Тема 2. Цінності середньовічної Європи крізь призму духовності.

1. Античний спадок і середньовічна культура.

Не дивлячись на те, що до кінця V ст. н. е. антична цивілізація себе вичерпала,

греко-римська культура не канула в небуття. Безумовно, варвари нанесли їй важкого
удару, виснажили її сили. Нова християнська культура теж не жаліла античні цінності,
їх конфлікт був неминучий. Проте, прийдешня християнська Середньовічна епоха не
могла повністю ігнорувати великий культурний капітал, накопичений греками і
римлянами. Варвари-переможці почали потихеньку приміряти до себе “античні
наряди”. Латинська мова стає не тільки мовою католицизму, але і мовою всієї
Західної культури. Активно використовується римське право, прокидається інтерес
до філософії (особливо Арістотеля), літератури, архітектури, прикладного мистецтва,
освіти, риторики. Антична (особливо латинська) культура стає чинником зближення і
примирення європейських народів.

З XIII - XIV ст. у Європі, перш за все в Італії, починається процес активного
відродження античної культури. До неї не просто виявляється інтерес, але вона стає
фундаментом нового явища, названого культурою Відродження. Такі маститі діячі
Ренесансу як Данте, Бокаччо, Петрарка, Салютаті, Альберті, Макіавеллі, Рафаель,
Бруні, Фічино, Вазарі, Шекспір і багато інших випробовують священний трепет перед
великими геніями старовини, стають їх апологетами. Великої популярності
набувають творіння Гомера, Платона, Фідія, Ськопаса, Вергилія, Лукреция,
Цицерона, Епікура, Сенеки, Плінія, Галена, Варрона. Про них говорять, пишуть, ними
захоплюються, їм наслідують, їх творіння стають широким суспільним надбанням.
Немов би оживають і успішно пробивають собі дорогу в життя античні міфи,
література, архітектура, скульптура, театр, живопис, наука, політичні, правові і багато
інших втрачених цінностей. Італія і інші країни Європи буквально “дихають античним
повітрям”. Антична культура стає незаперечним предметом філософської, художньої
і наукової творчості. У всіх університетах Європи вивчають спадщину стародавніх. У
міру подальшого руху європейської культури інтерес до Античності і її реальний
вплив все більш зростають. У епоху просвітництва створюються об'ємні наукові і
художні праці, присвячені греко-римській культурі. Античність сприймається як мудра
вихователька, як мати, як значуща узагальненість, як європейський универсалізм.
Англійські, німецькі, французькі учені, а то і просто шанувальники старовини (Р.
Шліман), ведуть активний археологічний пошук пам'ятників греко-римскої культури.
Кожен музей світу вважає за честь мати їх у себе. Навіть свій побут європейці
намагаються облаштувати так, щоб він хоч в чомусь нагадував старовину. Поети,
драматурги, прозаїки, живописці, архітектори, скульптури, музиканти, філософи,
історики, філологи, юристи, політики, педагоги ось вже протягом декількох століть
незмінно звертаються до цієї теми. Антична культура справді стала ідеалом, зразком
для наслідування, важливим чинником для європейського мистецтва, великою і
нескороминущою класикою.

Культура Середньовіччя - це значний за часом (У-ХУ ст.) та інформаційною

насиченістю період розвитку світової культури. Середньовіччю властиві оригінальні
ідеали, цінності та система норм реалізації людини в суспільному житті, які і
визначають його специфіку в культурно-історичному просторі. У цілому характер
середньовічної культури визначався двома основними чинниками: пануючим
положенням християнської ідеології та церкви, утвердженням християнських
цінностей як визначальних для ментальності, а також жорсткою регламентацією
життя індивіда відповідно до його положення в соціальній ієрархії, ієрархічним типом
соціальних зв'язків.
Християнська духовність відіграла особливу роль у формуванні світовідчуття,
основних світоглядних положень людини середньовічної епохи. Відбувається відхід
від античних світоглядних засад, античний гармонійний цілісний Космос отримує два
полюси існування: Божественний, або духовний; земний, або тілесний. Виключного
значення в культурі набувають саме її Божественні, духовні витоки. Світ тепер
отримує чітко виражену центральну точку існування - це Бог. Відносно античності,
яка не мала яскраво вираженого центру, це стало принципово новою позицією в
баченні Всесвіту.

Бог - єдина верховна сутність, джерело істини і краси - відкривається людині

виключно через віру, а не через розум. Людина вважається вершиною творіння,
створеною за образом та подобою Бога, заради якої були створені всі інші творіння.
При цьому людині не належить ні світ, ні блага, ні тіло, ні життя. Вона може цим лише
користуватись, своїм існуванням вона повинна прославляти Бога, підкорятися Богові,
уподібнюватись йому, а зрештою і з'єднатися з ним. Саме християнство дозволило
людині залишити далеко позаду себе природно-космічний світ і відчути
безпосередній особистісний зв'язок з Богом. У зв'язку з цим виключного значення
тепер надається внутрішньому духовному стану людини.

Духовне життя в середньовічній культурі стає предметом особливої уваги та отримує

статус виняткової цінності. Ідеалом стає духовна, страждаюча, смиренна людина.
Внутрішнє "Я" людини, її ядро знаходяться за межами самої людини - у сфері
духовного. Мета людського життя - осягнути свою подібність з Богом. Це можливо
здійснити в процесі вдосконалення власних здібностей та віри.

Як уже зазначалося, другою важливою рисою середньовічного суспільства була

жорстка регламентація життя індивіда відповідно до його положення в соціальній
ієрархії. Об'єднуючим началом був принцип феодальної ієрархії, поширений на всю
світобудову. Всі прошарки суспільства були пов'язані відносинами сюзерена та
васала, а нижчі перебували у повній залежності від вищих, тобто феодальної знаті.
Середньовічна Європа характеризувалась общинно-корпоративним устроєм: цехи,
гільдії, лицарські ордени, церковні та сільські общини.

На відміну від античної цивілізації, у якій система влади носила світський характер, у
середньовічній Європі вона була сакралізована. Королі та імператори протягом
усього Середньовіччя добивались визнання релігійного, сакрального характеру своєї
влади. Основним засобом досягнення цього була коронація - релігійна церемонія, в
результаті якої правитель набував статусу помазаника Божого і був коронований
самим Богом в особі служителів церкви. Церква виступала в напрямку ідеологічного
обґрунтування ієрархії, розвиваючи теорію органічної будови суспільства, котре
складається з упорядкованих розрядів: духовенство піклується про духовне здоров'я
держави, лицарство захищає його, а селянство, трудівники годують. Порушення ж
цієї гармонії загрожує згубними наслідками для всього суспільства.

У зв'язку з цим духовне життя середньовічного суспільства характеризується

традиціоналізмом, груповою свідомістю. При феодалізмі індивід пов'язаний не з
общиною-полісом, як це було в античності, а зі своїм станом, соціальний статус якого
визначає практично всі сторони людської життєдіяльності. Ідея об'єднання,
корпоратизації невідступно переслідувала середньовічну думку, головною задачею
було не залишити індивіда віч-на-віч з собою.

