Арабська весна

1. «Арабська весна» (2010-2012).
2. Агресія Іраку проти Кувейту. Війна у Перській затоці.

3. Анексія Криму і aгресія Російської Федерації проти України.
4. Афганська проблема в міжнародних відносинах в 90-і pp.
5. Близькосхідне врегулювання в 80-і pр.
6. БРІКС у світовій політиці.
7. «Брекзіт» та його вплив на європейський Союз.
8. Вихід США із Договору ПРО. Проблематика ПРО в Європі.
9. Віденська зустріч країн-учасниць НБСЄ.
10. Bідносини США з Україною.
11. Війна США та їх союзників проти 1раку (2003 р.): причини та наслідки.
12. Внутрішні та зовнішні аспекти об'єднання Hімеччини.
13. Врегулювання конфліктів на Африканському континенті в постбіполярний період.
14. G-7 та G-20 у світовій політиці.
15. Джерела та еволюція індо-пакистанського конфлікту. Кашмірське питання.
16. Діяльність інститутів ОБСЄ (БДІПІЛ, ВКНМ, ПЗМІ, роль ПА ОБСЕ).
17. Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ).
18. Договір про звичайні збройні сили в Європі.
19. Еволюція свроінтеграійної політики України
20. Еволюція взаємин Україна-НАТО.
21. Еволюція відносин США з РФ в XXI ст.
22. Еволюція зовнішньої політики КНР у 70-90-і p. XX ст.
23. Еволюція зовнішньої політики Російської Федерації.
24. Еволюція зовнішньої політики США в постбіполярний період.
25. Женевські угоди щодо врегулювання афганської проблеми.
26. Завершення "холодної війни" та блокового протистояння.
27. Iніціатива «Один пояс
28. Iнтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та ї діяльність.
29. Ipано-іракська війна.
30. Iсламська держава один шлях» у зовнішньополітичній стратегії КНР. міжнародних
відносинах.
31. Концептуальні засади і головні напрями зовнішныої політики незалежної України.
32. Корейська проблема та міжкорейський діалог.
33. Косовська проблема в міжнародних відносинах.
34. Криза політики розрядки. "Друга холодна війна".
35. Криза та розпад ялтинсыко-потсдамської системи міжнародних відносин.
36. Курдська проблема в міжнародних відносинах.
37. Лісабонська Стратегічна концепція НАТО. Зміни прiоритетів діяльності.
38. Маастрихтсыкий договір. Створення Європейського Союзу.
39. Мадридський процес на Близькому Сході.
40. Миротворча діяльність ООН в 90-і роки XX ст. на поч. XXI ст.
41. Mіжнародне врегулювання в колишній Югославії: етапи та наслідки.
42. Наслідки рoсійської агресії проти України для європейської та глобальної безпеки.
43. Неврегульовані конфлікти на просторі ОБСЕ.
44. "Нове політичне мислення" у зовнішній політиці СРСР.
45. Об'єднання Hімеччини та його наслідки.
46. Операції США та НАТО в Афганістані: причини та наслідки.
47. Основні характеристики постбіполярності в міжнародних відносинах. 48. Основні цілі та
напрями реформування АСEАН у XXI ст.
49. Особливості міжнародно-політичного регіону в Південній Азії. Роль Індії.
50. П'ята арабо-ізраїльська війна. Війна в Лівані.
51. Палестино-ізраїльське врегулювання в XXI ст. «Дорожня карта». Стратегія
«одностороннього відокремлення» Ізраїлю.
52. Палестино-ізраїльське врегулювання в 90-их рр. Угоди Осло-1 та Осло-1I.
53. Палестинська проблема у 80-их рр. ХX ст. Перша інтифада.
54. Паризька нарада країн-учасниць НБСЕ. Паризька хартія для нової Європи.
55. Питання ядерного роззброєння на початку 90-их рр. Договір СНО-1 та СНО-II.
56. Позиція ЄС та окремих країн-членів ЄС щодо анексії Криму та «української кризи».
57. Політика сусідства ЕС та «Східне партнерство».
58. Політика США щодо врегулювання «української кризи».
59. Проблема та етапи розширення ЄС
60. Проблема реформування ООН після завершення «холодної війни». 61. Проблема
розширення НАТО на Схід.
62. Проблеми контролю над звичайними збройними силами в Європі у XXI ст. Доля ДЗЗСЄ
63. Проблеми ракет середньої дальності в Європі. Договір РСМД.
64. Проблеми реформування та еволюція НАТО після завершення «холодної війни».
65. Процес скорочення стратегічних наступальних озброень в російсько-американських
відносинах. Празький договір СНО.
66. Радянсько-американські відносини за президентства Дж.Буша (старшого).
67. Радянсыко-американські відносини у 80-і pр. XХ ст.
68. Режим нерозповсюдження ядерної зброї в постбіполярний період.
69. Російсько-китайське стратегічне партнерство.
70. Сирійська криза у світовій політиці.
71. Становлення пост-біполярної системи МB. Її основні характеристики.
72. Створення та діяльність Африканського Союзу.
73. Створення та еволюція Європейського Союзу.
74. Тайванська проблема після завершення "холодної війни"
75. Територіальні суперечності в Південно-Китайському морі.
76. Трансформація НАТО після завершення «холодної війни».
77. Трансформація ЄС. Лісабонський договір.
78. Угода про асоціацію ЕС -Україна.
79. Україна в процесі ядерного роззброення.
80. «Українське питання» .... американо-радянських відносинах 1980-х-на початку 1990- их р.
81. Ядерна проблема на Корейському півострові.
82. Ядерна програма Ірану у світовій політиці.
1. «Арабська весна» (2010-2012).
Арабська весна – протести в арабських країнах Близького Сходу та Магрибу, що розпочалися в

2010-2011 рр та в деяких країнах тривають досі. Участь брала дуже різношерстна публіка. Спочатку
виступали під приводом боротьби за громадянські права й свободи, проти диктаторських режимів.
Потім дедалі більше керівництво протестами на себе почали перебирати радикальні ісламські елементи.
Поштовх – самоспалення в Тунісі Мухаммеда Буазізі 17 грудня 2010 року в знак протесту проти
свавілля поліції. Потім пішла ланцюгова реакція.
По країнам:
Туніс. При владі Зін Бен-Алі. Його уряд дуже швидко скинули, він втік, обрали новий уряд, зараз
країна стабільна.
Єгипет. Повалення уряду в лютому 2011, відставка Мубарака. До влади приходять ісламісти –
«Брати-мусульмани» на чолі з Мурсі. Протести продовжувалися, доки в 2013 році не скинули Мурсі.
Владу взяли військові, зараз там при владі військові на чолі з Ас-Сісі. Організація «Брати-мусульмани»
заборонена, її членів страчують.
Ємен. При владі Салех. В листопаді 2011 підписав угоду про передачу влади, уряд скинули,
протести припинилися. Конфлікт відновився в 2015 році, коли з одного боку до влади спробували
повернутися прихильники Салеха, з іншого – підняли повстання хусити-шиїти, підтримувані Іраном.
Потім вторглася коаліція на чолі з Саудівською Аравією, розбомбила все, що можна. Досі триває
громадянська війна, там гуманітарна катастрофа.
Бахрейн. При владі король Хамад. Значні протести, режим опинився на межі повалення. На
прохання Хамада втрутилися війська Ради співпраці країн Перської затоки, що відновили
конституційний порядок та придушили протести.
Лівія. При владі Каддафі. Почалася громадянська війна, західні держави почали допомагати
повстанцям, відбулася операція НАТО в Лівії. Каддафі скинули та вбили. Громадянська війна триває,
країна роздроблена, фактично зараз існує 4 уряди.
Сирія. При владі Асад. Почалася громадянська війна, потім на території Сирії розрослася
Ісламська держава. +курди, фактично іде війна всіх проти всіх. Західні держави довго наполягали на
зміщенні Асада, якого підтримували Іран та Росія, але зараз вже змирилися з тим, що він утримав владу.
В різний час втручались та втручаються США, Росія, Туреччина, Іран. Фінансують бойовиків арабські
країни – Саудівська Аравія, ОАЕ, Катар. Зараз ІД майже витіснена, курди тримають свій район, Асад
укріплює позиції, опозиція майже розгромлена, іде боротьба за сфери впливу та контроль над
територіями.
Ліван, Йорданія, Оман, Ірак, Кувейт, Марокко – значні протести, часто зі зміною уряду, але без
бойових дій
Саудівська Аравія, Мавританія, Судан – незначні протести
Арабська весна сприяла зміцненню та поширенню ісламського фундаменталізму. На її хвилі значних
успіхів досягла ІД.
2. Агресія Іраку проти Кувейту. Війна у Перській затоці.

Вночі 2 серпня 1990 року Ірак Саддама Хусейна вторгається в Кувейт та окуповує його за 1 день.
Емір Кувейту втікає до Саудівської Аравії, а Ірак 8 серпня оголошує про анексію Кувейта. Варто
зазначити, що Ірак на той час мав найпотужнішу армію в регіоні та одну з найпотужніших у світі. Рада
Безпеки ООН відразу ухвалила резолюцію 660, в якій засудила вторгнення і вимагала вивести іракські
війська з Кувейту. На Ірак були накладені санкції ООН та введено морську блокаду. Головним
питанням була реакція США та СРСР.
12 січня 1991 року Конгрес США ухвалив рішення про застосування збройних сил для звільнення
Кувейту. Причини:
· Кувейт був одним з основних постачальників нафти в США
· Збереження статусу-кво означало б значне посилення Іраку, який в тому числі став би і
найбільшим видобувачем нафти
· Бажання США посилити свої позиції на Близькому Сході
Спочатку розпочалася операція «Щит пустелі», яка полягала в розміщенні Багатонаціональних сил
на території Саудівської Аравії, щоб гарантувати невторгнення Іраку на її територію.
29 листопада 1990 року РБ ООН ухвалила резолюцію 678, яка по суті надала коаліції право на
проведення військової операції зі звільнення Кувейту у разі, якщо Ірак сам не зробить цього протягом
1.5 місяця. Прийняття резолюції стало можливим завдяки тому, що Радянський Союз утримався
(оскільки не бажав конфронтації з США та мав купу власних проблем, оскільки втрачав контроль над
Європою та і сам був на порозі розпаду).
17 січня розпочалась повітряна операція Багатонаціональних сил, а 24 лютого – наземна, яка була
завершена до кінця місяця. Кувейт було звільнено, а іракську армію розбито. При відступі іракською
армією було підпалено нафтові родовища на території Кувейту та почато вилив нафти у Перську затоку,
що завдало значних економічних та екологічних збитків. При цьому війська коаліції не вторгалися на
територію Іраку та не пішли на повалення режиму Саддама Хусейна.
В результаті війни було значно підірвано економічну та військову міць Іраку – було зруйновано
близько 85% його промислових підприємств, а також нанесено значних економічних збитків через
санкції. На Ірак була накладена контрибуція, йому було дозволено експортувати нафту тільки через
спеціально створений орган ООН. Було створено інспецію, що мала знайти зброю масового значення в
Іраку та запобігти її появі в майбутньому.
3. Анексія Криму і aгресія Російської Федерації проти України.

Причини
Внутрішні фактори. Внутрішні проблеми на кшталт корупції, стагнації економіки тощо. За роки
незалежності Україна не створила внутрішньої стійкості до зовнішніх загроз. Не позбулась від
панування олігархічних груп. Не диверсифікувала залежність від енергетичних ресурсів. Сильно
покладалась на зовнішню допомогу.
Фактори на межі зовнішніх і внутрішніх. Широка мережа проросійських сил.
Зовнішні фактори. Поступове дрейфування України в бік ЄС та НАТО. Протести 2004 та 2013-2014
років, внаслідок яких євроатлантичний вибір України стає незворотнім – провал євразійських проектів
РФ.
Ревізіоністська політика РФ, провадження ідеології «русского мира».
Російсько-грузинська війна 2008 року, після якої Росія не була покарана. Крім того, не були зроблені
висновки жодною країною регіону. Виняток: Польща збільшила оборонний бюджет.
Цілі та мотиви РФ
Глобальні. В різних концепціях ЗП РФ постійно прослідковується меседж, що Росія – лузер, який
стоїть на колінах після Холодної війни. НАТО наближається до кордонів. Захід спонсорує кольорові
революції, направлені проти ініціатив РФ. Фактично, Росія усунута в питаннях Іраку, Югославії та Лівії.
Інакшими словами – з Росією ніхто не рахується, на неї ніхто не зважає. Тому глобальна ціль РФ в
агресії проти України – змусити Захід до рівноправних переговорів.
Регіональні. Скасування Асоціації Україна-ЄС. Недопущення України та Грузії в НАТО.
Локальні. Чорноморське домінування. Перманентні інструменти впливу на Україну через створення
довготривалого конфлікту на Донбасі. Включення Криму до «русского миру» (75% населення –
росіяни). Доведення того, що Україна – це «fail state».
Правовий аспект
Офіційно усі ці події іменуються відповідно до Закону України 2014 року «Про забезпечення прав і
свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», що стосувався АРК та м.
Севастополя, відповідно до ст. 2 якого, ним визначається статус території України, тимчасово
окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації.
Крім того, двома Постановами 2015 року Верховна Рада України визнає Російську Федерацію
державою - агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію
державою-агресором.
Президент України своїм Указом 2015 року затвердив Воєнну доктрину України, якої визнано та
зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.
Використання поняття «агресія» в законодавчому рівні дозволяє Україні використовувати відповідно
до ст. 50 статуту ООН право на самооборону.
«Українська криза», «український конфлікт» – інтерпретують події невірно та є нав’язаними
російською пропагандою.
«Гібридна війна» -- термін не в правовій площині, однак експертно правильний і відповідає реаліям.
Статус території АРК. Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим
на тимчасово окупованій території України» визначає статус території України, тимчасово окупованої
внаслідок збройної агресії Російської Федерації (Автономна Республіка Крим та місто Севастополь),
встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності в умовах
цього режиму, додержання та захисту прав фізичних та юридичних осіб.
Що порушила РФ
Будапештський меморандум не несе юридичних обов’язків.
Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997
року. Стаття 2 та Стаття 3 – непорушність кордонів, визнання територіальної цілісності.
Події
Крим.
27 лютого невідомі озброєні люди без знаків розрізнення захопили й блокували Верховну Раду
Криму та інші адміністративні будівлі, аеропорти в Сімферополі та Севастополі, установи зв'язку,
засоби масової інформації тощо
1 марта 2014 Совет Федерации разрешил президенту России Владимиру Путину использовать войска
на территории Украины для защиты российских граждан (відкликано в червні). Одночасна
концентрація російських військ на кордоні, зокрема Харківської області, не дозволяла Україні
розпочати бойові дії.
16 березня 2014 року відбувся «референдум» про статус Криму. 17 березня Верховна Рада АРК
проголосила незалежність Республіки Крим, а 18 березня Путін спільно із самопроголошеними
Головою Ради Міністрів АРК Сергієм Аксьоновим, спікером Верховної Ради АРК Володимиром
Костантиновим, та головою СМДА Олексієм Чалим підписали Договір про прийняття Республіки Крим
до складу Росії. 21 березня Рада Федерації Росії прийняла закон про ратифікацію Договору від 18
березня та закон про утворення нових суб'єктів федерації — Республіки Крим та міста федерального
значення Севастополь, закріпивши анексію цих регіонів Росією.
Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про територіальну цілісність України № 68/262 була ухвалена
27 березня 2014 року. Дане засідання Генасамблеї ООН було скликане спеціально для розгляду питання
збройної окупації Росією території України, а саме Кримського півострова.
19 грудня 2016 року ГА ООН підтримала резолюцію «Стан справ у сфері прав людини в Автономній
Республіці Крим та місті Севастополь»
Нова схвалена резолюція 19 грудня 2017 року «Стан справ у сфері прав людини в Автономній
Республіці Крим та місті Севастополь» містить чіткі формулювання щодо статусу АР Крим та міста
Севастополь як частини території України, вкотре засуджує тимчасову окупацію Кримського півострова
Російською Федерацією та не визнає спроби його анексії державою-окупантом.
Донбас.
Починаючи з 1 березня 2014 року, відбулася серія акцій проведених за участі російських спецслужб у
східних, центральних і південних регіонах України у березні-квітні 2014 року.
12 квітня 2014 року російський диверсійний загін на чолі з Ігорем Гіркіним взяв під контроль
Слов'янськ, Краматорськ та низку менших населених пунктів.
Антитерористична операція на сході України (АТО) тривала з 14 квітня 2014 року до 30 квітня 2018.
Після АТО на сході України була введена Операція об'єднаних сил (ООС). Тобто, якщо раніше АТО
фактично керувала СБУ, то тепере ЗСУ.
Найбільші втрати Україна понесла у боях за Дебальцеве та Іловайськ.
17 липня 2014 відбулось збиття літака Boeing 777 MH 17 біля Тореза Донецької області
Женевський формат (17 квітня 2014 року)

ЄС, США, Україна, Росія на рівні міністрів МЗС (Високого Представника ЄС).
В Женевській заяві було заявлено про початок конституційного процесу. Росія – посередник між
Україною та терористами. Про Крим та відведення російських війск не йшлось.
Тристороння контактна група з мирного врегулювання ситуації на сході України — уповноважена
група представників України, ОБСЄ та Росії.
Мінський протокол — угода про тимчасове перемир'я у війні на сході України, досягнута на
переговорах у Мінську 5 вересня 2014 року в рамках тристоронньої контактної групи. Текст угоди не
передбачає будь-якого визнання Донецької і Луганської «народних республік», а лише закріплює за
підконтрольними проросійським бойовикам територіями двох областей «особливий статус» у складі
України
16 вересня 2014 року Верховною Радою України VII скликання прийнятий Закон України «Про
особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей»
Нормандський формат
Україна, РФ, ФРН, Франція. Президенти (ФРН – канцлер)
Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу — комплекс заходів з виконання Мінського
протоколу, узгоджений на саміті в Мінську 11 —12 лютого 2015 року лідерами Німеччини, Франції,
України та Росії у форматі «нормандської четвірки».
Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод, затверджених Рішенням (Резолюцією) Ради
Безпеки ООН 2202 (2015) від 17 лютого 2015 року – міжнародно-правовим документом, обов’язковим
для виконання.
Контроль кордону – після виборів.
18 січня 2018 року ВРУ ухвалила у другому читанні і в цілому законопроект про реінтеграцію
Донбасу. Із закону були прибрані згадки про мінські домовленості.
12 лютого 2018 року МЗС України заявило, що Росія за 3 роки не виконала жодного пункту
комплексу заходів з імплементації "мінських домовленостей".
4. Афганська проблема в міжнародних відносинах в 90-і pp.

Причини. Політика «розрядки» сприяла зростанню впливу СРСР у світі, особливо в державах
«третього світу». Сприяло цьому і те, що в США була прийнята поправка Кларка, що забороняла США
підтрмувати антикомуністичні рухи. Відповідно, це дало СРСР свободу дій, чим вони і скористалися,
зокрема і в Афганістані.
Передумови. В квітні 1978 року в Афганістані відбулася Саурська революція, що поклала кінець
правлінню Дауда. До влади прийшли комуністи, Народно-демократична партія Афганістану на чолі з
Таракі, що проголосила Демократичну Республіку Афганістан. В наступному році відбувся заколот в
результаті якого Таракі був замінений на Хафізуллу Аміна. Розпочалася громадянська війна між
комуністами та моджахедами. Амін неодноразово просив СРСР про допомогу, але спочатку не міг її
дочекатися. В Союзі не були впевнені в його лояльності та були навіть плани його зміщення.
В грудні 1979 року було прийнято рішення все-таки ввести війська. Було введено обмежений
контингент. До 1985 року тривали активні бойові дії радянсько-афганістанської армії з моджахедами,
але ніхто не міг отримати вирішальної перемоги. При цьому на 1986 рік моджахеди контролювали
близько 70% держави, але жодного великого міста. Моджахедів дуже активно підтримували Пакистан
та США. Американці фактично відкрито поставляли їм озброєння, зокрема, ПЗРК, протитанкові
гармати, стрілецьку зброю. Цікаво, що одним з лідерів руху моджахедів був і бен-Ладен, який також
фінансувався Штатами.
Радянський Союз через інтервенцію потрапив у міжнародну ізоляцію та вв’язався в нову холодну
війну з США. У 1986р СРСР прийняв рішення про поступове виведення своїх військ з Афганістану та
про сприяння початку перемирного процесу в державі.
14 квітня 1988 року було підписано Женевські угоди міністрами закордонних справ Афганістану
та Пакистану. За ними було домовлено про вивід військ з СРСР (15 лютого 1989р. завершено) та про
припинення підтримки моджахедів Пакистаном та США. Головною проблемою було те, що моджахеди
не були стороною угоди та відразу відмовилися виконувати її положення щодо припинення вогню та
переговорів.
В результаті після виводу радянських військ Афганістан продовжив бути нестабільним, тривала
громадянська війна, в результаті якої моджахеди остаточно перемоги комуністів і скинули їхній уряд.
Була проголошена Ісламська Республіка Афганістан на чолі з Моджаддеді. Свої повноваження склав
Наджибулла, який до цього був президентом з 1986 року. Почався подальший період нестабільності в
Афганістані, внутрішня боротьба.
Для СРСР закінчення конфлікту означало поліпшення відносин із Заходом та один з чинників
закінчення «холодної війни».
Режим моджахедів не був стабільний, з ним відразу почав боротися «Талібан». В 1996 Талібан
захопив Кабул та усунув Раббані від влади і стратив Наджибуллу. Запроваджено закони шаріату,
протягом наступних років було встановлено закони шаріату. На півночі країни сформувався
антиталібський фронт під проводом генералів Дустума й Масуда, йшли громадянська війна. Але
перевага на боці Талібану, який контролює до 90% території. В 1997 році таліби перейменували
Афганістан в Ісламський Емірат Афганістан. Їх визнали тільки Пакистан, ОАЕ і Саудівська Аравія.
Після терактів 11 вересня 2001 року таліби офіційно надають притулок Усамі бен-Ладену, який
звинувачувався в терактах. США вимагали видати його, але Талібан відмовився. 17 вересня 2001 р.
розпочалась операція НАТО в Афганістані, режим талібів було повалено, але війна продовжувалась.
Керівником Афганістану став Хамід Карзай. У 2002 році було розміщено миротворчий контингент
ООН, який в 2004 році було передано під командування НАТО. Далі триває війна з талібами, витіснення
їх в гори, а разом з тим – постійно терористичні акти. Обама прагне вивести свої війська з Афганістану,
але ситуація не дає це зробити, бо тоді центральний уряд опинився б на межі колапсу. В 2015 році було
виведено основний контингент, але частина війська ще залишилася і досі не виведена, оскільки
підтримує уряд, який дуже не стабільний. Продовжуються постійні теракти, поки конфлікт не
наближається до вирішення.
4. Близькосхідне врегулювання в 80-і pр.

В 90х роках було 3 основні події, пов’язані з близькосхідним врегулюванням – Мадридська
конференція, Осло-1 та Осло-2.
Мадридська конференція. Тривала в жовтні-листопаді 1991 року, була скликана за ініціативи
США, спонсорами стали США та СРСР. Учасники – США, СРСР, Ізраїль, Сирія, Ліван та спільна
йордансько-палестинська делегація. Учасники в якості спостерігачів – європейське співтовариство,
ООН, країни Магрибу та Ради співпраці арабських держав Перської затоки. Конференція проходила під
гаслом «мир в обмін на території», що підтримували арабські країни, які хотіли повернення окупованих
Ізраїлем територій, а також віддачі належних Палестині територій. Ізраїль наполягав на формулі «мир в
обмін на мир», тобто врегулювання без передачі територій, із закріпленням здійснених них завоювань.
Відповідно, ніяких конкретних результатів на конференції досягнуто не було, але конференція мала
значення, оскільки ізраїльські представники вперше особисто зустрілися з палестинцями. Також було
домовлено провести двосторонні переговори Ізраїлю з різними арабськими державами.
Осло-1. У 1993 році розпочалися таємні переговори Ізраїлю та ОВП (Організація визволення
Палестини) в Лондоні, які продовжилися в Норвегії (таємні, бо за законодавством Ізраїлю було
заборонено мати контакти з ОВП). Спочатку було підписано таємну угоду між Шимоном Пересом
(МЗС Ізраїлю) та Махмудом Аббасом (тоді – лідер поміркованого крила ОВП). 9 вересня Іцхак Рабин
(прем’єр Ізраїлю) та Ясир Арафат (голова ОВП) обмінялися листами про взаємне визнання (ОВП –
право Ізраїлю на існування, Ізраїль – право ОВП на представництво палестинського народу). 13 вересня
у Вашингтоні було підписано Декларацію про принципи (власне, Осло-1) між Арафатом та Рабином.
Угода передбачала негайне встановлення палестинської автономії в Секторі Гази та Єрихоні та її
поступове поширення на палестинську частину Західного берегу ріки Йордан, створення
палестинського уряду (Палестинська національна адміністрація була створена в 1994 році), виведення
ізраїльських військ з палестинських територій та регулювала економічну співпраці Ізраїлю та
Палестини. На додачу було підписано 2 договори – угода «Газа-Єрихон» (про статус цих територій,
1994 рік) та про підготовку передачі повноважень та сфер відповідальності (передача повноважень
ПНА, 1994).
Осло-2. 28 вересня 1995 року у Вашингтоні було підписано Тимчасову палестино-ізраїльську
угоду щодо Західного берега Йордану та Сектору Гази. Головне питання – розширення палестинської
влади на ці території через створення там тимчасового органу (на 5 років) – Палестинської ради.
Територія ділилась на 3 сектори (А – військовий та цивільний контроль ПНА, В – військовий Ізраїлю та
цивільний ПНА, С – військовий та цивільний Ізраїлю).
Мирний процес було фактично зірвано в 2-ій половині 90х років через зміну уряду в Ізраїлі (в 96
році до влади приходить Нетаньягу, який виступав проти мирного процесу) та несприйняття угод
певними силами в Палестині (зокрема, ХАМАС, збройних формувань ФАТХ, що продовжували
терористичну діяльність).
6. БРІКС у світовій політиці.

Термін «БРІКС» введено в обіг з подачі Голдман Сакс. Абревіатура, що позначає Бразилію, Росію,
Індію, Китай та Південну Африку – 5 країн, що розвиваються і які за прогнозами ГС повинні в
майбутньому стати найбільшими потугами у світовій економіці. Оригінальний термін – БРІК, без ПАР.
Основний драйвер співпраці у форматі БРІКС – путінська Росія, оскільки вона протиставляє себе
США та ЄС і прагне знайти союзників для створення реальної противаги та ліквідації гегемонії
колективного Заходу і особливо Сполучених Штатів.
БРІКС – це не організація, а формат співпраці. Немає структури чи установчих документів,
зустрічі проходять у форматі самітів глав держав. Більше того, немає взагалі офіційних документів
БРІКС. Натомість, дуже важливою є їхня співпраця всіх разом або групами в рамках інших форматів –
ШОС, ІБСА, G-20.
Південна Африка приєдналась до самітів БРІК у 2010 році.
Особливий наголос у цьому форматі співпраці робиться на економічних зв’язках. У 2000х роках
було багато приводів для оптимізму, оскільки у всіх країнах спостерігалося значне економічне
зростання. Однак 2010і роки принесли багато питань. Темп китайського розвитку уповільнився. Росія
опинилася в міжнародній ізоляції та зіштовхнулася з рецесією в економіці. ПАР також переслідують
економічні проблеми. В Бразилії затяжна економічна та політична криза.
Крім того, час показав, що поки ці країни мають не так багато спільних інтересів, крім
абстрактного бажання потіснити США та стати «суперсилами» на міжнародній арені. Не позбавлені їхні
відносини і конфліктних ситуацій та проблем між членами БРІКС. Особливо це стосується тих, які є
сусідами – Індія-Китай і Росія-Китай.
У 1996-1997 роках утворилася так звана «Шанхайська п’ятірка» на грунті врегулювання
прикордонних питань – Росія, Казахстан, Киргизстан, Таджикістан, Китай. Ця співпраця переросла в
формат щорічних самітів. У 2001 році вона була офіційно оформлена в ШОС. До них згодом
доєдналися Індія, Пакистан і Узбекистан. Наразі ШОС став основним інтеграційним проектом Китаю.
Росія проявляє дедалі більший інтерес у зв’язку з кризою у відносинах із Заходом.
Галузі співпраці:
· Безпекова співпраця. В 2004 році було створено Регіональну антитерористичну організацію в
рамках ШОС. В 2008 році ШОС підписала договір про партнерство з ОДКБ.
· Військові тренування в рамках ШОС, які вже стали регулярними. Беруть в них участь Росія,
Китай, Казахстан, Киргизстан і Таджикістан
· Економічна співпраця. В 2006 році створено асоціацію центробанків країн-членів. Існує ідея зони
вільної торгівлі.
· Енергетична співпраця
Кожного року проводяться 2 саміти – голів держав та голів урядів.
Багато хто бачить ШОС, як противагу США та НАТО, якщо не на глобальній арені, то як мінімум,
в регіоні. Для Китаю – це зручний інструмент посилення свого впливу та підвищення авторитету в
регіоні. Росія прагне розвивати цю співпрацю, бо: а)криза у відносинах із Заходом; 2)її власні проекти
інтеграції – Митний Союз, ОДКБ, ЄвраЗС не виправдали себе; 3)прагне тіснішої співпраці з Китаєм для
створення спільної противаги Штатам
7. «Брекзіт» та його вплив на європейський Союз.

Членство в Європейському Союзі було спірним питанням для Сполученого Королівства з моменту
приєднання країни до тодішньої Європейської економічної спільноти в 1973 році, повної інтеграції і не
було до 2016 року, де як приклад була залишена своя валюта і відмова від зони євро. Однією з
передумов також була названа незгода та панічне побоювання населення в Великої Британії щодо
політики біженців в ЄC, антиєвропейські рухи були підсилені націоналістичними партіями. Міграційна
криза відкрила шлях до вибухового зростання популярності анти-європейських партій — таких, як
Партія незалежності Сполученого Королівства, саме ця партія, очолила кампанію за вихід з ЄС.
Референдум, відбувся у Великій Британії та Гібралтарі 23 червня 2016 р. Було винесене питання, щодо
доцільності членства Великої Британії в ЄС, з результатами голосування 51,9 % за вихід з ЄС та 48,1 %
щодо невиходу з ЄС, при явці більше 70%.
Результати референдуму не означають, що Британія одразу може вийти з ЄС, що вже і відбувається.
У Лісабонському договорі є стаття 50, яка окреслює умови виходу країни з Євросоюзу. Відповідно до
неї, переговори про ці умови мають займати принаймні 2 роки. І можуть бути подовжені за консенсусом
сторін. Мінус для Британії в тому, що за Лісабонським договором на рішення щодо умов впливають всі
країни, діючи «кваліфікованою більшістю». А це означає, що Британія не має права вето і залежить від
позиції решти країн. Це може викликати ще одну хвилю дебатів і сварок.
Можуть бути різні моделі подальшої співпраці Британії з ЄС. Однією з них є швейцарська чи
норвезька: ці дві країни не є членами Євросоюзу, але інтегровані в єдиний ринок ЄС, адаптувалися до
європейського законодавства і навіть увійшли в простір Шенгенської зони. Але ця модель означає, що
країна залежить від рішень Брюсселя щодо європейського законодавства, не маючи на нього впливу.
Навряд чи Британія на це погодиться.
Інша модель – це більше дезінтеграція з Євросоюзом і встановлення політичних відносин з ЄС за
правилами класичної дипломатії, а в економіці – за правилами Світової організації торгівлі. Тобто, на
тих умовах, що і всі інші країни. Також виникає питання, наприклад, чи матиме Британія зону вільної
торгівлі з ЄС. Чи захищатиметься від Євросоюзу митними тарифами. У кожному разі це призведе до
сильного скорочення торгівлі; сьогодні на ЄС припадає понад 44% британського експорту товарами та
послугами; 53% всього імпорту в Сполучене Королівство приходить з ЄС.
Від виходу програють менш заможні британські регіони. За європейською логікою, вони отримували
дотації з бюджету ЄС. Те саме можна сказати про фермерів, передусім у Вельсі: спільна європейська
аграрна політика їх серйозно дотувала. Тепер ці гроші будуть перерозподілятися.
З іншого боку, Британія заощадить ті гроші, які вона віддавала в бюджет ЄС. А це близько 13
мільярдів фунтів щороку.
Британське голосування може спричинити «ефект доміно» в інших країнах ЄС. Про готовність йти
слідами Британії свідчать нещодавні опитування в Данії: кількість людей, які хочуть референдуму про
членство, виросла до 42%.
Схожа ситуація в Нідерландах.
Представники Національного фронту у Франції також публічно називають результат британського
референдуму «перемогою». Окрім Данії, Нідерландів та Франції наступними країнами ризику можуть
стати Італія, Греція чи Чехія. Британія є однією з тих країн, яка дає в бюджет ЄС «чистий внесок», тобто
дає більше грошей, ніж отримує. У цьому показнику вона поступається тільки Німеччині.
Процеси навколо «виходів» з ЄС робитимуть внутрішній порядок денний значно важливішим, ніж
зовнішній.
Адже сьогодні багато європейських суспільств поділені навпіл.
Британія не є членом Шенгенської зони, а тому можливий безвізовий режим на неї все одно би не
поширювався.
З іншого боку, є непрямий ефект: кампанія проти членства спиралися значною мірою на
антимігрантські настрої.
Тому її перемога посилить ці настрої в інших країнах ЄС.
Утім, вихід Британії матиме серйозний вплив на британські правила міграції, передусім щодо
громадян ЄС. Британія є головним магнітом для працівників з інших країн Євросоюзу.
Тому Brexit буде серйозним ударом по поляках, чехах, литовцях, латвійцях, естонцях, словаках.
Мільйони громадян цих країн – у статусі громадянина ЄС — зараз працюють у Британії і мають такі ж
права, як і британські працівники. Правила щодо них стануть жорсткішими, і, можливо, багато хто з них
муситиме повернутися до рідних країн. Чи осісти в інших країнах ЄС.
Фінансові ринки вже реагують на рішення британських громадян. Британський фунт уже впав на
10% відносно долара – і це найнижчий показник від 1985 року. Дехто очікує падіння на 20%.
Британський фінансовий сектор підтримував членство в ЄС. Адже завдяки йому британські банки
могли виходити на фінансові ринки інших країн ЄС без обмежень.
Після виходу з ЄС це зміниться: виникнуть нові бар'єри. Тому британські банки робитимуть ставки
на інші країни ЄС – Францію (Париж) чи Німеччину (Франкфурт). Можуть бути також Дублін, Варшава
чи Лісабон.
Британія не є членом зони євро, але Лондон є головним місцем, де продають і купують євро. Ринок
торгівлі євровалютою оцінюється в 2 трильйони євро. Але зараз це може змінитися.
9. Віденська зустріч країн-учасниць НБСЄ

Дата проведення: 4 листопада 1986-19 січня 1989
Дата підписання підсумкового документу 19 січня 1989
Особливості проведення та позиції сторін:
 Новий курс ГорбачоваСРСР почав йти на поступки, на що впливало тяжке на той час
економічне і соціальне становище всередині країни
 7.12.1987 - Було укладено Договір про скорочення ракет малої та середньої дальності (що
створювало позитивний клімат щодо переговорів з подальшого скорочення озброєння)
 Особливість - вперше намітилася тріщина в коаліціях держав, що базувалися на системній або
блоковій солідарності. (Франція не погоджувалась з позицією США, Греція мала розбіжні позиції з
Туреччиною)
 Вперше було сформульовано концепцію «людського виміру» НБСЄ.
 Об’єкт переговорів – звичайні збройні сили в Європі, обговорювалось в рамках консультації 23
країн — членів НАТО й ОВД, що проходили з 17 лютого 1987 р. до 10 січня 1989 р
Результат:
 Східноєвропейські країни погодилися перенести проблему скорочення особового складу
збройних сил, а також військово-морських сил на наступні етапи переговорів про роззброєння в Європі.
Вони погодилися також винести за рамки мандату переговорів тактичну ядерну зброю. Водночас —
і в цьому полягав досягнутий компроміс — озброєння та військова техніка «подвійного
призначення» (тобто такі, котрі можуть використовувати ядерну зброю, — артилерійські та ракетні
системи, літаки тощо) не виділялися в окрему категорію та не виключалися із предмета переговорів.
10 січня 1989 р. на консультаціях був остаточно узгоджений мандат, який установлював мету
переговорів — зміцнення стабільності та безпеки в Європі шляхом досягнення більш низьких рівнів
звичайних озброєнь, ліквідації існуючих асиметрій, а також потенціалу раптового нападу та
початку великомасштабних наступальних дій.
Переговори мали охоплювати всі види звичайних сил і техніки, в тому числі озброєння «подвійного
призначення». Ядерна зброя, як і хімічна та військово-морські сили, не входили до предмета
переговорів.
Значно розширювалася географічна зона переговорів — район скорочення охоплював усю
сухопутну територію країн-учасниць в Європі від Атлантики до Уралу, велику частину Туреччини,
радянське Закавказзя, а також усі європейські острівні території країн-учасниць.
Створення механізму обміну інформацією, думками, запитами, проведення зустрічей та консультацій
(так званого віденського механізму) у зв'язку з реалізацією зобов'язань, пов'язаних з людським
виміром НБСЄ. При цьому процедура консультацій мала обов'язковий характер. Країна, якій було
направлено відповідний запит, мусила дати відповідь протягом 10 днів.
8. Вихід США із Договору ПРО. Проблематика ПРО в Європі.
Попри ідею СОІ Рейгана, США і СРСР, а потім і Росії вдалося подомовлятися з питання ПРО. Але
воно знову виникло з приходом Буша-молодшого. Він сказав, що безпека повинна грунтуватися на
чомусь більшому, ніж на посилі «гарантованого взаємного знищення». 13 червня 2002 року США
вийшли з договору ПРО. У відповідь Росія вийшла з договору СНО.
США відразу почали залучати своїх союзників, першими, хто погодилися на розміщення стали –
ВБ, Японія, Ізраїль, Канада і Данія. Висловила зацікавлення також Польща.
Гострою міжнародною проблемою стало розміщення комплексів ПРО в Польщі та Чехії.
Головним противником цього виступала Росія, яка розглядала це як пряму загрозу власній безпеці,
порушення ядерного паритету в Європі.
США у відповідь заявляли, що програма ПРО направлена не проти Росії та не несе їй жодної
загрози. Буш казав, що ПРО необхідна для протидії Ірану та КНДР. Власне, здобуттям Іраном ракет
середньої дальності і пояснювалась необхідність розмістити ПРО в Східній Європі. У 2008 році
відбулося розміщення комплексів в Польщі та Чехії.
Путін намагався попередити це, виклавши Бушу на саміті G8 свою пропозицію – спільно
використовувати Габалінську РЛС (Азербайджан), що означало б спільний контроль над нею. Ще
однією ідеєю Росії було створення загальноєвропейської системи ПРО замість натівської. Всі
пропозиції було відкинуто.
У відповідь Росія заявила, що зробила Польщу і Чехію мішенями для своїх ядерних ракет, а також
розмістила ядерну зброю в Калінінграді.
США продовжує і зараз розвивати свою мережу ПРО в Європі – наступним етапом стала Румунія,
де ПРО було розміщено в 2016 році. Росія у відповідь заявила про націлення ракет на Румунію.
Проблема стала ще більш актуальною після агресії Росії проти України, оскільки та знову
сприймається Штатами як суперник в регіоні+дані про те, що в Криму розміщені ядерні ракети Росії.
10. Bідносини США з Україною.

В ході зростання дезінтеграційних процесів в СРСР, державний департамент США вирішив
оформити певний рівень взаємодії з окремими республіками СРСР шляхом встановлення консульських
відносин. Таким чином в лютому 1991 було засновано Генеральне консульство США у Києві.
Після того, як в Україні було прийнято Декларацію про державний суверенітет, американці
поставилися до ідеї української незалежності з певним занепокоєнням. Зокрема, Джордж Буш старший,
повертаючись з візиту до Москви, проголосив у Києві відому промову Chicken Kyiv (Котлета по-
київськи), у якій американський президент закликав українців не вдаватися до «вбивчого націоналізму
на основі етнічної ненависті», аби не замінити «централізовану тиранію місцевим деспотизмом». Під
цим Дж. Буш мав на увазі, що розпад СРСР повинен відбуватися мирним шляхом без застосування
військової сили.
Після проведення референдуму, та проголошення згодом української незалежності, на початку 1992
року було встановлено дипломатичні відносини між Україною і США. Виникло кілька проблем, які
потрібно було вирішити. Зокрема, пріоритетом американської політики щодо України було досягнення
повного ядерного роззброєння України, в якій станом на 1992 знаходилося майже 2000 стратегічних
боєголовок для МБР та близько 2500 одиниць тактичної ядерної зброї, яку вже вивозили в Росію. 1994 –
Будапештський договір
З 1995 було встановлено стратегічне парнерство між США та Україною, а також розпочала роботу
комісія Кучма-Гор. Американці виступали за поглиблення відносин Україна-НАТО, аби не допустити
формування сірої зони безпеки на території України, що вилилося у прийняття Хартії про особливе
партнерство між Україною та Організацією Північно-Атлантичного договору у 1997 (Мадридський
саміт НАТО).
1998-2000 остаточне оформлення спільної позиції щодо нерозповсюдження ядерної зброї, але
проблеми щодо можливостей України Кучми стати демократичною державою.
2001-2004 погіршення стану демократії в Україні. Конфлікт з плівками Мельниченка та продажем
станції радіотехнічної розвідки Кольчуга до Іраку, а також справа Гонгадзе. Під час конфлікту на Тузлі
2003 року, коли РФ створила загрозу для територіальної цілісності України, Кучма не отримав належної
політичної підтримки з боку Вашингтону.
2004 – підтримка Помаранчевої революції та мирного переходу влади.
2005 – 2008 – підтримка Євроатлантичних прагнень України. Бухарестський саміт НАТО – Буш
молодший заявив, що підтримує надання ПДЧ НАТО Україні та Грузії. Також американці визнали
Україну ринковою економікою і сприяли входженню країни в СОТ. Однак, внутрішньополітична
конфронтація в Україні між Ющенком і Тимошенко, Тимошенко і Порошенко щодо економічних
реформ, газові війни з РФ і занепокоєння Росії щодо розширення НАТО пошкодили прийняттю ПДЧ
для України. Як компенсація, ми отримали Хартію про особливі відносини зі США
2008-2010 - нова газова війна з РФ у 2009, втрата Ющенком фактичної влади, формування коаліції
Янукович-Тимошенко - жодного прогресу у відносинах з Обамоюа війна з РФ, внутрішньополітична
конфронтація в Україні, складні умови для розвитку двосторонніх відносин зі США.
2010-2014 – курс Януковича на поглиблення відносин з РФ, де-факто відмова від Атлантичного ЗП
курсу
Євромайдан – підтримка протестувальників американськими конгресменами
Крим – економічні санкції проти осіб, причетних до незаконної анексії Криму, невизнання анексії,
санкції по Донбасу
Конфлікт на Сході – постачання американського нелетального озброєння в Україну, засудження
російської агресії
11. Війна США та їх союзників проти 1раку (2003 р.): причини та наслідки.
19 березня 2003 – з операції «шок і трепет» (shock and awe)
Причини:
1) Наявність зброї масового знищення в Хусейна (rogue state ще з часів війни в Перській затоці
1990-1991)
2) Підтримка тероризму
(!) обидві причини не мали достатньо обгрунтувань та сприймалися в ООН різними країнами
неоднозначно à ООН не надала учасникам міжнародної коаліції мандант на інтервенцію – легітимність
вторгнення під сумнівом (Кофі Аннан «З нашої точки зору та точки зору Статуту ООН, це було
нелегально.»)
Цікаво, що спочатку операція мала кодову назву Operation Iraqi Liberation (OIL), але згодом була
замінена на Operation Iraqi Freedom, аби не було згадувань oil = нафта.
Чисельність задіяних військ становила близько 100,000 для США і 45,000 для Великої Британії,
значно менше для решти країн-учасниць вторгнення. Вторгнення відбулось з території Кувейту. Плани
відкриття другого фронту були облишені після того як Туреччина офіційно відмовилась дозволити
використати власну територію для наступу. Сили вторгення підтримала курдська міліція, чисельністю
до 50,000.
Результат:
- Скинення режиму Хуссейна та його партії Баас (основа всіх соціальних ліфтів в Іраку)
- Розпуск армії
- Встановлення окупаційної адміністрації à як же має виглядати демократична влада в Іраку? –
запросили опозиціонерів, які перебували в екзилі (! Не мали внутрішньої легітимності, в очах населення
– маріонетки Заходу + згодом пересварилися самі)
2006 – вибори – більшість місць отримують шиїти (відчувається іранський вплив) – суніти
бойкотують вибори (найбільша помилка, яка призведе до посилення впливу AQ).
Дезінтеграція Іраку – на пн Іраку дійсно були загони AQ (ЦРУ про це знали, стежили за ними, але не
знищили лол) – AQ посилюється у декілька разів – головне гасло – захист сунітів – паразитують на цих
ідеях + грають на націоналізмі (приєднуються колишні військові, яких викинули з армії).
Наслідки:
- Дезінтеграція Іраку запустила ланцюжкову реакцію дестабілізацію на БС (Арабська весна
також є продуктом епохи американського вторгнення в Ірак)
- Вторгнення посилило AQ, яка почала направляти свої сили в Сирію – створення місцевого
відділу AQ (Ракка) – а станом на 2014 терористи AQ зібрали велику армію та вирішили відділитися від
ідеології Бен Ладена – створюється новий проект – Ісламська Держава Іраку (Мосул – столиця) –
проголошення Всесвітнього халіфату
- Дестабілізація Сирії та початок кривавої війни (антиурядові війська зазнають поразки + ІД
здобуває підтримку переважно в сільських місцевостях з консервативним населенням).
- Критика «Війни проти тероризму», криза в рамках ООН
12. Внутрішні та зовнішні аспекти об'єднання Hімеччини.

