Міністерство освіти і науки України

Державний університет «Одеська політехніка»

Навчально-науковий дистанційної та заочної освіти
Кафедра культурології, мистецтвознавства та філософії культури

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни: Етнокультурологія

Виконав студент групи ЗІК-191

Люшненко Валерія

Перевірила:

Доц. Овчаренко Т.С.

Одеса-2022
 1. Принципові відмінності Західного й Східного типів культур.
Характерні риси й особливості двох типів культур з погляду різних наукових
підходів

Розподіл культур на східні та західні фіксує не тільки їх територіальне

розташування, а й характеристику методів і способів пізнання світу, ціннісної
орієнтації, основних світоглядних установок, суспільно-економічних і політичних
структур. "Захід" має на увазі європейську та американську культуру, "Схід" -
країни Центральної, Південно-Східної Азії, Близького Сходу, Північної Африки.
Західний тип культури - це особливий тип цивілізаційного і культурного
розвитку, який сформувався в Європі в XV-XVII ст. Західний тип вперше
з'являється в Стародавній Греції близько 3000 років тому. Західна культура
орієнтована на цінності технологічного розвитку, динамічний спосіб життя,
вдосконалення культури і суспільства.
Різновиди західних культур: європейсько-християнська (заснована на релігійних
цінностях і практиці християнства), американська (заснована на цінностях і
практиці суспільного і індивідуального успіху, пов'язана з релігією і практикою
протестантизму).
Її характерні риси - це швидка зміна техніки і технологій, завдяки застосуванню
науки. Результатом чого є науково-технічні революції, що змінюють ставлення
людини до природи і його місце в системі виробництва. Це призводить до
швидкого формування і зміні нового типу особистості.
Характерні особливості західного типу культур:
1) практична орієнтація культур;
2) їх раціональність заснована на об'єктивному пізнанні світу і влади права;
3) вони використовують особистісний спосіб передачі цінностей і норм культури.
У підставі культури західного типу лежить християнство - одна зі світових
релігій. Християнська віра об'єднувала Європу «знизу»: формувала свого роду
«загальноєвропейську свідомість», потроху витісняла різнорідні міфології,

2
замінюючи їх єдиним впорядкованим світоглядом, що також сприяло
формуванню єдиної культури.
Західний тип культури, починаючи з перших його епох, характеризується
твердженнями антропоцентризму - людина сприймається як центр світобудови.
Західний тип культури заклав нові засади розуміння історичного процесу. Нове
сприйняття світу утвердило раціоналізм як основу правильного мислення, яке має
покладатися лише на тверді основи людського розуму. Важливим чинником
західної цивілізації був індивідуалізм. Він був протилежним середньовічній ідеї
соборності як органічно сприйнятої єдності людства. Відтепер особистість
сприймається як основа всього того, що необхідне для нормального розвитку
культури.
На Сході нове не відкидає і не руйнує старе й традиційне, а органічно
вписується в нього. Західна культура націлена зовні, тоді як для східної
характерна заглибленість у внутрішній світ людини. Багато східних мислителів
були переконані в тому, що удосконалити світ можна лише знайшовши цілісність
і гармонію в самому собі. Якщо західна культура пішла шляхом створення
техніки і технологій, опосередковуючи відносини з природою, то для східної
культури характерно прагнення до гармонії з природою, розвиток природним
чином. Східні цивілізації давніші: вони виникли в IV-II тисячолітті до н.е. Вчені
ХІХ століття відкрили нові території східної культури – Індія, Індонезія.
З'ясовано, що східні цивілізації давніші за європейські. Західну культуру
представляють країни Європи та Америка, східну – Азіатські країни. Саме зі
Сходу виникла прабатьківщина людини, завдяки чому вона розпочала своє
поступове розселення по всьому світу. У цьому сенсі східна культура визнається
головною.
У цьому типі культури дві основні складові – релігія та культура, майже
збігаються. Цей с комплекс поєднує у собі свої унікальні таємні уявлення, і навіть
вірування, сакральні дійства, і навіть набір етичних норм, моралі, правопорядку.
Ці константи регулюють відносини віруючих.

3
 Перший тип східної культури – це конфуціансько-даосистська культура. Вона
виникла в Китаї, в його основній китайській етнічній спільноті.

