Культура як об`єкт міждисциплінарного дослідження

1. Поняття культури та його багатозначність.

2. Основні функції культури.
3. Морфологія культури.
4. Історія та розвиток поняття культури.
5. Основи періодизації культури.
Поняття культури та його багатозначність
Визначити культуру складно, існує багато версій тлумачення даного
поняття, які можна звести до єдиного знаменника. Тому, дослідники
пропонують для кращого розуміння розпочати з розуміння існування дві
області буття: реальність людського буття, яка проявляється в дії, в думці, в
рішенні, в переживанні, в оцінках і т.ін., та природна реальність, яка існує не
залежно від людини. Ці два світи не узгоджуються один з одним, так природа
може існувати без людини, а людина без природи не може, тому для
отримання ресурсів якими володіє природа, людина повинна пристосуватись
до природи завдяки інтенсивній фізичній та розумовій праці. В результаті
даної праці, люди виробляють штучні предмети, які називаються
артефактами в певному сенсі це «друга природа». Артефактами можуть
бути не тільки матеріальні речі, а й речі, уявлення, переживання, звичаї,
закони та вчинки. Артефакт стає «другою природу» чи культурою, в тому
випадку коли він вдало вирішив певну проблему людини, та за ним
закріплюється роль в результаті чого винахід стає самостійним, а тому
частиною оточуючого світу. Він передається із покоління в покоління,
удосконалюється чи заміняють на більш вдалий. Таким чином, першою
характеристикою культури є створення артефактів, за допомогою яких
людина входить до світу природу, і тим самим створює «другу природу».
Другою характеристикою культури є смисл, культура – це світ смислів,
які людина вкладає в свої творіння та дії. Смисли втілюються в уявленнях та
поняттях, перевтілюються в самостійні об`єкти мислення, оперування якими
приводить до створення нових, все більш загальних та абстрактних смислів.
Створення нових смислів само стає смислом діяльності людей – в релігії,
мистецтві, науці, філософії та інших сферах культури.
Третя характеристика культури, це знаки. Явища культури це знаки і
сукупність знаків тексти, в яких зашифрована соціальна інформація, тобто
вкладений в них людьми зміст значення, смисл. Отже, світ культури постає в
трьох основних аспектах як світ артефактів, світ смислів і світ знаків.
Феномен культури це будь-які артефакти штучно створені людьми предмети
і явища, які несуть в собі смисл, тобто виступають як знаки які мають
значення. Сукупність знаків створюють тексти в яких міститься соціальна
інформація.
Таким чином існують загальноприйняті визначення культури, це
«світоглядні» та «семіотичні», перша це семіотичні, культура – це
семіотична відтворювана система доцільних артефактів, які створені людьми
для подолання конфлікту з природою та один з одним. Культура - це певний
символічний знак, знакова система, яка кодує результати творчості, завдяки
чому можливе не тільки розуміння своєї культури, але і відносне розуміння,
розшифровка чужої культури і спілкування з нею. (А.С. Кармін)
Культура (від лат. – обробіток, виховання, освіта, розвиток, повага) – це
«оброблене» середовище проживання людей, організована за допомогою
специфічних людських способів (технологій) діяльності та насичена
продуктами (результатами) цієї діяльності. Це продукт спільної
життєдіяльності людей, системою узгоджених процедур і способів їх
колективного існування, діяльності та взаємодії, позначень та оцінок,
консолідації в ім`я досягнення спільних цілей, упорядкованих правил і
соціально прийнятних технологій для задоволення групових та
індивідуальних інтересів і потреб (як матеріальних, так і пізнавальних,
символічних, оціночних), які реалізуються в формах людської діяльності.
Культура – це її функціонування в якості основи для самоідентифікації
суспільства і її членів, усвідомлення колективом і його суб`єктами свого
групового та індивідуального (в групі) Я, маркування себе самобутніми
формами своєї культури, розрізнення «своїх» та «чужих» за ознаками
культури. (Культурология. ХХ век. Энциклопедия.) Світоглядна концепція,
загальноприйнятим визначенням поняття «культура» є визначення, що було
прийняте у 1982 році на Всесвітній конференції з культурної політики, що
була проведена під егідою ЮНЕСКО. Відповідно до декларації конференції
культуру пропонується розуміти як комплекс характерних матеріальних,
духовних, інтелектуальних та емоційних рис суспільства, що включає в себе
не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття,
системи цінностей, традицій та вірувань. Важливим аспектом указаного
розуміння культури є акцентування уваги на тому, що останню слід розуміти
не стільки як сукупність певних матеріальних, духовних, соціальних,
економічних, політичних чи мистецьких фактів (артефактів), скільки як
систему світоглядних принципів, норм, цінностей, фундаментальних
основоположень, на основі яких стає можливою специфічна (надбіологічна)
діяльність людини та суспільства, тобто на базі яких реалізується відчуття,
розуміння та предметне перетворення світу людиною.
Під культурою можна розуміти комплекс характерних духовних,
матеріальних, інтелектуальних та емоційних рис суспільства, що задають
певну систему історично визначених світоглядних основоположень,
надбіологічних порядків, об’єктів та програм діяльності людини, які
створюють особливий тип індивідуального й суспільного досвіду, що
фіксується у специфічній знаковій формі, функціонує й розвивається у
вигляді знакових (семіотичних) систем та процесів.
Поряд з певними визначеннями культури, залишається багатозначність
даного поняття. Багатозначність означає передовсім те, що сучасне
розуміння культури синтезує у собі різні предметні та смислові значення,
тобто позначає і узагальнює як різні предмети та класи предметів, так і
різноманітні сутнісні властивості комплексу явищ та процесів, відношень, що
виникають у результаті діяльності людини та суспільства. Важливо
розрізняти, з одного боку, багатоманітність сутнісних рис культури, що
сформувалися в результаті історичного поступу людства, а з іншого —
наявність різних філософських та культурологічних концепцій осмислення й
тлумачення культури як об’єкта наукового дослідження. В історії
філософської та культурологічної думки дослідження сутнісного рівня
культури (тобто не лише її проявів) виникають набагато пізніше, аніж
виникає сам термін «культура». Лише у ХVІІ—ХVІІІ ст. у філософських
працях С. Пуффендорфа, Дж. Віко, К. Гельвеція, Б. Франкліна, Й. Гердера, І.