Відповідно домінуючою формою соціального контролю всередині станів було почуття

сорому. Такі його позитивні кореляти як честь, слава, доброчинність, які знаходили
схвалення з боку "своїх", становили вищу цінність для станового індивіда. Людина
тут ще далека від вільного самовизначення у своїх вчинках, її поведінка мотивується
насамперед нормами конвенціональної моралі. Порушення її веде до неминучого,
хоча і в невизначеному майбутньому, покарання. Але в період пізнього
Середньовіччя відбувається індивідуалізація в моральній поведінці людини. Якщо
раніше після формальної процедури відпущення гріхів священиком людина вважала
себе примиреною з церквою, Богом, суспільством, то тепер же вона починає
вимагати від себе внутрішнього каяття, повинна сама його прагнути, відчуваючи
свою провину перед самою собою, що свідчить про утвердження її реальної свободи.
Це можна вважати своєрідним підсумком, епілогом усього розвитку середньовічної
культури і одночасно - прологом до культури Відродження.

{ Античність разом із цивілізаціями Стародавнього Сходу є складовою

частиною культури Стародавнього світу. Термін «античний» (від лат. antiquus
— давній), було введено італійськими діячами культури епохи Відродження для
означення давньої греко-римської культури з XII ст. до н. є. до V ст. н. є.
Прийнято вважати, що грецький період античної культури закінчився падінням
міста Коринфу у 146 р. до н. е., а римський — під натиском варварів у 475 р. н.
є. Історія античної культури — це історія формування, розвитку, розпаду та
загибелі стародавніх суспільств, які існували в умовах рабовласницького ладу
в районі Середземного моря, Причорномор?я та суміжних країн у період з III
тис. до н. є. до середини V ст. н. е., які у світовому культурному контексті
вважаються носіями культурних цінностей, порівняно найбільш близьких до
сучасної європейської культурної традиції.
Передумовою глибокого вивчення й усвідомлення ролі та місця античної
культури у світовій історії є її періодизація. Антична культура складає два
періоди — це давньогрецька культура, що охоплює час від 3 тис. до н. є. до І
ст. до н. е., та давньоримська, яка розвивалася в період з VIII ст. до н. є. до V
ст. н. є. Кожний з цих періодів по-своєму цінний, однак культура Стародавньої
Греції займає окреме місце — вона створила чудові зразки людського генія, що
пронизали усі грані людського життя: філософію, поезію, прозу, скульптуру,
архітектуру, живопис і т. ін. Вона дала світові плеяду блискучих імен, таких як
драматурги Есхіл, Софокл, Еврипід, історики Геродот і Фукидід, філософи
Демокрит, Платон і Аристотель.
Більш як 500 років правив в античному світі Стародавній Рим. За цей час під
впливом Греції та Сходу він також створив самобутню культуру, що глибоко
проникла в культуру більшості європейських народів. З моменту її падіння
пройшло понад півтори тисячі років, однак і дотепер в усій Європі збереглися
руїни старовинних міст, дороги, акведуки, залишки старовинних палаців та
громадських будівель. Культура Стародавнього Риму продовжує й зараз жити у
багатьох сучасних мовах, створених на основі латини, у сучасному праві, в
міській європейській архітектурі, у звичаях та традиціях багатьох народів.
Таким чином, проіснувавши понад три тисячоліття, антична культура
залишила по собі глибокий слід в історії людства.
В основі давньогрецької культури лежала міфологія. Як перша історична
форма культури вона досягла у Стародавній Греції особливого розвитку. В усі
часи вона була невичерпним джерелом сюжетів та образів для поетів та
скульпторів. У безсмертних поемах «Іліада» та «Одіссея» завершився процес
розвитку епічної поезії, а Гесіод у своїй «Теогонії» дав систематичний виклад
головних міфологічних вірувань греків. Давньогрецька лірична поезія, що
також зародилася з гімнів богам, стала зразком для вираження цілої гами
почуттів і настроїв людини.
Як і інші народи, стародавні греки поклонялися силам природи, що
уособлювали окремі боги, шанували душі померлих. На відміну від народів
Стародавнього Сходу уроджене естетичне відчуття стародавніх греків під
впливом чудесної природи формували уявлення про богів як людиноподібних
істот, сповнених красою, силою, молодістю та мудрою зрілістю без
перспективи старості й смерті. Жодна релігія світу не доводила
антропоморфізм богів до такого рівня, як грецька. Але, зводячи богів на рівень
ідеалу, вони також наділяли їх притаманними людям негативними рисами. Крім
численних богів та героїв, уява греків створила велику кількість духів сатир,
німф, дріад та ін., що населяли ліси, струмки та поля.
Боги, за уявленнями греків, жили на високій горі Олімп у Фессалії, час від
часу беручи участь у людських справах. Главою олімпійської сім?ї був
верховний правитель богів і людей Зевс, якого римляни шанували під іменем
Юпітера.
Зевс мав дружину Геру та братів: Посейдона — володаря морів, Гадес, або
Аїд, володів підземним царством. У Зевса від Гери та інших богинь було
декілька дітей, головними серед яких були Афіна та Аполлон. Аполлону, як
богу сонця, відповідала богиня місяця Артеміда — покровителька лісового
звіра та птахів. Аполлона оточували музи — покровительки мистецтв: Кліо —
історії, Евтерпа — ліричної поезії, Талія — комедії, Мельпомена — трагедії,
Терпсіхора — танців, Ерато — еротичної поезії, Полігімнія — пантоміми, Уранія
— астрономії, Калліопа — співів, а тому друге ім?я Аполлона було Музагет.
Дітьми Зевса були також Гефест — бог вогню й небесний коваль і богиня
краси Афродіта. Землю-матір греки шанували під іменем сестри Зевса
Деметри. її дочку Персефону викрав Аїд, після чого вона стала царицею
підземного царства. Кожної весни, коли Персефона поверталася на землю для
побачення зі своєю матір?ю, природа починала оживати. Богом виноградної
лози й виноробства був Діоніс або Вакх. Свята на честь цього божества
супроводжувалися несамовитим розгулом, що доходив до нестями. Міф
розповідає про те, як шанувальниці Діоніса, перебуваючи в екстазі, навіть
роздерли його на шматки.
Однак релігійна єдність греків сформувалася не відразу: вона формувалася
від поклоніння силам природи та шанування предків на домашньому та
родовому рівні до утворення загальнонаціональних культів. Однак жодний
культ не дістав такого визнання усіма греками, як культ бога сонця Аполлона у
фокідському місті Дельфах біля підніжжя гори Парнас. Своєю славою
дельфійське святилище зобов?язувалося оракулу, віщуну, що пророкував
майбутнє. Біля ущелини у скелі, звідки виходили одуряючі випари, сиділа
жриця Аполлона піфія, втрачаючи свідомість, вона починала промовляти незв?
язні слова, які вважалися віщуванням самого бога, а жерці уже по-своєму
тлумачили сказане. Дельфійський оракул, до якого зверталися і представники
інших народів, прославився далеко за межами грецького світу, завдяки чому
жерці дельфійського Аполлона знали про все, що відбувалося не тільки у
Греції, а й у всьому світі, завдяки чому набули великого авторитету в
міжнародних політичних питаннях.
Наділені особливо тонким художнім відчуттям, стародавні греки особливої
уваги надавали розвитку естетичної сторони свого культу, тому провідні
мистецькі форми та стильові напрями у розвитку стародавньої культури Греції
відігравали роль їх духовного єднання. Складаючи гімни на честь богів, що
виконувалися під акомпанемент ліри (кіфари), кларнета або флейти, греки
створили оригінальну релігійну музику та численні обряди, відтворюючи
драматичні епізоди з життя міфологічних персонажів, які пізніше стали
основою театрального мистецтва. Жертвопринесення у греків
перетворювалося на свого роду бенкети, у яких начебто брали участь самі
боги, свята — у забави з танцями, кулачними боями, бігом наввипередки і т.
ін. Такі змагання на честь богів називалися агонами. Агони влаштовувалися у
різних місцях, але найбільшою популярністю користувалися такого роду свята
в Олімпії. Друге місце за масштабами та значенням посідали Піфійські
змагання у Дельфах. Оскільки елліни не проводили межі між мистецтвом та
спортом, спершу тут відбувалися лише конкурси музикантів, де під
акомпанемент кіфари учасники виконували хвалебні пісні на честь Аполлона, а
згодом до них було додано змагання співаків, флейтистів, атлетів та
вершників, тут змагалися навіть поети. У Немей-ській долині поблизу міста
Клеон відбувалися Немейські ігри, де водночас змагалися атлети з бігу,
боротьби та кінних змагань, а пізніше виборювали першість і музиканти. У
Істмійських іграх, що проводилися на Корінфському перешийку, також
виступали атлети, музиканти й поети. Крім дельфійського оракула та
Олімпійських ігор, в духовному відношенні греків єднали сказання про героїв,
що виникли у результаті поетичної обробки творів місцевої міфології
народними співаками-декламаторами — рапсодами, які переробляли й
доповнювали їх, розвиваючи первісний химерний зміст і розповсюджуючи ці
твори по усій Елладі. Найбільш знаменитими поетичними оповіданнями
загальнонаціонального значення були перекази про Троянську війну, зібрані у
дві великі поеми «Іліада» й «Одіссея», що приписуються сліпому співаку
Гомеру. Для освічених греків усіх поколінь вони були найулюбленішими
книгами, на яких виховувалися цілі покоління, формуючи почуття
загальнонаціональної свідомості.
{ Світова історія людства вченими поділена на періоди — певні проміжки часу,
які різняться між собою важливими змінами в розвитку людської цивілізації.
Це такі періоди, як Стародавній світ, Середньовіччя, Новий та Новітній час.
Середньовіччя займає період всесвітньої історії, що слідує за історією
стародавнього світу і передує новій історії. Термін «середні віки» (лат. Medium
aevum, букв. — середній вік) з?явився в XV ст. у італійських істориків-
гуманістів, які стали вживати його для визначення періоду історії від загибелі
Західної Римської імперії до XV ст. Епоха Середньовіччя поділяється на три
періоди. Перший період (кінець V — перша половина XI ст.) є перехідним від
античності і варварства до феодальної епохи, якому характерний економічний
занепад. Другий період (друга половина XI—XII ст.) — час розквіту
середньовічного феодального суспільства, поширення освіти та культурного
розвитку. Третій період (XIV—XV ст.) — час зміцнення феодальної монархії і
послаблення впливу церкви, появи наукових дослідних знань, зародження
гуманізму і початок епохи Відродження.
Період Середніх віків займає V—XV ст., в сучасній історичній науці його
назвали епохою феодалізму, в рамках якої почав закладатися фундамент
європейської цивілізації. У цей час європейської історії відбувалося Велике
переселення народів, внаслідок чого на історичній території Європи з?явилися
нові держави та народи, зародилися сучасні нації, їх мова та культура,
особливості мислення та поведінки, національний характер. У цей час почали
складатися основні класи капіталістичного суспільства — буржуазія та
пролетаріат.
В епоху Середньовіччя починається історія народів таких європейських
держав, як Англія, Франція, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Голландія, країн
Піренейського, Апеннінського та Балканського півостровів, скандинавських
країн — Данії, Норвегії, Швеції, а також Візантії, наступниці Східної Римської
імперії.
У період Середніх віків вже не рабовласник і раб, а феодал і залежний
селянин представляли основні класи тогочасного суспільства. Для феодальної
епохи характерним є, з одного боку — жорстока експлуатація селянства та
низький, примітивний стан техніки, а з іншого — зростання продуктивних сил,
відділення ремесла від росту міст, центрів ремесла та торгівлі. Подальше
зростання продуктивних сил призведе до формування нових капіталістичних
відносин, які завершаться буржуазними революціями в ряді європейських
країн.
Велику роль у житті народів середньовічної Європи відігравали церква та
релігія, які жорстко контролювали діяльність людини протягом життя, постійно
впливаючи на її свідомість та поведінку. Під церковною опікою перебували не
тільки низи, а й феодальна знать. Середньовічна церква була зіткана з
протиріч. Вона мала великий позитивний вплив на все духовне життя
суспільства, сприяла зміцненню єдності європейських народів, залученню їх до
нових морально-етичних цінностей. Разом з тим християнська церква частково
пригнічувала народну культуру, корені якої сягали у язичницькі часи,
переслідувала іновірців та інакодумців, гальмувала розвиток науки. Об?
єднавши на основі християнських цінностей європейські народи, церква сама ж
вбила між ними клин, розколовшись у XI ст. на західне та східне християнство.
Період Середньовіччя відділяє від сьогодення багато століть і подій. Але
вивчення цієї епохи має велике практичне і теоретичне значення для сучасної
науки, а осмислення надбань тогочасного суспільства допоможе нам збагнути
свою власну сутність.

