ЛЕКЦІЯ 4

ТЕМА: УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У ПІЗНЬОМУ СЕРЕДНЬОВІЧЧІ:

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ ТА ХУДОЖНЬО-МИСТЕЦЬКІ ЗАСАДИ

ПЛАН
1. Цивілізаційні виміри пізньосередньовічної культури України-Русі
2. Релігія і церква у соціокультурних процесах слов’янського Проторенесансу.
3. Інтелектуальне життя в Україні пізнього Середньовіччя: на перетині культурного
традиціоналізму та ренесансних впливів.
4. Художня культура України: від Середньовіччя до Ренесансу.

1. ХІІІ ст. ознаменувалося важливими історико-культурними зрушеннями, які

розмежували раннє і пізнє Середньовіччя. Ключовою подією стала монгольська навала, яка
була останнім та найпотужнішим ударом світу кочівників по християнській цивілізації,
заключним етапом багатовікового руху азійських степовиків на Захід. Вона призвела до
культурної деградації Середньо-Придніпровського регіону. Старі культурні центри – Київ,
Чернігів, Переяслав – переживали занепад впродовж усього пізнього Середньовіччя.
Вогнище культурного життя переноситься подалі від небезпечних степовиків – до Волині і
Галичини. Особливістю цих земель були інтенсивні культурні зв’язки з Латинським
Заходом, репрезентантами якого були Польща, Угорщина, Німеччина. Наприклад,
характерно, що у першій половині ХІV ст. латина використовується як канцелярська мова
при дворі галицько-волинських князів.
Візантія, що впродовж тривалого часу була першоджерелом для культурного поступу
слов’янських країн східно-християнського кола, у пізньому Середньовіччі виснажується в
ідейно-політичному протистоянні з Латинським Заходом та занепадає під тиском ісламської
цивілізації. У 1453 р. турки-османи захопили останній оплот візантійців – Константинополь,
а впродовж ХІV–ХV ст. підкорили своїй владі православні країни південно-східної Європи –
Болгарію, Сербію, Волощину, Молдову. Мусульманська цивілізація, представлена Османсь-
кою імперією і Кримським ханством, закріпила за собою Північне Причорномор’я,
увійшовши у безпосередній контакт з Україною-Руссю. Спадкоємицею загиблої Візантії
оголосила себе Московська держава, що залишилася єдиною політично незалежною
православною країною, відтоді претендуючи на домінування у східно-християнському
культурному колі.
У середині ХІV ст. Галицько-Волинська держава внаслідок дії складних внутрішніх та
зовнішніх політичних процесів втратила самостійність. Це суттєво загальмувало
національно-культурну консолідацію українців, базою для котрої вона потенційно могла б
стати. Після війн за галицько-волинську спадщину її розподілили між собою Польща та
Литва. Крім того, литовські правителі беруть на себе місію звільнення руських земель від
небезпеки з боку степових кочівників, завдяки чому поширюють свою владу на
Наддніпрянську Україну. Усі ці події докорінно змінили культурну ситуацію на українських
теренах.
Галичина і Західне Поділля увійшли до складу Польщі, яка належала до західно-
християнського культурного кола. Відповідно у цих регіонах стрімко наростає вплив
культури Латинського Заходу на тлі ослаблення дії сили культурного тяжіння згасаючої
Візантії. Центральні землі України-Русі (Волинь, Київщина, Східне Поділля тощо)
опинилися у складі Великого князівства Литовського. Литовці тривалий час перебували на
периферії християнської Європи, причому на перетині візантійсько-руського і латинського
(польсько-німецького) культурних світів. Це обумовило особливості культурного розвитку
Великого князівства Литовського, яке впродовж ХІV ст. територіально розширювалося за
рахунок руських (сучасних білоруських та українських) земель. Спостерігається швидке
сприйняття литовською елітою руської культури. Однак політична переорієнтація частини
литовської правлячої верхівки на Польщу (Кревська унія 1385 р.) змінила становище. Стався
1
культурно-конфесійний розкол Великого князівства Литовського на русько-православну
(білорусько-українську) та литовсько-католицьку частини, причому центральна урядова
влада перебувала саме в руках останньої. Проте політичному устрою цієї держави не був
властивим жорсткий централізм, тому регіональні еліти користувалися певною автономію,
що забезпечувала збереження культурної самобутності русько-православного населення, яке,
до того ж, кількісно значно перевищувало чисельність литовських католиків. Зважаючи на
це, західноєвропейський культурний вплив на українських землях у складі Великого
князівства Литовського був значно слабкішим у порівнянні з Галичиною. Він почав
посилюватися внаслідок приєднання Наддніпрянської України до Польщі після Люблінської
унії 1569 р. та утворення Речі Посполитої.
На Латинському Заході у пізньому Середньовіччі розпочалося потужне культурне
піднесення, що призвело до доби Відродження (Ренесансу). Цей час був позначений зміною
культурних парадигм – замість середньовічного теоцентризму, коли загальним мірилом
значущості культурних явищ було служіння «славі Божій», прийшов гуманістичний
антропоцентризм, заснований на визнанні блага людини найвищою цінністю.
«Відроджується» (заново відкривається та переосмислюється) культурна спадщина античної
греко-римської цивілізації (звідси – назва доби). Увага ренесансних інтелектуалів зосере-
джується на «гуманітарних дослідженнях» (studia humanitatis), під котрими розумілося, за
словами італійського мислителя Леонардо Бруні (1370–1444), «пізнання речей, що
стосуються життя і моралі та котрі удосконалюють і прикрашають людину». Вплив
ренесансної культури виходив далеко за межі Західної Європи, сягаючи слов’янського
Сходу. Культурним проривом став винахід друкарства, бо друкована книга була значно
більш доступною, ніж рукописи, що сприяло розширенню кола читачів.
Важливе значення в історії європейської культури на межі Середньовіччя та
Ранньомодерної доби мала Реформація ХVІ ст. Вона призвела до етноконфесійного розколу
Західної та Центральної Європи на дві частини – протестантську, до котрої здебільшого
належали германські народи, і католицьку, представлену переважно романськими та
слов’янськими народами (остаточно саме такий розподіл закріпився внаслідок католицької
Контрреформації у ХVІІ ст.). Протестантизм у кожній країні, де він поширювався, сприяв
розвитку національної культури. Це, зокрема, яскраво проявилося у творенні літературних
мов, бо протестанти прагнули донести свої ідеї до кожної людини зрозумілою для неї мовою,
що згодом призвело до підриву монополії латини у високій культурі (остаточно у ХVІІІ ст.).
