Тема 5

Етнонаціональні аспекти країнознавчих досліджень

1.Різні типи етнічних спільнот у країнах світу. Поняття «етнос», «нація», «національна
меншина», «народ».

Історично формування етнічних спільнот можна відраховувати від моменту розпаду первісного
людського стада. Спочатку виникає рід - група людей, які об'єднані кровною спорідненістю. Члени
роду усвідомлювали свою спорідненість і носили загальне родове ім'я. Рід включав в себе кілька
або багато сімей.

Появі роду сприяло виникнення первісної общини, економічною основою якої була громадська
власність. Можна сказати, що рід виступає як найперша виробнича, соціальна і етнічна група
людей, об'єднана в одне ціле спільною трудовою діяльністю, спільною мовою, спільними
релігійними і міфологічними віруваннями, звичаями.

Кілька родів могли об'єднуватися в клани - родові союзи. Єдність кланів грунтувалась на вірі в
спільність походження.

Кілька кланів могли скласти плем'я. Основу єдності племені складають кровно-родинні зв'язки;
крім того, плем'я проживає на певній території, у його членів спільну мову або діалект, свої звичаї і
культ, спільна господарська діяльність.Поява племені пояснюється необхідністю насамперед
збереження та захисту середовища проживання.

Народності починають складатися з племен після появи перших держав. Для народності
характерні територіальна спільність, об'єднана господарська та культурна діяльність, а також
єдина мова. Належність до народності визначається вже не тільки кровно-родинними зв'язками.

Приклади сучасних типів:

 Плем’я( племена Бразилії, Плем’я Мурсі Ефіопія, Папуаси(Нова Гвінея),Масаї східна

Африка, Догони західна Африка, Ненці Сибір, Хімба Намібія)

 Народність(форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і

формується на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття,
консолідації різних племен або етносів завдяки створенню
єдиної мови, культури, традицій, обрядів[)

 Нація((швейцарці, бельгійці, фіни, канадці, індійці)

Нація - вища форма соціально-етнічної спільності. Об'єднання людей за національною ознакою

створює найкращі передумови для проживання людей, організації виробничо-економічного,
соціально-політичного і культурного життя. Спільність економічного життя, єдина мова, спільна
територія, деякі особливості психічного складу людей, які проявляються у специфічних рисах
культури. Можна сказати, що нація - це колектив людей, що має власну назву, свою історичну
територію, спільні міфи та історичну пам'ять, спільну масову громадянську культуру, спільну
економіку і єдині юридичні права та обов'язки для всіх його членів.

Приблизно 300 або 800

Етнос- стійка міжпоколінна спільність людей, яка історично склалася на певній території, що має не
тільки спільні риси, але й відносно стабільні риси культури і психіки, а також усвідомлення своєї
єдності та відмінності від інших подібних утворен(самосвідомість). Етноси не існують в
історичному часі безперервно вони створюються, розвиваються, занепадають та зникають. Етноси
є усталеними спільнотами людей, що складаються в процесі природно- історичного розвитку.

3500-4000 етносів

Народ- часто поняття етнос і народ ототожнють. У 20 столітті у наслідок зростання однорідності
індустріальних суспільств слово народ набуло універсального значення. Його почали
використовувати для означення громадян однієї країни, незалежно від їх етнічного походження.
Український народ=населення України.

Націонáльні менш́ини — національною меншиною вважається фізичний масив (група)

людей некорінного етнічного статусу, які живуть у сучасному для себе етносередовищі.
Національна меншина включає осіб, які мають громадянство і, за визначенням, не відіграють
провідної ролі в суспільств. Найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдовани,
болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, роми та ін.

2.Типи держав за етнонаціональною структурою населення (типологія за різними авторами).

Моноетнічні та поліетнічні держави на різних континентах.

 Моноетнічні держави-в їх основі лежать етнічна територія одного етносу за незначної

частки етнічних меншин і малих корінних народів. Прикладами є Ісландія, Ірландія,
Норвегія, Португалія, Швеція, Угорщина.
 Переважно моноетнічні-ареал розселення етносу займає 80 відсотків території. Частка
державотворчого етносу становить понад 65 відсотків населення, а розселення етнічних
меншин має малокомпактний характер. Приклади: Білорусь, Молдова, Румунія,
Словаччина, Туреччина, Україна, Фінляндія,Франція)
 Двоетнічні-наявність двох домінуючих етносів. Бельгія,Кіпр.
 Поліетнічні держави з переважанням одного з етносів(Велика британія, Іспанія, Китай,
Македонія, Росія).
 Поліетнічні держави за відсутності переважання одного з них( Афганістан, Індія,
Індонезія, Нігерія)

 Поліетнічні держави колонізаційного типу з великою кількістю аборигенів(Болівія,

Венесуелла, Еквадор, Колумбія, Мексика, Перу)
 Поліетнічні держави колонізаційного типу з невеликою часткою аборигенів(Австралія,
Аргентина, Канада, Нова Зеландія, США).

