1. Культура вживається в ріхних змістових контекстах- культура праці, відпочінку, мови, особистості.

Як одне з фундементальних понять гуманітарної сфери знань поняття культура характеризує складний
і багатограний вимір людського буття.
Культу́ ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних і духовних цінностей,
створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил усередині соціуму для його
збереження та гармонізації.
Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші
галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук,
насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією,
історією.
Сутність — те, що явище або предмет є саме по собі, на відміну від його мінливих станів або інших
явищ та предметів. Існує релігійний та світський підхід до пояснення суті культури.
Етапи наукового визначення сутності культури збігаються з етапами становлення культурології як
науки:
1). Античність — XVIII ст. — зародження культурологічного знання, культура не осмислювалася як
окрема цілісна система. До проблем культури звертаються філософи, історики;
2). XVIII—XIX ст. — культура як цілісне явище стає предметом дослідження філософії та етнографії;
3). Середина XIX століття — культурологія (культурна антропологія) формується як окрема сфера
знання, що досліджує сутність культури та процеси її існування Сутність кожної конкретної культури
розкривається в її явищах (артефактах). Сутністю культури як фундаментальної категорії є результати
людської діяльності та сама діяльність
«Культура, або цивілізація, є складним цілим, що включає в себе знання, вірування, мистецтво,
моральність, право, звичаї, вміння та навички, набуті людьми як членами суспільства.»
«Культура є інтегральною цілістю, що складається з інструментів і товарів споживання, творчих
принципів різних соціальних груп, людських ідей і навичок, вірувань і звичаїв.»
«Культура є колективним благом і колективним доробком, продуктом творчих і перетворювальних
зусиль незліченних поколінь (…) Культурою є сукупність елементів суспільного доробку, спільних для
ряду груп і завдяки своїй об'єктивності, здатних поширюватися у просторі.»
«Культура — це передані та створені сутності й моделі цінностей, ідей і інших символічно значимих
систем, які є чинниками, що формують людську поведінку, а також продукти такої поведінки.»
«Культура — це сукупність засвоєних форм поведінки і її результатів, елементи яких є загальними і
передаваними між членами даного суспільства»
«Культура є певною сукупністю психічних установ, що передаються в рамках даної спільноти через
суспільний контакт і залежних від системи міжлюдських стосунків.»
У найширшому сенсі слово "культура" означає сукупність усього, що створене або модифіковане
свідомою чи несвідомою діяльністю двох і більше індивідів, які взаємодіють або впливають на
поведінку один одного.
Культура – це сфера духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми
поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй в цілому (Гуревич, 1991; Парахонський,
1995)
Культура - поняття, яке означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і
здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в цінностях,
які створюються ними
Головне завдання-лвідновити цілісністьлюдини, цілісність та цілісність духовного та фізичного буття
людини.
В епоху Відродження (XIV – XVII ст.) в якості головного творця культури розглядалась сама людина,
тобто діяльна, вільна, творча особистість, рівна Богу. При цьому специфічно людське виступає як
предмет відтворення, культивування, воно буде ніби зосереджене у минулому, ідеальному з погляду
реалізації принципу людяності (humanitas).
 В епоху Нового часу (XVII ст.) сформувалось нове раціоналістичне трактування культури. Переконання,
що вона є особливим способом і формою існування, знайшло відображення в працях німецького
правознавця С. Пуффендорфа. Він розглядав культуру не тільки як процес удосконалення, а й як
ступінь розвитку людини і суспільства.
Класичне розуміння змісту терміна "культура" сформувалося в епоху Просвітництва (XVIII ст.) й стало
синонімом інтелектуального, морального, естетичного, тобто розумного удосконалення людини в ході
її історичної еволюції. У цьому значенні поняття "культура" перепліталося з поняттям "цивілізація".
Культура – це системний спосіб буття, який охоплює всі сторони існування світу людини. Тому її можна
розглядати як сукупність досягнень в суспільстві в результаті матеріального і духовного розвитку.
Культура має свою структуру, що включає такі форми, як матеріальна і духовна, а також види: масову,
елітарну, субкультуру та контркультуру. Відповідно до носіїв, виділяють світову і національну культури.
2. Культуру як цілісну систему прийнято ділити (умовно) на дві сфери: матеріальну і духовну .
Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріально-виробничої діяльності людини та її результати:
знаряддя праці, житло, предмети повсякденного вжитку, одяг, засоби транспорту і т. д.
Духовна культура складається з ціннісного переосмислення всієї сукупності отриманих людиною
знань, загальноприйнятих смаків і пріоритетів, і використовує для цього всі форми суспільної
свідомості: філософію, науку, мораль, право, мистецтво. Особлива роль духовної культури полягає в
тому, що вона пробуджує в людині особистість.
До структурних елементів духовної культури традиційно відносять:
 інтелектуальні (наука, освіта);
 естетичні (мистецтво і література);
 етичні (мораль);
 соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика);
 релігійні.
Результати різних видів діяльності людини, які отримали високе суспільне визнання, переходять у
розряд духовних цінностей.
