Лекція №1.1. Культурологія як наука та навчальна дисципліна.

План
1.Суть, функції та морфологія культури.
2. Основні концепції походження культури.
3. Основні категорії культурології.
Ключові терміни та поняття:
Культура, цивілізація, аксіологія, елітарна культура, масова культура, матеріальна
культура, духовна культура, субкультура, адаптація, інтеграція, інкультурація, антропологія,
етнографія, цінності, пасіонарність, освіченість, вихованість, культурний шок.
Основна література
1. Конверський А.Є. Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих
навчальних закладів. Київ: Наукова думка, 2018. 864 с. Стор. 17-59.
2. Кравець М.С. Культурологія: розвиток культури в інформаційному вимірі:
підручник для студентів вищих навчальних закладів І – IV рівнів акредитації,
природничих та технічних спеціальностей. Дисципліна за вибором. Львів: Новий Світ-
2000, 2020. 350 с. Стор. 11-61.
3. Майданюк І.З. Культурологія. Навчальний посібник. Київ: Редакційно-
видавничий центр НУБіП України, 2017. 335 с. Стор. 10-61.
Допоміжна література
1.Гриценко Т.Б. Культурологія: Навчальний посібник. Київ: Центр навчальної
літератури, 2007. 392 с. Стор.7-18.
2. Сандюк Л.О. Основи культурології: Навчальний посібник. Київ: Центр учбової
літератури, 2012.400 с. Стор. 10-60.
Контрольні питання:
1. Назвіть основні значення поняття «культура».
2. Що таке матеріальна культура?
3. В чому суть духовної культури?
4. Що таке соціалізаційна функція культури?
5. В чому суть трудової теорії походження культури?
6. В чому суть концепції локальних цивілізацій?

Зміст лекції
1.Суть, функції та морфологія культури.
Культурологія - наука, що вивчає культуру як цілісність; система знань про
сутність, закономірності існування і розвитку культури, її значення для людства та
способи її пізнання. Вона також досліджує різні, часто дуже специфічні сфери
культурного життя, взаємодіючи з антропологією, етнографією, психологією,соціологію,
лінгвістикою тощо, патерни (зразкові форми, норма та ін.), поодинокі артефакти.
Культура стала предметом вивчення з моменту виникнення філософії, проте оформлення
культурології як специфічної сфери знання припало на новий час і пов'язане з
філософськими концепціями історії Дж. Віко, Й. Гердера та Г. Гегеля. Назву
«культурологія» запропонував усередині XX ст. американський культуролог Л. Байт, який
об'єднав теоретичну складову етнографії та антропології з результатами філософського
аналізу культури оскільки вважав, що професійне вивчення культури має для людства
величезне значення.
Культурологія поділяється на фундаментальну і прикладну. Фундаментальна
культурологія охоплює теорію та історію культури людства (яка складається з багатьох
окремих культур із власною системою змістів, сутністю, внутрішньою логікою),
розроблення категорій та методів її дослідження.
Прикладна культурологія досліджує питання управління культурою,
культуроохоронну діяльність та ін.
 Оскільки для раціонального осмислення культури культурологія використовує ідеї
та методи філософії, вона є близькою до філософії культури. Відмінність між ними
полягає у тому, що філософія культури вивчає універсальні метафізичні проблеми
культури, а культурологія — конкретні феномени її буття. Складність і багатоманітність
реальності культури (її різних аспектів, явищ, процесів) зумовлюють деяку нечіткість
предмета культурології та різні версії її визначення.
Буквальне значення цього поняття – обробка землі (латина) тобто широке значення
слова культура – сукупність усіх матеріальних речей, способів перетворюючої діяльності
людини. Тобто культура – весь процес життєдіяльності людини, спрямований на
перетворення природи, оточуючого світу.
У сучасній культурології сутність поняття культура у найзагальнішій і
максимально широкій формі визначається як сукупність створених людиною
матеріальних і духовних цінностей, а також система історично сформованих людським
суспільством знань, ідей і соціальних норм, що відображають активну творчу форму
життєдіяльності людини через освоєння природи.
Культуру розуміють також як певний рівень освіченості та вихованості людини,
Також культура – рівень оволодіння будь-якою сферою діяльності чи галуззю знань
(культура праці, правова культура, культура побуту)
Функції культури.
