2

Зміст

Вступ………………………………………………………………………….. 3
Розділ 1. Діяльність Констянтина – Кирила на українських землях… 5
1.1 Історія поширення християнства на українських землях …………….. 5
1.2 Досягнення та розвиток Кирила та Мефодія……………………………. 7
Розділ 2. Кирило – мефодіївська традиція на українських землях…… 10
2.1 Становлення слов’янської писемності та культури …………………… 10
2.2. Українське єпископство у Перемишлі…………………………………. 12
Висновки……………………………………………………………………….. 18
Список використаної літератури…………………………………………….. 20
 3

Вступ

У контексті освоєння київським християнством духовної традиції

Сходу і Заходу було прийняття ним кирило-мефодіївської спадщини. На той
час вже була створена слов’янська азбука, перекладені на слов’янську мову
деякі богослужбові та правові тексти, зокрема Збірне Євангеліє, Апостол,
Псалтир, Молитвослов, Закон судний людям та ін. Діяльність Кирила і
Мефодія мала загальнослов’янське значення.
Вона відображена в численних повідомленнях давніх авторів: від
детальних (Панонських) і коротких (Проложних) житій цих просвітителів,
сказання чорноризця Храбра “Про письмена” і до “Похвального слова
Кирилу і Мефодію”. Говориться про Кирила та Мефодія і в “Повісті
врем’яних літ”, де літописець повідомляє про обставини створення
слов’янської азбуки і про християнське “служіння” солунських братів.
Як зазначають сучасні автори і, зокрема, В.Горський, “в пам’ятках
давньоруської писемності слов’янські просвітителі зображуються глибокими
мудрецями, видатними моралістами, звернення до авторитету яких
вважалося достатнім для утвердження певної ідеї, повчання тощо”
Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити кирило – мефодіївську
традицію на українських землях.
Об’єктом дослідження є кирило – мефодіївські традиції на українських
землях.
Для досягнення вказаної мети визначено наступні завдання:
1. Дослідити діяльність Констянтина – Кирила на українських землях.
2. Охарактеризувати становлення слов’янської писемності та культури.
3. Визначити українське єпископство у Перемишлі
Структура роботи: складається зі вступу, трьох розділів, висновку і
списку використаних джерел. У вступі актуалізовано обрану тему
дослідження. Кожний розділ розкриває частину тематики. У висновку
наведено вихідні результати дослідження.
 4
Робота ґрунтується на використанні таких методів дослідження як:
Ціннісно-нормативний, соціологічний, історичний, структурно-
функціональний. Теоретичні методи: синтез, аналіз, наукова рефлексія.
Емпіричні методи порівняння.
При написанні даного реферату нами були використані праці
вітчизняних і зарубіжних авторів та інформація інтернет-сайтів.
 5
Розділ 1. Діяльність Констянтина – Кирила на українських землях
1.1 Історія поширення християнства на українських землях

Незважаючи на так зване «велике переселення народів», що припало на

середину І тисячоліття нашої ери і яке супроводжувалося навалою кочових
племен зі Сходу та руйнуванням існуючих культурних осередків у Європі, на
українських землях все ж збереглися деякі міста-держави, засновані
стародавніми греками. Зокрема, це стосується Херсонеса, а також міст
Боспорського царства. Всі вони і в плані економічному, і в плані
культурному були пов’язані зі Східною Римською імперією (Візантією), яка
стала державою, де домінував грецький етнос. Тому зміни, що відбувалися у
Візантії, так чи інакше знаходили відгук у Північному Причорномор’ї.
Уже в перші віки нашої ери тут поширюється християнство. Головним
християнським осередком став Херсонес, що був центром однієї з давніх
християнських єпархій. Відомо, що єпископи херсонеські брали участь у
роботі перших вселенських соборів. Херсонес належав до міст, де
«зустрічалися» різні культури. Коли в середині І тис. н.е. на українських
землях починають домінувати слов’янські, протоукраїнські племена, в
Херсонесі «зустрілися», з одного боку, візантійська культура, що спиралася
на античну спадщину, і молода культура слов’янська. Не випадково місто
згадується в різноманітних розповідях про хрещення східних слов’ян.
Найбільш відома з них «корсунська легенда», в якій розповідається, що саме
в Корсуні (Херсонесі) князь Володимир прийняв християнство. [6]
Херсонес фігурує і в розповідях про Констянтина-Кирила – творця
слов’янської азбуки. Із житійної літератури відомо, що походив цей діяч з
міста Солунь (сучасні Тесалоніки), яке знаходилося на межі між грецьким та
слов’янським світами; тут жили слов’яни, що стали етнічним субстратом для
майбутнього Болгарського царства, й греки. У місті часто траплялися змішані
сім’ї. Саме в такій сім’ї народилися брати Костянтин-Кирило та Мефодій,
яким судилося стати християнськими просвітителями на слов’янських землях
 6
і яких часто іменують «апостолами слов’ян». Особливо «солунських братів»
шанують на Балканах, зокрема в Болгарії, де їх вважають своїми.
 7
1.2 Досягнення та розвиток Кирила та Мефодія

