41.

Особливості розвитку культури Київської Русі періоду феодальної

роздробленості.
42. Історичне значення та традиції культури Київської Русі.
43.Християнство, його роль і значення в розвитку культури Русі-
України.

44. Виникнення та поширення писемності і освіти у східних слов’ян.

Виникнення й розвиток письма у східних слов’ян
Найвищим досягненням східних слов’ян у ранньофеодальний період було створення
буквенно-звукової графіки письма, яка стала однією з основ виникнення шкільного
навчання. Але формуванню азбуки передували тривалі пошуки.
Давня східнослов’янська язичницька культура була безписемною, знання, як правило,
передавались усним шляхом. Є свідчення, що предки східних слов’ян використовували
особливі письмена "риски і різі". Назва витікає від способу нанесення знаків цього
письма. Їх вирізували на дереві, бересті, стінах і ін. Це письмо було примітивне і
являло собою різновид піктографії.
Історичні джерела свідчать, що у IХ-Х ст. східні слов’яни вже використовували
буквенно-звукову систему письма, і не тільки в релігійних цілях, а й для потреб
торгівлі й ремесла. Такою системою письма була глаголиця. Глаголиця – це азбука, де
звуки слов’янської мови передавалися грецькими буквами. Причому, вона була без
"устрою", тобто не всі типові звуки слов’янської мови мали відповідні письмові знаки.
855 року Кирило модернізував глаголицю, пристосувавши її до звукової системи
східнослов’янської мови. Нову азбуку названо кирилицею. Близькість її до старої
азбуки полегшувало оволодіння нею.
Найважливішими чинниками, які сприяли зародженню і поширенню у кінці VII-IX ст.
писемної культури у східних слов’ян, були:
• становлення феодального способу виробництва;
• піднесення ремесла і торгівлі, особливо зовнішньої;
• зростання міст як центрів економічного, культурного і політичного життя;
• виникнення перших державних утворень. У 882 р. східнослов’янські князівства
консолідуються в єдину державу – Київську Русь.

45. Розвиток наукових знань в Київський Русі. Право.

У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить високому
рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона,
Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античного світу. У Русі
були поширені натурфілософські твори таких християнських авторів, як Іоанн
Дамаскін, Георгій Писида, Козьми Індикоплов та ін. Ці твори мали матеріалістично-
релігійне спрямування.
Для Київської Русі характерне богословсько-схоластичне сприйняття світу. Перші
наукові знання були почерпнуті із таких перекладних джерел, як «Фізіолог» та
«Шестиднев», трактатів Козьми Індикоплова. Ці знання розвивалися разом із новими
досягненнями, що з´явилися в результаті виробничої діяльності людей. Математика на
Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися
під час будівництва та у торгівлі. Записувалися міри довжини, об´єму, робилися
розрахунки при складанні церковних календарів та пасхалій.
Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії. Літописи засвідчують,
що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні
затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. їх
трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним.
Давні русичі володіли і хімічними знаннями, а саме — хімічними властивостями
матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із скла (намисто, браслети,
посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних
плиток, черні — суміші для прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін.
Знання з хімії використовувалися також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці
шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв.
Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. їм були
відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї
держави.
У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні
цілителі — волхви, знахарі, віщуни. Відомо, що успішно лікував хворих чернець
Печерського монастиря Агапій, а внучка Володимира Мономаха Ганна склала
лікарський порадник «Мазі» у якому розповідається про гігієну тіла, вплив клімату на
організм, про сон, лазні, їжу, різні хвороби і лікування ран.
Джерелом права в Київській Русі були пам’ятки українського звичаєвого права, акти
державної влади, різного роду договори, збірки норм писаного права, зокрема перша
така збірка — “Руська Правда”, а також норми, що прийшли з права Візантії (рецепція
візантійського права). Велике значення для розвитку права Київської Русі мала
реформаторська діяльність князів з різних питань суспільного життя. Так, княгиня
Ольга в 946—947 рр. здійснила адміністративно-судові реформи. Суть їх полягала в
узаконенні системи погостів, які були адміністративними, фінансовими і судовими
центрами. Виданими нею “уроками” керувалися в судочинстві.
Князь Володимир провів також ряд реформ. Зокрема, 988 року він запровадив
християнство у візантійсько-православному варіанті як державну релігію. Цим актом
Українська держава остаточно визначила своє місце в Європі. Відома також проведена
ним адміністративна реформа, зміст якої розглядався в третьому питанні даної теми.
Серед чинних у Київській державі норм відомі були й так звані церковні устави. Їх
збереглося шість. Вони мали велике значення насамперед для церковного судочинства,
являючи собою визначення державною владою прав церкви й духовенства.

