ЛЕКЦІЯ 14

Тема 14: КУЛЬТУРА І ЦИВІЛІЗАЦІЯ

План
14.1. Причини підвищеного інтересу до явища культури наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
14. 2. Вихідні ознаки культури, їх зміст і значення. Співвідношення світової культури та
національних культур.
14.3. Поняття цивілізації та її суттєві ознаки.
14.4. Співвідношення культури і цивілізації та причини можливих конфліктів між ними.

14.1. Причини підвищеного інтересу до явища культури наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Історично склалося так, що тема культури наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. постала однією з
найбільш обговорюваних. Термін культура в певний момент став одним з найбільш вживаних.
Відзначимо низку найбільш важливих причин такого стану речей:
 В другій половині ХІХ ст., внаслідок інтенсивного розвитку засобів комунікації, інтенсифікації
міжнародних зв’язків, зростання динаміки суспільного життя зазнала краху позиція
«європоцентризму», яка наполягала на тому, що саме європейська культура є найбільш
розвиненою, досконалою, зразковою, а тому всі інші культури можуть бути визнані лише за
мірою їх схожості на європейську. З’ясувалось, що існують культури, не схожі на європейську,
проте досить ефективні в плані введення людини в суспільний спосіб життя.
 На початку ХХ ст. людство вперше стикнулось із ситуацією, коли найкращі культурні
досягнення обернулись проти людини; маються на увазі ті страшні засоби знищення людини, що
постали результатом науково-технічного прогресу (кулемети, отруйні гази, військова авіація,
танки, новітні радіотехнічні засоби зв’язку та ін.). Перша світова війна вразила всіх кількістю
жертв та жахами картин саме масової загибелі людей, проте ще жахливішою була друга світова
війна, в якій свідомо ставилось завдання масово знищувати мирне населення.
 Нарешті, в цей же час виникає некласична або масова культура, багато в чому дуже відмінна від
класичної культури. Масова культура продукує й поширює спрощені варіанти культурної
продукції, інколи – доволі вульгарні; авангардне мистецтво, що постає осереддям масової
культури, не вимагає вишуканих вмінь та мистецького вишколу. Чому та на яких підставах його
відносять до культури? Феномен масової культури також висунув на перший план питання про
те, що є культура, якою вона повинна бути, як її можна розуміти та оцінювати?
Такими були найперші чинники загострення питання про культуру в означений період часу.
Термін «культура» має латинське походження; в початковому значенні він позначав «оброблення»,
«плекання», «поліпшення»; у ранніх його вживаннях йшлося перш за все про оброблення землі.
Наскільки сьогодні відомо, в наближеному до сучасного значенні цей термін вперше вжив римський
філософ та оратор М.Т.Цицерон, який писав про філософію як «культуру духу». Мислителі
європейського Просвітництва вживали термін «культура» для позначення того, що відрізняє людину
та людську спільність від світу природи. На початку 30-х років минулого століття виникає термін
«культурологія», запропонований американським культурологом Л.Вайтом, набувають поширення
численні концепції культури. З’являються дослідження, що пропонують все нові і нові визначення
культури, з’являються класифікації визначень культури. В цілому таку ситуацію можна вважати у
методологічному плані виправданою, оскільки культура є явищем настільки складним,
багатоелементним та багатогранним, що сподіватись на те, щоб охопити всі її навіть основні прояви в
якомусь окремому визначенні просто неможливо. Тому слід не стільки пропонувати варіанти її
визначень, скільки чітко усвідомлювати ракурси і позиції у підходах до неї. В цьому полягає одне із
завдань філософського вивчення культури, що здійснюється інколи в межах культурології, а інколи –
філософії культури.

14. 2. Вихідні ознаки культури, їх зміст і значення. Співвідношення світової культури та

національних культур.