На першому місці вшановується найвища чеснота, а також владна ієрархія та

етика. Релігія у східній культурі канонізована – усі поклоняються Аллаху, його
авторитет непорушний.
Другий вид східної культури – це індобуддійський тип. Ця релігія, на відміну від
попередньої, зливає в одне ціле релігію і філософію. В основі вчення Будди
лежить поняття про норми поведінки людини.
Наступний тип східної культури – ісламський тип. Цей тип виник нещодавно.
Для нього характерна не така розгалужена теїстична структура – ісламісти вірять
лише в одного бога, в Аллаха. У цій культурі на висоті стоїть культ вчинків
людини. За віруванням ісламістів, тільки віруюча людина заслуговує на
блаженство в раю.
Отже, всім типам східної культури відповідають такі параметри:
- стійкість, тому вона розвивається рівномірніше, без ривків;
- тісний зв'язок із природою, відчуття світобудови;
- східні люди – прихильники традицій;
- трепетне ставлення до релігії.

Принципові відмінності між Західною та Східною типами культури можна

простежити за такими основними позиціями:

Західний тип культури Східний тип культури

1. Антропоцентрізм; 1. Теоцентрізм;
2. Істинно лише те, що підвладне 2. Істина - саме буття, а тому не
розуму та волі людини; залежить від розуму і волі людини;
3. Є щось принципово не пізноване;
3. Пізнаванність світу безмежна;
4. Орієнтація на зміну власної пріроди;
4.Орієнтація на зміну навколишнього 5. Інтравертність;
світу; 6. Поняття боргу;
5. Екстравертність; 7. Коллектівізм;
6. Поняття свободи; 8.Тоталітарізм.
7. Індівідуалізм;
4
8.Демократія.

2. Взаємозв’язок між етнічною - народною – традиційною – національною

культурою

Важливим для побудови культурної типології є визначення понять "етнічна" та

"національна" культура. Ці поняття часто використовуються як синоніми. Однак у
культурології вони мають різний зміст.
Етнічна (народна) культура - це культура людей, пов'язаних між собою
спільністю походження та спільно здійснюваної господарської діяльністі.
Етнічна культура охоплює переважно сферу побуту, звичаї, особливості одягу,
народних промислів, фольклору. Кожен народ має свої етнічні символи: кімоно -
у японців, спідниця в клітинку - у шотландців, рушник - в українців. В етнічній
культурі панує сила традиції, звички, звичаїв, що передаються з покоління до
покоління на сімейному чи сусідському рівні.
Характерними особливостями етнічної культури є опора на традицію та чітке
дотримання прийнятим життєвим зразкам у сфері поведінки, мислення тощо.
Таким чином, проявляється прагнення до консервації та культивування усталених
традицій.
Елементи народної культури - це обряди, звичаї, міфи, повір'я, легенди,
фольклор , що зберігаються і передаються у межах цієї культури у вигляді
природних здібностей кожної людини - його пам'яті, мовлення і живої мови,
природного музичного вуха, органічної пластики. Етнічну культуру можна
уподібнити певною мірою натурального (але тільки духовного) господарства, що
має безпосередньо колективний, общинно-груповий характер. Вона є
самодостатньою, знаходиться на повному забезпеченні. Етнічна культура
позбавлена авторства, вона анонімна. Ніхто не знає, кому належить авторство
давніх міфів і творів усної народної творчості, що дійшли до нас. Етнічна

