Семінарське заняття 6

Богослужбова мова у сфері канонічного права

1.Літургійна (богослужбова) мова: сутність поняття та основні складові.
Мова богослужіння (також літургійна мова, церковна мова) — мова
богослужіння, що застосовується в ході богослужіння, написанні церковної
літератури, веденні церковного діловодства (тобто фактично як робоча мова
церкви ), застосовується також і в релігійній освіті.
Мовні особливості
Мови богослужіння зазвичай виявляють схильність до використання
консервативних, часами конче архаїчних мовних форм у лексиці, синтаксисі,
фонетиці, спираючись при цьому на мовні норми попередніх поколінь, епох,
формацій. Тому літургійна мова, навіть якщо вона споріднена розмовній мові,
часто малозрозумілий простим парафіянам-сучасникам без певної підготовки,
створюючи таким чином атмосферу таїнства, релігійної величності і навіть
благоговейного страху.
Історія
Історично у різних державах і різних народів спостерігалась розбіжність між
розмовною мовою і мовою богослужіння. У Середні віки часто формувались
ситуації багатомовності, коли функції розмовних, державних, процесуальних,
торговельних (лінгва франка) і літургійних мов виконували різні (іноді навіть
абсолютно неспоріднені) мови або ідіоми. Однак, з початком формування
сучасних націй у XVIII столітті, і особливо впродовж XX століття, активне
втручання держави у мовну політику, посилення ролі ЗМІ у процесі
національного будівництва при різкому падінні спільної релігійності населення
привело до спрощення мовних ситуацій у більшості регіонів світу і зближенню
мови церкви з мовою народу.
Приклади
1.Давньоруська держава
Прикладом церковної мови на території східнослов'янських країн, які раніше
входили до складу Давньоруської держави, була старослов'янська мова —
південнослов'янська за походженням, а розмовним і почасти літературним —
давньоруська мова. Спостерігався взаємовплив цих близькоспоріднених мов:
вплив давньоруської до появи особливої форми церковнослов'янської мови на
теренах Русі, а сама давньоруська мова на теренах сучасної росії ввібрала у
себе південнослов'янські синтаксичні конструкції і значну кількість лексики,
перетворившись у сучасну російську мову. В даний час спостерігається
тенденція до поступової русифікації церковнослов'янської мови руської
православної церкви на теренах росії і країн СНД. При цьому до виникнення
писемності на церковнослов'янській мові, південні слов'яни деякий час
користувалися давньогрецькою, а відтак також і візантійською
(середньогрецькою) мовами.

2.Романські народи
Схожа була мовна ситуація у романських народах Європи, де класична латинь
продовжувала функціонувати у церкві і в письмі. З часом її відрив від інших
латини регіонів ставав понад очевидним і почав ускладнювати
взаєморозуміння, через що у Галлії в Середньовіччя відбулося становлення
незалежних романських мов, але класична латинь справила на них суттєвий
вплив в області лексики (мовні дублєти) і граматики.

3.Східно-романський ареал
Трохи відмінна ситуація була у східно — балкано-романському регіоні, де до
початку XVIII валахи користувалися церковнослов'янською мовою, якою,
схоже, добре володіли і на розмовному рівні. У результаті глибокий
слов'янський вплив виявляються і у сучасних румунських і молдовських мовах.
Скорочення використання церковнослов'янською мовою пояснювалося
посиленням впливу греків-фанаріотів, котрі прагнуть замінити слов'янські мови
грецькими і турецькими.

4.Приклади літургійної мови в багатомовному середовищі

З іншого боку, західні слов'яни і частина південних (хорвати, словенці)
користувалися латиною для проведення церковних служб і записів текстів. До
Реформації латинь також була мовою літургії і літописів у більшості
германських народів Європи, а також венгрів, литовців і т. д. У середньовічній
Англії класична латинь була мовою церкви і формальних історичних
документів; англо-нормандська мова (англо-французька) використовувалась як
офіційна мова рутинного діловодства, міських реєстрів і юриспруденції, як
розмовна мова при королівському дворі, а також як мова викладання у
престижних школах для дворян; самі ж селяни продовжували спілкуватись на
староанглійському просторіччі. Як результат взаємовпливу цих трьох
компонентів виникла сучасна англійська мова.

