УКРАЇНА

1.Оф. Назва – Україна

Географічне розташування - держава, розташована у східній Європі, на південно-

західній частині Східноєвропейської рівнини. Найбільша за площею країна з тих,
чия територія повністю лежить у Європі. Межує з Республікою Білорусь на півночі,
Польщею, Словаччиною та Угорщиною — на заході, Румунією і Республікою
Молдова — на південному заході, Російською Федерацією на сході й північному
сході. На півдні й південному сході омивається Чорним та Азовським морями.

Дата утворення держави :

 Формування -24 серпня 1991

 Київська Русь - 882

 Королівство Руське - 1199

 Військо Запорізьке - 1648

 утворення УНР - 20 листопада 1917

 проголошення незалежності УНР - 22 січня 1918

 утворення ЗУНР - 1 листопада 1918

 Акт злуки - 22 січня 1919

 проголошення незалежності України - 24 серпня 1991

 референдум - 1 грудня 1991

Столиця – Київ

Форма правління - унітарна парламентсько-президентська республіка

Президент - Володимир Зеленський

Прем'єр-міністр - Денис Шмигаль

Голова Верховної Ради - Руслан Стефанчук

Офіційні мови – українська

Валюта - Гривня, ₴

Участь у міжнародних організаціях - Україна є одним із членів-засновників

Організації Об'єднаних Націй. а також членом понад сорока міжнародних
організацій, зокрема ОБСЄ (1992), МВФ (1992), МБРР (1992), СОТ (2008), Ради
Європи (1995).Оновні напрями зовн. Пол. - Після 1991 року Україна встановила
дипломатичні відносини з більшістю країн світу. Оскільки Російська Федерація в
обмін на борги СРСР забрала собі всі колишні закордонні посольства, Україна
залишилася практично без будівель посольств або консульств за кордоном, за
винятком посольства в США. Разом із Російською Федерацією і Білоруссю Україна
стала засновником Співдружности незалежних держав (СНД). 31 травня 1997 року
президенти Російської Федерації та України підписали Договір про дружбу,
співпрацю і партнерство, який був ратифікований Верховною Радою і Державною
думою. 14—15 травня 1999 року на зустрічі президентів держав Центральної
Європи у Львові Кучма заявив, що Україна піде «по європейському шляху» і буде
налагоджувати тісні зв'язки з ЄС. Засудивши бомбардування Югославії навесні 1999
року українська дипломатія пропонувала свою посередницьку роль у вирішенні
конфлікту на Балканах.У 1999—2001 роках Україна була непостійним членом Ради
Безпеки ООН. Україна послідовно підтримує врегулювання різних конфліктів
шляхом мирних переговорів. Вона брала участь у чотиристоронніх переговорах
щодо конфлікту в Молдові та сприяла мирному врегулюванню конфлікту в
пострадянській Грузії. Україна внесла істотний внесок у миротворчих операціях
ООН з 1992 року.Сьогодні Україна розглядає європейську інтеграцію як свою
головну мету у зовнішній політиці, а також створено політико-правові та
організаційні передумови для реалізації програми інтеграції України до
Європейського Союзу.Партнерство і співробітництво між Європейським Союзом
(УПС) з Україною набуло чинности 1 березня 1998 року. 31 січня 1992 року Україна
приєдналася до Наради з безпеки і співробітництва в Європі, 10 березня 1992 року
стала членом Ради північноатлантичного співробітництва. Україна має тісні
відносини з НАТО[120], хоча й з обранням Віктора Януковича президентом у 2010
році цей курс зближення з перспективою членства НАТО був зупинений. Україна —
найактивніший член Партнерства заради миру (ПЗМ).Україна є членом таких
організацій, як: ООН (з 1945), ВООЗ (з 1948), ЮНЕСКО (з 1954), ОБСЄ (з 1992),
ОЧЕС (з 1992), Рада Європи (з 1995), ЦЄІ (з 1996), ГУАМ (з 1997), СДВ (з 2005),
СОТ (з 2008). Україна має статус спостерігача в таких організаціях, як РКБМ (з
1999) та Франкофонія (з 2006).У 2012 році Україна очолила Центральноєвропейську
ініціативу (ЦЄІ), а у 2013 році очолювала ОБСЄ.У 2016—2017 роках Україна знову
набула статусу непостійного члена Ради Безпеки ООН.10 березня 2018 року НАТО
визнало за Україною статус країни-аспіранта на шляху до приєднання до альянсу.12
квітня 2018 п'ятий президент України Петро Порошенко повідомив, що запропонує
Верховній Раді вийти з усіх статутних органів СНД, а 19 травня 2018 Порошенко
підписав Указ, яким увів у дію рішення РНБО про остаточне припинення участі
України у статутних органах СНД. Станом на лютий 2019 року Україна мінімізувала
свою участь у Співдружності Незалежних Держав до критичного мінімуму та
фактично завершила свій вихід. Верховна Рада України ніколи не ратифікувала
вступ, тобто Україна ніколи не була членкинею СНД.28 липня 2020 року Литва,
Польща й Україна підписали декларацію про створення Люблінського трикутника,
тристоронньої платформи для політичного, економічного, культурного й
соціального співробітництва між трьома сусідніми державами задля європейської і
євроатлантичної інтеграції України.17 травня 2021 року було утворене «Асоційоване
тріо» шляхом підписання спільного меморандуму між міністрами закордонних
справ Грузії, Молдови та України. Асоційоване тріо — це тристоронній формат для
розширення співпраці, координації та діалогу між трьома країнами (які підписали
Угоду про асоціацію з ЄС) з Європейським Союзом з питань, що становлять
спільний інтерес, пов'язаних із євроінтеграцією, розширення співпраці в рамках
Східного партнерства та зобов'язання щодо приєднання до Європейського Союзу.
Станом на 2021 рік Україна готується офіційно подати заявку на членство в ЄС у
2024 році, аби приєднатися до Європейського Союзу у 2030-х роках.

2.Політична система України нині перебуває на стадії розвитку всіх її компонентів,

наповнення її функцій новим змістом, що відповідає статусу незалежної самостійної
держави. Становлення і розвиток політичної системи України відбувається в період
переходу від тоталітарного до демократичного суспільства еволюційним шляхом.
Суперечливий характер її розвитку виявляється в повільних темпах політичної
структуризації суспільства, незавершеності процесів виникнення багатопартійності
та партійних систем, прагненнях використати політичні цінності минулого без
урахування змісту і специфіки політичного розвитку України на сучасному етапі.

Новий етап у розвитку політичної системи України настав із прийняттям

Конституції України 28 червня 1996 р. Основний Закон держави визначив засади
формування і розвитку політичної системи, закріпив функції її окремих елементів,
розкрив зміст та особливості діяльності держави у політичній системі. Сьогодні у
нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної
системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого
самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної
влади та наявності механізму стримувань і противаг.
Для політичної системи України притаманні такі ознаки:

— перехід від неправового до правового типу;

— легітимна для більшості населення;

— миролюбна, неагресивна;

— позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи —

забезпечення національних інтересів;

— система, яка поки що не здатна забезпечити зростання рівня й якості

добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної
держави";

— світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

— етатизована (одержавлена);

— система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

— система з політичним домінуванням певних соціальних верств

"реформованої традиційної номенклатури", нової "номенклатури", "нуворишів"
тощо;

Основними напрямами формування і розвитку політичної системи України на

сучасному етапі є:

— побудова демократичної соціально-правової держави;

— утвердження громадянського суспільства;

— подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин, політичних

принципів та норм;

— зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і

особи;

— вдосконалення діяльності засобів масової інформації.

Отже, політична система — це сукупність інститутів, які формують і розподіляють

державну владу та здійснюють управління суспільними процесами задля втілення
інтересів певних соціальних груп. Політична система має монополію на владу в
масштабі всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку, забезпечує
політичне й адміністративно-державне управління суспільними процесами, формує
правову систему. Політична система виконує функції: владно-політичну,
національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя, соціально-
політичної модернізації, управління, політичної соціалізації. Політичну систему
представляють різні типи. До того ж, кожна система має переваги, а також
застереження. Але кожна форма встановлюється в суспільстві відповідно до стану
справ у ньому, особливостей його політичного розвитку, традицій, культури тощо.

3. Населення - Етнічні українці (2001) - Найбільша кількість населення зафіксована

1993 року — 52 244 000 осіб, після чого спостерігається стійка тенденція
скорочення населення за рахунок перевищення смертности над народжуваністю та
еміграції, в тому числі трудової.

Україна перебуває у демографічній кризі з 1980-х років через високу смертність,

особливо чоловіків працездатного віку та сільського населення, й низьку
народжуваність. Стрімке скорочення чисельности населення почалося у 1993 році,
як наслідок економічного колапсу. За даними всеукраїнського перепису 2001 року
населення України становило близько 48,5 мільйонів осіб. За 1993—2013 рр.
чисельність населення України скоротилася на 6,7 млн осіб. Позитивні тенденції в
демографії з'явились у 2002 році, коли почалося повільне зростання
народжуваності. В останні роки, завдяки демографічній політиці держави,
народжуваність в Україні перевищила середньоєвропейські показники (11,4 на 1000
населення у 2012 році), але з причини порівняно високої смертности цього
недостатньо для стабілізації чисельности населення.

За даними Держкомстату, у 2012 році загальний приріст населення становив −0,17

% (зокрема, природний — −0,31 %, міграційний — +0,14 %), смертність — 14,5 на
1000 населення (14 місце), фертильність — 1,46 дітей на жінку (174 місце)

У 2007 році Україна за швидкістю темпів скорочення населення обіймала 4-ту

позицію у світі[152]. За прогнозами ООН, чисельність населення України до 2050
року може становити 30 мільйонів осіб[153]. У 2008—2010 роках в Україні
народилося понад 1,5 мільйона дітей, проти 1,2 мільйона у 1999—2001 роках.
Дитяча смертність знизилася з 10,4 до 8,9 смертей на 1000 дітей у віці до одного
року. Це низькі показники у порівнянні з іншими націями.

Очікувана тривалість життя при народженні: 71,57 року, місце в світі: 157, чоловіки:
66,81 р., жінки: 76,63 р. (за даними ЦРУ, 2015 р.)
приріст населення −0,64 % (2014), місце в світі: 226

народжуваність 9,41/1000 чол. населення (2014), 10,72 (2015), місце: 203

фертильність 1,53 дитини/жінку (2015), місце: 215

смертність: 15,72/1000 чол. (2014), 14,46/1000 чол. (2015), місце: 2

рейтинг міграції: −2,25 мігранта/1000 чол. (2015), місце: 113

населення 44 429 471 ос. (разом із Кримом) (липень 2015), 31 місце в світі, 6-те
місце в Європі.

За даними перепису населення 2001 року, етнічні українці становлять 77,8 %

населення. Етнічними меншинами є росіяни (17,3 %), білоруси (0,6 %), молдовани
(0,5 %), кримські татари (0,5 %), болгари (0,4 %), угорці (0,3 %), румуни (0,3 %),
поляки (0,3 %), євреї (0,2 %), вірмени (0,2 %), греки (0,2 %) і татари (0,2 %)

Природні ресурси - В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре

вугілля, запаси якого за категоріями А + В + СІ станом на 1997 р. складають 45,7
млрд. т і є цілком достатніми для забезпечення власних потреб. Основні запаси
кам'яного вугілля зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах;
бурого вугілля - переважно в Дніпровському басейні.

В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на

північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Початкові розвідані запаси
становили понад 3,4 млрд. т умовного палива. Ступінь виснаження розвідних
запасів становить понад 60%. Водночас значним резервом є майже 5 млрд. т
умовного палива ще не розвіданих запасів. За існуючими оцінками ресурси нафти і
природного газу в Україні дозволяють збільшити їх видобуток майже вдвічі. Крім
того, на Державному балансі запасів знаходиться 127 родовищ метану вугільних
родовищ.
На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що
зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській,
Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях. Україна
має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності
зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті - у
Донбасі і Закарпатті; титану - в Житомирській, Київській, Черкаській,
Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів -
у Дніпропетровській області; алунітів - у Закарпатті; нефелінів - у Приазов'ї.
Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних
елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку
золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.
Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль,
самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь
тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в
Івано-Франківській та Львівській областях

Еконо́міка Украї́ни — це ринкова економіка, що розвивається, 41-ша в світі за

розміром ВВП за ПКС — 527,2 млрд доларів (оцінка за 2020 рік. Основу української
економіки становлять багатогалузева промисловість, сільське господарство і сфера
послуг. За даними видання ЦРУ «The World Factbook», економіка України посідала
50-те місце серед усіх економік світу за номінальним ВВП (за паритетом
купівельної спроможності) — у 2010 році він становив 305,2 млрд доларів
США[12]. Водночас за цим же показником (ВВП за ПКС), розрахованим на особу,
Україна у цьому ж дослідженні «The World Factbook» 2010 року зайняла 133 місце
серед 227 економік світу (з показником 6 700 доларів США)[13]. ВВП зріс порівняно
з попереднім роком на 4,3 %, а ВВП на особу за ПКС становив 6,7 тис. доларів
США (в 2007 р. — 7,1 тис. доларів США). За рівнем видатків на ведення
домашнього господарства Україна посідає останнє місце серед країн Східної
Європи.

У звіті британського Центру досліджень проблем економіки й бізнесу (CEBR),

прогнозується що між 2021 і 2036 роками Україна підніметься з 55-го на 53-е місце
в рейтингу економік світу.

Промисловість - Основа української промисловості — сформований ще у часи

СРСР капітал, отриманий приватними власниками в незалежній Україні в період
проведення масової приватизації.

У промисловості працює близько 18 % зайнятого населення України (2008 р.) і

створюється близько 26 % ВВП (2012 р.) В структурі промисловості найвищу
частку становлять чорна металургія, машинобудування, електроенергетика, хімічна
та харчова промисловості.
 Станом на 2011 рік, 66,3 % обсягу промислової продукції припадало на
продукцію переробної промисловості, 22,7 % — на продукцію електроенергетики і
11 % — на продукцію добувної промисловості.

Сільське господарство - Землеробство і скотарство — традиційний вид занять

населення країни з часів Трипілля (4—2 тис. р. до н. е.). Сприятливі кліматичні
умови і ґрунти України забезпечують відносно високу врожайність. У 1985 УРСР
дала 46 % всієї пшениці, 56 % кукурудзи, 60 % цукрових буряків, 50 % соняшника в
СРСР. Виробництво яловичини становило 24 % від загальносоюзного. У подальші
роки сільськогосподарське виробництво України стало знижуватися: в 1991 (1997)
Україна виробила 38,7 (35,4) млн т зерна, 36,3 (17,5) млн т цукрового буряка, 4,1
(1,9) млн т м'яса і 22,7 (13,7) млн т молока. Скорочення виробництва було пов'язане з
дезорганізацією господарства, скороченням ринку збуту сільськогосподарської
продукції і зростанням конкуренції з боку зарубіжних товаровиробників.

Після занепаду в сільському господарстві 1990-х років. З 2005 року

намітилась позитивна динаміка в деяких галузях сільського господарства. Зокрема
птахівництві та в рослинництві, де Україна поступово повертає лідируючі позиції у
світі. Зокрема в 2011—2012 маркетинговому році отримавши рекордний урожай
зернових за останні 26 років. Розвиток сільського господарства дає поштовх і для
розвитку переробної промисловості. Зокрема харчової. Так Україна займає перші
місця з виробництва і експорту соняшникової олії, томатної пасти та яєчних
продуктів.

У 1976 улов риби в Україні становив 1,1 млн т (12 % від загальносоюзного), в
1991 — 816 тис. т. 1890-х роках 18 % території України було покрито лісами.
Знищення лісів протягом двох світових воєн, хижацька експлуатація в царський час і
при Габсбургах, але особливо при радянському режимі, привели до скорочення
площі лісів до 13 % на початку 1990-х років. У 1991 (1997) було вироблено 8 (5) млн
кубометрів лісоматеріалів, 353 (88) тис. т паперу, 463 тис. т картону.

Приватизація сільгоспугідь стала однією з головних цілей, поставлених

Українською державою після 1991. Перешкоди на шляху приватизації землі вельми
значні: сільське населення (в основному жінки), що постаріло, недостача капіталу у
селянства, відсутність допомоги держави. До січня 1998 в Україні було майже 36
тис. приватних селянських господарств і 8 тис. великих колективних господарств.
Транспорт - Загальна довжина шосейних доріг становить 169 491 км, залізниць —
22 473 км. Довжина річкових судноплавних шляхів — 1672 км. Річки Дніпро і
Дунай — важливі шляхи перевезення міжнародних вантажів. В Україні існує
розвинена мережа нафто- і газопроводів (20 070 і 4540 км відповідно, а також 4170
км трубопроводів для очищених продуктів). Основні порти на Чорному і
Азовському морях — Одеса, Чорноморськ, Миколаїв і Маріуполь. Усього в 2008 р.
вантажообіг усіх портів склав 132,18 млн т.

Діють міжнародні аеропорти у Києві (Бориспіль — найбільший аеропорт

України), Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та Одесі.

Зовнішня торгівля України — діяльність суб'єктів господарської діяльності України

та інших держав, яка має місце як на території України, так і за її межами і яка
зводиться до посередництва між виробниками і споживачами по здійсненню угод
купівлі-продажу товарів або послуг. Зовнішня торгівля України поділяється на
експортну (вивізну) — рух товарів або послуг від українського виробника до
іноземних споживачів, та імпортну (ввізну) — рух товарів/послуг від іноземного
виробника до українських споживачів.

За підсумками 2012 р. зовнішня торгівля України характеризувалася

наступними показниками:

 експорт товарів: 68 809,8 млн дол

 імпорт товарів: 84 658,1 млн дол

 сальдо торгівлі товарами: –15 848,2 млн дол

 експорт послуг: 13 527,6 млн дол

 імпорт послуг: 6 706,3 млн дол

 сальдо торгівлі послугами: + 6 821,3 млн дол

 експорт товарів та послуг: 82 337,4 млн дол

 імпорт товарів та послуг: 91 364,4 млн дол

 сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами: –9 027,0 млн дол

Зовнішньополітична стратегія України: орієнтири і реалії - 30 липня 2021р. Рада
національної безпеки і оборони схвалила Стратегію зовнішньополітичної діяльності
України, і 26 серпня цей документ було введено в дію відповідним указом
Президента. На фоні саміту "Кримської платформи" і святкування 30-річчя
незалежності ця подія певною мірою залишилася "поза кадром" і не набула
широкого резонансу. Однак, очевидно, що оприлюднення зовнішньополітичної
Стратегії держави факт знаковий і безумовно важливий.

Можна стверджувати, що Україна вперше отримала цілісний і комплексний

план дій на світовій арені. Але, очевидно, що Стратегія виникла не на пустому місці
— зокрема, варто згадати про Постанову Верховної Ради "Про основні напрями
зовнішньої політики України" від 2 липня 1993р., про ряд інших концептуальних
документів з питань зовнішньої політики, про Закон "Про засади внутрішньої і
зовнішньої політики" (2010р.), про зміни в Конституції (2019р.), що зафіксували
курс України до ЄС і НАТО. Деякі з них — це вже історія, а згаданий Закон є
чинним, але, на жаль, безнадійно застарілим.

Отже, нову Стратегію можна розглядати і як певну кодифікацію масиву

нормативно-правових актів у сфері зовнішньої політики і як розробку нових
підходів і інструментарію з огляду на сучасні геополітичні реалії.

У цьому документі здійснене комплексне нормативно-правове упорядкування

засад зовнішньої політики України, класифіковані її національні інтереси і
пріоритети на світовій арені. У Стратегії надається аналіз зовнішньополітичного
середовища, окреслюються виклики і загрози, визначаються цілі і напрями
зовнішньополітичної діяльності України. У максимально спрощеному вигляді
головна теза Стратегії виглядає наступним чином: для досягнення основної мети —
безпеки і процвітання України — необхідне відновлення миру і територіальної
цілісності, ефективна протидія країні-агресору, набуття повноправного членства в
ЄС і НАТО, забезпечення соціально-економічного розвитку тощо.

У Стратегії виокремлюється п’ять країн, відносини з якими мають

пріоритетний стратегічний характер — це США, Велика Британія, Канада,
Німеччина і Франція. Тобто, як пояснюється в документі, розбудова відносин з цими
країнами здійснюється відповідно до пріоритетів зовнішньої політики, відображає
особливий характер і рівень співробітництва, ґрунтується на спільних інтересах і
ключовими елементами є співробітництво у політичній, безпековій і військовій
сферах, зокрема з метою протидії російській агресії. Очевидно, що і в цьому
переліку країн, і в змісті партнерства з ними є геополітична логіка і практичний сенс
для країни, що потерпає від тривалої гібридної агресії.
 Водночас, коло стратегічних партнерів цим не обмежується. Згідно документу
стратегічними партнерами України визначаються: Польща, Туреччина,
Азербайджан, Грузія, Литва, Румунія, Китай, Бразилія. Також йдеться про глобальне
партнерство з Японією і важливість співробітництва з Індією. У свою чергу
наголошується на пріоритетності розвитку відносин з країнами-сусідами, зокрема,
виведення на стратегічний рівень контактів з Молдовою.

З точки зору національних інтересів, світових реалій і стану двостороннього

співробітництва такий вибір загалом є виправданим і прагматичним. Можна
сперечатися і доповнювати цей перелік, але слід зрозуміти, що по-перше,
стратегічних партнерів не може бути багато, тоді розмивається сенс стратегічного
партнерства. По-друге, Україна має обмежені можливості на світовій арені, у т.ч.
наявні дипломатичні ресурси. У цьому контексті доречно згадати про нещодавній
період "багатовекторності" на початку 2000-х років, коли, м’яко кажучи, не завжди
обґрунтовано визначалися "стратегічними партнерами" понад два десятки країн
світу.
 РОСІЯ

Оф.назва - Російська Федерація

Столиця - Москва.
Г. положення - Росія - євразійська країна: 1/3 території її знаходиться в
Східній Європі, 2/3 -в Північній Азії.На заході Росія межує з Норвегією,
Фінляндією, Естонією, Латвією, Білоруссю, на південному заході - з
Україною, на півдні - з Грузією, Азербайджаном, Казахстаном, Монголією,
Китаєм, КНДР. На сході територія Росії омивається морями тихого, на
півночі - Північного Льодовитого океанів, на півдні виходить до Чорного,
Азовського та Каспійського морів. На морські кордони припадає майже 2/3
всіх кордонів країни. До Російської Федерації належить розташована окремо
на заході Калінінградська область, яка межує з Литвою й Польщею,
омивається водами Балтійського моря.

Формування:

- Велике князівство Московське 1283

- Московська держава 16 січня 1547

- Російська Імперія 2 листопада 1721

- повалення монархії 15 березня 1917

- РРФСР 7 листопада 1917

- Російська держава 23 вересня 1918

- СРСР 30 грудня 1922

- Біловезька угода 12 грудня 1991

- Російська Федерація 25 грудня 1991

Форма правління - Президентська-парламентська федеративна республіка

- Президент Путін Володимир Володимирович

- Голова Уряду Мішустін Михайло Володимирович

Валюта - рубль (RUB)

Офіційні мови – Російська

Членство у мж. орг. - Росія є постійним членом Ради Безпеки ООН, членом
G20, Ради Європи, Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва,
Шанхайської організації співпраці, Євразійського економічного
співтовариства, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ),
Світової організації торгівлі (СОТ), і є провідним членом Співдружності
Незалежних Держав.

