Одеський 

національний університет імені І.І. Мечникова

РЕФЕРАТ

  з дисципліни “Вступ до слов’янської філології”

на тему: «Виникнення письма у слов’ян»

Виконала:

Студентка першого курсу

Факультет української філології

Швець Анастасія Юріївна

Одеса 2021р.

ЗМІСТ
ВСТУП
Писемність як форма матеріалізації людської мови є пізнім явищем. З-поміж
кількох тисяч мов на сьогодні менше трьох сотень має власну писемність, у
т. ч. слов’янські. Вона є важливим чинником фіксації, збереження та
розвитку мов і культур слов’янських народів і основою для виникнення
слов’янської філології.

Писемність — використання літерно-звукової (алфавітної) системи фіксації

мови на площині за допомогою умовних графічних знаків для
впорядкованого передавання інформації на відстані й закріплення її в часі.

У світовому мовознавстві тривалий час панувала думка, що писемність у

слов’ян виникла в середині IX ст. і була пов’язана з релігійно-
просвітницькою діяльністю солунських братів-філософів Кирила й Мефодія.
Такий погляд ґрунтується на відсутності слов’янських писемних пам’яток,
які б належали до попередніх століть, і на згадках у найдавніших писемних
пам’ятках про створення для слов’ян письма з прийняттям ними
християнства. Брали до уваги насамперед перші письмові свідчення з цього
приводу, які є в трактаті «О письменах» давньоболгарського ченця Храбра,
прозваного Чорноризцем і в «Повісті временних літ».

Зокрема, Чорноризець Храбр розпочинає розповідь про слов’янське письмо

словами, які тлумачать так: «Початково слов’яни не мали письма, а коли
були поганими, читали і ворожили за допомогою рисок і різів». Далі він
пише про те, що коли вони прийняли християнство, то пробували записувати
слов’янське мовлення без порядку римськими і грецькими письменами. У
«Повісті временних літ» стверджується, що після впровадження в Болгарії
християнства у 858 р. на прохання слов’янських князів Ростислава,
Святослава й Коцела візантійський імператор Михайло відправив у Моравію
Костянтина й Мефодія, де вони для перекладу християнських книг створили
слов’янський алфавіт, який «прозвася грамота словіньска, яже грамота єсть в
Руси и в болгаріхь дунайских». З цим погодилася більшість видатних
славістів: Е. Копітар, П.-Й. Шафарик, Ф. Міклошич, О. Потебня,
О.Шахматов, С. Булич, Б. Ляпунов, О. Соболевський, Ю. Карський, Л.
Щерба, Л. Булаховський, Е. Георгієв, Л. Мошинський та ін. Однак це не
означає, що слов’яни-язичники не мали письма й отримали його лише
завдяки християнству.

1. Передумови виникнення письма

Тривалий час побутувала думка, що писемність з'явилася лише після
хрещення Русі, коли з Візантії та Болгарії прийшли у Київську Русь книги
для богослужіння. Але у багатьох поселеннях наших предків (особливо в
Північному Причорномор'ї) археологи знаходили на кам'яних плитах,
надгробках, амфорах таємничі й незрозумілі знаки. Але питання про
існування писемності в ті давні часи залишається відкритим і нині.

Перший історик давньої слов'янської писемності болгарський книжник,

учений Чорногорець Храбр жив у X столітті при дворі болгарського царя
Симеона. У книзі «Сказання про письмена» він розповідає про два етапи
розвитку слов'янського письма. Перший — коли слов'яни, будучи
язичниками, читали за допомогою рисок та зарубок. Другий етап — після
прийняття християнства, коли писали римськими й грецькими письменами.
Але було це письмо не пристосоване до слов'янської мови. Так
продовжувалося до тих пір, поки великі просвітителі слов'ян Кирило і
Мефодій створили алфавіт.

Перший історик давньої слов'янської писемності болгарський книжник,

учений-чернець Чорноризець Храбр, який жив у X столітті при дворі
болгарського царя Симеона, у книзі "Про письмена" розповідає про два етапи
розвитку слов'янського письма:

Перший етап – коли слов'яни ще були язичниками, отож користувалися

рисками й зарубками.

Другий етап – після прийняття християнства, коли вони почали писати

римськими й грецькими письменами.

І було так доти, поки великими просвітителями слов'ян – братами Кирилом

і Мефодієм не був створений алфавіт.

2. Діяльність Кирила і Мефодія

У 863 р Кирило і Мефодій були спрямовані візантійським імператором

Михайлом III в Моравію (територія сучасної Угорщини) для проповіді
християнства на слов'янській мові. Перед від'їздом Кирило створив
слов'янську абетку і за допомогою Мефодія переклав з грецької на
слов'янську кілька богослужбових книг. У науці немає єдиної думки про те,
яку абетку створив Кирило - глаголицю або кирилицю (Більшість вчених
вважає, що глаголицю).