Наукові цінності – це перевірені практикою людські знання, найбільш об’єктивні і стійкі в часі.
Моральні (або етичні) цінності відображаються в нормах, правилах, вчинках, звичаях, законах і
спрямовані на удосконалення людських відносин.
Художні (або естетичні) цінності втілюються в мистецтві і відображають за допомогою творчості
соціальні устремління та ідеали. Відповідно до носіїв, виділяють світову і національну культури.
Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що
населяють нашу планету.
Національна культура є передусім особливою сферою, певним простором спілкування, що об’єднує
індивідів і реально існує завдяки набуттю деякими культурними явищами загального значення
незалежно від того, на якій регіональній основі вони виникли.
Види культури: масова, елітарна, субкультура, контркультура. Масова культура – породження
технічного прогресу ХХ ст. Її синонімами є популярна культура, індустрія розваг, комерційна культура.
Масова культура орієнтується на усереднений рівень споживання. Споживач масової культури –
"людина маси", характерними рисами якої є посередність, стандартність, шаблонність думок та
бажань. Це, як стверджує іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет, "пересічна душа", 16 пасивний
споживач. Йому властива психологія розбещеної дитини, бажання якої спрямовані на отримання
задоволень.
Елітарна культура (від фр. Elite – добірне, вибране, краще) – це субкультура привілейованих груп
суспільства, що характеризується закритістю, духовним аристократизмом і ціннісно-смисловий
самодостатністю. Її можна розглядати як головний механізм руйнування сформованих стереотипів,
оскільки вона цілеспрямовано протистоїть культурі більшості. Розрізняють політичні та культурні еліти.
Субкультура – це культура автономних соціальних груп всередині панівної культури. Вони володіють
власними цінностями, звичаями, нормами. Будучи закритими утвореннями, вони не претендують на
 те, щоб замістити собою панівну культуру [1; 17]. Контркультура – це часто, різке неприйняття або
критичне ставлення до загальновизнаної культурі. Однак не слід контркультуру сприймати тільки з
негативної точки зору як прояв бунтарства з боку окремих соціальних груп (бітники, хіпі, ему, скінхеди
та ін.)
3. Функції культури:
 пізнавальній. У чому вона виражається? По-перше, у фіксації в кожну конкретну історичну
епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу,
поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. По-друге,
культура – це самосвідомість соціальних груп населення, націй, класів, суспільства в цілому.
Завдяки культурі соціальні спільності пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси,
свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем
 інформативна функція. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від
покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, окрім культури,
суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме
через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних
зв’язків між поколіннями призводить до її втрати з усіма негативними наслідками.
Інформаційна функція культури може виявлятись через спілкування людей, в їх практичній
взаємодії, перш за все, – в спільній трудовій діяльності. Т
 комунікативна Спілкування за своїм характером буває безпосереднім і опосередкованим.
Безпосереднє спілкування – це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється
непрямим, опосередкованим – коли реалізується через засвоєння культурної спадщини
 семіотична або знакова (семіотика – вчення про знаки) функція культури. Культура є певною
знаковою системою, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Кожна
нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики тощо, а також свою мову
ритуалів, правил поведінки і норм спілкування.
 Регулятивна функція культури реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких
необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. У праці, побуті, міжособистісних
відносинах культура так або ж інакше впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих
чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі
нормативні системи, як мораль і право.
 Аксіологічна (ціннісна) функція відображає важливий якісний стан культури. Саме система
цінностей формує у людини певні ціннісні потреби й орієнтацію. За характером і якістю цих
потреб та духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. У динамічному
процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її
світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються
певні ціннісні орієнтації, моральні установки, формується багатогранний духовний світ людини.
 Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену
форму систему чинників духовного світу особи – пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних,
вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й
розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі
 виховнаункції або соціалізації. Культура виступає універсальним фактором саморозвитку
людини, людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно
розглядати як продукт власної культурної творчості, яка полягає в невпинному процесі
розвитку й задоволення матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей,
висуванні перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм
Суб’єкт може бути суспільство в цілому , соціальна група, окремий індивід.
4. типологізація культури є розгляд культури та її специфічні культурологічні підходи відповідно до її
внутрішньої динаміки та історичного розвитку, класифікаційні особливості, розподілу за типами культур
людської цивілізації.
 Описовий
До цього типу віднесені класичні етнологічні визначення, найвідомішим з яких є визначення Едварда Тейлора:

«Культура, або цивілізація, є складним цілим, що містить у собі знання, вірування, мистецтво, моральність, право, звичаї, вміння та
навички, набуті людьми як членами суспільства.»

Характерним є трактування понять «культура» i «цивілізація» як синонімічних. Інші дослідники, що вивчали культуру
(особливо археологи, етнографи та Культурні антропологи) посилались на це визначення культури або модифікували його.
Наприклад, Рут Бенедикт визначила культуру як «складне ціле, що включає навички, набуті людиною як членом суспільства.»
До цього ж типу віднесено визначення антрополога Броніслава Маліновського:

«Культура є інтегральною цілістю, що складається з інструментів і товарів споживання, творчих принципів різних соціальних груп,
людських ідей і навичок, вірувань і звичаїв.»

 Історичний
Визначення, включені до цієї категорії, спираються на фактор традиції як механізму передачі культурної спадщини. Цей
тип добре ілюструє визначення Стефана Чарновського:

«Культура є колективним благом і колективним доробком, продуктом творчих і перетворювальних зусиль незліченних поколінь (…)
Культурою є сукупність елементів суспільного доробку, спільних для ряду груп і завдяки своїй об'єктивності, здатних поширюватися
у просторі.»

 Нормативний
Нормативні визначення акцентують підпорядкування людей нормам, цінностям і моделям поведінки.
Цьому типу культури відповідає визначення Альфред Кребер та Парсонса:

«Культура — це передані та створені сутності й моделі цінностей, ідей і інших символічно значимих систем, які є чинниками, що
формують людську поведінку, а також продукти такої поведінки.»

В цьому ж дусі визначає культуру вже Ральф Лінтон:

«Культура — це сукупність засвоєних форм поведінки і її результатів, елементи яких є загальними і передаваними між членами
даного суспільства»

 Психологічний
Психологічні визначення акцентують увагу на психічних механізмах формування культури, акцентується
увага на навчанні і наслідуванні при засвоєнні культури. Визначення цього типу сформулювали Станіслав
Оссовський:

«Культура є певною сукупністю психічних установ, що передаються в рамках даної спільноти через суспільний контакт і залежних
від системи міжлюдських стосунків.»

Г. Рогайм:

«Під культурою ми будемо мати на увазі сукупність усіх сублімацій, усіх підстановок або результуючих реакцій, зрештою, все в
суспільстві, що пригнічує імпульси або створює можливість їх спотвореної реалізації»

 Структурний
Зібрані до цієї групи визначення акцентують увагу на структуру тієї чи іншої конкретної культури,
і, відповідно, її засадничими елементами і їх внутрішніми зв'язками. Вирізняють чотири категорії
культури:

 матеріально-технічні,
 суспільні,
 ідеологічні,
 психічні (почуття і відносини).

 Генетичний
Зібрані до цієї групи визначення акцентують увагу на походженні культури. П. Сорокін:

У найширшому сенсі слово "культура" означає сукупність усього, що створене або модифіковане свідомою чи несвідомою діяльністю
двох і більше індивідів, які взаємодіють або впливають на поведінку один одного.

Найлаконічніше визначення культури дав філософ В. Оствальд:

Те, що відрізняє людину від тварин, ми називаємо культурою

5. народ, тобто етнос, - це історично усталена на певній території стійка біосоціальна

сукупність людей, які мають загальні стабільні риси, особливості культури, мови,
 усвідомлюють свою єдність, свій генетичний зв'язок з іншими представниками цієї самої групи
та відмінність від інших.
Історичні умови, у яких існують народи-етноси, утворюють різні соціальні зв'язки. Це зумовлює появу
етносоціальних спільнот - субетносів - неголовних етносі", які підпорядковані основному
етносу (так, у складі українського народу є такі субетноси, як гуцули, лемки, бойки тощо). Тому народ як
етносоціальна спільнота поєднує людей різного етнічного походження, оскільки об'єднуючі чинники не
вичерпуються, як уже підкреслювалося, уявленнями про генетичну спорідненість.