Під функціями культури у сучасній науковій літературі розуміється сукупність
ролей, система значень та смислів, які виконує культура у житті людини та суспільства,
комплекс відібраних на основі історичного досвіду найбільш прийнятних за своєю
соціальною значимістю способів, технологій і підходів здійснення та забезпечення буття
людини та суспільства.
На думку більшості вчених, найбільш загальною у комплексі функцій культури
постає саме її соціальна функція, або функція соціальної інтеграції. Її зміст розкривається
у тому, що саме культура постає фундаментальною світоглядною формою сталого
колективного розвитку та діяльності людства, формою фіксації та накопичення
соціального досвіду, сферою досягнення консенсусу інтересів і потреб людини та
суспільства.
Виходячи з цієї найбільш універсальної функції культури, можна виокремити ряд
найбільш фундаментальних функцій культури, свідомо не звертаючись до конкретно-
історичних, локальних та галузевих функцій культури. До фундаментальних функцій
культури належать: адаптивна, пізнавальна, комунікативна, інтегративна, регулятивна й
аксіологічна функції, функція соціалізації.
Адаптивна функція. її зміст розкривається у здатності культури забезпечити
адаптацію людини до зовнішнього (природного) оточення. Як відомо, людина (Homo
sapiens sapiens) як біологічний вид, на відміну від інших тварин, не має власної
екологічної ніші. Тому упродовж історії свого розвитку людство змушене було
створювати навколо себе штучне, культурне середовище, що було чи не єдиною умовою
виживання людини.
Пізнавальна функція. її сутність полягає у тому, що культура, зосередженням якої
постає діяльність людей щодо освоєння та перетворення природного і соціального світів,
являє собою процес пізнання світу, формування індивідуального та соціального досвіду,
який передається від покоління до покоління. Лише у сфері культури можуть
формуватися знання різного типу (від повсякденного до наукового), а також методи,
прийоми та способи його трансляції (наприклад, поняття, художні образи, міфи тощо).
Комунікативна функція. Культура, розвиваючись у формі знаків та знакових
систем, що формують різні мови, норми, правила, принципи, створює та визначає простір
людського спілкування, який покликаний сформувати консенсус щодо форм взаємодії
окремих людей, соціальних груп та інститутів, держав тощо у межах єдиного
комунікативного поля цінностей.
 Інтегративна функція. Сутність цієї функції полягає у здатності культури
поєднувати окремих індивідів, соціальні групи, етноси та народи, нації та держави не на
основі природно-біологічних ознак. Саме культура постає умовою можливості консенсусу
(згоди, домовленості) щодо різних питань суспільного життя, цінностей, традицій,
вірувань, виробничої діяльності, політичного життя, співіснування окремих соціальних
груп, етносів, народів, націй та держав.
Регулятивна функція. Зміст цієї функції полягає у тому, що культура як система
цінностей, норм та правил людського співіснування визначає поведінку індивідів, постає
однією із умов формування соціального, політичного, правового, морального поля
діяльності людини, соціальних інститутів тощо. Саме культура визначає соціальну та
індивідуальну поведінку людини, її соціальну роль та соціальний статус. Таким чином,
регулятивна функція забезпечує самозбереження культури, суспільства та індивіда.
Аксіологічна функція. Культура постає сферою становлення і розвитку
індивідуальних та суспільних цінностей, норм, знань, ідеалів, тобто системи орієнтирів,
стандартів та смислів суспільного життя. Аксіологічна функція культури виражається у
діяльності таких явищ, як ідеологія, світогляд, релігія та ін.
Функція соціалізації. Культура містить у собі форми, способи та механізми
включення окремих індивідів у суспільне життя, засвоєння ними соціального досвіду,
знань, цінностей, норм поведінки, що відповідають конкретному суспільству. Культура
визначає не лише універсальні форми та механізми, але й зміст процесу соціалізації
індивіда, який формується в процесі історичного розвитку кожного суспільства.
