of the topic was
taken as fiction («All Quiet on the Western Front» by E. M. Remarque, «A Farewell to Arms» by
E. Hemingway, «Under Fire» and «Light» by H. Barbusse) and autobiographical diary «Storm
of Steel» by E. Jünger.
Keywords: First World War, lost generation, trench truth.

Офіційна інформація щодо перебігу війни, її впливу на суспільство

зазвичай відрізняється від того, що насправді відбувалося на лінії фронту.
Так само, як і було показано образ противника. Все це та багато інших
аспектів з життя солдат було висвітлено в літературі учасниками подій
Першої Світової війни так, як вони це бачили на власні очі.
Для дослідження теми було взято як художню літературу («На
західному фронті без змін» Е. М. Ремарка, «Прощавай, зброє!»
Е. Хемінгуейя, «Вогонь» та «Ясність» А. Барбюса), так і автобіографічний
щоденник «В сталевих грозах» Е. Юнгера. Це – популярні твори
представників так званого «втраченого покоління», молоді люди, які тільки-
но стали вважатися повнолітніми, та зі зброєю в руках були змушені вбивати
собі подібних та, пройшовши жахи війни, стали шукати себе в мирному
житті. Буде розглянуто головну ідею, яку вони хотіли передати, і зіставлено
ідеї зазначених авторів між собою. Була в них різниця? Що бачили та хотіли
солдати по різні боки?
Як відомо з історії, у війні брали участь два військово-політичні союзи:
Антанта та Центральні держави. Для початку розглянемо творчість тих, хто
був на боці Центральних держав. Сюди входили Австро-Угорська імперія,
Німецька імперія, Османська імперія і Болгарське царство. Еріх Марія
Ремарк народився в німецькому містечку Оснабрюк. У віці 18 років
потрапляє на Західний фронт. За період служби отримав три поранення.
Після одужання на війну більше не повертається, але вона залишається з ним
всередині до кінця його днів і проходить крізь перо в літературні твори.
Роман «На західному фронті без змін», як пише сам Ремарк: «Книга
ця – ані звинувачення, ані сповідь. Це тільки спроба розповісти про
покоління людей, що їх занапастила війна, навіть якщо хтось із них і не
попав під снаряди» [1, 1]. Ремарк ставить знак рівності між тими, хто загинув
від куль та осколків, і хто залишився живим: «Безпорадні, як діти, і
249
досвідчені, як старі люди, ми жорстокі, і сумні, і несерйозні, – мені здається,
ми вже пропащі» – переймаючись не тільки про фізичне, але й духовне
відчуття [2, 14].
У центрі сюжету семеро однокласників, які після завершення школи
відправляються на війну. Все те, що з ними далі відбувалося, перевернуло
їхній світогляд, який у них створився за роки шкільного навчання. Опис
фронтових буднів показав непарадну сторону, те, про що не розповідалося в
тилу. «Яке ж безглуздя все те, що написано, зроблено, передумано людством,
коли можливі такі речі! Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня
цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилися ці річки крові, коли
вона допустила існування сотень тисяч отаких катівень. Тільки в госпіталі
видно, що таке насправді війна» – так автор демонструє ставлення до війни,
не тільки до Першої Світової, а взагалі як до явища [3, 30].
Інший представник Центральних держав, Ернст Юнгер, на хвилі
патріотичного підйому суспільства після завершення навчання в
Гейдельберзькому університеті записався добровольцем до війська. Під час
своєї служби вів щоденник, який після завершення війни видав у формі
автобіографічного роману «В сталевих грозах». Автор описує все, що бачить,
та все, що його хвилює. Тут є як роздуми про життя та смерть на війні, так і
розпорядок дня, і чим харчувалися німецькі солдати. «Поступово нас
розбирала скажена лють. Всевладне бажання вбивати окрилювало мої кроки.
Злоба вичавлювала з очей гіркі сльози» – так автор описує свої відчуття під
час наступу на ворожі позиції [4, 108]. І також ми можемо дізнатися про акт
людяності: «Справжнім спасінням було нарешті запопасти живого ворога. Я
приставив цівку до скроні спаралізованого від страху чоловіка, другою
рукою схопив і притягнув його за мундир, на якому висіли ордени та
відзнаки. З жалібним стогоном він запустив руку в кишеню і витягнув
замість зброї світлину, яку підніс мені під очі. Це був його портрет в колі
великої родини на літній терасі. То було, як заклинання з якогось минулого,
неймовірно далекого життя. Пізніше я вважав великим щастям, що тоді
відпустив його й кинувся далі. Саме цей чоловік не раз являвся мені уві сні.
Це давало надію, що він побачив-таки знову свою вітчизну» [5, 108–109].
Книга має багато протирічь, тому що перероблялася залежно від
ідеологічної свідомості автора, але це не заважає вважати її безцінним
джерелом подробиць життя солдат Першої Світової війни.
Центральним Державам протистояла Антанта. Де неї входили Російська
імперія, Велика Британія та Французька республіка. Анрі Барбюс на початку
війни добровольцем йде на фронт. Весь час перебування на війни він пише
листи дружині та веде щоденник. З листів можна побачити, як протягом війни
змінюється погляд А. Барбюса на неї. Якщо на початку він говорить, що
війна – це звільнення народних мас, то після він вважатиме війну за
недопустиме явище. Побачене він виклав у двох романах: «Вогонь» та
«Ясність». Першим вийшов в 1916 р. «Вогонь», де автор описує страждання
простого народу в окопах та його бажання змінити той уклад, який склався на
початок війни. Людей змусили вбивати таких самих їм подібним проти їхньої
250
волі, і що у них ненависть більше не до того, хто сидить в окопах навпроти, а
до тих, хто взагалі розв’язав цю війну. Перед читачем відривається справжня
картина війни, без романтичних вставок, де показано фронтову буденність, яка
докорінно відрізняється від офіційних репортажів. В 1919 р. виходить
«Ясність», де простий офісний клерк мріє перейти у вищий стан суспільства, і
більше нічим іншим він не заклопотаний. Але різко в його життя вривається
війна. Надії на швидку перемогу, якою всі були сповнені, тануть на очах, і в
голові починаються роздуми про те, що навіщо ця війна взагалі. Головний
герой роману задумується про те, що противник – це такі самі люди, як він,
який воює невідомо за що. А. Барбюс головною ідеєю романів вбачає
консолідацію народних мас, і під впливом суспільно-політичних подій їхній
поступовий розвиток.
Америка як «асоційована» країна підтримала Антанту у війні. Ернест
Хемінгуей відправився в Італію як водій Червоного Хреста, після поранення він
лежав у шпиталі, де в нього закрутився роман з медичною сестрою. Його
бачення війни від опише в романі «Прощавай, зброє!». Крім описів буденності,
одна з думок про те, чому він, американець, воює на європейському континенті.
Одним із головних питань для героя є питання віри.
В Е. Хемінгуейя війна – це безглуздий процес. Жорстокість війни
особливо відчувається, коли атмосфері крові й страждань протиставляється
кохання та народження нового життя. Сама назва говорить нам про те, що
герой обирає життя, а не смерть.
Ми маємо змогу побачити, те, що пережили письменники на фронтах
тієї війни та передали нам у своїй творчості. Сюжети книг вибраних авторів
відрізняються, хоч і проходять на тлі однієї події – Першої Світової війни.
Але побут бійців, їхні думки та почуття, те, що відбувається в суспільстві
протиборчих сторін, схожі. В їхніх творах ми бачимо, що автори засуджують
героїзованість офіційної пропаганди та намагаються передати її
неприкрашену сторону. Автори через своїх героїв шукають сенс у
пережитому, жертвами якого вони стали, намагаються передати наслідки як
для головного героя (Е. М. Ремарка, Е. Хемінгуей, Е. Юнгер), так і для
суспільства (А. Барбюс). Головною ідеєю досліджених творів є
спрямованість на розуміння принципів гуманізму та людяності, заперечення
жорстокості та водночас опис жахів війни.