Канта здійснюються спроби осмислити культуру як історію саморозвитку
людства, як форму реалізації розуму, який, з одного боку, протистоїть
природі, а з іншого — створює особливий світ — «світ людини», який
розуміється як комплекс різних форм свідомості — моральнісної, естетичної,
релігійної тощо. Таким чином у ХІХ ст. культурологічне знання
продовжувало розвиватися у структурі окремих філософських наук —
філософії історії, естетичної теорії, теорії пізнання, філософської
антропології, філософії релігії, етики, моральної філософії і т. д. Однією із
основоположних філософських теорій, у якій було запропоноване розуміння
культури як цілісності, тотальності, тобто єдності, що розгортаючись,
зберігає себе як багатоманіття моментів єдиної «ідеї», стала у ХІХ ст.
філософська система видатного німецького мислителя, представника
класичної німецької філософії Георга Віль-гельма Фрідріха Геґеля. Після
Гегеля, культури здебільшого досліджували конкретно-емпіричні вивчення
того чи іншого історичного типу культури (культурно-історичної епохи), або
ж до характеристики різноманітних історичних та етнічних типів культури.
Класичними прикладами такого підходу є праці таких відомих учених-
культурологів, як Я. Бурк-хард, Е. Тайлор, К. Леві-Брюль, К. Леві-Стросс, Й.
Хей-зінга, М. Бахтін, А. Гуревич, А. Тойнбі, М. Данилевський, П. Сорокін, О.
Шпенґлер та ін.
Маючи значну кількість досліджень феномену культури, залишалась
невловимим сама сутність культури та її інваріантні риси. Саме тому,
починаючи з другої половини ХХ ст., вченими-культурологами була
розпочата робота з класифікації, узагальнення, систематизації наявних
культурологічних знань, яка продовжується і нині.
У 1952 році А. Кремер та К. Клакхон у фундаментальній праці «Культура»
здійснили одну з перших спроб узагальнення, аналізу та систематизації
наявних на той час визначень поняття «культура». У вказаному дослідженні
вченим вдалося зібрати 180 різноманітних дефініцій терміна «культура».
Дослідники запропонували власну класифікацію визначень поняття
«культура», яка складала 7 великих груп. Усі наявні дефініції терміна
«культура» А. Кремер та К. Клакхон розділили на «описові», «історичні»,
«нормативні», «психологічні», «структурні», «генетичні» та «неповні».
Результатом цієї узагальнюючої праці стало, з одного боку, внесення певної
ясності до розуміння культури як об’єкта філософського, наукового та
культурологічного аналізу, а з іншого — ще більш чіткого усвідомлення
багатогранності явища культури, недостатності знань про нього, предметної
та методологічної хаотичності його осмислення.
Ці обставини стали поштовхом до подальших узагальнюючих
досліджень змісту поняття «культура». У 70-х роках ХХ ст. американські
вчені А. Каплан та Д. Меннерс у роботі «Теорія культури» запропонували
розширену класифікацію визначень поняття «культура», яка була побудована
на узагальненні та систематизації культурологічних концепцій, серед яких
автори виокремили «еволюціонізм», «функціоналізм», «формальний аналіз»
тощо. Одним із найважливіших висновків праці стала знову ж таки
констатація кризи культурологічного знання, наявність предметної та
методологічної плутанини у системі наукових досліджень феномену
культури. У 1983 році в межах роботи XVII Всесвітнього філософського
конгресу (м. Торонто) проблемі визначення поняття «культура» була
приділена значна увага. Як зазначає відомий дослідник теоретичних проблем
культурології та філософії культури М. С. Каган у своїй праці «Філософія
культури» (1996 р.), у роботі конгресу був представлений досить широкий на
той час спектр філософсько-культурологічних підходів до осмислення
феномену культури: «від теологічного до марксистського, від
раціоналістичного до емотивістського, від технологічного до символічного,
від персоналістичного до субстан-ціалістського, від креативістського до
деконструктивістсь-кого». У вказаній праці М. С. Каган наводить 69 підходів
до розуміння поняття «культура», що були представлені під час роботи
конгресу лише найбільш відомими європейськими та американськими
вченими. Результатом роботи конгресу також стало усвідомлення відсутності
у світовій культурологічній спільноті єдиного розуміння культури. Утім,
важливим результатом роботи конгресу стало розуміння того, що проблема
дефініції культури як об’єкта наукового дослідження має не стільки
предметний, скільки методологічний характер, тобто пошук її розв’язання
слід здійснювати не стільки у предметній, скільки у методологічній площині.
Основні функції культури
Під функціями культури у сучасній науковій літературі розуміється
сукупність ролей, система значень та смислів, які виконує культура у житті
людини та суспільства, комплекс відібраних на основі історичного досвіду
найбільш прийнятних за своєю соціальною значимістю способів, технологій і
підходів здійснення та забезпечення буття людини та суспільства. Важливою
ознакою всіх функцій культури постає їх соціальний зміст й соціальна
спрямованість. 
Соціальна функція, або функція соціальної інтеграції. Її зміст
розкривається у тому, що саме культура постає фундаментальною
світоглядною формою сталого колективного розвитку та діяльності людства,
формою фіксації та накопичення соціального досвіду, сферою досягнення
консенсусу інтересів і потреб людини та суспільства.
Адаптивна функція. Її зміст розкривається у здатності культури
забезпечити адаптацію людини до зовнішнього (природного) оточення.
Упродовж історії свого розвитку людство змушене було створювати навколо
себе штучне, культурне середовище, що було чи не єдиною умовою
виживання людини, за допомогою створення певних штучних об’єктів:
специфічних знарядь праці, виробничих технологій, соціальних ролей тощо.
Пізнавальна функція. Її сутність полягає у тому, що культура,
зосередженням якої постає діяльність людей щодо освоєння та перетворення
природного і соціального світів, являє собою процес пізнання світу,
формування індивідуального та соціального досвіду, який передається від
покоління до покоління. Саме у сфері культури формуються механізми
спадкоємності знань від індивідуальних (від однієї людини до іншої) до
інституційних (сім’я, школа, університети, книгодрукування, наукові
установи тощо).
Комунікативна функція. Культура, розвиваючись у формі знаків та
знакових систем, що формують різні мови, норми, правила, принципи,
створює та визначає простір людського спілкування, який покликаний
сформувати консенсус щодо форм взаємодії окремих людей, соціальних груп
та інститутів, держав тощо у межах єдиного комунікативного поля цінностей.