Політичні партії Росії

Згідно з інформацією з вебсайта Міністерства юстиції Російської Федерації,

станом на 25 червня 2011 р., відповідно до Федерального закону «Про політичні
партії», було зареєстровано 7 політичних партій.

«Громадянська платформа»

«Єдина Росія»

«Комуністична партія Російської Федерації»

«Ліберально-демократична партія Росії»

«Патріоти Росії»

«Партія Росту»

«Родіна»

«Справедлива Росія»

«Російська об'єднана демократична партія Яблуко»

Восени 2008 року декілька партій оголосили про припинення свого існування:

25 вересня Партія соціальної справедливості прийняла рішення про розпуск..

15 листопада з'їзди «Громадянської сили», Демократичної партії Росії та «Союзу

правих сил» проголосували за розпуск своїх партій. Розпуск партії «Союзу правих
сил» оспорювався в суді прихильниками збереження партії.[3][4] 21 січня 2009 р.
ліквідація була визнана законною.. Замість цих партій сформована партія Вірна
справа.
 У 2009 році припинили своє існування 7 партій:

12 січня — Російська екологічна партія «Зелені»

12 січня — «Народний союз»

21 січня — Аграрна партія Росії

11 лютого — Партія миру та єдності

30 березня — СПС

30 березня — Партія соціальної справедливості

2 квітня — «Громадянська сила»

25 червня 2009 р. Політична партія «Справедлива Росія:

Батьківщина/Пенсіонери/Життя» прийняла рішення скоротити свою назву до
«Справедлива Росія».

12 квітня 2011 р. Європейський суд з прав людини визнав незаконною ліквідацію

Республіканської партії Росії.

Політична система - Державний устрій Російської Федерації — змішана

президентсько-парламентська федеративна республіка. Державною мовою слугує
російська, але кожна республіка може ввести у своїх межах власну національну
мову як другу офіційну. На думку американського політолога Александра Мотиля
путінський режим — різновид фашизму: «Це не просто авторитарний, це
фашистський режим, з культом сильного лідера, і в цьому він дуже схожий на
режим Муссоліні в Італії. По-перше, це надмірна централізація влади, при якій
рішення приймає одна людина. Весь апарат держуправління стає заручником волі
однієї людини. Таке ми бачили в Німеччині Гітлера, в Італії Муссоліні, зараз
спостерігаємо в Росії Путіна.

Про російську агресію – Імперіалізм та російська агресія є першочерговою

проблемою у світі. Апетити путінської Росії та особисто президента Володимира
Путіна постійно зростають, тоді як США та країни Заходу повністю підтримують та
захищають Україну. Проте, через це збільшується напруга у світі.
Проблема більша, ніж просто у Путіні. Це питання імперіалістичної культури, яка
історично притаманна Москві. У світі досить небагато країн, які були імперіями і
розпалися. Вони впливали на події у своїх колишніх колоніях і наразі теж
відповідають за багато проблем сьогодення.

Проблема з Росією та колишніми радянськими державами в тому, що Росія ‒ досить

велика, там панує ідеологія імперіалізму і вона має суттєву владу.

Населення - Росія - багатонаціональна держава. Тут проживає понад 100 націй і

народностей, що утворюють автономні республіки, краї, національні округи.

Населення по території країни розподіляється нерівномірно, що пояснюється

різноманітністю природних умов, історією освоєння, різним рівнем економічного
розвитку окремих територій.Найгустіше заселена європейська частина країни, де
проживає 2/3 населення пересічна густота становить 9 чол. на 1 км2, а в окремих
районах - понад 100 чол. на 1 км2 Смуга концентрації населення збігається з
районами старого промислового та землеробського освоєння зі сприятливими для
життя природними умовами зон мішаних лісів, лісостепу, степу.Водночас освоєння
природних багатств, залучення їх у сферу економіки призвело до значних змін у
розселенні, що позначилося на розвитку продуктивних сил. Сучасне розселення в
Росії характеризується процесами урбанізації, її можна віднести до
високоурбанізованих країн. Міське населення становить 2/3 від усього населення. З
початку XX ст. кількість міських поселень зросла майже в 2,5 рази. Нині в країні
понад 1 тис. міст та більш як 2 тис. селищ міського типу. Більша частина міського
населення проживає у великих містах (понад 100 тис. чоловік).

Природно-ресурсний потенціал. Росія має велику різноманітність природних умов і

багаті природні ресурси. Близько 70% площі зайнято рівнинами. Гірські області
переважають на сході і півдні країни.

Складна геологічна будова зумовлює значну різноманітність корисних копалин,

Росія добре забезпечена паливно-енергетичними ресурсами. Тут знаходяться великі
поклади вугілля (Кузнецький, східна частина Донецького, Печорський, Іркутський,
Південноякутський кам'яновугільні та Кансько-Ачинський і Підмосковний буро.
вугільні басейни); нафти і газу (Волго-Уральська, Західносибірська.
Північнокавказька, Тімано-Печорська нафтогазоносні провінції). Є значні поклади
торфу (Центральна Росія), горючих сланців (Поволжя), урану.

Родовища залізних руд залягають на Уралі, в Сибіру, в європейській частині країни

(Курська магнітна аномалія, Кольський півострів). Марганцеві руди є на Уралі, в
Західному і Східному Сибіру. Поклади руд кольорових металів - мідних,
поліметалічних, олов'яних, алюмінієвих (боксити), дорогоцінних, рідкісних і
рідкоземельних знаходяться на Уралі, в Західному Сибіру.

Значні поклади калійної і кам'яної солі зосереджені в Поволжі, Алтаї, Східному

Сибіру, фосфоритів і апатитів - на Польському півострові, в європейському Центрі,
Сибіру. Крім того, в країні є значні поклади сірки, азбесту, алмазів, різноманітних
будівельних матеріалів.

Соціально-економічний розвиток Росії на початку XXI ст.

Найбільш помітним заходом в галузі економіки стало встановлення "плоскою"

шкали оподаткування. Якщо раніше рівень оподаткування підвищувався із
зростанням доходів, то тепер для всіх, незалежно від одержуваних доходів, була
встановлена єдина ставка сплати податків - 13%. Крім того, був введений єдиний
соціальний податок, скасовано низку податкових пільг. Подібна міра переслідувала
мету розширення бази оподаткування, залучення інвестицій в економіку, легалізації
її тіньової частини, посилення податкової дисципліни. Цю ж завдання ставив
Федеральний закон від 7 серпня 2001 № 115-ФЗ "Про протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму", на
основі якого був створений орган фінансової розвідки - Комітет з фінансового
моторінгу.

У 2001 р були прийняті нові Земельний і Трудовий кодекси, що забезпечують

проведення реформ в області аграрних, трудових відносин. Серйозна боротьба в
Державній Думі розгорнулася навколо урядових ініціатив, спрямованих на
реформування транспорту, енергетики, житлово-комунального господарства,
законопроектів, що стосуються малого бізнесу, продовження земельної реформи.

Найбільш помітним заходом в галузі економіки стало встановлення "плоскою"

шкали оподаткування. Якщо раніше рівень оподаткування підвищувався із
зростанням доходів, то тепер для всіх, незалежно від одержуваних доходів, була
встановлена єдина ставка сплати податків - 13%. Крім того, був введений єдиний
соціальний податок, скасовано низку податкових пільг. Подібна міра переслідувала
мету розширення бази оподаткування, залучення інвестицій в економіку, легалізації
її тіньової частини, посилення податкової дисципліни. Цю ж завдання ставив
Федеральний закон від 7 серпня 2001 № 115-ФЗ "Про протидію легалізації
(відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму", на
основі якого був створений орган фінансової розвідки - Комітет з фінансового
моторінгу.

У 2001 р були прийняті нові Земельний і Трудовий кодекси, що забезпечують

проведення реформ в області аграрних, трудових відносин. Серйозна боротьба в
Державній Думі розгорнулася навколо урядових ініціатив, спрямованих на
реформування транспорту, енергетики, житлово-комунального господарства,
законопроектів, що стосуються малого бізнесу, продовження земельної реформи.

Економіка - Росія індустріально-аграрна країна. Основні галузі промисловості:

гірнича, нафтова, нафтопереробна, газова, металургійна (чорна та кольорова
металургія), літако- та кораблебудування, космічна, машинобудівна, енергетичне
обладнання, харчова та текстильна. У промисловості провідна роль належить
важкій індустрії. У РФ добувають усі види мінерального палива, а також більшість
видів мінеральної сировини. Є три бази чорної металургії (Уральська, Центральна,
Сибірська), різноманітні галузі кольорової металургії. Розвинені всі види
транспорту, але величезні простори Сибіру практично не мають залізниць та
сучасних автодоріг через відсутність населення. Натомість діють системи
магістральних нафто- і газопроводів. Морський транспорт забезпечує значну
частину перевезень. Найважливіші порти: Санкт-Петербург, Калінінград,
Мурманськ, Архангельськ, Новоросійськ, Владивосток, Находка і інші.
 Залізниці, велика частина яких розташована в Європейській Росії, перевозять
три чверті всіх вантажів. Річковий і автомобільний транспорт перевозять до 15 %
вантажів. У багатьох районах Півночі й Далекого Сходу єдиним видом транспорту є
авіація. Економічна криза кінця 1990-х років фактично ізолювала багато північних
регіонів від центра, так як через погано розвинену інфраструктуру держава не
спроможна оплачувати транспортування вантажів.

За даними [МВФ 2009]: ВВП — $ 2 109 млрд (6 місце); темп зростання ВВП
— 2000: 10 %, 2001: 5,1 %, 2002: 4,7 %, 2003: 7,3 %, 2004: 7,2 %, 2005: 6,4 %, 2006
8,2 %, 2007: 8,5 %, 2008: 5,2 %, 2009: — 7,9 %, 2010: 4,0 %, 2011: 4,3 %, 2012: 3,6 %,
2013: 1,3 %,[2] 2014: 0,6 %,[2] 2015: -3,7 %.[3] ВВП на душу населення — $14 919
(38 місце). Прямі закордонні інвестиції — 2007: $ 27 800, 2008: $ 27 000, 2009: $ 15
900 [41];млн. Імпорт — $ 191,8 млрд (г.ч. Німеччина — 13,3 %; Китай — 12,2 %;
Україна — 6,7 %; США — 4,7; Білорусь — 4,5 (2007)). Експорт — $ 301,7;млрд (г.ч.
Нідерланди — 12,2 %; Італія — 7,8 %; Німеччина — 7,5; Білорусь — 4,9 %; Україна
— 4,6 %; Китай — 4,5; Казахстан — 3,4 %). Близько. 65 % експорту РФ — пов'язано
з вивозом сировини. За даними http://www.gks.ru прямі іноземні інвестиції в Росії
склали близько 15,9 млрд дол.

У структурі економіки Росії переважає важка промисловість, особливо

металургія, хімія, машинобудування та енергетика. Добре розвинута лісова
промисловість: лісові ресурси Росії — найбільші у світі. Росія має також найбільші
у світі розвідані запаси природного газу й другі за величиною запаси нафти. Великі
родовища вугілля є в Республіці Комі, у Східному Сибіру й на Далекому Сході.
Росія також багата на залізну руду, боксити, нікель, олово, золото, алмази, платину,
свинець і цинк. Багато цих ресурсів знаходиться в Сибіру, де великі відстані, низька
заселеність, суворий клімат і багаторічна мерзлота створюють значні труднощі для
економічно ефективного видобутку й транспортування сировини на місця
переробки та споживання.

Російське сільське господарство, яке виробляє більше ніж одну п'яту валового
національного продукту країни, спеціалізується по регіонах. Три п'ятих орних
земель засіваються пшеницею, ячменем, вівсом і житом. Основними виробниками
зерна є Поволжя, Північний Кавказ, Центрально-Чорноземний район і Західний
Сибір. Вирощуються також технічні культури (особливо соняшник, цукровий буряк,
льон), овочі (у середній смузі та на північному заході) і баштанні культури (на
півдні).

Вироблення електроенергії — 1 040 млрд кВт•год (2008). На тер. РФ функціонують

об'єднані енергетичні системи Центру, Північного Заходу, Поволжя, Південного.
Кавказу, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу. Діють ТЕС, ГЕС, АЕС. Росія володіє
найбільшими у світі запасами гідроенергії, які зосереджені переважно в Сибірі.
Грандіозні гідроенергетичні проекти були здійснені на ріках Ангара і Єнісей, але
вони віддалені від західних районів, де відчувається нестача енергії.

Зовнішня політика - Активна історія Російської Федерації розпочалась з історичним

будівництвом Київської Русі в 10 столітті. Оскільки на той момент РФ, як суб’єкта
держави не існувало то її подальший розвиток наступні 3-4 століття відбувався в
зв’язку з Київської Русі в політичному, економічному, культурному плані. І всі
початки державності Московія бере з Київської Русі. І навіть із зникнення на
політичній карті такої держав як Київська Русь не завадила в 17 столітті використати
частину назви для проголошення Російської імперії. Адже на їх думку, прив’язати
власну історію до Київської Русі, дало б можливість вступити в клуб країн, які
мають тисячолітню історію.

Після розпаду Русі та окупацією Монголо-татарським Ігом 12-14 століття, Московія

прийняла форму правління степових кочівників, перейнявшись всю структуру
керування, що в подальшому і в плинула на їх войовничість, тобто бажання
воювати. Наприклад, починаючи з 14 століття по сьогодні, РФ вела війни 352 роки,
розширюючи тим самим власні територіальні землі, а після 20 століття і впливи на
маси людей(1).

Бажання проводити загарбницьку кампанію проти сусідніх країн та країн світу не

полишили РФ в історичній еволюції. Лише за 20 століття РФ приймала участь у всіх
світових війнах, де приблизно загинуло 30-50 млн осіб, і це лише дві світові війни,
не враховуючи інших збройних конфліктів.
 Як ми бачимо імперія завжди веде війни і страждають від цього мешканці РФ або
народності які її заселяють.

Розглядаючи це запитання варто зазначити, що РФ веде збройні конфлікти

відкритим, гібридним методом збройної та не збройної боротьби.

До відкритих можна віднести збройні конфлікти в Сирії, Грузії, тобто відкрите

застосування Збройних Сил РФ на території інших країн. Такі агресії були без
офіційного оголошення війни, але своїми діями активно вели війну.

До гібридних методів ведення збройної агресії РФ відносяться конфлікти в таких

країнах, як Україна, Карабахський конфлікт, Лівія, в країнах центральної Африки,
Придністров’я, Судан.

До гібридних методів не збройної боротьби, які веде РФ, відносяться ті, що

політичними, інформаційними, економічними методами змінюють політичний
фокус країни і її шлях інтеграції. До країн, які РФ впливає цим методом відносяться
– Білорусь, Молдова, Казахстан, США у 2016 році, Великобританія в 2016 році та
інші.

Втручання РФ у справи інших незалежних країн є явищем постійним, адже хворі

імперські амбіції щодо захисту російськомовного населення є нічим іншим, як лише
приводом для початком захоплення країни. І такі випадки відбуваються майже
щорічно зі сторони РФ.

Свідченням переліченого є так звана доктрина Герасимова —-зовнішньополітична

доктрина, розроблена начальником Генерального штабу Збройних сил Російської
Федерації Валерієм Герасимовим. Доктрина переосмислює сучасне поняття
міждержавного конфлікту і ставить військові дії в один ряд з політичними,
економічними, інформаційними, гуманітарними та іншими невійськовими заходами
Доктрина стала відомою після її публікації в лютому 2013 року та наступних дій
Росії щодо України, які повністю збігаються з тезами цієї доктрини. Дана доктрина
в сучасній російській військовій термінології отримали назву «нелінійних». У
рамках цих уявлень основною метою «нелінійних бойових дій» є досягнення
потрібних стратегічних і геополітичних результатів за допомогою широкого
інструментарію невійськових методів і засобів: явної та таємної дипломатії,
економічного тиску, завойовування симпатій місцевого населення тощо.(2)\

Активне застосування гібридного методу війну із поєднанням збройних і

незбройних методів знайшло своє застосування вперше в Україні. Згадуючи події
2014 року ми можемо простежити величезну кількість фейків, які
використовувались проти ЗСУ. В поєднанні телевізора і танків досягло значних
успіхів в Криму та на Донбасі, навіть до сьогодні є численні групи населення, які
свято вірять в не причетність до війни РФ. В інших конфліктах, які проводить РФ
спостерігається зовсім інший сценарій конфлікту, і на це впливає: бажання отримати
кінцевий результат, від народу який проживає в тому регіоні, релігії та основних
джерел отримання інформації.

Сьогодні гібридні збройні конфлікти РФ проводить в Україні, Сирії, із

застосування численних сил і засобів. Наприклад, на сьогодні на території Донбасу
знаходиться приблизно 50 тис. окупаційних військ, паритетною складовою від ЗСУ
є така ж кількість військ. Таке рівнозначне застосування військ із такою ж кількістю
бойової техніки, артилерії та інше було в останнє використано під час Корейсько-
американської війни в 50х роках минулого століття. І в 21 столітті, вважалось, таких
масштабних збройних конфліктів уже не буде, але історія повторюється постійно. В
Сирії іде застосування ЗС РФ лише бойової авіації, та груп спеціального
призначення, що кардинально відрізняється від українського сценарію.

Крім прямих методів ведення бойових дій, які веде РФ по цілому світі в інтересах
країни-агресора, ідуть впливи на політику інших країн. Сьогодні вплив іде на
Білорусь, Україна (ведеться вплив через політичні партії чи Медведчука В.),
Вірменія, Лівія. Розглянемо більш детально їх вплив на уряди країн.

Після проведення президентських виборів, та не згодою їх результатів народом

Білорусії, призвели до численних акцій-протестів по країні. Більшість протестів
відбувались мирним шляхом, пікетуючи лише адміністративні будівлі. Але
репресивно-каральний режим Лукашенка злякавшись мирних протестів, відразу
перейшов до залякувань, побитті та інколи вбивств мирних пікетувальників. Також
усі керівні ланки та журналісти білоруських ЗМІ були замінені представниками з
РФ для ведення успішної пропаганди по країні. Також були помічені представники
силового блоку не з Білорусії, а саме з РФ. Тобто розгони демонстрантів відбувались
представниками іншої держави, як і в Україні в 2013-2014 роках. Також в період
мирних демонстрацій збільшилась кількість російсько-білоруських військових
навчань на західному військовому окрузі, тим самим показуючи брязкання зброї
країнам Європи.

Прогноз: політика РФ щодо Білорусі збереження, з подальшим розширенням

російського впливу на РБ. Мета Путіна В.В.- відновлення Радянського Союзу в
межах 1990 року. Режим Лукашенка втримається за допомогою російської допомоги
або мирні демонстрації переростуть в криваві сутички, які після радикалізації
суспільства і знесуть діючу злочинну владу.

Після 43 денної ескалації збройного конфлікту в Нагірному Карбасі між

Азербайджаном та Вірменією відбулося підписання мирної угоди 10 листопада 2020
року. Внаслідок якої територія Нагірного Карабаху (за виключенням кількох
районів) повністю переходить під контроль Азербайджану. Вірменія протягом 2
місяців виводить власні збройні формування з даної території і миротворчий
контингент РФ розміщується буферною зоною між Азербайджаном та Вірменією.
Миротворці РФ також виконують митну функцію. РФ в даному регіоні з 1990 року
підтримувала в цьому конфлікті Вірменію і поставляла їй озброєння, але з початком
ескалації нового конфлікту на початку вересня заморозила власну допомогу і
спостерігала за визначенням переможця. Після підписання мирної угоди, саме РФ
залишилась де-факто переможцем, адже вона залишилась в регіоні основним
суддею і зберегла статус рефері в регіоні. Наслідки: зміна проєвропейського
Н.Пашиняна на проросійського політика, який буде більше симпатизувати РФ,
нарощення і зміцнення власного угрупування військ для подальшого розширення
своєї сфери впливу.

Наступним розширенням сфер впливу РФ є країни Африки, а саме розміщення на

території Судану військово-морської бази, яка буде базуватись в порті Порт-Судан.
Дану угоду між урядами було підписано у травні 2019 року терміном на 25 років з
можливим подальшим продовженням. Уряд Судан функцій контролю за базою та
сферою її застосування не буде мати. Бажання РФ розширити власну зону впливу
серед країн Африки має уже давно, адже на сьогодні численні поклади корисних
копалин можуть принести численні заробітки.

Наслідки. Тому прогнозуючи дії РФ можна дійти висновку, що політику входження

в політичні та економічні сфери життя Африки збережеться. І невдовзі російські
військові постануть у вигаданому образі борців проти тероризму, хоча неправді їх
образ загарбників і варварів так і збережеться. Адже, наприклад, РФ входила в
Сирію також як миротворець, але згодом бомбардування мирного населення
ядерною зброєю показали її справжнє обличчя.

На сьогодні зовнішня політика РФ спрямована на розширення власних сфер впливу

у світі та пере налаштування політичної карти світу у вигідному для неї положенні.
РФ впливає на уряди країн на всіх континентах та навіть там де не живуть люди
взагалі – Арктика та Антарктида. Хоча рівень життя в країні є низький, це не
заважає інвестувати мільярди доларів в економіки країн-сателітів. РФ збереже свій
імперський експансіонізм щодо;

– стримування вступу в НАТО України та Грузії;

– не допустить втрати із орбіти Білорусь з свого впливу;

– розширення впливу на Близькому Сході, прикриваючись боротьбою з ІГІЛ

укріпляти злочинний режим Асада в Сирії;

– нейтралізація отрутою «Новичок» усіх політичних опонентів в будь якій точці

світу;

– подальше захоплення територій на Арктиці у зв’язку з таненням льодовику.

ГРУЗІЯ
Столиця - м. Тбілісі (близько 1,25 млн. жителів).
Геог. Пол - Грузія розташована в центральній і західній частині Південного
Кавказу, її сусідами з півночі є Російська Федерація, зі сходу Республіка
Азербайджан, з півдня Республіка Вірменія, на південному заході Туреччина.
На заході територія Грузії омивається водами Чорного моря.
Релігія - Більшість етнічних грузинів належить до грузинської православної
церкви, гілки православного християнства
Мж. орг. - Грузія активно працює з багатьма міжнародними
організаціями. У 1999 р. стала повноправним членом Ради Європи і СОТ.
Грузія була ініціатором розширення ГУУАМ (за рахунок Узбекистану). Вона
тісно співпрацює з ООН та ОБСЄ, активно розвиває стосунки з НАТО.

Офіційні мови – грузинська.