2. Культурно-історичні типи середньовічної людини: селянин, рицар,

бюргер (особливості бачення світу).

Коли йдеться про середньовічну культуру, у більшості випадків мають на увазі

офіційну високу культуру, створену в церковному середовищі. Але слід мати на увазі,
що феодальне суспільство являло собою складну ієрархію різних класів і станів, що
обумовило розмаїття культури цієї епохи. Тому в рамках середньовічної культури
виділяють ряд субкультур. Поряд з панівною церковно-спіритуалістичною, що
характеризувалась аскетичною спрямованістю, канонізованістю, тяжінням до
символізму, виділяються: міська, світська, вплив якої посилювався в міру зростання
міст; селянська культура, яку називають низовою; існувала також куртуазна,
придворно-лицарська культура, значною мірою світська.

Міська культура відіграла велику роль у становленні західної цивілізації в цілому.

Поява міст, а також початок хрестових походів характеризують культуру вже зрілого
феодалізму. Сутність міської культури зводилась до постійного посилення світських
елементів в усіх сферах людського буття. Міська культура зародилась в ХІ-ХІІ
столітті, коли місто стає військовим або адміністративним центром. Фактично місто
було зародком буржуазної республіки, що формується пізніше.

Досить швидко місто починає формувати і свою культуру, власну систему цінностей.
Населенню середньовічних міст властива тверезість, обережність, ощадливість,
розважливість, меркантильність, опора у всьому виключно на здоровий глузд.
Очевидно, самі ці риси середньовічного бюргерства дають нам підстави говорити про
те, що саме воно стало соціальною базою, з якої рекрутується в наступні епохи
європейська буржуазія. З'являються фахівці нового типу - юристи, лікарі, вчені,
відносно незалежні від монастирської культури. Міське життя породило університети
і нецерковні, часто приватні, школи, які забезпечували подальший розвиток і
повсюдне поширення знань. Наукова освіта брала в них гору над теологічною, і
контролювати їх церкві було дедалі важче. Саме в містах у період розвиненого
феодалізму швидко розвивається світське мистецтво (архітектура, живопис,
скульптура, література, музика).

Особливу роль відігравала народна карнавальна культура. Карнавали

протиставляли аскетичній християнській ідеології інший тип світовідчуття, де
панувало веселе життєствердне начало. Веселий сміх під час загального свята на
міських площах і вулицях, де кожний відчував себе часткою безсмертного, вічного
цілого - народу, убивав релігійний страх перед смертю, неминучим страшним судом і
пекельними муками за гріхи. Людина немовби перероджувалася для нових суто
людських взаємин; відчуження тимчасово зникало, вона поверталась до самої себе й
відчувала себе людиною серед людей.