Потребою пропагування протестантизму обумовлювалися розвиток друкарства,
шкільництва, поширення письменності. В українських землях реформаційний рух хоча й не
набув великого масштабу, проте загалом посилював культурні контакти з Західною
Європою.
Загалом інтенсифікація контактів у пізньому Середньовіччі з Латинським Заходом
руйнувала цілісність українського культурного простору. Це спричинило виникнення двох
протилежних тенденцій. З одного боку, йде активне засвоєння західноєвропейських
культурних цінностей, що, однак, як крайність, веде до втрати руської культурної
ідентичності (феномен «ополячення», характерний для шляхти та міщанства). З іншого боку,
як реакція, відбувається укріплення традиціоналістичних мотивів у культурному житті,
тобто вживання заходів для захисту власної самобутності. Але традиціоналісти змушені були
пристосовуватися до реальної потужності західноєвропейського культурного впливу та
надалі намагалися адаптувати його до своїх потреб.
Втім, міжкультурні комунікації пізньосередньовічної доби до певної міри мали
амбівалентний характер. На це вказує низка прикладів польсько-українських культурних
контактів, що істотно пожвавилися у ХІV–ХVст., особливо після включення частини руських
земель до складу польської держави та закріплення королівського престолу за Ягеллонами –
династією литовського походження, тісно пов’язаною з русько-православним середовищем
білорусько-українських земель (через шлюби, васалітет тощо). Так, на початку ХV ст.
польський король Владислав ІІ Ягайло запросив для оздоблення католицької каплиці св.
2
Трійці в Люблінському замку іконописців з Русі на чолі з майстром Андрієм, які вкрили
стіни та склепіння фресковим живописом в русько-візантійській стилістиці (навіть з
кириличним написом про завершення роботи 1418 р.). Однією з головних святинь для
польських католиків стала Ченстоховська ікона Божої Матері – чудотворний образ
візантійського походження, що до 1382 р. зберігався у Белзі, поки намісник Галичини князь
Владислав Опольський не переніс його до новозаснованого католицького Ясногурського
монастиря чернечого ордену паулінів у Ченстохові на півдні Польщі.
Отже, впродовж пізнього Середньовіччя йде інтеграція українських земель до
польського культурного середовища, яке в добу Ренесансу переживає піднесення і саме тоді,
власне, складається польська національна культура. Найінтенсивніше інтеграційний процес
відбувається у верхніх прошарках соціуму – у шляхетському та міщанському середовищі, в
Галичині та на Поділлі, а на східних землях – повільніше. Тож у культурному розвитку
України в пізньосередньовічний час наростають регіональні особливості. Відчувається криза
руської культурної ідентичності, на яку насувається полонізація.
У цей час в Україні-Русі наростає багатомовність, що відбиває зустріч на її теренах
кількох мовно-культурних тенденцій, чиє поширення обумовлювалося обставинами
історичного розвитку країни. Український мовний простір того часу відзначався діалектним
розмаїттям – існуванням типових рис, характерних для пізніших говірок: галицьких,
волинських, подільських, поліських, карпатських (зокрема лемківських, бойківських). На
підґрунті давньоукраїнської мови у пізньосередньовічну добу розвивалася офіційна (актова,
канцелярська) мова Великого князівства Литовського – «руська мова». До середини XV ст. в
ній визначальними були українські риси, а надалі, особливо впродовж ХVI ст., наростає її
білорусизація. До неї проникають церковнослов’янізми та полонізми, що відрізняло її від
живого народного мовлення. Специфічні риси були притаманні галицькій актовій мові. У
сакральній царині продовжувала панувати церковнослов’янська мова. Вона зберігала статус
мови високої культури, а «руська мова» щодо неї вважалася «простою», тобто існувала
диглосія. Іноді, з метою підкреслення культурної спільності православних східних слов’ян,
«руською» називали церковнослов’янську мову. Прикладом зазначеної диглосії може
слугувати цитата з «Граматики слов’янської» Мелетія Смотрицького (1619 р.):
Гл̃ющи(м) бо Грекω(м) / παυ̃σον τήν γλώσσαν σο̃υ από κάκου και χείλη σο̃υ του̃ μή λαλη̃σαι δόλον.
Славέнски прεвóдимъ, Оудέржи язык(ъ) свóй ω(т) зла / и оустнѣ́ своѣ έжε нε гл̃áти лсти.
Руски исто(л)кóвуεмъ / Гамýй языкъ свой ω(т) злогω, и оуста твои нεхай нε мовятъ зрады.
Латина просувалася в землі України-Русі як атрибут західної вченості та католицької
церкви. Крім того, на той час це була мова офіційного діловодства в межах Польського
королівства, зокрема в його руських володіннях. З інтеграцією Галичини та Західного
Поділля до Польщі тут дедалі більше поширюється польська мова, яка поступово стає lingua
franca – засобом міжетнічного спілкування на теренах Польського королівства та Великого
князівства Литовського. Вірменські громади в українських містах користувалися в побуті
тюркською вірменокипчацькою мовою, а в церковному житті вживали давньовірменську
книжну мову – грабар. В єврейських громадах також існував білінгвізм – в повсякденному
спілкуванні побутувала мова ідиш, що виникла на основі німецьких діалектів, яку принесли в
Україну у пізньому Середньовіччі євреї, які були вихідцями з Центральної Європи (при
цьому на українських землях також мешкали романомовні євреї-сефарди, проте вони були
асимільовані німецькомовними євреями-ашкеназами), а сакральною мовою був іврит.
Німецька мова набула певного поширення в містах Галичини, де мешкали колоністи з
Німеччини, проте впродовж XV ст. вони були полонізовані. Загалом багатомовність була
притаманна міському культурному середовищу.