Житійна література говорить, що на Костянтина звернув увагу логофет

– високопоставлений візантійський чиновник, який відав фінансами,
поштою, зовнішньою політикою, контролем над провінціями й був
хранителем патріаршої печатки. Цю посаду обіймав Феоктист – тодішній
регент при малолітньому імператорові Михайлові ІІІ. Феоктист надав
Костянтину широкі повноваження. Виконуючи дипломатичні завдання,
Костянтин побував у Сирії та Хазарії, брав участь у релігійних диспутах, що
мали на меті навернення «язичників» у християнство.
Близько 860 р. Костянтин відвідав Херсонес. Відповідно з т.зв.
Паннонською легендою, він у Херсонесі «знайшов Євангеліє і Псалтир,
руськими письменами писане, і людину, що розмовляв тією мовою, і вів
розмову з ним…».
Це свідчення отримало неоднозначне трактування. Та все ж чимало
дослідників сходяться на тому, що згадана книга була написана
протокирилицею, яка поступово формувалася в слов’ян під впливом грецької
писемності. Можливо, саме «херсонеський епізод» наштовхнув Костянтина
на думку про створення унормованої писемності для слов’янського
населення. Тому в житійній літературі спеціально звертається увага на цей
момент. [1]
Проте з Херсонесом Костянтина пов’язував не лише згаданий епізод.
Тут він віднайшов мощі четвертого римського папи, одного із перших
християнських мучеників Климента. Частину мощів Костянтин пізніше
забрав із собою до Моравії, потім переніс до Риму, де їх поклали в церкві св.
Климента, в якій поховали Костянтина.
Також, перебуваючи на українських землях, Костянтин намагався
поширити християнство серед хозар, правляча верхівка яких сповідувала
юдаїзм. Схоже, відголоски цих дискусій отримали пізніше відображення в
давньоукраїнському літописанні, зокрема «Повісті минулих літ». Так, у
 8
цьому літописному тексті є розлога «Промова філософа», яка приписується
Костянтину. Ця «Промова…» є місіонерською проповіддю-зверненням до
правителя із закликом прийняти християнство. Ця проповідь, згідно
літописній версії, була виголошена перед князем Володимиром
Святославовичем. Але не виключено, що це могла бути своєрідна переробка
проповідей, які Костянтин міг виголошувати перед хозарськими
правителями.
Перебування Костянтина в Північному Причорномор’ї, зокрема в
Херсонесі, стало прелюдією його моравської місії. Напрацювання
Костянтина на українських землях отримали свій розвиток і продовження у
Моравії. [5]
Моравська місія «солунських братів» почалася в 862 р. У той час князь
Великоморавської держави Ростислав, бажаючи захистити себе від німецької
експансії з Заходу, вирішив піти на союз із Візантією. Попросив
візантійського імператора Михайла ІІІ й патріарха Фотія відрядити в
Моравію християнських місіонерів, які б впровадили тут літургію народною
мовою.
Костянтин прибув у Моравію разом зі своїм старшим братом
Мефодієм. Останній деякий час служив воєводою в Македонії, а пізніше став
ченцем монастиря Поліхрон на березі Мармурового моря. Не виключено, що
«солунські брати» добиралися у Великоморавську державу через українські
землі, зокрема через Карпати і Закарпаття. Принаймні на цих землях
поширені легенди про перебування тут «солунських братів».
У 863 р. Костянтин, за свідченням житійної літератури, уклав для
моравців слов’янську абетку. Можливо, це була глаголиця, оскільки
кириличне письмо сформувалося трохи пізніше в Болгарії. [4]
Після цього Кирило разом з братом Мефодієм переклав Євангеліє з
Апостолом (Діяння та Послання апостольські), Псалтир та низку
богослужбових книг старослов’янською мовою, що забезпечувало
проведення на цій мові літургії.
 9
Отже, наведені факти дають підстави вважати «солунських братів», які
фактично мали болгарське походження, причетними до давньоукраїнської
культури. Можна сказати так: вони стали одним з перших містків, що
пов’язали давню Болгарію з давньою Руссю-Україною.
 10
Розділ 2. Кирило – мефодіївська традиція на українських землях
2.1 Становлення слов’янської писемності та культури