Важливу роль у культурному житті середньовічного суспільства відігравали

лицарська культура, що була досить складним комплексом звичаїв, ритуалів, манер
придворних, військових розваг (наприклад, лицарських турнірів). Для характеристики
лицарської культури використовується термін куртуазність, що позначає якість
ідеального придворного кавалера.

У феномені лицарства розкривається одне з найцікавіших культурних явищ

середньовіччя - служіння. Були встановлені взаємні зобов'язання між сеньйором,
який обіцяв заступництво і підтримку, і васалом - вірою і правдою служити своєму
покровителю, а любовне служіння, культ прекрасної дами як необхідний елемент
куртуазної культури став своєрідною релігією вищих кіл, що є продовженням та
розвитком більш давнього культу ушанування Діви Марії. Лицарській культурі була
притаманна своєрідна література: лицарська поезія - це поезія трубадурів, що
оспівували доброчинності лицаря-васала, ідеальну любов і віддане служіння дамі;
героїчний епос, зокрема "Пісня про Роланда"; лицарський роман, зокрема відомі
твори Кретьєна де Труа, присвячені кельтському королю Артуру та його васалам -
лицарям Круглого столу.

Селянська культура середньовіччя розглядається як "низова", культура "мовчазної

більшості". Значною мірою середньовічне селянство існувало поза історичним часом.
Те, що визначає сутність його культури - самобутність, звичаї, які в незмінному
вигляді передавалися з покоління в покоління, витіснення на периферію суспільного
життя, робить її глибоко архаїчною, традиціоналістською. Сам образ життя
селянства, тісна пов'язаність із землею, важка праця, далека від військових занять,
прирікали його на підкорене та пригнічене становище у суспільстві.

Отже, розвиток культури середньовічної Західної Європи характеризується

розмаїттям історичних і регіональних форм.

3. Роль церкви у формуванні середньовічної цивілізації.

Для середньовічної культури характерні дві ключові відмінні ознаки: корпоративність і

домінуюча роль релігії та Церкви.

Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі станів

(корпорацій). Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала
можливості змінити своє соціальне становище. З кожним станом було пов'язано своє
коло політичних і майнових прав та обов'язків, наявність привілеїв або їх відсутність,
специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна
ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодали-землевласники), потім купці,
ремісники, селяни (останні у Франції були об'єднані в “третій стан”). Чітку формулу
вивів на рубежі X - XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: “.. одні
моляться, інші воюють, треті працюють...”. Кожний стан був носієм відповідного типу
культури.

Могутнім об'єднуючим чинником у таких умовах виступали релігія і церква.

Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і
культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної
культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво.
Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького “теос” - бог).

Чим же можна пояснити таке виняткове становище релігії в середньовічному

суспільстві? Одну з відповідей на це питання дає сам зміст християнського
віровчення. Воно виникло в процесі боротьби і взаємного впливу безлічі
філософських і релігійних течій. Якщо говорити про початкове християнство, то
однією з головних ідей, які забезпечили значне поширення нової релігії, була ідея
рівності людей - рівності як гріховних істот перед всемогутнім і всемилостивим Богом
- але все-таки рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в
середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією одного
народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення християнство
базується на трьох головних ідеях:

- ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і

Єви;

- ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;

- ідеї спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки
стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з'єднав в собі як божественну,
так і людську природу.

У ранньому християнстві дуже сильною була віра в швидке друге пришестя Ісуса
Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не
відбувалося, і на місце цієї ідеї в середні віки приходить ідея втіхи – потойбічної
нагороди (відплати) за добрі або погані вчинки, тобто раю і пекла.

Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IV-V
ст. у працях Августина, згодом зарахованого до лику святих. Він розробив вчення про
“Божественну благодать”, згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми
(“єдинорятуюча роль церкви”). Тільки церква залучає людей до Бога. Як
хранительниця “Божої благодаті”, вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно
з Августином, весь хід історії передбачається божественним промислом, тому
людина не спроможна його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба
смиренно приймати як багатство, так і бідність, вони - наслідок первородного гріха
Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді людина повинна шукати
собі опору у вірі. Звідси - постулат: “Вірую, щоб розуміти”, який проголошує пріоритет
віри над розумом.

На кінець античності християнство являло розвинену світоглядну систему. Був

вироблений “символ віри” - короткий виклад основних догматів християнської церкви.
До нього увійшли догмат про “триєдиність Бога”, який єдиний і, разом з тим,
складається з трьох осіб - Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа Святого, догмат про
воскресіння Христа та інші.

Перші християнські общини відрізнялися демократизмом, однак досить швидко

служителі культу - духовенство, або клір (від грецького “клер” - жереб, оскільки
спочатку їх вибирали за жеребом) перетворюється на сувору ієрархічну організацію.
Спочатку найвище становище в клірі займали єпископи. Римський єпископ став
домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської
церкви. У кінці IV- на початку V ст. він привласнив собі виняткове право іменуватися
Папою і поступово одержав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської
імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня,
вселенська.

Ще в останні сторіччя існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених

перетворюється в державну релігію. Папа оголосив себе “намісником Христа на
Землі”. На ту ж роль претендував патріарх Константинопольський. У церкви
виявилося два організаційних центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх
Константинопольський наклали один на одного прокляття. При спільній релігії церква
розкололася на західну - римсько-католицьку і східну - православну.

В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого

розпаду “варварських” королівств, постійного перекроєння кордонів, феодальної
роздробленості церква виявилася найбільш організованою силою, своєрідним
островом “порядку в безпорядці”. Мабуть, найбільш стабільною державою Європи
була Папська область - середня Італія, яка перейшла у VIII ст. під безпосереднє
управління римських пап (існувала до XIX ст.). Саме для обгрунтування права на
владу в цій державі була створена легенда про “Константинів дар”: ніби римський
імператор Константин, переносячи столицю у Візантію, своїм наступником у Римі
залишив Папу.

Політичний вплив папства поширювався на всю Європу. Дуже довго тільки Папа
призначав єпископів у всі країни. Церква широко використовувала систему покарань
(в тому числі стосовно правителів): “відлучення”, яке ставило людину поза церквою,
“анафема” - урочисте публічне прокляття, “інтердикт” - заборона відправляти культ
на цілій території та інші. Обрання Папи з XI ст. стало проходити на особливих
зборах кардиналів (від латинського “головний”, найвища після Папи Римського
духовна особа в католицькій церкві) без найменшої можливості втручання світської
влади.

Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави
виплачували “десятину” (десяту частину податків, які збиралися) на її користь. У
католицькій церкві до Х ст. встановився звичай безшлюбності (целібату)
духовенства. Цей звичай тісно пов'язав стани феодалів і духовенства: в сім'ях
феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав
священиком.

Особливу роль у поширенні впливу церкви відігравали монастирі. Вони виникли в III
ст. в Єгипті і являли собою спочатку поселення самітників (від грецького “монах” -
самітник). Монастирі в Європі стають і великими землевласниками, і центрами
багатогалузевих господарств, і укріпленими фортецями, і осередками культурного
життя. Перший чернечий орден організував Бенедикт Нурсійський в VI ст. Надалі
орден бенедиктинців об'єднував до двох тисяч монастирів. У XII ст. у зв'язку з серією
великих народних виступів виникає нова течія в чернецтві. Франціск Асізський в Італії
і Домінік в Іспанії майже одночасно виступають з проповіддю бідності, відмови від
власності, поваги до простої праці. Головним для священика вони вважали не
урочисте богослужіння, а проповідь в мандрівках серед простих людей. Такі погляди
дістали дуже широку підтримку. Рим офіційно визнав францісканців і домініканців -
ордени жебракуючих ченців-проповідників.