Джерела та література

1. Ремарк Е. М. На Західному Фронті без змін. URL: https://www.ukrlib.com.ua/world/

printit.php?tid=3908
2. Там само, с. 14.
3. Там само, с. 30.
4. Юнґер Е. В сталевих грозах. URL: https://royallib.com/book/yuner_ernst/
v_stalevih_grozah.html
5. Там само, с. 108–109.
6. Аснер П. Двадцяте століття, війна та мир. Дух і Літера. 1999. № 5–6. С. 14–16.
7. Барбюс. А. Огонь. URL: https://www.e-reading-lib.com/book.php?book=101855

251
8. Барбюс. А. Ясность. URL: http://lib.ru/INPROZ/BARBUS/clarte.txt
9. Беспалова Е. К., Синельникова Г. Д. «Потерянное поколение» и война. Культура
народов Причерноморья. 2008. № 144. С. 100–102.
10. Сенявская Е. С. Человек на войне. Историко-психологические очерки Москва:
Институт российской истории РАН, 1997. 232 с.
11. Овчаренко Н. «Війна, що завершує всі війни»: Канадська історія в дискурсі
антивоєнних романів Тімоті Фіндлі. Слово і Час: Науково-теоретичний журнал. 2009.
№ 9. С. 49–60.
12. Хемінгуей Е. Прощавай, зброє. URL: https://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=526

Котець Яна

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ АСПЕКТИ ТВОРЧОСТІ ВАСИЛЯ СТУСА

Анотація. У тезах досліджено аспекти становлення екзистенційної філософії

Стуса, особливості розкриття філософських та онтологічних проблем, а також
характеристика філософії екзистенціалізму Стуса провідними вітчизняними філософами
та сучасниками поета.
Ключові слова: екзистенціалізм, світогляд, символізм.

Abstract. The thesis investigates aspects of the formation of the existential philosophy of
Stus, the peculiarities of the disclosure of philosophical and ontological problems, as well as the
characteristic of the philosophy of Stus’ existentialism by leading domestic philosophers and
contemporaries of the poet.
Keywords: existentialism, worldview, symbolism.