5.Господарства Східної і Південної Євразії

У рядах східних громад ситуація була ще більш складною. У середньовічній
Монголії функції мови богослужіння на себе брали санскрит, відтак тибетська
мова і китайська. За цих причин пояснення мови сучасної монгольської
літератури немислимо без знання тибетської мови, китайської і почасти
маньчжурської. Також, вивчення фарси немислимо без знайомства з класичною
арабською мовою.
2.Основні етапи розвитку богослужбової мови в Україні:
-від найдавніших часів до ХІХ ст.
-упродовж ХІХ – ХХІ ст.
Богослужбова мова в Україні має багатовікову історію, яка пройшла кілька
етапів розвитку. Основні етапи розвитку богослужбової мови в Україні можна
умовно поділити на два періоди: від найдавніших часів до ХІХ століття та
упродовж ХІХ – ХХІ століть.
Від найдавніших часів до ХІХ століття:
- До хрещення Русі в 988 році богослужбова мова в Україні була переважно
давньоруською.
- Після прийняття християнства князем Володимиром Хрестителем
богослужбова мова стала старослов'янською, яка використовувалася у
церковних текстах.
- У період Київської Русі старослов'янська мова була домінуючою у
церковному житті.
- Упродовж наступних століть у богослужбовому житті України
використовувалися різні мови, зокрема старослов'янська, церковнослов'янська
та російська.
Упродовж ХІХ – ХХІ століть:
- В XIX столітті починається процес русифікації, який вплинув на
богослужбову мову. Частково у церковних обрядах почали використовувати
російську мову.
- У XX столітті внаслідок політичних змін, зокрема під час радянського
періоду, у богослужбовому житті України була спостережена спроба заміни
української мови на російську.
- Після отримання незалежності в 1991 році українська мова отримала новий
поштовх у розвитку у богослужбовому житті країни. Були відновлені та
поширені богослужбові тексти українською мовою.

Цей процес розвитку богослужбової мови в Україні відображає загальну

історичну динаміку країни, включаючи періоди політичних змін, культурних
впливів та змін у суспільстві.

3.Переклади Святого Письма та богослужбових текстів українською мовою:

загальна характеристика.
Переклади Біблії українською мовою — здійснені церковнослужителями,
науковцями-мовознавцями та письменниками на різних етапах історії України
переклади біблійних текстів українською мовою з інших мов.
Історичні аспекти
Першими з біблійних текстів перекладено українською мовою Євангелія.
Вважається, що перший переклад виконано у волинських монастирях
архімандритом Григорієм, це — Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 років).
Пізнішим часом датуються Євангелія: Тяпинського (1570—1580 рр.),
Житомирське (1571), Негалевського (1581), Літківське (1595) та інші. Зазначені
переклади базувалися на лютеранському тексті Нового Завіту Секлюціана 1533
року, С. Будного 1570 року та інші. Окремі уривки переклав І. Галятовський
(1688). Крехівський Апостол — анонімний творчий переклад з Радзивілівської
Біблії (після 1563 року) тогочасною живою народною українською мовою з
рисами північного і частково південно-західого
Переклади окремих частин та уривків Біблії народною українською мовою
було здійснено в 1-й пол. 19 ст.: у 1842 році о. Маркіян Шашкевич переклав
Євангеліє від Іоанна та кілька глав Євангелія від Матфея. Згодом у 1860-х рр.
частини Біблії переклав українською й Пилип Морачевський (Новий Завіт і
Псалтир), який однак не зміг їх тоді видати, оскільки легальний друк був
неможливим через початок періоду заборони української мови в Російській
імперії (поява Валуєвського циркуляру у 1863 році, Емського указу у 1876 році
та інших схожих законів, що забороняли українську мову у всіх сферах).
Чотири Євангелія з цього перекладу були відредаговані спеціальною комісією
Російської православної церкви й видані лише в 1906—1911 роках у Москві.
Крім часткових перекладів Біблії Морачевського та Шашкевича, українською
часткові переклади Біблії також зробили та видали Ярослав Левицький (1921),
Михайло Кравчук (1937), Теодосій Галущинський (1946) та інші.
Повний переклад Біблії українською з мов оригіналу розпочав у 1860 році
письменник Пантелеймон Куліш, разом із науковцем Іваном Пулюєм
(останньому належить переклад Псалтиря). Старий Завіт було перекладено
ними з єврейської, а Новий Завіт — за грецьким текстом: Novum Testamentum
Graece, Coloniae Agrippinae 1866, typis W.Hassel. Після знищення першої
редакції їхнього перекладу Біблії в загадковій пожежі будинку Куліша вони
відновили справу перекладу й до смерті Куліша в 1897 майже повністю
закінчили переклад усієї Біблії. На момент смерті Куліша в 1897
неперекладеними залишалися лише невеликі уривки Старого Завіту, які після
смерті Куліша допоміг завершити перекладати письменник Іван Нечуй-
Левицький. Він переклав Книгу Рути, 1-шу та 2-гу Книги Паралипоменон,
Книги Ездри, Неємії, Естери та Пророка Даниїла. Переклад вийшов у світ у
січні 1903 року у Лондоні.
Другий повний переклад Біблії українською з мов оригіналу належить
українському православному митрополитові Іванові Огієнку. В початковій
редакції переклад 4 Євангелій він виконав, проживаючи в Галичині (1922—
1926): у місті Винники (нині підпорядковане Львівській міськраді) та у Львові.
Старий Завіт перекладено з гебрейського тексту Biblia Hebraica, а Новий — за
текстом Нового Завіту Грецькою за редакцією Ебергарда Нестле. Повний
переклад Біблії завершено влітку 1940. Переклад вийшов у світ у червні 1962
року у Лондоні.
Третій повний переклад Біблії українською з мов оригіналу належить
українському греко-католицькому священнику Іванові Хоменку — він виданий
у 1963 році у Римі.
Четвертий повний переклад Біблії українською з мов оригіналу належить
українському греко-католицькому священнику Рафаїлові Турконяку — він
виданий у 2020 році у Києві.
П'ятий повний переклад Біблії українською з мов оригіналу належить
Валерію Громову. Видання перекладу здійснене в 2020 р. як двомовне
українсько-російське видання з мов оригіналу.
Також існує ще 5 повних перекладів Біблії українською, але вони виконані не
з мов оригіналу.
Загалом станом на 2020 рік існує 10 повних перекладів Біблії українською: 5 з
мов оригіналу та 5 не з мов оригіналу.
У цей час існує вісім повних (які включають як Старий Заповіт, так і
Новий Заповіт) перекладів Біблії українською мовою. Це:
-переклад Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя, Івана Нечуй-Левицького,
вперше надрукований у 1903 році;
-переклад Івана Огієнка, вперше надрукований у 1962 році;
-переклад Івана Хоменка, вперше надрукований у 1963 році;
-переклад Філарета з російської мови, вперше надрукований у 2004 році;
-переклад Рафаїла Турконяка з церковнослов’янської мови, вперше
надрукований у 2006 році у Львові;
-переклад Рафаїла Турконяка з грецької мови, виданий УБТ у 2011 році;
-переклад Олександра Гижі, надруковано в 2013 році у Києві.

4.Переклади Пилипа Морачевського книг Нового Заповіту та Псалтиря

українською мовою середини ХІХ ст.
Пилип Семенович Морачевський увійшов в історію української культури як
перший перекладач книг Нового Завіту та Псалтиря новою українською
літературною мовою. Його переклади й до сьогодні залишаються одними з
найкращих. Проте їх сумна доля спричинила те, що ім’я П. Морачевського
тривалий час було забуто. Та й нині воно не належить до широко відомих, його
перекладацька спадщина й досі залишається комплексно не дослідженою і не
опублікованою.
Морачевський (1806–1879) – чернігівський дворянин, високоосвічена людина,
знавець багатьох мов. Закінчив Харківський університет. Працював учителем
математики та географії, згодом учителем російської словесності та
інспектором навчальних закладів у містах Суми та Кам’янець-Подільський. Він
вніс великий внесок в українську літературу та культуру своїми перекладами
релігійних текстів, зокрема книг Нового Заповіту та Псалтиря. Ось деякі з його
видатних перекладів:

-Переклад Нового Заповіту: Морачевський переклав Новий Заповіт, який

включає книги з Євангелій та інші текстові частини, українською мовою. Його
переклад був одним із перших повних українських перекладів Нового Заповіту,
і він став важливим для розповсюдження християнства серед українського
народу.

-Переклад Псалтиря: Пилип Морачевський також відомий своїм перекладом

Псалтиря, який містить поетичні тексти зі Старого Завіту. Його переклад
Псалтиря став класичним і довгий час використовувався в українських
церковних службах і релігійних обрядах.

Ці переклади Морачевського мали значний вплив на українську літературу і

релігійну культуру середини ХІХ століття і в подальших роки. Вони сприяли
збереженню та поширенню української мови та віри.

5.Іван Огієнко як українізатор церкви. Богослужбові переклади Івана Огієнка.