2. У пізньому Середньовіччі посилюються зв’язки у візантійсько-слов’янському

культурному просторі православної традиції, в межах якого у середині ХІV ст. розпочалося
потужне культурне піднесення. У візантійському православ’ї у цей час набрав силу ісихазм –
містичне вчення, спрямоване на безпосереднє поєднання з Богом («обоження») за
3
допомогою суворої аскези (особливо через мовчання; ісихазм з грецької мови перекладається
як спокій, тиша, усамітнення) та «умної молитви» або «умного діяння», тобто постійного
повторення про себе Ісусової молитви: «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене
грішного», завдяки чому досягалося уподібнення Христу, позначене видінням Фаворського
світу – того самого, яким осяялося обличчя Ісуса під час Преображення на горі Фавор
(«Обличчя Його як те сонце засяло, а одежа Його стала біла, як світло», Мт.17:3). Григорій
Синаїт, що був одним із засновників ісихазму, радив своїм послідовникам виконувати таку
вправу: «Зачини двері келії, сядь у куті і відтягни свою гадку від усього земного, тілесного і
скороминущого; потім схили і притули підборіддя твоє до грудей і встроми твоє око
фізичне і духовне в пуп твій; стули обидві ніздрі так, аби лиш тільки дихати; відшукай
очима приблизно те місце серця, де скуплені сили душі. Спочатку ти нічого не побачиш
через твоє тіло, але коли пробудеш у такім стані день і ніч, тоді – чудо! – побачиш чого не
бачив – побачиш зовсім ясно, що навколо серця твого пошириться божеський світ».
Остаточно ісихазм оформився як богословська доктрина в трудах видатного візантійського
церковного діяча Григорія Палами. У середині ХІV ст. ісихазм визнала візантійська церква.
Він коренився в античному платонізмі та став альтернативою раціоналістичному
аристотелізму, який запанував у католицькій схоластиці завдяки авторитетному богослову
Фомі Аквінському (його вчення, томізм, ґрунтувалося на працях Аристотеля). Завдяки
культурному піднесенню, проявом якого став ісихазм, православний світ підійшов до
Відродження поруч з Латинським Заходом (видатний дослідник культури середньовічної
Русі Дмитро Сергійович Лихачов запропонував йменувати це явище Передвідродженням).
Ісихазм поширився серед православних слов’ян. Це сталося через посередництво
монастирів Константинополя та Афона, де перебували ченці-слов’яни. На хвилі цього
культурного піднесення в Болгарії утворилася Тирновська книжна школа на чолі з
патріархом Єфимієм Тирновським, котрий ініціював реформу слов’янської книжності з
метою її наближення до грецьких оригіналів, бо вважалося, що неточні переклади
сакральних текстів призводили до єресі, адже божественне одкровення існувало в словесній
формі. На цьому ґрунті постав особливий літературний стиль – «плетіння словес»,
характерними рисами якого були пишномовність, посилена увага до фонетики, семантики та
етимології слів, поширення кальок з грецької мови, словесних новоутворень і складних слів
(типу благочестиво, богоблагодатно), віддалення від живого мовлення. Традиції
Тирновської книжної школи наприкінці ХІV ст. поширилися на Русь. Провідну роль в цьому
грали учні та послідовники Єфимія – київські митрополити Кипріан (1375–1406) і Григорій
Цамблак (1414–1419). У книжності це проявилося у насиченні орфографії болгаризмами та
грецизмами, поширенні у графіці рукописів молодшого півуставу сербсько-болгарського
походження – ці явища називаються «другим південнослов’янським впливом» (першим був
болгарський вплив на початковому етапі християнізації Русі). Зразком такої оновленої
книжної культури є Київський Псалтир, переписаний у 1397 р. в Києві дияконом
Спиридонієм і прикрашений мініатюрами. У релігійній культурі Русі вкоренився ісихазм,
проявом чого стало остаточне оформлення у ХV ст. Києво-Печерського патерика, який давав
численні приклади чернечого аскетизму, важливі для ісихастів.
Важливе значення для України-Русі в пізньому Середньовіччі мали культурні контакти
з Молдовою і Волощиною. Їх романське населення, що сповідувало православ’я, перебувало
під потужним візантійсько-слов’янським культурним впливом. Найяскравіше це проявилося
у мовній царині. У молдавсько-волоській високій культурі до XVII ст. панувала
церковнослов’янська мова. Однак, якщо у Волощині в пізньому Середньовіччі переважав
болгарський мовний вплив, то в Молдові – галицько-український (тому молдавські грамоти є
важливим джерелом для дослідження мовної ситуації в Галичині). Це було обумовлено
історичною долею молдавських земель, які впродовж ХІІ–ХІІІ ст. перебували в залежності
від Галицького князівства. На початку XV ст. в Молдові плідно працював книжник Григорій
Цамблак, котрий згодом став київським митрополитом. Монастирі, розташовані на теренах

4
Молдови, стали осередками молдавсько-українських культурних зв’язків (Нямецька обитель
тощо).
Загалом слов’янське Передвідродження ХIV–XV ст. істотно оновило культурне життя
православної України-Русі, однак через брак підтримки з боку державних структур (як
зазначалося, візантійські, болгарські та сербські землі були загарбані турками-
мусульманами, а українські терени перебували під католицьким польсько-литовським
володарюванням) повноцінно розвинутися цей процес не зміг.
У пізньому Середньовіччі конфесійна приналежність залишається визначальним
чинником для культурної ідентичності. У зв’язку з цим православна церква продовжувала
бути носієм традиційних культурних цінностей. Однак її статус істотно змінився. Якщо в
домонгольській Русі вона була державною церквою та спиралася на підтримку світської
влади, то в пізньосередньовічний час, коли українські землі опинилися під володарюванням
католицьких польських та литовських правителів, цей упривілейований статус було
втрачено. У ліпшому випадку православна церква могла розраховувати на більш-менш
толерантне ставлення з боку польських і литовських правлячих кіл, хоча і користувалася
підтримкою регіональних православних еліт. Згубно на становищі православ’я в Україні-Русі
позначилося перенесення резиденції київських митрополитів у 1300 р. до Володимира-на-
Клязьмі, а у 1325 р. – до Москви, які відтоді лише іноді з’являлися в українських і
білоруських єпархіях. Через це відбувався відтік культурних цінностей до Московської
держави. На це скаржився великий князь литовський Вітовт у зверненні до православного
церковного собору, що зібрався у Новогрудку у 1414 р., а Густинський літопис під 1415 р.