Внутрішні аспекти об’єднання Німеччини:
· Крах СЄПН (Соціалістична Єдина Партія Німеччини), вилучення з Конституції статті про її
керівну роль, численні розслідування про корупцію та зловживання її членів, втрата підтримки,
паралізація її роботи
· Численні акції протесту з вимогою об’єднання з ФРН. Епіцентр – Лейпциг
· Спроби переформатування влади – в листопаді 1989 уряд національної довіри на чолі з
Модровим, в лютому 1990 уряд національної відповідальності на чолі з ним же, але з включенням до
міністрів опозиційних політиків
· Величезна боргова криза НДР – близько 26 млрд. дол. боргу перед Заходом
· Активна міграція з НДР в ФРН
· Широкомасштабна допомога ФРН. Вони надавали економічну допомогу в обмін на реформи.
· 28 листопада 1989р. – «десять пунктів Коля», план врегулювання відносин ФРН і НДР, перехід
від конфедерації до федерації
· Позиція Модрова – поетапне створення конфедерації з невизначеним перехідним періодом
· Позиція Коля – відкидання принципу поступовго зближення, негайна інтеграція державна, у
першу чергу – валютний союз.
· Так як НДР не було чим протистояти позиції Коля, вони пішли на поступки і 27 лютого 1990 в
НДР підтримали Угоду про створення валютного й економічного союзу.
· 18 травня 1990р. – перші вільні вибори в НДР. Коль активно брав участь в передвиборній
агітації на боці східнонімецького ХДС, до якого потім приєдналися ХСС. Вони перемогли на виборах і
сформували уряд. З цього часу швидше пішов процес об’єднання.
Договори, що оформили об’єднання:
· 18 травня 1990 – Угода про створення валютного, економічного й соціального союзу
· 22 липня 1990 – закон про створення земель в НДР
· 23 серпня 1990 – рішення Народної Палати про вступ НДР до ФРН
· 3 серпня 1990 – Угода про загальнонімецькі вибори
· 31 серпня 1990 – Договір про відновлення державної єдності
Зовнішні аспекти об’єднання Німеччини:

· До 1989 року в публічних заявах всі, крім СРСР, виступали за об’єднання Німеччини, хоча
Великобританія та Франція насправді були також проти
· «10 пунктів Коля», виголошені напередодні радянсько-американського саміту в Мальті 2-3
грудня 1989р. фактично дали ФРН можливість захопити ініціативу в переговорному процесі щодо
об’єднання
· Тетчер і Міттеран хотіли якомога більше сповільнити переговорний процес, бо думали, що єдина
Німеччина порушила б рівновагу в Європі, завдала б шкоди миру, стабільності й безпеці на континенті.
Горбачов вже не противився публічно самій ідеї об’єднання, але хотів зберегти свій вплив на нього і на
Німеччину та на даному етапі призупинити або й спустити на гальма процес. Буш підтримував ідею, але
хотів контролювати сам процес, наполягав на членстві об’єднаної Німеччини в ЄС та НАТО.
· СРСР намагалися перехопити ініціативу, використовуючи план Модрова. Але 10 лютого 1990
року в Москву приїхали Коль і Геншер (МЗС ФРН) і вони отримали добро Горбачова на об’єднання,
переконавши його в нежиттєздатності НДР. Варто зазначити, що СРСР на той час уже втратили вплив в
інших країнах Східної Європи, комуністичний блок розпадався.
· Інша ініціатива СРСР – забезпечення нейтралітету об’єднаної Німеччини. Коль відкинув і
членство в НАТО зробив наріжним каменем процесу об’єднання. Переконати СРСР вдалося грошима.
Ті були в шаленій економічній кризі, а ФРН могли надати їм кредити. Таким чином, Горбачов обміняв
поступки в безпекових питаннях на гроші.
· Формат міжнародних переговорів щодо об’єднання було узгоджено в Оттаві на переговорах
щодо відкритого неба 13 лютого 1990р. Пропонувався формат 4+2 – переговори країн-переможниць за
участі НДР та ФРН по суті як пасивних глядачів. Але німецькі дипломати змогли перевернути формат
на 2+4 – основні питання німецькі держави вирішували між собою.
· Захід вважав, що Німеччина повинна бути в НАТО, бо тоді вона буде зв’язана зобов’язаннями, а
будучи нейтральною стала б безконтрольною.
· ФРН продовжувала економічні важелі для тиску на СРСР – 4 травня 1990 Шевернадзе приїхав в
Бонн і домовився про нові кредити.
· 14 липня 1990 в Москву приїхали Коль, Геншер і міністр фінансів Вайгель – нові фінансова
гарантії
· 16 липня 1990 – зустріч Коля й Горбачова в Архизі. СРСР остаточно заявив, що об’єднання
Німеччини – справа самих німців.
· Переговори проходили в 4 етапи та завершилися підписанням 12 вересня 1990р. Договору про
остаточне врегулювання щодо Німеччини.
Умови договору:
· НДР входила в склад ФРН
· Зовнішні кордони були проголошені остаточними, що було потім закріплено в договорах з
Польщею та Чехією. Німеччина зобов’язалась не висувати територіальних претензій.
· Німеччина відмовилась від виробництва, володіння, розповсюдження і використання ядерної,
хімічної та біологічної зброї.
· Було скорочено особовий склад бундесверу до 370 тис.
· Підписано «Великий договір», що регулював взаємовідносини ФРН і СРСР
· На колишніх землях НДР до виводу радянських військ могли розташовуватися тільки німецькі
війська територіальної оборони, після виведення – німецькі війська, що входять до НАТО, але без
ядерної зброї.
· Підтвердилося право ФРН на членство в ЄС та НАТО
Останні договори, що регулювали німецьке питання:
· Жовтень 1990 – угоди про умови перебування і виведення радянських військ
· Листопад 1990 – Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво
Наслідки:
· Було нанесено останній та ключовий удар по існуванню комуністичного блоку в Європі
· Було об’єднано німецький народ в одній державі
· Німеччина перетворилася на економічного гіганта, найбільш розвинуту державу континенту та
одну з найбільш розвинутих у світі
· Активізувався процес європейської інтеграції, де Німеччина відіграє ключову роль
13. Врегулювання конфліктів на Африканському континенті в постбіполярний період.

Громадянська війна в Ліберії. Почалася в 1989 році, коли опозиція вторглася з території Кот-
д’Івуару. Міжнародними посередниками стали ООН та ЕКОВАС (Економічне співтовариство країн
Західної Африки), які домоглися припинення вогню в 1995, підписання мирної угоди та проведення
виборів в 1997. Але мир тривав недовго, в 1999 війна відновилась, цього разу повстанців підтримували
Гвінея та Сьєрра-Леоне. РБ ООН ввела санкції проти Ліберії в 2001 році. В 2003 році під егідою
ЕКОВАС в країну були введені нігерійські миротворці, було підписано мирну угоду та створено
Тимчасовий уряд, але війна продовжувалась. Тоді було вирішено надіслати в країну миротворчу місію
ООН для забезпечення виконання мирної угоди, що і було зроблені в 2003 році. Країна остаточно
повернулась до мирного життя у 2005 році після загальних виборів.
Війна в Конго. Почалася у 1997 році, як громадянська війна. Потім була супроводжена
втручанням ряду держав, зокрема, Намібія, Зімбабве, Ангола, Чад, Уганда, Руанда, Бурунді. Загалом
конфлікт завершено у 2003 році після розгрому повстанців центральним урядом, але військові дії в
окремих частинах держави тривають досі. У 1999-2000 році було організовано миротворчий контингент
ООН, який досі знаходиться в державі.
Громадянська війна в Сомалі. Розпочалася в 1988 році через значну фрагментованість та
клановість держави. У 1992 році було відправлено миротворчу місію ООН, але вона не досягла своєї
мети, зазнала великих втрат і була розпущена в 1995 році. Війна триває і досі.
Громадянська війна в Мозамбіку. Тривала ще з 1977 року. Повстанці підтримувались ПАР, а
центральний уряд – СРСР. Конфлікт закінчився в 1992 році у зв’язку зі зміною влади у ПАР, що
відмовилась від підтримки повстанців.
Громадянська війна в Руанді. Розпочалась в 1990 році через протистояння двох народностей –
тутсі і хуту. В 1992 році були підписані мирні угоди під егідою Організації Африканської Єдності та
відправлено миротворчу місію ООН для забезпечення реалізації угод. Місія фактично провалилась,
оскільки не змогла попередити відновлення війни в 1994 році та геноцид в країні. Війна закінчилась
після фактичної перемоги тутсі.
Громадянська війна в Сьєрра-Леоне. Розпочалася в 1991 році, відбувалося втручання Ліберії та
ряду інших держав в рамках ЕКОВАС (зокрема, Нігерії). В 1999 році було введено миротворчий
контингент ООН для забезпечення виконання мирного договору, підписаного в цьому ж році. У 2000
році свою операцію для гарантування миру здійснили і збройні сили Великої Британії. З цього часу
війна поступово припиняється, а в 2005 році виводиться континент ООН.
Західна Сахара. Війна тривала з 1975 по 1991 роки. Вона завершилася підписанням перемир’я та
домовленістю про проведення референдуму. Референдум досі не проведений, питання не вирішено, але
триває режим припинення вогню.
Війна в Судані. Розпочалася в 1983 році. Перші спроби мирного врегулювання відбулися в 1993
році з боку Ефіопії, Уганди та Кенії в рамках Міжурядової організації з розвитку, але успіху досягнуто
не було. В 2005 році було підписано мирний договір, за яким було створено автономію в Південному
Судані. В 2011 році після референдуму Південний Судан став незалежною державою. В кінці 2013 року
там почалася громадянська війна, яка досі ніяк неврегульована. Існує ряд миротворчих місій ООН в
Судані. Перша була організована в 2005, друга була створена для регіону Дарфур в 2007, а третя для
Південного Судану в 2011. Всі тривають досі.
Еритрея та Ефіопія. У 1991 році Еритрея після 30 років боротьби здобула незалежність, що була
визнана через 2 роки. У 1998 почався збройний конфлікт між Еритреєю та Ефіопією за спірні територій.
Через те, що жодна держава не отримала переваги, було підписано мирний договір в 2000 році, а
вирішення конфлікту передано до міжнародного арбітражу, а саме Постійній палаті третейського суду,
яка прийняла рішення на користь Еритреї.
Громадянська війна в Анголі. Тривала з 1975 по 2002 рік з перервами. Міжнародного втручання
не було.
Громадянська війна в Бурунді. Війна розпочалася в 1993 році. В 2000 році було підписано
Аруський мирний договір, який передбачав введення мирного контингенту ООН до країни, але ООН
відмовились починати місію до підписання договору про припинення вогню між сторонами. У 2002
році було підписано договір про припинення вогню, який передбачав введення контингенту
Африканського Союзу. Ця місія розпочалася 2003 року і мала тривати рік, до зміни його на контингент
ООН. У 2004 році було розпочато місію ООН, яка тривала 2 роки і за цей час загалом виконала
покладені на неї зобов’язання.
Війна в Лівії. В 2011 році розпочалася громадянська війна в Лівії, що супроводжувалася
інтервенцією НАТО. Уряд Каддафі було повалено. Наразі Лівія фактично роздроблена, там існує 4
уряди, які контролюють ті чи інші частини держави. Поки немає перспектив вирішення конфлікту.
Отже, можна говорити про ряд стратегій вирішення конфліктів у пост-біполярний період:
· Використання миротворчих контингентів ООН, які бувають як успішними (в Бурунді, Сьєрра-
Леоне, Ліберії), так і провальними (в Сомалі та Руанді)
· Невтручання міжнародних посередників, залишення конфліктів «на відкуп» самим собі – Ангола,
Мозамбік, Західна Сахара
· Участь регіональних гравців у врегулюванні – Бурунді, Судан
· Залучення міжнародних гравців на стадії конфлікту з подальшими провальними зусиллями
повоєнного врегулювання – Лівія
· Передача вирішення конфлікту до міжнародних судових інстанція – Еритрея та Ефіопія
14. G-7 та G-20 у світовій політиці.

G8
15—17 ноября 1975 р - G6 створена за пропозицією французького президента Жискар дЕстена.
Члени: США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Японія.
Причини: економічна криза та загострення відносин між США, Західною Європою та Японією в
економічних питаннях.
Мета: зібрання за одним столом у неформальній обстановці лідерів найпотужніших держав світу. Не
є міжнародною організацією, і не несе обов’язкового характеру.
Прийнято: Спільна декларація з економічних питань. (незастосування агресії в торговельній області
і відмову від встановлення нових дискримінаційних бар'єрів).
1976 рік – перетворення в G-7.
Члени: ті ж самі +Канада.
Створення G8:
Початок оформлення "вісімки" було покладено в 1994 році на саміті в італійському Неаполі. Його
перша частина пройшла в форматі 7, а друга - в форматі "вісімки" за участю російського президента в
якості рівноправного партнера.
Саміт в Ліоні (Франція) в червні 1996 року пройшов в три етапи: перший (в форматі "сімки") був
присвячений розгляду ряду міжнародних економічних питань, другий і третій - обговорення за участю
Росії всього комплексу глобальних і зовнішньополітичних проблем.
1997 р – трансформована в G-8 + Росія, так як стала членам саміту в Денвері.
Організації які діють в рамках G-8:
 Група високого рівня з питань нерозповсюдження зброї масового знищення;
 Римська / Ліонська група (боротьба з тероризмом і організованою злочинністю);
 Група контртерористичних дій,
 Група особистих представників лідерів "вісімки" зі зв'язків з керівниками африканських
країн,
 Група експертів з питань Глобального партнерства,
 Група експертів з нерозповсюдження (з підгрупою з утилізації плутонію),
 Робоча група з ядерної та фізичної безпеки та інші.
Саміти: 18 -19 травня 2012 р. – саміт в Кемп-Девіді. Проблеми: питання економіки та єврозони,
Ірану, Афганістану, КНДР, Сирії, країн "арабської весни", Бірми, питання продовольчої безпеки,
захисту навколишнього середовища та обговорення стану світової економіки і заходів, які необхідно
вжити для недопущення повторення масштабної кризи. (ситуація в Греції). Останні саміти – Брюссель
2014 (повинен був бути в Сочі), Німеччина 2015, Японія 2016, Італія 2017
2014 рік – виключення РФ через агресію проти України.
Стан на сьогодні. На G-8 зараз припадає 65% світового ВВП, 72% світових витрат на озброєння, але
лише 14% населення світу. Це також є показником і світової нерівності. Велика сімка зазнає критики і
через свою неповну репрезентативність, оскільки в ній не представлені деякі держави, які набули
великої ваги в міжнародних відносинах, зокрема, Китай.
G-20
Економіка G-20 складається з 90% світового ВНП, 80% світової торгівлі (включаючи внутрішню
торгівлю у ЄС) та дві третини населення світу. На «двадцятку» припадає 85% світового ВВП, 60%
населення світу (при чому – 66% бідного населення світу).
25 вересня 1999 р. – була заснована G-20 на на зустрічі міністрів фінансів і голів центральних банків
країн «Групи восьми» у Вашингтоні.
Члени: Австралія, Аргентина, Бразилія, Великобританія, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай,
Південна Корея, Мексика, Німеччина, ПАР, Росія, Саудівська Аравія, США, Туреччина, Франція,
Японія і ЄС. (організації: МВФ, ЄЦБ та Світовий Банк).
Основна ідея: встановити "неформальний механізм для діалогу з ключових питань економічної і
фінансової політики між системоутворюючими країнами світу з метою досягнення стабільного і
стійкого зростання світової економіки на благо всіх країн".
15-16 грудня 1999 року – відбулась засновницька конференція міністрів фінансів і керівників
центральних банків "Групи двадцяти" в Берліні. Було визначено, що «"Група двадцяти" є
неформальною організацією, що об'єднує країни з різних регіонів світу і з різним рівнем господарського
розвитку, а також провідні міжнародні фінансові організації на основі зацікавленості в колективному
вирішенні найважливіших світових економічних і фінансових проблем.»
Основна форма діяльності G20 — щорічні зустрічі на рівні міністрів фінансів і голів центробанків.
Зустрічі проходять в країні, яка є головою групи. Країна-голова G20 міняється щорічно за принципом
ротації.
Чинний голова – Ангела Меркель, Німеччина.
Роль під час фінансової кризи. 25 вересня 2009 –саміт в Піттсбурзі. Прийнято:перерозподіл квот в
Міжнародному валютному фонді і Світовому банку на користь країн, що розвивалися.
2 квітня 2009 р – в Лондоні саміт стосовно обговорення шляхів подолання кризи, і водночас зібрав
значні виступи антиглобалістів.
З 2011 року саміти проходять щорічно, а згодом Велика 20 повинна повністю замінити Велику 7 та
стати головним майданчиком обговорення головних проблем світової політики. Останні саміти –
Брісбен 2014, Стамбул 2015, Ханчжоу 2016.
15. Джерела та еволюція індо-пакистанського конфлікту. Кашмірське питання.
 Оприлюднений у серпні 1947 року план Маунбеттена (останній віце-король Індії) щодо
штучного поділу держави на дві за релігійною ознакою, причому кожне князівство повинно було
самостійно вирішувати, до кого приєднатися, шляхом референдуму. Великі штати Пенджаб і Бенгал
повинні були розділятися без плебісцитів за релігійною ознакою. Таким чином, східна та західна
частини Пакистану розділені територією Індії + на території Пакистану лише 10% природних ресурсів
при надлишку сільськогосподарської сировини. Пакистан одразу після створення бере курс на
конфронтацію.
 Проблема Кашміру: у долині Кашміру проживають 94% мусульман країни, на півдні, у
Джамму, індуси, на північному сході - буддисти. 77% населення штату мусульмани, але штат має довгі
традиції автономії, крім того, багато індійських представників політ.еліти, той же Неру - саме з
Кашміру. У жовтні 1947 року збройні угрупування з Пакистану вторгнулися в Кашмір. Магараджа
звертається по допомогу до Індії, прийнявши умови про входження Кашміру до останньої. Це поклало
початок Першій індо-пакистанській війні.
 Блокове протистояння: у 1954 році було підписано американсько-пакистанський договір про
взаємодопомогу в галузі оборони, а в 1971 році Договір про Дружбу й співробітництво між Індією та
СРСР.
Перша індо-пакистанська війна - 1948 рік. Участь у її врегулюванні взяла ООН. Вона ухвалила 3
резолюції. Третя, від 13 липня 1948 року, стала найважливішою: передбачала припинення вогню, угоду
про перемир’я та проведення референдуму. 1 січня 1949 року було припинено вогонь і встановлено
лінію контролю під егідою ООН. Як наслідок: Пакистан окупував 40% території, Індія 60%.
Міжвоєнний період: протягом певного часу зберігався статус-кво. При цьому Індія, розуміючи, що
Пакистан активно підтримують КНР та США, намагалися виключити міжнародних посередників з
обговорення проблеми та звести все до двостороннього обговорення. У 1952 році вона під час зустрічі з
офіційним представником ООН Франком Грехемом відмовилася від плану регулювання конфлікту,
запропонованому Великою Британією та США.
У 1956р. Конституційна Асамблея Кашміру проголосувала за визнання себе як частини Індії.
Оприлюднена наступного року Конституція штату це закріпила.
У 1960 році була помічена нормалізація відносин: укладено індо-пакистанську угоду, вирішено деякі
прикордонні питання, досягнуто домовленості про розподіл вод Інду. Але в умовах китайсько-
пакистанського зближення у 1962 році подальші переговори провалюються.
Друга індо-пакистанська війна:
Початок: у квітні 1965 року відбувається прикордонна сутичка через володіння ділянкою в районі
Качського Ранну. Посередником виступила В.Б., було укладено угоду про припинення вогню, але
Пакистан продовжує прикордонні інциденти, що в серпні 1965 року перекидаються вже на Кашмір.
Перебіг: Пакистан вторгається на територію Індії у вересні 1965 року. Тоді ж президент Айюб Хан
оголошує про стан війни. У масштабних воєнних діях було задіяно танки, важку артилерію та авіацію.
ООН видає 3 резолюції, 209, 210 та 215 із вимогою припинити вогонь. КНР заявляє про готовність
відкрити другий фронт зі свого боку. США та СРСР на той час не прагнули розширення конфлікту -
США не постачають Пакистану необхідної зброї, а СРСР оголошує про своє бажання стати
посередником у конфлікту. Це фактично призвело до припинення вогню у ніч із 22 на 23 вересня.
Врегулювання: За посередництва СРСР Лал Бахадура, прем'єр Індії, та М. Айюб Хан підписують
Ташкентську декларацію 10 січня 1966 року. Вона передбачала відмову від застосування сили та
втручання у внутрішні відносини одна одної. Але ця угода не вирішила проблеми, а лише дала певне
затишшя в конфлікті.
Третя індо-пакистанська війна:
Передумови:
 відсутність згоди щодо умов проведення плебісциту в Кашмірі (Пакистан за міжнар.контроль,
Індія проти);
 нарощування зброї обома сторонами;
 військовий переворот 1969 року в Пакистані, прихід до влади більш радикально налаштованого у
внутрішньополітичних питаннях уряду;
 розпал сепаратистського руху у Східному Пакистані на чолі з М.Рахманом;
 індійсько-радянський договір про Дружбу 1971 року.
Перебіг: війна тривала 2 тижні у грудні 1971 року. Після капітуляції пакистанської армії, Індія
заявила про припинення вогню 17 грудня 1971 року.
Наслідком цієї війни стало повалення військової диктатури в Пакистані та проголошення
незалежності Бангладешу в 1972 році. 2 липня 1972 року було підписано Симльську угоду, що
встановлювала принципи повоєнного врегулювання між державами та на досить тривалий час стала
правовою основою відносин між ними. Вона сприяла і тому, що Пакистан досить швидко, вже у 1973
році, визнав незалежність Бангладешу.
Пакистан виходить із СЕАТО у 1972 році й бере курс на зближення із країнами Близького Сходу.
Союзником Пакистану на сході лишається КНР, яка взяла участь у розробці ядерної програми
Пакистану. Індія провела перше випробування в 1974 р. Пакистан на той час вже розпочав свою
ядерну програму, але офіційно заявив про володіння нею лише в 1998.
З того часу не відбувалося війн між Індією та Пакистаном. Одним зі стримуючих факторів є
наявність ядерної зброї в обох держав. Разом з тим, це становить і небезпеку, оскільки ми маємо
відкритий конфлікт між ядерними державами, що будь-якого моменту може перерости в гарячу фазу.
Час від часу відбуваються прикордонні сутички та пакистанські теракти в Кашмірі. Варто відзначити
прикордонні сутички в 2011, 2013, 2014 та 2016 роках. Наразі ситуація в двосторонніх відносинах дуже
нестабільна.
Конфлікт за Кашмір триває від самого моменту виникнення в 1947 році на місці колишньої
Британської Індії незалежних Індії та Пакистану. 22 жовтня 1947-го Кашмір, до 75% населення якого
були мусульманами, але яким керувала індуїстська меншість, приєднався до Індії. Це призвело до
першої індо-пакистанської війни, що тривала до 1949 року й закінчилася визначенням лінії
розмежування між противниками.
Чергові війни тут пройшли у 1965-му та 1971-му. Остання закінчилася перемогою Індії. Щоправда,
для Кашміру нічого не змінилося. До того ж ситуація ускладнилася збройною агресією Китаю проти
Індії у 1962 році, коли він анексував район Аксай Чин у західному Кашмірі, який Делі досі вважає
окупованою індійською територією. А в 1963-му Пакистан передав піднебесній ще й долину Шаксгама
в південній частині спірного штату.
Особливість кашмірського конфлікту полягає і в тому, що він географічно входить в зону
нестабільності та зіткнення двох цивілізаційних ойкумен. За С. Хантінгтоном – ісламська та індуїстська
цивілізації, які, володіючи різними світоглядними позиціями, перетнулися саме в Кашмірі.
Питання територіальної належності штату Джамма і Кашмір є важливим як для Індії, так і для
Пакистану, оскільки саме з ним вони пов’язують свою територіальну цілісність. Офіційна позиція
індійської сторони полягає у тому, що Кашмір – невід’ємна частина Індії і ця проблема є вирішеною, а
контроль або окупація Пакистаном північних і північно-західних районів штату Джамма і Кашмір є
незаконними [5]. Натомість, Пакистан стоїть на позиції проведення плебісциту під міжнародним
контролем, що надасть право кашмірському народу на самовизначення і, вважає питання невирішеним
[6]. Існування сепаратистських організацій на території Кашміру та їх активна терористична діяльність
змушує Пакистан та Індію йти на переговорний процес як під впливом забезпечення власної безпеки так
і інших суб’єктів міжнародних відносин, які не хочуть стати об’єктами «джихаду».
У даний час близько третини Кашміру управляється Пакистаном. Частина, що залишилася, в
основному перебуває під контролем Індії. Партизанський рух у керованій Індією частині Кашміру
почався 1989 року. Відтоді Делі регулярно заявляє, що Пакистан навчає і постачає зброєю ряди
сепаратистів. Ісламабад же каже, що надає їм лише моральну підтримку.
16. Діяльність інститутів ОБСЄ (БДІПІЛ, ВКНМ, ПЗМІ, роль ПА ОБСЕ).
(БДІПЛ)Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини — один з інститутів ОБСЄ,

метою якого є забезпечення поваги прав і основоположних свобод людини, зміцнення та захист
демократичних інститутів.
 Штаб-квартира — Варшава, Польща.

 Діяльність БДІПЛ охоплює весь регіон ОБСЄ та фінансується за рахунок коштів основного
бюджету, який щорічно приймається державами-учасницями ОБСЄ, а також за рахунок добровільних
внесків держав-учасниць.
 БДІПЛ було засновано в 1990 році як Бюро вільних виборів.
 Гельсінський документ 1992 року наділив БДІПЛ мандатом, що передбачав надання допомоги
державам-учасницям ОБСЄ у «забезпеченні повної поваги до прав та основних свобод людини,
дотриманні верховенства права, просуванні принципів демократії та будівництві, зміцненні та захисті
демократичних інститутів, а також у забезпеченні толерантності у всьому суспільстві».
Діяльність в Україні: моніторинг виборчих процесів в Україні (починаючи з 1998 року), у організації
роботи Офісу Омбудсмена, реформуванні адміністративної структури Конституційного Суду України,
удосконалення виборчого законодавства тощо.
(ВКНМ)Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин – посадова особа ОБСЄ. Пост
Верховного комісара створений у 1992 році на Гельсінському саміті РБСЄ.
Управління Верховного комісара знаходиться в Гаазі, Нідерланди.
Верховний комісар призначається на трирічний період, який може бути продовжений не більше, ніж
на один строк.
Основним методом роботи Верховного комісара є «тиха дипломатія», завданням – попередження
конфліктів та термінові дії щодо запобігання переростання міжетнічної напруженості в конфлікт.
Основними принцами діяльності Верховного комісара є неупередженість і конфіденційність.
Верховний комісар є підзвітним державам-учасницям ОБСЄ. Він регулярно офіційно та неформально
інформує Постійну раду ОБСЄ. Крім того, він співпрацює з діючим головою, з іншими інститутами
ОБСЄ та міжнародними організаціями.
ПЗМІ
Посада заснована в 1997 році. Штаб-квартира — Відень, Австрія. Діяльність: спостереження за
ситуацією в сфері ЗМІ (раннє попередження) та сприяння державам-членам в дотриманні їхній
зобов’язань щодо вільного висовлення своїх думок та свободи ЗМІ. Сприяння розвитку плюралізму
медіа, боротьба з ненавистю, надання експертних оцінок законодавству щодо ЗМІ та підтримка свободи
в Інтернеті. Щорічні регіональні медіаконференції з журналістами, представниками громадянського
суспільства та органів влади.
Парламентська Асамблея ОБСЄ
- Копенгаген, Данія
 квітень 1991 року

 головною метою Асамблеї є розвиток парламентського діалогу, за допомогою якого
здійснюється поширення та посилення демократії в регіоні ОБСЄ.
 Діяльність Парламентської асамблеї здійснюється у таких формах:
 спостереження за виборами;
 польові візити з метою надання підтримки та спостереження за ситуацією в регіоні ОБСЄ;
 субрегіональна економічна співпраця;
 парламентські конференції;
 присудження премії ОБСЄ в галузі журналістики і демократії;
 міжнародна програма підтримки молодих дослідників ПА ОБСЄ.
17. Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ).

Передумови: липень 1990 – лондонська сесія НАТО – декларація з пропозицією про трансформацію
збройних сил в Європі і початку діалогу між НАТО і ОВД. НАТО відмовилися від «оборони на
передових рубежах» - модифікація концепції гнучкого реагування в контексті зменшення ролі ядерної
зброї (можлива відмова від застосування яд.зброї першими)
- підписаний 19 листопада 1990 року в Парижі вищими представниками урядів і міністрами
закордонних справ 22 держав–учасниць Організації Північноатлантичного договору і
тодішньої Організації Варшавського договору. Після розпаду СРСР та Чехословаччини кількість
держав-учасниць Договору збільшилася до 30.
- охоплює територію від Атлантичного океану до Уральських гір, яка включає всі європейські
острівні території Держав-учасниць
- встановлював кількісні обмеження на низку категорій звичайних озброєнь(бойові танки, бойові
броньовані машини, артилерію, бойові літаки та ударні гелікоптери), які країни-учасниці мали право
розташовувати на своїй території чи її регіонах
* договір не зачіпав звичайні озброєння, які знаходяться в процесі виробництва(виробництвом
випробування), для досліджень і розробок; історичні експонати; чекають на утилізацію після списання з
озброєння,чекають на експорт або реекспорт, прямують транзитом через територію держави.
-Методи контролю над виконанням договору: обмін інформацією(вимоги про надання інформації),
інспекції на місцях
Вступ в силу 9 листопада 1992 року. Процес скорочення триває 40 місяців: три етапи – 1.
скорочується 25%, 2. – 60 %, 3. – 100%. Скорочення відбувається шляхом знищення, переобладнання
для невійськових цілей (танки, бойові машини),розміщення в музеях, використання як наземних цілей
або в процесі навчання.
Весь європейський регіон «від Атлантики до Уралу» ділиться на 4 зони:

1. «Центральна Європа» - Німеччина, Бенілюкс, Польща, Угорщина, ЧХС – жорстка квота.
2. Данія, ВБ, ФР, Італія, територія західних військових округів СРСР – Прикарпатського,
Білоруського, Прибалтійського, Київського.
3. Тиловий район – Іспанія, Португалія, Московський, Приволзько-Уральський в.о.СРСР.
4. Флангова зона – Ісландія, Норвегія, Греція, Туреччина, Румунія, Ленінградський, Одеський,
Північнокавказький, Закавказький військові округи СРСР.
-Внаслідок скорочення кількість озброєнь у районі дії Договору зменшилася:
· бойових танків – на 17 196 одиниць;
· бойових броньованих машин – на 20 282 одиниці;
· артилерійських систем – на 9585 одиниць;
· бойових літаків – на 2312 одиниць;
· ударних вертольотів – на 235 одиниць.
*В Україні було скорочено 1974 од. бойових танків, 1545 од. бойових броньованих машин, 550 од.
бойових літаків(Україна ратифікувала договір у 1992, договір є безстроковий).
Ташкентський договір(15 травня 1992) – про перегляд квот між 7 пострадянськими країнами(для
врегулювання питань, яке з озброєнь належало Росії, а яке ні)
19.11.99 р. відбулося підписання угоди з адаптації Договору про ЗЗСЄ у Стамбулі(через розширення
НАТО і флангові питання на колишній території СРСР).
- замість квот почали існувати національні і територіальні ліміти.
18. Договір про звичайні збройні сили в Європі.

Договір про звичайні збройні сили в Європі
Передумови: липень 1990 – лондонська сесія НАТО – декларація з пропозицією про трансформацію
збройних сил в Європі і початку діалогу між НАТО і ОВД. НАТО відмовилися від «оборони на
передових рубежах» - модифікація концепції гнучкого реагування в контексті зменшення ролі ядерної
зброї (можлива відмова від застосування яд.зброї першими)
Вступ в силу 9 листопада 1992 року. Процес скорочення триває 40 місяців: три етапи – 1.
скорочується 25%, 2. – 60 %, 3. – 100%. Скорочення відбувається шляхом знищення, переобладнання
для невійськових цілей (танки, бойові машини),розміщення в музеях, використання як наземних цілей
або в процесі навчання. Блокова основа. Обмеження звичайних озброєнь кожної групи, щоб колективно
верхні рівні не перевищували: бойові танки – 20 тис, бойові броньовані машини – 30 тис, артилерійські
системи (калібр 100 мм і вище) – 20 тис, бойові літаки – 6,8 тис, ударні вертольоти – 2 тис. З метою
виконання запроваджувався обмін інформацією та жорстка система контролю – система інспекцій на
місцях без права відмови під час процесу скорочення, а також протягом 24 місяців після його
завершення.
Весь європейський регіон «від Атлантики до Уралу» ділиться на 4 зони:
1. «Центральна Європа» - Німеччина, Бенілюкс, Польща, Угорщина, ЧХС – жорстка квота.
2. Данія, ВБ, ФР, Італія, територія західних військових округів СРСР – Прикарпатського,
Білоруського, Прибалтійського, Київського.
3. Тиловий район – Іспанія, Португалія, Московський, Приволзько-Уральський в.о.СРСР.
4. Флангова зона – Ісландія, Норвегія, Греція, Туреччина, Румунія, Ленінградський, Одеський,
Північнокавказький, Закавказький військові округи СРСР.
Договір про адаптація ДЗЗСЄ – Стамбул 1999 – у зв’язку з розпадом СРСР; «успадкування» всіх квот
РФ неприйнятно б ослабило РФ; + розширення НАТО на Схід. 2007 – мораторій Путіна на виконання
ДЗЗСЄ, 2015 – рішення про зупинення участі в ДЗЗСЄ РФ.
19. Еволюція свроінтеграійної політики України

Відносини України та ЄС розпочалися 2 грудня 1991 року, коли була прийнята Декларація
Європейського Співтовариства щодо України, де вони схвалювали українське волевиявлення на
референдумі. У 1994 році була підписана Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС,
що набула чинності 1998 року після ратифікації в ЄС, яка стала основоположним документом
двосторонньої співпраці на той час. У 1996 році Рада Міністрів ЄС прийняла план дій щодо України.
Наступним етапом євроінтеграційної політики України стала офіційна заява президента Кучми
про прагнення набути статусу асоційованого членства в ЄС та прийнято постанову уряду про
запровадження механізму адаптації законодавства України до ЄС. В цей період регулярними стали
саміти Україна – ЄС (1997 Київ, 1998 Відень, 1999 Київ, 2001 Ялта, 2002 Копенгаген).
Президент Ющенко після свого приходу до влади робить євроатлантичну інтеграцію основою
своєї політики. У 2005 році Рада ЄС надала Україні статус країни з ринковою економікою. У 2007
розпочато переговори про укладення нової посиленої угоди на заміну Угоди про партнерство і
співробітництво. У 2008 році підписано угоди про спрощення візового режиму та про реадмісію між
Україною та ЄС. У цьому ж році в Парижі досягнуто згоди щодо назви нової угоди – Угода про
асоціацію.
В 2009 році Україна стає учасницею «Східного партнерства» ЄС та згодом стає головним
реципієнтом допомоги за цією програмою. У 2009 році також схвалено «Порядок денний асоціації
Україна-ЄС».
У 2010 році до влади приходить Янукович, який відмовляється від атлантичної інтеграції,
продовжує курс на євроінтеграцію та намагається налагодити зв’язки з Росією. 25 лютого
Європарламент схвалив резолюцію, де визнав право України на приєднання до ЄС у майбутньому. Було
розпочато роботу над «дорожньою картою» введення безвізового режиму України та ЄС. В рамках
підготовки до підписання угоди про асоціацію ЄС вимагали реформ від українського уряду, які
проводились та моніторити які повинна була місія Кокса-Кваснєвського. Підписання угоди було
намічено на 28 листопада 2013 року на вільнюському саміті Східного Партнерства. За тиждень до цього
Кабмін оголосив про призупинку процесу підготовки до підписання угоди, а на саміті Янукович
відмовився підписати її. Розпочався Євромайдан, в результаті якого Януковича було усунуто, а до влади
прийшли проєвропейські сили, які головним вектором своєї зовнішньої політики оголосили
євроінтеграцію з кінцевою метою вступом до Європейського Союзу. 21 березня 2014 року було
підписано політичну частину асоціації, а 27 червня – політичну. З 1 листопада вступило в силу
тимчасове застосування асоціації – до її повної ратифікації в рамках ЄС. Проблеми з процесом
ратифікації виникли через позицію Нідерландів, де було проведено референдум, на якому голландці
проголосували проти Угоди про асоціацію. Референдум мав лише дорадчий характер, але умови
асоціації були переглянуті і тільки після цього Нідерланди остаточно ратифікували Угоду 9 червня 2017
року. 22 травня 2017 року було завершено всі формальні процедури надання Україні безвізового
режиму з ЄС, який набув чинності 11 червня.
20. Еволюція взаємин Україна-НАТО.

Україна розбудовує відносини з НАТО на основі Хартії про особливе партнерство між Україною
та НАТО 1997 року і Декларації про доповнення Хартії про особливе партнерство (21.08.2009 р.),
Плану дій Україна-НАТО 2002 року, документа Україна-НАТО 2005 року «Поглиблення співпраці
Україна-НАТО: короткотермінові заходи», яким започатковано Інтенсифікований діалог щодо прагнень
України до набуття членства та відповідних реформ, а також у рамках Ради євроатлантичного
партнерств.
+Україна є єдиною країною-партнером НАТО, що бере участь у всіх основних поточних
миротворчих місіях під її проводом. Українські миротворці були залучені до виконання завдань у складі
Міжнародних сил безпеки в Косові, Тренувальної місії НАТО в Іраку, Міжнародних сил сприяння
безпеці в Афганістані (МССБ). Україна є учасницею антитерористичної операції НАТО «Активні
зусилля».
22-23 лютого 1992 року відбувся перший візит Генерального секретаря НАТО М.Вернера до Києва,
в ході якого Україна була запрошена до участі в Раді Північноатлантичного співробітництва. З того
часу почалися активні контакти і співробітництво з НАТО.
2 липня 1993 року Верховною Радою України затверджені «Основні напрями зовнішньої політики
України», де підкреслюється, що «в умовах зникнення блокового протистояння в Європі пріоритетного
значення набуває проблема створення загальноєвропейської структури безпеки на базі існуючих
міжнародних інститутів, таких як НБСЄ, РПАС, НАТО, ЗЄС. «Основні напрями» також визначили
Воєнну доктрину як документ, який реалізовуватиме «налагодження військово-політичного
співробітництва з іншими, насамперед сусідніми державами та міжнародними організаціями, зокрема
НАТО та ЗЄС».
Широкомасштабним співробітництво України з НАТО стало тільки після підписання Україною 9
лютого 1994 року Рамкового документа програми «Партнерство заради миру». 25 травня того ж
року Україна передала НАТО свій Презентаційний документ. В ньому визначені політичні цілі участі
України в програмі, заходи, які планується здійснити для досягнення цих цілей, а також сили і засоби,
що виділяються Україною для участі в ПЗМ.
14 вересня 1994 року перша Індивідуальна програма партнерства між Україною і НАТО була
офіційно схвалена на спеціальному засіданні Північноатлантичної Ради НАТО.
9 липня 1997 року в рамках саміту глав держав та урядів НАТО в Мадриді керівники НАТО та
Президент України Л.Кучма підписали «Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО».
Хартія зафіксувала політичні зобов’язання сторін на найвищому рівні розвивати «особливе та
ефективне» партнерство, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності та спільних демократичних
цінностей в Центрально-Східній Європі, а також стала основою для консультацій між НАТО і Україною
в контексті євроатлантичної безпеки і стабільності та в таких галузях, як попередження конфліктів,
врегулювання криз, підтримка миру і гуманітарні операції.
Наміри України щодо інтеграції в структури Північноатлантичного альянсу підтвердив Закон
України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року. У статті 8 Основних
напрямів державної політики з питань національної безпеки проголошено, що у зовнішньополітичній
сфері Україна провадить активну міжнародну політику з метою «… набуття членства у Європейському
Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і
стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних
Держав, а також іншими державами світу».
Ще більш конкретно наміри України щодо приєднання до НАТО було викладено у новій редакції
«Воєнної доктрини України», що була затверджена Указом Президента 15 червня 2004 року. У II
розділі — «Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини», перший абзац пункту 9-го «Умови
забезпечення воєнної безпеки України» викладено так: «Зміцнення довіри між державами, послідовне
зниження загрози використання військової сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції,
кінцевою метою якої є вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки».
· 4 квітня 2008 на підсумковій прес-конференції за результатами саміту у Бухаресті генеральний
секретар Яаап де Хооп Схеффер проголосив, що поза усякими сумнівами Україна і Грузія
приєднаються до НАТО. Також у рамках робочої Комісії Україна-НАТО українські керівники були
завірені, що НАТО хоче запросити Україну приєднатися до альянсу.
21. Еволюція відносин США з РФ в XXI ст.

