Семінар № 32.

Країни Суб-Сахарської Африки

1. Суб-Сахарська Африка: загальна характеристика, основні субрегіони.

ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ ТА СКЛАД РЕГІОНУ

Африка — другий за кількістю населення і третій за площею території регіон світу. Єдине суходільне
сполучення вона має з Азією у місці Синайського півострова, що з’єднує її з Аравійським півостровом.
Найближчим сусідом є Європа, їх розділяє Гібралтарська протока та Середземне море. Майже
посередині Африку перерізає екватор, що має визначальний вплив на формування її природних умов.

Серед країн приморськими є майже два їх десятки, а острівними — 10. Зокрема, Мадагаскар —
найбільша в світі держава з тих, що займають один острів. Водночас у жодному іншому регіоні світу
немає такої кількості країн, що позбавлені виходу до моря. Більшість із них належать до найбідніших
у світі.

На основі спільних історичних, соціально-економічних, культурних і природних характеристик у

межах Африки розрізняють кілька субрегіонів, які охоплюють суверенні держави та низку залежних
територій і невизнаних державних утворень

До суб-сахарської Африки (тобто країни на південь від сахари) належать: Малі, Гамбія, Ліберія, Нігер,
Нігерія, Чад, Судан, Ефіонія, Сомалі, Ангола, Танзанія, Уганада та ін..

Нині практично всі країни Африки — молоді держави, що здобули незалежність у другій половині ХХ
ст. На сучасній політичній карті їх 54. Це більше, ніж у будь-якому іншому регіоні світу. Майже всі
країни Африки є членами ООН і Африканського Союзу.

Залежними, що перебувають під контролем європейських держав, є лише крихітні території на

материку й деякі острови (наприклад, Реюньйон і Майотта в Індійському океані — заморські регіони
Франції). Також існує кілька самопроголошених і невизнаних державних утворень.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ КРАЇН.

Більшість африканських держав здавна мають авторитарне правління й відповідно найгірший у світі
індекс демократії. Нині за формою правління майже всі держави Африки — республіки
(парламентські та президентські). Монархій лише три — Марокко, Лесото і Свазіленд.

Більшість африканських країн унітарні, федеративний устрій мають Нігерія, Ефіопія, Сомалі, Судан,
Південний Судан, Союз Коморських Островів.

За рівнем економічного розвитку країни Африки належать до типу країн, що розвиваються. Лише
одна — Південно-Африканська Республіка є економічно розвиненою.

2.Націоналізм, трайбалізм і міжетнічні конфлікти в Африці.

Африканерський націоналізм — політична ідеологія, яка зародилася наприкінці 19 століття довкола

ідеї, що африканери у Південній Африці є «богообраний народ». Також він був під сильним впливом
антибританських настроїв, які зросли серед африканерів, особливо через англо-бурські війни.
Африканерський націоналізм підкреслив єдність усіх білих людей, що говорили мовою африкаанс, на
противагу «чужинецьких» елементів, як- то чорношкірі, євреї та англомовні південноафриканці.

За словами історика Т. Дунбара Муді, африканерський націоналізм, можна охарактеризувати як свого

роду суспільну релігію, яка поєднує історію африканерів, їхню мову та африканерський кальвінізм як
ключові символи. Основними прихильниками і послідовниками цієї ідеології таємна організація
Брудербонд і Національна партія, яка правила країною з 1948 по 1994 р. Також цієї ідеології
дотримувалися інші організації такі, як Федерація африканерських культурних організацій, Інститут
християнської національної освіти і Асоціація захисту прав білих робітників.

Націоналізм Третього світу виник в тих країнах які були колонізовані та експлуатовані. Невідємною
частиною цього націоналізму був опір метрополіям.

Трайбалізм, трибалізм — форма родоплемінної організації спільноти, яка базується на

родоплемінних зв'язках. Трибалізм характерний для багатьох країн Африки, які перебувають у стані
трансформації від родоплемінної організації до

сучасної, капіталістичної. Також трайбалізмом позначаються явища, що є наслідком міжплемінної

ворожнечі.

