Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Львівська політехніка»

Інститут гуманітарних та соціальних наук

Кафедра політології та міжнародних відносин

КУРСОВА РОБОТА
на тему:
ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ЗОВНІШНЬОЇ
ПОЛІТИКИ ТУНІСУ

Виконала
Студентка гр. МВ-44
Коваленко А.П.

Львів – 2019
 ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………….……3
РОЗДІЛ 1. МЕХАНІЗМИ ДІЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТУНІСУ….….......5
РОЗДІЛ 2. ЗАСАДИ, ПРИНЦИПИ, ЗАСОБИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ
ТУНІСУ………………………………………...……………………..….………11
РОЗДІЛ 3. ВЕКТОРИ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО КУРСУ ТУНІСУ……20
ВИСНОВКИ…….……………………………..………………………………....35
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….36
ДОДАТОК

2
 ВСТУП

Актуальність теми. Туніська Республіка (Туніс) — найменша за

площею арабська держава Північної Африки.
Довгий час Туніс був частиною колоній, що належали Франції. Після
другої світової війни у французьких колоніях Магрибу розгорнулася
національно-визвольна боротьба. По закінченню алжирської війни, що стала
основною проблемою повоєнної Франції та підштовхнула уряд метрополії до
деколонізації країн Магрибу, навесні 1956 р. Франція визнала незалежність
Марокко і Тунісу. В 1957 р. було проголошено Туніську Республіку на чолі з
президентом Х. Бургібою. З цього часу починається сучасна історія
незалежного Тунісу [5].
Важливість даного дослідження в тому, що Туніс вирізняється своєю
особливою зовнішньою політикою серед держав Близькосхідного регіону.
Туніс часто уявляється як модель успіху для країн, що розвиваються, якщо
брати до уваги зміни та досягнення за останні десятиліття у політичній та
соціальній сферах. Успіх Тунісу в галузі економіки називають «туніським
дивом». Прихід до влади у 1987 р. Президента Бен Алі змінив ситуацію, в
якій опинилася економіка країни, крім того, він ввів ліберальну політику,
сприяв введенню мультипартійної системи парламенту.
У зовнішній політиці сучасний Туніс основний акцент робить на
розвиток всебічних відносин із США. На сьогоднішній день Туніс, поряд з
Марокко, є основним військово-політичним партнером США в Арабському
Магрибі.
Складний характер мають відносини Тунісу з сусідами — Лівією та
Алжиром, проте можливість військової конфронтації з ними в даний час є
маловірогідною.
З цілої низки питань Туніс координує свою зовнішню політику з
Францією, з якою має міжурядову угоду про Співробітництво у військово-
технічній галузі.

3
 Одним з головних напрямків зовнішньополітичної діяльності Тунісу є
розвиток політичного, економічного і військового співробітництва з
Західною Європою. З листопада 2012 р. Туніс має статус привілейованого
партнера ЄС, отримуючи підтримку в процесі демократичного будівництва
та в області зміцнення економічної стабільності. У червні 2019 р. Туніс
обраний непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2020-2021 рр.
Мета дослідження — проаналізувати особливості зовнішньої політики
Туніської Республіки.
Відповідно до мети роботи необхідно вирішити наступні завдання:
- визначити конституційні механізми реалізації зовнішньої політики держави;
- охарактеризувати головні принципи, засоби та засади зовнішньої політики
Тунісу;
- визначити основні напрямки зовнішньополітичного курсу Тунісу в
міжнародній політичній системі.
Об’єктом дослідження є зовнішня політика Туніської Республіки.
Предметом дослідження є механізми, принципи та вектори зовнішньої
політики Тунісу.
Методи дослідження. При написанні роботи використовувались
наступні методи: системний — в частині дослідження окремих елементів
реалізації зовнішньої політики Тунісу, як частини державного
зовнішьополітичного курсу, структурно-функціональний — в частині
дослідження взаємозв'язків між учасниками зовнішньої політики Тунісу,
діалектичний — в частині визначення позитивних та негативних сторін
зовнішньої політики Туніської Республіки, статистичний — в частині
використання статистичної інформації щодо економічних показників
розвитку Тунісу та логічний — в частині узагальнення результатів
дослідження у висновках.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів,
висновків та списку використаних джерел. Обсяг курсової роботи становить
36 сторінок без списку використаної літератури.

4
 Розділ 1
МЕХАНІЗМИ ДІЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТУНІСУ
Інституціональний варіант розуміння зовнішньої політики пов'язаний із
процесом реалізації рішень, тобто урядовим механізмом зовнішньої
політики, під яким розуміються державні інститути, відповідальні за
формування й здійснення зовнішньої політики. У кожній країні подібні
механізми мають свої особливості.
Як зазначає В. Власов, урядові механізми, як правило, громіздкі й
витратні. Вони являють собою розгалужену мережу відомств, міністерств,
рад і агентств, забезпечення роботи яких вимагає значного фінансування й не
гарантує оптимальної витрати коштів. При цьому окремі ланки цих
інститутів конфліктують одна з одною (боротьба різних груп чиновників,
протиріччя політичних призначенців і бюрократії) [1].
Туніс — унітарна держава, що має в адміністративному розподілі 24
провінції. Згідно рейтингу недієздатності за 2018 р. (розробляється
американськими Фондом миру і журналом «Foreign Policy») Туніс займає 92
позицію з індексом 72.1 із 163 країн, тобто нездатність влади контролювати
цілісність території, а також демографічну, політичну та економічну
ситуацію в країні знаходиться ще на досить високому рівні, хоча в динаміці з
2014 р. індекс недієздатності зменшився ( в 2014 р. індекс становив 77.5) [13].
В державі діє Конституція, прийнята 26 січня 2014 р. Багато її положень
майже дослівно копіюють Конституцію Французької Республіки 1958 р.
Конституція встановлює в Тунісі змішану парламентсько-президентську
республіку. Хоча формально реалізація виконавчої влади розділена між
президентом і урядом, більш вагомою виглядає фігура глави уряду (прем'єр-
міністра).
Більше того, Туніс став однією з небагатьох арабських держав, яка
закріплює пріоритет міжнародних договорів, схвалених та ратифікованих
Палатою депутатів, над внутрішнім законодавством (ст. 19).

5
 Відповідно до ст. 75 Конституції глава держави і виконавчої влади —
Президент обирається прямим голосуванням строком на 5 років та може
переобиратися не більше, ніж на два строки. Президент несе відповідальність
за визначення загального державного курсу в сфері оборони, зовнішніх
відносин та національної безпеки. Президент є верховним
головнокомандувачем збройними силами. Зі схвалення парламенту він
оголошує війну та укладає мир. Президент Тунісу володіє й іншими
традиційними повноваженнями голови держави (помилування, призначення і
відгук дипломатичних представників, акредитація іноземних послів і т. д.).
Президент призначає на вищі цивільні і військові посади за пропозицією
Уряду.
Законодавча ініціатива реалізується через законодавчі пропозиції, які
висунуті не менш, ніж десятьма членами Зборів Народних Представників,
або через проекти законів, надані Президентом Республіки чи Прем'єр-
міністром. При цьому пропозиції Президента та Прем'єр-міністра
користуються пріоритетом. Президент може відхилити прийнятий
парламентом законопроект, повернувши його в 15-денний термін на новий
розгляд. Палата депутатів має право делегувати повноваження Президенту
щодо прийняття декретів, які мають силу закону. Прийняті таким чином акти
затверджуються Палатою депутатів після закінчення даного терміну.
Декрети-закони глава держави може видавати у відповідності зі ст.70
Конституції в період між парламентськими сесіями за згодою відповідної
постійної комісії. На найближчій черговій сесії ці акти повинні бути
представлені на затвердження парламенту. Аналогічним правом Президент
володіє і в період розпуску депутатів Палати. Крім того, глава держави може
винести на референдум будь-який законопроект, що стосується організації
або публічної влади передбачає ратифікацію міжнародного договору, яка
може вплинути на діяльність державних інститутів.
14 жовтня 2019 р. під час другого туру виборів Президентом Тунісу
обрано позапартійного професора права Каїс Саїда. До цього часу тимчасово