46. Літературна творчість Х-ХІІІ ст. «Слово о полку Ігореві».

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. її
виникнення та розвиток пов´язані з соціально-економічними та культурними успіхами,
поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.
З прийняттям християнства з´являється красне письменство, у якому взаємодіють
церковно-слов´янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Усна
народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. Фольклорні
джерела використовувалися при написанні літописів. З виникненням писемності
почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З´явилося
літописання — вид історичної літератури.
Яскравою пам´яткою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» (кінець XI
— початок XII ст.), створена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-
художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні
подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. 
Важливе культурно-історичне значення має Київський літописний звід, укладений
ігуменом Матфеєм у Видубицькому монастирі (XII ст.), який розповідає про події 1118
—1198 pp., що відбулися у Київській землі. Він є безпосереднім продовженням
«Повісті минулих літ». До Київського літопису увійшли матеріали переяславського та
чернігівського літописання.
За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі, Володимирі на
Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах.
Унікальною пам´яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волинський літопис,
що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до 1292 pp. Він є
важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а також про міжнародні зв
´язки того часу. У ньому широко використано тогочасну епічну поезію.
В XI—XII ст. Київська Русь переживала період бурхливого розвитку. В цей час були
створені пам´ятки агіографічної, філософсько-публіцистичної та художньої
оригінальної літератури. Це — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона,
«Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання»
Володимира Мономаха, «Києво-Печерський патерик» та інші.
Найвидатнішою пам´яткою давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім» (1185
—1187), у якому відбиті патріотичні ідеали та поетична культура Київської Русі.
Твір ораторського мистецтва «Слово про закон і благодать» є цінною історико-
літературною пам´яткою, у якій проголошується повна культурна і церковна автономія
Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому.
У XI—XIII ст. у Київській Русі важливого значення набула агіографічна література,
або «житія». Пам´ятками такої літератури є «Чтеніє о житії і о погубленії блаженную
страстотерпцю Бориса і Гліба» Нестора, «Житіє преподобного отца нашего Феодосія,
ігумена Печерського», «Хождєнія Даніїла Заточника» та інші. В основу цих творів
покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба, засудження війни між братами, а
також зображення монастирського побуту.
Цінною літературною пам´яткою є «Повчання» Володимира Мономаха. Воно
адресоване дітям — спадкоємцям державної влади. У ньому Володимир Мономах
подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і
зразкового сім´янина.
Підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка
існувала у східних слов´ян ще до виникнення писемності. Це — обрядові пісні,
перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні-билини, що частково
дійшли до нас у переробках та трансформаціях.
Особливе місце посідали пісні-билини, у яких відтворена історія народу. Відомі
билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі народні богатирі,
як Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, селянин-орач Микула
Селянинович. Це образи безкорисливих захисників землі руської. Поширеними були
билини: «Ілля Муромець і соловей-розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і
змій», «Добриня Нікітич і Альоша Попович» та інші.