Інтегративна функція. Сутність цієї функції полягає у здатності
культури поєднувати окремих індивідів, соціальні групи, етноси та народи,
нації та держави не на основі природно-біологічних ознак. Саме культура
постає умовою можливості консенсусу (згоди, домовленості) щодо різних
питань суспільного життя, цінностей, традицій, вірувань, виробничої
діяльності, політичного життя, співіснування окремих соціальних груп,
етносів, народів, націй та держав.
Регулятивна функція. Зміст цієї функції полягає у тому, що культура
як система цінностей, норм та правил людського співіснування визначає
поведінку індивідів, постає однією із умов формування соціального,
політичного, правового, морального поля діяльності людини, соціальних
інститутів тощо. Саме культура визначає соціальну та індивідуальну
поведінку людини, її соціальну роль та соціальний статус. Таким чином,
регулятивна функція забезпечує самозбереження культури, суспільства та
індивіда.
 Аксіологічна функція. Культура постає сферою становлення і розвитку
індивідуальних та суспільних цінностей, норм, знань, ідеалів, тобто системи
орієнтирів, стандартів та смислів суспільного життя. Аксіологічна функція
культури виражається у діяльності таких явищ, як ідеологія, світогляд,
релігія та ін.
Функція соціалізації. Культура містить у собі форми, способи та
механізми включення окремих індивідів у суспільне життя, засвоєння ними
соціального досвіду, знань, цінностей, норм поведінки, що відповідають
конкретному суспільству. Культура визначає не лише універсальні форми та
механізми, але й зміст процесу соціалізації індивіда, який формується в
процесі історичного розвитку кожного суспільства.
Морфологія культури
Під морфологією культури сьогодні розуміють галузь філософсько-
культурологічних досліджень, які спрямовані на вивчення форм, будови та
структури окремих артефактів культури, закономірності побудови та
формоутворення об’єктів культури. Морфологія культури вивчає будову
штучного середовища існування людини та способи реалізації у ньому
фундаментальних форм життєдіяльності. Для цього використовуються три
основних методи пізнання: структурно-функціональний, семантичний та
генетичний.
Морфологічне вивчення культури передбачає такі напрямки
дослідження: генетичний, що розглядає виникнення і становлення
культурних форм; мікродинамічний, який досліджує динаміку культурних
форм у межах життя трьох поколінь (безпосередню трансляцію культурної
інформації); структурно-функціональний, що вивчає принципи і форми
організації культурних об´єктів та процесів відповідно до потреб, інтересів і
запитів членів суспільства, а також технологічний, предметом якого є
розподіл культурного потенціалу у фізичному та соціокультурному просторі
і часі.
 До структури культури входять субстанціональні елементи, які
опредмечуються в її цінностях та напрямах; функціональні елементи, що
характеризують власне процес культурної діяльності, різні його сторони та
аспекти. Структура культури складна і багатогранна. Вона включає систему
освіти, науку, мистецтво, мораль, право, політику, міфологію, релігію.
Причому всі елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему
такого унікального явища, як культура.
Важливим структурним елементом духовної культури людства є наука
— спеціалізований вид людської діяльності, спрямованої на отримання нових
знань. Метою науки є виявлення законів, за якими об´єкти існують і за якими
можуть змінюватися у процесі людської діяльності. Фундаментом науки є
ціннісна установка на пошук істини та на постійне нарощування знання. На
цій основі розвивається система ідеалів і норм наукового дослідження. У
такий спосіб реалізується органічний зв´язок науки з мораллю і етикою як
невід´ємними складовими культурного комплексу людства.
Мораль як культурне явище і форма суспільної свідомості є сукупністю
принципів, правил та норм людської поведінки. Її соціокультурна
незамінність полягає в нормативній регуляції міжособистісних стосунків, що
апелює до голосу людського сумління, впорядкуванні людської поведінки
щодо одвічних людських орієнтирів добра і зла. Не менш важливе значення
для духовної культури має феномен моральності — практичний,
поведінковий, діяльнісний аспект моралі. Моральність — це своєрідний
камертон, що визначає правомірність, доречність вимог моралі щодо потреб
розвитку людської природи, людського буття. 
Важливими чинниками культури є феномен політики та похідна від
нього політична культура. В політиці знаходять відображення людські
погляди, правові і моральні норми, культурно-історичні і національні
цінності, характерні для існуючої системи влади. Відповідно, політика
залежно від форми і методів здійснення влади може бути авторитарною або
демократичною. Соціокультурні процеси в сучасному світі пов´язані із
зовнішньою та внутрішньою політикою. Особливістю першої є розширення
співробітництва держав з метою спільного розв´язання проблем глобального
характеру. Внутрішня політика — це діяльність державних органів щодо
організації і регулювання суспільних відносин в різних сферах національного
життя.
В історичній еволюції форм суспільної свідомості, а водночас і в
розвиткові світоглядної культури людства важливе місце належить міфології
і релігії. Міфологія як культурне явище є зібранням міфів — стародавніх
переказів про богів, героїв, різних вигаданих істот або одухотворених
предметів (сфінкси, тварини, рослини, камені, явища, стихії тощо), що
уособлювали сили природи та суспільства. У міфології беруть свій початок
література, мистецтво, право, мораль, наука і людське знання взагалі. Цей
найглибший пласт культури, через який пройшли всі народи світу, і донині
залишається стійким її підґрунтям, є важливою складовою сучасної системи
духовних цінностей.
Релігія як компонент духовної культури людства у своїх доктрині, етиці
та ритуалах розкриває перед людьми широкий горизонт понять, пояснює їм
сенс життя, втілює високі моральні цінності та норми, робить людину членом
духовного співтовариства, її духовною батьківщиною, дає обґрунтування
протесту й опору усьому неправедному. Релігія (поряд з іншими духовними
утвореннями) сприяє утвердженню особистості, формуванню особистісної
свідомості; ритуалізації й, отже, ушляхетненню ритуалів поведінки людей,
звільненню свідомості індивіда від забобону необмеженої влади фатальних
випадковостей, конфесійній та соціальній інтеграції, космізації людського
буття, виходу його за межі вузькоземного існування; здійснює профетичну
місію (передбачення бажаних та небажаних сценаріїв майбутнього розвитку).