Також найголовнішою працею Костянтина і Мефодія, було запровадження

слов’янам богослужіння живою народною мовою. У той час у всьому світі, а
особливо в Римі і на Заході взагалі панувало вчення, ніби молитися і правити
службу можна тільки трьома стародавніми мовами: іудейською, грецькою і
латинською .Цю науку Костянтин не приймав і назвав її три язичною єрессю,
бо вона була проти заповідей Христа (Матвій 28. 19-20) І проти науки Св.
Апостола Павла (1Коринтянам. 14), який вимагав щоб молитися живими
народними мовами , бо це необхідно для здійснення християнізації світу.

Костянтин і Мефодій, певне за впливом Патріарха Фотія Глибоко визнавали

нову науку, що молитися можна і потрібно всіма мовами світу, а три язичну
науку називали єрессю і виступали проти неї. І вони стали навчати, що
слов’ян потрібно неодмінно охрестити і навчити їх живою їхньою
слов’янською мовою, і перекласти їм на Слов’янську мову Святе Письмо і
богослужбові книги. І власне цьому вони відали все своє життя , - стали
всеслов’янськими проповідниками.

Костянтин і Мефодій не тільки запропонували свою величну ідею, - вони

реально здійснили її на Моравах. І в цьому полягає та велика праця , яку
виконав Костянтин і Мефодій для слов’янської культури.

Прибувши Костянтин на Моравію у 862-863 році ,відразу розпочав проповідь

по церквах слов’янською мовою, слов’янською мовою читав Апостол та
Євангеліє. Можливо, що богослужіння на той час не було все перекладне, і
Костянтин закінчив ці переклади вже в Моравії. Костянтин і Мефодій при
перегляданні своїх попередніх перекладів до їх змін, а саме читали їх з
моравською вимовою . Правити службу за слов’янським зразком розпочав
Костянтин відразу ж, як приїхав до Моравії, головні переклади були в нього
готові і він мав дозвіл з Константинополя. Костянтин почав правити службу
живою мовою.

Таким чином, відбулася на Моравах величезна культурна подія найбільша

подія в історії всього слов’янства, - правити церковну службу живою мовою.
З того часу не тільки моравани, але й увесь слов’янський народ увійшов до
складу тих великих народів. Богослужіння живою мовою мало величезний
успіх більшість мораван вперше відчули себе не баварськими підданцями а
вільним народом . Служба народною мовою постійно пробуджує почуття
гідності і незалежності.

Проповідь Костянтина в Моравії була надзвичайного успішною, але ці успіхи

привели до запеклої боротьби з німецьким духовенством. Німецьке
духовенство давно вже працювало на Моравії, і вважала цю землю в
церковнім відношенні своєю. Німецьке духовенство моравської мови не
знало, та й знати не хотіло, бо то була мова “народа - раба ” .

Німецьке духовенство відправляло церковну службу на моравії латинською

мовою, проповідувало також латинською мовою. Звичайно, ані служби, ані
проповіді цією мовою моравани не розуміли. І тому ця праця німецького
духовенства в Моравії була працею безплідною. Німецьке духовенство
бачило, як горниця народ моравський до Костянтина , йому лишалося або
приєднатися до Костянтина і Мефодія і вивчати моравську мову, або
розпочати боротьбу проти новоприбулих немилих їм греків.

Моравани залишали німецьке духовенство і радісно йшли до нової церкви

Костянтина та Мефодія. В першу чергу це позбавило німецьке духовенство
великих прибутків. Це була найголовніша життєва реальна причина, чому
німецьке духовенство із такою люттю накинулось на Костянтина та Мефодія.

Бачило німецьке духовенство що богослужіння та проповіді живою мовою

піднімає мораванам дух, зароджує в них почуття гідності. Моравани платили
великі податки німцям. Тепер їх платити відмовлялися Моравія скинула з
себе німецьке ярмо. Солунські брати принесли в Моравію нову церковну
ідею, - ідею богослужіння живою мовою, а ця ідея серед поневоленого
народу відразу породила сотні інших ідей не на користь німців.

Другою важливою справою для братів було висвячення їх учнів, яких вони
привезли з собою з Моравії та Паннонії. Це була велика справа бо ж ці учні
мали заступити своїх учителів і продовжувати далі ту справу, яку розпочали
Солунські брати. Учні яких привезли для висвячення, були напевно всі
місцевого походження, які добре знали слов’янську мову, вони мали
розпочати перші кадри місцевого духовенства на Моравах та Паннонії .
Погодившись папа поблагословити й затвердити слов’янське богослужіння,
змушений разом з тим погодитися й на висвяту учнів .