Треба врахувати ще одну причину впливовості церкви, особливо в ранньому

середньовіччі. Це - загальний культурний занепад, виродження античної культури, які
настали після V ст. Руйнувалися політичні, культурні зв'язки, більшість населення
стала аграрною. Письменність перетворюється на рідкість. На зміну класичної
приходить вульгарна (народна) латина. У таких умовах саме церква виступає
охоронцем античної культурної спадщини. Священики виявляються найбільш
освіченими людьми. Адже і серед правителів тоді письменні люди були відносною
рідкістю. Наприклад, Карл Великий - творець величезної імперії, герой переказів і
легенд - поважав освіченість, знав латину, грецьку, цікавився літературою. Але...
писати він не вмів. Його біограф розповідає, що імператор возив “на постелі під
подушкою дощечки і листочки, щоб у вільний час привчити руку виводити букви. Але
мало мав успіху”.

При монастирях організовувалися скрипторії - спеціальні майстерні для

переписування книг. Рукописні книги виготовлялися з пергаменту - особливим чином
обробленої телячої або овечої шкіри. Для виготовлення однієї Біблії великого
формату було потрібно 300 овечих шкур, на її виконання йшло 2-3 роки. Коштували
такі книги, природно, неймовірно дорого. При монастирях же звичайно існували
бібліотеки. Крім Біблії, переписувалися книги християнських богословів, житія святих,
уцілілі античні твори (без такого переписування до нас ці твори просто не дійшли б).
Тут же складаються хроніки - описи поточних подій за роками.

Отже, характерна ознака середньовічної європейської цивілізації – панування

християнства. Ідеологія в її релігійній формі вперше стала домінуючим чинником в
суспільстві. Мабуть, за всю історію людства не було часу, коли б значення релігії,
церкви було таке велике. Теологічному світогляду були підпорядковані мораль,
філософія, наука, мистецтво. Середньовіччя християнізувало Європу, і цей процес
багато в чому визначив характер всієї європейської цивілізації. Християнство
проникло до Європи незабаром після свого виникнення. Спочатку розповсюдження
цієї релігії обмежувалося районами Середземномор’я і Альп, а також Ірландією і
частково Британськими островами. До XIII ст. християнство охопило всю Європу,
проте в Середньовіччі воно не було єдиним. У III – V ст. намітився розподіл на дві
гілки: католицьку (загальна, всесвітня) і православну (істинна). Поступово цей розкол
набув незворотнього характеру і завершився в 1054 р. остаточним розподілом
християнської церкви на католицьку (західну) і православну (східну). Услід за цим вся
Європа розділилася за конфесійною ознакою: країни Південно-західної, Північної і
Центральної Європи пішли за Римом, країни Південно-східної і Східної Європи – за
Константинополем.

У католицькій церкві із самого початку склалася сувора централізація влади.

Величезний вплив в ній здобув римський єпископ, що отримав в V ст. ймення папи
римського. Рим вважався містом апостола Петра, хранителя ключів від раю. Римські
папи вважали себе наступниками апостола Петра. Землі, що знаходилися в руках
папи, ставали вотчиною Святого Петра. У VIII ст. утворилася Папська держава, в яку
входили землі Римської області. Церква на середньовічному Заході була державою в
державі. Вона отримувала в дар від імператорів і знаті земельні володіння. До XV ст.
духівництво володіло 1/3 оброблюваної землі. Ще Карл Великий узаконив церковну
десятину. Християнський догматизм (основні положення віровчення) розроблялися
на вселенських соборах. Система освіти в середньовічній Європі фактично
знаходилася в руках церкви. У VI ст. з’явився перший монастир, заснований Св.
Бенедиктом, який розробив і перший монастирський статут. Від ченців вимагали
виконання обітниць бідності, безшлюбності, послушності. Поступово монастирі
стають центрами освіти. У монастирських і церковних школах вивчалися молитви і
тексти Священного Письма на латинській мові. У єпископських школах вивчали сім
вільних мистецтв: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію,
астрономію і музику.

Для церкви одним з найважливіших питань було питання про відношення до світської
влади. У 413 р. християнський теолог і церковний діяч Аврелій Августин написав твір
“Про град Божий”, в якому були сформульовані основні принципи взаємин церкви і
світської влади, церкви і держави. Історія людства, згідно Августину, – це боротьба
праведників (Град Божий) і грішників (Град Земний). У земному житті обидва гради
існують разом, але церква близька до Граду Божого, земна влада стоїть нижче за
церкву. Отже, світська влада повинна підкорятися церкві. Насправді ж протягом
всього середньовіччя взаємовідносини церкви і держави були найчастіше
протиборством і конфліктами. Папа активно втручалися в світські справи, часом
навіть в особисте життя монархів. Представники духівництва деколи нагадували
спритних інтриганів. Створюючи серйозну противагу державі, церква змушувала її
йти на компроміси. Завдяки церкві створювалася ситуація діалогу в політичному
житті, церква сприяла формуванню особливого європейського типу державної влади.

Турбувало служителів церкви і питання про відношення до процесу пізнання, про те,
що важливіше віра або знання, істина. Фома Аквінський (1225/1226 – 1274), чиє
вчення спеціальною енциклікою папи Льва XIII визнано офіційною філософією
католицизму, писав про гармонію віри і розуму, вважав, що розум здатний
раціонально довести буття Бога, але у разі конфлікту істин розуму і істин одкровення
віддавав перевагу істинам одкровення. У XIII ст. з’явилася теорія двох істин
французького філософа, професора Паризького університету Сигера Барбантського
(бл. 1235 – бл. 1282), що названий сучасниками Великим. Визнаючи існування Бога
як першопричини, він відстоював ідею про єдиний універсальний розум, загальний
для всього людства. Істини богословські і істини наукові, вважав він, можуть не
співпадати і навіть суперечити одні одним. Вони мають однакове право на існування.
Сигер Барбантський був підданий суду інквізиції і убитий під час слідства. Ці духовні
пошуки впливали на напрям формування масової свідомості середньовічної людини,
сприяли розвитку зачатків раціоналізму, і зрештою створювали передумови для
формування в Європі нового типу людини – вільної, ініціативної, заповзятливої.

У середньовічній Європі Церква та релігія відігравали надзвичайно велику роль. Не було

такої сторони життя тогочасної людини, яка була б повністю відділена від релігії.
Існування світу та природні явища, правила поведінки людини, уявлення про життя та
смерть, суспільний устрій, навіть порядок роботи та відпочинку — все це регулювалось
релігійними правилами. Культура теж була просякнута релігією. У середні віки ще не
існувало поняття нації. Люди ставилися до інших людей за принципом «свій — чужий», і
сповідування однієї релігії тут відігравало вирішальне значення.

У християнстві тому, що буде з людиною після смерті, надавалося більше значення, ніж
її земному життю. Тому дотримання релігійних приписів, а також служіння Богу
вважалося набагато важливішим за будь-які господарські заняття. Відтак Церква була
могутньою політичною, економічною та духовною силою.

Християнська Церква не мала єдиного правителя — було п’ять патріархів —

Константинопольський, Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський і Римський.
Кожен з них стояв на чолі церковної ієрархії у своєму регіоні. Проте під час арабо-
мусульманської експансії деякі з цих патріархів втратили своїх прихожан, тоді як інші,
наприклад римський, навпаки, збільшили владу і політичний вплив. Римського патріарха
стали називати, як і верховного жерця Давнього Рима, великим понтифіком чи «батьком
Церкви» (папою).

