1. Українська мова серед інших мов світу. Походження української мови.

У свiтi налiчується понад 5,5 тисяч мов. Бiльшiсть iз цих мов не мають своєї
писемностi i державного статусу, ними послуговується невелика кiлькiсть мовцiв.
Українська мова належить до схiднослов'янської пiдгрупи слов'янської гiлки
iндоєвропейської сiм'ї мов. Окремi дослiдники вважають її однiєю з найстарших
мов Європи. Українська мова є старшою за латинську та грецькі мови, а за
кількістю людей які спілкуються українською мовою , з поміж інших мов, наша
мова перебуває на 26 місці.
Найближчою до української мови із східнослов'янських мов є білоруська, із
південнослов'янських – сербохорватська, із західнослов'янських – сорбська
(серболужицька). Близькими до неї є також росiйська та польська мови.
Типологiчно українська мова належить до флективних синтетичних мов, у
яких граматичнi значення слiв виражаються в основному флексiями
(закiнченнями), i, таким чином, слово є граматично самостiйним, не потребуючи
для вираження своїх граматичних значень службових слiв.
Іншомовнi дослiдники постiйно пiдкреслюють милозвучнiсть i лексичне
багатство української мови, найчастiше зiставляючи її з iталiйською.
Загальновизнанiй пiсенностi нашого народу значною мiрою сприяють фонетичнi
особливостi української мови. Українська мова є рiдною для 50 мiльйонiв людей,
що проживають на всiх континентах свiту, переважно у хлiборобських регiонах. На
жаль, не всi етнiчнi українцi зберегли мову предкiв: навiть в Українi понад сiм
мiльйонiв українцiв рiдною назвали росiйську мову (за даними перепису 1989
року).
Хоч як дивно, найкраще зберiгають рiдну мову тi українцi, що живуть далеко
вiд України i давно виїхали з неї. Так, за останніми даними, у США дуже добре
володіють українською мовою 34 відсотків громадян українського походження, у
Канаді – 35, а в Австралії – 43 відсотки.
Українцi радiють, що близькоспорiднена росiйська мова першою зi
слов'янських мов набула статусу мiжнародної. Було б дуже добре, якби росiяни по-
братньому сприяли розвитковi та пiднесенню престижу української мови – хоча б
на Українi.
Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов’янських народів: українська,
білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька,
нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До
мертвих (таких, що не мають носіїв) мов слов’янської групи належать
праслов’янська, давньоруська, старослов’янська, полабська.
Живі слов’янські мови за своїми особливостями об’єднуються в 3 підгрупи:
-східнослов’янську (російська, українська, білоруська);
-західнослов’янську (польська, чеська, словацька та ін.);
- південнослов’янську (болгарська, македонська та ін).
Усі слов’янські мови мають спільне джерело — праслов’янську або
спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов
приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з пе-
ретворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності
формувалися й слов’янські мови.
 Укр. мова є спадкоємицею мов тих слов’янських племен, що належали території
сучасної України, — полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі
історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій
діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.
Сама назва української мови походить від топоніма «Україна», який уперше
зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі
Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.
Пізніше, у XVI — XVII ст., Україною стали називати Середнє та Нижнє
Подніпров’я. Мешканці цієї території називалися українцями, а їхня мова —
українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили
українці, — Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.
У XIX — на початку XX ст. назва «Україна» («українці», «українська» мова)
поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією,
а українці — малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія
стала називатися Україною після 1917 року.
Українська літературна мова, якою ми користуємося сьогодні, є однією зі
старописемних мов індоєвропейської сім’ї. Вона успадкувала давньоруську
писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції
літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та живого
мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої
Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з
інших говірок.
Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами,
українська систематично збагачувалася розмовними елементами. Внаслідок цього
утворилася староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах,
частково — у полемічних творах і наукових працях.
У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко
вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г.
Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г.
Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення
нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці
XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову
українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство
полтавських говорів і фольклору.
Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної
мови. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень словесно-
художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й
мовного багатства сучасної української літературної мови.
У 20-х — на початку 30-х років XX століття в колишній УРСР було здійснено
чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних
стилів української мови. Проте в роки сталінських репресій, а ще більше в добу
застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.
26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові
статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею
Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.
 2. Державна українська мова — мова професійного спілкування.
Конституція України закріпляє статус української мови як державної, тому
питання культури мови і мовлення в Украйні набувають особливої ваги.
Національна мова входить до поняття національної культури.
Мова – це характерний для людського суспільства, специфічний вид
знакової діяльності, який полягає в історично усталених звукових актах для
позначення явищ об активної діяльності з метою обміну між членами суспільства
інформацією.
Мова – це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів), яка існує
поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий всім представникам
мовного колективу, незалежно від їх віку, статі або місця проживання. Мова
вироблена багатовіковим досвідом певного народу.
Державна мова – це закріплення традицією чи законодавством мова,
вживання якої є обов’язкове в органах державного управління та діловодства.
У багатонаціональній державі – це мова більшості.
Мова професійного спілкування – це форма сучасної української
літературної мови ( СУЛМ ), специфіку якої зумовлюють особливості спілкування
у виробничо – професійній сфері. МПС – це спеціальна мова, насичена
професіоналізмами і термінами, це мова для спеціальних цілей і потреб.
Володіння мовою професійного спілкування – це, по–перше, знання власне
мови професійного спілкування (крім норм СУЛМ, це і спеціальна
термінологія, і особливості побудови синтаксичних конструкцій, тексу
тощо),тобто сформованість мовної компетенції, по–друге, – уміння
використовувати ці знання на практиці, доцільно вибирати те чи інше слово з
синонімічного ряду, доречно поєднувати вербальні, пара–вербальні і
невербальні засоби спілкування відповідно до мети, ситуації мовлення, тобто
сформованість комунікативних навичок.
Отже, мова професійного спілкування – це засіб ефективного мовного
професійного спілкування, це наука і мистецтво усної переконуючої комунікації,
що становить фундамент професіоналізму. В умовах сучасної ринкової економіки
конче необхідно бути професіоналом вищого ґатунку і треба зрозуміти і
запам’ятати, що занадто мало мати професійні знання, добре знати свій фах. Імідж
і кар’єрний ріст прямо пропорціонально залежать від того, як ви зможете
реалізувати свої знання, довести свій професіоналізм. Безсумнівно, через
слово, мову, мовну культуру. Недостатньо знати, що слід казати, більш важливо
знати, як це сказати. Успіх мовного професійного спілкування залежить від:
- мовця як особистості з індивідуальними якостями;
- його знання сучасної української літературної мови як основи мови
професійного спілкування;
- уміння використовувати ці знання і втілювати інформацію у текст залежно від
мети, ситуації тощо.
Основні компоненти мовного професійного спілкування:
1. Особистісний чинник у професійному спілкуванні.
2. Мова як засіб професійного спілкування.
3. Текст – мовне втілення інформації у професійне спілкування.
3. Мовне законодавство та мовна політика в Україні. Поняття державної,
національної, регіональної та рідної мови в Україні.
Поняття "мовна політика" зазвичай зводять до кількох питань, як-от офіційної
чи державної мови (для світової практики ці два поняття цілком тотожні), мови
шкільництва, мовних прав національних меншин. Останні десятиліття додали до
названих вище ще низку проблем - мову засобів масової інформації та реклами,
мовні стандарти не тільки офіційної, а й науково-технологічної інформації тощо.
В цілому ж у найбільш загальному вигляді можна дати таке визначення мовної
політики:
Мовна політика - це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання
мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність
правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється
згадане регулювання.
У багатонаціональних демократичних державах мовна політика стала засобом
правового забезпечення безконфліктного існування різномовних спільнот, а в
державах із значними етнічними меншинами - засобом забезпечення культурних
прав цих меншин. У XX столітті особливої актуальності набуло використання
мовної політики як інструмента культурної та ідеологічної деколонізації в країнах,
які здобули державну незалежність.
Сучасна Україна є, за світовими стандартами, достатньо мононаціональною
державою, де українці складають майже 3/4 всього населення. Проте наша держава
залишається мовно, культурно й ідеологічно неоднорідною, у значній частині
регіонів національна самосвідомість більшості громадян залишається невисокою.
Очевидними, різноманітними й надто серйозними є наслідки, залишені
багатовіковим перебуванням України в складі спершу Російської, а згодом
радянської імперії. За відсутності формальної дискримінації українців у
колишньому СРСР за національною ознакою здійснювана русифікаційна мовна
політика призводила до їх дискримінації реальної. Так, скажімо, в переддень
здобуття незалежності, за даними міносвіти УРСР, українці складали лише 52 %
від чисельності професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів
республіки (при їхній питомій вазі в населенні 72 %), на той час як росіяни - 40 %
(при питомій вазі в населенні 21 %). Так неможливість послуговуватися в вищій
освіті рідною мовою призвела до цілком очевидного дискримінаційного щодо
українців дисбалансу. Нація втрачала своє інтелектуальне майбутнє.
В цілому ж негативна спадщина колоніального періоду зводиться не лише до
того, що значна частина українців досі вживає російську як мову повсякденного
спілкування (причому в ряді важливих сфер, насамперед у бізнесі й мас-медіа,
домінування російської є незаперечним). Ці наслідки виявляються ще й у тому, що
ментально ці українці досі залишаються мешканцями колонії, й ладні судити про
самих себе накинутими їм колись ззовні недолугими стереотипами. А відтак
незалежність нашої держави з цього погляду ще аж ніяк не можна вважати
гарантованою. Політики, що не стоять чітко на засадах української національної
ідеї, за будь-якої зміни політичної коньюнктури здатні будуть торгувати цією
незалежністю в ім'я власних корисливих інтересів, не дістаючи при цьому
належного різкого опору в суспільстві. Не обійшли Україну й глобалізаційні
процеси, на вплив яких наше пострадянське суспільство часто виявляє дуже слабку
відпорність. Скажімо, на ринку нашої масової молодіжної культури панівне
становище досі посідає навіть не російськомовна, а англомовна продукція. Це
також не сприяє формуванню цілісної системи національної культури як
необхідної умови культурної самоідентифікації (й ширше - національної)
українців.
Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує:
"Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний
розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на
всій території України. [...] Застосування мови в Україні гарантується
Конституцією України та визначається законом".

Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова законодавства,

судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офіційних засобах масової
інформації тощо.
"Національна мова - це мова, що є засобом усного і письмового спілкування
нації. Формування української національної мови відбулося на основі народної
мови в період інтенсивного становлення нації (XVIII - початок XV стт.) Це явище
повязане зі створенням видавничих центрів. Саме з кінця XVIII ст. почали
говорити про національну мову та її вивчення на території України."
"Поняття "національна мова" охоплює всі мовні засоби спілкування людей,
літературну мову та діалекти".
"Поділ мови на літературну та національну означає, що ми, з одного боку,
маємо мову "сиру", яка функціонує, а з іншого боку - унормовану"

Регіональна мова - мова або мови, офіційний статус якого (их) закріплений в
законодавстві одного або кількох адміністративно-територіальних
суб'єктах : федеральний округах, провінціях,
краях, штатах, муніципалітетах, районах, селах чи інших адміністративно
встановлених регіонах держави поряд з офіційним / державною мовою, який діє на
території всієї держави. Приклад - російська мова як регіональний в областях і
містах Україна, де офіційним / державною мовою є український (Див. Російська
мова на Україну). Саме поняття "регіональна мова" представляє певні труднощі
для політиків і лінгвістів, особливо в разі поширення близькоспоріднених мов,
коли важко розмежувати поняття мова і діалект.

Рідна мова — мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову
людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови
не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення
засвоєній чужій мові. Вивчення мови відбувається у дитинстві у природний спосіб
в умовах опіки над малим дитям. Як правило — це родинні умови. Рідна мова —
одне з найважливіших понять соціолінгвістики та етнології, яке нині набуло
міждисциплінарного статусу. Існують різні, часом суперечливі трактування
терміну «рідна мова». Загалом, виділяють три концепції: етнічна мова, перша мова
та мова, засвоєна в дитинстві.
 4. Комунікативне призначення мови в професійній сфері. Поняття
комунікативної професіограми.

Жодне суспільство, на якому б рівні воно не існувало, не може існувати без

мови. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій, основною
з якої є комунікація. Мова - найважливіший засіб спілкування людей і
забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у науковій, діловій,
політичній, освітній та іншій галузях життя людства). У цій ролі вона має
універсальний характер: нею можна передавати все, що виражається, наприклад,
мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може
конкурувати з мовою. Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона —
найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у
сучасному суспільстві (у науковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших
галузях життя людства). У цій ролі мова має універсальний характер: нею можна
передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами,
тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою за степенем
виразності.
Із комунікативного боку слід розглядати й сукупність текстів як наслідок
діяльності комунікантів, здійснюваної шляхом обміну писемною продукцією. Щоб
спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом
мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування
(початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження)
думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки —
мислеоформлювальну функцію. Ця функція якнайтісніше пов’язана з
комунікативною, обидві вони становлять єдність. Деякі дослідники взагалі не
виділяють мислеоформлювальної функції, розуміючи її як компонент
комунікативної

Комунікативна професіограма.
В умовах ринкових відносин в сучасному світі з’явилась велика кількість
людей, основним видом професійної діяльності яких став бізнес, де вміння вести
ділове спілкування є однією з найбільш важливих умов комерційного успіху.
Особливе місце в мистецтві поведінки займає діловий етикет. Якщо,
порушуючи ті чи інші норми поведінки, в побуті і в суспільстві ви ризикуєте
головним чином репутацією вихованої людини, то в бізнесі такі помилки можуть
коштувати великих грошей і кар’єри. Етикет, якщо розуміти його як установлений
порядок поведінки, допомагає уникати промахів або згладити їх доступними,
загальноприйнятими способами. Тому основну функцію або зміст етикету ділової
людини, можна визначити як формування таких правил поведінки в суспільстві,
що сприяють взаєморозумінню людей у процесі спілкування.
Другою за значенням функцією етикету є функція зручності, тобто доцільність
і практичність.
Фахівці в сфері ефективного спілкування стверджують, що успіх людини в
фінансових справах на 15% залежить від його професійних знань і на 85% - від
його вміння спілкуватися з людьми.
 Таким чином, спеціаліст в області теорії і практики спілкування повинен:
-знати мовний етикет і вміти його використовувати;
-вміти формувати цілі і завдання ділового спілкування;
-організовувати і керувати спілкуванням;
-аналізувати предмет спілкування, розбирати скаргу, заяву;
-ставити питання і чітко відповідати на них;
-володіти навичками і прийомами ділового спілкування, його тактикою і
стратегією;
-вміти вести бесіду, співбесіду, ділову розмову, дискусію, переговори, торги;
-вміти аналізувати конфлікти, кризові стани, конфронтації і вирішувати їх;
-мати навички доводити і підтверджувати, критикувати і спрощувати, робити
оцінки і пропозиції;
-володіти технікою мови, уміти правильно будувати мову й інші публічні
промови;
-знаті мовний і службовий етикет і вміти його використовувати;
-уміти за допомогою слова здійснювати психотерапію, знімати стрес, ляк,
адаптувати клієнта до відповідних умов, корегувати його поведінку й оцінки.
5. Мова і мовлення, їхні функції.
Мова - це специфічно людський засіб спілкування, який являє собою систему
знаків, що має соціальну природу і є створеною та закріпленою у процесі
історичного розвитку діяльності членів суспільства
Мовлення - це процес використання мови в спілкуванні. Іншими словами, це -
мова в дії
Різниця між мовою і мовленням:
 мова явище загальне, а мовлення – конкретнее
 мова - це засіб, а мовлення - результат використання засобів (текст)
 мова - це явище соціальне, суспільне, об'єктивне, мовлення - індивідуально-
суб'єктивне.
 мова має ієрархічну будову, мовлення має лінійну будову
 мова стабільна, стала, мовлення - динамічне явище
 мова складається з великої, але скінченої кількості елементів, а мовлення -
безмежне, безкінечне явище
 у мові міститься все те, що є на даний час, а мовлення відбиває лише певну
частинку мови
 у мові немає нічого, чого б не було у мовленні

Функції мови
Облігаційні (обов'язкові функції)
 комунікативна (спілкувальна) - мова використовується як засіб спілкування;
 мислетворча - мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом
творення самої думки;
 гносеологічна (пізнавальна) - людина пізнає світ не лише через власний досвід, а
й через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про
світ;
 акумулятивна (накопичувальна) - передача інформації та її зберігання;
 експресивна (виражальна) - мова надає можливість розкрити світ інтелекту,
почуттів та емоцій людини для інших людей, вплинути на них силою своїх
переконань чи почуттів;
 імпресивна (вплив)
 естетична - мова фіксує в собі естетичні смаки й уподобання своїх носіїв;
милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання стають джерелом естетичної
насолоди;
 культуроносна - мова є носієм культури народу-мовотворця; людина,
оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу; мовна культура
людини є показником її загальної культури;
 номінативна (називальна) - віра людини в назву;
 інформаційна

Необлігаційні (необовязкові) функції

 фатична (контактноуставлююча);
 метамовна - роз'яснення засобами мови самої мови;
 функція міжнаціонального спілкування
 функція мінародного спілкування
6. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки
літературної мови.
 Українська мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського
народу. Українська національна мова існує:
А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;
Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.

Національна мова – це мова окремої нації, якою говорить переважна більшість

народу якоїсь окремої країни, включає в себе літературну мову, різні територіальні
діалекти, а також професійні діалекти.
Українська мова є першим з вирішальних чинників національної самобутності
українського народу.
Державна мова – це мова більшості корінного населення країни, яка є узаконена
Конституцією.
Закон про мови формально набув чинності від 1 січня 1990 року, але й досі не
виконується. Держава повинна дбати про те, щоб не виникала невідповідність між
декларуванням державності мови і реалізацією цього статусу.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як

в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі
сфери його суспільної діяльності.
За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб
спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти,
науки, мистецтва, засобів масової інформації. Літературна мова реалізується в
усній і писемній формах.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної,
господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови
обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби
суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного
наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової
української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших
високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”,). Він
першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.
Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають
Тараса Шевченка. Саме він уперше „ своєю творчістю підніс її на високий рівень
суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній
наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т.
Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй
творчості І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський та інші письменники.
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови,
відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм.
Унормованість – основна ознака літературної мови.
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної
системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.
7. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.
Визначення і поняття культури мови.
 Однією з найхарактерніших ознак сучасної нації є мова. Основна функція мови -
бути засобом спілкування, взаєморозуміння, надбання і передача знань. Крім
поняття «мова» існує й поняття «мовлення».
Мова - це:
1) універсальний засіб навчання і виховання людини;
2) енциклопедія людського досвіду;
3) першооснова нагромадження культурних цінностей;
4) один із компонентів духовної культури суспільства;
5) засіб координації усіх виробничих процесів;
6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного
життя.
Функції мови:
1) засіб і об'єктивізація спілкування;
2) засіб пізнання і його об'єктивізації;
3) засіб творення нових мовних одиниць, підсистем і об'єктивації усного процесу;
4) засіб вираження емоцій, внутрішнього стану людини і її волі;
5) засіб створення і об'єктивації словесних художніх образів.

Мовлення - це:
1) спосіб існування і вияву мови, мовний процес у багатьох його видах і формах
( слухання, читання, мовчазна розмова з самим собою, обдумування свого
майбутнього чи сприйнятого від інших повідомлення);
2) вияв процесу формування думки ( а не втілення);
3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання;
4) засіб конкретизації мовного спілкування.
Функції мовлення:
1) здійснення, реалізація процесу спілкування (комунікативна функція);
2) здійснення процесів пізнання (пізнавальна функція);
3) здійснення процесів творення нових одиниць мовних підсистем (будівнича);
4) здійснення, реалізація процесу вираження емоцій (емотивна функція);
5) здійснення, реалізація процесу творення художніх образів (естетична функція).
Отже, функціонально мова характеризується як засіб, а мовлення – як процес.
Мова для всіх носіїв одна, але реалізація її в мовленні для кожного мовця має свої
особливості. Сама мова не може бути правильною чи неправильною, логічною чи
нелогічною, точною і неточною, виразною чи одноманітною. Всі ці ознаки має
мовлення і насамперед, індивідуальне.Культуру мовлення формує запас знань,
прагнення до самовдосконалення через хороше володіння рідною мовою,
знаннями, що віками вдосконалювало людство. Отже, кожен з нас має постійно
дбати про якість свого мовлення в будь-якій ситуації спілкування.
Культура мови — галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її
відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти
різними функціональними стилями.
На нашу думку, культура мови — це:
1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за
різних умов спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання;
2) культивування (удосконалення) літературної мови й індивідуального мовлення,
виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм
літературної мови, відповідна мовна політика у державі;
3) самостійна лінгвістична дисципліна, яка вивчає стан i статус норм сучасної
української лiтературної мови в певну епоху, а також рівень лінгвістичної
компетенції мовних особистостей.
Предметом дослідження культури мови є норми літературної мови в їх
конкретно-історичному вияві;
 правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфографічним,
граматичним, лексичним нормам.
 різноманітність: використання різноманітних мовних одиниць; інтонаційність
експресивності, мелодика мовлення; стилістично обґрунтоване використання
словосполучень і речень; активне мислення; постійне збагачення мовлення.
 виразність забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою
ефективного впливу на партнера по комунікації.

 ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає (“Хто ясно
мислить, той ясно викладає”).

 точність, або відповідність висловлювань того, хто говорить, його думкам; адекватна
співвіднесеність висловлення, вжитих слів або синтаксичних конструкцій з дійсністю,
умовами комунікації.

 нормативність: відповідність системі мови, її законам.

 чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних,

невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою
установок, мовною грамотністю, мовним чуттям.

 стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної думки, тези).

 Доцільність - відповідність мовлення меті, умовам спілкування.

 логічність (точність вживання слів і словосполучень, правильність побудови речень,

смислова завершеність тексту);

 варіативність, взаємозамінюваність мовленнєвих варіантів. Послуговуватися ними

можна лише в межах літературної норми;

 варіантність, тобто рівнозначна змога користуватися будь-яким варіантом

нормативних мовленнєвих засобів;

 простота (природність, відсутність пишномовності).

 естетичність (вираження естетичних уподобань мовця засобами мови, уміння

викликати мовленням естетичне задоволення).

 багатство (розмаїття використовуваних слів).

 актуальність: вибір і використання вчителем життєво важливих фактів, прикладів,
образів;

 конкретність: насиченість мовлення прикладами, статистичними даними,

конкретизація фактів;

 належний теоретичний рівень: оснащення мовлення актуальними відомостями із

філософії, соціології, психології, економіки тощо;

 практична спрямованість: зв'язок змісту мовлення з практикою, прикладна

значущість теоретичного викладу.

8. Комунікативні ознаки культури мови.

Мова – це прояв культури. Мова утримує в одному духовному полі національної
культури всіх представників певного народу і на його території, і за її межами.
Культура мови – галузь мовознавства, що займається утвердженням норм на всіх
мовних рівнях. Культура мови виконує регулюючу функцію, оскільки вона
впроваджує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови.
Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає
оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації
мовлення. Отже, культура мови передбачає:
– виховання навичок літературного спілкування;
– поширення і засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному
оформленні мови, у вимові та наголошуванні;
– неприйняття спотвореної мови або суржику.
Культура мови вимагає обов’язкового дотримання комунікантами мовних норм
вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів, точність, ясність, чистоту,
логічну стрункість, багатство і доречність мовлення, дотримання правил
мовленнєвого етикету.
Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:
– нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);
– адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);
– естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять
мовлення багатим і виразним);
– поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах
життєдіяльності).
Основні ознаки культури мови:
а) змістовність;
б) правильність;
в) точність;
г) логічність і послідовність;
д) доречність;
е) виразність і образність.
Недоречним є вживання діалектизмів, жаргонів, надмірне захоплення
просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями.
 Чистота мовлення – це відсутність суржику. Суржик – це штучно змішана мова
(наприклад, українська та російська), яка використовується комунікатором в
усному спілкуванні як лінгвістичне ціле.
Підвищення особистої культури мовлення передбачає:
– свідоме і відповідальне ставлення до слова;
– аналізування мовлення, контроль слововживання, перевірка за відповідними
словниками;
– створення настанов на оволодіння нормами української літературної мови, на
удосконалення знань відповідно до українського правопису, посібників, довідників;
– опанування жанрів функціональних стилів;
– активне пізнання навколишнього світу, різних культур;
– удосконалення фахового мовлення.
9. Типологія мовних норм сучасної української літературної мови.
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної
мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які
є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної
мови.
Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил
реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.
Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною
зумовленістю, стабільністю, однак з часом літературні норми можуть змінюватися.
Тому в межах норми співіснують мовні варіанти - видозміни тієї самої мовної
одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному,
морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб
суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування
старого й нового в мові.
Літературні норми характеризуються двоякістю:
 для них властива стабільність, незмінність.
 мовлення, а за ним і мова, розвиваються, змінюються, міняються поступово і
норми.
Літературні норми складалися поступово, вони — явище історично змінне.
Мовна практика забезпечує творення і розвиток норм.
Розрізняють різні типи норм:
- орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),
- графічні (передавання звуків на письмі),
- орфографічні (написання слів),
- лексичні (слововживання),
- морфологічні (правильне вживання морфем),
- синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),
- стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),
- пунктуаційні (вживання розділових знаків).
Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною
зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися.
Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої
мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному,
морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб
суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування
старого й нового в мові.

10. Труднощі української словозміни та словопоєднання.

 11. Калькування елементів близькоспоріднених мов. Переклад термінів.
Калькування як мовне явище існує стільки, скільки існують мовні контакти, і
немає в світі такої мови, в якій не було б кальок. Чимало кальок у
старослов’янській мові. В результаті перекладів з грецької мови і прагнення
досягти якнайбільшої точності, виник цілий ряд слів кальок. Наприклад:
благодетель, благоволити, богослов, богородиця, маловер, малодушиє,
православний та ін.
Кальку у перекладознавстві сприймали як результат буквалізму. Цей
лінгвістичний термін прижився і закріпився в багатьох мовах.
Однак вузлові питання цієї проблеми залишилися нерозв’язаними. До цього
часу немає єдності у поглядах на саму природу калькування, не визначено місце
кальок у словниковому складі мови, у системі мовознавчих дисциплін. Слушно
зауважує Л.П.Єфремов, що “калькування саме по собі становить значний інтерес
для мовознавства і заслуговує на спеціальне, а не окремо побіжне вивчення, і його
не можна приєднати навіть до такого актуального і складного питання, як
запозичення”.
Думки вчених у дослідженні кальок розходяться. Одна частина вважає
кальки різновидом запозичень, інша – ототожнює їх з буквальним перекладом.
Обидва напрями беруть витоки з роботи Ш.Баллі, названої вище. Аналізуючи
спільні риси запозичення і калькування, Ш.Баллі зауважував: “Було помилкою
чітко розмежовувати запозичення і кальки, вони викликані до життя однією і тією
ж причиною і відіграють однакову роль у положенні словника”.
Друга група мовознавців ототожнює калькування з перекладом.
Кожний дослідник вносить щось своє у загальну проблему калькування, у
кожного є раціональне зерно. Використавши відомі спостереження і узагальнивши
їх, можна зробити такий висновок: 1) калькування є недоліком мовної
інтерференції; 2) калькування – двобічне явище (об’єкт і результат); 3) в основі
калькування лежить принцип мотивованості.
Так, залежно від того, що калькується – слово чи словосполучення, він
поділяє кальки на лексичні і фразеологічні. Лексичні кальки, в свою чергу,- на
словотворчі і семантичні. Отже, традиційно у навчальних посібниках виділяють
три основних типи кальок: 1) словотворчі, 2) семантичні, 3) фразеологічні.
Якщо розглядати кальки з близькоспоріднених мов ( в українській з
російської як мови міжнародного спілкування ), де маємо цілий ряд спільних
дериваційно-мотивуючих одиниць, то є всі підстави розглядати лексичне
калькування як один з різновидів лексичної деривації. До лексичного калькування
повністю підходить загальна теорія словотворення з її терміносистемою та
деякими уточненнями. Характерно, що калькування викликане власне
білінгвізмом: кожний елемент плану змісту обов’язково повинен мати два способи
вираження ( для першої і для другої мов ). Тобто для двомовних осіб слово
складається з трьох елементів: значення і двох звукових уявлень. Специфіка
калькування як способу словотворення полягає в тому, що формальні і смислові
відносини між дериватами еквівалентні. Починається калькування з аналізу, тобто
розщеплення слова на складові елементи, але паралельно з цим зразу ж
відбувається і синтез дериваційно-мотивуючих одиниць у новій єдності, у новій
мовній тканині. Синтез нерозривно пов’язаний з аналізом. Синтез і аналіз –
фундаментальні процеси, до яких зрештою зводяться всі види розумової
діяльності. Своєрідне розшифрування слова і його відтворення як діалектичної
єдності аналізу і синтезу – два протилежних, але невіддільних моменти процесу
калькування. Слід пам’ятати, що правила калькування, як і багато інших правил,
діють не механічно, а вибірково, що калькування має творчий характер.

Говорячи про переклад термінів з точки зору теорії, можна наголошувати на

тому, що термін – однозначний; термін не має конотативних значень; він
позбавлений синонімів; незалежно від тексту термін перекладається терміном –
повним та абсолютним еквівалентом. Переклад терміна далеко не завжди є
простою заміною слова мови оригіналу словом в мові перекладу.
Термінознавство налічує багато різних класифікацій термінів: за діапазоном
застосування, за ознакою, за структурою за будовою тощо.
Труднощі перекладу термінології заключаються в: неоднозначності термінів,
відсутності перекладацьких відповідників у випадку неологізмів, національній
варіативності термінів
Переклад термінів налічує низку проблем. Слід пам’ятати, що з однієї мови
на іншу терміни не перекладаються як звичайні слова. Оптимальним є такий шлях
перекладання термінів: “поняття – український термін”, а не “іншомовний термін –
український термін”, з якої мови не відбувався б переклад. Тобто пошук терміна-
відповідника починається з аналізу властивостей нового поняття.
Переклад термінології здійснюється різними прийомами, а саме за
допомогою таких міжмовних трансформацій як: лексичих, лексико-семантичнх та
лексико-граматичних. Задача перекладача полягає у вірному виборі того чи іншого
прийому в ході процесу перекладу, щоб якнайточніше передати значення будь-
якого терміна.
 Одним з найпростіших прийомів перекладу терміна є
прийом транскодування. Транскодування – це побуквенна чи пофонемна передача
вихідної лексичної одиниці за допомогою алфавіту мови перекладу.
Терміни також підлягають іншому лексичному прийому перекладу
– калькуванню – передача не звукового, а комбінаторного складу слова, коли
складові частини слова (морфеми) чи фрази (лексеми) перекладаються
відповідними елементами мови перекладу.
Також переклад термінів можливий шляхом опису значення. Такий прийом
застосовується при перекладі новітніх авторських термінів-неологізмів, які
подаються зазвичай в лапках.
Також можна перекладати терміни, скориставшись прийомом експлікації.
Експлікація – коли лексична одиниця мови оригіналу замінюється словом
(словосполученням), яке передає його значення.
12.Форми і види перекладу. Типові помилки під час перекладу
наукових текстів українською.
Переклад - один із найважливіших шляхів взаємодії національних культур,
дієвий спосіб міжкультурної комунікації. Мета будь-якого перекладу - донести до
читача, який не володіє мовою оригіналу, і ближче ознайомити його з відповідним
текстом. Перекласти означає точно й повно висловити засобами однієї мови те, що
вже зафіксовано засобами іншої мови у нерозривній єдності змісту і форми.
Процес перекладання - це цілеспрямований процес, який охоплює такі етапи:
1) зорове чи слухове сприймання інформації чужою мовою, усвідомлення її змісту;
2) аналіз інформації мовою оригіналу і синтез рідною мовою;
3) відтворення змісту рідною мовою.
Види перекладу:
/. За формою переклад переділяють на усний і письмовий.
Усний переклад використовують для обміну інформацією під час особистого
контакту фахівців під час укладання контрактів, на виставках, міжнародних
науково-технічних конференціях, симпозіумах, на лекціях, під час доповідей тощо.
На відміну від письмового перекладу усний роблять негайно, не маючи можливості
послуговуватися довідковою літературою.
Усний переклад може бути послідовним або синхронним.
Послідовний переклад - це усний переклад повідомлення з однієї мови іншою
після його прослуховування.
Синхронний переклад робить перекладач-професіонал одночасно з отриманням
усного повідомлення.
2. За способом перекладу розрізняють буквальний і адекватний переклад.
 Буквальний переклад називають також дослівним, у такому перекладі можуть
зберігатися порядок слів та граматичні конструкції, невластиві мові, якою
перекладають.
 Адекватний переклад точно передає зміст оригіналу, його стиль, і відповідає
усім нормам літературної мови.
3. За змістом виділяють такі основні різновиди перекладу:
 суспільно-політичний, який передбачає усне чи письмове відтворення засобами
іншої мови суспільно-політичних матеріалів: виступів та заяв політичних діячів,
інтерв'ю, матеріалів брифінгів, прес-конференцій, дипломатичних документів,
наукових праць з політології, соціології тощо;
 художній, тобто переклад творів художньої літератури (поезія, проза, драма).
Художній переклад дає змогу кожному народові долучитися до скарбів світової
літератури, а також сприяє популяризації національної культури.
 науково-технічний (технічний) - переклад, який використовують для обміну
науково-технічною інформацією між людьми, які спілкуються різними мовами.