Аналіз численних підходів до розуміння культури дає підстави зробити узагальнені висновки
щодо сутності культури. По-перше, марно заперечувати вирішальну роль культури для розвитку
людини та суспільства. По-друге, багатогранність підходів та визначень культури свідчить про
надзвичайну складність явища культури. Культура в людському суспільстві є всюдисущою,
універсально явленою. Саме тому, що це є явище є надскладне, його треба намагатись побачити,
зафіксувати, оглянути із різноманітних позицій. Лише тоді, коли ми будемо в змозі зібрати та
синтезувати такі позиції, у нас з’явиться шанс окреслити досліджуване явище достатньо повно та
виправдано. По-третє, культура позначає щось принципово важливе в людині та для людини, вона не
існує і не може існувати поза людиною, її діяльністю та наснагою; людина стає людиною лише за
умов прилучення до культури, включення в процес творення та використання культури. Проблемою
залишається осмислення того, чому культура не може утримати людей на рівні людськості, чому її не
лише творять, цінують та зберігають, а й руйнують, знищують, надають їй антилюдського
спрямування. Саме ця проблема й постала найболючішою при обговорення проблем культури в
другій половині ХХ ст. Сьогодні, як правило, вже не ведуться сперечання щодо визначення культури;
вважається за важливе окреслити її суттєві ознаки. Отже, позначимо суттєві ознаки культури, що їх
сучасна культурологія виводить на перший план.
Перш за все культура постає як те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність, або,
як це інколи визначають, - як «друга природа», створена людиною. За цією ознакою культура
окреслюється як світ артефактів – штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі.
Відповідно, за межами людської діяльності ми вже не стикаємося із культурою. Виділяючи цю першу
ознаку, ми стикаємося із складною системою відношень між природним та штучним (тобто свідомо
зміненим), природним та соціальним; ці відношення, як відомо, можуть бути збалансованими, а
можуть бути і досить конфліктними, оскільки протягом всієї історії людство може забезпечувати
свою життєдіяльність шляхом зовнішнього втручання у довільну течію природних процесів.
Названа перша ознака культури є важливою, проте людське втручання в природу може бути
випадковим та таким, що не вносить суттєвих змін у природні процеси. Коли ж таке втручання
носить цілеспрямований характер, то результати його також можуть бути досить різними: людина
може прагнути задовольнити свої найперші життєві потреби і зовсім не думати про кінцеві або
віддалені наслідки таких дій. Далі, втручання людини в природні процеси може спиратись на
закономірності природи, а може до певної міри ними нехтувати. Нарешті, людина (і суспільство)
може дбати про закріплення та збереження досвіду культуротворення в історичній естафеті поколінь,
а може ставитись до цього не дуже уважно і навіть негативно.
Тому в оцінці та осмисленні культури необхідно враховувати не лише те, що культура є
зміненою природою, а й характер здійснених змін, їх спрямування та способи здійснення. Окрім того,
перша ознака культури є її необхідною ознакою, проте занадто широкою.
Дослідники культури давно дійшли висновку, що при вивченні культури зовсім не обов’язково
фіксувати всі предмети людської діяльності; важливіше виявити та дослідити способи їх створення,
оскільки технологія, методи творення культурних явищ постають відмичкою до їх кращого
осмислення. До того ж, коли ми звертаємося саме до способів культуротворчої діяльності, ми
отримуємо можливість оцінювати явища культури за рівнем розвитку: так, наприклад, при наявності
сучасних технологій лиття сталі її виготовлення у примітивних плавильних пічках є явищем
некультурним. Найважливіше значення даної ознаки полягає в тому, що саме способи людської
діяльності дозволяють опановувати процесами культуротворення, прилучати людей до
культуротворчої діяльності, передавати естафету культурних здобутків від покоління до покоління,
від людини до людини, від суспільства до суспільства. Тому деякі культурологи вважають саме
способи культуротворення вирішальною ознакою культури, своєрідною відмичкою до культури як до
живого суспільно-історичного процесу.
Але і друга ознака культури не може завершити розгляд її суттєвих характеристик: справа у
тому, що й найкращі технології можуть використовуватись не лише для виявлення внутрішніх
можливостей людини та її позитивного утвердження у людському способі буття, а й для руйнування
як людини, так і культури. Тому до попередніх ознак культури додають таку: культура постає
сукупністю людських соціально-історичних та культурних цінностей. Тобто вона постає в
окресленнях того, що для людини набуває буттєвої значущості, поза чим людина не може розглядати
себе і свою життєдіяльність сповненими сенсів та змісту. Найголовнішим в цій ознаці є те, що явища
культури вводять людину у світ, запліднений духовністю: на всіх творах культури, на всьому, що має
до неї відношення, лежить відблиск духовного натхнення, прозрівання, боріння, прагнення. Поза
свідомістю не може відбутись перетворення природи у культуру, поза духовністю те, що надано
людині чи-то в культурі, чи-то в природі, не може набути ціннісного змісту. Ціннісний аспект
культури є настільки важливим, що дехто із культурологів вважає, що тільки він дозволяє провести
чітку межу між явищами культури та природи. Саме на основі даної ознаки в суспільстві
розгортається боротьба між старим та новим, між консервативними та інноваційними тенденціями,
між справжньою культурою та псевдокультурою, між культурою та антикультурою, гуманістичною
культурою та культурою людиноненависницькою, і т. ін.