Першим римським єпископом вважали одного з найближчих учнів Ісуса Христа —

апостола Петра, тому всі папи вважали себе наступниками цього апостола.
Перехрещені золотий і срібний ключі апостола Петра стали першим символом
папської влади. Другим символом є тіара — головний убір, який папа одягає під час
урочистостей. Основою папської тіари є митра — особливий високий головний убір.
Символами влади єпископів також є перстень та особливий посох.
Значення і вплив християнської Церкви на державні справи та суспільне життя Заходу і
Сходу були різними. На Заході християнська Церква намагалася заступити зруйновані
варварами державні структури, а на Сході вона була частиною єдиного механізму
державного управління. Різнилося й саме духівництво: західне значно поступалося
освіченістю східному.

Суперечки між церковними ієрархами Заходу і Сходу 1054 р. призвели до розколу

(схизми). Папа Римський і Константинопольський патріарх прокляли один одного. Відтоді
єдина християнська Церква розділилася на римо-като

4. Взаємовідносини основних феодальних станів і королівської влади.

Феодальна держава являє собою організацію класу феодальних власників, створену

в інтересах експлуатації і придушення правового положення селян. У одних країнах
світу воно виникло як безпосередній наступник рабовласницької держави
(наприклад, Візантія, Китай, Індія), в інших воно утвориться як безпосередній
результат виникнення і затвердження приватної власності, появи класів, обходячи
рабовласницьку формацію (як, наприклад, у німецьких і слов'янських племен).

У основі виробничих відносин феодалізму лежить власність феодала на головний

засіб виробництва - землю і встановлення прямої влади феодала над особистістю
селянина. Саме поземельні відношення і власність на землю визначали в той час
саме обличчя суспільства, характер його соціального і політичного устрою. Для
феодальної земельної власності були характерні такі особливості:

її ієрархічний характер;

становий характер;

обмеження права розпоряджатися землею, а деякі категорії, наприклад церковні

землі, взагалі були вилучені з цивільного обороту.

Звідси витікає і складна ієрархічна станова система феодального суспільства,

поземельних відносин, що відображала особливий лад. Крім того, володіння землею
давало і безпосереднє право на реалізацію владних повноважень на певній
території, тобто земельна власність виступала як безпосередній атрибут політичної
влади.

Становий розподіл феодального суспільства, будучи вираженням фактичної і

формальної нерівності людей, супроводилося встановленням особливого
юридичного місця для кожної групи населення.

Пануючий клас феодалів в цілому, і кожна його частина окремо, являли собою більш
або менш замкнені групи людей, наділені закріпленими законом привілеями - правом
власності на землю, володінням кріпаками і монополією на право участі в управлінні і
суді.

Відносини між феодалами в Європі базувалися на основі залежності одних феодалів

від інших. Одні феодали виступали як сеньйори, інші - як васали. Сеньйори давали
своїм васалам землі і гарантували їм свій захист, васали були зобов'язані по
відношенню до сеньйорів військовою службою і деякими іншими повинностями.
Відносини сюзеренітету-васалітету створювали специфічну політичну ієрархію
всередині феодальної держави.
Типовою формою феодальної держави була монархія. Феодальна республіка була
характерна для порівняно не багатьох середньовічних міст Північної Італії,
Німеччини... Що стосується форм феодальної держави, то за час свого розвитку
вона пройшла ряд етапів:

1. Ранньофеодальна монархія (V-IX стст.) - характерна для періоду становлення

феодальної власності, коли клас феодалів, що формується, згрупувався навколо
влади короля, що політично зміцнилася. У цей період складаються перші відносно
великі феодальні держави.

2. Васально-сеньйориальна монархія (Х-ХIII стст.) - в цей період спостерігається

розквіт феодального способу виробництва і панування натурального господарства,
що спричинило феодальну роздробленість, яка супроводиться переходом влади від
короля до окремих феодалів і організацію державної влади на основі васальних
зв'язків.

3. Станово-представницька монархія (XIV-XV стст.) - для цього періоду характерний

процес централізації держави і виникнення королівської влади. Початок
функціонування представницьких органів Генеральних штатів у Франції, Рейхстагу в
Німеччині, Кортесів в Іспанії і т.д.

4. Абсолютна монархія (XVI-XVII стст.) - характеризується зосередженням всієї

повноти державної влади, в тому числі законодавчих, судових і фіскальних функцій,
в руках короля; створенням великої професійної армії і бюрократично- чиновницького
апарату, що забезпечує йому пряме управління і контроль за країною.

Одночасно зі складанням феодальної державності йшов процес становлення

феодального права. Можна виділити наступні характерні риси феодального права.
По-перше, основне місце в феодальному праві, особливо на ранніх етапах,
займають норми, що регулювали поземельні відносини і норми, що забезпечують
позаекономічне примушення. По-друге, феодальне право значною мірою є "правом-
привілеїв", що закріплює нерівність різних станів. Воно наділяло правами (або
урізувало їх) відповідно до того положення, яке займала людина в суспільстві. По-
третє, в феодальному праві не було звичного для нас розподілу на галузі права.
Існував розподіл на ленне право, церковне право, міське право і т.д., що
пояснюється його становим принципом. По-четверте, величезний вплив на
феодальне право надавали церковні норми, що нерідко перетворювалися самі в
норми права. Характерною рисою права Європи була відсутність єдиного права на
всій території держави і панування правових систем, заснованих на місцевих
звичаях.

Ще однією особливістю було те, що для багатьох народів Західної Європи

феодальне право було першим правовим досвідом класового суспільства. За своєю
зовнішньою формою, мірою відпрацьованності окремих інститутів, внутрішньою
цілісністю і юридичною технікою воно значною мірою поступалося найбільш
довершеним зразкам рабовласницького приватного права, особливо римського, яке
знайшло відображення в Західній Європі і пережило друге народження, так звану
"рецепцію" римського права.

{ Розвиток феодальної економіки, прогресивні зрушення продуктивних сил відбувалися

повільними темпами. Це було пов'язано з тим, що землевласники не проводили будь-які
значні інвестиції в аграрне виробництво. В основному вони набували засоби
виробництва, необхідні для переробки врожаю (преси, печі), будували млини, дороги,
мости і т. П.
Численні феодальні побори погіршували фінансову основу селянського господарства.
Селяни змушені були проводити основну масу продукції власними примітивними
індивідуальними знаряддями праці, використовуваними в селянських господарствах
(соха, серп, коса, мотика, лопата і т. П.), Що не могло забезпечити зростання
продуктивності виробництва і продуктивності праці. Для застосування легких і важких
плугів була потрібна тяглова сила, яку мали не всі селянські господарства.

Обмежені фінансові можливості безпосередніх виробників визначили переважно

екстенсивний тип аграрного відтворення, коли зростання обсягів виробництва
відбувалося в основному за рахунок розширення площі оброблюваної землі. Одночасно
поліпшувалася агротехніка, широкого поширення набуває трипілля, коли одна частина
ріллі засівається озимими, інша - яровими культурами, а третя частина знаходилася під
паром і не використовувалася.

Основною галуззю сільського господарства було землеробство з переважною роллю

зерноводства (пшениця, просо, ячмінь), поступово зростає частка бобових культур. У
кожному маєтку вирощувалися також і технічні культури. Велика увага приділялася
городництва і садівництва.