ʘ Повний переклад наукового тексту здійснюють за такими етапами: читання всього

тексту з метою усвідомлення змісту; поділ тексту на завершені за змістом частини, їх
переклад; стилістичне редагування повного тексту (слід оформити текст відповідно до
норм літературної мови, усунути повтори; усі терміни і назви мають бути однозначними;
якщо думку можна висловити кількома способами, перевагу слід віддати стислому, якщо
іншомовне слово можна без шкоди для змісту замінити українським, то варто це
зробити).

ʘ Реферативний переклад - 1) письмовий переклад заздалегідь відібраних частин

оригіналу, що складають зв'язний текст; 2) виклад основних положень змісту оригіналу,
що супроводжується висновками й оцінюванням. Реферативний переклад у 5-10 і більше
разів коротший за оригінал. Робота над першим різновидом реферативного перекладу
передбачає такі етапи: ознайомлення з оригіналом; за потреби - вивчення спеціальної
літератури; виділення в тексті основного і другорядного (відступи, повтори,
багатослівність, екскурси в суміжні галузі тощо); перечитування основної частини,
усування можливих диспропорцій, нелогічності; переклад основної частини, зв'язний і
логічний виклад змісту оригіналу. Робота над другим різновидом реферативного
перекладу відбувається за такою схемою: докладне вивчення оригіналу; стислий виклад
змісту оригіналу за власним планом; формулювання висновків, можливе висловлення
оцінки.

ʘ Анотаційний переклад - це стисла характеристика оригіналу, що є переліком основних

питань, іноді містить критичну оцінку. Такий переклад дає фахівцеві уявлення про
характер оригіналу (наукова стаття, технічний опис, науково-популярна книга), про його
структуру (які питання розглянуто, у якій послідовності, висновки автора), про
призначення, актуальність оригіналу, обґрунтованість висновків тощо. Обсяг анотації не
може перевищувати 500 друкованих знаків.

ʘ Автоматизований (комп'ютерний) переклад. Ідея автоматизованого перекладу

виникла ще 1924 р., а 1933 року радянському інженерові П. Смирнову-Троянському було
видано патент на машину для перекладання, яка працювала за принципом зіставлення
відповідників з різних мов механічним способом. Сьогодні створено багато
експериментальних і практичних систем автоматичного перекладу, напр., системи
SYSTRAN, LOGOS, ALPS, METAL, GETA, EUROTRA тощо, до яких входить понад 15
версій для різних пар мов.
 Під час перекладу українською мовою наукових текстів неправильно добирають
українські еквіваленти загальновживаних лексем російської мови, перекладають
дослівно усталені словосполуки, а постійне тиражування одних і тих помилок у наукових
текстах зумовлює до розхитування мовної норми.
Для наукового стилю характерна наявність слів, які позначають процесуальні поняття.
У цьому зв'язку треба розрізняти назви дій (процесів) і назви наслідків дії (процесу). В
українській мові на позначення дій (процесів) зазвичай бажано уживати віддієслівні
іменники, утворені від дієслів недоконаного виду за допомоги -еішя, -ання, -інші, -иття, -
іття, -уття: змінювати - змінювання.
У наукових текстах часто вживаються так звані кліше, які струк-турують текст. Вони
мають перекладатися як одне ціле: в заключение - на закінчення, підсумовуючи; другими
словами - інакше кажучи; прежде всего - насамперед; с другой стороны-з іншого боку; с
одной стороны - з одного боку: в настоящее время - зараз, нині, наразі; в основному -
здебільшого; в отличие - на відміну; в результате -внаслідок, як наслідок; в связи с тем
что, поскольку - позаяк, оскільки;
в то же время - водночас; в частности - зокрема; во многом - багато в чому; вместо
этого - натомість;
13.Словники у професійному мовленні. Типи словників.
Словники – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному,
тематичному, гніздовому тощо). Словники є скарбницею народу, у них
зберігаються знання і досвід багатьох поколінь, вони виконують інформативну та
нормативну функції: є універсальними інформаційними джерелами для розуміння
того чи іншого явища та дають консультацію щодо мовних норм.
Усі словники, залежно від змісту матеріалу та способу його опрацювання,
поділяють на два типи: енциклопедичні і філологічні. Суттєва відмінність між
ними полягає в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об’єктом
опису в енциклопедичному словнику є поняття, у філологічному – слово.
Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони
є багатим джерелом її вивчення, зокрема правил написання, вимови, добору слова.
Існують спеціальні словники понятійно довідкового характеру — енциклопедичні і
словники власне мовні — лінгвістичні (або філологічні).
 Енциклопедичні словники. В них пояснюється зміст, характер і сутність
предметів, явищ.
 Лінгвістичні словники. В них об'єктом розгляду є слово як одиниця мови.
Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні.
 Одномовні словники поділяються на: тлумачні, міжслівних зв'язків
(синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні,
довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні,
словотворчі, словники труднощів).
 Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники. Їх створення
ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається
безперервним удосконаленням, поглибленням наукового, мовного опрацювання.
 Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, в яких
пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики —
граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості
та деякі особливості сполучуваності з іншими словами.
 Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів,
одномовні термінологічні словники (які водночас тяжіють і до
енциклопедичних), словники мови письменників, у яких також розкриваються
можливості змістового і стилістичного вживання слів. У словниках іншомовних
слів уміщуються сло ва, запозичені з різних мов.
 Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике
значення для розвитку культури писемного мовлення.
 В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх
первинне значення, історичний розвиток.
 Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми,
крилаті слова, ідіоми та ін.).
 Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови і
нормативного наголосу. У словниках цього типу слова або їх частини, вимова
яких не збігається з написанням, подаються в транскрипції.

14.Визначення мовленнєвий етикет. Стандартні етикетні ситуації.

Норми і правила поведінки, що їх сповідує національна спільнота, –
відтворюють рівень і стан її зрілості, досконалості, цивілізованості,
самодостатності. Бо взаємини між людьми віддзеркалюють саму сутність народної
психіки, народного характеру. Щоб функціонувати як єдине ціле, як складна
соціальна система, суспільство має встановити такі рамки поведінки індивідів, у
яких ця поведінка стає одноманітною, стабільною, такою, що повторюється. Саме
такими рамками й є етикет — система правил зовнішньої культури людини, її
поведінки, пристойності, гарного тону тощо. У суспільстві він функціонує у двох
основних формах поведінки: мовленнєвої і немовленнєвої. Як правило, ці форми
поведінки тісно між собою пов'язані і взаємозалежні. Якщо етикет, як
встановлений у суспільстві набір правил регулює нашу зовнішню поведінку у
відповідності із соціальними вимогами, то мовленнєвий етикет можна визначити,
як правила, що регулюють нашу мовленнєву поведінку.
Під мовленнєвим етикетом розуміють мікросистему національно специфічних
стійких формул спілкування, прийнятих і приписаних суспільством для
встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній
тональності. Такі стійкі формули спілкування, або стереотипи спілкування є
типовими, повторюваними конструкціями, що вживаються у високочастотних
побутових ситуаціях. Тобто, набір типізованих частотних ситуацій проізводить до
появи набору мовленнєвих засобів, що обслуговують такі ситуації.
Систему мовленнєвого етикету нації складає сукупність усіх можливих
етикетних формул. Структуру ж його визначають такі основні елементи
комунікативних ситуацій: звертання, привітання, прощання, вибачення, подяка,
побажання, прохання, знайомство, поздоровлення, запрошення, пропозиція,
порада, згода, відмова, співчуття, комплімент, присяга, похвала тощо. З поміж них
вирізняються ті, що вживаються при з'ясуванні контакту між мовцями — формули
звертань і вітань; при підтриманні контакту —формули вибачення, прохання,
подяки та ін.; при припиненні контакту — формули прощання, побажання. Існує
чимало типових комунікативних ситуацій, котрі називаються етикетними, в них
взаємини між тими, хто спілкується, стоять на передньому плані, а не є тлом, на
якому сприймається зміст мовлення, чи етикетною «приправою» до змісту. Це
ситуації вітання, знайомлення, прощання, вибачення тощо.
Позаяк ці ситуації мають стандартний, типізований характер, то їхнє мовне
«забезпечення» є стереотипним, тобто узвичаєним, усталеним. Немає потреби
доводити, що такі стереотипи полегшують мовленнєве життя людини. Навіщо
видумувати, як і що казати, коли існують «комплекти» готових фраз, словесних
формул для кожної із типових ситуацій, і потрібно тільки зробити вдалий вибір із
цього набору. Однак і ці комплекти, й особливості їх застосування необхідно добре
знати.
Приклади найбільш типових формул:
1. Етикетні одиниці, якими виражається вітання: Добрий ранок! Добрий день!
Добридень! Добрий вечір! Здрастуйте! Моє шанування! Вітаю Вас!
– Вітаючись, добирайте ту вітальну формулу, яка підходить для даної ситуації.
– Вітаючись, привітно посміхайтеся. Дивіться людині у вічі. Вітаючись, не тримайте
руки в кишенях. Зніміть рукавички (тільки жінка може вітатися у рукавичках).
– Якщо Ви молодший, вітайтеся першим.
– Якщо Ви кудись зайшли (до установи, до квартири чи оселі друзів), вітайтеся першим
(першою).
– Жінку має вітати чоловік (руку для вітання першою подає жінка).
– Підлеглий має привітати свого керівника.
– Незалежно від віку, статі, посади тощо першим (першою) вітається особа, яка заходить
до кімнати (кабінету).
– Ідучи в гості, не забудьте, що першою маєте привітати господиню, потім господаря,
потім гостей (у тому порядку, як вони сидять).
2. Формули прощання: Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо!
Дозвольте попрощатись! Бувай (бувайте) здорові!
3. Вислови вибачення: Вибачте, пробачте, даруйте, прошу вибачення, мені дуже шкода,
прийміть мої вибачення, перепрошую тощо.
4. Мовленнєві одиниці, що супроводжують прохання: Будь ласка, будьте ласкаві,
прошу Вас, маю до Вас прохання..., чи можу звернутися до Вас із проханням..., дозвольте
Вас попросити тощо.
5. Формули подяки: Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсердечнішу (найщирішу)
подяку.
6. Конструкції побажання: Будь(-те) щасливий (-а, і)! Щасливої дороги! Успіхів тобі
(Вам)! Хай щастить!
7. Типізовані фрази ритуалу знайомства: Знайомтесь .... Я хочу представити тобі
(Вам).... Дозволь(-те) представити (познайомити, рекомендувати) .... Рекомендую .... Маю
честь представити (рекомендувати) тощо.
8. Звертання: Мамо, тату, доню, сину, сестро, брате, бабусю, дідусю, пані, пане, панно,
паничу, панове, добродію, добродійко, добродії, товаришу, товариство, друже, приятелю,
подруго, колего...
9. Згода, підтвердження: Згоден, я не заперечую, домовилися, Ви маєте рацію, це
справді так, звичайно, певна річ, так, напевно, обов’язково, безперечно, безсумнівно,
безумовно, ми в цьому впевнені, будь ласка (прошу), гаразд (добре), з приємністю (із
задоволенням)...
10. Заперечення: Ні; ні, це не так; нас це не влаштовує; я не згодний (згоден); це не
точно; не можна; не можу; ні, не бажаю; Ви не маєте рації; Ви помиляєтеся; шкодую, але
я мушу відмовитися; дякую, я не можу; про це не може бути й мови...
11. Співчуття: Я Вас розумію; я відчуваю Вашу схвильованість (Ваш біль, Вашу
стривоженість, Ваше хвилювання); це болить і мені; це не може нікого залишити
байдужим; я співпереживаю (Вашу втрату); треба триматися, людина сильна; не
впадайте у відчай (час усе розставить на місця, час вилікує, загоїть рану, втамує біль ...).
12. Пропозиція, порада: Дозвольте висловити мою думку щодо..., а чи не варто б..., чи
не спробувати б Вам..., чи не були б Ви такі ласкаві прийняти мою допомогу (вислухати
мою пропозицію, пораду), чи не погодилися б Ви на мою пропозицію...
Кожна із ситуативно-тематичних груп становить синонімічний ряд етикетних
одиниць, які різняться за семантичними та стилістичними ознаками. Вибір
етикетних одиниць комунікантами, передусім, залежить від таких визначальних
екстралінгвістичних факторів, як: соціальна роль; вік; місце проживання; стать;
культурно-освітній рівень адресата й адресанта, соціальна дистанція між ними;
характер ситуації спілкування; специфіка взаємин між комунікантами.
15.Парадигма мовних формул. Вибір мовних одиниць у мовленні
залежно від обставин спілкування.

Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав

Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить
Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кунговорить
про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й
соціального. У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних
знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок
наукової діяльності. У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче
її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.
Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки,
у рамках яких вони виконують проєктивно-програмувальну і селективно-
заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових
революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового
співтовариства на нову систему світогляду й цінностей. Критика надмірного
соціологізму і психологізму в розумінні парадигма спонукала Куна конкретизувати
свою позицію за допомогою введення поняття "дисциплінарної матриці",
синонімічного епістемічному контекстові парадигми. Структура дисциплінарної
матриці містить:
1. символічні узагальнення, що становлять формальний апарат і мову,
характерну для конкретної наукової дисципліни;
2. метафізичні компоненти, що визначають найбільш фундаментальні
теоретичні і методологічні принципи світорозуміння;
3. цінності, що задають панівні ідеали і норми побудови й обґрунтування
наукового знання.
Поняття парадигми у пізніх роботах Куна пов'язане в більшому ступені з
характеристикою інтеґральних соціально-психологічних аспектів наукового
співтовариства. Разом із тим, у рамках сучасної філософії науки поняття
парадигми виявилося більш продуктивним під час опису еталонних теоретико-
методологічних основ наукового пошуку.
Частиною будь-якої системи автоматичного перекладу є формальнее
представлення парадигматики, тобто набору граматичних форм у межах
грамматичного класу. Це необхідно, по-перше, для укладання парадигматичних
класів, що використовуються і в автоматичному морфологічному аналізі, і в
синтезі. По-друге, щоб укласти класифікацію, позначивши кожну граматичну
форму і граматичний клас певним кодом, що використовуватиметься протягом
всього процесу перекладу.
Граматичний клас – це формальний аналог поняття "частина мови". Відмінність
полягає у функціональному підході до їх виділення. Тому, наприклад, іменники
поділятимуться на два граматичних класи – власні та загальні назви, а
прикметники, дієприкметники, порядкові числівники складатимуть один
граматичний клас – ад’єктивів.
Парадигматичний клас – це слова, парадигма яких містить однакову кількість
граматичних форм, що утворюються за однаковим принципом стосовно
синтетичних і аналітичних мовних засобів. Для синтетичних форм це буде
однаковий набір флексій, однакові буквенні і позиційні зміни.
Обов’язковим етапом автоматичного перекладу є синтез словоформ мовою, на
яку здійснюється переклад. За правилами трансляційної граматики словоформи
і фрази вхідної мови у початковій формі трансформуються у перекладні
еквіваленти вихідної за допомогою автоматичного словника. Потім вони вводяться
у речення відповідно до його синтаксичної структури.

Українська мова представляє собою складну систему. Основними одиницями її

вважаються звук, буква, слово, частина мови, словосполучення і речення:
одиниці мови приклади
звук [с' ], [а], [х], [дж], [дз]
буква б, к, й, ц, в, р, у, д, а, ь
слово вмію, рахувати, до, я
частина мови рахувати (дієслово)
словосполучення рахувати до десяти
речення Я вмію рахувати до десяти
Одиниці мови тісно пов'язані між собою і створюють системи у мові:
фонетичну, лексичну, морфологічну і синтаксичну.
Наше мовлення (розповідь, опис, листи, документи тощо)
складається з окремих частин, які передають якийсь зміст, поняття чи назву. Ці
частини — слова, словосполучення і речення. Вони можуть вживатися самостійно і
бути пов'язані між собою в конкретному висловлюванні.
Слова можуть змінюватись за допомогою додавання або віднімання певних
частин: префіксів, суфіксів, закінчень, які вносять нові якості в зміст самого слова.
Наприклад: ведеться, поведеться, переведеться, розведеться, доведеться,
наведеться. Тут ми вже маємо справу з новими словами.
Отже, основними одиницями мови є слово, словосполу чення і речення.
 Слово — основна одиниця, що складається зі звуків на позначення конкретних
предметів, явищ, дій та їхніх ознак. Слово являє собою єдність звукової
форми і значення.
Словосполучення — синтаксична одиниця, яка складається з двох і більше
граматично пов'язаних повнозначних слів, що служать для вираження єдиного, але
складного поняття. Наприклад: праця —творча праця; влада — влада на місцях.
Речення — це мовна одиниця, що складається з пов'язаних між собою слів і
виражає закінчену думку.
У сучасній українській мові виділяють 10 частин мови: 6 повнозначних (або
самостійних), 3 неповнозначних (або службових); окрему групу становлять вигуки
та звуконаслідування.

16.Поняття антиетикету, мовленнєвого антиетикету.

 17. Невербальні способи спілкування та доречність їх використання.
Людина, яка має високий рівень культури спілкування, дотримується
загальноприйнятих норм і користується всіма формами і засобами спілкування.
Вона легко вступає в контакт із людьми, виходячи при цьому з позитивних
комунікативних установок, її жести, міміка, пантоміміка підтверджують
доброзичливе ставлення до інших. Очі її відкриті, вона має виразну міміку, живий
погляд. Це свідчить про здатність людини до спілкування. При погляді на неї не
виникає відчуття тривоги. Під час розмови висота голосу людини може
змінюватись, ритмічність мелодії її голосу постійна. Така людина має високу
самооцінку, впевнена в собі, про що свідчить її поза. Вона невимушена,
ненапружена. Плечі вільно опущені, голова випрямлена. Руки вільні, жести широкі
й свідчать про відкритість. Людина повернута і нахилена в бік партнерів — злегка
посміхається, спокійно, твердо, відкрито і прямо дивиться в очі співрозмовників,
запрошуючи їх до діалогу, співробітництва.
Сьогодні всі знають про єдність тіла і духу. Недарма люди здавна кажуть, що в
здоровому тілі живе здоровий дух. Де гуманно красномовна невербаліка, там за
нею стоїть духовно багата людина, яка має високий рівень культури спілкуван¬ня.
Остання, у свою чергу, виявляється за допомогою невербальних сигналів. І навіть
якщо людина з таким рівнем культури перебуває в поганому настрої чи має якісь
неприємності, вона вміє їх приховувати.
Про тісний і важливий зв'язок між невербалікою та відчуттями людини
(зоровими, слуховими та кінестетичними) свідчить доробок останніх років у галузі
психології та психотерапії — нейролінгвістичне програмування. Учені виявили, що
люди, реагуючи на запитання, мову, як правило, спочатку несвідомо створюють
певні образи, або говорять щось до себе, або уявляють певні скелетно-м'язові
відчуття. Яку з цих трьох систем відчуттів вони обирають для опрацювання
інформації, можна встановити, зчитуючи невербальні сигнали, насамперед стежачи
за рухом очей. Якщо очі рухаються вгору, то людина в цей час конструює або
відтворює зорові образи. Якщо ж її очі рухаються вліво або вправо, опускаються
вниз вправо, вона відтворює або уявляє слухові образи, а якщо вниз і вліво — то
переживає кінестетичні відчуття.
 Знаючи, в якій переважно системі (зоровій, слуховій, кінестетичній) і як працює
мозок людини, можна зрозуміти її. За допомогою цієї системи можна допомогти
людині позбутися бар'єрів, труднощів у спілкуванні. Наприклад, один із
спеці¬алістів у сфері нейролінгвістичного програмування Ф. Пьюселик учив, що в
бізнесі потрібно взаємодіяти саме з урахуванням таких особливостей людей. Якщо
людина мислить образами і хоче щось змінити, то спілкуючись з нею, треба
допомогти їй створити звичні зорові або слухові образи (задаючи відповідні
запитання). Можна також вживати звичні для неї слова (наприклад: "Ви це зробите
краще за інших і досягнете успіху. Цей шлях — саме для Вас"). На такі слова
людина реагує позитивно.
Отже, невербальні засоби спілкування дають змогу працювати свідомо з
несвідомим і допомагають досягти позитивних результатів.
Нові дані, одержані у сфері невербаліки, свідчать про те, що є два самостійних
канали системи спілкування, які працюють одночасно і мають специфічні функції
та механізми, — вербальний і невербальний. Згідно з новим припущенням
невербальні засоби спілкування призначені для безпосереднього передавання
смислових установок через поведінку людини, а мова — для передавання значень,
закладених у словах. З'являється дедалі більше даних про те, що невербальні
засоби і несвідомі механізми психіки відіграють значно більшу роль як у процесі
мислення, так і спілкування, ніж вважалося раніше.
Встановлено також, що у формуванні здібності до інтерпретації невербальної
поведінки людини важливе значення має врахування етапів її розвитку. На
першому етапі розвитку людина розпізнає окремі елементи поведінки інших на
основі жестів і міміки, трактує лише окремі їхні дії. Розвиваючи свої здібності до
розшифрування невербальної поведінки інших, людина навчається сприймати
комплекс відповідних засобів з урахуванням конкретного контексту. Вона не лише
розпізнає стан партнерів по спілкуванню, а й правильно оцінює їхнє ставлення
одне до одного. З часом людина навчається не лише адекватно аналізувати
невербальну поведінку, а й використовувати жести, міміку, пантоміміку як засоби
регуляції відносин з іншими.
Спілкуючись, люди розвиваються, оволодівають способами і засобами
взаєморозуміння, набувають нових, неповторних знань про людський світ. Вони,
як писав Л. Честерфілд у "Листах до сина", отримують більш важливу освіту
завдяки прочитуванню людей та вивченню їхніх видань, аніж за допомогою різних
книжок.

Невербальна комунікація — це система знаків, що використовуються під час

спілкування і відрізняються від мовних засобами та формою їх виявлення.
Жести, міміка, пантоміміка, рухи тіла з'являються у дитини раніше, ніж мова, і
стають істотною основою її розвитку.
Важливою ознакою культурної людини є її вміння використовувати акустичні
засоби (екстралінгвістичні та паралінгвістичні сигнали). Вони підвищують
ефективність впливу однієї людини на іншу.
Основою довірливого, культурного спілкування є контакт очей, дотримання
вимог просторового розміщення та часових характеристик.
 "Прочитування" та вивчення кожної людини завжди привносить щось нове в
наші знання про людський світ.

18. Гендерні аспекти спілкування.

Ґендер (англ. gender — «стать», від лат. genus — «рід») — соціально-
біологічна характеристика, через яку визначаються поняття «чоловік» і «жінка»,
психосоціальні, соціокультурні ролі чоловіка і жінки як особистостей, на відміну
від статі, яка позначає біологічні відмінності.
На відміну від біологічної статі, гендер виступає набором соціально рольових
самоідентифікацій (самовизначень), які можуть співпадати із суто біологічними
статево-рольовими стереотипами або суперечити їм.
Ґендерні відмінності формуються у процесі соціалізації — навчання ролі
чоловіків і жінок, який відбувається від перших днів народження до статевозрілого
віку, і меншою мірою — пізніше. На це впливають сімейне виховання, школа,
взаємодія з іншими дітьми та ігрова активність. Розуміння відмінностей між
статями формується починаючи приблизно з двохрічного віку.

У сучасній лінгвістиці в останні десятиліття особливу актуальність набуває

проблема „стать і мова”. У центрі уваги цих досліджень знаходяться соціальні
і культурніфактори, що визначають відносини культури і суспільства до чоловіків та
жінок, поведінку індивідів у зв'язку з приналежністю до тієї чи іншої
статі, стереотипні уявлення про чоловічих і жіночих якостях – усе, що переводить
проблематику статі зі сфери біології в сферу соціального життя і культури . Ця категорія,
як не раз відзначали дослідники, не є суто лінгвістичною.
Не викликає сумнівів, що чоловіки та жінки суттєво відрізняються за
психічними, фізіологічними та комунікативними параметрами. Сьогодні наука не
заперечує існування деяких стильових особливостей, властивих переважно
чоловікам чи переважно жінкам у рамках чітко окресленої ситуації спілкування.
При цьому вважається, що вони виникають під впливом як соціокультурних
(наприклад, уживання жінками лайливих слів засуджується більше, ніж чоловіча
лайка), так і біологічних, і гормональних факторів. Найбільш перспективним і
обґрунтованим напрямком вивчення чоловічої і жіночої мови в даний час
вважається вивчення стратегій і тактик мовної поведінки чоловіків і жінок у різних
комунікативних ситуаціях з обов’язковим урахуванням культурної традиції даного
суспільства.
Жінки, як правило, перевершують чоловіків у всьому, що стосується мови
(дівчатка починають говорити раніше, мають багатший словниковий запас,
утворюють складніші й різноманітніші речення); вони більше схильні до кохання,
прихильніші, емоційніші. Чоловіки ж частіше є лідерами; їхня самооцінка залежить
від успіхів у сфері предметної діяльності, стабільніша й загалом вища від жіночої.
Мета спілкування у чоловіків і жінок різна: чоловік спілкується для того, щоб
передати важливу інформацію, а жінка – щоб зав'язати, підтвердити і укріпити
емоційні зв'язки зі співрозмовниками. Тому чоловік при спілкуванні або задіює
весь мозок, або (якщо зайнятий чимось важливим) відповідає на автоматі, взагалі
не сприймаючи слова співрозмовника. У жінки навпаки – активується невелика
частка мозку, але паралельно вона може займатися ще десятком інших справ.
Що ж стосується аспектів спілкування, пов'язаних із мовним кодом, то
дослідники лінгвоґендерологічних проблем зазначають, що в мовленні чоловіків
простежується більша кількість іменників і дієслів; жінки віддають перевагу
прикметникам і прислівникам. У мовленні жінок частіше трапляються
актуалізатори (так? ти що? га? тощо), сигнали наявності зворотного зв'язку й
уваги до слів співбесідника (так, ага, угу, о! тощо). Жінки спокійніше реагують на
перебивання мовлення, їх мовний код містить більшу кількість засобів увічливості,
меншу кількість грубих і лайливих висловів. У мовленні жінок частіше
спостерігається явище неточного («приблизного») називання предметів; чоловіки
ж намагаються все називати точно. Жінки частіше вживають слова зі значенням
невпевненості (мабуть, напевне) і описові вислови внутрішніх етапів (Мені від
усього цього моторошно).
Ґендерні особливості спілкування виразно виявляються в етикетному
спілкуванні. Під час розмови жінки зазвичай відверто дивляться у вічі
співрозмовника, чоловіки ж частіше уникають прямого погляду. Жінки
здебільшого починають і підтримують розмову, а чоловіки контролюють і керують
перебігом її. Жінки частіше ніж чоловіки просять вибачення, докладно щось
пояснюють.
Великий інтерес викликає дослідження ґендера в професійній комунікації.
Так, у результаті тривалої роботи німецьких лінгвістів із дослідження ґендерної
специфіки професійного спілкування встановлено, що чоловіки і жінки
виявляють тенденції до різних стилів ведення полеміки. Чоловіки рідше
погоджуються з критикою, частіше вдаються до іронії, посилання на авторитети,
використовують менше мовних засобів, що виражають невпевненість, і в
результаті справляють враження більш компетентних і впевнених у собі і своїй
правоті фахівців, тобто більш успішно домагаються так званого „статусу
експерта”.
Підсумовуючи сказане вище, можна дійти висновку, що
ґендерні відмінності між чоловіками та жінками, безперечно, суттєві і значущі,
але не такі вже великі, щоб особи різної статі не могли дійти порозуміння.
Багато факторів та обмежень впливають на людину з самого народження, чим
змінюють поведінку чоловіків і жінок. Мова може йти лише про типові риси
чоловічого та жіночого мовлення, виявлених тенденцій вживання мови чоловіками
та жінками.
Ґендерні ознаки мовної картини світу – це сутнісні прояви пізнання світу
крізь призму чоловічого і жіночого бачення, що інтегрують універсальні та
національно специфічні ознаки, виявляють особливості номінативної та
комунікативної діяльності чоловіків і жінок, а також вплив статі на мовну
практику та мовну поведінку.
Отже, прояви маскулінності та фемінінності можна спостерігати у різних
сферах, зокрема у типах поведінки індивідів, різноманітних видах соціальної
активності, та особливо у мові, що описує ці явища. Лінгвістична ґендерологія
співвідносить мову з особистістю за ознакою соціальної статі. Ґендер, з-поміж
інших соціолінгвістичних понять, найбільше пов'язаний з умовами життя,
реаліями, нормами і традиціями певної культури.

19. Функціональні стилі української мови та сфера їх застосування.

Мова – це ідеальна система, якою володіють усі представники певного
мовного колективу. Залежно від того, в якому середовищі, з якою метою
відбувається спілкування, люди добирають ті чи інші мовновиражальні засоби, що
і характеризує специфіку мовлення.
Стиль – це функціональний різновид загальнонародної мови, який різниться
типовими мовними засобами залежно від сфери людського спілкування.
Виділяють 5 стилів : розмовний, публіцистичний, науковий, діловий, художній.
 Розмовний стиль реалізує здебільшого комунікативну функцію. Оскільки
комунікація в розмовному стилі здійснюється шляхом безпосереднього
діалогу, головною метою мовця є встановлення психологічного контакту із
співрозмовниками. Вимова не завжди збігається з літературними нормами.
Лексика, як правило, розмовно - побутова, загальновживана.
 Публіцистичний стиль реалізує інформативну і валюнтативну функцію
мови. Сфера використання – засоби масової інформації! Метою
публіцистичного стилю є не тільки інформування громадськості, скільки
формування громадської думки, спонукання до активної дії і прийняття
рішень. Вимова має бути максимально нормативною. Синтаксис
характеризується постановкою риторичних запитань, імперативів з окличною
інформацією. Для лексики характерна емоційність, фразеологічна
насиченість, вживання громадсько–політичної термінології.
 Художній стиль відрізняється від усіх тим, що може включати в себе елементи
будь-якого стилю. Різноманітні мовні засоби, - це замкнутість, особливість
художнього стилю. Цей стиль формує загально людські і національно
свідомі естетичні, культурні і психологічні смаки як окремої людини, так і
нації в цілому.
 Науковий стиль реалізує мислетворчу і номінативну функцій мови. Це
стиль наукових праць, різних галузей науки і техніки, виробничого і
господарського життя. Метою науковця є об єктивний, доказовий, точний і
 неупереджений виклад інформації. Серед мовних засобів наукового стилю
виділяються наукові символи, форми. Текстам притаманні пункти,
параграфи, абзаци. Лексика характеризується наявністю спеціальних термінів,
абстрактних слів, наукової фразеології.
 Діловий стиль задовольняє потреби суспільства в документальному
оформленні різних актів державного, політичного, економічного та
виробничого життя, ділових відносин як між окремими членами суспільства, так
і між державами. Головною метою є досягнення максимально позитивного
результату при мінімальних мовних засобах.
Основні вимоги до ділового стилю:
- об єктивність (відсутність суб єктивно – оціночних моментів);
- логічна послідовність реалізується в чітко визначених способах подачі
матеріалу, які відрізняються внутрішньою логікою міркування;
- переконливість (це одна з найголовніших вимог не тільки до мови, але й до
способу обґрунтування відповідної справи).
20.Характеристика художнього стилю.
Художній стиль. Це — найбільший і найпотужніший стиль української мови. Він
включає використання в міру потреби з стилістичною метою елементів інших
функціональних стилів. текстів художньої літератури художній стиль засвідчує
високий рівень розвитку сучасної української літературної мови.
Художній стиль виходить за межі не тільки інших стилів, а й літературної мови,
бо він включає в себе (з певною метою, звичайно) і позалітературні мовні засоби -
діалектизми, жаргонізми тощо
Художній стиль поєднує в собі окремі ознаки інших стилів. Це пояснюється
насамперед змістом художнього твору, його ідейним спрямуванням, а не
довільним використанням елементів наукового, публіцистичного чи офіційно-
ділового стилів.
Основне призначення художнього стилю є творення за допомогою мовних
засобів художніх образів. При цьому широко використовуються всі можливі
експресивно-емоційні засоби мови її лексичне, фонетична багатство, уся
різноманітність граматичних форм і конструкцій, а також впливати засобами
художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів,
формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.
У художньому стилі використовуються різні типи мовлення і зв'язки речень у
тексті.
Сфера використання художнього стилю — творча діяльність, література,
різні види мистецтва, культура, освіта.
Основні ознаки художнього стилю: образність, поетичність, естетика
мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображувальність конкретно-
чуттєве живописання дійсності -людей, природи, явищ, понять,
якостей, властивостей, відношень.
В художньому стилі все подається через призму інтелекту і світовідчуття
особистості образ автора, і все спрямовується на особистість читача слухача. Тому
в художньому стилі зокрема в художніх творах, крім обєктивності реального світу,
існує і субєктивність сприйняття його людиною.
 Основні мовні засоби: багатство найрізноманітнішої лексики з переважанням
конкретно — чуттєвої назви осіб, речей, дій, явищ, ознак, емоційно — експресивна
лексика, різні види синонімів, омонімів, фразеологізмів, використання з
стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів.
Особливою прикметою художнього стилю є широке вживання дієслівних форм
— родових — минулому часі і умовному способі, особових у теперішньому і
майбутньому часі дійсного способу, у наказовому способі. У художньому
стилі використовуються всі типи речень, синтаксичних звязків, особливості
інтонування і ритмомелодики.
За родами і жанрами художній стиль поділяється на підстилі:
1) епічні (прозові: казка, роман, байка, повість…)
2) ліричні ( поезія, поема, балада, пісня, епіграма)
3) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама)
4) комбіновані (ода, художня публіцистика, усмішка)

21. Науковий стиль та його диференціація.