5
культура дедалі більше переселяється до музеїв. Від етнічної слід відрізняти
національну культуру.
Національна культура поєднує людей, які живуть на великих просторах і
необов'язково пов'язані один з одним кровнородинними відносинами. Умовою
існування національної культури є писемність. Саме за допомогою писемності,
ідеї та символи, необхідні для національного об'єднання людей, набувають
можливості широкого поширення серед грамотної частини населення. Письмова
культура як би протистоїть стихії живої розмовної мови з її місцевими діалектами
та семантичними відмінностями. Про виникнення національної культури ми
судимо насамперед за фактом народження писемної мови та національної
літератури. За допомогою писемності спільні для всієї нації ідеї
розповсюджуються серед населення. Носіями такої культури стають освічені
верстви суспільства. Національна культура позбавлена, як правило, культового
характеру та є продуктом переважно індивідуальної творчості. Національна
культура створюється не етносом загалом, а освіченою частиною суспільства –
письменниками, художниками, філософами, вченими. Внутрішня організація та
структура національної культури набагато складніша, ніж у етнічної культури.
Національна культура включає поряд з традиційно-побутовою й професійну
культуру, поряд зі звичайними має і спеціалізовані галузі культури (література,
філософія, наука, право та ін.).
Нація – освіта вищого порядку, ніж етнос. У ній досягається набагато вища
щільність комунікацій. Саме посилення інтенсивності комунікацій призводить до
формування спільної національної мови, що поширюється як художньою
літературою, так і школами та академіями, словниками та енциклопедіями. Мова
стає найважливішим засобом національної інтеграції культури.
Відносини між етнічною та національною культурою дуже складні та
суперечливі. Етнічна культура є джерелом народної мови, сюжетів, образів
мистецтва. Але етнічна культура консервативна, їй чужі зміни, тоді як
національна культура постійно перебуває у русі. І чим більше відкрита

6
національна культура для зв'язку, діалогу з іншими культурами, тим вона
багатша та вище розвинена.
Отже, національна культура будується на фундаменті писемної культури, тоді
як етнічна культура може бути цілком безписьменною, наприклад, культура
відсталих племен, що збереглися донині. Але та й інша культура по відношенню
до всіх інших видів культури на даній території має називатися домінуючою. Ось
чому національна культура вивчається переважно філологією, що має справу з
пам'ятниками писемності, а етнічна культура - етнографією та антропологією, що
мають справу насамперед із дописьмовою літературою.
Народна культура – це традиційна культура, створена невідомими та
непрофесійними авторами. Її суб'єктом є народ - колективна особистість, що має
єдину систему цінностей і єдину для всіх "життєву програму поведінки". У творах
народного характеру демонструється особливий, унікальний національний досвід,
розкриваються менталітет, норми та цінності моралі, моральності, релігії. Завдяки
існуючим традиціям народна культура передається у безграмотній формі від
одного покоління до іншого.
Традиційна народна культура виступає як регулятор усіх аспектів
життєдіяльності громади, визначаючи спосіб життя громади та специфіку
соціальних взаємовідносин її членів, форми господарської діяльності, звичаї,
обряди, тип сімейних відносин, особливості виховання дітей, характер житла,
освоєння навколишнього простору, тип одягу, харчування, відносини з природою,
світом, переказами, віруваннями, повір'ями, знаннями, мовою, фольклором як
знаково-символічним виразом традиції — всі ці прояви.
Відмінна риса народної культури – відсутність автора. Її автором вважається
народ. Оскільки така культура має переважно усну форму, народною культурою
можна як казки, легенди, танці, а й анекдоти, билини, рецепти національних
страв. Для народної культури характерна унікальність. Вона виникає з
урахуванням специфіки минулого історичного періоду населення, своєрідності
природного світу, клімату, географічного розташування та менталітету. Для
змісту традиційної культури характерні такі риси, як простота, доступність,
7
зрозумілість та наочність. У ній ірраціональні цінності та події переважають над
раціональними, домінують принципи природності, глибини, ґрунтовності,
давнини, низьких індивідуальних домагань особистості. На відміну з інших
культурних форм її можна побачити у кожній життєвій сфері народу. Наприклад,
у вихованні дітей, домашньому господарстві. Народна культура вважається
творчим продуктом колективу людей, у якому роль окремої особистості дуже
мала. Тому не можна сказати, хто саме вигадав певну пісню, легенду тощо.
Народна культура має на увазі повагу до людини. Її авторами стали прості люди,
яким доводилося зіштовхуватися з нещастями, вадами. Вони розуміли реальну
вартість праці, з презирством ставилися до бездіяльності. У прикладах народної та
елітарної культури можна було побачити морально-моральні посили, про які
представники попередніх поколінь намагалися розповісти доступною і простою
мовою.
Народна культура з'являється і передається переважно в мовленні -
приналежність до неї не означає наявність знань в галузі письма, читання. У
цьому сенсі безграмотність перестав бути тотожним поняттям безкультур'я. У
народній культурі майже немає текстів. Тому її дослідження здійснюють
етнологія, етнографія та інші аналогічні науки. Можна стверджувати, що народна
культура — колективна особистість, поза якою перебуває окрема людина. Що ж
стосується саме «нації», то вона розкриває своє існування саме завдяки
міжкультурним зв'язкам, що виникли в нього з іншими націями, тим самим
знаходячи свою унікальність. Цього вдається досягти за рахунок приналежності
до єдиної цивілізації. Нація не здатна існувати ізольованою — вона входить до
складу культурної комунікації з іншими націями. Таким чином, базисом
національної культури вважається персональна, авторська творчість, і це рішуче
відрізняє національну культуру від народної, яка вважається анонімною.

