Гуманістичні ідеали в українській культурі

Гуманізм — це філософська та етична позиція, яка надає особливого

значення цінності людей та сприянні людям (як індивідуумам, так і
групам), і в загальному віддає перевагу критичному мисленню та доказам
над прийняттям догмату або забобонів.
Поняття гуманізму, як суспільного явища, вперше з'явилось в епоху
Відродження. На той час людство накопичило досить вагомі надбання в
культурі, мистецтві, природничих та суспільних науках. Це була епоха
заперечення норм життя середньовіччя з його жорстокістю людей один до
одного, до природи, міждержавними війнами, переходу до нових
стосунків. Таким чином в історії людства з'явилась нова ідеологія, яка
почала відстоювати найкращі сторони в стосунках між людьми, яка
заперечувала нерівність людей в фінансовому, майновому та інших
відносинах.
Україна не стояла осторонь ідеї гуманізму. Українські мислителі,
сприймаючи вплив світової філософської культури, ставали
безпосередніми учасниками її творення, вносячи в неї і свій доробок.
Тенденція до цього стає більш, ніж помітною, в кінці XV — на початку
XVI ст. на загальному фоні тих соціально-економічних та духовно-
культурних процесів, з якими пов'язана назва цілої епохи всесвітньої
історії — епохи Ренесансу, Відродження.
Появі і поширенню ідей ренесансного гуманізму в Україні сприяла
сукупність факторів соціально-економічного, політичного, культурного
життя. Починаючи від 2-ї половини XV ст. Україна входила до складу
Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, у цей період
складаються реальні передумови для формування елементів
ранньобуржуазної духовної культури та ренесансно-гуманістичної
філософії. Важливим чинником виникнення усіх цих передумов, на думку
В. Литвинова, була поява значної кількості економічно незалежних міст із
магдебурзьким правом, які ставали центрами не тільки ремісництва і
торгівлі, але й соціально-політичного та культурного життя. Гуманістичні
ідеї виникали і розвивалися в Україні на ґрунті двох різних традицій:
західноєвропейської і русько-візантійської, яка була тісно пов’язана з
церковною традицією, а тому й більш прийнятною для вітчизняної
культури перехідного періоду
Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні
відіграли братства. Про існування братств вперше стає відомо з писемних
джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних
інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної
експансії та проти денаціоналізації. У братствах брали участь середні
верстви міського населення з цехових ремісників, торговців, вчителів,
православне духовенство й дрібна шляхта.
Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство
(1585 р.), Брестське (1591 р.), Люблінське (1594 р.),Київське
Богоявленське (1615 р.), Луцьке (1617 р.). Активно діяли братства в
Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно
релігійної боротьби з католиками та уніатами, братства вели громадсько-
політичну та культурну діяльність. Вони організовували лікарні, притулки,
школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші
культурні сили. Братські діячі постійно боролися з православною
церковною ієрархією, критикували зловживання духівництва, особливо
вищого, добивалися виборності духівництва світськими людьми, прагнучи
контролювати діяльність кліру та знищити монополію духівництва на
тлумачення Св. Письма. Зусилля братств, спрямовані на демократичну
реформу релігійно церковного життя, поряд з практичними заходами
ренесансно-гуманістичного характеру (налагодження книгодрукування,
організація науково освітнього процесу і демократизація школи,
поширення знань і розвиток світського письменства) становлять основні
культурно ідеологічні напрями їх діяльності. Реформаційно-гуманістичний
характер братського руху визначив і характер його ідеології, яка, зі свого
боку, активно впливала на практичну діяльність братств. Серед братчиків
культивувалися ідеї економічного підприємництва, справедливості,
правового рівноправ’я, політичної свободи і громадянського служіння —
тобто ідеї, які в сучасній науці прийнято називати громадянським
гуманізмом, що визрів за первісного капіталістичного нагромадження, в
епоху Відродження. Центральною для громадянського гуманізму була ідея
спільного блага, яка слугувала критерієм моральної оцінки людини.
Ще однією особливістю українського ренесансного гуманізму було те,
що культурним ідеалом її представників були не досягнення греко-
римської античності, а духовна спадщина Київської Русі [15, с. 240]. Крім
того, незважаючи на його антропоцентризм та гуманізм, все ж
християнство було, на думку дослідників, найвпливовішим фактором
щодо розвитку правової культури на українських землях у XIV–XVI ст.