Прикладами моноетнічних держав можуть слугувати Японія, Вірменія, Албанія, Південна

Корея, Північна Корея тощо. Фактично моноетнічною є найбільша країна світу — КНР, де титульна
нація ханьці становлять понад 90 % населення. Моноетнічними державами були більшість
європейських країн у другій половині XX століття: Німеччина (як ФРН та
і НДР), Франція, Італія, Данія, Португалія, Польща, Угорщина, Швеція, Україна тощо[2]. Однак,
зважаючи на ріст чисельності іммігрантів, деякі з них на початку XXI століття поступово втрачають
свій національний характер. Мононаціональні держави бувають декількох типів, причому деякі з
них можуть як вважатися, так і не вважатися мононаціональними. Супротивники самого поняття
національної держави іноді спекулюють на тому факті, що в більшості країн світу можна знайти
представників десятків, а то й сотень національностей. Утім, наявність груп з кількох десятків чи
навіть сотень осіб якоїсь екзотичної національності, які не справляють практично жодного впливу
на країну загалом, навряд чи дозволяє говорити про її багатонаціональність.

3. Мовна (лінгвістична) класифікація етносів. Мовна структура населення і мовні проблеми

окремих держав

Оскільки етноси і мови часто збігаються, мовна класифікація є однією з основ виділення етнічних
спільностей і встановлення їх походження. Ця система використовує генеалогічну шкалу мов, за
якою вони об’єднуються в сім’ї за ознакою спорідненості, що встановлюється при порівнянні
словникового фонду та граматики. Мовні сім’ї поділяють на групи та підгрупи. Найпоширеніша у
світі індоєвропейська мовна сім’я.

До основних мовних сімей світу належать:

 дравідійська (Азія, Європа);

 алтайська (Азія, Східна Європа);

 нігеро-кордофанська (Африка);

 ніло-сахарська (Африка);

 китайсько-тибетська (Азія);

 тайська (Азія);

 австроазійська (Азія);

 австронезійська, папуаська (Азія, Австралія, Океанія);

 індіанська (Америка).

 Індоєвропейська

Структура індоєвропейської мовної сім’ї

1) слов’янська група(росіяни, українці, білоруси, поляки, чехи, словаки, серби, хорвати, чорногорці,
словенці, македонці, болгари. Генетично із слов’янською групою пов’язана балтійська група, до
якої належать литовці і латиші.)

2) германська група(австрійці, німці, германо-швейцарці, голландці, фламандці, люксембуржці,

ельзасці, а також народи, які спілкуються англійською мовою (англійці та шотландці)

3) романська група(італійці, французи, швейцарці, іспанці, португальці, менш чисельні: італо- та

франкошвейцарці, корсиканці, валлони, каталонці, галісійці, румуни, молдавани.)

4) індоарійська група 5) кельтська група 6) албанська група 7) грецька група.

Азія:
Азійські народи говорять мовами 18 сімей. Це найстрокатіший в етнічному розумінні регіон світу.
Найчисленніші мовні сім’ї Азії: китайсько-тибетська (Східна Азія), індоєвропейська (північна
частина Південної Азії, Іран, Афганістан), австронезійська (Індокитай); численні, але досить
ізольовані мовні групи, яким надається статус сімей, — це японці та корейці.

Африка:

Етнолінгвістичний склад населення Африки також досить складний, він налічує близько 300-500
етносів. Майже половина населення континенту належить до нігеро-кордофанської сім’ї, більш як
третина — до афроазійської, ще частина — до ніло-сахарської, койсанської сімей і лише 1 %
населення спілкується мовами індоєвропейської сім’ї.

На історію формування етнічного складу населення Африки вплинули масові переселення народів
УІІ — ХІ ст. та в епоху середньовіччя. Колоніальний режим загальмував розвиток народів цього
материка. Після здобуття країнами Африки політичної незалежності в їх етнокультурному розвитку
розпочався новий етап міжетнічної інтеграції не тільки споріднених народів, а й народів, які
різняться за мовою, культурою, рівнем соціально-економічного розвитку. В Африці можна зустріти
всі види етнічних спільностей від багатомільйонних націй (єгиптяни, алжирці, марокканці) до
невеликих кочових племен, які й нині мають родовий устрій. Сучасні африканці дедалі частіше
називають себе не за належністю до певної етнічної спільності, а за назвою своєї держави —
нігерійцями, конголезцями тощо.