У період холодної війни відносини між країнами носили характер протистояння. Незважаючи на це, з
приходом до влади «дипломатії перебудови» Михайла Горбачова відносини між двома супердержавами
зазнали змін, від суперництва перейшовши до партнерства.
З розвалом Радянського Союзу і закінченням протистояння між світовими гравцями на початку 90-х
тривала тенденція дружніх відносин. Російське керівництво дотримувалося демократичних ідеалів,
відмовлялося від пріоритету національних інтересів, при цьому розраховуючи увійти в західно-
демократичне суспільство.
31 січня - 1 лютого 1992 року президент Росії Борис Єльцин зробив перший візит до США в якості
президента незалежної України. Сторони обговорили проблеми розпаду СРСР, домовилися
продовжувати процес скорочення стратегічних ядерних озброєнь, співпрацювати в сфері
нерозповсюдження зброї масового знищення (ЗМЗ). Через рік президент США Джордж Буш відвідав
Москву.
Тим часом варто зауважити, що з розпадом СРСР Сполучені Штати стали найсильнішою державою,
що також призвело до однополярної системи світоустрою. Відмовившись в першій половині 1990-х
років від проведення активної зовнішньої політики, російське керівництво спокійно сприйняло
наростання американської присутності в Центральній і Східній Європі та в країнах пострадянського
табору. Також Росія вітала проголошену Білом Клінтоном у вересні 1993 року американську
зовнішньополітичну концепцію «розширення демократії». Іншими словами, теза «національний
інтерес» стає втраченим, аж до приходу до керівництва російського МЗС Євгена Примакова. Глава МЗС
віддавав перевагу тому, щоб пристосувати західні держави враховувати думку Росії, а також
погоджувати з нею всі серйозні рішення, які зачіпають її інтереси. У той же час США проводили
політику «нав'язування» своїх стандартів в якості загальносвітових.
Чергове протистояння довелося на початок 2000-х років. У відносинах між Росією і Сполученими
Штатами повністю відсутня взаємна довіра і здатність розуміти дії один одного. Розширення НАТО і
удар по Югославії, плани розгортання ПРО, а також катастрофічні наслідки економічної політики по
«рецептами» США до кінця 1990-х рр. призвели до глибокого і багатостороннього кризи між Москвою і
Вашингтоном.
Після трагедії 11 вересня 2001 року в США відносини країн змінилися. Росія на той час вже мала
багатий досвід в боротьбі з міжнародним тероризмом у своїй країні. У держав з'являється єдиний
інтерес до співпраці. В ході візиту Володимира Путіна в США в листопаді 2001 року глави держав
констатували, що жодна зі сторін не розглядає іншу як противника або джерела загроз. У той же час
вони підтвердили свою рішучість боротися з погрозами світу в XXI ст. Серед загальних небезпек такі,
як: тероризм, поширення зброї масового знищення, агресивний націоналізм, етнічна та релігійна
нетерпимість, регіональна нестабільність.
Знову ситуація змінюється в 2003 році, після того як Росія спільно з Францією і Німеччиною
фактично очолили «табір незгідних» з діями США щодо Іраку. В кінці 2004-го в російсько-
американських відносинах настало небувале «похолодання», пов'язане з подіями в Україні
( «Помаранчева революція»). Поступово основний список проблемних питань став збільшуватися. До
них можна віднести: допомога Росії Ірану в здійсненні ядерної програми, енергобезпека, ситуація в
Грузії, Україні та Палестині, а також розгортається Сполученими Штатами в Європі система
протиракетної оборони, «нав'язування» демократії в ряді близькосхідних країн, розгром Лівії і
"Арабська весна" .
На даний момент відносини між Росією і США можна зіставити з періодом холодної війни. Основна
криза була пов'язана з українським переворотом, вступом Криму до складу Росії, а також російської
військової операцією в Сирії. Також до цього списку можна віднести активну співпрацю Росії з
країнами Латинської Америки, які традиційно входять в зону інтересів США.
Традиційно, «похолодання» між країнами відбувається під час зіткнення інтересів у геополітичному
просторі. Аналогічну фазу вони зазнають і в даний час.
Взаємодоповнюючий союз Росії і Китаю базується на двох основних складових конкуренції в світі:
озброєння і економіка.
Росія, після розпаду СРСР і кризи 90-х років, змогла повернути собі позиції світової держави, що
знову призводить до багатополярної системи в світі і геополітичному протистояння світових арбітрів.
22. Еволюція зовнішньої політики КНР у 70-90-і p. XX ст.

Зовнішня політика КНР на межі 70-х — 80-х років залишалася зовні незмінною: тривала політика
"єдиного антигегемонистского фронту", проголошена ще за життя Мао Цзедуна. Позначилися тут,
мабуть, і інерція старого мислення, і особливості міжнародної ситуації навколо Китаю в кінці 70-х
років. Все ж між політикою "єдиного фронту" середини 70-х років і політикою "єдиного фронту" на
межі 70-х-80-х років існували значні відмінності.
На межі 70-х-80-х років найбільший розвиток (на відміну від середини 70-х років, коли ідеологія
переважала у зовнішній політиці КНР) отримав політико-стратегічний аспект курсу "єдиного фронту".
Проведення політики "єдиного фронту" дозволило Китаю за короткий період часу різко поліпшити
відносини з країнами Заходу. У грудні 1978 р. було опубліковано спільне китайсько-американське
комюніке про встановлення з січня 1979 р. дипломатичних відносин між двома країнами, в якому США
визнавали уряд КНР в якості єдиного законного уряду Китаю. У липні 1979 р. КНР і США підписали
угоду про торгівлю, яка передбачала створення міцної довготривалої основи для подальшого розвитку
двосторонніх торговельно-економічних зв'язків. Крім цього між двома країнами в кінці 70-х років був
підписаний ряд угод про співпрацю в галузі науки і техніки, культури, освіти, сільського господарства,
освоєння космічного простору і деяких інших областях. На рубежі 70-х-80-х років між представниками
двох країн різко активізувалися контакти по різних лініях і на різних рівнях, швидкими темпами зростав
обсяг торгово-економічних відносин: обсяг двосторонньої торгівлі зріс у період 1977-1982 рр. більш ніж
у 15,5 разів — з 391 млн. дол. у 1977 р. до 6,07 млрд. дол. у 1982 р.
Поліпшення відносин з США в значній мірі сприяло прогресу зв'язків Китаю з іншими розвинутими
капіталістичними країнами, і перш за все Японією, на яку частину китайського керівництва покладала
особливі надії у здійсненні модернізації. У 1978-1980 рр. між двома країнами були підписані угоди про
торгівлю, сприяння культурному обміну, наукове та технічне співробітництво, а також досягнуто ряд
інших угод і домовленостей. У серпні 1978 р. між КНР і Японією був укладений договір про мир і
дружбу. З кінця 70-х років на регулярній основі стали проводитися зустрічі керівників двох країн,
стабільно розвивалася торгівля, обсяг якої збільшився за період 1977-1981 рр. більш ніж у три рази —
до чверті всього зовнішньоторговельного обороту КНР.
23. Еволюція зовнішньої політики Російської Федерації.
Загалом: В 90х були готові співпрацювати з усіма – проєвропейська та проамериканська політика.
Рада Росія-НАТО, підтримка розширення НАТО та ЄС, отримання значної економічної допомоги із
Заходу. Не агресивна та не дуже активна зовнішня політика на пострадянському просторі, бо власні
проблеми – економічна криза+Чечня. На початку 2000х спроби конструктивної співпраці – допомога
Росії в боротьбі з тероризмом. Злам в 2007 році – Мюнхенська промова, російська критика ПРО,
критика розширення НАТО на Схід, критика «кольорових» революцій, російсько-грузинська війна.
Після приходу Обами перезавантаження – СНО-3, не завадили операції в Лівії. З 2013 року особливо
агресивна політика – на Близькому Сході, війна проти України, відкрита конфронтація з США та
НАТО.
ПО РЕГІОНАХ:
Пострадянський простір. Спочатку намагання повернути всіх під своє крило у якихось нових
форматах інтеграції, зокрема, СНД. Зрозуміли, що не вийшло. Тоді виробили дві стратегії – затягування
держав у свою орбіту під соусом нових інтеграційних проектів – Митний Союз, ОДКБ, ЄвраЗС
(намагання впливати на внутрішню політику інших); з тими, хто не хочуть в їхні інтеграційні проекти –
конфронтація. Створює навколо себе буферні зони нестабільності, «контрольованого хаосу», які
блокують рух тих країн (Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан) на Захід+забезпечують Росії контроль
або, як мінімум, важелі впливу на ситуацію в тих країнах. Найбільший конфлікт з Україною.
США. Загалом – в 90х роках підтримка нових незалежних держав, але разом з тим і орієнтація
на Росію, оскільки та була неагресивна, прагнула активно співпрацювати з ЄС та НАТО, підтримувала
їх розширення, а до того ж і сиділа на їхніх кредитах. Після терактів 11 вересня, вторгнення в
Афганістан та Ірак – більш прагматична політика, співпраця. Друга половина 2000х – проблеми у
відносинах з Росією, відносини все погіршуються й погіршуються, як противагу їй починають більше
допомагати таким країнами, як Україна, Грузія, Азербайджан. Зараз – фактично активна конфронтація
з Росією, тиск на неї у питаннях України та Сирії.
НАТО. В 90х співпраця, в перші половині 2000х також співпраця. Потім проблеми з
розміщенням ПРО в Європі та з розширенням НАТО на Схід. Початок конфронтації, яка все більше
нарощується, особливо після початку війни в Україні
ЄС. В 90х роках співпраця, в першу чергу потребували економічної підтримки європейців. Влада
була проєвропейською, хотіла в майбутньому побудувати єдину Європу від «Атлантики до Уралу».
Разом з цим, саме в цей період Європа була посаджена на російську газову голку. В 2000х загалом
конструктивні відносини, час від часу – газовий шантаж, активно виступає проти євроатлантичної
інтеграції України і через це тисне на Францію та Німеччину. Гарні стосунки з багатьма державами ЄС,
налагоджені економічні зв’язки (Німеччина, Італія, Угорщина, Болгарія, Греція, Франція, Чехія і тд).
Після початку війни в Україні прагнуть налагодити відносини з ЄС, які зіпсувалися через санкції і тд.
Китай. В 90х роках період налагоджування відносин після конфронтації КНР та СРСР. Але тоді
РФ ще була звернена більше до Заходу. Путін починає активно розвивати цей напрямок. Тепер Росія
розглядає КНР як свого основного союзника у протистоянні із Заходом, іде на всілякі економічні
поступки йому. БРІКС і ШОС.
Одіозні режими. Протягом всього часу РФ підтримує одіозні режими, які конфронтують з США
та знаходяться в міжнародній ізоляції. Разом з тим ці режими часто стають опорами російського впливу
в регіоні. Венесуела, Куба, Іран, КНДР, Сирія, Лівія, Ірак. Іноді РФ «здає» своїх «союзників», як
відбулося з Лівією та Іраком. В основному так стається в періоди потепління відносин Росії із Заходом.
Близький Схід. Останнім часом РФ дедалі більше цікавить цей регіон, в тому числі на фоні
падіння впливу США хочуть зайняти вакуум сили. Розігрують «многоходовочки» з Іраном та Сирією.
24. Еволюція зовнішньої політики США в постбіполярний період.

В 90х роках – забезпечення свого лідерства у світі, відіграє ключову роль в облаштуванні світу після
«холодної війни». У 1993 р президент Б. Клінтон представив нову американську «Стратегію
національної безпеки за допомогою залучення і розширення», що отримала назву «доктрина
Клінтона» – стала продовженням курсу попередників на будівництво Pax Americana. Сприяє процесу
євроатлантичної інтеграції. Головна роль в урегулюванні югославського питання.
Після терактів 11-09 головне питання зовнішньої політики – боротьба з тероризмом.
Відповідно, співпраця з усіми, хто може допомогти у цьому. «Доктрина Буша» – єдиний вихід з
ситуації, що склалася - поширення свободи по всій планеті, Буш, по суті, обґрунтував ідею
американського втручання. 1 травня 2001 року президент Дж. Буш заявив про намір США вийти з
Договору по ПРО незалежно від позиції Росії і КНР. Особливе місце стала займати доктрина «зміни
режимів». У посланні Конгресу 29 січня 2002 р Дж. Буш заявив про наявність «осі зла» - диктаторських
режимів, які співпрацюють з терористичними організаціями і можуть передати їм ОМП. Китай як
конкурент номер 1 серед держав.
З приходом адміністрації Б. Обами в міжнародний обіг увійшов термін «перезавантаження».
Це поняття достатньо різнопланове, зокрема, мова йде про перегляд відносин з Рсією, з азіатським
світом, з країнами Латинської Америки. Якщо Буш сподівався на силу Америки, то Обама робить
ставку на здатність вибудовувати коаліції і ставати їх лідером. Структура сучасних міжнародних
відносин визначається за формулою: одна глобальна держава (США) плюс кілька центрів впливу. З 2013
– конфронтація з Росією.
По напрямкам:
 Європа. Підтримка євроатлантичного процесу, ЄС – основний союзник на континенті.

Розміщення ПРО в Європі, розширення НАТО на Схід, підтримка розширення ЄС. Ця політика загалом
була незмінна до приходу Трампа. Він довго не підтверджував відданість США 5ій статті Статуту
НАТО. Європейці теперь кажуть, що вони повинні брати самі відповідальність за свою безпеку.
 Росія й пострадянський простір. Дивитись питання №77
 Китай. Співпраця через суперництво та взаємозалежність в принципі не змінюється.
 Міжнародний тероризм. Ворог №1 США у світі. Тут ключові моменти – інтервенція в
Афганістан, полювання за бен-Ладеном, операція проти ІД, боротьба з Хезболлою, Талібаном. Парадокс
в тому, що часто США фінансують або підтримують радикальні організації в боротьбі з диктаторами чи
неугодними режимами, а потім ці радикали стають міжнародними терористами і повертають свою
зброю проти США.
 Режим ядерного нерозповсюдження. Один з пріоритетів зп США, намагаються його зберегти.
Тому жорстка реакція на ядерну програму Ірану+проблема з КНДР
 Перська затока. Конфлікт з Іраном та Іраком. Інтервенція в Ірак. Обама спирався на сунітський
блок, як на єдину силу. Трамп спирається на Саудівську Аравію та ОАЕ.
 Близький Схід загалом. Тут головне знову-таки – ув’язування в Ірак. Боротьба та скинення
режиму Каддафі в Лівії. Війна з Асадом. Союзницькі відносини з Єгиптом та сунітськими країнами
Перської затоки.
 Ізраїль. Також один з головних союзників США в регіоні, таким був завжди, хоча іноді бувають
похолодання, зокрема, коли Обама не блокував антиізраїльські резолюції в ООН.
 Налагоджування відносин, пошук нових союзників. Обама почав іти на зближення та деякі
поступки у відносинах з давніми ворогами, зокрема, Куба, Іран. Також почав здобувати нових
союзників в регіонах – Індія, В’єтнам.
25. Женевські угоди щодо врегулювання афганської проблеми.

Переговорний процес: тривав із 1982 по 1988 рр. у 7 раундів. Спочатку відбувався через
особистого представника Генсека ООН Д.Кордовеса. Пакистанську сторону представляв МЗС Якуб
Хан (до листопада 1987), Афганську - МЗС Шах Мухамад Дост і Абдул Вакіль (із грудня 1986 року).
Пакистан навмисне затягував переговори. Афганська та Пакистанська сторона ні разу не поговорила
напряму, делегації зустрілися аж для підписання заключного тексту угоди.
Підписанти: за ДРА - Абдул Вакіль, за ІРП - З.Нурані, за СРСР Е.Шеварднадзе, за США -

Дж.Шульц.
Підписані 14 квітня 1988р., набули чинності 15 травня 1988 року. Угоди складаються з ряду
договорів:
 Двосторонній договір між Афганістаном та Пакистаном щодо принципів двосторонніх
відносин, зокрема, невтручання у внутрішні справи одна одної, не сприятиме повстанцям та
сепаратистським групам на територіях одна одної та не даватиме притулок таким групам із метою
здійснення підривної діяльності. + не було проведено чіткої делімітації кордону, сторони просто
зобов'язувалися не порушувати кордони одна одної.
 Декларація про міжнародні гарантії, підписана СРСР та США, у який вони зобов'язувалися
поважати принципи вищезгаданої угоди.
 Двосторонній договір Пакистану й Афганістану щодо добровільного повернення афганських
біженців (тут проблема полягала в тому, що багато афганських біженців вже не хотіли повертатися на
Батьківщину).
 Договір про врегулювання ситуації в Афганістані, підписаний Афганістаном і Пакистаном та
США й СРСР в ролі гарантів + Меморандум взаєморозуміння. У договорі був прописаний процес та
терміни виведення радянських військ з Афганістану, а саме зобов'язання вивести війська протягом 9
місяців у два етапи - із 15 травня по 15 серпня 1988 та з 15 листопада 1988 по 15 лютого 1989 року.
Так і сталося.
Головною проблемою було те, що моджахеди не були стороною угоди та відразу відмовилися
виконувати її положення щодо припинення вогню та переговорів.
В результаті після виводу радянських військ Афганістан продовжив бути нестабільним, тривала
громадянська війна, в результаті якої моджахеди остаточно перемоги комуністів і скинули їхній уряд.
Була проголошена Ісламська Республіка Афганістан на чолі з Моджаддеді у 1992 році. Свої
повноваження склав Наджибулла, який до цього був президентом з 1986 року.
26. Завершення "холодної війни" та блокового протистояння.
Поворот в американо-радянських відносинах відбувся з приходом до влади Горбачова та його
«нового політичного мислення».
Саміт в Женеві. Перша зустріч Горбачова та Рейгана, що відбулася 19-21 листопада 1985р. По
суті – знайомство голів держав. Для СРСР основне питання – скорочення гонки озброєнь, для США –
більш широкий спектр, в тому числі права людини, регіональні конфлікти і тд. Було прийнято спільну
заяву про недопущення ядерної війни, відмову від добивання військової переваги, бажання скоротити
стратегічні наступальні озброєння. СРСР зобов’язались сприяти вирішенню регіональних конфліктів, в
тому числі в Афганістані. Було підписано Угоду щодо контактів й обмінів у сфері науки, освіти та
культури.
Саміт в Рейк’явіку. 15-16 жовтня 1986р. Камінь спотикання – програма СОІ, від якої Рейган не
хотів відмовлятися. Але було досягнуто принципової домовленості про необхідність підписання
договору РСМД. Остаточної угоди було досягнуто під час візиту Шевернадзе до Вашингтону в 1987.
Вашингтонська зустріч. 7-10 грудня. 10 грудня договір РСМД було підписано. Умови дивитись
в питанні №2. Також домовилися про дотримання договору про ПРО та про ліміт боєзарядів в
майбутньому договорі СНО.
14 квітня 1988р. підписано Женевські угоди щодо Афганістану.
Московський саміт та зустріч в Нью-Йорку. Конкретних результатів не було досягнуто, в США
передвиборчий період, домовились про продовження діалогу. В Нью-Йорку відбулось знайомство
Буша-старшого і Горбачова.
Прихід до влади в США Буша-старшого, проголошення стратегії післястримування.
Виведення радянських військ з Афганістану. 15 лютого 1989р.
Зустріч на Мальті. 2-3 грудня 1989 р. Оголосили про завершення «холодної війни». Не було
підписано жодних документів, але домовились про співпрацю в галузі роззброєння, вирішення
регіональни конфліктів.
Революції в країнах ОВД в 1989-1990рр. Ці революції спричинили повалення комуністичних
режимів в Польщі, Чехословаччині, Румунії, Угорщині і тд, переорієнтацію цих держав на Захід та їх
подальший вихід з ОВД.
Вашингтонський саміт 31 травня-1 червня 1990р. Обговорювалась проблема об’єднання
Німеччини, де СРСР пішли на поступки.
Підтримка Радянським Союзом «Бурі в пустелі». СРСР утримались при голосуванні за резолюцію
РБ ООН, що дозволяла операцію, таким чином давши на неї зелене світло.
Підписання СНО-1. Дивитись питання №2
Конференція з Близького Сходу в Мадриді. Дивитись питання №3.
Отже, з одного боку зближення позицій США та СРСР, «нове політичне мислення» Горбачова та
стратегія післястримування Буша-старшого, конкретні результати в переговорах по скороченню
озброєнь та врегулюванню регіональних конфліктів сприяли завершенню «холодної війни», а падіння
комуністичних режимів в Центральній та Східній Європі та наступний розпад ОВД завершили блокове
протистояння на континенті.
27. Iніціатива «Один пояс

 Перша геостратегічна теорія зовнішньої політики КНР («Квазі-геополітика Мао Цзедуна»)
передбачала оборону узбережжя, друга («Мікрогеополітика Лю Хуацина») – струмування на лінії
островів, а сучасна («Справжня геополітика» від 2000 року) є змішаною моделлю перших двох – КНР
потребує активної політики одночана суші та морі. «Суходол»: Центральна Азія, Росія та Середній
Схід. «Море»: Південно-Східна Азія, Індійський океан, південна частина Тихого океану та Близький
Схід.
 «Один пояс – один шлях» (OBOR) – китайська grand strategy від 2010 року в рамках третьої
парадигми.
 Інвестиції ініціативи становлять 3-6 трлн $, з яких китайських до 2,5 трлн $, що становить
близько 1,5-2% ВВП КНР. e.g. на план Маршала припадало близько 2% ВВП США. Тож, для держав-
партнерів OBOR може стати «борговою пасткою». Інструмент легітимізації проекту – Азійський банк
інфраструктурних інвестицій.
 OBOR є економічним проектом, однак має важливу політичну складову – лояльність. Азія та
Африка – найвигідніші регіони з точки зору створення нових ринків. Саме тому зросла питома вага
китайських інвестицій до держав-партнерів OBOR. Двосторонні рамкові угоди описують ареал
учасників: стратегічні партнери – РФ, Казахстан, Туреччина та Пакистан; форпости – Шрі-Ланка,
М’янма, Таїланд, Непал (співучасник); «нові можливості» – Боснія і Герцоговина, Сербія та Португалія.
 OBOR у перспективі трансформує регіональний простір: доступ в середині євразійського
суходолу (контроль КНР та ключових стратегічних партнерів); морський периметр має розвинуті
передові рубежі оборони (по периметру всієї Євразії).
 Військово-політичне протистояння між США та КНР.
 США: укріплення союзів з Японією, Австралією; захист Тайваню; «квартет» –
США, Японія, Австралія, Індія; логістичні угоди з Індією, Індонезією, Філіппінами, Малайзією.
 КНР: військове співробітництво з РФ та Пакистаном; логістичні угоди з М’янмою,
Пакистаном, Шрі-Ланкою; воєнно-морська база КНР в Джибуті.
 Отже, ефект китайської grand strategy OBOR: новий міжнародний регіон «Велика Євразія»;
системна економічна залежність партнерів від КНР; регіональна гегемонія КНР; військова конфронтація
з США, адже східна півкуля поступово стає зоною OBOR.
28. Iнтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та ї діяльність.

Держави Південно-Східної Азії до cтворення АСЕАН брали участь у інтеграційних об’єднаннях, де
основний внесок належав державам поза межами даного регіону. Так, у 1947 р., коли була створена за
сприянням ЕКОСОР Економічна комісія для Азії та Тихого океану для відновлення післявоєнної
економіки, Філіппіни і Таїланд одразу стали її членами (у 1974р. була перейменована як Економічна та
соціальна комісія для Азії та Тихого океану – ЕСКАТО – і відповідно займалася соціальними аспектами
розвитку). Інші держави ПСА приєдналися дещо пізніше (у 50-60х рр.;Бруней - у 1985р.). У 1950 р. 7
держав-членів Британської Співдружності стали засновниками Плану Коломбо зі спільного
економічного розвитку Південної та Південно-Східної Азії – міжнародної організація, мета якої також
полягала в наданні економічної допомоги державам регіону (з 1977р. займалася ще й соціальними
проблемами). Лаос приєднався одразу в 1951р. (якраз тоді організація вступила в силу), інші держави
ПСА – пізніше.
Дані організації були ефективні в покращенні повоєнного економічного становища, але не сприяли
інтеграції держав самого регіону ПСА.
Бангкокська декларація про створення Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) була
підписана 8 серпня 1967 року в Банкоку (Таїланд) заступником прем’єр-міністра Малайзії та
міністрами закордонних справ Індонезії, Філіппін, Сінгапуру і Таїланду. Нині АСЕАН налічує 10
держав-членів: Бруней приєднався 8 січня 1984р., В’єтнам – 28 липня 1995р.,Лаос і М’янма – 23 липня
1997р. і останньою приєдналася Камбоджа – 30 квітня 1999 р. Спочатку успіх даної організації був під
сумнівом. На той час регіон ПСА іменували ,,Балканами Азії’’: конфронтація між Індонезією та
Малайзією за Північній Калімантан завершилася лише в 1966 р.; Сінгапур вийшов зі складу Малайзії у
1965 р.; В’єтнамська війна була в розпалі; до того ж відчувалися релігійно-культурні
відмінності.Організація створювалася створювалася спочатку для подолання комуністичної загрози в
ПСА.Не враховуючи невдалий досвід Асоціації Південно-Східної Азії (АСА) 1961р. та МАФІЛІНДО
1963р., АСЕАН – перша регіональна організація, яка була заснована виключно азійськими державами
без втручання США чи європейських держав.
Цілі створення АСЕАН були визначені у зазначеній Бангкокській декларації 1967 року:
1)прискорити економічне зростання, соціальний прогрес та культурний розвиток, спільними
зусиллями досягти миру та процвітання в регіоні ПСА;
2)сприяти активній співпраці та взаємодопомозі на основі спільних економічних, соціальних,
культурних інтересів, а також в технічній, науковій та адміністративній галузях;
3)сприяти миру в регіоні та стабільності, дотримуючись справедливості і законності у відносинах
між державами, а також Статуту ООН;
4)допомагати у підготовці кадрів і проведенні освітніх досліджень, а також у галузі професійно-
технічного навчання;
5)сприяти дослідженню Південно-Східної Азії;
6)співпрацювати задля ефективнішого введення сільського господарства та використання
промислового потенціалу, розширення торгівлі (у т.ч. покращення транспортних систем);
7)підтримувати тісну та взаємовигідну співпрацю з міжнародними та регіональними організаціями,
що мають подібні цілі та завдання, і вивчати можливості тіснішого співробітництва з ними .
У листопаді 1971 року в столиці Малайзії глави держав-учасниць підписали Куала-Лумпурську
декларацію про зону миру, свободи і нейтралітету (ЗОПФАН), де висловили бажання мирної співпраці
в регіоні ПСА задля покращення економічного становища в кожній країні та висловили бажання
протидіяти залученню у Холодну війну. Також всі держави визнавали загрозу з боку Китаю, уряд якого
підтримував антиурядові сили у ПСА.
На першому саміті (лютий 1976р.) було схвалено рішення про створення зони преференційної
торгівлі. Декларація згоди АСЕАН 1976р. зобов’язувала держави-члени забезпечувати харчовими
продуктами та енергоресурсами один одного. Угода про преференційні режими набула чинності у
1977р. і визначила основні напрямки поступової торговельної лібералізації, заклала договірно-правову
базу щодо виробничої кооперації. Декілька подій прискорили підписання даної угоди. У 1972-73 рр.,
коли світ сколихнула нафтова криза, Філіппіни та Таїланд зазнали серйозних економічних втрат тоді, як
Індонезія та Малайзія були постачальниками енергоресурсів.
Угода про створення зони вільної торгівлі (АФТА) була підписана на четвертому саміті АСЕАН у
Сінгапурі в січні 1992 р.(ініціював Таїланд у 1991р.). Держави-члени хотіли залучити іноземні
інвестиції та торговельних партнерів у регіон; підвищити конкурентоздатність на основі ліквідації
торговельних бар’єрів; досягти економічної ефективності АСЕАН в світовому економічному просторі
та виробничої диверсифікації. Угода не враховувала пункти, які стосувалися практики застосування
антидемпінгового та компенсаційного мита.Режим загальних ефективних преференційних тарифів
(СЕПТ) – механізм АФТА, який почав функціонувати в січні 1994р. У жовтні 1998 року була підписана
Угода про формування Інвестиційної зони АСЕАН(ASEAN Investment Area – AIA) для створення більш
прозорого і ліберального режиму, який повинен заохочувати інвестиції як з держав-учасниць АСЕАН ,
так і з інших країн, а також збільшити конкурентоздатність економік держав-членів зони шляхом
поступового зменшення або усунення інвестиційних бар’єрів і правил, що заважають руху
інвестиційних ресурсів та реалізації інвестиційних проектів в рамках АСЕАН; створити імідж АСЕАН
як найбільш привабливої інвестиційної зони.
На саміті 2003 р. в Балі держави-члени АСЕАН підписали Декларацію згоди (Балійську згоду ІІ),
яка підтвердила умови документу ,,Бачення АСЕАН 2020’’ і принципи Договору 1976 року. Завданнням
було проголошено створення Економічного товариства АСЕАН(АЕК) до 2020 р. на зразок
Європейського економічного співтовариства з метою створення конкурентоздатної регіональної
економіки; подолання соціально-економічного розриву між державами-учасницями; цілковитої
інтеграції АСЕАН в глобальну економіку; забезпечення вільного руху послуг, товарів, трудових
резервів; залучення інвестицій в регіон.
Организационная структура АСЕАН
Съезд глав правительств представляет собой высший орган принятия решений в АСЕАН, проводятся
также тринадцать отраслевых министерских встреч, включая ежегодные съезды министров
иностранных дел и министров экономики. Секретариат АСЕАН, возглавляемый генеральным
секретарем, расположен в Джакарте.
Безпека
У липні 1994 року держави АСЕАН запропонували створити новий формат регіонального
співробітництва – Регіональний форум АСЕАН – у складі держав АСЕАН(В’єтнам і Лаосу також,
хоча тоді вони ще не були членами асоціації),КНР,ЄС,РФ, Папуа-Нової Гвінеї для обговорення та
вирішення проблем безпеки. Перша зустріч відбулася у липні 1994 року в Бангкоку, на якій були
визначені наступні цілі: стимулювати конструктивний діалог щодо політичних проблем і проблем
безпеки; створення механізму превентивної дипломатії в Азійсько-Тихоокеанському регіоні,
запобігання та врегулювання конфліктів; здійснення заходів довіри між державами-учасницями . Всього
відбулося 27 таких зустрічей у рамках АРФ, остання – в серпні 2017 р. в Манілі(Філіппіни). Наразі
основним документом є ,,Бачення АРФ до 2020 року’’ ,затверджений у липні 2009 року на 16-тому
форумі . План дій щодо його втілення був затверджений на 17-му форумі в липні 2010 . У документі
зазначалося, що АРФ – головний механізм у формуванні регіональної безпеки. На сьогодні членами
АРФ є 26 держав і ЄС(партнер АСЕАН): 10 держав-членів АСЕАН, 9 держав-партнерів АСЕАН( КНР,
Австралія, Канада, Індія, Японія, Нова Зеландія, США, РФ, Республіка Корея), інші – Бангладеш,
Монголія, Пакистан, Шрі-Ланка, Східний Тимор, КНДР; Папуа-Нова Гвінея має статус спостерігача.
Наразі АРФ відіграє другорядну роль, на себе безпекову ініціативу рада міністрів оборони країн
АСЕАН – РМОА –плюс . Первое совещание министров обороны прошло в октябре 2010 г. в столице
Вьетнама – Ханое. На совещании присутствовали десять министров обороны стран–членов
Ассоциации, а также восемь министров обороны стран– партнеров по диалогу, а именно: Австралии,
Китая, Индии, Японии, Республики Корея, Новой Зеландии,России и Соединенных Штатов.
Усвідомлення ядерної загрози, яка походить від КНДР, 95 рік підписаний а 97 набув чинності
Договір про ств. В ПСА зони, вільної від ядерної зброї В декабре 2008 года государства-члены
приняли в этом году на четырнадцатом совещании АСЕАН в Таиланде план создания Сообщества
политической безопасности. На первом совещании Совета Сообщества политической безопасности
АСЕАН, состоявшемся 10 апреля 2009 года в Паттайе, Таиланд, обсуждались пути продвижения вперед
в вопросе о зоне, свободной от ядерного оружия, в Юго-Восточной Азии.
Борються з тероризмом. У травні 2011 набула чинності нова конвенція щодо боротьби з тероризмом.
29. Ipано-іракська війна.

Хронологічні рамки: 1980-1988 рр.
Причини:
Із боку Ірану - ідеологічні. Іран після революції оголошує себе Ісламською республікою, у той час як
паралельно в Іраку до влади приходить не релігійна партія Баас. Шиїтські бойовики здійснили замах на
прем'єра Іраку, Іран ініціював низку прикордонних сутичок, у тому ж числі порушував повітряний
кордон Іраку.
Із боку Іраку:
 Садам Хуссейн хотів збільшити власний політичний вплив у регіоні;
 бажання заволодіти нафтовими ресурсами Ірану;
 здобути ширший доступ до Перської затоки;
 недооцінювання супротивника: Іран скоротив власну армію після революції, багато
досвідчених генералів було усунуто з політичних міркувань, країна все ще була нестабільною, тим не
менш саме пореволюційний патріотизм дозволив Ірану в майбутньому чинити опір;
 ставка на те, що революційний уряд Ірану не здобуде підтримки у зовнішніх союзників.
Хід подій:
I етап (осінь 1980-літо 1982 рр.): Ірак анулює Алжирські угоди (розподіл кордону) та Договір 1975
року 17 вересня 1980 року, а 22 вересня відбувається вторгнення на територію Ірану. Війна переважно
оборонна для Ірану.
II етап (літо 1982-1984 рр.): після звільнення Хорремшехру у травні 1982 року стратегічна ініціатива
переходить до Ірану. Хуссейн навіть пропонує Ірану мир, але той відхиляє пропозицію. У 1984 році
розгортається танкерна війна.
III етап (1985-1987 рр.) - позиційна війна на виснаження. Зброю Іраку постачали СРСР, Франція,
Китай, Чехословаччина, Польща, Бразилія, Єгипет (у порядку спадання). Станом на 1987 рік в Ірану вже
фактично не лишилося бронетехніки, Ірак же навпаки бомбардує територію Ірану в липні 1988 року,
застосовує хімічну зброю проти цивільних, тому Хомейні погоджується на перемир'я.
Врегулювання: 20 серпня 1988 року Іран погоджується на резолюцію ООН №598 (від 20 липня
1987). Але Ірак надалі веде бойові дії, тож ООН відправляє на ірано-іракський кордон миротворчу
місію для підтримки режиму припинення вогню, яка залишається там до 1991 року. По суті Ірак
погоджується на умови перемир'я лише у вересні 1990, коли необхідно було відвести війська для участі
у інтервенції в Кувейт. Не останню роль зіграло припинення підтримки США Ірану після Іран-контрас
та загальна розрядка американсько-радянських стосунків, неможливість Ірану та Іраку грати на
блокових протистояннях.
Наслідки:
 загострення безпекової ситуації навколо Перської затоки, перенесення стратегічних акцентів з
арабо-ізраїльського конфлікту на схід. У свою чергу напруга в арабо-ізраїльських стосунках
послабилась;
 зміцнення співробітництва в рамках РСАДПЗ;
 збільшення військової могутності Іраку через численні поставки зброї;
 продовження дипломатичної ізоляції Ірану;
 збільшення присутності іноземних військ у регіоні.
30. Iсламська держава міжнародних відносинах.
Перші паростки – 1999 рік, засновано під назвою «Джамаат ат-Таухід валь-Джихад». 2004 року
доєдналися до Аль-Каїди. У 2006 році – декларування Ісламської держави в Іраку. 2013 – претензії на
території Леванту. . На початку 2010-х починається сходження ІДІЛ. Головні причини:
 Вакуум сили, що утворився в Іраку після вторгнення США в 2003 році. Він ще збільшився після
виводу в 2011 році звідти американських військ, що спричинило послаблення центрального уряду
 Фінансування Кувейтом, Саудівською Аравією та Катаром. При цьому не факт, що це робили
уряди, але однозначно робили впливові приватні особи з цих держав. Фінансували, бо є прихильниками
ісламського фундаменталізму та намагаються через різні радикальні групи впливати на внутрішню
політику інших мусульманських держав.
 Зростання популярності ісламського фундаменталізму, що особливо проявило себе під час
«Арабської весни», коли згодом керівництво протестами перебрали на себе саме радикальні
мусульманські лідери.
 Фінансові ресурси, які вони здобули на захопленій території, в першу чергу – родовища нафти
Ядро ІДІЛ на початку складали колишні офіцери армії Саддама Хусейна, які були ув’язнені,
познайомилися в тюрмах та потім були звільнені або визволені. Потім почали долучатися різні
радикальні ісламісти, багато тих, хто боролися проти Асада. +ІДІЛ нападала на тюрми і звільняла
в’язнів, які поповнювали її ряди.
Основні події:
 Кінець 2013 – захоплюють Ракку, яка стає їх «столицею»

 2014, лютий 3 – порвали зв’язки з «Аль-Каїдою»
 2014 – активний наступ на півдні Сирії та півночі Іраку. Захопили Мосул, Пальміру, Тікрит (біля
Багдаду), Фаллуджу
 2014 – проголошення світового халіфату, переназвались на «Ісламська Держава», без Іраку та
Леванту
 2014, листопад – претензії на території в Лівії, Єгипті, Алжирі, Саудівській Аравії, Ємені.
 Вересень 2014 – початок операції міжнародної коаліції проти ІД, повітряні удари
 Вересень 2014 – вторгнення ІД в сирійський Курдистан, перші поразки терористів.
 2014-2015рр – череда воєнних поразок ІД, вони втрачають території
 2015 – претензії на території в Пд.Азії, Північному Кавказі.
 2015р – початок міжнародного тероризму ІД – теракти в Парижі, Ніцці, Брюсселі, потім знову
в Парижі, в Берліні, в Лондоні, Манчестері і тд
 Вересень 2015 – операція Росії, офіційна ціль – знищення ІД
 Серпень 2016 – операція Туреччини, офіційна ціль – знищення ІД
 Зараз іде наступ по всім фронтам проти ІД, терплять поразки
Штаб-квартири: Баакуба (2006-2013), Ракка (2013-2017), Меядін (з 2017)
31. Концептуальні засади і головні напрями зовнішныої політики незалежної України.
Документи, що регулюють або регулювали зовнішню політику:
· Конституція України
· Постанова ВР про «Основні напрями зовнішньої політики України» 1993
· Закон України «Про основи національної безпеки України» 2003
· Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» 2010 (зі змінами в 2014 та 2015)
Основні напрямки зовнішньої політики України:

· Росія. Спочатку визнання один одного, намагання Росії затягнути Україну до нових форматів
інтеграції, зокрема, СНД. Відмова України повноцінно брати в них участь. Конфлікт по Криму в 1993
році – невтручання Росії. Проблеми кордону та чорноморського флоту. Підписання в 1997 році угоди по
чорноморському флоту та договору про партнерство і співробітництво. Конфлікт щодо о.Тузла в 2003
році. Підтримка Росією Януковича та Партії регіонів під час Помаранчевої революції, спонукання їх до
сепаратистських тенденцій після перемоги революції. Напружені стосунки під час президентства
Ющенка, зокрема, газові війни 2005 та 2008-2009 рр. Підписання Тимошенко кабального газового
договору в 2009 р. Прихід до влади Януковича в 2010 та намагання налагодити стосунки, підписання
Харківських угод. Декларація Януковичем прагнення України приєднатися до Митного Союзу в якості
спостерігача. Торгівельна війна через вихід на фінішну пряму переговорів України щодо Угоди про
асоціацію. Євромайдан, анексія Криму, війна.
· Європейський Союз. Дивитись питання №6.
· США. Спочатку досить проблемні відносини, тиск США щодо ядерної зброї, підписання
Будапештського меморандуму. Поліпшення відносин при Кучмі та Клінтоні, підписання Хартії
партнерства, дружби та співробітництва, взаємні візити Кучми та Клінтона, створення комісії Гор-
Кучма (Гор – віце-президент США). Розчарування США в Україні під кінець 90х через відсутність
реформ, антидемократизм Кучми. Ще більше підірвали відносини вбивство Гонгадзе та збиття літака
Ту-154, Київ фактично попав в неоголошено дипломатичну ізоляцію США. Потепління відносин при
Ющенку та Обамі, хоча Київ і не зміг добитися тиску США ні Німеччину та Францію з тим, щоб вони
не заблокували ПДЧ (План Дій Членства) НАТО для України. Похолодання відносин після приходу до
влади Януковича. Підтримка США Євромайдану. Орієнтація України на США після Євромайдану,
підтримка Америкою Україні у війні з Росією, чітка позицію по Донбасу та Криму, санкції проти Росії.
Намагання України залучити США до більш активної участі у врегулюванні кризи. Час від час
з’являються розмови щодо бажання України отримати статус основного союзника США поза НАТО.
· НАТО. Приєднання до програми «Партнерство заради миру» в 1994 році, участь у всіх
миротворчих операціях НАТО. Підписання Хартії про особливе партнерство в 1997 році. 1998 рік –
оголошення Кучмою курсу на євроатлантичну інтеграцію, ціль – вступ до НАТО. 2002 рік – ухвалення
плану дій Україна-НАТО. При Ющенку активна робота України з отримання ПДЧ, що було
заблоковано на Бухарестському саміті в 2008 р. Німеччиною та Францією. Після приходу Януковича
Україна відмовляється від курсу на інтеграцію в НАТО, закріплюючи в законі свою позаблоковість.
Після перемоги Євромайдану відновлюється курс на інтеграцію в НАТО, про що неодноразово заявляли
найвищі українські урядовці, в тому числі президент, було внесено поправки до закону про Основні
засади внутрішньої та зовнішньої політики, що скасували позаблоковість. 8 червня 2017 року Верховна
Рада законодавчо закріпила курс України на вступ до НАТО.
· Країни-сусіди. Партнерські відносини з Польщею, хоча є і певні конфлікти, в основному на
грунті історії. Польща вважається основним адковатом України в ЄС. Складні відносини з Угорщину,
зокрема, через націоналістичний уряд останньої, що просуває ідею автономії угорців в Закарпатті. До
певного часу складні відносини з Румунією, які почалися з чистого листа в 2015 році. Прагматичні
відносини з Білоруссю, що засновані більше на економічному інтересі, а тепер і на бажанні утримати
Білорусь від активної участі у війні, шляхом надання своєї території російським військам і тд.
Прагматичні відносини з Молдовою, засновані на економічному інтересі, але водночас і інтерес в
урегулюванні придністровського питання. Тут варто згадати «план Ющенка» та участь України у
форматі 5+2.
· Пострадянський простір. Загалом – відносини, засновані на економічному інтересі, але і
намагання позиціонувати себе як противагу Росії в регіоні. Головна ініціатива – ГУАМ, яка була забута
раніше, але відновлена у 2017 році (було проведено зустріч прем’єр-міністрів).
· Треті країни. Відносини грунтуються в основному на економічному інтересі. Окремо варто
виокремити Канаду (діаспора, дуже активно завжди підтримують Україну, є зона вільної торгівлі),
Туреччину (питання татар та співробітництва в чорноморському регіоні), Китай (великий економічний
гравець, зацікавлений в інвестиціях в Україну), арабські країни (важливий ринок збуту для української
продукції ВПК).
32. Корейська проблема та міжкорейський діалог.