Щорічно 24 травня всі слов’янські країни вшановують пам’ять святих

рівноапостольних братів Кирила і Мефодія – творців слов’янської
писемності. В Україні свято встановлено згідно з Указом Президента від 17
вересня 2004 року. [6]
Кирило створив спеціальну азбуку для мораван, разом з Мефодієм
переклав перші тексти з Євангелія й Псалтиря. З дитинства обоє добре знали
давньоболгарську мову, тому що були родом з м. Солуні, де поряд з греками
проживало багато болгар. Це пояснює, чому в основу слов’янської мови
брати поклали солунсько-македонський говір староболгарської мови,
доповнивши новотворами з інших мов. Саме цю мову згодом назвуть
старослов’янською. За свідченням болгарського монаха Чорноризця Храбра,
це сталося 863 року. Цей рік і вважається початком слов’янської писемності.
Виникнення письма має надзвичайно важливе значення в історії будь-
якого народу. Шлях становлення слов’янської писемності був складним,
адже кирилиця і глаголиця різні за своїм характером, графічно відрізняються
одна від іншої, але мають певні аналогії в зображенні та назві букв,
однаковий порядок розташування літер, що свідчить про взаємовплив однієї
азбуки на іншу. Кирилиця – одна з найдавніших систем слов’янського
письма, що відома за книжковими пам’ятками XI ст., її азбука складається з
43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 оригінальних слов’янських. Графіка
кириличної азбуки була близькою грецькому та візантійському алфавітові.
Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної
української, болгарської, російської, білоруської писемності. Глаголиця -
одна з двох слов’янських абеток. Назва походить від старослов’янського
«глаголъ» – слово, мова. Майже повністю збігаючись з кирилицею за
алфавітним складом, розташуванням і звуковим значенням літер, глаголиця
різко відрізнялася від неї формою букв. Азбука глаголиці складалася з 39
 11
літер, які мали дуже складне накреслення у вигляді кружечків і петельок,
з’єднаних між собою. Незважаючи на графічну складність літер глаголиці,
вона тривалий час вживалася в деяких південнослов’янських країнах.
Поширення у східних слов’ян набула кирилиця і згодом витиснула
глаголицю, як більш проста й зручна азбука, що, ймовірно, еволюціонувала з
грецької протягом довгого часу та була остаточно закріплена в кінці IX ст.
учнем Кирила в Болгарії. Протягом історії кирилиці мінявся тип письма.
Першим з’явився устав. З XIV ст. поширився півустав. Поява півуставу була
зумовлена прискоренням процесу писання, оскільки потреба в книгах та ін.
текстах збільшувалася. Зростання попиту на писемну продукцію, особливо в
ділових паперах, вимагало пришвидшення темпу писання, що призвело до
виникнення в кін. XIV ст. скоропису. Із скоропису розвинувся курсив –
сучасне ручне письмо з пов’язаними буквами. Півуставне письмо лягло в
основу кириличних друкарських шрифтів. У сучасному світі більше 70-ти
національних мов побудовано на кириличній абетці. [7]
Брати Кирило та Мефодій дали слов’янам писемність рідною мовою,
поклавши початок не тільки церковній, але й світський літературі. Вони
перші організували богослужіння слов'янською мовою, переклавши на цю
мову всі необхідні у церковному ритуалі службові книги: Апостол, Псалтир,
Чотириєвангеліє, Требник тощо. Імена Кирила і Мефодія на віки увійшли в
історію слов’ян. Вони створили першу слов’янську письмову мову, яка в
подальшому вплинула на формування літературних мов багатьох
слов'янських народів, яку в науці прийнято називати старослов’янською.
 12
2.2 Українське єпископство у Перемишлі