Науковий стиль — функціональний різновид літе ратурної мови, що
використовується з пізна вально-інформативною метою в галузі науки та освіти.
Поняття наукового стилю об'єднує мову різних га лузей науки. Спільною для
суспільної, природничої, технічної, інших сфер уживання наукового стилю є
орієнтація на книжну лексику, на логічний виклад інформації, за стосування
класифікаційного підходу до опису наукових об'єктів, використання абстрактних
понять, форму лювання дефініцій (визначень).
Сфера використання наукового стилю мови — наукова діяльність, науково-
технічний прогрес суспільства, освіта.
Основне його призначення — повідомлення про результати дослідження,
доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, розяснення явищ,
систематизація знань, а також систематизування, пізнання світу, служити для
повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез,
класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань, виклади матеріалу,
представлення наукових даних суспільству.
Основні ознаки наукового стилю:ясність, обґрунтованість, точність, аналіз,
висновки.
Основні мовні засоби: велика кількість термінів, схем, таблиць.
Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий з жанрами текстів —
монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези; науково-популярний
виклад наукових даних для нефахівців -книги, статті в неспеціальних журналах;
науково-навчальний підручники, лекції, бесіди тощо.
Науковий стиль належить до книжних стилів літературної мови, яким властиві
попередня підготовленість висловлювання, ґрунтовна обізнаність з проблемами і
темами, монологічність, унормованість мови. Сфера його використання — наукова
діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта.
Основні стильові ознаки наукового стилю і специфічна мовленнєва системність
визначаються позамовними стилетвірними чинниками:
 призначення — віднайдення ідеї, визначення понять і категорій, формулювання
концепцій, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, розяснення
явищ, систематизація знань
 зміст стилю — теоретичні відомості та практичні знання про людство, природу
і Всесвіт
 мета стилю — повідомлення нового знання про дійсність і доведення його
істинності мета коригується в кожному конкретному випадку створення тексту
 комунікативне завдання стилю — передавання адресату знань у переконливій і
доступній формі.
Основними стильовими ознаками наукового стилю є абстрагованість,
узагальненість, підкреслена логічність, однозначність і точність, ясність і
обєктивність викладу, доказовість, логізована оцінність, переконливість, аналіз,
синтез, аргументація, пояснення причинно-наслідкових відношень, висновки та ін.
Для наукового стилю показове оформлення тексту — члену вання на розділи,
підрозділи, параграфи і под., введення формул, діаграм тощо.

22.Особливості вживання публіцистичного стилю в українській мові.

Публіцистичний стиль:
1) один з функціональних стилів літературної мови, призначений для передачі
масової інформації;
2) емоційно забарвлена, піднесена мова з ознаками вольової оцінності (у цьому
значенні виступає синоні мом до понять «ораторський стиль», «риторич ний
стиль»).
Сфера використання публіцистичного стилю – громадсько-політична,
суспільно-культурна, виробнича діяльність, навчання.
Основне призначення – служити розв’язанню суспільно-політичних питань,
активно впливати на читачів, переконувати у справедливості певної ідеї, спонукати
їх до творчої діяльності, пропагувати прогресивні ідеї, учення, знання, здоровий
спосіб життя.
Сфера використання і призначення публіцистичного стилю вплинули на
формування його відповідних ознак: логізація та емоційна виразність, оцінка –
соціально-політична, ідеологічна, естетична, моральна, пристрасне ставлення до
предмета мовлення, змісту, інформації, поєднання точності висловленої
інформації, наукових положень з емоційно-експресивною чи імперативною
образністю художнього конкретно-чуттєвого бачення питання чи проблеми.
Як мова засобів масової інформа ції, публіцистичний стиль характеризується
популярним, чітким викладом, орієнтованим на швидке сприй мання повідомлень,
на стислість і зрозумілість інформації. У другому значенні мовні засоби призначені
для емоційного впливу на читача, слухача. Об'єднуючи писемну й усну форму
літературної мови, публіцистичний стиль виробляє лексичні, граматичні засоби
стилістичного увиразнення мови, актуалізує певні стилістичні прийоми, серед
яких, зокрема, використання заперечних конструкцій у функції стверджен ня,
варіювання часовими формами дієслова для підкреслення образності опису,
розповіді, вживання повторів (лексичних, лексико-граматичних), інверсія та ін.
фігури мови, які ви конують афективну функцію, тобто спричиня ють емоційний
вплив слова. Відверта, неприхована оцінність міститься у риторичних питаннях,
закликах-звертаннях до читачів, слухачів, у ви борі тих лексичних, фразеологічних
одиниць, з якими нерід ко асоціюється пишномовність, патетичність, спонукальна
експресія.
Публіцистичний стиль — це добір лексичних синонімів, які несуть у собі
заряд високого, небуденного вислову, що протистоїть нейтральним формам
словесного вираження (пор. творці ви соких врожаїв — хлібороби, трудівники
полів — селяни). Публіцистичність закладена також у словотвірних формах з
префіксом не- типу неухиль ний, нестримний, невимовний, невблаганний то що.
Як засоби досягнення публіцистичності, тобто підсилення емоційно-експресивного
впливу мови, використовуються і книжні та розмовні елементи.
Публіцистичний стиль взаємодіє з образними засоба ми художньої мови,
зокрема, у характерних різ новидах художньої публіцистики, в науково-художніх
текстах.
В історії української літературної мови 16—17 ст. важливу роль відіграла
полемічна література, твори письменників-полемістів. Жанр полеміки виробляв
особливі прийоми побудови тексту, добору експресивних лексичних,
фразеологічних засобів із «високої» (старослов'янської) та «простої» (бу денної)
мови.
Публіцистичний стиль нової української літературної мови пов'яза ний із
зародженням української преси (кін. 19 ст. — поч. 20 ст.). Публіцистичний стиль
набуває різних форм текстового виражен ня, напр., він виявляється в авторських
монологах, діалогічній мові. Особливою формою публіцис тичності володіє
хронікально-документальний жанр. Ува гу дослідників здебільшого привертають
пи семні жанри функціонування публіцистичного стилю; менше аналізується
ораторське мистецтво як особливий різновид публіцистичного стилю. У
публіцистичних жанрах викорис товуються образні засоби, спільні з художньою мо
вою. Стосуючись конкретної інформації, наукових фактів, публіцистичний стиль
не уникає термінів, книжних сло восполучень, іншомовних слів, які часто викону
ють, крім інформативно-пізнавальної, також емоційно-експресивну функцію.

Основні мовні засоби публіцистичного стилю:

1. Поєднання елементів наукового, офіційного, художнього й розмовного стилів.
2. Лексика насичена суспільно-політичними, соціально-економічними термінами,
закликами, гаслами (електорат,багатопартійність…)
3. Наявність багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних
сталих словосполучень, перифрази.
4. Уживання у переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових
та інших термінів.
5. Короткі прості речення, часто питального або окличного характеру, звертання.

Публіцистичний стиль за жанром, мовними особливостями та способом подачі

інформації поділяється на підстилі:
1) художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси);
2) есе (короткі нариси вишуканої форми);
3) науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії).

23. Побутовий стиль, його підстилі та мовні ознаки.

Сфера використання — усне повсякденне спілкування в побутів, у сімї, на
виробництві. Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше —
нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими
субєктивними стосунками мовців. Друге — обумовлене соціальними функціями
мовців, отже, регламентоване за формою і змістом. У повсякденній розмові мовці
можуть торкатися різних, часток не повязаних між собою тем, отже, їхнє
спілкування носить частіше довільний інформативний характер. Ділова ж мова, як
правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і
підпорядкована розвязанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь
визначеної мети.
Основні ознаки: безпосередня участь у спілкування; усна форма спілкування;
неофіційність стосунків між мовцями неформальне; невимушеність спілкування;
непідготовленість до спілкування неформальне; використання несловесних засобів
логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації; використання позамовних чинників
ситуація, поза, руки, жести, міміка; емоційні реакції; потенційна можливість
відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.
Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика метафори, порівняння,
синоніми та ін.; суфікси субєктивної оцінки зменшено-пестливого забарвлення,
зниженості; прості, переважно короткі речення неповні, обірвані, односкладові;
часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами поп-,
пона-, поза-; фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика,
скорочені слова, вигуки й т.д.; заміна термінів розмовними словами електропоїзд
— електричка, бетонна дорога — бетонка.
Типові форми мовлення — усні діалоги та полілоги. Норми розмовного стилю
встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною
традицією — їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець. Жанри реалізації —
бесіда, лист.
 24.Особливості ораторського, конфесійного та епістолярного стилів.
Ораторський стиль - це стиль промови, доповіді, лекції, публічного
виступу. Переконливе, пристрасне слово – дійовий засіб організації стосунків між
людьми у діловій сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий
приклад – величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд – усе це
взірець для слухачів. Справжній промовець – неповторна індивідуальність.
Ораторський стиль виявляється в таких якостях:
1) безпосередність (спілкування віч-на-віч або з аудиторією);
2) невимушеність (природність, розкутість спілкування);
3) емоційність спілкування, що забезпечує виразність мовлення за рахунок
доцільного використання вербальних та невербальних засобів;
4) правильності, грамотності спілкування (відповідності нормам літературної
мови);
5) точності (використання слова у відповідності до його мовного значення);
6) стислості (використання таких мовних засобів, які найбільш яскраво виражають
головну думку);
7) виразності .
Ораторський стиль – це такий стиль, де найповніше виявляються сліди
розумово-мовленнєвої діяльності людини і лише постійна робота над ним є
найдієвішим чинником розвитку й удосконалення усієї діяльності оратора.

Конфесійний стиль. Сфера використання: релігія та церква. Призначення –

обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Він
реалізується у релігійних відправах, проповідях, молитвах, церковних книгах.
Основні засоби:
1) суто церковна термінологія та слова-символи;
2) непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;
3) значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;
4) наявність архаїзмів.
 Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність,
наявність виражальних засобів.
Конфесійний стиль має такі підстилі:
1) публіцистичний;
2) науковий;
3) художній.

Епістолярний стиль. Стиль приватного листування. Основні ознаки

епістолярного стилю:
- наявність певної композиції;
- початок, що містить шанобливе звертання;
- головна частина, у якій розкривається зміст листа;
- кінцівка, де підсумовується написане та іноді постскриптум (приписка до
закінченого листа після підпису).
Основні мовні засоби епістолярного стилю: поєднання елементів
художнього, публіцистичного та розмовного стилів.
25. Закономірності, особливості, мовні засоби і підстилі офіційно-
ділового стилю.
Офіційно-діловий стиль — це стиль ділової мови, яким користуються для
написання різноманітних ділових документів, зокрема законів, указів, постанов,
міжнародних угод і договорів, обов'язкових рішень, заяв, актів, протоколів, анкет,
розписок, зобов'язань, декретів тощо.
Сфера використання офіційно-ділового стилю мови — це офіційне
спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті,
законодавство, адміністративно-господарська діяльність.
Головне призначення — регулювання ділових відносин мовців у державно-
правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговування громадянських потреб
людей у типових ситуаціях.
Головні ознаки офіційно-ділового стилю: регулювально-імперативний
характер, документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер
документа), стабільність (тривалий час зберігає традиційні форми), стислість,
чіткість, висока стандартизація значної частини висловів, сувора регламентація
тексту.
Офіційно-діловий стиль має свою офіційно-ділову лексику, але вона не є
особливо чисельною, такою, як терміни у науковому стилі. Колорит офіційності,
діловитості формується не так лексикою, як стабільною композицією тексту, який
складається загалом із загальновживаної лексики, і тільки окремі лексеми є
стилістемами офіційно-ділового стилю.
Основні мовні засоби: на нейтральному тлі загальновживаних мовних
елементів широке використання суспільно-політичної та адміністративно-
канцелярської термінології {відрядження, протокол, наказ, вищезазначений,
вищезгаданий, нижчепідписаний, пред'явник, пред'явлений, заява, заявник,
сторони, показання, ухвала, угода, розпорядження, резолюція, інструкція, план,
звіт, документ, декларація, кредит); специфічна термінологія на зразок порушити
питання, подати пропозицію; відсутність емоційно-експресивної лексики і будь-
якої мовної індивідуальності автора, обмежена синонімія. У синтаксисі офіційно-
ділового стилю переважають: безособові і наказові форми дієслів; безособові,
інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові речення; іменний присудок,
складні синтаксичні конструкції, дієприкметникові і дієприслівникові звороти.
Обов'язковим є чітко регламентоване розміщення і побудова тексту, обсяг
основних частин, наявність обов'язкових стандартних висловів (тому в діловому
спілкуванні прийнято частіше користуватися готовими бланками).
Офіційно-діловий стиль мови має такі підстилі (та їх жанри): законодавчий
(закони, укази, статути, постанови); дипломатичний (міжнародні угоди —
конвенції, повідомлення — комюніке, звернення — ноти, протоколи);
адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви,
звіти)
Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, постанов,
програм, заяв, автобіографій, резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів,
анкет, розписок тощо. Основна ф-ція офіційно-ділового стилю – інформативна
(повідомлення). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову
розгалуженість. Більшість жанрів ділового мовлення відображає соціальне
спілкування. Власне, ф-ція офіційно-ділового стилю полягає в тому, що він надає
висловлюванню характер документа, а відображеним у ньому різним сторонам
людських стосунків – офіційно-ділового забарвлення.
Основною одиницею оф.-діл. стилю є документ. Документи використовуються в
різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя.
Документи класифікуються за такими критеріями:
1. За найменуванням: заява, лист, телеграма, довідка, інструкція, службова
записка, протокол та ін.
2. За походженням: службові (офіційні) й особисті.
3. За місцем виникнення: внутрішні, зовнішні.
4. За призначенням: особові офіційні документи, кадрові, довідково-
інформаційні, обліково фінансові, господарсько-договірні, організаційні
розпорядчі.
5. За напрямом: вхідні, вихідні.
6. За формою: стандартні (типові), індивідуальні (нестандартні).
7. За терміном виконання: звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові.
8. За ступенем гласності: загального користування, службового користування,
таємні, цілком таємні.
9. За стадіями створення: оригінали, копії.
10. За складністю (кількістю відображених питань): прості, складні.
11. За терміном зберігання: тимчасового, тривалого, постійного.
12. За технікою відтворення: рукописні,відтворені механічним способом.
13. За носієм інформації: на папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці,
перфострічці, дискеті
 26.Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і
розмовного стилів.
Поняття «професійна сфера» охоплює три функціональні різновиди літературної
мови – офіційно-діловий, науковий, розмовний. Науковий і діловий стиль не
опускають уживання художніх засобів. Вони розраховані на раціональне, а не
емоційне сприйняття. Для цих стилів характерно:
1.) наголосити на чомусь важливому, привернути увагу читачів до важливих
фактів;
2.) пояснити, уточнити, виділити щось;
3.) поєднати частини інформації;
4.) вказати на порядок думок і їх зв'язок, послідовність викладу;
5.) висловити впевненість або невпевненість;
6.) узагальнити, зробити висновок;
7.) зіставити або протиставити інформацію, вказати на причину і наслідки;
8.) зробити критичний аналіз відомого або бажаного.
Отже, професійна сфера репрезентує офіційно-діловий і науковий стилі у
єдності спільних мовних засобів досягнення комунікативної мети, адже кожна
людина, незалежно від фаху, віку, статі, соціального становища, стикається з
проблемою написання заяви, відгуку, службового листа. Основою професійної
підготовки є комунікативна компетенція, тобто уміння і навички говорити,
запитувати, відповідати, аргументувати, переконувати, висловлювати точно і ясно
думку, правильно поводити себе в конкретній ситуації. В цому випадку на
допомогу прийде розмовний стиль, зокрема – розмовно-професійний.
 27. Поняття лексики та лексичного складу мови.
Лексика (від гр. lexikos «словниковий») — 1) сукупність слів, словниковий
склад мо ви; 2) сукупність слів певної сфери вживання (лексика загальновживана,
лексика спеціальна, лексика термінологічна). За допомогою лексики ми членуємо
навколишній та свій внутрішній світ і всьому даємо назви. Розділ науки про мову,
який вивчає лексику в усьому її обсязі, називається лексиколо гією.
Словниковий склад мови
1. Мова складається зі слів (слово – мінімальна змістова одиниця мови, що вільно
відтворюється в мові й служить для побудови висловлювань (речень). Усі слова
мови становлять її словниковий склад, або лексику.
Лексика української мови надзвичайно багата. Вона дає змогу передавати
найтонші відтінки душевних переживань і найскладніші наукові поняття,
описувати будь-які явища природи і найрізноманітніші стосунки між людьми.
Кожне слово в мові має одне або кілька значень. За зна ченням слова бувають:
а) повнозначні, які називають предмети (людина, учитель, депутат, ведмідь,
горобець, земля,); їхні ознаки (розумний, добрий, свіжий, теплий,); дію і стан
(працювати, сидіти, міркувати); обставини (швидко, глибоко, давно, пізно);
б) вказівні, які не називають явищ, а лише вказують на них і стають зрозумілі
тільки в контексті, в поєднанні з ін шими словами: займенники (він, той, такий,
стільки); чис лівники (сім, двадцять чотири, мільйон); вигуки (ой, ах);
в) службові, які вказують на різні зв'язки між явищами: прийменники (на, з, під),
сполучники (і, або, тому що), част ки (навіть, ось, же).
2. Крім того, слова поділяються:
а) за походженням — на українські й іншомовні;
б) за кількістю значень — на однозначні й багатозначні;
в) за сферою вживання — на загальновживані й вузьковживані;
г) за стилістичним забарвленням — на стилістично ней тральні й стилістично
забарвлені;
ґ) за взаємними відношеннями — на антоніми, синоні ми, омоніми, пароніми.
 До словникового складу мови входять також фразеологіз ми й крилаті вислови.
3. Сучасна освічена людина в своєму словниковому за пасі — активному й
пасивному — має близько 70—80 тисяч слів рідної мови (більш-менш точно
розуміє їхнє значення). Якщо слово незрозуміле чи є невпевненість у його зна
ченні, вживанні, написанні, у пригоді стають словники.
Усі слова сучасної української мови щодо їх стосунків із різними
функціональними стилями поділяються на дві великі групи:
1.Стилістично нейтральна, міжстильова лексика.
2.Стилістично забарвлена лексика обмеженого вживання (слова, що
використовуються лише в окремих стилях чи в одному з них).
Стилістично нейтральна (міжстильова) лексика використовується в усіх мовних
стилях (батько, сестра, голова, будинок, стіл, вітер, жито, соловей, тощо).
Стилістично забарвлена, вужчого стилістичного призначення лексика пов’язана
не з усіма, а з окремими функціональними стилями. Сюди належать книжна,
розмовна, просторічна лексика, діалектизми, терміни, професіоналізми,
жаргонізми, арготизми.
Книжна лексика включає в себе слова, що позначають абстрактні
поняття: здатність, старанність, мистецтво; слова із забарвленням
урочистості: воїн, корифей, мадонна, серед яких і більшість старослов’янізмів: бла-
говісний, благословенний, храм; застарілі слова, що використовуються в сучасній
літературній мові: інквізиція, кольчуга, ясир; поетичні слова:блакить, злотокосий,
живо, дайний та ін. Книжна лексика переважає в писемних варіантах стилів. Між
книжною й загальновживаною лексикою неперехідної межі немає.
До складу розмовної лексики належать слова, що є літературними, але надають
мовленню розмовного забарвлення. Як правило, вони використовуються в усному
варіанті літературного мовлення (під’юджувати, репетувати, мастак; роздзвонити
— «проговоритися», розплатитися — «помститися»).
Діалектизми — це слова, поширення яких обмежується територією певного
діалекту. Лексичні, етнографічні, семантичні та ін. діалектизми не вико-
ристовуються в наук. та офіційно-діловому стилях, крім тих випадків, коли вони є
предметом опису та вивчення (у таких науках, як діалектологія та етнографія).
Діалекти є невичерпним джерелом збагачення літературної мови. Чимало
діалектизмів стало надбанням загальноукраїнського красного письменства.
Терміни — це слова або усталені словосполучення, що чітко й однозначно
позначають наукові чи інші спеціальні поняття. Як правило, терміни — це слова
іншомовного походження (вектор, генератор, політологія) або кальки з них,
утворені на питомому матеріалі (кисень, напівпровідник, теплообмін).
Професіоналізми — це слова та словосполучення, властиві мовленню певної
професійної групи людей (назви знарядь праці, трудових процесів, специфічні
професійні вислови тощо). Наприклад: дупло (у зубі), удар (у друкарстві), підвал,
шапка (у газеті). За межами даного професійного середовища ці слова не завжди
зрозумілі або не становлять інтересу. Найчастіше професіоналізми застосовуються
в усному мовленні людей певної професії. У писемній формі нони вживаються у
виданнях, призначених для фахівців окремих галузей науки та виробництва.
 Неологізми — слова, що означають нові поняття й предмети. Найчастіше
неологізми — це слова, які стали термінами або професіоналізмами.
До лексики обмеженого функціонування належать і жаргонізми, для яких
характерне забарвлення нелітературності. Жаргон — сукупність особливостей
словника розмовного мовлення людей, пов’язаних певною спільністю інтересів.
Насамперед це спільність професійна, а також тривале перебування разом
(навчання, військо), однакові захоплення (спортом). Багато жаргонізмів виникає в
молодіжних колективах, зокрема в студентських та учнівських. Наприклад: пара —
«двійка», шпори — «шпаргалки». Більшість жаргонізмів становлять слова
загальнонародної мови, вживані в специфічному значенні.
На відміну від соціально нейтральних жаргонізмів арготизми є соціально
забарвленим розрядом лексики. Арго (фр. арго — жаргон) — це умовна говірка
певної соціальної групи з набором слів, незрозумілих для невтаємничених у справи
цієї групи. Наприклад: кимарити — «спати», пописати — «порізати», батузник —
«мотузка» тощо. Жаргонізми й арготизми перебувають за межами літературної
мови, вони зрідка вживаються в письменстві та публіцистиці як засіб негативної
оцінки та мовної характеристики персонажів.
28. Стилістично нейтральна лексика та стилістично забарвлена
(маркована) лексика.
Основу лексичного складу мови становить загальновживана стилістично
нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і с стилістичним
фоном для інших шарів лексики, яким притаманне певне стилістичне забарвлення.
Для загальновживаної лексики не властиве оцінне чи емоційно-скспресивнс
забарвлення.
До загальновживаної стилістично нейтральної лексики належать слова, що
називають основні поняття, речі та явища навколишньої дійсності: нога, рука,
голова, небо, земля, хліб, сіль, писати, читати, ходити, один, п'ять, десять,
зелений, червоний, довго, мало тощо.
Інші групи слів можна назвати лексикою вузького стилістичного призначення.
Вони характерні для одного стилю або для кількох. До стилістично забарвленої
(маркованої) лексики можна віднести науково-термінологічну, офіційно-ділову,
профссійно-виробничу, емоційно-експресивну.
Науково-термінологічна лексика обслуговує сферу науки й наукової та
професійно-виробничої діяльності.
Наприклад: лапка машини, крило автомобіля, вушко голки, мостовий бик, гребінь
хвилі, щока лещат, ярмо магніту, бабка шпиндельна, диск гальмівний, лампа дуго-
ва, стрічка ізоляційна.
Офіційно-ділова лексика використовується в публіцистичному та офіційно-
діловому стилях, у їхніх підстилях: інформаційному, дипломатичному,
законодавчому, адміністративно-канцелярському. Прикладом офіційно-ділової
лексики є слова указ, постанова, рішення, акт, декларація.
Професійно-виробнича лексика вживається при визначенні спеціальних
виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва. Кожна професія має своє
коло професійно-виробничої лексики, куди входять і терміни, й офіційно-ділова
лексика, й загальновживані слова, що використовуються в даній сфері й набувають
фахового значення. Наприклад, для педагогічної професії — це слова вчитель,
учень, клас.
Емоційно-експресивна лексика використовується в художньому та
публіцистичному стилях, в усіх підстилях. Емоційно-експресивні слова, крім
понятійного, мають ще й емоційне значення, вказують на позитивну або негативну
оцінку й тому мають експресію (тобто сильне вираження змісту чи емоцій).
Емоційно-експресивна лексика служить для інтенсивного вираження почуттів,
емоцій, позитивних чи негативних оцінок, вона здатна викликати уявлення й
асоціації. До таких слів належать: любов, щастя, ласка, втіха, радість.
Серед емоційно-експресивної виділяється поетична лексика. Це вживані
переважно в поетичному мовленні слова, які надають йому милозвучності,
урочистості, піднесеності, образності.
Побутова лексика охоплює слова, що називають побут різних соціальних груп.
Вона найближче стоїть до загальновживаної, але відрізняється специфічним
побутовізмом. Це назви одягу, речей, їжі, хатнього начиння, розваг, звичаїв певної
соціальної групи людей чи певної території.
В активному словнику мови перебувають слова, що в даний час вживаються
часто й не мають значення давності чи новизни. Пасивний запас української
лексики становлять:
а) слова, які вже застаріли і вийшли або виходять з ужитку;
б) нові слова, що ще не закріпилися й не стали в мові загальновідомими та
загальновживаними. Отже, в пасивному запасі української лексики зберігаються
історизми, архаїзми та неологізми.
Історизми — це назви предметів старої культури, побуту: смерд, кріпак, війт,
князь. У процесі історичного розвитку зникають окремі предмети, поняття, звичаї,
а з ними перестають вживатися й слова, що їх називали.
Архаїзми — це застарілі слова, що виходять з ужитку. Але реалії, названі ними,
залишаються й мають уже інші, сучасні назви: ректи – говорити; чоло – лоб.
Неологізми – це нові слова, покликані до життя потребами суспільства, що
відбивають сучасність (новочасність). Якщо вони втрачають це значення
новочасності, свіжості утворення, то стають загальновживаними. Неологізми —
дуже рухлива група лексики. Ті слова, що рік-два тому були неологізмами,
сьогодні стають загальновживаними: перебудова, гласність, Народна Рада,
приватизація.
 29. Українська термінологія в професійному спілкуванні
Термін – спеціальне слово або словосполучення, що вживається для точного
вираження поняття з якої-небудь галузі знання – науки, техніки, суспільно-політичного
життя, мистецтва тощо, напр.: молекула, вітамін, блюмінг, віза.
Від слова термін утворено слово термінологія. Термінологія – роздііл лексики,
що охоплює терміни різних галузей науки, техніки, мистецтва, суспільного життя,
сукупність усіх термінів якоїсь мови.
Термін –це спеціальне слово, яке має дефініцію. Конкретний зміст поняття,
визначеного терміном , стає зрозумілим лише завдяки цій дефініції – лаконічному,
логічному визначенню, яке зазначає суттєві ознаки предметів, або значення поняття,
тобто його зміст і межі.
Сучасна термінологічна лексика неоднорідна. В її складі є терміни , утворені на
питомому матеріалі (деякі з них являють кальки з іншомовних слів): речовина, кислота,
іменник; велика кількість термінів - слова іншомовного походження: ват, урбанізація,
суфікс,. З одного боку, термінологія повинна обслуговувати потреби тієї нації, в мові
якої створена, з іншого – при творенні термінології слід зважати на її інтернаціональну
комунікативну функцію, яка дедалі зростає. Спільні тенденції в розвитку термінології
різних мов переплітаються з власними національними традиціями словотворення.
Найпоширенішими способами творення термінів є: афіксація – додавання,
варіантність, , монізм, гастрит; абревіація – біохімія, омонімія, термодинаміка;
лексико-семантичний (перенесення значення): збудження (втома), старіння(металів),
крихкість(матеріалу).
Існують певні вимоги до використання термінів у діловому мовленні:
1)термін мусить бути стандартним, тобто його потрібно вживати лише в тій формі, яка
зафіксована у словнику, напр.: автобіографія, менеджмент, судочинство, діловодство, а
не життєпис, управління, судоведення, діловедення тощо;
2) термін має вживатися з одним значенням, теж зафіксованим у словнику, напр.:
дотація – асигнування з державного бюджету установам, окремим виробникам на
покриття збитків, доплата;
 3) якщо термін є багатозначним, автор документа має будувати текст так, щоб одразу
було зрозуміло, яке значення терміна він має на увазі, напр.: модель - модель літака,
модель економіки, модельний бізнес.
Класифікація термінів – це розподіл термінів, які використовуються за їх
узагальненими ознаками споріднення та відмінності.
Один із системних принципів класифікації є розподіл термінологічної лексики за
галузевою спорідненістю. Кожна з них має свою підсистему, напр.:
 Суспільно-політична:
а)економічна (політекономія, валовий продукт, девальвація, продуктивність праці);
б)філософська (детермінізм, дуалізм, емпіризм, іманентність)
в)логічна ( алгоритм, аргумент, дедукція , діалектична логіка);
г) психологічна (апатія, ейфорія,, мотивація, підсвідомість);
д)педагогічна (абітурієнт, диктант, екстерн, незалежне тестування);
е)історична (віче, гетьманщина, неоліт, феодал) ;
є)юридична ( апеляція, гарант, нотаріус, осудність);
ж)дипломатична (нота, конвенція , посол, ратифікаційні грамоти);
з)фінансова (аванс, бюджет валюта, іпотечний кредит);
и)офіційно-ділова ( акт, кодекс, указ, циркуляр).
 Мистецька і мистецтвознавча:
а)музична ( акорд, партитура, сопрано, сюїта);
б) театральна( амплуа, , декорація, репертуар, трупа);
в)кіномистецька ( кінооператор, кінопанорама, сценарист, фільмокопія);
г)образотворче мистецтво (акварель, живопис,, натюрморт, пейзажист);
д)архітектура ( барельєф, готика, конструктивізм, портик).
 Спеціальна лексика сучасної української мови:
а)літературознавча (епос, поема , кульмінація, модернізм);
б) лінгвістична (алфавіт, антонім, вокатив, герундій).
 Спеціальна наукова термінологічна лексика:
а)математична (абсциса, інтеграл, ромб, теорія функцій);
б)фізична (гамма-проміння, електрон, магніт, електрон);
в) хімічна (амінокислота, водень, оксид, хлорид);
г) біологічна ( бактерія, вітамін, організм, тип);
д) фізіологічна (аорта, дерма, суглоб, фізіолог);
е)ботанічна (адоніс, бутон, зав”язь, яровизація);
є)зоологічна (амніоти, інфузорія, ссавець, хребетні);
ж) географічна ( атлас, клімат, меридіан, широта);
з) геологічна ( абразія, земна кора, міоцен, неозойська ера) та інш.
Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни можна поділити на три
основні групи:
1.Загальнонаукові терміни, тобто терміни, які вживаються практично в усіх
галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон і т. д.
2. Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених
або й віддалених галузях. Так, економічна наука має термінологію, спільну з іншими
соціальними, природничими науками, напр.: амортизація.
3. Вузькогалузеві терміни - це терміни, характерні лише для певної галузі, напр.:
лізинг, банківська гарантія, зрошувальна вода, дренаж, чип.
Безперечно, професійне спілкування неможливе без використання термінів. Проте, в
мовленні фахівців, крім термінів, широко побутують і інші спеціальні мовні одиниці:
професіоналізми та номенклатурні назви.
Професіоналізми - це слова або вислови, притаманні мові людей певної професійної
групи. Суттєва різниця між термінами і професіоналізмами полягає в тому, що терміни -
це офіційні наукові назви поняття, а професіоналізми виникають, як розмовні, неофіційні
замінники термінів (платіжка - платіжне доручення; вишка - вища математика) або коли
та чи інша професія, рід занять не має розвиненої термінології, напр.: рибальство,
гончарство та ін. Професіоналізми на відміну від термінів, як правило, емоційно
забарвлені, є переосмисленими словами загального вжитку. Вони можуть бути
незрозумілі людям, які не належать до певної професії, порівняйте: підвал у мові
поліграфістів, бобик, бублик у мові водіїв тощо. Професіоналізми можуть
використовуватися в неофіційному професійному спілкуванні (сленги, жаргонізми),
проте вони є ненормативними в професійних документах, текстах, в офіційному усному
мовленні.
Номенклатура (від лат. nomenclatura - перелік, список імен) - сукупність назв
конкретних об'єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Їх потрібно відрізняти
від термінів, що позначають абстраговані наукові поняття. Номенклатуру становлять
іменники та словосполучення, які передають як систему назв об'єктів певної науки, так і
сукупність назв одиничних об'єктів.
30. Історія походження і сучасні проблеми української термінології.
Явище пуризму в українському мовознавстві.
Стандартизація термінології - це вироблення термінів, еталонів, термінів-зразків,
унормування термінології в межах однієї країни (якщо це - національний стандарт) або в
межах групи країн (якщо це - міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є
обов'язковою для вживання в офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.
Основи стандартизації термінів було закладено в Німеччині в кінці XIX на початку
XX ст., коли в багатьох терміносистемах виникла потреба впорядкувати нагромаджену
термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного
терміна.
В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна вважати
Наукове товариство ім. Т. Шевченка (кінець ХІХ початок ХХ ст.). Саме навколо
товариства гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися
автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській
термінології став Інститут української наукової мови (20-ті початок 30-х років). Але
обидві ці структури не видавали державних стандартів у теперішньому розумінні цього
поняття.
Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від
розв'язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи
державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують єдиної,
зручної, логічної української термінології.
Звичайно, такої суворої централізації, як у колишньому СРСР, не спростерігаємо, але
необхідність державного підходу до творення єдиної термінології для усієї країни
очевидна.
З огляду на ці умови в Держстандарті України розроблено Концепцію державних
систем стандартизації, метрології та сертифікації, яку схвалив уряд. У липні 1992 року
спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет
стандартизації науково-технічної термінології.
Для стандартизації термінів у багатьох країнах світу створено відповідні інституції: у
США - Американська асоціація стандартів, у Німеччині - Німецький нормалізаційний
комітет, у Франції - Французька асоціація нормалізації тощо. Поряд із
загальнонаціональними асоціаціями діють також фірмові стандартизаційні групи та
спеціалізовані науково-технічні товариства в окремих галузях науки і виробництва.
Національні термінологічні комітети в Європі та Америці переважно позадержавні
структури. Терміни стають нормативними після ухвал термінологічних нарад і
конференцій.
Сьогодні в Україні розроблено понад 600 державних стандартів. Через кожні 5 років
їх переглядають і уточнюють.
Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:
1) систематизація понять певної галузі науки чи техніки; поділ їх на категорії
(предмети, процеси, якості, величини тощо); розмежування родових та видових понять;
2) відбір усіх термінів галузі, узятої для стандартизації (терміни вибирають зі словників
різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та інших джерел);
3) поділ термінів на групи:
а) вузькогалузеві терміни;
б) міжгалузеві;
в) загальнонаукові (загальнотехнічні).
Стандартизації повинні підлягати лише вузькогалузеві терміни;
4) вибір із групи термінів-синонімів нормативного терміна (інші терміни подаються
також, але з позначкою "нерекомендований");
5) пошук еквівалентів англійською, німецькою, французькою, російською мовами та інш.
з відповідних міжнародних стандартів;
6) формулювання українською мовою означення (дефініції) поняття;
7) рецензування стандарту фахівцем та мовознавцем.
Серед власне лінгвістичних проблем, пов'язаних з національно-культурною
специфікою українських термінів, сьогодні можна виділити принаймні шість:
- опрацювання критеріїв знеросійщення сучасних терміносистем;
- виявлення англіцизмів(американізмів) у різних терміносистемах і наукове
обґрунтування доцільності їх ужитку;
- з'ясування ролі і місця інтернаціоналізмів і їх національних відповідників у різних
національних терміносистемах;
- способи відбору назв опредметнених дій;
- способи відбору найменувань опредметнених ознак;
- орфоепічні й орфографічні проблеми запису запозичених термінів.
Ці проблеми зумовлюють вирішення проблем практичного термінознавства,
насамперед термінографії, а також викладання основ наук у середній школі та
різноманітних наукових дисциплін у школі вищій.
Слово «пуризм» належить до тих слів, які, рідко вживаються на радянській Україні.
Якщо читач розкриє «Українську радянську енциклопедію», він не знайде цього гасла.
Тимчасом пуризм дуже важливий для життя і розвитку кожної мови. Просто кажучи,
пуризм — це боротьба за чистоту мови. Боротьба ця може провадитися з різними
теоретичними настановами і з різною практичною метою.
Український, пуризм в новій своїй формі пов'язуеться, звичайно, з російським
пуризмом, і — це дуже характеристично. Часто говориться про те, що росіяни є старші
брати українців. Не будемо говорити про те, чи це правда, чи ні, — і хто старший, хто
молодший, взагалі, чи це має якенебудь значення, — але в цьому випадку, можна
сказати, що українські пуристи йдуть за прикладом російських пуристів. І можна сказати,
що найкращим стимулом до збереження української свідомости є той факт, що
підкреслюється і зберігається свідомість російська.
Пуризм український в своїх перших кроках, надзвичайно несміливий, надзвичайно
боязкий і ввесь час іде за прикладом пуризму російського. Одначе становище, яке існує в
українській мові, зовсім відмінне від того, яке існує в російській мові. І тому цілком
природно, що доводиться вдаватися до дещо інших метод і настанов. Головна проблема
сучасної української мови, це — проблема російських слів і слів, які приходять до
української мови через російську мову. Слова ці приходять двома шляхами; частина з
них на' кидається згори, — такі є, скажімо всі нові поняття. Нові поняття в українській
мові, як правило, не створюються засобом української мови, і не беруться з інших мов, а
переймаються з російської мови. Але крім того, і це далеко важливіше, є те, що можна
було б назвати, «повзучими русизмами». Русизми, які проникають в українську мову
непомітно, безконтрольно, просто тому, що — в сучасних умовах, майже кожний
інтелігент є, практично, двомовний і досить тяжко розрізнити, де кінчається стихія однієї
мови і де починається стихія другої мови.