Форма правління - Унітарна парламентська республіка
Президент - Саломе Зурабішвілі
Прем'єр-міністр - Іраклі Гарібашвілі, Шалва Папуашвілі.
Формування:
Колхида та Іберія - 13 століття до н. е. — 580 н. е.
Королівство Абхазьке та Королівство Іберське - 786—1008
Королівство Грузинське - 1008
тристоронній розподіл - 1463—1810
російська окупація та анексія - 12 вересня 1801
незалежність від Російської імперії - 26 травня 1918
радянська окупація та анексія 25 лютого 1921
Відновлення незалежності (від СРСР) - 9 квітня 1991
Прийняття чинної конституції - 24 серпня 1995
Валюта – ларі
Політична система - Грузія — унітарна напівпрезидентська республіка з
трьома гілками влади: законодавчою, виконавчою та судовою.
Саломе Зурабішвілі , 5-й Президент Грузії
Президент не є главою держави, виконує швидше представницькі функції.
Обирався шляхом всенародного голосування строком на 5 років. Одна і та ж
особа може бути обрана президентом не більше двох разів поспіль.
5-й Президент Грузії — Саломе Зурабішвілі (з 16 грудня 2018 р.) Зурабішвілі
здобула перемогу в другому турі з результатом 59,56 %. Перша в історії
країни жінка-президент.
4-й Президент Грузії — Георгій Маргвелашвілі (з 17 листопада 2013 р. до 16
грудня 2018 р.). Відсоток отриманих голосів — 62,12 % у першому ж турі.
Законодавча влада
Однопалатний парламент у складі 150 депутатів (по 77 за пропорційною і 73
за мажоритарною системами). Останні вибори — 1 жовтня 2012 року.
Депутати представляють 2 політичні фракції:
провладна партія «Грузинська мрія — Демократична Грузія»,
Єдиний національний рух, Спікер Парламенту — Іраклі Кобахідзе.
Виконавча влада
Уряд Грузії — Прем'єр-міністр Грузії, який є безпосереднім керівником для
міністерств уряду.
Уряд на чолі з прем'єр-міністром. Прем'єр є керівником всіх інших
міністерств.
Президентом визначається кандидатура на пост прем'єр-міністра, який за
погодженням з президентом формує список кандидатів до складу уряду.
Склад уряду подається президентом до парламенту на затвердження.
Чинний Уряд Грузії сформовано в грудні-січні 2015—2016 років.
Прем'єр-міністр Грузії — Георгій Квірікашвілі (з 30 грудня 2015 року),
колишній Міністр закордонних справ країни. Він став третім очільником
уряду після Бідзіни Іванішвілі й Іраклі Гарібашвілі відтоді як коаліція
Грузинська мрія очолила владу наприкінці жовтня 2012 року[20].
Міністр закордонних справ Грузії — Міхеіл Джанелідзе.

Судова влада
Судова влада: Конституційний суд, Верховний суд та місцеві суди (міські,
районні).Судді Конституційного суду призначаються на паритетних засадах,
по 3 члени за квотами Президента, Парламенту та Верховного суду.
Судді Верховного суду призначаються парламентом за квотою президента та
голови Верховного суду.
Інші судді обираються Парламентом.
Партії
Провладна партія: Грузинська мрія — Демократична Грузія (лідер партії —
Бідзіна Іванішвілі).
Зовнішня політика - Грузія підтримує добрі стосунки зі своїми
безпосередніми сусідами — Вірменією, Азербайджаном, Туреччиною, є
членом Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи, Світової організації
торгівлі, Організації Чорноморського Економічного Співробітництва,
Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Спільноти демократичного
вибору, ГУАМ і Азійського банку розвитку. Грузія також підтримує
політичні, економічні та військові відносини з Японією, Уругваєм[21],
Південною Кореєю, Ізраїлем, Шрі-Ланкою, Україною та іншим країнами.
Зростаючий вплив США та Європейського союзу в Грузії пояснюються,
зокрема пропозиціями та перспективами вступу до ЄС та НАТО, військовою
програмою з допомоги та будівництва Баку-Тбілісі-Джейхан, часто
напруженими відносинами Тбілісі з Москвою. Рішення Грузії, щоб
підвищити свою присутність в коаліційних силах в Іраку, є важливою
ініціативою.
Грузія наполегливо працює над тим, щоб стати повноправним членом НАТО.
У серпні 2004 р. Плану дій індивідуального партнерства Грузії був
представлений офіційно в НАТО. 29 жовтня 2004-го Північноатлантична
рада НАТО схвалила індивідуальний план дій партнерства для (IPAP) Грузії,
і вона перейшла на другий етап євроатлантичної інтеграції. У 2005 р. за
рішенням президента Грузії, була створена державна комісія для реалізації
Індивідуального плану дій, яка являє собою міжвідомчу групу на чолі з
прем'єр-міністром. Комісії було доручено координувати і контролювати
реалізацію Плану дій з індивідуального партнерства.
Грузія активно працює з багатьма міжнародними організаціями. У 1999 р.
стала повноправним членом Ради Європи і СОТ. Грузія була ініціатором
розширення ГУУАМ (за рахунок Узбекистану). Вона тісно співпрацює з
ООН та ОБСЄ, активно розвиває стосунки з НАТО. Грузія була членом СНД,
але 17 серпня 2009 року добровільно вийшла з нього.
Внутрішньополітичні проблеми
Після розпаду СРСР Грузія успадкувала проблеми з внутрішніми
автономіями. В останні роки свого існування московська комуністична
верхівка заохочувала сепаратистські настрої в автономіях союзних республік,
і підтримувала оформлення квазідержавних установ за прямої участі
російських військових і спецслужбових кадрів, що протистояли
республіканському центру.
У 1992—1993 роках напруга переросла в збройне протистояння. За участі
російських найманців і російської зброї в протистоянні Грузія втратила
контроль над більшою частиною Абхазії та Південної Осетії, грузинські
державні установи на цих територіях були згорнуті, а сепаратистські режими
заохочували прийняття громадянами російського громадянства. До 2008
конфлікти тут перебували в замороженій стадії. У серпні 2008 Грузія за
допомогою збройних сил спробувала відновити свій суверенітет над
непідконтрольною частиною Південної Осетії, але у відповідь отримала
повноцінне вторгнення російських військ 58-ї армії і приданих формувань
авіації і флоту на свою територію. 26 серпня 2008 Росія одноосібно визнала
незалежність Абхазії та Південної Осетії.
Населення - На 1 січня 2009 року чисельність населення становить 4385,4
тисячі осіб[15], з яких етнічних грузинів 83,8 %, азербайджанців 6,5 %,
вірмен 5,7 %, росіян 1,5 %, інших 2,5 % (2007). Грузинська мова поширена
серед 71 % населення, російською мовою розмовляють 9 %, вірменською 7
%, азербайджанською 6 %, іншими 7 %.
Демографія
Розподіл населення Грузії по вікових групах
Демографічне становище в Грузії є надзвичайно гострим. Населення Грузії
щороку зменшується, в основному за рахунок етнічних грузинів: якщо за
офіційними даними населення Грузії в 1989 році становило більше 5,4
мільйона чоловік, у 2007 році населення країни становить близько 4,3
мільйона чоловік.
Зменшується група молодого віку і зростає частка населення пенсійного віку
(вище 65 років). Ці процеси особливо проявили себе в після розпаду
Радянського Союзу, і найбільше серед етнічних грузинів.
За даними Національного департаменту статистики Грузії у 2006 році 13 %
мешканців, це особи у віці 65 років і старше, тоді як на початку 1990-х років
таких становило близько 8 %[17]. У той час, за свідченнями The World
FactBook, на початок 2009 року, частка населення Грузії старше 65 років
склала 16,4 %. При чому, доля жіночого населення країни і цій віковій
категорії, на 50 % перевищує чоловічу, 453 110 та 302 103 відповідно.
У порівнянні з 1980 роком народжуваність впала вдвічі — 2005 року
народилися 46 тисяч дітей.
За офіційними даними найбільша кількість дітей — 104 000, народилося в
1961 році. У 1960—1990 роках щорічно в середньому народжувалися 93 000
дітей.
Природа - Територія Грузії характеризується надзвичайною різноманітністю
природи. Приналежність Грузії до рухомого альпійського поясу земної кори
зумовила на невеликій площі різку зміну інтенсивних неотектонічних
височин та низин. Цими рухами створено контрастний рельєф країни і
зрештою її різноманітні ландшафти з безліччю типів клімату, гідрології,
ґрунтового покриву, рослинності і тваринного світу. Істотну роль у
формуванні такого різноманіття природи відіграє також прикордонне
положення на рубежі напіввологого Середземномор'я, аридної безстічної
Арало-каспійської западини і континентальних Передньозіатських нагір'їв.
Сванетія
Берегова лінія Чорного моря (308 км) відрізняється рівними рисами.
Описуючи плавну дугу, берег позбавлений значних заток і півостровів.
Ушба, Кавказькі гори
Близько 87 % території Грузії займають гори і передгір'я Кавказу, 13 % —
низини і рівнини (Колхидська та Алазанська низини, Картлійська низовина).
Найвищі точки Грузії — гора Шхара (5068 м) та гора Казбеґі (5033 м).
Крайній південь Грузії зайнятий Південно-Грузинським вулканічним
нагір'ям.
Клімат
На заході країни клімат субтропічний, на сході — перехідний від
субтропічного до помірного. Середні температури січня від +3 (Колхіда) до
−2 (Іверійськая западина), серпня від +23 до +26 °C. У Західній Грузії,
зверненій до Чорного моря, випадає від 1000 до 2800 мм. (у горах) опадів на
рік, у Східній Грузії 300—600 мм.
Чорне море у Батумі
У західних районах, біля Чорного моря, літо — вологе і тепле, клімат
субтропічний. У східних районах Грузії клімат формується під впливом
континентальної повітряної маси. На рівнинах літо більш тривале та
спекотне. Погода в горах мінлива. Раптові похолодання супроводжуються
сильними снігопадами, зливами, градом і фенами (сильними вітрами, що
дують з гір в долини).
Заледеніння
Сучасне заледеніння Грузії зосереджене в осьовій смузі Великого Кавказу і
носить переважно гірсько-долинний характер. Всього нараховується 786
льодовиків загальною площею 556 км². Найбільші льодовики розташовані в
Сванетії (Лекзірі, Цанері, Твібері, Чалааті, Адіши) і Раче (Зонхито, Киртішо
тощо). Нижче за всіх (до 1900 м) спускаються льодовики Лекзірі і Чалааті.
Природні райони
Для високогірної області Великого Кавказу характерні гірсько-лісові,
гірсько-лугові і нівальні пояси. Західний і Центральний Кавказ відрізняється
від Східного Кавказу вологішим кліматом і зниженим нівальним поясом,
суцільним розповсюдженням льодовиків, наявністю темнохвойних лісів. Для
Центрального і Східного Кавказу характерні молоді вулканічні споруди.
Східному Кавказу на його північному схилі властиві соснові ліси.
Рівнинно-горбиста волога субтропічна область Колхиди. Рівнинно-горбиста
лісостепова область Іберії складається з Внутрішньокартлійської,
Нижньокартлійської і Алазанської міжгірських рівнин і Іорського
плоскогір'я. Сухий в порівнянні із Західною Грузією клімат обумовлює
майже безлісий (лісостеповий і степовий) характер ландшафту. Ліси
збереглися уздовж деяких річок (тугайнові ліси уздовж річок Іорі, Алазані,
Кура та інши) і на схилах найбільш високих хребтів (Сагурамський та інші).
Середньогірська область Малого Кавказу, з гірсько-лісовими і переривистим
гірсько-луговим поясами, складається з районів, які рясно зволожуються, з
широко розвиненими темно-хвойними лісами і елементами колхидської
флори (Шавшетський і Месхетський хребти, Аджарська улоговина, західна
частина північного схилу Тріалетського хребта) і районів менш вологих
(Ахалцихська улоговина, решта частини Тріалетського хребта,
Среднехрамський гірський вузол і Локський хребет). Нагірна степова і
лугова область Південної Грузії складається з районів з альпійським
ландшафтом (Самсарський, Джавахетський, Ерушетський хребти) і нагірно-
степових плато (Лхалкалакське, Гомаретське, Дманісське).
Внутрішні води
ГрузіїПриродним умовам Грузії значну своєрідність додає наявність великої
кількості річок і озер — близько 25 000. У Західній Грузії найбільша густина
річкової мережі. До Каспійського басейну належить Кура зі своїми крупними
притоками Арагві, Іорі, Алазані, Ліахві, Храмі; річки Чорноморського
басейну — Ріоні, Інгурі, Кеда, Бзибь. Всі річки повноводні і мають в своєму
розпорядженні значні запаси гідроенергії. Багато хто з них використовується
для енергетичних і іригаційних цілей. Потенціал гідроенергетичних ресурсів
країни становить 60 млрд кВт/г, а повний теоретичний потенціал всіх річок
перевищує 100 млрд кВт/г, в той час як для власних енергетичних потреб
Грузії достатньо і 25 млрд. Проте практично використовується незначна
частина цих ресурсів — менше 10 %.
Ґрунти
Ґрунти Грузії носять різноманітний, строкатий до мозаїчності характер,
обумовлений різноманіттям ґрунтоутворювальних чинників. Червоноземні
ґрунти, близькі до тропічних латеритних, поширені в горбистій смузі
Західної Грузії — особливо в Аджарії і Гурії і в основному є реліктом
ґрунтоутворення геологічного минулого. Там само поширені жовтоземи,
чорноземи, каштанові, коричневі і сіро-коричневі ґрунти властиві східній
частині міжгірської депресії. Крім того, чорноземи розвинені на
платоподібних частинах Південно-грузинського нагір'я. У горах під лісом
сформовані бурі лісові ґрунти, перехідні у вапнякових районах в перегнійно-
карбонатні, а під альпійською рослинністю — в гірничо-лугових. Болотяні і
субтропічні підзолисті ґрунти утворюють крупні масиви в Колхидській
низовині.
Геологія
Територія Грузії представлена фрагментами головних геотектонічних
одиниць Кавказу: герцинськоальпійська складчаста система Великого
Кавказу на півночі, Закавказький серединний масив і дугоподібний
мегантиклінорій Малого Кавказу на півдні. На контакті геосинкліналі
Великого Кавказу з Закавказьким серединним масивом і на самому масиві у
відособлених лагунно-дельтових басейнах в батську добу формувалися
вугленосні товщі Бзибського, Ткварчельського, Маганського, Гелатського,
Ткібульського та Шаорського кам'яновугільних родовищ.
Закавказький серединний масив розділений глибинними розломами, що
зумовлюють його мозаїчну будову. У субплатформних структурах
мезокайнозойського осадового чохла важлива роль належить депресіям,
складеним марганценосною піщано-сіліцитовою формацією олігоцену. До
Курінської і Колхідсьої міжгірних западин прив'язані нафтогазоносні
структури Колхідського, Гурійського, Картлійського, Притбіліського і
Кахетинського районів.
Сейсмічність
Для території Грузії характерна наявність сейсмічно активних глибинних
структур — міжзональних, внутрішньозональних та трансзональних.
Вогнища більшості землетрусів розташовані на глибині 10—25 км (рідко —
30—35 км).
Загальне сейсмічне тло країни — 7-бальне. На ньому виділяються три 8-
бальні зони: Джавахетська, Гегечкірсько-Чхалтинська (Мегрельсько-
Абхазька) та Казбегі-Лагодехська. Найбільш сейсмічно активні ділянки
розташовані на Джавахетському нагір'ї та південному схилі Головного
Кавказького хребта.
Корисні копалини
Тривалий поліциклічний геологічний розвиток обумовив утворення на
території Грузії великої кількості родовищ і рудопроявів різноманітних видів
мінеральної сировини. Це паливно-енергетичні ресурси (нафта, газ, вугілля),
марганець, арсен; кольорові і благородні метали (мідь, свинець, цинк, золото,
срібло та інші); гірничо-хімічна сировина (барит, кальцит, бентонітові глини,
тальк, андезит, базальт та інші); нерудна сировина для металургії
(смолодоломіти, доломіт, флюсові вапняки, формівні піски); керамічна і
порцелянова сировина (каолін, глини, трахіти, ріоліти, пегматити); кольорові
камені (агат, онікс, гагат, яшма та інші), діатоміт, перліт, ріоліт; різноманітні
будівельні матеріали (цементна сировина, шлак, мармур, туф, базальт, граніт,
глини, піски, гравій, вапняки), а також літографський камінь, що
використовується у виробництві штучних алмазів; агрономічні викопні
корисні копалини (сапропель, торф); підземні води (прісні, термальні і
мінеральні) і деякі інші. Найважливіші корисні копалини Грузії —
марганцеві, мідні, арсенові, свинцеві і цинкові руди, руди рідкісних і
дорогоцінних металів, нафта, вугілля, барит, діатоміт, бентонітові глини,
доломіт, тальк, а також мінеральні і термальні води. Запаси вугілля, нафти і
природного газу незначні. Сумарна вартість розвіданих запасів корисних
копалин становить понад 50 млрд дол. США. Геологічні мінеральні резерви
Грузії оцінюють в 100 млрд дол. США[12].
Заповідники
У Грузії 15 заповідників, головними з яких є: Лагодехський — з
широколистяними лісами, субальпійськими і альпійськими лугами; серед
представників фауни — дагестанський тур, козиця, олень, сарна, кабан,
ведмідь; Боржомський — з хвойно-широколистяними лісами; Ріцинський —
з озером Ріца і темнохвойними лісами. Через Боржомський заповідник
прокладений нафтопровід Баку — Тбілісі — Джейхан.

Економіка - Грузія — промислово-аграрна країна, що розвивається. Основні

галузі промисловості: сталеплавильна, авіаційна, машинобудівна,
електромоторна, текстильна, хімічна, винна. Тр-т: залізничний,
автомобільний, морський, трубопровідний. Гол. морські порти: Батумі, Поті.
Головний аеропорт країни — Тбілісі. Завдяки географічному положенню між
Європейською Росією і Азією територія Грузії має важливе транзитне
значення, особливо для виходу сусідніх Азербайджану і Вірменії до Чорного
моря.
Середня заробітна плата у Грузії, (долл. США):
Едуард Шеварнадзе - $60 (2003 р.)
Михайло Саакашвілі - $400 (3 кв. 2011 р.)
За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]:
ВВП — $ 3,8 млрд. Темп зростання ВВП — 2,9 %. ВВП на душу населення
— $703. Прямі закордонні інвестиції — $ 152,5 млн. Імпорт — $ 1,6 млрд
(г.ч. країни ЄС — 28,4 %; Росія — 20,0 %; Азербайджан — 12,3 %;
Туреччина — 11,9 %; США — 7,4 %). Експорт — $ 799 млн (г.ч. Росія —
28,4 %; країни ЄС — 18,8 %; Туреччина — 12,6 %; Азербайджан — 9,6 %;
Вірменія — 9,5 %).
Грузинська залізниця
Протягом 2003—2011 економіка Грузії щорічно зростала на 4-12 %, станом
на 2010 рік ВВП Грузії сягнув 22,44 млрд дол. США.[23] У 2011 році
економіка країни зросла на 6,5 %, згідно з рейтингом Doing Business це третій
результат у світі.[24] Зовнішньоекономічна діяльність Грузії
переорієнтувалась на країни Європи, та середньої Азії. Так в 2009 році,
географічна структура експорту Грузії була наступною: Туреччина 19,9 %,
Азербайджан 14,6 %, Канада 10,3 %, Вірменія 7,8 %, Україна 7,3 %, Болгарія
7,2 %. Імпорт: Туреччина 17,9 %, Україна 9,5 %, Азербайджан 8,6 %,
Німеччина 6,8 %, Росія 6,6 %, США 5,1 %.
Гідроенергетичний потенціал Грузії оцінюється у 88,5 млрд КВт/год за рік і
перевищує сумарний гідроенергетичний потенціал Великої Британії,
Швейцарії та Німеччини. На початку XXI ст. використовується менше 10 %
цього потенціалу і виробляється майже 50 % всієї електроенергії в країні. В
Грузії діють 72 електростанції, 64 з яких — ГЕС. Вони задовольняють 3/4
попиту на електроенергію.
На 2006 рік обсяг державного зовнішнього боргу і взятих під державні
гарантії кредитів становив 1 млрд 688 млн доларів США. Грузія заборгувала
15 країнам 497 млн 918 тис. доларів.
Країна посіла дев'яте місце в рейтингу Світового банку «Doing Business» за
2013 рік. Найбільший банк країни — TBC Bank.
Промисловість
Промисловість Грузії формує 25,9 % ВВП країни (2009 р.). У структурі
промислового виробництва найбільшу питому вагу займають переробна
промисловість — 60-70 %, на частку виробництва і розподілу електроенергії,
газо- і водопостачання доводилося 20-25 %, на видобувну промисловість —
5-7 %.
Провідними галузями промисловості Грузії є: харчова (виробництво чаю, вин
і коньяків, тютюнових виробів, ефіроолійних культур, овочевих і фруктових
консервів, мінеральних вод, лісових горіхів), легка (шовкова, вовняна,
бавовняна, взуття, трикотаж, швейне виробництво), машинобудування
(виробництво електровозів, автомобілів, верстатів. Центри
машинобудування: Тбілісі, Кутаїсі, Батумі), чорна металургія (металургійний
комбінат в Руставі, Зестафонський завод феросплавів, комбінат
Чіатурмарганець), кольорова металургія (Маднеульскій комбінат), хімічна
(виробництво азотних добрив, хімволокна, фарб, побутової хімії. Центр:
Руставі).

Електрогенерація представлена тепловими та гідроелектростанціями.

Найбільша гідроелектростанція знаходиться в місті Джварі, на річці Інгурі. А
на річці Арагві (притока річки Кура) знаходиться Жинвальська ГЕС, яка
виробляє електроенергію, виконує важливу функцію водопостачання міста
Тбілісі.
Видобувна промисловість представлена мінерально-ресурсним комплексом,
потенціал якого представлено 450 родовищами корисних копалин 27 видів,
основними з яких є: високоякісні марганцеві руди (Чіатура, запаси — 200
млн т, щорічний видобуток — до 6 млн т), кам'яне вугілля (Ткібулі і на
території Абхазії — Ткварчелі; запаси — 400 млн т), мідні руди (Маднеулі,
запаси — 250 тис. т), нафта (Самгорі, Патердзеулі, Ніноцмінда, промислові
запаси — 30 млн т).
Грузія має значні запаси будівельних матеріалів: бентонітової глини (17 млн
т), доломіту, вапняку (200 млн т), глини для виробництва цементу (75 млн т) і
цегли (47 млн м3), гіпсу, тальку, формувального піску.
У 2010 р. обсяг промислового виробництва порівняно з 2009 р. виріс на 27,7
% і склав 2920 млн дол. США.
Сільське господарство
Субтропічне господарство (виноград, фрукти, цитрусові, чай, ефірноолійні)
Богарне землеробство (пшениця, кукурудза, овочі, фрукти. М'ясно-молочне
тваринництво)
Пасовищне тваринництво гірських районів
 Пасовищне тваринництво м'ясного напрямку (вівці, велика рогата худоба)
Виробництво вина у країні завжди було важливою складовою економіки
Сільське господарство Грузії становить 12,1 % (2009 р.)валового
внутрішнього продукту країни. Оброблювані землі займають близько 20—30
% території Грузії. Вертикальна поясність, притаманна гірським країнам,
впливає на спеціалізацію сільського господарства Грузії — природні умови
вологих субтропіків сприяли розвитку в країні унікального для всього
регіону субтропічного типу АПК яке має своєрідну й багатогалузеву
структуру. Рослинництво спеціалізується на вирощуванні винограду,
баштанних культур, фруктів та овочів на низовинах та в передгір'ях. На
основі їх переробки розвивається виноробна та коньячна промисловість,
виробництво плодоовочевих консервів.
Вирощування тютюну на схилах Кавказьких гір лежить в основі тютюново-
ферментаційної промисловості. Важливою галуззю спеціалізації є
субтропічне господарство, на базі якого розвиваються чайна та ефіроолійна
промисловість, вирощування та переробка цитрусових та інших
субтропічних культур.
Головні зернові культури — озима пшениця і кукурудза. Пшеницю
вирощують у Східній, кукурудзу — у Західній Грузії. Гірські території
спеціалізуються на тваринництві. Головні галузі тваринництва — скотарство,
вівчарство (гірські і східні райони), свинарство (західні райони Грузії).
Розвинуте птахівництво. Розвиток тваринництва ускладнюється такими
чинниками як висока щільність тварин на землі, низький рівень механізації і
практики відгінного вівчарства.