Вважають, що висвячено було лише п’ятьох учнів Горазда, Климента, Наума,

Ангел ара, Саву. Висвячених учнів, напевно, відправлено було в Моравію та
Панонію, щоб вони виконували там необхідні церковні потреби та служби.
Тому, перша частин завдань братів була блискуче закінчена: папа Адріан ІІ
поблагословив богослужіння живою народною мовою і висвятив перших
священиків для слов’янського народу.

3. Виникнення Кирилиці і Глаголиці

Походження слов'янської та східнослов'янської писемності. Писемність є

найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона
виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного
розвитку суспільства в ній з'являється потреба. Проблема походження
слов'янської писемності досі остаточно не з'ясована. Причиною того є
недостатність джерел і те, що існує дві слов'янські азбуки: кирилиця та
глаголиця. Яка з них є давнішою і яку винайшов слов'янський просвітник
Кирило — ось ті питання, що багато років хвилюють славістів у всьому світі.

Кирилиця — писемність, що відома за книжковими пам'ятками XI—XII ст. її

азбука складається з 43 літер, у тому числі з 24 грецьких і 19 ориґінальних
слов'янських. Накреслення літер (графіка) близьке грецькому, візантійському
алфавітові. Кирилиця — складна творча переробка грецького алфавіту. До її
складу увійшли 19 літер, зовсім не відомих грекам. Кирилиця — цілком
ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в
подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської,
російської, білоруської писемності.

На відміну від кирилиці, глаголиця має дуже складне накреслення літер у

вигляді кружечків і петелек, з'єднаних між собою, що дуже утруднює
оволодіння цією системою слов'янського письма. Азбука глаголиці
складається з 39 літер. Більшість вчених гадає, що глаголицю винайшов
Кирило для слов'ян Моравії та Паннонії, де разом зі своїм братом Мефодієм
він запроваджував церковні відправи слов'янською мовою. Незважаючи на
графічну складність літер глаголиці, вона тривалий час вживалася в деяких
південнослов'янських країнах.

На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі

"Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і
розвитку слов'янської писемності: поки слов'яни були язичниками, вони не
мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто
зарубками та різними позначками); коли ж вони стали християнами, то крім
свого письма почали користуватися латинськими і грецькими літерами, і так
писали ними довгі роки без упорядкування; потім Бог послав слов'янам
Кирила, який винайшов для них азбуку . Довгий час вчені гадали, що це була
кирилиця, але зараз більшість дослідників вважають, що Кирило винайшов
глаголицю. Вперше цю думку висловив чеський вчений П. І. Шафарик .

Стосовно походження кирилиці, то вона виникла поступово з

протокириличної писемності, до якої у ході користування слов'янами
додавалися все нові й нові слов'янські літери, необхідні для покращання
передавання особливостей фонетики слов'янської мови. Ця гіпотеза була
висунута в минулому столітті Вс. Міллером та І. І. Срезнєвським, а в наш час
поглиблена й доповнена новими матеріалами болгарським вченим Є.
Георгієвим. У тих місцях, де слов'яни проживали поруч з греками-
візантійцями (Болгарія, Крим), вони згодом почали для свого письма вживати
грецькі літери, як про це писав Чорноризець Храбр. Поступово до грецького
алфавіту почали додавати слов'янські літери. Чорноризець Храбр у X ст.
згадує у слов'янській азбуці вже 14 літер, а у книжкових пам'ятках XI ст. їх
налічується 19. Саме це свідчить про еволюційний характер розвитку
кирилиці, її формування, на думку Є. Георгієва, відбувалося на всіх
слов'янських територіях, у тому числі й на східнослов'янських. Вірогідно,
про це свідчить азбука, виявлена у Софійському соборі в Києві 3, яка
складається з 27 літер і в тому числі з чотирьох слов'янських "Б", "Ж", "Ш",
"Щ", які насамперед необхідні для написання таких слів, як "Бог", "Боже",
"Божий", "широта" тощо; оскільки у грецькому алфавіті не було відповідних
літер "Б", "Ж", "Ш".

Вчені припускають, що після смерті Кирила та Мефодія богослужбові книги,

написані кирилицею, на землях західних слов’ян забороняються Римом. Її
навіть знищують, а діячів Православної церкви жорстоко переслідують. Саме
у тривожні для православ’я часи на цих теренах учні Кирила і Мефодія
створюють глаголичну абетку. Переписавши слов’янські книги глаголицею,
вони тим самим зберегли досягнення просвітницької діяльності своїх
учителів Кирила та Мефодія.

