Виконала: студентка ФСНСТ,

соціологія БП-1, 2 група,

Козіянчук Юлія
Тест з культурології за темою культура середньовіччя
1. Соціокультурні елементи пізньої античності, що перейшли у
середньовіччя:
- церква – не тільки перейшла з античності, а й отримала ще більшого
розвитку, авторитету. У середньовіччі духовна влада почала переважати над
світською – саме церква виконує функцію організації суспільного життя.
- пізньоантичні міста – деякі пізньоантичні міста змогли пережити так
званий колапс і збереглись. Наприклад, такі як Париж, Лондон, Кьольн, Майн,
Сарагосов, також багато міст Італії. Загалом, вони зменшили свої масштаби.
Взагалі, саме Франція й Італія в більшій мірі зберегли спадщину римської
культури.
- римське право – перейшло в середньовіччя і стало основою правових
систем континентальної Європи. Держави продовжували використовувати
традиції римського права та судочинства. Центрами відродження застосування
римського права стали Південна Франція і Північна Італія.
- Священна Римська імперія германської нації – після розпаду Римської
імперії її прагнули відновити, тому у 962 році в Центральній Європі утворилась
конфігурація низки держав, яку назвали Священною Римською імперією. І її
визнавали прямим продовженням античної Римської імперії.
- латинська мова – збереглась завдяки тому, що стала мовою церкви та
інтелігенції. Вона стала мовою наук, культури, літератури та права. Однак, в
той же час відбувався розвиток народних мов.
- освітня модель – залишилась модель вільних наук (адже займатись ними
могли тільки вільні люди, на противагу нерівним, рабам), які були основними
галузями знань, що викладались в тогочасних школах. Так само з античності
залишився їх розподіл на тривіум і квадривіум ( що означає місце де сходяться
три/чотири дороги відповідно). До наук тривіуму входили граматика, діалектика
і риторика, тоді як до наук квадривіуму – арифметика, геометрія, астрономія і
музика.
 2. Найвідоміші вчені, дослідники середньовічного світу в XIX-XX
століттях:
Найбільший вклад в розуміння середньовічного світу внесли французькі
філософи, адже саме Франція є типовою країною європейського середньовіччя.
У ХХ столітті саме у Франції Люсьєн Февр та Марк Блок заснували
історіографічну школу анналів, яка змінила підхід до вивчення цього періоду.
Особливістю їх підходу стало те, що вони вважали, що для розуміння історії не
потрібно визначати мотиви поведінки середньовічної людини, переносячи їх на
сучасних людей. Потрібно проникати у мислення діячів інших епох, з’ясовувати
їх мотивацію, світосприйняття. Можна згадати «Феодальне суспільство» та
«Королі-чудотворці» Блока.
Особливе місце займає Жак Ле Гофф – його праці «Інше середньовіччя»,
«Інтелектуали в середні віки», «Цивілізація середньовічного Заходу», «Історія
тіла в середні віки». Не можна не згадати Жоржа Дюбі – «Час в соборі», «Люди
й структури середньовіччя», «Сільське господарство та сільське життя на
середньовічному Заході»», «Чоловіче середньовіччя: про кохання та інші есе» та
Леруа Андре – «Передісторія західного мистецтва». Також, серед відомих
французьких істориків середньовіччя варто сказати про Франсуа Гізо і його
працю «Історія цивілізації середньовіччя» та Філіпа Ар’єс – він почав
використовувати нові методи та досліджувати нові теми. Особливо цікавою є
його праця «Людина перед обличчям смерті».
Один з найбільших вкладів зробив Арон Гулевич – відомий радянський
вчений-медієвіст. Він займався вивченням культури Скандинавії в середні віки,
проблемою співвідношення церковної і народної культури, а також проблемою