В 1910 році Японія перетворила Корею на свою колонію й управляла нею до поразки у Другій
світовій війні. 1945 США і СРСР - договір про тимчасове управління країною - сформувалися уряди
КНДР і РК. Південь – США – антикомуністичний уряд. Північ – СРСР – комуністи. Антигітлерівська
коаліція пропонувала, що через деякий час Корея має об'єднатися, однак в умовах початку Холодної
Війни США і СРСР так і не змогли домовитись про деталі об'єднання, тому у 1947 році ООН прийняла
відповідальність за майбутнє Корейського півострова на себе. В 1948 році були проголошені Республіка
Корея (РК) і Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР).
Лі Син Ман і Кім Ір Сен не приховували своїх намірів об'єднати країну. Приняті у 1948 році
Конституції РК і КНДР проголосили, що метою кожного з двох урядів було розповсюдження своєї
влади на всю територію держави. Столицею Південної Кореї вважає себе Сеул, а Пхеньян вважався
тимчасовою столицею, у котрій вищі органи влади КНДР знаходились би лише до «визволення» Сеула.
З 1949 Кім Ір Сен просив у СРСР допомогу у повномасштабному вторгненні в РК. Він підрахував, що
лівий тимчасовий уряд в РК не користується популярністю і наступ військ Корейської Народної Армії
призведе до масового повстання, у ході якого жителі РК разом з ними скинуть Сеульський режим.
Обидві держави розпочали підготовку до об'єднання півострова силою+ на кінець 1949 були виведені
радянські і американські військ (ам. військові і цивільні службовці залишались в РК як радники).
Сталін надавав допомогу КНДР у створенні збройних сил --- 1949: інтенсивні поставки радянського
озброєння, бойової техніки, боєприпасів, іншого військового спорядження до КНДР; 1950 року
дозволив Кім Ір Сену розпочати підготовку широкомасштабної операції на півострові; вважав, що
військове втручання американських збройних сил у конфлікт малоймовірно, тому конфлікт має назву
Корейської Війни 1950-1953. Вона розлядалась як опосередкована війна між США і ООН з південної
сторони та Народно-Визвольною Армією КНР і СРСР з північної. 27 липня 1953 підписана угода про
повне припинення воєнних дій + створення демілітаризованої зони. Війна закріпила розкол країни.
Корейське питання розглядалося на Женевській конференції – безрезультатно.
1950-ті - військовий шлях об’єднання найбільш вірогідний. --- надзвичайно високомий рівень
мілітаризації півострова, взаємодія КНДР та РК з СРСР та США відповідно у рамках військових
союзів, постійне напруження.
У 60-70 КНДР була об'єктивно сильнішою, адже при поділі отримала у спадок увесь індустріальний
комплекс єдиної Кореї, тоді як РК залишилася сільськогосподарська частина. Через це КНДР
наприкінці 50-х вперше виступила з пропозиціями щодо об’єднання до Південного сусіда (на основі
поглинання РК Північною Кореєю). У відповідь надійшли пропозиції РК щодо об’єднання шляхом
створення спільних інституцій при збереженні незалежності двох держав - було відкинуто Північчю.
Із зростанням потужності РК КНДР стала більш поступливою у діалозі щодо об’єднання. У 70 вона
ініціює діалог з економічних і соціальних, гуманітарних питань, проблеми людських контактів. В
останнє Північна Корея пропонує об’єднання за моделлю поглиблення. Але реформи у Південній Кореї
та її економічні здобутки значно підвищили її потенціал і тепер вже вона бачила себе у ролі
беззаперечного лідера корейського об’єднання. У 80-х вже Південна Корея була більш потужною і
могла поглинути КНДР.
доктрина РК – Nordpolitik
 перехід РК на позиції сили (здійснення тиску на КНДР з тим, щоб домогтися від них виконання
умов, необхідних РК)
 Розбудова відносин із союзниками КНДР
 Готовність відмовитися від підтримки США заради об’єднання
 Обміни візитами, кореспонденцією між членами розділених сімей
 «відкриття» торгівлі

1991 рік – підписання Угоди про примирення, ненапад, співпрацю і обміни та Декларації про
без'ядерний статус Корейського півострова(невтручання у внутрішні справи, відмлва від застосування
сили). У 1992 сформовано Спільний комітет ядерного контролю. АЛЕ у 1993 конструктивні
міжкорейські контакти було перервано, багато спільних проектів заморожено.

Висування ідей об’єднання Кореї – Кім Ір СЕн - «Програма великої національної консолідації
всієї нації для об'єднання батьківщини» з 10-ти пунктів про створення Демократичної
Конфедеративної Республіки Корея. Кім Ен Сам – трьохфазова концепція об’єднання Кореї(1ша –
примирення, 2га – створення К. співтовариства, 3тя – створення єдиної держави).

1998 Кім Де Чжун «Політика сонячного світла»
 Кооперація і діалог(недопущення провокацій, відсутність намірів завдати шкоди КНДР, обміни
та співпраця)
 Об’єднання на основі федералістської моделі(до поглинання Південна Корея не була економічно
і політично готовою)
 Усунення третіх держав з процесу об’єднання
 економічні зв'язки відділялися від політичних, таким чином, політичні розбіжності і конфлікти
двох сторін не могли перешкодити економічним відносинам
2000, 2007 – Міжкорейські саміти (США не дозволено брати у них участь)

13-15 червня 2000 – перша зустріч на найвищому рівні з часів розколу Кореї між Кім Деджуном і Кім
Чен Іром.
Жовтень 2007 – друга зустріч на найвищому рівні між Но Му Хеном і Кім Чен Іром, підписання
мирної декларації, за якою мав би слідувати повноцінний мирний догорів, який мав би офіційно
закінчити Корейську війну.
РК надає КНДР гуманітарну допомогу для боротьби з голодом; дозволено зустрічі розділених сімей,
ідея транскордонного залучення – Кесонська економічна зона.
Лі Мьон Бак (2007-2013) – відмова від політики «сонячного світла»
 Ідея тиску – надання допомоги лише за виконання вимог
 Збереження положення про усунення третіх країн з процесу об’єднання
Лі Мьон Бак вирішив встановити по відношенню до Північної Кореї «прагматичний» підхід.
Пан Кін Хе – політика довіри(trustpolitik)
Відновлення діалогу через довіру – збільшення фінансування агенцій ООН з гуманітарної допомоги
КНДР, переговори щодо відновлення роботи Кесонського індустріального комплексу, об’єднання сімей.
АЛЕ 2013 – третій тест ядерної зброї КНДР(результат – американсько-корейські спільні навчання,
ескалація конфлікту), 2017 – шосте випробування(запуск ракети над Хокайдо у серпні, санкції проти
КНДР ввели ЄС, КНР, РФ).
2018 – потепління у відносинах. У квітні 2018 вперше з 2015 року розпочалися переговори між РК
та КНДР за участі Мун Чен Іна та Кім Чен Іна про підписання мирного договору і налагодження
відносин.
Вересень 2018 р. – третій міжкорейський саміт. В рез-ті:
 Підписана спільна заява про намір продовжувати зусилля зі звільнення півострова від ядерної
зброї та загрози війни.
 До мовлення зупинити широкомасштабні артилерійські навчання і військові польоти біля
деміліт.зони, вивести звідти військових.
33. Косовська проблема в міжнародних відносинах.
Як тільки почала розпадатися Югославія, Косово почало боротися за свою незалежність. У 1992 році
там було проведено референдум, президентські та парламентські вибори, Косово проголосило себе
незалежною республікою, хоча і не було визнане ніким, крім Албанії. Фактично, вони почали
створювати свою тіньову державу. Найбільший вплив мала Демократична спілка Косово, очолювана
Руговою, яка спочатку стояла на позиціях автономізації та перетворення Косово на третій суб’єкт
федерації. У 1996 міжнародні спільнота примусила Мілошевича та Ругово сісти за стіл переговорів, але
це не мало жодних результатів. У 1998 сутички албанців з сербськими правоохоронцями призвели до
значних жертв з обох боків. Це сприяло радикалізації Косово, тепер навіть Ругово стояв виключно на
позиціях відділення. Сутички почали переростати у справжню громадянську війну, супроводжувану
етнічними чистками. НАТО почало тиснути на Мілошевича, який не хотів поступатися. Тоді було
прийнято рішення про проведення військової операції, що тривала у березні-червні 1999 року. Після
цього режим Мілошевича було повністю витіснено з Косова, хоча останнє поки офіційно залишалося
частиною СРЮ (Союзна Республіка Югославія). Почали повертатися косовські біженці з албанії, що
спровокувало нові етнічні чистки – тепер вже з боку албанців щодо сербів, що залишилися. Через це
було введено миротворчу місію ООН з підтримки миру в Косово, що діє до сьогодні. В 2000 році було
проведено вибори всіх рівнів в Косові, за результатами яких здобула перемогу партія Ругови, а він сам
став президентом.
Проблема Косово досі залишається невирішеною, край залишається під мандатом ООН. 17 лютого
2008 року парламент Косово проголосив свою незалежність, що на даний момент визнано 114-ма
державами. Сербія не визнає незалежність Косово та вважає його своєю автономною частиною.
Невизнають Косово також Росія, Україна, багато країн, що побоюються сепаратистських тенденцій на
своїй території (Іспанія, Грузія). Основним партнером та фінансовим донором Косово є Європейський
Союз, більшість країн якого визнали Косово. Хоча бойові дії давно не ведуться, конфлікт може
вибухнути в будь-який момент, як показала ситуація в 2017 році, коли серби запустили потяг,
обвішаний плакатами «Косово – це Сербія» в Косово, а ті не пустили його. Тоді сербський прем’єр
погрожував застосуванням військ. Разом з тим, Сербія прагне до інтеграції в ЄС та НАТО, а ті ставлять
визнання Косово як умову вступу.
34. Криза політики розрядки. "Друга холодна війна".

Розрядка — 60-70ті. Проблема:
1. Різновекторність підходів розрядки з боку СРСР та країн Заходу.
2. Критика політики розрядки в США.
3. Радянський Союз відійшов від принципу збереження глобального статус-кво, створення
власних геополітичних плацдармів в периферійних зонах світу, антизахідні режими (Сомалі, Ефіопія,
Ангола, Мозамбік, Народна Республіка Конго, Бенін, Гвінея, Буркіна-Фасо, Мадагаскар, НДРЙ,
Нікарагуа тощо). + Послаблення позицій США у країнах третього світу (поправка Кларка, що
забороняла США надавати допомогу антикомуністичним рухам в країнах третього світу)
4. Втручання Радянського Союзу в Афганістані (грудень 1979 р.). Перший випадок прямого
використання Москвою збройних сил за межами „традиційної" зони впливу СРСР в Сх. Європі. Вперше
після другої світової війни СРСР опинився в міжнародній ізоляції.
5. Непримиримість позицій СРСР та Заходу в гуманітарній сфері. Гельсінські домовленості
СРСР не виконував.
6. Зростання напруженості на периферії. Поява в Радянському Союзі ракет „СС-20" . Реакція
Заходу, т.зв. „подвійне рішення" НАТО.
7. Новий підхід в переговорах — запропонувати неприйнятне, зірвати
СРСР
Економічна стагнація, колосальні витрати на підтримку національно-визвольних рухів, обтяжливі
зв’язки із соціалістичними країнами, стрімке падіння цін на нафту – головне джерело формування
бюджету. → відставання в економіці і технологіях
З 1976 — розміщення ядерних ракет середньої дальності в НДР, Чехословаччині.
У грудні 1979 р СРСР ввів свої війська в Афганістан. США не ратифікували Договір ОСО-2 і наклали
ембарго на продаж зерна в СРС(невигідно для американських фермерів).
Бойкот Олімпіади 1980 року в Москві.
1 вересня 1983 р. над Сахаліном радянським винищувачем був збитий південнокорейський
пасажирський літак «Боїнг 747».
СРСР створив систему «Тайфун» (83 р -в використанні), аналогічну системі «Трайдент».
У січні 1984 р. - зрив конференції НБСЄ у Стокгольмі (Пит 59)
США
Проблеми- ще за Картера(77-81)
бойкот переговорів з СРСР
економічна криза 70-х років розцінена радянським керівництвом, як криза капіталізму - потрібно
скористатися + посилення протиріч США з Японією та Західною Європою.
Відкликання Картером з ратифікації договору ОСО-2
У відповідь на розміщення радянських ракет середньої дальності в Східній Європі сесія Ради НАТО
у Вашингтоні в травні 1978 р - програма збільшення військових витрат на 3% в рік протягом 20 років.
12 грудня 1979 у Брюсселі рішення про розміщення в Великобританії, Бельгії, ФРН, Італії 574
крилатих ракет і ракет "Першинг-2".
Посилили зв'язки з КНР (Засудила дії СРСР в Афганістані, допомога силам опору)
З 1980 р. припинили переговори з СРСР про повну і загальну заборону випробувань ядерної зброї,
які почалися у 1977 р., хоча вже було багато про що домовлено.
Рейган (81-89):
В ідеологічній сфері - жорсткий антикомунізм. Виступаючи у британському парламенті (червень
1982), місце марксизму-ленінізму – на смітнику історії, закликав до «хрестового походу», «імперія
зла».
У політичному плані - стратегія та доктрина наступального глобалізму і доктрина неоглобалізму
(лютий 1985), відмова від самообмеження у протистоянні світовому комунізму одночасно у будь-якій
точці світу.
Курс на економічне виснаження та закріплення безперечної технологічної переваги над СРСР були
підпорядковані і стратегія санкцій, й ембарго на постачання в СРСР продукції стратегічного
призначення та сучасних технологій.
У військово-стратегічній сфері - злам стратегічної рівноваги та досягнення військово-силової
переваги над СРСР. Стратегічна оборонна ініціатива (СОІ) -23 березня 1983 р.- передбачала створення
широкомасштабної протиракетної оборони. Де-факто це означало відмову США від концепції
взаємного гарантованого знищення.
У 1982 р. у США був розроблений «комплексний стратегічний план» ведення затяжної ядерної
війни проти СРСР. Він був зорієнтований на можливісь завдати першого удару, щоб сторона, на яку
здійснено напад, була б позбавлена можливості відповісти.
У 1982 р Радянський Союз запропонував у разі відмови США від розміщення "Першинг" скоротити
число своїх ракет СС-20 в Європі до сумарної кількості аналогічних ракет Англії і Франції (162
одиниці), а решта вивезти до Сибіру. США — НІ, бо: в разі необхідності повернути ракети через Урал
набагато простіше, ніж доставити їх через океан. + поява радянських ракет в Азії, можлива загроза
Японії і озброєння Китаю. Нульовий варіант: демонтаж радянських СС-20 і нерозміщення ракет США.
СРСР відхилив. → Розміщення в листопаді 1983р. нових американських ракет середньої дальності в
Європі та жорстка реакція СРСР – припинення всіх переговорних процесів у сфері роззброєння,
розгортання ракет середньої дальності й заходи у стратегічній сфері. MAX напруження
У 1982 р. Р. Рейган взяв курс на «хімічне переозброєння» США попри переговори про заборону
хімічної зброї, які тривали між США і СРСР з 1976 р. У 1984 р. США все ж запропонували проект
договору про заборону хімічної зброї. (але інспекція лише урядових підприємств, а приватні —ні) . Не
погодили.
Потепління: З приходом до влади в СРСР Горбачова та «новим політичним мисленням»
35. Криза та розпад ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин.

Розглянемо особливості ялтинсько-постдамської системи МВ:
1. Біполярність
Розпад СРСР у 1991, розпад військово-стратегічного блоку Організації Варшавського
Договору(1991), об'єднання Німеччини(1990), а також закінчення «холодної війни» між СРСР і
США(зустріч Буша і Горбачова на Мальті 1989).
Боротьба ідеологій припинилася – кардинальні зміни у режимах Східної Європи і впровадження змін
до Конституції СРСР(відміна статті Конституції про комуністичну партію і запровадження посади
президента)
2. Конфронтаційність
Переговори замість конфронтацій(раунд зустрічей Рейгана і Горбачова, Буша і Горбачова)– спільне
врегулювання проблеми об’єднаної Німеччини, проблема скорочення ядерного озброєння(підписання
СНО-1), врегулювання близькосхідної крихи(Мадрид 1991)
Зіткнення у «третьому світі» припинилися з приходом до влади Горбачова - виведення військ з
Афганістану(1989), відмова Горбачова від втручання у громадянські конфлікти в Анголі(примирення
воюючих сторін у 1988), Мозамбіку(у 1992 закінчилася війна, що тривала з 1976), Ефіопії(СРСР
відкликало своїх радників у 1989, як наслідок падіння комуністичного режиму у 1991) та
Нікарагуа(вдалося завершити громадянську війну, що тривала 1979-1990), відсутність підтримки
режиму Хусейна під час операції «Буря в пустелі»(1991)
3. Відсутність договірно-правової бази
4. ООН - головний механізм координації зусиль
5. Міжнародна/глобальна система МВ
Поява нових держав після проголшення незалежних держав СРСР, налагодження відносин СРСР і
Китаю(система стає все більш глобальною, а процеси взаємопов*язаними)
Отже, з розпадом Радянського Союзу припиняє існувати основний елемент ялтинсько-постдамської
системи – зникає біполярність. Кризи – від 1985 і приходу Горбачова до влади, остаточний занепад -
розпад СРСР.
36. Курдська проблема в міжнародних відносинах.
Історичну територію, котру населяли та й, власне, населяють курди, на сьогодні поділено між
чотирма державами – Туреччиною, Іраном, Іраком та Сирією. Невелика територія, яку населяли
курди, нині належить також Вірменії.
Більша частина курдів (близько 47 відсотків) проживає на східно-південних теренах Туреччини. 32
відсотки – в Ірані, а в Іраку – близько 16 відсотків.
Починаючи з 1970-их років правляча в Іраку партія Баас на чолі з Саддамом Хуссейном, розпочала
переслідування курдів, як неарабської етнічної меншини. А в 1988 році під час ірано-іракської війни
режим Саддама Хуссейна, звинувативши курдів у симпатіях до противника, використав проти
курдського населення міста Халаб’ї хімічну зброю. Іракські війська бомбардували місто, використавши
гірчичний та інші отруйні гази. Таким чином, вперше у світовій історії держава застосувала хімічну
зброю проти своїх же громадян.
У 1991 році, після поразки у війні з Кувейтом, на захист якого виступила міжнародна коаліція на чолі
зі Сполученими Штатами, курди зміцнили свою автономію на півночі Іраку. Три курдські провінції
були оголошені «зонами безпеки», куди доступ іракським військам був заборонений. Таким чином, уже
12 років на півночі Іраку існує автономне територіальне утворення – так званий іракський Курдистан.
Щоправда, поза згаданими трьома провінціями, під контролем іракської влади залишилася інша
територія, яку історично заселяли курди. Йдеться, зокрема про два великі міста Мосул і Кіркур, багаті
на нафту.
На Півночі Іраку нині активно діють дві політичні воєнізовані структури курдів: Патріотичний союз
Курдистану і Демократична партія Курдистану. Ці організації у нинішніх воєнних діях допомагають
американським військам. У збройному протистоянні з іракськими військами задіяні курдські загони,
відомі під назвою «пешмерга», що в перекладі означає «готові померти».
Досі лідери іракських курдів заявляли, що у повоєнному Іраку їх влаштує статус широкої автономії.
Тим часом, своє занепокоєння і далі висловлює влада Туреччини, яка заявляє, що введе на Північ
Іраку свої війська, якщо під контроль курдів потраплять нафтові свердловини. Офіційна Анкара
побоюється, що доступ іракських курдів до нафтового промислу посилить сепаратистські настрої серед
курдів з обох сторін кордону. Анкара з тривогою спостерігала за здобутками іракських курдів на півночі
Іраку у 1990-х та на початку 2000-х років, остерігаючись поширення, за "ефектом доміно", цього
процесу на курдську меншину в Туреччині, а також розпаду самого Іраку.
Утім, до 2007-го року Іракський Курдистан, і зокрема Барзані, перетворився з ворога на союзника
Туреччини. Анкара отримала вплив на іракських курдів, зокрема через свою широку економічну
присутність у регіоні. Туреччина мала ефективний спосіб заблокувати будь-який рух Іракського
Курдистану в напрямку здобуття незалежності, а також була в змозі залучити ДПК у боротьбу проти
РПК.
Референдум щодо незалежності Іракського Курдистану, проведений у вересні 2017-го року, однак,
приніс напруження у відносини між урядом цього регіону та Туреччиною, яка координувала з Іраном та
Іраком відповідь з метою завадити реалізації курдських амбіцій.
Згідно з оголошеними 27 вересня підсумками референдуму, З них 92,73 % проголосували за

незалежність Курдистану.
Іракський уряд 27 вересня оголосив про невизнання підсумків референдуму
Станом на вечір 27 вересня, жодна держава світу не визнала незалежність Курдистану.
37. Лісабонська тратегічна концепція НАТО. Зміни прiоритетів діяльності.

У листопаді 2010 року під час саміту НАТО в Лісабоні, була представлена нова Стратегічна
концепція Альянсу. В ній були окреслені найбільш важливі для НАТО проблеми.
По-перше — це проблема Афганістану. В концепції визначається, яким чином натовські миротворці
на далі будуть вирішувати конфлікт навколо Афганістану. Застосування військової сили зазначено як
крайній засіб. У відповідності до концепції альянс планує підтримувати в цій країні мирні демократичні
перетворення та побудову громадянського суспільства.
По-друге — це проблема взаємовідносин з Росією. Вони, в концепції визначаються як найбільш
заплутані та невизначені. Безсумнівно, що НАТО не бажає поступитися Росії та припинити розширення
на Схід, тому що цей процес визначається як вельми необхідний для консолідації Європи як
«неподільного та демократичного простору безпеки».
По-третє — це проблема протистояння новим загрозам. Серед них найбільш небезпечними
вважаються: міжнародний тероризм, кібератаки, піратство, розповсюдження зброї масового
знищення та інші. Повний список: загрози збройного нападу, розповсюдження балістичних снарядів;
розповсюдження ядерної зброї та іншої зброї масового ураження, а також засобів її доставки до цілі;
тероризм; відсутність стабільності або конфлікт поза рубежами НАТО; кібератаки; нестабільність
транспортних коридорів, на яких базується міжнародна торгівля й енергетична безпека (зокрема
залежність від закордонних постачальників енергоресурсів); технологічні загрози (зокрема розвиток
лазерної зброї, електронна боротьба, а також технології, що стримують доступ в космічний простір);
обмеження в галузі довкілля і запасів (зокрема загрози здоров'ю людей, зміни клімату, брак води і
ростучі енергетичні потреби). Стратегія закликає НАТО більш чітко визначитися щодо ролі альянсу в
рішенні цих проблем.
Три найважливіші завдання НАТО: колективна оборона, кризове регулювання та безпека на основі
співробітництва, а також підкреслюється солідарність Північноатлантичного союзу, важливість
трансатлантичних консультацій та необхідність постійно здійснювати процес реформ. Стратегічна
Концепція 2010 року вперше визначила політику партнерства — безпека у співпраці (співробітництві)—
як одну із трьох ключових сфер, разом із колективною обороною та управління кризами, у діяльності,
розвитку та трансформації Альянсу.
Висловлюючи готовність до подальшого скорочення ядерної зброї, члени НАТО одночасно
висловили необхідність прагнути отримати згоду Росії щодо збільшення прозорості її ядерних озброєнь
на європейському континенті і їх переміщення подалі від території держав-членів Альянсу.
НАТО також підкреслило важливість і висловило готовність розвивати співпрацю з закордонними
партнерами в рамках Ради євроатлантичного партнерства, Східного партнерства, комісії НАТО —
Україна, комісії НАТО — Грузія, Середземноморського діалогу, Стамбульської ініціативи співпраці та
задекларовано спрямування до полегшення євроатлантичної інтеграції Західних Балкан.
38. Маастрихтсыкий договір. Створення Європейського Союзу.

7 лютого 1992 року було підписано Маастрихтський договір (офіційно «Договір про Європейський
Союз»). Договір набрав чинності 1 листопада 1993 після ратифікації договору всіма державами-
учасницями. Договір завершив процес врегулювання грошової і політичної систем європейських країн.
Основні положення:
- На базі Європейської економічної спільноти(створеної 1957 Римським договором) створювався
Європейський Союз. Європейська економічна спільнота перейменовувалася на Європейську спільноту.
- Структура ЄС складалася з трьох стовпів: економіки і соціальної політики, спільну зовнішню та
без пекову політику, правосуддя і внутрішні справи.
- Запровадження спільної валюти євро
- Створено Європейську систему центральний банків(ЄЦБ + національні банки), на які покладено
відповідальність за грошову-кредитну політику Євросоюзу
- запроваджувалися посади європейського омбудсмена, європейського інспектора з захисту
даних, Комітет регіонів, узгоджувалась процедура спільного ухвалювання рішень, а також
розширювалась сфера застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю
- Виділено 5 критеріїв для країн-претендентів на вступ до ЄС(Маастрихтські критерії):
1 - дефіцит державного бюджету не має перевищувати 3% ВВП;
2 - державний борг повинен складати менше 60% ВВП;
3 - держава протягом 2-х років повинна брати участь у механізмі валютних курсів та підтримувати
курс національної валюти в заданому діапазоні;
4 - рівень інфляції не має перевищувати 1,5% середнього значення трьох країн-учасниць ЄС з
найбільш стабільними цінами;
5 - довгострокові відсоткові ставки по державним облігаціям не мають перевищувати 2%
середнього значення відповідних ставок в країнах з найнижчою інфляцією.
Декілька держав-членів Євросоюзу - Данія, Велика Британія та Ірландія - умовою своєї ратифікації
договору поставили відмову від приєднання до деяких положень, закріплених у Маастрихтському
договорі та додатках до нього. Для того щоб не зірвати процес створення Євросоюзу, інші держави-
члени вимушені були дозволити такий вибірковий підхід до прийняття зобов'язань за Маастрихтським
договором (opt-out). Так, Велика Британія не приєдналася до Соціального протоколу, єдиної валюти,
Шенгенської угоди; Ірландія - до Шенгенської угоди; Данія - до Шенгенської угоди, єдиної валюти,
спільної політики у сфері оборони, співпраці у галузі внутрішньої політики та юстиції, європейського
громадянства.
Наступні етапи створення Європейського Союзу(optional). У 1997 р членами Європейського
співтовариства був підписаний Амстердамський договір (набув чинності в 1999 р). Чітко прописані
умови вступу в ЄС, включені шенгенські угоди, змінено нумерацію статей і параграфів установчих
договорів.
Ніццький договір був підписаний європейськими лідерами 26 лютого 2001 року і набув чинності 1
лютого 2003 року. Він вніс зміни в Маастрихтський договір (або Договір про Європейський Союз), а
також Римський договір (або Договір про створення Європейського Співтовариства). Змінювався
чисельний склад і повноваження Європейського парламенту. Переглядали і строго зафіксували
кількість голосів, яку має кожна держава-член в Раді ЄС, внесли зміни в процедуру голосування і
визначали кворум і поріг чисельної більшості, необхідний для прийняття рішень. Ніццький договір
реформував інституційну структуру Європейського союзу для розширення на схід, тобто сприяв
завданню, яке було спочатку поставлено Амстердамським договором, але не була вирішена.
Лісабонський договір підписаний на саміті ЄС 13 грудня 2007 року в Жеронімуш в Лісабоні, був
покликаний замінити собою Конституцію ЄС 2004 року,що не вступила в силу, і внести зміни в діючі
угоди про Європейський Союз з метою реформування системи управління ЄС.
39. Мадридський процес на Близькому Сході.

Мадридський процес — у жовтні - листопаді 1991 p. в Мадриді, де проводилися двосторонні пе-
реговори.
Учасники: Ізраїль з одного боку, спільна йордано-палестинська делегація, Сирія та Ліван – з іншого.
+ США,СРСР.
Спостерігачі – європейське співтовариство, ООН, країни Магрибу та Ради співпраці арабських
держав Перської затоки.
Скликана за ініціативи США, спонсорами стали США та СРСР. Конференція проходила під
гаслом «мир в обмін на території», що підтримували арабські країни, які хотіли повернення
окупованих Ізраїлем територій, а також віддачі належних Палестині територій. Ізраїль наполягав на
формулі «мир в обмін на мир», тобто врегулювання без передачі територій, із закріпленням здійснених
них завоювань.
Рівні: двосторонній (проблеми територій і кордонів) /багатосторонній — 5 груп по тематичними
блокам(контролю над озброєннями, проблемі водних ресурсів, проблемі біженців, економіки,
екології)
Позиція США: Розпад СРСР і перемога міжнар. коаліції у війні в Перській затоці 1990-91
сприяли встановленню домінування США на Бл. Сході. 6 березня 1991 на спільному засіданні Конгресу
США Президент Дж.Г.В. Буш оголосив про необхідність для США приділити серйозну увагу
проблемам Бл. Сходу. ПЛАН БУША. мир має базуватися на положеннях Ради Безпеки ООН
резолюцій №242 і №338, земля в обмін на мир, законне право Палестини,гарантуванні безпеки
Ізраїлю й визнанні його арабськими країнами.
31 липня 1991 під час візиту до Москви Дж.Г.В. Буша була зроблена спільна рад.-амер. заява, в
якій обидві д-ви закликали до скликання в жовтні 1991 мирної конференції з Бл. Сходу. У середині
жовтня 1991 усім учасникам було розіслано гарантійні листи, в яких визначалися умови проведення
зустрічі:
 переговори будуть виключно прямими;
 у переговорах братимуть участь лише ті палестинці, що проживають на зах. березі р. Йордан та
в секторі Газа, які згодні з проведенням прямих поетапних переговорів і готові мирно співіснувати з
ізраїльтянами;
 Ізраїль може продовжувати дотримуватися власної інтерпретації резолюції РБ ООН №242;
 США як і раніше виконуватимуть письмові зобов'язання, дані у вересні 1975 щодо значення
Голанських висот для безпеки Ізраїлю;
 США підтримають безпеку Ізраїлю
18 жовтня 1991 держсекретар США Дж. Бейкер і мін. зак. справ СРСР Б. Панкін оголосили в
Єрусалимі, що їхні уряди запросили представників . Ізраїльський КабМін прийняв рішення про участь
країни лише 20.10.1991.
До червня 1992 (коли до влади в Ізраїлі прийшов уряд Партії праці на чолі з /. Рабином) відбулося 5
раундів двосторонніх арабо-ізраїльських переговорів, які фактично не призвели до прогресу в
мирному врегулюванні. Він намітився на 6-8 раундах переговорів, що відбулись у серпні й жовтні -
листопаді 1992. Проте загострення палестинсько-ізраїльського протистояння в грудні 1992, а також
потужна опозиція переговорному процесові як в Ізраїлі, так і в арабському світі, на кілька місяців
заблокували арабо-ізраїльський переговорний процес. Лише 27 квітня 1993 держсекретар США
В. Крістофер відкрив 9-й раунд арабо-ізраїль-ських переговорів.
Основні перешкоди: непоступливість Ізраїлю з питань повернення окупованих територій,
проведення переговорів з ОВП й участі ООН у процесі врегулювання.
Ніяких конкретних результатів на конференції досягнуто не було, але конференція мала значення,
оскільки ізраїльські представники вперше особисто зустрілися з палестинцями. Також було домовлено
провести двосторонні переговори Ізраїлю з різними арабськими державами.
40. Миротворча діяльність ООН в 90-і роки XX ст. на поч. XXI ст.
Головна суперечність для ООН – конфлікт між принципом державного суверенітету та правом націй
на самовизначення. Відповідно, наразі ООН намагається сприяти покращенню становищу національних
меншин, не порушуючи територіальної цілісності держав. Хоча час від часу ООН підтримує порушення
принципу територіальної цілісності та підтримує створення нових незалежних держав внаслідок
конфліктів, як у випадках з Югославією чи Суданом.
Наразі ООН використовує 2 основні типи своїх місій – «підтримання миру» та «зміцнення миру».
Підтримання миру полягає в розміщенні військового контингенту для забезпечення підтримки режиму
припинення вогню, зміцнення миру має на меті остаточне політичне врегулювання конфлікту.
Миротворчі місії ООН, розпочаті раніше, що тривають досі:
· Група воєнних наглядачів в Індії та Пакистані, існує з 1949 року
· Збройні сили ООН з підтримки миру на Кіпрі, існують з 1964 року
· Сили ООН для нагляду за розведенням військ на Голландських висотах, існують з 1974 року
· Тимчасові сили ООН в Лівані, існують з 1978 року
Основні миротворчі місії ООН в даний період:
· Миротворча місія UNPROFOR в Югославії. Була створена в 1992 році для підтримання
перемир’я в Хорватії, згодом була розширена на Боснію та Герцоговину і Македонію. В 1995 році була
реорганізована в 3 самостійні, але пов’язані місії, відповідно до країн. В Хорватії та Боснії вона
займалась припиненням війни та повоєнним врегулюванням, по суті сприяла обом державам здобути
незалежність та врегулювати етнічно-конфесійні конфлікти в них. В Македонії задача була
контролювати македонсько-албанський та албансько-югославський кордон.
· Місія ООН зі справ тимчасової адміністрації в Косово. Створена в 1999 році після розгорання
війни Югославії в Косово та примушення Мілошевіча до миру. Діє досі, головна ціль – недопущення
відновлення військових дій в Косово та організація влади там.
· Місія ООН в Афганістані. Розпочата в 2002 році для відновлення стабільності в Афганістані,
підтримки центрального уряду. Діє досі та своїх цілей не досягла. Мандат місії переглядається кожного
року.
· Місія ООН в Лівії. Розпочата в 2011 році після початку громадянської війни в Лівії та
повалення режиму Каддафі. Покликана припинити війну та забезпечити повоєнне врегулювання. Хоча
війна фактично припинена, не можна говорити про успіх місії, оскільки повоєнного врегулювання
ніякого не відбулося, фактично маємо роздроблення Лівії, яке офіційно не визнане.
· Місія ООН в Східному Тіморі. Розпочалась в 2002 році у зв’язку з окупацією Східного Тімору
Індонезією. Кілька разів змінювались формати та цілі місії – від припинення конфлікту до забезпечення
мирного відділення Східного Тімору та організації там влади. Остання місія завершилася в 2012 році.
· Місії ООН в Африці. З 90х років до цього часу було проведено біля 30 місії ООН в Африці,
найбільш важливі – в ДР Конго (з 1999 по 2010 з метою припинення конфлікту, з 2010 досі з метою
забезпечення стабілізації), в Судані (з 2005 досі, місія в Дарфурі з 2007 досі, в Південному Судані з 2011
досі), ЦАР (з 2014 року з метою стабілізації після громадянської війни), Ліберія, Кот-д’Івуар, Малі (всі 3
діють досі з метою стабілізації після громадянських війн), Сомалі (діяла в 1992 по 1995, вважається
однією з найпровальніших місій ООН через великі втрати, була розпущена без досягнення мети).
41. Mіжнародне врегулювання в колишній Югославії: етапи та наслідки.

Після смерті Тіто (1980) місце президента зайняв колективний орган — Президіум (представлена
кожна республіка – на той момент 6 республік-Сербія, Хорватія, Чорногорія, Боснія і Герцоговина,
Словенія, Македонія- і 2 автономії – Косово і Воєводина)
Причини розпаду Югославії:
- штучне державне утворення, що включає в себе різні народи, між деякими з яких існує досить давня
історія конфліктів + конфесійно різні
- серби завжди прагнули до підкорення собі інших народів всередині федерації.
- їх всіх об’єднувала комуністична ідеологія + культ Тіто
- скоротилася допомога ззовні - Югославія перестала грати для Заходу роль як при Х.в.
- криза соціалізму та економіки в Югославії – необхідність проведення економічних, політичних
реформ. У грудні 1989 р. – реформи А.Марковича. Першим пунктом стало подолання інфляції ,процес
подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.
Детонатором міжетнічних сутичок стали події в автономному краї Косово
Хвиля націоналізму охопила країну: великосербського, хорватського, албанського, словенського
та ін. Стала домінуючою думка, що з кризи можна вийти шляхом утворення окремих національних
держав. У 1989 р. у всіх республіках утворюються опозиційні партії, а весною 1990 р. на виборах у
Словенії (лідер М.Кучен) і Хорватії (лідер Ф. Туджман) перемагають національні коаліції, прийняли
нові конституції і висловили намір вийти з федерації. На референдумах у Словенії і Хорватії пе-
реважна більшість населення висловилась за незалежність.
Союзне керівництво, переважну частину якого складали серби, виступило за збереження єдності
будь-якою ціною. Спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почались бойові дії між загонами са-
мооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було надано наказ
забезпечити єдність Югославії. АЛЕ в Хорватії місцеві серби проголосили Республіку Сербська Країна.
21 січня 1992 року в Хорватію направили сили ООН з підтримання миру, які домоглися припинення
бойових дій (У 1995 р. хорватська армія провела операцію «Буря», в результаті якої Республіка
Сербська Країна була ліквідована)
РЕГУЛЮВАННЯ ДЛЯ НОВИХ КРАЇН:
Навесні 1991 р. ЄС створює так звану "трійку", що складається з представників колишньої,
теперішнього та майбутнього країн-головуючих в ЄС. Наприкінці літа 1991 року інститут «трійки» був
заміщений на - Конференцію Європейського співтовариства по Югославії \ Міжнародна
конференція по колишній Югославії. У рамках МКБЮ об'єднувалися зусилля ООН, ЄС, НБСЄ.
Спочатку в її завдання входило підготовка рекомендацій про конституційний устрій майбутньої
Югославії. Проте після проголошення незалежності Словенією та Хорватією, а також прийняття
Скупщиною БіГ Меморандуму про суверенну Боснію і Герцеговину МКБЮ констатує «припинення
існування СФРЮ. Сербія і Чорногорія проголосили утворення нової держави — Союзної Республіки
Югославії. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними (правонаступництва за Сербією та
Чорногорією не визнали).
У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії і Герцеговині . У цій новоутвореній
державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби; хорвати боснійці, Сербська частина населення
на чолі з Р. Караджичем прагнула приєднання БіГ до СРЮ, мусульманська на чолі з А. Ізитбеговичем
— незалежності; хорватська — приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії (У
січні 1992 боснійські хорвати проголосили Хорватську Республіку Герцег-Босна) Всі спроби
світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на збройний опір
сербів. Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН завдали серії ударів по позиціях
сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Як акція помсти сербів, стало захоплення ними міста
Сребреніца, яке було під охороною військ ООН. Тут серби влаштували різанину мусульманського
населення.
ООН - створення зон безпеки, але порушували і було прийнято резолюцію №958, яка дозволила
застосування сили навколо зони безпеки - з цього почалися авіаудари НАТО.
В кінці 1993 року США почали тиснути на Хорватію з вимогами відмовитися від планів
завоювань боснійської території. Так як США на той час були основним союзником хорватів+сприяли
вирішенню їхнього питання Сербської Країни, Туджман погодився і боснійсько-хорватський
конфлікт припинився. 18 березня 1994 було підписано Вашингтонську угоду. Внаслідок неї було
ліквідовано Хорвську Республіку Герцег-Босна та повернуто її території під контроль центрального
уряду БіГ. Під прикриттям авіації НАТО (серпень-вересень 1995 р.) мусульмани і хорвати перейшли у
наступ і встановили контроль над 50% території БіГ.
РЕГУЛЮВАННЯ В БОСНІЇ:
У рамках МКБЮ за період 1992-1994 рр.. було розроблено декілька планів мирного врегулювання
в Боснії. Основними є:
1) план Кутільеро (португальський дипломат) лютий-квітень 1992: передбачав створення
конфедерації, розділеної на національні кантони. Був відкинутий мусульманами.
2) План Венса-Оуена січень 1993: БіГ ділилася на 10 національних кантонів. Столиця Сараєво
демілітаризувалася. Був винесений на референдум, але відхилений 96% виборців і в подальшому
відкинутий сербською стороною.
3) План Оуена-Столтенберга Липень - вересень 1993: План передбачав створення особливого
державного утворення, в основі якого лежала б унія трьох республік. Даний план не влаштовував
мусульман.
2 лютого 1994 діяльність МКБЮ була припинена. Фактично її функції перейшли Контактної
групи (США, ВБ, Німеччина, Франція, Росія).
18 березня 1994 року у Вашингтоні та Відні було підписано угоду про припинення вогню, за
якою територія Боснії й Герцеговини ділилася на 10 окремих кантонів, що були між собою у
федеративному зв’язку. Кантони були створені таким чином, щоб перешкодити в них домінуванню
якоїсь етнічної групи. У Дейтоні (США) було укладено попередню угоду, яка остаточно була
підписана у Парижі 15 грудня 1995 р. Участь від сербської сторони взяв Слободан Мілошевич +
президент Хорватії та президент Боснії й Герцеговини Ізитбегович + Контактна група: США, ВБ,
Німеччина, Франція, Росія. За цією угодою БіГ залишалась єдиною державою, поділеною на
сербську (49%) і хорвато-мусульманську (51%) частини, суттєва децентралізація влади із
збереженням центрального парламенту, президента, центрального банку і суду Найвищим органом в
державі була Президія, що складається з 3 осіб – по 1 від кожного народу. Для реалізації угоди і
проведення виборів у органи влади на територію БіГ вводився контингент багатонаціональних сил (60
тис. чол.), до складу якого входили і українські підрозділи.
Новий вибух конфлікту на Балканах спалахнув у Македонії (березень 2001 р.). Македонія була
єдиною республікою СРЮ, якій вдалось уникнути збройного конфлікту у період здобуття
незалежності. Але проти утворення Македонії значну опозицію складали Греція і Болгарія, які боялись
сепаратистських рухів у себе з боку македонців. Завдяки президенту Б.Трайковському, який взяв
орієнтир на Захід, за допомогою США і ЄС, конфлікт було подолано. Як гарантія існування нової
держави на її території були розміщені війська ООН. Але ні міжнародний захист, ні поміркована
внутрішня політика не забезпечили мир Македонії. Албанські екстремісти (албанці складають третину
населення країни), керуючись прикладом і підтримкою косовських албанців, розпочали бойові дії проти
македонської армії з метою домогтися визнання за албанцями державоутвоюючої нації, надати
автономію районам з переважною більшістю албанського населення. Завдяки зусиллям світової
громадськості, ООН, НАТО сторони сіли за стіл переговорів. Права албанців були розширені. Конфлікт
вдалося вгамувати. Протиборчі сторони підписали Охридську угоду. В 2003 році НАТО, після
завершення стабілізації, передали управління миротворчим контингентом ЄС.
Поразки сербських шовіністичних сил у етнічних конфліктах на Балканах (Словенія, Хорватія,
БІГ, Косово) призвели до масових виступів населення проти режиму президента Сербії С.МІлошевича.
Влітку-восени 2000 р. у країні розгорілася політична криза, яка супроводжувалась загостренням від-
носин між Сербією та Чорногорією. Остання взяла курс на проголошення незалежності. Приводом до
загострення політичної боротьби стали вибори Президента Югославії. Головними суперниками на
виборах були Слободан Мілошевич і Воіслав Коштуніца. Під тиском опозиції конституційний суд
визнав перемогу на виборах Коштуніци. Новий президент відразу опинився перед лицем безлічі
проблем: розвал федерації, відбудова країни після війни з НАТО, тиск світового співтовариства з метою
видати Мілошевича Міжнародному трибуналу тощо. Стосовно відносин з Чорногорією після тривалих
переговорів було укладено домовленість про перетворення федерації Югославії на конфедерацію. З
1 березня 2003 р. Югославія припинила своє існування. 21 травня 2006 року було проведено
референдум про подальшу долю конфедерації Сербії і Чорногорії. Для того, щоб Чорногорія вийшла з
державного союзу з Сербією було потрібно 55% голосів тих, хто проголосував. 55,5% проголосували за
незалежність Чорногорії.
42. Наслідки рoсійської агресії проти України для європейської та глобальної безпеки.
Російська агресія – демонстрація прагнень РФ порушити євроатлантичну архітектуру безпеки, що
склалася після Другої світової війни, та повернутися до геополітичного прагматизму. Анексія Криму та
вйна на Сході України – вияв російського нехтування міжнародними безпековими інститутами та
міжнародним правом.
- Російську агресію проти України варто розглядати в контексті ворожнечі РФ по відношенню до
Заходу та її прагненні повернути собі колишні сфери впливу.
- Відчайдушні дії РФ по відношенню до України також можна пояснити її внутрішньою
нестабільністю та економічної слабкістю. В такому випадку агресія – єдиний спосіб проявити свою
силу.
Наслідки для безпеки:
- Посилення сил НАТО в Балтії та Польщі
- Нова Глобальна стратегія ЄС 2016 року, де згадується російська агресія в контексті нових загроз
для ЄС
- Посилення процесів розвитку спільної безпекової та оборонної політики ЄС (запуск механізму
Постійного структурного співробітництва, реформування фінансового механізму СПБО (спільна
політика безпеки та оборони) шляхом створення Європейського оборонного фонду)
43. Неврегульовані конфлікти на просторі ОБСЕ.