Однак трайбалізм стосується не тільки історичних форм існування етносів, а й застосовується до

сучасного суспільства, як загроза його «відкритості». Це стосується перш за все того розуміння
трайбалізму, яке висловив Марк Шаттлворт, у нарисі присвяченому шкоді трайбалізму. Згідно із
Шаттлвортом, трайбалізм — це суспільне явище, у межах якого члени однієї групи вважають, що
представники іншої наперед помиляються. «Трайбалізм є далеким пращуром таких форм
дискримінації,

як сексизм та расизм».

Міжетнічні конфлікти в Африці. Яскравим прикладом таких міжетнічних конфліктів на африканській

території може бути така країна як Гана, особливо північна її

частина. Північна Гана сповнена конфліктів, етнічної приналежності та власності

на землю, а також над тим, хто має право взяти на себе певні вождів. Прикладом може слу жити
боротьба між кланами Андані і Абуду в Дагбоні в традиційній зоні.

Не менш цікавим прикладом для нас є Конго. В області Масіс в Східному Конго-Кіншаса, колишньому
Заїрі, є домом для чотирьох основних етнічних груп - тва, Хунд, хуту, і тутсі, останні два будучи по суті
Руанди іммігрантів та їх нащадків. З 1940-х років, вони всі жили разом, але протягом 50 років вони так
і не знайшли спільної мови, що призвело до масивних війн між ними

Найбільшим етнічним конфліктом постколоніальної Африки стала громадянська війна в одній із

найбагатших та найбільш населених країн континенту Нігерії. Після мирного здобуття в 1960 р. цією
англійською колонією незалежності, в країні почався період політичної нестабільності. У Нігерії, де
проживало майже 200 різних народів, етнічні проблеми наклалися на релігійні та соціальні. Серед
найбільших народів країни три — фульбе, йоруба та хауса — сповідують мусульманство, а
представники четвертого — ібо — є в основному християнами-католиками.

Упродовж 1962-1966 років у Нігерії відбулося три військові перевороти, економіка країни майже
повністю розвалилася, почався політичний хаос. У відповідь на переслідування бо з боку етнічних
груп фульбе, йоруба та хауса, полковник Одуменгву Оджукву оголосив незалежність заселених цим
народом південно- східних територій країни. Проголошена держава отримала назву Біафра і навіть
була визнана чотирма африканськими державами: Танзанією, Габоном, Кот-д'Івуаром та Замбією. У
свою чергу, нігерійський уряд підтримували СРСР, США та Англія.

Запросивши військових найманців з цілого світу й таємно купуючи зброю у Франції та Португалії,
незалежна Біафра оборонялася до січня 1970 р. Втративши портові міста, ібо отримували зброю та
військове спорядження повітряним шляхом.

Просування нігерійських урядових військ углиб Біафри супроводжувалося геноцидом народу ібо,
загальні втрати якого оцінюються в понад мільйон жертв. Після того, як нігерійські війська захопили
останні опорні пункти Біафри, залишки ібо емігрували в сусідні країни.
Не можна не згадати Другу громадянську війну в Судані — війну арабів Судану проти неарабських
народів Півдня, що тривала 22 роки (1983-2005) і супроводжувалася

актами геноциду, масовими вбивствами та вигнаннями мирного населення. За

оцінкою 2001 року, вже до цього часу близько 2 мільйонів людей загинули, а 4 мільйони стали
біженцями. Втрати цивільного населення були одними з найвищих після Другої світової війни.
Військові дії і вбивства громадян викликали також голод, епідемічні захворювання, що
супроводжувалися загибеллю людей.

Війна велася між арабським урядом Судану, що базувався на півночі, й збройним угрупованням НАВС
(Народна армія визволення Судану), що представляло жителів півдня — не арабів. Причиною війни
була політика ісламізації, розпочата урядом Судану, котрий очолював Джафаром Німейрі з 1983 року.

Друга громадянська війна у Лівії — багатосторонній збройний конфлікт, який проходить в Лівії, між
різними збройними формуваннями, головним чином Палатою представників та Урядом національної
згоди.

3. Економіка країн Африки. Проблема бідності.

