Тема 1

Теоретико-методологічні основи культурології

1. Предмет, основні завдання та категорії культурології
2. Структура культурологічного знання
3. Методи культурологічних досліджень
4. Основні культурологічні концепції
5. Розвиток культурологічної думки в Україні.

1.Предмет, основні завдання та категорії культурології

Культурологія – це самостійна наукова дисципліна в системі соціально-
гуманітарних
наук, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури
цивілізацій, етносів, націй у
конкретно-історичному періоді, їх взаємозв’язки та взаємовпливи. Іншими
словами – це комплексне
гуманітарне дослідження явищ і законів культури. Специфіка культурології
полягає у її
інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й
суспільства як цілісних
феноменів.
Предмет культурології – об’єктивні закономірності світових і
національного культурного процесів,
пам’ятки і явища матеріальної й духовної культури, фактори й передумови,
що управляють
виникненням, формуванням і розвитком культурних інтересів і потреб
людей, їхньою участю в
збільшенні, збереженні й передачі культурних цінностей.
Основними завданнями культурології можна виділити такі: – вивчення
ґенези (появи),
функціонування та розвитку культури, виявлення ментальності, а також
способів культурного
успадкування; – на ґрунті пояснення та аналізу історико-культурного
процесу, прогнозування його та
керування ним у національному та світовому масштабах; – розкриття
генетичного коду культури,
тобто базових структур, що відповідають за збереження та трансляцію
соціокультурного досвіду; –
вивчення факторів, що здійснюють негативний вплив на генотип культури;
– дослідження феномена
культури (поняття культури, її сутність, кордони, структура та функції),
співвідношення таких понять і
явищ як культура та цивілізація, культура і природа, культура та
суспільство, культура й особистість; –
культура та субкультури (аналіз того, що називають етнічною, народною,
національною, елітарною та
масовою культурами, а також культури побуту, спілкування,
господарювання, виховання, освіти
тощо); – вивчення культур і цивілізацій; – спроба знайти загальне,
специфічне й особливе в різних
культурах, їх підсистемах і окремих елементах; – проблеми збереження та
виживання
загальнолюдської культури – здійснення діалогу культур, у ході якого ми
долучаємося до інших
культур, інших смислових світів, але не розчиняємося в них.
Категорії культурології є найбільш фундаментальними поняттями про
культурні закономірності, явища, процеси і зв’язки, на основі яких
здійснюється систематизація культурних феноменів та розробляється
методологія їх пізнання.

Категорія культурології формуються і збагачуються змістом разом з

розвитком науки, відображають її потреби в розчленуванні і синтезі
дійсності. Категоріальний апарат культурології достатньою мірою ще не
розроблений. Його формування здебільшого відбувається шляхом
запозичення понять з інших наук та певною мірою переосмислення їх
змісту з метою застосування до аналізу культури.
До найбільш усталених культурологічних категорій можна зарахувати такі:
 Артефакт (від лат. Artefactum - штучно створений) – будь-який штучний
об’єкт, фізичний предмет, ідея або образ, технологія, форма поведінки або
оцінка.

В культурології артефакт розглядають як втілення в конкретному

продукті, дії, інформаційному повідомленні певної культурної форми. Одна
культурна форма може бути втілена в різних артефактах.
Культурна форма. Поняття культурної форми використовується в
культурологічній літературі неоднозначно. Культурна форма  – сукупність
відмітних суттєвих ознак і рис будь-якого культурного об’єкту (явища),
які виражають його утилітарні або символічні функції та на підставі яких
відбувається його ідентифікація. Інакше кажучи, мова йде про ті ознаки і
риси, які є суттєвими і на підставі яких одну культурну форму можна
виділити серед інших і надати їй певне визначення.

Культурні риси – сукупність зовнішніх ознак або проявів культурного

об’єкту, які дозволяють певним чином його охарактеризувати (виявити
призначення, мову репрезентації, належність до матеріально-побутової чи
духовно-інтелектуальної культури).