Вірні Помісної Української Католицької Церкви не можуть задовільно

відповісти на настирливе питання — чому немає в Перемишлі українського
єпископства? Розуміється у сучасній Людовій Польщі, в якій під сучасну
пору проживає поверх пів міліона українців. Відомо, що Перемиська Єпархія
із осідком українського єпископства у Перемишлі в подавляючій більшості
не прилучена до Львівської Архиєпархії, яку Москва силою «соєдинила» в
1946 р. з Російською Православною Церквою. І надиво наша Церква в
Польщі не має правного статусу, хоча в Римі живе Голова цілої Помісної
Української Католицької Церкви Патріярх Йосиф Сліпий. Часті заяви
ватиканських чинників, які незаконно відмовляють судовластя персональної
натури, бо мовляв Кардинал Йосиф має тільки юрисдикцію на матірній
території, а Перемиське Єпископство саме має осідок на українській
території. Значиться, Римська Курія на ділі заперечує судовласть нашого
Патріярха і на матірній території нашої Церкви.
А втім у Перемишлі було засновано перше наше слов’янське
єпископство! Як воно було в історичному минулому? Отож у першому
столітті по Христі апостолував у Південній Русі-Україні апостол св. Андрей
Первозванний, себто рідний брат апостола св. Петра. Він бо за переказом мав
заткнути на Київських горах Хреста, предсказуючи розквіт християнства і
Києва. У другому й третому століттях слідні коріння християнства поміж
скитами, які в тому часі кочували в Русі-Україні. Про це згадують Тертуліян,
Єронім і євангелист Золотоустий. У четвертому столітті прийшли гуни і
знищили початки християнства на Русі-України. У 5-6 століттях була
мандрівка народів з Азії до Европи, тому немає згадки про християнство
Руси-України. Щойно в 9-му столітті життєписець цісаря Василя
Македонського твердить, що тоді жило багато християн на Русі-Україні. [3]
В 863 р. апостоли Кирило й Методій, проповідуючи Христове вчення,
перейшли через наші західні землі у Моравію. Літописець Нестор згадує, що
 13
від того часу християнство почало ширитися у Червенській землі. У тому
часі за князя Святополка наші західні землі входили в склад велико-
моравської держави. Отже Червенські городи – Галичина належали до
Єпархії Методія, й про це згадує російський вчений П. Лавров. Велиград на
Моравії був престольним осідком Методія, Давніші історики приймали, що
перемиське єпископство слов’янського обряду засновано в другій половині
11-го сторіччя. Одначе Мелетій Смотрицький твердить у своїй праці, що
Галичина прийняла християнство 872 р. Катедральний храм св. І. Хрестителя
на Замковій Горі збудував перемиський князь Володар Ростиславич. Правда,
точної дати встановлення перемиського єпископства немає, а це тому, що
воно існувало ще перед хрещенням Руси-України 988 р. Єпископ Ю. Пелеш
знайшов у архівах перемиського єпископства важливий документ, який
свідчить про те, що перемиське єпископство існувало ще перед єпископством
у Галичі. У тому документі стверджено, що перший єпископ у Галичині був
перенесений з Перемишля. А. о. А. Добрянський стверджує, що перемиське
єпископство засновано при кінці 9-го або на початку 10-го сторіччя. (Його
праця: Історія Єпископів трьох з’єдинених Єпархій (Львів, 1893 p.). Одначе
промовистий доказ на існування першого єпископства нашого обряду в
Перемишлі це археологічні знахідки. В роках 1958-60 розкопано на Замковій
Горі фундаменти круглої ротунди-каплиці з трьома апсидами, збудування
якої вчені встановляють на 9-те чи половину 10-го сторіччя. Каплиця була
злучена переходом з мурованим будинком, мабуть з палатою єпископа.
Проф. Микола Чубатий в праці «Історія християнства на Руси-Україні»
висловлює переконання, що великоморавський князь Святополк зайняв Білу
Моравію в роках 872 і тоді почалося ширити християнство в Галичині й, що в
pp. 899 або 906 засновано єпископство в Перемишлі! Границі того
