Особливості розвитку

медицини в Західній
Європі в періоди
раннього та розвиненого
Середньовіччя
 Початком історії середніх віків у Західній Європі (як зазначалося вище)
умовно вважається 476 р., коли був скинутий останній імператор Західної
Римської імперії – Ромул Аугустул.

У перші століття нашої ери Євразію охопило «велике переселення народів»: у

пошуках кращих земель численні племена рушили зі сходу на захід та з
півночі на південь. Західна Римська імперія, що ослабла на той час, не змогла
стримати натиску варварів; та у V ст. вони розселилися по всій її території:
вестготи – в Іспанії, остготи – в Італії, франки – в Галин, англи та сакси – у
Британії, вандали – у Північній Африці. Раби
і колони (лат. colonus - землероб, залежний від свого господаря) переходили на
бік завойовників.
 Варварські народи, які завоювали територію Західної Римської
імперії, перебували на стадії формування класів та держав – процес
становлення цивілізацій у них лише розпочинався. Через це вони не
могли стати повнокровними наступниками та продовжувачами
пізньоантичних традицій. Щоб освоїти цю культуру, їм потрібен час.
Ось чому феодальний Захід довгий час відставав від середньовічного
Сходу.

Однак було б несправедливо думати, що середньовіччя в Західній

Європі стало кроком назад у культурній історії людства –
західноєвропейський феодалізм був результатом синтезу римських і
німецьких традицій, що впливали один на одного (рабовласницьких, з
одного боку, і общинно-родових – з іншого). Народи Західної Європи
пройшли складний шлях від родоплемінних відносин до розвиненого
феодалізму, становлення якого завершилося до XI ст. Вони створили
своєрідну культуру, яка стала фундаментом подальшого розвитку.
У період класичного Средньовіччя ідеологія західноєвропейського суспільства
визначалася перш за все церквою. До середини XI ст. християнська церква була
єдиною. У 1054 р вона розкололася на західну (або католицьку) і східну (або
православну), після чого кожна з церков відокремилася, і вони стали повністю
самостійними.
Згідно християнської релігії, знання має два рівні: надприродне знання, що
дається в «одкровенні» і міститься в текстах «Біблії», і природне ― відшукуване
людським розумом і виражене в текстах Платона, Аристотеля і деяких інших
античних авторів, визнаних або канонізованих християнством. Завдання вчених
зводилося лише до підтвердження цих текстів новими даними.
На цій основі сформувалася Середньовічна схоластика (від грец. Schole - школа)
— тип релігійної філософії, що характеризується принциповим
підпорядкуванням думки авторитету догмату віри.
 Освіта та медицина
Перші вищі школи у Європі з'явилися торік у Італії. Найстаріша
серед них – Салернська медична школа, основу якої відносять до IX
ст. Школа в Салерно (неподалік Неаполя) мала світський характер і
продовжувала кращі традиції античної медицини. . За велінням
імператора Священної Римської імперії Фрідріха II (1212-1250) їй –
єдиній країні – було надано право присвоєння звання лікаря; без
ліцензії цієї школи займатися медициною заборонялося. У 1213 р.
Салернську школу було перетворено на університет. Навчання в
Салерно тривало п'ять років, після чого була обов'язкова лікарська
практика протягом одного року. Також школа поширювала ідеї
схоластики.
 У середні віки об'єднання (спільноти) людей однієї професії (купців, ремісників та ін.)
називалися universitas (лат. сукупність). За аналогією з ними так стали називати а корпорації
викладачів та учнів – universitas magistrorurn et scolarium. Так виник термін університет.
Слово студент походить від латинського studere – вчитися. Студентами називали всіх учнів
університету, які; як правило, були зрілими людьми з дуже високим становищем у суспільстві:
архідиякони, прелати, світські феодали.

Викладання в середньовічних університетах мало догматичний характер. Відрецензовані

церквою твори Галена, Гіппократа та Ібн Сини завчалися напам'ять. Практичних занять, зазвичай,
був.
Уявлення студентів про будову людини були дуже поверховими. Церква забороняла «пролиття
крові» та розтин людських трупів. (Зауважимо, що в Олександрії в елліністичному Єгипті ще в IV
ст. До н. Е. Герофіл і Еразістрат проводили систематичні розкриття померлих і страчених
злочинців, що започаткувало створення описової анатомії.)

Перші розтину померлих у Європі стали проводитися у найпрогресивніших університетах

(Салерно і Монпельє) з особливого дозволу монархів лише XIII-XIV ст.
 у переважній більшості середньовічних університетів хірургія не викладалася і до медичних
дисциплін не входила. Нею займалися банщики, цирульники та хірурги, які університетської освіти
не мали і як лікарі не зізнавалися. Перші зміни щодо хірургії намітилися після поширення в Західній
Європі перекладів арабських рукописів, а також у зв'язку з хрестовими походами.