6
виконуючим обов’язки Президента Тунісу був Мохаммед Ен-Насер (з 25
липня 2019 р.) представник партії «Нідаа Туніс». Попередній Президент
Беджі Каїд Ес-Себсі помер на 93-му році життя 25 липня 2019 р. Він був
обраний Президентом 31 грудня 2014 р. За час своєї дипломатичної
діяльності Беджі Каїду Ес-Себсі довелося зіткнутися з низкою серйозних
криз, в тому числі з прибуттям в 1982 р. в Бізерте вигнаних з Бейруту
палестинських повстанців; бомбардуванням штаб-квартири Організації
визволення Палестини, розташованої в Хаммам Шот, яку в 1985 р.
влаштувала ізраїльська авіація в рамках операції «Дерев'яна нога», і при якій
загинули мирні жителі Тунісу; не кажучи вже про постійні зміни курсу по
відношенню до Тунісу лівійського лідера Муаммара Каддафі. Значним
досягненням в його кар'єрі стало голосування по резолюції ООН, яка
засуджує ізраїльську агресію проти Тунісу.
В квітні 2012 р. Ес-Себсі оголосив про створення партії Нідаа Туніс
(«Туніський заклик»), світської партії, яка виступає проти ісламістів,
екстремізму і насильства, що загрожують свободам суспільства.
Хоча Ес-Себсі домігся значних успіхів в розбудові політичного процесу в
Тунісі, його президентство було затьмарене звірствами, вчиненими
джихадистами в ім'я Ісламської держави, що призвело до катастрофічних
наслідків для туризму та економіки Тунісу.
Крім того, Ес-Себсі, як Президенту Тунісу мало що вдалося зробити, щоб
покінчити з незавидною репутацією країни як одного з найбільших в світі
експортерів джихадистів. Владі довелося боротися з групами бойовиків у
віддалених пустельних районах на кордоні з Алжиром, а високий рівень
безробіття продовжував розпалювати безлади [5].
За тимчасово виконуючого обов’язки Президента Тунісу — Мохаммеда
Ен-Насера на міжнародній арені Туніс відзначився відкликанням посла із
США у знак протесту щодо рішення Трампа по Єрусалиму. Суть проблеми в
тому, що статус Єрусалима — одне з найгостріших питань у відносинах між
Ізраїлем і арабськими сусідами. Ізраїль вважає Єрусалим своєю столицею,

7
але палестинці вірять, що Східний Єрусалим — столиця їхньої майбутньої
держави. США стали першою державою, яка визнала Єрусалим столицею
Ізраїлю від заснування держави в 1948 році. Президент США Дональд Трамп
визнав Єрусалим столицею Ізраїлю та оголосив про перенесення
американського посольства з Тель-Авіва.
Конституція 2014 р. надала широке коло повноважень голові Уряду –
Прем'єр-міністру. Прем'єр-міністр, за погодженням Зборів Народних
Представників, назначає міністрів та державних секретарів, виключення
становить лише посада Міністра закордонних справ, яку необхідно
погоджувати з Президентом Республіки. Пропозиції по кількості місць в
Уряді надають партії, що отримали найбільшу кількість місць в Парламенті.
Відповідно до ст.92 Конституції Голова Уряду здійснює державне
управління та має право заключати міжнародні договори технічного
характеру. Про всі прийняті рішення Прем'єр-міністр інформує Президента.
Уряд забезпечує виконання законодавства на державному рівні.
Всі проекти законів підлягають розгляду в Уряді (Раді Міністрів) (ст.93).
Уряд підзвітний Зборам Народних Представників (ст. 94) [6].
Із 27 серпня 2016 р. посаду Прем'єр-міністра обіймає Юсеф Шахед, який
є лідером Партії відродження. Під його керівництвом Уряд розпочав так
звану «війну з корупцією», найбільш відомою жертвою цієї війни став
«бізнес - імператор» Тунісу Шафік аль-Гарайя. Він дуже сильно впливав на
ЗМІ, сферу фінансів та судову систему країни.
За час керівництва Урядом Ю. Шахеда змінився в кращу сторону Індекс
сприйняття корупції в державному секторі Тунісу, який в 2018 р. становив 43
бали зі 100, тоді, як в 2015 р. значення індексу дорівнювало 38 балам ( за
даними антикорупційної громадської організації  «Трансперенсі
Інтернешнл») [22]. 
З метою боротьби з корупцією в державному секторі управління в ст. 130
Конституції передбачено створення Комісії з належного управління та
боротьби з корупцією, яка повинна контролювати дотримання державними

8
структурами принципів прозорості, чесності та підзвітності, нести
відповідальність за моніторинг випадків корупції в державному та
приватному секторі. Одна третя членів Комісії підлягає заміні кожні два
роки.
Найгіршою подією за час перебування на посаді Прем'єр-міністра Юсефа
Шахеда для Тунісу стало те, що ЄС відніс державу до «податкових гаваней»
та вніс до «чорного списку», тобто стандарти Тунісу у сфері оподаткування
не відповідають вимогам ЄС.
Згідно ст. 50 Конституції законодавчу владу народ Тунісу здійснює через
Збори Народних Представників. Вибори до однопалатного Парламенту
проводяться шляхом прямого загального голосування строком на 5 років. До
складу Парламенту обираються 217 депутатів.
  26 жовтня 2014 р. обрано народних представників Тунісу. Спікером
Парламенту обрано Абдельфаттаха Муру ( партія «Ан-Нагда»), віце-спікер –
пані Фаузія Бен Фода (партія «Союз вільних патріотів»). До Парламенту
обирається 217 депутатів, за результатами виборів 2014 року найбільшу
кількість мандатів отримали: Партія «Ніда Туніс» (ліберали) – 86 місць та
Партія «Ан-Нагда» (ісламісти) – 69 місць [19].
Ст. 60 Конституції, яка носить, швидше, політичний характер, закріплює,
що опозиція є «невід'ємною частиною Палати депутатів» і володіє всіма
правами, які надають їй можливість виконувати свої парламентські функції.
Більш того, Конституція гарантує опозиції представництво в парламентських
комітетах, а також керівництво Комітетом з фінансів, місце доповідача в
Комітеті з питань зовнішньої політики. Опозиція може також щорічно
формувати і керувати комітетом з розслідування, вносячи, таким чином, свій
«активний і конструктивний внесок в роботу парламенту» [6].
В Конституції 2014 р. вперше з'явилась стаття (ст. 35) відповідно до якої
гарантується свобода утворення політичних партій, союзів та асоціацій. При
цьому немає жодної заборони щодо діяльності партії за конфесійним
принципом, зазначається лише, що партії у своїх статутах та діяльності

9
«обов'язково повинні дотримуватись Конституції та законів, відкидати
насилля», а їхня фінансова діяльність повинна бути прозорою.
Сильні та ефективні політичні партії мають вирішальне значення для
будь-якого успішного процесу демократизації влади, проте більшість
туніських політичних партій  не розробили чітких платформ та залишаються
високо персоналізованими з відсутньою сильною організаційною основою.
З 1983 р. дозволена діяльність двох опозиційних партій : Руху
демократів-соціалістів та Партії народної єдності. У 1988 р. легалізовані ще
кілька політичних партій. У 1990-і роки влада продовжувала проводити лінію
«дозованої демократії», використовуючи опозиційні партії як противагу
ісламським фундаменталістам.
Ст. 140 Конституції надає право місцевим органам влади встановлювати
міжнародні відносини партнерства та децентралізованого співробітництва.
Правила співробітництва та партнерства між органами влади регулюються
законами.
Відповідальним за проведення і розробку зовнішньої політики країни є
Міністерство закордонних справ Туніської Республіки. Міністерство
здійснює зовнішню політику уряду відповідно до політичного курсу глави
держави щодо встановлення, підтримки і розвитку партнерства Тунісу з
іноземними державами і міжнародними установами та організаціями в
політичній, економічній, соціальній і культурній сферах. З 2016 р. посаду
Міністра закордонних справ займає Хемаіс Джинауї, який має досвід
дипломатичної роботи, викладав політологію в різних навчальних закладах, у
тому числі у Вестмінстерському Університеті дипломатичної академії
Лондона, Інституті національної безпеки Військової академії Тунісу та
Дипломатичній Академії в Москві. 
Таким чином основними акторами зовнішньої політики Тунісу згідно
Конституції є Президент, Прем'єр-міністр, Парламент, Міністерство
закордонних справ та місцеві органи влади, розподіл їх повноважень надано
в додатку.

10
 Розділ 2
ЗАСАДИ, ПРИНЦИПИ, ЗАСОБИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ТУНІСУ
Зовнішня політика Тунісу базується на засадах міжнародного права,
дотримання толерантності та солідарності між державами і народами та
дотримання справедливості, демократії і балансу сил в міжнародних
відносинах, прагнення до безпеки, стабільності, процвітання і прогресу на
благо людства в цілому [18].
Принципи зовнішньої політики Тунісу:
- ґрунтуються на міжнародному праві і повазі до його вимог і рішень;
- побудові зовнішньої політики на основі діалогу, переговорів та інших
мирних засобів, як способу вирішення розбіжностей і суперечок між
державами;
- розвитку міжнародних відносин в контексті взаємної поваги та
прихильності на користь невтручання у внутрішні справи інших держав;
- підтримці справедливості;
- сприяння загальним діям в ім'я миру, безпеки і стабільності, захисту
прав людини та досягнення процвітання і прогресу на благо людства в
цілому.
Принципи зовнішньої політики Тунісу слугують основою для
туніського дипломатичного керівництва в його поточній роботі і
зобов'язують служити інтересам Тунісу в двосторонніх та багатосторонніх
відносинах [18].
Є три основні завдання зовнішньої політики Тунісу:
1. Розвивати та диверсифікувати відносини та посилювати співпрацю у
сферах, що становлять спільний інтерес, зокрема, активізуючи структури
Арабського Магрибського союзу (Алжир, Марокко, Мавританія, Лівія та
Туніс), сприяючи арабській солідарності та співпраці з ісламськими
країнами, партнерству з Європейським Союзом , Африкою, Америкою та
Азією.