Василь Стус – геніальний митець і глибокий інтелектуал, який став у

сьогодні символом нації. Наразі критики оцінюють творчий спадок
В. Стуса неоднозначно. Деякі дослідники твердять, що творчість поета
вже не є актуальною. Західні критики вважають Стуса репрезентатом
нашої культури та наголошують на цінності його творчості та
індивідуальності митця. Василь Стус відтворив найприкметніші риси своєї
доби, спираючись при цьому на світову поезію та філософію
екзистенціалізму. Його творчість наскрізь пронизана екзистенційно-
символічним змістом. На нашу думку, Стусівський екзистенціалізм є
особливим, у якому людина завжди протистоїть зовнішньому світу, при
цьому зберігаючи національне коріння.
Сучасні філософсько-літературознавчі розвідки про творчість
В. С. Стуса, спогади його друзів-сучасників свідчать, що поет серйозно
цікавився теоріями провідних філософів-екзистенціалістів, особливо
А. Камю, Ж.-П. Сартра, К. Ясперса, М. Гайдеггера.
Поет знайомиться з європейськими філософами переважно через
цитати, а не книги. Зокрема, у листі до дружини від 5 липня 1976 р. пише,
що «окремі цитації прокривають двері – і заради цих окремішностей і була
прочитана книжка» [8, 57].
Ю. Бедрик одним із перших вказав на екзистенціалізм Василя Стуса та
шляхи осягнення цієї філософії. У своїй праці «Василь Стус: Проблема
252
сприймання» дослідник дає ключ до розуміння світоглядних орієнтирів
поета [1, 25].
Відомий український філософ, публіцист Петро Кралюк вважає, що
«екзистенціалізм Стуса не гіршої проби, ніж екзистенціалізм Альбера Камю
чи Жана-Поля Сартра. Треба лише вичитати його» [3, 8].
Прояви екзистенційних мотивів ми яскраво спростерігаємо у збірках
«Зимові дерева» та «Палімпсести». У них поет постає з власною
філософією оцінки людського буття, також з усталеним власним
світоглядом, який дослідниця М. Коцюбинська розглядає в аспекті
«філософії життя». Назва збірки «Зимові дерева» є символічною та з
певним підтекстом. Це певного роду ознака самотності. У передмові до
збірки В. С. Стус пише, що «Поет – це людина. Насамперед. А людина – це
насамперед добродій!» [6, 42]. 
Поет-філософ у зазначених збірках висвітлює низку екзистенційних
проблем. Одна з них – це переживання національної сутності. Варто
зауважити, що для філософських мотивів Стуса не є характерною
патріотична піднесеність. Навпаки, йому характерним є національне
самокартання та навіть інколи прийняття бід України.
Звіром вити, горілку пити...
і добі підставляти спите вірнопідданого лице,
і не рюмсати на поріддя,
коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя
кількох божевільних літ [7, 118].
Під впливом тогочасних обставини у Стуса все більше звучать ноти
песимізму та безнадії:
Що буде завтра? Дасть Бог день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже – гибій, отоді вже гибій,
простуючи до смерті навмання [7, 312].
Усі мотиви, що є у попередніх творах, загострюються саме у
«Палімпсестах». Поезія В. С. Стуса сповнена піднесень і падінь, радості та
печалі, відчаю та прощення. Наприклад, Микола Ільницький описав збірку
такими словами: «Цей стан «звільненості» від обставин, оточення. Цей стан
самоти є шляхом найбільшої відкритості усьому світові і серцям людей…».
Євген Сверстюк згодом напише: «Тих віршів не можна гортати – в них треба
входити й повільно обживати, як обживав поет на етапах свої камери – і тоді
відкривається унікальна сторінка поезії ХХ віку – віку відчуження» [5, 8].
В. Дідьківський порівнює В. Стуса із Рільке і вказує на те, що сонети Рільке –
це, можливо, предтечі «Палімпсестів» [4, 8]. 
«Палімпсести» характеризуються багатством образів, таких як Бог,
біль, смерть, що є невід’ємною складовою поезій митця. Також вони

253
сповнені мотивами, такими як ненависна любов до України, прагнення
повернутися на Батьківщину і водночас проклинання її.
Для того, щоб загалом осмислити філософську складову творів
В. Стуса, необхідно максимально наблизитися до стану, в якому тоді
писав поет. Варто зауважити, що незважаючи на близькість між В. Стусом
та екзистенційною філософією, треба вказати на відмінності, зумовлені
історичними факторами – насамперед вагомістю національного чинника
для середовища духовної культури, до якої належав поет. Його
екзистенційний вибір дещо нагадує настанови А. Камю та Ж.-П. Сартра,
що визнають рівнозначність людських можливостей. В. С. Стус був
обізнаний з атеїстичним екзистенціалізмом Ж.-П. Сартра, але поет не
сприймав те, що Сартр не визнає Бога та трактує з матеріалістичної точки
зору екзистенцію.
Відомий шістдесятник Іван Дзюба був переконаний, що«Філософи
екзистенціалізму, які не раз зверталися до поезії для підтвердження своїх
поглядів…, знайшли б найбагатший матеріал у творчості В. Стуса. Але у
нього ж, на мій погляд, – і певне заперечення або подолання
екзистенціального світовідчування. Воно в тому, що головні антиномії й
проблеми екзистенціалізму (життя–смерть, існування як буття до смерті,
самота–комунікація; страх–рішучість; закиненість у буття–осягнення
свободи; екзистенція–безособове) поет розмикає в переживанні долі свого
народу і в приналежність йому, в подвиг задля нього» [2, 15].
Отже, проаналізувавши і розкривши специфіку та характер філософії
Василя Стуса, можна стверджувати, що його творчість глибоко пронизана
екзистенційно-символічним змістом. 

Джерела та література

1. Бедрик Ю. Василь Стус: Проблема сприймання. Київ: ПБП «Фотовідеосервіс», 1993.

80 с.
2. Дзюба І. Свіча у кам’яній пітьмі. Стус В. Палімпсест: Вибране. Київ, 2003. С. 15.
3. Кралюк П. Василь Стус як європеєць. День. 2013. 5–6 квіт. С. 8.
4. Рарицький О. «Палімпсести» Василя Стуса – духовна домінанта. Слово і час. № 12.
1999.
5. Сверстюк Є. На святі надій. Василь Стус – летюча зірка української літератури. Слово і
час. № 6. 1998.
6. Стус В. Твори: у 4-х т., 6-ти кн. Львів: Просвіта, 1994.
7. Стус В. Твори: у 6-ти т., 9-ти кн. Львів: Просвіта, 1994–1999.
8. Стус як текст. Мельбурн, 1992.