БІЛОРУСЬ
офіційна назва - Респу́бліка Білору́сь.
Геог. Пол. - держава у Східній Європі без виходу до моря, що межує з
Україною на півдні, Польщею на заході, Литвою та Латвією на півночі, а
також РФ на півночі та сході. Столиця та найбільше місто — Мінськ.
Грошова одиниця — білору́ський ру́бель.
Столиця - Мінськ
Офіційні мови - білоруська і російська
Форма правління - президентська республіка
Президент Олександр Лукашенко (легітимність заперечується)[1][2][3]
Прем'єр-міністр Роман Головченко
Формування:
Полоцьке князівство - 987
Турівське князівство - 988
Велике князівство Литовське - 1236
Білоруська Народна Республіка - 9 березня 1918
проголошення незалежності - 25 березня 1918
ліквідація БНР - 1919
Декларація про державний суверенітет - 27 липня 1990
відновлення незалежності - 25 серпня 1991
чинна Конституція - 15 березня 1994
Географія
Розташування
Держава розташована в Центрально-Східній Європі, територія країни
простягається з півночі на південь на 545 км, а з заходу на схід — на 620 км.
На півночі межує з Литвою (спільний кордон — 502 км), Латвією (141 км); на
сході — з Росією (959 км); на півдні — з Україною (975 км); на заході — з
Польщею (605 км).
Геологія
Територія Білорусі розташована в західній частині Східноєвропейської
платформи. У центральній і західній частині Білорусі розташована
Білоруська антекліза зі глибиною залягання фундаменту до 100 м. Від
центральної частини масиву відходять заглиблені структури — Мазурський,
Вілейський, Бобруйський, Івацевський виступи. На півдні антекліза
обмежена скидом, південніше якого розташована Брестська западина, що
переходить на території Польщі в Підляську западину. Південну частину
Білорусі займають Прип'ятський прогин, північна частина Українського
щита, Поліська, Жлобінська сідловини, Брагінсько-Лоївська сідловина,
частина Дніпровсько-Донецької западини. У північно-східній частині
Білорусі та суміжних районах РФ виділені Оршанська западина (глибина
залягання фундаменту 1400—1600 м), що складається з Вітебської та
Могильовської мульд, розмежованих Центральнооршанським горстом. Від
Могильовської мульди до Білоруської антеклізи простягається Червенський
підземний виступ. Кристалічний фундамент складений архейськими
(неманська, околовська серії), нижньопротерозойськими (житковицька серія)
метаморфічними породами (ґнейсами, кристалічними сланцями,
амфіболітами та інші), прорваними численними інтрузіями гранітів, діоритів,
габро та іншими. З породами кристалічного фундаменту пов'язані родовища
залізних руд, кольорових металів, рідкісних і розсіяних елементів. Осадовий
чохол на території Білорусі представлений відкладами верхнього протерозою
та фанерозою. До верхньопротерозойських порід приурочені прісні,
мінеральні води, високомінералізовані розсоли. Відклади палеозою
(пісковики, глини, алевроліти, карбонатні, сульфатні, галогенні породи)
розвинені в Оршанській і Брестській западинах, Прип'ятському прогині,
Білоруській антеклізі. До них належать родовища кам'яної та калійної солей,
нафти та газу, горючих сланців, кам'яного вугілля, мінеральних вод.
Мезозойські відклади (алевроліти, мергелі, пісковики, глини, вапняки)
поширені в Прип'ятському прогині, Брестській западині. З ними пов'язані
родовища крейди, бурого вугілля, фосфоритів. З кайнозойськими породами
пов'язані родовища бурого вугілля, нерудних будівельних матеріалів, а також
прісні води.
Рельєф
Велика частина території країни — рівнинна, з численними слідами
льодовикової діяльності. На північному заході — система моренних пасом
(Свенцянська, Браславьска й Освейська), які є частинами Балтійського
моренного пасма. Між моренними пасмами — заболочені низовини
(Німанська, Полоцька та інші). З заходу на схід простягається Білоруське
пасмо (висота до 345 м — найвища точка Білорусі). На півдні — низинне
Білоруське Полісся.
Найвища точка — пагорб Дзержинський у Мінській області (345 м над
рівнем моря). Найнижча точка — Німанська долина в Гродненській області
(80—90 м над рівнем моря).
Внутрішні води
Основні річки: Дніпро (з притоками Березина, Прип'ять, Сож), Західна Двіна,
Німан (з притокою Няріс), Західний Буг. Понад 10 тисяч озер (Нароч,
Освейське, Лукомльське, Дрисвяти та ін.). Більше 1/3 території займають
болота, головним чином розповсюджені в Поліссі. Є водосховища
(Вілейське, Заславльське та інші).
Ґрунти та рослинність
Мішані ліси займають приблизно 1/3 території країни. Майже 2/3
лісопокритої площі становлять хвойні породи (сосна, ялина); на півдні
поширені дуб, граб, клен, ясен.
Політична система - Паспорт громадянина Білорусі дубльовано 3 мовами:
білоруською, російською й англійською
Білорусь за формою правління є президентською республікою. Глава
держави — президент. Президент країни — гарант Конституції, прав і волі
людини та громадянина. З 10 липня 1994 року Олександр Лукашенко.
Державна влада здійснюється на основі поділу її на законодавчу, виконавчу
та судову. Державний устрій — унітарна держава.
Виконавча влада
Будинок Уряду в Мінську
Виконавчу владу в республіці здійснює уряд — Рада міністрів, яка є
центральним органом державного управління.
Парламент
Законодавча влада в країні належить двопалатному парламенту —
Національним Зборам Республіки Білорусь. Нижня палата, Палата
представників, складається зі 110 депутатів; верхня, Рада Республіки — з 64
членів, які обираються на 4 роки.
Політичні партії
На парламентських виборах 2019 року до парламенту Білорусі (а саме до
Палати представників Національного зібрання Білорусі) пройшли наступні
політичні партії:

Комуністична партія Білорусі — 11 місць (10,85 %)

Республіканська партія праці та справедливості — 6 місць (5,45 %)
Білоруська патріотична партія — 2 місця (1,8 %)
Білоруська аграрна партія — 1 місце (0,9 %)
Ліберально-демократична партія (Білорусь) — 1 місце (0,9 %)
Безпартійних — 89 місць (80,9 %).
Судова влада
Білорусь лишається останньою країною Європи, де суди виносять смерті
вироки. За 2019 рік двічі суди виносили подібні рішення. Влада не видає тіла
страчених сім'ям для поховання, а про виконання вироку рідні та близькі
дізнаються з великим запізненням.
Зовнішня політика - З початку президентства Олександра Лукашенка
Білорусь рухалася в російському напрямку, з офіційною метою побудови
єдиного союзу двох держав. Відносини з країнами — членами ЄС і НАТО є
складними. Євросоюз і США заборонили в'їзд у свої країни членам
білоруського уряду.
Після енергетичного конфлікту з Російською Федерацією наприкінці 2006
року, Мінськ активізував спроби диверсифікувати свою зовнішню політику.
Сучасна зовнішня політика Білорусі спрямована на активізацію та
поліпшення відносин із такими країнами, як: Китай, Індія, Іран і Венесуела.
Білорусь є членом ООН, ЮНЕСКО, ЮНІДО, МОП, ВООЗ, СНД, ОБСЄ,
ЄврАзЕС.
Українсько-білоруські відносини
Уряд Білорусі одним із перших офіційно визнав незалежність України 17
грудня 1991 року, дипломатичні відносини з Україною встановлено 27
грудня 1991 року[28]. У Білорусі (Мінськ) діє українське посольство і
консульство, а в Києві посольство Білорусі[28].

29 липня вночі силами групи «А» КДБ за підтримки ОМОН ГУВС

Мінміськвиконкому були затримані 32 людини у підготовці терактів. Ще
один чоловік був знайдений і затриманий на півдні країни[29]. Офіс
генерального прокурора України поінформував Білорусь про наміри
вимагати екстрадиції затриманих[30], оскільки декого з них підозрюють в
участі у бойових діях проти України. 9 із 33 затриманих є громадянами
України
Російсько-білоруські відносини
Починаючи з заснування білоруської незалежної держави Росія не припиняє
спроб територіального, політичного чи військового її поглинання. Невдача
путінського режиму в цьому напрямку призвела до Російсько-білоруської
прикордонної кризи в лютому 2017 року, введення з боку Росії
прикордонного режиму та відкликання білоруських фахівців із митних
органів ЄврАзЕС. Разом із тим, у Білорусі російська мова є державною, на
рівні з білоруською. Білоруською мовою користується меншість білорусів.
2020.07.31 Президент Росії Володимир Путін і постійні члени Радбезу Росії
обговорили затримання росіян у Білорусі, висловивши надію на їх
звільнення.
Населення - За даними загальнонаціонального перепису у 2019 році
населення Білорусі — 9 413 446 осіб.
Населення держави у 2006 році становило 10,3 млн осіб (76 місце у світі), на
1 березня 2013 року 9,461 млн осіб[38]. У 1926 році населення Білоруської
РСР становило 5 млн осіб, у 1939 — 5,6 млн осіб, у 1983 — 9,8 млн осіб.
Густота населення: 48,1 осіб/км² (118 місце у світі). Згідно зі статистичними
даними за 2006 рік народжуваність 11,2 ‰; смертність 14 ‰; природний
приріст –2,8 ‰.
Вікова піраміда населення виглядає наступним чином (станом на 2006 рік):
• Діти віком до 14 років — 15,7 % (826 тис. чоловіків, 792 тис. жінок).
• Дорослі (15—64 років) — 69,7 % (3500 тис. чоловіків, 3700 тис. жінок).
• Особи похилого віку (65 років і старіші) — 14,6 % (499 тис. чоловіків,
1000 тис. жінок).
Природні ресурси - Природні умови Білорусі мало сприяють розвитку
господарства. Через надмірне зволоження та невисокі температури повітря
понад третину площ країни заболочено. Рельєф рівнинний, представлений
Поліської низовиною.
Білорусь дуже бідна на мінеральні ресурси. З паливних корисних копалин
є лише достатні поклади торфу, з нерудної сировини – поклади кухонної солі
(Мозир) та калійної солі (Солігорськ). Розробляється багато родовищ
будівельної сировини, є джерела прісної та мінеральної води.
Водні ресурси країни багаті. Найбільшими річками є Дніпро, Західна Двіна,
Німан. Річки судноплавні, але бідні на гідроенергоресурси. Земельні ресурси
бідні: переважають кислі дерново¬-підзолисті та болотні ґрунти, що
потребують значних заходів меліорації. Лісові ресурси значні: ліси займають
майже 40 % площі країни.
Особливості економіки країни - Білорусь – індустріально-аграрна країна,
що запровадила обмежену економічну реформу, за якої президент спрямував
країну на особливий шлях «ринкового соціалізму». Уряд ренаціоналізував
багато приватних компаній, через систему суворих перевірок втручається в
роботу існуючих. Державна статистика вказує на високі темпи зростання
ВВП – 10 % на рік.

Промисловість є провідним виробництвом в економіці Білорусі,

незважаючи на зменшення її частки у ВВП країни з 37,9 % у 1990 р. до 25,3
% у 2015 р. Найбільш важливими з-поміж них напрямами є
машинобудування, хімічні й деревообробні виробництва, індустрія товарів
для внутрішнього споживчого ринку.
 Машинобудування є найважливішим промисловим виробництвом у
країні. Для виробництва машин використовують переважно імпортні чорні та
кольорові метали. Особливе значення мають виробництво машин й
устаткування для сільського та лісового господарства, а також виробництво
транспортерних засобів. Національними брендами у машинобудуванні є
кар’єрні самоскиди «БєлАЗ» (Жодіно), вантажні автомобілі «МАЗ» (Мінськ),
трактори «Бєларус» (Мінськ), сільгосптехніка «Гомсельмаш», спецтехніка
«Амкодора», холодильники та морозильне обладнання «Атлант», газові та
електроплити «Гефест». Понад 60 % білоруського машинобудування
реалізується за кордоном, переважно в Росії та Казахстані.
Роль хімічної промисловості в економіці Білорусі неухильно зростає. Її
спеціалізацією є виробництво мінеральних добрив: калійних (Солігорськ),
азотних (Гродно), фосфатних (Гомель); а також деяких полімерів, зокрема
хімічного волокна, скловолокна (Могильов, Світлогорськ, Гродно), понад 300
типорозмірів шин (Бобруйськ). Основні виробничі потужності хімічної
промисловості Білорусі було зведено в 70-х рр. ХХ ст., тому вони суттєво
застаріли та є екологічно небезпечними. Світлогорське ВО «Хімволокно» є
найбільш високотехнологічними. Його інвестор – російський капітал. 83
підприємства з виробництва калійних добрив, хімічних волокон, синтетичних
смол, пластмас, лаків, фарб входять до державного концерну «Бєлнєфтєхім»,
що виробляє й експортує понад 90 % загального обсягу хімічної
промисловості країни. Понад 80 країн світу імпортують білоруські хімікати.
Зокрема, мінеральні добрива купують Китай, Індія, Бразилія, Німеччина,
Норвегія; шини, пластмасову тару, синтетичні волокна – Росія, Україна,
Польща. Водночас Білорусь закуповує гербіциди, синтетичний каучук, майже
половину потрібних їй ліків. Останнім часом зріс попит на білоруську
косметику (компанії «Вітекс» та «Бєліта»), в якій використовують лише
натуральні компоненти.
Суттєво зросла роль у країні паливної промисловості. Великими центрами
нафтопереробки є Новополоцьк і Мозир, що розташовані на гілках
нафтопроводів з Росії. У Новополоцьку працює підприємство «Нафтан», на
якому в 1963 р. було добуто перший білоруський бензин. Нині підприємство
виробляє понад 80 найменувань нафтопродуктів, 60 % продукції з яких
експортується до різних країн Європи.
Лісова промисловість представлена лісозаготівлею, деревообробним,
целюлозо-паперовим та лісохімічним виробництвами.
Для внутрішнього споживчого ринку найбільш динамічно розвиваються
виробництва харчових продуктів і будівельних матеріалів. Щодо задоволення
потреб внутрішнього ринку пріоритетом є вітчизняний виробник. Нині
білоруська харчова промисловість одержала статус експортної. Країна відома
молочними, м’ясними, кондитерськими виробами, що вирізняються
високими смаковими якостями та конкурентною ціною.
Останнім часом модернізується виробництво будівельних матеріалів. Це
сприяє зниженню собівартості, поліпшенню теплоізо ляційних та естетичних
властивостей продукції. Збільшується експортне значення: цементу, кахлю,
керамічного граніту, покрівельних матеріалів, фарб.
В Білорусі проводиться планова робота з переведення економіки на
«зелені» принципи, наріжним каменем яких є попередження негативного
впливу на довкілля шляхом запровадження інноваційних технологій.
Спеціалізація сільського господарства
Сільське господарство є найбільш дотованим з боку держави
виробництвом. У сільськогосподарському обробітку перебуває 55 % площі
держави. Вирощують: картоплю, льон-довгунець, горох, ріпак, жито, овочі.
За вирощуванням картоплі країна входить до топ-10 країн-виробників, а за
збиранням картоплі на одну людину посідає 1-ше місце в світі.
У тваринництві розводять м’ясо-молочне поголів’я великої рогатої худоби,
свиней, домашню птицю. Також відоме клітинне звірівництво: розводять
норку, лисицю, песця.
Основу сільського господарства країни становлять старі форми
підприємств – колгоспи та радгоспи, що прилаштовуються до ринкових
відносин і діють за активної державної підтримки. Вони дають близько 2/3
сільгосппродукції. Особисті підсобні господарства населення, що не
користуються державною підтримкою, виробляють ще третину продукції
аграрного сектору, в т. ч. основну частину картоплі, овочів і вовни. Приватні
фермерські господарства не відіграють помітної ролі. Білорусь постачає
сільгосппродукцію до 35 країн світу, в т. ч. близько 70 % – Росії.
Особливості розвитку третинного сектору
Міжнародні транспортні коридори у Білорусі завантажено менш ніж на
половину від їх пропускної здатності. Основними видами транспорту є
залізничний, автомобільний та річковий. Енергоносії з Росії надходять
трубопровідним транспортом, на який припадає понад половину
вантажообігу в країні. Магістральні нафтопроводи є власністю російської
акціонерної компанії «Транснєфть». Повітряний транспорт розвинутий слабо.
За розвитком різних видів зв’язку Білорусь суттєво поступається країнам
Європи за швидкістю, доступністю та кількістю користувачів Інтернету,
ступенем покриття території стільниковим зв’язком, доступністю цифрового
телебачення тощо. Подібні проблеми також стосуються торгівлі,
громадського харчування, побутових послуг, готельного бізнесу, що стримує
розвиток міжнародного туризму. У цих сферах спостерігаються недостатня
забезпеченість закладами з надання послуг та низький рівень конкуренції.
Для торгівлі також характерний слабкий розвиток логістики. До того ж у цих
видах послуг є значна частка державної власності (10 – 40 %), що робить їх
малоефективними.

МОЛДОВА
Столиця - Кишинів
Офіційні мови - румунська
Форма правління - Парламентська республіка
Президент - Мая Санду
Прем'єр-міністр - Наталія Гаврилиця
Формування:
Молдавське князівство - 1346
Бессарабська губернія - 1812
Молдовська Демократична Республіка - 15 грудня 1917
об'єднання з Румунією - 9 квітня 1918
Молдовська АРСР - 12 жовтня 1924
Молдовська РСР - 2 серпня 1940
незалежність від Радяського Союзу - 27 серпня 1991b
вступ до ООН - 2 березня 1992
прийняття конституції - 29 липня 1994
Геогр. Пол. - держава у Східній Європі без виходу до моря[5]. На півночі,
сході й півдні межує з Україною, на заході — з Румунією. Столиця — місто
Кишинів. Площа країни — 33 843 км² (135 місце у світі). Адміністративно
поділяється на 39 одиниць першого рівня: 32 райони, 5 муніципіїв та 2
автономні утворення — Гагаузію та Придністров'я.
Валюта – Лей
Географія - Країна розташована на південному сході Європи між 26 й 30
градусами східної довготи і 45 й 48 градусами північної широти. На півночі,
сході й півдні межує з Україною, на заході — з Румунією. Площа країни —
33 843 км² (136 місце у світі). Найбільша довжина території з півночі на
південь — 350 км, а із заходу на схід — 150 км, на півдні відстань між
західним і східним кордоном скорочується до 20—50 км.
Рельєф
Рельєф Молдови — рівнина з численними пагорбами, розчленована балками
та річками. Молдова займає південно-західну частину Східно-Європейської
рівнини, західну околицю Причорноморської низовини, а на північному
сході відроги Подільської височини. Середня висота 147 м, максимальна —
до 430 м (гори Баланешти). У межах Молдови виділяються Молдовське
плато, Північно-Молдовська, Південно-Молдовська та Нижньодністровська
рівнина, Придністровська й Тігецька височини. Плато й рівнини Молдови
мають м'якохвилясту поверхню, густо розчленовану річковими долинами й
балками. Височини видовжені в субмеридіональному напрямі, інтенсивно
розчленовані.
Найбільш піднесена і розчленована частина Центральномолдавської
височини — Кодри — займає 14,5 % площі Молдови. У межах Кодр
вертикальне розчленування рельєфу становить 200—300 м.
Річка Дністер Головні річки — Дністер (з притоками Старий Реут, Бик,
Ботна, Кам'янка та інші) і Прут (з притоками Чугур, Ларга, та інші). Багато
заплавних озер. Водосховища.
Клімат
Клімат Молдови помірно континентальний. Середні температури січня на
півночі −5°C, на півдні −3 °C, липня відповідно 19 і 22 °C. Опадів від 400 мм
на півдні до 560 мм на півночі на рік.
Економіка Молдови - Після розпаду СРСР дефіцит енергії, політична
невизначеність, торговельні перешкоди і слабкий адміністративний
потенціал спричинили зниження темпів розвитку економіки. В рамках
амбітної економічної лібералізації Молдова ввела конвертовану валюту,
лібералізувала ціни на все, припинила видавати пільгові кредити державним
підприємствам, спираючись на стійку приватизацію землі, ліквідувала
систему експортного контролю та лібералізувала процентні ставки. Уряд
уклав угоди зі Світовим банком і Міжнародним валютним фондом для
сприяння зростанню. Економіка відновлюється від занепаду наприкінці 90-х
років. З 1999 р. ВВП (ПКС) мав стійке зростання наступним чином:

199 200 200 200 200 200 200 200 200 200 200 201 201 201 201 201
9 0 1 2 3 4 5 6 7 8 9 0 1 2 3 4

9,7 11,3 10,3 11,0 7,7 8,5 8,4 9,0 9,7 10,6 10,1 10,9 6,8 – 8,9 1,8
0  9  8  1  7  6  0  0,7 0  0 
 0 
% 0 % 0 % 0 % % % % % % 7 % 3 % 9 % % % %
%

У Молдові є дуже сприятливі геологічні та кліматичні умови для

виноградарства.
Молдова — аграрно-індустріальна країна. На частку промисловости
припадає близько 60,0 %. У структурі споживання паливно-енергетичних
ресурсів нафта, вугілля, природний газ і продукти їх переробки становлять
близько 80 %. Основні галузі промисловости: харчова, сільськогосподарське
машинобудування, хімічна, текстильна, деревообробна, металургійна.
Транспорт: автомобільний, залізничний, річковий. Міжнародне летовище в
Кишиневі.
Air Moldova
Виробляється: вино, тютюн, консервовані продукти.
За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]:
ВВП — $ 3,7 млрд. Темп зростання ВВП — (+7,3)%. ВВП на душу населення
— $1500. Прямі закордонні інвестиції — $1,7 млрд (країна сподівається на їх
збільшення до 2—2,5 млрд). Імпорт (нафта, природний газ, вугілля, машини,
продовольство) — $ 2,9 млрд (г. ч. Росія — 20 %; Румунія — 15 %; Україна
— 14 %; Німеччина — 11 %; Італія — 6 %). Експорт (сільськогосподарські
продукти, насамперед вина і тютюн, тканини, машини і хімічна продукція) —
$ 2,3 млрд (г. ч. Росія — 40 %; Румунія — 8 %; Німеччина — 7,8 %; Україна
— 7,3 %; Італія — 5,5 %).