Іван Огієнко (1876-1934) був видатним українським публіцистом,
письменником, філософом та діячем української культури. Він відомий як один
із провідних українських українізаторів, тобто особами, які сприяли українізації
різних сфер суспільства, включаючи церкву.

Іван Огієнко активно підтримував роль української мови, культури та

національної самосвідомості в Україні. Він відзначався своїм діяльним внеском
у просвітництво та освіту, в тому числі у галузі релігії. Огієнко підтримував
українізацію церковних обрядів та служб, а також розповсюдження української
літературної мови в релігійних текстах.

За його підтримки в церквах та кафедрах було впроваджено українську мову

для служби та богослужінь. Він активно публікував статті та літературні твори,
присвячені цій темі, і сприяв упровадженню української культурної спадщини в
життя церковного співтовариства.
Іван Огієнко відзначався своєю працею в галузі освіти та вірменської церкви, і
його внесок в українську культуру та церковне життя залишається значущим
для сучасної України.

Приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко поставив перед

собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст
оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних
слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасною літературною
мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне
товариство уклало з перекладачем угоду (1936) про видання книги. Кулішевий
переклад Святого Письма був першим, але не останнім.

Історичні події (Перша світова війна, падіння монархії, революції) створили

реальні передумови нового піднесення національно-визвольного руху в
Україні, що надало українцям можливість не тільки спробувати відновити свою
незалежність, але й скористатися нагодою, щоби вільно спілкуватися, мислити і
творити рідною мовою. Вже через неповних двадцять років після виходу в світ
першої української Біблії професор Іван Огієнко, міністр освіти і віросповідань
молодої Української Народної Республіки, розпочав другий переклад.

Безпосередня робота над перекладом тривала з 1917 по 1940 рік. Виносячи на

суд громадськості давно омріяну ідею нового перекладу Святого Письма
українською мовою, Іван Огієнко зазначав: «…Ми надзвичайно потребуємо
такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною
всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію — а в першу чергу Новий
Заповіт треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші
50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення
української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не
матиме так їй потрібного „каменя наріжного“, бо треба, щоб і селянські маси —
головний читач св. Письма — призвичаювалися до доброї літературної мови.
Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, — щоб кожний міг
читати його справді по-літературному».

Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій

(від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року
— додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й «Псалтир».
Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, однак через обставини
військового стану запустити її в роботу до друкарні не вдалося. Натомість через
два роки друга частина Біблії — «Новий Заповіт. Псалтир» була додрукована
ще раз. Цього разу у Фінляндії, заходами Стокгольмського товариства
поширення Євангелія в Росії.

У 1955 році, нарешті, Біблійне товариство, прийняло рішення готувати до

друку Огієнків переклад Біблії. Але цю роботу було закінчено аж через сім
років. І лише 1962 року в Лондоні побачив світ солідний том — на 1529
сторінок — з відтисненим позолотою українським заголовком — Біблія.
Відтоді саме цей переклад Огієнка стане взірцем для декількох пізніших
перевидань, зокрема і в Москві 1988 року, коли Московський патріархат
прийняв рішення про видання Біблії українською мовою на відзнаку 1000-ліття
Хрещення Русі.

Цей переклад багаторазово перевидавався в Канаді, США, країнах Західної

Європи. В Україні Біблія в перекладі Івана Огієнка вперше була видана
багатотисячним тиражем Українським Біблійним Товариством у 1995 році.
Біблія в перекладі Івана Огієнка є найбільш розповсюдженою зі всіх існуючих
перекладів Біблії українською мовою.

Для кращого розуміння читачем тексту перекладач запропонував багатий

апарат приміток, посилань, тлумачень, що набиралися відмінним від
оригінального тексту шрифтом (курсивом). Весь лексичний ряд подається тут із
наголосами (за аналогами з німецькими, французькими перевиданнями), що,
безумовно, сприяє удосконаленню знань рідної мови. І ще одна особливість:
текст Євангелія подається не суцільно, а з перебивками, заголовками, авторство
яких належить Огієнкові. Наприклад, заголовок «Родовід Ісуса Христа»
об’єднує текст Святого Письма від п.п. 1.1 до 17. Подальші частини тексту
відділені заголовками: «Мудреці сходу поклоняються Ісусові», «Йосип та
Марія втікають до Єгипту», «Ірод побиває немовлят», «Йосип та Марія
вертаються до Назарету» і т. д. Це аж ніяк не можна розцінювати як вільне
поводження з текстом. Точно дотримуючись його автентичності, перекладач
прагнув, аби якнайдоступніше зміст книги сприймав простий читач, який,
можливо, вперше братиме до рук це Святе Письмо рідною мовою.