31.Термін та його ознаки. Термінологія як система. Загальна

класифікація термінів.
Термін – це слово, або словосполучення, яке позначає поняття певної
галузі знань чи діяльності людини. Кожна галузь знань має свою
термінологію.
Термінологія – сукупність термінв певної галузі, наука, що вивчає
терміни.
Основні ознаки терміна:
- системність: кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має
термінологічне значення;
- точність: термін повинен якнайповніше й найточніше передавати зміст
поняття, яке він позначає;
- прагнення до однозначності у межах своєї терміносистеми;
- наявність дефініції – наявність означення, яке чітко окреслює його значення.
Галузеві терміносистеми взаємодіють одна з одною, мають спільний
термінологічний фон. Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни
поділяються на:
1. Загальнонаукові – вживаються майже в усіх галузевих термінологіях.
2. Міжгалузеві терміни – це терміни, які використовуються в кількох
споріднених або й віддалених галузях.
3. Вузькоспеціалізовані терміни – слова, словосполучення, які позначають
поняття, що відображають специфіку конкретної галузі.
Терміни мають точне, конкретне значення й тому позбавлені суб'єктивно-
оціночних відтінків. Діловому стилю притаманна термінологія, яка утво-
рюється із активної лексики (діловодство, справочинство); запозичується із
інших мов (бланк, бюджет); утворюється за допомогою власних слів та
частин іншомовних ибо із запозичених складників (фотокамера,
фототелетайп) тощо.
В основному значення термінів зафіксовані у державних стандартах,
спеціальних словниках, довідниках. Ось чому вони (терміни) і повинні
вживатися лише в зафіксованому значенні. Нестандартні терміни в
справочинстві не бажані, бо вони засмічують й ускладнюють складання та
функціонування ділових паперів.
Кожна вузька галузь науки має свої терміни: медичні — вживаються у
медицині, технологічні — в техніці і т. д.

32. Особливості походження економічної термінології.

Економічні терміни – це слова, що функціонують в економічній сфері
суспільства і утворюють термінологічне поле економіки як науки. Серед
економічно-правових термінів фіксуємо такі грецькі запозичення: автаркія, іпотека,
криза, економія. Латинських запозичень на позначення економічно-правових
понять в українській мові значно більше, ніж грецьких, незважаючи на те, що
проникли вони у словниковий склад значно пізніше. «Словник іншомовних слів»
фіксує понад 300 термінів латинського походження на позначення соціально-
економічних понять, зокрема: акція, актив, абсентеїзм, аукціон, бонус, віндикація,
дебет, девальвація, декларація, дефіцит, дивіденд, дотація, інфляція, комерція,
квота, конверсія, конкуренція, кооперація, компенсація та ін.
Після того, як Україна здобула незалежність і українська мова отримала
статус державної, у 1990 році почався новий етап у становленні економічної
термінології, основними напрямками розвитку якого є:
1) архаїзація та поновлення частини економічного словника. Цей процес
пов’язаний передусім зі зникненням реалій та понять радянської епохи
(стахановець, суботник, п’ятирічка). Почали вживатися терміни, вилучені в
попередній період з ідеологічних міркувань (пільговик, урядовець, благодійник,
благодійність). Близькими до них є переорієнтовані терміни, тобто ті, які раніше
позначали зарубіжну або дореволюційну дійсність, а тепер починають
використовуватися для номінування економічних реалій в Україні кінця ХХ ст. –
початку ХХІ ст. Цей процес пов’язаний насамперед з появою ринкової економіки
та зміною ідеологічних орієнтацій (бізнес, бізнесмен, мер).;
2) інтенсивне запозичення термінів, особливо з американського варіанту
англійської мови (менеджер, спонсор, рекетир).;
3) вилучення з термінології зросійщених форм, штучно нав’язаних у попередній
період (страховка, імущий, малоімущий).;
4) творення нових слів за допомогою власних україномовних ресурсів (завідувач,
страхувач, посадовець, рекетирство, спонсорство, елітарність, корумпованість).
Pізновидu способу творення економічних термінів:
1. Спеціалізація, або звуження значення загальновживаних слів: біржова гра,
валютні цінності, цінова дискримінація.
2. Метафоричне перенесення: вічнозелений кредит, заморожування заробітної
платні, парасолька цін.
3. Метонімічне перенесення: вексельний портфель, споживчий кошик.
4. Ретермінологізація (запозичення з іншої термінологічної системи): податковий
імунітет, фінансові санкції.
Тематично в економічній термінології виокремлюються групи слів,
пов’язані з фінансовою, соціальною та іншими сферами економічного життя.
Розглянемо основні тематичні групи соціально-економічних термінів:
1. Група назв суб’єктів економічного життя, яка включає декілька підгруп, а саме:
 назви осіб, що відрізняються за ознаками класовості (інтелігент, еліта,
декласант, аристократ);
 назви осіб, що відрізняються місцем в ієрархічній структурі управління,
професійними якостями;
 назви осіб за професіями (начальник, керівник, підлеглий, бюрократ та ін.);
 назви осіб, які відрізняються статусом зайнятості в секторах економіки
(робітники, безробітні, сумісник, погодинник);
 назви осіб, що відрізняються за рівнем грошових виплат і безплатних
(пільгових) послуг, одержуваних із суспільних фондів споживання
(пенсіонер, пільговик, інвалід, ветеран);
 назви осіб, які належать до «тіньової» економіки та отримують нелегальні
доходи (рекетир, вимагач, мафіозі);
 назви установ, організацій, які беруть участь у соціально-економічних
процесах, та їхніх відділів (центр роботи з інвалідами, центр зайнятості,
пенсійний фонд, профспілка).
2. Назви об’єктів соціально-економічного життя, яка також охоплює ряд дрібніших
тематичних об’єднань, зокрема:
 назви документів (перепис, службовий паспорт);
 назви властивостей (привілейованість, заможність, декласованість);
 назви наук, наукових напрямків, теорій, галузей, концепцій (соціально
орієнтована економіка, соціальна політика);
 назви на позначення розрахункових понять, а також понять, пов’язаних зі
сферою грошового чи матеріального стимулювання суб’єктів господарських
відносин (гонорар, премія, пенсія, пільги);
 назви на позначення інших соціально-економічних понять та реалій (фах,
мотив праці, гарантія зайнятості).
3. Назви процесів та дій, що пов’язані з економічним життям (відрахування,
збагачення, керування, стимулювання праці, професійна адаптація).
Крім того, у термінологічному полі соціальної економіки функціонують
терміни різних галузей знань. Основу цього термінополя становлять терміни
соціальної економіки (їх небагато): соціальна ринкова економіка, соціально-
економічний інститут, соціально-економічна функція (держави), соціально-
трансфертна функція (держави), соціальний порядок, економічний порядок,
конкурентний порядок, соціально-економічні відносини, соціальна технологія,
соціальна ефективність тощо. З точки зору значень у структурі цих термінів
ключовими є поняття «соціальний» та «економіка». Периферію цього термінополя
складають слова, пов’язані з соціальною економікою лише диференційними
поняттями. До них зокрема належать терміни загальнонаукові (структура, функції,
процес), філософські (метод пізнання, діалектика), економічні (виробництво,
обмін, розподіл), юридичні (повноваження, порушник), фізичні (об’єм, тиск),
математичні (математична модель, коефіцієнт), загальносоціологічні (соціальна
структура, соціальна роль), економіко-соціологічні (споживацька поведінка,
підприємництво), соціально-психологічні (колектив, особистість) тощо. Велика
кількість запозичених термінів – своєрідна риса соціально-економічної
термінології. Цей факт пояснюємо тим, що соціальна економіка почала
формуватися в умовах, коли система суспільних наук вже існувала впродовж
тривалого часу. Але в межах термінологічної системи соціальної економіки зміст
та інтерпретація більшості запозичених термінів змінилися.
33.Використання канцеляризмів, мовних штампів і кліше в сучасних
офіційно-ділових текстах.
Для лексики текстів офіційного стилю характерно використання
експресивно не забарвлених слів, стандартизованих виразів, штампів,
канцеляризмів, абревіатур. Характерною рисою офіційно-ділового стилю є
наявність в нім багато чисельних мовних стандартів – кліше. Якщо в інших
стилях шаблонні звороти незрідка виступають як стилістичний недолік, то в
офіційно-діловому стилі в більшості випадків вони сприймаються як сповна
природна його приналежність. Багато видів ділових документів мають
загальноприйняті форми викладу і розташування матеріалу, а це, поза
сумнівом, полегшує і спрощує користування ними. Не випадково в тих або
інших випадках ділової практики використовуються готові бланки, які
потрібно лише заповнювати. Навіть конверти прийнято надписувати в
певному порядку. При використанні офіційно-ділового стилю недопустимою
вважається полісемія, тобто багатозначність, метафоричне використання слів,
вживання слів в переносних значеннях. Діловій мові властиві безособовість і
відсутність оцінки.

Традиційно (доречно) використовуються в офіційно-діловому стилі

канцеляризми – слова, стійкі словосполучення, конструкції, що є
специфічною одиницею канцелярського підстилю: належить зробити
(повідомити, з’явитися), факт засвідчується, повідомлення про одержання.
Канцеляризми – слова й мовленнєві звороти, що позбавляють образності,
емоційності та індивідуальності стилю, надають йому нейтрального,
офіційного та шаблонного значення, наприклад:
восени й узимку – в осінньо-зимовий період,
хвилюватися – переживати стан занепокоєння,
зголодніти – відчувати потребу в харчуванні.

Штамп – прийнятий загальновизнаний зразок, що його сліпо наслідують.

Мовний штамп – це зворот, що багаторазово механічно повторюється без
творчого осмислення. Не має ні інформативної, ні експресивної цінності :
взятии до відома, з метою обговорення.
У писемному діловому мовленні швидка відтворюваність, автоматизм,
мовна економність штампів полегшують комунікативний процес
Мовне кліше – це мовний стереотип, готовий зворот, що вживається в
текстах офіційно-ділового стилю: з метою підвищення якості продукції.

34. Наукова комунікація як складова фахової діяльності.

У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова інформація,
отримана в результаті наукового пізнання, її отримання, поширення та використання
мають суттєве значення для розвитку науки. Наукова інформація поширюється в часі та
просторі певними каналами, засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить
науковій комунікації.
Наукова комунікація (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями,
повідомленнями) між ученими і спеціалістами. У процесі НК виділяють 5 основних
елементів:
1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або збирає,
опрацьовує наукову інформацію та передає її).
2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксова-на наукова інформація,
закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів).
3) канал (спосіб передачі наукової інформації).
4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій призначена інформація і яка
певним чином інтерпретує її, реагує на неї).
5) зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення.
Є багато підходів до класифікації наукової комунікації, її поділяють на пряму
(безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науково-дослідницькому процесі);
опосередковану (комунікація між ученими через їхні наукові публікації); вертикальну
(між науковим керівником і дисертантом); горизонтальну (пов'язує здобувача з
представниками наукової школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ наукових
комунікацій на формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими
встановлено тісний взаємозв'язок.
Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально створені структури
для генерації, оброблення і поширення наукового знання. Це — видавництва, редакції
газет і журналів, вищі навчальні заклади, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри,
архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто розглядають як
опублікування статті в журналі або наукової монографії і посилання. Пряме цитування
одного автора іншим свідчить про створення формального каналу комунікації між ними
— від цитованого автора до того, хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то
створюється формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування.
Ефективність формальної НК визначається кількістю та якістю опублікованих наук.
результатів.
Неформальна НК — це комунікація, що встановлюється між комунікантом
(відправником) і реципієнтом (отримувачем) шляхом особистих контактів, зустрічей,
бесід, телефонних розмов, листування тощо. Позитивним аспектом такої комунікації є
екон. часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК
визначається через самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни
науковою інформацією стають очевидними, коли науковці у співавторстві публікують
результати свого дослідження.
Документна НК — комунікація, опосередкована науковим документом, побудована
на обміні документованою інформацією (ідеями, повідомленнями, знаннями). Науковий
документ — це публікація результатів теоретичних і (чи) експериментальних
досліджень, а також підготовка науковцями до публікації пам'яток культури, історичних
документів та літературних текстів. Він містить зафіксовану на матеріальному носієві
наукову інформацію для передачі її в просторі і часі.

35. Кодифікація і стандартизація термінів (термінологічні словники-

довідники та ін.).
Термінологія може виконувати свої основні функції - позначати наукові
поняття і задовольняти потреби у спілкування фахівців в тому випадку, якщо
вона буде загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів.
Кодифікація термінів - це систематизація термінів у словниках,
довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання..
Стандартизація термінології - це вироблення термінів, еталонів,
термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це -
національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це - міжнародний
стандарт). Стандартизована термінологія є обов'язковою для вживання в
офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.
Перекладні словники — найпоширеніший тип сучасних термінологічних
словників. Серед двомовних термінологічних словників поряд з російсько-
українськими найчастотнішими є англійсько-українські, латинсько-українські
тощо. Термінологічні словники можуть бути тримовними, значно рідше —
чотирьох-семимовними.
Енциклопедично-довідкові словники подають пояснення наукових
понять, а не просто фіксують терміни. Словникова стаття в лексикографічних
працях такого типу складається з двох частин — назви поняття і його
означення (дефініції).
Тлумачно-перекладні словники — це праці змішаного типу, які
перекладають термін іноземною мовою (або кількома мовами) і подають його
тлумачення.
 Стандартизація термінології — це вироблення термінів-еталонів, термінів-
зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це
національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це міжнародний
стандарт). Стандартизована термінологія є обов'язковою для вживання в
офіційних наукових, ділових, виробничих текстах.
Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою.
Від розв'язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать
темпи державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво
потребують єдиної, зручної, логічної української термінології. На цей час в
Україні розроблено понад 600 державних стандартів. Через кожні п’ять років
їх переглядають і уточнюють.
Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:
1) систематизація понять певної галузі науки чи техніки; поділ їх на категорії
(предмети, процеси, якості, величини тощо); розмежування родових та
видових понять;
2) відбирання усіх термінів галузі, узятої для стандартизації (терміни
вибирають зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики,
рукописів та ін. джерел);
3) поділ термінів на групи:
а) вузькоспеціальні терміни; б) міжгалузеві; в) загальнонаукові
(загальнотехнічні); стандартизації повинні підлягати лише вузькоспеціальні
терміни);
4) вибирання із групи термінів-синонімів нормативного терміна (інші терміни
подають також, але з позначкою “нерекомендований”);
5) підбирання еквівалентів англійською, німецькою, французькою,
російською мовами з відповідних міжнародних стандартів;
6) формулювання українською мовою означення поняття;
7) рецензування стандарту фахівцем та мовознавцем.
У готовому вигляді стаття стандарту має приблизно таку будову:
— назва поняття українською мовою;
— скорочена форма терміна;
— недозволений (нерекомендований) синонім;
— родове поняття;
— видове поняття;
— еквіваленти англійською, німецькою, російською, французькою мовами;
— дефініція (означення);
— формула або схема.
 36. Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу
думки. Жанри наукових досліджень.
Науковий стиль української мови має свої особливості. Його основна функція –
інформативна, завдання – передання інформації. Загальні ознаки наукового стилю
– поняттєвість, об’єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість,
переконливість, узагальнення, абстрагованість.
Особливості наукового тексту:
- відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези,орієнтує на нове знання;
- має раціональний характер, складається із суджень, умовиводів;
- текст не ґрунтується на образі, не активізує почуттєвий світ, а орієнтований на
сферу раціонального мислення;
- його призначення обґрунтувати, довести істину. Наукові дослідження
здійснюються з метою одержання наукового результату.
Науковий результат – нове знання, здобуте під час наукової діяльності та
зафіксоване на носіях інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової
доповіді, наукового відкриття тощо.
План –це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті.
Теза – це твердження у книжці,доповіді, статті, яке необхідно довести.
Конспект – стислий писаний виклад змісту чого-небудь.
Основні жанри наукових досліджень:
 Конспект – короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо, тобто
скорочений запис певної інформації. Тут знаходять відображення основні
положення тексту, які при необхідності доповнюються, аргументуються,
ілюструються яскравими прикладами тощо.
 Реферат, реферативний огляд – це вторинний документ, результат аналітично-
синтетичного опрацювання інформації, поданий у вигляді короткого викладу
 змісту первинного документу (всього твору або його частини), включаючи
основні фактичні дані й висновки з метою ознайомлення з сутнісними
акцентами первинного документу.
 Реферування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що
полягає в аналізі первинного документу, знаходженні найвагоміших у
змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень,
результатів, висновків).
 Анотація (до статей, авторефератів, монографій, інших видань) - процес
аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого – отримання
узагальненої характеристики документу, що розкриває логічну структуру та
найсуттєвіший зміст. Анотації використовуються для короткої характеристики
наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій,
інформаційній та бібліографічній діяльності
 Резюме – короткий виклад суті доповіді, статті тощо; короткий висновок із
сказаного, написаного або прочитаного. Стислі висновки, або резюме можуть
супроводжувати наукову статтю.
 Тези – коротко сформульоване положення абзацу, тексту лекції, доповіді тощо.
Обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту.
 Повідомлення й доповіді. Повідомлення (5-7 хв.) й доповіді (15-20 хв.) на
наукових (науково-практичних, науково-теоретичних, науково-методичних)
конференціях (семінарах, симпозіумах, „круглих столах”, конгресах, форумах).
 Курсова (навчально-дослідна робота), дипломна (дипломний проект),
магістерська роботи (дисертація). Курсова (навчально-дослідна),
бакалаврська, дипломна робота (дипломний проект) – професійно орієнтоване
дослідження, може мати теоретично-практичний характер для виявлення
фахових навиків і вмінь, здобутих під час навчання. Магістерська роботи
(дисертація) – випускна кваліфікаційна робота наукового змісту.
 Аналітична записка, науковий звіт – підсумок науково-дослідної роботи з
обраної проблематики; одна із форм – науковий звіт до дипломної чи
магістерської робіт.
 Наукова стаття – один із видів наукових публікацій, де подаються кінцеві або
проміжні результати дослідження, висвітлюються пріоритетні напрямки
розробок ученого, накреслюються перспективи подальших напрацювань.
 Наукова монографія - це наукова праця, яка містить повне або поглиблене
дослідження однієї проблеми чи теми, що належить одному або кільком авторам
(колективна монографія). Найчастіше монографія існує у вигляді книги обсягом
від 6 др. арк. (тобто від 240 тис. зн.).
 Рецензія. Важливим жанром наукової комунікації виступає рецензія. Автором її,
як правило, стає фахівець, учений тієї ж галузі або спорідненої, до якої належить
і рецензована наукова стаття, монографія, підручник і навчальний посібник,
кваліфікаційна робота та дисертація. Рецензія передбачає аналіз та оцінку
певного твору (наукової праці), критичний розбір, рекомендацію до захисту чи
друку, проведення наукового обговорення й діалогу.
 Відгук - стисла форма письмової оцінки виконаної роботи (курсової,
бакалаврської, магістерської кваліфікаційних робіт, кандидатського чи
докторського дослідження). Особливість відгуку, як правило, наукового
керівника чи консультанта, полягає у підтвердженні готовності виконаної
роботи до захисту, зосередженні уваги на найважливіших моментах та якості
дослідження. Обсяг відгуку невеликий – 1–3 сторінки (3–5 сторінок для
кандидатських і докторських дисертацій).
 Навчально-методичні видання:
- підручники - подається систематизований виклад дисципліни або її розділу чи
частини, що відповідає навчальній програмі й офіційно затверджено.
- посібники - призначений для опанування певної навчальної дисципліни та
допомоги в практичній діяльності.
- навчально-методичні збірники - видання, що містить стислі відомості наукового
чи прикладного характеру, викладені у зручній для вивчення і викладання формі.
- вказівки,
- матеріали,
- хрестоматії - навчальне видання літературно-художніх, історичних, політичних та
інших творів чи уривків із них, які є об’єктом вивчення
Дисертації (кандидатська і докторська), автореферат (до 1-2 др. арк.), анотація
до автореферату.
37. Особливості наукового мовлення. Поняття про науковий етикет.
Морфологічні особливості наукового стилю
Морфологічні особливості наукового стилю української мови полягають у
деякій обмеженості використовуваних граматичних форм і частої повторюваності
деяких частин мови. Так, у мові науки переважають іменники і прикметники. До
того ж переважають іменники, що означають неістоти, збільшується використання
слів середнього роду і форм однини; серед відмінкових форм перше місце посідає
родовий відмінок. Службові частини мови в науковому стилі поповнюються за
рахунок самостійних частин мови, перш за все іменників. Наприклад, у значенні
прийменників уживаються в міру, в силу, за певних обставин, у разі потреби, у
випадку, згідно з, у значенні, у процесі, внаслідок, у результаті, за допомогою чого,
за рахунок, у вигляді, на підставі, шляхом чого, методом, через що, яким чином
тощо.
Багато іменників, які не мають у загальнолітературній мові форм множини, у
науково-технічному контексті набувають їх. Це насамперед іменники речовинні
(масла, нафти, мармури, бетони, солі, кварци, граніти ) і абстраговані іменники
(вологості, місткості, потужності, тощо ).
Нормою є вживання в науковому мовленні сполучень з іменниками у
знахідному відмінку з прийменником ( вагою у 70 кг, відстань у 5 км ), інколи без
нього (прискорення 0,5 м/сек, швидкість 5 м на секунду, довжина 20 м).
Синтаксичні особливості наукового мовлення
Одним із найбільш поширених типів речення в науковій мовленні є речення
із складеним іменним присудком, іменна частина якого виражається:
– іменником у називному або орудному відмінках ( Швидкість також є векторна
величина. Знаходження рівнодіючої кількох сил називається складанням сил);
– повною формою прикметника ( Деформації стиснення і розтягування є
пружними у всіх станах тіл);
– прикметником у формі ступеня порівняння ( Робота тим більша, чим більша
прикладена сила і чим значніше переміщення тіла );
– зворотньою формою дієслова ( Термін „біотип” застосовується до певних ліній і
сортів вищих рослин).
Оскільки часто вживаються речення з іменним присудком, то відповідно
маємо в науковому стилі велику кількість дієслів-зв’язок: бути, є, називатися,
становитися, робитися, здаватися, мати, залишатися, володіти, визнаватися,
відрізнятися, розпізнаватися, характеризуватися, складатися, тощо.
Характерною особливістю наукового стилю мовлення є досить часте
вживання сполучення „ дієслово + іменник ” замість синонімічного дієслова:
піддавати впливові, чинити опір, піддаватися окисленню, піддаватися
вивітрюванню ( а не опиратися, окислюватися,вивітрюватися). Наприклад: При
вивітрюванні всі сульфіди піддаються окисленню.
Для наукового стилю мовлення, більш ніж для інших стилів, характерна
значна кількість неозначенно особових речень ( без підмета ), наприклад: У
залежності від агрегатного стану розподіленої речовини суміш поділяють на
суспензії та емульсії. Інколи при розгляді руху тіл можна нехтувати їхніми
розмірами.
Часті також безособові речення: Вивчення не можна вести у відриві від умов.
Після цього залишається знайти фронтальну проекцію точки перетину.
Замість підрядних речень у науковому мовленні часто вживають
прийменниково-відмінкові сполучення. Наприклад, при підвищенні температури
замість коли (якщо) температура підвищується; у результаті процесів
вивітрювання замість у результаті того, що відбуваються процеси вивітрювання;
із збільшенням обсягу замість по мірі того, як обсяг збільшується тощо.
Вживаються також дієприкметникові і дієприслівникові звороти, наприклад:
Багато цінних відомостей про обмін речовин отримано методом
гістоавторадіографії, заснованому на виявленні фотографічним способом
радіоактивних ізотопів, уведених у тіло тварини.
Обов’язковим елементом наукової роботи є огляд джерел, за допомогою яких
з’ясовується стан розробки порушеної проблеми й підтверджується необхідність
подальшого її розроблення. Для підтвердження власних аргументів посиланням на
авторитетне джерело або для критичного аналізу того чи іншого друкованого твору
дослідник наводить цитати. Науковий етикет вимагає точно відтворювати
цитований текст, бо найменше скорочення наведеного висловлювання може
спотворити зміст, закладений автором.
Загальні вимоги до цитування такі:
а) текст цитати починається і закінчується лапками й наводиться в тій граматичній
формі, в якій він поданий в джерелі, зі збереженням особливостей авторського
написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються
лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках
використовується вираз «так званий»;
б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту
і без перекручень думок автора. Пропуск слів, речень, абзаців при цитуванні
допускається без перекручення авторського тексту і позначається трьома
крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, на
кінці). Якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не
зберігається;
в) кожна цитата обов’язково супроводжується посиланням на джерело;
г) при непрямому цитуванні (переказі, викладенні думок інших авторів своїми
словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично точним у викладанні
думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів, і давати відповідні
посилання на джерело;
д) цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо це знижує рівень
наукової праці: надмірне цитування створює враження компілятивності праці, а
недостатнє – знижує наукову цінність викладеного матеріалу;
е) якщо необхідно виявити ставлення автора наукової роботи до окремих слів або
думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або
знак запитання;
є) якщо автор дослідження наводячи цитату, виділяє в ній деякі слова, робиться
спеціальне застереження, тобто після тексту, який пояснює виділення, ставиться
крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора роботи, а весь текст застереження
вписується у круглі дужки.
38. План, тези, конспект як важливий засіб організації розумової праці.
Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами,
що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.
План – це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті. За
допомогою плану узагальнюють і згортають наукову інформацію, за ним
розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її
істинність, якого висновку доходить автор тексту. Формулювання пунктів плану
має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і
завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в
тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі
членувати текст, добирати заголовки до розділів.
За структурою план може були простим і складним.
Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого
плану перелічують основні мікротеми тексту.
Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану
розбивають на підпункти.
Питальний план складають за допомоги питальних речень, які розкривають
проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру
відповідає одне запитання, а кожне наступне пов'язане з попереднім.
У номінативному (називному) плані послуговуються називними реченнями, у
яких головний член (підмет) виражений іменником або субстантивованою
частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного
відмінка.
Тезовий план - сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.
 Взірець плану:
Питальний план
Номінативний план
1. Слово світське і сакральне в культурному процесі.
2. Релігія як символічна форма: раціональні та ірраціональні аспекти.
2.1. Слово в християнському культі.
2.2. Світське і сакральне осягнення слова Біблії.
2.3. Функціональність біблійної символіки в сучасному суспільстві.
3. Слово в мистецтві красного письменства.
3.1. Соціальний статус поета (письменника).
3.2. Освітній потенціал творів красного письменства.
Тезовий план
1. Конституція в сучасному світі є невід'ємним атрибутом дер-жави, ознакою її
суверенності.
2. Під конституцією в матеріальному значенні розуміють здебільшого сукупність
юридичних норм, які закріплюють основні права і свободи людини і громадянина.
3. Конституція у формальному значенні іменують єдиний акт або ж кілька актів,
що мають вишу юридичну силу стосовно інших нормативних актів.
4. Як Основний Закон, Конституція України складає ядро національної правової
системи, є юридичною базою для розвитку всього українського законодавства.