Більшість сучасних учених є прихильниками другої гіпотези , за якою

Кирило був творцем глаголичної абетки. Їхні міркування базуються на тому,
що найдавніші слов’янські писемні пам’ятки створені, можливо, ще при
житті Кирила і Мефодія, були написані глаголицею. Це підтверджується тим,
що у глаголичних рукописах, які дійшли до нас, використовуються слова,
властиві мові західних слов’ян, для яких Кирило і створив абетку. До того ж
у глаголичних рукописах вживаються архаїчні слов’янські висловлювання,
які в кириличних текстах трапляються дуже рідко. Окрім цього, збереглися
пергаментні палімпсести, де поверх стертих глаголичних текстів зміст
відтворено кирилицею. Припущення, що Кирило у Херсонесі читав
слов’янські рукописи, написані літерами грецького уставного письма,
науковці розглядають ширше: Кирило міг побачити слов’янські книги, але
написані літерами візантійського скоропису, які, до речі, віддалено
нагадують графіку глаголиці.

Глаголиця була поширена на території Моравії, Хорватії, Македонії, тобто

там, де безпосередньо здійснювалася просвітницька діяльність Кирила і
Мефодія. Кириличне ж письмо набуло поширення серед болгар і східних
слов’ян, у яких економічні та політичні стосунки з Візантією були
міцнішими. Східні слов’яни також користувалися глаголицею, але, ймовірно,
як тайнописом.

На Київській Русі кирилиця швидко замінила глаголицю. Незабаром після

хрещення Русі (988) за князя Володимира кирилиця стає офіційним письмом,
визнаним великокнязівською і церковною владою. Щоправда і глаголиця не
була забута, але вживалася вона в особливих випадках, наприклад, як
тайнопис.

Слід зазначити, що на основі кирилиці створені алфавіти таких країн як

Росія, Україна, Білорусія, Болгарія, Сербія і навіть Монголія, крім Вірменії і
Грузії.
4. Про старослов'янську мову

Кириличний період поділяється на устав, на півустав і скоропис.

Уставне письмо характеризувалося чітким, каліграфічним накресленням

літер, кожна з яких писалася окремо, ставилася перпендикулярно до рядка,
мала геометричний вигляд. Уставом виконані найстаріші давньоруські
рукописи. Одним з найдавніших і найкрасивіших зразків уставного письма є
шрифт першої, що збереглася, руської датованої рукописної книги
«Остромирове Євангеліє». Цю книгу написав дяк Григорій у 1056-1057
роках для Остромира, посадника київського князя у Великому Новгороді.

З середини XIV століття геометричний вигляд літер поступово спрощувався,

писалися вони з нахилом, допускалися скорочення слів. Такий тип слів
називався напівуставом. З пам'яток, написаних на Україні, можна назвати
«Пересопницьке Євангеліє» 1556-1561 років.

Рукописні книги, як відомо, завжди служили наснагою для першодрукарів.

Так було й з виданнями Івана Федорова. Вони відтворюють напівустав, що
був поширений у рукописних пам'ятках. Шрифт книг, виготовлених Іваном
Федоровим, є кращим зразком напівуставного друкарського шрифту.

Третім за часом еволюції письма є скоропис. Але елементи його трапляються

з XI століття, особливо часто — з другої половини XIV, а в XV столітті
скоропис поступово поширюється й витісняє напівустав. У скорописі букви
виокруглені, писані зв'язно, окремі з них виносилися понад рядком. Розвиток
українського скоропису був пов'язаний з діловодством. Зразком українського
скоропису є, наприклад, універсал Богдана Хмельницького.

Завдяки "штучному", книжному характеру старослов'янська мова

сприймалася слов'янами як літературна, загальнослов'янська мова. Вона не
тільки впливала на інші слов'янські мови, але й зазнавала активного впливу з
їх боку, тому в кінці ХІ – на початку XII століття старослов'янська мова уже
не існувала у своєму початковому вигляді. На сьогодні це мертва мова.

І все ж старослов'янська мова відіграла важливу роль у розвитку культури

Київської Русі, яка підтримувала зв'язки з Болгарією та Візантією. Тут
старослов'янська писемність поширилася ще до прийняття християнства.

Отже з усіх наявних на той час конфесій князь Володимир, державний діяч
європейського рівня, вибирає саме християнську віру і слов'янську азбуку як
своєрідний знаковий код для передачі найважливіших людських і духовних
здобутків, графічної форми поширення християнського вчення у
слов'янському світі.
5.Докирилична писемність

Дохристиянська писемність словʼян (докирилична писемність) —

гіпотетична докирилична писемність слов'ян.

