1.

Загальні відомості про населення Західної, Південної та Південно-Східної Азії

Західна, або Передня Азія займає площу більше 6 млн. кв. км з населенням понад 140 млн. чол.
Географічно вона включає півострів Малу Азію, Месопотамію, Аравійський півострів та Іранське
нагір’я. На території Західної Азії розташовані такі держави: Турецька Республіка (80 млн. чол.),
Ісламська Республіка Іран (80 млн.), Демократична Республіка Афганістан (26 млн.), Іракська
Республіка (36 млн.), Сірійська Арабська Республіка (18 млн.), Королівство Саудівська Аравія (31
млн.), Ізраіль (8 млн.), Ліванська Республіка (4 млн), Іорданія (6 млн.), Йемен (1,9 млн), Оман (4 млн.),
Об’єднанні Арабські Емірати (9 млн.), Бахрейн (2 млн.), Кувейт (4 млн.), Катар (2 млн.) і Республіка
Кіпр (1 млн.) станом на 2015 рік.

Перші свідчення про етнічний склад Передньої Азії з’являються на межі ІV і ІІІ тис. до н.е., коли
шумери утворили в Південній Месопотамії одну із найдавнійших держав та винайшли клинопис.
Поруч з шумерами проживали тут у ІІІ тис. до н.е. також аккади, про що свідчать письмові пам’ятки
того часу. Разом з іншими семитомовними народами Межиріччя аккади створили Вавілонську
цивілізацію. Письмо мали і інші народи: фінікійці – мова яких була покладена в основу арабської,
грецької, латинської, російської, української та інших; стародавні євреї; арамеї.

У ІІ тис. до н.е. семитомовні народи розселилися по Західній Азії, а Аравійський пів-в заселили араби.
В середині ІІ тис.до н.е. з’явилися перші письмові пам’ятки, що засвідчили появу Хеттського царства. У
ІХ ст. до н.е. в областях Вірменського нагір’я і Південного Закавказзя 53 виникла держава Урарту, а в
VІІ ст.до н.е. вірмени створили свою державу, що проіснувала близько 1 тис. років. В І тис. до н.е. в
областях, де розселилися народи індоєвропейської мовної групи, виникли держави Мідія, Персія,
пізніше Бактрія і Парфія.

Суттєвий вплив на етнічні та культурні процеси у Західній Азії виявили арабські завоювання VІІ-VIII ст.
Араби підкорили місцеве населення, змішавшись при цьому із ним. Широкого поширення набула
арабська мова, писемність на основі арабського алфавіту та ісламізація населення підкорених країн.
Походи арабів приводили також до витіснення окремих етнічних груп з їх території і утворення нових
народів.

Продовжили вплив на етнічний склад регіону переселення із Середньої Азії тюркських народів, що
відбувалося у Х-ХІІ ст. В результаті цього процесу сформувалися такі народи, як турки, азербайджанці
та інші. Важливі етнічні процеси проходили і в наступні сторіччя. Так, у ХVІІ ст. примусово переселили
до Ірану значну кількість грузин та вірмен. У ХVІІ-ХІХ ст. уряди Ірану і Туреччини неодноразово
переселяли курдські племена до Південної Туркменії, Південної Анатолії. У 1915 р. турецький уряд
спровокував різню вірмен і айсорів (ассірійців), внаслідок чого 1,5 млн. вірмен були змушені
переселитися в інші регіони.

Західна Азія уникнула, за виключенням Аравійського пів-ва, прямої європейської колонізації, однак
країни регіону у ХІХ-ХХ ст. були перетворені у напівколонії розвинених європейських держав.

ПІВДЕННА АЗІЯ До складу регіону входять такі держави, як Індія, Пакистан, Бангладеш, Непал, Шрі-
Ланка. У Південній Азії можна виділити три основні географічні зони - північний гірський пояс, Індо-
Гангська рівнину і Південну Індію і близьку їй в природному відношенні Шрі-Ланку. Між північною і
південною зонами проходить пояс порівняно невисоких гір і нагір'їв. Найвищі гори півночі, до складу
яких входять Гімалаї, де в основному розташована держава Непал, захищають регіон від північного
холоду і забезпечують домінуючі тут варіанти клімату - субтропічний і тропічний.

Ці ж гори відіграли важливу роль в історії регіону, захищаючи залучала багатьох завойовників родючу
рівнину північної Індії від завойовників-кочівників, які підкорили не одну імперію в Центральній Азії,
а в Індостан могли проникати тільки через Хайберський перевал на північно-заході, тим самим
"нормируя "маси поступово проникаючих в індійський субконтинент потоків. До того ж гірські райони
нерідко в етнічному відношенні відрізняються від рівнин. Якщо на просторах низовин відбувалася
інтеграція великих етнічних спільнот, то для гір характерна ізольованість етнічних груп. Саме на гірські
райони припадає найбільше число етносів, хоча в цифрах, що характеризують загальну чисельність
населення Південної Азії, вони складають лише кілька відсотків.

