Історія української культури.

Навчальний посібник

Тема ІV. Історія української культури

другої половини XIV ст. – першої
половини XVII ст.
План

1. Основні умови становлення української культури.

2. Особливості духовного життя в українських землях.

3. Розвиток освіти, науки, книгодрукування.

4. Музика, театр, архітектура, живопис.

Основні умови становлення української

культури
Іноземна експансія на українські землі. У досліджуваний період українські землі були
поділені між сусідніми державами. Землі Галицько-Волинського князівства опинилися
в складі Польщі, Литви і Молдавії. Під владу князя Литовського підпали Східна Волинь,
Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина, угорських королів – Закарпаття.
Несприятливий зовнішньополітичний фон становили й спустошливі напади татарських
орд. Так, у 1482 р. ними був пограбований Київ, знищені його святині.

Водночас в цей період посилюється небезпека захоплення земель і з боку Московської

держави. Ідеологічним підґрунтям московської політики “збирання руських земель”
була конституція династичної спадкоємності московських царів Рюриковичів. Цар Іван
ІІІ (1462-1505 рр.) отримує титул государя Всієї Русі, а Москва сакралізується як
правонаступниця візантійської (київської) спадщини: “Москва – третій Рим”.

Проте зовнішнє завоювання не завжди негативно позначалося на розвиткові

української культури. Так, Велике князівство Литовське (а литовці на час завоювання
давньоруських земель були язичниками) відставало від давньоруських земель із точки
зору системи адміністративно-політичного управління. Відтак литовці залишили
недоторканими політичний устрій Галицько-Волинського князівства та переймали
культурні здобутки давньоруських земель. Офіційною мовою в державі була визнана
давньоруська, як мова більшості населення. Литовська верхівка прийняла
християнство, наслідувала місцеві традиції, включно з особливостями поведінки та
зовнішнього вигляду. Та й загалом влада Литви прагнула узаконити традиції київської
державності. Литовський статут, різні редакції якого упродовж тривалого часу були
основним законом держави, увібрав багато правових норм, які йшли ще від „Руської
Правди”. Не дивно, що в цей час використовувався термін “Литовсько-Руська держава”.
У часи панування литовців на українські землі продовжує поширюватися такий
правовий інструмент як магдебурзьке право. Це зумовлювало зміну тенденцій
розвитку культури, адже означало становлення нових замовників культурної продукції
– міщан.

Суперечливо вплинула на розвиток української культури польська експансія. Шлях

полонізації України відкрила Кревська унія 1385 р. між Литвою та Польщею, яка надала
право володіння українськими землями польській шляхті. Саме звідти починається
наступ на українську культуру, віру, традиції. Внаслідок укладення Люблінської унії 1560
р. і утворення Речі Посполитої українські землі опинилися під владою польської
корони. Остаточного закріплення дістала політика соціального, національного,
релігійного гноблення українського народу.

Післяунійний період став для частини місцевої верхівки, як писала Н. Яковенко,

“спалахом князівської потуги”. В умовах бездержавності слідом за колонізаційним
натиском ззовні йшов процес внутрішньої денаціоналізації українців, що передусім
проявився в середовищі українських магнатів, шляхти. Колишня українська верхівка
масово зрікалася віри батьків, переймала католицтво, польську мову, культуру.

Водночас розповсюдження на українські землі діяльності католицької, а пізніше

становлення греко-католицької церкви означали поширення на ці землі багатьох
здобутків європейської культури.

Епоха Ренесансу. Реформація та Контрреформація. Польська експансія, як і полонізація

місцевої верхівки були зумовлені соціально-економічними процесами в Європі.
Географічні відкриття, поява нових товарів, розвиток ремесла зумовили активний
розвиток торгівлі. Це відобразилось на культурному становленні Європи, сформувало
запит на особисті якості людей, а не їх місце у феодальній ієрархії. Замовниками
культурної продукції стають купці, інші групи багатих міщан.