Про існування на Русі якоїсь писемності ще до широкого запровадження

християнства свідчать повідомлення арабських авторів X ст. Ібн Фадлана, Ал
Масуді, Ібн ель Недіма та перського історика XII ст. Фахр ед-діна
Мерверудді.

Свідоцтва про докириличну писемність можна знайти у «Житії Мефодія та

Костянтина, в монашестві Кирила» :

«У Херсонесі Костянтину вдалося знайти «Євангеліє і Псалтир руськими

письмом записана», а також людину, котра говорила цією мовою. Костянтин,
розмовляючи з ним, навчився цієї мови і, на підставі бесід розділив письмена
на голосні та приголосні букви і з допомогою Божою незабаром почав читати
і пояснювати знайдені книги.»

Також про докириличну писемність свідчить Чорноризець Храбр у творі

«Про письмена» у X ст. Він періодизував розвиток докириличної писемності
на 3 етапи :

1. Спочатку, коли слов'яни були язичниками, вони не мали книжок, а для

ворожіння і лічби користувались "чертами і різами" (рисками і зарубками).
Це були найпростіші календарні чи родові знаки, знаки власності тощо.

2. Пізніше, намагалися записувати слов'янську мову за допомогою грецьких

та латинських літер.

3. Третій період розвитку слов'янської писемності Храбр пов'язує вже з

"устроєниєм" абетки Кирилом:

«Адже раніше словени не мали букв, але за рисами і різами читали, ними ж
гадали, поганими будучи (язичниками). Охрестившись, римськими і
грецькими письменами намагалися писати слов'янську мову без
улаштування.»

Про факти до кириличної писемності нам доводять такі археологічні

знахідки:

1. Не розшифровані знаки на Мікоржинських каменях (Познань, Польща) и

Ситовський напис (Ситово, Болгарія, виявлена в 1928 р.). Ці написи
вважаютья за рунічні символи слов’ян.
2. Відомі не розшифровані написи на слов'янських біконічних прясельцях XI
—XIII ст., наприклад, з Білоозера чи у Волковиську. Не розшифровано напис
на посудині з Археологічного відділу колишнього Тверського музею,
опубліковане А. К. Жизневським у 1888 році.

3. На мечі, знайденому в Київському повіті та датованому серединою X ст.,

збереглися написи. З одного боку клинка — кириличний напис «Слав», що
повністю не зберігся з причини зламаності меча, він являв собою ім'я коваля-
виробника (як і Людоша (Людота) на мечі зі станиці Фощеватої). З іншого
боку — не розшифровані символи.

6. Церковна реформа князя Володимира

У 988 році, за Володимира Святославича, християнська релігія в її

православному варіанті стала державною. Відкрилися нові можливості для
подальшого розвитку києво-руської культури, зокрема писемності, У
дореформені часи писемність, як свідчить викладене, обслуговувала
переважно потреби держави. Із введенням християнства як державної релігії
сфера вживання писемності значно розширилася. Пожвавішали державні,
торговельні та культурні зв’язки з навколишніми християнськими державами
Європи.

У 977 році в Києві було створено Руську, тобто київську, метрополію, а у

великих містах — єпископії. Для функціонування церковного управління
(Ієрархії) потрібні були церкви, кадри духовенства та богослужбові книги.
Для цього у Києві та інших містах було відкрито школи, куди брали дітей
“нарочитої чаді”. Переписування книжок стало важливою державною
справою. За тих часів центром виготовлення книжок, вірогідно, був монастир
св. Софії у Києві, згаданий у хроніці Тітмара Марзебурзького під 1018 рік.

Розвиток писемності тісно пов’язаний з мовою. Разом з писцями,

священиками, перекладачами з південнослов’янських країн на Русь
надходили так звані кирило- мефодіївські переклади, написані
старослов’янською мовою. Переписування їх місцевими писарями привело
до появи книжок, писаних церковнослов’янською мовою, київської
редакції10. Разом з тим у державній сфері та побуті продовжувала
розвиватися писемність києворуською мовою, що поступово склалася
задовго до введення християнства. Основою києворуської мови було койне
— київська говірка, доповнена військовою, господарською, дипломатичною
та юридичною термінологією. Ця мова поширилася по всій величезній
території держави. Бона обслуговувала не тільки зовнішні відносини з
іноземними країнами, а й повсякденне життя і спілкування. По суті, це була
державна мова спілкування Київської Русі. Графічною основою писемності
була досконала кирилична графіка, але відомим було й глаголичне письмо.
Богослужбові книги писалися урочистим великим уставом, що було
необхідне у зв’язку з читанням текстів у церквах. Б державних документах
вживалася та сама кирилична графіка. На жаль, від часів Володимира
збереглося дуже мало епіграфічних пам’яток. Можна назвати лише написи-
легенди на монетах — златниках та срібляниках Володимира та ще написи,
знайдені у Новгороді на дерев’яному циліндрі, який вживався для
опечатування мішків з даниною. На них написи, наприклад, “ємця гривни 3”,
і князівські знаки. Найраніший з написів відноситься до часів Володимира та
Святополка, тобто до 970—980 роках.