Морфологія культури - це структурний аналіз культури як соціального феномену,
дослідження закономірностей формоутворення культурних явищ. Структура культури
складна і багатогранна, а елементами, що її утворюють, є матеріальне виробництво,
освіта, наука, релігія, міфологія, мораль, право, політика, мистецтво. Характерно, що хоча
у розвиненій культурі наявні усі ці елементи, в окремі епохи домінує один із них,
наприклад, у стародавніх цивілізаціях (коли розглядаємо їх як цілісність), але
найочевидніше це виявляється в європейських культурних епохах: протягом усього
Середньовіччя у культурі (а це візантійський період, доба ромашки і доба готики)
панувала одна форма свідомості - релігія; у часи Відродження - мистецтво; у XVII-XVIII
ст. - наука та освіта; у XIX ст. - мораль; у XX ст. - політика.
Термін «динаміка культури» увійшов у науковий вжиток у 30-х роках минулого
століття з виходом у світ чотиритомної праці П. Сорокіна «Соціальна і культурна
динаміка». У ній розглянуто культуру людства, починаючи від найдавніших часів: її
форми, досягнення, зміну стилів, що означає перехід від однієї культурної системи до
іншої. Отже, динаміка культури - це рух у бік и змін, що виражається у революційних та
еволюційних трансформаціях, культурному прогресі чи регресі, культурному ренесансі чи
декадансі, криві культури (цивілізації).
Структура культури
Отже, культуру можна визначити як сукупність усіх видів твочої діяльності
людини й суспільства, а також результатів цієї діяльності, втілених у матеріальних і
духовних цінностях.
Оскільки до сфери культури належать результати людської діяльності (тобто певні
матеріальні цінності, надзвичайно різноманітні за своєю матеріальною формою) та
способи, засоби, методи самої людської діяльності (також дуже різноманітні, проте вже
мають такі що не матеріальну, а духовну форму), то розрізняють культуру матеріальну й
культуру духовну
Матеріальна культура охоплює дуже різноманітне коло речей, у середовищі яких,
власне, й протікає все життя як кожної окремої людини, так і суспільства в цілому. Під
матеріальною культурою розуміють сукупність будь-яких матеріальних цінностей,
створених людством протягом історії, що збереглися донині. До матеріальної культури
відносять: знаряддя і засоби виробництва, техніку, технологію; культуру праці й
виробництва; матеріальний бік побуту; матеріальний бік навколишнього середовища.
До духовної культури належить сфера виробництва, розподілу й вжитку
найрізноманітніших духовних цінностей. Галузь духовної культури включає всі
результати духовної діяльності людства: науку, філософію, мистецтво, мораль, політику,
право, освіту, релігію, сферу керівництва суспільством і управління ним. До духовної
культури разом з цим належать також і відповідні установи, організації, заклади (як от –
наукові інститути, ВУЗи, школи, театри, музеї, бібліотеки, концертні зали тощо), які у
своїй сукупності забезпечують функціонування духовної культури.
Поділ культури на духовну і матеріальну є відносним. Дуже часто неможливо
однозначно віднести ті чи інші явища, де галузі матеріальної чи духовної культури.
Одними своїми гранями вони належать до культури матеріальної, іншими – до культури
духовної. Так, зокрема, виготовлення знарядь праці чи будь-яких предметів, що
задовольняють матеріальні потреби людей і суспільства (а це елементи матеріальної
культури), неможливі без участі людської думки і, таким чином, цей процес належить до
сфери духовної культури, одночасно належачи й до матеріальної культури. З другого
боку: продукти духовного життя – ідеї, художні твори, суспільні норми – знаходять своє
вираження в певній речовій матеріалізованій формі, тобто в рукописах, книгах, картинах,
нотах, кресленнях тощо. Вже через це вони включають у коло елементів матеріальної
культури.
Духовна культура – важливий чинник суспільного прогресу. Її рівень визначає
ступінь інтелектуального, естетичного, художнього та морального розвитку суспільства. З
поняттям «культура» пов’язаний процес набуття знань та досвіду в тій чи іншій галузі
діяльності, засвоєння людиною певної системи цінностей, визначення власної лінії
поведінки.
Існує певна типологія культур. Так, зокрема, виокремлюють культуру: національну
(українську, російську, французьку, тощо); регіональну (слов’янську, американську,
африканську і т. д.); культуру певних соціальних суб’єктів (субкультура). Вирізняють
також певні культурні епохи: культура античної епохи, культура середньовіччя, культура
епохи Відродження; певні форми культури: політична, соціальна, правова, економічна,
екологічна, етнічна, фізична, моральна і т. ін. культури. В літературі називають також такі
специфічні культурні пласти й культурні підрозділи, як масова, елітарна, молодіжна
культура тощо, а також офіційна культура.