Християнство пронизувало суспільний лад духом солідарності та
лояльності, а також терпимості не лише до християнських конфесій, але й
до нехристиян.
У працях вітчизняних гуманістів цього періоду є думки про походження
держави, форми державного управління, суть держави й ідеалу, а також
обгрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, проблеми втни
і миру. Українські гуманісти одними з перших у європейській
філософській думці заперечували божественне походження влади й
держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній,
відстоювали невтручання церкви у державні справи. Таким чином, вони
розглядали проблему держави зі світських, а не теологічних міркувань, що
було значним кроком до вивільнення політичної думки від теології.
Не забували гуманісти за кожної нагоди розповісти про свою національну
належність і про походження свого народу. Проте якщо раніше для вияву
свого патріотизму достатньо було вказівки «роксолан», «рутенець»,
«русь», «русин», «із Русі», то їм доводилося писати цілі твори із
промовистими назвами: «Роксоланія» (Севастян Кленович), «Дніпрові
камени» (Іван Домбровсъкий) тощо. Писали їх, як правило, латиною, щоб
познайомити чужинців із краєм та історією рідного народу. При цьому
постійно наголошували на давності «руського народу», від якого походить
«козацький народ». Це підкріплювалося посиланням на історичні
відомості, а не лише на традиції та звичаї.
Українські мислителі XVI – початку XVII ст. з гуманістичних позицій
спробували пояснити природу людини, зокрема у Івана Вишенського на
перший план виходить проблема моральної сутності людини.
Посилаючись на ап. Павла, полеміст писав: «Думка тілесна – то смерть, а
думка духовна – життя та мир». Плодами «смертного мудрування» є
«теперішній вік, гордість, багатство, владолюбство, слава і бог-шлунок».
Ісайя Копинський переконувався, що доброчесне життя буде для людини
недосяжним, якщо «розумъ и рассуждєниє» не будуть керувати її дією.
Простежуючи генезис морального зла в людині, у своєму «Алфавіті
духовному» він висновував, що гріх, як «плотської похоті дія», виникає
внаслідок «безумства й непоміркованості» людини. Без «правого розуму»
й намагання прилучитися до божественної істини, без зваженого
ставлення до своєї поведінки людина втрачає здатність бачити й творити
добро, вона завжди прямує в «темряві нерозуміння і гріха».
Для українського ренесансного гуманіста Станіслава Оріховського
доброчесність і мудрість є взаємопов’язаними особистісними якостями;
бути гідною для людини означає те саме, що керуватися мудрістю.
Мислитель постійно підкреслював значення розуму як важливого чинника
в утвердженні доброчесності як передумови цнотливого поводження
Ренесансне мистецтво в Україні пройшло кілька етапів. Як і будь-який
важливий період, воно пройшло початковий етап — проторенесанс, тобто
зародження нових форм, що яскраво позначилось в живописі, час повного
розквіту, який можна прослідкувати на всіх його видах в архітектурі,
скульптурі, живописі та графіці, та, очевидно, завершальний етап,
характерний процвітанням маньєризму.
На 70-90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та
культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється
ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається "Чорна
кам’яниця" (1588-1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква
(архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта архітектор П.
Барбон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).
З архітектурою був пов’язаний розвиток українського кам’яного
різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання
архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються
ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці - каплиця
Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві - початок XVII ст., архітектори і
скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.) Справжніми
шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями
Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові
та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських
іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій
Пухало і Федор Сенькович.
Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням
благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого
існування наприкінці XVI - початку XVII ст. більшість друкарень, що
створювались при братствах, видавали літературу переважно світського
спрямування.
Отже, гуманізм мав значний вплив на українську культуру. Україна в кінці
XV і XVI ст. мала культуру Відродження, щонайменше рівну італійському
Ренесансу. Українська культура, перебуваючи в складних і суперечливих
національних, релігійних і політичних умовах зіткнення різноманітних
ідеологічних течій, зуміла зберегти свою самобутність і специфіку, що
стало визначальною умовою формування національної усвідомленості.