Сільське господарство є основою економіки майже всіх країн Африки. У ньому зайнято понад 2/3
економічно активного населення; воно дає близько 40% національного доходу, а в експорті регіону
його частка досягає 70%.

У країнах Західної, Центральної і Східної Африки найважливіша експортна продукція - какао-боби,

арахіс, плоди олійної пальми, кофе.

Тваринництво. Тваринництво в Африці має екстенсивний характер: переважає відгінно- пасовищне,

напівкочове і кочове скотарство.

Племена, які займаються скотарством, прагнуть збільшити поголів'я худоби, але це робиться в
основному заради престижності, а не для збільшення продукції. Худоба непородна, до того ж частина
її заражена хворобами. У Північній Африці молочна худоба нерідко використовується і як тяглова
сила.

У Північній Африці (Марокко, Судан) переважає вівчарство, в пустинних районах розводять

верблюдів. У всіх країнах скрізь (у містах і сільській місцевості) використовують ослів (1/4 поголів'я
світу).

Провідні галузі промисловості - гірничодобувна, кольорова металургія і легка - зародилися ще в

колоніальний період під впливом метрополій та вимог зовнішнього

ринку. Останнім часом розвивається чорна металургія, а в окремих країнах - і машинобудування.

Розміщення промислового виробництва по країнах і районах дуже нерівномірне. Приблизно 1/2 його
припадає на Північну Африку. В Західній Африці промисловим розвитком виділяється Нігерія. В
Центральній Африці перше місце посідає Заїр, у Східній

- Замбія, а на півдні - Зімбабве.

Промислові підприємства звичайно зосереджені в одному-двох портових містах країни, а в

Центральній Африці - здебільшого в районах гірничодобувної промисловості.

У країнах, що йдуть шляхом соціалістичного розвитку, як правило, планове будівництво заводів

здійснює держава, часто з допомогою соціалістичних країн. Промисловість там контролюється в
основному державою (в Алжирі - на 80%).
У країнах, які розвиваються капіталістичним шляхом, у промисловості переважають іноземні капітали,
але останнім часом деякі країни починають обмежувати їх діяльність.

Гірничодобувна промисловість. Вона розвинута більшою чи меншою мірою майже в усіх країнах.
Особлива увага приділяється добуванню нафти. Ця галузь виникла порівняно недавно, але
розвивається швидкими темпами. Вживаються заходи щодо використання газу: в Алжирі, Лівії та
Нігерії споруджено заводи, які виробляють зріджений газ, що йде на експорт. В останні роки
виявлено значні поклади уранових руд. Для окремих регіонів Африки характерні певні поєднання
корисних копалин, які визначили спеціалізацію гірничодобувної промисловості. У Північній Африці,
крім нафти, добувають фосфорити.

Тут відомі також родовища залізних і поліметалічних руд. Західна Африка багата на різні корисні
копалини, серед яких виділяються залізна руда (Ліберія та Мавританія), боксити (в Гані та Гвінеї, де з
допомогою СРСР споруджено велике підприємство по їх добуванню), поліметали, золото, олово,
залізні й марганцеві руди, енергетичні ресурси - нафта, газ, уран (Нігер), гідроенергія, алмази.

Машинобудування є лише в деяких країнах. Небагато заводів в основному складають автомобілі,

велосипеди, трактори, сільськогосподарські машини з імпортних деталей.

У деяких державах Північної, а також Західної Африки збудовано підприємства хімічної

промисловості - заводи фосфорних і азотних добрив.

Незважаючи на значні енергетичні ресурси, паливно-енергетична промисловість (крім нафтової)

розвинута слабо. Особливо відстає виробництво електроенергії.

Серед традиційних галузей легкої промисловості найбільш розвинута текстильна. У Північній Африці
майже всі країни цілком задовольняють свої потреби в бавовняних тканинах і експортують бавовняну
пряжу та швейну продукцію (АРЄ, Марокко, Туніс).