Слід звернути увагу на те, що в сукупності зовнішніх ознак культурного

об’єкту є як неспецифічні, так і специфічні ознаки. До неспецифічних ознак
належить ті, які притаманні не лише одному об’єкту, але й іншим об’єктам.
Специфічні ознаки дозволяють виділити один об’єкт серед інших.

Універсалії культури – загальнолюдські репрезентації культурного

досвіду і діяльності, які в символічній формі відображені в пам’яті,
образно-світоглядних конструкціях, етимологічних цінностях мови і
мистецтві. Це поняття більшою мірою застосовують в культурній
антропології.

В широкому значення поняття „універсалії культури” відображає ті

норми, цінності, правила, традиції і властивості, які притаманні всім
культурам, тобто вони є своєрідними інваріантами елементів для культур
різних націй, етносів, народів.
Культурний зразок  – поняття, яке має декілька значень: а) структурний
зразок культури, стереотипи поведінки, які склалися в певній культурі; б)
стійка конфігурація зв’язків людей між собою, з предметним і природним
середовищем. В сучасній культурній антропології, культурології та
мистецтвознавстві поняття зразок (патерн) застосовується в більш
широкому значенні і позначає як матеріальні предмети, так і способі дій,
зразки повсякденної поведінки, жанри і стилі художньої творчості, форми
економічних, політичних і релігійних відношень, відповідні норми дій та
оцінок.
Культурна норма  (від лат. норма – зразок, правило) – загальноприйняті в
тій чи іншій спільності правила і стандарти, які сформовані на основі
спільних уявлень людей про належне та бажане та призначені для
регулювання взаємовідносин між людьми, ставлення до навколишнього
середовища, пам’яток культур тощо.

Ментальність (від лат. Mens (mentis) - спосіб мислення, склад (душі) –

характеристика специфіки сприйняття та тлумачення світу в системі
духовного життя того чи іншого народу, нації, соціальних суб’єктів, що
уособлюються певними соціокультурними феноменами. Зміст
ментальності, як зазначає С. Б. Кримський, задається усталеними,
карбованими історичним досвідом формами і способами виразу
інтелектуальних та емоційних реакцій, стереотипами поведінки та
архетипами культури. Ментальність характеризується і як рівень
індивідуальної та суспільної свідомості, що втілює константи життєвих
настанов і моделей поведінки, емоцій, налаштувань та культурних традицій
певних соціумов.

Архетипи (від грец. Arhe – початок і typos – слід, відбиток) в широкому

розумінні наскрізні символічні структури історії культури, асоціюють
певний тематичний матеріал свідомого та підсвідомого функціонування
людських цінностей. Артефактами можуть виступати як міфологеми (на
зразок фантастичних уявлень про небо, землю, пекло), чи як раціональні
утворення (типу наскрізних для історії науки уявлень про атоми, образи
хаосу і порядку).
Соціокультурна організація – ціннісно-нормативний аспект соціальної
організації спільнот або їх сегментів, який формує світоглядні, ідейні або
моральні основи для їх соціальної консолідації, регуляції, комунікації та
відтворення.
Культурна система – певним чином упорядкована сукупність
культурних рис і форм, яка історично склалася на практиці деякої людської
спільноти та розглядається з точки зору її типічності, універсальності.
Культурні інститути – установи і організації, які виконують функції
створення, використання, збереження або трансляції культурно значущої
продукції, а також ті, які займаються професійною підготовною фахівців в
цій галузі (навчальні заклади, бібліотеки, музеї, галереї, театри і т. і).

2. Структура культурологічного знання

 В залежності від об’єкту дослідження виокремлюють два профілі
пізнання: власне культурологію (у вузькому розумінні слова)
і культурознавство. Власне культурологія – це інтегративне знання про
цілісний феномен культури в реальному історичному часі і соціальному
просторі існування. Культурознавство – це сукупність окремих наукових
дисциплін, які вивчають певні підсистеми культури (економічна, політична,
правова, релігійна, художня та інші культури).