методології історичного дослідження – вивчав принцип культурної антропології,
школу анналів і її методи. Варто згадати такі його праці як «Категорії
середньовічної культури»», «Проблеми середньовічної народної культури»,
«Словник середньовічної культури» та «Культура і суспільство середньовічної
Європи очами сучасників».
Згадаємо також відому працю Йохана Хейзінга - «Осінь середньовіччя»,
де він описує соціокультурний феномен пізнього Середньовіччя, насичене життя
та мистецтво культури Бургундії XIV-XV століття. Та згадаємо звісно Михайла
Бахтіна і його книгу «Творчість Франсуа Рабле і народна культура
середньовіччя та Ренесансу».
 3. Пояснити значення термінів:
- агіласти – це люди, які не сміються. Вони не просто серйозні, а й взагалі
ворожо ставляться до сміху та мали налякану свідомість.
- бунт медієвістів – це подія в науці, в наслідок якої змінився погляд на
середньовіччя. З’являється думка, що Відродження є продовження епохи
середньовіччя та її завершенням, а не абсолютно новим етапом, як вважали до
того. Розуміння Відродження як «осені Середньовіччя» (за книгою Хейсінга).
- ордалії (суди Божі) – ordalium з латинської мови перекладається як
«вирок». Це тип судочинства, який покладається на вирок Божий чи сили
природи. Люди вірили, що надприродне втручання визначить винного.
Прикладами таких ордалій були двобії на мечах, проба окропом, вогнем чи
залізом. В такому разі людина визнавалась невинною, якщо могла без
ушкоджень пройти через такі тортури, або той, хто довше зміг їх втримати.
- середньовічні відродження – це періоди, що характеризувалися значним
культурним оновленням. Розглядаються 3 такі періоди, як Каролінгський
Ренесанс (13 і 9 століття), Оттонський Ренесанс (10 ст.) та Відродження 12
ст.Цей термін вперше використали медієвісти в 19 ст., і таке розуміння
середньовіччя значно відрізнялось від історіографії того часу, яка розглядала
його як «темні віки».
- ваганти – походить від латинського clerici vagantes, що означає
мандруючі клірики. Вони діяли у XI-XIV століттях, виконували й складали пісні
або прозові твори. Частіше вагантами ставали церковні діячі. Здебільшого вони
виконували пародійні та сатиричні пісні, критикуючи церкви і духовенство за
їхнє лицемірство і скупість. Це були дуже освічені, життєрадісні люди, які
чудово знали латину (адже без цього в ті часи не можна було назвати себе
освіченою людиною). Серед відомих вагантів можна назвати Примаса
Орлеанського, Вальтера Шатильйонського та Архипіїта Кельнського. Проте, як
їх звали насправді невідомо.
- гротескне тіло – концепцію гротескного тіла розкриває Бахтін у своїй
праці «Творчість Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя і Ренесансу»,
у живописі ми можемо побачити її елемент в картинах Ієроніма Босха.
Гротескне тіло грубою і спрощеною концепцією тіла людини. Воно не
відмежоване від іншого світу, і ніби переростає себе і виходить за свої межі.
Акцентуються ті частини тіла, де воно відкрито для зовнішнього світу – отвори,
опуклості, такі як рот, дітородний орган, груди, товстий живіт і ніс. Одним з
основних принципів гротескного є опускання всього абстрактного і духовного
до матеріального. Також, одна з основних концепцій – показати два тіла в
одному, те що народжує і що відмирає, з одного тіла ніби випливає інше. Таке
зображення тіла значно протирічить античному, а сам цей принцип «гротескного
реалізму» знайшов своє відображення у сміховій культурі середньовіччя, у
взаємозв'язку та взаємо переході «верху» і «низу», протиставлення естетики
класичного канону та гротескного.