Америка:

На сьогодні більшість країн Америки багатонаціональні. Більш ніж 100 народів розселені в США та
Бразилії, понад 50 — у Канаді, Мексиці та Аргентині, понад 25 — у Чилі, Колумбії, Перу, Болівії,
Венесуелі.

Досить строкатий лінгвістичний склад Американського континенту. Народи Північної і Центральної

Америки спілкуються мовами 14 мовних сімей, а Південної — мовами 4 мовних сімей.

Переважна частина населення говорить мовами романської та германської груп індоєвропейської

сім’ї (87 %).

Австралія та Океанія:

Сучасне населення Австралії та Океанії становлять дві групи: аборигени та нащадки вихідців з
Європи. Усього народи Австралії та Океанії спілкуються мовами 5 мовних сімей: індоєвропейської,
австронезійської, мов папуаських народів, австралійських (аборигенних) народів та окремої
мовної групи — японців.

Народи австронезійської мовної сім’ї в історико-культурному відношенні поділяють на

полінезійців (Схід і Південь Океанії), меланезійців (від о. Нова Гвінея до островів Фіджи) та
мікронезійців (Марсіанські, Каролінські та Маршаллові острови).

4. Міжетнічні відносини у зарубіжних державах. Етнічні конфлікти в окремих державах і

регіонах (причини, наслідки)

Міжетнічні відносини – взаємодія етнічних спільнот у різних сферах суспільного життя (політичній,
економічній, культурній, соціальній, освітній та ін.)

У останні десятиріччя спостерігається глобальний підйом національних рухів, ідеологій, що

супроводжується у багатьох випадках великим загостренням міжетнічних суперечностей, які
розв’язуються час від часу глобальними конфліктами. Особливе занепокоєння викликає
загострення міжетнічних відносин у багатьох державах посткомуністичного простору.

У найбільш широкому плані міжнаціональні суперечності виникають внаслідок нерівномірного

розподілу між етносами усієї суми матеріальних благ та ресурсів, які має конкретна соціальна
система, й нерівності їх політичного, економічного, культурного та інших статусів

Ірано-Іракська війна

Причини конфлікту Іран і Ірак межують на великій ділянці суші - від Туреччини до Перської затоки.
На півдні ця лінія проходить по річці Шатт-ель-Араб, яка утворюється від злиття двох інших
великих водних артерій - Тигру і Євфрату.На початку XX століття Ірак був частиною Османської
імперії. Після її розпаду через поразки у Першій світовій війні утворилася арабська республіка, яка
уклала з Іраном договір, згідно з яким межа між ними повинна проходити по лівому березі
важливою річки. У 1975 році з'явилася домовленість про перенесення кордону на середину русла.
-Причина:прикордонна суперечка.

Події конфлікту -22 вересня1980р.

-вторгнення Іраку; -1981

- Перехід ініціативи до Ірану;

-1982-Іранський контрнаступ;

-1983- Стратегічний глухий кут;

-1984- Танкерна війна в Перській затоці;

-1985-1986: наступи і контрнаступи;

-1987-1988: на шляху до припинення вогню;

-20 серпня 1988 мир було відновлено.

Врегулювання конфлікту Ірано-іракська війна закінчилась у 1988 році після втручання ООН і через
нездатність знесиленого війною Ірану її продовжувати.

Арабо-ізраїльський конфлікт

1947 р. – рішення ООН щодо розподілу території Палестини на арабську та єврейську частину

1948 р. – проголошення Ізраїлем незалежності

1948-1949 рр. – арабо-ізраїльська війна

5-10 червня1967 р. – Шестиденна війна між Ізраїлем і арабськими державами (Єгиптом, Сирією,
Йорданією, Іраком, Алжиром)

Під час війни 1967 р. Ізраїль окупував Східний Єрусалим і Західний берег, більшу частину
Сирійських Голанських висот, сектор Газа та Єгипетський півострів Синай.

Більшість палестинських біженців та їхніх нащадків проживає в секторі Газа та на Західному березі,
а також у сусідніх Йорданії, Сирії та Лівані.

…
На сучасному етапі рівень міжетнічного протистояння

досить високий між Ізраїлем та палестинцями, які проживають у Східному Єрусалимі, Газі та на
Західному березі.

Тиграй

17 липня озброєні підрозділи Народного фронту визволення Тиграю (НФВТ) покинули межі
рідного регіону, де вони восени 2020 року підняли сепаратистське повстання та почали військові
операції в сусідньому регіоні Афар. За наявною інформацією, бойовики захопили три афарські
райони, через що понад 54 тисячі місцевих жителів, боячись фізичної розправи, покинули свої
будинки.