До наук про культуру відносять: · етнологію, · етнографію, · соціологію

культури, · філософію культури, · психологію
культури, ·мистецтвознавство та інші. Поняття „науки про культуру” було
введено в наукове застосування М. Вебером з метою позначення дисциплін,
які „намагаються пізнати життєві явища в культурному значенні”.
Розглядаючи питання про структуру культурологічного знання слід
звернути увагу на дискусійний характер співвідношення предмету
культурології та предметів дослідження інших наук про культуру
Культурна (соціальна) антропологія – це галузь наукового пізнання, яка
вивчає зміст спільної життєдіяльності людей. Існує точка зору, згідно з
якою культурологія – це галузь культурної антропології, яка вивчає
культуру як цілісну і впорядковану систему, котрій притаманні власні,
відмінні від суспільних, закономірності функціонування і розвитку.
Філософія культури – філософська дисципліна, що вивчає культуру у
всій багатоманітності її історичних форм та багатоманітності структурних
модифікацій. Вона постає як методологія культурології, оскільки
забезпечує її пізнавальні орієнтири та засоби вивчення явищ культури.
Соціологія культури – інтегральна комплексна дисципліна, яка вивчає
структури і функціонування культури у зв’язку із соціальними структурами
і інститутами. Особливу увагу вона приділяє загальним закономірностям
суспільного функціонування культури, конкретним механізмам взаємодії
культурної сфери з іншими соціальними сферами, особливостям культурної
діяльності як одного з різновидів соціальної активності. На відміну від
філософії культури і соціальної філософії, соціологія культури вивчає
суспільні явища як певні, локалізовані у просторі і часі утворення, доступні
для спостереження, опису, вимірювання та інших методів емпіричного
аналізу.
Історія – це реальний процес розвитку суспільства, його типів, окремих
цивілізацій, етносів, країн, а також форм, сфер, явищ та інших виявів
життєдіяльності суспільства. Історія культури – це галузь історичної науки,
яка досліджує культурні феномени та культури народів в їх динамічних,
діахронічних аспектах. Вона вивчає культурні артефакти, явища та
культурні процеси минулого з метою конкретнішого розуміння сучасного
та визначення перспектив розвитку в майбутньому. Без засвоєння
культурних надбань неможливо уявити формування культурології як
науки. 