11
 2. Створювати сприятливий клімат для миру, безпеки та стабільності
шляхом співпраці у боротьбі з міжнародним екстремізмом та тероризмом з
урахуванням різних політичних, економічних, соціальних та культурних
причин, врегулювання проблем справедливості для палестинського народу та
конфлікту на Близькому Сході, реформуючи Організацію Об'єднаних Націй,
закріплюючи превентивну дипломатію та стримуючи розповсюдження зброї
масового знищення.
3. Збалансування економічних розривів між розвиненими
індустріалізованими та менш розвиненими країнами шляхом впровадження
практичних рішень щодо зовнішньої заборгованості, скориставшись
технологічними змінами та наукою для подолання цифрового розриву,
активізуючи горизонтальне співробітництво та міжнародну солідарність у
боротьбі з бідністю, неграмотністю та хворобами; та посилення
міжнародного співробітництва для подолання екологічної деградації та
навколишнього середовища.
Основними засобами ведення зовнішньої політики є політичні,
економічні та інформаційні.
Політичні засоби. Туніс докладає багато зусиль у сфері зовнішньої
політики для подолання нерівності між державами, що характеризує
міжнародні відносини, надаючи важливе значення Організації Об'єднаних
Націй в якості основи для спільних дій. 
Зокрема, на 74 Генасамблеї ООН, яка відбулася в вересні 2019 р.,
Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш підкреслив повну
солідарність ООН з Тунісом і підтримку демократичних перетворень в країні.
23 вересня 2019 р. Міністр закордонних справ Тунісу Хемаіс Джинауї
виступив на нараді з доповіддю за темою «Стимулювання багатосторонніх
зусиль з метою викорінення бідності, збільшення якості освіти, та зміни
клімату». На нараді обговорювались міжнародні і регіональні питання,
включаючи останні події в Лівії.

12
 Будучи обраним в якості непостійного члена Ради Безпеки ООН Туніс
підкреслив необхідність розширення свого членства в цілях дотримання
принципу справедливого географічного розподілу і забезпечення
представництва інтересів країн, що розвиваються.
Туніська Республіка підтримує двосторонні дипломатичні відносини із
державами — представниками всіх континентів. Найбільшу кількість (23)
дипломатичних представництв Туніс має в Європі. В самій країні розміщені
дипломатичні місії із 63 держав. Туніс є членом багатьох міжнародних та
регіональних організацій, серед яких  Міжнародна Торгова палата,
Європейський банк реконструкції та розвитку, Міжнародна гідрографічна
організація, Союз арабського Магрибу, Ісламський Банк розвитку та ін.
Туніська Республіка є учасником численних місій ООН, в 2019 р.
держава приймала участь в місіях ООН зі стабілізації у Демократичній
Республіці Конго (МООНСДРК) та операції Організації Об'єднаних Націй в
Кот-Дівуарі (ОООНКД).
Важливою частиною зовнішньої політики Тунісу є стратегія безпеки.
Збільшення громадянських свобод та скрутні соціально-економічні умови
змусили багатьох тунісців сприйняти радикальні ідеї, що призвели до
утворення ісламістських угруповань у країні. Тисячі тунісців поповнили ряди
терористичних угруповань на Близькому Сході і в Північній Африці.  За
висновками МЗС Тунісу, кількість джихадистів в Лівії та Тунісі зростає, так
як ІГІЛ втрачає позиції в Іраку і Сирії. Аналітична робота, проведена в Тунісі
Центром освіти і досліджень по боротьбі з тероризмом виявила, що 69
відсотків джихадистів Тунісу проходили військову підготовку в Лівії.  За
інформацією видання «Global Terrorism Index 2018» індекс тероризму, який
вимірює рівень терористичної активності, в 2018 році для Тунісу становив
4,008, що відповідає 47 позиції із 138 країн [15]. Найбільший рівень
тероризму мають Ірак, Афганістан, Нігерія, Сирія , Пакистан, Сомалі.
Слабкі кордони Тунісу з Лівією дозволяють вільний потік зброї і
бойовиків між двома країнами. Уряд Тунісу визнав важливість зміцнення

13
прикордонної безпеки в боротьбі з тероризмом і закривав кордон з Лівією
кілька разів, зокрема, 1 вересня 2018 р., кордон був закритий протягом шести
тижнів.
Для реалізації своєї стратегії безпеки Уряд Тунісу створив Національну
комісію по боротьбі з тероризмом та забезпечення безпеки, яка
підпорядковується главі уряду. Комісія Складається з двадцяти
представників системи безпеки та міністерств і управлінь, вона володіє
широкими повноваженнями, в тому числі для проведення дослідження з
метою діагностики явища тероризму та з метою координації зусиль по
боротьбі з тероризмом.
В тексті «Стратегії національної безпеки» затвердженої законом від
7 серпня 2015 р. № 26 «Про протидію тероризму і відмиванню грошей»
пропонується ряд заходів, спрямованих проти насильства джихаду, які
базуються на чотирьох принципах: запобігання, захист, переслідування і
відповідь. В рамках Африканської організації AFRICOM Туніс брав участь у
таких навчаннях, як «Африканський лев», «Флінтлок» та «Фенікс
Експрес». У 2018 та 2019 рр. на території Тунісу проводилась частина
навчань «Африканський лев».  Програма була розроблена з метою
вдосконалення тактики, прийомів та процедур протидії жорстоким
екстремістським організаціям [10]. 
Прагнення уникнути втягування країни в конфлікти, насамперед із
сусідніми державами — Лівією та Алжиром, і підтримка стабільної
внутрішньополітичної ситуації в республіці є основними цілями політики
туніського керівництва у сфері національної безпеки. У Тунісі, на відміну від
його сусідів, немає амбітних планів стати державою-лідером в регіоні.
Туніське керівництво, враховуючи обмежені людські, економічні та військові
можливості країни, прагне вирішувати наявні проблеми і конфліктні
ситуації, що деколи виникають у відносинах з сусідніми державами
політичними методами, шляхом діалогу, робить все, щоб не допустити

14
ескалації напруженості при вирішенні спірних міждержавних питань, а тим
більше вирішувати їх силовими методами.
В даний час туніське керівництво не має масштабних планів розвитку
збройних сил. Їх вдосконалення відбувається шляхом поступової заміни
старої техніки на нові або модернізовані зразки. Велика увага приділяється
підвищенню мобільності військ, покращенню системи управління збройними
силами на різних рівнях.
В цілому політика Тунісу в області національної безпеки і оборони,
враховуючи обмежені людські, військові та економічні можливості країни,
відсутність у її керівництва амбітних зовнішньополітичних устремлінь,
орієнтована на недопущення виникнення конфліктних ситуацій у відносинах
з Алжиром та Лівією. Одночасно здійснюється курс на зміцнення військово-
політичного співробітництва з країнами Західної Європи та США [10].
Станом на червень 2019 р. за індексом миру (миролюбності), який
становив 2.035, Туніс займав 82 позицію із 163 країн (видання «Global peace
index 2019» за червень 2019) [14]. Результати цього року показують, що
середній рівень глобальної миролюбності покращився. Це вперше індекс
покращився за п’ять років. Середній показник покращення по країні
дорівнює 0,09 на рік. Найбільш мирною державою у світі з 2008 р. є Ісландія.
Найменш мирною країною в світі став Афганістан.
Туніс, вживаючи заходів по зміцненню національних збройних сил,
ніколи не претендував на те, щоб стати потужною регіональною військовою
силою.
Крім збройних сил в Тунісі є воєнізовані формування Національної
гвардії МВС. Туніс бере участь в ініційованій США і Великобританією
африканській миротворчій програмі та формуванні Африканських сил
реагування на кризи. У цій програмі беруть участь також Уганда, Гана,
Малаві, Малі, Ефіопія, Сенегал. В рамках цієї програми, по рекомендації
американських радників, у складі сухопутних військ Тунісу формується
батальйон швидкого реагування [3].