4. Зміст категорії простору в середньовічній культурі:

Середньовічні люди сприймали час простір інакше, аніж ми зараз.
Простір був для них більш визначальним, тоді як для нас це час. Час і простір
набували людського обличчя, tempus – старець та locus - жіноча фігура.
Середньовічні виміри простору не є дуже точними. В них контактують земний,
підземний та небесний світи. Небо для середньовічної людини – куляста сфера,
за якою починаються небеса, а молитва дає можливість відрити небо і побачити
святих на небесах. В той же час, вважали можливим через вулкани потрапити до
пекла, а в певних паломницьких місцях спуститись до чистилища. Вся територія
сприймалась чітко поділеною на зони, що викликали різні емоції. Так, усе
незвідане та незрозуміле здавалось ужим і злим. Місця, які були для
середньовічної людини страшними називались іменами чудовиськ чи мали
відношення до пекла чи чаклунства, також такі місця уява людей могла населяти
різними страшними істотами. Наприклад, непрохідний ліс вважався місцем
проживання драконів і злих духів.
Існувала тенденція віддавати перевагу вертикальному над
горизонтальним. Саме в ці часи знать переносить свої житла з низин на
підвищення, й та ж готична архітектура завжди прагне догори.
На сприйняття простору значно впливала станова та статева належність.
Чим ближче ви могли знаходитись до людини з найвищим рангом, тим вище
соціальне положення ви мали. З іншого боку, люди певних професій (наприклад
повії), не мали права працювати близько до центру чи церков. Міста були
поділені за професіями. Щодо сприйняття простору залежно від статі – то жінки
описували простір з визначеного у ньому місці, із внутрішнього приміщення
будинків, тоді як чоловіки – з головного входу. Також, у церквах жінкам
відводили ліву сторону (гіршу, північно сторону, сторону ночі).
 Важливою характеристикою розуміння простору у часи Середньовіччя
було те, що існували зони різного ступеня святості. Перехрестя доріг,
роздоріжжя вважали місцям диявола. Дерева чи джерела вважали місцями
проживання демонів і фей. Такі небезпечні з погляду середньовічної людини
місця освячували, встановлювали на них хрести. Особливого значення мав
центр. Центром світу вважали Єрусалим, його зображували посередині і усі
дороги вели до нього. Аналогом до нього є церковний вівтар, який так само
розташовують посередині, адже центр є священним. Цікаво й те, що приміщення
могли мати різну правову якість. У церкві діяло інакше право ніж в університеті
чи на базарі.
Місце могло набути святість, якщо на ньому вибудують каплицю чи
церкву. Їх зазвичай огороджували мурами, відокремлюючи таким чином святу
територію. Вважали, що церковне приміщення перебуває в єдності з небом.
Відрізнялось і сприйняття частин світу. Захід розглядали як місце темряви
і диявола, адже там сходить сонце. Часто з західної сторони церкви робили
добудову, таким чином захищаючи її.

5. Наукові дослідження народної культури середніх віків:

Дві найвідоміших концепції середньовічної культури Бахтіна і Гуревича.
Концепція народної культури Бахтіна розглядається в праці «Творчість
Франсуа Рабле і народна культура середньовіччя і Ренесансу. Він виділяє три
форми народної сміхової культури: обрядово-видовищні, словесно-сміхові, усні
та письмові, жанри фамільярно-площадного мовлення. Сміх, за Бахтіном,
світоглядний, він прагне осягнути буттєве ціле і виступає в трьох іпостасях: 1)
святковий, 2) універсальний, при якому сміливий перебуває не поза осміюваним
світом, а всередині нього, 3) амбівалентний: у ньому злиті тріумфування,
прийняття неминучої зміни (народження – смерть) і насмішка, похвала та лайка.
Карнавальна стихія подібного сміху ламає всі соціальні перегородки, знижує та
підносить одночасно. Науковий резонанс набула концепція карнавалу,
гротескного родового тіла, а також сміх у його стверджувальному,
відроджувальному сенсі. Для Бахтіна сміх – це зона контакту, спілкування.
На відміну від Бахтіна, Гулевич у працях «Категорії середньовічної
культури» та «Проблеми середньовічної народної культури», розглядає народну,
сміхову культуру й загалом соціально-культурні феномени через призму окремої
людини. Намагається вивчати культуру через уявлення певного індивіда про світ
навколо, враховуючи побут, соціальне та інтелектуальне середовище. Він також
заперечує думку, за якою західноєвропейська культура зводилася до культури
освічених верств суспільства. Стверджував, що народна культура не була
спрощеною версією церковно-аристократичного світосприйняття, а була
самобутньою стихією, що так і залишилась неприборкана церквою, незважаючи
на всі її зусилля.