Наступна ознака культури може бути сформульована так: до культури, до справжніх її
здобутків відносять лише те із створеного людьми, в чому глибинні якості та можливості людини
проявились із максимальним ступенем повноти, досконалості та виразності. Тут вже йдеться про
виведення і людської діяльності і самої людини на вищу, абсолютну межу своїх можливостей як
інтелектуального, так і матеріально-діяльного планів. Коли йдеться про максимальну повному виразу
людських можливостей, то це значить, що доповнити чи зменшити таку повноту неможливо. Отже,
якщо культурне явище фіксує максимально можливе на даний момент, за даних обставин, то всі
такого роду досягнення постають максимально можливими та незрівнянними. Представникам певних
культур може здаватись, що те, що продукує їх рідна культура є більш розвиненим та досконалим у
порівнянні із виробами якоїсь іншої культури. Проте інша культура виражає інші властивості та
виявлення людини, і якщо вона виражає їх яскраво і виразно, досконало й неповторно, вона постає
самоцінною та самодостатньою.
Таким чином, за суттєвими ознаками культури її явища та твори дозволяють їх порівнювати,
але водночас вони не підлягають порівнянню, оскільки досконало засвідчують певні неповторні
виявлення людини. Отже, у взаємодії різних культур наявне те, що вводить їх у відношення схожості
і дещо, що у будь-яких відношеннях залишається самодостатнім та абсолютним. А це і є умовами
повноцінних комунікацій. Наступна дуже важлива ознака культури − це її комунікативність, її
діалогізм: жодна культура не може ні виникнути, ні розвиватись без наявності внутрішніх та
зовнішніх зв'язків та діалогів. Культура живе лише в мережах живих взаємодій між людьми,
етносами, соціальними інститутами.
Наступною ознакою культури, яка випливає із попередніх, можна вважати її соціальність:
культура та культурна діяльність лише тоді має шанс утвердитись, зберегтися та впливати на реальні
процеси життя, коли вона буде соціально узаконена. Інакше культура в кращому разі буде поставати
окремими актами з боку якихось диваків. Крім того, якщо культурним явищам не надається певного
узаконеного соціального статусу, то вони можуть просто знищуватись, занепадати та руйнуватись.
Тому необхідно додати до аналізу культури ще одну її суттєву ознаку: в культуру включаються
також способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей. Ясно, що поза цим
не може бути і мови про нормальний культурно-історичний процес; використання культури також
повинно бути культурним. Але в цій галузі в сучасному суспільстві існує безліч проблем: з одного
боку, все це – зберігання, використання, розподіл культурних цінностей – постає економічно досить
обтяжливим, а, з іншого боку, не завжди можна надійно визначити, що саме із сучасного суспільного
процесу варто виділяти в якості культурних досягнень, зберігати та належним чином
використовувати. Врешті-решт, проблема збереження культурних цінностей була виділена ЮНЕСКО
(гуманітарним відділом ООН) як одна із глобальних проблем сучасної цивілізації.
Окрім того не лише вчені, а й прості люди досить часто розуміють під культурою людські
звички, системи усталених норм впорядкованої людської поведінки, особливу організацію людського
способу буття; передбачається, що все це виходить за межі простих пристосувальних реакцій на
дійсність з метою збереження життя. Отже, культура постає у вигляді структур або матриць
людської поведінки, і цю характеристику культури можна також вважати її ознакою. Саме ця
характеристика культури повинна врешті засвідчити нам, наскільки культурні норми, цінності,
стереотипи та надбання набули органічного втілення в людському способі життя.
Суттєві ознаки культури виводять її аналіз на ті форми, в яких в культурі представлені цінності
та сенси. У культурології давно зроблений висновок про те, що основними носіями змісту культури
постають символи, ідеали, взірці та архетипові образи. Якщо ми хотіли би у першому наближенні
ознайомитись з певною культурою, нам треба було би ознайомитись з її найпершими символами,
ідеалами, життєвими взірцями. Тут ми стикаємось із проблемою співвідношення між національними
культурами та світовою культурою. Варто розуміти, що реально, у різних витворах та артефактах
існують лише національні культури, проте ми активно користуємось терміном «світова культура».