254
Кожем’якіна Оксана

СУСПІЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В КОНЦЕПТУАЛЬНИХ

СУПЕРЕЧНОСТЯХ СУЧАСНОСТІ

Анотація. Розглянуто концептуальне поле розуміння суспільної трансформації в

термінах розвитку, зміни, переходу, модернізації з урахуванням динамічних змін
глобалізованої сучасності. Для конкретизації модернізаційного потенціалу
орієнтативних запозичень використано концепт «суспільної трансплантації», що
увиразнює проблематику прийняття чи відторгнення певних моделей розвитку.
Ключові слова: суспільні трансформації, модернізація, традиція, інновація,
трансплантація.

Abstract. The conceptual field of understanding of social transformation in terms of

development, change, transition, modernization is considered in view of dynamic changes of
globalized modernity. In order to specify the modernization potential of the indicative
borrowing, the concept of «transplantation» was used, which reflects the problem of acceptance
or rejection of certain models of development.
Keywords: social transformations, modernization, tradition, innovation, transplantation.

Проблематика успішності та загальної спрямованості суспільних

трансформацій є одним з найважливіших завдань розвитку багатьох сучасних
держав, значно актуалізуючи науковий дискурс методологічних та
світоглядних засад модернізаційних змін, насамперед, в постколоніальних та
посткомуністичних країнах. Небувалі раніше за масштабністю, швидкістю та
глибиною динамічні зміни сучасного світу численні дослідники (У. Бек,
Е. Гідденс, М. Кастельс, Д. Гелд, Е. Макгрю, Р. Робертсон, З. Бауман,
А. Турен, Ю. Габермас, Н. Луман та ін.) досить часто описують в контексті
глобальних трансформацій, що концептуалізуються у поняттях просторово-
часового стиснення, посилення складності соціальних організацій,
розповсюдження відчуття взаємозалежності та взаємовпливу,
всепроникнення інформаційних технологій, розширення сфери мобільності
та інтеркультурних комунікацій тощо. Зазначені чинники здійснюють як
об’єднувальні, так і роз’єднувальні впливи на світову спільноту, одночасно
універсалізують та локалізують, задають нові параметри розуміння
ідентичності, відповідальності, солідарності тощо.
Серед головних ознак суперечностей суспільних трансформацій доби
глобалізації та інформатизації зазвичай виокремлюють загальну непевність
та нерівномірність у суспільному розвитку, тотальну масовізацію та водночас
парадоксальне зростання індивідуалізацій, маніпулятивні спроможності
технологій впливу Big Data та становлення нової медіареальності,
невизначені перспективи постгуманізму та постсингулярності, загрози
глобальних проблем тощо. Окрім того, однією зі складних суперечностей
модернізаційного процесу є, на думку Ю. Габермаса, постійна боротьба між
інструментальною та комунікативною раціональністю, що спричинюється
зіткненням системи та життєвого світу [1]. Відчутним парадоксальним
чинником як проблематизації, так і стимулювання розвитку суспільних
255
трансформацій є протистояння індивідуальних та колективних
самореалізацій, а також можливі протистояння та взаємоперехрещення
традиційного та інноваційного, що знаходить своє оригінальне втілення у
комеморативних практиках роботи з історичною пам’яттю.
У сучасних соціально-філософських дослідженнях концепт «суспільна
трансформація» зазвичай використовують для опису кардинальних змін та
перетворень, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя, фіксуючи
появу нових світоглядних вимірів, інноваційних практик, які впливають,
зокрема, на елементи традиційного та узвичаєного у суспільному досвіді. В
багатьох працях концептуальне поле трансформаційної динаміки зазвичай
конкретизується через поняття «зникнення», «розвиток», «перетворення»,
«перехід», «трансплантація», «переміщення», «інтерпретація» тощо.
Однією з основних у цьому ряді є категорія «розвиток», під якою
розуміється динамічне якісне перетворення об’єктів до іншої їхньої стадії, це
процес, який «характеризується кумулятивністю (здатністю збагачення за
рахунок вбирання переробленого змісту попередніх фаз процесу),
наростанням ступенів свободи й індивідуалізації його (процесу) елементів та
розширенням диференціації власне предмета змін відповідно його включення
в більш універсальні зв’язки цілого (тотальності)» [2, 5].
У категорії «перехід» можна виокремити два ключові моменти:
наявність стану, який передує і є висхідним, базовим, та стан відносно
кінцевий (який зі свого боку може стати підґрунтям для подальших змін), що
відбиває певний результат, реалізацію мети. За С. Б. Кримським, перехідний
процес характеризується декількома суттєвими ознаками:
а) варіативністю, розмаїттям форм, моделей, шляхів просування до
стабільного стану;
б) структурною напруженістю, «розхитуванням» вихідних структур;
в) протистоянням, опозицією неорганізованого та впорядкованого
матеріалу, стихійності та програмованості змін;
г) «кентавроподібністю» утворень перехідного процесу, виникненням
явищ, які сполучають риси протилежних тенденцій, аспектів, вимог [2, 5].
Остання ознака є своєрідним проявом аглютинації (від лат. agglutinatio –
склеювання), передбачаючи поєднання елементів, ознак, властивостей різних
об’єктів, систем, явищ, що мають різні ступені новизни та складності, в
результаті отримуючи інший статус власного буття, іншу форму.
Наближено до такого тлумачення використовується термін «соціальна
трансплантація», що припускає штучне прищеплення, перенесення,
копіювання певних елементів іншої системи. Як зазначає Марсен Фріб,
трансплантація «передбачає невиліковну хворобу, що її може зцілити лише
щеплення» [3, 28].
Аналізуючи ситуацію перехідного періоду посткомуністичних країн,
термін «трансплантація» вживають у розумінні «щеплення до організму
східноєвропейських суспільств певного числа інституцій або механізмів, які
вважаються «розвинутішими», для поліпшення функціонування та
потенціалу розвитку цього організму» [3, 27]. Але в цьому разі необхідно
256
враховувати можливість своєрідного «відторгнення», поглиблення соціальної
кризи внаслідок неприйняття, протесту, негативної суспільної реакції.
Для оптимізації такої ситуації, недопущення схожих наслідків
створюється своєрідна концепція «виходу», яка розглядає суспільну
модернізацію в іншому ракурсі: йдеться насамперед не про спрощену
імітацію або штучне приєднання до іншої універсальної (як варіант –
західної) моделі, а пошук нових рішень, беручи до уваги історичний,
національний, культурний вимір змін [3, 32]. Отже, саме поєднання
елементів традиційної національної культури з універсальними моделями
іншого ґатунку може стати джерелом порятунку соціуму, одним зі шляхів
модернізації, яка призведе до позитивних успіхів, бажаних наслідків.
Для окреслення процесів вдосконалення сучасних суспільств
використовується термін «модернізація», який, порівняно з поняттями
«перехід», «розвиток», «зміна», акцентує увагу на покращенні, вдосконаленні,
творчій самореалізації в різновекторних перспективах «осучаснення».
Модернізація у певний спосіб вміщує оновлення, тобто зміну або заміну старих,
неактуальних елементів. Суспільне оновлення постає як динамічний,
всеосяжний, але також і досить суперечливий та драматичний процес.
Отже, під трансформацією варто розуміти множинність
прогресуючих змін, структурне перетворення системи, базових елементів
суспільного середовища, в якому органічно поєднуються традиційні,
здатні до модернізації та адаптації, та інноваційні елементи. Тобто це
одночасно і внесення змін, і пристосування до них. Найкращим
розумінням трансформаційного процесу, на думку С. Б. Кримського, є
такий погляд, коли «перетворення старого йде не методом його
зовнішнього знищення, а шляхом логічного, внутрішнього виходу з нього
на ґрунті необхідності, відкритої завдяки попередньому досвіду» [2, 8].
Подібні наскрізні елементи лежать в основі синтезу таких часових
просторів, як минуле, теперішнє та майбутнє, їхній взаємовплив
забезпечує зв’язок поколінь та безперервність суспільного розвитку.
Відтак актуальна традиція може бути незамінним джерелом
інтелектуальної та моральної сили, необхідної для енергетичного та
смислового наповнення модернізаційних процесів.