На златниках Володимира (монетах із золота) з одного боку зображено князя

на троні та його родовий знак — тризуб та напис “Владимиръ на столЂ”, а з
іншого — Христоса з Євангелієм і напис “1сусъ Христосъ”. На інших
екземплярах трапляється ще напис: “Владимир, а сє є злато”12. На срібних
монетах — подібні написи, але зі згадкою вже срібла. Відомі монети із срібла
Святополка Ярополковича з написом “Святополк на столи, а сє его серебро”.
Приблизно у той самий час, коли Володимир карбував свої златники та
срібляники у Києві, його син Ярослав Мудрий, який князював у Новгороді,
також розпочав карбувати срібні гроші з написом: “Ярославле съребро”, або
“Ярославле сребро”.

Написи на монетах Володимира, Святополка і Ярослава дають дуже мало

матеріалу для палеографічних спостережень, але важливим і безперечним є
те, що вони написані кириличним письмом.

7. Діяльність княгині Ольги

Важливе значення для поширення християнства, отже, й писемності, мала

діяльність київської княгині Ольги, її хрещення, подорож з посольством до
Константинополя, урочисті прийоми та вшанування Константином
Багрянородним, а по поверненні до Києва побудова церков св. Софії та,
можливо, св. Миколая на Аскольдовій могилі. Незважаючи на те, що княгині
не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава, її діяльність
переконливо свідчить про існування в середині X ст. в Києві церковної
общини.

Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з

греками 911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування
договорів, зміст текстів яких зберігся в "Повісті минулих літ", говорить сам
за себе і свідчить про потреби держави в писемності. Подібні документи, за
традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою
мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, тобто в нашому випадку
слов'янською. Дослідник мови договорів С. П. Обнорський дійшов висновку,
що договір 944 р. перекладено болгарином, отже, враховуючи, що в цей час у
Болгарії вже існувала розвинута кирилиця, договір, імовірно, був написаний
саме нею. У договорі багато свідчень про писемність. Так, йдеться про те, що
посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були вже мати не золоті та
срібні печатки, як раніше, а писані грамоти від київського князя. Згадується й
звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу.
Частина послів Ігоря, як видно з договору, були християнами, які клялися
дотримуватися умов договору не перед Перуном, а у церкві св. Іллі на Подолі
у Києві.

Таким чином, договори з греками засвідчують досить жваве дипломатичне

листування між Руссю та Візантією. Доповнюють вони й відомості про
християнство у Києві, зокрема існування, крім згаданих вище церков, ще й
соборного храму Іллі на Подолі. А це в свою чергу свідчить, що в середині X
ст. у Києві добре знали не тільки князівські грамоти, а й богослужбові книги,
оскільки для річної соборної служби необхідно було їх мати 26, а для
парафіяльних церков — 8. Що це були за книги і якою мовою вони були
писані — невідомо. Однак, найімовірніше, це була старослов'янська або
грецька мова.

8. Пам’ятки слов’янської писемності

Надписи на предметах матеріальної культури

Писемні тексти завжди виконували на зручному для читання спеціальному

матеріалі (пергамені, корі дерева, полотні тощо), який оформлювали у
вигляді листків, грамот, книг, дощечок тощо. Невеликі надписи, які
називають епіграфами , могли робити і на малопристосованих для цього
твердих матеріалах: камені, дереві, залізі, глиняних виробах. Саме завдяки
стійкості природних матеріалів зроблені на них надписи зараховують до
найдавніших пам’яток слов’янської писемності.

Надписи у формі упорядкованого слов’янського письма належать до тих

часів, коли вже існувала створена Костянтином і Мефодієм писемність.
Виконували їх глаголицею або кирилицею, але з огляду на незначну
територіальну поширеність і часову обмеженість глаголичні надписи були
нечисленними. Практично не зафіксовані і писемні пам’ятки моравського
походження, що підтверджує несприятливі умови для розвитку слов’янської
писемності у своїй «колисці».