Перший у Західній Європі підручник з анатомії був складений у 1316 р. магістром Болонського
університету Мондіно де Луцці (Mondino de Luzzi, 1275-1326). Його твір базувався на розтинах лише
двох трупів, які через крайню рідкість цієї події проводилися дуже ретельно, протягом кількох
тижнів.
Одним із видатних вихованців університетів у Болоньї та Монпельє був Гі де Шоліак (Guy de
Chauliac, бл. 1300-1368). Його компілятивна праця «Огляд хірургічного мистецтва медицини»(1363) є
хірургічною енциклопедією того часу. До XVII століття він був найпоширенішим підручником
хірургії у Європі.
Епідемії повальних хвороб
. Досить згадати пандемію грипу під час першої світової війни («іспанка»), що вразила 500 млн
осіб, з яких померло близько 20 млн.
Середньовічні міста в Західній Європі виникли в IX-XI ст., Однак водопроводи і водовідведення
в них стали споруджуватися лише через кілька століть . У середньовічній Західній Європі все
сміття та харчові відходи городяни викидали прямо на вулиці; вузькі та криві, вони були
недоступні для променів сонця. У дощову погоду вулиці перетворювалися на непрохідні болота,
а спекотного дня в місті було важко дихати через їдкий і смердючий пил.
Широкому поширенню багатьох заразних хвороб сприяли також хрестові походи - військово-
колонізаційні кампанії європейців на Сході (1096-1270).

З іншого боку, саме за часів хрестових походів найбільше поширилася проказа (або лепра). У
середні віки її вважали нелікованою та особливо прилипливою хворобою. Людина, яка
визнавалася прокаженою, виганялася з суспільства. Його публічно відспівували в церкві, а потім
поміщали у лепрозорій (притулок для прокажених), після чого він вважався мертвим як перед
церквою, так і перед суспільством. Він не міг нічого заробляти чи успадковувати. Тому
прокаженим надавалася свобода просити милостиню. Їм видавалася особлива сукня з чорної
матерії, спеціальний капелюх з білою стрічкою і тріскачка, звуки якої мали попереджати
оточуючих про наближення прокаженого.
 Іншою страшною повальною хворобою періоду класичного середньовіччя була чума
«Чорна смерть» 1346-1348 р.р. була завезена до Європи через Геную, Венецію та
Неаполь. Почавшись в Азії, вона спустошила Фракію, Македонію, Сирію, Єгипет, Каїр,
Сицилію, територію сучасних держав: Італії, Греції, Франції, Англії, Іспанії, Німеччини,
Польщі, Росії. Усього на земній кулі у XIV ст. загинуло від цього захворювання понад
50 млн людей.

Задовго до розробки науково обґрунтованих заходів боротьби з інфекційними

хворобами
у середньовічній Європі почали застосовувати затримання людей і товарів на
прикордонних пунктах протягом 40 днів, звідки виник термін карантин (італ. quarantena
від quaranta gironi — сорок днів). Перші карантини було введено в портових містах
Італії 1348 р.
у XV ст. на острові св. Лазаря поблизу Венеції були організовані перші лазарети для
хворих на морських судах під час карантину.
Медицина у Європі у період пізнього середньовіччя –
епоху відродження
(XV-XVII ст.)

У XIV-XV ст. у суспільному та культурному житті Західної Європи, і

насамперед в Італії, відбулися великі зміни. На противагу
середньовічній схоластиці з її опорою на авторитети став
утверджуватись досвідчений метод у науці. Перевага надавалася
спостереженню та точному рахунку.
Становлення
анатомії як науки
Одним із її основоположників був геніальний італійський художник і вчений
Леонардо да Вінчі (Leonardo da Vinci, 1452–1519).
Стверджуючи досвідчений метод у науці, Леонардо да Вінчі одним із перших у
Європі став розкривати людські трупи та систематично вивчати їх будову,
впроваджуючи нові методи дослідження (промивання органів проточною водою,
ін'єкція воском шлуночків мозку та судин, розпили кісток та матки).
 Андреас Везалій (Vesalius, Andreas, 1514-1564) навчався у трьох університетах: у Лувені
(Фландрія).
Везалій добре знав праці Галена, якого ставився з великою повагою, перекладав його книжки і
навіть підготував їх до видання. Везалій виправив понад 200 помилок Галена, правильно описав
скелет людини, її м'язи та багато внутрішніх органів; встановив відсутність у серцевій
перегородці отворів, через які, згідно з вченням Галена, кров повинна була проникати з правого
шлуночка в лівий і контактувати з пневмою; описав клапани серця і у такий спосіб створив
передумови для подальшого обґрунтування кругового руху крові.
Свої спостереження Везалій виклав у «Анатомічних таблицях» («Tabulae sex», 1538),.
Удосконалюючи викладання анатомії, Везалій видав короткий підручник анатомії «Витяг»
(«Epitome», 1543) .У цьому ж році у виданні І. Опоріна вийшла друком основна праця Везалія
«Про будову людського тіла» у семи книгах . Везалій збагатив науку власними достовірними
даними, отриманими внаслідок численних розтинок людського тіла; виправив велику кількість
помилок своїх попередників і головне – вперше навів усі ці знання у систему, тобто зробив з
анатомії науку.
Перший том його праці присвячений дослідженню кісток та суглобів, другий – анатомії м'язів,
третій – кровоносним судинам, четвертий – периферичній нервовій системі, п'ятий– органам
черевної порожнини, шостий – будови серця та легень, сьомий – анатомії головного мозку та
органів чуття.
 Інквізиція у Європі існувала з кінця XIII ст. на початок ХІХ ст. Число
її жертв (за архівами «священного трибуналу») обчислювалося
сотнями тисяч, у тому числі – десятки тисяч жінок, визнаних
інквізиторами «відьми».
На превеликий жаль, у системі інквізиції важливе місце посідали й
лікарі. Лікар-квізитор по суті був помічником ката. Від його
«мистецтва» катувати підсудного залежали результати слідства.
Водночас, він стежив за тим, щоб обвинувачений не помер до суду.
Після тортур лікарі заліковували рани – адже єретика належала
зводити на багаття неушкодженим. Тут не можна не навести слова
видатного лікаря доби. Відродження Парацельса: «Лікар не сміє бути
ні мучителем, ні катом, ні слугою ката».
 Становлення фізіології як науки
Народження фізіології як науки пов'язане з ім'ям видатного англійського лікаря, фізіолога та
ембріолога Вільяма Гарвея. якому належить заслуга створення стрункої теорії кровообігу.
Гарвей математично розрахував та експериментально обґрунтував теорію кровообігу, згідно з
якою кров повертається до серця по малому та великому колам.