Джерела та література

1. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну. Київ: Четверта хвиля, 2001. 424 с.

2. Кримський С. Концептуальний лад аналізу перехідного періоду. Наукові записки. Т.8.
Філософія, право. Київ, 1999. С. 4–10.
3. Фріб М. Як осмислити посткомунізм? Політична думка. 1997. № 4. С. 20–41.

257
Ковнєрова Ірина

ФІЛОСОФІЯ ЗЛОЧИННОСТІ ЕПОХИ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Анотація. Тези присвячені постмодерністским концепціям девіантності та

злочинності. Проаналізовано концепції Д. Милівановича, С. Генрі, М. Робінса, Г. Геса та
С. Шерера. Вказано, що розуміння злочинності у них має релятивістський та
конструктивістський характер. Наголошується, що постмодерністська філософія
девіації стала основою нових методологічних підходів.
Ключові слова: постмодернізм, злочин, девіація, філософія злочинності,
кримінологія.

Abstract. This thesis compares the postmodern concepts of deviance and crime. The
concepts of D. Milivanovic, S. Henry, M. Robinson, Н. Hess and S. Scheerer are analyzed. It is
stated that their understanding of crime is relativistic and constructivist in nature. It is
emphasized that the postmodern philosophy of deviance has become the basis of new
methodological approaches.
Keywords: postmodernism, crime, deviance, crime philosophy, criminology.