єпископства, невідомі, але мабуть були це ріки: Стир і Буг, бо так далеко
сягала тоді Велико-Моравська держава. Після того, як Галич став столицею
галицького князівства (1141 р.) постало єпископство в Галичині й тоді теж
 14
територія перемиського єпископства змаліла, хоч до нього належала область
Пряшева аж до 1490 р. [5]
Першим єпископом у Галичі мав бути Косма, а інші джерела подають,
що Олексій. Важне те, що ним був єпископ з Перемишля. Імена перших
перемиських єпископів невідомі, а починаючи від Косми-Олексія
єпископами Перемиської Єпархії були: А. Добриня Андрейкович, з
боярського роду. Він відбув прощу до Царгороду й написав, що у Св. Софії
бачив велику золоту тарілку княгині Ольги з написом: Христос! Імени 4-го
єпископа не подають історики Церкви, але згадують, що в його палаті жив
славетний співець Митуса. (Галицько-Волинський Літопис). Також не маємо
імени 5-го єпископа, але він та інші єпископи галицької волости за князя
Данила згодилися на церковну унію з Римом в 1246-7 p., а в 1253 р. у
Дрогичині папський легат коронував князя Данила на короля. Промовистий
доказ на те, що в Перемишлі існувало перше наше єпископство це те, що
львівським митрополитом Рим завжди затверджував перемиського владику
аж до Слуги Божого Андрея Шептицького. Ще один факт. У церковному суді
у Львові аж до 1939 р. першою інстанцією до відклику церковних судових
процесів був Перемишль! Історія згадує, що в давнину в княжому городі
Перемишлі було 22 наших церков. А впродовж сторіч у Перемиській Єпархії
було 165 манастирів, себто 20 більше як у Львівській Єпархії, а 100 більше,
як у Станиславівській Епархії. (За джерелами о. М. Ваврика ЧСВВ). Далі
згадують історики церкви таких перемиських владик: 6-ий Іляріон, 7-ий
Авраам, 8-ий Єремія, 9-ий Сергій, 10-ий Мемнон, 11-ий Іляріон, 12-ий
Георгій та 13-ий Марко. Оті наші владики вели хроніку епархії й на тій
основі польський історик Ян Длуґош написав історію Польщі. Важливий
дуже той факт, що перше латинське єпископство в Перемишлі засновано
щойно за князя Володислава Опольського в 1375 р.
14-им владикою у Перемишлі був Кирило Волошин, 15-им Іляріон, 16-
им Василій Расько, 17-им Атаназій, 18-им Кипріян, (прізвища владик беремо
за шаматизмом Перемиської Епархії з 1936 p.). За владики Кипріяна король
 15
Ягайло в 1412 р. передав катедру наших владик у Перемишлі латинській
церкві, а наші владики мусіли користуватись церквою на Вовчім. «Акта
Ґродзке» реєструють дальші такі імена наших перемиських владик: 19-ий
Ілля, 20-ий Атаназій Дрогоївський, 21-ий Ол. Бірецький, 22-ий Іван
Бірецький, 23-ий Йоаннікій, 24-ий А. Оників, 25-ий А. Терлецький, 26-ий А.
Радиловський, 27-ий Арсеній Брилинський, 28-ий Мих. Копистенський,
(подано за працею Леоніда Соневицького). Згадані владики завзято
обороняли права нашої Церкви, її вірних священиків, себто боронили прав
нашого народу. Владика Радиловський побудував крилошанські будинки і
цілу ту дільницю міста названо Владиче! По смерті єп. Копистенського 29-им
владикою став А. Крупецький, 30-им Прокопій Хмілевський, 31-им Антоній
Терлецький, 32-им А. Малаховський, 33-им Іннокентій Винницький, 34-им
Юрій Винницький, який в 1708 р. став митрополитом Київським і Всієї Руси.
Він подбав про те, що Рим видав заборону перетягати греко-католиків на
латинський обряд. [4]
35-ий єп. Перемишля це Є. Устрицький, 36-ий Лев Кишка, 27-ий Йосиф
Шумляний, який оснував Братство при Церкві Св. Миколая, 38-ий Атаназій
Шептицький. Він склав епархіяльний Синод у Перемишлі для справ освіти
священиків. За його владичества Перемиська Епархія начисляла 1235 церков,
19 чоловічих манастирів і 30 жіночих. 39-ий єп. Максиміліян Рило, який був
теж єпископом Холмсько-Белзським. Він скликав Синод, на якому схвалено,
що б основувати парафіяльні школи в русько-українській мові. Від нього