згадує: «митрополити, прийшовши з Москви, про те лише дбають, аби знайшовши щось
красиве в Софії [Київській], собі взяти». Тривала боротьба за церковну владу над
православним населенням, що перебувало у складі Великого князівства Литовського та
Польського королівства, завершилася тільки 1458 р. постанням окремої Київської
митрополії, підпорядкованої Константинопольському патріархату. Це стабілізувало
становище православ’я в українсько-білоруському культурному просторі.
Пізнє Середньовіччя ознаменувалося спробою подолання розколу між православ’ям та
католицизмом. У 1439 р. було укладено Флорентійську церковну унію, в якій, однак,
зацікавлені були здебільшого правлячі кола Візантійської імперії, що шукали на
Латинському Заході порятунку від турецької загрози. З крахом візантійської держави унія
відійшла в небуття. Проте це була важлива ознака зближення між Сходом і Заходом
християнського світу. Варто зазначити, що в ХV ст. чималий внесок в європейський
Ренесанс зробили візантійські інтелектуали-гуманісти, серед яких був київський митрополит
Ісидор. Як активний прихильник унії, він, однак, не знайшов підтримки в Україні-Русі, де
з’явився 1441 р.: за свідченням Густинського літопису, «Ісидор, митрополит київський,
прийшов у вбранні кардинальському до Києва, але звідти вигнали його». Це свідчить про
потужність культурного традиціоналізму на Наддніпрянській Україні.
Суттєве значення у православному культурному просторі мали єретичні течі. З-поміж
них найдавніші корені мало богомильство. Ця єресь виникла в Х ст. в Болгарії, звідки згодом
поширилася Європою. В Україні-Русі вона з’явилася з південнослов’янськими культурними
впливами. Богомили вважали матеріальний світ гріховним, проповідували крайній аскетизм,
заперечували церковну ієрархію, відкидали культ святих, хрести, ікони та мощі. В
українських землях богомильське вчення проіснувало до ХVІ ст. Зокрема, поширеними були
апокрифи богомильського походження, відомі під назвою «болгарських книг».
У середині ХV ст. в Києві склався гурток єврейських інтелектуалів, серед яких були
філолог Мойсей Київський та астроном Захарія (Схарія, Скара) родом з Кафи. Їх цікавила
містична, пророцька та науково-природнича літературна. Вони мали тісні контакти з
православним оточенням. Це засвідчує перекладацька робота, що велася у цьому колі. З
давньоєврейської мови Захарією було перекладено астрологічний трактат «Шестокрил»,
який містив багатий набір знань з магії, а також з астрономії та математики. Як придворний
астролог князя Михайла Олельковича, Захарія у 1470 р. прибув до Новгорода, де став
5
засновником єретичного руху «зжидовілих», який поширився згодом і на Москву.
«Зжидовілі» критикували заперечували догмат про Трійцю, вважали ідолопоклонством культ
ікон та хрестів, ставши таким чином в опозицію до офіційної церкви. На початку ХVІ ст. ця
єретична течія була в Московській державі розгромлена.
У середині ХVІ ст. в середовищі волинської шляхти набуло поширення єретичне
вчення Феодосія Косого – московського ченця, що втік до Великого князівства Литовського.
Він та його ідейні послідовники («феодосіани») обстоювали антитринітаризм (заперечували
троїчність Бога), відкидали церковні таїнства.
Загалом єретичні течії у православному світі перепліталися з ренесансним гуманізмом і
загальноєвропейським реформаційним рухом.

3. Традиціоналізм в українській культурі пізнього Середньовіччя підживлювався

багатющою культурною спадщиною домонгольської Русі та інтенсивними контактами з
країнами православного кола. Проте головним чинником розвитку українського
традиціоналізму був складний міжкультурний діалог православного Сходу та католицького
Заходу.
Показовою з цієї точки зору була адаптація в православному культурному середовищі
західноєвропейського винаходу – друкарства. Поява його стала в європейській культурі
подією революційного масштабу. Започатковане Йоганном Гуттенбергом у середині XV cт. у
німецькому місті Майці, друкарство стрімко поширилося Європою. Перші європейські книги
друкувалися латиною, але незабаром з’явилися друковані видання іншими мовами. Першою
друкованою книгою церковнослов’янською мовою став богослужбовий Місал, надрукований
глаголицею у 1483 р. для хорватських католиків, імовірно у Венеції. Кириличне друкарство
було започатковано у Кракові наприкінці XV ст. Це були церковнослов’янські літургійні
книги – Часослов, Осмогласник (Октоїх), Тріодь Пісна і Тріодь Цвітна. У перших двох
книгах є позначення про виготовлення їх у краківській друкарні майстра німецького
походження Швайпольта Фіоля у 1491 р. Тріодь Пісна і Тріодь Цвітна надруковані тим же
шрифтом, що й Часослов з Осмогласником, причому в одному з примірників Тріоді Цвітної,
який зберігся у трансільванському місті Брашові, наявна сторінка зі згадкою про друкаря
Фіоля. Кириличний шрифт для видань Фіоля виготовив майстер Рудольф Борсдорф з
німецького міста Брауншвейга. Щоб захиститися від можливої конкуренції, Фіоль змусив
Борсдорфа заприсягтися, що той не виготовлятиме кириличних шрифтів ні для кого, крім
нього. У брашівському примірнику Тріоді Цвітної збереглася найдавніша для кириличного
друкарства гравюра – зображення розп’яття. Це могла бути робота німецьких майстрів-
граверів (дереворитників) з Нюрнбергу. За мовними ознаками видання Фіоля пов’язані з
тогочасною українською рукописною книжністю. Кирилична друкарська продукція Фіоля
користувалася великим попитом на українських теренах серед православних громад. Навіть
через тривалий час Захарія Копистенський у своїй праці «Палінодія» (бл. 1621 р.) згадував,
що ці стародруки можна було знайти у церковному вжитку в Галичині, на Волині та у
Наддніпрянській Україні (наприклад, примірник краківського фіолевського Часослова
знаходився у Києво-Печерській лаврі). Стосовно замовників краківських видань дослідники
висловлювали різні припущення. Висувалися гіпотези, що їх слід шукати серед гуманістів
українського та білоруського походження з Краківського університету (з Фіолем міг
співпрацювати навіть Юрій Дрогобич), або серед православного духівництва, особливо
найближчої до Кракова Перемишльської єпархії. Хто б не стояв біля витоків кириличного
друкарства, він сприяв справжній культурній революції.