Енергетика
У Молдові бракує внутрішніх джерел викопної енергії, країна повинна
імпортувати значну кількість нафти, вугілля, природного газу та інших
енергетичних ресурсів. В країні використовується відновлювана енергія, в
першу чергу для виробництва електроенергії та опалення. Бачення розвитку
енергетики Республіки Молдова, її удосконалененя, перспективи,
інтеграційні напрямки відображені в Енергетичній Стратегії Республіки
Молдова до 2030 року. Постачання газу до Молдови сильно залежне від
Газпрому, також, судовими позовами російський Газпром вимагає стягнення
боргу у ~7 млрд доларів за постачання газу в окуповане Росією
Придністров'я. Молдова виробляє лише 25 % необхідної енергії, і навіть ця
частка складається восновному з невідновних джерел. Постачання
електроенергії сильно залежне від непідконтрольного самопроголошеного
Придністров'я, імпорт електроенергії з якого становив 70—80 % у 2018—
2019 роках відповідно. З приходом до влади Маї Сандру, Молдова взяла
напрямок на продовження інтреграційних процесів у Європейську
енергосистему разом або без України. Із 2021 на рівні президентів досягнуто
домовленостей про закупку левової частки електроенергії із України
минуючи Придністров'я. Для стабілізації газових конфліктів з Росією,
Молдова планує використовувати газові сховища на території України та
розглядає побудову власних сховищ газу. Можливість обміну
електроенергією з Румунією також обговорюється, прогнозовано, робота у
цьому напрямку набере новиї сили з приєднанням енергосистем Молдови та
України до спільної енергосистеми Європи ENTSO-E у 2025 році. «Зелений
тариф» у Молдові був затверджений лише у 2020 році у вигляді 15-річних
контрактів. Максимальні потужности — 1 МВт. при ціні ~ 0,1 дол. США *
кВт/год. Таким чином, уряд Молдови розраховує запустити 15 МВт нових
сонячних потужностей із маломасштабних масивів.
Політична система Молдови - Молдова є унітарною парламентською
республікою. Це записано в конституції країни, яку було прийнято 29 липня
1994 з наступними змінами, внесеними 19 липня 1996 і 5 червня 2000. Також
згідно з нею Молдова є нейтральною державою. На чолі держави є
президент, який обирається на засадах прямого рівного виборчого права
шляхом таємного голосування на строк 4 роки.
Президент - До 2016 року президента обирали в парламенті. Після
парламентських виборів у квітні 2009 депутати з двох спроб не змогли
обрати президента — комуністичній коаліції забракло 1 голосу, а після
дострокових виборів у липні вже ліберально-демократичній коаліції не
вистачило голосів. Таким чином, восени 2010 в країні відбулися ще одні
дострокові парламентські вибори.
З 11 вересня 2009 до обрання президента виконувачем його обов'язків є
спікер парламенту Міхай Гімпу. Після позачергових виборів 2010 до березня
2012 виконувачем обов'язків президента був лідер Демократичної партії
Маріан Лупу. 16 березня 2012 президентом Молдови обраний Ніколае
Тімофті.
4 березня 2016 Конституційний суд республіки Молдова прийняв рішення,
згідно з яким порядок виборів президента парламентом — неконституційний.
Наступні вибори президента призначили на жовтень 2016 шляхом
загальнонародного голосування. Лідерами президентських змагань стали Ігор
Додон та Мая Санду. Перший займає проросійську позицію, друга —
проєвропейську. Президентські вибори у Молдові 2016 завершилися
перемогою Ігоря Додона (52,11 %). У 2020 році на чергових виборах
президента перемогу здобула вже Мая Санду.
Міжнародні організації - Молдова входить до таких міжнародних організацій
ОБСЄ (з 30 січня 1992), ООН (з 2 березня 1992), МБРР, МВФ, СОТ, ЦЄІ,
СНД.
Відносини з Румунією
Сучасна Молдова прагматичніше підходить і до питання двосторонніх
відносин зі своїм західним сусідом - Румунією. Але цьому не сприяє
румунське керівництво, яке не поспішає ратифікувати парафований ще у
квітні 2000 року базовий політичний Договір про «привілейоване
партнерство» між двома державами, адже до НАТО Румунію прийняли,
закривши очі на очевидне невиконання нею однієї з основних умов для
набуття членства — відсутності територіальних претензій до своїх сусідів.
На думку аналітиків, Румунія, що давно виношує плани приєднати Молдову
на підставі спільності мови, культури й історичного минулого, не
поспішатиме підписувати базовий політичний Договір з Молдовою,
розраховуючи на те, що історія розставить по місцях. Якщо економічний
потенціал Румунії ще не досить потужний, то її успіхи у зовнішній політиці є
відчутними. Донедавна Румунія доплачувала мешканцям Молдови, щоб ті
набували її громадянства, то тепер тисячі молдован прагнуть стати
«румунами», щоб скористатися членством Румунії в Шенгенській угоді, в
країнах-членах якої мріють влаштуватися на роботу. Не виключається й
варіант, що підвищення життєвого рівня в Румунії значно збільшить у
Молдові кількість прихильників об'єднання двох держав. Тим паче, що як і
раніше, у відносинах з Молдовою Румунія керується концепцією про дві
румунські держави, а молдован вважає румунами, що «заблукали».
Відносини з Україною
Українсько-молдовські відносини базуються на низці міждержавних
договорів, головними з-поміж яких є базовий Договір про дружбу та
співробітництво Республіки Молдова і Україна від 23 жовтня 1992 р.,
Договір про взаємне визнання кордонів 1994 р., що трансформувався у
Договір про державний кордон, та Додатковий протокол до нього про
передачу у власність Україні ділянки автошляху Одеса—Рені в районі
населеного пункту Паланка, підписаний в серпні 1999 р. Передавши Україні
восьмикілометрову ділянку автошляху Одеса—Рені, Молдова натомість
отримала від України ділянку землі на березі Дунаю в районі с.
Джурджулешти, що перетворило її de facto на морську державу й учасника
низки міжнародних організацій на кшталт Дунайської комісії. Крім того, на
отриманій від України у 2001 р. ділянці землі Молдова будує нафтотермінал,
першу чергу якого вже збудовано. Отже, Молдова стала першою державою
колишнього СРСР, з якою Україна врегулювала всі прикордонні питання. Ще
одним подарунком України Молдові стали 130 об'єктів молдовської
власності на території України (головним чином — пансіонати й будинки
відпочинку).
Відносини з Росією
Молдовсько-російські відносини до 2001 року ґрунтувалися на основі
Договору про принципи міждержавних відносин РРФСР та Молдавської РСР
від 22 вересня 1990 р. та Додатковим протоколом до нього від 10 лютого
1995 р. Щоправда, Росія не ратифікувала ні договір, ні додатковий проткол, а
Молдова ратифікувла лише базовий договір. У 2001 році у ході візиту
В.Вороніна до Москви було підписано базовий політичний молдовсько-
російський договір, що відповідає інтересам обох країн.
РФ конче зацікавлена у пожвавленні економічного співробітництва з
Республікою Молдовою, адже частка Росії у зовнішній торгівлі Молдови
становить близько 40% (62% в експорті і 29% в імпорті). Зацікавленість в
Росії у розвитку двосторонніх відносин зумовлена наявністю в Молдові
розвинутого агропромислового комплексу та галузей легкої, електронної й
радіотехнічної промисловості, а також можливістю виходу через територію
Молдови на ринки західних країн та Балканських країн. Молдова зацікавлена
у ввозі з Росії енергоносіїв, деревини, автомобілів, целюлозно-паперової
продукції, будівельної техніки. Вона також намагається зберегти і розширити
російський ринок для своєї агропродукції.
Росія могла б активніше сприяти врегулюванню придністровської проблеми,
проте заважають імперські традиції й амбіції, наслідком чого є небажання
прискорити виведення майна та озброєння колишньої 14-ї армії з території
Придністров'я, попри рішення з цього питання, прийняте на Стамбульському
саміті ОБСЄ в листопаді 1999 року. У 2003 році офіційний Кремль
запропонував для врегулювання придністровської проблеми так званий
«план Д. Козака», що передбачав створення федеративної держави Молдови,
складова якої — Придністров'я — отримувала право в будь-який час вийти з
федерації й набути незалежного статусу. Передбачав «план Козака» і 20-
річну пролонгацію перебування 14-ї російської армії. Втім, за кілька годин до
підписання плану в жовтні 2003 року президент Молдови В. Воронін після
бесіди з представником ОБСЄ відмовився його парафувати, що стало
несподіванкою для російської сторони. Відмова Молдови від «плану Козака»
чималою мірою посприяла значному скороченню обсягів зовнішній торгівлі
між країнами, що завдало відчутного удару по й без того слабкій економіці
Молдови. Також Росія, починаючи з 2006 року, постійно підвищує ціну на
природний газ для Молдови.
Відносини з ЄС і НАТО
Підписання в 1994 році програми «Партнерство заради миру»
Інтеграція до ЄС і європеїзація країни стали головною стратегічною метою
уряду Молдови після провалу «плану Козака» зі створення спільної держави
Молдови й Придністров'я у 2003 році. Євроінтеграційний курс користується
підтримкою переважною більшістю населення країни.
Придністровський конфлікт
Придністровський конфлікт (рос. Приднестровский конфликт; рум. Conflictul
din Transnistria) — політичний і військовий конфлікт, що виник на початку
1990-х між владою Молдови та самопроголошеною Придністровською
Молдавською Республікою, підтриманою Росією. Пік протистояння припав
на березень—липень 1992 року, коли між сторонами виникло збройне
протистояння за активної участі регулярних підрозділів 14-ї армії Збройних
сил РФ, яке завершилось підписанням мирної угоди. Конфлікт досі не
вирішений, оскільки однозначно не визначений статус Придністров'я.
Причини
Наприкінці 1980-х рр. етнонаціональне крило молдовської еліти мало за мету
здобути в ході перебудови якомога більше автономії для республіки від
союзного центру — аж до незалежності Молдови. При цьому місцеві
керівники бажали зберегти цілісність республіки та створити нову
національну ідентичність громадян. Важливим фактором формування (або
відновлення) молдовської ідентичності було зближення Молдови із етнічно,
мовно та історично близькою Румунією.
Придністровська еліта формувалася не так за етнонаціональними ознаками,
як за наближеністю до радянської номенклатури (багато керівників
підприємств Придністров'я були росіянами або українцями), тому відчувала
залежність від Москви та не бажала розривати економічних зв'язків із нею.
Зрештою, промисловий комплекс Придністров'я було розраховано
насамперед на ринки УРСР та РРФСР. Таким чином, придністровські
керівники не підтримали курс, який було взято владою МРСР. Натомість
їхньою метою стало недопущення «румунізації» Придністров'я, збереження
його економічних та політичних зв'язків із СРСР.
Історично Придністров'я входило до складу Речі Посполитої та
Гетьманщини, із кінця 18 століття опинилося на південно-західних околицях
Подільської та Херсонської губерній. Молдовської РСР із 1940 року, до цього
було частиною Української РСР (як складова Молдовської АРСР). Етнічний
склад населення Придністров'я історично був мішаним, більше українським
на півночі та молдовським на півдні, із урбанізацією збільшилася частка
російського населення. Натомість населення решти Молдови більш
однорідне, воно в більшості користується румунською мовою. Саме мовна та
етнічна відмінності стали головними передумовами для швидкої ескалації
конфлікту.
Важливим фактором розвитку конфлікту стала присутність у Придністров'ї
14-ї радянської (пізніше — російської) армії. Вона стала захисником
інтересів місцевої еліти та проросійського населення регіону в ході
конфлікту, що починався. Багато в чому присутність регулярних російських
військ завадила молдовській владі реалізувати силовий сценарій розв'язання
конфлікту. 1992 року командування армією було доручено генералу
Олександру Лебедю.
Релігія
Релігія в Молдові
Релігія %

Православні    93.34%

Протестанти    1.89%

Старовіри    0.15%

Католики    0.14%

Юдеї    0.11%

Атеїсти    0.38%

Нерелігійні    0.98%

Без відповіді    2.24%

Інші    0.88%

Католицтво:

 Кишинівська діоцезія
Східне Православ'я
Бессарабська православна церква

 Молдовська православна церква Московського патріархату

 Російська православна автономна церква (Варсофонія)
 Російська православна старообрядська церква
Азербайджан - пострадянська держава на південному сході Європи, на
узбережжі Каспійського моря. Межує на півночі з Росією, на заході з
Вірменією, Грузiєю, Туреччиною, на півдні з Іраном. Символом країни є
вогонь, а основним багатством - нафта та природний газ шельфу
Каспійського моря.
Азейбарджан
Офіційна назва: Республіка Азербайджан
Кількість населення: 8,3 млн. осіб (2010)
Етнічний склад населення: азербайджанці - 95%%, дагестанці (лезгіни,
аварці, цахури, хіналугці, будухі) - 2,7%, росіяни - 1,8%, талиші - 0,9%, інші -
1%
Домінуюча релігія: іслам. Релігійний склад населення: мусульмани - 93,4%,
православні - 4,8%, інші - 1,8%
Офіційна мова: азербайджанська
Державний устрій: унітарний
Форма державного правління: президентська республіка
Адміністративно-територіальний устрій: 59 районів, 11 міст, 1 автономна
республіка — Нахічеваньська Автономна Республіка
Столиця: Баку (2,54 млн. осіб)
Грошова одиниця: манат
Членство в міжнародних організаціях: ООН (2 березня 1992 р.), Рада Європи
(17 січня 2001 р.), ОБСЄ (30 січня 1992 р.), СНД (вересень 1993 р.),
Організація Ісламська Конференція (з 1992 р.), Організація економічного
співробітництва (з 1996 р.), Організація Чорноморського економічного
співробітництва (з 1992 р.), ЄБРР (з 1992 р.), Світовий банк (з 1992 р.),
ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ВООЗ, Міжнародна федерація Червоного Хреста і
Червоного Півмісяця (МФЧХіЧП), Інтерпол, Міжнародний олімпійський
комітет тощо. Крім того, існує Угода про партнерство і співробітництво
Азербайджану з Європейським Союзом від 1996 р.
Державне свято: 28 травня. Рік здобуття незалежності: 1991
Державний устрій. Азербайджан - демократична, правова, світська, унітарна
республіка, що розвивається на засадах економічних ринкових відносин.
Глава держави - президент. Найвищий законодавчий орган - парламент
(Міллі Меджліс), що обирається на 5 років.
Економіка Азербайджану протягом майже 70 років розвивалася як частина
економіки СРСР і орієнтувалася головним чином на російський ринок.
Основними галузями господарства були нафтовидобувна, нафтопереробна
промисловість і сільське господарство. У 1960-1980-ті роки в республіці
розвивалися машинобудування, хімічна, текстильна, харчова й інші галузі
промисловості.
Війна у Нагірному Карабасі і політична нестабільність призвели до значного
падіння виробництва протягом 1988-1994 рр. Після підписання вірмено-
азербайджанської угоди про припинення вогню у зоні конфлікту в травні
1994 р. і стабілізації політичної обстановки економічний спад був зупинений.
З 1997 р. відбувся швидкий зріст ВВП (5,8%, у 1999 - 7,2%, у 2000 - 11,3%, у
2001 - 9,9%), що забезпечувався в основному сектором послуг на тлі
незначного підйому промисловості і скорочення сільськогосподарського
виробництва. Однак частка тіньової економіки оцінюється у 25% ВВП.
Видобуток нафти. Ключовим сектором економіки залишається нафтогазовий
(58% від ВВП). У 1997 р. було добуто 9 млн. т нафти (99,2% від рівня 1996
р.) і 6 млрд. куб. м природного газу (95% від рівня 1996 р.). Збільшилося на
20% виробництво бензину і дизельного палива, а також його експорт у країни
СНД.
Нафтогазові запаси Азербайджану привабливі для іноземних нафтових
компаній. Азербайджан лідирує серед країн СНД за темпами росту іноземних
інвестицій (від 10% до 50% на рік). Можливі маршрути транспортування
азербайджанської нафти - по Північному Кавказу або Закавказзю до Чорного
або Середземного морів.
Сільське господарство
Другим важливим сектором азербайджанської економіки є сільське
господарство. На сільськогосподарські землі приходиться 46% (приблизно 4
млн. га) від загальної площі країни, причому половину з них займають
пасовища.
Вирощують зернові, технічні (бавовна, тютюн), субтропічні (гранат, чай,
цитрусові, хурма) культури, виноград. Виробляється натуральний шовк.
У 2000 р. виробництво зерна збільшилося на 40,7% і досягло 1538,8 тис. т,
картоплі було зібрано 468,6 тис. т, фруктів і ягід 407,9 тис. т, баштанних 260
тис. т, винограду 75,6 тис. т, тютюну 13,8 тис. т, зеленого чайного листа 625
т, бавовни 90,5 тис. т.
Скорочуючи виробництво деяких культур (бавовни, винограду, зеленого
чайного листа) загальний обсяг продукції рослинництва у 2000 р. збільшився
на 18,6% порівняно з попереднім роком.
У 2000 р. виробництво м'яса склало 195 тис. т у живій вазі, молока - 1070 тис.
т, яєць - понад 550 млн. штук, вовни - 12 тис. т, коконів шовковичного
хробака - 70 т. Виробництво продукції тваринництва зросло на 3,7%, а в
цілому сільськогосподарської продукції на 12%.
Економічні реформи
З другої половини 1990-х років відбувається ріст капіталовкладень у різні
галузі економіки (у 1996 р. він збільшився на 65%, у 1997 - на 67%, у 1998 -
на 45%), насамперед за рахунок позабюджетних засобів. За період з 1996 по
2000 рр. сума іноземних інвестицій склала 5 млрд. дол. США.
За оцінками Міжнародного валютного фонду (МВФ), падіння виробництва в
Азербайджані за період після проголошення незалежності з 1991 по 1995 рр.
склало приблизно 60%. Однак вже у 1996 р. з'явилися ознаки економічного
підйому.
Мірою здійснення програми реформ, уже до кінця 1997 р. інфляція була
знижена до мінімуму і в даний час складає 1-2% на рік (у 1994 - 1600%, у
1995 - 85%, у 1996 - 28%), зміцнився манат (девальвація 2-3% на рік), а
сумарний ріст ВВП протягом 1995-2001 рр. склав 40%. При цьому
активізуються зусилля, спрямовані на зниження безробіття й усунення кризи
в галузях економіки, не пов'язаних з нафтою.
Важливим кроком на шляху економічних перетворень стало прийняття
закону про земельну реформу, що ввів приватну власність на землю для
громадян країни. Після 1995 р. було ліквідовано понад 1300 колгоспів та
радгоспів і створено приблизно 35 тис. фермерських господарств.
Для підтримки реформ у сільському господарстві у 1999 р. прийнятий закон
про звільнення на 5 років виробників сільськогосподарської продукції від
податків, про списання боргів по податках у бюджет і про продаж за
пільговими цінами палива.
Після проголошення незалежності була проведена приватизація торгівлі. У
даний час у приватному секторі зосереджена більша частина роздрібної
торгівлі, об'єкти громадського харчування і служби побуту. Розпочато
приватизацію середніх і великих промислових підприємств. Ведеться
підготовча робота з приватизації важливих об'єктів стратегічного значення
(металургії, машинобудування, паливної галузі, нафтохімічної
промисловості).
До 50% закордонних інвестицій надходить на розвиток машинобудування,
засобів зв'язку, у харчову промисловість, сектор послуг тощо.
Президент: Ільхам Алієв з 2003 року
Прем‘єр: Алі Асадов з 2019 року

ВІРМЕНІЯ
Вірменія - держава на південному сході Європи, в Закавказзі, між Чорним та
Каспійським морями. Межує з Грузією на півночі, Азербайджаном на
північному сході, Нагірно-Карабаською Респубілкою на сході, з Іраном на
півднному сході, з Нахічеванською АР на південі і Туреччиною на заході.
Вірменія не має виходу до моря.
Офіційна назва: Вірменія
Кількість населення: 2,97 млн. осіб (2010)
Етнічний склад населення: вірмени - 97,89%, єзіди - 1,26%, росіяни - 0,46%,
ассирійці -0,11%, українці - 0,05%
Домінуюча релігія: християнство. Релігійний склад населення: Вірменська
Апостольська церква - 94,7%, інші християни - 4%, єзидизм - 1,3%
Офіційна мова: вірменська
Державний устрій: унітарний
Форма державного правління: президентсько-парламентська республіка
Столиця: Єреван (1,12 млн. осіб)
Грошова одиниця: вірменський драм
Членство в міжнародних організаціях: ООН, ОБСЄ, СОТ, МВФ, ОЧЕС, СНД
Державне свято: 21 вересня (День незалежності). Рік здобуття незалежності:
1991
Економіка
На початку ХХ століття Вірменія була аграрною країною, основу її
економіки складали тваринництво й рослинництво. Промислове виробництво
зводилося, головним чином, до розробки корисних копалин на невеликих
рудниках і випуску коньяку.
Індустріалізація почалася відразу після встановлення радянської влади, і
Вірменія поступово перетворилася на сучасну аграрно-індустріальну країну.
Розвивалися металообробка, машинобудування, хімічна, легка (текстильна й
шкіряно-взуттєва), харчова (плодоовочева, винно-коньячна) промисловість,
кольорова металургія, обробка дорогоцінного каміння, виробництво
будівельних матеріалів. Промислова продукція прямувала в союзні
республіки, звідки Вірменія отримувала сировину й електроенергію.
Після розпаду СРСР більша частина промислових підприємств перестала
функціонувати, оскільки вони були пов'язані з обслуговуванням військово-
промислового комплексу колишнього Радянського Союзу. Порівняно з
іншими закавказькими республіками колишнього СРСР економіка Вірменії
була більш вразливою через особливості її географічного положення і
природно-ресурсну базу (відсутність виходу до моря, відсутність ресурсів
нафти й газу, низька родючість ґрунтів). Нинішній стан та перспективи
розвитку економіки Вірменії багато в чому залежать також від урегулювання
карабаського конфлікту.
На сьогодні у структурі ВВП переважає аграрний сектор (40%), частка
промисловості - 25%, сектора послуг - 35%. У сільському господарстві
зайнято 55% працюючих, у сфері послуг - 25%, у промисловості - 20%. 75%
валового національного продукту виготовляється у приватному секторі.
Промисловість
Провідними галузями промисловості є хімічна і нафтохімічна (мінеральні
добрива, синтетичний каучук, шини), машинобудування (у тому числі
хімічне і нафтове, електротехнічна і радіоелектронна промисловість,
приладо- і верстатобудування, судноремонт), чорна й кольорова металургія,
текстильна, харчова промисловість.
Завдяки залученню іноземних інвестицій протягом останніх років вдалося
запустити ряд промислових об'єктів. Традиційно ведеться добування й
обробка будівельних матеріалів: базальту, перліту, вапняку, пемзи, мармуру
та інших. Виробляється цемент.
На базі розробки міднорудних родовищ у Кафані, Каджарані, Агараці та
Ахталі працює мідеплавильний комбінат в Алаверді. З місцевої сировини
виробляються алюміній, молібден і золото. Здійснюється огранювання
діамантів. Працює Ванадзорський хімічний комплекс, до складу якого
входить 25 підприємств.
Зростає виробництво винно-коньячних виробів.
Працюють підприємства з випуску металоріжучих верстатів, пресово-
формовочного обладнання, точних приладів, синтетичної гуми, шин,
пластмас, хімічного волокна, мінеральних добрив, електродвигунів,
інструментів, мікроелектроніки, ювелірних виробів, шовкових тканин,
трикотажу, панчішно-шкарпеткових виробів, програмного забезпечення.
Сільське господарство
Під сільськогосподарські потреби відведено приблизно 45% площі країни,
причому обробляється лише 20%. На пасовищні угіддя доводиться 25%.
Великі масиви орних земель є тільки у трьох районах: на Араратській
рівнині, де звичайно збирають два-три урожаї на рік, у долині річки Аракс і
на рівнинах, прилеглих до озера Севан.
Ґрунтова ерозія є серйозною перешкодою для розвитку землеробства.
Основні сільськогосподарські культури - баштанні культури, картопля,
пшениця, виноград, плодові, ефіроолійні, цукровий буряк, бавовна, тютюн,
чай. Тваринництво спеціалізується на молочно-м'ясному скотарстві, у
гірських районах розводять овець.
Транспорт
Транспортна мережа включає близько 850 км залізниці (90% з яких
електрифіковані) і 8,4 тис. км автомобільних доріг. Автотрасами Єреван
сполучається з Грузією, Нагірним Карабахом та Іраном.
У 1996 році завершено спорудження сучасного мосту через річку Аракс, що
з'єднує Вірменію з Іраном поблизу міста Мегрі.
Зі столиці здійснюються регулярні міжміські автобусні рейси у багато
населених пунктів країни, а також у Грузію, Росію та Іран. Транспортне
сполучення з Азербайджаном і Туреччиною перервано. Відсутнє також
залізничне сполучення між Вірменією та Росією.
Усі великі міста Вірменії сполучені повітряними трасами. Усього діє 10
місцевих аеропортів і 3 міжнародних. Найбільший аеропорт - Звартноц -
розташований на околицях Єревану. Він обслуговує рейси у великі міста
СНД, Європи й Азії. Крім того, міжнародні рейси здійснюються через
аеропорти Еребуні (Єреван) і Ширак (Гюмрі).
Зовнішня торгівля
У 2000 році імпорт (913 млн. доларів США) за вартістю майже в три рази
перевищував експорт (284 млн. доларів США).
Основні статті експорту: оброблені діаманти, машини й обладнання, мідна
руда, металопрокат.
Головні експорт-партнери:- Бельгія, Іран, Росія, США, Туркменістан, Грузія.
Основні статті імпорту: газ, нафта, тютюнові вироби, продовольство,
добрива, сільськогосподарська техніка.
Головні імпорт-партнери: - Росія, США, Бельгія, Іран, Великобританія,
Туреччина.
Торгівля з Україною
Зовнішня торгівля товарами України з Вірменією (млн. доларів США)
ПОЛІТ СИСТЕМА 
Після розпаду СРСР 
Уряд Вірменії взяв на меті побудувати західну модель демократії.
Незважаючи на це, міжнародні спостерігачі ставлять під сумнів чесність
президентських та парламентських виборів у Вірменії, починаючи з 1995
року. Нова конституція 1995 року значно розширила повноваження
виконавчої влади і дає їй більший вплив на судову систему та муніципальних
посадовців.
Зазначається нерівномірність дотримання прав людини, замовчування
надмірної жорстокості поліції. Публічні демонстрації відбуваються без участі
держави, однак у 2000 році організатора опозиційного мітингу було
затримано. Відношення до національних меншостей в цілому добре.
Конституція гарантує свободу слова та друку, однак уряд зберігає свою
монополію на телебачення і радіомовлення.
Виконавча влада
Президент обирається терміном на 5 років народом Вірменії. Вибори
проходять у 2 тури, або в 1, якщо кандидатом отримано абсолютну більшість
голосів.
Законодавча влада
Законодавча влада належить Національним Зборам Вірменії. Це
однопалатний парламент, до якого входить 131 член, що обираються строком
на 5 років: 90 представників по одномандатним виборчим округам та 41 на
пропорційній основі. Щоб отримати місця в парламенті необхідно подолати
5 % бар'єр.
Президент Вірменії - Арме́н Варда́нович Саркіся́н з 2018 року.
Прем‘єр-міністр Вірменії - Нікола Пашинян з 2021 року