ОБСЄ - це міжнародна організація з програмою з будівництва єдиної, мирної, демократичної і
процвітаючої Європи, яка ставить собі за мету збереження миру й розвиток демократії на
європейському континенті.
Згідно з Гельсінкським Заключним актом, до основних напрямів діяльності Організації
відносяться наступні:
- питання, що стосуються безпеки в Європі;
- співробітництво в галузі економіки, науки, технологій та довкілля;
- співробітництво в гуманітарній та інших сферах (права людини, інформація, культура,
освіта).
Найважливішим завданням організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) є раннє

попередження та запобігання конфліктів, а також сприяння вирішенню завдань
постконфліктного відновлення. При цьому в якості одного з пріоритетних напрямків діяльності
розглядається врегулювання криз на пострадянському просторі.Так, в даний час розгорнуті
десять місій ОБСЄ в восьми колишніх радянських республіках (Україна, Вірменія, Казахстан,
Киргизія, Молдавія, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан). Розпад Радянського Союзу
ознаменувався не тільки створенням незалежних держав, але й появою на політичній карті світу
нових конфліктогенних регіонів у вигляді самопроголошених Придністровсько-Молдавської
Республіки (ПМР), Нагірно-Карабахської Республіки (НКР), Республіки Абхазія, Південно-
Осетинської Республіки. На жаль, до цього переліку можна віднести і конфлікт на сході нашої
держави, який все більше набуває ознак «замороженого» протистояння. Останні роки в чотирьох
основних конфліктах на пострадянському просторі ОБСЄ демонструвала різні рівні залучення.
Конфлікт у Грузії між Південною Осетією та Абхазією
Найнижчий рівень врегулювання конфлікту спостерігався в Грузії. Це призвело до фактичної

втрати ваги у сфері врегулювання конфліктів на Південному Кавказі. Розпад Радянського Союзу
призвів до того, що перед цими суб’єктами постала дилема, - приєднатися до Грузії або боротися
за незалежність. Південна Осетія та Абхазія тоді заявили про свою готовність залишитися
частиною СРСР, оскільки свого часу у складі союзної держави вони користувалися широкою
автономією.
Конфлікт у Нагірному Карабасі між Вірменією та Айзербаджаном
У Нагірному Карабасі ОБСЄ де-факто виявилася єдиним посередником і миробудівником на

перших етапах розвитку конфлікту. Мінська група, яка була створена у 1994 році не давала
бажаного результату. З самого початку ОБСЄ не змогла мобілізувати достатньо дипломатичних
та політичних механізмів для підтримки угоди про припинення вогню; через нестачу досвіду в
такого типу конфліктах і солідарності країн-учасниць, що в поєднанні з регіональними амбіціями
окремих країн призводило до ослаблення рівня залучення. У конфлікт втягнутий Азербайджан як
держава, що намагається повернути повний контроль над своєю територією, та Вірменія, що
підтримує сепаратистську владу квазідержави під назвою Нагірно-Карабахська Республіка.
Конфлікт з приводу контролю над Нагірним Карабахом значною мірою має геополітичний
характер. З одного боку, це етнічний конфлікт місцевого значення, але, з іншого, - у його
вирішенні зацікавлені сусідні держави.
Конфлікт у Придністров’ї між Молдовою та Придністров’ям
У випадку конфлікту між Молдовою та Придністров’ям, жителі цього регіону виступили проти
влади у Кишиневі, побоюючись за положення росіян та російськомовного населення. Перемога на
виборах у 1989 р., ще за часів СРСР, Народного фронту Молдови (НФМ) стала причиною
ескалації конфлікту з Придністров’ям. Ця політична сила здійснювала діяльність, спрямовану на
надання румунській мові статусу єдиної офіційної мови в державі, а кінцевою метою НФМ було
об’єднання Молдови з Румунією. Поновлення регулярних переговорів у форматі 5+2, прогрес у
вирішенні низки «технічних» питань та заходів зміцнення довіри, сприяння збоку Місії ОБСЄ у
Молдові проведенню прямих переговорів між Кишинівом і Тирасполем дозволяло стверджувати,
що саме ця організація досягла найбільшого успіху у врегулювання відносин між двома
конфліктуючими сторонами, але, нажаль, цей конфлікт досить залишаєть «замороженним»
Конфлікт в Україні між Україною та Росією
Конфлікт на Сході України призвів до розгортання відповідної діяльності Організації на

території України. 14 квітня 2014 року у Відні було підписано Меморандум про
взаємопорозуміння між Урядом України та ОБСЄ про розміщення спеціальної моніторингової
місії ОБСЄ, який відповідає поточним інтересам України. Значення ОБСЄ як однієї з провідних
інституцій, покликаних впроваджувати моніторинг виконання комплексу заходів в рамках
Мінських домовленостей: моніторинг за дотриманням режиму припинення вогню, відведенням
важкого озброєння та встановлення сталого моніторингу ділянки українсько-російського
державного кордону, на разі непідконтрольного Україні. Співробітництво зі спецпредставником
ОБСЄ реалізовується в складі Тристоронньої контактної групи щодо спільних кроків,
спрямованих на імплементацію Мирного плану. Одним із вагомих результатів взаємодії України
зі структурами ОБСЄ є часткове припинення вогню. Конфлікт на сході України ще не
перетворився на «заморожений». Проте, враховуючи «затухання» інтересу європейської
громадської думки до нього та намагань сепаратистської влади в Донецьку та Луганську
легітимізуватися, припускають, що цей конфлікт у найближчому майбутньому буде схожим на
придністровський.
44. "Нове політичне мислення" у зовнішній політиці СРСР.

ПЕРЕДУМОВИ: 1. політ. криза (за 4 роки 4 Генсека) 2. економ відставання від США і неможливість
вести гонку озброєнь, економічна криза, пов’язана з гігантськими витратами на ВПК, неефективністю
планової економіки та нафтовою кризою 3. намагання підтримати паритет з усіма акторами 4. втрата
авторитету у соц. таборі 5. криза єврокомунізму (відходять від СРСР) 6. криза політики в 3-му світі
(міжнародна ізоляція у зв’язку з інтервенцією в Афганістан)
Уточнення та практична реалізація цих задумів традиційно датуються 23-24 травня 1986 р. У ці
дні відбулася розширена нарада МЗС СРСР за присутності М. Горбачова.
Основні аспекти НПМ:
 сучасний світ – взаємозалежний, існує суперечлива, але єдина світова цивілізація
 найбільша цінність – виживання людства
 прибрано тезу про верховенство класових інтересів
 мирне співіснування – загал. принцип відносин між будь-якими країнами
 відійти від принципу балансу сил до балансу інтересів
 У військовій сфері: зміна військ. доктрини; відмова ядерних держав від війни як способу
розв’язання протиріч, треба передбачити ядерну війну; припинення гонки озброєнь у космосі; заборона
та ліквідація хімічної зброї; скорочення військових бюджетів та військового потенціалу (яд. зброї
зокрема)
 У політичній сфері: нове розуміння безпеки – глобал., неподільна, комплексна (економ., військ.,
гуманіт. тощо); повага права народів на самовизначення (перекреслювало доктрину Брєжнєва);
зміцнення довіри між державами; розробка ефективних заходів попередження міжнародного тероризму
 В економічній сфері: відмова від економічних санкцій та всіх форм економічної дискримінації,
пошук розв’язання проблеми заборгованості; об’єднання зусиль для розв’язання проблем економічної
нерівності
 В гуманітарній сфері: боротьба з геноцидом, апартеїдом, захист прав людини, співпраця в
науковій та культурній сферах
 ідея «загальноєвропейського дому» – зустрічі у Парижі, Празі, Стразбурзі. Проти поділу Європи
на сфери впливу. Спирався на формулу де Голля: «від Уралу до Атлантики – antant, d`etant, cooperacion»
 Пріоритет загальнолюдських цінностей
 Деідеологізація зовнішньої політики
 Перехід від наступальної до оборонної військової доктрини та прагнення до досягнення
стратегічного балансу на якнайнижчому рівні
 Економічне та політичне зближення із Заходом
 пішов від конфронтації з Китаєм
Конкретні кроки, що стали наслідком прийняття концепції НПМ:

 Ядерне роззброєння – договори РСМД, СНО-1
 Активна конструктивна участь в Гельсінському процесі
 Вивід військ з Афганістану та сприяння повоєнному врегулюванню через Женевські угоди
 Відмова від доктрини Брежнєва (право втручання у внутрішні справи держав Східної Європи)
 Скорочення допомоги прорадянським режимам в країнах третього світу
 Припинення участі в конфліктах в Анголі та Мозамбіку
 Сприяння вирішенню конфліктів в Ефіопії, Сомалі, Камбоджі
 Підтримка ініціативи США щодо конференції по Близькому Сходу
 Підтримка війни США проти Іраку
 Приєднання до санкцій проти Іраку та Лівії
45. Об'єднання Hімеччини та його наслідки.

9 листопада 1989 — падіння Берлінського муру
28 листопада 1989 — 10 пунктів Коля
12 вересня 1990 — Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини (результат переговорів у
форматі 2+4: НДР, ФРН + Великобр., Фран, США, СРСР)
3 жовтня 1990— НДР увійшла до складу ФРН
Позиції держав щодо об’єднання Н.
США:Повністю підтримували об’єднання. Остаточно позиція була сформульована на саміті НАТО 4
грудня 1989 у заяві Буша про «нову» Європу та «новий» атлантичний рух. Тези: 1)право німецького
народу на самовизначення та його реалізацію 2)ФРН залишилась в НАТО та ЄС 3)об’єднання має бути
мирним 4) Н. підтверджує відданість Гельсінському заключному акту
СРСР: В останні роки існування СРСР дуже сильно залежав від кредитів ФРН+ «Нове політичне
мислення»+Горбачов хотів підтримувати імідж демократичного лідераГорбачов ФРН казав, що не
проти об’єднання, а НДР казав, що цього не буде. В кінці кінців вимушений був підтримати об’єднання,
але ставив умову, щоб ФРН стала нейтральною, як Австрія
ВБ і ФР: на словах підтримували єдину Н., але насправді були проти, бо боялись посилення
Німеччини в Європі і утворення нового Рейху, але не хотіли загострення стосунків в межах НАТО і з
США, тому намагались використовувати радянський супротив об’єднанню
Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини: містив остаточні гарантії німецьких кордонів
*Зовнішні кордони об'єднаної Німеччини були проголошені остаточними (закріплено у відповідних
документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією).
*Н. зобов'язалася не висувати жодних територіальних претензій до інших держав.
*Н.відмовлялась від зброї масового знищення
*Обумовлювалося, що чисельність Бундесверу до 1994 р. буде скорочена до 370 тис.
військовослужбовців, що й було зроблено.
*Договір не зачепив право об'єднаної Німеччини на участь у союзах, в такий спосіб підтвердивши
членство ФРН у НАТО
*Заборона розміщення ядерної брої у землях, що входили до Східної Німеччини
*ВБ, Франція, США, СРСР відмовлялись від своїх прав і відповідальностей щодо Берліна й
Німеччини остаточне відновлення суверенітету
14 жовтня 1990– вибори до ландтагів п’яти нових земель інтеграція у федеральний устрій країни
2 грудня 1990 — перші спільні вибори до Бундестагу
9.11.1990 — Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між ФРН та СРСР
Жовтень 1990 — укладення угод про умови перебування на німецькій території і виведення звідти
радянських військ (!«Великий договір»)
Наслідки: остаточне розмивання ялтинсько-потсдамської системи
Посилення позицій НАТО
Ерозія ОВД
Поява нової держави з великим економічним потенціалом, що може претендувати на лідерство в
Європі (зараз Німеччину називають локомотивом ЄС)
46. Операції США та НАТО в Афганістані: причини та наслідки.

Причини
Після трагічних подій 11 вересня, що поділили історію США на до і після, уряд країни вирішив не
чекати наступних дій терористів, а покінчити з ними раз і назавжди.
США оголосили Осаму бен Ладена, лідера терористичного угрупування «Аль-Каїда», підозрюваним в
організації терактів та розпочали справжнє полювання на нього. Вважалося, що переховувався він в
Афганістані у талібів, які на той час контролювали більшу частину держави. США та їх союзники
вимагали видати терориста номер один та керівництво небезпечного угрупування. Головною умовою
талібів було надання доказів вини Осами, але ніяких вагомих підтверджень американці так і не
знайшли. Не в змозі вирішити проблему шляхом переговорів, США вирішили разом із союзниками
ввести війська на територію Афганістана.
Правовою основою для початку воєнних дій США стала стаття 51 Розділу VII Статуту ООН про
право на самооборону. США оголосили головні цілі:
 знищення бен Ладена,
 ліквідація «Аль-Каїди»
 повалення режиму талібів.

Але на думку сучасних політологів, у тому числі й Збігнєва Бжезинського, мета окупації була дещо
інша. Головне завдання, вважають експерти, полягало в тому, щоб взяти під контроль основні
транспортні вузли «Великого шовкового шляху» між Європою і Китаєм, а також опанувати Каспійський
басейн і його величезні запаси вуглеводню.
Хід війни:
Військова операція США та їх союзників почалася 7 жовтня 2001 року на основі резолюцій Ради
Безпеки ООН від вересня 2001 року. Але жодна з резолюцій не дозволяла нападати на Афганістан, усі
вони засуджували тероризм і терористичні атаки. Тим не менш, США, заручившись підтримкою
Великобританії, розпочали військову операцію «Незламна свобода» (Enduring Freedom). Згодом до них
приєдналися афганський Північний союз, контингент Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані
під командуванням НАТО (International Security Assistance Force – ISAF) та ряд інших країн.
На першому етапі операції американські війська та ISAF мали приголомшливі успіхи: у листопаді
таліби контролювали лише одне місто, а згодом взагалі пішли в підпілля. Країна була звільнена від
терористів, що підтримували в Афганістані тоталітарний режим під егідою талібів.
Великою перемогою для американців стало знищення Осами бен Ладена 2011 року, який, як
виявилося, переховувався у Пакистані. Але вбивство керівника «Аль-Каїди» не зупинуло партизанську
війну. Того ж року НАТО прийняло рішення про поступове виведення контингенту з країни.
Тож 2012-2013 рр. НАТО перейшло до етапу передачі відповідальності афганським силовим
структурам (які не були готові до цього), скорочуючи до мінімуму свою участь в операціях проти
бойовиків. 8 грудня 2014 року відбулася церемонія завершення місії Міжнародних сил сприяння
безпеці (ISAF) в Афганістані, яка тривала 13 років. Але після виводу основних сил міжнародної
коаліції, ситуація в Афганістані загострилася, особливо у північних і східних провінціях. Там
посилилися позиції терористичного угруповання «Ісламська Держава» і талібів. Стало зрозуміло, що
уряд Афганістану не може протистояти бойовикам без міжнародної підтримки.
Наслідки:
Афганська війна НАТО (2011-2014) завершилася лиш частковим досягненням поставлених
цілей:
– Ослаблення терористичного угруповання «Аль-Каїди»;
– Формування найширшої коаліції, що включила в себе не лише країни-члени НАТО, але й інші
держави;
– Досвід Альянсу мав великий вплив на військову науку Заходу;
– Чинний уряд Кабулу залишається підконтрольним Вашингтону;
– На території держави діють 3 американські військові бази, що розширюють вплив НАТО на
Середньому Сході.
Єдиними, хто отримав користь з кривавої війни в Афганістані, стали наркобарони. Про це рідко
згадують американські політики, військові НАТО й афганський уряд, але окупація Афганістану
призвела до значного збільшення виробництва наркотиків. За останні 14 років на частку цієї країни
стало припадати 90% світового виробництва опіуму, тобто на 50% більше, ніж до початку операції
«Незламна свобода».
За оцінкою ООН, наркоторгівля становить 15% афганської економіки, а 10% жителів Афганістану –
наркомани. Дані цифри у два рази перевищують середньостатистичні світові показники, що дає
можливість судити про критичність ситуації в країні.
Для поступової передачі контролю над територіям афганській армії з 1 січня 2015 року в Афганістані
діє тренувальна місія НАТО “Рішуча підтримка” (Resolute Support), яка підтримується 28 країнами
Альянсу і 14 державами-партнерами. Офіційне завдання не бойової місії – навчання та підвищення
професійного рівня національних сил безпеки Афганістану.
Сьогодні: Світський уряд у Кабулі контролює 59,7% території Афганістану, бойовики – 11,1%.
Близько 29,2% афганської території є ареною військових дій або взагалі ніким не контролюються. Крім
талібів і терористів з "Аль-Каїди", з 2015 р. в Афганістані діє осередок ІДІЛ ("Провінція Хорасан"). У
країні регулярно відбуваються теракти, жертвами яких стають військовослужбовці та цивільні.
Афганська національна армія не може самотужки впоратися з різношерстими бойовиками, які
майстерно володіють тактикою партизанської війни та влаштовують диверсії.
47. Основні характеристики постбіполярності в міжнародних відносинах.

Одна з ключових характеристих Ялтинсько-Потсдамської системи МВ – біполярність, тобто
наявність двох наддержав, що ділять сфери впливу та протистоять одна одній. Оскільки СРСР зник з
карти світу, Росія за своїми силовими можливостями була дуже далеко від могутності СРСР, а решта
держав, які теоретично могли бути суперниками США (Китай, наприклад), були занадто слабкі, щоб
створювати Штатам рівноцінну конкуренцію, то відповідно і Ялтинсько-Потсдамська система занепала,
а на зміну їй прийшла нова.
Немає консенсусу щодо назви нової системи МВ та що вона собою являє як єдине ціле, чи взагалі
є системність зараз, чи може це продовження Вестфальського порядку і тд, але можна виділити основні
характеристики:
· Існує одна наддержава (США), яка значно перевершує інших за силовими можливостями, хоча її
не можна назвати гегемоном. Разом з тим США повернулися до ідеї Pax Americana.
· При існуванні найбільш сильного центру в світі, він став більш мультиполярним – виникли нові
центри сили, які значно відстають від США, але досить сильні для того, щоб не підкорятись абсолютно
їх волі та мають власні інтереси, відмінні від інших – Китай, Індія, ЄС, арабський сунітський блок, Росія
· Основне джерело конфліктів – національно-етно-конфесійний грунт
· Ерозія державного суверенітету. Держави, хоча і залишаються основними акторами в
міжнародних відносинах, вже є далеко не єдиними та втрачають частину державного суверенітету – на
користь ТНК, наднаціональних організмів (головний приклад – ЄС), неурядових організацій
· Зростання ролі міжнародних форумів провідних держав світу, які повинні об’єднувати їх сили
для вирішення проблем глобального характеру – Велика 7, Велика 20
· «Екологізація МВ» - Кіотський протокол, Паризька кліматична угода
· Фрагментація світу – розпад великих державних утворень, утворення нових держав, проблема
сепаратизму
· Диверсифікація загроз – міжнародний тероризм, хакерство
· Глобалізація, зростання взаємозалежності між акторами МВ
48. Основні цілі та напрями реформування АСEАН у XXI ст.

-Економічні цілі
·
•Формування єдиного ринку товарів в АСЕАН
До 2010 року повністю ліквідувати митний збір; ліквідувати нетарифні бар‘єри; виділити основні
напрямки досягнення вільної торгівлі товарами в АСЕАН.
•Формування єдиного ринку послуг АСЕАН
До 2020 року реалізувати будівництво інфраструктури; підписання договорів про сумісне
виробництво, маркетинг і збут товарів, обмін інформацією; стандартизація необхідного рівня навичок і
їх взаємне визнання.
•Формування ринку капіталів
Створення інвестиційної зони АСЕАН для реалізації проектів та забезпечення виконання планів;
ліберизувати переміщення інвестицій і капіталів на основі ліквідації обмежень.
•Формування ринку вільного переміщення кваліфікованої робочої сили
·
-Військово-політичне співробітництво
·
На рубежі 20 і 21 століть відбувається корекція військово-політичних доктрин країн АСЕАН з метою
адекватного реагування на мінливу ситуацію в АТР. Експерти-міжнародники вважають, що не в
останню чергу це пов'язано з ростом потенціалу Китаю, який перетворився, по суті, в регіональну
військову наддержаву. Серед інших причин можна назвати економічні втрати від прибережного
піратства, незаконної міграції і контрабанди. Країни АСЕАН роблять упор на оснащенні збройних сил
сучасними системами зброї, здатними забезпечити оборону своєї території, а також морської акваторії -
зони економічних інтересів цих країн.
·
-Проблема міжнародного тероризму
·
Країни АСЕАН швидко відреагували на виклик міжнародного тероризму, який безпосередньо
торкнувся Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Філіппін. На нараді в Брунеї в листопаді 2001 була прийнята
Декларація про спільні дії з протидії тероризму. У ній висловлюється рішучість активізувати спільні та
індивідуальні зусилля щодо запобігання, протидії та припинення діяльності терористичних груп в
регіоні. Висловлено намір продовжувати практичну співпрацю в цій сфері як в рамках Асоціації, так і
міжнародної спільноти. Спеціальне міністерська нарада в травні 2002 в Куала-Лумпурі прийняло
«робочий план», який передбачає підвищення рівня взаємодії між правоохоронними органами
«десятки», розширення обміну інформацією з метою боротьби з тероризмом. Наступну декларацію з
проблеми тероризму прийняв черговий, восьмий за рахунком, саміт АСЕАН в Пномпені в листопаді
2002. У ній знову рішуче засуджується терор. У той же час підкреслюється незгода з «тенденцією
деяких кіл ідентифікувати тероризм з конкретною релігією або етнічними групами».
49. Особливості міжнародно-політичного регіону в Південній Азії.

Південна Азія є надзвичайно своєрідним геополітичним регіоном, який в умовах розвитку
багатополюсного світу намагається посилити свої позиції. Це великий субконтинент із власною
історичною долею та цивілізаційними особливостями, який має чітко окреслені природні кордони.
Південна Азія об’єднує великі (Індія, Пакистан, Бангладеш) та малі (республіки Шрі-Ланка,
Мальдівська, Непал та королівство Бутан) держави, що мають багато спільного, передусім в історії та
культурно-цивілізаційних особливостях. Це полегшує діалог і сприяє взаєморозумінню між окремими
країнами, проте існують також чинники, які створюють певні складнощі у регіональних відносинах,
зокрема:
• різні політичні системи;
• складне внутрішньополітичне становище, а в окремих випадках – перманентна нестабільність;
• багатоетнічний та поліконфесійний склад населення та особливості ідеологічного розвитку;
• напружені двосторонні відносини між окремими країнами;
• відмінність у забезпеченні природними ресурсами та в економічному потенціалі;
• загальний невисокий життєвий рівень і складна демографічна ситуація (найбільш густонаселений і
один із найбідніших у світі регіон).
Протягом останніх п’ятдесяти років субконтинент залишається проблемним з точки зору
міжконфесійних та міждержавних конфліктів, лише посилила ризики нестабільності поява в
арсеналі двох найбільших держав регіону ядерної зброї та активна мілітаризація Індії і Пакистану.
Посилюється увага до подій у Південній Азії й через збільшення загроз тероризму, зокрема,
активізацію ісламського фундаменталізму. Доречно пригадати, що у політичній традиції багатьох
південноазійських країн до регіону також зараховується Афганістан (принаймні, такий підхід є
усталеним в Індії). Цей факт лише збільшує безпекові ризики і чинники нестабільності регіональної
системи, з огляду на внутрішню ситуацію в Афганістані та його Південна Азія – один з найбільш
населених і найменш інтегрованих регіонів світу, як з точки зору внутрішньої ситуації, так і з огляду на
стан відносин з рештою світу. Тут зосереджені 22% світового населення, проте тільки 6-7 % ВВП
припадає на субконтинент. При цьому характерною ознакою південноазійської регіональної системи є
передусім домінування по всім показникам Республіки Індія, що викликає з боку інших країн регіону
певну протидію та намагання підтримувати більш активні міждержавні відносини між собою. Натомість
поведінка Індії має чітко виражений патерналістський характер: оголошуючи свою здатність захистити
сусідів і дбати про їхні інтереси, Індія фактично часто вдається до прямого тиску,
передусім – на малі держави Південної Азії. З точки зору цих країн такий підхід є певною
мірою лицемірством, адже Індія постійно виступає проти проявів гегемонізму на міжнародній арені в
будь-якій формі. Натомість прикладів подібного гегемонізму та проявів «індійської доктрини Монро»
достатньо: активна участь Індії у боротьбі за незалежність Бангладеш, інтеграція Сиккіму, військове
втручання в етнічний конфлікт в Шрі-Ланці, економічна блокада Непалу тощо. Тому зрозумілим є
бажання менших держав у Південній Азії дещо позбутися такої зайвої опіки. З іншого боку, реалії
господарського життя, а саме збільшення економічних проблем у всіх без виключення сусідніх з Індією
країнах стали значним стимулом до розвитку регіонального співробітництва.
1985 року створено Асоціацію регіонального співробітництва країн Південної Азі ї(SAARK,
СААРК), яка об’єднала сім країн – Індію, Пакистан, Бангладеш, Шрі-Ланку, Непал, Бутан та Мальдіви.
Метою створення асоціації був розвиток регіональної кооперації та взаємодопомоги, сприяння
зростання добробуту, соціальному і культурному розвиткові країн. Окремо постали питання
політичного і суспільного розвитку та безпеки Південної Азії, спільного захисту інтересів регіону на
міжнародних форумах. Поряд з метою економічної інтеграції ставилося завдання відтворення
цивілізаційно-культурної і політичної ідентичності регіону, відродження спільної долі регіону, при
цьому найбільшу заінтересованість у проекті показали менші та середні держави регіону.
Індія від самих початків претендувала на роль лідера у цій організації під гаслом «Успіхи Індії
сприятимуть успіхам інших країн Південної Азії». Насправді ж – намагалася слідувати традиційній
політиці і зберегти та навіть посилити важелі впливу на сусідні країни.
Ідеї і гасла СААРК в більшості своїй не були втілені в життя, багато в чому організація, незважаючи
на проголошені цілі, нагадувала формальне політичне об’єднання, і вже на початку 90-х років багатьма
експертами розглядалася як безперспективна.
СААРК відрізняється від більшості асоціацій країн Азії, зокрема від АСЄАН, відсутністю
консенсусу з проблем внутрішньорегіональних та позарегіональних джерел загрози безпеці країнам
регіону. Дається взнаки як затяжна індійськопакистанська конфронтація, так й індійський гегемонізм і
побоювання менших держав. Успіхи Індії не сприяли успіхам інших країн, як це очікувалося, а
визначили зростання відриву більшої за усіма показниками держави від своїх сусідів.
На тлі достатньо низької результативності СААРК чи не головним наслідком її діяльності стало
створення механізму для проведення неформальних зустрічей і дискусій лідерів країн регіону
(згідно з рішенням країн-засновниць, офіційно питання двосторонніх відносин не обговорюються під
час форумів СААРК)
50. П'ята арабо-ізраїльська війна. Війна в Лівані.

Система влади в Лівані була побудована в конфесійному принципі. Було 3 групи – сунітська,
шиїтська та християнська (мароніти) : Президент – мароніт, прем’єр – суніт, голова парламенту – шиїт.
Проблема полягала в тому, що з часом ситуація змінилася – зокрема, конфесійний склад.
Зовнішній аспект – у Йорданії виникла громадянська війна і ОВП у 1970 р розмістила свою штаб-
квартиру в Лівані (+ партизани ФАТХ) та вела звідти терористичну діяльність відносно території
Ізраїлю.
У 1975 році розпочалася громадянська війна в Лівані між християнами та мусульманами. На
стороні палестинців виступив блок «Національно-патріотичних сил». Християни вимагали усмирити
палестинців і відновити національний суверенітет над всією територією країни, а мусульмани –
проведення політичних реформ і перерозподілу влади між мусульманами і християнами
У 1976 році Сирія вводить війська. (на боці християн проти палестинців)!!! У 1978 довелося
відступати на пн. Лівану, де жили християни.
У 1978 році Ізраїль вводить війська.
У 1978 Втручається ООН і вводить свої Тимчасові сили з метою відновлення миру та виводу
Ізраїльських військ, а також відновлення влади центрального уряду в Лівані.
Врешті-решт Ізраїль вивів свої війська з ліванської території.
1981 -- Ізраїль США стратегічне партнерство.
Терористична діяльність ОВП продовжувалися, Ліван залишався нестабільним. 1982 – Ізраїль знову
вторгається, розпочинається його операція «Мир Галілеї» (прем’єр Ізр Бегін).
Мета: витіснити палестинців на 25 км від Ізраїлю (пояс буферу), витіснити ОВП з Лівану, удар по
Сирії.
Ізраїль захопив значну частину південного Лівану. ОВП була значно послаблена, їй довелося вивести
свої війська з Лівану та передислокувати штаб-квартиру в Туніс.
17 травня 1983р. Ліван під тиском США підписав мирну угоду з Ізраїлем. Однак громадянська війна
не припинилася, багато сил виступили проти і 5 березня 1984р уряд анулював угоду.
Посилилося і сирійсько-ізраїльське протистояння в Лівані – Сирія доклала всіх зусиль для зриву
мирної угоди, а Ізраїль заблокував тристоронню угоду під егідою Сирії.
Певна стабілізація відбулося після Ет-Таїфських угод (Хартії національної єдності) 1989р., що
демонтували конфесійний розподіл системи влади в Лівані та почали процес врегулювання,
передбачали досягнення компромісу між ліванськими общинами при фактичній гегемонії Сирії,
Християни погоджувалися на проведення політичних реформ, пом'якшення конфесійної системи, більш
рівномірний розподіл влади і представництво мусульман в державних органах. У парламенті повинне
було бути рівне число депутатів від християн і мусульман.
Президентський пост залишився за маронітами: у листопаді 1989 на цю посаду вибрали
прихильника співпраці з Сирією Рене Муавада. Але вже через 17 днів після вступу на пост він був
убитий. Замість нього президентом став інший просирійський політик – Еліас Храуї
1990 – війна припиняється.
1991 р – сирійські війська у Бейруті, створено «Вищу Раду Лівану та Сирії» (її рішення були
сильнішими за рішення ліванського уряду)
2000 – уряд Шарона виводить війська з південного Лівану (виконує резолюцію)
51. Палестино-ізраїльське врегулювання в XXI ст. «Дорожня карта». Стратегія

«одностороннього відокремлення» 1зраїлю.
У липні 2000 року прем'єр-міністр Егуд Барак проводив переговори з Ясиром Арафатом на саміті в
Кемп-Девіді при посередництві президента США Біла Клінтона. На цьому саміті Ехуд Барак
запропонував план створення палестинської держави на 97 % території Західного берега річки Йордан і
Сектора Гази. При цьому він пропонував негайно передати палестинській державі весь сектор Газа і
73 % території Західного берега, і протягом 10-25 років перевести під палестинський контроль ще 20 %
його території. У разі реалізації такої пропозиції, на перших порах Палестинська держава складалася б з
4-х незв'язаних частин, між якими були б території, підконтрольні Ізраїлю, і не мала б зовнішніх
кордонів ні з однією державою окрім Ізраїлю. Згідно з Ізраїльськими пропозиціями, велика частина
Єрусалиму, включаючи Східний Єрусалим, залишилася б під ізраїльським суверенітетом. Палестинська
держава повинна була б бути демілітаризованою. Арафат відкинув ці пропозиції. Після провалу
переговорів і провокативного (з точки зору багатьох палестинців) візиту Аріеля Шарона, лідера
партії Лікуд на Храмову Гору, палестинські араби почали Інтифаду Аль-Акси.
У 2001 році прем'єр-міністром Ізраїлю став Аріель Шарон. На початку його прем'єрства мирні
переговори між Ізраїлем і Палестинською Адміністрацією практично припинилися. У роки прем'єрства
Шарона палестинські терористичні організації різко посилили свою діяльність.
"Дорожня карта"(вересень 2003) являє собою поетапний план з чітко визначеними цілями і
термінами, який би дозволив досягти миру протягом двох років. Вона також передбачає певні заходи по
встановленню взаємної довіри.
План був спільно розроблений Сполученими Штатами, Росією, Євросоюзом і ООН. Після
консультацій з Ізраїлем і Палестинською автономією в нього були внесені поправки.
Фаза перша: кінець насильства - покласти край тероризму і насильству, нормалізувати життя
палестинців, поліпшити гуманітарну ситуацію на палестинських територіях і відновити палестинські
структури влади. Від самих палестинців на цьому етапі буде потрібно "негайне, безумовне
припинення актів насильства". Передбачається, що Ізраїль підтримає ці дії палестинців і виведе свої
війська з палестинських територій, окупованих після 28 вересня 2000 року. Обидві сторони також
повинні будуть офіційно визнати право один одного співіснувати незалежно і мирно.
Фаза друга: перехідний період - створення незалежної палестинської держави з "тимчасовими
кордонами і атрибутами суверенітету". Сполучені Штати, Росія, ЄС і ООН повинні будуть скликати
міжнародну конференцію з економічного відновлення Палестини. Передбачається, що арабські держави
відновлять торгові, дипломатичні та інші зв'язки з Ізраїлем, що існували до початку інтифади.
Фаза третя: угоду про постійний статус і закінчення конфлікту - "консолідація реформ і стабілізація
палестинських структур влади, ефективна робота палестинських служб безпеки і палестино-ізраїльські
переговори по встановленню постійного статусу Палестини в 2005 році". Буде скликана друга
міжнародна конференція, на якій будуть затверджені угоди, досягнуті Ізраїлем і Палестиною про
остаточні кордони, статус Єрусалиму, біженців і поселень. Далі очікується, що арабські держави
відновлять "нормальні відносини з Ізраїлем".
18 грудня 2003 року, виступаючи на конференції з питань безпеки в Герцлії, А. Шарон вперше
заявив, що якщо розроблений план мирного врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту (План
«Дорожня карта») провалиться, то Ізраїль буде готовий піти на односторонні заходи для забезпечення
безпеки своїх громадян. 2003 року також почалося будівництво ізраїльсько-палестинського бар’єру
навколо Західного берегу річки Йордан протяжністю 700 км.
2004 рік – смерть Арафата, до влади в Палестині приходить Махмуд Аббас.
У 2005 році уряд Шарона здійснив план одностороннього виходу з Сектора Гази
План одностороннього розмежування - план відділення Ізраїлю від Палестинської національної
адміністрації (ПНА), запропонований прем'єр-міністром Ізраїлю Аріелем Шароном. Передбачав
виведення всіх єврейських поселень і підрозділів Армії Оборони Ізраїлю з території сектора Газа, а
також висновок ряду поселень з Самарії. Цей план був схвалений кабінетом міністрів Ізраїлю 6 червня
2004 і реалізований у період з 15 серпня по 23 вересня 2005 року. 22 серпня 2005 року всі жителі
єврейських поселень покинули сектор Газа.
У січні 2006 року на парламентських виборах на територіях, контрольованих Палестинською
Адміністрацією, перемогу здобув радикальний ісламістський рух ХАМАС, визнаний в Ізраїлі та ряді
інших країн терористичним. Влітку 2007 року між прихильниками ФАТХ і ХАМАС стався збройний
конфлікт, в результаті якого сектор Газа опинився під контролем руху ХАМАС, а частини Західного
берега, що знаходяться під управлінням ПА, опинилися під контролем ФАТХ.
27 листопада 2007 року Егуд Ольмерт і Махмуд Аббас погодилися почати переговори і прийти до
остаточної угоди по палестинській державі до кінця 2008 року. Проте зробити це не вдалося,
переговори були перервані наприкінці грудня 2008 року в зв'язку з проведенням Ізраїлем в секторі Газа
операції «Литий свинець» проти угруповання ХАМАС.
У 2009 році переговори з ФАТХ продовжилися за участю нового прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна
Нетаньягу і нового президента США Барака Обами. 21 червня Нітаньягу виступив зі своїм планом
близькосхідного врегулювання, в рамках якого висловив згоду на створення палестинської держави з
обмеженими правами, в разі визнання палестинцями Ізраїлю, як національного будинку єврейського
народу, і отриманні гарантій безпеки Ізраїлю, в тому числі міжнародних.
У листопаді 2009 року уряд Ізраїлю заявив про десятимісячний мораторій на будівництво в
єврейських поселеннях на Західному березі річки Йордан, проте цей мораторій не задовольнив
палестинську сторону, оскільки він не торкався Східного Єрусалиму
У 2010 році, президент США Барак Обама зробив нову спробу домогтися остаточного рішення
ізраїльсько-палестинського конфлікту, на основі принципів мирного співіснування ізраїльського і
палестинського держави, відмови від територіальних претензій і відплати в разі застосування
насильства однієї зі сторін.
29 листопада 2012 року, в Генеральній Асамблеї ООН відбулося голосування з питання про визнання
незалежності Палестинської держави. На підтримку визнання висловилися 138 країн, 9 висловилися
проти, 41 країна утрималася(як результат, Палестина стала державою-спостерігачем при ООН)
У 2014 р Палестинський президент Махмуд Аббас, за посередництва держсекретаря США Джона
Керрі висунув новий трирічний план мирного врегулювання, заснований на повернення сторін до
кордонів 1967 р. План включав в себе відмову Ізраїлю від подальшого будівництва поселень, визнання
палестинської стороною Єрусалиму як столиці Ізраїлю в обмін на визнання Ізраїлем Східного
Єрусалима як столиці Палестини(звісно, Ізраїль не погодився і Палестинська держава за посередництва
Йорданії подала позов до Міжнародного Кримінального Суду ООН).
Продовжуються обстріли у районі Сектору Газа. 2014 рік – операція Ізраїлю «Незламна скеля».
Наразі врегулювання в глухому куті – переговори перервані, Ізраїль продовжує будувати поселення,
ООН в резолюції в 2016 р. засудило будівництво поселень (США не заблокували), але Трамп заявив, що
буде більше підтримувати Ізраїль.
52. Палестино-ізраїльське врегулювання в 90-их рр. Угоди Осло-1 та Осло-1I.

Особливості політичної ситуації у світі, що вплинула на близькосхідне врегулювання:
- розпад СРСР, та як наслідок - припинення радянсько-амер. протистояння на Близькому Сході;
- нові коаліції, що виникають внаслідок війни у Перській затоці, нове перегрупування сил в
арабському субрегіоні, зближення Єгипту, країн - членів РСАДПЗ та Сирії;
- зміни у балансі сил між Ізраїлем та арабськими країнами на користь Ізраїлю;
- зміни у ставленні Ізраїлю до проблеми близькосхідного врегулювання через зміну уряду;
- поширення відцентрових тенденцій в арабському світі, головним носієм яких є ісламські
фундаменталістські організації та угрупування
- перша інтифада(1987-1991)
Процес мирних переговорів на новому етапі розпочався у жовтні - листопаді 1991 p. в Мадриді,
де проводилися двосторонні переговори ізраїльської делегації з одного боку, спільної йордано-
палестинської, сирійської та ліванської – з іншого(під час переговорів не було заключено жодних угод,
але це дало початок довготривалим двостороннім переговорам між Ізраїлем та Палестиною).
Подальший прогрес було досягнуто в Норвегії у 1993 p.(ОСЛО І, сама угода була підписана у
Вашингтоні) під час переговорів між представниками Ізраїлю й Організації Визволення
Палестини (ОВП), де було досягнуто ряд домовленостей, зокрема введення палестинської автономії у
секторі Газа та в районі міста Ієріхон. Угода також передбачала створення палестинської тимчасового
самоврядування Палестинської національної адміністрації (ПНА). Палестинська адміністрація несе
відповідальність за управління на території, що знаходиться під його контролем. Домовленості також
закликали до виведення ізраїльських сил оборони (IDF) з частин сектора Газа і Західного берега.
Передбачалося, що ця домовленість буде тривати протягом п'ятирічного перехідного періоду,
протягом якого буде вироблено постійну угоду (не пізніше травня 1996 року), де б було врегульовано
питання Єрусалиму, палестинських біженців, ізраїльських поселень, безпеки і кордонів.
У 1993 -1994 pp. відбувся процес нормалізації відносин між Ізраїлем та Йорданією(підписання
мирного договору Рабином і Хусейном І за посередництва Клінтона у 1994).
Згідно з угодою ОСЛО-ІІ, або угода, підписаною у Таба(28 вересня 1995), у районі Західного
берегу річки Йордан було створено три зони(А,В,С). ПНА отримав деякі обмежені повноваження і
обов'язки у областях А і В. Угода також мала на меті створити палестинський Тимчасовий орган
місцевого самоврядування для палестинського народу на Західному березі і в секторі Газа на
перехідний період, що не перевищує п'ять років(орієнтація на резолюції РБ ООН 242 і 338).
1996 до влади в Ізраїлі прийшов Нетаньяху(Рабина вбили у 1995) і він оголосив нову політику
«око за око»(«взаємність», за якої Ізраїль не братиме участі в мирному процесі, якщо Арафат
продовжуватиме політику підтримки тероризму(прямої чи непрямої). *Перед виборами 1996 відбувся
ряд напад палестинців-смертників. Такий підхід зумовив підписання двох угод:
 Угода Хеврон(17 січня 1997) між Нетаньяху, і Організацією визволення Палестини (ОВП)
-Арафат, під керівництвом секретаря США держави Крістофера. Угода стосувалася часткової
передислокації ізраїльських військових сил з Хеврона відповідно до Тимчасової угоди 1995 року в
Західному березі і в секторі Газа ( «Осло II»). Відповідно до Протоколу, Область H-1 (близько 80%)
буде підпадати під палестинський контроль, в той час як зона Н-2 буде залишатися під контролем
Ізраїлю. Палестинці ж проживали в обох зонах. Перерозподіл розпочався 16 січня 1997.
 Уай-Рівер Меморандум між Ізраїлем і Палестинською адміністрацією на саміті в Уай-Рівер,
США, 15-23 жовтня 1998 р. Меморандум був спрямований відновити реалізацію Тимчасову угоду по
Західному березі і сектору Газа (Осло II 1995). Він був підписаний у Білому домі Нетаньяху і Арафатом,
в ході переговорів на чолі з президентом США Білл Клінтон, 23 жовтня 1998 року. Проте Ізраїль не
поспішав виконувати своїх зобов’язань.
Новий етап переговорів розпочався у 1999 році після приходу до влади прем'єр-міністра Ехуда
Барака, лідера блоку “Єдиний Ізраїль”, перемігши ізраїльського “залізного прем’єра” Біньяміна
Нетаніягу, що фактично заморозив мирний процес на Близькому Сході. Розпочалися активні переговори
між ОВП та Ізраїлем(переговори Барака з Арафатом у Кемп-Девіді за посередництва Клінтона у 2000 –
провал – друга інтифада).
53. Палестинська проблема у 80-их рр. ХX ст. Перша інтифада.