Теза – положення, висловлене в книжці, доповіді, статті, яке необхідно довечти.

Теза – будь-яке висловлення, яке стисло викладає ідею. відповідно до мети тези
бувають: - вторинні; - оригінальні. Вторинні тези слугують для виділення основної
інформації в тому чи іншому джерелі. Оригінальні тези створюють як первинний
текст.
Відповідно до мети тези бувають: вторинні; оригінальні.
Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому
джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування,
їх призначення - створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати
далі, а обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту, зазвичай їх
складають мовою автора.
Вимоги до складання тез
o формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням
самобутності форми;
o викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів,
записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове
слово;
o якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки
джерела.
Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:_
- ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком
основних положень);
- стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу
на науковій конференції.
 Оригінальні тези - предметно-логічне ціле, об'єднане спільною думкою, що
відображена у заголовку, призначення якого - зорієнтувати читача у змісті
наукового тексту.

Конспект – стислий писаний виклад змісту чого-небудь, складається з плану і

тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим
викладом змісту книги, статті, лекції. Конспект - особливий вид тексту, який
створений у результаті анал ітико-синтетичного оброблення інформації
першоджерела, тобто скорочений запис певної інформації, що дозволяє його
авторові одразу чи через деякий час із необхідною повнотою відновити
інформацію. Обов'язково докладно фіксують найбільш суттєві думки автора із
зазначенням сторінок у тексті-оригіналі. Конспект слугує для збереження
основного змісту роботи. У ньому репрезентовано лише думки автора роботи, яку
конспектують, мета його - глибоко осмислити інформацію і подати її адекватно,
стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі. Складання
конспекту мобілізує увагу, допомагає виділити головне в тексті. Коли людина має
намір щось записати, вона читає більш уважно, тим паче, що чергування читання із
записуванням підвищує працездатність і зменшує втому. Конспектування - це
певною мірою контроль сприйняття матеріалу: не розуміючи прочитанного,
почутого, важко виділити і записати основну думку.

39. Основні правила бібліографічного опису, оформлювання

покликань.
Покликання – уривок, витяг з будь-якого тексту, який цитують у вигляді
матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Під
час написання наукової роботи виконавець повинен оформлювати
покликання на кожну цитату, наслідувану думку, приклад того чи іншого
автора, у якого запозичено ідеї чи висновки. Список використаних джерел –
важливий елемент бібліографічного апарату наукового дослідження, його
вміщують наприкінці роботи, але готують до початку її написання.
Під час написання наукової роботи дослідник зобов'язаний оформлювати
покликання на кожну цитату, наслідувану думку" приклад того чи іншого
автора, у якого їх запозичено, ті ідеї чи висновки, на підставі яких
розробляють проблеми чи розв'язують завдання, поставлені у статті,
монографії тощо. Це дає змогу відшукати потрібний документ і перевірити
точність зазначених відомостей, з'ясувати інформацію, обставини, контекст.
Відсутність покликань - підстава говорити про плагіат, а їх наявність
визначає етику дослідника. Науковий етикет вимагає точно відтворювати
цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може
спотворити зміст, викладений автором.
Загальні вимоги до цитування такі:
а) текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його
подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання;
 б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського
тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзаців за
цитування позначають трьома крапками (...) або крапками в кутових дужках
<...>, якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то
його опускають;
в) кожну цитату обов'язково супроводжують покликанням на джерело;
г) за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора,
робити відповідні поклилання на джерела.
Покликання в тексті на літературне джерело зазвичай оформлюють у
квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного
джерела у списку використаних джерел, а другою - сторінку, з якої
запозичено цитату у монографіях, статтях можливе й таке оформлювання
покликань: прізвище автора, рік видання, сторінка: [Караванський 2004, 245].
Під час огляду літератури з досліджуваної проблеми може застосовуватися
покликання на все джерело, декілька джерел.
Покликання бажано робити на останні видання публікацій, на більш ранні
видання - лише в тих випадках, коли праці, у яких міститься необхідний
матеріал, не перевидавалися. Покликання на ілюстрації, таблиці або формули,
використані в дослідженні, вказують відповідно до їх порядкового номера.
"Це своєрідний текстовий калейдоскоп строкатої реальності з її соціальними
недугами йекзистенційнйми потребами, соціокультурними типажами,
знайомими ситуаціями, комедійністю, абсурдністю й жорстокістю буття, у
якому живе українська людина".
У сучасній науковій традиції існує кілька підходів до вивчення дискурсу як
одного з найважливіших понять лінгвістики [Бацевич 2004, Селіванова
2002]._
Список використаних джерел - важливий елемент бібліографічного апарату
наукового дослідження, його вміщують наприкінці роботи, але готують до
початку її написання. До нього заносять цитовані, аналізовані джерела,
архівні матеріали, дотичні до теми.

Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:

1.) абетковий: список використаних джерел має самостійну нумерацію за
прізвищами авторів, перших слів назв, якщо авторів не зазначено, а роботу
одного автора – за назвою роботи;
2.) за типами документів: матеріал у списку розташовують за типом видання
(книжки, статті, стандарти тощо);
3.) хронологічний список зазвичай використовують у працях історичного
спрямування, де важливо продемонструвати періоди;
4.) за ступенем використання: такий спосіб використовують зазвичай у
статях.
 Бібліографування - це вид аналітико-синтетичного опрацювання, який
полягає в укладанні опису документа. Такі описи можуть бути різними -
бібліографічними, архівними, інтернетними тощо. Бібліографічні описи
описують опубліковані паперові видання, архівні -описи архівних документів,
інтернетні - описи веб-сторінок І терцет.

40. Реферат, як жанр академічного письма. Складові реферату.

Реферат – вид письмового повідомлення, короткий виклад основних думок,
поєднаних однією темою, їх систематизація, узагальнення, оцінка. Основні функції
реферату: інформативна, пошукова.
Складові реферату:
 Титульа сторінка (назва міністерства, назва закладу, назва кафедри, назва
дисципліни, тема реферату, виконавець)
 План
 Текст, який складається зі вступу, основної частини, висновків.
 Список використаної літератури.

Рефератu повинні містити основні структурні елементи у такій послідовності:

титульний аркуш; зміст; вступ; розділи основної частини; висновки; список
використаних джерел; додатки.
ТИТУЛЬНИЙ АРКУШ має єдиний загальновузівський стандарт і містить
дані, які наводяться в такій послідовності:
 назва міністерства та навчального закладу;
 назви навчальних підрозділів (Інститут та кафедра);
 назва реферату або курсової роботи (остання – згідно протоколу затвердження
кафедрою);
 курс, спеціальність, номер групи, прізвище, ім’я та по-батькові студента;
 вчене звання наукового керівника, прізвище, ім’я та по-батькові викладача, його
власний підпис;
 місто та рік виконання курсової роботи чи реферату.
ЗМІСТ – це перелік заголовків структури роботи. Його розташовують
безпосередньо після титульного аркуша, починаючи з нової сторінки.
Заголовки ЗМІСТУ повинні точно повторювати заголовки в тексті та чітко
відображати завдання роботи.
ВСТУП, як вступна частина дослідження, повинен віддзеркалювати ту
роботу, яку автор провів згідно з рекомендаціями, наведеними вище. Тут важливо
дати обґрунтування актуальності, проблемної ситуації дослідження, чітко
визначити об'єкт і предмет дослідження, його мету та завдання, гіпотези.
Остаточне редагування вступної частини роботи доцільно виконувати на
завершальній стадії дослідження, коли досліджувана проблема постає перед
автором у повному обсязі.
У вступі реферату, який розпочинають з окремої сторінки, коротко
викладають:
– оцінку сучасного стану проблеми;
– мету роботи;
– завдання роботи.
Вступ включає 1-2 аркуші друкованого тексту.
Основна частина як реферату складається з пунктів, підпунктів
так, курсової роботи – з розділів, підрозділів. Тут йде викладення відомостей про
об’єкт і предмет дослідження, які є необхідними й достатніми для розкриття
сутності даної роботи (опис теорії та методів роботи) та її результати. Викладаючи
суть, особливу увагу приділяють новизні в роботі.
РОЗДІЛИ роботи починають з нової сторінки. Вони повинні за своєю
назвою, структурою, змістом відповідати завданням дослідження. Із практики
написання робіт науково-дослідного характеру відомо, що виникає необхідність
для кожного розділу готувати більш-менш детальний план-проспект. Це
заощаджує час автора при компонуванні чистого матеріалу, допомагає уникнути
повторів і викласти матеріал роботи якісно.
Реферат здебільшого складається з пунктів та підпунктів і не містить
розгорнутого змісту. Але кожен пункт роботи повинен мати свої коротки висновки,
які узагальнюють результати дослідження, отримані автором при розробці усіх
названих питань.
Якщо в роботі необхідно навести подробиці дослідження, їх вміщують
у ДОДАТКАХ.
Загальний обсяг основної частини становить для реферату – 9-12 сторінок,
для курсової роботи – 25-30 сторінок.
ВИСНОВКИ починають з нової сторінки. В них необхідно підбити підсумки
теоретичного та праксіологічного дослідження, виходячи зі вступу. Викласти
власну думку автора роботи, навести оцінку одержаних результатів роботи
(негативних також) або її окремого стану з урахуванням світових тенденцій
вирішення поставленої мети, стисло подати можливі галузі використання
результатів роботи: наукову, соціальну значущість роботи, сформулювати
практичні рекомендації щодо вирішення завдань, які були висунуті у вступі та
перспективи подальших розвідок у цьому напрямку.
Важлива вимога до висновків — їх стислість (1-2 аркуші для рефератів та 3
аркуші для курсової роботи) та ґрунтовність.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ, на яку є посилання в основній
частині курсової роботи, наводять у кінці тексту реферату чи курсової роботи
починаючи з нової сторінки. У відповідних місцях тексту мають бути посилання,
в яких вказуються у квадратних дужках номер посилання в переліку
посилань, через кому з пробілом, номер сторінки (наприклад [1, 25]).
Бібліографічні описи в списку використаних джерел подають за алфавітом.
Основними елементами бібліографічного опису є прізвище автора, назва
твору, місто випуску, назва видавництва, рік випуску, загальна кількість сторінок.
Приклад оформлення бібліографічних описів наведено у Додатку К та Додатку Л.
Список використаних джерел в рефераті повинен налічувати не менше 5 назв,
у курсовій роботі – не менше 20 назв (підручники та навчальні посібники не
враховуються – вони використовуються як додаткова література).
ДОДАТКИ є важливим засобом збагачення змісту реферату чи курсової
роботи. Кожен Додаток починається з нової сторінки. У вигляді додатків доцільно
давати різні матеріали, що доповнюють або ілюструють основний текст. Додатки
за своїм характером та змістом повинні стосуватись реферату чи курсової роботи в
цілому або їх окремих частин, а не окремих часткових питань. Недопустимо
включати до реферату чи курсової роботи додатки, що не мають безпосереднього
відношення до теми книги.
41. Стаття як самостійний науковий твір. Вимоги до наукової статті.
Стаття – це науковий або публіцистичний твір невеликого розміру в збірнику,
журналі, газеті.
Наукова стаття – один з видів наукової публікації, де подаються кінцеві або
проміжні результати дослідження,.. висвітлюються пріоритетні напрямки розробок
ученого.
За змістом наукові статті класифікують на:
 власне наукові статті (виклад основних результатів роботи);
 науково-популярні статті (орієнтують на читацьку аудиторію, серед якої можуть
бути непрофесіонали). Ознакою таких статей є доступність змістової
інформації;
 науково-навчальні та науково-методичні статті (містять практичний виклад
закономірностей, досліджуваних об’єктів, методи їх застосування у практичній
діяльності);
 науково-публіцистичні статті (присвячені актуальним для наукової
громадськості проблемам).

Призначені наукові статті науковцям, спеціалістам певної галузі або кількох

галузей.
 Види наукових статтей:
За кількістю авторів наукові статті бувають одноосібні (один автор) або
колективні (колектив авторів).
За галузевим призначенням виокремлюють статті мовознавчі,
літературознавчі, педагогічні, психологічні, історичні та ін.
За науковим завданням – теоретичні і прикладні.
За способом розкриття статті поділяють на оглядові, проблемні і
методологічні. Оглядові статті містять характеристику стану і перспектив наукових
досліджень у тій чи іншій предметній галузі. У проблемних статтях наявний аналіз
проблеми, яка не одержала всебічного осмислення. Методологічні статті подають
обґрунтування методології розв’язання проблеми.
Необхідні вимоги до статті:
- постановка проблеми;
- аналіз наукових досліджень;
- виділення невирішених раніше питань, котрим присвячується стаття;
- формулювання мети статті;
- виклад основного матеріалу;
- висновки;
- перспективи подальшого розвитку.

Підготовка наукової статті охоплює такі етапи:

1. Формулювання робочої назви статті:
1. заголовок має бути лаконічним і однозначним;
2. заголовок повинен сконцентрувати увагу читача на предметі
дослідження.
2. Визначення меж теми та обсягів наукової інформації, представленої в
науковій статті.
3. Розроблення орієнтовного плану (змісту) статті: вступу, основної частини,
висновків, перспективи дослідження.
4. Окреслення у вступі змісту роботи:
1. постановка проблеми, з’ясування її актуальності та науково-
практичного значення;
2. аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано
розв’язання певної проблеми і на які опирається автор;
3. порушення невирішених раніше питань, яким присвячена стаття;
4. формулювання мети і завдань статті.
5. Визначення методів дослідження, джерельної бази, підготовки основних тез –
відповідей на завдання.
6. Тлумачення використаних у статті термінів.
7. Обґрунтування в основній частині отриманих результатів. Текст має
опиратися на принципи “від відомого до невідомого”, “від простого до
складного”.
8. Перевірка узгодженості між заголовком, метою, завданнями і висновками.
9. Міркування над перспективами наступних розвідок у цьому питанні.
 10. Проведення самоконтролю виконаної роботи на змістовому, логічному,
мовностилістичному рівнях. Перевірка тексту статті на відповідність: –
чинним правописним нормам; – вимогам наукового стилю; – оформлення
цитат і посилань.
11. Оформлення списку використаних джерел за чинними стандартами.

42. Сутність спілкування. Спілкування і комунікація. Функції

спілкування.
Спілкування — процес взаємодії між двома чи кількома особами, що
полягає в обміні інформацією пізнавального чи емоційно-оцінного характеру.
У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. Через нього люди
організовують різні види теоретичної та практичної діяльності, обмінюються
інформацією, досягають взаєморозуміння, взаємно впливають одне на одного,
формують свій світогляд. У спілкуванні вони розвиваються фізично і
духовно, формуються як суспільні суб'єкти. Правильно організоване
спілкування забезпечує ефективний обмін інформацією, дає змогу глибше
пізнати співрозмовника, спрогнозувати особливості подальшої ділової
взаємодії з партнером. Тому спілкування можна охарактеризувати як:
- комунікацію, сприймання та передавання інформації;
- взаємодію, взаємовплив, обмін думками, цінностями, діями;
- сприймання та розуміння одне одного, тобто пізнання себе та іншого.
 Обидва терміни - комунікація та спілкування - мають спільні й відмінні
ознаки.Спільними є їхнє співвіднесення з процесами обміну та передачі
інформації. Відмінні ознаки обумовлені різницею в обсязі змісту цих понять:
за спілкуванням закріплюються характеристики міжособової взаємодії, а за
комунікацією - інформаційний обмін у суспільстві.
Отже, спілкування - це соціально обумовлений процес обміну думками та
почуттями між людьми в різних сферах їхньої пізнавальної, трудової і творчої
діяльності, що реалізується за допомогою вербальних засобів комунікації.
Комунікація - це соціально обумовлений процес передачі та сприйняття
інформації як в міжособовому, так і в масовому спілкуванні різними каналами
за допомогою вербальних та невербальних комунікативних засобів.
Таким чином, термін спілкування є загальним за своїм змістом, а
комунікація - конкретним, що позначає лише один з його типів (соціальну
взаємодію).
Функцією спілкування є досягнення взаєморозуміння на зовнішньому
(формальному) рівні за допомогою усмішки, приязного слова тощо.
Професійне спілкування виконує такі функції:
- комунікативну (обмін інформацією);
- інтерактивну (обмін діями);
-перцептивну (взаємосприйняття та встановлення взаєморозуміння між
партнерами по спілкуванню).

43. Види, типи і форми професійного спілкування.

Основою поділу професійного спілкування на види є ступінь участі у ньому
мови (мовного коду). За цією ознакою професійне спілкування поділяють на
вербальне і невербальне.
Вербальне (лат. verbum - слово) спілкування - це усне, словесне спілкування,
учасники якого обмінюються висловлюваннями щодо предмета спілкування.
Залежно від комунікативної ситуації використовують:
 розмовну мову (у повсякденному спілкуванні),
 літературну мову (опрацьована майстрами слова природна мова, яка є мовним
еталоном народу),
 писемну мову (фіксування на певних носіях - папері тощо - інформації і
прочитання написаного),
 усну мову (артикуляційне відтворення інформації та сприйняття її на слух).
Залежно від позицій учасників комунікативного процесу вербальне
спілкування поділяють на:
 Пряме вербальне спілкування здійснюється шляхом усного контакту між
учасниками спілкування. Інформація передається за допомогою мовних знаків
 та інтонаційних засобів. Пряме вербальне спілкування охоплює елементи
невербального.
ʘ Форми прямого вербального спілкування:
- індивідуальне монологічне (передача відправником усної інформації реципієнту
без зворотного зв'язку);
- індивідуальне діалогічне (передбачає зворотний зв'язок між відправником і
реципієнтом);
- групове монологічне (учасниками комунікації є троє і більше осіб. Наприклад,
публічний виступ керівника перед колективом (лекція, доповідь));
- групове діалогічне (колективне обговорення проблем, ситуацій, пропозицій на
ділових нарадах, засіданнях тощо).
 Непряме вербальне спілкування полягає у відсутності безпосереднього
контакту між учасниками.
ʘ Форми непрямого вербального спілкування:
- письмова (інформація передається від відправника до реципієнта у формі
відповідного документа, в якому зафіксовані атрибути ділових контактів);
- використання технічних засобів.
Невербальне спілкування - це обмін інформацією між людьми за допомогою
комунікативних елементів (жестів, міміки, виразу очей, постави та ін.), які разом із
засобами мови забезпечують створення, передавання і сприйняття повідомлень.
Невербальні компоненти спілкування.
Невербальне спілкування супроводжує й доповнює мову, відображаючи зміст
висловленого або сприйнятого. Інформація передається невербальними засобами,
які сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними
відчуттями тощо.
Невербальні засоби спілкування:
 кінесичні (грец. kinesis - рух) - виражають загальну моторику різних частин тіла
(міміка, жести, постави, хода, контакт очима);
 проксемічні (лат. proximus - розташований близько) - пов'язані з організацією
простору між його учасниками (відстань між мовцями, дистанція, вплив
території, просторове розміщення);
 екстралінгвістичні (лат. extra - поза, зовні і lengua - мова) охоплюють позамовну
сферу, в межах якої розвивається мова.Їх підрозділяють на:
- просодичні (грец. prosadikos - той, що стосується наголосу) фонетичні
характеристики мовлення (швидкість мови, висота голосу, його тональність і
діапазон).
- таксетичні (лат. tactum - зачіпати, торкатися) пов'язані з тактильними
особливостями сприйняття (рукостискання, поцілунки, дотики, прогладжування,
поплескування);
- ольфакторні (лат. olfactus - чути нюхом) - вплив на комунікацію запахів тіла,
косметики, предметів особистого вжитку;
- хронемічні (грец. chronos - час) вплив фактора часу на спілкування (час
очікування початку спілкування; час, проведений разом у спілкуванні; час,
протягом якого триває повідомлення мовця).
 У невербальному професійному спілкуванні кінетичні засоби (“мова тіла”) є
найуживанішими. Спілкування супроводжується жестами, які є носіями різного
типу інформації, виражаючи позитивне або негативне ставлення до співрозмовника
й теми розмови, рівність або домінування, відкритість чи закритість та ін.
Найчастіше жести засвідчують такі психологічні стани учасників спілкування, як
відкритість, підозра й потаємність, заперечення, сумнів, готовність, довіра,
незадоволення тощо.
У міжособистісних відносинах у професійному спілкуванні характерними є такі
форми невербальної передачі інформації, як жести з окулярами (можуть свідчити
про різноманітні емоційні стани і наміри співрозмовника), почісування підборіддя
(свідчить про роздумування, оцінювання), машинальне малювання на папері
(свідчить про зниження інтересу до розмови), міцно зчеплені руки (символізують
підозру й недовіру), “порожній погляд” (застиглість, нерухомість очей
співрозмовника свідчать про нудьгу, байдужість), постукування по столу, клацання
затискачем ковпачка авторучки тощо (жести виражають стурбованість
співрозмовника), прикладання рук до грудей (жест відображає чесність і
відкритість) та ін.
Неувага до невербальних засобів у професійному спілкуванні може
дезорієнтувати співрозмовника, якщо неправильно сприймати його міміку, жести,
поведінку у типових ситуаціях.
Слухання відіграє провідну роль у комунікації. Воно допомагає сегментувати
інформацію в процесі детальних обговорень, доповідей, лекцій, бесід, що пов'язані
з академічною і професійною сферами. А також формувати навички розрізняти
експресивні стилі: високий, середній, низький, в усному приватному і офіційному
спілкуванні.

44. Основні закони спілкування.

Спілкування людей здійснюється згідно певних законів. Закони спілкування
(комунікативні закони ) - це особливі закони. Це не такі закони, як закони фізики,
хімії або математики. Їх особливість у тому, що:
 По-перше, більшість із законів спілкування - нежорсткі, імовірнісні. І якщо,
наприклад, закон всесвітнього тяжіння не виконувати на Землі не можна -
просто не вийде, він завжди проявить себе, то щодо законів спілкування
справа йде не так часто можна привести приклади, коли той або інший закон
через ті або інші обставини не виконується.
 По-друге, комунікативні закони не передаються людині при народженні, вони
не "дістаються йому по спадку" - вони засвоюються людиною в ході спілкування, з
досвіду, з комунікативної практики.
 По-третє, закони спілкування можуть з часом видозмінюватися.
 По-четверте, закони спілкування частково розрізняються у різних народів,
тобто мають певне національне забарвлення, хоча багато в чому носять
загальнолюдський характер.
Необхідно розмежовувати загальні закони спілкування і правила
спілкування. Загальні закони спілкування (комунікативні закони) описують, що
відбувається між співбесідниками в процесі спілкування. Комунікативні закони
відповідають на питання "що відбувається в процесі спілкування?".
Комунікативні закони реалізуються в спілкуванні незалежно від того, хто говорить,
про що, з якою метою, в якій ситуації і т.д.
Правила спілкування - це рекомендації, що склалися в суспільстві, по
спілкуванню. Багато хто з них відображений в прислів'ях, приказках, афоризмах
(Знай більше, та говори менше; Слово срібло, мовчання золото; та ін.) Правила
спілкування відображають уявлення, що склалися в суспільстві, про те, як треба
вести спілкування в тій або іншій комунікативній ситуації, як краще вести
спілкування. Правила спілкування виробляються суспільством і підтримуються
соціально-культурною традицією цього суспільства. Правила спілкування
засвоюються людьми шляхом спостереження і наслідування що оточує, а
також шляхом цілеспрямованого навчання.
Важливою складовою науки про мовну дію є закони спілкування. Основні
з цих законів такі:
 Закон дзеркального розвитку спілкування - цей закон легко спостерігаємо в
спілкуванні. Суть його може бути сформульована таким чином: співбесідник в
процесі комунікації імітує стиль спілкування свого співбесідника. Це робиться
людиною автоматичним, практично без контролю свідомості.
 Закон залежності результату спілкування від об'єму комунікативних
зусиль - цей закон може бути сформульований так: чим більше
комунікативних зусиль витрачено, тим вище ефективність спілкування.
 Закон прогресуючого нетерпіння слухачів. Даний закон формулюється так:
чим довше говорить оратор, тим більшу неувагу і нетерпіння проявляють
слухачі.
 Закон падіння інтелекту аудиторії із збільшенням її розміру . Цей закон
означає: чим більше людей вас слухають, тим нижче середній інтелект аудиторії.
Іноді це явище називають ефектом натовпу: коли слухачів багато, вони
починають гірше "міркувати", хоча особистий інтелект кожної окремої людини
при цьому, звичайно, зберігається.
 Закон первинного відторгнення нової ідеї. Сформулювати закон
можна таким чином: нова, незвична ідея, повідомлена співбесіднику, в перший
момент їм відкидається.
 Закон ритму спілкування. Даний закон відображає співвідношення розмови та
мовчання в людському спілкуванні. Він свідчить: співвідношення розмови і
мовчання в мові кожної людини - величина постійна. Це значить, що кожній
людині необхідно в день певний час говорити і певний час мовчати.
 Закон мовної самодії - словесний вираз ідеї або емоції формує цю ідею або
емоцію у того, хто говорить.
 Закон відторгнення публічної критики - людина відторгає публічну критику на
свою адресу.
 Закон довіри до простих слів. Суть цього закону, який ще можна назвати
законом комунікативної простоти, в наступному: чим простіші твої думки і
слова, тим краще тебе розуміють і більше вірять. Простота змісту і форми в
спілкуванні - запорука комунікативного успіху. Говоріть просто, давайте прості
поради - і люди підуть за вами, повірять вам.
 Закон тяжіння критики - чим більше ви виділяєтеся з тих, що оточують, тим
більше про вас лихословлять і тим більше людей критикує ваші дії.
 Закон комунікативних зауважень - якщо співбесідник в спілкуванні порушує
деякі комунікативні норми, інший співбесідник випробовує бажання зробити йому
зауваження, поправити його, примусити змінити його комунікативну поведінку.
 Закон прискореного розповсюдження негативної інформації. Негативна,
лякаюча, здатна спричинити зміни в статусі людей інформація має тенденцію до
швидшого розповсюдження в групах спілкування, ніж інформація позитивного
характеру. Це пов'язано з підвищеною увагою людей до негативних фактів -
внаслідок того, що позитивне швидко приймається людьми за норму і перестає
обговорюватися.
 Закон спотворення інформації при її передачі ("закон зіпсованого
телефону") - будь-яка передана інформація спотворюється в процесі передачі
в ступені, прямо пропорційному числу осіб, що передають її.
 Закон відхилення публічної критики - коли здійснюється публічна критика кого-
небудь з того або іншого питання, і при цьому присутня людина, у якої є аналогічні
недоліки, але його особисто в даний момент не критикують, ця людина критику
від себе практично завжди відводить, вважаючи, що "у нього - зовсім інше".
 Закон детального обговорення дрібниць. Знати цей закон особливо важливо,
коли ми обговорюємо що- небудь колективно. Формулювання закону: люди
більш охоче зосереджуються на обговоренні незначних питань і готові
приділяти цьому більше часу, ніж обговоренню важливих проблем.
 Закон мовного посилення емоцій - емоційні вигуки людини підсилюють
емоцію, що переживається їм.
 Закон мовного поглинання емоції - при зв'язній розповіді про емоцію, що
переживається, вона поглинається мовою і зникає.
 Закон емоційного придушення логіки. В умовах емоційного збудження людина
погано говорить і погано розуміє звернену до нього мову.
45. Стратегії мовленнєвого спілкування.
Існують різні концепції, що описують способи, моделі та стилі спілкування.
Різноманіття підходів певною мірою сприяє більш глибокому вивченню й аналізу
основного процесу і допомагає кожному спиратися па ту концепцію, яка йому
найбільше зрозуміла і відповідає його уявленням про себе та про інших. Проте
важко розібратись у великій кількості підходів, ураховуючи, що описано далеко не
всі, до того ж, звичайно, заважає відмінність у термінах, які вживаються для
характеристики одних і тих самих явищ. Об’єднати розмаїття термінів і
відповідних їм феноменів можна, увівши поняття «стратегія та тактика
спілкування». Це дасть змогу описати процес інтегровано і сприятиме
систематизації інформації. Варто зауважити, що деякі вчені вживали термін
«стратегія спілкування», однак переважно в математичному контексті (відповідно
до теорії гри). У працях з менеджменту й маркетингу це поняття охоплює не лише
спілкування, а й усю систему стратегій, які використо-вуються в організації
(підприємстві, фірмі тощо). Наприклад, у мар¬кетингу розрізняють стратегії,
зорієнтовані на збут товару, і клієнтцентровані стратегії. Сьогодні в основі
підготовки керуючих американськими байками лежить саме навчання їх стратегіям
і тактикам.
Існують різні визначення поняття «стратегія». У нашому розумінні — це
загальна схема дій. Американські автори вважають, що це загальний план
досягнення мети. Описуючи та конструюючи в житті стратегії спілкування,
доцільно орієнтуватися па обидва визначення. До того ж треба ще враховувати, чи
досягається мета під час спілкування одним суб’єктом чи обома (мотиваційний
компонент стратегій). Коли двоє суб’єктів прагнуть виконати разом певну роботу,
обмінятися думками, почуттями, оцінками, дійти згоди, вони, спілкуючись,
прямують до досягнення спільної мети. Якщо ж кожен або один із суб’єктів хоче
задовольнити лише свої інтереси, він ста¬вить перед собою індивідуальну мету.
Інколи люди, що спілкуються, можуть і не ставити перед собою певної мети
(фактичне спілкування).
Для повної характеристики стратегій до мотиваційного компонента необхідно
додати ще змістовний. Річ у тім, що спільна або індивідуальна мета може
відповідати гуманістичним або маніпулятивним (егоїстичним, навіть жорстоким)
установкам спілкування. У першому випадку — це найчастіше готовність, що
реалізується у спілкуванні через акти співробітництва, співучасті, взаємодопомоги,
взаєморозуміння та взаємоповаги. У другому випадку — це спрямованість на дії, в
яких проглядають корисливі, егоїстичні інтереси одного або обох суб’єктів. Саме
ці установки кожного з них і при¬зводять до маніпулювання та порушення етики
спілкування. Для характеристики стратегій важливими є не лише мета та
комунікативні установки, а й характер конструювання спілкування. Його
стратегічним параметром є певне співвідношення між діалогом і монологом. Якщо
під час взаємодії суб’єкти по черзі обмінюються інформацією, думками, жестами,
почуттями, то вони дотримуються діалогу. Якщо досить довго говорить один або
ж, говорячи, кожен думає лише про себе, то відбувається монолог чи два монологи.
Сприймаючи монолог одного із суб’єктів, інший може вести з ним внутрішній
діалог. Діалогічний підхід до спілкування (краще в контексті зовнішнього діалогу)
є оптимальним з погляду організації комунікації й має великий розвиваючий,
творчий потенціал. Ці стратегії ділового спілкування можна пояснити на
прикладах.
Система послідовних дій, що сприяють реалізації стратегії, досягненню мети,
називається тактикою. Одну й ту саму стратегію спілкування можна втілити в
різних тактиках. Побудова стратегії або її добір залежить від особливостей
суб’єктів, які це здійснюють, їх системи цінностей, інтересів і обов’язково від
комунікативних установок. Побудова і добір тактик базуються насамперед на
знаннях про ситуацію та особливості конкретних співрозмовників. Загалом, на
розбудову тактики як системи дій при спілкуванні звичайно впливає стратегія,
якщо вона є усвідомленою. Саме вона визначає характер дій, які застосовують
суб’єкти, передаючи певну інформацію і впливаючи один на одного. Отже, спосіб і
стратегія спілкування — два споріднених феномени, що розкривають операційний
аспект взаємодії людей. Вони є важливим інструментом досягнення мети.
 Мовленнєве спілкування — засіб, у якому як знакову систему використовують
мовлення (систему фонетичних знаків, що містить два принципи: лексичний та
синтаксичний)
У психології в комунікативному акті нерідко виокремлюють орієнтувальну та
виконавчу частини. Перша включає в себе аналіз ситуації взаємодії, формування
плану дії, тобто стратегії спілкування, необхідної для досягнення мети. Важливим
моментом орієнтації є також оцінювання можливих наслідків певних дій і
передбачення нейтралізації негативних результатів. Виконавча частина найчастіше
реалізується з урахуванням правил регуляції спільних дій: мовлен¬нєвого етикету,
самоподання, зворотного зв’язку. Під останнім розуміють реакцію суб’єкта на те,
що він почув, бо інформацію про це він надсилає у зворотному напрямі. Ця реакція
свідчить, чи зрозумів об’єкт отримані сигнали, чи довіряє повідомленню і як
емоційно ставиться до партнера та конкретного змісту повідомлення.
Щоб комунікативний акт був успішним, на етапі орієнтації треба звернути увагу
на код і контекст. Це сприймання та розуміння ситуації контакту і добір стратегії
спілкування. У цьому разі увага концентрується на адресаті (співбесідникові), а не
на собі. На етапі виконання контролюються вже власні дії, конструюються
повідомлення і підтримується контакт.
Культура мовленнєвого спілкування містить дві складові: культуру говоріння та
культуру слухання. Про одну людину кажуть, що вона говорить, як співає, про
іншу — що вона вміє не лише слухати, а й чути.