47. Умови культурного розвитку українських земель в складі Великого

Князівства Литовського (сер. XIV – сер. XVI ст.).
Розвиток культури українських земель у другій половині ХІV—ХV ст. відбувався в
суперечливих умовах. Безпосередній вплив на нього мали політичні, суспільні та
господарські відносини.
Так, українські землі потрапили під владу іноземних держав: Польщі, Угорщини,
Литви, Османської імперії й Московської держави. Умови розвитку культури в цих
державах були різними. Попри негативність цього процесу, він мав і позитивний
момент: культура українських земель стала відкритою для зовнішнього впливу. Так,
через Польщу сюди проникли західноєвропейські форми — ідеї гуманізму,
Відродження тощо. Проте, українська культура повністю не запозичувала якісь ідеї, а
поєднувала різні елементи культурних впливів на основі давньоруської спадщини, у
результаті чого поставали справжні шедеври світового рівня, які мали чітко визначене
національне забарвлення. Також українці, не маючи власної вищої школи, отримали
можливість навчатися в європейських університетах, долучаючись до
загальноєвропейського культурно-освітнього розвитку.
У другій половині ХІV—ХV ст. почалася активна експансія католицької церкви,
особливо в Галичині та на Поділлі, що перетворило українські землі на арену
протистояння між католиками й православними. Православна церква, що втрачала
підтримку держави, могла спертися лише на власний народ, на його творчі сили.
Крім того, через Україну проходила межа між християнською й мусульманською
цивілізаціями, що теж впливало на культурні процеси.
Іноді нові правителі вдавалися до відкритого пограбування культурних цінностей.
Зокрема, у 1382 р. князь Владислав Опольський вивіз із міста Белз ікону Божої Матері
та подарував її монастирю в Ясній Горі під Ченстоховою. Згодом ця ікона стала
головною святинею Польщі.
Руйнівними для українських культурних надбань були набіги татар та турків, які
знищували архітектурні пам’ятки, книги, а головне, людей, що їх створювали. У той же
час небезпека й завзята боротьба надихали нових митців на творчість.
Удосконалювалися оборонні споруди, розвивалося воєнне мистецтво, створювалися
літературні твори, складалися думи й пісні.
В Україну переселялося чимало іноземців — поляків, німців, євреїв, вірмен, окремі з
яких зробили вагомий внесок у розвиток культури своєї нової батьківщини.
Таким чином, навіть за загальних несприятливих умов відбувався процес становлення
та розвитку української культури, яка все більше набувала рис самобутності.

48. Гуманісти та їх ідеї в культурі Русі-України ХV – ХVІ ст.

Українська культура початку XVI—першої половини XVII ст. переживала етап свого
Відродження. Характерними її ознаками було поширення ідей гуманізму, яскраво
виражений антропоцентризм ренесансного мислення, що утверджувало велич і
винятковість земної людини, пробуджувало інтерес до людських цінностей. Найбільш
яскраво це проявилося в українській літературі, яка творилася латинською мовою.
У розвитку ренесансного гуманізму на Україні можна виділити три етапи. Перший
(приблизно до середини XVI ст.) типологічне схожий з раннім італійським. У цей час
гуманістів цікавлять суспільно-політична проблематика, питання етики та естетики. У
другому періоді (з другої половини XVI—до початку XVII ст.) відбувається інтенсивна
розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, а також з
ідеями візантійського Відродження, активно формується історична самосвідомість
українського народу, розвивається ідеал гуманістичного патріотизму. Останній
припадає на другу третину XVII—початок XVIII ст. Протягом цього часу розроблявся
весь комплекс гуманістичних ідей у значно меншому перепле¬тінні з реформаційними,
які у цей період відкидались.
Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV—XVI ст. слід вважати
таких діячів і вчених, як Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш з Нового
Мяста, Станіслав Оріховський та ін. Майже всі вони після здобут¬тя вищої освіти у
західноєвропейських навчальних закладах діяли на українській території у так званому
Руському воєводстві.
До українських гуманістів XV—XVI ст. ми відносили лише тих, хто сам усвідомлював
себе українцем («русином») і постійно на цьому наголошував. Конфесійні чи мовні
ознаки при цьому не бралися до уваги. Однак це не означає, що українські гуманісти
того періоду не можуть бути одночасно зараховані і до діячів польської культури.
У становленні ренесансної течії української культури помітну роль відіграли також
польсько-українські поети Григорій Русин із Самбора, Себастіан Кльонович, Шимон
Шимонович та ін.

49. Культурно-національне відродження на рубежі ХVІ – ХVІІ ст.