Зовнішні економічні зв'язки

Зовнішня торгівля відіграє велику роль в економіці країн Африки, що розвиваються, тісно зв'язаних із
світовим ринком. У країнах, які йдуть соціалістичним шляхом розвитку, зовнішня торгівля перейшла
під контроль держави. В експорті африканських країн на промислову і сільськогосподарську сировину
припадає 80%. У більшості з них він складається з однієї-двох сільськогосподарських культур або
окремих видів мінеральної сировини.

Наприклад, у Гані 2/3 вивозу становлять какао-боби, у Сенегалі та Гамбії 4/5 його припадає на арахіс,
в експорті Замбії і Заїру переважають мінеральна сировина й мідь.

Склад імпорту змінюється. Країни, що розвиваються, почали закуповувати товари, які їм необхідні для
розвитку національної економіки. Це машини й устаткування, будівельні матеріали, але все ще
велику частку становлять товари широкого вжитку й продовольства.

Географія зовнішньої торгівлі свідчить про велику прив'язаність господарства країн Африки до
світового капіталістичного ринку, до їхніх колишніх метрополій; понад 3/4 зовнішньоторгового
обороту припадає на капіталістичні країни Європи, США і Японію.

Третинний сектор економіки в багатьох країнах регіону перебуває в зародковому стані, за винятком
туризму в країнах, де для цього є умови. Банківські, страхові та кредитні послуги для переважної
більшості населення регіону недоступні.
4. Особливості політичного розвитку провідних країн Західної Африки (Нігерія).

Під час проголошення незалежності 1 жовтня 1960 Нігерія являла собою федерацію, що складалася з
колишньої федеральної столиці Лагоса і трьох великих, значною мірою автономних адміністративних
областей: Північної, Західної і Східний. У 1963 з території Західної Нігерії була виділена четверта
область - Середньозахідна. У відношенні Нігерії затвердилися поняття Північ і Південь (Східна і
Західна Нігерія, а також Лагос).

Характер політичних процесів у Нігерії першої половини 1960-х років у значній мірі визначався
боротьбою за владу між основними народами Півночі (хауса і фульбе) і Півдня (йоруба і тому що),
причому в залежності від ситуації інші етнічні групи могли бути те союзниками жителів півдня, то
жителів півночі.

Таке суперництво продовжувалося не один рік. У 1966 у результаті військового перевороту була
ліквідована парламентська республіка і створена військовий уряд, а в 1967 територія Нігерії була
розділена на 12 штатів. Влади Східної області, де з 1966 росли сепаратистські настрої, проголосили
створення незалежної республіки Біафра, після чого вибухнула громадянська війна. 15 січня 1970,
після запеклого опору феодальним військам протягом 31 місяця, Біафра капітулювала.

У 1976 замість 5 у Нігерії стало 19 штатів. Крім того, зі штату Нігер була виділена нова федеральна
столична територія Абуджа. З метою зм'якшення етнічних протиріч були змінені назви деяких штатів.
У 1987 число штатів досягло 30, а в 1996 - 36, не вважаючи Абуджі. У грудні 1991 уряд переїхав з
Лагоса в нову столицю Абуджу. За конституцією 1979, губернатор кожного штату обирався на
чотирирічний термін; одночасно з виборами губернатора на той самий строк обирався склад
однопалатного законодавчого органу штату — Палати зборів. Штатам було надано право збору
податків, але коли закон штату входив у протиріччя з федеральним законом, перевага залишалася за
останнім. Після військового перевороту 1983 і до виборів 1991 в штатах військові губернатори штатів
призначалися центральною владою. У 1993 обрані губернатори були замінені особами,
призначеними військовими властями.

За конституцією 1979 у федеральну судову систему Нігерії входять: Верховний суд, що складається з
не більш ніж 16 членів — вища судова інстанція, Апеляційний і Високий суди. Призначення
федеральних суддів є прерогативою президента. У кожному штаті є свій суд.

У травні 1989 військове керівництво дозволило діяльність партій, після чого сама створила дві партії,
придумавши їм назви і написавши програми. Військові вважали, що ці дві партії зможуть висловити
політичні сподівання всіх нігерійців, а інші партії не

потрібні. Програма Соціал-демократичної партії (СДП), визначається як «трохи ліва», мало

відрізнялася від програми Національно-республіканського конвенту (НРК), яка визначалася як «трохи
права».