Етнічний склад Південної Азії відрізняється великою строкатістю. Жителі регіону говорять на мовах
ряду великих мовних сімей - індоєвропейська, дравідская / дравидийская, австроазіатская, сино-
тибетська, які представлені більш малими підрозділами (індоарійська група, тибето-бірманська, мон-
кхмерская, мунда). Загальна чисельність населення регіону понад 1 млрд, при цьому більше 90%
населення говорить на 20 найбільших мовах: хиндустани, бенгальською, маратхі, панджабі, біхарі,
раджастхані та інших індоарійських мовах Північної Індії, сингальском і непали на Шрі-Ланці та
Непалі. На півдні поширені дравідські мови - тамільська, телугу, або андхра, каннада (каннара),
малаялам. Багато сотень мов і діалектів припадають на малочисельні племінні групи. Вони нерідко
складають саме гірські народи. В Індії їх офіційно відносять до категорії так званих адівасі (буквально
"первонасельнікі"), хоча далеко не всі з них належать до аборигенам конкретних територій.

Не менш складний і антропологічний склад населення Південної Азії. Тут зустрічаються представники
всіх великих рас (європеоїдної, екваторіальній, або негро-австралоідной, монголоїдної), що
складають численні групи різних антропологічних типів. Європеоїдна раса представлена індо-
афганським (пуштуни, буріші) і північноіндійському (белуджі, панджабци, раджастханци, маратхі та
ін.) Антропологічними типами. До особливої контактної малої раси, що поєднує європеоїдної та
австралоїдну, відносять дравідоязичние народи (таміли, малаялі, каннада, телугу та ін.).

Представниками австралоідной великої раси є аборигени Андаманських о-вів, ведди Шрі-Ланки,

деякі малі народи і племена Південної Індії (Кадар, палійан, Курумба, Урали та ін.), Бхіли і ораони
Центральній Індії, народи мунда, що живуть в горах Орісси і на плато Чхота-Нагпур в Біхарі. Типовими
монголоїдами є шерпи, бхотіі, кхасі, нага й інші гірські народи Ассама. Змішання ознак монголоїдної
та європеоїдної рас характерно для багатьох тибето-гімалайських народів, зустрічається у бенгальців;
у деяких мунда веддоідному риси змішані з монголоїдними.

Як правило, існує відповідність між антропологічним типом та мовної приналежністю: північні індійці,
наприклад, говорять на індо-арійських мовах, південні - на дравідійских, монголоїди - на мон-
кхмерскі і тибето-бірманських і т.д. Однак зустрічаються і винятки: до індоєвропейської сім'ї належить
мову народності тхару, що живе на півночі Індії і в Непалі, і має яскраво виражений монголоїдний
вигляд. Європеоїдні риси має один з народів Непалу - невари, а мова їхня належить до тибето-
гімалайської групі. Веддоіди бхіли розмовляють мовами індоєвропейської сім'ї.

-індоєвропейська мовна сім’я: індоарійська група–бенгальці, біхарці, хіндустанці(гіндустанці),

гуджаратці, пенджабці, непальці, кашмірці, сингали (74% населення о. Шрі-Ланка), мальдівці, орія,
раджастханці, ассамці, синдхи, маратхі та інші, які займають північну частину Південної Азії. Іранська
група –пуштуни(афганці), перси, белуджі;

-дравідійська мовна сім’я, народи якої проживають на півдні Індії та на півночі о. Шрі-Ланка: таміли,
малаялі, телугу, каннара, гонди, кандхи, ораони, тода, кота та інші;

-китайсько-тибетська мовна сім’я, тибето-бірманська група, представники якої мешкають уздовж

Гімалаїв і кордонів із М’янмою: шерпи (найкращі провідники у горах), тибетці, ладакхи, бара-бодо,
нага, качіни, балти, раї та інші.

-австроазіатська мовна сім’я:сантали, мунда, кхасі, нікобарці, хо, корку та інші.На півночі Кашміру
мешкає невеликий народ буриші, а на Андаманських островах – різні племена андаманців, мови яких
не становлять спорідненості із будь-якою мовною сім’єю

ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ До складу Південно-Східної Азії входять десять країн, з них шість – В’єтнам,
М’янма, Лаос, Індонезія, Філіппіни, Сінгапур є республіками, одна абсолютна монархія –Бруней, три
конституційні монархії – Таїланд, Камбоджа, Малайзія.
За особливостями природних умов регіон можна поділити на дві частини –материкову (півострів
Індокитай) і острівну. Малайський архіпелаг – є найбільшою на Землі групою островів. Із майже 15000
островів архіпелагу тільки п’ять мають площу понад 100 тис. км2 кожний. Поверхня регіону
характеризується поєднанням гористих і рівнинних територій. На півночі Індокитаю в
меридіональному напрямку простягаються високі гірські хребти, які поступово понижуються на
південь. Між хребтами розташовані долини великих рік (Меконг, Менам, Іраваді, Салуїн), а в їх
дельтах – алювіальні низовини. В рельєфі Малайського архіпелагу і півострова Малакка переважають
гори і височини, які часто переходять у прибережні неширокі заболочені низовини. Тут багато
вулканів, у тому числі діючих, тільки в Індонезії їх нараховується до 60. Гірський характер рельєфу
зумовлює значну ізольованість окремих частин регіону. У зв’язку з цим в господарському освоєнні
території спостерігається значна контрастність. Гірські території слабо заселені і освоєні, тоді як
алювіальні низовини відзначаються високою концентрацією населення і господарства.