3. Методи культурологічних досліджень

Оскільки культурологія
формується на перетині багатьох наук, спектр методів і принципів, що
застосовуються нею до
культурних об’єктів, досить широкий: від загальнонаукових до суто
специфічних підходів.
Найчастіше виділяють 3 групи методів.
Першу групу методів складає все філософське знання, оскільки воно
виступає у своїй науковій,
діалектико-матеріалістичної формі.
Другу групу утворюють методи, характерні для наукового знання, сучасної
науки.
Третю групу методів утворюють ті прийоми, які найчастіше
використовуються даною наукою, наприклад, культурологією і складають її
специфічні методи дослідження.
До числа загальнофілософських методів дослідження, які
використовуються культурологією,
відноситься все філософське знання – закони, категорії, принципи.
До наукових методів належать: спостереження, експеримент, опис,
систематизація, класифікація,
моделювання, прогнозування, доказ, спростування та ін.
Але такі ж методи притаманні і культурології як науці; що дозволяє їй
заглибитися до рівня
узагальнення, виявити закономірні тенденції в культурному житті, довести
їх визначальні чинники. А
отже, виробити рекомендації для практики, скласти науково обґрунтований
прогноз на майбутнє.
Третю групу методів утворюють методи, якими найчастіше користується
культурологія. Філософ
Френсіс Бекон обґрунтував емпіричний (від грецьк. етреігіа – досвід) метод
вивчення природи, за
котрим основа істинного знання – тільки досвід. Важливий внесок у
методологію наукового пізнання
зробив Рене Декарт. Він першим дав визначення наукового методу та став
засновником
раціоналізму (від лат. rationales – розумний). Основним у пізнанні він
вважав не досвід, а розум –
раціональне суворо логічне, математичне міркування. Пізніше з’ясувалося,
що фізичний світ дійсно
підпорядкований математичній думці, але світ соціокультурний ніяк до неї
не належить. Це першим
помітив італійський учений Джамбатіста Віко (1668-1744), який увів у
науку історичний
(компаративний) метод дослідження. За його допомогою він намагався
довести, що всі народи
розвиваються паралельно, проходячи послідовно три стадії розвитку –
божественну, героїчну й
людську. Так він формулює ідею єдності історії та культури, а також
орієнтує науку на вивчення
культури.
Провідним у культурологічних і соціологічних дослідженнях стає
функціональний метод. Його актуалізація стала можлива завдяки
зусиллям
англійського дослідника культури Броніслава Малиновського (1884-1942),
який закликав розуміти
культуру як продукт і процес, як засіб досягнення мети, тобто
інструментально, чи функціонально.
Учений наполягав на подоланні розриву між теоретичними уявленнями про
культуру та
накопиченим емпіричним конкретним матеріалом, закликав створити єдине
синтезоване
теоретичне уявлення про культуру, сформувати єдину наукову теорію.
Ідеться також про подолання
розбіжностей у номотетичних та ідеографічних дисциплінах. Так учений
намагався об’єднати різні
методи дослідження, насамперед, соціологічні та психологічні.
синхронний метод передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному
обраному
проміжку часу протягом їх розвитку без звертання до історичної ретро- або
перспективи; –
порівняльний метод застосовується в культурологічних дослідженнях двох
або декількох
національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та
особливих закономірностей,
тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень
своєрідності або спорідненості
культур кожного народу; – сутність типологічного методу полягає в аналізі
культурних явищ від
абстрактного до конкретного і виявленні на цій підставі типологічної
близькості історико-культурних процесів.
Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб’єктивних
механізмів діяльності культури,
індивідуальних якостей, несвідомих психічних процесів. Цей метод дуже
важливий для дослідження
особливостей національних культур.
Аксіологічний метод, що дозволяє представити ті чи інші культурні форми
як певні цінності, які створюються творцями культури, зберігаються,
додають сенсу людським прагненням. Особливе місце належить
цивілізаційному підходу. Його сутність полягає в осмисленні історії
розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих гуманітарних і
природничих знань у контексті культурної епохи. У ньому знайшли
сконцентрований вигляд усі названі підходи до вивчення культурно-
історичних явищ.
4. Основні культурологічні концепції
Еволюціоністські концепції культури почали набувати широкого
розповсюдження наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. і були представлені в
працях соціологів Герберта Спенсора (1820 – 1903 рр.), Огюста Конта (1798
– 1857 рр.), етнографа Едуарда Тайлора (1832 – 1917 рр.), англійського