Сучасник Френка Бекона видатний французький вчений Рене Декарт (Descartes, Rene, 1596-1650)
у найпростішому вигляді розробив схему рефлекторної дуги. Усі нерви він розділив на
доцентрові, якими сигнали надходять у мозок, і відцентрові, якими з мозку сигнали рухаються до
органів. Декарт вважав, що життєві дії мають рефлекторну природу та підпорядковуються
механічним законам.
Р. Декарт став типовим представником ятрофізики – напрями у природознавстві та медицині, яке
розглядало живу природу з позицій фізики.

Серед визначних досягнень епохи Відродження, що мали відношення як до фізики, так і до

медицини – винахід наприкінці XVI ст. термометра (точніше повітряного термоскопа). Його
автор – один із титанів епохи Відродження італійський вчений Галілео Галілей
 Розвиток хірургії
Як уже зазначалося, в середні віки в Західній Європі існувало розмежування між лікарями
(або лікарями), які отримували медичну освіту в університетах, і займалися лише лікуванням
внутрішніх хвороб, і хірургами, які наукової освіти не мали, лікарями не рахувалися і стан
лікарів не допускалися. Відповідно до цехової організації середньовічного міста, хірурги
вважалися ремісниками та об'єднувалися у свої професійні корпорації.
Між лікарями та хірургами точилася невпинна боротьба. Лікарі представляли офіційну
медицину того часу, яка все ще продовжувала слідувати сліпому заучування текстів і за
словесними диспутами була ще далека від клінічних спостережень та розуміння процесів,
що відбуваються у здоровому чи хворому організмі.
Серед хірургів існувала професійна градація. Більше становище займали так звані,
«довгостатеві» хірурги, які відрізнялися своїм довгим одягом. Вони мали право виконувати
найбільш складні операції, наприклад каменесічення або грижі. Хірурги другої категорії
(«короткостатеві») були в основному цирульниками і займалися «малою» хірургією:
кровопусканням видаленням зубів тощо.
Найнижче становище займали представники третьої категорії хірургів – банщики, які
виконували найпростіші маніпуляції, наприклад, зняття мозолів. Між різними категоріями
хірургів також тривала постійна боротьба.
 З появою вогнепальної зброї в Європі у XIV ст. характер поранень дуже змінився:
збільшилася відкрита ранова поверхня . Переворот цих і багатьох інших уявлень у хірургії
пов'язаний з ім'ям французького хірурга і акушера Амбруаза Паре.
Перший працю А. Паре з військової хірургії «Спосіб лікувати вогнепальні рани, і навіть рани,
нанесені стрілами, списами та інших.» .
У 1549 р. Паре опублікував «Посібник із витягу немовлят, як живих, і мертвих, з утроби
матері». Як один з найвідоміших хірургів свого часу, Амбруаз Паре був першим хірургом і
акушером при дворі королів Генріха І, Франциска II, Карла IX, Генріха III і головним хірургом
«Готелю дьѐ», де він колись навчався хірургічного ремесла.

Амбруаз Паре значно удосконалив техніку багатьох хірургічних операцій, заново описав
поворот плода на ніжку, (давній індійський метод, забутий у середні віки), застосував
перев'язку судин замість їх перекручування та припікання, сконструював ряд нових хірургічних
інструментів,. включаючи штучні кінцівки та суглоби.
Дякую за
увагу!