46. Поняття ділового спілкування. Стилі та моделі ділового

спілкування.
Учені виділяють такі типи особистостей (залежно від того, як вони ставляться до
моральних цінностей, а отже, до спілкування та його культури):
1. Споживацький тип. Людина цього типу намагається утвердити себе серед інших. З
усього хоче мати користь. Прагне до щастя, яке в її розумінні — найбільша цінність.
Індивідуалістка, спочатку має бути добре їй, а потім іншим. Довіряє лише собі.
2. Конформістський тип. Людина цього типу має колективістський характер.
Намагається бути, як усі. Спілкуватися з такою людиною легко. Біля себе не терпить
людей, схожих на неї. Людина цього типу може порушувати правила, але не
загальноприйняті норми.
3. Аристократичний тип. Це яскраві особистості з почуттям власної гідності. Люди
цього типу обожнюють створений ними власний світ. Часто вони діють, не думаючи
про наслідки. Дбають лише про себе, зверхньо ставляться до інших. Спілкуватися з
такими людьми нелегко.
4. Героїчний тип. Люди цього типу завжди з чимось борються. У спілкуванні вони
активні й наступальні, не сприймають світу та інших людей такими, якими вони є,
намагаються їх змінити. "Герої" — це люди соціально орієнтовані, у них розвинене
почуття обов'язку, справедливості, але вони не характеризуються терпимістю до
інших.
5. Релігійний тип. До цього типу належать люди, для яких головна цінність — сенс
життя, а джерело моралі не в людині й суспільстві, а поза ними. Мотивом поведінки і
спілкування з іншими є любов до ближнього і почуття єдності з людьми та світом.
Потрібно навчитися розпізнавати моральний тип людини, з якою доведеться
спілкуватися. Це допоможе зорієнтуватися і вибрати відповідну лінію поведінки для
досягнення успіху.
Прогресивний американський психолог, фундатор сімейного консультування В.
Сатир виокремлює п'ять типів особистостей:
 Запобігливий тип. Така людина в розмові прагне догодити іншим, часто
вибачається, не вступає в суперечки. Вона говорить так, ніби нічого не може
зробити сама, не діставши схвалення інших, погоджується з будь-якою критикою
на свою адресу, вдячна вже за те, що з нею розмовляють. Цей тип ще має назву
миролюбця.
 Звинувачувальний тип. Така людина постійно шукає і знаходить тих, хто винен.
Вона — диктатор, господар ситуації, нерідко поводиться зухвало, говорить різко та
жорстко, перебиває інших, не даючи людям договорити до кінця. Людина цього
типу прагне в такий спосіб завоювати авторитет, владу над іншими. У глибині
свідомості вона знає, що без інших нічого не варта, і тому радіє, якщо люди їй
підкоряються, відчуваючи себе винними. Сам же звинувачувальний тип при цьому
дістає задоволення.
 Врівноважений тип — це дуже коректна, надто спокійна людина, яка розраховує
все наперед, має монотонний голос, вибудовує довгі фрази.
 Віддалений тип не реагує на жодні запитання, часто говорить недоречно, невчасно
і невлучно.
Ці чотири типи спілкування свідчать про занижену самооцінку, відчуття власної
меншовартості — врівноважений тип. Поведінка такої людини послідовна,
гармонійна. До інших вона ставиться відкрито, чесно, ніколи не принижує людську
гідність.
 Урівноважений тип. Люди такого типу спілкування, як правило, знаходять вихід
зі складного становища і можуть об'єднати інших людей для спільної діяльності.
Це — цілісні особистості. Вони прямо передають свої думки, відкрито виражають
почуття, здатні до особистісного зростання, викликають повагу і довіру до себе.
Урівноважені люди мають високий рівень моральної та психологічної культури
спілкування і потенційні можливості для її підвищення.
Серед особливостей спілкування традиційно виокремлюють не лише певні способи
впливу на людей, а й стилі як інтегровані характеристики. Під стилем розуміють,
звичайно, систему прийомів діяльності, поведінки людей. Найхарактерніше стиль
проявляється в діловому та професійному спілкуванні, у взаємовідносинах між
керівником та підлеглими, у лідерстві.
Розрізняють три стилі лідерства:
1) авторитарний;
2) демократичний;
3) ліберальний.
Вони характеризують не лише спілкування, а й манеру поведінки лідера щодо
інших, тип його влади, ставлення до роботи та інших. Відповідно до зазначених
стилів лідерства можна описати і стилі спілкування.
Так, при авторитарному стилі лідер віддає накази, дає вказівки, інструкції. Він не
любить, коли інші проявляють ініціативу, не хоче, щоб із ним дискутували,
обговорювали прийняті ним рішення.
Демократичний стиль, навпаки, передбачає, що активність учасників спілкування
та їхня ініціатива підтримуються, завдання та способи їхнього виконання
обговорюються. Якщо для першого стилю спілкування характерним є виокремлення
свого "Я", то для другого типовим займенником є "Ми".
При ліберальному стилі спілкування проблеми обговорюються формально,
керівник може і не бути лідером. Він піддається різним впливам, не виявляє
ініціативи у суспільній діяльності.
Спрямованість у стилі ділового спілкування може бути різною — на іншого або на
себе. Якщо людина потребує іншого, або заклопотана собою, то кажуть, що у неї
піддатливий стиль. Якщо співрозмовник прагне досягти успіху в спілкуванні та
діяльності, контролюючи інших, його стиль називають агресивним. Якщо людина
зберігає емоційну дистанцію, незалежність у спілкуванні, її стиль вважають
відчуженим. Крім того, розрізняють такі стилі: альтруїстичний (допомога іншим),
маніпулятивний (досягнення власної мети) та місіонерський (обережний вплив).
Особливості взаємин і характер взаємодії у процесі навчання та виховання певною
мірою визначили стилі педагогічного спілкування: спільної творчої діяльності;
дружньої прихильності; спілкування-дистанція; спілкування-залякування;
спілкування-загравання.
Вивчення стилів спілкування, як і стилів діяльності загалом за останні 11—15
років, стало важливим напрямом пошуку шляхів оптимізації діяльності людей та їхніх
взаємин. Один з таких шляхів — цілісне вивчення процесуальних характеристик
спілкування, його культури.

47. Поняття комунікації, типи комунікацій, перешкоди та бар’єри

комунікації.
Комунікація (від лат. communicatio — єдність, передача,
з'єднання, повідомлення, пов'язаного з дієсловом лат. communico —
роблю спільним, повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis
— спільний) - це процес обміну інформацією (фактами, ідеями,
поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами.
- Контакт масок — формальне спілкування, коли відсутнє
прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості
співрозмовника. Використовуються звичні маски (ввічливості,
чемності, байдужості, скромності, співчутливості тощо) — набір
виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати
дійсні емоції, відношення до співрозмовника.
- Світське спілкування — його суть у безпредметності, тобто люди
кажуть не те, що думають, а те, що належить говорити в подібних
випадках; це спілкування закрите, тому що точки зору людей на те
чи інше питання не мають ніякого значення і не визначають
характеру комунікації. Наприклад: формальна ввічливість, ритуальне
спілкування.
- Формально-рольове спілкування — коли регламентовані і зміст, і
засоби спілкування і замість знання особи співбесідника обходяться
знанням його соціальної ролі.
- Ділове спілкування — це процес взаємодії в спілкуванні, при
якому відбувається обмін інформацією для досягнення певного
результату. Тобто це спілкування цілеспрямоване. Воно виникає на
основі і з приводу певного виду діяльності. При діловому спілкуванні
враховують особливості особистості, характеру, настрою
співрозмовника, але інтереси справи більш значущі, ніж можливі
особисті розбіжності.
- Духовне міжособистісне спілкування (інтимно-особистісне) —
розкриваються глибинні структури особистості.
Далеко не завжди процес комунікації є ефективним, адже між тим,
хто доносить інформацію і тим, хто її сприймає можуть виникати
комунікативні бар’єри - психологічні перепони, які людина
установлює, аби захиститися від небажаної, втомлюючої або
небезпечної інформації. Виділяються такі типи бар’єрів, залежно від
причин їх виникнення:
 Бар'єр взаєморозуміння. Може виникати через огріхи в процесі
передачі інформації. Наприклад, коли комунікатор говорить
невиразно, надто швидко, нечітко або вживає велику кількість
звуків-паразитів.
 Семантичний бар'єр. Виникає, коли одне і те ж слово різні люди
розуміють по-різному, вкладають в них свій власний сенс. Таке
викривлення може бути наслідком особливостей особистісного
сприйняття людини, її професійної діяльності.
 Стилістичний бар’єр. Він виникає при невідповідності стилю мови
того, хто говорить, і ситуації спілкування або стилю мови, стану
того, хто в даний момент слухає.
 Логічний бар'єр. Виникає, коли логіка міркування того хто
говорить або занадто складна для розуміння слухаючого, або
здається йому неправильною, суперечить властивій йому манері
доказів.
 Соціально-культурний бар'єр. Його причиною стають соціальні,
політичні, релігійні і професійні розбіжності в поглядах, звичках,
традиціях, що призводять до різного пояснення і сприйняття тих
або інших понять, явищ, розумінь.
 Бар'єр авторитету. Іноді перешкодою може стати саме
несприйняття того, хто говорить через його неавторитетність в
очах слухача. Або ж навпаки, під час спілкування з людиною, яка є
для співрозмовника дуже авторитетною, він може губитися, бути
неуважним, не знати, що відповісти.
 Бар'єр відносин. Йдеться про виникнення почуття ворожості,
недовіри до того хто говорить, а потім — і до інформації, яку він
передає.

48. Поняття про ораторську (риторичну) компетенцію.

Рито́ рика (давньо-гр. ῥητωρική – ораторське мистецтво від ῥήτωρ –
оратор) – спочатку наука про ораторське мистецтво, пізніше – теорія прози чи
теорія аргументації взагалі.
Публічна мова є однією з форм ділового спілкування. Володіння нею
передбачає високий рівень мовного розвитку людини. Публічною вважається
мова, адресована широкому загалу. Одним з її різновидів є ораторська
(риторична) мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з
колективним слухачем з метою впливу на нього і переконання.
Ораторська мова – це систематизована сукупність мовних засобів
граматичного, лексичного та фонетико-орфоепічного рівнів, дібраних
відповідно до потреб стилю, підстилю, жанру і організованих у живий
(промову) або писаний текст за законами риторики.
Ораторська мова вибудовується у формі монологу. Монологічна форма
спілкування може реалізуватися як усне мовлення і опосередковано як
писемне (через книгу, часопис, газету тощо).
Ознаками ораторської мови є наявність у ній:
– логосу (гр. logos – слово, думка) – мова виражає думку, йде від розуму й
апелює до нього;
– етосу (гр. ethos – звичай, характер) – морально-етичні якості;
– пафосу (гр. pathos – біль, страждання, почуття, пристрасть) – натхнення,
викликане глибокою переконаністю оратора.
Ораторська мова характеризується такими особливостями:
– за тематикою вона є суспільно важливою і проблемною;
– за формою реалізації – писемно-усною;
– за відношенням до форми – книжно-розмовною;
– за функціональним типом мовлення – синтезом усіх елементів розповіді,
опису, роздуму, доказу, спростування;
– за характером реалізації – підготовчо-імпровізаційною.
Темою публічних промов є важливі і часто складні для вирішення питання
суспільно-політичного, громадського життя, які потребують публічного
ствердження чи заперечення, аргументації чи спростування, правильного
вибору. Мистецтво аргументації передбачає вміння комунікатором (оратором,
ритором) переконати аудиторію у своїй компетентності під час публічного
виступу. Існують різні мовні засоби переконування. Оратор прагне
переконати слухачів у правильності своєї позиції. Переконливою ораторську
мову роблять продуманий зміст, точність і ясність висловлювань, доступність
і логічність викладу, експресивність, аргументована структура.
Писемно-усна форма реалізації публічної промови передбачає фіксування
на папері всієї підготовчої роботи (задуму, концепції, породження тексту:
тези, положення, докази, факти, мовне вираження). Це необхідно для того,
щоб промовець виклав хід своїх думок послідовно, логічно, несуперечливо.
Книжний характер публічної промови виявляється на підготовчому,
писемному, етапі (у граматичній правильності, дотриманні норм літературної
мови, у логічній послідовності, точності і стислості матеріалу) і залежить від
галузевої сфери функціонального стилю (офіційно-ділова, виробнича,
політична промова, навчальне, судове красномовство тощо).
Розмовний характер публічного мовлення полягає в його усному
проголошенні та використанні тих мовних емоційно-вольових виражальних
засобів, які впливають на слухачів і здатні активізувати їх сприймання та
пізнавальну і творчу діяльність. У процесі виголошення публічної промови
доцільно залучати засоби усного розмовного мовлення, не передбачені
писемним текстом: звертання і запитання, вставні слова, повтори тощо.
 Підготовчо-імпровізаційний характер публічних промов виявляється у
зв’язку двох основних етапів – підготовчого і виконавського. На
виконавському етапі імпровізація неминуча, оскільки прочитаний без
імпровізації текст не стане промовою, а буде читанням, яке створюватиме
ефект штучності.
У професійній діяльності важливу роль відіграє діалогічна (гр. dialogos –
бесіда, розмова) мова – форма соціально-мовного спілкування, основа
співробітництва і взаєморозуміння між людьми у процесі спільної діяльності.
Діалог передбачає безпосередній словесний контакт мовця і слухача, під час
якого відбувається активна мовленнєва взаємодія: висловлення (репліки)
одного змінюються висловленнями (репліками) іншого, тобто мовець і слухач
увесь час міняються ролями.
У діалогічній мові функціонує репліка – особлива мовна одиниця, яка
характеризується відносною формально-граматичною завершеністю і
відносною самостійністю. Виділяють:
– репліку-запитання;
– репліку-відповідь на запитання;
– репліку-ствердження або заперечення;
– репліку-оцінку;
– репліку, що вносить новий аспект розвитку теми;
– репліку, що переводить діалог в іншу тематичну площину;
– репліку-привітання або відповідь на привітання та ін.

49.Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання.

Види публічного мовлення.
ПУБЛІЧНИМ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування.
Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин
спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:
1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми,
виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);
2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);
3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).
Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує
певну мету — проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної
аудиторії. Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються
вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається
проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного.
Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.
Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної
чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання -
переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів.
Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку
наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз
наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до
прийняття певних рішень. Така мета, як створення певного настрою, постає
на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на річницях тощо.
Найважливіше тут — уміння знайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але
при цьому підтекст такої промови має бути доброзичливим, шанобливим,
щирим, а форма - оригінальною, нетрадиційною.
Види публічного виступу.
 Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона
злободенна, стосується суспільно - значимої, хвилюючої проблеми.
Найчастіше на мітингах, виступає не один, а кілька ораторів - кожен із
короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор
звертається насамперед, до почуттів своїх слухачів.
 Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій,
орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.
 Звітна доповідь - це особливо важливий і відповідальний публічний
виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити
факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій.
Для цього потрібно чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до
кожного положення майбутньої доповіді необхідно дібрати переконливі
факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й скласти загальний план
доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати
фактичний матеріал; окремі положення загального плану потрібно
пов'язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв'язки між
частинами; хоча вся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, її
вступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати
попередньо кілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості,
розгубленості.
 Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова
про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. Усі види
лекцій об'єднують те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є
процесом спілкування між промовцем і слухачем. Дуже важливою для
успіху лекції є її вступна частина, в якій - переконливо, дохідливо, цікаво
— треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно
 розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Не менш важлива
ясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової
частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної
за змістом частини.
 Наукова дискусія - це обговорення будь-якого сумнівного наукового
питання. Найважливіше в науковій дискусії — точно визначити головну
проблему й навколо неї зосередити увагу. Добре, якщо виступаючий уміє
передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує
спростувати їх. У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час.
 Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи
чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю,
урочистістю, оскільки це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо
відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі,
урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них - схвальні відгуки
про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти,
дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його
біографії. Манера виголошення - невимушена, безпосередня.

50. Мистецтво аргументації. Мовні засоби переконування.

Переконання - це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку,
різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і
позбавлення інших, а з іншого - спонукання до певної дії. Ефект
переконуючого впливу залежить, насамперед, від:
- власної справжньої переконаності суб'єкта впливу у тому, в чому він хоче
переконати інших;
- наявності у нього мотиву «переконати», а не якогось іншого (наприклад,
досягти мети у будь-який спосіб);
- внутрішньої психологічної готовності суб'єкта до застосування
переконуючого впливу;
- зовнішніх умов, необхідних для здійснення переконування (достатній час,
сприятливе оточення, відсутність факторів, що відвертають увагу тощо);
- визнання суб'єктом впливу права об'єкта впливу на власні переконання, на
критичну позицію і опір;
- врахування суб'єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності
об'єкта до сприйняття переконуючого впливу;
- прояву належного рівня зацікавленості, уважності і критичності з боку
об'єкта впливу до інформації, яка йому пропонується;
- здатності об'єкта впливу перетворити матеріал переконування у власні
переконання, а останні
- в готовність до відповідної поведінкової активності.
Основним етапом і змістом переконання є аргументація. У найбільш
широкому розумінні термін «аргументація» можна визначити як процес
обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези,
концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.
Аргументація складає найбільш важливу, фундаментальну компоненту
переконання, так як вона спирається:
 по-перше, на раціональні основи переконання, на розум, а не емоції, які
важко контролювати і тим більше аналізувати.
 По-друге, в самій суті раціонального переконання лежить міркування,
тобто процес перетворення одних думок до інших, який піддається
контролю з боку суб'єкта. Хоча неформальні міркування не допускають
прямого перенесення істини з посилок на висновок, проте ми можемо
оцінювати їх укладення за допомогою раціонального аналізу
підтвердження їх фактів.
 По-третє, аргументація прагне розкрити реальний механізм раціонального
переконання так, як він відбувається в ході діалогу, полеміки, суперечки
або дискусії, а також при прийнятті практичних рішень.
 По-четверте, завдяки своїй логічній структурі, аргументація набуває
упорядкований, цілеспрямований і організований характер.
Цілеспрямованість і впорядкованість аргументації знаходить своє
конкретне втілення в послідовності тих фаз, або стадій, які вона проходить.
На першій, початковій стадії формулюється основна мета аргументації, ті
завдання або проблема, які належить обґрунтувати і тим самим переконати
аудиторію в їх істинності, доцільності, корисності тощо.
Друга стадія аргументації пов'язана з пошуком, оцінкою і аналізом тих
фактів, свідчень, спостережень, експериментів, даних.
Третя, заключна фаза аргументації пов'язана з встановленням і
обґрунтуванням логічного зв'язку між даними і отриманим на їх основі
результатом. Такий результат може представляти безспірний висновок,
виведений з посилок як аргументів. Здебільшого ж укладення аргументації є
результатами, отриманими за допомогою недедуктивних міркувань, які з тим
або іншим ступенем підтверджують висновок і можуть тому оцінюватися з
тим або іншим ступенем ймовірності. Звичайно, в ході суперечки чи дискусії
використовуються і дедуктивні ув'язнення, але в практичних міркуваннях
аргументація спирається насамперед на міркування недедуктивних, висновки
яких небезперечні, не остаточні, а лише правдоподібні. Ось чому ретельна
оцінка, критика і корекція доводів, підстав чи аргументів, здійснювана в
процесі аргументації, набуває таке вирішальне значення. Хоча результат чи
висновок аргументації у різних областях називають по-різному, наприклад, у
праві - вердиктом, в науці - підтвердженням гіпотези, на практиці -
прийняттям рішення тощо, але з логічної точки зору такий висновок являє
собою підсумок міркування, доказ або підтвердження тези, засноване на
встановленні певного логічного відношення між даними і ув'язненням.
Аргументація може здійснюватися різними способами.
 По-перше, положення можуть бути обґрунтовані шляхом безпосереднього
звернення до дійсності (експеримент, спостереження тощо). Така
аргументація називається емпіричною. Саме такий спосіб обґрунтування
дуже часто застосовується у природничих науках.
 По-друге, обґрунтування може здійснюватися за допомогою вже відомих
положень (аргументів) шляхом побудови певних міркувань (доказів). У
цьому випадку людина також певним чином звертається до дійсності, але
вже не безпосередньо, а опосередковано. Така аргументація називається
теоретичною. Саме такий спосіб обґрунтування переважно притаманний
гуманітарним наукам. Різниця між емпіричною та теоретичною
аргументацією є відносною. Досить часто в реальних процесах комунікації
зустрічаються аргументації, в яких поєднується і звернення до досвіду,
певних емпіричних даних, і теоретичні міркування.

51.Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного

виступу. Техніка і тактика аргументування. Психологічні прийоми
впливу на партнера.
Усне спілкування поділяється на публічне та приватне. Особливим видом усного
спілкування є публічний виступ. Ораторські виступи відіграють важливу роль у
житті кожної людини. Живе слово, особистий приклад активно впливають на
слухачів. Справжній промовець – яскрава особистість, неповторна індивідуальність.
Проте ця індивідуальність не властива людині від народження; вона виробляється
протягом життя в результаті роботи над собою, зокрема над своєю мовою.
Підготовка оратора до публічної промови
Існує 4 основні способи підготовки публічної промови.
 Експромт – виступ без підготовки.
 План-конспект, коли готується детальний план, у якому кожний пункт
супроводжується коротким викладом основних ідей виступу.
 Написання тексту, коли готується текст виступу, який потім повністю зачитується.
 Заучування напам’ять – виступ заучується напам’ять і виголошується без опори на
будь-які записи.

Підготовка до виступу має такі стадії:

 бдумування теми;
 опрацювання й писемне оформлення її (тобто складання конспекту, плану,
написання тексту);
 критичний розбір уже готового виступу, тимчасовий «відхід» від теми (треба, щоб
вона уклалася в пам’яті, остаточно викристалізувалася, зазнала певних змін та ін.);
 виголошення.
Публічні виступи можуть відбуватися в різних формах: доповідь, лекція,
радіовиступ, телевиступ, бесіда, зустріч за круглим столом, репліка.
Будь-який виступ має структуру, будується за певними правилами.
Існують деякі загальні принципи, які слід мати на увазі, коли розробляється
структура публічної промови.
 Принцип стислості, компактності. Аудиторія не любить довгих виступів.
Короткий виступ оцінюється завжди краще, ніж тривалий (якщо мати на увазі один
і той самий зміст). Аудиторія, як правило, оцінює короткі виступи як виступи по
суті.
 Принцип послідовності. Не перескакуйте від однієї теми до іншої, викладайте
матеріал послідовно.
 Принцип цілеспрямованості. Виступ композиційно потрібно будувати так, щоб
слухачі сприймали його в такій послідовності: проблема (теоретичне або
практичне питання, що заслуговує обговорення тією чи іншою групою людей)
→ тема (аспект проблеми, що буде обговорюватися )→ теза (вихідне положення,
що вимагає доведення) → аргумент (факти, які наводяться для підтримки тези)
→ мета виступу (довести власну думку, розкрити певну проблему).
 Принцип нарощування зусилля. Темп мовленнєвої дії на слухачів повинен зростати
від початку до кінця. Це можна здійснювати за допомогою розміщення матеріалу
за значимістю, зусиллям емоційної висхідної, розміщенням аргументів, фактів.
 Принцип результативності. Виступ завжди повинен мати висновок: заклик до
якоїсь дії, певні рекомендації.
Усі виступи складаються з 3-х частин: вступ, основна частина, висновки. Така
композиція традиційна, аудиторія звикла саме до такої структури промови і її не
потрібно змінювати.

Науковці розробили обов’язкові вимоги до оратора:

 виглядати зовні бездоганно (одяг, взуття, зачіску мати акуратними);
 почуватися енергійним та впевненим;
 поводитися природно, використовувати невимушені рухи;
 бути зосередженим, урівноваженим;
 стояти в освітленому місці, знаходитися ближче до слухачів;
 оптимально використовувати свою індивідуальність.

Основні навички оратора:

 вибір літератури;
 вивчення обраних джерел;
 складання плану;
 володіння собою;
 орієнтація в часі.

Основні вміння оратора:

 самостійно готувати виступ;
 зрозуміло й переконливо викладати матеріал;
 уміти відповідати на запитання слухачів;
 підтримувати контакт з аудиторією;
 використовувати різні технічні засоби навчання.
Як бачимо, застосування концептуального, тактичного й стратегічного, а також
закону моделювання аудиторії допоможуть риторові підготувати публічний виступ,
який вимагає словесної огранки, застосування знань про мовленнєвий закон, про
який піде мова далі.
Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ).
ДСФ становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність,
виразність, ясність, точність, ємність, стислість, доцільність).

Реалізація концепції промови для досягнення мети потребує загального планування

на перспективу й конкретного планування найближчих поетапних дій, тобто стратегії
й тактики. Термін «стратегія» (з герц. вести військо) нині став загальнонауковим
(мистецтво керівництва чим-небудь, що ґрунтується на правильних і довготривалих
прогнозах) і позначає більшу гнучкість, динамічність, варіативність дій, на відміну
від концепції, що позначає загальніше, стабільніше думання. Для реалізації однієї
концепції можна розробити кілька стратегій залежно від конкретної мети, вихідних
позицій і умов спілкування, навчального середовища.

Стратегія виступу складається з кількох компонентів:

 визначення цільової настанови (комплекс настанов, що містять мету – загальну і
конкретну, далеку і близьку, – спонукання до дій і співпереживань; завдання явні,
які будуть стояти перед аудиторією і завдання наскрізні, які промовець ставить
перед собою);
 виокремлення основних питань предмета мовлення;
 формулювання тез.
Стратегія залежить від змісту й завдань концепції, наукової гіпотези.
Вичленовуючи основне коло питань, промовець має передбачити, яким є його
власний підхід до розв’язання їх, які відповіді є можливими, чого можна й треба
чекати від слухачів. Концепт представлення якогось питання називають викладом,
який має дві можливі моделі розгортання:
 Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи
природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а
наступні – наслідком попередніх. Тобто це лінійна схема побудови повідомлень,
спрямована на сам виклад предмета, де мовець виконує роль реєстратора фактів,
літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Виклад за першою моделлю,
що одержав назву «aв ovo» («від яйця»), зручний як для промовця, так і для слухача.
Друга модель викладу вимагає від промовця мистецтва групування фактів не за
послідовністю їх виникнення, а за сутністю. Ця модель, що одержала назву «in medias
res» («у середину речей»), передбачає різне комбінування, перестановку частин
викладу для стимулювання інтересу слухачів до повідомлюваного. Для другої моделі
викладу характерним є поняття «інтриги» та «фабули», коли попередня й наступні
події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або
об’єднуватися, розвиватися в обох напрямках – до фіналу й до початку.
Наступним етапом розробки стратегії є формулювання тез, тобто стислого
вираження думок про виокремлені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні
елементи концепції. Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати
концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети, але стратегія не є конкретною.
 Аргумент (у перекладі з латинської доказ) – це наступне положення (мовні
висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо
доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі
(опосередковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, погляди та думки
авторитетних людей.
Процес виведення тез і аргументів називається демонстрацією. Демонстрація
показує, наскільки вдало побудована вся аргументація.
Для активізації аудиторії використовується модель опонента, суть якої зводиться
до того, що промовець моделює загальноприйняту думку, яку підтримує більшість
слухачів цієї аудиторії, і ніби він з нею згоден, та… Активізація аудиторії потрібна
для того, щоб уникати примусу, дисциплінарних засобів. Серед способів активізації
аудиторії розрізняють логічні й психологічні. До логічних
способівналежать: спіральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоціативний
способи розгортання тез. Часто всі способи логічної активізації аудиторії
використовуються в комплексі. Проте кожний має свої переваги в певній аудиторії.

Спіральний спосіб полягає в багаторазовому повторенні однієї думки, але

кожного разу з додаванням нової інформації. Такий спосіб буде зручнішим в
аудиторії, недостатньо підготовленої до сприйняття нового змісту. Цей спосіб
зручний для конфліктної аудиторії.
Ступеневий спосіб розгортання тези означає поступовий рух думки, від
найменшого до найбільшого, від очевидного до абстрактного. Цей спосіб придатний
для аудиторії, яка малознайома з предметом розмови.
Пунктирний спосіб розгортання тези полягає в розчленуванні думки на частини й
потім об’єднанні їх для того, щоб показати її тяглість і якість у часопросторі.
Такий спосіб потребує підготовленої аудиторії, яка могла б свідомо відтворювати
пропуски в пунктирі, об’єднувати частини в єдине ціле. Цей спосіб найчастіше
використовують у науковій, студентській аудиторії.
Контрастний спосіб означає, що розгортання тези має йти шляхом зіставлення
й протиставлення різних поглядів і думок на той самий предмет розмови. Цей спосіб
можна використовувати в будь-якій аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так,
що зможе вибрати погляд, ближчий до істини.
Асоціативний спосіб – розгортання тези у вигляді поєднання у свідомості різних
образів. Цей спосіб використовують в аудиторії, в якій домінують люди з образним
мисленням.
Отже, після зацікавлення аудиторії предметом (перший крок), породження у слухачів
інтелектуально-пізнавального мотиву до роздумів, проникнення в зміст (другий крок
активізації) логічно наближаємося до вирішального етапу діяння – глибинного
розуміння предмета мовлення (третій крок активізації). На цьому етапі у процесі
обговорення змісту з аудиторією або в діалогічній подачі промовця йде пошук різних,
альтернативних думок, виявляються протилежності й суперечності, спростовуються
вони шляхом доказів на користь того чи іншого погляду. Результати об’єктивного
аналізу синтезуються у висновки.
Виокремлення власне риторичних прийомів, форм указує лише на те, що вони
служать цілком риториці.
Для сучасної ораторської мови є характерним поєднання логіко-аналітичних та
емоційно-образних мовних засобів. Практика виступу кращих ораторів свідчить, що
сучасний діловий виступ, який зводиться до подачі «голої» інформації добре
поінформованій аудиторії, залишиться без уваги, а нерідко викличе нудьгу. Тому
оратору-початківцю необхідно оволодіти прийомами стилістичного синтаксису
(мовними засобами переконування), які допоможуть досягти емоційності,
експресивності публічного виступу.
Працюючи над мовленнєвою організацією свого виступу, оратори дуже часто
вдаються до так званої контекстуальної синонімії. Контекстуальними
синонімами називають слова та вислови, які позначають предмет, вживаючись при
цьому в невластивому для них, непрямому, переносному значенні. Ще їх
називають тропами. У сучасній літературознавчій науці, як і в античній риториці,
виокремлюється велика кількість тропів. До основних, найбільш уживаних, можуть
бути віднесені метафора, епітет, порівняння, іронія, гіпербола, літота.

52. Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій.

Мовленнєві, стилістичні, композиційні і комунікативні принципи
презентації.
Презентація – спеціально організоване спілкування з аудиторією,
мета якого презентувати до дій. Презентацію здійснюють через три
канали: вербальний (мовлення), вокальний (голос), невербальний
(вирах очей, жести, рухи). Успішною вважається та презентація, під
час якої досягнуто її мету.
Розрізняють такі види презентацій:
1.) презентація за сценарієм - традиційна презентація зі слайдами,
доповнена засобами показу кольорової графіки й анімації з
виведенням відеоматеріалу на великий екран або монітор;
2.) інтерактивна презентація – це діалог користувача з комп’ютером.
Користувач приймає рішення, який матеріал для нього важливий, і
обирає на екрані потрібний об’єкт за допомогою миші або
натисненням на клавіші;
3.) автоматична презентація – це закінчений інформаційний продукт,
перенесений на відеоплівку, дискету, ком пакт-диск і розісланий
потенційним споживачам з метою виявлення їхньої зацікавленості.
Як правило, презентація складається з таких чпстин:
- експозиція – встановлення миттєвого контакту з аудиторією,
створення атмосфери доброзичливості, утримування уваги та
спонукання інтересу до теми презентації;
- вступ; - основна частина. Існують наступні типи презентацій:
- інформаційна;
- спонукальна;
- переконлива.
Здебільшого використовують змішаний тип композиції.