дослідника історії релігії Джеймса Фрейзера (1854 – 1941 рр.),
американського етнолога та історика первісного суспільства Льюіса
Моргана (1818 – 1881 рр.). Зазначені концепції репрезентують перший етап
в розвитку еволюціоністського напрямку дослідження суспільства і
культури, який дістав назву класичного еволюціонізму.
В рамках цих концепцій еволюційна форма культурної динаміки
пояснювалася послідовним ускладненням форм і способів організації
життєдіяльності людей, які ведуть до підвищення впорядкованості і
обґрунтованості. Джерелом змін розглядалися як внутрішні фактори
(психічні особливості людей, „іманентні ідеї”), так і зовнішні. Останні мали
особливе значення, оскільки культура розглядалася як сукупність процесів
адаптації людей, етносів, народів до нових умов. Адаптація розглядалась як
механізм відбору найбільш доцільних культурних властивостей, які
складалися під час пристосування до навколишнього середовища чи
запозичувалися в інших культурах.
Цивілізаційні концепції культури інколи ототожнюють з концепціями
циклічності у розвитку культури. В них здійснюється осмислення
культурно-історичного процесу в контексті плюралістичної історичної
моделі, основаної на аналогії з органічним життям. Основоположником
концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ
Дж. Віко (1668 -1744 рр.), хоча одним з перших, якщо взагалі не першим,
прибічником коловоротного тлумачення історичного процесу є знаний
мислитель Відродження Нікколо Мак’явеллі (1469- 1527 рр.). Н. Макіавеллі
розглядає історію того чи іншого народу як своєрідний коловорот, окремий
життєвий цикл якого вичерпується трьома основним різновидами урядів -
монархією, аристократією та демократією.
Прихильники цивілізаційної концепції вважають, що подібно до живих
організмів, культури проходять цикл розвитку від народження до смерті.
Вони абсолютно унікальні, замкненні, а їх культурні смисли неосяжні для
інших культур. Історична необхідність виявляється як невідворотність
проходження певних етапів життєвого циклу, але це не дає підставу вести
мову по єдиних шляхах історико-культурного розвитку, єдиних цілях та
культурних універсаліях.
Відмовившись від лінійного розуміння культурно-історичного процесу,
прихильники цивілізаційної методології підійшли до ідеї культурної
морфології. Картина світу за такого розуміння має вигляд процесу
постійного оновлення, становлення і згасання культурних форм, сукупність
яких реалізує усе багатство історичного життя.
Функціоналістські концепції культури основані на одному з поширених у
культурології та соціальній антропології уявлень, згідно з яким розгляд
суспільства і культури потрібно починати з виявлення їх функцій, оскільки
вони дозволяють виявити специфічні особливості кожного елемента тієї чи
іншої системи (суспільства як системи, культури як системи, соціальних
інститутів як системи і таке інше) та їх роль в інтеграції елементів в рамках
цілого. На методологічних засадах функціоналізму та структурно-
функціонального аналізу здійснена значна кількість досліджень.
Виокремити суто функціоналістські концепції серед інших напрямків, не
припустивши певних узагальнень, майже неможливо.
езважаючи на евристичну цінність функціонального підходу, Еміль
Дюргейм піддався сучасниками і повній критиці у зв’язку з перебільшеною
увагою до проблем забезпечення стабільності систем та орієнтацією лише
на принципи універсальної функціональності.
Чильне місце в культурології займають соціологічні концепції культури.
Вони представлені в працях М. Вебера (1864 – 1920 рр.), П. Сорокіна (1889
– 1968 рр.), Т. Адорно (1903 – 1969 рр.), Г. Маркузе (1898 – 1979 рр.) та
інших. Особливістю соціологічних концепцій є те, що культура в них
розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система і соціальний
феномен. Культура, як це випливає із праць П. Сорокіна, Т. Парсонса, Р.
Мертона, - це одна із фундаментальних загальносоціологічних категорій.
Специфічний культурний вимір властивий людській діяльності в будь-якій
із сфер – економічній, політичній, правовій, сфері дозвілля і побуту тощо.
Ще більшою мірою це стосується тих сфер суспільного життя, де людська
взаємодія регулюється не утилітарно спрямованими цінностями (релігія,
мораль, мистецтво, освіта). В наш час продовжується формування
соціології культури як інтегральної, більш високого рівня узагальнення
дисципліни стосовно таких галузей соціологічного знання, як соціологія
мистецтва, освіти, релігії, моралі тощо.
 Марксистська концепція культури ґрунтується на наступних принципах і
концептуальних схемах пояснення історико-культурної еволюції: ·
діяльністний підхід до пояснення генезис та сутності культури; · поділ
культури на матеріальну і духовну та обґрунтування їх взаємозалежності;
матеріалістичне тлумачення культури та її динаміки; · поділ