6.Українська мова в літургійних практиках українських церков.

Літургійна мова – це мова богослужбових текстів, уміщених у богослужбових
книгах. Упровадження української мови в церковнолітургійну практику, де
вона замінила традиційну сакральну церковнослов’янську літургійну мову, – це
процес її поступового проникнення в основні літургійні (проповідь,
богослужбові читання Святого Письма) та навкололітургійні (приватна
молитва, церковна пісня) жанри, а відтак охоплення вершини цієї жанрової
піраміди – евхо-, гімнографії. При цьому зазначений процес передбачав не
лише переклад богослужбових текстів українською мовою, а отже, пошук
відповідних мовних засобів для такої трансляції, а й тривале переосмислення
самої можливості функціонування несакральної мови в богослужінні та
набуття нею функціонального статусу літургійної мови.

Увійшовши в церковно-літургійну галузь українських Церков, українська мова

замінила тут церковнослов’янську.
Остання постала в ІХ ст. у процесі перекладу корпусу богослужбових та
біблійних книг (літургійного призначення) із грецької мови з метою
забезпечити здійснення богослужбового обряду візантійського типу в окремих
слов’янських (етнічних) церковних утвореннях. Її домінувальною функцією
була літургійна (що з ХVІІІ ст. почав відображати глотонім); як літургійна,
церковнослов’янська мова отримала статус сакральної мови візантійсько-
слов’янської гілки християнства.

Особливістю побутування літургійної сакральної (книжної) мови тривалий час

було її функціонування в принциповій і категоричній опозиції до так званої
профанної (лат. profanus «позбавлений святості») народної мови, опозиції, що
відображала притаманний для релігійної свідомості символічний дуалізм
«небесного» та «земного».

Логіку процесу подолання цього протиставлення та проникнення народної

мови в богослужбову практику, на нашу думку, важко зрозуміти без
характеристики структури богослужіння як комплексу різнофункціональних
вербально оформлених елементів, що ними є:
– молитва і піснеспів (гімн) (евхографічний та гімнографічний компонент);
– читання Святого Письма (лекціонарний компонент);
– проповідь (гомілетичний компонент).
Цьому поділу відповідають різні типи текстів, що їх використовують
під час богослужіння, і богослужбові книги, в яких вміщено відповідний
текстовий матеріал.

Тип тексту та богослужбові книги :

-лекціонарний (Євангеліє богослужбове, Апостол богослужбовий, Псалтир
молитовний, Паремійник)
-евхографічний Служебник, Часослов, Требник, Молитовник (Молитвослов)
-гімнографічний Октоїх, Тріодь (Цвітна і Постова), Мінея (місячна)
-гомілетичний Синаксар, Учительне Євангеліє

Лекціонарний та гомілетичний компоненти богослужіння – об’єднує

між собою і водночас протиставляє евхо- та гімнографічній складовій
виконувана ними функція – дидактична (учительна, євангелізаційна,
пасторальна) на противагу догматичній, містеріальній функції літургійної
молитви й гімну.

Такий поділ відображає двоелементну структуру релігійної комунікативної

галузі загалом, в якій протиставлені керигматична (благовість, пророцтво,
проповідь, спрямовані по комунікативній горизонталі «людина → людина») та
літургійна (комунікативна вертикаль «людина ↑ Трансцендентне») сфери. Ми
невипадково звернули увагу на цей значущий факт, оскільки з певного часу
дедактична функція, функція настанови вимагала зрозумілості відповідних
текстів для учасників богослужіння, а отже, стала найголовнішим аргументом
на користь впровадження у проповідь та читання Святого Письма народних
мов. Догматична, містеріальна функція евхо- та гімнографічних текстів,
натомість завжди була причиною недоторканності їхньої мови з огляду на
небезпеку викривлення догматичного змісту відповідних текстів та їхньої
десакралізації.

Отже, в історії проникнення української мови в церковний обряд можна

виокремити три доволі автономних підпроцеси:
І) історія української мови в проповіді,
ІІ) історія перекладів Святого Письма українською мовою,
ІІІ) історія перекладів літургійних (богослужбових) текстів українською мовою.