Солдати Народного фронту визволення Тиграю

У НФВТ причиною проведення операції називають необхідність захистити Тиграй від введення
додаткових сил уряду, які направляються з регіону Амхара. Більш амбітне завдання полягає у
формуванні загрози транспортній логістиці всієї Ефіопії – все робиться для того, щоб відрізати
доступ до Джибуті, через порт якої здійснюється значна частина ефіопського експорту та імпорту.
Це прекрасний козир для тиску на уряд Абія Ахмеда – сепаратистам потрібно, щоб він визнав свою
нездатність контролювати ситуацію в Тиграї.

Карабаський конфлікт

Етнічний конфлікт між вірменами та азербайджанцями, котрий переріс у війну з 1988 р. по 12

травня 1994 р., переважно за контроль над Нагірним Карабахом. Військові сутички не
припинилися і після підписання перемир'я[2.

12 липня 2020 на кордоні Азербайджану та Вірменії почалися нові бойові дії, зафіксовано жертви з
обох боків. Азербайджан звинувачує підрозділи вірменських військових в артилерійському
обстрілі. Вірменія стверджує, що група азербайджанських солдатів намагалася перетнути кордон
на позашляховику, але повернулася на свої позиції після попередження[29]. 16 липня Азербайджан
пригрозив Вірменії ракетним ударом по Мецаморській АЕС у випадку, якщо Вірменія вдарить по
стратегічних об'єктах Азербайджану[30]. Генсек ООН Стефан Дюжаррік заявив, що
повномасштабний конфлікт між Вірменією і Азербайджаном загрожує повномасштабною
катастрофою[31].

5. Особливості етнополітики окремих держав з метою регулювання міжетнічних відносин.

Політика мультикультуралізму

Проблема культурної багатоманітності часто породжує непрості виклики. Важливість цієї

проблеми засвідчує і звіт Програми розвитку ООН (PNUD), у якому зазначається, що близько
мільярда осіб (кожен сьомий житель Землі) належать до групи, яка в тій чи іншій формі стає
жертвою за етнічною, расовою, релігійною чи, ширше, за „культурною” ознакою [1]. Одним із
шляхів подолання напруги в полікультурних країнах та варіантів активізації процесу
демократизації чимало філософів, політологів, правознавців вважають мультикультуралізм, який
„розуміється не тільки як терпимість стосовно культурного розмаїття, але і як вимога
законодавчого визнання прав расових, релігійних і культурних груп
Однією з країн-першопрохідців мультикультуралізму вважають Індію. Саме в її конституції (1950
р.) було зроблено спробу врахувати культурне розмаїття та внести в основний закон норми
західної демократії. В Індії визнається мовне розмаїття через надання хінді статусу офіційної мови
поряд з англійською, а також надання офіційності півтора десятку інших мов в окремих штатах. У
школах викладання здійснюється трьома мовами: хінді, англійською та офіційною мовою штату.
Визнається також поліконфесійність населення. Держава намагається дотримуватися навіть
юридичного плюралізму [21, с. 98 - 125].

У Малайзії вже протягом тридцяти років практикується позитивна дискримінація. 1969 року уряд
законодавчо встановив для малайців квоти у сфері комерційного ліцензування та володіння
капіталом, передбачив для них спеціальні кредити й соціальну допомогу, аби економічно підняти
до рівня „китайської меншини все населення”.

Мультикультуралізм в США сприйняли з ентузіазмом представники всіх меншин – вони зрозуміли

його як культурний плюралізм. Але на початку 1990-х років США й Канада зустрілися з феноменом
реактивного мультикультуралізму. Його носії – етнічні й культурні меншини. Якщо раніше їх члени
прагнули злитися з більшістю, то тепер наполягають на своїй „інакшості”.

Уряд Канади 1971 року проголосив мультикультуралізм офіційною ідеологією. На відміну від США,
в Канаді ніколи не була популярною ідея єдиної нації. Канада завжди була державою
плюралістичною в етнічному та лінгвістичному розумінні. В основу мультикультуралізму тут
закладено, перш за все, демографічні фактори. Цікаво, що нині 79 % канадців вважають
мультикультуралізм необхідною умовою єдності держави

Швеція офіційно прийняла мультикультуралізм 1975 року, що проявилося у трьох законодавчо

закріплених принципах: однаковий рівень життя для груп меншин та іншого населення країни;
вільний вибір між етнічною ідентичністю і шведською культурною ідентичністю; партнерство, що
означає забезпечення таких взаємовідносин у професійній сфері, які дозолили б кожній особі
користуватися привілеями, які надає спільна робота