Дехто вважає цей термін безглуздим, проте це не так. До світової культури у більшості випадків
зараховують такі надбання людства, що визнаються, сприймаються, включаються у зміст
життєдіяльності більшості країн та народів світу. Отже, це і справді не щось таке, що існує окремо,
поруч із національними культурами, але це та сукупність цінностей та надбань, в яких прояви
людини, її сутність, її творчий геній виявлені з найбільшою силою та виразністю.

14.3. Поняття цивілізації та її суттєві ознаки.

В мовному арсеналі сучасності, а не лише в гуманітарному та соціологічному знанні, терміни
«культура» та «цивілізація» є одними із найбільш вживаних. Вони, а також похідні від них терміни,
досить часто використовуються як синоніми: ми кажемо «культурність», але так само можемо
сказати в тому ж випадку й «цивілізованість», «культурний» – «цивілізований», та ін. Саме
слововживання підказує нам, що ці явища дуже тісно пов’язані між собою. І дійсно, найперша
схожість цих термінів полягає в тому, що вони фіксують явища однієї сфери дійсності: і культура, і
цивілізація характеризують процеси суспільного життя. Сучасні трактування значення терміну
«цивілізація» можна звести до трьох основних: 1) цивілізація являє собою якісно високий стан
суспільно-історичного процесу; 2) цивілізація постає характеристикою особливостей впорядкованого
та організованого суспільного життя; 3) цивілізація постає перш за все та переважно явищем
технологічним та прагматичним на відміну від культури як явища духовно-творчого.
В наш час у зв’язку із виходом людства на новий рівень міжнародної інтеграції, із поширенням
тенденцій до глобалізації соціальних явищ та процесів питання про сутність цивілізації, її ознаки, її
вплив на суспільство та людину постає особливо актуальним. Це зумовлене ще й тим, що людство
очевидно дедалі більше технологізується, активно втягується в інформаційні способи організації
своєї життєдіяльності та технологічну революцію. А це значить, що цивілізаційні процеси так чи
інакше починають домінувати в сучасному суспільстві. Що готує людству такий поворот історії? Чи
можна передбачити його найважливіші наслідки та по можливості уникнути найбільш небезпечних?
– Для відповіді на дане питання необхідно звернутись до з’ясування суттєвих рис цивілізації як
явища людської історії.
Термін «Civitas» має латинське походження; він широко вживався в давні часи. Проте похідне
від нього слово «Civilisation» набуло свого значення лише в ХVII – XVIII століттях. Певні теоретичні
міркування саме під таке розуміння цивілізованості підвів американський соціолог та культуролог
Л.Морган. Намагаючись окреслити ознаки цивілізованого життя, Л.Морган зазначав, що
використання письма постає найпершою та найпевнішою ознакою цивілізації. До її проявів він
також зараховував: появу міст, широке використання металів, моногамну сім’ю, досить складні
технічні здобутки (як-от, суднобудування, військова техніка), правовий статус приватної власності,
державні форми управління суспільством (публічні суспільні органи), міфологію, різноманітні
практичні знання, складні форми організації спільного життя людей. Слід сказати також і те, що
Л.Морган намагався відрізняти давні (перші) цивілізації від сучасної цивілізації, яка базується на
наукових знаннях та технічних досягненнях, передбачає високий рівень культури, релігійної свободи,
демократичних прав, правового регулювання міжнародних відносин.
Сучасна наука визнає далеко не всі твердження Л.Моргана; на думку багатьох сучасних
дослідників, особливо тих, хто має справу із археологічними дослідженнями, твердження Л.Моргана
не підтверджені безперечними фактами, а постають свого роду дещо спрощеними ідеалізаціями
реальних історичних процесів. В той же час його поділ давньої історії на епохи дикунства,
варварства та цивілізації, хоча й з певними критичними зауваженнями, широко використовується.
Інтерес до цивілізації як явища та до виявлення змісту її як поняття особливо зростає у ХХ ст.