Певний прогрес у розвитку феодальної економіки відбивався не тільки в зростанні площі

оброблюваних земель, а й у підвищенні врожайності зернових, в зростанні
продуктивності виробництва та масштабів виробництва надлишкового продукту.
Розвиток аграрного сектора економіки і продуктивних сил, поліпшення технології
обробітку грунту, підвищення врожайності, розширення внутрішньої колонізації,
виробництво надлишкового продукту ставали все більш стабільними. Це зробило
можливим і необхідним регулярний обмін сільськогосподарської та ремісничої продукції,
розвиток товарно-грошових відносин і торгівлі.

Феодальна вотчина поступово втрачала свій натуральний і замкнутий характер, все

більше включаючись у товарно-грошові відносини. Розвиток торговельних зв'язків, у
свою чергу, призводило до зростання потреби феодалів у продукції, яку пропонує ринок.
Реміснича продукція власних селянських господарств вже не могла задовольнити
зростаючі потреби феодалів. Поява на ринку дорогої зброї, прикрас, розкішного одягу,
взуття, тканин, посуду і т. Д. Призводило до зростання потреби в коштах.

Розвиток сфери обігу призвело до зміни форм феодальної залежності селян, яке
проходило протягом тривалого часу. Спочатку феодалам стало вигідніше все більше
замінювати панщину натуральним оброком, роздавати селянам всю землю вотчини і
отримувати рентні платежі; розвивається чиста вотчина. Обмін і зростання потреби в
коштах призвели до того, що натуральний оброк все більше став замінюватися
грошовим. Переклад натуральної форми феодальної ренти в грошову прийнято
називати комутацією ренти.

Розвиток торгівлі і комутація ренти дозволяли селянам накопичувати певні грошові

кошти та покупатися на волю. Виникає нова форма селянського землекористування -
цензіва. Селянин (Цензітарій), що обробляє таку ділянку, вважався особисто вільним, міг
по своїй волі переходити з одного місця на інше і навіть продати його. За користування
феодальної землею селянин платив твердий щорічний грошовий внесок (ренту) - ценз.
Перехід до цензіве підвищив господарську самостійність селян і привів до майнової
диференціації селянства (рис. 8).

Францію часто називають країною класичного феодалізму, оскільки процес формування

феодальних відносин у ній йшов швидше, ніж в інших державах Західної Європи та
відрізнявся більшою завершеністю. У Франції отримала закінчене вираження васальна
ієрархія, що забезпечила перерозподіл рентного доходу між різними верствами
панівного стану. Королівськими васалами були найбільші феодали - герцоги і графи,
васалами яких вважалися, у свою чергу, середні і дрібні феодали - барони, маркізи,
віконти та ін. Створюється зразкова для Європи васальна ієрархія французьких
сеньйорів з досить чітким розмежуванням їх прав та обов'язків.

В XI-XIII ст. у Франції поступово зникає економічна і політична відособленість областей.

Створюються умови для зміцнення централізованої королівської влади, для об'єднання
країн на феодальну державу. Монопольна власність феодалів на землю стає майже
необмеженою. Стверджується принцип: "немає землі без сеньйора", існування вільного
селянського землеволодіння виключалося.

Основною ланкою господарського ладу країни була сеньория. У французькій селі

насаджується система майорату: сеньория (маєток) наследовалось цілком або на дві
третини тільки старшим сином. Селяни стали держателями надається ним феодалами
землі, прикріплялися до неї на основі феодального права - особистої феодальної
залежності. Економічна влада феодалів посилюється баналітети - монополією сеньйорів
на об'єкти, що використовуються при переробці сільськогосподарської продукції (піч,
прес, млин та ін.), Які раніше були колективною власністю громади.

Найбільш поширеною формою особистої залежності французьких селян був серваж.

Серви мали земельні наділи, вели своє господарство і несли численні повинності. Серви
були юридично безправні і повністю перебували під юрисдикцією феодала.

Поступовий розвиток та економічна доцільність комутації ренти пов'язані з тим, що

примусова праця селян на панщині був малоефективним і низькопродуктивною. Заміна
відробіткової системи спочатку натуральної, а потім грошовою рентою фактично
означала ліквідацію власного домениального господарства феодалів. Ліквідація
панщини, у свою чергу, фактично означала і ліквідацію кріпацтва. Вона була
інструментом примусу до праці селян на панському полі, а оброк в тій чи іншій формі
селянин повинен був платити як орендну плату за користування чужою землею.

Комутація ренти знаходить своє остаточне вираження в заміні натурального оброку.

Серваж як форма феодальної залежності став економічно недоцільним. Спадкове
тримання землі у формі цензіви з фіксованою величиною грошової ренти давало
можливість селянам зберігати частину додаткового продукту у власному господарстві і
робило економічне становище селян більш стійким. Селянин міг розпоряджатися цією
ділянкою землі, продавати або закладати його, а обов'язок виплачувати грошову ренту
переходила до нового власника. Однак селяни продовжували залишатися в судовій
залежності від феодала. Звільнення селян від панщини не означало звільнення їх від
численних поборів і податків.

Основну роль у торговельних відносинах у Франції грали не феодали, які вважали це

заняття негідним дворянина, а селяни. Поступове втягування селянства в товарно-
грошові відносини дозволяло їм накопичувати певні кошти і викуповувати у феодала свої
особисті залежності. Складалися документи, що визначають терміни та умови викупу.

Селяни могли викупити такі основні повинності, як шлюбний і посмертний побори,

виробничу талью і поголовний побори.

Розвиток феодальних відносин в Англії відбувалося повільно і завершилося до XI

століття. До цього періоду основну масу населення Англії складали вільні селяни, які
володіли чималими ділянками землі - гайдами, а основною формою їх організації була
громада.

Феодальна власність зароджувалася в Англії переважно на основі королівських

подарували землі дружинникам або церкви з правом збирати з неї побори. Землі, доходи
з яких передавалися якогось певного особі, називалися бокленд. Якщо ж лорд
отримував судовий імунітет над певною територією і її жителі потрапляли в судову
залежність, то така територія перетворювалася на феодальну вотчину - манор. Земля
манора ділилася на дві частини - власне господарство феодала (домен) і господарства
селян. У загальному користуванні знаходилися пасовища, луки, пустища, які були
власністю громади, але знаходилися під контролем феодала. Манор підпорядкував собі
вільну сільську громаду, населення якої фактично стало кріпаком, його господарство
грунтувалося на панщинній праці залежних селян. До XI-XII ст. манориальной системою
було охоплено не менше 80% території.

Господарська структура маноров в різних регіонах країни могла бути різною. Одні види
маноров, які часто називають класичними, включали панську оранку і землі, передані
селянам в тримання. Інші включали або тільки доменіальниє землі, або тільки землі,
передані селянам у користування.

Манори обслуговувалися залежним селянством, різні категорії якого поступово

складаються в дві основні групи:

 - Віллани - кріпосні члени сільської громади, які є основною масою залежного

населення. Віллани володіли земельним наділом, інвентарем, робочою худобою.
Які повинні були відпрацьовувати повинності для свого пана не тільки певну
кількість днів на тиждень, але і на першу його вимогу. До початку XII в. цю
категорію населення витіснили копігольдери-феодально залежні селяни, довічні
або спадкові держателі землі. Копігольдери не могли самостійно розпоряджатися
цією землею і були позбавлені юридичного захисту;
 - Коттери - селяни або зовсім позбавлені землі, або володіють маленькими
ділянками, недостатніми для утримання сім'ї. Це змушувало коттеров найматися
на роботу до феодалів або заможним селянам. Найчастіше коттери виконували
допоміжні роботи і займалися ремеслом, віддаючи у вигляді оброку частину
створеної продукції.