3. Особливості етнокультурних дослідженнь Р. Бенедикт

Значний внесок у етнопсихологічні дослідження зробили праці Рут Бенедикт
(1887–1948). Головне положення її концепції – наявність в кожного народу
8
специфічної йому «базової структури характеру», що передається з покоління до
покоління і є визначальною історію цього народу. Відповідно до цього положення
Бенедикт розвивала думку, що кожна культура має унікальну конфігурацію
внутрішньокультурних елементів. Ці елементи об'єднані этосом культури,
визначальним не тільки, як елементи культури співвідносяться друг з одним, а й
зміст цих елементів. Релігія, сімейне життя, економіка, політичні структури разом
узяті утворюють єдину неповторну структуру. Бенедикт ввела термін « культурна
конфігурація», позначивши їм особливий спосіб з'єднання елементів культури, що
створюють єдине ціле культури, і вважаючи, що культурна конфігурація є
наслідком унікального історичного процесу. Кожній культурі притаманний свій
специфічний тип особистості. У кожному типі особистості є домінантна модель
поведінки, або визначальна психологічна риса.
Ґрунтуючись на даних польових досліджень племен Північної Америки та
Малайзії, Бенедикт виділила такі типи культурних конфігурацій:
- аполлонійський, відмінними рисами якого є підпорядкування індивідів
традиціям групи (вікової, статевої) та утримання екстремально-емоційних проявів
свого характеру. Тому культура орієнтована на традиції, а не на авторитетні
санкції вождя;
- аполонічна культура - інтелектуальна культура, яка цінує поміркованість,
збалансованість, насамперед виховує у дітей відповідальність перед суспільством,
прагнення кооперації;
- діонісійський, що представляє протилежний тип зміни і відрізняється
індивідуалізмом та різними формами насильства;
- діонісічна культура (емоційна, буйна, що заохочує крайності, безумства,
безстрашність, жорстокість, незалежність);
- параноїдальний, що характеризується конфліктами та підозрілістю.
Вона показала, що елементи культури змінюють своє значення під впливом
основної теми - етосу культури і що вони стають частиною єдиної культурної
конфігурації.

9
 Рут Бенедикт виділяє культури сорому та культури провини (західні культури –
культури провини, дії людини засуджуються самою людиною, людина винна
перед своєю совістю та Богом; культури сорому – це східні культури, людині
соромно за свої вчинки перед членами свого суспільства, його засуджують інші
люди). Рут Бенедикт робила щось більше, ніж описувала поведінку людей як
продукт тієї чи іншої культури. Вона прагнула описати культуру як психологічну
цілісність. Найвідоміша робота Бенедикт, таким чином, була присвячена швидше
розумінню культури як моделі особистості, ніж розвитку способів дослідження
взаємозв'язку між культурою та особистістю.

4. Специфіка організації та роботи музеїв під відкритим небом

(етнографічних скансенів) - на прикладах музеїв з України та інших країн.