Після Кемп - Девіду – ізоляція Єгипту -> диференціація араб. світу на поміркованих і радикальних,
зміна балансу сил між арабами та Із. на користь останнього, бо між ними не було згоди. + після
революції в Ірані з’являється конфесійний характер боротьби (спочатку був етно-територ., потім
політичний, коли приєдналися інші країни, а тепер етноконфесійний).
Початок 80х років – Ліван, там йшла громад. війна з 70х, бо порушився конфес. баланс,
палестинці набрали там сили після громад. війни в Йорд., переїхала штаб-квартира ОВП. ОВП почали
вести активну терористичну діяльність проти півночі Ізраїлю з півдня Лівану. У відповідь у червні 1982
р Ізраїль розпочав операцію «Мир Галілеї» для розгрому баз ОВП в Лівані. Окупація півд. Лівану
Із.!
Офіц. ціль: відтіснити палестинців на 25 км, зробити буферну зону + ліквідація ОВП або
витіснення з Лівану + удар по позиціях Сирії (хотіли об’єднюватися з ОВП). Треба було мирний д. з
Лів., його нейтралізація, проізрал. режим.
Наслідки: ОВП було значно послаблено та перенесло свою базу до Тунісу. Травень 1983 - угода
між Із. та Лів. про мир (менше року, Лів. анулював). Певна стабілізація відбулася після Ет-Таїфських
угод 1989р. АЛЕ 1991 - сирійські війська увійшли і підписали Пакт оборони та безпеки (Вища рада обох
країн, але фактично протекторат Сирії над Ліваном!)
2000 р. - виведення із. військ з півд. Лівану.
Тут зараз будуть три підходи до палест. проблеми (Манжола це дуже любить):
 арабське бачення (1981 - план Фахда)
1. вихід Із. з окупованих у 1967 територій 2. ліквідація євр. поселень 3. визнання прав всіх держав
жити в мирі 4. утворення і самовизначення ПД зі столицею у сх. Єрусалимі
 американське бачення (1982 - план Рейгана)
1. адмін. самоврядування Зах. берегу Йордану у асоціації з Йорданією (автономія) 2. заборона
анексій, побудови поселень 3. право палестинців на повернення 4. сект. Газа під контроль ООН
1985 - Оманська угода між палест. та Йорд. (створення ПД у конфедерації з Йорд.) Мир для Із. та
земля палестинцям. Міжн. кон-фа «під дахом» ООН.
АЛЕ: 1987 - розкол в ОВП (радикали). Розірвали угоду! Перенесли акцент на боротьбу араб.
населення на окуп. тер-ріях. Розпочалася 1-ша інтифада. Спочатку вона проходила мирно –
демонстрації і тд, але потім розпочалася збройна боротьба, очолена радикальними силами, зокрема,
ХАМАС. (питання 72)
 бачення Із. (план Шаміра)
1. згодні на початок діалогу, але не з ОВП (терористи), а з палестинцями на окуп. тер-ріях
2. Із. проти ПД -> провести вибори на окуп. тер-ріях і вести переговори про статус (не державу!)
Йорд. зробила добре палестинцям: король Хусейн (йому набридли ці распрі) у липні 1988
заявляє про право на ПД і припиняє адмін. зв’язки з Зах. берегом Йорд. (були з 50х)
Листопад 1988 - 19 сесія Палест. нац. ради в Алжирі:
- визнали всі резолюції ООН (1947 - №242, 338) Розблокували створення держави.
- проведення переговорів з Із.
- міжн. кон-фа в ООН (Із. проти)
- засудили тероризм
План Бейкера 1989: 2 сторонні палест. - із. переговори.
Наступний етап врегулювання розпочався вже в 90х роках з плана Буша і Мадридської конференції.
1987- (або 1991 – Мадридська конференція, або 1993 – Осло-1)
Цель: борьба против израильской оккупации территорий, завоеванных в ходе Шестидневной войны
(1967).
Причини:
- напружені відносини між палестинцями та ізраїльтянами (вбивства з обох сторін)
- тривале перебування ізраїльської адміністрації на палестинських землях
- По заявлениям палестинцев, интифада представляла собой протест народа против жестоких
израильских репрессий, которые включали убийства без суда и следствия, массовые аресты, сносы
зданий, пытки, депортации и т. д.
- отказ Египта от территориальных претензий на сектор Газа и отказ Иорданской монархии от
претензий на Западный берег реки Иордан),
- увеличившаяся плотность палестинского населения (связанная с традиционно высоким уровнем
рождаемости среди бедного населения и ограниченностью земель, выделявшихся в условиях
израильской оккупации для нового строительства или сельскохозяйственного производства),
- рост безработицы (в частности, получая доход от работы на израильских территориях, многие
палестинцы могли позволить себе обучать своих детей в университетах — но найти работу для
палестинца с высшим образованием было крайне сложно).
Повинна була розв’язати питання палестинської державності. ОВП не змогла об’єднати всіх навколо
себе для консолідації палестинців.
Два етапи.
1. Ненасильницький характер протесту – марші та демонстрації, відмова від співпраці з
Ізраїльським режимом (бойкот товарів, страйки), організація нелегальних структур місцевого
управління, органів керівнитцва інтифадою.
2. Радикалізація, керівництво почав перебирати ХАМАС та «Ісламський джихад». Посилення
впливу ісламських радикальних елементів в інтифаді. Початок збройної боротьби, повстання, боротьба
з колабораціоністами.
31 липня 1988р король Йорданії Хусейн визнав право палестинців на утворення власної
держави, порвав всі юридичні зв’язки Йорданії із Західним Берегом.
22 жовтня 1988р. – зустріч Мубарака, Хусейна й Арафата в Акабі (Йорданія). Її наслідок – у
листопаді Палестинська Національна Рада визнає всі резолюції ООН відносно палестинської проблеми і
проголошує палестинську державу.
ХІХ сесія Національної Палестинської Ради затвердила «Політичну декларацію» та «Декларацію
незалежності». Визнали кордони за резолюцією ООН 1948 року, засудили тероризм, погодились на
переговори з Ізраїлем, закликали до проведення конференції.
США почали діалог з ОВП. В той же час далеко не всі в Палестині сприйняли угоду.
Нарада в Касабланці. Травень 1989 р. – арабські країни визнали право Ізраїлю на існування та
безпеку.
План Шаміра (Ізраїль). 1989р. Діалог з палестинцями можливий, але не з ОВП.
54. Паризька нарада країн-учасниць НБСЕ. Паризька хартія для нової Європи.
Проходила з 19 по 21 листопада 1990 року. Взяло участь 34 країни. Передумови:
 демократичні революції в країнах Центральної та Східної Європи;

 падіння Берлінського муру та об'єднання Німеччини;
 Лондонська декларація країн НАТО (червень 1990 р.), готовність альянсу до трансформацій,
створення гарантій ненападу з країнами ОВД.
Це свідчило про розпад Ялтинсько-Постдамської системи, її неактуальність для європейського
порядку, завершення холодної війни. Таким чином, на порядок денний майбутньої наради виносилися
такі питання:
 скорочення військової присутності у Європі;

 формування посилених загальноєвропейських структур та інститутів безпеки й співпраці;
 трансформацію військово-політичних блоків у політичні союзи.
Було підписано 3 документи: Паризька хартія для нової Європи, Спільна декларація 22 країн
Варшавського договору та НАТО, ДЗЗСЄ
Паризька хартія для нової Європи констатувала, що ера конфронтації та розколу Європу
завершилася та зафіксувала наступні принципи європейського життя:
 Демократія, заснована на правах людини та основних свободах

 Розвиток через економічну свободу та соціальну справедливість
 Однакова безпека для всіх
Важливим положенням стала формула «безпека є неподільною, і безпека кожної держави-
учасниці нерозривно пов’язана з безпекою всіх інших».
Спільною метою вперше було проголошено економічну співпрацю, розвиток ринкової економіки,
забезпечення стійкого економічного зростання, соціальної справедливості та зайнятості.
Хартія поклала початок процесу інституціалізації НБСЄ. Було створено триступеневий
механізм регулярних політичних консультацій:
 Зустрічі у верхах
 Засідання Ради міністрів закордонних справ як центрального форуму політичних консультацій
 Комітет старших посадових осіб
Також створювалися такі органи, як Секретаріат НБСЄ (Прага), Центр із запобігання конфліктів
(Відень), Бюро з вільних виборів (Варшава). Була реалізована концепція «слабких інститутів».
Спільна декларація 22 держав проголошувала, що ОВД і НАТО більше не є супротивниками,
підтверджувала принципу незастосування сили та погрози силою, закріплювала право країн бути або не
бути учасницею союзних договорів. Фактично йшлося про багатосторонній пакт про ненапад.
Паризька нарада стала останньою зустріччю у форматі «старого» Гельсінського процесу. Вона
стала найвищою точкою розвитку НБСЄ, його ролі та впливу в європейській політиц
55. Питання ядерного роззброєння на початку 90-их рр. Договір СНО-1 та СНО-II.
СНО 2 (Росією і США) 3 січня 1993 р. Його підписанню передувала рамкова домовленість, досягнута у
червні 1992 р. між президентами Росії та США, про подальше скорочення стратегічних наступальних
озброєнь.
Договір закріплював нову стратегічну ситуацію, що склалася у світі після розпаду СРСР, який замінила
РФ. якій належало лише 69,4 % колишнього ядерного радянського потенціалу.
СНО-2 мав зафіксувати новий рівень стратегічного паритету Росії та США, на базі якого мала
зберігатися стратегічна стабільність між цими ядерними країнами у наступному столітті. Збереження
ядерного потенціалу на рівні, дозволеному СНО-1, Росії було не під силу.
Зміст: зобов'язання сторін до 27 грудня 2007 р. скоротити свої ядерні боєзаряди до рівня 3000—3500
одиниць і повністю ліквідувати ракети наземного базування з головними частинами індивідуального
наведення, що розділюються (РГЧІН).
Згідно з Договором, кожна із сторін має скоротити кількість ядерних боєзарядів, розміщених на
МБР та БРПЧ, до рівня 1750 одиниць, а також переобладнати 100 важких бомбардувальників на
без'ядерні носії. Але якщо в Договорі СНО-1 за важким бомбардувальником зараховувався тільки один
ядерний заряд (хоча в дійсності він міг нести до 24 таких зарядів), то Договір СНО-2 враховував усю цю
кількість.
Скорочення мали пройти у два етапи. Сенат США ратифікував його у 1996 р., тоді як Держдума РФ —
лише у 2000 р. Термін дії СНО-2 — 15 років.
При виконанні всіх умов Договору СНО-2 стратегічні сили США будуть налічувати 3500 ядерних
боєзарядів Відповідно Росія може мати 3277 ядерних боєзарядів.
56. Позиція окремих країн-членів ЄС щодо анексії Криму та «української кризи».

Позиція різних держав Європи і ЄС щодо врегулювання української кризи.
Позиція ЄС. Активна участь у врегулюванні кризи. Невизнання анексії Криму. Заклик до припинення
вогню на Донбасі. Санкції, накладені на Росію за анексію Криму та «невиконання Мінських
домовленостей» (але тут парадокс – Росія не є стороною Мінську і не брала на себе зобов’язань, хоча
фактично є стороною конфлікту та має абсолютний контроль над ЛНР/ДНР). Загалом – підтримка
України, але основна мета – стабілізація ситуації, не хочуть іти на сильне загострення з Росією, але чим
далі, тим більше розуміють, що вирішення конфлікту на даному етапі більше залежить від Росії, яка не
може забезпечити навіть припинення вогню. В 2014-2016 роках, навпаки, більше тисли на Україну, в
питанні підписанні Мінських угод та особливо їх одностороннього виконання, без поступок з боку Росії –
амністія, зміни в коституцію про особливий статус, проведення виборів.
7 березня 2014 р. міністри закордонних справ країн Євросоюзу погодили перелік санкцій, які
збираються застосувати щодо Росії. Насамперед скасовано підготовку до саміту «великої вісімки», який у
червні поточного року планувався у Сочі. Натомість 4–5 червня 2014 р. у Брюсселі заплановано саміт
«великої сімки». Також призупинено процес підготовки до лібералізації візового режиму Росії із
шенґенським простором. Крім того, на невизначений час відкладено процес залучення цієї країни до
Організації економічного співробітництва і розвитку, в якій представлено тридцять найбільш розвинених
економік світу. Утім, найскладніше Євросоюзу визначитися з економічними складовими санкцій.
Позиція Німеччини. Так як Німеччина грає першу скрипку в ЄС, то позиція фактично ідентична
офіційній позиції блоку. Але Німеччина бере більш активну участь в урегулюванні кризи, ніж блок
вцілому. Зокрема, вона разом з Францією є підписантами-гарантами Мінських угод. Хоче поліпшення
відносин з Росією, бо бізнес несе великі втрати.
Позиція Франції. Те саме, що Німеччина. Відмінили контракт по Містралям.
Разом із тим деякі країни ЄС зайняли неоднозначну позицію щодо України і Росії в умовах
нинішньої війни. Їх умовно називають "Russia's understanders". Південні держави-члени Союзу (Італія,
Іспанія, Португалія, Греція,) не квапляться конфронтувати з Росією через Україну. Не виключено, що деякі
країни ЄС у подальшому можуть накласти вето на нові санкції проти РФ або заблокувати їх продовження.
Такі наміри неодноразово висловлювалися в урядових колах Італії, Кіпру, Чехії, Словаччини, Греції та
Угорщини, Болгарії. Окремі застереження в різні часи висували представники владних структур Австрії
та Франції. У кожної свої інтереси, але об’єднує їх те, що вони прагнуть відміни санкцій проти Росії, бо
мають довгу історію дружніх відносин з РФ і несуть значні економічні збитки від санкцій. Тим не менше,
досі під тиском Німеччини та Франції не блокують санкції та голосують за їх продовження.
Позиція Польщі, Литви, Латвії, Естонії. Найактивніше підтримують Україну. Знаходяться ближче
до РФ, тому більше її бояться. Покладають відповідальність за конфлікт повністю на неї. Лобіюють
розширення санкцій. Закликають поглибити обмежувальні заходи проти РФ, виключити її з системи Swift і
навіть виражають готовність постачати зброю Україні.
Міністр закордонних справ Польщі спільно з його французьким і німецьким колегами був
посередником у переговорах між протестувальниками та Президентом України В. Януковичем 20 лютого
2014 р., у той час як Литва використала своє головування в Раді безпеки ООН для скликання екстреного
засідання з українського питання. Своєю чергою, естонський президент Т. Х. Ільвес під час зустрічі з
українськими лідерами у вересні 2014 р. заявив, що українсько-російський конфлікт - це "війна між
Європою і не-Європою", конфлікт між різними системами цінностей" У відповідь на насильство проти
Євромайдану Естонія, Литва та Польща надавали пораненим українцям медичну допомогу у своїх
лікарнях. Крім того, всі три країни мобілізували потужні реакції громадянського суспільства на події в
Україні.
Всі наголошують на важливості виконання Мінських угод
57. Політика сусідства ЕС та «Східне партнерство».

Європейська політика сусідства (ЄПС) – нова політика ЄС; 2003 Р
Мета створити на південь і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зону
стабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин з сусідніми
країнами. Не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати
їм можливість брати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної,
культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки.
Концепція ЄПС охоплює такі країни: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет, Ізраїль,
Йорданія, Ліван, Лівія, Молдова, Марокко, Сирія, Туніс, Україна, а також Палестинська автономія.
Концепція викладена у зверненні Комісії «Ширша Європа» у березні 2003 року. Формування відносин
з сусідами – один з пріоритетів ЗП розширеного ЄС.
ЄПС не торкається питання потенційного членства. Пропонує сусіднім країнам привілейовані
відносини, на взаємному визнанні спільних цінностей у сфері верховенства права; справедливого
управління; дотримання прав людини, зокрема, прав меншин; принципів ринкової економіки та
безперервного розвитку. Глибина цих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно
втілюватимуться спільні цінності.
ЄС повинен орієнтуватись на два основні завдання:
 Співпраця з партнерами з метою зниження рівня бідності та створити зону спільного процвітання й
цінностей, які базуються на глибшій економічній інтеграції, міцних політичних й культурних зв'язках,
посиленій транскордонній співпраці та спільній відповідальності за запобігання конфліктам між ЄС та її
сусідами.
 Закріплення позицій ЄС щодо конкретної вигоди від привілейованих відносин, які відповідатимуть
прогресу, в політичних та економічних реформах.
Підхід Європейського Союзу базується на таких цілях:
 розширення внутрішнього ринку та регуляторних структур;
 привілейовані торговельні відносини та відкриття ринку;
 перспективи для законної міграції та руху людей.
 співпраця з метою запобігання і боротьби зі спільними загрозами для безпеки;
 активне політичне залучення ЄС для запобігання конфліктам і їх вирішення;
 зусилля для сприяння правам людини, культурній співпраці та взаєморозуміння;
 інтеграція в торговельні, енергетичні та телекомунікаційні мережі і європейську
дослідницьку зону;
 нові інструменти для сприяння і захисту інвестицій;
 підтримка інтеграції у глобальну торговельну систему;
 нові джерела фінансування.
СХІДНЕ ПАРТНЕРСТВО 2009 Р
Після розширення ЄС у 2004-2007 роках стало зрозуміло, що деякі країни, такі як Україна, перейшли із
розряду звичайних «сусідів» у розряд потенційних країн-членів ЄС.
Існуючий на той час інструмент взаємодії між ЄС та країнами, що його оточують – Європейська
політика сусідства, – показала свою недостатню дієвість в питаннях двосторонньої економічної,
політичної та суспільної співпраці, що не відповідало вимогам часу.
Інтерес ЄС: дієвим механізмом наближення потенційних кандидатів на членство у ЄС до європейських
стандартів (таких, як, наприклад, Україна) («пояс безпеки»).
Східне партнерство: СУТЬ
Учасники: Україна, Молдова, Білорусь, Грузія, Азербайджан, Вірменія
червень 2008 – ініціатива Польщі (нової країни ЄС) за підтримки Швеції («старої» частини ЄС, що
забезпечило успіх в прийнятті цієї ініціативи іншими країнами ЄС)
постало як своєрідна відповідь на ініціативу Франції щодо створення Союзу для Середземномор’я
(2008), тому було підтримано Німеччиною.
мета: прискорення політичної асоціації і подальшої економічної інтеграції між ЄС і країнами
Східного партнерства; підписання договору про асоціацію – вершина, + розширення зони вільної торгівлі
Європейського Союзу
чотири напрями співпраці: 1) розвиток демократичних процесів в країнах-партнерах, 2)
економічна інтеграція і конвергенція; 3) енергетичне співробітництво; 4) полегшення мобільності людей і
впровадженням безвізового режиму.
58. Політика США щодо врегулювання «української кризи».
США:
Не визнали анексії Криму, запровадили санкції щодо Росії за Крим. Вимагають повернення Криму
Україні. Виступили одним з головних моторів міжнародної ізоляції Росії (виключення з G-8).
Спочатку женевські формат переговорів квітень 2014 – США, РФ, ЄС, Укр.
Зараз не беруть участі в переговорах – нормандський формат без них. Але в Мінську неофіційно є їхні
представники.
2014 – Закон про підтримку свободи України
З року в рік продовжують та поступово нарощують санкції щодо Росії.
Постійно піднімають питання України в двосторонніх переговорах з Росією (раніше їздили Байден та
особливо часто Нуланд – переговори з Путіним, Лавровим, Сурковим).
Наголошують на важливості Мінських домовленостей та закликають сторони виконувати їх.
З приходом Трампа була невизначеність – думали, що може зняти санкції, піде на зближення з Росією.
Але нічого такого не сталося, продовжив лінію Обами.
Позицію Обами –небажання сприяти ескалації воєнних дій будь-яким чином, включаючи постачання
Україні сучасних протитанкових та інших високотехнологічних озброєнь. З метою налагодження власного
каналу політичних контактів з Москвою, Держдеп США запровадив прямі консультації помічника
Держсекретаря США В.Нуланд з заступником міністра закордонних справ РФ Г.Карасіним.
Методи узгодження позицій США і ЄС щодо України: – Адміністрація США залишається ініціатором і
координатором впровадження режиму санкцій проти РФ, які, поряд із суттєвим зменшенням цін на сиру
нафту, мають зупинити економічне зростання в РФ, скоротити можливості її воєнного бюджету та
модернізації оборонно-промислового комплексу.
Головними інструментами координації позицій США і ЄС залишаються спільні наради лідерів США
та головних функціонерів ЄС, саміти G7 та наради міністрів фінансів за провідної ролі міністра фінансів
США.
Важливу роль в обмеженні та стримуванні воєнно-політичної експансії з боку РФ відіграли рішення
НАТО про нарощування сил швидкого розгортання з 13 до 30 тис. та розміщення передових загонів
ударних сил надшвидкого реагування в периферійних країнах на східному фланзі НАТО.
Схвалення НАТО рішення про створення міжнародних військових штабів у Литві, Латвії, Естонії,
Польщі, Румунії та Болгарії, підпорядкованих командуванню сил союзників у Європі, означає розширення
воєнної інфраструктури НАТО в країнах Центральної Східної Європи.
Офіційна лінія США і ЄС ґрунтується на необхідності політико-дипломатичного тиску на всі сторони-
учасники конфлікту, щоб переконати Росію утримуватися від воєнних дій, співпрацювати з ОБСЄ в
відведенні озброєнь та завершенні обміну полоненими. Неофіційні оцінки західних політиків – конфлікт у
Донбасі важливий не тільки в сенсі впливу на становище в Україні та країнах пострадянського простору,
однак і в контексті становлення нового "міжнародного порядку". Такі припущення мотивуються
усвідомленням, що в разі слабкої позиції Заходу та перемоги Путіна Росія перетвориться на воєнну
наддержаву, яка намагатиметься диктувати Європі свої умови та чинитиме тиск на сусідні країни.
Свідоме небажання США використовувати проти РФ військовий тиск, санкції 2014 р. вважаються
головним важелем впливу.
США і ЄС підтвердили небажання втягуватися до геополітичних переговорів та розподілу сфер впливу
не тільки в умовному євроатлантичному, але і в євразійському просторі. Євроатлантичне співтовариство
тримає лінію на ігнорування започаткованого Путіним євразійського інтеграційного проекту.
ЄС – активна участь у Нормандському форматі. Мінськ-1 – 5 вересня 2014,
Мінськ-2 – 11 - 12 лютого 2015
Анексія Криму
Причини:
 Агресивна зовнішня політика Росії, спрямована на відновлення та поширення свого впливу на
колишні території СРСР
 Опортуністична політика режиму Путіна в стилі «якщо ми сьогодні цього не зробимо, то завтра це
зроблять наші вороги»
 Невирішеність багатьох питань двосторонніх відносин між Україною і Росією або їх вирішення на
користь Росії, в тому числі питання Криму, демаркації кордонів, Чорноморського флоту
 Відсутність адекватної політики справжньої інтеграції Криму в Україні
Передумови:
 Слабкість української держави, до чого додався революційний та післяреволюційний хаос
 Остаточний розворот України від Росії
 Довготривала та цілеспрямована пропаганда та підривна діяльність в Криму
 20 лютого почалася операції з анексії – зелені чоловічки з’явились в Криму
 27 лютого захопили парламент та уряд Криму захопили бойовики, вивісили прапор РФ
 1 березня Путін на прохання Аксьонова відправив пропозицію про введення військ в Крим, обидві
палати парламенту проголосували
 16 березня – референдум про «незалежність» Криму
 18 березня – Путін, Аксьонов, Чалий і Константінов підписали договір про прийняття Криму в РФ
 21 березня договір ратифікований Радою Федерації
 27 березня – резолюція ООН про територіальну цілісність України, 100 «за», визнала окупацію
Криму Росією
 Санкції ЄС, США і тд
 Українська блокада Криму в 2015
 Візити різних проросійських європейських політиків в Крим
59. Проблема та етапи розширення ЄС
Проблеми:
- Відповідність Копенгагенським критеріям (Яр сказав так: Проблемою політики розширення

стало те, що часто до ЄС приймались держави, виходячи з політичної кон’юнктури, які не були до цього
готові. В результаті вони не те, що не наздогнали, а навіть не змогли наблизитися до рівня провідних
держав ЄС. Деякі з них перебувають в глибокій кризі та стали тягарем для Союзу, як Греція. З країн
Східної Європи, що були інтегровані в ЄС, лише Польща наблизилася до рівня Німеччини чи Франції.
Загалом, досі країни Сходу та Півдня залишаються менш розвинутими за країни Заходу та
Півночі. Такий дисбаланс негативно впливає на Союз, більш заможні країни витрачають значні
кошти на менш заможні, але бажаного ефекту не досягають.
- Однакова структура виробництва (Франція, Італія боялися вступу Португалії, Іспанії)
- Проблема «кваліфікаційної більшості». На вступ до ЄС може претендувати країна, приєднання
якої не завдасть шкоди функціонуванню інституційної системи ЄС. Найбільш предметно дана умова
може бути проілюстровано на прикладі процедури голосування кваліфікованою більшістю голосів в
Раді ЄС. Отже, вступ до ЄС багатонаселеної держави (наприклад Росії, Туреччини, України) істотно
змінить баланс сил в процесі прийняття рішень та потребують інституційної реформи ЄС.
- Географічне розташування в Європі (наприклад, Кіпр в Азії, але його прийняття – вимога Греції.
Також проблема подальшого розширення на Схід, бо існують ідеї, що пострадянські країни не треба
приймати)
60. Проблема реформування ООН після завершення «холодної війни».
Причини необхідності реформування ООН:
· Зміна політичної ситуації у світі. Одними з провідних у світі стали держави, які в силу
історичних обставин позбавлені місця постійного члена РБ ООН – Німеччина та Японія. Виникнення
нових центрів сили, які також за рівнем свого розвитку претендують на місце постійного члена РБ ООН
– Індія, Бразилія, ПАР і тд
· Недоліки права вето. Історія застосування права вето показує, що часто воно заважає
вирішенню конфліктів, оскільки сторона, що залучена в конфлікт, у своїх корисливих цілях може
блокувати будь-яке рішення.
· Застарілість структури ООН. Відбувається багато дублювання між організмами ООН, існують
структури, що вже не потрібні взагалі, натомість потрібним структурам приділяється недостатньо уваги.
· Фінансова неспроможність організації
· Мала ефективність миротворчих місій
Які пропозиції реформування існують:
· Збільшення кількості членів Ради Безпеки. Існують варіанти збільшення на 5 постійних
членів (ФРН, Японія+по одному від Азії, Африки та Америки), збільшити склад на 5 постійних та 4
непостійних члени, ввести 5 постійних членів без права вето, надання статусу нових постійних членів
регіональним організаціям, а не державам. Проблема в тому, що при пропозиції щодо кожного нового
постійного члена РБ виникає протидія якогось з уже дійсних членів РБ ООН. Наприклад, Німеччину та
Японію підтримують США, але не підтримують Росія та Китай. Індію підтримує США, але не
підтримує Китай.
· Зміна принципу права вето. Зокрема, пропонується забезпечити дієвий механізм позбавлення
держави права вето, якщо вона залучена в конфлікт, питання щодо якого обговорюється. Це
наштовхується на протидію постійних членів РБ ООН, оскільки вони таким чином втрачають
можливість брати участь в конфлікті та блокувати будь-які негативні рішення РБ ООН щодо них.
· Реорганізація структури ООН. Ліквідація непотрібних органів (наприклад, пов’язаних з
деколонізацією), оптимізація апарату.
· Створення інвестиційних фондів для посилення фінансової спроможності
· Збільшення ефективності миротворчих місій. Один з варіантів – створення постійного
контингенту миротворчих сил ООН, щоб не потрібно було під кожен окремий випадок збирати
коаліцію держав. Проблема в тому, що це принесло б за собою більший фінансовий тягар на
організацію та підняло б проблему контролю над такими силами.
61. Проблема розширення НАТО на Схід.

У 1949 генеральний секретар лорд Ісмай зазначив, що ціллю НАТО є «to keep the Russians out,
theAmericans in, and the Germans down». Після падіння СРСР було прийнято нову стратегічну концепцію
preserve the strategic balance in Europe(листопад 1991).
НАТО стояло перед двома варіантами подальшої роботи:
- політика співпраці з усіма за усіма напрямками
- стратегічна співпраця та інтеграція окремого кола країн.
Адміністрація Клінтона була більш схильною до другого варіанту і тому вже у 1996 році висунув
заяву про розширення НАТО до 1999 року. Найбільш вірогідними учасниками НАТО від самого
початку були країни Вишеградської групи – Польща, Угорщина, Чехія(вони отримали пропозицію
вступити в НАТО під час Мадридського саміту 1997 року). Наступними мали бути Словенія та Румунія.
(Ще у вересні 1995 року було проведено «Дослідження з питань розширення НАТО», згідно з яким
розширення НАТО – подальший крок до вдосконалення безпеки і поширення стабільності на весь євро -
атлантичний регіон, що доповнює ширші тенденції до інтеграції, зокрема розширення ЄС і підсилення
ОБСЄ).
У квітні 1999 року на Вашингтонському саміті НАТО було оновлено процедуру вступу, було
створено «План отримання членства(план дій щодо отримання членства)», за яким НАТО визнавало
держави, як кандидатів на членство в НАТО і мало співпрацювати з кожною окремою державою в
рамках річних національних програм.
у квітні 2004 року - колишні радянські республіки Балтії - Латвія, Литва та Естонія - і, крім того,
Болгарія, Румунія, Словаччина і Словенія, вони отримали свої річні національні програми у листопаді
2002 року
Після цього розширення на Схід припинилося(у 2009 році до альянсу приєдналися Албанія та
Хорватія, 5 червня 2017 року – Чорногорія стала офіційним членом НАТО).
Основні проблеми розширення на Схід:
1) Росія та ізоляції її від створення колективної безпеки у регіоні.
Попри те, що Росія приєдналася до програми «Партнерство заради миру» у 1994 році, а у 2002 році
було створено Раду НАТО-Росія для вирішення нагальних проблем безпеки, вступ до НАТО країн-
Балтії, України, Молдови(концентрація військ буде зменшувати безпеку в регіоні, Росія буде змушена
концентрувати свої війська на кордоні, загроза виходу Росії з СТАРТ-2, Договір про звичайні збройні
сили і тп).
2) Існуючі конфлікти всередині Східної Європи і проблема їх врегулювання.
У 1990 конфлікт був присутній тільки у відносинах між Туреччиною і Грецією, а загроза нових
конфліктів між Угорщиною і Румунією, Угорщиною та Словаччиною, Румунією та Україною, Україною
і Росією, Естонією та Росією.
3) Припинення демілітаризації Європи і витрати на НАТО.
Згідно з оцінками, витрати на військовий сектор «нового» члена НАТО зростають на 60-80%
відсотків у порівнянні з поточними військовими витратами. Це не тільки додаткові витрати США і
країн НАТО, адже на початкових стадіях саме вони змушені інвестувати найбільше, а й загроза стану
«обмеження звичайних озброєнь» у Європі.
62. Проблеми контролю над звичайними збройними силами в Європі у XXI ст. Доля ДЗЗСЄ
ДЗЗСЄ було укладено на блоковій основі. Для того, щоб адаптувати його до нових умов, почалися
переговори про його модифікацію. В 1999 році на саміті ОБСЄ в Стамбулі було підписано Угоду про
адаптацію ДЗЗСЄ. Блокова основа замінялася національно-територіальною. Договір підписало 30
держав, але ратифікували лише 4 – Білорусь, Казахстан, Росія та Україна. Відповідно, в силу він не
вступив. Причини:
 "стамбульські зобов'язання Росії" - двосторонні домовленості, досягнуті на саміті 1999 року
між Росією та Грузією про скорочення та оформлення правового статуту військ Росії, що знаходяться на
території Грузії й про повний вивід військ із Молдови до 2003 року. У травні 2000 року, із подачі
Конгресу США, країни НАТО включають ці домовленості в основний пакет Стамбульських
домовленостей і заявляють, що ратифікують Угоду про адаптацію ДЗСЄ тільки якщо Росія виконає
ці домовленості;
 в Угоді про адаптацію Росії зроблено ряд поступок: її квоту на розміщення військ у фланговій
зоні було збільшено на 80% (7900 од. зброї та бронетехніки, замість 4360). Принциповою стала
домовленість, на якій наполягала Росія про те, що у випадку, коли НАТО може розміщувати звичайні
збройні сили у європейській країні-члені тільки якщо ця країна не використовує повною мірою
свою сухопутну квоту за договором;
 Угода про адаптацію - відкритий договір. До неї може приєднатися будь-яка країна-член ОБСЄ,
але тільки після ратифікації. Таким чином, країни Балтики, Албанія, Словенія та Хорватія, усі члени
НАТО, поки не мають ніяких договірних зобов'язань по цій угоді.
У 2006 році НАТО вирішили розмістити свої бази в Болгарії та Румунії. Росія звинуватила їх в
порушенні ДЗЗСЄ. НАТО відкидало ці звинувачення, заявляючи, що бази будуть тимчасовими, а не
постійними. В результаті того, що сторони не дійшли згоди, 26 квітня 2007 року Путін оголосив
мораторій на дію ДЗЗСЄ щодо Росії. РФ скликала конференцію на 11-15 червня для узгодження
позицій та виходу з ситуації. Ніхто не прислухався до російських ініціатив і Путін оголосив про
безстрокове припинення дії договору, а також відкликав з ратифікації Угоду про адаптацію. Росія
наполягала на ратифікації Угоди про адаптацію Заходом, але той відмовлявся, ставлячи умову –
виведення російських військ з Молдови та Грузії.
Росія ще з 2007 року не подає інформацію по Договору, тому в 2011 році, після 4 конференції
по ДЗЗСЄ у Відні, західні держави перестали обмінюватися з РФ такою інформацією. В 2014 році
Росія остаточно й повністю вийшла з договору.
На рубежі 10х-20х років ХХІ ст. було прийнято низку інших документів, що регулюють питання
звичайних озброєнь:
 Конвенція про касетні боєприпаси. Забороняє використання, накопичення, виробництво та
передачу касетних боєприпасів. Стала міжнародним документом, який має обов’язкову юридичну силу
після набуття чинності 1 серпня 2010 року.
 Договір про торгівлю зброєю. Переговори щодо нього почалися в 2010, вступив в дію 24 грудня
2014 року. Підписали 130 країн, ратифікували 60, в тому числі США. Договір встановлює жорсткі
правила для експорту зброї. Підписали і ратифікували також ВБ, Франція, Німеччина. Головна
проблема – не підписали такі великі експортери, як РФ, Китай, Індія, Пакистан.
 Спеціальна робоча група зі стрілецької й легкої зброї та протипіхотних мін під егідою Ради
євроатлантичного партнерства. НАТО намагається сприяти контролю над звичайними озброєннями у
світі, а це один з інструментів.
Загалом, проблемою є те, що не існує якогось загального рамкового документу, який підписали б
усі і який регулював би питання звичайних озброєнь в Європі.
Ефективність договору ДЗЗСЄ також знаходиться під питанням, бо угода про його адаптацію так і
не набула чинності, а Росія взагалі вийшла з договору. Хоча західні країни постійно наголошують на
своїй відданості договору
63. Проблеми ракет середньої дальності в Європі. Договір РСМД.

Проблема ракет середньої дальності у Європі.
У 1977 році СРСР під приводом модифікації застарілих комплексів РСД-4 і РСД-5 (SS-4 і SS-5)
приступив до розгортання на західних кордонах ракет середньої дальності РСД-10 "Піонер" (SS-20).
Всього було розгорнуто близько 300 ракет подібного класу, кожна з яких була оснащена трьома
бойовими блоками індивідуального наведення на цілі. Це дозволяло СРСР в лічені хвилини знищити
військову інфраструктуру НАТО в Західній Європі - центри управління, командні пункти та, особливо,
порти (останнє в разі війни унеможливлювало висадку американських військ в Західній Європі).
12 грудня 1979 року Рада НАТО прийняли «подвійне рішення». Воно передбачало розміщення в 1983
році в Європі 572 ракет Першинг-2. США отримувало б можливість нанести перший удар по командних
пунктах і пусковим установкам радянських МБР. Одночасно країни НАТО домовилися почати
переговори з СРСР, щоб до 1983 року вирішити проблему радянських євроракет.
У 1981 році Рейган зробив пропозицію «нульового варіанту»(як СРСР, так і США повністю
прибирали свої ракети середньої дальності з Європи), ідея не отримала підтримки серед адміністрації
Рейгана
Таким чином було розміщено 96 ракет у Великобританії(1983), 112 в Італії(1984), 48 у Бельгії(1985),

96 у ФРН(1986), 48 у Нідерландах(1988).
Договір РСМД.
7 грудня 1987 - Горбачов і Рейган у Вашингтоні підписують Договір між СРСР та США про
ліквідацію ракет середньої та меншої дальності(РСД та РМД), а також меморандум про домовленість
щодо встановлення вихідних даних, протокол про інспекції, протокол про процедури, які регулюють
ліквідацію ракетних засобів.
Згідно з договором ліквідації підлягали:

СРСР - ракети середньої дальності - РСД-10 "Піонер", "Р-12», «Р-14» (за класифікацією НАТО, «СС-
20», «СС-4» і «СС-5» відповідно)
- крилаті ракети наземного базування РК -55 (за класифікацією НАТО - SSC-X-4 «Рогатка»);
- ракети малої дальності СРСР - «СС-12» і «СС-23»
США - «Першинг-2» і «BGM-109G» (крилата ракета Tomahawk наземного базування) і «Першинг-
1А».
Ліквідація 826 РСД зі сторони СРСР і 689 РСД США, 926 РМД і 170 РМД, відповідно. Право
інспекціх на території СРСР, НДР, ЧССР, США.
Договір безстроковий і ліквідація двох класів безядерних ракет!
Договір не поширюється на ракети морського базування. До травня 1991 року було ліквідовано 2,692
ракети(1846 ракетних комплексів скоротили СРСР і 846 - США), а наступні 10 років проводилися
постійні перевірки на місцях.
64. Проблеми реформування та еволюція НАТО після завершення «холодної війни».
До 1991 – НАТО була вузькопрофільною організацією.
Після 1991 – НАТО перетворюється в інститут глобального регулювання, що має потужний
військовий інструмент
Після 1991: *постали питання доцільності існування НАТО
*питання посилення військової спроможності ЄС
*процес «європеїзації» НАТО, концепція «європейської опори»НАТО
*нові виклики та загрози (як тероризм)
*Проблема співробітництва з колишніми учасницями ОВД
*Проблема співвідношення між старими функціями НАТО і новими функціями НАТО
НАТО поступово почало переходити до ідеї захисту не тільки території, а й цінностей
Після розпаду ОВД НАТО робить політичний жест і протягує руку колишнім
ворогампідготовка до Паризького саміту і Паризької хартії
Рим, листопад 1991: нова концепція
*Декларувалось зниження військового потенціалу тактичної ядерної зброї, персоналу, звичайних
збройних сил
Американські війська з 300 тис. до 100 тис.
*Відмова від концепцій передової оборони 1952 року і гнучкого реагування 1967 року
!Ядерна зброя як останній засіб в оборонній стратегії НАТОНАТО не буде першим застосовувати
зброю
*Посилення невоєнних функцій НАТО
-НАТО позиціонує себе як організація, що співпрацює як з країнами –нечленами в Європі так і з
колишніми суперниками, і з іншиим безпековими організаціями (ОБСЄ), і саме НАТО має стати
центром майбутнього будівництва європейської архітектури безпеки закладено вектор
трансформації і розширення НАТО
1.Статичне розширення: просторове, територіальне
2. Динамічне розширення: глобалізація НАТО і вихід за межі простору, що складається з територій
країн НАТО
3.Функціональне : універсалізація функцій
-Поява нових місій НАТО,регулювання яких знаходиться поза ст..5під нові місії створюються
нові спроможності
1991-Лондон, створення Ради атлантичної Європи: НАТО+9, зараз кількість учасників дійшла до 44
країн, у 1997 її замінила Рада євроатлантичного партнерства (всі члени НАТО+22 країни-партнери)
1994 – запущено Партнерство заради миру єврпеїзація НАТО
Квітень 1999- нова концепція, затвердження місій НАТО поза рамками ст..5
!На той час був підписаний основоположний акт НАТО-Росія, де Росія згадувалась не у розділі
викликів і загроз, а в розділі попередження можливої загрози+ передбачались Нові механізми і
інструменти, зокрема що регулювали розширення межі зон відповідальності
Вересень 1995 – Документ про вивчення можливості прийняття до НАТО нових країн
1997 – Мадрид, Рада НАТО запросила Чехію, Угорщину, Польщу+в тому ж році
Основополагающий акт между НАТО и Россией
1999 – офіційно прийняті нові члени, щоб відпрацювати процедуру розширення
2002- Саміт в Празі — «Трансформаційний саміт», країни-члени прийняли «Декларація Празького
саміту»: основні положення
запрошення для сімох країн: Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини та Словенії
приєднатися до альянсу+підтвердження принципу «відкритих дверей» НАТО+започаткування
«Індивідуального плану партнерства з НАТО» (новий механізм співпраці, країни за такою схемою
вважаються основними партнерами НАТО поза блоком та мають певні гарантії безпеки.)+створення
Сил швидкого реагування НАТО+реформа військового командування НАТО+прийняття військової
концепції захисту від тероризму + рішення про створення спільної ПРО
-! Наступна реакція на Другу Перську війну.: Франція та Німеччина не приєднались до операції в
Іраку та висунули ідею європейського оборонного союзу (європейська оборонна ініціатива)
Як США відреагували на цю ідею: для них вадливо було збереження НАТО та свого впливу
тамприйняли програму Берлін+: ЄС мав змогу використовувати інфраструктуру НАТО без згоди
США, якщо США не бачить в цьому свого інтересуБерлін + став компромісним варіантом, бо США
не дали створити європейську оборонну організацію і дозволяв гнучко використовувати механізми
НАТО і Європі і США
2000-і: глобалізація НАТО
*Ініційовано Середземноморський діалог, щоб посилити співпрацю з Південним флангом
Проблеми НАТО на початку 21 ст: нездатність країн альянсу забезпечити необхідний рівень
військових витрат; великий технологічний розрив між США та іншими союзниками, а також між
провідними європейськими країнами і новими членами блоку; невідповідність амбітних планів
діяльності за межами зони відповідальності НАТО реальній наявності сил і засобів.
Спроба вирішити проблеми:
2010 – Лісабон, Нова концепція:
Визначено завдання НАТО
*Crisis management and cooperative security на основі партнерства
*Колективна безпека через партнерство
*Взято курс на реорганізацію військово-штабної системи
65. Процес скорочення стратегічних наступальних озброень в російсько-американських

відносинах. Празький договір СНО.
Як було підписано перший договір?
- СРСР і США вели переговори про скорочення стратегічних озброєнь з 1982 р, вони неодноразово
припинялися і поновлювалися.
- У жовтні 1986 року на радянсько-американському саміті в Рейк'явіку СРСР висунув пропозицію
про 50-відсоткове скорочення стратегічних сил і погодився не враховувати стратегічні озброєння,
наявні у союзників США по НАТО. Однак пропозиції Радянського Союзу були пов'язані із
зобов'язанням про невихід з підписаного в 1972 році Договору по ПРО.
- У вересні 1989 р СРСР прийняв рішення не пов'язувати питання про невихід з Договору по ПРО (в
грудні 2001 р США повідомили РФ про вихід з договору, 13 червня 2002 р документ втратив чинність) з
укладенням угоди про скорочення стратегічних озброєнь, а також не включати в сферу дії нового
договору крилаті ракети морського базування. На остаточне узгодження тексту було потрібно близько
двох років.
- Після розпаду СРСР його наступниками за договором визнали себе Росія, Білорусія, Казахстан і
Україна, на території яких було розміщено ядерну зброю.
Підписавши 23 травня 1992 р Лісабонський протокол, Білорусія, Казахстан і Україна зобов'язалися
ліквідувати або передати ядерну зброю під контроль Росії.
Незабаром як неядерні держави вони приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї
(ДНЯЗ)
- Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1) був підписаний
31 липня 1991 в Москві президентами СРСР і США Михайлом Горбачовим і Джорджем Бушем-
старшим. Документ набрав чинності 5 грудня 1994 р ставши першим (ратифікованим) договором про
контроль над озброєннями, який забезпечив дійсне скорочення розгорнених стратегічних озброєнь і
встановив суворий режим перевірки його виконання.
Які положення містила перша угода?