По-перше, нація - це сукупність громадян держави, тобто це народ, який досяг певного рівня
культурного розвитку й певного ступеня політичної організації. Він об'єднаний спільною мовою й
культурними традиціями і організований в єдину державу. У такому розумінні нація -територіально-
політична спільнота, синонім держави.

По-друге, нація - історично сформована стійка спільнота людей, для якої е характерним єдність
економічного життя, мови, території, психологічних рис (національний характер, національна свідомість та
ін.). У такому розумінні нація - соціально-історичне явище, яке виникає в період подолання феодальної роздробленості й
зародження капіталізму, а держава як важливий чинник консолідації нації не є її обов'язковою ознакою.

Національна самосвідомість - це усвідомлення представниками нації себе єдиною цілісною спільнотою

в системі національних відносин на основі сукупності національних цінностей, уявлень,
традицій тощо. Національна самосвідомість також може бути визначена як самовизначення людини в
системі національних відносин, утвердження себе як носія національних цінностей, мови, традицій
та ін.

У процесі утвердження й усвідомлення національно-культурної окремішності найголовнішу роль

відіграє мова. Вона є основою мовлення, фундаментом людської комунікації, засобом передавання думок, сукупності
знань і уявлень людей про світ. Національна мова є явищем історичним. її виникнення і становлення пов'язані з епохою
утворення націМова одночасно є як умовою розвитку національної культури, так і його
результатом. Усе визначальне і самобутнє в духовності будь-якого народу, зокрема менталітет, закріплюється в
національній мові.

Етнічна культура виникає разом з етносами й охоплює більшою мірою сферу праці й побуту: особливості норм поведінки,
звичок, обрядів, народних промислів, фольклору, одягу, їжі тощо. Специфіка етнічної культури зумовлюється
природним середовищем і характеризується консерватизмом, традиційністю, орієнтацією на
збереження свого коріння й самобутності

Базисом національної культури є етнічна культура. Вони, проте, не є тотожними, оскільки в

сучасному світі існують як "моноетнічні нації", так і "поліетнічні нації" (територіально-політичні
утворення).

Національна культура - це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного, національно

особливого. На етапі становлення націй в їх культурі домінувало національно особливе. З подальшим розвитком людства
поширюються і посилюються матеріальна і духовна взаємодія і взаємозбагачення культур, відбувається інтеграція життя
окремих націй в єдине світове ціле. Без цього людство не має майбутнього.

Традиції і новації в національній культурі - два невід'ємні процеси її існування та розвитку.

Традиція - це форма і спосіб соціального успадкування матеріальних і духовних цінностей, які реалізуються у звичаях,
обрядах тощо.

Отже, національну культуру можна розглядати як безперервний процес взаємодії традиційного та

інноваційного.

Проблеми утвердження нації і національної культури пов'язані з явищем національної ідеї. /ї зміст передбачає
наявність у національної спільноти почуття національної гордості, національної гідності,
усвідомлення мети, яка об'єднує, організує, мобілізує націю на подальший розвиток. Національна ідея
органічно поєднує: знання про минуле, що забезпечує усвідомлення історичного досвіду та уроків історії; знання про
сьогодення, що надає об'єктивну картину сучасних проблем і можливостей їх розв'язання; прогнозування
майбутнього як стратегію подальшого поступу суспільства.

Національна ідея не виникає стихійно на побутовому рівні, вона формується в процесі цілеспрямованої
діяльності національної еліти, до якої належать представники різних сфер діяльності (політичної,
технічної, наукової, мистецької тощо). Національна еліта - це представники народу, нації, які через потужний
особистісний потенціал відіграють у суспільстві значущу роль і здатні власними зусиллями впливати на розвиток держави,
нації, національної культури, надати емоційно-чуттєвий поштовх національній ідеї, а далі реалізувати її в практичній
площині.

Таким чином, національна культура - своєрідний сплав власної етнокультурної спадщини й

загальнолюдських ідей і цінностей. Національна культура, зберігаючи свою етнічну несхожість,
спрямована на пошук спільного з іншими народами, діалог з ними, обмін культурним надбанням, гідне
входження у світовий культурний простір.