В умовах, коли народи планети та їхні культури зазнають впливу потужного

світового процесу, що дістав назву глобалізації, особливої актуальності набуває
проблема збереження архетипів етнічної самоідентифікації. Одним із шляхів у
вирішенні даного питання є вивчення суспільством своєї культурної спадщини.
Унікальні соціально-культурні комплекси, якими є скансени, спрямовують свої
зусилля на збирання і вивчення пам’яток архітектури, народного побуту,
культури, що робить їх важливим чинником збереження історичної та
етнокультурної спадщини будь-якої країни.
Специфіка діяльності музеїв під відкритим небом полягає у комплексному показі
національної народної культури, архітектури, предметів побуту, знарядь праці,
ужиткового мистецтва. Тобто, створюється певна модель середовища, ландшафту
тощо. Це, безперечно, є стимулом для відвідування таких музеїв. Важлива
властивість музеїв під відкритим небом – наявність видовищного елементу і
широкі можливості неформального спілкування (під час організації змагань,
обрядів, театралізованих вистав, ярмарків, виступів фольклорних колективів).
Останнім часом існує тенденція відтворювати у рамках такиї музеїв традиційні
ремесла і види діяльності, характерні для відповідної місцевості і часу, наприклад,
10
роботу мірошника, ткача, коваля, гончара, тесляра, пасічника і багато інших. У
деяких музеях реконструюють навіть транспорт минулих років.
Перший у світі скансен з’явився у Швеції на острові Юргорден посеред
Стокгольму у 1891 році зусиллями А. Ґазеліуса. Він придбав ділянку землі і зібрав
по всій країні експонати, ґрунтовно підходячи до кожної етнографічної
експедиції, вивчаючи історію і культуру краю. Оскільки ця ділянка землі
межувала зі старою фортецею, то зрештою новий музей під відкритим небом став
називатися „скансен”. На території знаходиться понад 160 старовинних садиб та
будинків, збудованих у різні часи. Тут навіть є невеликий зоопарк, де мешкають
північні олені, лосі, вовки та лисиці. Тут працює безліч атракціонів і велика
кількість невеликих кафе, де люди мають можливість познайомитися з кухнею
народів, які населяють Швецію.
Селянський музей у Бухаресті (Румунія). Цей музей належить до найперших
етнографічних музеїв у світі. Музей був створений відомим етнографом-
просвітителем Димитрієм Густі у 1936 році та носить його ім'я. Музей входить до
Європейської асоціації музеїв просто неба. Розташувався музей на березі озера
Херестреу. Територія музею складає сто тисяч квадратних метрів. В експозиції
музею можна побачити зразки сільської архітектури з усіх районів Румунії,
починаючи з XV століття до нашого часу. Тут знаходиться 76 комплексів та 322
будівлі з різних куточків країни.
Етнографічний музей у Тбілісі (Грузія). Знаходиться цей музей під відкритим
небом в парку Ваке. На території музею розміщено традиційні господарські
будівлі та будинки, які були зібрані з усіх районів Грузії. Музей було створено з
ініціативи відомого етнографа Георгія Читая. Йому вдалося створити на
невеликій ділянці землі практично всю країну в мініатюрі.
На сьогодні у світі діє багато цікавих музеїв під відкритим неба. Велика
кількість етнографічних скансенів знаходиться у країнах Західної та Центральної
Європи, серед лідерів – Швеція, Норвегія, Фінляндія. У країнах азіатського
регіону найбільша кількість подібних музеїв знаходиться у Японії. Чимало їх
розташовано й на території колишніх радянських республік.
11
 Україна по праву може пишатися своїми музеями під відкритим небом (їх ще
називають музеями народної архітектури та побуту), адже держава має багату і
цікаву народну архітектуру, давні традиції у побуті та мистецтві й
високий рівень духовної культури. Створені впродовж останніх десятиліть музеї
народної архітектури і побуту під відкритим небом (скансени) – у Києві,
Переяславі-Хмельницьку, Львові, Ужгороді, Чернівцях – проводять велику і
плідну роботу, спрямовану на збирання і вивчення пам’яток народного побуту та
культури, надаючи своїм відвідувачам можливість побувати в реконструйованому
населеному пункті певного етнографічного регіону нашої країни та отримати
загальне уявлення про історію цієї місцевості. Перший етнографічний скансен на
території України було засновано у 1964 році в Переяславі-Хмельницькому, що на
Київщині. Згодом музеї під відкритим небом з’явилися в Ужгороді (1965), Львові
(1966), Києві (1969), Чернівцях (1977).
Видатний український музеєзнавець, етнограф й етногеограф, автор книги
„Українські скансени. Історія виникнення, експозиції, проблеми розвитку” А.
Данилюк є одним з фундаторів ідеї та розробником концепції організації в
Україні великих ансамблевих музеїв, або „живих” музеїв під відкритим небом за
етногеографічним принципом. Вчений вважав, що в музеях під відкритим небом
важливо за можливості створювати типові історичні ландшафтні куточки
(елементи ландшафту та лісонасадження, частково рельєф) і вже у них
експонувати пам’ятки народної архітектури. Подібна реконструкція і створення
наближених до природних ландшафтів етнографічних підрозділів ведеться,
зокрема, в Музеї народної архітектури і побуту у Львові.
Кожний український етнографічний скансен має свою історію і виписані у ній
людські долі. Найяскравішим є приклад музею у Переяславі-Хмельницькому,
створеного за ініціативи М. Сікорського – живої легенди українського і світового
музейництва. Цікаві та майже детективні сторінки історії заснування цілого міста
музеїв у Переяславі-Хмельницькому відкриває книга М. Махінчука
„Переяславський скарб”.