15
 Туніс рішуче засудив теракти у США 11 вересня 2001 р. і приєднався до
міжнародної антитерористичної коаліції.
Уряд республіки в останні роки веде послідовну боротьбу з нелегальною
еміграцією громадян країн Магрибу та Африки через туніську територію в
Європу. Для протидії цьому явищу влади використовують сили МВС, армії і
берегової охорони.
Туніс, як держава, що має вихід до Середземного моря, є членом
Міжнародної морської організації (IMO) і дотримується Кодексу ISPS
(Міжнародний кодекс з охорони суден і портових засобів). На дотриманні
цього Кодексу побудована морська стратегія безпеки держави. Дотримання
безпеки Тунісу починається в морі. До заходів морської стратегії безпеки
відносяться:
- охорона територіальних вод;
- недопущення проникнення в країну терористів, транспортування зброї
та наркотиків;
- припинення незаконної  імміграції  в Італію, на Мальту і інші країни
Середземномор'я тунісців і африканців;
- контроль за риболовством і дотриманням квот на видобуток
морепродуктів в природоохоронних зонах, відведених під ці цілі спільною
тунісько-італійською угодою;
- участь у  гідрографічних роботах  з уточнення рельєфу морського дна і
континентального шельфу.
Для воєнного часу морська стратегія також включає: знищення  бойових
кораблів і суден противника в прибережних водах; підтримка бойових
дій сухопутних військ на приморських напрямках; забезпечення
прикриття конвоїв суден на переході морем; ведення розвідки та ін. У квітні
2019 р. частина навчань морської безпеки Phoenix Express Туніс приймав у
своїх прибережних водах [9].
Економічні засоби. Економічна дипломатія є засобом втілення
економічних та комерційних аспектів традиційної дипломатії держави. Вона

16
спрямована на ефективне використання існуючих мереж зв'язку і
комунікацій, а також багаторічну співпрацю з державами і установами, що
слугує економіці країни, зокрема для освоєння нових ринків для експорту
товарів і послуг, зацікавлення іноземного бізнесу до вкладання інвестицій в
економіку Тунісу та просування його інтересів в інших державах.
Основними цілями економічної частини зовнішньої політики Тунісу є:
- заохочення і залучення прямих іноземних інвестицій;
- збільшення експорту, зокрема на нові ринки, диверсифікації туніського
виробництва ;
- підвищення кваліфікації і набуття досвіду роботи в зарубіжних країнах
працівниками (вчителів, лікарів, середнього медичного персоналу,
інженерних кадрів та ін.).
- заохочення туніської діаспори інвестувати в Тунісі.
- залучення більшої кількості туристів, відкриття нових ринків послуг і
просування багатопрофільної туристичної галузі Тунісу (пляжні курорти,
морський туризм, туризм по Сахарі, гольф, культура, гостьові будинки,
сільські будинки і т. д.).
- просування Тунісу серед майбутніх студентів та спеціалістів (вища
освіта та професійне навчання), зокрема для громадян африканських країн (з
метою досягнення 20.000 студентів до 2025 р.).
- просування Тунісу в галузі охорони здоров'я (спеціальний догляд та
лікування).
Відповідальним за економічну дипломатію в МЗС Тунісу є спеціальний
держсекретар.
Туніс має відкриту економіку, в якій зовнішня торгівля складає 99,5% від
ВВП.  Основна галузь експорту Тунісу — дроти і товари кабельного
виробництва (12,9% від усього експорту), на другому місці знаходяться
текстиль, далі нафтопродукти, електрообладнання і оливкове масло. 
Основними статтями імпорту товарів Тунісу є нафта та газоподібні
вуглеводні, які на сьогоднішній день становлять близько 13% від всього

17
імпорту, далі в порядку зменшення відсотків, знаходиться імпорт
транспортних засобів, електроінструментів та зерна пшениці. 
Основний торговий партнер Тунісу — Європейський Союз, на який
припадає більше половини імпорту і експорту. Серед країн ЄС Франція
залишається головним торговим партнером Тунісу, що становить 30,6%
туніського експорту і 15,1% імпорту (друга позиція в Італії). 
Економіка Тунісу значною мірою орієнтована на послуги, на частку
яких припадає 63,6% від ВВП, у тому числі найбільший розвиток мають
галузі ІКТ (інформаційні та комунікаційні технології) та туризм. У секторі
послуг зайнято 43,8 % робочої сили країни. Сфера туризму Тунісу — це
найбільш уразлива галузь економіки для тероризму. Проте в 2018 р.
міжнародний туризм значно відновився в порівнянні з минулими роками, що
дало зростання прибутків до 8,3 млн. дол. США [24]. 
Економічний розвиток будь-якої країни характеризує індекс
конкурентоспроможності. Відповідно до даних опублікованих Світовим
економічним форумом станом на червень 2019 р. Туніс мав індекс
конкурентоспроможності 56.41 балів зі 100. Цей показник означає, що
економічні показники Тунісу покращилися в порівнянні з 2016 р., коли
індекс конкурентоспроможності був рекордно низький — 3.93 бали [21].
Одним із значних засобів економічної зовнішньої політики для будь-якої
держави є наявність іноземних інвестицій. Основними галузями економіки
Тунісу для залучення інвестицій є енергетика, електроніка, туризм і
виробництво механічного обладнання. Найбільшим іноземним інвестором в
країні є Франція, наступні позиції займають Катар, Італія та Німеччина.  Із
закінченням ряду терактів довіра інвесторів відновлюється, про що свідчить
зростаюча сума прибутків від міжнародного туризму. Крім того, Туніс у
рейтингу Світового банку « Ведення бізнесу-2019» посідає 80-е місце із 190
країн.  Уряд Тунісу прийняв закон, що дозволяє іноземним компаніям
купувати цінні папери країни, щоб отримати право голосу в туніських

18
компаніях, що, в свою чергу, збільшило надходження іноземних інвестицій
та допомогло Тунісу піднятися в рейтингу Світового банку.
Інформаційні засоби зовнішньої політики включають в себе весь арсенал
сучасних засобів масової інформації, пропаганди і агітації, які
використовуються для зміцнення авторитету на міжнародній арені, сприяють
забезпеченню довіри з боку союзників і можливих партнерів. За допомогою
засобів масової інформації в очах світової громадськості формується
позитивний образ держави. Серед державних засобів масової інформації
найбільш популярним є телебачення. Державний мовник має два
національних канали та кілька радіостанцій. В країні розвинута мережа
приватних телеканалів, які входять до Єгипетської, Французької або Пан-
Арабської міжнародної мережі. В Тунісі друкується велика кількість
періодичних видань, загальний щоденний обсяг продажів оцінюється більше
100 000 туніських динарів. Туніс має добре розвинену мережу Інтернет
(Internet World Stats). В 2016 р. 52 % населення країни були інтернет-
користувачами [20]. Цифрові технології є ключовим сектором соціально-
економічного розвитку Тунісу. В 2019 р. Туніс прийняв програму «Цифровий
Туніс 2020», де заплановано перетворити Туніс на лідера цифрових
технологій Африканського континенту в рамках ініціативи «Smart Africa». За
даними дослідження Міжнародного союзу електрозв'язку (International
Telecommunication Union) за рівнем розвитку інформаційно-комунікативних
технологій у 2017 р. Туніс займав 99 позицію з індексом 4,82 серед 176 країн
світу (перше місце займала Ісландія з індексом 8,98).
Держава приділяє велику увагу розвитку стратегії кібербезпеки.
Питаннями цифрових технологій займається Міністерство інформаційних
технологій і цифрової економіки, при якому створене Національне агенство,
що спеціалізується на ІТ-безпеці. До складу агенства входять спеціалізовані
аудитори, які повинні періодично проводити аудит безпеки діючих в країні
інформаційних систем [8].

19
 Розділ 3
ВЕКТОРИ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОГО КУРСУ ТУНІСУ
Як правило, сутність і зміст зовнішньополітичного курсу держави
найбільш повно розкривається у проведених зовнішньополітичних діях її
суб'єктів, сукупність яких являє собою зовнішньополітичну діяльність.
«Зовнішньополітична діяльність держави на конкретних напрямках, у певних
формах у ті або інші моменти реалізує потреби, інтереси, цілі, стратегію й
тактику, хоча й з деякими корегуваннями й деформаціями відносно до
специфічних внутрішніх і зовнішніх об'єктивних умов.» [2].
Модель розвитку незалежного Тунісу давно виділяється на
африканському континенті завдяки потужному зростанню економіки,
відкритості до зовнішньої торгівлі та зовнішніх відносин, а також інвестицій
в її офшорний сектор економіки.
20 березня 1956 р. Франція визнала незалежність Тунісу. На виборах в
Національні установчі збори повну перемогу здобула партія «Новий Дустур»,
і 14 квітня 1956 р. її лідер Хабіб Бургіба очолив уряд країни. Він
реорганізував державний і адміністративний апарат, реформував місцеве
самоврядування, створив армію, поліцію і національну гвардію, ввів
громадянські суди і цивільні норми сімейних відносин, надав жінкам виборчі
права. 25 липня 1957 р. Установчі збори проголосили Туніс республікою. Її
президентом став Хабіб Бургіба.
У внутрішній політиці партія «Новий Дустур» прагнула монопольно
заволодіти політичною владою. В кінці 1950-х р. її керівництво придушило
внутрішньопартійну опозицію, а також встановило повний контроль над
профспілками.
У зовнішній політиці Туніс проводив політику нейтралітету і
неприєднання, однак з 1960-х рр. все більше орієнтувався на країни Західної
Європи. У 1969 р. Туніс підписав угоду з ЄЕС. Відносини республіки з