Залежне становище українців у Речі Посполитій спричинило активізацію громадського
руху, який історики характеризують як національно-культурне відродження. Ідеї
гуманізму та Реформації, проникаючи в Україну, сприяли поширенню освіти, науки,
пробуджували інтерес до української історії, мови. У суспільстві росла потреба в
освічених людях як для розвитку торгівлі й виробництва, так і для здатності
протистояти ополяченню та окатоличенню населення.
Першою в Україні національною школою вищого рівня була Острозька Академія,
заснована близько 1576—1580 рр. у маєтку князя Костянтина-Василя Острозького на
Волині. Першим ректором академії був український шляхтич з Поділля Герасим
Смотрицький. Працювали в академії випускники європейських університетів, відомі
культурні діячі Іван Федоров, Андрій Римша, Василь Суразький, Дем’ян Наливайко,
Іван Вишенський, ієромонах Kiпріан. В Острозі викладалися «сім вільних наук»:
граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Провідне
місце в програмі навчання посідало вивчення трьох мов: слов’янської, грецької та
латини. 
Видатною подією національно-культурного відродження стало розповсюдження
друкарської справи, що значно прискорило культурний розвиток в Україні. Точна дата
початку книгодрукування в Україні не відома. Першим друкованим твором вважається
«Апостол», виданий 1574 р. у Львові Іваном Федоровим. 1574 р. у Львові у друкарні
Федорова вийшов перший український друкований підручник «Буквар». Іван Федоров
під час перебування в Острозі, куди його запросив князь Острозький, видав «Новий
Завіт» (1580 р.) і справжній шедевр з-поміж стародруків Острозьку Біблію (1581 р.). Це
було перше повне друковане видання Біблії слов’янською мовою.
Наприкінці XVI ст. набуває розвитку полемічна література, спрямована проти
полонізації українського народу, насадження католицизму та унії. Одним з
найвідоміших письменників-полемістів був ректор Острозької школи Герасим
Смотрицький. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного»
(1587 р.), у якому лунало звернення до українського та білоруського народів стати на
захист національних традицій. Значне місце в українській полемічній літературі кінця
XVI ст. належить Стефану Зизанію, Мілетію Смотрицькому. Вершиною ж полемічної
літератури стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну
(«Послание до всех обще в Лядской земли живущих», «Обличение диавола-
миродержца» та ін.) він різко виступав проти польсько-католицької реакції.
Потужний культурно-освітній рух згуртовував позбавлений власної держави
український народ, підносив його національну свідомість, сприяв утвердженню
визвольних ідей. Високий злет української культури XVI — першої половини XVII ст.,
оцінюваний дослідниками як золотий вік, засвідчив, що українці готові до боротьби за
самостійний розвиток культури та за державну незалежність

50. Культурно-освітня діяльність митців XVII ст.

Вагомий вклад у розвиток української культури внесли церковні братства. На власні
гроші вони утримували школи і лікарні, підтримували матеріально свої церкви ,
організовували друкування творів.
Перші братські школи були засновані в містечку Красноставі в Східній Галичині 1550
року та у Львові в 1568 році при Успенському братстві, її засновниками були міщани,
члени братства Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський, культурно-освітні діячі
Стефан та Лаврентій Зизанії. При Львівській школі була власна багата бібліотека. В ній
зберігалися грецькі та латинські видання творів Арістотеля, Платона, інші філософські
трактати. Поряд з ними бібліотека мала твори римських поетів Вергілія, Овідія,
Ціцерона, істориків Лукіана, Валерія Максима тощо. Велика увага приділялась
вивченню музики. Взагалі вважається, що саме братські школи започаткували музичну
освіту в Україні.
У 1615 році було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним
осередком національно-визвольної боротьби українського народу. Першим її ректором
став Іов Борецький, котрий раніше очолював Львівську школу, а також викладав там
латинську та грецьку мови. При організації Київської школи І. Борецький спирався на
попередній досвід. Ректорами також були М.Смотрицький (1619-1620), К.Сакович
(1620-1624) та Хома Євлевич (1628-1632).
У цілому в кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти
братських шкіл: у Перемишлі, Луцьку, Кременці, Кам'янці-Подільському, Городку та
інших містах.
У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила заснував при лаврі
школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і
названо Києво-Могилянською колегією (з 1701 р. — Київська академія). Ця школа,
зберігаючи національні традиції, прийняла програму і методи західноєвропейських
університетів. Викладання велося латинською мовою. Курс навчання тривав 12 років.
В академії було вісім класів, а кількість предметів перевищувала 30. Основу навчання
складали «сім вільних наук», які поділялися на «тривіум» (граматика, риторика,
діалектика) і «квадріум» (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Усі вищі науки в
Києво-Могилянській академії, як і скрізь у Західній Європі, викладалися латиною.
Проте дбали тут і про належне знання української мови. Нею писалися літературні
твори і наукові трактати, вірші, літописи тощо.