На межі XV–XVІ ст. попит на друковану книгу в країнах слов’янського православного
культурного кола зростає. Важливе значення у цьому контексті мала діяльність білоруського
першодрукаря Франциска Скорини (бл. 1490–1551). Його праця мала велике значення не
лише для культури Білорусі, але і для українських земель, позаяк українці та білоруси були
на той час об’єднані в межах спільної держави – Великого князівства Литовського, а також їх
єднала приналежність до православної церкви – Київської митрополії.
6
 Уродженець Полоцька, син купця, Ф. Скорина належав до кола ренесансних гуманістів.
Він навчався у Краківському та Падуанському університетах, мав науковий ступінь доктора
медицини. Оселившись у Празі, яка була одним з найбільших культурних центрів
Центрально-Східної Європи та великим осередком друкарського ремесла, він 1517 р.
організував видання Псалтиря. У ньому зазначалося, що воно може використовуватися як
підручник для навчання дітей грамоті («початок всякое доброе науки») та для читання
дорослими (як «помножение в науце»). Згодом Ф. Скорина почав друк «Біблії руської», яка
виходила окремими частинами впродовж 1517–1519 рр., проте повного біблійного тексту він
з невідомих причин видати не зміг (не вистачає низки книг Старого Заповіту). Технічний бік
справи (виготовлення шрифтів тощо) Ф. Скорина, імовірно, доручив висококваліфікованим
празьким типографам. «Біблія руська» була пишно оздоблена численними гравюрами,
виконаними чеськими майстрами за німецькими зразками, серед яких є унікальні портрети
самого Ф. Скорини.
З Праги Ф. Скорина перемістив свою видавничу діяльність до Вільна – столиці
Великого князівства Литовського. Тут близько 1522 р. він видрукував «Малу подорожню
книжку», яку склали літургійні тексти (Псалтир, Часослов тощо), а 1525 р. – Апостол. Щодо
мови видання Ф. Скорини характеризуються численними білорусизмами у
церковнослов’янських текстах, котрі він таким чином намагався зробити зрозумілими для
пересічного люду. У своїх передмовах до богослужбових текстів він яскраво проявив свій
гуманістичний світогляд. В Україні на його видання існував значний попит, про що, зокрема,
свідчать їх численні рукописні копії, які побутували у західноукраїнських землях (у зв’язку з
цим виникла гіпотеза про те, що у 30-х рр. XVІ ст. Скорина міг відвідувати цей край).
У середині XVІ ст. друкарство продовжувало поширюватися на теренах Великого
князівства Литовського. Це обумовлювалося діяльністю протестантів, що прагнули
розповсюджувати свій релігійний вплив серед білоруського та українського населення. У цей
час працювали друкарні у Бересті та Несвіжі, які були створені під протекцією литовського
магната-протестанта князя Миколая Радзивілла Чорного. З несвізької друкарні вийшли
кириличні видання видатного протестантського проповідника Симона Будного – Катехізис і
трактат «Про виправдання грішної людини перед Богом». Власну друкарню мав білоруський
шляхтич Василь Тяпинський, який видав Євангеліє паралельно двома мовами –
церковнослов’янською та руською («простою»). Усі ці книги знаходили свого українського
читача.
Власне на теренах України першим вогнищем друкарства став Львів – великий
економічний та культурний центр. Книговидавничу діяльність розгорнув тут Іван Федоров
чи Федорович (бл. 1520–1583). Він розпочав заняття друкарською справою у Москві, звідки
був родом (диякон кремлівської церкви Миколи Гостунського). У 1564 р. вийшло його
перше московське видання – Апостол, а в наступному році він випустив два видання
Часовника. Співробітником Федорова у створенні цих книг був Петро Мстиславець. Проте
поява друкованих літургійних книг викликала невдоволення московського православного
духівництва, тому Федоров разом з Мстиславцем були змушені втекти до Великого
князівства Литовського, де було значно більш сприятливе середовище для їхньої діяльності.
Московські типографи вступили на службу до православного магната Григорія Ходке-
вича, який облаштував у своєму білоруському маєтку Заблудові культурно-освітній осередок
зі школою та друкарнею. У заблудівській друкарні Федоров і Мстиславець у 1568–1569 рр.
надрукували Євангеліє учительне – збірку повчань з тлумаченням євангельських текстів.
Незабаром майстри розділилися – Мстиславець перебрався до Вільна, а Федоров продовжив
роботу у Заблудові, видрукувавши у 1569–1570 рр. Псалтир з Часословом. Коли ж Ходкевич
втратив цікавість до книговидавничої справи, Федоров перебрався до Львова, де знайшов
підтримку з боку православного міщанства. Тут він у 1573–1574 рр. створив Апостол –
першу книгу, надруковану на українських теренах. У порівнянні з московським Апостолом
львівський був наближений до українських особливостей церковнослов’янської мови, а у
його оформленні переплелися московські, українські та західноєвропейські (німецькі)
7
принципи друкованої орнаментики. Крім Апостола, у 1574 р. у Львові Федоров надрукував
Буквар – навчальний посібник для дітей, які вивчали церковнослов’янську мову.
Проте незабаром Федоров залишив Львів і перебрався на Волинь, яка була головним
вогнищем українського культурного традиціоналізму впродовж XVI ст. Провідну роль у
соціокультурному житті цього регіону відігравала православна аристократія. Серед неї
виділявся князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький (1524/25–1608) –
найбагатший та найвпливовіший український магнат, що в останній третині XVI ст. став
покровителем традиціоналізму. При його дворі в Острозькому замку утворився потужний
інтелектуальний осередок прихильників культурної модернізації, яка мала укріпити позиції
традиціоналістів у діалозі між Сходом і Заходом. Серед провідних діячів острозького
культурного осередку слід згадати літератора Герасима Смотрицького, групу грецьких
науковців – богословів і філологів (Діонісій Палеолог-Раллі, Мануїл Мосхопул тощо). З
острозьким осередком тісно співпрацював гурток літераторів-перекладачів, який утворився
навколо московського емігранта князя Андрія Курбського в його волинському маєтку
Миляновичах.