Досить резонансною та багато в чому пророчою постала книга Освальда Шпенглера «Занепад
Заходу», в якій цивілізація розглядалась як трагічна, але неминуча сторінка в розвитку будь-якої
культури. Вичерпавши внутрішні потенції до самовиявлення та творчості, культура починає
консервуватись, втрачати гнучкість та динамізм, прагнути вже не самовиявлення, а ефекту, масовості.
– Все це і постає симптомами цивілізації, яка, врешті, і позначає занепад та загибель культури. Тези
О.Шпенглера про виключно негативний характер цивілізації прозвучали несподівано і не отримали
загального визнання. Американський антрополог культури Альфред Крьобер вважав, що будь-які
цивілізації можуть бути осмисленими лише як комплексні системи, що складаються із мови,
мистецтва, релігії, науки, етики та ін. Така методологія дослідження надала можливість
застосовувати до аналізу цивілізацій методи кількісних оцінок, що, врешті, дозволило побачити в
різних елементах цивілізації різні характеристики динаміки, стану та ін. Підхід А.Крьобера дозволив
поєднати теоретичні побудови із емпіричними дослідженнями. Отже, в найбільш показових для ХХ
ст. концепціях цивілізація подається в якості соціально-історичного та культурного утворення.
 На наш погляд, до тих ознак цивілізації, що не викликають сумнівів у більшості дослідників,
можна віднести:
- цивілізацією є певний тип організації та впорядкування суспільного життя, носієм якого
постають певні етнічні спільності, що живуть і діють в межах певних територій;
- цивілізація передбачає існування достатньо високого рівня культури, розвинену
спеціалізацію суспільних видів діяльності, існування визнаної системи ціннісних орієнтацій
членів суспільства;
- цивілізація базується на складних технологіях продуктивної діяльності, передбачає
існування розвиненої сукупності надвітальних потреб, зокрема таких, як духовні потреби,
потреби в ефективності діяльності, дозвіллі, комфорті;
- цивілізацією рухають потреби в підвищенні ефективності людської діяльності, в
нарощуванні здобутків, у досягеннні зручностей та комфорту життя;
- нарешті, цивілізації притаманні виправдані досвідом форми збереження, нарощування та
передавання історичного досвіду соціальної життєдіяльності.

14.4. Співвідношення культури і цивілізації та причини можливих конфліктів між ними.

Аналіз співвідношення культури та цивілізації дозволяє прояснити питання про аспекти їх
тотожності та нетотожності. Ці терміни мають різну історичну траєкторію проявів: термін
«культура» так чи інакше використовувався з часів Римської філософії, а термін «цивілізація»
з’являється значно пізніше і в дещо відмінному від терміну культура значенні. Навряд чи можна
заперечувати значення впливу прогресу знань та технологій на процеси культуротворення, проте
навряд чи хтось може взяти на себе сміливість стверджувати, що саме ними визначаються духовний
стан суспільства, його відданість моральним цінностям, ідеалам творчої самовіддачі, прагненню
творчої самореалізації. В той же час цивілізація безсумнівно передбачає складні та високі технології,
ефективні методи продукування, збереження та передавання знань, певне культивування зручностей
та комфорту. Знову-таки, звернемо увагу на те, що певна кореляція між названими сторонами
реальної людської суспільної життєдіяльності незаперечна, але тут немає прямої тотожності. Врешті-
решт можна стверджувати, що культура передбачає максимальне виявлення духовного потенціалу
людини безвідносно до будь-якого заздалегідь встановленого масштабу. Творці культури досить
часто постають людьми занепокоєними, готовими ризикувати собою, престижем, зручностями життя.
Тому навряд чи більшість із них поставить знак рівності між життєвим комфортом, ефективністю
діяльності та творчістю, творчою самовіддачею.
Отже, культура та цивілізація розводяться на основі відмінностей :
- у суб’єктах їх продукування;
- у джерелах та прагненнях культуротворчої та цивілізаційної діяльності;
- у відношенні культури та цивілізації до знання, технології, інформації.