Історія та розвиток поняття культури
Спроби періодизації розвитку людської культури мали місце ще в античну
добу. Давньогрецький письменник Гесіод, що жив у VIII ст. до н. е., поділяє
всю історію людства на п’ять віків: золотий, срібний, мідний, героїчний та
залізний. Та у міру того, як культурні досягнення греків ставали дедалі
значнішими й античне суспільство усвідомлювало значення культурних
надбань, погляди на розвиток людства змінювалися, і поступово
сформувалася концепція, побудована за принципом прямої еволюції. Такі
погляди зустрічаємо, наприклад, у грецького трагіка Есхіла в «Прометеї
закутому», герой якого не лише викрав вогонь з небес і навчив людей
користуватися ним, а й показав, як видобувати та обробляти метали,
подарував людству науку про числа та відкрив мистецтво письма. У міфах і
творах греків про Прометея віддзеркалені їхні уявлення про шлях розвитку
людства від первісного примітивізму до ремісництва і наук. У V ст. до н. е.
софісти Протагор, Антифонт, Гіппій закладають основи мислення щодо
якісної своєрідності світу, створеного людиною, його принципової
відмінності від світу природи.
Давньогрецькі філософи у світовому порядку речей центральне місце
віддавали людині. Створюється антропоцентрична картина світу, де людина
проголошується головною цінністю, метою культурного прогресу. Людський
світ, сакральний за витоками свого виникнення, вимагає до себе особливого
ставлення. Центральним поняттям античної давньогрецької філософії
культури стає «пайдея» (від давньогрецького paidey — формування дитини).
Ним позначається ідея та практика цілеспрямованого виховання, навчання та
освіти, у результаті чого з малотямущої дитини формується повноправний
громадянин полісу, в якому органічно поєднується освіченість, моральна
досконалість, громадянські чесноти. Грецька «пайдея» передбачає
спрямованість на формування ціннісних орієнтацій громадянина, його
творчого потенціалу. Ідею долучення до суспільного світу через освіту та
виховання підтримував Демокріт (460 до н. е. — дата смерті невідома).
Розрізняючи світ людей і світ природи, він все ж виступав проти їх
жорсткого протиставлення. На відміну від софістів, Демокріт підкреслював
тісний зв’язок природного і людського світів. У розуміння «другої природи»
філософ привносить ідею розвитку. Статичний, незмінний світ людини
набуває у поглядах Демокріта динамічного характеру, розвитку. Джерелом і
стимулом останнього вважаються потреби і корисність. Матеріальні потреби
складають головну причину всіх змін у людському бутті.
Важливим кроком на шляху осмислення феномену культури стали
погляди мислителів Давнього Риму: Цицерона, Лукреція, Верґілія, Сенеки,
Тацита. На початку І ст. до н. е. античні філософи знову починають
цікавитися питаннями своєрідності «другої природи» та її розвитку,
наявності різних культурних світів. У цей час формуються погляди на
культуру як на особисту якість людини, визначаються ознаки цивілізації, яка
вперше піддається критиці. Саме тоді починають застосовувати термін
«культура», який вперше використав Цицерон.
Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) запропонував поняття
«культура» для позначення рівня особистісного розвитку людини, способу
виховання індивіда-громадя-нина, досягнення органічної єдності людини і
суспільства через поєднання особистих і суспільних інтересів. Початкове
значення терміна «культура» — культивування, обробіток ґрунту
поширюється на сферу духовного. Культуру починають розуміти як
«культивування» душі, «обробіток», «удобрення» розуму. Останнє
здійснюється за рахунок оволодіння філософськими знаннями, ораторським
мистецтвом. 
До осмислення проблем культури зверталися Верґілій (70—19 до н. е.) і
Луцій Анней Сенека (4 до н. е. — 65 н. е.), Корнелій Тацит (55—120 н. е.). Не
залишивши цілісних культурологічних теорій, вони висловили низку ідей, які
стосувалися важливих загальнокультурних проблем. Так, Вергілій звертав
увагу на суперечливий характер культури. Заснована, завдяки зусиллям
людей, на збереженні, накопиченні і примноженні матеріальних і духовних
багатств, вона несе у собі не тільки момент життєтворення, але й
саморуйнації. Спроби дослідження локальних культур на основі
систематизації етнографічного матеріалу дозволили Тациту зробити перші
кроки на шляху визначення відмінностей культури і цивілізації, критики
останньої. Сутність цивілізованості народів він пов’язує з наявністю
держави, міст, писемності, мистецтва, вмінням обробляти метали та високим
рівнем матеріального достатку. Звертається увага на те, що володіння
технічними і технологічними засобами праці, навіть на найвищому рівні
майстерності, не є достатнім для людини (так само, як і для суспільства), щоб
бути культурно розвинутими. Необхідним є вдосконалення душі, вміння
жити згідно з імперативами моралі.
XIX ст. позначено появою еволюціоністських теорій розвитку культури.