соціокультурної еволюції на культурно-історичні аспекти у відповідності до
пануючого способу виробництва; · обґрунтування принципів розбудови
культури та культурної політики, зокрема принципу комуністичної
партійності (класового підходу), народності мистецтва, пролетарського
інтернаціоналізму, патріотизму та соціалістичного гуманізму.
На найбільшу увагу в цій концепції заслуговує обґрунтування діяльністного
підходу щодо культури, згідно якого визначальним чинником, основою і
засобом розвитку культури є матеріально-перетворююча діяльність людей.
Діяльність розглядається як суттєва визначеність способу буття людини в
світі, спрямованого на задовільнення матеріальних потреб.
Якщо раніше суб’єктом діяльності вважався, як правило, окремий індивід,
то в марксистській – єдність індивіда і суспільства. Тобто діяльність
розуміють не як суто індивідуальне, а як суспільно-історичне явище.
Універсальним предметом діяльності марксизм вважає природу і
суспільство, а її загальним наслідком – олюднену природу. Загальним
засобом діяльності є сукупність знарядь праці, створених людьми - техніка і
технологія.
 Психоаналітичні концепції культури сформувалися шляхом інтеграції
ідей та принципів прикладної та соціальної психології в різних школах
психоаналізу, які прагнули обґрунтувати обумовленість культурної
творчості психологічними факторами. Психоаналіз – вчення про
позасвідоме, його роль у житті людини, про конфлікти та гармонію
позасвідомого і свідомості. Під позасвідомим розуміють психічну
реальність, що протистоїть свідомості, існує за її межами, але може бути
повністю або частково представлена в ній.
Важливою для розуміння психоаналітичної концепції є ідея смислової
єдності змісту психологічного простору, в якому представлені як первісні
психічні реакції архаїчної людини, так і сучасні психічні стани духовного
життя кожного індивіда. Ця єдність проявляється в подібності смислів і
образів прадавніх казок, міфів, співів, фантазій та сучасних художніх
рефлексій, що містіться в творах мистецтва.
Концепції ігрової культури в тій чи іншій мірі розроблялися такими
філософами і культурологами як Й. Гейзінга (1872 – 1945 рр.), Х. Ортега-і-
Гассет (1883 – 1955 рр.), Ж. П. Сартр (1905 – 1980 рр.). Нідерландський
філософ і історик Йоган Гейзінга (1872 – 1945 рр.) в роботі „Homo Ludens”
(„Людина, що грається”, 1938 р.) наголошує, що джерелом культури є
спроможність людини до ігрової діяльності (в цьому смислі вона є
передумовою культури). Разом з тим, дослідник не вважає, що культура
походить з гри, у сфері культури ми застаємо гру як уже дану величину, що
існувала ще до появи самої культури. Гра розглядається як особливий вид
діяльності, як „значуща форма” та як соціальна функція. За такого підходу
гра постає як форма вільного самовиявлення людини й розгортається у
імпровізації, змаганні, виставі, репрезентації ситуацій, стану речей.Ігровий
складник є не лише в мистецтві, спорті, але й в правосудді, військовій
справі, філософії.
Існують також і теологічні концепції культури, які розглядають релігію як
основу розвитку культури. Основи теологічного розуміння культури
ґрунтуються на ідеї Бога, а людська діяльність стає культуротворчою в тій
мірі, в якій вона наближає людину до Бога. Таке розуміння культури було
започатковано основоположниками і провідними богословами
християнства. Так, Аврелій Августин (354 – 430 рр.) у своїх працях
„Сповідь” і „Про град Божий” історію людства розділив на два етапи: „Град
Божий”, що заснований на любові до Бога і „презирстві людини до себе” та
„Град земний”, що ґрунтується на „любові людини до себе” і на „презирстві
до Бога”. Перший етап найбільш повно уособлює церква, яка є зразком
гармонії соціальних взаємовідносин, другий етап представлений державою,
що є уособленням зла і карою за гріховність людини. Характерним для
теологічних концепцій є протиставлення матеріальної і духовної культури
та обґрунтування умов духовного оновлення людини.
В структуралістичних концепціях культури основна увага зосереджена на
дослідженні інваріантних відношень (структур) в динаміці різних
культурних систем. Виникнення структуралізму в антропології відбулося в
50 – 60-х рр. ХХ ст. В структуралістичних концепціях застосовуються
методи системно-семіотичного аналізу, запозичені з арсеналу структурної
лінгвістики. Засадничими для них є уявлення про культуру як сукупність
знакових систем і культурних текстів, про наявність універсальних
інваріантних психічних структур, що визначають механізми реакції людини
на впливи оточуючого середовища, про можливість вивчення різних
культур шляхом порівняльного аналізу і наукового пізнання знакових
систем культури. Слід зазначити, що структуралізм сформувався як
антитеза суб’єктивістські орієнтованої філософії екзистенціоналізму.