Казахстан
Офіційна назва - Республіка Казахстан
Державний устрій - Конституційна республіка з президентською формою
правління.
Географічне розташування - країна знаходиться у Центральній Азії. Межує
з Китаєм (загальний кордон 1533 км), Киргизстаном (1051 км), Росією (6846
км), Туркменістаном (379 км), Узбекистаном (2203 км). Загальна довжина
кордонів - 12012 км.
Чисельність населення - 16,7 млн. осіб.  Казахи 53,4%, росіяни 30%, українці
3,7%, узбеки 2,5%, німці 2,4%, татари 1,7%, уйгури 1,4%, білоруси 0,7%,
корейці 0,7% тощо.
Столиця - місто Астана.
Державна мова - офіційною державною мовою є казахська (тюркська мова,
споріднена з узбецькою, киргизькою, туркменською і турецькою).
Релігія - переважає іслам течії Суфізм. Також представлені російська
православна та єврейська релігії.
Національне свято - 16 грудня - День незалежності.
Грошова одиниця – теньге.
Членство у міжнародних організаціях - Організація Об'єднаних Націй,
Міжнародний Валютний Фонд, Всесвітня Організація Охорони Здоров'я,
Європейське Економічне Співтовариство, Міжнародний і Європейський
Банки Реконструкції і Розвитку, Міжнародне Агентство з Атомної Енергії,
Міжнародна Федерація Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, ЮНІСЕФ,
ЮНЕСКО тощо.
Формування:
- Казахське ханство - 1465
- Алашська автономія - 13 грудня 1917
- Киргизька АСРР - 26 серпня 1920
- Казахська АСРР - 19 червня 1925
- Казахська РСР - 5 грудня 1936
- задекларовано суверенітет - 25 жовтня 1990
- змінена як Республіка Казахстан - 10 грудня 1991
- проголошено незалежність від СРСР - 16 грудня 1991
- вступ до ООН - 2 березня 1992
Президент - Касим-Жомарт Токаєв
Прем'єр-міністр - Аліхан Смаїлов
Політична система
Казахстан є президентською республікою. Перший президент — Нурсултан
Назарбаєв. Президент є також головнокомандувачем збройних сил та може
накласти вето на закон, який був прийнятий парламентом. Він також є
Головою Рада Безпеки. Прем'єр-міністр є головою Кабінету міністрів і
главою казахстанського правління. Є три віцепрем'єри та 16 міністрів в уряді.
Аскар Мамін обіймає посаду прем'єр-міністра з 25 лютого 2019.
Казахстан має двопалатний парламент, що складається з нижньої палати
(Мажилісу) і верхньої палати (сенату). Одномандатні округи всенародно
обирають 107 місць в мажилісі, тут також знаходяться 10 членів, що
обираються за партійними списками. Сенат складається з 47 членів. Два
сенатори від кожного з виборних зборів (масліхатів) від 16 основних
адміністративних регіонів Казахстану (14 провінцій, а також міст Нур-
Султан і Алмати). Президент призначає інших 15 сенаторів. Депутати
мажилісу та уряд мають право законодавчої ініціативи, хоча уряд пропонує
найбільший спектр законодавства, який розглядається парламентом.
Після 29 років на посту Нурсултан Назарбаєв склав повноваження голови
держави 19 березня 2019 року та очолив Раду безпеки Казахстану на
довічний строк. Другим президентом Казахстану 20 березня 2019 року на
сфальсифікованих виборах[13] став спікер сенату парламенту країни Касим-
Жомарт Токаєв, член народної демократичної партії «Нур Отан».
Казахстан вважається авторитарним режимом, громадські протести жорстоко
розганяються силовими органами.
Економіка
Казахстан є найрозвиненішою країною Центральної Азії. У Казахстані
розвинена гірничодобувна промисловість. Активно добуваються вугілля,
нафта, природний газ, залізняк, мідні руди, свинцево-цинкові руди, нікелеві
руди, боксити та інші корисні копалини.
Казахстан — аграрно-промислова країна з розвиненим гірничим сектором.
Основні галузі промисловості: гірнича (нафта, вугілля, марганець, цинк, мідь,
титан, боксити, золото, срібло, сірка, залізо), чорна і кольорова металургія,
тракторобудування, моторобудування, будівельних матеріалів. Транспорт:
залізничний, автомобільний, трубопровідний, судноплавний (Каспійським
морем, озером Балхаш, річками Іртиш, Сирдар'я, Урал). Розвивається
повітряний транспорт (відкриті прямі авіалінії в Німеччину, Туреччину, Іран,
Китай і ряд інших країн). Транспортна мережа Казахстану розвинена
недостатньо. Основні перевезення вантажів і пасажирів здійснюються
залізничним транспортом. Відсутні зручні шляхи для транспортування
вантажів між східними і західними районами країни.
За даними Індексу економічної свободи [Index of Economic Freedom, The
Heritage Foundation, U.S.A. 2011]: ВВП — $ 182 млрд. Темп зростання ВВП
— (1,2 %). ВВП на душу населення — $ 11 693. Прямі закордонні інвестиції
— $ 12,6 млрд. За даними Центральне розвідувальне управління Імпорт
(2010) $31,96 млрд (г.ч. Росія — 29,6 %, Німеччина — 6,2 %, США — 4 %,
Україна — 4,8 %. Експорт (2010) 60,84 млрд (г.ч. Китай — 15,6 %, Росія —
8,9 %, Україна — 5,1 % .
У 2003 в Казахстані було добуто 51,4 млн тонни нафти, в 2004 — 59,17 млн
тонн, в 2005 — 61,4 млн тонн. До 2010 планувалося збільшити видобуток
нафти до 100 млн тонн на рік, а до 2015 — до 150 млн тонн на рік, внаслідок
чого Казахстан увійшов би до десятки найбільших нафтовидобувних країн
світу. Основним джерелом доходів є доходи від експорту нафти і
нафтопродуктів. У Казахстані знаходяться багаті родовища нафти.
Провідні галузі промисловості: кольорова і чорна металургія, хімічна,
машинобудування, легка, харчова. Розвинені також нафтопереробка і
виробництво будматеріалів.
Економічна географія
Казахстан складається з п'яти великих економічних районів. На Півночі
розвинуте зернове господарство, видобуток залізної руди і кам'яного вугілля,
машинобудування, виробництво нафтопродуктів і феросплавів, енергетика. У
Східному Казахстані переважають кольорова металургія, енергетика,
машинобудування і лісове господарство. Західний Казахстан — найбільший
нафтогазовидобувний регіон не тільки Казахстану, але й СНД. Основні галузі
господарства Центрального Казахстану — чорна і кольорова металургія,
машинобудування, тваринництво. У Південному Казахстані вирощують
бавовну, рис, зерно, фрукти, овочі, виноград; розвинута кольорова
металургія, приладобудування, легка і харчова промисловість, рибне і лісове
господарство. Розміщення промислових об'єктів прив'язане до родовищ
корисних копалин, великих міст і водних ресурсів. Висока концентрація
гірничодобувної промисловості зумовила погіршення екологічної
обстановки, що особливо характерно для міст Східного, Центрального і
Південного Казахстану.

Трудові ресурси
Чисельність трудових ресурсів становить 8,8 млн осіб (1997). Число зайнятих
знизилося до 6,4 млн осіб порівняно з 7,7 у 1991.. На початку 1999
безробіттям було охоплено приблизно 25 % працездатного населення країни.
У сфері послуг працює майже 60 % зайнятих, у сільському, лісовому і
рибному господарстві — 24 %, у промисловості — 16 %. У промисловості в
основному зайняті росіяни, серед селян і керівників переважають казахи.
Значну частину працівників нафтової промисловості на заході країни
становлять азербайджанці.
Населення
Станом на 1 липня 2001 чисельність населення Казахстану становила 14,95
млн осіб. За цим показником країна посідає 55 місце у світі.
Під час перепису населення 1999 зареєстровано 14,95 млн осіб. З 1991 по
1997 народжуваність знизилася на третину (з 21 до 14,7 на 1000 жителів), а
смертність зросла з 8 до 10,2 ос. на тисячу жителів. Природний приріст
зменшився з 13 до 4,5 %, що в сукупності призвело до скорочення
чисельності населення республіки за 1991—1997 на 1150 тис. осіб.
На 01 травня 2020 чисельність населення Казахстану становила 18,7 млн осіб.
[1], казахи — 12,5 млн, росіяни — 3,5 млн осіб.
Національний склад
Переселення слов'ян, німців, татар, чеченців і корейців у Казахстан у різні
періоди XIX—ХХ ст. і вольове проведення кордонів республік за радянських
часів призвели до того, що казахи в загальній чисельності населення
республіки становили меншість (у 1980-х — 38—39 %). У 1998 частка
казахів збільшилася до 50,6 %, частка росіян знизилася до 32,2 %, українців
— до 4,5 %, німців — до 1,9 %.
У Північному Казахстані більшість становлять росіяни, у Східному
Казахстані, Семиріччі та Західному Казахстані компактно проживають
російські козаки, які виділяються своєрідною культурою і життєвим устроєм.
У республіці проживають представники понад 100 національностей, в тому
числі понад 300 тисяч українців.
Діє державна програма «Нурли Кош» — програма повернення до Казахстану
етнічних казахів з інших країн (див. оралмани).
Географія
Республіка Казахстан знаходиться в центральній частині Євразії. На
території країни, на перетині 78 меридіану з 50 паралеллю, знаходиться
географічний центр континенту. На півночі і заході межує з Росією, на сході
— з Китаєм, на півдні — з Киргизстаном, Узбекистаном і Туркменістаном.
На південному заході омивається водами Каспійського моря.
Рельєф
Понад 3/4 території Казахстану займають рівнини з висотами від 100 до 300
м над рівнем моря. На крайньому південному сході і заході простягаються
хребти Тянь-Шаню, Джунгарського Алатау й Алтаю з висотами від 3000 до
6995 м (пік Хан-Тенгрі). На крайньому заході розташована Прикаспійська
низовина, що частково лежить нижче рівня Світового океану (рівень
Каспійського моря — 27 м). У центрі країни великі території займає
зруйнована гірська система Казахстанського дрібносопковику. У межах
рівнин поширені піщані бомжі і глинисті пустелі (Кизилкум, Муюнкум,
Бетпак-Дала), напівпустелі і сухі степи. Для молодих гір південного сходу
характерні сильна розчленованість і вертикальна поясність. На півночі
республіки переважають степи і лісостепи. 23 % території країни (північна
частина) придатні для землеробства, 70 % — для відгінного тваринництва.
Річки й озера
Близько 80 % території республіки належить до безстічних областей і
басейнів внутрішнього стоку. Іртиш, Ішим і Тобол, що протікають по
північній і північно-східній окраїнах країни, належать до басейну Північного
Льодовитого океану. Всі інші великі річки на території країни несуть свої
води в замкнуті внутрішні водойми: Урал — у Каспійське море, Сирдар'я —
в Аральське море, Ілі — в озеро Балхаш. Багато малих і середніх річок влітку
пересихають.
Каспійське море входить у межі республіки своєю північно-східною
акваторією з невеликими глибинами (5—7 м). Крім Казахстану, ресурсами
Каспійського моря володіють Росія, Азербайджан, Іран і Туркменістан.
Аральське море розділене між Казахстаном й Узбекистаном. Площа цього
водоймища, яке висихає, за останні 35 років скоротилася вдвічі. Озеро
Балхаш повністю належить Казахстану. Водоймище має прісну західну
акваторію і солону східну.
Клімат
Клімат країни різко континентальний і сухий. У передгірських і гірських
районах випадає від 500 до 1600 мм опадів на рік, у степових — 200—500, у
пустельних — 100—200 мм. Середня температура січня — від −18° С на
півночі до −3° С на півдні; середня температура липня — від 19° С на півночі
до 29° С на півдні. Річний перепад температур дуже значний: взимку
температури можуть опускатися до −50° С, а влітку приземні температури
місцями сягають 70° С. Добові перепади температур сягають 20—30° С.
Ґрунти
За винятком північних районів, ґрунти в Казахстані бідні і засолені. В цілому
для країни характерна широтна зональність ґрунтів: на півночі — чорноземи,
далі на південь — каштанові, бурі напівпустельні ґрунти, такири і піски
пустель. У горах розвинуті каштанові, сірі лісові і гірничо-лугові чорноземні
ґрунти.
Рослинний і тваринний світ
Ліси займають всього 3,5 % території Казахстану. Здебільшого це хвойні
ліси, хоча в горах зустрічаються береза, осика, яблуня й арчевники. На іншій
території країни поширена різнотравно-злакова, полиново-злакова,
полиново-солончакова і пустельна рослинність. У високогір'ях є
субальпійські та альпійські луки.
Тваринний світ Казахстану своєрідний. Комахи й рептилії переважають у
пустелях і напівпустелях. У степовій зоні зустрічаються джейран, сайгак,
вовк, заєць, лисиця, шакал, різні гризуни (миші, ховрашки). Багато
казахстанських озер служать постійними або сезонними місцями проживання
для гусей, лебедів, качок, чайок, фламінго. Найрізноманітнішою є фауна гір.
Тут водяться ведмеді, гірські козли і барани, снігові барси, олені, багато
видів птахів. Для охорони дикої природи створені заповідники у всіх
природних зонах — від пустель до високогір'їв.
Зовнішня політика
Казахстан має стабільні відносини з усіма своїми сусідами. Він також є
членом Організації Об'єднаних Націй, Організації з безпеки та
співробітництва в Європі, Євроатлантичного партнерства та Організація
Ісламського співробітництва. Він є активним учасником Організації
Північноатлантичного договору в аспекті Партнерство заради миру.
11 квітня 2010 президенти Назарбаєв і Обама зустрілися на саміті з ядерної
безпеки у Вашингтоні,[24] округ Колумбія, а також обговорили зміцнення
стратегічного партнерства між США та Казахстаном, зобов'язалися
активізувати двостороннє співробітництво з метою сприяння ядерній безпеці,
регіональній стабільності в Центральній Азії, економічного процвітання та
загальнолюдських цінностей.
У квітні 2011 президент Обама закликав президента Назарбаєва обговорити
спільні зусилля з ядерної безпеки,[25] включаючи забезпечення безпеки
ядерних матеріалів з реактора БН-350, і побачили прогрес у досягненні цілей,
що президенти двох країн створили під час їх двосторонньої зустрічі на
саміті з ядерної безпеки в 2010.
Казахстан також є членом Співдружності Незалежних Держав, Організації
економічного співробітництва та Шанхайської організації співробітництва.
Країни Казахстан, Росія, Білорусь, Киргизстан і Таджикистан створили
Євразійське економічне співтовариство в 2000. з активізації зусиль по
гармонізації торговельних тарифів і створення зони вільної торгівлі в рамках
Митного союзу. З 1 грудня 2007 стало відомо, що Казахстан був обраний
головою ОБСЄ на 2010.
Релігія
Казахи традиційно є прихильниками ісламу, а росіяни сповідують
православ'я. У Радянському Союзі релігійна діяльність була суворо
обмежена. Після проголошення незалежності як мусульмани, так і християни
доклали значних зусиль для збільшення числа своїх прибічників. Туреччина,
Саудівська Аравія і ряд інших країн надали кошти для розвитку
мусульманства і будівництва мечетей, а казахські студенти отримали
можливість навчатися за кордоном, у тому числі в мусульманських
навчальних закладах. Однак порівняно з іншими центральноазійськими
державами вплив ісламу в Казахстані залишається слабким. Виняток
становлять південні райони країни, зокрема Шимкент.
За переписом населення 2009 року, серед громадян Казахстану налічувалося
мусульманам 70,2 %, християн 26,3 %, буддистів 0,1 %. Не релігійними
назвали себе 2,8 % населення.
Релігійний склад населення регіонів Казахстану у 2009 році.
Узбекистан
Офіційна назва - Республіка Узбекистан.
Суверенна демократична Республіка Узбекистан утворена 31 серпня 1991
року.
Географічне розташування - держава знаходиться в центральній і північно-
західній частинах Середньої Азії, у межиріччі Амудар'ї і Сирдар'ї.
Територія республіки простяглася із заходу на схід на 1425 км, а з півночі на
південь - на 930 км і становить 447,4 тис. кв. км.Узбекистан межує з
Афганістаном - 137 км, Казахстаном - 2203 км, Киргизстаном - 1099 км,
Таджикистаном - 161 км, Туркменістаном - 1621 км і Аральським морем -
420 км.
Населення - 24,7 млн. осіб.
Столиця – Ташкент
Державна мова - узбецька.
Релігії – мусульмани.
Грошова одиниця – сум.
Національне свято - День незалежності - 1 вересня.
Членство в міжнародних організаціях і програмах - Всесвітня організація
інтелектуальної власності (ВОІВ), ООН (з 02.03. 1992 р.), ОБСЄ (з 26.02.
1992 р.), Рада Євроатлантичного партнерства (РЄАП), ЄБРР, ВООЗ,
Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ), Міжнародна організація праці
(МОП), Всесвітня митна організація (ВМО), Рух Неприєднання (РН), Група
Світового банку (СБ), МВФ, ІКАО, Організація економічного
співробітництва, Міжнародний комітет Червоного Хреста і Червоного
Півмісяця (МКЧХ), Організація Ісламська конференція (ОІК), Міжнародна
телекомунікаційна супутникова організація (Інтелсат) та інші.
Промисловість. Після здобуття країною незалежності на перших етапах
економічних реформ промислова політика переважно була спрямована на
підтримку вітчизняних виробників і забезпечення економічної незалежності
країни шляхом налагодження власного виробництва найважливіших видів
виробничих ресурсів, які раніше ввозилися. Велика увага також приділялася
розвитку капіталомістких галузей добувної промисловості, пов'язаної з
використанням багатих родовищ мінеральної сировини.
Позитивні зміни в розвитку промислового виробництва почали відбуватися
вже в 1995-1996 роках, коли припинено спад виробництва і обсяги випуску
промислової продукції сягнули рівня 1990 року.
Припинення спаду виробництва і відновлення промислового зростання були
досягнуті, передусім, за рахунок фінансової підтримки галузевих
структурних перетворень, прискореного розвитку базових галузей - нафтової,
газової, золотовидобувної промисловості, кольорової металургії. За роки
незалежності вдалося ввести в дію десятки нових великих виробничих
об'єктів і освоїти випуск сотень нових видів промислової продукції.
Нині Узбекистан має розвинуту промисловість, яка представлена більше ніж
100 галузями. Галузі важкої промисловості виробляють 62% загального
обсягу промислової продукції, легкої - 27%, харчової - 7%.
Понад 2,2 тис. великих та середніх підприємств випускають продукцію для
внутрішнього і зовнішнього ринків.
Енергетика. Одним з основних пріоритетів початкової стадії реформ було
досягнення енергетичної незалежності, як основного чинника забезпечення
економічної безпеки.
За роки незалежності було введено в дію цілий ряд великих енергетичних
об'єктів, в числі яких нафтогазоконденсатне родовище Кокдумалак,
Бухарський нафтопереробний завод, Ходжіабадське підземне сховище газу в
Андижанській області та інші.
Зараз на території республіки працюють 3 нафтопереробних (Ферганський,
Алтиарикський, Бухарський) і два газопереробних (Шуртанський і
Мубарекський) заводи.
Узбекистан - єдина республіка колишнього СРСР, де виробництво нафти й
газу за роки реформ не тільки не скорочувалося, але й неухильно
збільшувалося.
Вже в 1995 році за виробництвом нафти і газоконденсату Узбекистан
випередив Туркменістан та Україну, а за виробництвом природного газу -
Туркменістан, ставши в СНД другим найбільшим виробником газу після
Російської Федерації і третім за виробництвом нафти і газоконденсату - після
Росії і Казахстану.
За радянських часів Узбекистан вивозив газ в інші регіони колишнього
Союзу по трубопроводах "Бухара - Урал" і "Бухара - Москва". Після здобуття
незалежності узбецький газ в основному споживається всередині республіки
та експортується в Таджикистан, Киргизстан і Південний Казахстан.
Якщо в 1990 році забезпеченість власною нафтою в Узбекистані становила
лише 28% (тобто 72% споживаної нафти республіка змушена була
імпортувати), то вже з 1995 року не тільки практично припинений імпорт
нафти, але й збільшений продуктів її переробки в 3,3 рази. Щорічне
виробництво нафти становить близько 8 млн. тонн.
Розширення виробництва нафти й газу на перших етапах реформ відбувалося
переважно за рахунок внутрішніх інвестицій. У міру поглиблення реформ ця
сфера стала все більше й більше привертати увагу іноземних інвесторів.
У цей час залучення прямих іноземних інвестицій у пошукові і розвідувальні
роботи нафти й газу є найважливішим пріоритетом у розвитку нафтогазової
галузі Узбекистану.
Газотранспортна система Узбекистану включає 9 магістральних газопроводів
загальною довжиною 12 тис. км з виходом у систему газопроводів країн
СНД.
Металургія Узбекистану представлена такими найбільшими в Центральній
Азії заводами з виробництва чорного і кольорового металу, як Узбецький
металургійний комбінат, Алмаликський гірничо-металургійний комбінат,
Навоїйський гірничо-металургійний комбінат, Узбецький комбінат
тугоплавких і жаростійких металів.
У перші роки незалежності знизилися обсяги виробництва в кольоровій
металургії, однак з 1995 року спостерігається їх стабільне зростання. Крім
того, експорт кольорових металів за роки незалежності зріс більше ніж в 2,3
рази.
Узбекистан виробляє приблизно 70 тонн золота і має четвертий у світі
золотий запас. Для розвитку золотовидобувної промисловості активно
залучаються зарубіжні інвестиції.
Машинобудування. Нині вже близько 90% машинобудівних підприємств
належать до недержавних.
За роки незалежності в розвиток машинобудівного комплексу вкладені
значні інвестиції, що спрямовуються як на реконструкцію, так і на нове
будівництво. Їх частка в загальному обсязі інвестицій у промисловість
становить близько 10%.
У 2000 році обсяг продукції машинобудування перевищив рівень 1991 року
більше ніж на 30%.
У зв'язку з реструктуризацією агропромислового комплексу у принципово
новому напрямку розвивається сільськогосподарське машинобудування.
Тільки дві країни в світі - США та Узбекистан - мають підприємства, що
виробляють повний набір польової сільськогосподарської і бавовноочисної
техніки.
Крім того, Узбекистан - єдина в Центральній Азії держава, що випускає
техніку для шовківництва і шовкопрядіння, а також провідний у регіоні
виробник моторів, тракторних причепів, ліфтів, гідронасосів та інших
виробів.
В електротехніці і приладобудуванні на базі залучених інвестицій
освоюються виробництва, що випускають лічильники води, газу,
електроенергії, апарати зв'язку, телеапаратуру, спліт-трансформатори тощо.
Авіаційна промисловість представлена Ташкентським авіабудівним заводом,
що виробляє вантажні і пасажирські літаки марки "Іл"; авіаремонтним
заводом, що займається капітальним і поточним ремонтом літаків.
Таку нову галузь для економіки Узбекистану, як автомобілебудування,
дозволила створити активна інвестиційна політика держави.
У 1996 році створено узбецько-корейське підприємство УзДЕУавто (м.
Асака), що випускає легкові автомобілі трьох модифікацій: "Нексія", "Тіко" і
"Дамас". Частка легкових автомобілів в обсязі експорту машинобудівного
комплексу становить вже понад 50%, розширюється і торгова мережа
УзДЕУавто за кордоном.
Після освоєння виробництва нової моделі легкового автомобіля "Матіз" у
найближчих планах підприємства - вихід на ринки Китаю, Близького Сходу
та Африки. У 1999 році спільно з групою "КОЧ-Холдинг" (Туреччина)
введено в дію завод з виробництва міських автобусів і вантажівок у
Самарканді.
Хімічна промисловість представлена підприємствами, що виробляють
мінеральні добрива, хімічні засоби захисту рослин, синтетичні волокна і
нитки, синтетичні миючі засоби, лакофарбну продукцію, пластмаси і
синтетичні смоли, труби і деталі трубопроводів, товари побутової хімії,
парфумерно-косметичну продукцію тощо. Освоюється виробництво
технічного скловолокна, склопластику.
На підприємствах мікробіологічної промисловості випускаються білок
кормовий, ксиліт, різні спирти, включаючи харчовий етиловий.
Здійснення структурних перетворень у хімічному комплексі забезпечується
шляхом підтримки пріоритетних програм і проектів, орієнтованих на
розширення експорту і локалізацію виробництва.
Легка промисловість. На частку легкої промисловості країни припадає
більше ніж третина загальної кількості промислових підприємств республіки,
значна частина зовнішньоторговельного обороту, фінансових і валютних
надходжень.
Підприємства легкої промисловості виробляють понад 20% обсягу
промислової продукції республіки. Якщо в 1995 році обсяг іноземних
інвестицій у легку промисловість становив лише 37,75 млн. доларів США, то
у 2001 році їх рівень сягнув 554,8 млн. доларів США.
Республіка має величезний сировинний потенціал для розвитку легкої
промисловості. Однак до 1991 року в Узбекистані було збудовано лише
чотири великих текстильних комбінати - Ташкентський, Бухарський,
Андижанський і Ферганський.
У той же час тільки за останні п'ять років було введено в експлуатацію 10
великих підприємств, у числі яких СП "Кабул-Узбек До", СП "Касансай
Текмен", СП "Папфен", "Аснам Текстиль", "Каракультекс". Крім того, було
здійснене технічне переоснащення АТ "Намангантекстиль", текстильних
комплексів "Каштекс", "Гурлен", "Антекс".
Питома вага експорту підприємств, збудованих за роки незалежності, в 2000
році сягнула 87,1% від загального обсягу експорту підприємств легкої
промисловості, а обсяг виробництва галузі в 2000 році перевищив рівень
1991 року більше ніж в 1,6 рази.
Країна має добре оснащені великі, середні і дрібні підприємства з випуску
тютюнових, вино-горілчаних, лікеро-коньячних виробів, консервів, олії,
тваринних жирів, маргаринової, м'ясо-молочної, кондитерської,
хлібобулочної продукції, макаронних виробів, свіжих і сушених фруктів,
овочів, баштанної продукції. Виробляється велика номенклатура соків,
прохолодних напоїв і мінеральних вод.
Сільське господарство є однією з найважливіших галузей економіки
республіки. Частка сільського господарства у ВВП становить понад 30%, у
ньому зайнято 40% населення. Продукція аграрного сектора забезпечує
виробництво майже 90% продовольства країни, близько половини
підприємств промислового комплексу безпосередньо залежать від
сільскогосподарських поставок.
Після здобуття незалежності однією з головних проблем було реформування
вузькоспеціалізованого сільськогосподарського виробництва. Однобічна
спрямованість сільського господарства на виробництво бавовни зумовлювала
високу залежність економіки від коливання цін на світових ринках і
продовольчу залежність від імпортних поставок зерна.
У результаті перерозподілу площ між бавовником і зерновими вже в першій
половині 90-х років вдалося різко скоротити імпорт зерна. Так, якщо в 1991
році Узбекистан ввозив близько 5 млн. тонн зерна, то у 1995 році його імпорт
становив лише 1 млн. тонн. У 1995 році зернові вже займали близько 40%
орних земель. Якщо в 1990 році імпортувалося 90% пшениці, то в 2000 році
цей показник скоротився до 2%.
Збільшення орних земель під зерно відбувалося за рахунок скорочення площі
посівів бавовни, однак, завдяки підвищенню врожайності бавовнику вдалося
зберегти його виробництво на колишньому рівні. Таким чином, вдалося
скоротити залежність національної економіки від коливань світових цін на
бавовну і зернові культури.
Валовий збір зернових колосових культур в Узбекистані в 2002 році становив
5,340 млн. тонн проти 3,986 млн. тонн у 2001 році. Це найвищий показник за
роки незалежності республіки. У частці нинішнього врожаю близько 95%
становить пшениця, решта - жито і ячмінь.
Бавовництво. Узбекистан є одним з найбільших світових виробників та
експортерів бавовни. В Узбекистані щорічно заготовлюється близько 4 млн.
тонн бавовни-сирцю, з якого виробляється більше ніж 1 млн. тонн
бавовняного волокна. Експорт бавовни є основною статтею валютних
надходжень, оскільки на його частку припадає близько 40 відсотків від
загальних обсягів експорту.
У квітні цього року в завершальну стадію вступив бавовняний проект, який
реалізують в Узбекистані Світовий банк та уряд республіки. Загальна
вартість проекту - понад 84 мільйони доларів США, з яких 66 мільйонів -
внесок Світового банку, який виділив позику строком на 20 років.
Цей проект складається з чотирьох частин: модернізації у насінництві
бавовнику, сертифікації бавовняного волокна за міжнародними стандартами,
інтегрованої системи захисту бавовнику, а також автоматизованого контролю
зрошувальної води.
Садівництво і виноградарство - найдавніші галузі сільського господарства
країни. Сприятливі кліматичні умови дозволяють збирати по декілька
врожаїв фруктів і овочів на рік.
Узбекистан здавна славиться неперевершеними за смаком і ароматом
яблуками і грушами, черешнею і сливою, айвою і виноградом. Тут ростуть і
такі цінні субтропічні культури, як інжир, гранат, хурма, що відрізняються
приємним смаком та ароматом. Узбекистан є батьківщиною унікальних
сухофруктових сортів абрикосу і винограду.
Йому належить і першість у виробництві столових сортів винограду. На
землі Узбекистану добре прижилися фрукти з тропічної і субтропічної зон -
лимони, апельсини, мандарини, східна хурма, кизил. Лимонарії у закритому
ґрунті є в багатьох господарствах Андижанської, Наманганської,
Сурхандар'їнської, Ташкентської та інших областей.
Шовківництво. В Узбекистані щорічно заготовляється близько 3 тис. тонн
коконів тутового шовкопряда. Раніше шовковий експорт Узбекистану, в
основному, був спрямований на сировину. Так, наприклад, у 1998 році за
кордон було відправлено понад 94% всіх вирощених у республіці
шовковичних коконів.
З 2000 року глава держави своїм указом наклав заборону на експорт коконів
та іншої шовкової сировини, і тепер республіка нарощує поставки готової
продукції і напівфабрикатів, залучаючи в шовківництво і переробку шовку-
сирцю іноземних інвесторів. За їх участі в галузі вже створено 7 спільних
підприємств, приватизовано значну частину виробництв.
Відповідно до національної програми розвитку шовківництва до 2010 року
заплановане значне зміцнення кормової бази шовківництва, розширення
площ насаджень шовковиці на 52,8 тисячі гектарів.
Іноземні інвестиції. За роки незалежності в економіку країни залучено
іноземних інвестицій на суму понад 12 млрд. доларів США. У 2001 році
прямі іноземні інвестиції порівняно з 2000 роком збільшились на 88%.
Основні інвестиційні сектори: паливно-енергетичний комплекс, автомобільна
промисловість, хімічна промисловість, транспорт і телекомунікації, туризм,
легка і харчова промисловість.
В рамках державної інвестиційної програми валютна вартість проектів, що
реалізуються із залученням іноземних інвестицій і кредитів, у 2001 році
становила майже 3,8 млрд. доларів США, що на 5,8% більше від рівня 2000
року.
У 2001 році реалізовані такі великі інвестиційні проекти, як будівництво
Шуртанського газохімічного комплексу з виробництва поліетилену і
зрідженого газу загальною вартістю близько 1 млрд. доларів США, перша
черга Кизилкумського фосфоритного комбінату. Введено в експлуатацію
завод з ремонту пасажирських вагонів, завершені роботи з реконструкції
виробництва хлорату натрію і хлоратно-магнієвого дефоліанту на
Ферганському ВО "Азот".
В рамках реалізації програми створення спільних підприємств з іноземними
партнерами у всіх регіонах республіки в 2001 році створено 90 підприємств з
іноземним капіталом.
Зовнішня торгівля. Одним з основних напрямків торговельно-економічних
зв'язків Узбекистану є співпраця з Європейським Союзом.
У 2001 році обсяг товарообороту Республіки Узбекистан з країнами ЄС
становив 1 172,9 млн. доларів США, з них експорт - 493,9 млн. доларів США,
імпорт - 677,0 млн. доларів США.
Найбільшими торговельними партнерами серед країн ЄС були:
Великобританія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Італія.
За січень-квітень 2002 року товарооборот республіки з державами ЄС
становив 327,2 млн. доларів США, експорт - 159,7 млн. доларів, імпорт -
167,5 млн. доларів США.
Торгівля з Україною. Основу українського експорту в Узбекистан становлять
продукція чорної металургії, технологічне обладнання, хімічна продукція,
електродвигуни, насоси, шини, лікарські препарати. У нинішньому році
вперше після десятирічної перерви українські підприємства відновили
поставки в Узбекистан молочної продукції. Поки що сюди йде тільки
згущене молоко, а невдовзі поставлятиметься сухе молоко і масло.
З Узбекистану Україна отримує бавовняне волокно, мідь, продукти
органічної хімії і нафтопереробки, напівпровідникові напівфабрикати,
продукцію переробки плодів та овочів.
За І півріччя 2003 року обсяг товарообороту між Україною й Узбекистаном
становив 129,33 млн. доларів США.