Духовні знахідки, озаріння, самоодкровення, - все це є найпершою та неодмінною умовою
творення культури. Проте людина живе не лише духовними інтересами; вона є реальна матеріально-
фізична річ серед інших речей, вона є живим організмом, має матеріальні, фізичні, вітальні потреби,
потреби у дозвіллі, відпочинку, гігієні, екологічних умовах життя та ін. Все це не є прямим та
першим предметом прагнень творців культури, проте поза цим нормальне життя людини неможливе,
а, значить, навряд чи буде можливою і нормальна культуротворча діяльність. Соціальний простір
людської життєдіяльності створюється цивілізаційними процесами, творчі спалахи людського духу
втілюються у культуру. Цивілізоване життя сприяло появі таких потреб, які далеко виходили за
межі не лише окремих індивідуальних потреб, але й потреб окремих родів. Це були потреби: 1) у
спеціалізації за видами діяльності; 2) у створенні громадських та державних органів та приміщень; 3)
у гарантуванні безпеки суспільства; 4) у накопиченні, збереженні та історичній трансляції соціальних
знань та соціального досвіду; 5) в зацікавленні вдосконаленням усіх форм соціальної
життєдіяльності; 6) у виробленні форм консолідації суспільства та ін. Соціальні форми, норми,
стандарти, максимальне забезпечення оптимального режиму функціонування матеріально-фізичних,
органічних та соціальних складових людської життєдіяльності, - ось найперші спрямування та
історичні завдання цивілізаційного процесу. Враховуючи вже окреслені вище реалії людського буття,
навряд чи можна заперечувати те, що саме цивілізоване життя є справді гідним людини і що
прагнення утверджувати й розвивати цивілізовані форми є одним із найперших завдань соціальної
організації суспільства.
 Найбільшої гостроти проблемі співвідношення культури і цивілізації надав О.Шпенглер. Його
думки так проінтерпретував М.О.Бердяєв: цивілізація та культура несумісні, розвиток цивілізації
спотворює та губить культуру. Він, зокрема, писав: «В кожній культурі після розквіту, ускладнення
та витонченості починається вичерпування творчих сил, віддалення та згасання творчого духу.
Змінюється усе спрямування культури. Воно спрямовується до практичного здійснення могутності,
до практичної організації життя в напрямі все більшого її розширення по поверхні землі.
Народжується напружена воля до самого життя, до практики життя, до могутності життя, до
насолоди життям, до панування над життям. І ця занадто напружена воля до життя губить культуру,
несе за собою смерть культури… Існує ніби протилежність між культурою та життям. Усі досягнення
культури символічні, а не реалістичні. Цивілізація ж намагається здійснити життя… Культура
пов’язана із культом, вона із релігійного культу розвивається, є результатом диференціації культу,
розгортанням його змісту… Цивілізація є перехід від культури, від споглядання, від творення
цінностей до самого життя, шукання життя, віддання себе її стрімкому потокові, організації життя,
зачарування життям…».
Зазначимо, що ці відмінності не прирікають культуру та цивілізацію на неминучий конфлікт,
проте вони й не забезпечують автоматично їх узгодження. Врешті, ситуація залежить від конкретного
стану справ, від особливостей історичного розвитку тих чи інших регіонів людства. Якщо культуру
оцінювати критерієм прибутковості, тоді вона однозначно буде приречена обслуговувати потреби
цивілізованого життя, а не відкривати нові горизонти людської духовності та суб’єктивності.
Виходячи із завдань цивілізації, можна однозначно стверджувати: підпорядкування культури
цивілізаційним потребам означає підпорядкування духовних поривань матеріальним потребам у
зручностях, ефективності, комфорті.
Таким чином, реальні відмінності між культурою та цивілізацією обумовлюють
неоднозначність та складність їх взаємодії. Найбільш виправданий підхід до регулювання такої
взаємодії передбачає врахування особливої сутності як того, так і іншого, а також пошуки форм і
способів їх узгодження, взаємного стимулювання, максимального виявлення своїх можливостей в
процесах людської життєдіяльності. Навпаки, нехтування їх особливостями загрожує деформаціями
як культурного, так і цивілізаційного процесів. Наприклад, в наш час переважна частина творів так
званої «масової культури» очевидно пристосовується до примітивних смаків публіки, маючи на меті
перш за все та переважно грошові прибутки. Те ж саме спостерігається в галузі кіномистецтва,
драматургії, літературі. Частими є явища, коли внаслідок нещадної експлуатації таланту митців
прирікають на знесилення, спустошення, а то й ранню смерть. – Все це є проявами негативного
впливу цивілізації на культуру. Звичайно, можна навести й прямо протилежні приклади, бо ж саме
завдяки цивілізаційним досягненням культурні шедеври краще зберігаються, велика кількість людей
отримує можливість прилучитися до їх сприйняття та вивчення, можливість включитися у процеси
творення культури та ін.