5. Розвиток культурологічної думки в Україні.

Українська культурологічна думка тісно зв’язана з загальним розвитком
знань про культуру. Вона формувалася під впливом відомих
західноєвропейських культурологічних концепцій та на основі самобутніх
ідей. Українські вчені створили ряд оригінальних концепцій культури,
основною тезою яких була самоцінність національної культури та її
взаємозв’язку з культурами інших народів.
Загалом українська культурологічна наука зароджувалася як історія
культури. Тут далися в знаки несприятливі суспільно-політичні умови, які
вимагали боротьби за національну незалежність та збереження основних
чинників самоусвідомлення нації: мови, літератури, історії, етнографії та
інше. Однією з найхарактерніших її рис була демократичність та
гуманістична спрямованість, віра в історичне майбутнє українського
народу. Закономірним наслідком розвитку української думки в XVI – XVIII
ст. стала своєрідна філософська концепція Григорія Савича Сковороди
(1722 – 1794 рр.).
Засадною в ній є вчення про дві натури і три світи, а найважливішою
проблемою – проблема людського щастя. Світ, на думку Г. Сковороди,
складається з двох натур – видимої та невидимої, тварі і її Бога. Він
виокремлює три види буття, або світи – великий (макрокосм), малий
(мікрокосм) і символічний – Біблія. Світ культури, фокусом якого є Біблія,
як точка, що в ній зібрана вся етична філософія людства – окремий світ, в
якому
Віколомним в історії відродження української культури деякі історики
називають 1798 рік, коли вийшла „Енеїда” Івана Петровича Котляревського
(1769 -1938 рр.), яка завершила попередню еволюцію національного життя
в Україні і стала вихідним пунктом для подальшого ствердження духу
демократизму і людяності.
У творах Тараса Григоровича Шевченка, Михайла Драгоманова, Івана
Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Михайла Коцюбинського
відображено глибоке проникнення в українську душу та сформульовані
основні риси ментальності українців, зокрема – прагнення до волі,
демократичність, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні,
оптимізм, життєлюбство. Ідеї романтизму і народності, переломлюючись
під кутом зору потреб української національної самосвідомості, стали
вихідними в творчості П. Гулака – Артемовського та Г. Квітки –
Основ’яненка.
Значним досягненням ХІХ – початку ХХ ст. став вихід на авансцену
наукового простору української історії як окремої, самостійної науки,
представленої М. Грушевським. 
В наш час особливого значення набула проблема формування екологічної
культури. Її цілеутворюючим принципом є соціально-екологічний ідеал, в
обґрунтуванні якого велику роль відіграє вчення про ноосферу (точніше –
перехід біосфери в ноосферу), розроблене українським вченим-
натуралістом і мислителем-енциклопедистом В. І. Вернадським (1863 –
1945 рр.). Виникнення ноосфери вчений пов’язував, зокрема, з виходом
широких народних мас на арену творення історії, з демократизацією
державного ладу та оптимізацією системи „природа – суспільство”,
встановленням між ними стану гармонії.
Прискорення розвитку української культурології пов’язано з відродженням
України як самостійної та незалежної держави у 1991 році. У нових умовах
з’явилось чимало ґрунтовних праць, в яких дослідники прагнули зламати
усталені підходи до інтерпретації відомих і маловідомих широкому загалу
культурних явищ та вийти на більш широкий рівень узагальнень розвитку
української культури.