Еліта́рна культу́ра - культура, що ґрунтується на існуванні специфічних форм
мистецтва, зрозумілих лише невеликій групі людей, які мають досить високий
інтелектуальний рівень, відповідні духовні запити, особливу художню сприйнятливість.
Концепцію елітарної культури обстоював А. Шопенгауер. Вихідним пунктом цієї
концепції, на його думку, є антропологічний поділ людей на два типи «людей корисних»
(масу) і «людей-геніїв». Останні естетично обдаровані й схильні до філософсько-
художньої творчості.
Ма́сова культу́ра (або: маскульт, маскультура, по́п-культу́ра, популярна культу́ра) -
культура, популярна серед широких верств населення в конкретному суспільстві та
переважно комерційно успішна, елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі,
споживанні, засобах масової інформації, та в розвагах (наприклад, у спорті і літературі) -
контрастуючи з «елітарною культурою».
Декларованими нею цінностями є цінності реального життєвого облаштування,
комфортного, зручного життя, соціальна стабільність і особистий успіх.
Субкультура та її функції
Субкультура - сукупність ідей, цінностей, норм поведінки, зразків, смаків, які
поділяють члени певної спільноти. У сучасній культурології як вагомий чинник змін у
культурі і суспільстві розглядають саме субкультуру, що має ознаки інноваційного
потенціалу. Звичайно, йдеться не про формальні об'єднання і взагалі не про «будь-які».
Деякі субкультури е принципово протилежними позитивним соціальним цілям
суспільства і не можуть ними визнаватися (наприклад, криміногенні або політично
загрозливі, наприклад, нацистські рухи). Субкультури, які пропонують нові
соціокультурні цінності та установки, що суперечать фундаментальним і принципам
традиційної культури, сприймаються як контркультури.
Досліджуючи субкультури, вчені переконалися, що саме цей феномен дає змогу
наблизитися до осягнення культури як важливого рушія, який зумовлює соціальний
поступ. Логіка цього процесу полягає у такому: талант як генератор інноваційних ідей
здобуває визнання І за допомогою своїх прихильників і завдяки їм пробивається до
культурного центру, руйнуючи звичні основи. Саме тому нині проблема субкультур —
найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури. Безсумнівно, в усі
часи становлення і зміни в культурі зумовлювалися безліччю субкультур, впливами І
одних і часто непомітними (хоча і войовничими) претензіями інших (їх замовчуваність не
заважала їх впливові). Багато чого відкрили у цій прихованій стратеги і оновлення (чи
навіть оздоровлення) суспільних поглядів на цілком відомі речі молодіжні рухи XX ст.
Західними фахівцями, європейською та американською спільнотами накопичено значний
досвід в осмисленні молодіжних субкультур 60-х років та їх впливу на осмислення
назрілих нагальних проблем західного суспільства, що стосуються екології, прав меншин,
сексуальної поведінки та ін.
2. Основні концепції походження культури.
Трудова концепція походження культури
Трудова концепція походження культури (або знаряддєво-трудова) розроблена в
рамках марксистської філософської традиції. Основна ідея цієї теорії подана в роботі Ф.
Енгельса «Роль праці в процесі перетворення мавпи на людину». Вивчаючи проблему
походження культури, марксисти підкреслюють виключне значення праці в процесах
культуротворення. Теза про діяльнісну природу культурогенезу дозволяє розглядати
працю як своєрідну опосередковуючу ланку між тваринним світом і світом людей. Саме
праця виводить людину за межі суто природного існування, відкриваючи перед нею
горизонти культури.
Спільна діяльність породжує нове середовище – людське суспільство і культуру.
Отже, теза про діяльнісну природу культурогенезу пов’язана з ідеєю, що саме праця,
виготовлення знарядь праці є тим стрижнем, навколо якого кристалізуються передумови
для майбутнього культурного розмаїття.
Діяльнісний підхід акцентує увагу на людському факторі в розвитку культури і
трактує культуру як спосіб життєдіяльності людини, процес реалізації людських потенцій.
За таких умов культура розуміється як концентрований, організований досвід людства, як
процес, у якому відбувається розкриття сутнісних характеристик людського суспільства.