Основним завдання для острозьких інтелектуалів була підготовка до друку повного
біблійного тексту церковнослов’янською мовою. Це потребувало від них ґрунтовної
текстологічної роботи. За основу була взята Геннадіївська Біблія – рукописний кодекс
біблійних текстів, створений у 1499 р. під керівництвом новгородського архієпископа Ген-
надія. Нарешті у 1581 р. в Острозі Федоровим була видана знаменита Острозька Біблія –
шедевр українського друкарства.
В Острозі як важлива частина культурного осередку утворилася школа нового типу –
«слов’яно-греко-латинська», орієнтована на західноєвропейські гуманістичні освітні
стандарти. Для потреб цього навчального закладу Федоров у 1578 р. надрукував Буквар
(«Азбуку»).
На межі XVI–XVІI ст. кириличне друкарство в Україні поширюється. На Волині крім
Острога створюється друкарня у Дерманському монастирі. У Галичині центром
типографської справи залишається Львів, а православний львівський єпископ Гедеон
Балабан засновує друкарні у Стрятині та Крилосі.
Важливу роль в культурній історії України-Русі з другої половини XVІ ст. відігравали
братства – об’єднання українського православного міщанства для захисту своїх релігійно-
культурних інтересів. Особливо потужним було Львівське Успенське братство1 (Львів на
той час був найбільшим економічним і культурним центром в українських землях, а
львівське українське міщанство відзначалося соціальною активністю – боролося за
рівноправність з міщанами-католиками). У центрі уваги братчиків перебували два най-
важливіших питання культурного життя – друкарство та шкільництво.
У 1586 р. львівське братство організувало слов’яно-грецьку школу, яка незабаром
перетворилася на тримовну – слов’яно-греко-латинську (класичну гуманістичну школу
«вільних мистецтв»). Першими вчителями у ній були визначні педагоги – українець Стефан
Зизаній-Тустановський і грек Арсеній архієпископ еласонський, якого згодом змінив Кирило
Транквіліон-Ставровецький – видний у майбутньому церковний діяч. Для управління
навчальним закладом був затверджений Порядок шкільний – непересічна пам’ятка
педагогічної думки свого часу. Наведемо звідти характерні витяги, що кидають світло на
вимоги до педагогів, завдання і методи освіти та виховання.
«Дидаскал або учитель цієї школи повинен бути побожним, смиренно мудрим,
лагідним, стриманим, не п’яницею, не розпусником, не хабарником, не сріблолюбцем, не злий,
не заздрісний, не лайливий, не чарівник, не прихильник єресі, не порушник побожності, а у
всьому показує образ для наслідування, і щоб учні були, як учитель їх». «Багатий над бідним
у школі нічим не повинен бути вищим, лише самою наукою…». «Повинен… дидаскал вчити і
на письмі… подавати з граматики, риторики, діалектики, музики та інших поетів та зі
святого Євангелія, з книг апостольських… В суботу зранку повинні повторювати уроки, які
1
Об’єднання львівських міщан навколо православної Успенської церкви.
8
вчили на протязі тижня, а після обіду повинні вчити пасхалії і місячної течії, і рахунок, і
обчислення, чи музику церковного співу…». «Після вечірні в суботу повинен дидаскал
розмовляти з дітьми не мало часу, а значно більше, ніж в інші дні, навчаючи їх страху
Божому і належним юнацьким звичаям: як вони повинні вести себе в церкві перед Богом,
вдома перед родичами і в інших місцях, стид берегти, виказувати Богові і його святим
честь і страх, рідним та дидаскалам послуг, усім покірність та повагу, собі самому
чистоту. І ці повчання знову повинні навіюватись дитині…»
Братству вдалося придбати друкарське устаткування, яке залишилося після смерті у
Львові Івана Федорова. У 1591 р. з братської друкарні вийшли перші видання:
«Просфонима» – збірка віршів, декламованих учнями братської школи перед київським
митрополитом Михайлом Рогозою, та «Адельфотес»2 – грецько-церковнослов’янська
граматика для школярів.
Важливим шляхом знайомства мешканців українських земель з західноєвропейською
культурою стало їх навчання в університетах Європи. Ця традиція була започаткована ще в
ХІV ст. З того часу студенти українського походження3 з’являються в Болонському і Паризь-
кому університетах, які відігравали провідну роль в інтелектуальному житті
пізньосередньовічної Європи. Зокрема, у документі від 1353 р. згадується про перебування в
Паризькому університеті «магістра Петра Кордована та його товариша з Рутенії»; 1369 р.
тут же знаходився студент «Іван з Рутенії», наприкінці ХІV ст. – «Герман Вілевич, ліценціат
прав і бакалавр рутенської нації з Києва», а 1419 р. – «Самійло Лінкевич, рутенської нації».
Значна кількість студентів з українських земель здобувала освіту в університетах близьких
західних слов’янських країн – Празькому (Карловому, Чехія) та Краківському
(Ягеллонському, Польща). Впродовж ХV–ХVІ ст. чисельність студентів з України-Русі в
європейських університетах суттєво зростає. Освітня подорож до Європи стає поширеним
явищем у шляхетському та міщанському середовищі західноукраїнських земель.
Доступ до європейської університетської освіти сприяв утворенню в українському
суспільстві прошарку інтелігенції ренесансного типу – гуманістів. Їх ідентичність мала
багаторівневу структуру – в ній співіснували усвідомлення свого руського походження
(використовують прізвисько Русин – Ruthenus), визнання приналежності до польського
національно-культурного кола та причетності до ренесансно-гуманістичної
загальноєвропейської інтелектуальної спільноти, мовною ознакою якої була латина.
Характерно при цьому, що на своєму «рутенському» походженні наголошували навіть
вихідці з неукраїнського етнічного середовища – наприклад, поет-гуманіст Павло Процлер,
що був сином міщанина-німця з підкарпатського міста Кросна, називав себе Русином.
Видатною постаттю на цьому тлі був Юрій Дрогобич (справжнє прізвище – Котермак,
бл. 1450–1494). Виходець із міщанства міста Дрогобича в Галичині, він здобув освіту в
польському Краківському та італійському Болонському університетах, де згодом займався
викладацькою діяльністю. Його наукові інтереси полягали в царині медицини, астрономії та
невід’ємної від неї тоді астрології. У 1483 р. Юрій Дрогобич видав друком у Римі написаний
латиною астрологічний трактат «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Це була перша
друкована книга автора українського походження.