Південно-Східна Азія розташована в екваторіальному (великі частини Малайського архіпелагу) і

субекваторіальному (материкова частина) кліматичних поясах. Високі середньорічні температури
(+26° С) мають невеликі сезонні коливання (2-3° С). Найбільш жаркий місяць – квітень (+30° С).
Величезний вплив мають мусонні вітри, чергування яких зумовлює зміну сухого й дощового сезонів.
Філіппінські острови, як ніякий інший район земної кулі, потерпають від тропічних ураганів –
тайфунів. Щороку тут буває 3-4 сильних і до 20 середніх або слабких тайфунів.

Рівень лісистості у регіоні у два-три рази вищий, ніж у середньому в Азії і становить 45%. Ліси багаті
на деревину, що має цінні властивості (міцність, вогнестійкість, водовідштовхувальну здатність,
привабливий колір): тік, сандалове дерево, дерева сімейства бобових, місцеві види сосен, мангрове
дерево, пальми.

Етнічний склад населення Південно-Східної Азії дуже різноманітний. У регіоні представлені такі мовні
сім’ї:

-китайсько-тибетська: китайці, бірманці, карени, качіни, нага, лісу, хані та інші;

-тайська: сіамці, лао,таї,шаньта інші;

-австроазіатська: в’єтнамці, кхмери, мони, семанги, сеної, мяо, яота інші;

- австронезійська (або малайсько-полінезійська):індонезійські народи–яванці (46,5% населення

Індонезії),сунди(майже 13% населення Індонезії),кубу,лубу, даяки,мінангкабау, буги, балійці, батаки,
мадурці, аче, банджари, макасари та інші; філіппінські народи–бісайя (41,7% населення
Філіппін)тагали(24%), ілоки(11,1%),іфугао, аета, моро та інші; малайці.

У східній частині Малайського архіпелагу і на заході о. Нова Гвінея мешкають нечисленні папуаські
народності: тідорці, тернатці, сентані, екари, джабита інші. Мовна проблема залишається складною,
бо поруч з мовами основних етносів у регіоні майже тисяча місцевих мов, якими розмовляють
малі народи і племена. З некорінних народів у Південно-Східній Азії проживають китайці, індійці,
японці, араби і європейці. Особливо багато китайців у Таїланді та Індонезії, а в Сінгапурі вони
становлять 76% усього населення.

В антропологічному відношенні більшість населення Південно-Східної Азії відноситься до

південної гілки монголоїдної раси. В окремих районах збереглися австралоїдні групи: ведоїди
(Малаккський півострів), близькі до папуасів мешканці Східної Індонезії, негритоський тип (на півдні
півострову Малакка і на Філіппінах).

2. Основні господарські заняття народів Західної, Південної та Південно-Східної Азії

Країни Західної Азії переважно аграрні, тому більшість населення зайнято у сільському господарстві.
Поруч з цим у багатьох областях регіону відкрито великі запаси світової нафти, що визначає напрямок
економічного розвитку ряду держав.
 У Західній Азії переважають два господарсько-культурних типи: 1) плужне землеробство; 2) кочове
скотарство. Землеробство у країнах регіону має багато спільних рис, оскільки за умов жаркого клімату
та від- 55 сутності достатньої кількості опадів воно існує лише за допомогою різноманітних
зрошувальних систем. У більшості арабських держав основними сільськогосподарськими культурами
є пшениця, ячмінь, фінікова пальма, рис, кава, цитрусові, городні та технічні культури. У субтропічних
районах Східного Середземномор’я вирощують яблука, виноград, фініки, цитрусові. В Туреччині,
поруч із зерновими вирощують бавовник, тютюн. В Ірані, Афганістані, всупереч заборонам світових
міжнародних організацій, щорічно засівають плантації опійного маку.

Техніка обробітку землі залишається на низькому рівні. Тільки невелика частина заможних
господарств регіону мають сільськогосподарську техніку. Більшість селянських господарств
використовують примітивні знаряддя праці: дерев’яні плуги, сапи, серпи та інші. В якості тягливої
сили використовують волів, рідше коней. Урожай збирають вручну за допомогою серпів і ножів.

Землероби вирощують різних домашніх тварин як тяглову силу, так і для одержання продуктів
харчування. У більшості селяни тримають у господарствах волів, кіз, овець, курей. Коней мають лише
заможні господарства. Частина селянських господарств держав Аравійського півва, Туреччини, Ірану
та Афганістану розводять верблюдів. Тваринництво ведеться селянами у стійловій і відгінній формах.
У зв’язку з цим, у гірській місцевості поширений напівосідлий господарсько-культурний тип.

У пустелях і напівпустелях поширений кочовий господарсько-культурний тип, що передбачає

постійний пошук нових пасовищ. Розрізняють три основних види кочового скотарства:
1)меридіональне; 2) вертикальне; 3) стаціонарне. Меридіональне кочове скотарство передбачає
відгін тварин на значні віддалі (2-3 тис. км) з півночі на південь і навпаки. Вертикальне скотарство
включає сезонний випас тварин у горах, а стаціонарне – незначні перегони худоби в межах кількох
десятків кілометрів. Проте кочове скотарство включає також і різні види іншої діяльності: примітивне
мотижне землеробство, караванну торгівлю, а в недалекому минулому – збройні набіги та
пограбування. Кочовим скотарством займаються частина арабів, пуштунів, курдів, туркменів, тюрків-
юрюків.