За цілями та масштабами проведення виділяють чотири типи

презентацій:
– брифінг;
– ексклюзив;
– конференція;
– шоу.

За специфікою виділяють такі типии презентації:

– торгові презентації використовуються торговими агентами під час
укладання угоди. Вони дають змогу за короткий час подати всю
інформацію про товар, значно заощадивши час. Такі прпезентації
дають змогу роз’яснити основні положення і переваги, які здобуває
покупець. У торгових презентаціях можуть використовуватись всі
види презентацій;
– маркетингові презентації використовуються при підготовці умов
для майбутніх торгових презентацій. Їх застосовують для широкої
аудиторії (проводяться на виставках-ярмарках або в офісі покупця),
для навчання агентів з продажу. У маркетингових презентаціях
можуть використовуватись всі види презентацій;
– навчальні презентації призначені для допомоги викладачу
забезпечити зручне і наочне подання навчального матеріалу.
Навчальні презентації поділяються на такі види:
– презентації-семінари;
– презентації для самоосвіти;
– презентації-порадники;
– презентації для клієнтів корпорацій.

У навчальних презентаціях можуть використовуватись всі види

презентацій.
Корпоративні презентації призначені для доведення інформації до
акціонерів корпорації. Корпоративні об’єднання використовують
також глобальну мережу Internet, що дає змогу дістати доступ до
гіпертекстової гіпермедійної системми World Wide Web (WWW).
Корпоративні презентації поділяються на такі типи:
– для акціонерів;
– щорічні звіти;
– електронні журнали;
– для служб, зайнятих роботою з персоналом;
– з питань інвестицій і фінансування.
У маркетингових презентаціях можуть використовуватись усі
види презентацій. Кожен тип презентацій має свої мовленнєві,
стилістичні, композиційні й комунікативні особливості, які є
похідними від специфічних рис презентації як виду публічної
комунікації.

53. Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування. Функції

та види бесід. Співбесіда з роботодавцем.
Різновидом професійної діалогічної мови є ділова бесіда – форма офіційного,
спеціально підготовленого мовного спілкування з використанням невербальних засобів
(міміки, жестів, манери поведінки), у процесі якого відбувається обмін думками і
діловою інформацією. Залежно від кількості учасників бесіди поділяються на
індивідуальні та групові.
Індивідуальна бесіда – це діалог двох співрозмовників, як правило, різного
соціального статусу, який має на меті визначення рівня об’єктивності будь-якої
інформації. У присутності аудиторії комунікант використовує різні соціальні маски,
намагається видаватись цікавішим, привабливішим. Визначати позиції з різних питань і
пояснення діям будь-якої людини (комуніканта) слід спілкуючись з нею віч-на-віч.
Ділова бесіда належить до міжособистісного типу спілкування і передбачає
різноманітні способи мовного і немовного взаємовпливу учасників. До ділової бесіди
готуються заздалегідь: продумують план, аналізують особливості співрозмовника,
підшукують необхідні фактичні дані, визначають стратегію і тактику спілкування.
Підготовка до ділової бесіди дає змогу передбачити несподівані моменти, які можуть
знизити ефективність прийомів співрозмовника.
Існують такі види планування ділової бесіди:
– стратегічний план (програма дій, спрямованих на досягнення поставлених завдань);
– тактичний план (містить перелік способів поетапного досягнення мети, що сприяють
вирішенню основних стратегічних завдань бесіди);
– оперативний план (визначає програму дій за кожним окремим пунктом бесіди);
– план інформації і збору матеріалів (передбачає пошук джерел інформації і вивчення
самої інформації);
– план систематизації і відбору робочих матеріалів (визначає структуру організації
зібраного матеріалу і критерії його відбору);
– план викладу в часі (встановлює часові межі робочого плану бесіди);
– робочий план (подає структуру викладу бесіди з урахуванням регламенту);
– план використання допоміжних засобів (передбачає застосування окремих технічних
засобів в процесі бесіди);
– план пристосування до співрозмовників і умов спілкування (враховує потенційні
вимоги і наміри партнерів, особливості умов, за яких відбуватиметься бесіда).

Правила підготовки до бесіди:

– обрати найбільш вдалий момент і місце проведення бесіди, і лише після цього
домовлятися про зустріч;
– з’ясувати все про співрозмовника;
– зібрати й систематизувати інформацію, необхідну для розмови;
– створити відповідну атмосферу довіри, щоб схилити до себе співрозмовника;
– визначити мету, стратегію і тактику проведення бесіди, скласти детальний план
розмови, виділити базові слова, ключові речення;
– уявити собі позицію співрозмовника з цього питання та хід бесіди, передбачити
нюанси, які можуть вплинути на її перебіг і результат.
Оскільки успіх індивідуальної бесіди значною мірою залежить від контакту, що
встановлюється між співрозмовниками, можна виділити такі її етапи: початок бесіди
(встановлення контакту); передавання інформації; аргументування; спростування доказів
співрозмовника; підведення підсумків (вихід із контакту).
На початковому етапі бесіди встановлюється контакт із співрозмовником,
передбачаються етикетні мовні формули під час вітання, подяки, запрошення тощо.
Психологічний контакт – це духовний зв’язок між людьми, який забезпечує можливість
взаєморозуміння. Після контакту очей треба привітатися і зробити паузу. Вона потрібна
для того, щоб інша людина мала змогу включитися в розмову.
На етапі передавання інформації співрозмовники з’ясовують тривалість бесіди,
детальніше ознайомлюються з можливостями і намірами партнера стосовно
обговорюваної проблеми. На цьому етапі особливого значення набувають вміння
слухати співрозмовника, передавати інформацію та обґрунтовувати свою позицію.
Основним елементом є формулювання питань, вислуховування, вивчення реакцій
співрозмовника, передавання інформації співрозмовнику.
На етапі аргументування обидві сторони займають певну позицію з проблеми, яка
обговорюється. Аргументуючи свою позицію, доцільно навести цифрові дані, факти,
виявити суперечності, розглянути їх, вилучити висновки за частинами. Аргументи треба
викладати впорядковано, використовуючи правила та закони логіки.
На етапі спростування доводять переконливість викладу, розвіюють сумніви
співрозмовника. Структура спростування передбачає локалізацію зауважень, їх аналіз,
виявлення причини, вибір техніки і методу спростування та підведення підсумків
спростування.
На етапі підведення підсумків головним є стимулювання співрозмовника до
обміркування висловлених пропозицій, до продовження ділових контактів.
Наприкінці бесіди доцільно стимулювати подальше співробітництво.

Усне фахове спілкування відбувається у межах конкретних форм, яким властива

особлива організація мовних засобів. В основу виокремлення цих форм покладено різні
критерії.
1. За способом взаємодії між комуні кантами: монологічне; діалогічне; полі логічне.
2. За кількістю учасників: індивідуальне; колективне.
3. З урахуванням каналів комунікації: безпосереднє (віч-на-віч); опосередковане
(телефон, радіо, телебачення)
4. Залежно від змісту повідомлення: побутове (обговорення щоденних проблем); наукове
(обговорення наукових проблем); фахово-ділове; естетичне.
Співбесіда з роботодавцем є основним методом відбору кандидатів при влаштуванні
на роботу. Успіх чи невдача залежить як від професійних характеристик (освіта, досвід,
кваліфікація тощо), так і від того, як себе зарекомендує пошукач на співбесіді.
Типи співбесід
 Попередня співбесіда – спілкування з роботодавцем по телефону з метою первинного
виявлення відповідності претендента вимогам вакансії.
 Перша та друга співбесіди. Перша – проходить з представником відділу кадрів або
агентства з підбору персоналу, її мета така ж, як і попередньої співбесіди. Друга –
безпосередньо з тим, хто приймає остаточне рішення про працевлаштування.
Співбесіда з представниками рекрутингових агентств для надання замовникові списку
кандидатів на співбесіду з роботодавцем.
Співбесіда, що проводиться комісією. Цей вид співбесід використовується
корпораціями, державними органами влади. Групова співбесіда. Цей вид співбесід
практикують деякі компанії для вибору одного або декількох працівників з групи
претендентів.

54. Етикет телефонної розмови.

Одним із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розширює,
прискорює ділові контакти, дає можливість оперативно передати чи прийняти певне
повідомлення тощо.
У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує
(адресант), і той, хто приймає інформацію (адресат). Може бути й третя особа —
посередник, який з'єднує співрозмовників. Тут особливо важливим є слова
ввічливості вибачте, будь ласка, дякую тощо.
Вибір мовних засобів для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, кому, і
з якою метою телефонує.
 Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну (ділове спілкування) і
приватну (повсякденне, побутове спілкування). Кожне з них вимагає відповідного
етикету.
Офіційно-ділова розмова, адресована до певної установи, має діловий характер.
Телефонна розмова, як правило, починається з привітання. Наприклад: Доброго
ранку (дня, вечора) чи Здрастуйте. І тут же слід відрекомендуватися (назвати ім'я, по
батькові, прізвище; вказати посаду та установу). Після цього треба запитати, з ким
розмовляєте (якщо адресат не знайомий). Потім треба повідомити, з ким хочете
поговорити і, якщо є потреба, то сказати, з якого питання.
Не слід запитувати: з ким я говорю?Якщо розмовляє не той, з ким Ви хочете
поговорити, необхідно попросити викликати потрібну людину. Робити це слід
коректно, ввічливо. Наприклад: Будь ласка, запросіть до телефону Сергія Івановича
або Дуже прошу, попросіть до телефону Івана Миколайовича.
Обов'язково треба подякувати тому, хто погодився зробити послугу.
Буває, що людина помилилася, зателефонувала не за потрібним номером. Нечемно
кидати трубку, безтактно відповідати чи давати неправильну інформацію. Слід
спокійно пояснити, що не туди потрапив адресант.
Трапляється, що один із співрозмовників поспішає. Він повинен вибачитись,
пояснити причину і домовитися продовжити розмову. Часто в державних установах
можна почути шаблонну фразу турбує вас такий-то... Ділова телефонна розмова в
поботі установи чи закладу аж ніяк не може турбувати, бо вона для цього й
призначена. Тому тут слово турбує зайве.
Інша справа, коли йдеться про приватну розмову. Скажімо, виникла необхідність
зателефонувати співробітникові чи знайомому додому у вихідний чи пізно ввечері без
дозволу на це, то слід вибачитися за турботу. Ось тут буде доречною фраза вибачте за
турботу. Щодо побутової розмови, то тут можливі різні форми привітання,
інформування, своєрідні питання про дім, сім'ю, здоров'я тощо.
Приватна розмова теж має загальновизнані норми телефонного етикету.
Наприклад, безтактно телефонувати без крайньої потреби знайомим чи друзям надто
пізно чи рано. Не коректно обтяжувати інших по телефону своїми невдачами,
пригодами, сімейними справами. Не етично говорити про того, кого не знає
співрозмовник.
Тактовно буде запитати на початку розмови, чи не завадить телефонний дзвінок
чомусь важливому. Адресанта не повинно ображати, коли співрозмовник вибачиться
й попросить зателефонувати через годину. Не слід при цьому запитувати причину,
якщо людина не вважає потрібним пояснити її. Розмова по телефону має бути
спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Тому треба заздалегідь її продумати.
Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихована людина не буде
перебивати співрозмовника чи поправляти, підкреслюючи свою мовну освіченість та
професійну перевагу. Не варто засмічувати телефонну розмову вставними словами,
крилатими виразами тощо. За етикетом завершує телефонну розмову як у діловому,
так і в приватному спілкуванні, її ініціатор.
Завершуючи телефонну розмову, обов'язково треба попрощатися. Нетактовно
класти трубку, не дочекавшись прощальних слів співрозмовника. Варто пам'ятати, що
надмірна ввічливість, улесливість не прикрашають співрозмовника, а навпаки,
свідчать про його низький етичний рівень і можуть викликати роздратування.
 Телефонна розмова є одним із різновидів усного мовлення, для якого
характерні специфічні ознаки, зумовлені екстрамовними причинами:
– співрозмовники не бачать один одного й не можуть скористатися невербальними
засобами спілкування, тобто передати інформацію за допомогою міміки, жестів,
відповідного виразу обличчя, сигналів очима тощо (відсутність візуального контакту
між співрозмовниками);
– обмеженість у часі (телефонна бесіда не може бути надто тривалою);
– наявність технічних перешкод (втручання сторонніх абонентів, погана чутність).
Основою проведення успішної телефонної розмови є компетентність, тактовність,
доброзичливість, володіння прийомами ведення бесіди, бажання швидко й ефективно
вирішити проблему або надати допомогу для її вирішення.
Якщо телефонуєте Ви:
– насамперед привітайтеся, назвіть організацію, яку ви представляєте, а також своє
прізвище, ім’я та по батькові. Зазвичай перші слова телефонної розмови
сприймаються погано, а тому називайте своє прізвище та ім’я останнім – принаймні
це буде почуто;
– якщо телефонуєте в установу чи незнайомій людині, слід запитати прізвище, ім’я та
по батькові свого співрозмовника. Можете також повідомити, з ким саме ви хотіли б
поговорити;
– якщо телефонуєте у важливій справі, запитайте спочатку, чи є у вашого
співрозмовника достатньо часу для бесіди;
– попередньо напишіть перелік питань, котрі необхідно з’ясувати, і тримайте цей
перелік перед очима упродовж усієї бесіди:
– не закінчуйте розмову першим: завжди закінчує розмову той, хто телефонує.
Завершуючи розмову, неодмінно попрощайтеся, нетактовно класти слухавку, не
дочекавшись останніх слів Вашого співрозмовника;
– у разі досягнення важливих домовленостей згодом надішліть підтвердження листом
або факсовим повідомленням.
Якщо телефонують Вам:
– спробуйте якомога швидше зняти слухавку й назвіть організацію, яку Ви
представляєте;
– у разі потреби занотуйте ім’я, прізвище та контактний телефон співрозмовника;
– розмовляйте тактовно, ввічливо: демонструйте розуміння сутності проблем того,
хто телефонує;
– не кладіть несподівано слухавку, навіть якщо розмова є нецікавою, нудною та надто
тривалою для Вас.
55. Наради, збори, перемовини, дискусії як форми колективного
обговорення.
Ділова нарада (збори) - усна комунікативна взаємодія групи людей (колективу). У
цьому виді спілкування сполучаються різні жанри: ораторський монолог (вступне і
заключне слово ведучого, виступи учасників, доповідь), бесіда (обмін інформацією,
висування й обговорення ідей при «мозковій атаці»), дискусія.
Виділяють наступні основні задачі ділових нарад:
1)З'ясувати, проаналізувати стан справи (як виконується намічене, що відбувається в
колективі ...); обмінятися інформацією з обговорюваних питань , скоординувати
зусилля і зробити організаційні висновки. Цим задачам відповідає інформаційний тип
зборів.
2)Проінформувати колектив про пошуки в рішенні проблем, про новий досвід і
можливості його впровадження, переконати співробітників у правильності проведеної
господарської політики. Для рішення цих задач призначенеі роз'яснювальні збори чи
збори - інструктаж.
3)Знайти колективне рішення проблеми, зібрати ідеї. Це тип зборів - проблемні чи
«мозкова атака».
4)Відібрати і прийняти конструктивні рішення. Це задача зборів – прийняття рішення.
5)Дати учасникам необхідні знання, підвищити їхню кваліфікацію. Цей тип
називається конференція чи навчальні збори.
Збори - це групове спілкування, що керується, організується. Їх успіх на 90%
залежить від підготовки, обмірковування структурних елементів комунікативного
етапу і наступної оцінки та самооцінки.
Перемовини можна номінувати як організаційну форму встановлення та
юридичної фіксації виробничо-економічних зв'язків між зацікавленими в спільній
діяльності економічно незалежними організаціями. Це формалізовний процес, що
ставить конкретну мету, визначає коло питань і завжди реалізується в конкретних
умовах, за конкретних обставин . Комерційні переговори відіграють велике значення
в розвитку ділових стосунків. Від того, як будуть організовані і проведені ці
переговори, залежить результат — поступ чи занепад проекту і, відповідно,
фінансовий злет чи крах. За змістом комерційні переговори — це процес поетапного
досягнення згоди між партнерами за наявності суперечливих інтересів.
Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та дискусій.
Особливе значення мають професійні дискусії, які мають призводити до вирішення
певних професійних питань і т.п. У зв’язку з цим виникає питання правильного
ведення дискусій. Це в першу чергу стосується психології ведення дискусії, логічної
та мовної культури дискусій.
Основні правила дискусії.
1. Всі відкрито висловлюють свої думки.
2. Всі точки зору повинні поважатися.
3. Слухайте інших не перебиваючи.
4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.
5. Водночас говорить лише одна особа.
6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.
7. Не критикуйте себе та інших.
8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.
56. Збори як форма прийняття колективного рішення.
Збори — це форма колективного обговорення ділових проблем, які
хвилюють громадськість. їх проводять з метою спільного осмислення певного
питання. Розрізняють партійні збори, збори акціонерів, виборців, жителів
мікрорайону тощо. Збори можна розділити на декілька етапів:
— підготовка зборів;
— висвітлення проблеми та її обґрунтування;
— обговорення проблеми;
— ухвалення рішення.
Збори потрібно готувати. їх підготовкою займається робоча група, члени
якої найбільш зацікавлені в результаті.
Під час підготовки до зборів потрібно визначити проблему для розгляду і
список працівників, які братимуть участь в обговоренні. Готують збори
фахівці, доповідачем призначають кваліфіковану людину.
Готуючись до висвітлення проблеми, потрібно дібрати цікавий матеріал,
факти, проаналізувати матеріал, зробити схеми порівняння видів роботи
тощо.
Доповідач, готуючи доповідь має врахувати склад аудиторії, її вік, освіту,
кваліфікацію, обставини. Потрібно написати повний текст виступу і кілька
разів прочитати його. Після такої попередньої підготовки можна лише зрідка
заглядати в рукопис. Досвідченому лекторові рекомендують приготувати
нотатки доповіді.
Умови вдалого виступу:
– не вживати надто довгі речення, бо їх важко зрозуміти;
– персоніфікувати речення, але не зловживати третьою особою однини і
множини, оскільки, це є порушенням етикету;
– не переобтяжувати мову словами іншомовного походження, професійними
термінами, абстрактними поняттями;
– не зловживати зайвими подробицями, в яких губиться головна думка;
– надмірна лаконічність також може зашкодити слухачам зрозуміти
інформацію та основну ідею;
– пам’ятати про етику свого виступу. Неповага до слухачів обернеться,
зрештою, проти того, хто виступає.
Як правило, обговорення припиняється тоді, коли на запитання “Чи є ще
пропозиції щодо обговорюваної проблеми?” – відповіді немає. Тоді внесені
пропозиції систематизуються. Збори є однією з форм прийняття колективного
рішення.

57. Особливості проведення дискусій.

Дискусія – форма колективного обговорення, мета якої – виявити істину
через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми. Під час
такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний
поштовх пробуджує бажання активно мислити.
Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та
завершальний. На першому етапі доцільно сформулювати тему дискусії й
основні питання, які будуть винесені на колективне обговорення, дібрати
відповідну літературу для підготовки, визначити час і місце проведення
дискусії.
На другому етапі обговорюються ті питання, які були винесені на порядок
денний. До поведінки учасників дискусії висувають такі вимоги: по-перше,
всі учасники мають підготуватися до обговорення обраної теми й виявити
готовність викласти свою позицію; по-друге, кожен повинен уважно слухати
інших і чути, про що саме вони говорять; по-третє, всім бажано поводитися
відповідно до загальноприйнятих етичних норм поведінки. Не слід
перетворювати дискусію на суперечку, переривати особу, що виступає,
робити їй зауваження тощо.
На третьому етапі підводять підсумки. Це робить ведучий. Він оцінює
повноту й глибину розкриття теми, новизну інформації, відзначить різні
погляди, наголосить на значущих результатах обговорення..
Дискусія не повинна тривати понад три години. Зловживання часом може
викликати роздратування у присутніх. Ведучий має відчути кульмінаційний
момент, після якого, зазвичай, інтерес до обговорення зменшується, і зробити
підсумки. Важливо також дотримуватися ухваленого регламенту. Як правило,
для повідомлення надається 15-20 хвилин, для виступу – 3-5 хвилин.
Якщо після дискусії частина учасників змінила погляди, то це означає, що
подіяв “ефект переконання”. Він виявляється навіть тоді, коли в декого
зароджуються сумніви щодо правильності своїх думок. “Нульовий ефект”
дискусії має місце тоді, коли погляди, думки більшості людей не змінюються.
Якщо під час дискусії у декого сформуються погляди, протилежні тим, які
хотілося сформувати під час організації, то це означає дію “ефекту
бумеранга”, тобто негативний результат дискусії.
Дискусія як форма колективного обговорення відрізняється від полеміки та
диспуту. Полеміка як конфронтація ідей, поглядів, думок, на відміну від
дискусії, має на меті не досягнення згоди в суперечці, а перемогу над
опонентом.
Диспут найчастіше використовується для публічного захисту наукової
позиції або для того, щоб визначитись у життєво важливих, найчастіше
моральних, проблемах. Теми для диспутів нерідко добирають на основі
аналізу життєвого досвіду. На диспут відводиться менше часу, ніж на
дискусію, і спрямований він, як правило, на розв’язання особистісно
значущих світоглядних та моральних проблем.
Евристичною формою, що активізує креативний потенціал співрозмовників
під час колективного обговорення проблеми є “мозковий штурм”. Це спільне
розв’язання творчої проблеми, яке забезпечується особливими технологіями
його проведення. “Мозковий штурм” спрямований на активізацію творчої
думки з використанням засобів, які знижують критичність і самокритичність
людини, а отже, підвищують її впевненість у собі й готовність до творчого
пошуку. Під час “мозкового штурму” на першому його етапі – генерації ідеї –
кожний учасник вільно висвітлює свої пропозиції щодо вирішення
поставленого завдання. Ця форма обговорення базується цілковито на
дотриманні учасниками загальноприйнятих етичних норм. На першому етапі
обговорення критика повністю забороняється. А відтак усі учасники можуть
спокійно висловлювати свої думки.
Під час “мозкового штурму” слід дотримуватись правил, що сприяють
підвищенню ефективності роботи: по-перше, бажано, щоб на розгляд
виносилася лише одна проблема; по-друге, у процесі обговорення мають
брати участь щонайбільше 12 осіб; по-третє, варто розмістити учасників по
колу, щоб вони бачили одне одного і були рівноправними. Необхідно
обмежити час обговорення до 30 хвилин. Дефіцит часу породжує стрес і
стимулює діяльність мозку.
Велику роль у досягненні результатів під час “мозкового штурму” відіграє
лідер. Він має створити відповідну моральну і психологічну атмосферу в
групі. Від нього залежить відсутність психологічних бар’єрів.

58.Функції та види бесід.

Різновидом професійної діалогічної мови є ділова бесіда – форма офіційного,
спеціально підготовленого мовного спілкування з використанням невербальних засобів
(міміки, жестів, манери поведінки), у процесі якого відбувається обмін думками і
діловою інформацією. Залежно від кількості учасників бесіди поділяються на
індивідуальні та групові.
Індивідуальна бесіда – це діалог двох співрозмовників, як правило, різного соціального
статусу, який має на меті визначення рівня об’єктивності будь-якої інформації. У
присутності аудиторії комунікант використовує різні соціальні маски, намагається
видаватись цікавішим, привабливішим. Визначати позиції з різних питань і пояснення
діям будь-якої людини (комуніканта) слід спілкуючись з нею віч-на-віч.
Ділова бесіда належить до міжособистісного типу спілкування і передбачає
різноманітні способи мовного і немовного взаємовпливу учасників. До ділової бесіди
готуються заздалегідь: продумують план, аналізують особливості співрозмовника,
підшукують необхідні фактичні дані, визначають стратегію і тактику спілкування.
Підготовка до ділової бесіди дає змогу передбачити несподівані моменти, які можуть
знизити ефективність прийомів співрозмовника.
Існують такі види планування ділової бесіди:
– стратегічний план (програма дій, спрямованих на досягнення поставлених завдань);
– тактичний план (містить перелік способів поетапного досягнення мети, що сприяють
вирішенню основних стратегічних завдань бесіди);
– оперативний план (визначає програму дій за кожним окремим пунктом бесіди);
– план інформації і збору матеріалів (передбачає пошук джерел інформації і вивчення
самої інформації);
– план систематизації і відбору робочих матеріалів (визначає структуру організації
зібраного матеріалу і критерії його відбору);
– план викладу в часі (встановлює часові межі робочого плану бесіди);
– робочий план (подає структуру викладу бесіди з урахуванням регламенту);
– план використання допоміжних засобів (передбачає застосування окремих технічних
засобів в процесі бесіди);
– план пристосування до співрозмовників і умов спілкування (враховує потенційні
вимоги і наміри партнерів, особливості умов, за яких відбуватиметься бесіда).
Правила підготовки до бесіди:
– обрати найбільш вдалий момент і місце проведення бесіди, і лише після цього
домовлятися про зустріч;
– з’ясувати все про співрозмовника;
– зібрати й систематизувати інформацію, необхідну для розмови;
– створити відповідну атмосферу довіри, щоб схилити до себе співрозмовника;
– визначити мету, стратегію і тактику проведення бесіди, скласти детальний план
розмови, виділити базові слова, ключові речення;
– уявити собі позицію співрозмовника з цього питання та хід бесіди, передбачити
нюанси, які можуть вплинути на її перебіг і результат.
Оскільки успіх індивідуальної бесіди значною мірою залежить від контакту, що
встановлюється між співрозмовниками, можна виділити такі її етапи: початок бесіди
(встановлення контакту); передавання інформації; аргументування; спростування доказів
співрозмовника; підведення підсумків (вихід із контакту).
На початковому етапі бесіди встановлюється контакт із співрозмовником,
передбачаються етикетні мовні формули під час вітання, подяки, запрошення тощо.
Психологічний контакт – це духовний зв’язок між людьми, який забезпечує можливість
взаєморозуміння. Після контакту очей треба привітатися і зробити паузу. Вона потрібна
для того, щоб інша людина мала змогу включитися в розмову.
На початку бесіди доречно:
– уникати вступів на зразок “Якщо у Вас є час вислухати мене”;
– не примушувати співрозмовника одразу захищатися;
– тон бесіди має бути привітним, доброзичливим (це допоможе співрозмовникові
повірити у Вашу щиру зацікавленість його проблемами);
– співрозмовник може бути добре проінформований щодо теми розмови, тому краще
висловити свої сподівання на це або запитати його;
– у кожній ситуації треба виявляти гнучкість, оперативність, творчість. Варто пам’ятати,
що фрази на зразок: “Не хвилюйтесь”, “Заспокойтеся”, “Чому Ви так напружені?”справі
не зарадять, а, навпаки, людина нервуватиме ще більше.
На етапі передавання інформації співрозмовники з’ясовують тривалість бесіди,
детальніше ознайомлюються з можливостями і намірами партнера стосовно
обговорюваної проблеми.
На цьому етапі особливого значення набувають вміння слухати співрозмовника,
передавати інформацію та обґрунтовувати свою позицію.
Основним елементом є формулювання питань, вислуховування, вивчення реакцій
співрозмовника, передавання інформації співрозмовнику.
Правила, що полегшують розуміння і дають змогу ефективно обмінюватись
інформацією:
– уважно слухати і чути;
– намагатися перейти від монологу до діалогу;
– давати змогу співрозмовникові спокійно висловити свою думку;
– викладати свою інформацію чітко, коротко й послідовно;
– добирати способи й засоби аргументування залежно від індивідуальних особливостей
співрозмовника (рівня його мислення, віку, статі, типу темпераменту тощо);
– викладати докази в коректній формі.
На етапі аргументування обидві сторони займають певну позицію з проблеми, яка
обговорюється. Аргументуючи свою позицію, доцільно навести цифрові дані, факти,
виявити суперечності, розглянути їх, вилучити висновки за частинами. Аргументи треба
викладати впорядковано, використовуючи правила та закони логіки.
На етапі спростування доводять переконливість викладу, розвіюють сумніви
співрозмовника. Структура спростування передбачає локалізацію зауважень, їх аналіз,
виявлення причини, вибір техніки і методу спростування та підведення підсумків
спростування.
На етапі підведення підсумків головним є стимулювання співрозмовника до
обміркування висловлених пропозицій, до продовження ділових контактів. Приймаючи
рішення, доцільно керуватися такими рекомендаціями:
– спостерігаючи за співрозмовником, визначити момент для закінчення бесіди;
– заздалегідь сформулювати мінімальну мету й обміркувати альтернативні варіанти
розв’язання проблеми;
– намагатися добитися добровільної згоди партнера;
– не виявляти невпевненості, розгубленості наприкінці бесіди, навіть якщо її мети не
було досягнуто;
– закінчуючи бесіду, доцільно використати свій найсильніший аргумент.
Наприкінці бесіди доцільно стимулювати подальше співробітництво.
59. «Мозковий штурм» і технології його проведення.
«Мозкови́ й штурм»— популярний метод висування творчих ідей у процесі
розв'язування наукової чи технічної проблеми, сеанси якого стимулюють творче
мислення.
«Мозковим штурмом» називають спільне розв'язання проблем, яке
забезпечується особливими прийомами.
 Він використовується в самих різних областях - від рішення науково-технічних,
економічних, творчих завдань до пошуку варіантів поведінки в складних соціальних
або особистих ситуаціях.
Завдяки цьому з’являється можливість знайти щось дійсно незвичайне, нове,
креативне, що могло б "пройти повз" за своєю незвичністю.
Основна особливість методу «мозкової атаки» полягає в колективному пошуку
оригінальних ідей.
Основні закономірності даного методу:
В основу методу покладено принцип співробітництва (співтворчості) учасників.
Спираючись на демократичні закономірності спілкування, заохочуючи фантазію та
несподівані асоціації, учасники стимулюють зародження оригінальних ідей один в
одного й у такий спосіб виступають їх співавторами.
Постійно утверджується віра у творчі сили та здібності учасників. Вони
виступають як рівноправні партнери, які підтримують творчу ініціативу та креативні
можливості один одного.
Використовується оптимальне сполучення інтуїтивного й логічного. В умовах
генерування ідей припустимим і бажаним є ослаблення активності логічного
мислення й заохочення інтуїції. Саме з цією метою критичний аналіз висловлених
ідей відстрочений у часі.
Переваги мозкового штурму
1. Заохочення до креативного мислення.
Мозковий штурм є одним із небагатьох способів генерації ідей з використанням
структурованої процедури.
2. Вихід за межі стандартного мислення.
В процесі колективної роботи зменшується шанс обминути продуктивну ідею.
3. Простота.
Мозковий штурм — це метод, який легко зрозуміти та застосовувати. Він не
вимагає високотехнологічного обладнання чи довготривалої підготовки. Одночасно
його результати можна швидко оцінити.
Недоліки мозкового штурму
1. Висока ступінь залучення учасників. Брейнстормінг спрацює лише тоді, коли
учасники спроможні висловити пропозиції, які стануть доробком усієї групи.
2. Неповнота процесу.
Реальні переваги ідей та пропозицій, які учасники висловлюють в ході мозкового
штурму можуть бути оцінені лише за межами навчальної аудиторії.