- Сторони зобов'язалася протягом семи років скоротити кількість стратегічних носіїв ядерних
боєзарядів (важкі бомбардувальники, ракети наземного і морського базування дальністю понад 5500 км)
до 1600 одиниць. На цих стратегічних носіях могло розміщуватися не більше 6000 боєголовок.
- СНО-1 встановлював ліміти на кількість боєзарядів для різних класів стратегічних ракет. Так, на
балістичних ракетах наземного і морського базування могло бути розгорнуто не більше 4900 боєзарядів,
на мобільних ракетах наземного базування - не більше 1100. Сумарна вага балістичних ракет не
повинна була перевищувати 3600 тонн.
- Окремо лімітувалася максимальна кількість "важких" ракет - до 154 одиниць, а також число
боєголовок на них - 1540.
- Договір обумовлював райони базування мобільних пускових установок міжконтинентальних
балістичних ракет, а також місця ремонту, виробництва, переобладнання і ліквідації стратегічних носіїв.
Що забороняла угода?
- СНО-1 забороняв розробляти і розгортати балістичні ракети повітряного запуску, важкі балістичні
ракети, підводні пускові установки балістичних і крилатих ракет, засоби швидкісного перезарядження
пускових установок,
- збільшувати число зарядів на існуючих ракетах
Скільки носіїв боєзарядів було у РФ і США і скільки залишилося?
- На вересень 1990 р у СРСР було 2500 "стратегічних" носіїв, на яких було розміщено 10271
боєзаряд. США мали в своєму розпорядженні 2246 носії з 10563 боєзарядів.
У грудні 2001 р Росія і США оголосили про виконання зобов'язань: у Росії залишилося 1136 носіїв і
5518 боєзарядів, у США - відповідно 1237 і 5948.
- Система контролю за виконанням договору включала проведення взаємних перевірок на місцях
базування, повідомлення про виробництво, випробування, пересуванні, розгортанні та знищення СНО.
Як довго працювала угода?
- Термін дії документа при підписанні був визначений на 15 років (до 5 грудня 2009 року).
- За згодою сторін він міг неодноразово продовжуватися на 5 років.
- Однак йому на зміну прийшов Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-
3, або Празький договір).
ЧОМУ НЕ БУЛО СНО-2
Договір між РФ і США про подальше скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь
(СНО-2) був підписаний в Москві 3 січня 1993 р
Документ багато в чому спирався на базу договору СНО-1 (підписаний 31 липня 1991 г.), але
припускав різке скорочення кількості ракет наземного базування з головними частинами. Хоча він був
ратифікований парламентами обох держав, він так і не набув чинності. У відповідь на вихід 14 червня
2002 США з договору про ПРО від 1972 Росія вийшла з СНО-2.
Як РФ і США уклали нову угоду?
- Вперше пропозиція про розробку СНО-3 обговорювалася ще в березні 1997 року в ході
консультацій президентів РФ і США Бориса Єльцина і Білла Клінтона в Гельсінкі.
- У СНО-3 за версією 1997 р планувалося встановити ліміти на рівні 2000-2500 стратегічних ядерних
боєзарядів і надати договору безстроковий характер (переговори щодо цієї угоди були
безрезультатними).
- Розробка документа почалася в квітні 2009 року, відразу після зустрічі президентів Дмитра
Медведєва і Барака Обами в Лондоні (1 квітня 2009 р рамках саміту Групи 20). Переговори почалися в
травні 2009 р і завершилися через 11 місяців підписанням договору. Документ був підписаний
президентами Росії і США 8 квітня 2010 року у Празі (СНО-3, Празький договір).
Скільки років діє угода?
- Термін дії договору - 10 років, якщо до закінчення цього терміну він не буде замінений наступною
угодою про скорочення і обмеження СНО. Сторони можуть домовитися про продовження дії договору
на період не більше п'яти років.
Договір включає положення про вихід з нього.
Які зобов'язання накладає угоду на РФ і США?
Кожна зі сторін скорочує й обмежує свої СНО таким чином, щоб через сім років після його вступу в
силу їх сумарні кількості не перевищували: 700 одиниць для розгорнутих міжконтинентальних
балістичних ракет (МБР), балістичних ракет підводних човнів (БРПЛ) і важких бомбардувальників
(ТБ); 1550 одиниць для боєзарядів на них; 800 одиниць для розгорнутих і нерозгорнутих пускових
установок (ПУ) МБР і БРПЛ, а також ТБ.
Договір вперше ввів поняття "нерозгорнуті" носії і ПУ, тобто які не перебувають у бойовій
готовності, а використовувані для навчання або випробування, які не мають боєголовок.
Кожна зі сторін має право самостійно визначати склад і структуру своїх стратегічних наступальних
озброєнь в сумарних межах, встановлених договором.
66. Радянсько-американські відносини за президентства Дж.Буша (старшого).

Основні події відносин:
 В Нью-Йорку відбулось знайомство Буша-старшого і Горбачова.
 Прихід до влади в США Буша-старшого, проголошення стратегії після стримування.
 Виведення радянських військ з Афганістану. 15 лютого 1989р.
 Зустріч на Мальті 2-3 грудня 1989 р.
 Вашингтонський саміт 31 травня-1 червня 1990р. Обговорювалась проблема об’єднання
Німеччини, де СРСР пішли на поступки.
 Підтримка Радянським Союзом «Бурі в пустелі». СРСР утримались при голосуванні за
резолюцію РБ ООН, що дозволяла операцію, таким чином давши на неї зелене світло.
 Підписання СНО-1.
 Конференція з Близького Сходу в Мадриді. Див. питання №3.
На консультативній зустрічі країн-членів НАТО у 1989 р. Буш задекларував свою готовність перейти
від політики стримування до політики, яка працює у тому напрямі, щоб привести СРСР у
співтовариство націй.
Буш повчав Москву, ніж вдавався до тиску рейганівського типу. Міжнародне співтовариство було
захоплене ЗП Горбачова. Його ініціативи (припинення випробувань ядерної зброї, відкликання рад. й
амер. військово-морських сил із Середземного моря, припинення розробки нових видів зброї масового
знищення) подобались Бушу.
Перед крахом СРСР керівництво США продовжували будувати перспективи ЗП в розрахунку на
існування "видозміненого" совка. Про можливість розвалу і появу багатополюсного світу без СРСР до
серпня-грудня 1991 р. в адміністрації Буша не думали.
Перші 3 роки Адміністрація Буша виходили з можливості успіху перебудови в СРСР, здійснення
ринкових реформ, поступової демократизації і самоплинного краху соціалізму в цій державі. Робили
ставку на завершення холодної війни перемогою США, але відкидали можливість розпаду суперника.
Ключовою була ідея краху марксизму-ленінізму, але не Радянського Союзу як суперпотуги.
ЗП Буша будувалася на неточному прогнозі розвитку подій та невиправданій орієнтації на
одну особу в Москві, тобто Горбачова. Буш де-факто виступив проти порушення статус-кво у
міжнародних відносинах через розпад СРСР.
Поступовий розпад СРСР на перших порах сприймався адміністрацією як не-очікуваний процес з
непередбачуваними наслідками.
Етап розгубленості у формулюваннях подальших цілей ЗП стратегії Сполучених Штатів і методів їх
реалізації: зник противник і об’єкт конфлікту.
Буш орієнтувався на Горбачова, бо вважав практичну реалізацію його ідей роззброєння
виграшною для нац інтересів США – зменшення витрат на оборону, зниження бюджет. дефіциту,
мінімізацію американської військової присутності у країнах третього світу після виходу звідти
радянських контингентів, зниження ризику переростання регіональних конфліктів у глобальну війну
тощо. ЦЕ БУЛО ПОЗИТИВНИМ РЕЗУЛЬТАТОМ РОЗВАЛУ.
Буш розробляв плани сприяння переходу СРСР та його "східноєвропейської імперії" до суспільної
системи західного зразка. Правова основа – 1989 р. Акт Конгресу про підтримку східноєвропейської
демократії.
Вашингтон – недопущення критичної дестабілізації СРСР, яка могла загрожувати глобальним
хаосом і приходом до влади "твердих марксистів-ленінців".
Висока довіра між Бушем та Горбі, постійні консультації між ними. Головне питання Буша: "Чи буде
перебудова після Горбачова?".
Документ "ОНБ-3" (Огляд національної безпеки), березень 1989 р. – говорилося про
необхідність зусиль США, щоб зробити невідворотною перебудову, допомогти Горбачову в
інституціоналізації реформ. Побіжно зазначили можливість перетворення СРСР у конкурентну
суперпотугу, керувалися перспективою існування СРСР упродовж тривалого періоду.
Позицію Буша: проти прискорення розвалу Варшавського договору та розпаду СРСР, бо наслідком
міг стати збурений місцевим націоналізмом мілітаризм й авторитаризм центру або ж ворожнеча з
Росією, а тому слід дати М. Горбачову час для приведення всіх справ під контроль і руху у правильному
напрямі.
МАЛЬТА 2-3 ГРУДНЯ 1989

Переговори на пасажирському лайнері "Максим Горький". Розбіжності щодо Куби та Централ
Америки. Щодо Нікарагуа домовилися сприяти вільним виборам. Перейшли до Східної Європи та
питання розколу Німеччини, але остаточних рішень прийнято не було. Стало зрозуміло, що Америка
стає вільною у своєму виборі дій.
Негласно оголосили про завершення «холодної війни». Не було підписано жодних документів, але
домовились про співпрацю в галузі роззброєння (ядерна, хімічна, біологічна) , вирішення
регіональних конфліктів, проведення міжнародної конференції щодо Близького Сходу.
США не мали на меті ділити СРСР. Було створено спільну групу з проблем інвестицій, яка б
розробила документ про гарантії капіталовкладень, Буш запропонував пакет економічного сприяння
СРСР.
Балтійські республіки – Буш сказав, що США ніколи не визнавали їх анексію, закликав не
використовувати силу. (проте танки у Вільнюс все ж ввели. Реакція Буша – «Я не збираюся бути
президентом, який подає поневоленим народам фальшиве враження, що на випадок повстання вони
одержать допомогу»).
Де-факто - готовність Білого дому піти на радянсько-американський кондомініум у світі (за МП
спільне володіння і управління однією і тією ж територією двома або більше державами). Мальта –
деідеологізація відносин.
Кроваві події у Вільнюсі – прогорбачовська політика Буша опинилася під загрозою. Направляє
Горбачову листа про можливість припинення економічної допомоги.
Вашингтонський саміт 31 травня - 1 червня 1990 р, значною мірою був присвячений проблемі
об'єднання Німеччини. США наполягали на членстві Німеччини в НАТО, обіцяючи перегляд стратегії
альянсу з урахуванням інтересів безпеки СРСР.
Агресія С. Хусейна проти Кувейту. Після зустрічей Е. Шеварднадзе із Дж. Бейкером у Москві 3
серпня 1990 р. та переговорів М. Горбачова із Дж. Бушем у Гельсінкі 9 вересня 1990 р. обидві країни
виступили проти іракської агресії. СРСР – дипломатичні методам, але підтримав "Бурю в пустелі".
Московський саміт 30-31 липня 1991 р. – підписали Договір СНО-1. За 7 років мали скоротити
кількість носіїв стратегічної ядерної зброї до 1600 одиниць, а боєзарядів - до 6000 (на момент
підписання СРСР мав 2500 носіїв та 10271 боєзарядів, США - 2222 носії та 10371 боєзарядів). Суттєвий
крок до ядерного роззброєння. США зобов'язалися надати СРСР статус найбільшого сприяння у
торгівлі, сторони заявили про намір провести конференцію з урегулювання на Близькому Сході.
27 вересня 1991 року Буш запропонував зняти з чергування тактичну ядерну зброю СРСР та США.
М. Горбачов погодився.
Конференція щодо Близького Сходу у Мадриді ЗО жовтня 1991 р. Прогресуючий розпад СРСР,
головна проблема США – не допустити розповсюдження ядерної зброї та втрати єдиного контролю над
колишнім радянським ядерним арсеналом.
67. Радянсыко-американські відносини у 80-і pр. XХ ст.

Дивимося всі питання про кризу і згортання розрядки, «другу холодну війну» – це все підходить для
першої половини 80х.
Основні події «другої холодної війни»:
- Вторгнення СРСР в Афганістан, підтримка та фінансування американцями моджахедів, які воювали
проти радянської армії. Зняття США санкцій з Пакистану, який також підтримував моджахедів. У
зв’язку з вторгненням в Афганістан США наклали на СРСР санкції та бойкотували Олімпіаду-1980,
наклали ембарго на експорт зерна та технологій подвійного призначення до СРСР
- Відкликання Картером з ратифікації договору ОСО-2
- Продовження зближення США з КНР
- Прихід до влади в США Рейгана в 1981 році та оголошення «хрестового походу» проти комунізму,
доктрини неоглобалізму, концепції конфліктів малої інтенсивності
- Початок нової гонки озброєнь, бажання американців остаточно виснажити економіку СРСР.
Розпочалися «зоряні війни» через проголошення у 1983 році СОІ. СРСР намагалися протягнути через
ООН заборону на розміщення і використання ядерної зброї в космосі, але США всі спроби блокували.
- Розміщення в Європі ракет середньої дальності у 1983 – американських крилатих ракет та
«Першинг-2» та відповідно радянських ракет середнього радіусу дії «СС-20»
- Підтримка Вашингтоном «контрас» у неоголошеній війни проти уряду сандиністів в Нікарагуа
(його підтримували СРСР)
- Намагання США впливати на Польщу, санкції на ПНР та СРСР після придушення виступу 1981
року та підтримка «Солідарності»
- Американські санкції на європейські фірми та американські філії компаній, що продовжували
поставляти устаткування для будівництва газопроводу Сибір-Західна Європа
Згортання «нової холодної війни» поступово почало відбуватися з приходом до влади в СРСР
Горбачова та його «новим політичним мисленням» в зовнішній політиці. + пит. 52!
Саміт в Женеві. Перша зустріч Горбачова та Рейгана, що відбулася 18-25 листопада 1985р. По
суті – знайомство голів держав. Для СРСР основне питання – скорочення гонки озброєнь, для США –
більш широкий спектр, в тому числі права людини, регіональні конфлікти і тд. Було прийнято спільну
заяву про недопущення ядерної війни, попередження будь-яких конфліктів, не домагатися військ.
переваг один над одним, бажання скоротити яд. зброю, як стратегічну, так і в Європі. СРСР
зобов’язались сприяти вирішенню регіональних конфліктів, в тому числі в Афганістані. Було підписано
Угоду щодо контактів й обмінів у сфері науки, освіти та культури.
Саміт в Рейк’явіку. 15-16 жовтня 1986р. Парадоксальні результати: скорочення на 50% стратег.
озброєнь на 5 р. всіх компонентів яд. тріади; знищення всіх ракет серед. дал. в Європі АЛЕ камінь
спотикання – програма СОІ, від якої Рейган не хотів відмовлятися – поїхав.
Вашингтонська зустріч. 7-10 грудня. 10 грудня договір РСМД було підписано. Умови дивитись
в питанні №2. Також домовилися про дотримання договору про ПРО та про ліміт боєзарядів в
майбутньому договорі СНО.
14 квітня 1988р. підписано Женевські угоди щодо Афганістану.
Московський саміт. Травень - червень 1988 р. - Рейган в Москві. Символічний характер. Обмін
ратиф. грамотами щодо СМД, зустріч Рейгана з рад. дисидентами.
Зустріч у Вашингтоні. Візит Горбачова до ООН. В Нью-Йорку відбулось знайомство Буша-
старшого і Горбачова – спадковість досягнень. Прихід до влади в США Буша-старшого, проголошення
стратегії післястримування.
Виведення радянських військ з Афганістану. 15 лютого 1989р.
Зустріч на Мальті. 2-3 грудня 1989 р. Оголосили про завершення «холодної війни». Не було
підписано жодних документів, але домовились про співпрацю в галузі роззброєння, вирішення
регіональних конфліктів. США: гарантії, що СРСР не буде втручатися у трансформації сх. Європи,
допомога СРСР адаптуватися.
Вашингтонський саміт 31 травня-1 червня 1990р. Візит Горбачова до Вашингтону.
Обговорювалась проблема об’єднання Німеччини, де СРСР пішли на поступки.
Зустріч у Гельсінкі. Вересень 1990 р. Підтримка Радянським Союзом «Бурі в пустелі». СРСР
утримались при голосуванні за резолюцію РБ ООН, що дозволяла операцію, таким чином давши на неї
зелене світло.
Підписання СНО-1 в Москві. Дивитись питання 64.
Конференція з Близького Сходу в Мадриді. Дивитись питання 3.
68. Режим нерозповсюдження ядерної зброї в постбіполярний період.
Загальне: Після розпаду Радянського Союзу і закінчення холодної війни режим нерозповсюдження
ядерної зброї зіткнувся з кризою, яку і досі не вдалося подолати. Важливим кроком на шляху до
створення глобальної системи попередження та захисту розповсюдження зброї масового знищення
стало прийняття Радою Безпеки ООН 28 квітня 2004 р. Резолюції 1540 [17, с. 1-5], першого
міжнародного документу, що забезпечив комплексний та всезагальний підхід до ЗМЗ, засобів доставки
та виробничих матеріалів. Слід звернути увагу й на те, що виконання Резолюції є обов'язковим і для
держав, які не є учасницями спеціальних домовленостей, що входять до режиму нерозповсюдження і не
входять до ДНЯЗ (Індія, Пакистан, КНДР, Ізраїль).
Кожна з країн, яка набувала статус ядерної, прагнула спочатку створити власний ядерний арсенал, і
лише довівши його до суттєвих розмірів, починала модифікацію своєї політики в бік
нерозповсюдження, при чому, робила це з власним баченням і різними темпами. Для Франції, питання
нерозповсюдження та дії в напрямку посилення цього режиму є важливим кроком до зростання її ролі
на міжнародній арені, а для Великої Британії - стійким плацдармом для стратегічного партнерства із
США. Для Китайської народної республіки режим слугує для забезпечення стабільності в регіоні АТР.
По державам: США. Великих зусиль у напрямку врегулювання політики нерозповсюдження доклала

Адміністрація Дж. Буша (старшого). Із початком президенства Б. Клінтона першочерговим завданням
США відразу стало приєднання України, Білорусі та Казахстану до Договору про нерозповсюдження
ядерної зброї (ДНЯЗ, 1.07.1968 р.), як держав, що не володіють ядерною зброєю. До того ж, Вашингтон
активно прагнув переконати Індію та Пакистан відмовитись від створення ЯЗ і проведення відповідних
випробувань, повернути КНДР у ДНЯЗ, досягти підписання Договору про всеосяжну заборону ядерних
випробувань (ДВЗЯВ), а також зупинити співробітництво ядерних постачальників, особливо Росії та
КНР, з Іраном.
З приходом до влади адміністрації Дж. Буша (мол.), відбулись радикальні зміни у підходах
Вашингтону до політики нерозповсюдження ядерної зброї - Вашингтон залишив за собою право
відповіді переважаючою силою у разі застосування проти Сполучених Штатів зброї масового знищення.
США визнали необхідним підтримувати ДНЯЗ і МАГАТЕ, збільшуючи фінансування Агенції. Для
протидії новим викликам було запропоновано побудувати "децентралізовану архітектуру
нерозповсюдження". Приклад: ініціатива безпеки проти розповсюдження, проголошена президентом
Дж. Бушем (мол.) 31 травня 2003 р., що передбачала запровадження багатосторонньої основи для
перехоплення ЗМЗ, а також матеріалів і технологій необхідних для її виготовлення. На початок 2000-х
років усе частіше спостерігається тенденція у політиці Сполучених Штатів надавати перевагу
одностороннім підходам у боротьбі проти розповсюдження, що підтвердив вихід 13 червня 2002 р.
країни із Договору від 26 травня 1972 р. по ПРО.
З приходом до влади президента Барака Обами (20 січня 2009 р.) політика нерозповсюдження
ядерної зброї була знову змінена. З одного боку Б. Обама закликає до розбудови світу, повністю
вільного від ядерної зброї ("Ядерний нуль"), а з іншого, заявляє про необхідність забезпечення
ефективної системи ядерного стримування. Ініціював проведення кожних два роки міжнародного
Саміту з питань ядерної безпеки (березень 2010 р.). Втім, з приходом Трампа до влади було зупинено
дію Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (ДРСМД), і зараз переукладення СНО-3
в 2021 залишається під питанням.
Завершивши програму ядерних випробувань (24 вересня 1996 р.), Франція підписала, а 6 квітня 1998
р. і ратифікувала ДВЗЯВ, після чого в тому ж році стала першою у світі державою, яка відмовилась від
ракет наземного базування, що складали суттєву частину її ядерного арсеналу.
ВБ зробила ряд кроків щодо реструктуризації та скорочення своїх ядерних сил, зменшивши їх на
третину. Лондон також намагався використати свій вплив в Індостані, щоб утримати Індію та Пакистан
від ядерних випробувань.
Прогресом КНР стало приєднання Пекіну до ДНЯЗ (9 березня 1992 р.) та підписання ДВЗЯВ (24
вересня 1996 р.). Серед викликів у галузі нерозповсюдження увагу Китаю привертає можливість
набуття ядерної зброї КНДР або об'єднаною Кореєю, що, в свою чергу, може підштовхнути і Японію до
таких самих дій.
За роки своєї незалежності політика нерозповсюдження РФ проходила в декілька етапів. Спочатку
така політика характеризувалась активною готовністю Москви до зближення з Вашингтоном та
координацією спільних дій (1991 - 1996 рр.), а згодом - поступовим охолодженням стосунків між
державами (1996 - середина 2013 рр.). Однак це не завадило взаємній роботі країн у стратегічних
питаннях і не вплинуло негативно на режим нерозповсюдження. Навпаки, плодом співпраці США та РФ
стало не лише подовження ДНЯЗ у 1995 р. на безстроковий термін, а й ратифікація між країнами
Договорів про подальше скорочення і обмеження наступальних озброєнь СНО-ІІ (14 квітня 2002 р.) та
СНО-ІІІ (5 лютого 2011 р.).
69. Російсько-китайське стратегічне партнерство.

Етап співпраці. 1 жовтня 1949 р. було проголошено Китайську Народну Республіку. До влади
прийшла Комуністична партія Китаю на чолі з Мао Цзедуном. Він одразу зайняв прорадянську позицію.
14 лютого 1950р. було підписано Договір про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу. У 1950р
розпочалася Корейська війна, де КНР виявилися прямо втягнуті в бойові дії на боці КНДР. Їх
підтримував і Радянський Союз, хоча прямо і не втручався. Через міжнародну ізолюцію КНР в цей час
союз з СРСР перетворився на ключову ланку системи китайської безпеки. Однак, після Корейської
війни ізоляцію послабилася.
Етап конфронтації. В середині 50-х років, з приходом до влади в СРСР Хрущова, намітився
розкол у відносинах. Під час загострення китайсько-тайванських відносин СРСР не надавали КНР
належної підтримки, не бажаючи бути залученим у конфлікт з США. Крім того, СРСР не надали Китаю
підтримку в розробці його ядерної зброї, на яку той розраховував. Натомість, у 1959 Хрущов висунув
пропозицію про створення на Далекому Сході без’ядерної зони. Згодом, під час китайсько-індійських
конфліктів 1959 та 1962рр СРСР зайняли нейтральну позицію, не підтримавши КНР. У відповідь КНР
почали теж виступати проти СРСР, зокрема, вони підтримали Албанію в конфлікті з Союзом. Відбувся
значний розкол у відносинах, до 1965 року рівень економічних зв’язків між державами скоротився в
рази, почастішали інциденти на кордоні. Важливою віхою конфлікту стало збройне зіткнення на
о.Даманський. У 1960 р. під час переговорів щодо кордону радянська сторона визнала, що
о.Даманський має належати Китаю, але жодного договору тоді підписано не було і він залишився
частиною СРСР. У 1969 році КНР спробували силою встановити свій контроль на Даманський,
відпочалися прикордонні сутички. Конфлікт було призупинено тільки після переговорів 11 вересня
1969р. між Косигіним та Чжоу Еньлаєм. У цей час розпочалося і китайсько-американське зближення.
Відповідно, з того часу і до кінця існування СРСР саме Радянський Союз розглядався Китаєм як
основний суперник.
70. Сирійська криза у світовій політиці.

Можна назвати кілька причин виникнення "сирійського павутиння":
1. Внутрішнє невдоволення частиною населення Сирії режимом Башара Асада, багаторічним
правлінням його сім'ї, монополізацією влади його найближчим оточенням і відсутність свободи у
багатьох сферах суспільного життя сирійського держави.
2. Геополітичне і регіональне протистояння двох блоків країн. З одного боку - Російська Федерація,
Іран, Сирійська Арабська Республіка Башара Асада, шиїтські угруповання з Лівану, Йемену та інших
країн. США, країни НАТО, в тому числі і Туреччина, сунітська коаліції з мусульманських країн на чолі
з Саудівською Аравією і сирійська опозиція - з іншого боку.
3. Сирія стала ареною з'ясування стосунків і розстановки акцентів між шиїтської і сунітської гілками
ісламу. Багато країни-учасники конфлікту поділилися саме за релігійним принципом
4. Невдала спроба сирійської опозиції і підтримують її країнами Заходу скинути політичний режим
алавітської керівництва Сирії на чолі з Башаром Асадом. В результаті протистояння вилилося у
принциповий конфлікт.
5. Економічні причини, а саме: боротьба за нафтові і газові "важелі" Близького Сходу. Сирія посідає
важливе геоекономічне і географічне положення, і контроль над цією країною означає економічне
домінування в регіоні.
Із самого початку сирійська війна була локальною, потім перетворилася в регіональну, а вже згодом
набула статусу міжнародної. Для Ірану Сирія відіграє важливу роль в забезпеченні безпеки в регіоні.
Адже Сирія була єдиною арабською країною, яка підтримала Іран під час війни з Іраком та надавала
коридор сусідньому Лівану, де "Хізбалла" отримувала іранську підтримку. Для американців це був
шанс розламати цю вісь. Для країн же Перської затоки та Туреччини це була можливість зреагувати на
те, що, як вони вважають, стало причиною зростання шиїтського впливу в регіоні за рахунок сунітів.
Для Росії Сирія дає гарну можливість продемонструвати власну геополітичну міць та здатність
здійснювати вплив на Середньому Сході.
30 вересня 2015 Радою Федерації Російської Федерації затверджено звернення президента
Росії, Володимира Путіна, про дозвіл на застосування Збройних сил Російської Федерації за кордоном.
Зокрема передбачено використання військово-повітряних сил на території Сирії.[282] Рішення прийнято
одноголосно: 162 сенаторів проголосували «за», за відсутності голосів «утрималися» і «проти».[6]
Ракетний удар по Сирії з боку США, Франції та Великої Британії[ред. • ред. код]
6 квітня 2018 року сирійська армія здійснила масовані атаки з повітря на місто Дума. Сирійське
американське медичне товариство, яке займається наданням медичної допомоги, повідомило, що в
лікарню Думи потрапила хлорна бомба. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, у 500
постраждалих виявили симптоми отруєння хімічною речовиною. Крім того, ВООЗ повідомила про
ймовірну загибель 70 осіб.
У відповідь Президент США Дональд Трамп оголосив про початок «точкових ударів» по Сирії. [300] 9
квітня 2018 року було проведено екстрене засідання Радбезу ООН.[301] 14 квітня США, Велика Британія і
Франція випустили по Сирії понад 100 крилатих ракет і ракет класу «повітря-земля».[302] За
результатами екстреного засідання НАТО всі країни-союзники договору схвалили ці дії. [303] На брифінгу
в Пентагоні генерал Кеннет МакКінзі заявив, що ракетні удари знищили всі задані цілі. [304] За офіційним
повідомленням США ракетні удари по Сирії не є частиною конфлікту між РФ та США, окрім того,
Росію було попереджено про дії країн-союзників
71. Становлення пост-біполярної системи МB. Ii основні характеристики.

Особливості пост біполярної системи:
*нестабільна полярність
*велика кількість конфліктів нового типу
*єдина система, що виникла в умовах глобалізації світу
*змінились фундаментальні принципи політики
*створювалась за умов технологічної революції і появи нових засобів комунікації, що значно
видозмінили людське життя
*становлення поствестфальського порядку, основними рисами якого є зростання ступеня
взаємопов’язаності світу, зменшення ролі держави у світовій політиці та диверсифікація політичних
ризиків+якісні зміни в наборі заходів щодо їхнього попередження та нейтралізації
Особливістю сучасного етапу розвитку МВ є системний перехід, що торкається
найфундаментальніших рис і механізмів її функціонування, які були спадщиною Вестфальського
світоустрою
Сучасна міжнародна система перебуває в точці біфуркації між анархічною системою національних
держав і багато центричною системою недержавних акторів
Вестфальська модель міжнародної системи ґрунтувалася на наступності. Поствестфальська
ґрунтуватиметься на варіативності.
Глобальні механізми керування будуть містити в собі складний, взаємозалежний конгломерат
наднаціональних, національних і частково субнаціональних та транснаціональних акторів і взаємодій.
Суверенітет буде не в межах автономних правових систем, а буде формувати поліцентричний
владний устрій у світовій політиці
Традиційне використання військового компонента потенціалу акторів не гарантує оптимального
досягнення цілей
На МВ впливають як доцентрові так і відцентрові тенденції
Застосування інших підходів до розуміння безпеки, у порівнянні з періодом Холодної в., коли
безпеку розуміли як основоположний національний інтерес держави, і її трактували як захист від
військової загрози, від політичного втручання і т.д. У пост біполярній системі концепція безпеки
виходить за межі національної безпеки, з’являється усвідомлення необхідності спільних зусиль у
боротьбі з глобальними проблемами (національна безпека vs глобальна безпека)
Нові загрози, що висуваються на перший план (тероризм, сповільнення економічного розвитку —!в
цій системі сприймається як загроза —, екологічна проблеми)
Біполярна система – конфлікти глобального характеру, пост біполярна — менш масштабні конфлікти
численних типів і форм
!Нові конфлікти ідентичності:національні, етнічні, релігійні
Транснаціональні конфлікти: конфлікти з приводу природних ресурсів, екологічнх проблем, та ін..
Асиметричні конфлікти
Для розв’язання конфліктів нового типу нема розроблених та апробованих механізмів регулювання
та вирішення ----призведе до появи нових зовнішньополітичних форм та методів
Чинники, що визначають особливість: демографічна ситуація, швидкі темки комунікації, інший
рівень військо-технологічного розвитку, економічного розвитку
!Проблема визначення полюсів сили в пост біполярній системі
Підходи та концепції визначення полярності в пост біполярній системі:
1. Концепція моно полярності. Тези: США- єдиний полюс. Майбутеє світу – співпраця та
конкуренція основних інтеграційних утворень, що сформують новий концепт держав з метою захист
спільних для них інтересів на всій планеті.
2. Поліцентрична теорія. Тези: існує декілька центрів сили; змінюються традиційні групи
протиріч. Вони виходять зі збільшення питомої ваги нетрадиційних конфліктів, а також
зменшення ролі військового фактору у МВ. Ці зміни не сприяють утвердженню будь-якого типу
гегемонії у світі, а вплив таких процесів як глобалізація збільшує можливість системного впливу для
широкого кола держав.
3. Концепція півтора полярності відображає значний відрив що існує між одним повноцінним
полюсом і буль-яким з його альтернатив
72. Створення та діяльність Африканського Союзу.

У 1998 році Муаммар Каддафі вперше висловив ідею створення нової загальноафриканської
організації. На його думку, свою історичну місію ОАЄ(Організація Африканської єдності, що існувала з
1963) виконала, посприявши деколонізації регіону. Тепер, коли на континенті вже не залиши лося
колоній, а пріоритетними для сучасних африканських держав стали внутрішні проблеми, їм потрібна
інша система взаємовідносин і співпраці, наприклад, - конфедеративне об’єднання держав під умовною
назвою “Сполучені штати Африки”. Однак після обговорення африканські держави відмовилися від
запропонованої лівійським лідером жорсткої основи співпраці та обрали більш гнучку форму
об’єднання. 9 липня 2002 р. на основі ОАЄ було створено Африканський союз (АС). (АС фактично
спроба створити ЄС у рамках Африки).
АС - спадкоємиця об'єднаних Африканської Економічної Спільноти (AEC) і Організації
Африканської Єдності (OAU). Адміністративний центром організації є місто Аддис-Абеба,
столиця Ефіопії, де знаходить постійно діюча Комісія Африканського Союзу.
До Африканського Союзу входять усі країни континенту, крім Марокко, яка демонстративно вийшла
з Союзу, протестуючи проти визнання Союзом та надання членства Західній Сахарі під
назвою Арабської Демократичної Республіки Сахраві.
Вищий орган – Асамблея АС – глави держав(зустрічаються раз на рік – очолює
Chadian President Idriss Déby.)
Виконавчу раду АС - міністри закордонних справ країн-членів
Постійний представницький комітет, що складається з послів країн-членів до Аддис-Абеби;
Економічна, соціальна і культурна рада (ECOSOCC англійською) та інші спеціалізовані технічні
комісії, які отримали завдання розробляти конкретні проекти і програми у різних сферах, які потім
подаються на розгляд Виконавчої ради.
У 2004 р. в межах АС створено Панафриканський парламент(265 депутатів з усіх країн, president
is Roger Nkodo Dang, of Cameroon.), якому надано право висловлюватися з будь-якого питання за
власною ініціативою чи на прохання Асамблеї і надавати свої рекомендації керівникам держав-членів.
Є фінансові установи – Африканський центральний банк(Нігерія), Африканський інвестиційний
банк(Лівія), Африканський Валютний Фонд(Камерун).
2007 самміт у Гані щодо об*єднаного уряду. Дискусії стосовно подальшої розбудови АС - спільна
армія, уніфікований уряд(Каддафі і ко); посилення політичної інтеграції, реформи адміністративного
плану.
Діяльність:
- Військові операції(першою військовою операцією АС на територію країни-члена було
розміщення миротворців із ПАР, Ефіопії та Мозамбіку в Бурунді в травні 2003 року з метою
забезпечення виконання мирного договору (див. Місія Африканського Союзу в Бурунді). Війська АС
також були направлені до Судану із спробою забезпечити перемир'я у Дарфурському конфлікті. У 2008
війська була направлені до Сомалі, куди вже прибули миротворці з Уганди.
- Правове поле: Африканська конвенція про запобігання корупції та боротьбу з нею (2003) і
Африканський устав щодо демократії, виборів та державного управління (2007), також як і Нове
партнерство для розвитку Африки та пов'язана з ним Декларація про демократію, політичне, економічне
та корпоративне управління
- майбутні цілі АС включають в себе створення зони вільної торгівлі, митний союз, єдиний ринок,
центральний банк і єдину валюту (див Африканський валютний союз), тим самим створюючи
економічний і валютний союз. Поточний план полягає в створенні Африканського економічного
співтовариства з єдиною валютою 2023
- боротьба з малярією, ВІЛ/СНІДом
- неосвіченість населення і його постійне зростання
73. Створення та еволюція Європейського Союзу.
Передумови європейської інтеграції:
 Необхідність об’єднання зусиль для повоєнної відбудови
 Сприяння США
 Необхідність пов’язати Німеччину зобов’язаннями, щоб нівелювати її можливий реваншизм
 Загроза зі сходу
 Часто кажуть про вдале співпадіння лідерів, що підтримували ці ідеї: Аденауер, Ж. Моне (не був
держслужбовцем, тому + Шуман), Де Гаспері
9 травня 1950р. – декларація Шумана. Голова МЗС Франції запропонував створити інтеграційне
об’єднання з економічних питань в цілях примирення Франції й Німеччини та недопущення війни між
ними в майбутньому.
18 квітня 1951р. – створення Європейського об’єднання вугілля та сталі. Створено внаслідок
підписання Паризького договору. Увійшли 6 країн – Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція,
ФРН (створення спільного ринку гірничорудної промисловості).
23 березня 1957р. – Римський договір про створення Європейського Економічного
Співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом).
Підписали ті самі 6 держав. Мета Євроатому – координація енергетичної політики держав. Мета ЄЕС –
усунення торгівельних бар’єрів між державами, створення митного союзу та потім вільного ринку,
тобто економічна інтеграція. Кожна з організацій офіційно мала свої парламент, раду та комісію. 8
квітня 1967 року – договір про злиття органів – створені єдині Єврокомісія, Рада ЄС та
Європарламент (вуг. і стал.+ євроатом + єес)
У 1970х почалося розширення ЄЕС: 1973р – Великобританія, Данія, Ірландія; 1981р – Греція;
1986р – Іспанія, Португалія
1986р – підписання Єдиного Європейського акту, що визначив подальші цілі інтеграції та
намітив мету створення єдиного ринку до 1993 року, розширював компетенцію ЄЕС – нові сфери
спільної політики: регіональна, науково-технічна. екологічна. Сформульовано приципи Європейського
політичного співробітництва. Також визнав юридичною особою Європейську Раду, але не визнав її
однією з інституцій ЄС.
7 лютого 1992р – Маастрихтський договір (див. пит. 68), створення Європейського Союзу.
Було визначено інституційну систему ЄС, що складалася з 3 «стовпів»:
 Європейські Співтоваритсва – Європейський Союз Вугілля та сталі, Євратом, ЄЕС (тепер
називалося просто Європейське Співтовариство)
 Спільна зовнішня та безпекова політика
 Спільна політика у сфері юстиції та внутрішніх справ
Також за договором відбулося створення єдиного ринку та перехід до наступного етапу інтеграції –
економічний та валютний союз. Передбачав введення євро. Основні напрями політики визначаються
Європейською радою.
1995р. – вступ Фінляндії, Австрії та Швеції
1997р. – Амстердамський договір. Вносив доповнення та врегульовував положення
Маастрихтського договору, спільна іміграційна та візова політика, розширення повноважень
Європарламенту, закріплено загальні приципи конституційного устрою, інтеграція в право ЄС
Шенгенської угоди
2001р. – Ніццький договір. Урегульовував інституційні питання у зв’язку з великим
розширенням ЄС, що очікувалися. Зокрема, перерозподілялися квоти голосів в Парламенті та Раді.
2002р. – введення євро (зараз користуються 19 країн ЄС (крім ВБ, Швеції, Чехії, Польщі,
Угорщини, Данії, Хорватії, Румунії та Болгарії) + Чорногорія, Косово, Андорра, Ватикан, Монако, Сан-
Марино)
18 червня 2004 р. – проект Конституції ЄС (провал)
2004р. – вступ Польщі, Угорщини, Чехії, Словенії, Словаччини, Кіпру, Мальти, Естонії,
Литви, Латвії.
2007р. – вступ Болгарії й Румунії
2007р. – переговори щодо Європейської конституції. Тексти розроблено, схвалено в ЄС,
винесено на ратифікацію держав-членів, Франція та Нідерланди проголосували проти Конституції.
2007р. – в якості виходу із ситуації, що склалася з провалом Європейської конституції,
підписується Лісабонський договір.
2013р. – вступ Хорватії
74. Тайванська проблема після завершення "холодної війни"
1988 - формальний діалог КНР з Тайванем. В результаті так званий «консенсус 1992 року», який
проголошував єдність Китаю. Що при цьому розуміється під «єдністю Китаю», сторонам погодити не
вдалося - кожна мала на увазі своє. На цьому зближення і припинилося, а Лі Денхуей зайняв вкрай
негативну позицію по відношенню до КНР.
1995 - «8 пунктів Цзянь Цземіна» (пропозиція щодо об’єднання) ОСНОВНЕ:
1) твердо відстоювати принцип «одного Китаю»; 2) послідовно вести мирні переговори між обома
сторонами; 3) всіляко домагатися мирного об'єднання, не даючи обіцянки про незастосування сили; 4)
розширювати економічний обмін і співробітництво між двома берегами;
Основна теза президентських кампаній на Т. - «принцип 2х суверенітетів». Президент Тайваню
поїхав до США - погіршення кит.-амер. відносин протягом року. КНР ЦЕ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, ТОМУ:
1995-96 Третя Тайванська криза – КНР заявляє про готовність застосовувати будь-які засоби для
збереження територіальної цілісності, обстрілюють акваторію навколо Т., імітують підготовку до
нападу (США надіслали свої кораблі до протоки, кризу завершено)
96-97 КПК встановлює відносини з Гоміньданом для того щоб спробувати вирішити тайванську
проблему зсередини
Нова пропозиція щодо об’єднання:
- Можливість збереження тайванської оборонної системи
- Спеціальний режим для тайванського етносу
- Безстроковий перехідний період
(по суті КНР погоджується на де факто незалежність Тайваню при «збереженні прапору КНР»)
2000- посилення тайванізації на Тайвані, підготовка до референдуму по вступу Т. в ООН (такі
проводилися регулярно, але явка менше 50%). Проти проведення таких референдумів виступили не
тільки влада КНР, але і США, Великобританія, Росія, а також великі міжнародні організації. Наступним
президентом на Тайвані в 2000-2008 рр. став Чень Шуйбянь, лідер опозиційної Гоміньдану
Демократичної прогресивної партії. У середовищі опозиції поступово почали набирати силу
сепаратистські настрої (які жорстко придушувалися до кінця 1980-х рр. - Гоміньдан на відміну від ДПП
завжди дотримувався принципу «одного Китаю») і пропагуватися ідея «двох Китаїв» («один Китай -
один Тайвань») .
КНР сприймає це як спробу отримати незалежність, у відповідь приймає у 2005 Закон «Про
запобігання розколу Батьківщини»)
- Неприпустимість проголошення незалежності Тайваню; КРН буде запобігати незалежності
Тайваню усіма засобами (умови застосування Китаєм «немирних та інших необхідних заходів для
захисту свого суверенітету і територіальної цілісності»)
4 березня 2005 року Ху Цзіньтао висунув пропозицію з чотирьох пунктів з розвитку зв'язків між
двома берегами Тайванської протоки:
1) рішуче дотримуватися принципу «одного Китаю»;
2) ні в якому разі не припиняти зусилля, спрямовані на досягнення мирного об'єднання Батьківщини;
3) у вирішенні тайванського питання покладати надії на тайванський народ;
4) підтвердити тверду позицію щодо розкольницьких дій прихильників «незалежності Тайваню».
Пропозиція з восьми пунктів і пропозиція з чотирьох, висунуті відповідно Цзян Цземінем і Ху
Цзіньтао, повністю відображають послідовність і спадкоємність політики КПК за допомогою все
більш тісного і широкого співробітництва, включаючи заохочення обміну людьми, розвитку торгово-
економічних відносин, стимулювання взаємних інвестиційних вливань. ОДНАК у урядів Цзян Цземіня
(1989-2002) і Ху Цзіньтао (2002-2012) ставлення до консенсусу 1992 відрізнялося. При Цзян Цземіні
«власне розуміння (кожної зі сторін терміну « єдиний Китай »)» заперечувалося, а адміністрація Ху
Цзіньтао не акцентувала увагу на цьому питанні, не визнаючи і не відкидаючи «власне розуміння».
XVII з'їзд КПК (жовтень 2007) закріпив проведений Ху Цзінь-тао курс на врегулювання тайванської
проблеми «м'якими» методами. Таким чином, з середини «нульових» років політика китайських
керівників на тайванському напрямку фактично набула характеру мирного наступу. Затвердження
нових акцентів в політиці Пекіна супроводжувалося подальшим успішним зростанням економічних
відносин між берегами Тайванської протоки. В середині «нульових» років материковий Китай став
першим за значимістю торговим партнером Тайваню.
У березні 2008 р президентські вибори на Т. виграв представник опозиційної тоді партії Гоміньдан
Ма Інцзю, який чітко заявив, що він виступає проти незалежності острова і за діалог з материковим
Китаєм. Формула 3х «ні»: ні об'єднанню, ні незалежності, ні силовим методам вирішення тайванського
питання». Відновили авіасполучення, з’їздили на Олімпійські ігри. Поки він при владі, встановився
статус-кво (був президентом до 2016 року). На XVIII з'їзді КПК у листопаді 2012 Ху Цзіньтао
підтвердив пропозиції Пекіна Тайбею про консультації і переговори по таким темам, як заходи
військової довіри і угода про мир.
2015 - саміт КНР/Т., зустріч Сі та Ма. Нинішня адміністрація Сі Цзіньпіна на проведеному саміті,
схоже, слідувала лінії Ху Цзіньтао по консенсусу. Т. підтвердив свою згоду на консенсус.
2016 - прихід до влади на Т. Цай Інвень (партія ДПП). Укріплює відносини зі США але не має
наміру поривати відносин з КНР.
Нещодавно включені до конституції "Думки Сі Цзіньпіна" містять наголос на важливості принципу

"Одна країна, дві системи" і "возз'єднанні з батьківщиною" - очевидний натяк на Гонконг і
Тайвань. На останньому з’їзді назвав прихильників незалежності сепаратистами і сказав, що не
допустить незалежності Т.
1. Трамп подзвонив президенту Тайваню Цай Інвень (з 2016) Телефонна розмова
стала першим офіційним контактом американського президента з представником острівної країни з
1979 року. Але Трамп підтверджує підтримку принципу «одного Китаю».
2. Міноборони КНР висловило рішучий протест у зв'язку з прийняттям закону про
зміцнення співпраці США і Тайваню, який підписав Трамп. “Китайські збройні сили рішуче виступають
проти американського „Закону про поїздки на Тайвань“. Тайвань є частиною Китаю, і питання
Тайваню відноситься до внутрішніх справ КНР”. Трамп 16 березня 2018 підписав раніше прийнятий
Конгресом закон, який дозволяє відновити офіційні контакти між американською владою та
адміністрацією Тайваню. Згідно з текстом документа, офіційним особам США “всіх рівнів” тепер
дозволяється здійснювати поїздки до Тайваню для зустрічі зі своїми колегами, яких, в свою чергу,
також будуть охоче приймати в Вашингтоні “на взаємних умовах”. А ще нові контракти на зброю для
Т.
75. Територіальні суперечності в Південно-Китайському морі.