20
арабськими країнами нерідко були складними. До 1961 р. Туніс не брав
участі в роботі Ліги арабських держав (ЛАД) через розбіжності з Єгиптом, на
чолі якого стояв президент Гамаль Абдель Насер. Повернувшись в ЛАД,
Туніс закликав до поміркованості та обережності в питаннях арабської
єдності, а в 1965-1967 рр. і 1968-1970 рр. знову бойкотував цю організацію,
закликаючи до мирного врегулювання палестинської проблеми і пошуку
шляхів примирення з Ізраїлем. У 1993 р. Туніс став першою арабською
країною, яка прийняла у себе офіційну ізраїльську делегацію у рамках
близькосхідного мирного процесу.  У той же час, в 1970-х р. Туніс дедалі
рішучіше став підтримувати національний рух палестинських арабів (в 1982-
1993 рр. в Тунісі розміщувалася штаб-квартира Організації визволення
Палестини). У 1979 р., після того, як Єгипет підписав мирний договір з
Ізраїлем, в Туніс з Каїра була переведена штаб-квартира ЛАД.
За президенства Х. Бургіби Лівія неодноразово (у 1971-1972 і 1974 рр.)
робила спроби об'єднання двох держав. Однак, як і слід було очікувати, вони
виявилися безрезультатними. Між сусідами були і територіальні суперечки:
до теперішнього часу остаточно не врегульоване питання про розподіл
нафтоносного континентального шельфу. Все це робило тунісько-лівійські
відносини нерівними, які часом переходили у відверту ворожість [4].
У 1987 р., в ході «жасминової революції», президентом був оголошений
Бен Алі, який перетворив правлячу СДП в Демократичне конституційне
об'єднання (ДКО) і продовжив здійснення «дозованої демократії».
Президент Бен Алі прагнув розвивати відносини з арабськими країнами.
У 1989 р. Туніс виступив ініціатором створення Союзу арабського Магрибу,
що дещо пом'якшило гостроту суперечностей між північноафриканськими
державами, однак не привело до їх повного усунення. У середині 1990-х рр.
діяльність Союзу фактично виявилася замороженою, головним чином
внаслідок суперечностей між Алжиром та Марокко відносно врегулювання
конфлікту щодо Західної Сахари і ряду інших спірних питань. Туніс займав
стриману позицію з проблеми Західної Сахари, а керівництво держави

21
неодноразово пропонувало Алжиру та Марокко свої посередницькі послуги
відносно врегулювання наявних суперечностей. У 1990-1991 рр. держава не
підтримала військові дії проти Іраку. У 1990 р. Туніс відновив дипломатичні
відносини з Ісламською Республікою Іран.
В кінці 1980-х рр. нормалізувалися відносини з Лівією. Більш того, після
введення у 1992 р. Радою Безпеки ООН міжнародних санкцій відносно Лівії,
саме через територію Тунісу стали проходити основні зовнішні транспортні
зв'язки цієї країни.
Ще в роки національно-визвольної війни Алжиру проти французьких
колонізаторів Туніс висував претензії щодо перенесення південної ділянки
свого кордону на 70-100 км західніше і на 30 км південніше, претендуючи
тим самим на 30 тис. кв. км алжирської території. Після здобуття Алжиром
незалежності Туніс вже офіційно висунув свої претензії до західного сусіда.
Проте, сторони все ж змогли врегулювати територіальну суперечку
політичним шляхом. У 1970 р. Алжир і Туніс підписали договір про
братерство та добросусідство. Одночасно було підписано угоду про
демаркацію кордону, за якою туніська сторона відмовилася від своїх
претензій на частину території Алжиру в обмін на компенсацію в 120 млн.
алжирських динарів. Остаточно питання щодо алжирсько-туніського кордону
було врегульоване у 1993 р.
В області економіки уряд країни проводив реформи в рамках плану
«оздоровлення», розробленого за участю Міжнародного валютного фонду і
Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Клерикальна опозиція
продовжувала виступи проти правлячого режиму.
В кінці 1990-х рр. внутрішньополітична ситуація в країні загострилася.
Міжнародні правозахисні кола критикували відсутність свободи
висловлювати свою думку і наявність великого числа політв'язнів. На
зростаючі протести з боку профспілок і правозахисників влада відповідала
репресіями. Влада заборонила також поширення іноземних газет, в яких
повідомлялося про тортури і побиття на допитах в Тунісі [5].

22
 В результаті масових протестів, що переросли згодом в революцію під
назвою «Арабська весна» в січні 2011 р. Бен Алі оголосив про свою відставку
та емігрував до Саудівської Аравії. Революція в Тунісі поклала початок таких
же революцій в Єгипті і Ємені; громадянської війни в Лівії, яка призвела до
зміни влади та в Сирії, що триває і в наш час; громадянського повстання в
Бахрейні; масовим протестам в Алжирі, в Іраку, в Йорданії, в Марокко та в
Омані; менш значним протестам в Кувейті, Лівані, Мавританії, в Саудівській
Аравії, Судані, Джибуті і Західній Сахарі. Зіткнення на кордоні Ізраїлю в
травні 2011 р. (між арабами Палестини та ізраїльтянами) також були
стимульовані місцевою Арабською весною.
З 31 грудня 2014 р. Президентом Тунісу був обраний Мохамед Каїди Ес-
Себсі. З 25 липня 2019 р. тимчасовим Президентом призначено Мохамеда
Енассера. За часів їх перебування на посаді президента Туніс продовжував
розвивати свої відносини з потужними західними країнами та регіональними
партнерами, щоб забезпечити свою майбутню стабільність [20].
Щодо напрямків зовнішньої політики по регіонах, то вона наступна.
Найближчими сусідами Тунісу на Африканському континенті є Лівія та
Алжир. Лівія залишається головним зовнішньополітичним викликом Тунісу.
Будучи другим найбільшим економічним партнером Тунісу, Лівія
залишається основним джерелом неформальної транскордонної торгівлі, яка
становить приблизно 40 відсотків валового внутрішнього продукту Тунісу.
Незважаючи на одиничні випадки закриття прикордонних переходів, сотні
тисяч лівійців знайшли притулок у Тунісі, щоб уникнути конфлікту, що
триває, а тисячі тунісців продовжують працювати в Лівії.
Екстремістські групи Лівії також становлять пряму загрозу безпеці
Тунісу, прикладом цього став напад бойовиків, які проходили підготовку в
Лівії, на музей Бардо в березні 2015 р.
Тому, на сучасному етапі зовнішньої політики, уряд Тунісу уникає
втручання у лівійські справи, відступаючи від прийнятої колишнім
президентом близькості до Лівії та закликаючи до мирних рішень, а не

23
військових дій. Влада країни продовжує свої економічні та дипломатичні
контакти як із діючим Урядом країни так і з воюючою стороною на чолі з
генералом Халіфом Хафтаром [20].
Алжирський режим, який насторожено ставиться до ісламістських сил
при владі з огляду на історичний багаж Алжиру та потенційно успішну
демократію на його кордоні, не схвалював уряду Тунісу 2012-2013 рр.
Найбагатшого безпосереднього сусіда Тунісу — Алжир, Каїд Ес-Себсі
вперше відвідав після обрання на пост президента. Співробітництво в галузі
безпеки Алжиру та Тунісу набуло значення після збільшення терористичної
активності на кордонах двох країн, особливо в регіоні Гора Чаамбі.
Повстання, що виникають на кордоні між Тунісом та Алжиром, і криза в
Лівії вимагають міцної співпраці між двома сторонами, особливо посилення
співробітництва в галузі безпеки. Так у 2014 р. алжирські та туніські
силовики проводили спільні транскордонні антитерористичні операції. Туніс
та Алжир мають спільну негативну відповідь щодо заклику Єгипту та
Об'єднаних Арабських Еміратів до міжнародної військової інтервенції в
Лівію.
Європа забезпечує економічний, військовий та геополітичний захист
Тунісу. Майже 80 відсотків усієї торгівлі Тунісу відбувається з
європейськими країнами, що робить групу західних країн найбільшим
економічним партнером держави. Враховуючи близькість географічного
розміщення, приблизно 10 відсотків тунісців живуть і працюють в Європі.
Уряд Тунісу робить все можливе для підтримки статусу «привілейованого
партнерства», який країна отримала у 2011 р., направивши внутрішню
політику на вдосконалення прав людини, зусилля у боротьбі з корупцією та
збільшення ролі держави у припиненні нелегальної міграції.
Традиційним партнером Тунісу в Європі є Франція, яка ще при режимові
Бен Алі підтримувала його в піднесенні ісламізму та економічних реформах.
З метою ліквідації економічних труднощів сучасна зовнішня політика Тунісу
охоплює й такі країни, як Італія, Німеччина та Великобританія. Хоча Франція