Високий розвиток і стародавні традиції мають в Передній Азії ремесла і промисли. Ще з давніх давен
славилися там майстри з виплавки і обробки металу, була винайдена знаменита дамаська сталь. І
сьогодні високо цінуються художні ювелірні вироби із дорогоцінних металів та каменів. Великою
майстерністю володіють різьбярі по каменю, кістці, 56 дереву. У Західній Азії виробляються кращі у
світі килими, особливо іранських, турецьких та туркменських майстрів. Кочівники виправляють овечі
шкіри, каракуль.

В ХХ ст. ремесла і промисли невпинно скорочувалися і витіснялися фабричними виробами. Однак, у

наш час в зв’язку з широким розвитком туризму і попитом на сувеніри знову процвітають народні
промисли.

ПІВДЕННА АЗІЯ Характерною особливістю Південної Азії була відчутна нерівномірність

господарського, соціально-економічного й культурного розвитку різних областей цього регіону, який
поєднує цивілізаційні та формаційні ознаки. Цивілізаційний розвиток більшою мірою пов’язаний не
стільки з матеріально-речовими аспектами життя, скільки з ідеальними і духовними. Переважає
“антиекономічний”, архаїчний спосіб виробництва, що зумовлено інертністю у модернізації
господарських структур. Для більшості країн традиційними є консерватизм, господарська інертність,
ігнорування потреб народу, синдром територіальної відокремленості. Поширена “тіньова
економіка”, яка набула значних масштабів. Головна проблема регіону – бідність. Тільки в Індії
кількість офіційно безробітних перевищує 50 млн осіб.

За особливостями продуктивних сил і рівнем економічного розвитку країни утворюють такі групи:

-найменш розвинуті країни. У них домінують патріархально-доіндустріальні й індустріальні типи

господарювання (Бангладеш, Бутан, Мальдіви, Непал);
-країни, що розвиваються. Їх продуктивні сили зосереджені переважно у галузях ВПК, легкої та
харчової промисловості (Пакистан, Шрі-Ланка). Ключовою країною з тих, що розвивається, є Індія, де
найповніше представлені патріархально-доіндустріальні, індустріальні й сучасні (з урахуванням НТР)
типи господарювання.

Різноманітність продуктивних сил у країнах доповнює строката мозаїка соціально-економічних

укладів: натуральне господарство, феодальне землеволодіння, дрібний кустарний промисел,
приватно-товарне виробництво, державне й національно-капіталістичне виробництво, іноземне
підприємництво.

Сільськогосподарське виробництво переважно дрібне і трудомістке. Рівень техніки та врожайності є

одним із найнижчих у світі. Площа господарств не перевищує одного гектару. Третина сільських
жителів не має власної землі й працює за наймом. В усіх країнах регіону сільське господарство має
рослинницький напрям. Зернові культури займають майже 50% посівної площі (пшениця, різні види
проса (джовар, баджра), ячмінь, бобові, кукурудза, на півдні рис); технічні – не більше 20%. Індія й
Шрі-Ланка є найбільшими у світі виробниками й експортерами чаю (30% світового збору) і спецій
(чорний перець, гвоздика, кардамон). Долину Гангу вважають батьківщиною цукрової тростини. За
обсягами її вирощування Індія є лідером у світі. Важливу роль в економіці відіграє вирощування
джуту, з волокон якого виготовляють мішковину, мотузки та плетені килими. За його зборами
світовими лідерами є Бангладеш та Індія. Остання –третя тютюнова країна світу. Пакистан – один з
найбільших у світі експортерів бавовни і бавовняних виробів. У Бутані значний розвиток одержало
садівництво (яблука, апельсини, ананаси).Повсюди вирощують олійні культури. Головна з них –
арахіс, поширені також сезам (кунжут), рицина, гірчиця, льон. Олію одержують і з насіння бавовнику,
кокосових горіхів. В значній кількості країни регіону експортують копру, койру, кокосову олію. Шрі-
Ланка – один із найбільших у світі виробників каучуку, який отримують з гевеї. У регіоні вирощують
всі тропічні, субтропічні, характерні для помірного поясу фрукти: манго, банани, папайю, чику,
цитрусові, ананаси. Індія відома як виробник горіхів кеш’ю і бетелю.

Тваринництво має допоміжне значення. Його розвиток стримується значною обмеженістю

пасовищ. Найчисельніше у світі поголів’я великої рогатої худоби 15% світового поголів’я
використовується насамперед як тяглова сила. Через релігійні погляди населення (індуїстам релігія
забороняє вбивати корів, а мусульманам – вживати в їжу свинину) м’ясне тваринництво не
розвинуте, обмежується розведенням кіз, овець, домашньої птиці. В Пакистані розводять також
верблюдів і віслюків.

Морське рибальство найбільш розвинуте в південних штатах Індії та Пакистану, річкове – на сході та
північному сході Індії. Для жителів багатьох районів, особливо Бенгалії, риба – один із основних
продуктів харчування.

ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ має значні внутрішні відмінності. Особливо яскраво вони виявляються в
природному середовищі і культурно-етнічних характеристиках. Диференціація в рівнях
економічного розвитку на перше місце поставила Сінгапур і Бруней. За ними йдуть Малайзія, Таїланд,
Філіппіни та Індонезія. Замикають цю ієрархію М’янма, Лаос, Камбоджа і В’єтнам. Таких результатів
економічного розвитку країни досягли за рахунок різних факторів. Наприклад, Бруней є провідним
нафтоекспортером, отримуючи понад 84% прибутків від експорту нафти. Сінгапур є потужним
регіональним і міжнародним центром торгівлі, маркетингу, послуг, фінансових операцій і розробок
новітніх технологій, найважливішим транспортним і комунікаційним вузлом Південно-Східної Азії.
Надзвичайна відсталість М’янми, Лаосу, Камбоджі і В’єтнаму пов’язана зі страшними воєнними і
соціальними катаклізмами, що мали місце в них після другої світової війни.

Сільське господарство регіону має трудо-інтенсивний споживчий характер. Для нього характерні:
низька забезпеченість земельними ресурсами при високій густоті населення, різке переважання
землеробства над тваринництвом, величезні затрати ручної праці на одиницю земельної площі,
низька товарність господарства, примітивні техніка і технологія. На островах збільшення розмірів
використання земель здійснюється за рахунок терасування гірських схилів.На континенті в умовах
субекваторіального клімату використовують штучне зрошення аби збільшити площі під повторними
посівами. У Південно-Східній Азії все ще існує підсічно-вогневе землеробство, яким займаються малі
народи і племена у віддалених гірських районах.

Тваринництво в регіоні відіграє допоміжну роль. Велику рогату худобу (волів, буйволів, корів)
використовують переважно як тяглову силу. Розводять птицю (курей, качок, гусей – на м’ясо, півнів і
перепелів – як бойових птахів, фазанів – як декоративних птахів), кіз, овець, коней – для верхової
їзди. Свинарством не займається мусульманське населення. Повсюдно поширене морське і
річкове рибальство. Прісноводну рибу розводять у будь-яких водоймах – водосховищах, ставках,
каналах і навіть на рисових полях. Таїланд експортує різноманітні види тропічних рибок, призначених
для акваріумів. Промислове значення має збирання дарів лісу: камфори, різних смол, каучуку, ротану
(пагони гнучкої пальми, які використовуються для плетіння), а також ловля змій (продаж шкір змій
дає великий прибуток, а їх м’ясо вважається у регіоні делікатесом).

Набір культур, що їх вирощують у Південно-Східній Азії, досить багатий: кукурудза, батат, маніок,
таро, арахіс, кунжут, бобові, банани, бавовник, коноплі, джут, чай, цукрова тростина, шовковиця,
кава, какао, тютюн, саго, гевея (зараз до 90% світового виробництва натурального каучуку припадає
на країни регіону), олійна і кокосова пальми, опійний мак (вирощують у районі “Золотого трикутника”
– важкодоступного регіону на межі території М’янми, Таїланду, Лаосу), різні прянощі та інше. Але при
всьому цьому різноманітті в рослинництві, як і в місцевій дієті, панує рис. Під ним зайнято до 60%
посівних площ і його їдять три рази на день, якщо це можливо. Основою
сільськогосподарського виробництва в регіоні є плантаційне господарство, в якому зайнята
більшість населення, а експорт плантаційних культур забезпечує велику частину бюджетних коштів.

Серед кустарного виробництва й народних ремесел у Південно-Східній Азії поширені

виготовлення карбованих виробів із срібла, бронзи, керамічного посуду, плетених циновок,
капелюхів, кошиків, виробів із лози і колотого бамбука, художнє різьбярство по кістці, рогу, каменю,
дерева, виробництво взуття, парасольок, дамських сумок, одягу, обробка коштовних каменів,
виготовлення знарядь праці, домашнього начиння з міді та заліза та інше. Класичним яванським
ремеслом є виготовлення різнобарвних тканин за допомогою нанесення на білу тканину складного
рисунка шаром розтопленого воску. Такі барвисті тканини (батик) місцевих ремісників користувалися
великим попитом як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Малайці та народи Індонезії
славляться будівництвом човнів і кораблів, теслярством.

3. Поселення й житло народів Західної, Південної та Південно-Східної Азії

ЗАХІДНА АЗІЯ Більшість населення Західної Азії проживає у сільських поселеннях. Однак кількість міст
у останні десятиліття швидко зростає. Вигляд поселень помітно змінюється в залежності від
природніх умов та місцевих традицій. Так, у Туреччині поселення тяжіють до морського узбережжя та
долин, в Ірані переважають поселення у передгір’ях і долинах рік, у Афганістані вони зосереджені у
гірських долинах, а на Аравійському п-ві поселення розташовуються на рівнинах і в горах.

Села в Передній Азії великі, крім гірських аулів, із безплановою забудовою кварталів. Архітектурну
забудову мають лише поселення переселенців, або населені пункти, що виникли в останні
десятиліття. Як правило, в центрі кожного великого поселення розташована базарна площа, мечеть
або церква, кавярня, чайна, адміністративні споруди. Від центру тягнуться криві, вузькі вулочки, що
обмежуються глухими стінами садиб, без вікон, з воротами і невеликими дверними проходами.