Підвалини еволюціонізму в його класичному варіанті були закладені ідеями
таких мислителів, як Г. Спенсер, Е. Б. Тайлор, Л. Морґан. У соціокультурній
думці утверджується новий погляд на розвиток людства, на історичний
процес. Його основу становлять уявлення про єдність законів історії природи
і соціального життя. На основі широких узагальнень етнографічних,
етнологічних та археологічних знань класики еволюціонізму здійснюють
спробу осмислення динаміки розвитку культури в її конкретно-історичному
розмаїтті, відтворення типологічних та системотворчих ознак культур,
детермінант соціокультурної еволюції. Використовуючи метод
порівняльного аналізу різних культур, представники цього напрямку дійшли
висновку про схожість матеріальних пам’яток примітивних культур,
міфології і фольклору стародавніх народів. Це дозволило їм утвердити ідею
єдності людської природи і первісного мислення на всій території земної
кулі. Пояснюючи розвиток культури з природничої точки зору,
еволюціоністи виводили її з природи людини, розглядаючи культуру як
інструмент пристосування до природи й оволодіння природним
середовищем. Історія людства розумілася як поступове просування від
простих культурних форм до складних. Кожен етап культури був
безпосереднім наслідком попереднього. Англійський філософ, соціолог
Герберт Спенсер (1820— 1903) основною рушійною силою розвитку
суспільства (за аналогією з природою) вважав боротьбу за виживання,
пристосування до навколишнього середовища. Основна праця, в якій він
представив свою концепцію, отримала назву «Основи соціології». Процес
ускладнення, диференціації та спеціалізації культурних установ
супроводжується, на думку Г. Спенсера, значним посиленням інтегративної
складової со-ціокультурної динаміки. Остання забезпечує внутрішню єдність,
цілісність суспільного організму, взаємоузгоджуючи його структурні
складові. Частини суспільства, або інститути культури, домашні (сімейні),
обрядові, політичні, церковні, професійні, промислові — є формами та
механізмами адаптації людства до природного і особливо культурно-
історичного середовища. Процес поступової соціокультурної диференціації
та інтеграції становить сутність еволюційного розвитку, який носить
необхідний і незворотний характер. Англійському етнографу та історику
культури Едуарду Бернетту Тайлору (1832—1917) належить перше наукове
визначення культури. Ототожнюючи культуру з цивілізацією, він дає
описове визначення культури. На його думку, це сукупність певних
соціокультурних елементів, які засвоїла людина як член суспільства (знання,
вірування, мистецтва, моральність, звичаї). Ці елементи є різними за
значенням та рівнем і не становлять цілісної системи, їх поступовий розвиток
і ускладнення не знають різких змін та значних потрясінь. Підтримуючи
погляд на соціогенез як складову частину біологічної еволюції, Тайлор на
основі вивчення культурних рис 350 народів, порівняльного аналізу їх
звичаїв, вірувань, мистецтв і соціальних інститутів, доводить глобальність
еволюційного процесу та універсальність культурного прогресу. Вивчаючи
історію культур різних народів, Тайлор використовує «метод пережитків»,
який сприяє «виявленню істинного руху цивілізації» та реконструкції
минулих культур. Історія людства постає як картина хронологічної
впорядкованої послідовності виникнення, змін та поступового ускладнення
способу мислення, елементів духовної і матеріальної культури різних
суспільств. Цей порівняльний аналіз доводить, на думку Тайлора, ідею
культурної єдності людства, однолінійного характеру його розвитку. Учений
не заперечує багатоманіття шляхів та темпів соціокуль-турного розвитку
народів, у зв’язку з чим на землі співіснують суспільства з різним
культурним рівнем, ступенем організації. Але, на його думку, це не заперечує
основної закономірності історії еволюції людства — обов’язкового
проходження всіма народами шляху від «дикості» через «варварство» до
«цивілізаційного життя». 
Велике значення для розвитку еволюційної теорії розвитку людства мали ідеї
американського етнолога та історика Льюїса Генрі Морґана (1818—1881).
Його роботи «Стародавнє суспільство» та «Системи спорідненості».  Морґан
обґрунтував теорію універсальності культурно-еволюційного процесу та
родової організації людства. В еволюції культури виокремлюється три
періоди: дикість, варварство і цивілізація. Ця періодизація, в основу якої
покладені зміна технологій, розвиток окремих елементів матеріальної
культури, історія винаходів і відкриттів, — розуміється як єдино можливий
шлях культурної історії людства, його прогресу. Морґан виокремлює два
принципово відмінні типи суспільств — первісне, що, на його думку,
ґрунтується на особистості і особистісних стосунках, і цивілізаційне
суспільство, що ґрунтується на території та приватній власності.
О. Шпенґлер (1880—1936) — класик цивілізаційного підходу до історії, один
з найпослідовніших критиків європоцентризму. Підґрунтям
культурологічних поглядів О. Шпенґлера є ідея заперечення єдності людства,
поступового закономірного лінійного розвитку культури. О. Шпенґлер
інтерпретує історію людства як суму абсолютно ізольованих локальних
автономних культурних утворень. Історія культури є своєрідною
«біографією» живого організму. Кожна культура, за Шпенґлером, є живим
організмом, який так само, як і людина, проживає різні епохи становлення —
дитинство, юність, змужніння, старість і, вичерпавши всі свої історичні
можливості, зникає. Цей організм є самодостатнім і самостійним у своєму
існуванні, народжує неповторну матеріальну та духовну культуру, відповідні
суспільні інститути. Кожна з культур має власну історію, власну ідею і
форму, життя та смерть, які ніяким чином не пов’язані з іншими, так само
замкненими у собі культурними світами. Для О. Шпенґлера історія людства
не має будь-якої загальної мети, ідеї або плану розвитку, як і не існує будь-
яких зв’язків між культурами.
Діалог між культурами і людьми різних культур неможливий. Прірва
непорозуміння залишається назавжди неподоланною внаслідок дискретності
історії та відсутності єдності людства. Останнє (людство) Шпенґлер вважає
химерою, порожнім словом, яке було створене європейським раціоналізмом.
Основна теоретична праця, в якій викладені культурологічні погляди
німецького філософа — книга «Занепад Заходу» (1918—1922). За
Шпенґлером, світовий історичний процес складається з восьми великих
культур: китайська, вавилонська, єгипетська, індійська, антична
(«аполлонівська»), арабська («магічна»), західноєвропейська («фаустівська»),
культура майя.
Культура розуміється Шпенґлером як зовнішнє виявлення колективної
душі народу, яка володіє унікальним світовідчуттям. Історичне обличчя тієї
чи іншої великої культури, багатоманіття її форм існування (мистецтво,
наука, право, політика) визначається «прасимволом», неповторним способом
світосприйняття, що спрямовує здійснення внутрішніх можливостей
колективної душі у зовнішніх культурних формах. Шпенґлер розрізняє
поняття «культура» і «цивілізація». На його погляд, епоха цивілізації настає
тоді, коли культура вичерпує свої творчі можливості. Життєвий цикл
кожного культурного організму продовжується близько тисячі років,
цивілізаційний період триває 200—300 років. Цивілізація має однакові
ознаки у всіх культурах. Якщо культура має духовне творче навантаження, то
цивілізація, яка є її внутрішньо необхідним кінцевим станом, — це «мертвий
час», час відсутності творчості, занепаду віри, духовності. Ідеї О. Шпенґлера
мали величезний вплив на подальший розвиток культурологічної думки, де
особливе місце посідає теорія «локальних цивілізацій» А. Тойнбі.
Арнольд Джозеф Тойнбі (1889—1975), продовжуючи ідею О. Шпенґлера
щодо історії як сукупності дискретних соціальних утворень, привносить своє
бачення сутності розвитку історії, її цілей та прогресу. Видатний англійський
історик і соціолог поставив перед собою завдання вивчити історію людства в
цілому. Остання представлена багатьма цивілізаціями, а не історією окремих
країн чи держав.