Вивчаючи історію української літургійної мови, не можна залишити поза

увагою позалітургійні тексти: 1) приватна молитва (тип книги – молитовник),
2) церковні пісні (паралітургійні та літургійні). Вони також виконували виразну
дидактичну функцію і були тим «навкололітургійним» компонентом,
проникнення куди народної мови підготувало її богослужбове вживання.

В історії української літургійної мови виразно виокремлюються три основні

періоди, зумовлені умовами історичного розвитку різних українських
конфесій: 1) перша половина ХХ ст. (до 1941 р.); 2) 1940-і ;3) 1990-ті роки; 4)
1990-ті – до сьогодні, при цьому для кожного з них притаманний певний
різновид діяльності:
перший період – активне створення богослужбових перекладів, другий -
редакторська праця над попередніми напрацюваннями, третій – продовження
редакторської діяльності та створення нових, сучасних перекладів.

Література
 1. Богачевська І. Релігійна мова українського православ’я як чинник
формування національної духовності. Українське релігієзнавство. 2000. №13.
С. 26-33.
2. Гнатенко Л. А., Котенко Т. І. Переклади Пилипа Морачевського книг
Нового Заповіту та Псалтиря українською мовою середини ХІХ ст. Рукописна
та книжкова спадщина України. 2007. Вип. 12. C. 154–177.
3. Канонічне право / укл. свящ. М. Лагодич. Чернівці: Чернівецький нац.
ун-т, 2010. 400 с.
4. Канонічне право: навч. посіб. / За ред. С.І. Жилюка. Автори-упорядники:
С.І. Жилюк, О.В. Іщук, М.М. Якубович. Острог: Вид-во Національного
університету «Острозька академія», 2008. 212 с.
5. Куземська Г. Якою мовою молилася давня Україна: Правила української
транслітерації церковнослов’янських текстів. К. : КЖД «Софія», 2012. 112 c.
6. Кунцлер М. Літургія Церкви. Львів : Свічадо, 2001. 616 c.
7. Огієнко І. Богослужбова мова в слов’янських церквах. Збірка рецензій
на нові видання. Варшава: Синодальна Друкарня, 1931. 32 с.
8. Огієнко І. Українська мова як мова Богослужбова. Право живої мови
бути мовою Церкви. Тарнів, 1921. Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Наша
літературна мова. К. : Наша культура і наука, 2011. C. 91–118.
9. Преловська І. М. Проблеми українізації церковного життя в документах
Української Автокефальної Православної Церкви у 1920-х роках. Труди
Київської Духовної Академії. Церковна історія. К., 2015. № 15 (187). C. 335345.
10. Пуряєва Н. Богослужбові переклади Івана Огієнка. Іван Огієнко і
сучасна наука та освіта. 2022. Вип. XIV. С. 296–305.
11. Пуряєва Н. В. Перший молитовник українською мовою («Молитовник
для руського народу» Івана Пулюя 1871 р.). Українська мова. 2016. № 3. C.
130141.
12. Пуряєва Н. Українська мова в літургійних практиках українських
церков. Проблеми гуманітарних наук. Серія «Філологія». 2018. Вип. 42. С. 128-
146.
13. Скаб М. В. Мова Церкви в Україні кінця ХХ – початку ХХІ ст. як
чинник формування національної свідомості. Богословський вісник. Чернівці,
2013. № 8. C. 816.
14. Сливка С. С. Канонічне право : навч. посіб. Вид. 3-тє, переробл. і допов.
Х. : Право, 2016. 276 с.
15. Статєєва В. Внесок Пилипа Морачевського в розвиток біблійного стилю
української літературної мови. Цензурна історія його перекладів. Волинь –
Житомирщина. 2003. Вип. 10. С.230-249.
16. Трофанчук Г. І. Канонічне право. Курс лекцій: навч. посіб. Київ:
Юрінком Інтер, 2015. 272 с.
17. Трофанчук Г., Кручек О. Канонічне право: якою має бути мова
богослужіння? Українська мова в юриспруденції: стан, проблеми, перспективи:
матеріали ХV Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 28 листопада 2019 р.) : у 2 ч.
Ч. 1. 2019. С. 213-215.
 18. Целковський Г. Функціонування релігійної мови в контексті суспільно-
політичних процесів у сучасній Україні. Вісник Львівського університету.
Серія філос.-політолог. студії. 2021. Вип. 36. С. 156-163.
19. Церковне (канонічне) право: Підручник. / В. І. Лубський, Є. А.
Харьковщенко, М. В. Лубська, Т. Г. Горбаченко. К.: «Центр учбової
літератури», 2014. 640 с.