Найвідомішими є глаголичні надписи X ст. на штукатурці Круглої церкви в

Преславі та кінця XI — початку XII ст. на Бахчанській плиті монастиря
Држиха (Хорватія), де повідомляється про дар хорватського короля
Звонимира й початок будівництва церкви св. Люції. Інші надписи
глаголицею, які зафіксовані в Болгарії, є окремими словами або лише
літерами. У Хорватії Б. Фучик опублікував усі збережені глаголичні
надписи, три з яких належать до XI ст., а решта є пізнішими.
Кириличні надписи переважають над глаголичними. Основна їх частина
припадає на території та часи розквіту Першого болгарського царства й
Київської Русі.

До найдавніших з нині відомих зараховують надпис у скельній церкві с.

Крепча неподалік болгарського міста Русе. В ньому йдеться про те, що 992 р.
помер раб божий Антон. Достовірні свідчення про особистість Антона не
відомі, але зроблений на його честь надпис у першій чверті X ст. свідчить
про високий рівень розвитку й поширеності кирилиці в Болгарському царстві
часів Симеона й по його правлінні.

Ще кілька пізніших графіті знайдено в Преславській Круглій церкві та в

інших містах Болгарії. У першій половині X ст. кириличною абеткою було
зроблено Добруджанський надпис 943 р., знайдений 1950 р. поблизу с. Мірча
Вода в Румунії. На ньому чотири короткі рядки, два останні з яких не
читаються, а в перших двох можна прочитати окремі слова. У першому рядку
слово гьрьчіхг чеський славіст В. Мареш пропонує читати як «греках», що
цілком прийнятно і з фонетико-морфологічного погляду, і з погляду
актуальності греко-слов’янських зв’язків у добу поширення християнства і
створення старослов’янської писемності. У другому рядку добре
прочитується дата виконання надпису: SУNА «рік 6451», яка за
сучасним літочисленням відповідає 943 р. від Різдва Христового.

У 1952 р. болгарський учений С. Станчев відкрив надпис, очевидно, кінця

60-х років X ст., зроблений на надгробному камені могили чергубиля
Мостича, яка знайдена в Селищі неподалік Преслава. Із цього надпису
зрозуміло, що Мостич працював при царях Симеоні та Петрі з 927 до 969 рр.
Саме вказана дата дає змогу припустити, що камінь з відповідним
повідомленням про чергубиля (тогочасна посада при царському дворі) був
установлений відразу по смерті Мостича. Болгарський славіст І. Гошев
стверджує, що реальний час надпису не повинен бути пізнішим 972 р., бо
саме тоді місто було захоплене візантійцями. В разі встановлення
надгробного каменя через роки це могло відбутися не пізніше 1034 р.

До другої половини X ст. відносять надпис болгарського царя Самуїла на

камені, який був установлений на пам’ять про близьких людей, що померли.
Цей надпис було виявлено ще 1888 р. в с. Герман, а нині він зберігається в
Софії. До середини XX ст. його вважали найдавнішою писемною пам’яткою
слов’ян, аж поки не було відкрито згадані вище надписи на предметах
матеріальної культури.

Писемним пам’ятником X—XI ст. є Темницький надпис, знайдений на

території нинішньої Сербії. За 2—3 роки до захоплення Першого
болгарського царства Візантією на кам’яній плиті, що тривалий час служила
порогом мечеті, було зроблено Бітольський надпис (1015 або 1016),
знайдений у м. Бітол, що на території сучасної Македонії. В цьому надписі
йдеться про «Івана, самодержця болгарського», який будує фортецю (град)
для сховища й спасіння болгар. Бітольський надпис є першою писемною
пам’яткою, в якій зафіксовано використання етноніма болгари на позначення
слов’яномовного народу. З того часу ця самоназва закріпилася за одним із
південнослов’янських народів, що заселяє Болгарію.

Ще до офіційного запровадження християнства у Київській Русі (988)

кирилиця з Болгарського царства поширювалася серед східних слов’ян, на
території яких знайдено один з найдавніших слов’янський надпис на
пам’ятках матеріальної культури. Це надпис гороухша (гороухша,
гороухшNа), зроблений на посудині амфороподібної форми (корчазі), яка
була покладена до могили воїна. Поховання знайдено поблизу Гніздова під
Смоленськом, звідки назва пам’ятки — Гніздовський надпис.

Археологи відносять курган з могилою воїна до першої чверті X ст., що дає

підстави для порушення питання про походження корчаги 3 надписом на
півночі Київської Русі ще задовго до прийняття в ній християнства.

Складним є питання щодо значення написаного на посуді слова.

Припускають, що це могло бути власне ім’я, яке прийнято було надписувати
на особистих речах, могла бути вказівка на гірчицю, яку зберігали в корчазі
тощо, але загальноприйнятого погляду з цього приводу поки що не
вироблено. За винятком гороухша, всі інші виявлені на східнослов’янських
теренах автохтонні надписи зроблені в XI і наступних століттях, що
підтверджує основну причину виникнення слов’янської писемності —
прийняття й поширення християнства.