У багатоманітті цивілізацій (їх нараховується 21), локальних, унікальних і
герметично замкнених, Тойнбі намагається знайти те, що становить сутність
історичного прогресу і своєрідність кожної з цивілізацій. Наріжним каменем
його теорії стає ідея божественної передвизначеності історії і можливостей
самореалізації кожної з автономних цивілізацій на шляху до осягнення свого
божественного сенсу. Наявність духовного в культурі, історичний прогрес
пов’язуються насамперед з прогресом релігійної свідомості, створенням
вищих, світових релігій, через які людство пізнає і реалізує себе та
божественне у собі. Підвищення релігійності суспільства, значення світових
релігій (буддизму, християнства, ісламу), які володіють великою
консолідуючою силою, є основним шляхом порятунку, відродження людства.
Саме релігія і територіальне розміщення стали для А. Тойнбі основними
критеріями для класифікації цивілізацій, яка була розроблена у 12-титомному
«Дослідженні історії» (1934—1961). Упродовж всього дослідження кількість
цивілізацій, їх назви і зміст змінювалися. Серед 21 цивілізації, що були
означені спочатку, виокремлюються єгипетська, китайська, шумерська,
майянська, індійська, еллінська, західна, православна християнська, іранська,
арабська, індуїстська та ін. 
Видатний представник соціології культури, американець російського
походження Пітирим Сорокін (1889— 1968) запропонував власне бачення
концепції замкнених культурно-історичних типів. Історичний процес
розглядається як циклічна послідовність унікальних типів культур
(соціокультур або цивілізацій). На думку П. Сорокіна, кожна соціокультура є
не просто сукупністю різноманітних духовних і матеріальних об’єктів, явищ,
які співіснують без будь-яких зв’язків. В основі кожного типу культури
покладений об’єднуючий центральний принцип, яким просякнута складна
багато-аспектна культурна цілісність, кожна культурна складова. Зміною
таких визначальних принципів обумовлюється зміна культур, хід історії.
Культурологічні погляди Яспреса вирізняє намагання виявити у
багатоманітті соціокультурного світу єдину лінію розвитку людства.
Розвиваючи концепцію «універсальності історії», К. Ясперс визнає наявність
відмінностей у житті різних народів та культур. На думку філософа,
індивідуальне обличчя історії є завжди неповторним, де кожне явище
визначається одиничністю та унікальністю. Ця точка зору не заперечує
існування єдиного шляху людства. Науково осягнути і довести цю єдність як
необхідний поступовий рух з певними загальними закономірностями,
каузальними зв’язками неможливо. Єдність людської історії — предмет
філософської віри.
Історія культури розглядається крізь призму феномену «комунікація», який
створює можливості єднання людей, комунікації людини з іншими людьми і
Богом. Основу комунікації складає філософська віра. Вона, на відміну від
релігійної, є однаково значущою для всіх людей, ґрунтується на досвіді,
допускає можливість аргументів розуму, але — саме тих аргументів, які
підтверджують неможливість пізнання таємниць історії. К. Ясперс пропонує
схему світової історії, де виокремлюються чотири епохальні періоди.
Перший період — прометеївська епоха — таємниця сутності людини та її
неповторності існування на Землі. Це епоха, коли відбувається формування
людини як виду, коли виникають мови, винаходяться знаряддя праці,
починає використовуватися вогонь, створюються людські угрупування.
Другий період — епоха великих культур давності (шу-меро-вавилонської,
єгипетської, егейської, доарійської, культури архаїчного Китаю).
Третя епоха пов’язується К. Ясперсом з духовним становленням людства і
починається з періоду, який є своєрідною «віссю світового часу». В «осьовий
час», на думку Ясперса, відбувається духовна революція, одночасно і
незалежно в різних країнах світу виникає людина сучасного типу, яка
усвідомлює буття в цілому, саму себе і свої межі. В «осьовий час» великі
народи — китайці, індійці, іранці, іудеї та греки здійснили величезний
стрибок у своєму духовному розвитку. Саме їхні культури визначають
подальший характер цивілізації. Інші народи приречені на зникнення або на
асиміляцію з культурами «осьових» народів. Четвертий період — епоха
розвитку науки і техніки, поява яких кардинально змінила світ. Але, на думку
Ясперса, науково-технічний прогрес — лише одна лінія цілого історії. Ця
довготривала історична тенденція є розвитком досягнень, які об’єднують
людей у сфері національного мислення, а не людство в цілому.
Леслі Алвін Вайт (1900—1975)— фундатор ідеї універсальної еволюції.
Л. Вайт вважається засновником культурології як науки про культуру. Він
перший запроваджує термін «культурологія» для позначення окремої цілісної
галузі наукового знання. Культурологія визначається як «галузь антропології,
яка розглядає культуру (інститути, технології, ідеології) як самостійну
впорядкованість феноменів, що організовані відповідно до власних
принципів та існують за власними законами. Л. Вайта, розглядає культуру як
об’єктивний феномен, який має власну внутрішню логіку розвитку, є
незалежним від окремого індивіда і людського угрупування. Культура — це
самостійна, самоорганізована система. Її еволюцію складає послідовна зміна
форм існування певних елементів (писемності, архітектури, торгівлі,
законодавства, знарядь праці, суспільних організацій, системи спорідненості
та ін.). Ці елементи взаємодіють, прогресивно розвиваються і складають
єдиний культурно-еволюційний процес. Еволюція культури пов’язується зі
зростанням кількості енергії, яка накопичується і перетворюється
суспільством. Історія людства — це історія приборкання енергії суспільства,
і перш за все історія розвитку технологічних засобів акумуляції, збереження
та перетворення цієї енергії. Погляди Л. Вайта отримали назву
технологічного детермінізму.
Згідно з концепцією технологічного детермінізму культура поділяється на
три підсистеми, три рівні взаємодії людини з навколишнім середовищем:
— підсистема технологічна; її основу складають засоби взаємодії людини з
природою: технічні засоби і знаряддя праці, тип житла та ін.;
— підсистема соціальна — охоплює суспільні відносини (економічні,
політичні, моральні, естетичні) і відповідні типи індивідуальної та
колективної поведінки;
— підсистема філософська або ідеологічна — структура вірувань, ідей,
знань.