Яскравим представником українського ренесансного гуманізму був згаданий Станіслав
Оріховський (1513–1566), що також називав себе Русином або Роксоланом. Це був
талановитий публіцист, якого хвилювали злободенні питання політичного життя Польщі, та
релігійний вільнодумець, що зазнавав переслідувань з боку католицьких церковників.
С. Оріховському була властива підкреслена гордість за своє походження з України-Русі, про
що він готовий був заявити: «Ruthenum me esse et glorior et libenter profiteor» («Я русин, цим
пишаюся і про це відверто заявляю»).
2
У перекладі з грецької – братство.
3
Середньовічною латиною Русь називалася Рутенією (Ruthenia), для найменування українців (ширше – усього
православного населення Польщі та Великого князівства Литовського) використовувався термін «рутенська
нація».
9
 Рисою, притаманною Ренесансу, була новолатинська поезія, тобто поетична творчість
латинською мовою, що мала за естетичний зразок доробок античних римських класиків.
Тодішній потяг до версифікації латиною був літературним явищем загальноєвропейського
масштабу. Видатними новолатинськими поетами, що декларували своє українське («рутенсь-
ке») походження, були: Павло Русин з Кросна (Paulus Crosnensis Ruthenus, 1470–1517), Іван
Туробінський Рутенець (Ioannes Turobinius Ruthenus, 1511–1575), Григорій Чуй Русин з
Самбора (Gregorius Vigilantius Samboritanus Ruthenus, 1523–1573), Георгій Тичинський
Рутенець (Georgius Ticzensis Ruthenus).
Особливе місце серед новолатинських поетів пізнього Ренесансу займає поляк
Себастьян Фабіан Кленович (1545–1602). Він не належав до «рутенської нації», однак,
мешкаючи у Львові, познайомився з українським «культурним ландшафтом», який
відобразив у своїй поемі «Роксоланія» (1584 р.)4. У ній С. Кленович описав Україну від
Києва на сході до Перемишля, Львова та Холма на заході, її природу та визначні пам’ятки в
містах, а також навів етнографічні нотатки про побут і звичаї населення. Увагу привертає
згадка в поемі про традиціоналізм мешканців України: Скрізь на Русі зберігають закони та
звичаї предків, Руси і далі ідуть шляхом дідів і батьків, Звичаї ті, що зі Сходу взяли,
зберігають ретельноІ бездоганно, скажу, віру свою бережуть. Проти порядків таких
виступає весь світ католицький, Часто засуджує їх, навіть погрожує він, Саме за те, що
нащадки, прості й легковірнії руси, Всім заповітам батьків вірні й виконують їх.

4. Ознакою інтеграції західних земель України-Русі у пізньому Середньовіччі до

латинсько-католицького культурного простору є поширення в Галичині готичної
архітектури. У готичній стилістиці у середині ХІV ст. у Львові зводиться костел св. Івана
Хрестителя, а на рубежі ХІV–ХV ст. будується величний Латинський кафедральний собор
Успіння Пресвятої Діви Марії.
Впродовж ХVІ ст. в західноукраїнських землях поширюються традиції ренесансної
архітектури. Втім, це був пізньоренесансний маньєризм, з притаманним йому потягом до
претензійності, ускладненості, химерності. Видатною пам’яткою такої архітектури є
забудова площі Ринок у Львові, до ансамблю котрої входять будинки-кам’яниці. Серед них
виділяються оригінальністю: Чорна кам’яниця (збудована наприкінці ХVІ ст. архітектором
італійського походження Петром Барбоном, фасад оздоблений рустикою чорного кольору,
що дала назву будівлі), Королівська кам’яниця (зведена наприкінці ХVІ ст. для купця-грека
Костянтина Корнякта, згодом належала польській магнатській родині Собеських, один з
яких, Ян, став королем, звідки пішла назва споруди). В стилістичних традиціях маньєризму
оздоблені каплиці, прибудовані до львівського кафедрального католицького костелу на
рубежі ХVІ–ХVІІ ст., що належали патриціанським родинам Боїмів і Кампіанів. Риси
маньєризму також притаманні архітектурному ансамблю львівської Братсько-Успенської
церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею Корнякта (остання третина ХVІ – перша
третина ХVІІ ст.), над створенням якого працювали архітектори-італійці П. Барбон і Павло
Римлянин.
На ХV–ХVІ ст. припадає час інтенсивного розвитку кам’яної фортифікаційної
архітектури. З-поміж її видатних зразків варто згадати величний ансамбль Кам’янець-
Подільської фортеці, значний внесок у створення якого у середині ХVІ ст. зробив польський
військовий інженер Йов Претвич (Hiob Bretfus), а також Луцький замок. Від
пізньосередньовічної доби збереглася низка замків – магнатських резиденцій: Олеський в
Галичині, Острозький на Волині, Паланок в Мукачевому на Закарпатті тощо. Унікальною
пам’яткою фортифікаційного зодчества ХV ст. є Покровська церква-фортеця в с. Сутківці на
Поділлі.
Від пізньосередньовічної доби збереглися найдавніші зразки української дерев’яної
сакральної архітектури. Здебільшого дерев’яні храми були тридільними спорудами, що
4
Роксоланія – штучна назва України-Русі в літературних працях доби Відродження (від сарматського племені
роксоланів, що мешкало в античності на українських теренах).
10
складалися з бабинця, нави та вівтаря. Одним з найдавніших дерев’яних храмів, який
зберігся до нашого часу, є церква св. Юра, споруджена на межі ХV–ХVІ ст. у
прикарпатському с. Надіїв, а 1656 р. перенесена до Дрогобича.
Західноєвропейськими новаціями в образотворчому мистецтві були портретний
живопис і скульптура, майже не відомі раніше у візантійсько-слов’янському культурному
просторі.
Розвиток різьблення по каменю або дереву був пов’язаний з декорування архітектурних
споруд (особливо католицьких церков). Поширюється створення надгробків у вигляді
сплячих людей – образ очікування воскресіння мертвих. Маньєризм у скульптурі на рубежі
ХVІ–ХVІІ ст. представляє творчість Яна Пфістера (1573 – бл. 1642), уродженця сілезького
міста Вроцлава, що більшу частину життя провів у Галичині. Йому належить, зокрема, низка
надгробків членів магнатської родини Сенявських з Бережан.