24
залишається головним партнером Тунісу, за це звання змагається Італія, яка
втратила свого головного північноафриканського партнера — Лівію. Для
Тунісу партнерство з Італією корисне проведенням модернізації військово-
морського флоту, контролем над незаконною морською імміграцією та
координацією стратегій Лівійської кризи. Німеччина також прагне
підтримувати демократію Тунісу, розширюючи економічне партнерство.
Великобританія надала Тунісу тренінги з безпеки та матеріали,
використовуючи країну як платформу для своїх заходів, пов’язаних з
сусідньою Лівією [16].
В Азії Туніс має тісні зв'язки з КНР. Дві країни підписали свою першу
торгівельну угоду 1958 р., таким чином Туніс став однією з перших
арабських країн, що встановили торгівельні зв'язки з КНР. З цього часу було
підписано ще ряд торгових угод як КНР, так і Тунісом. Для сприяння
розвиткові двосторонніх економічних відносин у 1983 р. було створено
китайсько-туніський Спільний комітет з економічного, торгівельного і
технологічного співробітництва.
Як і в багатьох країнах Північної Африки, вплив КНР в Тунісі найбільш
яскраво проявляється в секторах розвитку та будівництва. Наприклад,
2017 р. КНР підписала угоду про будівництво університетської лікарні в
прибережному місті Сфакс. В доповнення до свого внеску у розмірі 1,8 млн.
дол. США в сектор охорони здоров'я Тунісу уряд КНР також направив кілька
лікарів для роботи в цій лікарні. 
КНР розширила свої зв'язки з Тунісом і в гуманітарній сфері. Так, в
2017 р. КНР направила кілька делегацій для участі в культурних заходах
Тунісу, включаючи мистецькі фестивалі та тиждень кіно. З 1976 р. студенти з
Тунісу отримують в КНР вищу освіту. Крім того, здійснюються обміни у
таких галузях, як військово-морська, транспортна,  туристична  та
телекомунікаційна. Прогрес був досягнутий і у військовій сфері та у сфері
безпеки. У 2017 р. ці дві країни підписали китайську грантову програму на

25
суму 4,8 млн. дол. США для Тунісу. Угода включає в себе військові закупівлі
для національної армії Тунісу. 
Між тим для Тунісу міцні зв'язки з КНР не тільки відкривають йому
доступ до необхідних іноземних інвестицій, капіталу і технологій, але і
забезпечать необхідну допомогу і підтримку, які КНР все частіше пропонує в
останні кілька років [11].
В Близькосхідному регіоні нерівномірно розвиваються стосунки Тунісу із
Сирією. У лютому 2012 р. Туніс розірвав дипломатичні зв'язки з Сирією в
знак протесту проти жорстокого розгону урядом активістів і демонстрантів
«Арабської весни». На чолі першого уряду Тунісу після «арабської весни»
стала демократична, ісламістська політична партія «Ан-Нахда», яка
знаходилась в опозиції до сирійської партії «Брати-мусульмани» через те, що
остання не підтримувала «арабську весну».
Проте вже у 2013 р. уряд Тунісу почав відступати від своєї принципової
позиції щодо Сирії. Постреволюційний досвід Тунісу був сформований не
тільки місцевими актами джихадистського тероризму, але і тим фактом, що
тисячі тунісців вирушили до Сирії воювати за ІГІЛ та інші екстремістські
угруповання. Це призвело до того, що офіційні особи в Тунісі переглянули
питання щодо суб'єктів сирійської кризи, які можуть становити найбільшу
загрозу для безпеки Тунісу та його довгострокових інтересів. Крім того,
успіхи, досягнуті Сирійською Арабською Армією за підтримки Ірану та
Росії, затьмарили перспективи успіху революції, що ще більше підштовхнуло
перехід Тунісу від ідеалістичної позиції до більш реалістичного підходу.
В 2015 р. міністр закордонних справ Тунісу заявив, що Туніс і Сирія
планують відновити дипломатичні зв'язки на консульському рівні.  Туніське
керівництво вирішило, що відсутність консульства в Сирії являє собою
загрозу для безпеки і що його відкриття дозволить Тунісу обмінюватися
інформацією з режимом в Дамаску про загрозу, яку представляють
радикалізовані тунісці, які вирушили в Сирію, щоб вступити в ряди таких
груп, як ІДІЛ [17].

26
 Відносини Тунісу із США стали одним із головних пріоритетів уряду.
США були першою великою державою, яка визнала суверенітет Тунісу і
встановила дипломатичні відносини з Тунісом в 1956 р. після здобуття
незалежності від Франції.
Після революції в січні 2011 р. США виділили понад 1,4 млрд. дол. США
на підтримку перехідного періоду в Тунісі. Допомога США Тунісу
зосереджена на ряді цільових областей, які включають в себе забезпечення і
зміцнення внутрішньої і зовнішньої безпеки, сприяння демократичним
перетворенням на належному рівні, а також підтримку сталого економічного
розвитку.
У 2019 р. США і Туніс підписали п'ятирічну двосторонню Угоду про цілі
розвитку для USAID на суму до 335 млн. дол. США для підтримки
збільшення зайнятості в приватному секторі та демократичної консолідації.
Уряд США продовжує підтримувати зусилля Тунісу по залученню іноземних
інвестицій. Найкращі перспективи для експорту та інвестицій США в
Тунісі — це інформаційні та комунікаційні технології, енергетика, безпека,
сільське господарство, франчайзинг, охорона здоров'я і туризм [25].
Співробітництво із США надає Тунісу розширення можливостей для
обладнання армії, для боротьби з терористичними загрозами та забезпечення
кордонів з Лівією. США і Туніс мають активний графік проведення спільних
військових навчань. Допомога США в галузі безпеки історично відігравала
важливу роль у зміцненні відносин. Спільна військова комісія США і Тунісу
щорічно проводить засідання для обговорення питань військового
співробітництва, програми модернізації оборони Тунісу та інших питань
безпеки.  Допомога США також може запобігти надмірній залежності Тунісу
від багатих країн, противників демократії, таких як Алжир та Об'єднані
Арабські Емірати [16].
Важливим вектором зовнішньої політики Туніської Республіки є
членство в багатьох міжнародних організаціях, особливо Організації
Об'єднаних Націй. Туніс, зокрема, брав активну участь в операціях ООН з

27
підтримання миру в Боснії та Герцеговині, Сомалі, Камбоджі і Західній
Сахарі. Він також є активним членом Ліги арабських держав (ЛАД),
Організації африканської єдності (ОАЄ) і Організації Ісламська конференція
(ОІК). Туніс підтримує реформи ООН, що сприяє підвищенню ефективності
представництва інтересів країн, що розвиваються.
До Ліги арабських держав Туніс приєднався з метою створення
арабського економічного блоку, який буде сильним партнером з іншими
регіональними одиницями. Туніс є країною, яка переконана в необхідності
реконструкції ЛАД та проведенні необхідних реформ з метою своєчасного
реагування на зміну поточних політичних умов. У 2004 р. Туніс головував в
ЛАД на саміті, в якому взяли участь керівники та представники 22 країн-
членів.
Туніс має потенціал для розвитку і зміцнення взаємного співробітництва
з НАТО, однак, угода про безпеку між НАТО і Республікою Туніс не
укладена. По причині відсутності угоди Туніс ніколи не брав участі у
спільних військових навчаннях та ця форма співпраці не стоїть на порядку
денному країни. Рівень професійної та організаційної готовності туніської
армії високо цінується НАТО (2-е місце в регіоні).
Європейський союз позитивно оцінює конструктивну зовнішню політику
Тунісу, політичну стабільність і досягнення відносно сприятливих
результатів в соціально-економічній сфері, хоча, ЄС іноді звинувачує Туніс
щодо дотримання прав людини. Туніс є одним із засновників та учасником
Барселонського процесу в 1995 р. та є активним членом Союзу для
Середземномор'я. Його основним завданням є отримання максимальної
вигоди від економічного та фінансового співробітництва. Туніс є одним з
найбільш важливих одержувачів MEDA фонду (фінансовий інструмент Євро-
Середземноморського партнерства ЄС) в розрахунку на душу населення. В
грудні 2003 р. Туніс вперше був приймаючою стороною саміту Євро-Магриб
5+5 за участю країн-членів Союзу арабського Магрибу і 5 країн Південної
Європи. І, хоча саміт знову підтвердив традиційні політичні розбіжності в

28
Магрибі, його можна вважати успіхом дипломатії Тунісу. В результаті
діяльності Союзу було досягнуто замороження суперечки Алжиру та
Марокко щодо майбутнього Західної Сахари.
Заклопотаність із приводу долі і майбутнього текстильної промисловості
в регіоні євро-середземноморських країн та можлива втрата позицій на
традиційних європейських ринках, а також занепокоєння з приводу
поширення дешевого текстилю з країн Південної Азії, особливо з Китаю,
спонукали Туніс організувати міжнародну конференцію у вересні 2004 р. в
Тунісі. Учасники конференції прийняли Декларацію, яка встановлює
принципи солідарності в боротьбі з дешевими азіатськими товарами
текстильної промисловості та об'єднання європейських ініціатив країн
Середземномор'я зі стимулювання конкурентоспроможності текстильної та
швейної промисловості, крім того, погоджено систему моніторингу імпорту
текстильних виробів з третіх країн за межами Євро-Мед зони.
Туніс є учасником ряду міжнародних конвенцій: Міжнародної конвенції
про захист осіб від насильницьких зникнень, Римського статуту
Міжнародного кримінального суду, Додаткового протоколу до Міжнародної
конвенції проти катувань та протоколів Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права.
Туніське керівництво сприяє військово-політичному зближенню країн
Північної Африки і Близького Сходу з НАТО. Саме з цією метою в 1995 р.
Туніс, поряд з Мавританією, Єгиптом, Ізраїлем, Марокко, а пізніше
Йорданією і Алжиром, став учасником спільного діалогу, в ході якого
розглядалися питання налагодження співпраці між Північноатлантичним
альянсом і перерахованими державами в рамках програми, схожої з
програмою «Партнерство заради миру». Відносини між НАТО і Тунісом
здавалися міцними і значно покращилися за останні роки. У 2014 р., через 20
років після приєднання до програми «Середземноморський діалог», Туніс
вступив в індивідуальну програму партнерства і співробітництва НАТО,