Класична західна філософія претендувала на осягнення істини за

допомогою науки та емпіричних методів. Вона надавала проєкти
раціонального перетворення недосконалої дійсності шляхом викорінення
невігластва, розвитку демократії та забезпечення свобод громадян. Вона
подавала надію на вирішення проблем голоду, злиднів та злочинності.
Більшість філософів вважала, що головними причинами злочинності є
соціальні чинники. В західному суспільстві була поширена думка про те, що
головним засобом подолання злочинності як явища є зміна соціального стану
найбіднішої частини суспільства, з якого походила переважна більшість
злочинців, шляхом покращення матеріального становища, підвищення рівня
освіти, культури та моралі.
Однак реалії XX ст. і початку XXI ст. з руйнівними війнами,
геноцидом, злочинністю, соціальними і техногенними катастрофами
розвінчала ілюзії філософії Модерну. Застосування всеосяжних
філософських концепцій, класичної методології дослідження соціальних
явищ, зокрема таких, як різні прояви девіантності та злочинності, стало
непродуктивним. Ба більше, у філософії другої половини минулого століття
вибухнула «криза детермінізму», і стала очевидною обмеженість попередніх
теорій та методологій.
Альтернативна постмодерністська логіка аналізу характеризується як
новий тип теоретизування, відкритий не тільки для раціональних, але і для
ірраціональних тенденцій. Постмодернізм – це і нові методологічні підходи
та методи у філософському осмисленні соціальної реальності. Сучасні
дослідники використовують дискурсивний аналіз, теорію нелінійних
динамічних систем, теорію хаосу, теорію катастроф, синергетичний та інші
підходи. Для філософії постмодернізму притаманні відкидання
«метанаративів», рефлексивність, змішання контекстів. Постмодернізм
258
характеризується радикальним скептицизмом щодо класичної філософії,
можливостей людського розуму. Він ставить під сумнів ефективність
науково-раціоналістичних теорій, створених в епоху Модерну, підтримує
плюралізм різних концепцій і пропонує заміну емпірично обґрунтованих
теорій постемпірічними. По суті, постмодернізм є екстеріорізацією тієї
частини соціального досвіду, який не виражений інституційними засобами і
структурами сучасного суспільства. Він більше має справу з соціальною
комунікацією, дискурсами, роблячи їх центральними категоріями
постмодерністського типу мислення. В рамках постмодернізму віртуальна
сконструйована соціальна реальність (симулякри і симуляції за
Ж. Бодрійяром) детермінує реальність об’єктивну. Постмодернізм
проблематизує уявлення про сучасний порядок, постійний контроль і
«розмиту» владу в суспільстві.
Постмодерна філософія злочину як критичний науковий напрям
формується у 80-ті – 90-ті рр. ХХ ст. Вона з’являється не як одна теорія, а
як група різних теоретичних перспектив постмодерністського аналізу
девіантності та злочинності. Серед них: конституїтивні, феміністські,
культурні, топологічні, анархічні кримінології. Але всі вони поєднуються
під знаком критичного ставлення до самого концепту злочину як
протиправної суспільно небезпечної дії. Книга М. Фуко «Наглядати та
карати» [2] стала вже своєрідною «біблією» сучасної постмодерністської
кримінології. На підставі радикальної критики західної класичної
концепції покарання як засобу виправлення злочинця, французький
філософ в ній стверджував, що сама влада використовує систему покарань
як інструмент соціального контролю і продукування злочинності. Ця ідея
конвенціоналістського визначення злочину знаходить своє відбиття і в
інших кримінологічних концепціях, які виникають під впливом
постмодерністської антропології. Зокрема, на думку засновників
конструктивістської кримінології Драгана Милованович та Стюарта Генрі,
«право – це гральний будинок влади, злочин – її мишоловка» [3, 117]. З
ними погоджується й український дослідник В. І. Поклад [1]. Злочин – це
те, що визначається владою як злочинне. В сучасному суспільстві
відбувається маніпулювання створеним «образом» злочинності: за
допомогою ЗМІ створюється «зручний» псевдоворог, боротьба з яким
може відволікти від інших соціальних проблем або елітарних злочинів,
надати діям влади необхідної легітимності.
Не менш важливим для постмодернізму є розуміння злочинності як
соціального конструкта. «Злочинність» і «злочини» не є чимось об’єктивним
за змістом, це не онтологічна реальність, а суб’єктивний конструкт, що
створюється законодавцем. Злочин і злочинність – поняття релятивні
(відносні), конвенційні («договірні», як домовляться законодавці). Сучасний
відомий американський кримінолог-постмодерніст Метью Робінсон вважає,
що «термін злочин є лейбою (label), який ми застосовуємо до поведінки, що
порушує закон. Ключовий пункт – це породження злочинів кримінальним

259
законом, який створений людьми. Злочину як такого не існує в природі, це
вигадка людей» [5, 2]. На думку відомих сучасних німецьких кримінологів
Геннера Геса та Себастьяна Шерера, злочинність – не об’єктивне соціальне
явище, а розумова конструкція, що має історичний і мінливий характер.
Злочинність майже повністю конструюється контролюючими інститутами,
які встановлюють норми і приписують вчинкам певні значення. Звідсіль,
головний висновок постмодерністської доктрини: «злочин – соціальний та
мовний конструкт» [4, 154].
Згідно з постмодерністською концепцією девіації, злочинність та
антикримінальна система формуються в контексті соціокультурних явищ і
процесів: злочинність є сукупним продуктом функціонування всіх сфер
життєдіяльності суспільства, а протидія їй, відтак, має розглядатися як
багаторівнева та різноспрямована система, що пронизує своїм впливом все
розмаїття соціуму. Злочинність і контроль над нею не можуть бути
відокремлені від тотального (загального) структурного і культурного
контексту, в якому вони продукуються. Це твердження протистоїть думці
традиційної кримінології про можливість самостійного (роздільного) аналізу
злочинів, незалежно від контексту. Злочинність – інтегральна частина
тотального продукту суспільства, частина культури, тому кримінологічний
аналіз злочинності повинен здійснюватися з урахуванням загальної
соціальної картини, нарівні з іншими складовими суспільства
Останнім часом у філософії злочинності на підставі постмодерністської
парадигми та її методологічних підходів з’являються й нові напрями сучасної
кримінології – «радикальна» кримінологія, теорія стигматизації, аболіціонізм
тощо, які заслуговують спеціального аналізу. Вони набувають певної
популярності й у вітчизняній кримінології.
Отже, постмодерністська парадигма філософії девіації докорінно
змінила призму розгляду сучасних соціальних явищ та стимулювала появу
нових методологічних підходів у соціології права та кримінології.