51. Т. Г. Шевченко та його літературна творчість.

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і
творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем.
Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»),
драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію,
написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру
(«Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини
Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і
частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не
знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину
безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі
зареєстровано 263 такі твори).

52. Розвиток книгодрукування в ХVІ – ХVІІ ст.

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові
літератури і книгодрукування. Винахід Й. Гуттенберга, перехід від папірусу і
пергаменту до паперу у XV столітті були передумовами активного розвитку книжкової
справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися
латиною.
У кінці XV — на початку XVI століття перші книги церковнослов'янською мовою
надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні
поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федорович. Власне, Іван Федоров
відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від переслідування
реакційного духовенства у 60-х роках XVI століття У 1573 році Федоров за допомогою
меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий
«Апостол» (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав
друкарню і на запрошення князя К. Острозького, — одного з тих, хто зберіг відданість
православ'ю, — переїхав у його маєток в місті Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи
К. Острозького здійснювався грандіозний проект — готувалося до друку перше у
слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити
масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К. Острозький
спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів
листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну
комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581
році «Острозька Біблія» (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього
православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і
Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так
що «Острозька Біблія» довго залишалася єдиним подібним виданням.
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII
століття тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в
Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська
Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.
Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років
(1574—1605) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460
друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150
сторінок), то тільки за 5 років (1636—1640 рр.) — вже понад 1927 друкарських
аркушів.
Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII століття
нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у
друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові
трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу
роль в освіті. Так, граматику, автором якої був Мелетій Смотрицький (1619), Михайло
Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася більше 150 років
практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках
багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.
В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII столітті царський уряд
проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації
українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка
з'явилася в 20-х роках XVIII століття, говорилося, що книгодрукування повинно
здійснюватися так, щоб «никакой розни и особливого наречия не было». Через
штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації
Запорозької Січі у 1775 книгодрукування українською мовою занепало.

53. Братства та їх роль у розвитку української культури.

У другій половині XV ст. українські православні міщани — торговці й ремісники —
створили перші братства, які обстоювали інтереси православної церкви. Спочатку
братства надавали матеріальну допомогу храмам, підтримували дисципліну в церкві,
опікувалися сиротами і старцями. Згодом вони почали впливати на обрання
священиків, єпископів. Братства існували в кожному місті й містечку Галичини,
Волині, Поділля, Київщини. Іноді опікунство над храмами призводило до конфліктів
між братствами й вищим духовенством. Через грецьких церковних служителів
братства також встановлювали зв’язки з Москвою, отримували матеріальну допомогу
для діяльності своїх шкіл і друкарень. Від патріарха Єремії (1586 р.) Львівське
Успенське братство, а згодом і братства Києва та Луцька отримали право
контролювати духовенство й підпорядковуватися не своїм єпископам, а безпосередньо
константинопольському патріарху. Це право називалося ставропігією, а братства стали
ставропігійними.
За структурою братства нагадували міські ремісничі цехи, мали власні статути, у яких
передбачалися регулярне проведення зборів, виборність старшини і прийняття
присяги. Існували братства на членські внески братчиків і пожертвування. Братства
організовували друкарні, де видавали церковні книги, засновували школи, у яких
навчання велося українською мовою. Особливо відомими були Успенське братство у
Львові (1585 р.), Київське Богоявленське братство (1615 р.), Луцьке Чеснохрестське
братство (1617 р.).
На початку XVII ст. братські православні школи Львова, Києва, Луцька взяли на себе
роль національно-культурних просвітницьких закладів. Перша братська школа була
відкрита у Львові в 1585 р. У 1615 р. на кошти Гальшки Гулевичівни відкрилася
братська школа у Києві, першим ректором якої був Іов Борецький. Викладання
предметів у школах велося рідною мовою, а двері шкіл були відчинені для всіх
бажаючих, незалежно від походження або соціального становища. На базі Київської
братської та школи Києво-Печерського монастиря виникла Києво-Могилянська
академія.