Форма правління - Президентська республіка

Президент - Шавкат Мірзійоєв

Прем'єр-міністр - Абдулла Аріпов

Формування:

- Бухарський емірат - 1785

- Бухарська Народна Радянська Республіка - 30 квітня 1920

- Узбецька Радянська Соціалістична Республіка - 27 жовтня 1924

- проголошено незалежність від СРСР - 1 вересня 1991

- формально визнано - 26 грудня 1991

- вступ до ООН - 2 березня 1992

- чинна конституція - 8 грудня 1992

Населення
Населення — 28 000 800 (за попередніми даними на 1 січня 2009), серед них
37 % — міські жителі і 63 % — сільські жителі.[5] Середня густота населення
59,4 осіб на 1 км². За кількістю жителів Узбекистан займає друге місце після
Російської Федерації серед країн СНД. Однак, на відміну від РФ, в
Узбекистані зберігається високий рівень народжуваності й позитивний
приріст населення. У республіці налічується 120 міст і 115 міських селищ, у
них, в сукупності, проживає близько 9,4 млн людей або трохи більше 37 %
всього населення. За офіційними даними чисельність таджиків становить 4,5
% населення Узбекистану, але реально вона може бути в кілька разів
більшою.

Мусульмани складають 79 % населення, тоді як 5 % населення слідує

російському православному християнству, а 16 % населення сповідує інші
релігії.

За попередньою інформацією Держкомітету Республіки Узбекистан зі

статистики (станом на 1 липня 2013 р.) населення країни становить 30 183
400 ос. При цьому, чисельність міського населення склала 15 439 800 ос.
(51,2 %), сільського населення — 14 743 600 ос. (48,8 %).[6]

Офіційною мовою є узбецька мова, тюркська мова, написана латинським

алфавітом. Ця мова є рідною розмовною для 85 % населення. Російська мова
широко використовується; це найрозповсюдженіша друга мова.

Політика

21 жовтня 1989 — прийнятий закон про державну мову Республіки

Узбекистан

31 серпня 1991 — Республіка Узбекистан оголошена суверенною державою

1 вересня 1991 — день незалежності Республіки Узбекистан

18 листопада 1991 — затверджений державний прапор

29 грудня 1991 — всенародно обраний перший президент Республіки

Узбекистан

2 липня 1992 — затверджений державний герб Республіки Узбекистан

8 грудня 1992 — прийнята конституція Республіки Узбекистан

10 грудня 1992 — затверджений державний гімн Республіки Узбекистан

1 липня 1994 — введена національна валюта

Згідно з Конституцією, Узбекистан — правова демократична держава. Глава
держави — президент. Вищим державним представницьким органом є Олій
Мажліс Республіки Узбекистан, що здійснює законодавчу владу. Олій
Мажліс Республіки Узбекистан складається з двох палат — законодавча
палата (нижня палата) і Сенат (верхня палата) (Конституція Республіки
Узбекистан, розд. 18, ст. 76)

Узбекистан

Політичні партії

1991 р. — Народно-демократична партія Узбекистану (НДПУ) — наступник

Компартії Узбекистану

1995 р. — Соціал-демократична партія «Адолат»

1995 р. — Демократична партія «Миллий тикланиш»

2000 р. — Національно-демократична партія «Фидокорлар» (на початку 2008

р. політичні партії «Миллий тикланиш» і «Фидокорлар» оголосили про
злиття в одну партії під назвою «Миллий тикланиш»)

2003 р. — Ліберально-демократична партія Узбекистану

2008 р.- Громадське об'єднання «Екологічний рух Узбекистану»

Туркменістан
Офіційна назва - Туркменістан.
Державний устрій - демократична, правова і світська держава, в якій
державне правління здійснюється у формі президентської республіки.
Глава Держави - президент.
Глава Уряду - голова кабінету міністрів.
Законодавча влада належить парламенту (Меджлісу).
Найвищий представницький орган народної влади - Халк Маслахати
(Народна Рада) Туркменістану (збирається один раз на рік).
Географічне розташування. Туркменістан - держава в Середній Азії. На
півночі межує з Казахстаном (спільний кордон - 379 км), на півночі і сході - з
Узбекистаном (1621 км), на сході і півдні - з Афганістаном (744 км), на півдні
- з Іраном (992 км). З заходу омивається Каспійським морем.
Чисельність населення - проживало 4,603 млн. осіб 
Столиця – Ашгабат.
Державна мова - туркменська.
Релігія - найбільш поширений іслам сунітського напряму.
Державне свято - 27 жовтня - День Незалежності.
Грошова одиниця - туркменський манат.
Членство у міжнародних організаціях - ООН, СНД, МБРР, МВФ,
МФЧХіЧП, ОБСЄ, СОТ та інші.
Економіка країни
Загальна інформація. Туркменістан входить до четвірки провідних світових
виробників природного газу і до четвірки найбільших виробників нафти на
території колишнього СРСР. Країна має великий потенціал для розвитку
галузей, що базуються на вуглеводневій сировині.
Валовий внутрішній продукт (ВВП) після розпаду Радянського Союзу впав
на 30% протягом 1993-1995 років, на 3% у 1996 році і на 26% у 1997 році.
Інфляція упродовж цих років становила: 1800% - у 1994 році, 1000% - у 1995
р., 450% - у 1996 р., 20% - у 1997 р.
Протягом 1993-1995 років реальна мінімальна заробітна плата знизилась на
80%. Завдяки ряду підвищень у 1996-1997 роках вона зросла на 84% і
становила 2/3 від рівня 1994 року.
Річний доход на душу населення становив 970 дол. США у 1995 році, 870
дол. США - у 1996 р., 630 дол. США - у 1997 р.
З 1998 року соціально-економічна ситуація почала змінюватися на краще. У
кінці 1997 року поновився експорт газу; збільшилися видобуток і експорт
нафти. ВВП у 1998 році становив 7 млрд. дол. США і зріс порівняно з
попереднім роком на 5%. ВВП на душу населення становив 1630 дол. США.
Ціни на споживчі товари зросли на 18,8%.
Після здобуття Туркменістаном незалежності була запланована перехідна
економічна програма "10 років стабільності", що забезпечила перший етап
якісного реформування економіки і на цій основі - реформування свідомості
людей у напрямку ринку і приватної власності.
Динаміка, досягнута в економіці, дала можливість проводити більш
різноманітну інвестиційну політику. В останні роки на перший план за
обсягом інвестицій вийшла нафтогазова галузь. У 2000 році завершилося
будівництво установки гідроочищення і каталітичного реформінгу на
Туркменбашинському нафтопереробному заводі японськими компаніями
"Чіода" і "Нічімен" і турецькою фірмою "Гамору", що дозволило
Туркменістану повністю відмовитися від експорту різних видів бензину.
Ухвалена на Народній Раді у переддень 2000 року "Стратегія соціально-
економічного розвитку Туркменістану до 2010 року" стала новим витком в
економіці країни. Передбачається створити нові галузі - чорної і кольорової
металургії, збільшити обсяг валової продукції в аграрному секторі на 70-75%,
у першу чергу за рахунок нарощування виробництва зерна до 3 мільйонів
тонн і бавовни до такого ж рівня.
Сільське господарство.
Після проголошення незалежності Туркменістану обсяг
сільськогосподарського виробництва знизився порівняно з кінцем 1980-х
років. В цих умовах Туркменістан змушений імпортувати продовольство.
Більша частина орних земель Туркменістану, площа яких становить майже
810 тис. га, все ще використовується для вирощування бавовни. У 1980-х
роках Туркменістан виробляв понад 1,3 млн. т бавовни за рік. Приблизно
чверть - високоякісних сортів.
На даний час бавовняні сівозміни частково заміняються зерновими, що не
тільки важливо для забезпечення продовольством, але й сприяє більш
раціональному використанню водних ресурсів. З інших культур
вирощуються кукурудза, дині, виноград і овочі. Незважаючи на різні плани
передачі земель фермерам, сільське господарство в основному залишається у
державному секторі економіки.
Важливу роль відіграє тваринництво - розведення каракулевих овець,
тонкорунних кіз, верблюдів і племінних коней. У 1996 році в Туркменістані
було вироблено 111,2 тис. т м'яса, 754,8 тис. т молока і 273,1 млн. штук яєць.
У 1997 р. у громадських та індивідуальних господарствах країни
налічувалося 1155,6 тис. голів великої рогатої худоби (проти 829 тис. у 1991),
6138,2 тис. овець і кіз (5477 тис.), 105,6 тис. верблюдів (86,7 тис.), 38,7 тис.
свиней (267 тис.), 4975 тис. голів домашньої птиці (7393 тис.).
Провідне місце належить традиційній галузі тваринництва - вівчарству, на
частку якого припадає приблизно 30% валової продукції цієї галузі
сільського господарства. В основному розводяться вівці каракульської і
сараджинської порід. За останні 10 років поголів'я овець збільшилося на 33%,
виробництво баранини - на 57%, а настриг вовни - на 22%.
Енергетика
Володіючи великими запасами природного газу (15-20 трлн. куб. м) і нафти
(1,5-2,0 млрд. т), Туркменістан увійшов до числа важливих експортерів
паливних ресурсів. Однак, проблеми транспортування і розвідки
ускладнюють розвиток даного сектора. Енерговиробництво також
постраждало від змін в економіці, пов'язаних з розпадом СРСР.
Виробництво нафти становило 5,2 млн. т у 1992 проти 5,7 млн. т у 1988.
Видобуток натурального газу і газоконденсату становив 60,1 млрд. куб. м у
1992 проти 88,3 млрд. куб. м у 1988.
Однак виробництво електроенергії зросло з 12,8 млрд. кВт/год. у 1988 до 13,1
млрд. кВт/год. у 1992. Відкриття на південному заході країни великих запасів
природного газу (2,8 трлн. куб. м) змусило планові органи звернути увагу на
необхідність централізованого керівництва нафтогазовим господарством і
енергетикою країни, що було реалізовано в рамках одного міністерства. Були
створені також спільні підприємства з іноземними фірмами для експлуатації
енергетичних ресурсів. Уряд Туркменістану співпрацює з Іраном і
Туреччиною з метою налагодження транспортування нафти і газу на світовий
ринок через території цих країн.
Промисловість
До основних галузей промисловості Туркменістану належать очищення і
переробка нафти і природного газу, виробництво скла, тканин (переважно
бавовняних) і одягу, харчова промисловість.
Промисловий розвиток сповільнюється через зменшення ринків збуту в
країнах СНД і непередбачені стрибки світових цін на сировину. Як і в інших
секторах народного господарства, уряд шукає вихід у співпраці з іноземними
компаніями з метою модернізації виробництва. Але залишаються не
усунутими бюрократичні складності таких контрактів у Туркменістані.
Фактично розвиток відбувається в основному у нафтогазовій промисловості.
Транспорт
Географічне розташування Казахстану в центрі Євроазіатського континенту
визначає його значний транспортний потенціал в області транзитних
перевезень. Довжина наземних транспортних магістралей у республіці
становить 106 тис. км, з яких 13,5 тис. км - магістральні залізниці, 87,4 км -
автомобільні магістралі загального користування з твердим покриттям, 4 тис.
км - річкові шляхи.
Завершено будівництво прикордонного залізничного переходу між
Казахстаном і Китаєм, відкриті залізничний перехід між Туркменістаном та
Іраном і нові транзитні коридори за маршрутом Великого Шовкового шляху:
від тихоокеанських портів у Казахстан, Киргизстан, Узбекистан,
Туркменістан, Іран, Туреччину, до портів Середземномор'я і Перської затоки.
Існуюча мережа автодоріг дає вихід на Росію і колишні союзні республіки, а
також Туреччину і Китай, що забезпечує вихід до портів Чорного і
Середземного морів, а також Індійського океану.
Морське судноплавство здійснюється у Каспійському морі (порт Актау) з
виходом через річкові шляхи Росії у Чорне і Балтійське море. Національною
компанією "Ейр Казахстан" освоєно понад 40 маршрутів до Казахстану, країн
СНД, у далеке зарубіжжя.
Зовнішньоекономічні зв'язки
Експорт: нафта, газ, риба, килими і килимові вироби, шовк, вироби з
бавовни, шкіряна сировина, бавовна, каракуль, вівці, коні, вироби кустарних
промислів, текстиль.
Імпорт: вугілля, вироби чорної і кольорової металургії, нафта, продукція
машинобудівного комплексу, ліс, будівельні матеріали, продукція першої
необхідності, продукти харчування, хімічні препарати, ліки.