Джерела та література

1. Поклад В. І. Про історичні типи злочинності. Сучасна кримінологія: досягнення,

проблеми, перспективи: матеріали Міжнар. наук. конф., присвяч. 50-річчю каф.
кримінології та кримінально-виконавчого права. Харків, 9 груд. 2016 р. / за ред.
В. Я. Тація, Б. М. Головкіна. Харків: Право. 2016. С. 176–178.
2. Фуко М. Наглядати й карати: Народження в’язниці. Київ: Основи, 1998. 392 с.
3. Henry S. Milivanovic D. Constitutive Criminology. Beyond Postmodernism. London: SAGE
Publications Ltd.1996. 302 p.
4. Hess H., Scheerer S. Was ist Kriminalităt? Kriminologische Journal. 1997. Heft 2. S. 83–155.
5. Robinson M. Why Crime? An integrated Systems Theory of antisocial Behavior. N. J., 2004.

260
Драч Дар’я

ЮРИДИЧНА ЛОГІКА: ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Анотація. Роботу присвячено дослідженню юридичної логіки у вимірі філософсько-

правового аспекту. Розкрито поняття та філософсько-правову природу юридичної логіки.
З’ясовано особливості та значення цієї галузі наукового знання. Визначено співвідношення
юридичної логіки з логікою та її законами, а також юриспруденцією і принципами права.
Ключові слова: юридична логіка, мислення, інтелектуальна діяльність,
праворозуміння, норма права.

Abstract. The work investigates the legal logic in dimension of philosophically-legal

aspect. The concept and the philosophically-legal essence of legal logic are revealed. The
features and the meaning of this industry of scientific knowledge are found. The correlation of
the legal logic with logic and its laws and with jurisprudence and principles of law are defined.
Keywords: legal logic, thinking, intellectual activity, understanding of law, rule of law.

Юридична логіка є визначальним атрибутом правильних міркувань у

полі права [7, 221]. Ця галузь наукового знання була об’єктом досліджень в
роботах В. Десятника, Г. Мартинишин, І. Тамелло, О. Тягла, О. Холмса,
О. Юркевича та інших науковців. Також важливі міркування про юридичну
логіку висловлені в роботах Г. Ляйбніца та У. Клюга. Однак у науковій сфері
юридична логіка характеризується суперечливістю характеристик, що
зумовлює невичерпність, а отже, і актуальність її проблематики.
Метою роботи є дослідження дисциплінарної природи юридичної
логіки, з’ясування основних особливостей та значення цієї галузі наукового
знання, а також визначення її співвідношення з логікою та її законами
загалом та юриспруденцією і принципами права зокрема.
Юридична логіка визначається як наука про закономірності
застосування логічних положень у правотворчості, правореалізації та в
юридичній науці, тобто це своєрідна взаємодія логіки з правом [1, 32], яка
зумовлює особливий спосіб мислення, що базується на синтезі логічної та
юридичної наук, причому логічну науку прийнято поєднувати саме з
теоретичним правознавством [6, 47]. Це означає, що природа юридичної
логіки є комплексною. Видається доцільним розглянути її в розрізі
філософського та правового аспектів. Отже, філософський вимір юридичної
логіки зосереджує увагу безпосередньо на логіці як складовій досліджуваної
галузі наукового знання, адже логіка – галузь філософії, об’єктом вивчення
якої є абстрактне мислення, що дає змогу підтвердити або спростувати
попередні уявлення про певні факти дійсності та виразити їх за допомогою
мови через певні форми – поняття, судження та умовиводи.
Правовий вимір юридичної логіки, зі свого боку, базується на
філософському, проте розкриває його інакше, враховуючи те, що аналізовані
факти дійсності у певний спосіб підпорядковані нормам права, тобто логічні
прийоми застосовуються лише в тій частині, яка не суперечить нормам права
та відповідає їхнім вимогам. Як уже зазначалося, юридична логіка має

261
комплексну природу, а тому достовірно її сутність може бути відбита лише
шляхом синтезу її філософського та правового аспектів, дуалізм яких є
фактором ефективного використання юридичної логіки у сфері права.
Безсумнівно, що сутність юридичної логіки не може бути розкрита без
врахування її особливостей. Зважаючи на комплексну природу юридичної
логіки, її предмет – теж комплексний, тобто він об’єктивується в поєднанні
логіко-юридичних аспектів та охоплює такі основні розділи: форми подання та
розуміння інформації в юриспруденції; форми трансформації юридичної
інформації, що забезпечують взаєморозуміння комунікаторів; форми
обґрунтування юридичних рішень і висновків; загальні закони і принципи
логіки, що діють для всіх зазначених форм мислення [11, 13]. Особливості
предмета юридичної логіки вказують на певний чітко визначений зміст цієї
галузі наукового знання, що відрізняє юридичну логіку від інших видів логіки,
як-от логіки мислення у фізиці, логіки математичного мислення, філологічного,
історичного, теологічного і філософського мислення, що зумовлює можливість
сприйняття юридичної логіки як матеріальної логіки [9, 2–4]. Цікавим є й те, що
специфіка юридичної логіки визначається ще й особливими нормами побудови
та оцінки міркувань і комунікації у полі права, що виникають на основі
поєднання визнання цінності істини з визнанням цінності людини та
законності [8, 182], причому істина не є ключовим поняттям, зокрема, якщо
вона встановлена з порушенням законодавства. Також в науці юридичної логіки
існує сприйняття істини як доказовості, яка усвідомлюється дискурсивно як
результат послідовності логічних кроків, кожен з яких очевидно зберігає
істинність знання, вираженого в аксіомах [4, 112]. Такий погляд дещо
суперечить попередньому твердженню, що, однак, не заперечує важливості
вправно застосованої юридичної аргументації, яка дає змогу відбити істину
через використання доцільних доказів, що може вважатися елементом техніки
юридичної логіки. Варто також зазначити, що власне процес застосування
прийомів юридичної логіки є результатом інтелектуальної діяльності, тоді як
сформульовані внаслідок цього висновки виражаються за допомогою семіотики
права в юридичній мові, структура нормативних висловлювань якої є
предметом деонтичної логіки [3, 24].
Значення юридичної логіки є надзвичайно важливим. Як відомо,
юридичні міркування потрібно вважати інструментами юридичної логіки, а
їхні завдання зводяться не тільки до виконання формальних вимог, а й до
відкриття й обґрунтування матеріально правильних юридичних конструкцій
думки [5, 2], прикладом застосування чого може бути, скажімо, складання
мотивувальної частини правозастосовчого акта. Однак в юриспруденції
правила логіки не дають потрібного рішення, а є лише інструментом його
імплементації [7, 220]. Також важливе значення юридичної логіки
виявляється у тих випадках, коли йдеться про презумпції, ознаки і здогадки,
встановлення ступеня правдоподібності, якщо при певному важливому
обговоренні є певна кількість доводів «за» і «проти» [2, 472]. Не можна не
зазначити і про роль юридичної логіки для тлумачення права, щодо якого
існують різні способи й техніки, адже метамова права є надзвичайно