До 1052 і 1054 рр. відносять відкриті С. Висоцьким і датовані ним 1042 та

1046 рр. графіті в Софії Київській, які включають 292 надписи, в яких
використані лише 27 з 36 найбільш відомих слов’янських літер. Цей факт
(відсутність щ, ц, ч, г, ь, оу, юсів, йотованих та ін.) дав ученим підстави для
кількох припущень:

1) у ранній період поширення кирилиці в Київській Русі функціонувало

кілька варіантів азбуки, у т. ч. й максимально наближений до грецького
письма, який спирався на попередній досвід його використання (В. Янін);

2) відсутність власне слов’янських літер у київських графіті XI ст. може

свідчити про те, що вжита в них скорочена азбука бере свої початки,
найвірогідніше, ще з IX ст. (Г. Півторак);

3) кирилична азбука постійно розвивалася й удосконалювалася.

Подібні графіті виявлені в новгородській Софії, в Софіївському соборі
Полоцька, де зафіксовані і власні імена Давьідг, Микоула (XI ст.), та в інших
старовинних храмах.

На території сучасної Білорусі віднайдено кілька каменів з надписами XII ст.

З-поміж них шість Борисових каменів, виявлених у різних місцях на південь
від Полоцька: 4 на Західній Двіні, ще 2 на південних рубежах Полоцької
землі. Академік Б. Рибаков відносить ці надписи до часів князювання Бориса
(до хрещення Рогволода), датуючи їх 1128 р. Зміст надписів на цих каменях
приблизно такий, який прочитують на першому Борисовому камені:
«Г(оспод)и помози рабю своєму Борису+*. Очевидним є той факт, що
писемність пов’язували насамперед з християнськими віруваннями тих, хто
нею користувався.

Щодо надписів на особистих речах, то вони зазвичай були короткими і мали

приватний, світський характер.

Таким був надпис першої половини X ст. на корчазі, подібним є надпис на

знайденому у Вітебську пряслиці XI—XII ст. та ін.

Наносили на тверді предмети не лише тексти, речення чи окремі слова, а й

літери, які становили собою необхідну для вивчення азбуку. Так, у 1954 р.
під Новгородом була знайдена дощечка XIII ст. з вирізаними на ній 35
кириличними літерами, що становили азбуку, яку використовували як
навчальний посібник.

Предмети матеріальної культури з давніми слов’янськими надписами

виявляють все рідше і рідше. Усе знайдене зберігають, систематизують і
вивчають. Так, у 1952 р. академік О. Орлов видав бібліографію
давньоруських надписів, а академік Б. Рибаков у 1964 р. опублікував звід
датованих давньоруських надписів. Таку роботу проводять у різних
слов’янських країнах.

ВИСНОВКИ

Таким чином значення писемності в людській культурі дуже велике. Завдяки

сукупності факторів - географічних, соціальних та економічних і виникнення
листи з'явилися перші цивілізації. Причому, в даних умовах людина вже не
міг обходитися без писемності. Мені здається, що писемність може існувати
тільки в умовах цивілізації, в той час як цивілізація також не може існувати
без листа.

Існує два різновиди старослов'янських писемних знаків: кирилицяі

глаголиця. На відміну від кирилиці, глаголиця (39 літер) має складне
накреслення літер – поєднання кружечків і петелек. Більш давньою абеткою
слід вважати глаголицю. Найдавніші пам'ятки написані саме глаголицею, до
того ж написані архаїчною мовою, близькою за фонетичним складом до мови
південних слов'ян.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Лучик В. В. Вступ до слов'янської філології / В. В. Лучик. – Київ:

Видавничий центр «Академія», 2008. – 337 с.

2. Леута О. І. Старослов’янська мова: Підручник. — К.: Вища шк., 2001. —

255 с

3. Дохристиянська писемність словʼян [Електронний ресурс] – Режим

доступу до ресурсу: https://wp-uk.wikideck.com/%D0%94%D0%BE
%D1%85%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%8F%D0%BD
%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0%20%D0%BF
%D0%B8%D1%81%D0%B5%D0%BC%D0%BD
%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C%20%D1%81%D0%BB%D0%BE
%D0%B2%CA%BC%D1%8F%D0%BD.

4. Просвітницька діяльність Кирила і Мефодія [Електронний ресурс] – Режим

доступу до ресурсу: http://bukvar.su/istorija/page,3,161007-Prosvetitel-skaya-
deyatel-nost-Kirilla-i-Mefodiya.html.

5. Власов В.Г. Слов'янська абетка і слов'янські просвітителі. М.: Знание, 1989