Технологічний рівень є підґрунтям для культури. Він визначає її духовний
потенціал. По відношенню до нього соціальна та ідеологічна підсистеми є
другорядними й похідними. Ідеям універсальної еволюції та технологічного
детермінізму присвячені фундаментальні праці Л. Вайта «Наука про
культуру: дослідження людини і цивілізації» та «Еволюція культури».
Основи періодизації культури
Культура Месопотамії, велика територія, що розкинулася від гір
Вірменії на півночі до Перської затоки на півдні, від гірських областей Ірану
на сході до сирійсько-месопотамського степу на заході, прийняла на себе
назву, якою спочатку давньогрецькі географи нарекли рівнинну область в
нижній та середній течії рік Тигр та Євфрат. Ця назва — Месопотамія, що
буквально означає «Межиріччя» (від грецьк. цєстov — середній, лохацо —
річка). Шумери, походження яких до цього часу чітко не визначене, хоча
традиція пов’язує їхню батьківщину з островами Перської затоки, в кінці IV
тисячоліття до н. е., рухаючись з півдня, освоїли долину Тигру та Євфрату.
На початку III тисячоліття до н. е. в Південній Месопотамії вже виникли
шумерські міста-держави. Шумерський період історії Межиріччя охоплює
близько п’ятнадцяти сторіч, завершується він наприкінці III — початку II
тисячоліть до н. е. так званою III династією міста Ура (бл. 2112—1997 рр. до
н. е.), династіями Ісіна (2017—1794 рр. до н. е.) та Ларси (2025—1763 рр. до
н. е.), остання з яких вже була лише частково шумерською. Періодизація: I
ранньодинастичний період (бл. 2750—2615 рр. до н. е.), пов’язаний з іменами
кількох міфічних правителів (або, скоріше, тотемів) міст Урука, архаїчного
Ура. II ранньодинастичний період (бл. 2615—2500 рр. до н. е.), для якого
характерні оформлення І династії Урука, де серед імен царів зустрічається
напівлегендарне ім’я царя Гільгамеша, архаїчної династії міста Лагаша. III
ранньодинастичний період (бл. 2500—2315 рр. до н. е.), коли на території
Месопотамії виникає чимало міст-держав, які ведуть самостійну політику. Це
міста Кіш, Ур, Акшак, Умма, Лагаш та ін.
Поширюється тип культових будівель – зіккурат, в релігійній сфері
існує пантеон, два вида письма - малюнки та клінописне, вперше будівлі
прикрашаються круглими скульптурами та рель`єфом.
Культура Стародавнього Єгипту, періодизація: 1.Раннє царство XXX–
XXVIII ст. до н. е. 2.Давнє царство – XXVIII–XXIII ст. до н. е. 3.Середнє
царство – XXII–XVIII ст. до н. е. 4.Нове царство – XVI–XI вв. до н. е.
5.Пізній період – X–IV вв. до н. е.
Архітектура, основні типи будівель: гробниці, палаци, піраміди,
житлові будівлі, храми, обеліски. Основні сюжети в скульптурі:
зображення богів, фараонів, жреців, зооантропоморфних істот – сфінкси,
химери. Також, існував жанр дрібної пластики – статуетки ушебти. Живопис
представлений у вигляді розписів храмів, гробниць, дворців. Сюжети -
міфологічні, замальовки із життя фараонів та побутові. Створюються
«фаюмські портрети».
Антична культура, періодизація: 1) егейська (крито-мікенська)
культура – кін. ІІІ-ІІ тис. до н.е. к. 2) Грецька архаїка - VIII–VI ст. до н.е. 3)
Грецька класика V-IV ст. до н.е. 4) Період елінізму – кін. IV-І ст. до н.е.
Головними сферами грецької культури стають філософія та мистецтво.
Перший давньогрецький філософ Фалес Мілетський, потім Анаксімандр,
піфагорійці та елеати, Геркаліт, Анаксагор, Демокріт, Аристотель. В
давньогрецькому мистецтві народились класичні архітектурні стилі
(дорійський, іонічний, корінфський ордери), канони скульптурного
зображення людського тіла (Мирон, Фідій, Поліклет), зразки любовної
лірики (Сапфо, Анакреонт), трагедії (Есхіл, Софокол), комедії (Аристофан).
Періодизація римської античності: 1) Культура етрусків – VII-V ст. до н.е. 2)
Період римської республіки – IV-І ст. до н.е. 3) Культура періоду римської
імперії – І-IV ст. Римська античність бере багато ідей та традицій грецької
культури. Римська міфологія дублює грецьку: олімпійські боги вводяться в
неї, частина із них ототожнюється з римськими богами та отримує їх імена. В
філософії еклектично поєднуються принципи різних вчень грецьких
мислителів. Особливе поширення отримують скептицизм та стоїцизм
(Сенека, Марк Аврелій). Поширюється ораторське мистецтво, художня
проза, поезія, історична наука, механіка, природознавство. Важливою
інновацією римського періоду є розвиток політики та права.
Світогляд давніх слов`ян, серцевиною культури стародавніх слов`ян,
як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх
слов`ян дають їхні релігійні вірування та міфологія.
Культура Середньовіччя, періодизація:1. ранє (V— VIII ст.); 2. зріле
(ІХ—ХІІІ ст.); 3. пізнє (ХІV—ХVІ ст.). 
Домінує релігія в філософії, в світській сфері та в багатьох сферах. Стилі
в архітектурі: готичний та романський, поширюються мозаїки та фрески.
Культура Київської Русі, періодизація: IX — сер. XIII ст. Вирішальне
значення в історичному розвитку держави відігравала далекоглядна реформа
князя Володимира — запровадження християнства.
Культура Відродження, періодизація: 1) проторенесанс, дученто
(остання третина XIII — початок XIV століття, період, під час якого
з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі); 2) раннє
Відродження, кватроченто (початок XIV — 90-ті роки XV ст.); 3) високе
Відродження, чіквеченто (90-ті роки XV — початок XVI ст.); 4) пізнє
Відродження, (40-ві роки XVI — початок XVII ст.).
Характеризується звертанням до ідей античності, секуляризація
духовних просторів суттєво вплинула на художнє поле культури. Воно, як і
всі сфери духовного виробництва, починає звільнятися від авторитету релігії,
гуманістичний світогляд. Віра в можливість людини, її волю та розум.
 Відродження в Україні, кін. XVI — початок XVII ст. Проявляється
інтерес до рідної культури, пробуджується національна свідомість.