Технології проведення мозкового штурму

1. Підготовка мозкового штурму
Сформуйте групу генераторів ідей (як правило, 5-10 осіб). Це повинні бути творчі
люди, що володіють рухливим, активним розумом.
Сформуйте експертну групу, якій належить піддати аналізу всі висунуті ідеї і
відібрати найкращі.
За день-два до штурму розішліть учасникам сповіщення про штурм з коротким
описом теми та завдання (бриф). Можливо, хтось прийде з готовими ідеями.
Підготуйте все необхідне для запису ідей і демонстрації списку. Варіанти:
Дошка і крейда; Аркуші паперу на планшетах і фломастери; Різнокольорові стікери;
Ноутбук у зв'язці з проектором
 Назначьте провідного мозкового штурму. У більшості випадків провідний відомий
спочатку, він і організовує брейнстормінг.
Виберіть одного або двох секретерей, які будуть фіксувати всі ідеї.
Вкажіть тривалість першого етапу. Зазвичай близько години, у креативних
агентствах, звичайно, довше. Адже генерація ідей - їх основна робота.
Учасники повинні знати, що час обмежений, і їм необхідно видати як можна більше
ідей в стислі терміни. Це активізує, змушує викластися. Чіткий таймінг - такаж
обов'язкова умова для учасників штурму, як довжина дистанції для бігунів.
Поставте завдання. Що конкретно потрібно отримати в результаті мозкової атаки?
Запишіть завдання так, щоб вона весь час було на увазі. Формулювання задачі та
корисна інформація містяться також у заяві, яка роздана в друкованому вигляді.
Учасники повинні чітко уявляти, навіщо вони зібралися і яку збираються вирішити
проблему.
2.Ведучий мозкового штурму
Провідний (фасилітатор, модератор) по черзі дає слово генераторів ідей, щоб вони
не галасували всі одночасно. Стежить, щоб всі учасники штурму мали рівну
можливість висловитися. Ведучий може вносити свої ідеї нарівні з усіма.
Коректно, але рішуче присікає критику ідей, яка майже завжди мимоволі виникає,
особливо спочатку.
3.Фази проведення мозково штурму
Загальна кількість часу на проведення процедури складає 1,5-2 години. Ділова
нарада, що відбувається за типом «мозкової атаки», проходить шість фаз.
4.Приклад проведення мозкового штурму
Для проведення мозкової атаки всі учасники розподіляються на декілька груп,
кожна з яких відділ комерційного банку. Організатори пояснюють правила мозкової
атаки.
Етапи проведення мозкової атаки:
1)Організатори формулюють проблему та завдання для кожного відділу банку.
2)Кожен відділ пропонує свої ідеї-рішення (мінімум 3 ідеї від кожної команди), які
записуються на ватмані.
3)Обговорення ідей. Кожна команда обґрунтовує свої ідеї та можливості їхнього
впровадження в життя.
4)Відбір ідей голосуванням. Кожен учасник має право вибрати 3 ідеї із загального
переліку. Учасники підходять до ватману й проти ідеї, яка їм найбільше сподобалася,
ставлять крапку маркером (1 крапка — 1 голос).
5)Для прийняття остаточного рішення організатори підраховують кількість голосів за
кожну ідею. Після цього проводиться ранжирування результатів —обирають декілька
ідей (2—3 ідеї), які отримали найбільшу кількість голосів і являють собою
найефективніші напрями діяльності комерційного банку. Ці ідеї обговорюються всіма
учасниками, а після обговорення визначаються способи їхньої реалізації.
60. Загальна класифікація документів.
Документ (від лат. взірець, зразок) – це засіб закріплення на спеціальному
матеріалі (папері) результатів діяльності установи або фірми.
Класифікація службових документів – це поділ їх на класи за найбільш
загальними ознаками схожості та відмінності.
 Мета класифікації полягає в підвищенні оперативності роботи апарату
управління та відповідальності виконавців. Документи поділяють за такими
основними ознаками:
 за назвою - наказ, протокол, статут, акт, довідка;
 за походженням - службові та особисті;
- Службові (офіційні) – створюються організаціями, підприємствами та
службовими особами, які їх представляють. Вони оформляються в
установленому порядку.
- Особисті документи створюються окремими особами поза сферою
їхньої службової діяльності.
 за місцем складання - внутрішні та зовнішні;
- До внутрішніх належать документи, що мають чинність лише всередині
тієї організації, установи чи підприємства, де їх складено.
- До зовнішніх належать ті документи, які є результатом спілкування
установи з іншими установами чи організаціями.
 за напрямком - вхідні та вихідні;
 за формою - типові, трафаретні, індивідуальні;
- Стандартні (типові) – це документи, які мають однакову форму й
заповнюються в певній послідовності й за обов’язковими правилами
(типові листи, типові інструкції).
- Індивідуальні (нестандартні) документи створюються в кожному
конкретному випадку для розв’язання окремих ситуацій. Їх друкують
або пишуть від руки (протоколи, накази, заяви).
 за способом фіксації - письмові, графічні, акустичні, фото- та
кінодокументи;
 за стадіями створення - оригінали та копії;
- оригінал – це основний вид документа, перший і єдиний його
примірник;
- копія – це точне відтворення оригіналу (на копії документа обов’язково
робиться помітка вгорі праворуч “копія”; різновидами копії є відпуск,
витяг, дублікат). В юридичному відношенні оригінал і дублікат
рівноцінні.
 за терміном зберігання - тимчасового зберігання (до 10 років), тривалого
зберігання (понад 10 років), постійного зберігання;
 за терміном виконання. Звичайні безстрокові – це такі, що виконуються в
порядку загальної черги. Для термінових установлено строк виконання. До
них зараховують також документи, які є терміновими за способом
відправлення (телеграма, телефонограма). До дуже термінових належать
документи, які мають позначення “дуже терміново”.
 за змістом - організаційно–розпорядчі, фінансово–розрахункові,
постачально–збутові тощо.
 В управлінській (службовій) діяльності установ і фірм особливе місце
займає організаційно-розпорядча документація (ОРД), яку поділяють на 5
груп:
 організаційна – положення, правила, статути, інструкції;
 розпорядча – розпорядження, постанови, накази;
 довідково-інформаційна – листи, телеграми, доповідні записки, довідки,
акти тощо;
 з кадрових питань (по особовому складу) – заяви про працевлаштування,
автобіографії, резюме, характеристики, накази по особовому складу,
особові листки з обліку кадрів, особові картки, трудові книжки тощо;
 офіційно-особисті документи - пропозиції, заяви та скарги громадян,
розписки та доручення.

61. Національний стандарт України. Склад реквізитів документів.

Націона́ льні станда́ рти — державні стандарти України, прийняті центральним
органом виконавчої влади з питань стандартизації та доступні для широкого кола
користувачів. Важливе завдання нинішнього етапу - спрощення роботи з
документами, прискорення їх складання та оформлення. Цій меті служили
затверджені стандарти системи організаційно-розподільчої документації: ГОСТ 6.38-
72 (Основні положення) та ГОСТ 6.39-72 (Формуляр-зразок). Постановою
Держкомітету стандартів СРСР від 27.03.90 № 622 замість цих ГОСТів введено в дію
з 01.01.91 ГОСТ 6.38-90*. Він являє собою єдині, науково обгрунтовані правила
підготовки та оформлення документів. Введення таких правил створює необхідні
передумови для більш детальної уніфікації документів, що у свою чергу буде сприяти
використанню їх в автоматизованих системах управління.
Стандарти встановлюють найбільш загальні правила складання документів, а
також регламентують машинописне оформлення їх окремих реквізитів.
Організаційно-розпорядча документація розвивалася півстоліття стихійно, що
потягло за собою виникнення безлічі видів і різновидів документів, використання
різних варіантів оформлення окремих реквізитів. Тому вона особливо потребувала
стандартизації. Реквізитами називають елементи, з яких складаються документи.
Сукупність реквізитів і становить формуляр документів. Він залежить від його
призначення, конкретного змісту. До елементів документів належать дата, підпис,
адреса, заголовок та ін., а також текст. Реквізити - це сукупність обов'язкових даних у
документі, без яких він не може бути підставою для обліку й не має юридичної сили.
При оформлянні організаційно-розпорядчих документів використовується такий
склад реквізитів:
1 - Державний герб; 2 - емблема організації; 3 - зображення нагород;
4 - код організації; 5 - код документа;
6 - назва міністерства чи відомства; 7 - назва підприємства (установи, організації,
фірми); 8 - назва структурного підрозділу; ,
9 - індекс підприємства зв'язку, поштова та телеграфна адреса, номер телетайпа
(абонентського телеграфу), номер Телефону, номер рахунку в банку;
10 - назва виду документа; 11 - дата; 12 - індекс (вихідний номер документа);
13 - посилання на індекс та дату вхідного документа; 14 - місце складання чи видання;
15 - гриф обмеження доступу до документа; 16 - адресат; 17 - гриф затвердження; 18 -
резолюція; 19 - заголовок до тексту; 20 - позначка про контроль; 21 - текст;
22 - позначка про наявність додатка; 23 - підпис; 24 - гриф погодження; 25 - візи; 26 -
відбиток печатки; 27 - позначка про завірення копії; 28 - прізвище виконавця та номер
його телефону; 29 - позначка про виконання документа та направлення його до
справи; 30 - позначка про перенесення даних на машинний носій; 31 - позначка про
надходження.
Вимоги до бланків документів:
– встановлюється два види бланків: бланк для листів і загальний бланк для інших
видів організаційно-розпорядчих документів. Виготовлення бланків конкретних видів
документів допускається, якщо їх кількість на рік перевищує 200 одиниць;
– реквізити заголовка розмішуються центрованим (початок і кінець кожного рядка
реквізиту однаково віддалені від меж площі) або паперовим (кожний рядок реквізиту
починається від лівої межі площі) способом;
– бланки повинні виготовлятися друкарським способом на білому папері або папері
світлих тонів фарбами яскравого кольору.
Деякі внутрішні документи (заяви працівників, окремі службові довідки тощо) та
документи, створені від імені двох або більше організацій, оформляються не на
бланках.
 Бланк – це друкована стандартна форма документа з реквізитами, що містять
постійну інформацію. Бланки заповнюють конкретними відомостями.
Найпоширенішими є бланки актів, доні док, наказів, протоколів, листів.
Оформлення сторінки: Для зручності з усіх боків сторінки залишають вільні поля:
ліворуч – 35 мм; праворуч – не менше 8 мм; зверху – 20 мм; знизу – 19 мм (для А4) та
16 мм (для А5).
За нині чинними вимогами перша сторінка документа друкується на бланку, друга,
третя й наступні – на чистих аркушах паперу.
Існують такі правила щодо розміщення підпису на документі. Так, якщо текст
документа більший, ніж одна сторінка, то на другій сторінці повинен бути не тільки
підпис, а й фрагмент тексту (не менше двох рядків). Слід враховувати, що в
документах не повинен:
1) відриватися один рядок або слово від попереднього абзаца;
2) починатися один рядок нового абзаца на сторінці, що закінчується (краще
розпочати новий абзац повністю на наступній сторінці);
3) ставитися перенос у слові на межі сторінок (слово слід перенести на нову сторінку).
У документах, що оформлюються на двох, трьох і більше аркушах паперу,
нумерація сторінок починається з другої і продовжується далі. У випадках друкування
тексту документа з одного боку аркуша номери проставляються посередині верхнього
поля аркуша арабськими цифрами на відстані не менше 10 мм від краю сторінки.
Слово “сторінка” або його скорочення не пишеться, біля цифр не ставляться ніякі
позначки. При друкуванні тексту з обох боків аркуша непарні сторінки позначаються
в правому верхньому кутку, а парні – у лівому верхньому кутку аркуша.
Вимоги до тексту документа. Під час набору текстів потрібно врахувати численні
типографічні традиції, які утвердилися задовго до появи комп’ютерів.
Пробіл обов’язково потрібно ставити:
– після коми, крапки, двокрапки, крапки з комою, тире, знака оклику, знака питання,
три крапки, закриваючої дужки та лапок;
– до відкриваючої дужки, лапок і три крапки на початку речення;
– до і після довгого тире.
Не ставиться пробіл між дужкою чи лапками та будь-якими розділовими знаками,
крім довгого тире.
Нерозривний пробіл ставиться:
– між ініціалами та прізвищем;
– після географічних скорочень (м. Київ);
– між знаками номера і параграфа, а також числами, які до них відносяться;
– усередині таких скорочень: і т. д., і т. п.;
– між внутрішньотекстовими пунктами і інформацією, яка йде після них, – наприклад:
1) підручник з морфології;
– між числами і одиницями виміру, датами тощо;
– між класами багатозначних чисел, починаючи з п’ятизначних.

62. Документація з кадрово-контрактних питань (типи документів).

Документи з кадрово-контрактових питань — це документи, що містять
інформацію про особовий склад підприємства (організації), зафіксовану в заявах
про прийняття (звільнення , переведення) на роботу, наказах про особовий склад,
автобіографіях, характеристиках, контрактах (трудових угодах) з найму
працівників тощо.
 Автобіографія — це документ, в якому особа, що складає його, дає опис свого
життя і діяльності.
Основна вимога до такого документа — досягти вичерпності потрібних
відомостей і лаконізму викладу.
Кожне нове повідомлення починається з абзацу.
В автобіографії обов'язково вказуються:
- Прізвище, ім'я та по батькові (Я, Петренко Сергій Миколайович).
- Дата народження (народився 9 серпня 1977 р.).
- Місце народження (місто, село, район, станція, селище, область).
- Короткі відомості про сім'ю, в якій народився (батько, мати, рік народження, їх
місце проживання, місце роботи).
- Відомості про навчання (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких
довелося вчитися і протягом якого часу).
- Відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви
місць роботи і посад).
- Відомості про громадську роботу (усі її види).
- Короткі відомості про сім'ю (чоловік, дружина, діти, місце роботи, посада, місце
навчання, вік).
- Дата і підпис автора.

 Заява — документ, який містить прохання або пропозицію однієї, кількох осіб
чи організації, адресовану установі або посадовій особі. Розрізняють офіційні
заяви, заяви з кадрово-контрактових питань, заяви-зобов'язання та позовні заяви.
Заяви мають такі реквізити:
— Адреса (назва організації або службової особи).
— Відомості про заявника (прізвище, ім'я, по батькові і домашня адреса, у
деяких випадках займана посада).
— Назва виду документа .
— Текст (у заяві про прийняття на роботу подається лише сам висновок).
— Перелік додатків із зазначенням кількості сторінок.
— Підпис автора і дата укладання заяви.

 Характеристика — документ, у якому дається оцінка ділових і моральних

якостей працівника. У кожній характеристиці повинні бути чотири частини, що
логічно пов'язані між собою.
- Перша — анкетні дані, що йдуть за назвою документа, де зазначають
прізвище, ім'я, по батькові, посаду (вчений ступінь і звання), рік народження,
освіту, які прийнято розташовувати у стовпчик.
- Друга — дані про трудову діяльність (факс, тривалість роботи, рівень
професійної майстерності та інше).
- Третя — власне характеристика, ставлення до роботи, підвищення
професійного і наукового рівня, відносини у трудовому колективі. Тут же
міститься згадка про урядові винагороди або заохочення.
 - Четверта — висновки, де зазначено призначення характеристики. Текст
викладається від третьої особи. Підписи на цьому документі посвідчуються
круглою гербовою печаткою. Документ видається на руки працівникові або
надсилається до установи, підприємства, що його вимагали.

 Контракт — це правовий документ, що засвідчує певну домовленість між

партнерами (підприємством чи установою й працівником) про засади спільної
виробничої і творчої діяльності.
Через контракт громадяни реалізують право розпоряджатися своїми
здібностями до праці згідно із Законами України «Про підприємство», «Про
власність», які свідчать: «Громадянинові належить виняткове право
розпоряджатися своїми здібностями до виробничої і творчої праці, він здійснює це
право незалежно або на основі договору». Розрізняють контракти на управління
підприємством, контракти на організацію ведення бухгалтерського обліку у
товаристві та контракти на виконання обов'язків (трудові договори).
Контракти повинні мати такі реквізити:
— Загальні положення .
— Функції та обов'язки .
— Компенсація та права .
— Формування й умови діяльності .
— Оплата праці й соціально-побутове забезпечення .
— Відповідальність сторін, розв'язання суперечок .
— Умови праці та відпочинку .
— Зміна та розірвання контракту .
— Термін дії та інші умови контракту .
— Адреси сторін та інші відомості .

 Трудові угоди — це документи, що укладаються між організаціями і

працівниками, які не входять до складу цієї організації, для виконання певних
видів робіт, коли ці роботи не можуть бути виконані на договірних засадах з
відповідними установами та підприємствами.
Трудова угода повинна мати такі реквізити:
— Назва документа (трудова угода).
— Дата і місце складання.
— Перелік сторін, що уклали угоду.
— Зміст угоди із зазначенням обовў язків виконавця і замовника.
— Юридичні адреси сторін.
— Печатка підприємства або організації.

63.Обліково-фінансова документація (типи документів).

Жодна фінансова операція не може бути проведена без належного її
документування відповідними документами. Обліково-фінансові документи
забезпечують: точність виконання фінансових операцій, дають можливість
складати звіти, проводити банківські, фінансові, господарські операції,
забезпечують схоронність матеріальних цінностей та грошових засобів, дають
можливість при необхідності притягнути до відповідальності керівника та
бухгалтерських працівників. В основному використовують стандартизовані
форми, з якими легше працювати, які вимагають менше часу для складання і
такі документи легше контролюються. До обліково-фінансових документів
належать: розписка службового характеру, довіреність, наряд, табель обліку
робочого часу, накладна, трудова угода, різноманітні види актів та ін.

Наряд, довіренність, трудова угода, акт, накладна

Наряд. Складається, як правило, на бланку із зазначенням: підрозділ,
відповідальна особа за наряд, працюючі за нарядом, назва документа, номер,
дата, характер роботи та об’єкта, початок роботи, закінчення роботи, кількість
відпрацьованих годин, кількість та якість виконаної роботи, норми розцінок
на виконану роботу, сума зарплати за нарядом. Підписує наряд 3 особи:
відповідальна особа (нач. цеху, бригадир), нормувальник(або економіст) – дає
норми розцінок, і контролер, або особа, яка приймає виконану роботу.
Довіреність. Це стандартний документ, який складається на спец бланку і
вважається документом суворої стандартизації, а тому списується кожен
бланк документа за спец актом. Види: одноразова (разова), спеціальна
(представництво в органах суду від імені організації, виконання банківських
операцій від імені організації чи господарських операції – отримання товарно-
матеріальних цінностей), загальна (на право управління майном: продаж
автомобіля, приміщення, обладнання чи устаткування).
Реквізити: 1) назва документа, серія, №, дата видачі 2) назва організації,
яка видає документ (вказують ПІБ і паспортні дані особи, якій видають
довіреність), 3) назва організації, в якій будуть виконуватись дії за
довіреністю. Якщо це отримання матеріальних цінностей, то вказують їх
точну назву, кількість, одиниці виміру, ціну за одиницю виміру та загальну
суму. У довіреності обов’язково повинен бути зазначений термін дії
документа. Повинен бути зразок підпису особи, якій видано документ. Цей
зразок засвідчує керівник і головний бухгалтер організації. Прикладається
гербова печатка. Довіреність фіксується у спец журналі і подальшому
списується кожен бланк документа. Таким чином довіреність – це
стандартний обліково-фінансовий документ, за допомогою якого організація
передає своє право насамперед на отримання товарно-матеріальних цінностей
в інших організаціях, на право управління майном організації,
представництво в органах суду від імені організації або виконання
банківських операцій від імені організації.
Трудова угода. Складається з особами, які не входять в штат організації,
або з особами, які входять до штатного складу, але виконання робіт за
трудовою угодою не є їх посадовими обов’язками.
 Реквізити: 1) назва документа 2) номер при потребі (якщо багато угод) 3)
дата 4) місце видання 5) назви сторін: з однієї сторони виступає керівник
(ПІБ, його повноваження), з іншої – особа, що працює з трудовою угодою
(ПІБ, паспортні дані, домашня адреса) 6) предмет угоди (виконання
перекладів, встановлення сантехніки та ін.) 7) зобов’язання організації:
створити нормальні умови праці й виробничу обстановку; забезпечити всім
необхідним для виконання робіт за трудовою угодою; вчасно і у зазначеному
розмірі виплатити зарплату за трудовою угодою (розмір і порядок виплати
зарплати); ознайомити з вимогами до виконуваних робіт; представникові
організації вчасно прийняти виконані роботи (складається акт, що
підписується обома сторонами) 8) зобов’язання особи, яка працює за
трудовою угодою: вчасно, якісно, тобто в зазначений термін виконати роботи
за даним документом і здати їх представникові організації. 9) порядок
розгляду суперечок, 10) термін дії документа, 11) порядок і розмір виплати
зарплати за трудовою угодою, 12) юридична адреса організації, 13) підпис
керівника, 14) печатка, 15) домашня адреса і підпис особи, яка працює за
трудовою угодою
Акт складають у таких випадках: прийняття матеріальних цінностей;
передача справ від однієї особи до іншої, проведення перевірок, обстежень,
ревізій, проведення випробувань нових виробів, нової техніки, при аваріях,
прийняття будівель, споруд, техніки після кап ремонту та ін. Акт має
затверджену форму, як правило, складається комісією, що може бути
тимчасовою або постійно діючою. Комісія складається за наказом керівника
(при проведенні інвентаризації на виробництві).
Реквізити: 1) затвердження 2) назва документа 3) номер при потребі 4)
дата, 5) місце видання, 6) заголовок до тексту (списування матеріальних
цінностей) 7) текст, який складається з двох частин: 1. Вступна – у ній
констатують основні факти (склад комісії, в присутності кого проведена
перевірка, ревізія, обстеження, на підставі чого складається акт). 2. Основна –
зазначають мету, зміст роботу, яка проведена і обов’язково роблять висновки.
8) додаток при потребі, 9) підпис (комісія: голова і члени комісії в
алфавітному порядку) 10) печатка при потребі 11) ознайомлення при потребі.
Накладна. Види: податкова, товарно-транспортна. Окремо виділяють
зовнішню та внутрішню. За допомогою накладної оформлюють пересування
вантажів, передачу і прийняття товарно-матеріальних цінностей. Накладну
складають у декількох примірниках. Підписує керівник, головний бухгалтер
та особи, хто передав і прийняв матеріальні цінності. Прикладають печатку.
64. Довідково-інформаційні документи (типи документів).
Звіт — службовий документ - що містить повідомлення про діяльність особи чи
організації або її підсумок, виконання дорученої роботи, справи, узагальнення
зробленого і т. д.
Звіти бувають прості й складні залежно від характеру виконаної роботи.
 Розрізняють статистичні та текстові звіти. Статистичні звіти оформляються від
руки або машинописним способом на трафаретних бланках, текстові — на загальному
бланку або на чистому аркуші паперу (формат А4) машинописним способом або за
допомогою оргтехніки, здебільшого за схемою. Звіти складають про роботу, виконану
протягом певного періоду. Вони мають бути конкретними, тобто давати стислу
відповідь на запитання схеми.
Реквізити звіту: назва виду документу, дата (дата підписання), заголовок до тексту
(про що звіт і за який період), текст (вступ, основна частина, висновки і плани на
перспективу), підпис, відбиток печатки (у разі потреби). Проект текстового звіту
готує секретар-референт.

Факс — це службовий документ, одержаний за допомогою телефакса

телефонними каналами зв'язку. Факс становить ксерокопію переданого документа.
Факс оформляють так само, як і службовий лист.
Додаткові дані, що їх автоматично проставляє апарат — це: зазначення
відправника (його коду), дата та час передавання документа, номер телефакса, з якого
передано інформацію, кількість сторінок.
Відправник факса (адресант) має одержати підтвердження про те, що адресат
одержав інформацію. Головною є графа «RESULTS», в якій у разі одержання
повідомлення повністю і без помилок проставляється «OK»; якщо були збої, — то
«NG».
Якщо одержані факси містять дуже важливу інформацію і призначені для
тривалого користування, то їх слід скопіювати, оскільки папір, що використовують
для факсів, дуже тонкий. Здебільшого листування з комерційних питань зберігають 3
роки. Службове листування з інофірмами щодо найважливіших питань зберігають не
менше 10 років.

Телеграма — це службовий документ, що становить буквенно-цифрове

повідомлення, передане за допомогою телеграфного зв'язку (телеграфом).
Тексти телеграм друкують без абзаців. Вони повинні бути стислими і
недвозначними. Не рекомендується вживати прийменники, сполучники, займенники,
вигуки, частки (крім частки «не»). Не допускається: переносити слова тексту
телеграми з одного рядка на інший; робити будь-які виправлення. У разі потреби
замість розділових та інших знаків використовують умовні позначення: КРПК, КМ,
ЛПК, НР (номер), ДВК (двокрапка). Знаки «-» (мінус), «+» (плюс), % (процент)
пишуть словами; однозначні числа — переважно словами, багатозначні — цифрами.
Службові телеграми оформляють на поштових чи фірмових бланках або на чистих
аркушах паперу (формат А5) у двох примірниках (перший передають до відділення
зв'язку, другий підшивають у справу. Розрізняють ініціативні телеграми і телеграми-
відповіді. У телеграмах відповідях на початку тексту зазначають номер документа, на
який дають відповідь, а в кінці — вихідний номер, після чого зазначають назву
підприємства (скорочено), посаду (в разі потреби), прізвище особи, яка підписала
телеграму.
Оформляючи службову телеграму, зазначають: назва виду документа, категорія
телеграми, вид телеграми, телеграфна адреса одержувача, номер документа, на який
дають відповідь, текст, вихідний номер телеграми, скорочена назва підприємства, що
надсилає телеграму, посада особи, яка підписала телеграму; поштова адреса та назва
підприємства — відправника телеграми, підпис, дата підписання телеграми, відбиток
печатки підприємства — відправника.

Телефонограма — це службовий документ, що становить оперативне

повідомлення, передане телефоном. Телефонограми складає секретар-референт або
інший працівник за дорученням керівника.
Текст телефонограми повинен бути чітким, стислим (до 50 слів), з акцентом на
факти, дати, час та місце проведення заходів. Якщо в тексті є слова, які погано
сприймаються на слух, то треба кожну літеру передавати словами. Складену та
оформлену телефонограму повинен перевірити та підписати керівник або
відповідальний працівник підприємства. Якщо телефонограму передають кільком
адресатам, то складають список їх з номерами телефонів.
Оформляючи вихідну телефонограму, зазначають: назву виду документу, адресата,
дату підписання, індекс (вхідний номер), підпис, прізвище і номер телефону особи,
яка пережала телефонограму, прізвище і номер телефону особи, яка прийняла
телефонограму, дату і час передавання телефонограми.
Передаючи телефонограму, слід дотримуватися таких правил:
1) відрекомендуватися і назвати номер свого службового телефону;
2) назвати вид документа;
3) продиктувати текст телефонограми;
4) назвати посаду та прізвище особи, яка підписала телефонограму;
5) записати назву посади, прізвище, ім'я, по батькові особи, яка прийняла
телефонограму, номер її службового телефону, час передавання-приймання.
Одержавши телефонограму, секретар повинен ознайомити з її змістом керівника чи
працівників, яким адресовано телефонограму. Телефонограми оформляють на
загальних, трафаретних чи спеціальних бланках або на чистих аркушах паперу
формату А5 в одному примірнику.

Протокол – це службовий документ із записом ходу обговорення питань та рішень,

ухвалених на зборах, нарадах, конференціях, інших засіданнях колегіальних органів.
Протокол ведуть під час засідання колегіального органу. Якщо засідання
стенографують чи записують на магнітну плівку, то протокол можуть складати після
розшифрування записів. Веде протокол технічний секретар або обрана особа.
Протоколи можуть оформлятися від руки у спеціальному прошнурованому журналі
або за допомогою друкарської машинки. Оформляють протоколи на чистих аркушах
паперу формату А4 або на загальних чи спеціальних бланках підприємства,
організації, установи. Реквізити протоколу: 10 – назва виду документа; 11 – дата (дата
засідання колегіального органу); 12 – індекс; 14 – місце складання чи видання; 17 –
гриф затвердження (якщо протокол підлягає затвердженню); 19 – заголовок до тексту;
21 – текст. Текст протоколу поділяють на дві частини: вступну та основну.
65. Етикет службового листування.
Ділове листування вимагає дотримання норм і правил письмової мови.
Норми і правила такого етикету передбачають, що вважається припустимим у
діловому листуванні, а що — неприпустимим. Це зумовило низку змін при
використанні в діловому листуванні словесних формул для дотримання ділового
етикету.
 Найчастіше в діловому листі виражають не індивідуальні, а групові інтереси фірм,
підприємств, установ та організацій. Тому текст такого листа викладають не так від
власного "Я", як від власного "ми".
Коли необхідно виокремити юридичну або посадову особу як джерело дій, що
пропонуються для виконання або фіксуються, застосовують кліше на кшталт:
"Юридична служба фірми роз´яснює...", що "Оплата гарантується", "Лист від-
правлено", "Вашу телеграму отримано" або "Терміни початку робіт уже визначено".
Якщо необхідно наголосити небажаність або незаконність дій, що відбуваються
неодноразово, використовують недосконалий вид дієслова, наприклад: "Ваші
співробітники постійно порушують правила техніки безпеки". Коли треба зазначити,
що дія уже відбулася, використовують доконаний вид дієслова: "Колектив фірми вже
приступив до своєї звичайної роботи".
Вставні слова та звороти вможливлюють урізноманітнення відтінків у тоні ділового
листування. Зіставимо такі пропозиції: "Просимо надіслати технічну документацію,
що зберігається у вашому відділі". Таку саму пропозицію, але із вступним словом:
"Просимо надіслати технічну документацію, що, найімовірніше, зберігається у
Вашому відділі" — одразу зведено нанівець категоричність, а фраза стає тактовнішою
і коректнішою.
Порівняймо ще дві фрази: "Ваше прохання не може бути задоволено" та "На жаль,
Ми не можемо задовольнити Ваше прохання". Як бачимо, друга фраза, з огляду на
норми етикету, буде доречнішою, оскільки відбиває більшу повагу, коректність і
делікатність до адресата.
Наскільки вставні слова зменшують сухість ділового листування і надають відтінок
шанобливості, можна побачити на прикладі такої пропозиції: "Фірма просить, якщо
це можливо, надіслати свого представника на засідання експертної комісії з проблем
якості нашої продукції", або "Як Вам уже відомо, ми дуже зацікавлені в придбанні
продукції Вашої фірми". Отже, вставні слова дають можливість внести в листування
елементи доброзичливості в спілкуванні з партнером, що забезпечує поважне
ставлення до його професійного самолюбства.
В етикеті ділового листування неабиякого поширення набули форми "Шановний"
(шановні) колего(и)!"; "Дорогі колеги!" — форма більш емоційна, що є доречною у
листах-вітаннях.
Бажано бути максимально коректним, формуючи відмову, щоб не втратити
вигідного партнера. Перш ніж відмовити, спершу слід докладно пояснити, чим
зумовлена відмова. Лише в такому разі відмова не справить різко негативного
враження.
У ділових листах грубість, нетактовність і будь-який інший вияв неповаги до
адресата неприпустимі:
 трапляються, на превеликий жаль, елементарні порушення ділового етикету, коли
очікуваний результат неначе нав´язують адресату, наприклад "Надсилаємо Вам
останній варіант проекту трудової угоди... Просимо розглянути і затвердити".
Порушення етикету в тому, що зазначена угода може бути й не затверджена;
 діловій людині не завжди байдуже, хто підписав адресований їй лист: відповідь на
лист, підписаний директором, також має підписати директор (або принаймні —
його заступник) і навпаки: відповідь на лист, підписаний заступником директора,
може підписати директор.
Етикет службового листування
 1. Під час підготовки повідомлень обов'язкове заповнення всіх полів заголовка.
На повідомлення з незаповненими полями відповідь може не поступити, оскільки
засоби автоматичної фільтрації можуть не довести повідомлення, що поступило, до
адресата.
2. «Тіло» повідомлення має бути коротким. У ньому має міститися опис
причини обігу та чітко виражатися конкретне прохання (запит). Саме прохання
(запит) є підставою для ухвалення рішення й виконання у відповідь повідомлення. За
відсутності чіткого формулювання запиту відповідь не гарантується.
3. Прохання або запит, виражений в повідомленні електронної пошти, не
повинні вимагати від адресата використовування засобів зв'язку, відмінних від
електронної пошти. Як правило, без відповіді залишаються повідомлення з
проханнями відвідати якийсь Web-вузол, відправити факс або виконати телефонний
дзвінок за вказаним номером.
4. Термін відповіді на повідомлення електронної пошти — 24 години. Зміст
відповіді повинен відповідати змісту запиту. Якщо дати повноцінну відповідь за цей
час не можна, слід дати формальну відповідь з вказівкою очікуваного терміну
ухвалення рішення.
5. При неодержанні відповіді на запит слід перевірити, чи правильно були
додержані формальні вимоги (заповнення полів, чітка вказівка очікуваної реакції,
підпис автора повідомлення). В службовому листуванні повторний обіг допустимий,
проте тільки через певний інтервал часу, який ніколи не буває менше одного тижня.
6. У службовому листуванні використовування механізму поштових вкладень
допустимо для пересилки файлів лише на пряме прохання партнера. Не слід
відправляти ніяких поштових вкладень за власною ініціативою.
7. За умов одержання електронною поштою незатребуваного повідомлення з
вкладеним файлом поштове вкладення слід видаляти, не відкриваючи і не читаючи.
Багато поштових клієнтів мають уразливості, пов'язані з некоректною обробкою
поштових вкладень.
Є автоматичні засоби, що експлуатують уразливості поштових програм. Тому
видаленню підлягають незатребувані файли поштових вкладень, навіть, якщо вони
одержані від постійних партнерів по зв'язку.
8. Якщо пересилка поштового вкладення злагоджена обома сторонами, слід
оцінити розмір файлу, що пересилається. Допустимим вважається розмір до
100 Кбайт. Якщо реальний розмір більше, слід заздалегідь сповістити про це партнера
(використовуючи будь-який засіб зв'язку). Необхідність у попередньому сповіщенні
пов'язана з тим, що поштовий клієнт адресата може мати внутрішню настройку на
блокування повідомлень з вкладеннями, що мають значний розмір. Деякі поштові
програми дозволяють «нарізувати» довгі поштові вкладення на короткі фрагменти,
розіслані в декілька прийомів. В цьому випадку слід заздалегідь переконатися, що
поштовий клієнт адресата в змозі виконати їхню правильну збірку.