Однією з потенційно небезпечних проблем в Південно-Східній Азії залишається проблема
територіального розмежування в Південно-Китайському морі (ПКМ), а конкретно суперечок, щодо
приналежності Парасельського архіпелагу і островів Спратлі. Важливість ПКМ обумовлена
наступними факторами:
1. В ньому сконцентровано до 10% світових рибних запасів;
2. Воно має потенційно великі поклади нафти та газу на шельфі;
3. Через нього проходять важливі лінії морських комунікацій (важлива Малаккська протока,
транспортування вуглеводнів з Близького Сходу (в тому числі до 80% імпорту нафти Китаю і Японії)).
Незважаючи на важливе економічне і стратегічне значення ПКМ в регіональному масштабі, його
акваторія є зоною перманентних територіальних проблем, в яких беруть участь острівні держави
Південно-Східної Азії (ПСА) і Китай.
Позиція КНР будується на історичному праві володіти даними територіями, відкритими китайськими
рибалками понад 2 тис. років тому. Тайвань в цілому розділяє позицію Китаю.
Після розробки Конвенції про морське право в 1982 (вступивши в силу в 1994), прибережні держави
заявили про свої виключні економічні зони (ВЕЗ), куди увійшли і острови ПКМ. У 1979 Р. Філіппіни
оприлюднили указ про виключну економічну зону. У 1980-х малайські війська висадилися на трьох
островах Спратлі. У 1993 Бруней заявив про права на риф Луїза. Архіпелаг Натуна входить в виключну
економічну зону Індонезії.
У свою чергу Китай прийняв ряд рішень, які чітко передбачали суверенітет Китаю над усіма
островами в ПКМ. У 1980-90-і Китай проводив політику експансії щодо архіпелагу Спратлі, яка
вилилася в збройні інциденти з В'єтнамом і Філіппінами.
На відміну від агресивних дій Китаю, який хоч і підпив Конвенцію про морське право, але твердо
стояв на позиції відстоювання суверенітету над усіма островами ПКМ, інші учасники спору
дотримувалися мирних методів у вирішенні проблеми у відносинах один з одним, пішовши на
підписання двосторонніх угод про демаркації морського кордону і континентальному шельфі.
З середини 1990-х Китай пішов шляхом нормалізації відносин з країнами АСЕАН і поглиблення
економічних зв'язків з ними (в 2001 КНР ініціювала створення зони вільної торгівлі з АСЕАН, яка була
запущена в 2010), що знизило гостроту навколо спірних островів, але не вирішило проблему. У 2002 р.
Китай і АСЕАН підписали Декларацію про поведінку сторін у ПКМ, яка передбачала узгодженість дій
сторін і вирішення територіальних спорів мирним шляхом у рамках дотримання міжнародно визнаних
договорів (у т. ч. Конвенції про морське право, п'яти принципів мирного співіснування). Крім того,
сторони зобов'язувалися утримуватися від заселення раніше безлюдних островів і рифів, а також
вживати спільних заходів у сфері морських наукових досліджень, забезпечення морських комунікацій,
боротьби з транснаціональними злочинами (наркоторгівля, піратство і збройні напади на море) У 2005
р. була досягнута домовленість державних нафтових компаній Китаю, В'єтнаму і Філіппін про спільне
проведення сейсморозвідки в узгодженому районі ПКМ.
Ситуація ускладнюється з 2009, коли Китай опротестував пропозицію В'єтнаму, Малайзії і Філіппін в
Комісію ООН стосовно кордонів континентального шельфу і винятковим економічним зонам в ПКМ.
Відповіддю Пекіна стало висунення «дев’ятипунктирної лінії», що позначала сфери інтересів Китаю і
поширювалася на більше 80% акваторії ПКМ.
У 2012 Р. Китай оголошує острови в ЮКМ суверенними територіями, що належать до "корінних
національних інтересів". У цьому ж році Китай захоплює мілину Скарборо-ВЕЗ Філіппін, а в 2014 р.
проводить глибоководне буріння в ВЕЗ В'єтнаму. Паралельно Китай створює штучні острови в межах
контрольованої акваторії для будівництва на них опорних баз. У листопаді 2015 р. на контрольованих
КНР декількох островах Спратлі вперше розміщено бойові ракетні батареї, здатні вражати повітряні
цілі в радіусі 200 км.
У 2009 Р. В'єтнам подав спільну з Малайзією заявку в ООН, відповідно до вимог Конвенції з
морського права. Більшою мірою інтернаціоналізації конфлікту посприяли Філіппіни, що претендують
на всі острови Спратлі, крім Чионг Ша. У січні 2013 Р. Маніла, вичерпавши можливі політичні та
дипломатичні засоби мирного вирішення морського спору з Китаєм, в односторонньому порядку
звернулася до Гаазького арбітражного трибуналу, який у липні 2016 р. виніс позитивне для Філіппін
рішення, яке Китай відмовився визнавати. У свою чергу Філіппіни, відстоявши позиції в суді, як і
раніше, дотримуються варіанту переговорного рішення проблеми з Китаєм.
На даний момент існує взаємозалежність сторін конфлікту, що виражається колосальним

економічним значенням Китаю для країн ПСА, перманентно зростаючим товарообігом між КНР та
країнами АСЕАН, наявністю між ними зони вільної торгівлі (ЗВТ). Китай також зацікавлений у
збереженні та поглибленні розбіжностей серед країн АСЕАН щодо проблеми (в тому числі і
інтерпретації китайських дії), до того ж Китай має важелі впливу на ряд країн Індокитаю, які готові
гальмувати будь-які ініціативи, які йдуть всупереч інтересам Пекіна.
Інтернаціоналізація територіального спору створила можливість залучення в конфлікт
надрегіональних гравців (таких як США), що володіють глобальними інтересами і власним баченням
міжнародної ситуації. Сварка з Китаєм через острови не входить в порядок денний США, до того ж, в
умовах загострення північнокорейської проблеми Пекін розглядається Вашингтоном як найважливіша
фігура, здатна нівелювати агресію Пхеньяну, і в силу цих обставин існує ймовірність зниження
американської присутності в спірних водах. Однак реагування з боку США на ситуацію знаходить
вираження в ініціативах в підтримку країн АСЕАН з боку Японії, Австралії, Індії. Можна припустити,
що ступінь зовнішнього тиску на Китай буде чергуватися в залежності від характеру його загроз
регіональній архітектурі безпеки і міжнародним транспортним шляхам. В умовах загострення
конфлікту в ПКМ, виникне необхідність використання інших транспортних маршрутів, що призведе до
суттєво збільшення вартості перевезення товарів і небажаних наслідків для міжнародних ринків.
Таким чином, перспективи розвитку ситуації багато в чому залежать не тільки від характеру відносин
між учасниками суперечки, а й їх готовності направити свої позиції в конструктивне русло і не
допустити загострення кризи. Логіка учасників спору рівно однакова і зводиться до забезпечення
контролю над фактично зайнятими островами і їх військовому оснащенню з метою забезпечення
власної безпеки. Китай, Тайвань, В'єтнам, Філіппіни і Малайзія зводять зміцнення і бази на
контрольованих островах. Китай, володіючи великими військовими можливостями, здійснює
патрулювання спірних районів. Обстановка в ПКМ вимагає вдосконалення існуючих і створення нових
механізмів регіонального співробітництва в сфері безпеки.
76. Трансформація НАТО після завершення «холодної війни».

До 1991 – НАТО була вузькопрофільною організацією.
Після 1991 – НАТО перетворюється в інститут глобального регулювання, що має потужний
військовий інструмент
Після 1991: *постали питання доцільності існування НАТО
*питання посилення військової спроможності ЄС
*процес «європеїзації» НАТО, концепція «європейської опори»НАТО
*нові виклики та загрози (як тероризм)
*Проблема співробітництва з колишніми учасницями ОВД
*Проблема співвідношення між старими функціями НАТО і новими функціями НАТО
НАТО поступово почало переходити до ідеї захисту не тільки території, а й цінностей
Після розпаду ОВД НАТО робить політичний жест і протягує руку колишнім
ворогампідготовка до Паризького саміту і Паризької хартії
Рим, листопад 1991: нова концепція
*Декларувалось зниження військового потенціалу тактичної ядерної зброї, персоналу, звичайних
збройних сил
Американські війська з 300 тис. до 100 тис.
*Відмова від концепцій передової оборони 1952 року і гнучкого реагування 1967 року
!Ядерна зброя як останній засіб в оборонній стратегії НАТОНАТО не буде першим застосовувати
зброю
*Посилення невоєнних функцій НАТО
-НАТО позиціонує себе як організація, що співпрацює як з країнами –нечленами в Європі так і з
колишніми суперниками, і з іншиим безпековими організаціями (ОБСЄ), і саме НАТО має стати
центром майбутнього будівництва європейської архітектури безпеки закладено вектор
трансформації і розширення НАТО
1.Статичне розширення: просторове, територіальне
2. Динамічне розширення: глобалізація НАТО і вихід за межі простору, що складається з територій
країн НАТО
3.Функціональне : універсалізація функцій
-Поява нових місій НАТО,регулювання яких знаходиться поза ст..5під нові місії створюються
нові спроможності
1991-Лондон, створення Ради атлантичної Європи: НАТО+9, зараз кількість учасників дійшла до 44
країн, у 1997 її замінила Рада євроатлантичного партнерства (всі члени НАТО+22 країни-партнери)
1994 – запущено Партнерство заради миру єврпеїзація НАТО
Квітень 1999- нова концепція, затвердження місій НАТО поза рамками ст..5
!На той час був підписаний основоположний акт НАТО-Росія, де Росія згадувалась не у розділі
викликів і загроз, а в розділі попередження можливої загрози+ передбачались Нові механізми і
інструменти, зокрема що регулювали розширення межі зон відповідальності
Вересень 1995 – Документ про вивчення можливості прийняття до НАТО нових країн
1997 – Мадрид, Рада НАТО запросила Чехію, Угорщину, Польщу+в тому ж році
Основополагающий акт между НАТО и Россией
1999 – офіційно прийняті нові члени, щоб відпрацювати процедуру розширення
2002- Саміт в Празі — «Трансформаційний саміт», країни-члени прийняли «Декларація Празького
саміту»: основні положення
запрошення для сімох країн: Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Румунії, Словаччини та Словенії
приєднатися до альянсу+підтвердження принципу «відкритих дверей» НАТО+започаткування
«Індивідуального плану партнерства з НАТО» (новий механізм співпраці, країни за такою схемою
вважаються основними партнерами НАТО поза блоком та мають певні гарантії безпеки.)+створення
Сил швидкого реагування НАТО+реформа військового командування НАТО+прийняття військової
концепції захисту від тероризму + рішення про створення спільної ПРО
-! Наступна реакція на Другу Перську війну.: Франція та Німеччина не приєднались до операції в
Іраку та висунули ідею європейського оборонного союзу (європейська оборонна ініціатива)
Як США відреагували на цю ідею: для них вадливо було збереження НАТО та свого впливу
тамприйняли програму Берлін+: ЄС мав змогу використовувати інфраструктуру НАТО без згоди
США, якщо США не бачить в цьому свого інтересуБерлін + став компромісним варіантом, бо США
не дали створити європейську оборонну організацію і дозволяв гнучко використовувати механізми
НАТО і Європі і США
2000-і: глобалізація НАТО
*Ініційовано Середземноморський діалог, щоб посилити співпрацю з Південним флангом
Проблеми НАТО на початку 21 ст: нездатність країн альянсу забезпечити необхідний рівень
військових витрат; великий технологічний розрив між США та іншими союзниками, а також між
провідними європейськими країнами і новими членами блоку; невідповідність амбітних планів
діяльності за межами зони відповідальності НАТО реальній наявності сил і засобів.
Спроба вирішити проблеми:
2010 – Лісабон, Нова концепція:
Визначено завдання НАТО
*Crisis management and cooperative security на основі партнерства
*Колективна безпека через партнерство
*Взято курс на реорганізацію військово-штабної системи
77. Трансформація ЄС. Лісабонський договір.
- Мав замінити собою Конституційний договір, що не вступив у силу, і внести зміни в попередні
установчі договори для реформування інституційної структури, системи прийняття рішень і засад
функціонування ЄС.
- набрав чинності 1грудня2009р.
- Запроваджено нові керівні посади – Президент Європейської Ради що обирається самою
Європейською Радою (лідерами держав-членів ЄС). Він призначається на строк у 2,5 роки, і відповідає
не лише за головування у Європейській Раді, а і за зовнішнє представництво Союзу стосовно питань
спільної зовнішньої та безпекової політики. (перший – Ван Ромпей, зараз - Туск)
та Високий представник з питань закордонних справ і безпекової політики що водночас буде
Віце-президентом Європейської Комісії. Ця посада перебуває одночасно і в структурі Ради ЄС (що
представляє держави-члени Союзу), і в структурі Європейської Комісії.(перша – К. Ештон, зараз -
Могеріні)
Утворено новий орган – Європейська служба зовнішньої діяльності («єдина зовнішня політика”).
Л.Д. складається з двох частин:
Договір про Європейський Союз: визначає загальні положення, що стосуються ЄС. У ньому також
викладені загальні положення із зовнішніх зв'язків ЄС.
Договір про функціонування Європейського Союзу–встановлює конкретні цілі політики ЄС,
співпрацю з третіми країнами та гуманітарну допомогу.
- Нововведення: ключові зміни внутрішньої політики; ключові зміни зовнішньої політики;
інституційні та правові зміни.
- Внутрішні зміни в наступних сферах: розширення політики, регіональні справи, конкуренцію,
навколишнє середовище, освіту і культуру, транспорт, промислову політику, оподаткування, охорону
здоров'я та споживчу політику.
- Військові потужності залишаються у підпорядкуванні держав-членів ЄС. держави-члени ЄС
мають надати в розпорядження Союзу свої військові потужності для реалізації спільної безпекової
та оборонної політики. Рішення з питань оборони потребують одностайного схвалення всіма
державами-членами ЄС.
- збільшує кількість сфер, де рішення ухвалюватимуться кваліфікованою більшістю, а не
одностайно. Іншими словами, у цих сферах держави-члени ЄС втрачають право вето. Серед них – сфера
свободи, безпеки та юстиції (прикордонний контроль, надання притулку, імміграція), деякі питання у
сфері спільної зовнішньої та безпекової політики, сфери енергетики, інтелектуальної власності,
гуманітарної допомоги тощо.
- можливість вільного виходження держави-члена ЄС з Європейського Союзу. - членство у
Європейському Союзі є цілком добровільним.
- збільшує кількість сфер, в яких Європейський Парламент посилює законодавчу владу ЄП.
- Європейська Рада стала повноправною інституцією ЄС, її роль чітко визначено.
78. Угода про асоціацію ЕС -Україна.

Передумови: переговорний процес, що включав 21 раунд переговорів у рамках роботи 4 груп: з
політичного діалогу, зовнішньої і безпекової політики, з юстиції, свободи та безпеки; з економічних,
секторальних питань та питань розвитку людського потенціалу, з питань створення ЗВТ (з неї було
проведено ще + 18 раундів переговорів).
Підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС відбулося в два етапи:
I. 21 березня 2014 р. під час Позачергового Саміту Україна – ЄС було підписано політичну частину
Угоди та Заключний акт Саміту (постановляє, що домовленості з політичної частини тимчасово
вступають у дію до їх ратифікації усіма членами ЄС), які від імені України підписав Прем’єр-міністр
А. Яценюк. Зокрема, підписані Преамбула, Стаття 1, Розділи І «Загальні принципи», ІІ «Політичний
діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої
та безпекової політики» і VII «Інституційні, загальні та прикінцеві положення» Угоди. На Саміті
Українською Стороною також була зроблена заява, що зобов’язання У, які випливають зі статті 8
Угоди про асоціацію стосовно ратифікації Римського статуту Міжнародного кримінального суду
1998 р. будуть виконані після внесення відповідних змін до КУ.
II. 27 червня 2014 р. в ході засідання Ради ЄС Президентом України П.Порошенком та керівництвом
Європейського Союзу і главами держав та урядів 28 держав – членів ЄС була підписана економічна
частина Угоди – Розділи III «Юстиція, свобода та безпека», IV «Торгівля і питання, пов’язані з
торгівлею», V «Економічне та галузеве співробітництво» та VI «Фінансове співробітництво та
положення щодо боротьби із шахрайством», які разом з рештою тексту Угоди становлять єдиний
документ.
16 вересня 2014 р. Верховна Рада України та Європейський Парламент синхронно ратифікували
Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.
Однак угода вступила в дію аж 11 грудня 2015 року, коли її ратифікувала Італія.
Основні положення:
 Політична частина асоціації зазначає, що Україна має спільні з ЄС прагнення, тому
встановлюється механізм самітів, зустрічей на міністерському та інших рівнях із метою вироблення
спільних засад зовнішньої та безпекової політик.
 Економічна частина асоціації: Розділ IV займає 2/3 усього тексту угоди. Відмінною рисою ЗВТ
Україна-ЄС є комплексна програма адаптації регуляторних норм у сферах, пов'язаних з торгівлею, до
відповідних стандартів ЄС. Це дозволить значною мірою усунути нетарифні (технічні) бар'єри у
торгівлі між Україною та ЄС та забезпечити розширений доступ до внутрішнього ринку ЄС для
українських експортерів і навпаки — європейських експортерів до українського ринку. Таким чином
поглиблена та всеохоплююча ЗВТ має забезпечити поступову інтеграцію економіки України до
внутрішнього ринку ЄС.
 Угода укладається на 5, але в будь-який момент може бути переглянута за взаємною згодою
сторін у контексті зміни цілей угоди. Наразі становище України більше нагадує становище
асоційованого члена ЄС, про більше не йдеться.
1 листопада 2014 набрало чинності тимчасове застосування Угоди, яке стало можливим після
завершення у вересні того ж року необхідних внутрішніх процедур, зокрема ратифікації Угоди
Верховною Радою України та Європейським Парламентом, а також схвалення відповідного рішення
Радою ЄС. Режим тимчасового застосування може поширюватися лише на ті сфери Угоди, які
стосуються виключної або змішаної компетенції ЄС, оскільки застосування Угоди в інших сферах
вимагає її ратифікації державами-членами ЄС. Таким чином, обсяг тимчасового застосування охоплює
окремі статті/глави розділів «Політичний діалог і реформи, політична асоціація, співробітництво та
конвергенція у сфері закордонних справ та політики безпеки», «Юстиція, свобода та безпека»,
«Економічне та галузеве співробітництво», «Фінансове співробітництво», «Інституційні, загальні та
прикінцеві положення».
Через тиск Росії, у рамках тристоронніх переговорів ЄС—Україна—Росія, було досягнуто
домовленості про відтермінування до 1 січня 2016 року тимчасового застосування розділу IV, який
стосується зони вільної торгівлі. В якості компенсації, ЄС продовжив режим автономних преференцій
України до 31 грудня 2015 року. Такі преференції дозволяли скасувати мита на українські товари в
країнах ЄС, натомість для Євросоюзу зберігалися старі митні правила.
Мета тимчасового застосування частини положень Угоди — наблизити безпосереднє виконання
торговельної частини Угоди та не втрачати час, допоки відбудуться всі формальності на національному
рівні та на рівні ЄС щодо набуття Угодою чинності.
79. Україна в процесі ядерного роззброення.
Загроза санкцій, тиск. Ніхто не хотів говорити про спів-во без без ’ядерності!!!
Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) Україна приєдналася до договору у якості
держави з без’ядерним статусом в 1994 році.
Декларація “Про державний суверенітет України” 1990 містить положення про намір “стати в
майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участь у військових блоках і
дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”,
що було підтверджено і в Заяві Верховної Ради України “Про без’ядерний статус України” 1991. З
іншого боку Україна успадкувала ядерну зброю в розумінні чинного ДНЯЗ та носії такої зброї і заявила
про своє право власності на ці значні матеріальні цінності.
Основні етапи до без’ядерного статусу:
 11 квітня 1992 року підписано президентами України та Російської Федерації Угоду «Про
порядок переміщення ядерних боєприпасів з території України на центральні бази Російської Федерації
з метою їх розукомплектування та знищення». У травні 1992 року процес вивозу тактичних ядерних
боєприпасів з території України було завершено.
 Підписання міністром закордонних справ Лісабонського протоколу до Договору про скорочення
стратегічних наступальних озброєнь (ДСНО). Лісабонський протокол — протокол до Договору між
Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Сполученими Штатами Америки про скорочення та
обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-I), який був підписаний у Лісабоні 23
травня 1992 року Білоруссю, Казахстаном, Росією, Україною і США. Започаткував процес ядерного
роззброєння Білорусі, Казахстану, України. Україна стала однією з правонаступниць СРСР за
ДСНО, але зобов’язалася при цьому приєднатися до ДНЯЗ як без’ядерна держава (травень 1992 р.).
 Ратифікація ДСНО та Лісабонського протоколу Верховною Радою (18.11.1993 р.) за
виключенням статті V щодо приєднання до ДНЯЗ !!! (незадоволення США)
 Підписання тристоронньої заяви президентів України, США та Росії (14 січня 1994 р., м.
Москва), у якій зафіксовані досягнуті домовленості сторін з практичної реалізації доручень виконавчій
владі, серед яких і отримання Україною гарантій безпеки у прив’язці до набрання чинності ДСНО та
приєднання України до ДНЯЗ. Після цього було прийнято окрему Постанову Верховної Ради
України, яка зняла застереження стосовно статті V Лісабонського протоколу. !!!
Зміст заяви:
Україна здійснює переміщення всіх ядерних боєзарядів до Росії і отримує за них матеріальну
компенсацію в формі палива для своїх АЕС; Україна приєднується до ДНЯЗ як країна з без'ядерним
статусом; Ядерні країни надають їй політичні гарантії безпеки; Україна стає стороною Договору
START-I (СНО) і відповідно з Договором ліквідує стратегічні носії, розміщені на її території.
 Обмін ратифікаційними грамотами стосовно ДСНО та ДНЯЗ відбувся 5 грудня 1994 року у
Будапешті на саміті ОБСЄ після підписання лідерами ядерних держав Меморандуму «Про гарантії
безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Істотним
недоліком Будапештського меморандуму є те, що він не передбачає чіткого механізму реалізації його
положень, адекватної і потужної відповіді на ймовірні загрози, що робить цей документ, по суті,
символічною декларацією (обумовлено лише консультації).
 Україна підписала і ратифікувала Угоду між Україною та Міжнародним агентством з атомної
енергії (МАГАТЕ) про застосування гарантій у зв'язку з Договором про нерозповсюдження ядерної
зброї.
 2 червня 1996 Україна офіційно втратила ядерний статус.
 У листопаді 2009 року було направлено звернення Президента України лідерам держав
ядерної п’ятірки ДНЯЗ (Великої Британії, Китаю, Російської Федерації, США та Франції), а також
проект відповідного договору, з пропозицією провести переговори для вироблення нового
багатостороннього документа, який підтверджував би і посилював гарантії безпеки Україні . За
результатами здійснених заходів 4 грудня 2009 року Сполучені Штати Америки та Російська Федерація
оприлюднили Спільну заяву, у якій, зокрема, відзначається внесок України у справу ядерного
роззброєння та міжнародної безпеки, а також підтверджуються гарантії безпеки нашій державі,
зафіксовані в Будапештському меморандумі.
Підтвердження Сполученими Штатами Америки гарантій безпеки Україні міститься також у
Спільній заяві президентів двох держав від 12 квітня 2010 року, що була зроблена в рамках
Вашингтонського саміту з питань ядерної безпеки. Тоді ж Україна підтвердила свою відданість
справі ядерного роззброєння і заявила про рішення позбулися високозбагаченого урану. Згідно з
домовленостями остаточне вивезення ВЗУ відбулося напередодні Сеульського ядерного саміту 2012
року.
Відносини з США в контексті яд.роззбр.

Найбільше непокоєнь викликала у Вашингтона непередбачуваність українського керівництва, яке
намагалося виставити надмірний ядерний арсенал предметом зовнішньополітичного торгу. Саме тому
Вашингтон недвозначно дав зрозуміти Києву, що незалежність України може бути поставлена під
сумнів. 25 жовтня 1993 р. було підписано Угоду між Україною і США щодо надання допомоги Україні
в ліквідації стратегічної ядерної зброї, а також запобігання розповсюдженню зброї масового
знищення ("рамкова угода"), яка визначала загальні умови та механізм надання державі допомоги в
ліквідації стратегічної ядерної зброї. США взяли на себе зобов’язання надати Україні фінансову
допомогу у рамках програми Нана-Лугара розміром 175 млн. дол. на демонтаж шахтово-пускових
установок та розукомплектування ракет.
ПОВЕРНЕННЯ ЯД. СТАТУСУ НЕМОЖЛИВЕ!
Активна дискусія про можливість поновлення ядерного статусу розпочалася після українсько-
російського конфлікту щодо острова Тузла у 2003 році. Аналітики зазначають, що наша держава має всі
необхідні технічні можливості для виготовлення та зберігання ядерної зброї, але для цього потрібна
політична воля та наявність великих фінансових вкладень. Також варто зазначити, що такі дії
однозначно викликали б величезний міжнародний резонанс та могли б призвести до безпосередньої
міжнародної ізоляції України.
У березні 2016-го Порошенко підтвердив подальше дотримання безядерної програми.
80. «Українське питання» .... американо-радянських відносинах 1980-х-на початку 1990- их р.
Рейган: «вразливість росіян» знаходиться у сфері стосунків центру із союзними республіками, стало
для Білого дому цього періоду важливим у здійсненні політики на послаблення системних підвалин
соціалізму. Політика США в українському питанні 80-х рр. проявлялась переважно як реакція на
агресивні дії СРСР на міжнародній арені або посилення репресій і переслідувань усередині СРСР
для дискредитації національної політики КПРС. У період Рейгана офіційний Вашингтон загалом
стримано ставився до вимог націоналістичних формувань щодо здобуття Україною незалежності
(керувались переважно метою привернення голосів виборців українського походження).
Декларативний характер - «Ваша боротьба є нашою боротьбою!» Але – активна американська
пропаганда через радіостанцію «Свобода» та «Голос Америки».
Буш - старший: підтвердження невизначеності американських верхів щодо незалежності союзних
республік СРСР. Буш, Кондоліза Райс – підтримка Горбачова і його ідей реформування СРСР. Дік Чейні
(тодішній міністр оборони США), Пол Вулфовітц – передбачали близький кінець СРСР і бажали
прискорити його розпад.
В кінці липня 1991 р. Буш був в Москві (підписали СНО-1). У 1991 році людям в оточенні Буша
здавалося, що є серйозні причини очікувати чогось серйозного, глобального і позитивного з боку
реформувати Радянського Союзу (+ війна з метою змусити іракські сили піти з Кувейту була проведена
Сполученими Штатами за радянської підтримки)
Буш розрахував, що Горбачов запропонував найкращі шанси на здорові відносини між
Вашингтоном і Москвою, і було найкращим варіантом мати Радянський Союз, очолюваний
Горбачовим, ніж групу незалежних нових країн, які можуть почати діяти абсолютно
непередбачуваним чином. З іншого боку, напередодні чергових президентських виборів Буш не міг
ігнорувати закиди на свій рахунок в пасивності в питанні визнання незалежності республік. Радники
Буша наполегливо рекомендували йому зробити певний жест на адресу радянських республік.
1 серпня 1991 р. американський президент відвідав Київ, керуючись при цьому принципо: в
Україні мешкають переважно націоналісти, які не бажають розуміти намірів Горбачова. Ключова
фраза промови: «Свобода – це не те саме, що й незалежність. Американці не підтримують тих, хто
прагне до незалежності, з тим щоб замінити колишню тиранію місцевим деспотизмом. Вони не
допомагатимуть тим, хто підтримує самовбивчий націоналізм, базований на етнічній ненависті.»
(Chicken Kiev Speech)
Текст мав на меті сприяти переговорному процесу між Москвою та союзними республіками та
наголосити на принциповому характері стратегічної лінії Сполучених Штатів на недопущення
розпаду СРСР. Ще й вносив свої поправки, щоб зробити приємно Горбачову!!! (в Москві у них була
розмова про цей «самовбивчий націоналізм»)
Вже після референдуму в Україні 1 грудня 1991 року США висували ряд вимог для визнання
України як незалежної держави. Ультимативною була вимога до України з боку США позбутися
ядерної зброї, що перебувала на її території. Лише коли стало остаточно ясно, що СРСР політично та
юридично припиняв своє існування, США визнали Україну (25 грудня 1991 року) разом з рядом інших
колишніх радянських республік. Дипломатичні відносини було встановлено 3 січня 1992 року.
Визначальним у виробленні Сполученими Штатами "нової української політики" був той факт, що
після розпаду СРСР Україна успадкувала третє в світі за потужністю угруповання наступальної
стратегічної ядерної зброї, націлене на Захід. Тому вирішення питання про долю української ядерної
зброї на даному етапі відносин стало пріоритетним для США.
81. Ядерна проблема на Корейському півострові.
Північна Корея стала проявляти інтерес до ядерних технологій ще в кінці 1950-х років, а з початку
1980-х років північнокорейська ядерна програма стала розвиватися прискореними темпами. Викликано
це було, в першу чергу, стратегічним положенням Північної Кореї.
На відміну від інших країн соціалістичного табору, КНДР не підтримувала особливо близьких
відносин з Радянським Союзом. Аж до розпаду СРСР існування соціалістичного табору в цілому
гарантувало безпеку країни, але вже в 1960-х роках північнокорейське керівництво стало прагнути до
створення своєї власної і не залежної від зовнішніх сил (в першу чергу від Москви і Пекіна) системи
забезпечення військово-стратегічної безпеки.
З огляду на слабкість північнокорейської економіки і її наростаюче відставання від економіки
головного стратегічного противника – Республіки Корея, – північнокорейське керівництво вирішило
зробити ставку на розробку ядерної зброї.
Розпад соціалістичного табору зробив північнокорейську ядерну програму найважливішим
пріоритетом північнокорейського керівництва. До початку 1990-х років міжнародному співтовариству
стало очевидно, що в Північній Кореї йдуть інтенсивні роботи зі створення ядерної зброї. Це призвело
до зовнішньополітичної кризи, який був врегульований в 1994 році підписанням рамкової угоди в
Женеві.
Відповідно до цієї угоди КНДР зобов’язалася припинити свою ядерну програму і поставити під
міжнародний контроль свої основні ядерні об’єкти. Натомість міжнародний консорціум KEDO, де
вирішальну роль грали США, Південна Корея і Японія, зобов’язався побудувати в КНДР реактори на
воді, непридатні для виробництва плутонію, а також регулярно поставляти в КНДР сиру нафту до
закінчення будівництва цих реакторів.
До 2002 року в розпорядженні американської розвідки з’явилася інформація, що КНДР, продовжує
вести роботи над ядерною зброєю, у якій б використовувався збагачений уран. Північна Корея спочатку
заперечувала ці звинувачення, але в 2010 році північнокорейська влада продемонстрували
американській делегації величезний центр з виробництва збагаченого урану, який функціонував на той
час вже досить довго. Таким чином, Пхеньян фактично визнав справедливість американських
звинувачень.
У будь-якому випадку в 2002 році висунуті США звинувачення, пов’язані з урановою ядерною
програмою, привели до того, що женевська рамкова угода припинила своє існування. На той час
економічне становище Північної Кореї стало поліпшуватися, а потреба КНДР в економічній допомозі
скоротилася.
СУЧАСНИЙ СТАН
У жовтні 2006 року Північна Корея провела перші успішні ядерні випробування. З тих пір в КНДР
ядерні заряди випробовували шість разів, причому в 2017 році був випробуваний термоядерний заряд.
Перший частково успішний запуск північнокорейського штучного супутника Землі, для якого
використовували близький аналог МБР, відбувся в грудні 2012 року. А в 2017 році Північна Корея
випробувала два типу МБР, здатних вражати цілі на території континентальних США – «Хвасон-14» і
«Хвасон-15». Таким чином, Північна Корея впритул наблизилася до того, щоб стати третьою після Росії
і Китаю країною, яка може завдати удару по основній території США.
Фахівці сперечаються про точні розміри і реальну боєготовність північнокорейського ядерного
арсеналу. В цілому вважається, що в розпорядженні КНДР є від 30 до 60 зарядів, частина з яких
виготовлена на основі збройного плутонію, частина – збагаченого урану. До цього числа також входить
кілька термоядерних зарядів.
Більшість експертів вважають, що КНДР не в повній мірі оволоділа технологіями, необхідними для
створення повноцінної МБР. Проте роботи в цьому напрямку йдуть вельми активно, і, швидше за все,
створення повноцінної МБР, так само як і необхідних боєголовок, є завданням, яке можна вирішити в
найближчі кілька років.
ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ
Незважаючи на періодичні заяви про те, що Пхеньян нібито готовий відмовитися від ядерної зброї,
слід визнати, що Північна Корея, швидше за все, залишиться ядерною державою в доступному для
огляду майбутньому. Ніякі погрози, так само, як і ніякі обіцянки економічних благ не змусять
північнокорейську політичну еліту відмовитися від ядерної зброї, яку вони вважають запорукою
власного політичного, а можливо, і фізичного виживання.
Єдиним раціональним вирішенням північнокорейської ядерної проблеми є компромісна угода, за
якою Північна Корея могла б зберегти деяку кількість ядерних зарядів, але погоджувалася б на
заморожування ядерної програми і, можливо, фізичну ліквідацію частини обладнання, яке грає в цій
програмі ключову роль (наприклад, центрифуг, використовуваних для збагачення урану).
Подібна компромісна угода, зрозуміло, стане відчутним ударом по режиму ядерного
нерозповсюдження, але цей удар можна було б пом’якшити з допомогою відповідної риторики –
наприклад, запевнити, що визнання за Північною Кореєю статусу «малої ядерної держави» є лише
першим кроком на шляху до її повного ядерного роззброєння.
На жаль, подібний компроміс зараз не готові прийняти у Вашингтоні, а без активної участі США
ніякі угоди з ядерного питання в принципі неможливі. Політична еліта США вважає, що фактичне
визнання за Північною Кореєю ядерного статусу поставить під загрозу всю сформовану систему
ядерного нерозповсюдження.
До того ж в США зберігаються надії, що поєднання економічного тиску, військових загроз і обіцянок
фінансової та іншої допомоги може змусити Північну Корею піти на відмову від ядерної зброї. Як вже
говорилося, подібні очікування досить наївні, але вони, безумовно, існують і впливають на ставлення до
північнокорейської проблеми в Вашингтоні.
Підводячи підсумок, можна зробити висновок, що північнокорейське ядерне питання навряд чи буде
вирішене в найближчому майбутньому. Швидше за все, воно і далі буде створювати проблеми для
всього Тихоокеанському-Азіатського регіону, приводячи до регулярних криз.
82. Ядерна програма 1рану у світовій політиці.

Спочатку мирна:
Ядерна програма Ірану була розпочата в 1950-х роках при підтримці Сполучених Штатів в рамках
програми “Мирний атом” шахом Резою Пехлеві. Іран вважався одним з ключових союзників США на
Близькому Сході до Ісламської революції 1979 р.
Після революції 1979 року, аятола Хомейні припинив таємну програму ядерних досліджень — релігія
не дозволяє. Після смерті аятоли в 1989 році — розширення досліджень.
У 1970 році Іран ратифікував Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), і дозволяв
перевірки Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ).18 грудня 2003 року Іран підписав
протокол до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Немирна:
Передумови :
Ірано-іракська війна (1980-1988) - Саддам Хусейн використовував хімічну і ракетну зброю
Пакистан та Індія активно розробляли, Ізраїль володів ядерною зброєю. Крім того, в Перській затоці
постійно присутні кораблі ВМФ США, оснащені ядерною зброєю.
Розвідані багаті родовища урану.
головна проблема - брак фахівців. Основні джерелаи технологій - Росія і Китай. На початку 1990-х
років Іран почав направляти студентів на проф. факультети російських Вузів
В 1991 році Іран заборонив інспекторам МАГАТЕ відвідувати свої ядерні об'єкти без завчасного
попередження про візит. В 2003 році США почали звинувачувати Іран в тому, що він намагається
заволодіти ядерною зброєю, було введено санкції. Але так, як Іран не давав доступ МАГАТЕ на свою
територію, перевірити нічого не можна було.
Іран припинив участь в необов'язковому додатковому протоколі до Договору про
нерозповсюдження ядерної зброї та всю іншуспівпрацю з МАГАТЕ після того, як МАГАТЕ вирішила
доповісти про невиконання обов'язкових умов Раді безпеки ООН в лютому 2006 року. РБ ООН ухвалила
резолюцію 1737, зобов'язавши Іран впровадити додатковий протокол.
Тим не менше, до 2010 року Рада Безпека ООН проголосувала за санкції проти Ірану у зв’язку з цією
програмою (Росія та Китай голосували «за»). Дедалі посилювалася міжнародна ізоляція Ірану. Ведуться
переговори в форматів «шістки»+Іран (США, Франція, Великобританія, Німеччина, Китай, Росія), але
безрезультатно. У листопаді 2011 року Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) виявило
ознаки досліджень спрямованих на розробку ядерної зброї. Іран відкинув.
Так відбувалося до 2013 року, коли до влади в Ірані прийшов реформатор Хасан Рухані. У листопаді
2013 року "шістка" і Іран уклали тимчасову угоду, за якою санкції були ослаблені в обмін на
зобов'язання Тегерана припинити збагачення урану понад 5% і знищити запаси збагачених до 20%
ядерних матеріалів.
15 липня 2015 року у Відні було підписано Спільний комплексний план дій (підписанти – Іран і
«шістка»). Відповідно до нього:
скоротити кількість встановлених центрифуг на дві третини
протягом 15 років після угоди ступінь збагачення урану не повинен перевищувати 3,67%, а його
запаси будуть скорочені з 10 тонн до 300 кг, більша частина збагаченого урану буде - закордон.
все під контролем МАГАТЕ, доступ до всіх ядерних об’єктів на 20 років
збагачення урану в країні - тільки на одному підприємстві- в місті Нетенз.
завод зі збагачення палива буде реорганізовано в дослідницький центр,
поступово будуть зніматися санкції США, ООН та ЄС. Останній - перспективи диверсифікацїї
Після підписання при Обамі Іран звинувачувався у невиконанні договору, а США – у фіктивному
знятті санкцій, але договір в цілому виконувався. Після приходу Трампа, він багато казав про те, що
договір потрібно скасувати.
Минулоріч Дональд Трамп оголосив про вихід США зі спільної угоди, укладеної 2015 року між
Іраном, Сполученими Штатами, Росією, Китаєм, Великою Британією, Францією і Німеччиною. Угода
передбачає, зокрема, виконання Тегераном низки кроків щодо обмеження своєї ядерної програми в
обмін на скасування санкцій.
Франція, Велика Британія і Німеччина, європейські країни, які підписали ядерну угоду, кажуть, що
роблять все можливе, щоб підтримати Іран, об'єднуючи ініціативи, щоб допомогти економіці країни,
незважаючи на жорсткі санкції США.
Президент США Дональд Трамп 8 травня 2019 року підписав указ про запровадження додаткових
санкцій проти металургійного сектору Ірану. Сполучені Штати вже запровадили санкції щодо трьох
найбільших експортних напрямків Ірану - нафти, нафтопродуктів та металургії.
8 травня іранський уряд оголосив, що припиняє дотримуватися частини обмежень щодо своєї
ядерної програми, і пригрозив посилити ядерну діяльність, якщо країни-учасниці ядерної угоди не
захистять Тегеран від санкцій США.

Арабська весна

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Арабська весна

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

1. «Арабська весна» (2010-2012).

2. Агресія Іраку проти Кувейту. Війна у Перській затоці.

Арабська весна – протести в арабських країнах Близького Сходу та Магрибу, що розпочалися в

2. Агресія Іраку проти Кувейту. Війна у Перській затоці.

3. Анексія Криму і aгресія Російської Федерації проти України.

Женевський формат (17 квітня 2014 року)

4. Афганська проблема в міжнародних відносинах в 90-і pp.

4. Близькосхідне врегулювання в 80-і pр.

6. БРІКС у світовій політиці.

7. «Брекзіт» та його вплив на європейський Союз.

9. Віденська зустріч країн-учасниць НБСЄ

10. Bідносини США з Україною.

12. Внутрішні та зовнішні аспекти об'єднання Hімеччини.

Зовнішні аспекти об’єднання Німеччини:

13. Врегулювання конфліктів на Африканському континенті в постбіполярний період.

14. G-7 та G-20 у світовій політиці.

(БДІПЛ)Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини — один з інститутів ОБСЄ,

 Штаб-квартира — Варшава, Польща.

 квітень 1991 року

17. Договір про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ).

Весь європейський регіон «від Атлантики до Уралу» ділиться на 4 зони:

18. Договір про звичайні збройні сили в Європі.

19. Еволюція свроінтеграійної політики України

20. Еволюція взаємин Україна-НАТО.

21. Еволюція відносин США з РФ в XXI ст.

22. Еволюція зовнішньої політики КНР у 70-90-і p. XX ст.

24. Еволюція зовнішньої політики США в постбіполярний період.

 Європа. Підтримка євроатлантичного процесу, ЄС – основний союзник на континенті.

25. Женевські угоди щодо врегулювання афганської проблеми.

Підписанти: за ДРА - Абдул Вакіль, за ІРП - З.Нурані, за СРСР Е.Шеварднадзе, за США -

27. Iніціатива «Один пояс

28. Iнтеграційні процеси в Південно-Східній Азії. Створення АСЕАН та ї діяльність.

29. Ipано-іракська війна.

30. Iсламська держава міжнародних відносинах.

 Кінець 2013 – захоплюють Ракку, яка стає їх «столицею»

Основні напрямки зовнішньої політики України:

32. Корейська проблема та міжкорейський діалог.

2000, 2007 – Міжкорейські саміти (США не дозволено брати у них участь)

33. Косовська проблема в міжнародних відносинах.

34. Криза політики розрядки. "Друга холодна війна".

Потепління: З приходом до влади в СРСР Горбачова та «новим політичним мисленням»

35. Криза та розпад ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин.

Згідно з оголошеними 27 вересня підсумками референдуму, З них 92,73 % проголосували за

37. Лісабонська тратегічна концепція НАТО. Зміни прiоритетів діяльності.

38. Маастрихтсыкий договір. Створення Європейського Союзу.

39. Мадридський процес на Близькому Сході.

41. Mіжнародне врегулювання в колишній Югославії: етапи та наслідки.

43. Неврегульовані конфлікти на просторі ОБСЕ.

Найважливішим завданням організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) є раннє

Конфлікт у Грузії між Південною Осетією та Абхазією

Найнижчий рівень врегулювання конфлікту спостерігався в Грузії. Це призвело до фактичної

У Нагірному Карабасі ОБСЄ де-факто виявилася єдиним посередником і миробудівником на

Конфлікт у Придністров’ї між Молдовою та Придністров’ям

Конфлікт в Україні між Україною та Росією

Конфлікт на Сході України призвів до розгортання відповідної діяльності Організації на

44. "Нове політичне мислення" у зовнішній політиці СРСР.

Конкретні кроки, що стали наслідком прийняття концепції НПМ:

45. Об'єднання Hімеччини та його наслідки.

46. Операції США та НАТО в Афганістані: причини та наслідки.

 знищення бен Ладена,

 повалення режиму талібів.

47. Основні характеристики постбіполярності в міжнародних відносинах.

48. Основні цілі та напрями реформування АСEАН у XXI ст.

49. Особливості міжнародно-політичного регіону в Південній Азії.