54. Петро Могила та його культурно-освітня діяльність.

Він почав свою культурно-просвітницьку діяльність у Церкві виданням книг на базі
Печерської друкарні та заснуванням школи у Києво-Печерській лаврі восени 1631
року. Він зібрав талановитих молодих людей і послав їх за кордон учитися на його
кошти; потім вони стали високопрофесійними викладачами Могилянської школи.
Петро Могила як архімандрит поновив Успенський собор, печери, побудував у
Голосієвому під Києвом монастир, а також притулок для жебраків; і все це – на свої
власні кошти.

55. Значення творчості Г. Сковороди.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної
боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він розумів прагнення до збагачення, паразитизм,
розбещеність. Протилежність "зла" — "добро", що символізує високі духовні інтереси
людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об'єктивно
спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості.
Дотримуючись позицій гуманізму, Г.Сковорода обстоював єдність людини і природи.
На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання.
Пізнати себе, за Сковородою, — пізнати божественне у собі. Теоріясамопізнання
пов'язувалася з ідеєю суспільно-корисної "сродної" праці, яка полягала в утвердженні
прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей. На думку
філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти,
духовне звільнення людини.
Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української літератури другої половини
XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку "Басни
харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо
оцінювалися моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьовитість,
скромність, природний розум. У цих байках знайшли подальший розвиток сатиричні
традиції давньої української літератури.Талант Г.Сковороди як поета широко
розвивався у віршованих творах, кращі з яких об'єднані у збірці "Сад божественних
песней". Тут поет виступає співцем свободи, прославляє "отця вольності" Богдана
Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої.Творчість Г.Сковороди мала
великий вплив на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський

56. Культура запорізького козацтва, її самобутні риси.