Така інтерпретація культури ґрунтується на її аксіологічних вимірах, коли культура
розуміється як показник людяності, міра гуманізації природи.
Психоаналітична концепція походження культури З. Фрейда
З. Фрейд є основоположником філософської концепції психоаналізу, особливістю
якої було відкриття сфери позасвідомого. Розглядаючи проблеми культурогенезу, З.
Фрейд виступив із критикою основних положень трудової концепції та розробив власну
концепцію походження та сутності культури. Проблемам культури присвячено чимало
праць філософа, серед них «Тотем і табу», «Сон і міф».
В основу концепції походження культури З. Фрейдом покладено гіпотезу про
виключний вплив позасвідомих імпульсів на поведінку людини та визнання антагонізму
між природним началом в людині і культурою. Основою для даної гіпотези стали
результати досліджень психіки людини. Такі дослідження дали можливість виділити в
психіці людини три рівні: – сфера Воно – позасвідомі імпульси, що виходять із
біологічних інстинктів та потягів людини; – сфера Я – розум, свідомість, що намагається
пристосувати людину до реальних умов життя; – сфера над-Я – соціокультурна
реальність, внутрішній центр людини, втілюється в суспільних нормах і заходах.
Сфера позасвідомого трактується З. Фрейдом як особлива ірраціональна сила, що
обумовлена могутньою енергією лібідо. Лібідо (від лат. – бажання, потяг) – це енергія
бажань, статевих інстинктів, яка в силу своєї асоціальності не може отримати прямої
реалізації і тому витісняється у сферу позасвідомого, проте постійно провокує людину.
Засобом плідного вирішення асоціальних бажань лібідо є сублімація – процес заміни
заборонених потягів цілями більш «високими», саме на досягнення яких і розтрачається
енергія лібідо.
Культура, за З. Фрейдом, ґрунтується на відмові у задоволенні бажань
позасвідомого та існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Сублімація імпульсів лібідо
є таємницею культурної творчості. Лібідо виступає рушійною силою людської історії.
Культура, за його визначенням, охоплює, по-перше, всі накопичені людьми знання та
вміння, по-друге, усі інститути для впорядкування людських відносин.
У цілому Фрейд оцінював культуру негативно вважаючи її механізмом соціального
придушення свободи людини.
Ігрова концепція походження культури Й. Хейзінги
У сучасній культурології існує численна кількість теорій, які досліджують ігровий
аспект культурного буття. Слід зауважити, що на ігровий компонент у культурі вказував
ще античний філософ Платон, а згодом – І. Кант, Е. Фінк, Г. Гадамер, Ф. Шиллер,
романтична школа Йєни. Найяскравішого звучання «ідея гри» отримала у голландського
філософа Й. Хейзінги. Саме йому належить класична концепція ігрової ґенези культури,
яка викладена в роботі «Homo ludens» («Людина граюча»).
В основу цієї концепції покладено ідею про сутність та значення гри як джерела
культури. Й. Хейзінга спробував проаналізувати поняття культури, виходячи із наявності
в ній ігрового елементу. На його думку, саме гра, а не праця була формоутворюючим
фактором людської культури. За Й. Хейзінгою, гра – це найбільш глибинна форма
вираження життя. Сутність гри неможливо визначити за допомогою фізичних чи
біологічних досліджень, також її неможливо звести до процесу звільнення надлишкової
енергії чи до інстинкту «наслідування». Гра відноситься до сфери ірраціонального тому,
що вона охоплює і тваринний, і людський світи. Завдяки цьому факту гра не може бути
обґрунтованою раціональним шляхом, вона носить надлогічний характер. Існування гри
не можна пов’язати з жодним із ступенів людської культури чи з будь-якою формою
світогляду.
Теорія пасіонарності Л.Гумільова
Оригінальна теорія культурогенезу створена істориком, етнологом, культурологом,
філософом, представником російського космізму Л. Гумільовим (1912-1992) на основі
концепції пасіонарності. Його культурологічні ідеї викладені в роботах «Этногенез и
биосфера Земли», «Ритмы Евразии: эпохи и цивилизации», «Этносфера: история людей и
история природы» та ін. Одна з головних категорій його концепції – «етнос», котру він
розглядає двояко: як соціокультурну спільноту і як форму внутрішньої диференціації виду
Нomo Sapiens залежно від географічних умов життя та господарської діяльності.