12
 Яскравим прикладом та найбільшою національною скарбницею традиційної
культури українського народу є Національний музей народної архітектури та
побуту України. Тут розташовано більше 300 автентичних споруд, перевезених з
різних куточків нашої батьківщини. На нинішній день музей має високий статус
національного і належить не тільки до найбільших, але, за визнанням вітчизняних
і зарубіжних фахівців, і до найкращих музеїв світу. Робота над створенням музею
розпочалася у 1969 році на території колишнього села Пирогів, що у давнину
належало Печерській лаврі. На фоні інших українських етнографічних скансенів
ідея була цінна тим, що музей у Пирогові мав репрезентувати всю Україну, а не
певний окремий регіон. В усіх його експозиціях час зупинився наприкінці ХІХ –
на початку ХХ століття. Саме цей період, на думку науковців, є найцікавішим і
найпевнішим для реального відтворення в музейній експозиції. Вигідне
розташування Національного музею народної архітектури та побуту України – у
Києві, поблизу селища Пирогів, дає змогу відвідувачам не тільки за один–два дні
обійти пішки усю розмаїту Україну, але й взяти участь у численних акціях,
зокрема, у відродженні автентичних народних свят.
Закарпатський музей народної архітектури та побуту, який став першим
в Україні влаштованим музеєм під відкритим небом і по праву вважається
візитівкою Ужгорода, сьогодні пишається тим, що за роки свого існування
науковці спільно з краєзнавцями й ентузіастами не тільки зберегли свою колекцію
у скрутні часи, але й накопичили експонати.
Ще одним місцем для ознайомлення з українським побутом і культурою став
етнографічний комплекс „Українське село”, що у селі Бузова Києво-
Святошинського району Київської області. Цей приватний музей під відкритим
небом створив народний депутат України В. Бондаренко. На території комплексу
він побудував церкву, а при ній діє недільна школа, здійснюються обряди
вінчання тощо. Тут є шість аутентичних українських хат, перевезених із різних
українських регіонів – Карпат, Полісся, Поділля, Середньої Наддніпрянщини,
Слобожанщини. До речі, найстарішу хату було збудовано у 1823 році. Хатинки є
справжніми мінімузеями, в яких працюють україно-, російсько-, англо- й навіть
13
франкомовні екскурсоводи. А хати виглядають так, немов у них і зараз живуть
люди. Та саме головне, що гості можуть зайти у кожну хату, сісти за стіл,
доторкнутися до кожного експонату.
Популярний етнографічний музей під відкрнитим небом "Гессенпарк"
(Німеччина). На території цього музею знаходиться близько сотні історичних
будівель: житлові сільські будинки, магазини, школи, майстерні, кузні, вітряки –
все, що колись будували на території Земл Гессен протягом останніх чотирьохсот
років. Деяка частина цих будівель продовжує виконувати свої функції і сьогодні.
На ринках торгують продуктами та виробами з кераміки.
Українські етнографічні скансени сьогодні є унікальним у світі, окремим і
самоцінним явищем. Адже Європа і Америка нині практично не мають давніх
архітектурних пам’яток народного дерев’яного будівництва і експонують
переважно реконструкції, доповнюючи їх етноекзотикою, орієнтованою на
пересічного туриста. А на наших територіях створено цілісні музеї-середовища на
основі якнайбагатшого документального матеріалу. Бо в той самий час, коли
закордонні науковці мусили реконструювати пам’ятки за архівними джерелами,
український етнограф мав відповіді на будь-які питання мало не в кожному селі.

14