Початки козаччини припадають на ХV ст., коли козацтво заявило про себе боротьбою з
турками і татарами. У ХVІ ст. козаки починають об’єднуватись у військову
організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда),
який у 1550 р. об’єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на о. Мала
Хортиця – Запорізьку Січ. З часом формувалася структура козацтво, відбувалось
перетворення його на вагому політичну силу. Саме козацтву судилося взяти на себе
місію оборони віри і прав, культури українського народу. З козацького середовища
вийшла нова провідна суспільна верства, нова національна аристократія, нова
інтелігенція, яка взяла на себе здобуття і утвердження власної державності, розвиток
освіти, зведення і реставрацію храмів, будівництво громадських споруд, опікування
мистецтвом тощо. На Запорізькій Січі склалася і розвивалася культура, яка
формувалася у русі українських генетичних джерел, виникла на основі глибоких
традицій українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі наклали свій
відбиток і на культуру цієї спільноти. Січ формувалася із втікачів від кріпацтва,
національних і релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з інших
країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні
риси, особливості культури та мистецтва свого народу. Унаслідок переплетення цих
індивідуальних культур сформувалася оригінальна, яскрава, різнобарвна, самобутня
культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури усієї України. Козацтво
брало дієву участь в опозиційному русі проти політики національно-релігійних
утисків. 1620 р. двадцятитисячне військо запорізьке, на чолі з гетьманом Петром
Конашевичем-Сагайдачним записалося до Київського братства. Ставши ктитором
(покровителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення
при ньому школи. Значна грошова сума була витрачена ним і на Львівську братську
школу. Підтримка з боку козацтва зміцнила позиції Київського братства, надала йому
особливої сили й політичної ваги, перетворила його на могутній осередок національно-
визвольного і культурного руху. За прикладом гетьмана козацькі воєначальники
ставали покровителями монастирів, церков, дарували кошти на будівництво
іконописних та релігійних майстерень. Запорізький уряд на чолі з кошовим отаманом
виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Вже у 1576 р. на
землях Війська Запорізького була заснована перша школа. Загалом у системі
шкільництва на Запоріжжі можна виділити три типи шкіл: січові, монастирські та
церковнопарафіяльні. Школи Запорізької Січі продовжували традиції братських шкіл.
Навчання в них обов’язково поєднувалось з вихованням. У художньому житті
Запорізької Січі найголовніша роль належала музиці, співу і танцям. Тут була добре
розвинута військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні
інструменти: труби сурми, тулумбаси (литаври), барабани та бубни. Козаки дуже
любили танці. Вони виконували високі стрибки, закидаючи ноги за спину, виявляючи
спритність, фізичну загартованість, здобуті у бойових походах. Найулюбленішим
танцем запорожців був гопак, який виник саме на Січі. У січовій музичній школі, в
якій навчались «вокальної музики і церковного співу», були створенні групи
виконавців-лицедіїв, котрі своїми силами ставили народне лялькове видовище під
назвою «Вертеп». З діяльністю козацтва і Запорізької Січі безпосередньо пов’язана
поява таких оригінальних жанрів народної творчості як думи та історичні пісні.
57. Стан української культури у XVIII ст.
У XVIII ст. культура в Україні розвивалась у складних і тяжких умовах. Передусім,
українські землі не були об'єднані, перебували під владою різних держав. Лише
наприкінці XVIII ст. Правобережжя було возз'єднане з Лівобережжям у складі
Російської держави, південь України був відвойований, Крим приєднаний до Росії. Але
Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою
Австрійської монархії. У західноукраїнських землях велась політика денаціоналізації
українського населення, його полонізація, онімечення, мадяризація.
У Російській державі з перших часів переходу під владу царя царська бюрократія
намагалася ліквідувати автономію України, русифікувати українців, ліквідувати їх
відмінність від росіян.
Царський уряд уже у XVIII ст. послідовно проводив політику удушення української
мови й культури, русифікацію України, систематично вживав заходів, щоб «Малую
Россию к рукам прибрать».
На розвиток усієї культури значний вплив мала передова суспільно-політична думка.
Розклад феодально-кріпосницької системи, формування нових, капіталістичних
відносин, масові селянські повстання, поширення ідей французьких просвітителів і
звісток про буржуазну революцію у Франції зумовлювали формування
просвітительства, характерними рисами якого була антикріпосницька спрямованість,
віра у всесилля людського розуму, освіти, намагання поліпшити добробут народу на
основі природного права всіх людей на свободу й рівноправність. Початок російському
просвітительству поклав М. Ломоносов. На грунті просвітительських ідей і під
впливом антикріпосницьких виступів селян виросла революційна ідеологія О.
Радищева (1749— 1802).
Значний слід у розвитку просвітительства, передової суспільно-політичної і
філософської думки другої половини XVIII ст. в Україні і взагалі в Росії залишив Я.
Козельський, виходець із дрібнопомісного дворянства, уродженець с. Келеберди (тепер
Канівського р-ну Черкаської обл.).
У середовищі передової дворянської інтелігенції виникали гуртки, члени яких
обговорювали питання про потребу ліквідації кріпосництва, досягнення рівності й
свободи, поширення освіти й культурі.

58. Розвиток театру у XVIII ст.

59. Основні стилі в архітектурі XVIII ст.

У першій половині XVIII ст., переважно у стилі барокко, були споруджені визначні
будови й архітектурні ансамблі.Із 60 - 70-х років XVIII ст. на зміну стилю бароко в
архітектурі приходить   так званий російський класицизм (російський ампір). Для
класицизму були характерними строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від
пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель, світлі фарби.
У XVIII ст. розвивалася й дерев'яна архітектура.

60. Нові жанри в літературі XVIII ст.

У XVII-XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті
європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це
виявилось у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською
літературною або церковнослов'янською мовою застосовувалась латина та польська
мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою.
Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали
вихідці з усіх станів суспільства.
Специфіка бароко в Україні пов'язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки
Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. В українській літературі
XVII-XVIII ст. риси барокового стилю з'явилися в полемічних творах, ораторсько-
проповідницькій прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій
новелі, драмі, поезії.