Л. Гумільов вважав, що виникнення нових етносів обумовлено космічними
енергетичними (пасіонарними) поштовхами, які породжують «пасіонаріїв». Вони є
носіями нових генетичних ознак, що виникають у результаті мутацій. Внаслідок цього їм
притаманний пасіонарний дух: високі прагнення, здатність в ім’я реальної або ілюзорної
мети жертвувати заради її реалізації як своїм життям, так і життям інших. Пасіонарний
дух надає етносу історичної динаміки, активності, наслідком чого є успішні завойовницькі
війни, створення держави, розквіт мистецтва. В результаті цього сплеску пасіонарної
напруги з’являється нова культура.
 Еволюціоністські теорії культурного розвитку. Значний досвід дослідження
сутності та визначення основних схем культурного розвитку мають культурологи, які
працювали в рамках еволюціоністських і неоеволюціоністських напрямків.
Теоретики еволюціонізму (Спенсер, Морган, Тайлор) розуміли культуру як
сукупність процесів адаптації людей, організованих у суспільства, до умов їх природного
існування. Культура людства, відповідно до цього, розуміється як спільний еволюційний
процес. Прихильники еволюціонізму визнають культурну спільність всього людства і
вбачають у всій історії культури єдиний вектор розвитку, який реалізується у
послідовності культурно-історичних епох.
Циклічні теорії культурного розвитку
В основі циклічних теорій культурного розвитку – заперечення ідеї еволюціонізму,
тобто відмова від лінійності в трактуванні людської історії.
Прихильники цивілізаційної методології висунули нову плюралістичну модель
культурного розвитку, що ґрунтується на тезі про культурно–історичний процес як низку
самостійних, унікальних, незалежних одна від одної культурних форм. Саме в цій
сукупності конкретних культурних форм і реалізується вся багатоманітність людської
історії.
У культурологічній теорії склалась нова концепція – концепція локальних
цивілізацій, яка за своєю сутністю є протилежною лінійній схемі історико-культурного
процесу та ідеї європоцентризму.
Класичними теоріями, що були розроблені в межах даного методологічного
підходу, стали концепції М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі. Прихильники
кругової моделі розвитку вважають, що суть історико-культурного руху – це круговороти,
рух по колу, або існування декількох ізольованих один від одного культурних кругів. При
цьому підкреслюється схожість між соціокультурними явищами та життєвими циклами
біологічних організмів, повторюваність розглядається як основна риса існування всього
живого.
Хвильова модель культурного розвитку
Слід зазначити, що окрім еволюціонізму та циклізму в культурології виділяють
хвильову модель історичного розвитку, в основі якої – своєрідне поєднання ідей
еволюціонізму та циклізму. Хвильова модель розвитку культури була розроблена
Питиримом Сорокіним (1889-1960). Беручи за основу ціннісний підхід і визначаючи у
відповідності з ним культуру як «єдність…, усі складові частини якої пронизані одним
основоположним принципом, виражають одну і головну цінність», Сорокін виділяє
періоди чуттєвого і надчуттєвого світосприйняття, що змінюють один одного.
Залежно від того, яка цінність домінує, він поділяє всі культурні надсистеми на три
типи: ідеаціональний, чуттєвий та ідеалістичний. Якщо переважає ідеаціональна культура,
то вищою цінністю в ній стає Бог і віра, а до чуттєвого світу, його багатства, радощів і
цінностей формується байдуже чи негативне ставлення. Прикладами такого типу є
середньовічна культура, культура брахманської Індії, буддійська і лаоїстська культури,
грецька культура з VIII до кінця VI століття до н.е.
У чуттєвій культурі переважає цінність почуттів: сенс має тільки те, що ми бачимо,
чуємо, сприймаємо дотиком. Формування її починається в XVI столітті і досягає свого
апогею в середині XX століття. Цінності релігії, моралі, інші цінності ідеаціональної
культури витісняються немовби на периферію суспільної свідомості і набувають
відносного характеру: вони або заперечуються, або люди до них зовсім байдужі. У такій
культурі пізнання стає еквівалентом емпіричного знання, представленого природничими
науками, які витісняють релігію, теологію і навіть філософію.