Оскільки Передня Азія небагата на воду, тому водогони побудовані лише у великих містах, а більшість
населення користується водою з каналів, де купаються тварини та перуть білизну. Сучасні споруди,
асфальтовані вулиці, електричне освітлення мають лише великі міста, але їх окраїни мало чим
відрізняються від сільських населених пунктів.
Суттєво відрізняються від осілих землеробів тимчасові та сезонні поселення кочівників, що виникають
переважно влітку. У бедуїнів Центральної Аравії такі літні табори нараховують часом кілька сотень і
навіть тисяч помешкань, що розташовуються навколо криниць чи інших джерел. Скупчення жител
родинних сімей утворюють своєрідні квартали. Намет голови кочової групи ставиться при в’їзді у
табір, щоб прибулі гості потрапляли перш за все до нього. На зиму і весну кочівники розходяться по
пасовиськах і поселяються малими групами.

У землеробського та скотарського населення типи жител різноманітні. Землероби рівнини і

передгір’я споруджують із цегли або глини прямокутні чи квадратні будівлі. Як виключення, в
Туреччині зустрічаються дерев’яні будинки, що будуються старообрядцями з Росії.

Планування жител залежить від майнового стану власників та традицій. Бідне та гірське населення
будує однокамерні житлові приміщення. Інше населення зводить багатокамерні будинки. При цьому
передня частина житла вважається чоловічою, а тилова – куди доступ закритий – жіночою. В
залежності від місцевості господарські будівлі прибудовуються до будинку або ставляться окремо.
Все господарство огорожується високою огорожею.

У середині приміщень в сільських будинках підлогу застеляють килимами, заставляють тапчанами-

ліжками, скринями з майном та невисокими меблями. У містах заможня частина населення має
сучасний інтер’єр.

Землероби та скотарі регіону користуються здебільшого глиняним та металевим посудом. Характерні

металеві та дерев’яні чайники з довгим носиком. Кочівники користуються шкіряними бурдюками для
молока і води, а страву готують у котлах.

ПІВДЕННА АЗІЯ Значна частина населення Південної Азії мешкає у сільській місцевості.
Планування поселень землеробів, типи їх осель досить різноманітний.

В Індо-Гангській рівнині переважають поселення вуличного плану, які складаються з декількох

десятків дворів. Тут поширене прямокутне житло каркасно-стовпової конструкції з глинобитними,
вальковими, кам’яними чи плетеними і обмащеними глиною стінами. Двосхилий або чотирисхилий
дах дво-трикамерного житла (у бенгальців переважно однокамерного) настеляли соломою чи
черепицею. Раджастханці обмащували стіни глиною, білили їх і розписували квітами. У бенгальців усі
житлові будови фасадом виходили у двір, а кухня і господарські будови розміщувалися збоку від
житлових.

Більшість населення гімалайської історико-етнографічної області (Непал, Бутан, північний захід Індії,
північ Пакистану) живе в селах розкиданої чи вуличної забудови та в містечках. Непальці, кашмірці,
таманги, бхотії, невари та інші будують 2–3-поверхові будинки з каменю, цегли, вальків, а кашмірці–
інколи ще й з дерева. Нижній поверх будинку завжди господарський (хліви, комори, а в непальців –
кухня, майстерня). Верхній поверх житловий. Уздовж другого поверху влаштовують дерев’яну
відкриту галерею. Дах житла високий, стрімкий, покритий черепицею, соломою чи дранкою.

Житло населення острівної частини Південної Азії (андаманці, веди, нікобарці, мальдівці, сингалита
інші) має каркасно-стовпову конструкцію з конічним дахом, який настеляють рисовою соломою,
пальмовим листям, очеретом або черепицею. Стіни хати заплітають бамбуком або лозою і
обмащують глиною. Долівку застеляють циновкою.

Інтер’єр селянського будинку складають низькі тапчани, на яких сидять і сплять, низькі різьблені
меблі: табуретки, столики. У городян поряд з національним інтер’єром присутні й предмети
європейського побуту. Міста регіону мають значний контраст у плануванні. У центрі міст
розміщуються сучасні багатоповерхові будинки, банки, установи, де мешкають заможні люди,
інтелігенція. Окраїни складаються з брудних кривих вуличок і халуп, де мешкає біднота. У містах
багато безробітних.
ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ Поселення й житла у народів Південно-Східної Азії досить різноманітні, але
мають разом з тим і багато спільного. Землероби селяться переважно повздовж берегів річок, озер,
біля морського узбережжя, а також вздовж доріг, підніжжя пагорбів. Переважають поселення
рядового, вуличного плану. Купчасті або хуторського типу, зустрічаються рідше, переважно у лісових
районах. Мешканці узбережжя водойм часто проводять все життя на воді, де вони влаштовують
поселення на плотах і човнах. У недалекому минулому були поширені укріплені поселення. Вони і
зараз ще зустрічаються у віддалених гірських районах, де ведуться міжплемінні війни. У багатьох
народів регіону, наприклад, у в’єтів, яванців, малайців, села обгороджувалися бамбуковою чи
кам’яною загорожею. Такою ж бамбуковою загорожею або живоплотом обгороджувалася кожна
селянська садиба (хата з господарськими спорудами і городом) чи кілька садиб сімейно-родинних
груп. У центрі села споруджується громадський будинок для проведення різних общинних заходів, а
також розташовуються різні адміністративні та культові споруди. Зараз громадські будинки майже не
будують, а ті, які збереглися, використовуються як готелі або музеї старожитностей.