5. Політична ситуація в Центральній Африці (ДР Конго, Ангола).

ДКР

Демократична Республіка Конго за формою правління є президентською республікою, глава держави

— президент. Державний устрій — унітарна держава.

Політичні партії
Основі політичні партії країни:

• 1982 — Союз за демократію і соціальний прогрес;

• 1990 — Союз федералістів і незалежних республіканців;

• 1998 — Об'єднання за демократію Конго.

На 19 січня 2015 року спалахнули протести організовані студентами з університету Кіншаси. Протести
почалися після оголошення про плани закону, який би дозволяв Кабілі залишатися при владі до тих
пір, поки національна буде проведено перепис населення. 21 січня зіткнення між поліцією і
протестуючими призвели до смерті принаймні 42 протестуючих (хоча уряд стверджував, що усього 15
чоловік були вбиті).

Аналогічно, у вересні 2016 року, бурхливі протести були зустрінуті жорстокими діями співробітниками
поліції та солдатів Республіканської гвардії. Опозиційні групи заявляють про 80 загиблих, у тому числі
і вбивство студентського профспілкового лідера. З 19 вересня жителі Кіншаси, а також жителі інших
регіонів Конго були змушені залишатись у своїх домівках. Поліція арештовувала всіх, хто співчував
опозиції, а також і простих перехожих. Державна пропаганда, на телебаченні, і секретні урядові групи
на вулицях виступали проти опозиції, а також іноземців. Президентський мандат мав тривати до 19
грудня 2016 року. Було заплановано більше демонстрацій до цієї дати. Опозиційні групи
стверджували, що результатом пізніх виборів буде громадянська війна.

Маман Сідіку, Генеральний секретар і спеціальний представник в Демократичній Республіці Конго і

керівник MONUSCO, сказав, що переломний момент у напрямку до неконтрольованого насильства
може статися дуже швидко, якщо політична ситуація не нормалізується.

АНГОЛА

Ангола за формою правління є президентською республікою, глава держави — президент. Керівник

уряду — прем'єр-міністр. Державний устрій — унітарна держава.

Політичні партії

На парламентських виборах 1992 року до парламенту Анголи пройшли наступні політичні партії:

• Народний рух за визволення Анголи (МПЛА), заснований у 1956 році — 129 місць (59 %);

• Національний союз за повне визволення Анголи (УНІТА) — 70 місць (32 %);

• Партія соціального поновлення — 6 місць (3 %).

Ангола підтримує політичну стабільність з кінця 27-річної громадянської війни в 2002 році. У 2010 році
конституцією була встановлена президентська парламентська система, при якій президент більше не
обирався прямим народним голосуванням, а натомість головою партії, що набирав найбільше місць .
Хоча досі офіційної заяви не робилося, заплановані місцеві вибори, заплановані на 2020 рік, швидше
за все, будуть відкладені через кризу, спричинену Covid-19, та низькі ціни на нафту. На міжнародному
рівні Ангола стає все наполегливішою і демонструє більш стійку прихильність до миру та стабільності
в Африці, особливо в регіоні Великих озер. Зовсім недавно це сприяло домовленості про припинення
наростаючої напруженості між сусідами Руандою та Угандою.
Рада Безпеки ООН також схвалила слідчу місію в Південній Африці, яку очолює посол Роберт Фаулер,
посол Канади при ООН та президент Комітету ООН з санкцій в Анголі. Його місією було з'ясувати,
чому санкції не працюють. Санкції спонукали уряд Луанди витратити час, гроші та енергію на
знищення УНІТА та її керівництва. У свою чергу УНІТА витрачала свої гроші та енергію на підготовку до
того, що, на її думку, було неминучим натиском. ООН наближалася все ближче та ближче до уряду,
відмовляючись від будь-якого притворства посередницького посередництва, і Ангола проскочила в
тунель божевілля. Ангола не буде ближче до миру, оскільки ООН виявила, як туди потрапила зброя.
УНИТА неодноразово висловлювала свою готовність до діалогу як єдиного способу пошуку
довготривалих рішень.