Ідеалістична система культури, на думку П. Сорокіна, займає серединне положення
між ідеаціональною і чуттєвою. Її цінності – це цінності розуму, що раціоналізує
об’єктивну реальність. Прикладом може служити західноєвропейська культура XIII-XIV
сторіч, а також давньогрецька культура V – IV ст. до н.е. Теорія культури П. Сорокіна є
однією із найавторитетніших у культурологічній теорії.
3. Основні категорії культурології.
Культурна картина світу.
Певному ступеню розвитку виробництва, суспільним відносинам,
«виокремленості» людини з природного оточення відповідають свої форми переживання
світу, які належать до відповідної культурної картини світу. Найважливішими її
компонентами є простір, час, причина, доля, відношення частини і цілого, чуттєвого і
трансцендентного тощо. У сукупності ці концепти утворюють своєрідну «мережу
координат», за допомогою якої носії певної культури сприймають і усвідомлюють світ,
малюють його образ. Це цілісний образ, хоча він значною мірою залежить від
світоглядних установок (міфологічних, релігійних, філософських, художніх, наукових
тощо).
Культурна ідентифікація.
Процес досягнення ідентичності, тотожності і пристосування в культурі
відбувається за допомогою побудови взаємозв'язків із безкінечним світом культури,
адаптації та захисту власного «я». Компонентами цього процесу є ґрунтовні знання про
культурні «багажі» своєї та інших культур, а також певна екзистенційна основа - власний
духовний, культурний внутрішній потенціал.
Культурна самобутність.
Початок широкому визнанню феномену існування унікальних культурних
утворень, які мають специфічні риси, що не підлягають запозиченню іншими культурами,
поклали етнографічні дослідження XIX ст. Факт існування культурної самобутності
визнавався багатьма вченими, які в науках про культуру орієнтувалися передусім на
пошук її неповторних елементів.
Культурна інтеграція.
Глобальний процес зближення національних культур і цінностей, зміцнення
культурних, комунікаційних, цивілізаційних зв'язків сприяють тому, щоб досягнення
науки і мистецтва, нові форми соціальної та політичної діяльності швидко поширювалися
і засвоювалися у сучасному світі, забезпечуючи його цілісність. Поступово формуються
елементи нової, інтегральної світової культури.
Діалог культур.
Діалог культур є не просто порівнянням чи взаємодією культур, вія сприяє
породженню нових смислів. Адже нині культура висувається у центр людського, буття,
розкриваючи свій трагедійний характер. Найповніше діалог реалізується у новітню добу,
коли вперше наявна така велика кількість різних культур як рівноправних суб'єктів.
Цьому відповідає мультикультуризм як інтелектуальна течія, що виникла наприкінці XX
ст. і базується на егалітарному урівнюванні різних релігійних і культурних форм.
Культурний шок.
В культурології культурний шок - це першопочаткова реакція індивідуальної,
групової чи масової свідомості на зустріч з іншою культурною реальністю (вихідний
пункт діалогу культур). Культурний шок виникає як відображення принципового
нестикування різних культур них зразків, конфлікту між «природним» набором цінностей,
мовних та поведінкових практик і культурними нормами нового середовища, до якого
були «закинуті» людина чи певна група.
Культурна маргінальність.
Такий стан виникає в умовах життєдіяльності окремих особистостей чи груп,
ціннісні пріоритети та моделі поведінки яких одночасно орієнтуються на різні культурні
системи та їх вимоги, але у жодну з них не інтегровані. Носіями культурної
маргінальності можуть бути різні «мігранти»: селяни, що мешкають у місті, змішані
шлюбні пари, старі люди з «молодою душею», жінки-матері, які мріють про кар'єру,
бісексуали тощо. Певну специфіку мають маргінальні субкультури (наприклад,
національні меншини).
Інкультурація особистості.
Важливою проблемою для кожної людини є здатність орієнтуватися у культурному
середовищі. Інкультурація і полягає в тому, щоб поступово виробити навички, манери,
норми поведінки, характерні для такого типу культури, відповідного історичного періоду.
У цьому процесі людина підпорядковується культурним стереотипам, зафіксованим
передусім у мові. Інкультурація впливає на ціннісні орієнтири, ідеали, процедури
розвитку творчої діяльності, систему колективних знань, поширення інформації.