Проте в Англії зберігається і вільне селянство - фрігольдери - повністю вільні власники

земельних ділянок. Фрігольдери мали право на захист у королівських судах і могли
вільно розпоряджатися своєю землею.

У 1085-1086 рр. в Англії за наказом Вільгельма Завойовника була проведена поземельна

перепис і її результати, записані в "Книзі Страшного суду", являють собою важливе
джерело відомостей про господарському розвитку країни цього періоду. Об'єктом
перепису було господарський стан маноров, їх економічний потенціал. По кожному з них
фіксувалися дані про величину орних площ, кількості селян, розмірах пасовищ, луків,
лісів і наділів селян, про кількість млинів і місць для риболовлі, грошової вартості маєтку.

Це джерело містить також дані про чисельність різних категорій населення. Все
населення Англії становило 2500000 чоловік. Найбільш численною частиною
англійського селянства були віллани, які мали у своєму користуванні 45% орної землі.
Наступною за чисельністю категорією населення були коттери, які використовували
тільки 5% орної землі. Найбільш нечисленним було вільне селянство, яке володіло 20%
орної землі. Протягом XII в. різні категорії селян все більше перетворюються на
залежних вилланов, основними обов'язками яких були панщина, оброки, церковна
десятина і різні довільні податки.

З кінця XIII століття в Англії починає активно формуватися внутрішній ринок і

розвиватися ринкові відносини. Цьому сприяли не тільки зростання міст і міського
населення, а й спеціалізація сільськогосподарських районів країни, що стимулювало
розвиток товарно-грошових відносин. Надалі розвиток сільського господарства країни
йшло за двома напрямками:
  - Для першого напряму були характерні комутація ренти, переклад селян на
становище копигольдеров - держателів землі, звільнених від найбільш важких
форм особистої залежності, і особисте звільнення селян. В окремих маєтках при
виконанні сільськогосподарських робіт використовувалася наймана праця;
 - Для іншого напрямку були характерні збереження кріпосницьких форм
залежності, розширення домениального господарства, зростання панщини і
зміцнення особистої залежності. Зростання феодальних повинностей при цьому
виступав єдино можливим способом підвищення продуктивності господарства і
зростання обсягу продажів сільськогосподарської продукції на ринку. Основною
фігурою при цьому залишався виллан, прикріплений до землі.

У феодальній економіці Англії в XV ст. відбуваються суттєві зміни. Зберігаються

монополія феодальної земельної власності, поземельна залежність селян, феодальна
рента і станову нерівність. Однак комутація ренти отримувала все більшого поширення,
тривав процес особистого звільнення селян, домениальное господарство було майже
повністю ліквідоване, а земля здавалася в тримання або оренду, активно
використовувалася наймана праця.

Основною категорією селянства стають копігольдери і фрігольдери. Масштаби

селянських господарств зростали, вони вже могли конкурувати із господарствами
великих феодалів і ставали головним постачальником товарної продукції на ринок. У цей
період в Англії формується нове дворянство - джентрі, які вели своє господарство
виключно на використанні найманої праці.

У Німеччині в XI ст. феодальні відносини розвивалися більш повільними темпами, ніж в

інших європейських країнах, і своєї зрілості досягли в XII-XIII ст. Тут довше зберігалася
аллодіальная форма землеволодіння, проте поступово формувалося і велике
землеволодіння. Для Німеччини цього періоду була характерна значна феодальна
роздробленість, коли на даній території знаходилося багато різних за масштабами
самостійних держав і окремі частини країни були економічно відірвані один від одного.
Політична та економічна роздробленість Німеччини призвела до того, що фактично не
існувало єдиного німецького ринку.

Особливістю аграрних відносин у Німеччині у VIII-IX ст. було те, що не селяни

отримували землю від феодала, а раннефеодальная вотчина охоплювала вільне
селянство. Селяни поступово втягувалися у відносини феодальної залежності,
формувалися села змішаного типу, в яких феодальні володіння поєднувалися з землею
вільних селян і залежних кріпаків.

Владою над поземельний і особисто залежними людьми володів феодал, який

користувався по відношенню до них також і судовими правами. Дворові люди, що
проживали на панських дворах, іноді володіли невеликими ділянками землі, проте
особиста несвобода цих селян носила спадковий характер. Селяни - власники землі на
відміну від дворових зберігали залежність від даного сеньйора до тих пір, поки
користувалися даною землею.

Феодальна земельна власність в Німеччині (грундгершафт) будувалася переважно за

принципом сеньорій у Франції, коли одна частина землі являла собою панське
господарство і доменіально оранку, а друга частина - селянські господарства, власники
яких обробляв і панські землі і здавали оброк. Сформувалася також судово-політична
форма сеньорій (баннгершафт), при якій великий феодал привласнював або отримував
з рук короля право суду над селянами і розпорядження землями громади.

Спочатку система позаекономічного примусу до праці в Німеччині базувалася на

баналітети, коли феодали привласнювали кошти переробки врожаю і одночасно - саме
право на переробку продукції селянського господарства. Надалі залежність селян
формувалася на основі примусу до виконання феодальних повинностей за свої ділянки
землі переважно у формі відробіткової ренти. Свою роль у зміцненні позаекономічного
примусу зіграла також і судова залежність.

Розвиток феодальних відносин в Німеччині змінило структуру сільського населення.

Сформувалися такі основні групи селянства:

 - Манціпі - селяни, що знаходяться в особистій залежності від феодала;

 - Серви - селяни, які або "сиділи" на панської землі, або виконували різні види
робіт у феодальній вотчині і були фактично дворовими людьми;
 - Прекария - особисто вільні селяни, які перебували в поземельній залежності від
феодала;
 - Аллодісти - особисто вільні селяни, які володіли власними наділами. Однак
права цієї групи селян за розпорядженням своєю землею були обмежені. Так,
перш ніж відчужувати свою землю, вони повинні були повідомити про це в
графський суд.

Важливою особливістю економічного розвитку Німеччини, яка визначила напрями

розвитку її економіки в більш пізні періоди, була своєрідна реакція на розвиток
товарності виробництва, торгівлі та товарно-грошових відносин. Якщо в інших країнах
Західної Європи одночасно з цими процесами розвивається комутація ренти і змінюється
становище селянства, то в Німеччині зростання товарності виробництва призвів до
посилення кріпацтва і влади феодалів.

Зміцнення кріпацтва було обумовлено низкою економічних процесів. Феодальна

роздробленість стримувала розвиток внутрішнього ринку країни, недостатній внутрішній
попит стимулював продаж зайвої продукції переважно на зовнішніх ринках. Для
реалізації експортної торгівлі значними можливостями володіли не селяни, а феодали. У
зв'язку з цим феодали більшою мірою були втягнуті в торговельні відносини. Для
зростання обсягів виробленої продукції феодали розширювали свою оранку,
збільшували панщину, а умовою цього було посилення кріпацтва. Цей процес у
Німеччині часто називають другим виданням кріпацтва.

Склалася неоднозначна ситуація: розвиток товарно-грошових відносин і торгівлі,

характерних для капіталістичних відносин, призвело в Німеччині до посилення кріпацтва.
Однак при цьому посилення кріпацтва і феодальної експлуатації означали своєрідну
форму розкладання феодальних відносин, оскільки у феодальних маєтках розвивалося
товарне виробництво, создававшее базу для розвитку торгівлі.