29
сфокусовану на пріоритетних областях, включаючи боротьбу з тероризмом і
безпеку кордонів, дві основні проблеми туніських властей.
Однак, 12 лютого 2018 р. міністр оборони Тунісу Абделакрім Збіді
заявив парламентському комітету, що його міністерство відхилило грант
НАТО в розмірі 3 млн. євро на створення спільного командного центру в
Тунісі. Центр міг би планувати, нести командування і контролювати спільні
військові операції збройних сил Тунісу та НАТО, приділяючи особливу увагу
прикордонному контролю і боротьбі з тероризмом. Влада Тунісу виступила
проти присутності будь-яких іноземних організацій всередині країни і
побоювалася втручання НАТО в вибір місця розташування бази.
Туніс є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї,
Конвенції про заборону розробки, виробництва та накопичення запасів
бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх знищення, Конвенції
про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної
зброї та про її знищення, Договору про створення зони, вільної від ядерної
зброї в Африці і Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань.
Ставши учасником Конвенції про заборону виробництва, зберігання і
використання протипіхотних мін, Туніс в період з 1999 р. по 2003 р. знищив
запаси цієї зброї, які в нього були. Керівництво республіки в особі
Президента Бен Алі сприяло прийняттю Лівією в грудні 2003 р. рішення про
відмову від програм зі створення зброї масового ураження.
Важливе значення для зовнішньої політики Тунісу мають неурядові
міжнародні відносини, тобто громадська дипломатія. З цією метою між
Тунісом та ЄС розвивається молодіжне партнерство, яке займає важливе
місце в спільному порядку денному. Ця співпраця відкрила нові можливості
для молодих тунісців, охоплюючи такі різні сфери, як освіта та професійна
підготовка, мобільність, можливості працевлаштування, підприємництво та
участь молоді в добровільній роботі і політиці. У зв'язку з цим слід
відзначити співробітництво в рамках Erasmus + і, зокрема, значне збільшення
числа обмінів, яке більш ніж потроїлася з 2015 р., та була надана можливість

30
молодим тунісцям з 2018 р. взяти участь у стажуваннях в рамках програми
«Європейські фірми». Ці заходи в інтересах молоді сьогодні об'єднуються
підписанням програми «EU4Youth», яка виділяє 60 мільйонів євро на
економічне, соціальне і політичне виховання молодих тунісців.
Для ЄС та Тунісу важливі зусилля, що вживаються для підтримки
інвестицій в Тунісі шляхом використання таких інноваційних інструментів,
як Європейський план зовнішніх інвестицій.
Туніс очікує на хороші результати від участі в рамковій програмі ЄС
«Горизонт 2020». Фінансування ЄС на суму 8 млн. євро охопило, серед
іншого, співпрацю між дослідниками, вченими, малими та середніми
підприємствами, державними адміністраціями та іншими організаціями,
неурядовими організаціями та європейськими партнерами в різних областях
науки.
Продовжується співпраця між Тунісом та іншими державами в
культурному та економічному розвитку спадщини Тунісу і в сприянні
залученню молодих тунісців в суспільне життя за допомогою культурних
заходів. Європейський союз оголосив про свою готовність підтримати Туніс
в розробці на більш довгострокову перспективу національної стратегії в
області культурної дипломатії, яка буде зосереджена на загальній культурній
спадщині ЄС і Тунісу.
Важливим актором зовнішньої політики Тунісу стали численні політичні
партії. За часів президенства Ес-Себсі втручання в справи Тунісу іноземних
держав знаходилося на підйомі, так як політичні партії створювали свої
власні контакти з іноземними посольствами. 
Туніс, розміщений між Алжиром з його природними ресурсами та
Лівією, в якій вирує криза, до Європи також близько (через 150 км протоки
знаходиться Сицилія), тому представники політичних партій Тунісу часто
влаштовують зустрічі з іноземними представниками, не повідомивши про це
владні структури. При цьому представники деяких партій мають позиції
протилежні до національної зовнішньої політики, тому озвучуючи їх перед

31
офіційними політиками інших держав – дезорієнтують міжнародну
спільноту. Наприклад, Туніс дотримується нейтралітету в питаннях
Катарської кризи, в той час, як туніська партія «Ан-Нахда» підтримує Катар.
Така ситуація виникла після революції в Тунісі в 2011 р., адже країна
стикалася з проблемами, які намагалися вирішити випадкові політичні
сили. На папері, уряд за звичкою, перераховував принципи дипломатії , які
визначені кілька десятиліть тому: позитивного нейтралітету, невтручання,
поваги міжнародної законності і первинності національних інтересів. 
Проте, як зазначає експерт з публічної дипломатії Аміна Ель-Абед,
згуртована політика закінчилася коли в Тунісі дві основні політичні партії з
протилежними ідеологіями сформували коаліцію у 2014 р.: «Нідаа Туніс»,
ліберальна партія, створена президентом Ес-Себсі, ідеологія якої базується на
героїзації націоналістичної епохи та  «Ан-Нахда», з іншого боку, яка за новий
регіональний порядок і більш тісні зв'язки з Туреччиною і Катаром при
включенні релігійної ідеології в політику. Таке об'єднання було дещо
зрівняне в поглядах, коли «Ан-Нахда» в 2016 р. оголосила про те, що
розлучається з політичним ісламом, щоб стати національно-демократичною
партією. Разом, «Нідаа Туніс» і «Ан-Нахда» складають 63 відсотки
парламенту (від 217 місць), решта припадають ще на 15 партій.
Такий союз проблематичний для розробки ефективної зовнішньої
політики.  Зовнішні відносини «Ан-Нахда» не обов'язково відповідають
офіційній позиції Уряду та ідеологічним інтересам ісламістських рухів.
Яскравим прикладом міжпартійної боротьби в Тунісі є Лівія. Туніський
уряд працює, щоб позиціонувати себе в якості посередника серед трьох
фракцій, конкуруючих за панування над східним сусідом. Нейтральну
позицію Тунісу до протиборчих сторін Лівії, підривають партійні фракції, що
підтримують зв'язки  з ісламістськими угрупуваннями Лівії та розвивають
зв'язки з туніськими ісламськими угрупованнями, в основному — «Ан-
Нахда». Крім того, постійна підтримка «Ан-Нахда» силами, пов'язаними з
Братами-мусульманами, що беруть участь в збройних зіткненнях на

32
Близькому Сході, перекреслює принципи позитивного нейтралітету і
невтручання Тунісу. 
У серпні 2017 р. міністр закордонних справ Тунісу Х. Джинауї провів
прес-конференцію, нагадавши політичним партіям, що дипломатія є
прерогативою його канцелярії та Президента. Цю заяву було зроблено після
того, як делегація депутатів Національних Зборів вирушила в Дамаск, щоб
висловити підтримку президенту Сирії Башару Асаду, не повідомивши про
це уряд Тунісу. 
На тлі тривалої ідеологічної дискусії, коаліція знаходиться в
незавидному становищі, нездатності прийняти чітку і недвозначну позицію
по більшості питань. 
  Протиріччя всередині «Нідаа Туніс», нестійкість ліберальних партій,
дозволяють «Ан-Нахда» перекроювати зовнішню політику у відповідності до
своєї ідеології [12].
Подібна внутрішня боротьба може стати найбільшою загрозою для
туніської дипломатії. Країна ослаблена безгосподарністю, відсутністю
безпеки і економічними загрозами, громадською недовірою. Туніські
політичні сили отримують підтримку із зовнішніх джерел, і у кожної партії є
своя зовнішня політика. Така Партизанська дипломатія заважає Тунісу
донести до всього світу послідовне послання про свою політику. Партії
ігнорують національні інтереси, щоб служити своїм власним.
Щодо українського вектору зовнішньої політики Тунісу, то тунісько-
українські відносини почали розвиватися після здобуття Україною
незалежності. Туніська Республіка була однією з небагатьох країн, які ще
1991 р. визнали її незалежність. Дипломатичні вiдносини між Україною і
Туніською Республікою встановленi 24 червня 1992 р. шляхом пiдписання
вiдповiдного Протоколу.
Новим етапом у розвитку дипломатичних відносин між Україною та
Тунісом стало створення в 2008 р. у Верховній Раді України групи дружби

33
«Україна-Туніс», таку ж групу було створено у серпні 2010 р. в парламенті
Туніської Республіки [7].
Договірно-правову базу відносин України та Тунісу складають 10
двосторонніх угод (2 – міждержавні, 4 – міжурядові, 4 – міжвідомчі), які були
укладені від дня встановлення дипломатичних відносин між обома країнами.
У 2018 р. зафіксовано збереження позитивної динаміки українського
експорту до Тунісу, який, за результатами року, став другим імпортером
української продукції в Африці після Єгипту. Відмічено зростання
зацікавленості туніської сторони в активізації торгівельно-економічного
співробітництва з Україною.
Отже, зовнішнополітичний курс Тунісу має різнопланові напрямки: від
економічних інтересів до зацікавленості в підтримці безпеки держави та її
обороноздатності.