Створюються Братські рухи, проникає європейська ідеологія гуманізму.
Культура Просвітництва, — це історична форма західної культури, яка
передбачає тотальну раціоналізацію всіх сфер соціокультурного
життя. Хронологічно — це приблизно друга половина XVII—XVIII ст.
Період характеризується бурхливим розвитком промисловості, докорінними
економічними зрушеннями, подальшим зростанням і зміцненням
національних держав Європи та напруженими соціальними конфліктами
світського характеру. Із становленням у Західній Європі буржуазного
суспільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Англії, потім у
Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах.
Панує розум, на основі принципів свободи, рівності, братства, надія на
прогрес. Енциклопедизм, який проявився в бурхливому паралельному
розвитку наук, ремісництва та мистецтв, широкому поширенню знань як
необхідної умови вдосконалення людини і справедливого улаштування
суспільства. Панує вільнодумство. В мистецтві виникають стилі бароко,
класицизм, рококо.
Бароко в Україні, XVII — перша половина XVIII ст. Основними
характеристиками культури українського бароко є: интетичність культурного
процесу, в межах якого поєднуються середньовічні, ренесансні та
реформаційні цінності; декоративність як пошук нової форми для оновленого
синтетичного сенсу попередніх епох, які бароко намагається поєднати;
театральність не тільки як безпосередній розвиток театру, але театралізація
самого життя;
Культура ХІХ ст., ХІХ століття стало періодом індустріалізації західної
цивілізації, яка до кінця зазначеного періоду охопила навіть деякі країни
Сходу, наприклад, Японію. Індустріалізація передбачає не лише перехід від
ручної праці до машинної, але й постійне вдосконалення виробництва як
провідного принципу розвитку. Технологічні новації з виробництва
проникають в інші сфери життя. Радикальні зміни в культурному ритмі
спричинили виникнення парового транспорту: паровоза Дж. Стефенсона
(1814 р.), пароплава Р. Фултона (1807 р.). Винайдення в середині ХІХ ст.
електромагнітного телеграфу, поліграфічних машин швидкого друку надали
цьому періоду назви «віку пари та заліза». Сприйняття простору і часу в
системі речей з використанням паровоза, залізниць загальнчого
використання, телеграфу кардинально змінюється. В першу чергу змінюється
сам характер праці: людина з джерела енергії або майстра, який любовно
створює індивідуалізовані речі, перетворюється на додаток до машини,
виконуючи ті операції, які ще залишилися не автоматизованими. Тим самим
праця остаточно стає знеособленою.
Остання третина ХІХ ст. відкрила нові джерела енергії: нафту та
електрику. Відповідно, виникають нові галузі промисловості: хімічна
(вироблення барвників, штучні добрива, синтетичні речовини, вибухові
речовини), електрохімія, електрометалургія, де використовувалися такі
технології, як зварювання, виплавка сталі (обсяг її виплавки стає показником
технічного розвитку країни). В 1864 р. французький металург П. Мартен
спорудив першу мартенівську піч для виплавки сталі, цей метод залишався
найпрогресивнішим до середини ХХ століття.
Стилі в мистецтві – романтизм, стає першою естетичною позицією
кінця ХУІІІ — початку ХІХ століття, яка постулює себе як антитезу
класичному мистецтву (зокрема класицизму). Реалізм разом з романтизмом
утворює опозицію класицизму, але має більш гостру соціально-політичну
спрямованість. Представники реалізму свідомо використовували принцип
історизму для розкриття художнього змісту твору. Розвиток реалізму в ХІХ
столітті породив у живописі виникнення двох самобутніх мистецьких
напрямків — натуралізму та імпресіонізму. Натуралізм, якщо романтизм був
художнім рухом, що намагався відійти від зображення прози реальності у
піднесеність поетичної уяви, то з протилежної настанови виходив інший
потужний напрямок мистецтва ХІХ століття — натуралізм. Цей напрямок
можна розглядати як результат бурхливого розвитку природничих наук та
перенесення їх методів дослідження (спостереження, аналізу) в область
художньої творчості. Теоретичні джерела натуралізму походять від теорії
еволюції Ч. Дарвіна, філософського позитивізму, естетичної теорії І. Тена.
Митці натуралізму намагалися неупереджено й об’єктивно відтворити
реальність як фотографію. Імпресіонізм, представники намагались
відтворити реальний світ у його рухливості та мінливості, зафіксувати
власний ракурс сприйняття світу та миттєвість вражень. Саме етимологія
слова «враження» (фр. – impression) лягла в основу назви напрямку.
Культура України ХІХ ст., кін. XVIII- поч. XIX ст. український
романтизм, починається для українських земель зі стану геополітичного
розриву, який зберігається до першої третини XX ст. і серйозно позначається
на українській культурі. Особливістю соціально-економічного розвитку є
занепад поміщицького землеволодіння у сільському господарстві, посилення
експлуатації та майнового розшарування. Водночас розвивається
підприємництво, формуються капіталістичні стосунки. Романтизм приходить
в українські землі з Німеччини як відмова від влади раціоналізму, як реакція
на суворість класицизму, він звертається до природи і оспівує її як царину
гармонії і краси, звертається до історичного минулого. Завдяки цій ідеалізації
минулого і пошукам народної душі романтизм активно впливає на
формування національної самосвідомості, національної культури.
Створюється Харківський та Київський університети.
В 90-ті рр. XIX ст. — 1920 р. в Україні відбувається модерний період,
який характеризується що на рубежі століть активізується ідея державності,
яка має значний історико-психологічний шлейф у національній свідомості.
Культурне життя активно політизується, відкриваються газети і журнали
соціал-демократичного спрямування «Червоний прапор», «Борба», де
друкуються В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Яцків. 
Культура ХХ ст., характеризується науково-технологічною
революцією, розвиток систем комунікації, виникнення нової інформаційної
культури на основі таких форм, як кінематограф, телебачення, комп`ютерні
технології. Панує свобода слова, особистості, творче самовираження.
Стилі мистецтва: модернізм (фовізм, експресіонізм, кубізм, футуризм,
сюрреалізм, абстракціонізм, поп-арт). Постмодернізм.
Культура України ХХ-поч. ХХІ ст.: 1) період етнокультурного
розвитку за умов стабілізації України в межах макросоціальної системи
СРСР (40— 80-ті рр. XX ст.). 2) період вибору та ствердження адекватності
(1991— поч. XXI ст.).