починається відродження українського шкільництва в Галичині. 40-ий єп.
Антін Ангелович був абсольвентом Віденського Барбареум і вчителем
Йосифа II, що пізніше став цісарем. В 1803 р. цей владика став митрополитом
відновленої Львівської Митрополії. 41-им єпископом був Мих. Левицький,
який відновив Перемиську Капітулу, яка існує по сьогодні. Він теж був
Львівським Митрополитом, хоч і дальше був перемиським єпископом,
управляючи Перемиською Епархією за поміччю крил. Івана
Могильницького, що написав український буквар і катехизм. Він також
 16
оснував дяко-вчительський інститут, що проіснував аж до 1944 р.
Митрополит Левицький був теж кардиналом Вселенської Церкви. 42-ий
єпископ це Іван Снігурський, що ввів українську мову при іспитах
священиків. За його владичества було в Перемиській Епархії 385
парафіяльних шкіл. В 1829 р. за його старанням основано катедральний хор, з
яким пов’язані такі імена композиторів: Мих. Вербицького, що скомпонував
«Ще не вмерла Україна» і Анатоля Вахнянина, який дав ініціятиву заснувати
у Львові «Боян». 43-ий єп. Григорій Яхимович, який став основником і
головою Головної Руської Ради у Львові, того першого політичного проводу
в Галичині. Він теж був головою українських послів у першому
австрійському парляменті у Відні в 1848 p., то є в часі «Весни Народів». Він
також був Львівським митрополитом. Замітне, що коли австрійський уряд
поставив вимогу, щоб українці Галичини прийняли латинську азбуку, а тоді
Відень затвердить номінацію єп. Яхимовича на митрополита, він відкинув цю
передумову та виграв номінацію. [2]
44-ий єп. Тома Полянський, який видав Шематизм, упорядкував цінну
капітульну бібліотеку та архів і видавав пастирські Послання до вірних. Цей
історичної вартости архів у 1944 р. вивезено з Перемиської Капітули частину
до Варшави, а решту мабуть до Москви.
45-ий єп. Сатура Ступницький (1871-90 pp.) переніс резиденцію
єпископів з Валяви знову до Перемишля. Його канцлер о. Лев Кордасевич
оснував Дівочий Інститут для дівчат, що вславився на цілу Україну. 46-ий єп.
Юліян Сава Куїловський, що пізніше був Львівським Митрополитом. 47-ий
єп. Юліян Пелеш 1891-96 pp. це ректор Духовної Семінарії у Відні, тамже
парох церкви св. Варвари, а також виховник престолонаслідника Рудольфа.
Як Перемиський Владика, вів завзяту боротьбу з цісарським намісником у
Львові — поляком Графом Баденім, який вмішувався у церковні справи
Перемиської Епархії. Він у 1893 р. виєднав у Відні дозвіл на оснування
повної Духовної Семінарії у Перемишлі. Він теж написав історію нашої
Церкви, яка все ще не втратила свойого історичного значення. 48-ий єп. Кон.
 17
Чехович (1897-1915 pp.). За його владичества австрійський уряд побудував у
Перемишлі Укр. Духовну Семінарію і єп. палату. Він продовжував
національний напрямок єп. Пелеша. Пережив багато напастей від поліційно-
жандармських чинників і в 1914 р. з вибухом світової війни багато його
священиків були арештовані та заслані до Талєргофу. Російські окупаційні
власти при відступі з Перемишля домагалися від єп. Чеховича видачі
єпископської мітри, яка за переказом була перероблена з корони князя
Данила, а яка тоді переховувалася у капітульних будинках. Москалі були
вивезли її до Петербурга, а по розвалі царської імперії її знову привезено до
Перемишля і вона переховується досі у безпечному місці.
49-им єпископом Перемишля був Йосафат Коциловський, якого поляки
в 1946 р. арештували й вивезли до Києва на суд. Помер цей владика
ісповідником віри, як і теж його помічник Кир Григорій Лакота.
От така історія найстаршого Перемиського Єпископства. У 1340 р. не
стало у Перемишлі українських князів і від того часу ролю оборони західніх
українських земель і її кордонів перейняло найстарше українське
єпископство в Перемишлі. Перемишль і перемиська земля жде на
відновлення українського єпископства!
 18
Висновки