У більшості народів Південно-Східної Азії будинки мають каркасно-стовпову конструкцію і стоять на

палях, на які настеляють підлогу, встановлюють стіни й дах. Традиція ця сформувалася у
приморському районі, де приплив і відплив заливали будинки, які стояли прямо на землі.
Матеріалом для житла слугували бамбук, розщеплені стовбури пальм. Дах зазвичай двосхилий
(зустрічався прямий, сідловидний, конічний) настелявся пальмовим листям, рисовою соломою,
дранкою, черепицею. Вздовж фасадної стіни хати прийнято будувати відкриту галерею. Вогнище
влаштовували надворі.

4. Сім’я і суспільний лад у народів Західної, Південної та Південно-Східної Азії

ЗАХІДНА АЗІЯ Сім’я і соціальні відносини у багатьох народів Західної Азії ґрунтуються на нормах
релігійного і звичаєвого права. Мусульманське право – шаріат допускає полігамію. Поширеним, як у
селах, так і містах залишається шлюб-купівля нареченої із виплатою калиму. Для мусульман найбільш
бажаним є шлюб між двоюрідними родичами по чоловічій лінії. У кочівників забороняється вступати
у шлюб за межами племені.

Соціальне становище жінок у більшості мусульманського населення Передньої Азії нерівноправне. За

виключенням найбільш прогресивних верств населення розвинених країн регіону, жінка продовжує
вважатися власністю чоловіка і сім’ї, і по відношенню до неї діють патріархальні порядки.

Суспільні стосунки народів Передньої Азії в наш час знаходяться на різних рівнях. У передових
державах (Туреччина, Ізраїль) проводяться реформи соціального характеру, однак в окремих
державах Аравійського пів-ва продовжують побутувати феодальні відносини, що активно
підтримуються релігією. Особливо стійкі патріархальні відносини в областях, де проживають
кочівники.

У багатьох місцевостях, у зв’язку з ірригаційною формою землеробства, зберігаються общинні

відносини, що поступово витісняються ринковими. Найбільш розвинені ринкові відносини в Ізраїлі.
Серед землеробського населення цієї держави поширена своєрідна форма сільськогосподарських
виробничих об’єднань – кібуц.

Своєрідні суспільні відносини існують у кочівників, оскільки будуються за общинно-племінним

принципом (вождь, рада старійшин). У державах регіону племенна форма організації зберігається у
бедуїнів, юрюків, туркмен, курдів. Продовжують існувати також такі патріархальні традиції як кровна
помста, племінна допомога, общинна демократія.

ПІВДЕННА АЗІЯ Для суспільних відносин населення Південної Азії характерне збереження кастового
поділу та сільської і сімейної общини. Сільська община зберігала традиції колективного
землеволодіння, землекористування і самоврядування до середини ХХ ст., а окремі з її традицій
функціонують і нині. Касти мають дуже складне походження. Одні з них походять від
давньоіндійських варн, інші – мають етнічне, а треті – професійне походження. Кастову
систему освятив індуїзм, а тому вона упродовж тисячоліть залишалася основою індійського
суспільства. Нині налічується кілька тисяч каст. Усі вони ендогамні. Крім них, існують ще
“недоторкані” – позакастове населення, яке стояло на найнижчому щаблі соціальної драбини. У
Конституції Індії та інших держав кастові обмеження заборонені, але у дійсності кастова система ще й
досі сильна. Так, до сих пір шлюби укладаються згідно кастовим звичаям в середині касти. Шлюби
між представниками різних каст досить рідкі. Спілкування членів різних каст між собою обмежене.

Сім’я та сімейно-шлюбні відносини відрізняються в Південній Азії залежно від рівня соціально-
економічного розвитку тієї чи іншої групи населення, а також приналежності до індуської,
мусульманської чи іншої релігії.

У минулому сім’ї були великими патріархальними. У наш час переважають малі, зрідка великі
моногамні патріархальні сім’ї. При цьому у мусульман вони будуються за нормами духовного права
–шаріату, який допускає полігамію. Але багатоженство поширене тільки серед певних верств
населення: торговців, лихварів, підприємців. В окремих етносів Південної Азії ще збереглося
чимало пережитків матріархату: матрилінійне ведення спорідненості (у ладакхів), матрилокальність
до народження першої дитини (у гурунгів), материнський родовий поділ (у бхотіїв), поліандрія (у
ладакхів, шерпів та інших).