Відтак Європа вступає в епоху Ренесансу (з фр. відродження), який починався з

відродження античної культурної спадщини, наук, мистецтв, знання латинської та
грецької мов. Відбувалося “відкриття” та “звіль-нення” людини, відродження
гуманістичних (від лат. humanus – людський, освічений) цінностей суспільства з
демократичними засадами приватного життя. Надбанням Ренесансу стала ідея
наближення до природи, її опа-нування (духовне, наукове), ідеалізація природи як
мистецького об’єкта.

“Відкриття” людини стало боротьбою за неї проти церковного тлумачення її сутності.

Хоча разом з тим не ставилося питання, чи йде це визволення від церковних
авторитетів в супрязі зі звільненням від моральних авторитетів. Адже в античності
людина була пов’язана з суспільством та державою. Представники ж Ренесансу
витлумачували процеси боротьби за ідеали внутрішньої свободи людини в античності
через власне бачення. Тому зразки втілення позитивного ідеалу всебічного розвитку
людини вони могли вбачати в тиранах і навіть розбійниках, які до певної міри були
носіями нового, що нагадувало античність. Так, Н. Макіавеллі наполягав на
утилітаризмі, обмежував повноту життєвих відчуттів лише міркуваннями користі та
почуттям самозбереження, моральні принципи підпорядковував досягненню бажаної
мети. Базовими в цей час стають уявлення про раціональність людської діяльності, ідеї
вродженої схильності людини до добра, сподівання на ідеальний, побудований згідно з
цінностями розуму суспільний устрій (Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла).

Отже, культурним надбанням Ренесансу стала секуляризація культури, творення

світської культури. Нові форми літератури та мистецтва будувалися на нових ідеалах
краси, які до певної міри намагалися “реанімувати” античні ідеали. Щодо їх змісту, то
тематика була збагачена світськими сюжетами. Але, з іншого боку, з висунутої
Ренесансом ідеї культивування всебічно розвиненої людини утвердилося панування
егоїзму і свавілля, а з мрії про ентузіазм у творенні нового суспільства –
розповсюдження риторики.

Водночас звільнення від церкви не означало звільнення від релігійності взагалі. Саме
релігія визначала національну, культурну приналежність людини. Як зазначав М.С.
Грушевський, ”прапором релігійним заступається прапор національний, і під окликами
інтересів релігії ведеться боротьба задля інтересів національних, з мотивів класових і
економічних”. Відтак ідеологи нової епохи вийшли на суспільну арену з гаслами не
скасування, а реформування церкви.

Ареною Реформації була Західна Європа. Реформаторський рух спричинив селянську

війну в Німеччині, національно-визвольну боротьбу в Чехії, Угорщині, призвів до
політичних змін у Франції, Швейцарії, Швеції, до революції у Англії та Нідерландах. З
католицизму виділилися церкви, які отримали назву протестантських – лютеранська,
кальвіністська, англ. і канська, та секти – анабаптизм, антитринітаризм (соцініанство
або арі-анство). Протестанти проповідували оновлення релігійного життя через
спрощення обрядовості, дешеву церкву, через радикальне оновлення догматичних
засад задля наближення до духу раннього християнства, єдиним джерелом
Божественної істини визнавали Біблію. Провідна роль в церковному житті та управлінні
відводилася мирянам, заперечувалася роль церкви та священників як посередників
між людиною та Богом.

Проте католицька церква не склала руки перед протестантизмом. Вона намагалась

пристосуватись до змін. Виникла низка організацій (орденів), які стали центрами
інтелектуальної діяльності католиків, розробки системи аргументації у полеміці з
протестантами та водночас войовничого захисту ідеалів католицизму. Особливою
активністю відзначався орден єзуїтів, який було засновано у 1540 р. Кращі католицькі
інтелектуали вибудовували логіку аргументів з конфесійних проблем.