Отже, брати Кирило та Мефодій дали слов’янам писемність рідною

мовою, поклавши початок не тільки церковній, але й світський літературі.
Вони перші організували богослужіння слов'янською мовою, переклавши на
цю мову всі необхідні у церковному ритуалі службові книги: Апостол,
Псалтир, Чотириєвангеліє, Требник тощо. Імена Кирила і Мефодія на віки
увійшли в історію слов’ян. Вони створили першу слов’янську письмову
мову, яка в подальшому вплинула на формування літературних мов багатьох
слов'янських народів, яку в науці прийнято називати старослов’янською.
Наслідуючи діяльність святих Кирила і Мефодія, українські романтики,
які почали перекладати Святе Письмо на рідну українську мову, були
арештовані царською адміністрацією як діячі, небезпечні для імперії. Їхні
переклади Святого Письма на українську мову могли - як стверджено -
довести до відірвання української Церкви від Церкви московської, а
унаслідок цього до відірвання України від Росії[35].
Присутня у Книгах битія українського народу[36], наскрізь
європейська програма, що виростає з християнської ідеї любові ближнього,
забезпечує рівність усіх мов, релігій і культур слов'янських народів, а що
найважливіше нагадує представникам влади про ідею служіння своєму
народові, інтереси якого мали б захищати вибрані народом представники-
депутати, які творили б спільний парламент.
Історія вказує, що представники української влади у відродженій у
1991 році українській державі не тільки від тієї християнської повинності
відійшли, але під час виборів президента України у 2004 році на очах всього
світу ошукали визискуваний і принижуваний ними український народ, який з
нечуваною досі детермінацією мирним способом став боротись за свої права.
У ході написання рефератної роботи було розглянуто кирило –
мефодіївську традицію на українських землях , а саме:
1. Дослідили діяльність Констянтина – Кирила на українських землях.
 19
2. Охарактеризували становлення слов’янської писемності та культури.
3. Визначили українське єпископство у Перемишлі
 20
Список використаної літератури

1. Брайчевський М. Походження слов’янської писемності / М.

Брайчевський., Київ, 1998. 154 с.
2. Гучко Г. Релігійний пієтет українців у національній концепції
Кирило-Мефодіївського товариства // Історія релігій в Україні. Книга ІІ. –
Львів: Логос, 2004. – С.248–252.
3. Григораш Н. Кирило-мефодіївська проблематика у працях учених
України ХІХ – початку ХХ ст. / Наталя Григораш // Проблеми
слов’янознавства. – 2000. Вип. 51. – С. 19 – 23.
4. Копилов С. Проблеми історії слов’янських народів в історичній
думці України (остання третина ХVII – початок ХХ ст.) / Сергій Копилов –
Камянець-Подільський: Оіюм, 2005. – 464 с
5. Кондюх Г. Утвердження Кирило-Мефодіївської традиції в
середньовічній Україні // Наукові записки Тернопільського державного
педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. –
2001. – №7. С.10–16.
6. Любащенко В. До питання про кирило-мефодіївську традицію у
Галицько-Волинській Русі / Вікторія Любащенко // Проблеми
слов’янознавства. – 2010. Вип. 59. – С. 22 – 40.
7. Огієнко І. І. Історія українського друкарства / І. І. Огієнко., Київ:
Либідь, 1994. 448 с. («Пам’ятки історичної думки України»).