Портрет як самостійний напрям в європейському живописі розвивається в добу
Відродження, що було обумовлено поширенням гуманістичного світогляду, оскільки
художнє зображення людини є наочним виявом ренесансного антропоцентризму.
Портретний живопис генетично пов’язаний з традиціями середньовічного іконопису. Ранні
зразки портретів статичністю форм і площинністю зображення наслідують ікони. Саме
такими є портрети Яна Гербурта з Фельштина (пом. 1577 р.) – польського шляхтича з
Перемишльщини, гуманіста і державного діяча, та львівського купця Костянтина Корнякта
(пом. 1603 р.), обидва роботи невідомих художників. У реалістичнішій, більш світській
манері виконаний портрет польського короля Стефана Баторія, що належить до
мистецької спадщини львівського живописця Войцеха Стефановича (пом. 1588 р.).
Значний попит на послуги майстрів образотворчого мистецтва спричинив появу
професійних об’єднань художників. Таким став малярський цех, утворений у Львові 1596 р.,
проте доступ у нього здобули лише особи католицького віровизнання. Цехові статутні
вимоги містили норму про обов’язковість кількалітньої освітньої подорожі молодих митців
до європейських осередків художньої культури, що стимулювало їх орієнтуватися на новітні
тенденції в розвитку образотворчого мистецтва. До кандидатів у майстри львівського
малярського цеху під час вступного іспиту висувалися високі професійні вимоги: вони
повинні були намалювати три картини – по-перше, розп’яття з Хрестом і двома
розбійниками та юрбою юдеїв, по-друге, – портрет у повний зріст людини, по-третє, –
«образ великої війни, з обозами, шатрами, випадами, атаками, шанцями, з відповідними
подробицями та озброєнням» або, замість цього, – «лови на різного звіра з сітями, хортами,
сильцями, засадами, зі зброєю, як прийнято на лева, ведмедя, вовка, кабана, зайця тощо,
кінно, пішо». З цих вимог зрозуміло, яка жанрова різноманітність була притаманна
образотворчому мистецтву наприкінці ХVІ ст.
Незважаючи на поширення друкарства, в Україні ще тривалий час культивувалася
рукописна книжність. У XVI ст. існувала волинська рукописна книжкова школа. Її шедевром
є Пересопницьке Євангеліє. Воно написане «руською» мовою і є раннім українським
перекладом євангельських текстів з церковнослов’янської мови. Книга багато оздоблена
орнаментами та мініатюрами з зображеннями чотирьох євангелістів. Робота над книгою
зайняла тривалий час – з 15 серпня 1556 р. по 29 серпня 1561 р. Її було розпочато у
Дворецькому монастирі ченцем Григорієм і писцем Михайлом Василієвичем, що походив з
галицького міста Сянока, а продовжено у Пересопницькому монастирі, настоятелем якого
став Григорій, причому до праці був залучений ще один переписувач, що залишився
анонімним. Саме о. Григорій вважається дослідниками автором перекладу та загальним
керівником роботи над створенням пам’ятки. Книга виготовлялася на кошти православних
волинських магнатів – княгині Анастасії Заславської, її доньки Євдокії та зятя князя Івана
Чорторийського.
Традиції візантійсько-руського сакрального станкового живопису в
пізньосередньовічний час розвивалися у волинській та галицькій іконописних школах. На них
помітно впливали грецькі майстри «Палеологівського Ренесансу» ХІІІ– ХVст. (останнього
11
піднесення візантійського мистецтва), також художня культура православних балканських
слов’янських країн в контексті «другого південнослов’янського впливу», новгородська та
московська іконописні школи. Проте українські художники, творчо осмислюючи традиційні
іконописні канони, напрацьовують власну самобутню стилістику, що відрізняє їх від інших
шкіл. За влучним висловом мистецтвознавця Д. Степовика, йшла девізантінізація ікони та її
українізація. Крім того, галицькі та волинські іконописці знайомилися з художньою
культурою Західної Європи в її готичному та ренесансному стилістичних проявах, що
збагачувало пізньосередньовічне українське образотворче мистецтво. Від межі ХІV–ХV ст. у
православних храмах поширюються багатоярусні іконостаси, що призводить до зростання
попиту на послуги майстрів-іконописців, зумовлюючи збільшення кількості ікон.
Шедеврами волинської іконописної школи є Богородичні ікони – Богородиця
Одигітрія з Дорогобужа на Рівненщині (ХІІІ–ХІV ст.) і Богородиця Одигітрія «Волинська» з
Покровської церкви Луцька (тип «Перивлепта», тобто «Прекрасна собою», з трохи
нахиленим до Ісуса обличчям, ХІV ст.). На іконі ХV ст. «Юрій-змієборець» з колекції
Національного художнього музею України (НХМУ) присутній готичний елемент – замок під
охороною вояків у західноєвропейських лицарських обладунках. На межі ХV–ХVІ ст. в
українському сакральному живописі досить потужною була тенденція до архаїзації,
прикладом чого є сувора у своїй простоті ікона «св. Петро та Павло» (НХМУ). Втім,
впродовж ХVІ ст. в українському іконописі, особливо галицької школи, наростають
західноєвропейські впливи, що, зокрема, помітно на прикладі поширення сюжету «Страстей
Христових», запозиченого у ХV ст. з європейського готичного мистецтва, з багатофігурною
композицією (ікона «Страсті Христові» з карпатського с. Білі Ослави, ХVІ ст., НХМУ). У
ХVІ ст. характерною рисою західноукраїнського іконопису стає його фольклорне
забарвлення (в одязі персонажів тощо).
Висновок. Пізнє Середньовіччя на теренах України-Русі стало часом інтенсивних
міжкультурних контактів. Глибокий відбиток на українській культурі залишив другий
південнослов’янський вплив, через який вона долучилася до слов’янського
Передвідродження. Не менш потужним, а в історичній перспективі значно важливішим, був
культурний вплив готичної та ренесансної Європи, до котрого традиційне українське
православне суспільство мусило пристосовуватися. Політичні та соціальні обставини (поділ
українських земель між різними державами тощо) обумовили наростання регіональних
культурних особливостей (полонізація Галичини та Західного Поділля, український
традиціоналізм на Волині).

12