В індуській сім’ї до сьогодення досить сильні традиції, які впливають на суспільні відносини. Склад
малої сім’ї рідко обмежується подружньою парою і її дітьми. Традиції великої сім’ї виявляються у
міцності сімейних зв’язків, у відносинах між поколіннями, повазі до старших (так, молодший не має
права сісти при старшому без його запрошення), у сімейній взаємодопомозі у тяжку хвилину та інші.
Часто двоюрідні і навіть троюрідні брати і сестри у сім’ї займають рівне становище з рідними.
Святкові події у житті того чи іншого члена сім’ї, як правило, відзначають загальним збором родичів.

Згідно давнім традиціям, записаним у брахманських кодексах, жінка була позбавлена яких би то
не було громадських прав і все життя повинна була залишатися під владою чоловіка: до шлюбу під
владою батька, у заміжжі – чоловіка, а в старості – під опікою сина. Донедавна дівчат видавали заміж
у віці 10–12 років, а то і 6–8 років, а заручини відбувалися у 2–4 роки. Був час, коли серед
представників вищих каст, вдова повинна була здійснити обряд “саті”, тобто піддати себе
добровільному спаленню на погребальному кострі разом з тілом чоловіка.

Шлюб у народів регіону розглядається як важлива подія у житті кожної людини. Це не тільки
соціальна, релігійна необхідність, а й святий обов’язок особи. Неодружених навіть зневажали. Вступ
до шлюбу переслідував три основні мети: виконання релігійного обов’язку завдяки домашнім
жертвоприношенням, народження дітей, що забезпечувало щасливе потойбічне життя батькові та
його предкам, а також продовження роду й сексуальну насолоду.

Законом встановлений мінімальний шлюбний вік: для чоловіків – 18 років, для жінок – 15. Шлюби
організуються, як правило, батьками молодих. І до сих пір існують випадки, коли молоді навіть не
знають один одного до весілля. Шлюби проти волі батьків є рідкісним явищем. Від такої шлюбної
пари відвертаються не тільки родичі, а й члени даної касти.

Сватання в індусів, зазвичай, починала сторона нареченої. Посередником у цій справі виступала
заміжня родичка, вдова, друг сім’ї, існують і професійні свати. Сприятливими для весілля
вважаються місяці – лютий, березень, квітень. Важливу роль для долі майбутньої сім’ї відігравав
гороскоп молодих. Якщо консультація астролога для шлюбної пари була невтішна, то весілля могло й
не відбутися.

Саме весілля відбувається, як правило, увечері – і обов’язково в будинку нареченої. Це досить

дорогий захід, який, в основному, лягає на плечі родичів нареченої. За дівчину заведено давати
велике придане (сарі, прикраси, кухонне начиння), батьки молодої повинні забезпечити житлом,
їжею гостей, що запрошені на весілля (їх може бути 700–800 осіб). Крім того, батьки молодих
намагаються перевершити один одного й блиснути щедрістю й багатством. Розлучення в Індії
вважається ганьбою, тому вони є рідкісними.

Сім’ї у народів регіону є багатодітними. Перевага у народженні надавалася хлопчикам. Мати

сина – означало мати помічника, опору в старості, спадкоємця майна, що будуть належним чином
здійснені поховальні й поминальні обряди (жінка в індусів не мала права здійснювати ці обряди).

ПІВДЕННО-СХІДНА АЗІЯ Відмінність у рівнях соціально-економічного розвитку народів Південно-

Східної Азії позначалася на різноманітті у формах сімейно-шлюбних і соціальних відносин. У
мисливців-збирачів побутують парні сім’ї й багато архаїчних звичаїв у сімейно-шлюбних відносинах.
Для більш розвинутих народів донедавна було характерним збереження традицій родових общин і
великих сімей головним чином у патріархальній, але, як виключення, і в матрилокальній формі
(наприклад, у мінангкабау).

Зазначені вище архаїчні форми сім’ї повсюди змінилися моногамними сім’ями. На сімейно-шлюбні
відносини більшої частини народів Південно-Східної Азії сильний вплив мали релігійні традиції: в
Індокитаї – буддійські, в Індонезії і на Малаккському півострові – мусульманські, на Філіппінах –
християнські. Так, в областях, де отримав поширення іслам, існує полігамія, викупний шлюб, перевага
надається шлюбу з дочкою брата матері або між троюрідними кузенами. Але у яванців, сунда,
малайців, хоча за державним і релігійним законом дозволяється багатоженство, переважає
одношлюбність. Чоловіки і жінки в шлюбі рівноправні. Весілля влаштовують у домі нареченої,
причому більшу частину розходів несуть її батьки.

Розлучення досить часті і нескладні для чоловіків – треба тричі промовити встановлену ісламом
формулу талак. Потім розлучення повинне бути зареєстроване у імама, після чого чоловік може
вступати у шлюб у любий час, а жінка – через сто днів. дочка (це так званий матрилінійний мінорат). В
останній час землю успадковують тільки сини.

У минулому у мотичних землеробів, а в наші дні у частини мисливців і збирачів тропічних лісів
Південно-Східної Азії зберігаються елементи первіснообщинних відносин. У мотичних землеробів
вже з початку ХХ ст. общинні відносини стали інтенсивно розпадатися під впливом соціальної й
майнової диференціації. Так, основноютрадиційною соціальною організацією філіппінців була
сусідська (сільська) община, що складалася з окремих малих та нероздільних сімей. На чолі общини
стояв спадковий староста.