34
 ВИСНОВКИ
Із проведеного дослідження можемо зробити наступні висновки.
1. Основними конституційними механізмами реалізації зовнішньої
політики Тунісу є Президент, Парламент (Збори Народних Представників),
Прем'єр-міністр, Міністерство закордонних справ та місцеві органи влади.
З числа неурядових механізмів дії зовнішньої політики Тунісу визначено
неурядові організації та політичні партії. Зокрема, діяльність неурядових
організацій направлена на проведення міжнародних обмінів в сфері
культури, освіти, науки та ін. Щодо політичних партій, то їх міжнародні
зв'язки часто становлять загрозу туніській дипломатії та вносять плутанину в
міжнародні відносини Тунісу. Така ситуація виникає через те, що лідери
найбільших політичних партій отримують підтримку із зовнішніх джерел і,
відповідно, мають свою зовнішню політику, яка, часом, суперечить позиції
державної зовнішньої політики.
2. Зовнішня політика Тунісу базується на засадах та принципах
міжнародного права, дотримання толерантності та солідарності між
державами і народами та дотримання справедливості, демократії і балансу
сил в міжнародних відносинах.
Визначено, що основними засобами дії зовнішньої політики Туніської
Республіки є політичні, економічні та інформаційні. Серед політичних
засобів найбільше уваги держава приділяє розвитку стратегії безпеки, яка
спрямована проти насильства джихаду; серед економічних засобів важлива
роль відводиться розвитку міждержавних торгівельних відносин та
залученню в розвиток країни іноземних інвестицій; серед інформаційних
засобів зовнішньої політики найбільше уваги приділяється розвитку стратегії
кібербезпеки держави.
3. Основними напрямками зовнішньополітичного курсу Тунісу є
орієнтація на країни Західної Європи та США. Західна Європа забезпечує
економічний, військовий та геополітичний захист Тунісу, при цьому уряд
Тунісу робить все можливе для підтримки статусу «привілейованого

35
партнерства» з ЄС. Співробітництво із США надає Тунісу розширення
можливостей для обладнання армії, для боротьби з терористичними
загрозами та забезпечення захисту кордонів з Лівією.
На Африканському континенті зовнішьополітичний курс Тунісу
направлений на збереження мирного співіснування з Лівією та Алжиром, які
мають з Тунісом спільні кордони. На сучасному етапі зовнішньої політики,
уряд Тунісу уникає втручання у лівійський військовий конфлікт. Щодо
Алжиру, то між цією країною та Тунісом склалася міцна співпраця, особливо
в галузі безпеки через часті повстання, що виникають на кордоні між цими
державами та кризу в Лівії.
Азійський напрямок зовнішньополітичного курсу Тунісу пов'язаний з
налагодженням співробітництва з такими країнами, як КНР, Індія, Японія,
КНДР та ін. Зокрема, міцні зв'язки з КНР відкривають Тунісу доступ до
необхідним іноземних інвестицій, капіталу і технологій.
Важливим вектором зовнішньополітичного курсу Туніської Республіки є
членство в багатьох міжнародних організаціях, особливо Організації
Об'єднаних Націй. Туніс розвиває і зміцнює взаємне співробітництво з
НАТО, хоча угода про безпеку між НАТО і Республікою Туніс на даний час
не укладена.
Таким чином, не дивлячись на присутність на території Тунісу проблем
пов'язаних з джихадистами та прихильниками ідей ІДІЛ, на міжнародній
арені країна веде політику примирення та політичних компромісів.

36
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Власов В. Зміст і механізми зовнішньої політики сучасної
держави. [Електронний ресурс]//Міжнародні відносини серія «Політичні
науки». – Режим доступу: http://journals.iir.kiev.ua/index.php/ pol_n/article/
view/ 2570/2279;

2. Бебик В.М. Політологія для політика і громадянина:

[Монографія]. / В.М. Бебик. – К.: МАУП, 2003. – 424 с.;

3. Годлюк А. Зовнішньополітичні пріоритети адміністрації

Д.Трампа. // Стратегії зовнішньої та безпекової політики провідних
міжнародних акторів: збірник наукових праць / За заг. ред. канд. іст. наук,
доц. С.В. Толстова; ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України» – К.:
Державна уст. «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2017. – 150 с.;

4. Гуцалов С.Е. Лига арабских государств и проблемы

ближневосточного урегулирования (1978-1989): Автореф. дис. – К. 1991;

5. История Туниса. [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://www.worldstory.ru/tunisia/01.html;
6. Конституция Туниса 2014 [Електронний ресурс] // Конституции
государств (стран) мира. – Режим доступу: https://worldconstitutions.ru/?
p=1049;
7. Лахманюк Т. Співробітництво між Україною і Туніською
республікою в політичному вимірі / Т. Лахманюк // Україна-Європа-Світ.
Міжнародний збірник наукових праць. Серія: : Історія, міжнародні
відносини. - 2016. - Вип. 17. - С. 152-156;
8. Міністерство комунікаційних технологій і цифрової економіки
Тунісу. [Електронний ресурс]– Режим доступу: https://www.mtcen.gov.tn;
9. Міністерство оборони Тунісу. [Електронний ресурс]– Режим
доступу: http://www.defense.tn/%D8%A7%D9%84%D9%85%D8 %B4%D8%
A7%D8%B1%D9%83%D8%A9-%D9%81%D9%8A-%D8%A7%D9%84 %D9%
85% D9%87%D8%A7%D9%85-%D8%A7%D9%84%D8%A3%D9%85%D9 %
85% D9%8A%D8%A9/;
10. Юрченко В. Тунис: некоторые проблемы обеспечения
национальной безопасности.[Електронний ресурс] // Институт Ближнего
Востока. – Режим доступу: http://www.iimes.ru/?p=3364;
11. China and Tunisia: A Quiet Partnership.[Електронний ресурс] // The
diplomat. – Режим доступу: https://thediplomat.com/2014/06/china-and-tunisia-a-
quiet-partnership;

37
 12. El-Abed A. Formation of Tunisian Foreign Policy Analysis.
[Електронний ресурс] // Yale Global. – Режим доступу:
https://www.eurasiareview.com/31052018-the-making-of-tunisian-foreign-policy-
analysis;
13. Fragile States Index. [Електронний ресурс]// countryeconomy.com:
[сайт]. – Режим доступу: https://countryeconomy.com/government/fragile-states-
index;
14. Global peace index 2019. [Електронний ресурс] // Global peace
index 2019 June 2019. – Режим доступу: http://visionofhumanity.org /app/
uploads/2019/07/GPI-2019web.pdf;
15. Global Terrorism Index 2018. [Електронний ресурс] – Режим
доступу: http://visionofhumanity.org/app/uploads/2018/12/Global-Terrorism-
Index-2018.pdf;
16. Jebel А. Tunisia's Foreign Relations before and after the Arab Spring.
[Електронний ресурс] // International Journal of Business and Management Study
– IJBMS. – Режим доступу:
https://www.researchgate.net/publication/326845754_Tunisia's_international_relati
ons_since_the_'Arab_Spring'_Transition_inside_and_out;
17. Karasik T. A thaw in Tunisian-Syrian relations.[Електронний
ресурс]//Middle East Institute. – Режим доступу:
https://www.mei.edu/publications/thaw-tunisian-syrian-relations;
18. Ministry of Foreign Affairs Republic of Tunisia. [Електронний
ресурс] – Режим доступу: https://www.diplomatie.gov.tn;
19. The World Factbook. [Електронний ресурс] – Режим доступу:
https://www.cia.gov/library/ publications/the-world-factbook;
20. Tunisia's foreign policy: a delicate balance. [Електронний
ресурс]//Atlantic Council. – Режим доступу:
https://www.atlanticcouncil.org/blogs/menasource/tunisia-s-foreign-policy-a-
delicate-balance;
21. Tunisia Competitiveness Index. [Електронний ресурс]// Trading
economics:[сайт]. – Режим доступу:
https://tradingeconomics.com/tunisia/competitiveness-index;
22. Tunisia Corruption Index. [Електронний ресурс]// Trading
economics:[сайт]. – Режим доступу:
https://tradingeconomics.com/tunisia/corruption-index;

38
 23. Tunisia's profile is the media. [Електронний ресурс] // BBC News. –
Режим доступу: https://www.bbc.com/news/world-africa-14107557;
24. UNSD Statistics Division [Електронний ресурс] – Режим доступу:
https://unstats.un.org/home;
25. US-Tunisia relations. [Електронний ресурс] // U.S.Department of
State. [Електронний ресурс] – Режим доступу: https://www.state.gov/countries-
areas/tunisia.

39