Форма правління - Президентська республіка

- Президент - Гурбангули Бердимухамедов

Формування:

- російське завоювання - 1879

- Туркменська Радянська Соціалістична Республіка - 13 травня 1925

- задекларовано державний суверенітет - 22 серпня 1990

- незалежність від СРСР - 27 жовтня 1991

- формально визнано - 26 грудня 1991

- чинна конституція - 18 травня 1992

Уряд і політика

Нинішня система влади в Туркменістані сформувалася у 1992—1993 рр. За

цей час Комуністична партія республіки була перетворена у Демократичну
партію, ради всіх рівнів скасовані, і в той же час були сформовані нові органи
центральної і місцевої влади. Система влади, що склалася в Туркменістані,
наближається до авторитарно-монархічної форми управління державою, хоча
за Конституцією Туркменістан є республікою.

Культ особистості С. Ніязова став складником державної ідеології (іменем С.

Ніязова названі: місто, два райони, корабель, Академія
сільськогосподарських наук, безліч вулиць, площ, шкіл, радгоспів і колгоспів
— всього близько 1000 об'єктів). Формування культу особи Президента
збіглося з відродженням ісламу в країні, що суттєво виділяє політичний
режим Туркменістану з інших середньоазійських країн.

З приходом до влади Гурбангули Бердимухамедова культ Туркменбаши

звісно переглянуто і значною мірою скасовано. Зроблені деякі кроки з
лібералізації і відкритості режиму. Відчувається покращення соціальних
параметрів суспільного життя.

Президент

Найвищою посадовою особою Туркменістану є президент, він водночас

Голова Кабінету Міністрів, голова Народної Ради (Халк Маслахати), голова
Демократичної партії (ДП та інші організації об'єднані у т. з. Рух
національного відродження), голова Ради Старійшин, Верховний
головнокомандувач Збройних Сил, голова Ради оборони і національної
безпеки, керівник Цивільної оборони, президент Гуманітарної асоціації
туркмен світу.

Президент Туркменістану володіє правом законодавчої діяльності; його

укази мають силу закону; він також має право ввести в країні надзвичайний
стан.

Законодавча влада

Парламент Туркменістану (Меджліс) складається з 125 депутатів. Діє на

постійній основі. Парламент ухвалює Конституцію, вносить до неї зміни,
приймає закони, призначає дати виборів Президента і Меджлісу, затверджує
програму діяльності Кабінету Міністрів і бюджет.

Народна Рада (Халк Маслахати)

Народна Рада є найвищим органом представницької влади республіки. Вона

збирається в особливих випадках. У її роботі беруть участь 160 осіб:
депутати парламенту (50 ос.), стільки ж представників виконавчої влади, які
призначаються президентом (міністри, керівники місцевих органів влади,
старійшини тощо), а також 60 народних представників, які обираються
спеціально у Народну Раду. Народна Рада — це особливий державний
інститут. Він не має конкретних владних повноважень. Однак приймає
рішення з принципових питань життя республіки: вносить поправки в
Конституцію, приймає рішення про проведення референдумів, вносить
рекомендації щодо основних напрямків політичного, економічного і
соціального розвитку держави. Наприклад, 27 грудня 1995 р. Народна Рада
проголосила Туркменістан нейтральною державою. Органи влади, що
об'єднують владу найвищої службової особи (монарха) і законодавчу гілку
влади, подібні Народні Ради у Туркменістані, функціюють у близькосхідних
монархіях — Йорданії, Бахрейні, Кувейті, Саудівській Аравії (парламент з
дорадчими повноваженнями).

Виконавча влада

Ключовою фігурою у структурі виконавчої влади Туркменістану є хяким —

глава адміністрації велаяту (області), шахеру (міста), етрапа (району). Хяким
є представником Президента. Він несе персональну відповідальність за стан
справ на довіреній йому території перед Президентом.

Органи місцевого самоврядування

Як органи місцевого самоврядування у Туркменістані діють т. з. генгеші, що
обираються з авторитетних представників населеного пункту (міста, села,
мікрорайону). У компетенцію генгеші входить: затвердження місцевого
бюджету, вирішення соціальних питань у межах міста, села, селища,
мікрорайону, вулиці.

КИРГИСТАН

Офіційна назва: Киргизька Республіка

Кількість населення: 5,5 млн. осіб (2010)

Етнічний склад населення: Киргизи - 70,9%, узбеки - 14,3%, росіяни - 8,8%,

українці - 1%, уйгури - 1%, інші - 4%

Домінуюча релігія: іслам. Релігійний склад населення: мусульмани - 75%,

православні - 20%, інші - 5%

Офіційні мови: киргизька, російська

Державний устрій: унітарний

Форма державного правління: президентсько-парламентська республіка

Столиця: Бишкек (846,5 тис. осіб, 2010)

Грошова одиниця: киргизький сом

Членство в міжнародних організаціях: ООН, СНД, МАГАТЕ, МБРР, МВФ,

ОБСЄ, СОТ

Державне свято: 31 серпня (День незалежності). Рік здобуття незалежності:

1991

Киргизста́н — держава в Центральній Азії. Межує на півночі з Казахстаном,

на заході — з Узбекистаном, на півдні — Таджикистаном, на сході — з
Китаєм. Столиця і найбільше місто — Бішкек.

Форма правління - Парламентсько-президентська республіка

Президент - Садир Жапаров

Прем'єр-міністр - Артем Новіков

Формування:
- Киргизький каганат - 840

- проголошено автономію - 27 листопада 1917

- Киргизька РСР - 5 грудня 1936

- проголошено незалежність від СРСР - 31 серпня 1991

- вступ до ООН - 2 березня 1992

- чинна конституція - 27 червня 2010

Географія

Вся територія республіки лежить вище 500 м над рівнем моря; більше
половини її розташована на висотах від 1000 до 3000 м і приблизно третина
— на висотах від 3 000 до 4 000 м. Понад ¾ території Киргизстану займають
гори (найвища вершина країни — пік Перемоги , 7 439 м) і простягаються
паралельними пасмами в широтному напрямі. На сході головні хребти Тянь-
Шаню зближуються в районі Меридіонального хребта, створюючи могутній
гірський вузол. Територія Киргизстану розташована в межах двох гірських
систем. Північно-східна її частина (велика) лежить в межах Тянь-Шаню,
південно-західна — Паміро-Алая. Кордони Киргизстану проходять на
великому проміжку гребенями високих гірських хребтів і лише на півночі та
південному заході — підніжжями гір й передгірним рівнинам (Чуйська
долина, околиці Ферганської долини).

На крайньому північному сході знаходиться одна з основних визначних

пам'яток Киргизстану — гірське озеро Іссик-Куль, на березі якого
розташовані численні будинки відпочинку і туристичні бази. Озеро
розташоване в Іссик-Кульськой улоговині, між хребтами Терськей-Алатоо (з
півдня) і Кунгей-Алатоо (з півночі).

Західна частина Киргизстану розташована в межах Західного Тянь-Шаня.

Його найважливіші орографічні елементи:

На південному-заході до Киргизстану входять північна, східна і південна

околиці Ферганської низовини з передгір'ями. Сама ж Ферганська долина
належить Узбекистану.

На півдні до Киргизстану відносяться північний схил Туркестанського

хребта, Алайський хребет, Алайська долина і північний схил Заалайського
хребта (пік Леніна, 7134 м), що становить північну околицю Паміра.

Географічно Киргизстан чітко поділений на дві частини — південь і північ.

Відособлені один від одного, розділені непереборними гірськими хребтами,
ці регіони традиційно протистоять один одному. Північні і південні регіони
сполучені лише високогірною автомагістраллю Бішкек — Ош.

Економіка

Після проголошення незалежності у 1991 економіка Киргизстану стала на

шлях ринкових перетворень. За радянської влади Киргизстан переважно був
джерелом сировини, яка відправлялася на переробку до інших регіонів СРСР.
До кінця 1991 республіка не могла самостійно експортувати і імпортувати
товари і вступати в економічні зносини з іншими країнами. Перехід до
ринкової економіки виявився важким. Внаслідок дефіциту ресурсів, інфляції
і поганої організації праці національний прибуток знизився в 1992 на 26 % у
порівнянні з 1991, промислове виробництво впало на 27 %, а
сільськогосподарське — на 14 %. У 1993—1994 рр. виробництво
продовжувало падати.

Національний банк Киргизької Республіки — центральний банк Киргизстану.

Киргизстан був другою бідною країною в колишньому Радянському Союзі, і
сьогодні є другою найбіднішою країною в Центральній Азії. Згідно CIA
World Factbook, в 2011 р. одна третина населення країни живе за межею
бідності[8] .За даними ПРООН, рівень бідності продовжує зростати: якщо у
2009 р. 31 % населення жив нижче рівня бідності, в 2011 р. цей показник зріс
до 37 %[9].

Незважаючи на підтримку великих західних кредиторів, у тому числі

Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку та Азійського
банку розвитку, Киргизстан відчув великі економічні труднощі з настанням
доби незалежності. Спочатку це було результатом розпаду радянського
торгового блоку і, як наслідок, втрати ринків, що ускладнювало перехід
республіки до ринкової економіки.

Уряд скоротив витрати, зменшив більшість цінових субсидій і представив

податок на додану вартість. Урядовці прагнули через економічну
стабілізацію створити модель довгострокового стійкого зростання. Попри
суперечливість цього шляху реформи призвели до приєднання Киргизстану
до Світової організації торгівлі 20 грудня 1998 р.

Економіка Киргизстану серйозно постраждала від розпаду Радянського

Союзу і в результаті втрати великого радянського ринку. У 1990 р. близько
98 % експорту Киргизстану відправлялися в інші частини СРСР. Таким
чином, економічні показники країни на початку 1990-х були гірші, ніж в
інших колишніх радянських республіках, крім зруйнованої війною Вірменії,
Азербайджану та Таджикистану, а заводи і радгоспи розвалилися зі
зникненням їх традиційних ринків. У той час як економічні показники значно
покращилися в останні кілька років, і, зокрема з 1998 р., труднощі
акумулювалися у реформуванні адекватних податкових надходжень і
соціального забезпечення. Грошові перекази 800 тис. киргизьких мігрантів,
які працюють у Росії, складали 40 % ВВП Киргизстану.[10][11]

Киргизстан — індустріально-аграрна країна. Основні галузі промисловості:

дрібне машинобудування, текстильна, харчова, цементна, взуттєва,
холодильного обладнання, моторобудівна, гірнича. Основний вид транспорту
— автомобільний. Є трубопровідний та залізничний, але через гірський
рельєф розвиток їх обмежений. Протяжність автошляхів — бл. 40 тис. км.
Судноплавство по оз. Іссик-Куль. Між Бішкеком (з аеропорту «Манас») і
обласними центрами підтримується повітряне сполучення.

Основне джерело електроенергії — ГЕС. Енергії, яку виробляють в країні

досить для задоволення потреб власної важкої промисловості і експортного
постачання.

Сільське господарство є важливим сектором економіки в Киргизстані. У 2002

році частка сільського господарства складала 35,6 % ВВП і близько половини
зайнятості. Місцевість Киргизстану гориста, що вміщує тваринництво,
найбільший сектор сільськогосподарської діяльності, тому в результаті
шерсть, м'ясо і молочні продукти є основними товарами. Основні
сільськогосподарські культури включають пшеницю, цукровий буряк,
картоплю, бавовну, тютюн, овочі та фрукти. Оскільки ціни на імпортні
агрохімікати та нафту високі, господарство здебільшого ведеться вручну і на
коні, як це було кілька поколінь тому. Переробка сільськогосподарської
продукції є ключовим компонентом промислової економіки, а також одним з
найбільш привабливих секторів для іноземних інвестицій.

Киргизстан багатий мінеральними ресурсами, але має незначні запаси нафти

і природного газу, тому імпортує їх. Серед запасів корисних копалин є
істотні поклади кам'яного вугілля, золота, урану, сурми та інших цінних
металів. Металургія є важливою галуззю, і уряд сподівається залучити
іноземні інвестиції сюди. Уряд активно заохочує іноземну участь у
видобутку і переробці золота з золоторудного родовища Кумтор та в інших
регіонах. Рясні водні ресурси країни і гірська місцевість дозволяють
виробляти і експортувати великі обсяги гідроелектроенергії.

На місцевому рівні економіка, насамперед, кіоскова у природі. Велика

кількість місцевої торгівлі відбувається на базарах і в невеликих сільських
кіосках у регіонах країни. Значна частина торгівлі є нерегульованою. Існує
також брак загальних повсякденних споживчих товарів у віддалених селах.
Таким чином, велика кількість будинків досить самодостатня по відношенню
до харчової продукції. Існує чітка диференціація між міською і сільською
економікою.

Основними статтями експорту є кольорові метали і мінерали, вовняні товари

та інші сільськогосподарські продукти, електроенергія і деякі інженерні
товари. Імпорт включає нафту і природний газ, чорні метали, хімікати,
обладнання, деревину і папір, деякі продукти і деякі будівельні матеріали.
Провідні торгові партнери: Німеччина, Росія, Китай, Казахстан і Узбекистан.

Відносно телекомунікаційної інфраструктури Киргизька Республіка посідає

останнє місце в Центральній Азії.
Політика та державний устрій
Парламент Республіки — Жогорку Кенеш (кирг. Жогорку Кенеш) — має
пріоритет рішення та ухвалення найважливіших рішень і політики держави, є
однопалатним і складається з 120 депутатів, що обираються строком на п'ять
років за партійними списками.
Вибори нового парламенту за новою Конституцією пройшли 10 жовтня 2010
Депутати минулого скликання були розпущені 7 квітня, після державного
перевороту.
Президент обирається всенародним голосуванням строком на 6 років, без
права переобрання на другий термін. Одна і та ж особа не може бути обрана
Президентом двічі. Вибори Президента Киргизької Республіки відбулися 30
жовтня 2011. Президент Роза Отунбаєва склала свої повноваження 1 грудня
2011 року. Новим Президентом Киргизької Республіки обраний Алмазбек
Атамбаєв.
Глава уряду — прем'єр-міністр, призначається парламентом за поданням
парламентської фракції більшості (депутатів від політичної партії, що
отримала понад 50 відсотків мандатів).
Киргизстан — держава центрально-азійського регіону, розташування якої
має важливе геополітичне і геоекономічне значення як моста, що пов'язує,
між Заходом і Сходом, а також Північчю і Півднем.
Наразі Киргизька Республіка політично, економічно, етноісторично
перебуває між комуністичним минулим і демократичним майбутнім. Цей
період класифікується як посткомуністичне суспільство.
Революція у Киргизстані, що відбулася у квітні 2010 року, почалася
масовими заворушеннями у вівторок 6 квітня 2010 року у місті Таласі, які
наступного дня поширилися на решту території країни. Внаслідок революції
уряд Даніяра Усенова пішов у відставку.

Міжнародна політика Киргизстану

Президент Курманбек Бакієв (праворуч) і Дмитро Медведєв, 2008.
Киргизстан, як і інші держави Центральної Азії, є місцем сходження
чотирьох культурно-цивілізаційних пластів: європейського,
опосередкованого через Росію, арабо-мусульманського, перського та
китайського. Ця обставина, з одного боку, створює сприятливі передумови
для розвитку двосторонньої і багатосторонньої співпраці на різних
напрямках, а з іншої — обумовлює необхідність проведення гнучкої і
збалансованої зовнішньої політики.
Киргизстан активно розвиває дипломатичні та інші відносини з більшістю
держав світу. Практичну спрямованість і осмислений зміст приймає
співпраця країни з міжнародними глобальними і регіональними
організаціями. Збагачується і набуває цільового призначення і системного
забезпечення зовнішньополітична діяльність Киргизької Республіки.
Міжнародні зв'язки Киргизстан почав налагоджувати з набуттям
незалежності — за цей час він став членом ООН, СОТ, ОБСЄ, ЮНЕСКО,
СНД, ОДКБ, ШОС, Організації Ісламського співробітництва, Організації
Економічного Співробітництва, Ради Співробітництва Тюркомовних держав,
співпрацює з Митним союзом, Євразійського економічного співробітництва.

ТАДЖИКІСТАН
ОФ. НАЗВА - Республіка Таджикистан
Столиця – Душанбе
Офіційні мови – таджицька
Форма правління - де-юре Унітарна Президентська республіка, де-факто Автократія
Президент - Емомалі Рахмон

Формування:
- Саманідська Імперія - 819
- Таджицька АРСР - 27 жовтня 1924
- Таджицька РСР- 5 грудня 1929
- незалежність від СРСР - 9 серпня 1991
- визнано - 26 грудня 1991
- вступ до ООН - 2 березня 1992
- чинна конституція - 6 листопада 1994
Населення - перепис 2010 7 417 400
Валюта – Сомоні
Географія
93 % території Таджикистану займають гори. Переважає трав'яниста і
напівчагарникова рослинність. Клімат континентальний зі значними
добовими і сезонними коливаннями температури повітря, малою кількістю
опадів, сухим повітрям та малою хмарністю. Середня температура січня
коливається від +2…-2 °C у долинах і передгір'ях південного заходу і півночі
республіки до −20 °C і опускається нижче на Памірі. Абсолютний мінімум
температури досягає −63 °C на Памірі (Булункуль). Середня температура
липня від +30 °C у низинних долинах південного заходу до 0 °C і нижче на
Памірі. Абсолютний максимум температури становить +48 °C (Нижній
П'яндж).
Найбільші озера — Каракуль, Сарезьке озеро, Іскандеркуль, для зрошування
полів були створені водосховища — Кайраккумське водосховище, Нурекське
водосховище (також для виробництва електроенергії), Мумінабадське
водосховище та Сельбурунське водосховище.
Основні річки: Амудар'я і її притоки — П'яндж, Вахш, Кафірніган, Зеравшан,
Сирдар'я. Загалом по території Таджикистану протікають близько 950 річок,
що беруть початок в основному в горах Паміру або Гіссаро-Алаю, що
належать переважно до басейну Амудар'ї (в тому числі повноводні Пяндж і
Вахш). Деякі річки мають стік у Зеравшан і Сирдар'ю. Завдяки крутому
падінню багатьох річок, особливо Пянджа і Вахша, Таджикистан займає
друге місце в СНД (після Росії) по запасах гідроенергоресурсів.
На півночі Таджикистану, в Согдійській області розташоване одне з
найбільших у світі родовищ срібла — Великий Конімансур.
Економіка
На початку XXI століття Таджикистан має одну з найслабших економік
Центральної Азії. Основні галузі промисловості: гірнича, хімічна, бавовняна,
металовиробна, машинобудівна. Транспорт головним чином автомобільний.
Залізниця з'єднує північні і південні райони країни з сусідніми районами
Узбекистану. Головний аеропорт країни знаходиться в Душанбе, є також у
Худжанді.
За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]:
ВВП — $ 2,1 млрд. Темп зростання ВВП — 8,2 %. ВВП на душу населення
— $345. Прямі закордонні інвестиції — $ 1,6 млн. Імпорт — $ 49 млн. (г.ч.
Нідерланди — 31,9 %; Узбекистан — 28,6 %; Швейцарія — 19,6 %; Росія —
9,2 %; Казахстан — 1,7 %). Експорт (алюміній, бавовна) — $ 40,4 млн. (г.ч.
країни СНД — 32,8 %). У 1997 на частку країн СНД припадало 40 %
експорту і 63 % імпорту Таджикистану.
Політичний устрій
Президент Емомалі Рахмон
Народно-демократична партія Таджикистану, комуністична партія
Таджикистан та ісламісти, соціал-демократична партія Таджикистану
Президенти
Кахар Махкамов (30 листопада 1990 — 31 серпня 1991; президент
Таджицької РСР)
Кадріддін Аслонов (9 вересня 1991 — 23 вересня 1991; виконувач обов'язків)
Рахмон Набієв (23 вересня 1991 — 6 жовтня 1991; виконувач обов'язків)
Акбаршо Іскандаров (6 жовтня 1991 — 2 грудня 1991; виконувач обов'язків)
Рахмон Набієв (2 грудня 1991 — 7 вересня 1992)
Акбаршо Іскандаров (7 вересня 1992 — 19 листопада 1992; виконувач
обов'язків)
Емомалі Рахмон (20 листопада 1992 — теперішній час; як голова Верховної
Асамблеї з 16 листопада 1994)
Населення
За даними перепису населення, проведеного 20-27 січня 2000 року,
чисельність наявного населення Республіки Таджикистан на 20 січня 2000
року склала 6127,5 тисяч осіб. Населення Таджикистану давно зростає
швидкими темпами: у 1959 році тут було 1981 тис. осіб, в 1989 — 5109 тис. і,
на відміну від європейських країн СНД, продовжувало зростати в 1989 —
1999 роках, незважаючи на значний міграційний відтік населення з
республіки (437 тисяч осіб за 11 років). Основний фактор зростання
населення — високий природний приріст. Дані на 1 січня 2006 року в табл. 1
— постійне населення за оцінками Державного комітету статистики
Таджикистану.
За переписом 1970 року, в Таджикистані жили 31,7 тис. українців (1,1 %
всього населення) (у тому числі 29,4 тис.чол. (92 % всіх) у столиці —
Душанбе; 3,6 % всього населення міста); 53 % вважали українську мову за
рідну, а ще 11 % вільно нею володіли.
Мж. Орг - Таджикистан приєднався до Організації економічної співпраці,
встановленої Іраном, Туреччиною і Пакистаном. З 1992 року Таджикистан —
член ООН і ОБСЄ, член СНД, МВФ.
Официальной религией в Таджикистане признан ислам.