262
складною категорією, праворозуміння якої тісно пов’язане з юридичною
логікою. Скажімо, норми правильності суттєво залежать не просто від поля
права, а від його конфігурації «тут-і-зараз» та різноманітного соціального
контексту [10, 5]. Такий умовивід опосередковується різноманітними
чинниками, зокрема стрімким розвитком суспільних відносин, а тому зміна
тлумачення норм права має бути пов’язана не лише із внесенням змін,
доповнень чи скасуванням одних і прийняттям інших законодавчих актів, а й
зі зміною змісту «старих» норм внаслідок модернізаційних процесів. Така
практика цілком підтримується і Європейським судом з прав людини.
На основі вищевикладеного видається доцільним узагальнити, що
юридична логіка є особливим розділом «загальної» логіки та базується на її
законах. Юриспруденція як ще одна сфера, що є складовою юридичної
логіки, зі свого боку, вносить свої корективи до застосування юридичної
логіки, будучи при цьому визначальним фактором, оскільки від норм права
та його принципів залежить можливість застосування логіки та її законів.
Саме тому в сутності юридичної логіки безпосередньо логіка та її закони є
«фундаментом», а юриспруденція та принципи права – безпосередньо
«будівлею», яка визначає «навантаження» та «вплив» на «фундамент».
Отже, на основі проведеного дослідження видається можливим
характеризувати юридичну логіку як науку про сукупність логічних та правових
способів і засобів інтелектуальної діяльності у сфері права, що зумовлює
філософсько-правову природу цієї галузі наукового знання. Особливостями
юридичної логіки потрібно вважати її комплексний предмет, визнання цінності
людини та законності як домінант над істиною, відбиття результату
інтелектуальної діяльності за допомогою семіотики права та юридичної мови.
Значення юридичної логіки можна узагальнити ефективністю юридичної
діяльності. Власне юридична логіка є результатом взаємодії логіки та її законів як
фундаментальних категорій та юриспруденції і принципів права як факторних.
Джерела та література
1. Бандура О. О., Гвоздік О. І., Кравець В. М. та ін. Логіка для правознавців: навч. посіб.
Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2016. 144 с.
2. Лейбниц Г. В. Сочинения: в 4-х т. / ред. и сост., авт. вступит. статей и примеч.
Г. Г. Майоров и А. Л. Субботин; пер. с нем. Я. М. Боровского и др. Москва: Мысль,
1984. Т. 3. 734 с.
3. Мартинишин Г. Й. Деонтична логіка в правозастосуванні. Європейські перспективи.
2015. № 7. С. 24–27.
4. Сумарокова Л. Н. Юридическая логика: коммуникативная концепция: монография.
Одесса: Фенікс, 2015. 204 с.
6. Tammelo I. Moderm Logic in the Service of Law. Wien, New York: Springer-Verlag, 1978. 175 p.
7. Титов В. Д. О специфике определений в юриспруденции. Проблеми філософії права.
2005. № 1–2. Т. 3. С. 45–50.
8. Тягло О. В. До визначення юридичної логіки. Форум права. 2015. № 3. С. 219–222.
9. Тягло О. В. Юридична логіка чи логіка для юристів? Наше право. 2013. № 2. С. 180–183.
10. Heidegger M. The Metaphysical Foundations of Logic / translated by M. Heim.
Bloomington: Indiana University Press, 1984. VII. 241 p.
11. Holmes O. W.The Common Law. Toronto: University of Toronto Law School
Typographical Society, 2011. 382 p.
12. Юридична логіка: підручник / за ред. В. С. Бліхара. Львів: ЛьвДУВС, 2016. 248 с.

263
 ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТУСА
Факультет історії та міжнародних відносин

Наукове видання

ТРАВНЕВІ СТУДІЇ:
ІСТОРІЯ,
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ
Збірник матеріалів

МІЖНАРОДНОЇ НАУКОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

«ТРАВНЕВІ СТУДІЇ 2020: ІСТОРІЯ, МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ»

24 КВІТНЯ 2020 р.

ВИПУСК 5

За редакцією
Ю. Т. Темірова

Редактор А. О. Цяпало
Технічний редактор Т. О. Алимова

Підписано до друку 28.04.2020 р.

Формат 60x84/16. Папір офсетний.
Друк – цифровий. Умовн. друк. арк. 15,35
Тираж 20 прим. Зам. № 30

Донецький національний університет імені Василя Стуса,

21021, м. Вінниця, вул. 600-річчя, 21
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру
серія ДК № 5945 від 15.01.2018 р.